Улюблені брати і сестри, діти у Господі!
З великою радістю я знов звертаюся до вас з пасхальним вітанням: Христос воскрес!
Це вітання включає в себе та проголошує фундаментальну засаду нашої віри: ми святкуємо перемогу над смертю. Це послання продовжує бути унікальним і сміливим навіть у наш час, бо незважаючи на два тисячоліття, які минули з моменту народження Ісуса Христа, Який воскрес із мертвих, людство не полюбило життя в тому вимірі, який дарував нам Ісус Христос.
На жаль, тенденція вбивати дуже широко розповсюджена. Люди, замість того, аби досягати своєї мети, знищують супротивників. Убивці чинять зло, аби пограбувати чи ліквідувати свідоцтва, які звинувачують їх. Терористи вбивають, щоб примусити нації і держави прийняти їх вимоги. Ідеологи забирають життя задля полегшення володарювання своїх ідеологій. Нації стикаються в боротьбі за домінування однієї раси над іншою, і тисячі людей з обох сторін нищаться через відсутність духа прощення і примирення. Фанатики вбивають тих, хто не поділяє їхнього фанатизму. Віруючі однієї віри інколи вбивають іновірців. Безжалісні люди чинять злочин для того, аби вдовольнити свою спрагу крови. Ще інші закінчують життя самогубством, тому що вони розцінюють святий дар життя як важкий тягар. Загалом ці вбивчі акти, які засуджуються всім людством і Богом, мають тенденцію до того, аби стати прийнятною реальністю та легітимним засобом здійснення конкретної мети, яка ставиться вище за людське життя.
І з надлишку цього кровопролиття з’являється Провідник і Податель життя, Який був убитий людством, проголошуючи, що жодна вбивча дія не матиме ознак успіху. Він стверджує, що воскресіння і суд чекає на всіх нас, що життя є сильнішим за смерть, що ті, хто будує свої споруди на людській смерті, стараються даремно. Наш Воскреслий Господь Ісус Христос підтвердив це Своїм воскресінням, Своїм зверненням, що Він є путь, істина і життя. Він також ствердив, що Бог не створював смерти, що Він не має втіхи від загибелі людини (Прип. 1, 13). Хоч Господь створив усе вічним, смерть увійшла у світ внаслідок гріхопадіння людини. Любов Бога не допускає домінування смерти над людською істотою і несе зцілення від гріха.
Він втілився, отримав смертну плоть і добровільно прийняв смерть на Хресті, але Він повернувся до життя Своєю власною могутністю, сильнішою за смерть, ставши таким чином первістком серед тих, хто прагне повернутися до життя разом із Ним. Перший народжений з померлих, перший воскреслий, Податель життя і життя після смерти знищив носія смерти. Сучасне людство настільки знайоме з катастрофічним злом, що не завжди усвідомлює ту радість і глибину, яку несе Воскресіння, повернення до вічного життя, яке наш Воскреслий Господь Ісус Христос дарував нам. Ці ж люди, тим не менше, передчувають і переживають піднесення і радість свята Воскресіння, виголошуючи вітання: Христос воскрес! Сьогодні ми, православні християни, святкуємо разом із людьми, які поділяють радість Воскресіння Бога, і звертаємося один до одного з цим переможним вітанням: Христос Воскрес!
Свята Пасха 2005 року
† Варфоломей Константинопольський
Ваш палкий заступник перед Воскреслим Христом
 
 

З ВЕЛИКОДНЬОГО ПОСЛАННЯ
архиєпископа Ігоря (ІСІЧЕНКА)

Ми кладемо на душу кам’яний тягар, коли остерігаємося жити за покликом сумління, коли приховуємо правду, коли баримося з каяттям за вчинені провини.
І в цьому сенсі воскресіння є викликом для всіх нас. Для нових пилатів, що потурають злочинцям, ховаючись від власної відповідальности за кривду, заподіювану ближньому. Для фарисеїв, котрі зовнішніми знаками побожности маскують зневагу до Христового Євангелія. Для підприємців, нездатних відчути відповідальність за державу і свій народ. Для політиків, полонених амбітним прагненням прорватися до  влади, не гребуючи жодними засобами стосовно конкурентів. Для того, хто вбивством ненароджених дітей прагне захистити свій примарний спокій і добробут від вимогливої присутности малюків.
Світлий день Христового воскресіння розвіює ілюзорну владу темряви. І наші серця рвуться з-під кам’яного полону гріха до вічної свободи в Христі, до вічного життя в гармонійному єднанні зі світлоносним джерелом правди.

Пророк Ісая напрередодні Богоявленя проголошував: “Голос волаючого в пустелі, рівняйте путь Господу”, і для цього, написано, хай кожен пагорб понизиться, але кожна низина хай наповниться. [...] І для того щоб людина змогла приготувати путь для Господа в своєму серці, в своєму розумі і волі, цей пагорб має стати смиренним, знизитися, бо ясно написано: “ Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать”. [...] Інша категорія людей – це “низина” – це щось нижче вже від рівня моря, якийсь рів чи яр, і ось ці люди на дні погибелі себе почувають або ж самі себе знищують... Отож заклик Євангелії до цієї “низини” – “Наповніться!”, щоб приготувати собі   путь до Господа. Виявляється, коли людина надмірно горда – це перепона, і  коли людина самопринижується – це так само перепона для Господа. [...]
З часів візантійської форми християнства людей настановляли також і в церкві, що вони – раби Господні. Господь – це цар і пан, і ці особливості переносилися на земну владу через візантійське християнство і таку форму православ'я. Якою мірою це відповідає ідеалові первісного і справжнього християнства?..
Шлях до Господа – це вирівняність, збалансована рівновага, відмінна від стану “тварі тремтячої”, “праху і попелу”, коли людина почувається ганчіркою, об яку інші витирають ноги, а вона мусить все це терпіти і повторювати: “Спаси вас, Гоподи, за це”.
Гадаю, ця перекошеність у нашому розумінні євангельського і християнського ідеалу уже починає долатись, і що це сталося, зокрема, під час Помаранчової  революції на Майдані... Щодо невірного розуміння духовної влади і так само невірного розуміння влади мирської.
Не знаю чому, але ціле життя  я завше мав у цьому якесь почуття заперечення. Коли я навчався в 1974-75 р. в Одеській духовній семінарії і там були представники різних націй: гагаузи, молдовани, українці, росіяни.  Коли ми до Різдва спробували підготувати програму з колядок, то навіть на це не отримали благословення. І нині,  вже після стількох десятиліть, мені це важко осмилити. Я тоді, будучи семінаристом, намагався уявити, яку проповідь буду промовляти, і  той чорновик знадобився мені тепер. 30 років тому мої думки були сприйняті негативно. Звісно, вони не були довершені. Але я розмірковував про крайнощі...
Ось, приміром, Всеукраїнська партія духовности і патріотизму звернулася до патріярха Філарета  і представників інших конфесій з проханням підтримати ініціятиву щодо канонізації духовного пророка українського народу Тараса Грогоровича Шевченка. Звернення підписав, зокрема, голова партії Анатолій Шевченко з Донецького інституту проблем штучного інтелекту. Разорм з тим він генерал козацтва. Не зовсім зрозуміло, чому так багато відгалужень у козацтві і чому більша частина козацьких формувань і спрямувань шукає духовної опіки у Московському патріярхаті, і значно менша – у Київському патріярхаті...
В Криму газета “Живоносный источник”, що виходить як додаток до “Тавриди православной” з благословення митрополита Лазаря Московського патріярхату , надрукувала статтю про недопустимість української мови  в богослужінні. Як і тридцять років тому, я не можу збагнути ставлення Московського патріярхату до мови, культури і особистостей українського народу, адже ці церковнослужителі живуть і працюють в Україні – і чому ж вони вчать? Отже ця книжечка видана тепер і поширюється в храмах Московського патріярхату під рубрикою “Обличение безбожия”. Книжечку “Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы” (Москва, 2002) написав протоієрей Іоан Чернавін. Я з відразою прочитав цю брошурку, де говориться, що Шевченко не поет, а віршомаз, що він ворог православної церкви і що оце “правдиве” слово про Шевченка повинне всім відкрити очі на батька українського націоналізму, і відтак – протистояти “грозящей всем чуме”,  як тепер висловлюється подібна публіка. Автор називає Шевченка хулителем Церкви і Божої Матері, неправдивим пророком і т.ін. Ось така ще одна крайність... А колись я все ж таки гадав, що “у городі бузина, а в Київі дядько”... Проте у Київі журналіст Бузина також зображував Шевченка ледь не вурдалаком. І в цій крайності сплелися представники Московського патріярхату та декотрі, буцімто українські, журналісти.
Інша крайність  - заклик канонізувати Шевченка,  зробити його святим і намалювати його ікону. Всі ці крайнощі змушують шукати золоту середину. [...]
Тому хочу поміркувати тверезо, зважено і разом з тим уважливо, відверто і чесно.
Я назвав давні свої юнацькі роздуми “Український Йов”. Федір Достоєвський не раз зачіпає у своїх творах питання пророчости передсмертних слів людини. Передсмертна агонія розсуває стіни таємниці духа, і в останні хвилини, коли ось-ось вони впадуть, помираючий починає бачити грядущий плин подій та як на долоні споглядати минуле. Це великий дар  духа, що його отримує людина перед відходом у вічність.
У 1825 р. коли Тарасові Шевченкові сповнилося всього 11 років, помирав його батько і в останні хвилини, даючи розпорядження щодо свого небагатого господарства, він сказав: “Синові моєму Тарасові нічого не треба з мого господарства, він не буде абияким чоловіком, з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо, і для нього моє наслідство або нічого не буде значити, або нічого не допоможе”. Ось передсмертне глибоке прозріння батька, простого селянина... І ми свідки того, як воно справдилося. Тарас Шевченко явив себе великим поетом України й всього слов’янства, проповідником любови і правди стражденному людству.
Уявімо собі, яка гігантська прірва стояла між хлопчиком кріпаком, пастухом і безсмертним поетом. Скільки життєвих щаблів на цій велетенській драбині, один кінець якої впирається в глиняну долівку селянської хати, а інший торкається небесної оселі безсмертних. Без провадження, без підтримки, в убогій свитині, сприаючись на пастушу палицю і даний Богом талант, падаючи й знемагаючи, благословляючи долю і її проклинаючи, він підіймався все вище і вище, доки не досяг  вершини. І не забудьмо, на своєму хресному  шляху поет був зовсім самотній, майже не мав він ні попередників, ні співучасників, власне не мав повітря, яким живе і дихає будь-який талант. Таємний голос генія підказував Сократові його велику проповідь добра, і такий же таємний голос  звучав і в душі 11-річного Тараса. Гнав його з зошитом віршів Сковороди до безлюдної печери, під густий затінок калини, і там, на самоті, він пережив солодкі хвилі натхнення:
“та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками зквітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
або Три царіє со дари
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто не бачив,
Виспівую та плачу.”
Пастух, попівській погонич, панський служка-козачок, невдалий кухар, кріпосний маляр... Ось на що витрачені молоді роки великого поета. Однак попри тяжкі та дошкульні зіткнення з дійсністю, талант і розум його мужніли. Тому вся поезія Шевченка – це плач Єремії, волання Йова, плач на руїнах любови і правди на землі, і весь “Кобзар” просякнутий сльозами.  Пророк Божий Єремія виплакав Новий Сіон, виплакав зішестя на землю Месії, далеке майбуття. А що ж виплакав для себе і свого народу великий український поет?
Чистому серцю, за словом Спасителя, дано бачити Бога, та водночас йому, як більш досконалому, стверджував Мікеланджело, дано і велике страждання. Бо чисте серце особливо чутливе до неправди, до ужого горя, воно зірко стежить за найменшим коливанням  терезів у руках Божих і бурхливо реагує радістю чи болем. Поет задихвася в атмосфері пануючого на світі зла, і страждаючи, він вимагає відповіді від Бога. Ми бачимо  боротьбу диявола  з Богом у поетовій душі. Поле цієї битви – серце насправді великого з-поміж людей. Хвилі віри і зневіри, благословіння і прокляття вирують в душі поета і змушують його то молитися Богу, то, іноді, проклинати Його. Як примирити цю суперечливість, та й чи можливе таке примирення? Споглядання мук і горя людського замутнює кришталево чистий потік релігійного почуття: зло широко розливається, а Бог байдужий чи безсилий стримати хвилі зла, від яких гине все, що є прекресного й радісного у світі? [...]
“Не Бога я заперечую, а світу Його несправедливого не приймаю”, - говорив Іван Карамазов своєму братові Альоші. І вся загадкова постать Івана є втіленням титанічного змагу віри в Бога Творця світу і заперечення Його як промислителя. Про те ж саме волає нещасний, уражений лепрою праведний Йов.  Про те ж плаче в своїх поезіях Шевченко. Бог не людина, і крайні вияви людиною болю, обурення і навіть протесту, якщо вони мають вагому підставу, в підсумку Він не засуджує. Так, співрозмовники Йова прагнуть немовби виправдати Бога перед реальністю існуючого в світі зла. А Йов ставить питання так, що коли Бог є і Він кермує світом, то чому ж так багато несправедливости. І в кінці  книги слова Бога чути із хмари: “Молитву Йова Я прийму, бо ви говорили про Мене не так правдиво, як раб мій Йов”.  Сьогодні чимало знайдеться таких, що називають Шевченка богохульником, і в згаданій вище брошурі говориться, що він ворог Бога і Церкви. Та ж ні, я гадаю, що слова Божі, промовлені до Йова з хмари, можна віднести і до Тараса Шевченка.  Він говорить про Бога правдивіше, аніж ті, що згладжують суперечності трагедій і  лиха у світі.  Мало того, сьогодні, коли сталися Освенцім, Аушвіц і все інше, де був Бог, якого ви любите? Чи Він нині слабший за найслабшого негідника?..
Будь-яка чутлива людина спроможна задуматись, в чому промисел Божий, чому Бог ніби не втручається явно в драми і трагедії світу. Часом такі міркування породжували погляди, відмінні від християнських, зокрема, деїзм. Деїсти гадають, що Бог створив світ, дав йому закони і далі не втручається  в дію цих законів.  Навіщо молитись, якщо Бог від початку не втручається і лише чекає,  доки закінчиться завод в годиннику світового космічного механізму. Звісно, це суперечить християнськоум поглядові на всесвіт як дім буття і на Бога як на господаря й Хранителя цього дому буття, котрий терпляче й лагідно провадить світ до мети, що її ми не можемо збагнути. Однак Бог втручається, посилаючи благодать і натхнення, поважаючи при цьому свободу вибору людини. [...]
Зіткнення метафізичної релігійної проблеми з проблемою етичною – це одне з клятих питань, над яким ламали голову чимало людей.  Тарас Шевченко схиляє коліна перед Всевишнім і разом з тим він не в змозі відірвати погляд від цвинтаря людських ідеалів і надій.  З-під руїни спаленого раю підіймаються стовпи диму і пороху, чорним хмаровищем стають між поетом і Богом. Тож не дивно, що  втрачаючи надію побачити Його, поет  майже втрачає віру...  Інколи може видатися, що Тарас Шевченко заявляє про свою невіру в існування Бога.  Однак невіруючим поет не був ніколи,  навіть коли доходив до прокльонів. З огдляу на це академік Білецький зауважив: “Людина, яка проклинає Бога, вочевидь припускає існування об’єкта, якому адресуються прокльони. Якщо Бога немає, то який узагалі сенс її проклять...” Іван Франко щодо релігійного характеру Шевченкового світобачення висновує: “Доля переслідувала його в житті як тільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, його любов до людей у зненависть, презирство, а віру в Бога – в невіру та  песимізм”. Іван Франко називає поета віруючим, котрий  вірить, що всяке добро і зло від Бога.
Книгу Йова вміщено серед священних писань, а Йов же говорить: “Я судитимуся з Богом”, я вимагаю справедливости, і на його погляд було несправедливо, що Бог  не втручається. Тому неприпустимо видавати писанину про  Тараса Шевченка під рубрикою “Обличение безбожия”. В такому разі і книгу Йова належало б  видати під тією ж рубрикою. Твердження, що Шевченко був атеїстом м’яко кажучи не можна визнати справедливим, його жодним чином не підтверджує аналіза  ідейно-художньої спадщини поета, і воно нічим не обгрунтоване. Шевченко не міг знайти і побачити Бога в ненависті, жорстокості, убивствах, сваволі, злі і темряві. Подібно вопрошає Йов: “Земля віддана в руки нечестивих, обличяя суддів іон закриває, а якщо не Він, то хто ж” (гл.9, вірш 24). Йов готовий вступити в суперечку з Самим Богом і від Нього вимагати відповіді на запитання: чому нечестивим добре,  а праведним погано?  Так, це мотив Богоборства. Поет запитує у Бога, звідки йде зло. Ще Епікур, за словами Лактанція, міркував: “Бог або ж хоче знищити  зло на світі та не може цього досягнути, або ж в силі знищити зло, але не бажає, або ж не хоче й не може, або хоче і може”. У першому випадку Бог не всемогутній, що годі припустити, у другому випадку у Нього не було благої  волі, що також не може бути правдою, в третьому випадку Бог був би і не всемогутній, і не благий. Отже залишається єдине останнє, що Бог бажає і може зруйнувати зло – але чому ж тоді Він цього не робить?..
Вочевидь Бог не втручається прямо в події цього світу, шануючи вільний вибір людини. На початку біблійних текстів ми знаходимо слова: “ Життя і смерть запропонував Я тобі, благословіння і прокляття. Вибери сам життя, щоб жив ти і нащадки твої”. Вірно стверджує  православний богослов Володимир Лосський: “Бог безсилий перед свободою  людини.  Він як убогий стоїть перед нами і як убогий подаяння просить – нашої взаємної любови” (книга “Містичне богослов’я східної Церкви”). Так  богослов  інтерпретує  слова Святого Письма: “Стою біля дверей твого серця і стукаю. Хто відчинить мені, Я увійду до нього і буду вечяеряти з ним, а він зі Мною”. Та коли  людина  не чинить такого вільного вибору і не відчиняє назустріч Богові ні свого розуму, ні свого серця, ні волі, то Бог не ламає двері людського розуму, серця і волі, що замкнулися у собі.  Він навіть у диявола досі не відібрав свободу і право вибору. Та саме завдяки дарованій людині свободі її життя і навіть страждання отримує мету і смисл. Наведу тут слова Володимира Соловйова: “Бог заперечує зло як доконечне і буттєве і в силу  цього заперечення воно й загине. Однак Він допускає його як проминущу умову свободи, тобто ще більшого добра”. Бог допускає зло, оскільки пряме його знищення було б порушенням людської свободи, тобто ще більшим  злом, яке унеможливило б існування на світі досконалого добра. Бог силою мудрости видобуває зі зла найвище благо. [...]
Шевченко релігійний  як людина лихоліття, котра жадає повірити в тріюмф найвищої правди. Спостерігаючи, як усе дороге йому і святе зневажається безкарно самовпевненими злодіями Шевченко то з обуренням, то з безмежно надією зводить  очі до неба і шукає там волі, Бога, правди, справедливости, любови, винагороди і воздаяння. Та ця релігійність не має нічого спільного з офіційною історичною релігійністю і його Бог не схожий на  візантійського Саваофа. Саме в цьому сенсі потрібно розуміти слова в “Кобзарі” про Саваофа, який одурить. Вони означають, що Шевченко не сприймав сусально-іконний образ Саваофа, нав’язуваний патріярхальним ладом та  державним устроєм, що згодом Бердяєв означив як соціоморфізм. Шевченко заперечує не Бога, а викривлені  уявлення про Нього.  І то є вічна тема, адже і нас з вами ця небезпека не минує [...]
Коли Месія прийшов  і народився, і втілився, і явився, то ізраїльський народ не визнав і не прийняв Його, через те що спотворив свої уявлення про Бога.
Я навіть переписав для себе слова з щоденника Шевченка:
“О, святі великі верховні апостоли, коли б ви знали як ми забруднили, як знівечили проголошену через вас просту, чудову ясну істину. Іменем святим, іменем вашим, так звані вчителі вселенські побилися як п’яні мужики на Нікейськім соборі, і іменем вашим, римські папи орудували землею, управляли хитрощами, і іменем вашим утворили інквізицію та жахливий автодафе іменем же вашим ми поклоняємося скандальним суздальським Божкам, і творимо в честь вашу неймовірну вакханалію.”
Він страждав від того, що впродовж століть сталося відступлення від християнських принципів, в тому числі і в самій Церкві. Як і біблійний  Йов, Тарас Шевченко не був гіпсовим зліпком святости, що стійко  терпить страждання, навпаки, він був якраз живою людиною, сповненою глибоких і могутніх почуттів.  Іконний лик московсько-візантійського Саваофа Шевченко вважав не вповні адекватним образові Бога та Його істині. Шевченко не визнавав ні цезарепапізм московсько-візантійський, ні папацезаризм римський.
Як книга Йова у Біблії, так і поезія Тараса Шевченка навчає, що людина може особисто  звертатися до Бога із запитаннями, висловлюючи і своє почуття. Дебати між запальним Йовом та його догматичними друзями не повинні затуляти нам висоту і чистоту цих запитань до Бога як у Йова, так і в Тараса Шевченка. Йов проклинав деньь свого народження в сенсі особистому і  родинному, а Тарас Шевченко нарікав на Бога за весь народ  український, а не тільки за себе.
Український філософ Дмитро Чижевський назвав позицію Шевченка христоцентризмом. В центрі має бути не імператор і не патріярх, і не папа, а Христос. Як на мене, цьому мислителю можна довіряти. Коли ж хтось доводив ніби від імені Бога, що неволя і загибель України – то промисел Божий, поет повставав і проти самого Бога.
 

Наша Церква з рідним народом

Волинську Духовну семінарію УПЦ Київського Патріярхату вже другий рік очолює випускник Санкт-Петербурзької Духовної семінарії й академії о. Іван Нідзельський. В семінарії 105 студентів і 27 викладачів. Всі вони  активні учасники у церковного, громадського, культурно-освітнього життя Волині, а під час Помаранчевої революції були у вирі подій, як спостерігачі на виборах Президента в Полтаві і в Луцьку, в наметовому містечку, на демонстраціях, мітинґах.
„Без наших вихованців і викладачів не обходиться жодне релігійне свято – Різдво, Водохреще, Великдень та інші: ходять з колядою, допомагають освячувати могили, пам’ятники, а семінарський хор – прикраса всіх державних свят, пам’ятних днів, ювілеїв”, – розповідає ректор семінарії о.  Іван Нідзельський. – Майже стовідсотково поїхали вони до Полтави, щоб не дати сфальсифікувати результати виборів, разом з полтавчанами вони пильно охороняли народне волевиявлення.
Їх ніхто не аґітував, не переконував, навпаки, вони прийшли до мене і заявили: „Ми всі їдемо на Схід”. Наш правлячий архиєрей владика Михаїл і я поблагословили їх на це велике і святе діло.
Наших учнів семінарії в Полтаві сприймали  як рідних. Ніхто не ділився на Схід і Захід. Це була єдина українська родина. На дільницях, де наші учні були спостерігачами, за Віктора Ющенка полтавчани віддавали до 80% голосів.
Коли влада сфальсифікувала другий тур виборів і почався політичний страйк, в центрі Луцька навпроти катедрального собору Святої Тройці і семінарії на Театральній площі активісти молодіжних організацій  розбили наметове містечко. Його комендантом був наш випускник 2004 р. Михайло Вітрук. Всі наші учні без винятку були там.
В будівлях семінарії було обладнано пункт першої медичної допомоги. У семінарській їдальні цілодобово харчувались учасники наметового містечка, інші активісти Помаранчової революції з різних куточків Волині. Власне, семінарія була доброю матір’ю, яка пригортала до себе своїх дітей.”
 
Володимир РОЖКО,
м. Луцьк
 

Cкільки існує Українська Церква, стільки існує в ній і стародавнє передання, що її основоположником був святий Апостол Андрій Первозванний. Це було животворяще передання, яке від глибокої давнини наповнювало Українську Православну Церкву високою славою та цілющим духом, який вів її до правдивої будівної праці й до правдивого спасіння. Це передання було живою душею нашої Церкви, бо ним вона жила й розвивалася, бо воно вивело її на славну дорогу, дорогу першенства серед інших православних Церков... Воно – душа нашої Української Церкви й сьогодні, і таким позостанеться й на вічні віки. Воно мусить увійти в нашу плоть і кров, мусить плекатися на кожному кроці нашого життя, бо це передання про Апостола Андрія Первозванного, як основоположника Української Церкви, – це наша всеукраїнська національна гордість.
З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку Апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі Понту (моря Руського чи Чорного), поширений був переказ, що Св.  Апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скифії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український.
Ліпше б цей Літопис звати Діонисієвим, бо справою його писання керував українець єпископ Діонисій, перекладаючи його на теперішню нашу мову.
"Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Руським; кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі (місто на південнім березі Чорного моря.), він прибув до Корсуня (Це Херсонес Таврійський.) і тут довідався, що недалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Риму, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов (поплив. а може й пішов з проповіддю Слова Божого.) уверх Дніпром. Трапилося так, що Андрій прибув до одного місця й спинився тут переночувати під горами на березі. А вранці він устав та й каже до своїх учнів: "Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє ласка Божа: тут постане місто велике, й Бог побудує багато церков". І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста і, помолившися Богу, зліз з гори тієї, – тут пізніше повстав Київ [...]”
Звідки ж узялося це величне оповідання про початок Церкви Української? Може це справді плід буйної фантазії якогось давнього гарячого патріота українського? Ні, приглянувшися ближче до всієї цієї справи бачимо, що оповідання це, прикрашене в подробицях має реальву правдиву основу.
Апостол Андрій ще з віку Апостольського вважався основоположником церкви Костянтинопольської; греки взагалі рано почали збирати найрізніші оповідання про ап. Андрія. Боротьба Царгородської Церкви в Римською за авторитет розпочалася рано. Церква Римська твердила, що її заснував Aп. Петро, а це примусило греків пильніше зайнятися своєю археологією й зібрати все, що можна було, про Ап. Андрія, як свого основоположника. І греки справді зібрали дуже багато найкращих оповідань про св. Андрія Первозванного.
Ось  ці грецькі перекази, з найдавнішого часу починаючи, в один голос свідчать, що Ап. Андрій проповідував Євангелію і в далекій варварській Скифії. Найперше оповідання про це подає нам батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської, Євсевій Памфил (помер у 340 році); він у своїй "Церковній Історії" (кн.ІІІ, розд. 1) пише, що “святі Апостоли й учні Спасителя нашого розпорошилися були по всьому світові (для науки про Христа). Фомі, як каже переказ, випала доля йти в Пармію, Андрію в Скифію, Івану в Азію, де він жив і помер в Ефесі” (Й. Малышевскій: Сказаніе о посьщеніи Русской страны св. апостоломь Андреемь, див. "Владимірскій Сборникь", Київ, 1888 p., ст. 1» До цього Євсевій додає ще, що про це слово в слово розповідає Ориген у ІІІ томі пояснень на книгу Буття. Як бачимо, переказ про те, що Ап. Андрій навчав про Хрнста в Скифії; сягає найдавнішого часу, може ще віку Апостольського, а в IV віці його вже записано. Пізніш поставали інші перекази, додавалися різні подробиці; такі перекази, напр., ченця Єпифанія, що жив у к. VІІІ – поч. IX в., Метафраста X в. і ін.
Дуже цікаве оповіданім ченця Єпифанія. Він розказує, що Ап. Андрій відбув три подорожі, – обійшов західне побережжя Малої Азії, південне побережжя Понту (Чорного моря) і доходив аж до Іверії, а за третю подорож обійшов східне та північне побережжя Чорного моря, побував у Босфорі чи Керчі, в Херсонесі та Феодосії. Єпифаній розказує, що все це він писав на основі писань давніх церковних письменників; крім цього, він сам обійшов усе побережжя Чорного моря, від Синопу до Босфору, Херсонесу та Феодосії; скрізь вислуховував він місцеві оповідання про Апостола Андрія, на свої очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, всюди він розпитував, збирав і записував назви учнів Андрія, що були першими Єпископами Церков, які заснував Апостол. (И. Малышевсій, ст.8-9)
Фраґменти
 

Нероздільне розділилося в собі – Україна і Церква... І сама Церква, що є стовп і утвердження істини, також розділилася в собі: ієрархи й священство виступили проти своїх же віруючих, котрі нарешті запрагли визволення з духовної неволі.
Задумаймось, так само як колись архиєрей Кайяфа благословив розп’ясти Христа, („Це ж був той Кайяфа, який порадив юдеям, що ліпше померти людині одній” (Ін. 18,14), єпископи і священики РПЦ (УПЦ МП) через поширювані в храмах антиющенківські листівки, прирікали на загибель і самого кандидата в Президенти, і народ, що його обирав: „ Те же, кто проголосовал за Ющенко, пойдут в геенну огненную, в ад, если ие принесут покаяния”. „ Господь попустит смерть самым отъявленным, и особенно в окружении Ющенко”. Мало того, представники влади, що намірялися „розділити” Україну, проводили свій „Сєвєродонєцкий”  „з’їзд” з благословення і в присутності кількох найвищих ієрархів УПЦ МП.
Згадаймо  неправдиві свідчення проти Ісуса під час архиєрейських судів у Пилата та в Ірода, де „кривосвідків багато підходило”, і чи не нагадує це оті сотні тисяч наклепницьких антиукраїнських листівок, які роздавалися по церквах і манастирях разом з проскурами і благословенням священика після Літургій під час цілування Хреста? “Победа Ющенко – это новые гонения на Церковь, отречение Украины от православной веры”. Далі йшли неймовірні звинувачення на голови ряду народних депутатів – у “искоренении  преподавания русского языка в школах и вузах”, в “захватах храмов, которые сопровождались зверским избиением и пытками священнослужителей и верующих…” “Союз православных граждан Украины” безапеляційно заявляв: “Православный христианин, да и любой порядочный человек, не имеет права оказывать Виктору Ющенко какую-либо политическую поддержку. Православные христиане, согласно святым канонам (?), не могут иметь с врагами Церкви никакого гражданского и личного общения”.
Подібно до того, як давні архиєреї називали злочинцем Господа („Коли б Цей злочинцем не був, ми б Його тобі не видали” (Ін. 18,30), а справжнього злочинця і вбивцю Варавву намагалися виправдати, нинішні архиєреї, оббріхуючи невинних людей, всіляко підносили і вигороджували Януковича, блюзнірськи прирівнюючи його до рівноапостольного князя Володимира. Таким чином священнослужителі РПЦ в дійсності змушували своїх вірних зневажити істину й узаконити зло.
Тож чи може спасти Церква, яка зайняла позицію зла?
Чи може нести місію спасіння народу Церква, що готова проголосити анатему (прокляття) на цей народ в дні його найвищого духовного піднесення?
 І чи є взагалі церквою Христовою ця багатолюдна організація, в лоні котрої відбуваються людиноненависницькі речі? Наприклад,  у Почаївській Лаврі (у святому для всього православного  світу місці, де збереглася стопа (слід) Божої Матері!), як і в інших храмах Московського Патріярхату  священики обгортали чорними стрічками портрет Ющенка і за живого правили похорон! Що це?! Православ’я? Християнство? Ні!  Це махровий сатанізм, повне затьмарення духовного і тілесного розуму! І не церква це, бо вона давно вже перетворилася на тоталітарну секту, яка проводить брудну антидержавну, антинародну і антилюдську політику!
Але ж цю досі не бачену єресь промовляли з церковних амвонів „єдіной, істінной і канонічєской” .
Як тут не згадати Христове: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, ? бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте!” (Мф.23,13). Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та сушу, щоб придбати нововірця одного, а коли це станеться, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!” (Мф.23,15).
І оце вони запевняють усіх, що лише їхню молитву чує і приймає Господь. Так, Господь, за невимовним милосердям Своїм, як написано, прислухався навіть до молитви демонів і дочасно виконував їх прохання, та кари не позбавляв: „І молили Його всі біси, кажучи: „Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли”. І повелів їм відразу Ісус, і повиходили духи нечисті, і в свиней увійшли, і кинулось стадо з кручі до моря, - а було їх дві тисячі, - і потопилося в морі” (Мр. 5,13).  То ж на що сподіваються архиєреї, нехтуючи правдою Божою і призиваючи ім’я Його даремно” (Вих. 20,7)?
Ви робите виклик Богу ? і не боїтеся Його! Ви оправдовуєте злочинців, а губите людські душі, забуваючи, що можна обдурити людину, навіть багато людей, але Бога обдурити не можна, бо Господь зневажений не буває! Бо це про таких говорить Господь через  пророка Давида: „Навіщо говориш ти про настанови Мої і завіт Мій береш у вуста свої? Ти ж зневажив настанови Мої і слова Мої відкидаєш від себе! Уста твої невпинно злословлять, і язик твій сплітає підступи! Сидиш і наговорюєш на брата твого, і на сина матері твоєї зводиш наклеп. Ти це робив, а я мовчав. Ти гадав, що й Я такий як ти! Але я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої!” (Пс. 49, 16-21).
Нині незатишно вам, батюшки, - прагнете відбілитися, привітати нового Президента, поблагословити... Але чого варте благословення Іуди? Так, він був апостолом, і через його проповідь спасались люди (саме тому й я продовжую ходити на службу до Лаври, яку я люблю понад все на світі), і мав силу виганяти демонів, і творити чуда... Але при всьому тому він видав на розп’яття Спасителя – і його апостольство не спасло його! Чи не боїтеся й ви, апостоли РПЦ в Україні, що вводите в гріх своїх же вірних, розділіти долю Іуди?
Писати це змушує мене глибокий біль і за православну віру, і за українську Церкву, і за отих мільйони окрадених вами страстотерпців, яким ви цілеспрямовано запропонували камінь замість хліба і змію замість риби! І все робите для того, щоб вони не змогли побачити і пізнати Істину! І якщо вам неприємно чути мене, то послухайте Господа: „Горе пастирям, тим, що розгублюють та розганяють отару Мого пасовиська, говорить Господь [...] Ви отару мою розпорошили й їх розігнали та не наглядали за ними. Ось тому покараю Я вас за лихі ваші вчинки, говорить Господь! А Я позбираю останок отари Своєї [...], і їх поверну на пасовиська їхні, і вони порозплоджуються та розмножаться. І над ними поставлю Я пастирів тих, які пастимуть їх, і не будуть боятися вже, й не злякаються, і не будуть загублені, каже Господь!” (Ієр. 23, 1-4).

 
Якщо говорити правду...

По-перше, слід чесно визнати, що на момент розвалу в СССР всього налічувалось 9000 парафій. Я родом з Алтайського краю з Барнаулу. Алтайський край за площею перевищує Англію, і на цій території було всього три храми: в Барнаулі, Бійську і Рубцовську. Тоді як в Україні на цей час у декотрих селах  було по 2-3 храми. Після розвалу СССР в Україні налічувалося 6 тисяч православних храмів.  А від Прибалтики до Владивостоки – лише 3 тисячі. Отож зрозуміло, чому Московський Патріярхат не бажає втрачати для себе Україну. Тепер пропорції дещо  змінилися, і все ж Московський патріярхат посідає у православному  світі певне вагоме місце лише тому, що завдяки Україні кількісно є однією з найбільших православних церков на Землі. Це є головною причиною того, що Україна досі не відпускається з підпорядкування Московського патріярхату.
Сьогодні наше завдання зрозуміти і усвідомити, що у нас є власний шлях і власна мета. Ми маємо здобути самостійність керівництва, незалежніть яка повинна діяти не лише в сфері політичній, але й в духовно-ідеологічній.

Отець Віктор (ВЕРЯСКІН), м. Сімферополь

 В столиці Німеччини в затишному районі Вільмерсдорф є будинок, який дивує і викликає захоплення: досить велика будівля складної архітектури у горішній частині фасаду прикрашена стилізованим зображенням Тризуба з мечем. Зробивши світлини будинку та Тризуба і, показуючи їх берлінським приятелям, я розпитував їх, що вони могли б про це розповісти. Сам по собі факт виявився для них цікавим, проте жодної інформації я не отримав. Справі  допомогла видрукована берлінським Сенатом книга „Українці в Берліні“ (Ukrainer in Berlin). Ця змістовна книга з передмовою Гюнтера Пінінґа з’явилась у 2004 році, її уклали Марія Шеврекуко і Людмила Кузнєцова. Завдяки люб’язності пані М.Шеврекуко та пана Г.Нойфельда додаткову інформацію про український Тризуб в німецькій столиці автор знайшов також в інших друкованих джерелах в бібліотеках Берліна.
 Отже, спершу дещо про Тризуб та далі про його берлінську історію. Національний знак або герб, як відомо, створюється протягом століть. Він входить у свідомість народу як певна дорогоцінна традиція, що має зв’язок з національним і державним життям та відчуттям цілісности і єдности всього народу. Герб наочними засобами символізує походження, розвиток, менталітет, а також  культурну спрямованість і геополітику народу.
 З дослідницьких джерел відомими є кілька історичних варіянтів нашого національного герба. За князівської пори гербами Руси-України були Двозуб або Тризуб. Саме ці символи стали державним знаком київської княжої династії Рюриковичів. Коли київський князь Володомир Великий  у 988 році прийняв християнство, то він посередині Двозуба додав хрест як промовистий знак посвяти Руси. Так з’явився варіянт Тризуба з хрестом. Цей символ карбувався на монетах київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Завдяки могутності київських князів Тризуб в Х-ХIII століттях був поширений в Европі від Криму до Новгорода і від Кавказу до Франції та Швеції. Він зображений на склепі родича Володимира Великого – Св. Ерика в Швеції. До Франції він потрапив в родовому знаку дочки Ярослава Мудрого – французької королеви Анни. До Новгорода його принесли придворні князя Ярослава, коли князь побував там у юності. На землях власне Київської Руси, тобто приблизно на території сучасної України з центром у Київі, Тризуб був поширений в усіх князівствах.
 Після падіння історичної ролі Київської Руси Тризуб щез із арени політичного життя. Однак він продовжував існувати в гербах провінційних міст, в гербах української знаті та в старих рукописних книгах. Як державний символ він відродився на атрибутах влади після відновлення державности України та створення Української Народної Республіки (УНР) 22.01.1917. Тризуб з хрестом завдяки ініціятиві художника Г.Нарбута було зображено на першій банкноті, випущеній 5.01.1918 банком УНР в обіг. Тризуб з хрестом був також на морському прапорі УНР. Про історичний варіянт Тризуба з хрестом та його значення як символу християнської влади вже писав С.Шумило в газеті “Наша віра”. На рівні державної символіки керівництво УНР під тиском соціялістів вирішило прибрати хрест з Тризуба. Хрест на Тризубі з’явився знову після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського.
Після витіснення в листопаді 1920 року національного війська з України большевицькою Красною армією та включення України до складу СССР, проголошеного 30.12.1922, зображення Тризуба по всій території УССР були вилучені  новою владою та заборонені.
 Частина українських політиків та активних патріотів після поразки України в змаганнях за державну незалежність були змушені еміґрувати на Захід, де не відійшли від державницької ідеї та її символіки. Місцем їхньої діяльности була також Німеччина, яка після підписання Брестської угоди 9.02.1918 стала союзницею України і зберігала за собою певні зобов’язання перед урядом П.Скоропадського. Після створення у Відні в січні 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) 1931 року в Берліні в районі Wilmersdorf за адресою Mecklenburgischer Str.73 з’явилось пресбюро (Presseb?ro) ОУН. Приміщення було надано до розпорядження керівника ОУН полковника Євгена Коновальця лідером УНДО послом Д.Левицьким. На фронтоні будинку було споруджено рельєфне зображення Тризуба. Це зображення стилізовано згідно з метою організації – в центр символу було поставлено меч.
 Співробітником пресбюро перше був С.Мелешко. Після перейменування пресбюро стало називатись“Українська пресова служба“ (Ukrainischer Pressedienst), директором якої був В.Стахів. Будинок на Мекленбурґерштрассе став центром українського політичного життя. Пресслужба реґулярно друкувала бюлетені німецькою та українською мовами. Завдяки ініціятиві Є.Коновальця, який часто відвідував бюро, видавані пресслужбою бюлетені приймались дипломатичними представництвами та німецькими державними організаціями. Особливо тісними були контакти співробітників української пресслужби з японським посольством в Берліні. Наприклад, японці повідомили ОУН про те, що згідно з таємним протоколом Молотова-Рибентропа від 23.08.1939 підписання договору про ненапад між Німеччиною та Совєтським Союзом було досягнуто за умови передачі Совєтському Союзові західноукраїнських земель.Як відомо, договір про ненапад було невдовзі порушено нацистами, однак домовленість про переділ Східньої Европи лишилась, згідно з правом сильного, за переможцем у 2-ій Світовій війні.
 В Німеччині після розпочатої нею 1.09.1939  війни проти Польщі відбулись чисельні арешти серед українців, а бюлетені української пресслужби було дозволено друкувати виключно німецькою мовою та доставляти їх тільки німецьким дипломатам і німецьким політичним діячам. До цього часу Евгена Коновальця було вбито за особистим розпорядженням Й.Сталіна, терористичний акт здійснив у Роттердамі в 1938 році майбутній генерал-лейтенант держбезпеки П.Судоплатов. Після нападу Німеччини на СРСР 22.06.1941 націоналісти без узгодження з німецькою адміністрацією проголосили у Львові 30.06.1941 створення Української держави, за що були піддані репресіям. Одначе їхній символ у Берліні зберігся і вцілів під час жорстокої та руйнівної битви за місто совєтських військ весною 1945 року. Саме цей символ можна і зараз побачити у відбудованому Берліні.
  Після відновлення державности України тризуб знову повернувся на свою історичну Батьківщину і 19.02.1992 року Верховною Радою був затверджений як малий герб та  головний елемент великого герба України.
 В чому ж полягає подиву гідна життєва стійкість цього символу, який  протягом багатьох століть виконував важливу ролю у формуванні української нації та був історичним знаковим засобом в прагненні українського народу відновити свою державність саме зі своєю традиційно національною символікою – Тризубом і синьо-жовтим стягом? Багато дослідників намагались відповісти на це запитання. У зв’язку з цим вони часто цитували російського історика Карамзіна, який на монетах київської княжої пори бачив тризубий знак влади, і, не заглиблюючись пошуками в дохристиянські часи в Київі, дав йому відповідно до його зовнішнього вигляду побутове визначення “трезубец”. Однак в Україні Тризуб як символ з глибоким містичним значенням був відомий ще з дохристиянських часів. Цікаві дослідження з історії Тризуба та його семантики лишили В.Січинський (Український тризуб і прапор, Вінніпеґ, 1953) та О.Братко-Кутинський (Нащадки Святої Трійці, Київ, 1992).
 Значення Тризуба як символу було винятковим, він уважався своєрідним талісманом, що приносив людям щастя та захищав їх від зла. Археологи прослідковують його історію на території України до пізнього палеоліту (30-10 тис. років до Р.Х.). Тризуб символізує динамічний аспект світобудови – створення світу, принцип вогненної енерґії еволюції. Знак Тризуба  лежить в основі найдавніших культів – культу родоначальниці Праматері, культу життєтворчого Вогню (триєдиного Агні) та культу хранителя мудрости вогненосного Змія (Нага, Дракона).
 На думку дослідників Тризуб, так само як шестикутна зірка і хрест, символізує трійцю життєтворчих енерґій – мудрість, знання і любов, або (вогонь – чоловіче начало, воду – жіноче начало, а також спільного нащадка), або (Ян, Інь і Ці), виражаючи тим самим триєдиність створення світу. Тризуб є символом Трійці. Людство за тривалу історію свого розвитку виробило різноманітні символи Трійці. Цілком очевидно, що всі знаки Трійці є священними. Всі вони з давніх давен існують в різних варіянтах у всьому світі. Природно, що з поширенням християнства в Причорномор’я все більше значення серед символічних образів Трійці набувало її християнське роз’яснення (Бог Отець, Бог Син і Бог Святий Дух). Тризуб до часів хрещення Руси-України був у ній настільки популярним, що київським князям для того, щоб люди краще сприйняли вчення Христа,  довелось об’єднати хрест і Тризуб в один знак. Цей знак можна і зараз побачити в Київі над Володимирським собором.
 На підставі гіпотези московських дослідників Н. Гончарова, В. Морозова і В. Макарова, висунутої в 70-х роках минулого століття про структуру силового поля Землі та про наявність на її поверхні велетенських трикутників та п’ятикутників з різними умовами для розвитку природних процесів, у О.Братка-Кутинського виникло припущення: Тризуб як символ триєдиної творчої енергії є органічним для розташованих в европейському трикутнику київських земель, оскільки Київ та близькі до нього землі Европи самою структурою плянети “запрограмовані” бути джерелом такої енерґії. Зауважимо також, що в Східній Европі цей символ в різних модифікаціях властивий кримським татарам, литовцям і також латвійцям у вигляді сварти, що обертається в напрямку еволюції. Поширившись на Схід, символ набув великої шани в Індії.
Тричленні символи і структури були властивими протослов’янській, так званій трипільській культурі хліборобів (за назвою містечка Трипілля поблизу Київа), найбільш розвинутій між 3500 і 2700 роками до Р.Х. і відкритій на початку ХХ ст. археологом В.Хвойкою. Ці символи залишались найбільш характерними для пізніших північно-причорноморських культур кимерійської, скіфської, сарматської і слов’янської. Скіфські царі карбували знак Тризуба на своїх монетах.Так робив, зокрема, скіфський цар Фардзой в I ст.до Р.Х. Після занепаду скіфської держави знаки Тризуба і Двозуба успадкували сарматські, боспорські, аланські, роксолянські та антські зверхники. Далі ці символи передались київським князям і набули значення історичного символу Української держави.
 В Берліні Тризуб утвердився також при вході до посольства України в ФРН.
 

Знов блуд і переляканість, знов потьмарення, як тільки-но почали розплющуватись і прозрівати трохи. Знов, як на зорі Незалежности, морочать голови, мовляв, не треба ворушити "прошлоє", щоб часом не здмухнути волосину на комусь із держтеперішніх; не треба їх чіпати й вносити смуту в суспільство; нехай попрацюють, бо вони "хароші" вже. Тут треба визначити головне: хорошими вони – пов'язані з каральними структурами давнішого і недавнього минулого, з ідеологічними отруєннями і фізичними отруєннями, з насильствами в сфері культури, релігії і фізичними насильствами – хорошими вони можуть бути в колі друзів, сім'ї, родини. Але для України вони є, були й будуть найперш держзлочинцями. Ступінь їхньої “хорошости” можуть визначати люстраційні комісії згідно добровільної явки з повинною і розголошення своїх злодіянь, як показового й повчального досвіду для тих, кому закортить його повторити. Чому суспільство здригається від згадки про маніяка, який намолотив кілька десятків людей, а не може збагнути простійшого і найочевиднішого: деструктивна, злочинно-халатна, злочинно-бездарна, злочинно-тупа, злочинно-кланова, злочинно-хабарницька, злочинно-комуномисляча, злочинно-брехайлівська, злочинно-профанаційна, підступно-мерзенно-вбивча діяльність касти недоторканих "хорошистів" обійшлася суспільству двома з лишнім мільйонами людей, що гинули й гинуть в не менш страшному відчаї, ніж розстріляні впритул з обріза; гинуть в кричущих болях і стогонах від раку, якого в нас більше на сто тисяч щороку; від туберкульозу, від СНІДУ, від алькоголізму, наркоманства, суїциду, - від всієї тієї хронічної запущености й байдужости, від всього смертельного, вбивчого способу життя, так вигідного тим, хто купує голоси приречених на виборах. Чим менша вартість життя, чим нижчий рівень існування, тим дешевший голос виборця і тим ситніше, впевненіше сьогодення і майбуття всіх припухлих і необдмуханих у держструктурах України; чим більше й повільніше чернь конає, тим довше і впевненіше "хорошист" жирує.
Вся ця пекельна механіка триває майже століття поспіль - ні "чека", ні енкаведе, ні трійки, ні каґебісівства нікуди не зникли з реальности; просто пішли в підпілля, на держпосади, в посольства, депутатства, партійки, в недоторканість і недосяжність, як заслужені і пухнасті "лічності"; на них не можна дмухати; щось там їм нагадати, про щось їм пікнути, про їхні доносики, стрільбу в потилиці про всі очорнительства і лжесвідчення, про садіння безвинних в тюрмища, про всі їх катування "ластівками" й психотропами, за вголос мовлене українське слово, про всі їх осквернення й рвання прапорів на мітингах, про все, що вони топтали й топчуть, мордували і мордуватимуть із запалом ще на століття, доки терплячих вистачить.
Чого так суспільству – за яке розписуються з екранів: нам не треба люстрації! – нібито шкода їх: хорошистів заплічної справи, передовиків профанації та наруги, ударників душогубства, що "дають п'ятирічку" за півтора роки? Чого нам не шкода нещадніших і тих, хто з-за нашого легковірства приречений на ще дикіші нещастя – якими нас вчать і вчать, та все довчити не годні? Чого так тягне у мрійництво: що в них "камази" закінчаться, отрута вивітріє, тесаки затупляться, щоб рубати голови мрійникам – у них знарядь припасено на століття; треба ж історію гортати зрідка; якщо за минулий вік пещерне комуно-канібальське мислення, яке по суті є дикоматеріялістичним мисленням, обійшлося людству ста мільйонами легковірних, то гірко помиляється той і ті, що думають, ніби воно десь вищезло. Воно косить як і косило, як в Україні, так і в Росії. На жаль мертво мислячі, суто природно мислячі або штучно затьмарені таким мертвомисленням народи біологічно мало життєздатні - і це не метафора літератора; нерозкаяні, невдосконалені переосмисленням себе люди й народи свідомо від'єднують себе від наїття Божественної Любови і Мудрости, від тієї Єдино живильности, від якої більше чи менш існує дух, тобто внутрішня людина, кожного; безвірних відсилаю до ясновидців, ті їм підкажуть: на сьогодні сприйняття огрубленої, засміченої псевдознанням і клопотами, гіпербажаннями й гіперплянами людини падає до нульової позначки; дух працює на кілька відсотків і то працює на прийняття, а на безкорисну віддачу, на безкорисливі й щирі, не заслуги ради, доброкорисні справи не працює майже; така вже його зазвичаєність; людина створена як приймач і трансформатор, як той, що бере для себе нібито, але для спільнокорисної добродії; та тих, хто первісно впевнений ніби лямпочки світять самі, тепер ніколи розпереконувати; кажу це до того, що суспільне беззаконня – коли вовчидел більше, аніж ягнят і овець у зимівнику – суспільне беззаконня неможливо підвести до життя згідно Божественного Закону; згідно Заповідей; а суспільство, що вперто нехтує або попирає найвищі приписи, автоматично від'єднує себе від прийняття єдиноживильности, достатньої для відтворення; ось головна причина вимирань нерозкаяних досі і внутрішньо неперетворюваних народів; ось чому від дев'яностих я стояв і стою за люстрацію – це питання вище від особистої безпеки кожного і від нацбезпеки (хоч і земна безпека, порядок, добробут вкрай важливі для відтворення людського роду), це питання рівности всіх перед законом земним, а відтак і навернення до життя згідно Небесного Закону – Закону Заповідей, без чого неможливе ні духовне, ні фізичне відтворення суспільства: лямпочка, що ледь жевріє, не тлітиме безкінечно – її викручують і заміняють на іншу. Закон Заповідей є Законом духозбереження і відтворення; недотримання його вкупі з цивільним законом не залишає по невігласах і блідого спомину. З кісток не вижевриш вогню свободи.
Піднесення й оспівчутливлення великої частини суспільства говорить про те, що довгим розгойдуванням і обудженням частину людей підготовили до більшого прийняття єдиноживильности – і вона вринула в дух людський. Радість, братання, розчуленість, невимовне щастя – зовнішні прояви низпосланого Милосердя. Відбулося оживлення людей і зменшення пеклоненависти в суспільстві і всі, хто ділитимуть перемогу, всі, хто чествуватимуть самих себе, нехай не забудуть на самоті скласти щирі і шанобливі почесті Господу – за Його єдиноживильність і береженість нас; за Його заслугу у всьому.
Мільярд політологів і політтєхнологів – як ще нема політкастрологів, бо часом їх послуги не менш корисні – мільярд базікал і прогнозистів, не кажучи про лепетатів, не вигадала б і не вигадає ніколи сценарію кращого для України, ніж той, який їй подарувавсь задарма із незримих рук Провидіння. І як задарма далося, так задарма і віддаватися має: на протязі десятиліть, століть на шану й пам'ять про те, як знову, вкотре за три останні десятиліття від України одвелось її зруїнення від морів до боліт поліських. Пам'ятайте вісімдесят шостий, пам'ятайте дев'яносто перший і добре затямлюйте дво тисячі четвертий і добре думайте – кажу політикам – як не перемарнувати знов  усе  задаремно  дане,  як  не   перебайдужіти,   не   відвернутися  від найнагальніших потреб (духовного розвитку, біологічного відтворення і вростання в евроспільноту), як знов не здаремнити велику милостиню і тим не завдати бід, від всіх попередніх гірших. Пам'ятайте й затямлюйте: вчать і показують дивовижні речі: на три віки вперед, а не на три тижні; бо якби добре вчилися прабатьки – не  переступали б 3аповідей! [...] Не було б століття, в якому де не копни – знайдеш як не жах і підлість, то розчавлений камазом череп; то прострілений впритул череп, то на кашкеті череп, то на отруті череп. Це черепне століття як були допечерні століття; не було б ешелонів книг, присвячених його безкінечним, як поїзд вночі і таким же безжалісним, до всього, що трапиться впоперек, криваво шматуючим навзбіч, на стовпи і рейки, злочинам; не було б казахських, колимських, омських, архангельських, воркутинських, паризьких, мюнхенських, гаврських могил – від північних морів до Охотського мороя! Не було посполитства мертвих, братання полеглих, а було б братання живих і піднесених для великої, добросердної, на евразійському континенті, людинолюбної дії. Дитя в школі бачить – тут доживає дещиця,  ледь  півмільярда,  старих  і скволілих, переважно, людей тоді, коли ввесь схід континенту могутніє і росте понад трьома мільярдами небратовбивчих народів; не було б потреби й мені шкребти очевиднісне: про всих пухнастиків – щоб їх на півдня притримати, доки жуватимуть цю газету – від всього, що їм кортить ще випробувати: на людях; не сумнівайтесь, на кожному, стільки в них наприпасено і тесаків, і біомуті цистернами. [...]
Щоб далі не яснити ясне всім, звернусь як колись до партії: Президент Ющенко і всі ми повинні прокидатися й пам'ятати! прокидатися й пам'ятати: ціна безтурботного, вгрітого, вкубленого життя в держоазах таких пухнастих, вальяжних, розпрекрасних і незамінних "колишніх", ціна їх ледачого спокою тепер – новий, кричущий до неба, етноцид українців.

Подається скорочено
 

Роман ЗАГОРУЙКО – “Лапайдух”, колишній командир окремо діючого бойового відділу (сотні) УПА; довголітній політв’язень, каторжник, смертник, член комітету 15-ти, який керував повстанням у 3-му каторжному концлаґері в Норильську, нині знедолений пенсіонер. Новий Розділ, Львівська область.

Цей матеріял редакція отримала, як це читач сам побачить з його болючих інтонацій, ще до виборів нового Президента України, до Помаранчової революції. Ми друкуємо його, нагадаучи про ту нечувану ганебну несправведливість, вчинену щодо героїчної Української Повстанської Армії кравчуківсько-кучмівською владою. Виправити її, зняти тягар з національної совісті, одне з найперших питань, вирішення якого чекає народ від нової влади.
 

Назар НЕЗНАНИЙ
***
Найкраще проповідував Розп’ятий.
Тут вже не треба було більше слів –
Твій хрест казав, що Ти хотів сказати,
Твій біль найбільше, Спасе, говорив.

Тут не потрібно більше доводити –
У ранах слово з доказом злились:
З тернини червоніли правди квіти,
І сяяла з хреста любові вись.
 

Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року за Постановою Української визвольної ради від 30 травня 1947 р. Тернистими шляхами йшов український народ до цієї події, від якої бере свій відлік якісно новий етап нашої нацоінально-визвольної боротьби.
Попри те що українці впродовж століть не раз брали в руки зброю проти різних зайд-завойовників (поляків, румунів, мадярів, німців, росіян...), щоб на споконвічній рідній землі відстояти свої права, лише визвольні змагання 40-50 років ХХ ст. були так міцно згуртовані, що народ став єдиним національним монолітом. Завдяки попередній і досить тривалій праці “Просвіти”, Церкви та ОУН, він чітко усвідомив, що йому потрібно, чому і за що боротися. Але найголовніше, відтоді боротьба велася лише під своїми національними прапорами і з національною символікою і черпала сили з глибини свідомости народу.
Це було нове відродження духу нації, бо на всенародний характер цієї війни вказує, зокрема, що в ній брало участь не лише чоловіче населення та жіноцтво зрілого віку, а й підлітки, діти та старше покоління, незалежно від соціяльного стану, походження, віросповідання чи простих вчорашніх сусідських непорозумінь.
УПА вийшла із середовища українського народу, покликана історичним часом, щоб захистити його та свою Батьківщину від усіх тодішніх завойовників-окупантів. Це була унікальна, нестандартна, можна сказати, феноменальна армія, армія ентузіястів-патріотів і безкорисливих ідейних фанатиків, армія “безіменних” – всі вояки діяли під псевдонімами. Це була армія без своєї держави, армія, яка не мала своєї уніформи-однострою і не отримувала зарплати  за свою нелегку і небезпечну роботу. Отже УПА, яка вийшла, відбрунькувалася з середовища ОУН – найбільш свідомої, патріотичної та активної частини народу, стала невід’ємною його складовою, зосередженням кращих його рис, суто національною армією, реальним іструментом народу для побудови незалежної України.
Найбільшою проблемою, яка болісно і важко вирішувалась, було озброєння, особливо забезпечення амуніцією, патронами. Для забезпечення УПА  військовими кадрами були організовані підпільні підстаршинські та старшинські школи. Не можна нині стверджувати, що військово-політичний вишкіл в УПА був на найвищому рівні. Але брак відповідного досконалого, сучасного вишколу надолужувався в справжніх боях, цілковито компенсував великим прагненням до науки, ентузіязмом та патріотизмом бійців. І цей невичерпний оптимізм, віра в правоту і справедливість загальної національної справи  дозволили повстанцям з усмішкою сприймати всі негаразди “лісового життя”, сміятися і глузувати з ворога, навіть перебуваючи у ворожому оточенні, в дуже складному, деколи безвихідному становищі. Проте нині, ознайомившись з літературою УПА, наслухавшись різних розповідей, переказів очевидців і самих учасників подій, дійсно буремних, безпрецедентних,  у невтаємничого в саму суть життя-буття і боротьби УПА може скластися неправдиве уявлення, що УПА, виконуючи свої бойові завдання, весь час, немов прогулюючись, передислоковувалась з місця на місце, замітаючи за собою сліди, здобуваючи, мов у казці, перемогу за перемогою за перемогою, майже без втрат, без великих жертв, неначе граючись із ворогом у бабку-хованку. А якщо й були жертви, то переважно з боку  ворога. У читача мимоволі може виникати захоплення такою ідилічною боротьбою. Бо що ж може бути цікавішим від бойових і переможних мандрівок-рейдів по лісах, по величезних просторах, рідних теренах своєї батьківщини, особливо навесні або в літню пору? В цих розповідях, звичайно, є правда, переважно правда. Але існує й інший бік цієї боротьби: прикрий, важкий, без прикрас. Бо насправді все було не так, як у казці, і романтикою навіть не пахло. В УПА була важка і небезпечна щоденна праця без вихідних днів, не лише без комфорту, а й без найважливіших життєвих вигод, як удень, так і вночі, в погоду і негоду. Не раз доводилося бійцям УПА спати на голій землі, іноді  за ніч примерзати до неї, ночувати в снігу, в болоті, часто стоячи під дощем, спершись на кущ чи дерево. Часом не спиш кілька діб підряд і напівсонний мусиш пересуватися тереном, готовий до сутички з можливим ворогом. Усе це продовжується не один день, не місяць, та навіть не один рік. І все мовчки, без нарікань терпиш в ім’я вимріяної ідеї – здобуття державної незалежности. Кожен стрілець, кожний малий чи великий відділ УПА завжди і всюди перебували одночасно як серед своїх, так і серед чужих, тобто серед ворогів. А це, даруйте, далеко не романтика. Воюючи проти окупантів, ти ніколи не знав, не був упевнений, хто з тобою, а хто проти тебе. На фронті легше, бо ворог перед тобою наступає чи відступає, і майже завжди відомо, звідки його можна чекати. А тут, у лісі чи селі, ніколи не знаєш, коли, хто і звідки на тебе нападе чи зненацька накинеться на сонного, непідготовленного. Навіть перебуваючи в добре законспірованому бункері-криївці, ніколи не можеш бути впевнений, що тебе хтось не зрадить, не видасть енкаведистам, заробляючи юдині срібняки. Пересуваючись у терені, не завжди знаєш, куди краще податися, де нема ворожої засідки чи зради. Така ситуація, особливо для командира окремо діючого бойового відділу, завжди була важкою і вимагала постійної уваги, напруження, обережности і рішучости. І в кого були слабкі нерви, той бувало не витримував такого психічного навантаження і, за першої скрутної ситуації, коли здавалося, що вже немає виходу, у відчаї, щоб не потрапити живим у руки ворога, відбирав собі життя.
З кожним днем танули, проріджувалися повстанські ряди, які не було ким поповнювати. До такої ситуації не були підготовлені ані провід УПА, ані командування УПА, ані УГВР (Українська головна визвольна рада), це стало для нас трагедією, бо недостатньо озброєна УПА не мала шансів на кінцеву перемогу і навіть на саме виживання. Стало очевидним: якщо не нині, то завтра УПА буде переможена і фізично знищена.
У Другій світовій війні українські землі (тодішньої УССР) стали отим кривавим плацдармом, отим воєнним полігоном, на якому і за який розгорівся справжній армагедон кривавої сутички між різноколірними загарбниками-завойовниками за володіння нею, як майбутньою колонією, - за таке собі ельдорадо чи клондайк, чи земний едем у центрі Европи. Ці новітні світові “пірати” затято воювали між собою, не рахуючись ні з людьми, ні з технікою, замішуючи українські чорноземи людською кров’ю і творячи два антагоністичні, проте, як це не парадоксально, споріднені, майже тотожні за своєю суттю ворогуючі бльоки: з одного боку – німецько-нацистська армія зі своїми союзниками, а з другого – совєтська (російська) червона окупаційна армія зі своїми сателітами. У цій драматичній історичній ситуації Україна, український народ мали відігравати ролю аутсайдерів, статистів та постачальників як живої, так і матеріяльної сили, тобто пасивно очікувати, який “пан” переможе і якому треба буде далі служити. Та не вийшло так. Бо у військові дії цієї жахливої війни втрутилася третя, несподівана для окупантів, сила – третя воююча сторона – Українська Повстанська Армія, яка, на відміну від імперських армій, воювала лише на своїй землі і боролася тільки за волю і державну незалежність України. Повстання Української народної армії було також і викликом часу, оскільки українці чітко і ясно зрозуміли і передбачили, що хоч яка сторона виграє цей “двобій”, Україна лишиться у володінні окупанта.
Зважаючи на те що УПА реально була третьою воюючою стороною у Другій світовій війні на теренах України, московські завойовники 1/6 земної кулі не визнавали законних міжнародних прав УПА,  тому полонених українськіх вояків трактували не як військовополонених, а як злочинців, бандитів, зрадників. Так було в СССР. Але не піддається жодним поясненням, жодному розумінню таке саме ставлення вищої та найвищої влади вже незалежної України до українських героїв з УПА, яких досі, вже 14 років не визнано на державному рівні. Чим не парадокс у міжнародній практиці, коли світ визнас ОУН та вояків УПА героями, а “рідна” держава, немов та мачуха, яка здобула незалежність завдяки пролитій крові цих вояків, - знехтувала? Вся ця народна катавасія діялась, як не прикроо це говорити, на наших очах. Ми мовчки спостерігали, чекали якогось чуда, яке знищить яничарські риси нашої влади, забуваючи вже вкотре, що такі речі самі не вирішуються, а без рішучого втручання самого народу – лише множаться.
Хоч УПА була практично знищена, але її ідея генетична пам’ять (незламний гін до волі до державної незалежности) не загинула. Відродилася вже в іншій іпостасі: за ґратами в тюрмах і концлаґерях ҐУЛАҐу, де політичні в’язні, колишні повстанці створили підпільні лаґерні групи, які організовували акти непокори, страйки, повстання, що в кінцевому результаті, як і повинно бути, привело до звільнення політв’язнів. Це справді була велика перемога.
Однак проголошуючи незалежність держави, Верховна Рада України навіть не згадала про діяльність ОУН та УПА, ніби й не було руху Опору в Україні, а також, як не парадоксально це звучить, позбавила нас, українців, національности, вилучивши з пашпорта графу “національність”. Всі ми автоматично стали просто громадянами України. Якої?
Відтак почалася боротьба за відновлення доброго імені ОУН та УПА, за визнання її воюючою стороною у Другій світовій війні, а її учасників – борцями за волю державну незалежність і за надання їм заслужених комбатантів, себто ветеранів національно-визвольної боротьби з відповідним статусом.
У 1990 р. утворилась Спілка політв’язнів України (голова – Іван Губка), відразу після проголошення незалежности України створено Всеукраїнське братство УПА (голова – М. Зеленчук) Товариство політв’язнів і репресованих, до краю повернулася голова Проводу ОУН Слава Стецько.
Повстанці сподівалися, плянували, що  коли буде своя держава, то УПА стане основою, кістяком української патріотичної національної армії. Однак надії, пляни залишилися нездійсненими.
Підсумовуючи, скажу, ми маємо повне моральне право стверджувати, що УПА відіграла позитивну  вирішальну ролю у визвольній боротьбі українського народу, показала нечуваний героїзм і самопосвяту національній ідеї. Своїм героїчним і безкопромісним прикладом – боротьбою з усіма, без винятку, окупантами України, як зі зброєю в руках, так і без неї (за ґратами), УПА показала і переконала український народ, що він може і повинен за будь-яку ціну здобути волю (ціна за волю і незалежність ніколи не може бути завеликою).
 

Давня гагілка

Ой рано, рано куройки піли,
Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!
Єще ми раньше Ганунейка встала.
Ранейко встала, сад замітала,
Сад замітала, грідки копала,
Грідки копала, вино садила, вино садила, стиха говорила:
“Рости ж ми вино, тонко, високо,
Тонко, високо, корінє глибоко,
Корінє глибоко, листє широко,
Листє широко, гилє високо”.
Тоє ми вино сино заквило,
Сино заквило, мало зродило.
Не зродило ж ми, но три ягодойці:
Єдна ягодойка – єї батейко,
Друга ягодойка – єї матінойка,
Третя ягодойка – сама молодейка,
Сама молодейка зарученая,
Зарученая аж до Любима,
Аж до Любима, за попова сина.
За поповим сином легко робити,
Легко робити, мід-вино пити,
Мід-вино пити, ключі виносити.
Бувай здорова, гречная панна,
Гречная панна, красная Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.
Тобі Ганунейко, виґрадзанє,
а нам писанок ціле дзбанє.
Тобі, Ганусейко, красная піснь,
А нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
висять писанки на ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.
 

Був 1937 рік – і почалися арешти. Батьки нічого нам не говорили, бо мали вже досвід, як слова дитини можуть принести несподівані клопоти. Та до нас доходили чутки про арешти. Спочатку це були люди, яких ми не знали. Пізніше заарештовані були наші знайомі. Молодший брат і я дивувалися: як так, чоловік, що був у нас у хаті, і раптом ворог народу? Та одного дня не повернувся з праці тато. Мама кинулась його розшукувати. Ходила на місце праці, по відділах міліції, по тюрмах. Носила передачі до тюрем, ніби вона вже знає, що тато там.
Звичайно передачу брали і за деякий час повертали, кажучи, що такого немає. Ми простоювали під тюрмами, думаючи може виведуть надвір. Мама їздила до обласного міста, до Харкова, та нічого не могла довідатись. Аж одного разу отримуємо листа, який починався словами: “Якщо ви найдете цього листа, то прошу вислати на адресу”. Далі була наша адреса і лист до нас, де тато писав, що його заарештували і обвинуватили за статтею 10-54 і тепер везуть транспортом невідомо куди і не знати як надовго. Тато викинув листа з вагона, сподіваючись, що хтось його знайде і вишле до нас.
Від татового арешту вже минуло пів року. Мама не могла отримати праці, жінкам заарештованих її не давали. По деякому часі таки вдалося дістати працю на залізниці: замінювати шпали та відкидати сніг. Мама вирішила переїхати до Кременчука до її батьків. Там буде легше прожити, бо не треба платити за помешкання і не будуть знати про арешт чоловіка, то зможе легше знайти працю. Так як вона працювала на залізниці, то змогла дістати товарний вагон, до якого перевезла наші речі. Ліжко поставила в кутку вагона. Поклала на нього всі подушки і ковдри, одягла мене і брата в пальта і накрила ковдрами. Стояв  кінець місяця лютого 1938 року.  У вагоні не тільки не було огрівання, але не було і світла. Мусили тримати трохи відчиненими двері. Хоч то не була далека відстань від Словянська до Кременчука, але їхали ми декілька днів. Вірніше трохи їхали, тоді наш вагон відчіпляли, і ми деякий час стояли, потім причіпляли до іншого потяга і знову трохи їхали. Інколи їхали назад. Поки стояли, мама на примусі гріла воду, щоби дати нам чогось теплого випити. Їхала з нами і одна курка, що єдина вціліла з курчат, яких ми мали вліті. Курку я тримала в руках на ліжку, аби вона не випала у двері.
Вона любила бути зі мною.  Час від часу мама брала її, давала їй їсти, напитися води і походити по вагоні. Та одного разу почала курка  вириватися у мене із рук. Мама стала біля дверей і я її пустила. Дивимося, а з кутка вагону, де стояли речі, викотилося яйце. Вагон хитається, яєчко поволі котиться, а курка кудкудакає і пробує завернути його у куток. Ми з дива всі сміялися. Курка до цього дня ще не неслася. Мама сказала: “Сьогодні 5 березня, твій день народження, і ось тобі дарунок від твоєї Чорнявки”.
Мама розділила яєчко між мною і братом.
 

 Совєтські війська відступили  вночі, залишивши місто Краматорськ без бою. Наступного дня під вечір увійшло німецьке військо. Колонами пройшло по вулицях. Пізніше німецькі солдати почали ходити по хатах. Ми стояли біля вікна і дивилися, як двоє солдатів зайшло до хати навпроти, потім вийшли і пішли до сусідської. Нам не видно було, що і по нашому боці ходять. Аж раптово увійшли і до нашої хати двоє озброєних солдатів. Один став зі зброєю при дверях, а другий, нічого не кажучи, почав нишпорити по кухні, а тоді обоє зайшли до кімнати.
Ми не мали жодних коштовностей. У кімнаті було ліжко, шафа для одягу, довга скриня, збита з дощок і накрита килимом, нібито софа, машина до шиття і стіл, на якому стояв будильник. Великий, блискучий, хромований будильник. І голосний же був!  Це була єдина прикраса, що ми мали. Він завжди стояв на столі, і я залюбки стирала з нього порох. Один німець залишився при дверях кімнати, а другий підійшов до столу, мовчки вийняв з кишені маленький зелений годинник, поставив його на стіл, а наш узяв. Мені здалося, що кімната стала враз порожньою. Аж тут раптово моя мама зі словами “Ні, пане, так діла не буде!” відібрала з рук німця наш будильник, поставила на стіл, а йому дала в руки його зелений. Мене охопив страх.
Дивлюся на маму, а вона стоїть висока, сувора і з її голубих очей, переважно веселих та ніжних, блискають гнівні вогники. Цього погляду ми з братом завжди боялися.  Німець теж, видно, не витримав, бо мовчки поклав зелений годинник у кишеню і вийшов до кухні. Там витяг шматочок сала із шафи, потім дістає з кишені маленьку пляшку олії, ставить її на стіл і, дивлячись на маму, показує, щоб сало перерізала навпіл.
Мама підійшла, взяла від нього ніж, відрізала маленький шматочок сала і взяла пляшку з олією. Німці вийшли з хати, і ми полегшено зітхнули. На маму дивилися з подивом: “От яка наша мама відважна, не злякалася двох озброєних німців!”
Цей будильник був з нами й у німецьких таборах, потім ми привезли його до Америки, але витягнувши з валізки вже на місці побачили, що весь хром зник, будильник потемнів і став темносірим. Той будильник залишався з нами  багато років, навіть коли зупинився, ми ще довго не могли його викинути, і стояв він уже не як прикраса, а як спогад.
Була мама не тільки відважна, а й зарадна, бо з нічого могла зробити щось, а коли тато був на засланні, опікувалася нами, знаходила якусь працю, хоч і нелегко було, бо жінкам заарештованих праці не давали.
Працювала на залізниці: міняла шпали, відкидала сніг. Тяжка то праця була, але пам’ятаю, як мама раділа, коли випадав великий сніг, бо тоді могла працювати дві зміни підряд і більше заробити.
Хоч мама сама не раз говорила, що тато в нашій родині – голова, а вона – руки, але в найтяжчі часи мусила бути і головою, і руками. Вона швидко знаходила вихід із будь-якої ситуації. Я завжди відчувала її опіку, якою вона продовжувала нас огортати, коли уже і не було потреби. Доживаючи до її років, розумію, як тяжко їй та опіка давалася, але вона не могла інакше, незважаючи на наші прохання. З подякою згадую її.

Надія МІРЧУК, США

Важливість питання про доречність певної технології зростає відповідно до збільшення її потужності та зростання її потенціялу руйнування довкілля.
Прийшов час поставити те саме питання щодо нас самих і нашого ставлення до глобального довкілля: чи належну технологію вибрав Бог, давши людям владу над землею?
Зміни в характері та суті нашого життя неможливі, коли ми не певні, що й справді можемо щось міняти. Але й ця впевненість перебуває під загрозою через усвідомлення нашої здатності знищити і себе, і всю Землю. [...] Наша економіка вважається постіндустріальною, нашу архітектуру називають постмодерною; наша геополітика дістала назву постхолодновоєнної. Нам відомо, ким ми не є, та, схоже, не відомо, ким ми є. Сили, які формують і змінюють наше життя, здається, мають власну непорушну логіку; вони здаються такими потужними, що будь-яке зусилля творчо визначитися буде витрачено чи не намарно, а результати невдовзі змито хвилями нових змін, що слідують одна за одною. І ми неминуче коримося будь-якій долі, що нас до неї схиляють ці сили, — долі, яку нам не дано обирати.
Можливо через свою безпрецедентність, екологічна криза, схоже, виходить за межі нашого розуміння і того, що ми називаємо здоровим глуздом. Відомості про неї ми ховаємо у найдальші закутки нашої свідомості, де містяться ідеї, які ми ледь-ледь розуміємо, але рідко коли досліджуємо.
Мовчки повертаємося до безпідставної і необачної надії, нібито зуміємо пристосуватися до будь-яких перемін, що можуть трапитися в майбутньому.
Але масштаби змін, до яких доведеться пристосовуватися, настільки величезні, що ця пропозицію швидко починає виглядати абсурдною. Так, наприклад, дослідження, підтримані Національною академією наук, пропонують, у разі подальшого потепління на Землі, створити на місцевості величезні заповідні коридори дикої природи для міграції тварин із півдня на північ у пошуках звичного клімату. (А самі тимчасом у пошуках деревини та інших ресурсів беремо в облогу чимало ще не займаних людиною територій, наприклад, на північному заході Тихоокеанського узбережжя.) Дехто навіть припускає, що генна інженерія невдовзі збільшить пристосовчі можливості нашого фізичного устрою. Ми могли б наважитися знов задіяти силу, близьку до Божої, та, на жаль, без супроводу божественної мудрости.
Але наша готовність до пристосовування — чільна складова головної проблеми. Невже ми настільки віримо у власну здатність до пристосування, що ризикнемо зруйнувати цілісність усієї глобальної екологічної системи?
Вірити, ніби ми здатні пристосуватися мало не до всього, — це, зрештою, своєрідні лінощі, зарозуміла впевненість у нашій спроможності своєчасно відреагувати і врятувати власну шкуру. Але гадаю, таке покладання на швидкість наших рефлексів дуже недоречне, адже духовні лінощі віддалили нас від нашого справжнього єства і від життєздатности світу взагалі. Ми так спокусилися обіцянками індустріальної цивілізації зробити життя зручним, що дозволяємо синтетичній буденності сьогодення заколихувати нас у власноруч створеному оманливому світі. Життя може бути легким, запевняємо ми себе. А оскільки наші потреби й примхи вдоволено, то ми споглядаємо електронні зображення руйнування природи, далекий голод та апокаліпсичні попередження з байдужістю приречених і втомою проклятих. «Що тут вдієш?» — запитуємо ми себе, наперед переконані, що реалістична відповідь — «нічого».
Тоді як майбутнє є таким непевним, ми повсякчас потураємо забаганкам свого покоління за рахунок усіх, хто прийде за нами. Ми взяли самих себе як одиницю етичного виміру, не тільки виразно відокремлену від природного світу, але й позбавлену почуття обов'язку перед іншими — і то не лише перед кимось у майбутніх поколіннях, але й дедалі більше перед сучасниками — і не лише у далеких країнах, але й дедалі більше навіть у наших власних громадах. Проте справа не у байдужості, просто, ми не живемо по-справжньому. Ми повністю віддалися на волю всепроникної технологічної культури, а та, виявляється, живе власним життям, вимагаючи нашої цілковитої уваги, постійно спокушаючи нас і відвертаючи від можливості безпосередньо відчути справжній смисл нашого життя.
Спосіб, у який ми сприймаємо світ, управляється своєрідною внутрішньою екологією, яка зв'язує наші відчуття, емоції, думки та рішення з зовнішніми щодо нас силами. Ми тлумачимо свій досвід, послуговуючись великою кількістю лінз, що фокусують — і викривляють — інформацію, що отримана нашими органами чуття. Але цій екології нині загрожує серйозне порушення рівноваги, бо сукупний вплив змін, принесених науково-технічною революцією, може зруйнувати наше уявлення про те, хто ми є і якою могла би бути мета нашого життя.
Тож недивно, що ми відокремилися від природи — дійсно, дивує  те, що ми все ще відчуваємо хоч якийсь зв'язок із собою. І недивно, що ми примирилися з думкою про світ без майбутнього. Рушії відволікаючої залежності поступово руйнують внутрішню екологію людського світосприйняття. Суттєвою для цієї екології є рівновагаї між шаною до минулого та вірою у майбутнє, між повагою до особи та відданістю спільноті, між любов'ю до світу та страхом утратити його — інакше кажучи, рівновага, від якої залежить екологія душі.
Мій власний релігійний досвід та вишкіл – а  я баптист – свідчить, що обов’язок дбати про Землю грунтується на засадничому зв’язку між Богом, творінням і людством. Все, що вчиняємо з Землею, маємо чинити, усвідомлюючи, що вона належить Богові.
Саме християнське Святе Письмо вельми перейняте духом вчинку. Як на мене, його найкраще втілено в Ісусовій притчі про невірного слугу, переказаній у трьох Євангеліях із чотирьох. Питання, порушене притчею, є очевидним: якщо Земля належить Богові, і на Його слуг покладено обов'язок дбати про неї, то як ми маємо реагувати на глобальне розбійництво, що нині заподіює Землі такого нечуваного розорення? Ми спимо? Та хіба це достатнє виправдання?
Врешті-решт, проблема «довкілля» інколи виглядає надто далекою від куди виразніших гріхів соціяльної несправедливости.
Річ у тім, що Святе Письмо тісно пов'язує ідею соціальної справедливости з екологією. В ньому на кожному кроці деградація довкілля і соціяльна несправедливість ідуть поруч. Справді, перший приклад «забруднення» описується Біблією тоді, коли Каїн убив Авеля і кров того впала на землю, зробивши її червоно-жовтою. За Книгою Буття, після вбивства, коли Каїн запитує: «Чи я сторож брата свого?», то Бог відповідає: «Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі». Відтак Бог сказав Каїну, що оскільки кров його брата забруднила землю, то «коли ти будеш порати землю, вона не стане більше давати сили своєї для тебе».
Нині зв'язок між соціяльною несправедливістю та деградацією довкілля помітний скрізь: звалища отруйних відходів, розміщені на територіях бідних громад; занепад корінних народів і загибель їхніх культур після знищення вологих лісів; повітря в гетто всередині міст, надмірно забруднене свинцем і токсинами; підкуп багатьох посадовців людьми, які прагнуть прибутку від варварської експлуатації ресурсів.
Проте релігійні консерватори здивуються, довідавшись, що чимало відданих своїй справі захисників довкілля стали навіть більш ворожими до розширення державних функцій, ніж вони. Найсерйозніші випадки деградації довкілля в наші часи сталися за участю або через потурання урядів, зазвичай упевнених у тому, що вражаюча перебудова матеріяльного світу несе людям добро. Тому не випадково, найстрашніші екологічні трагедії спричинили комуністичні системи, де державна влада повністю придушує можливості індивідуального господарювання. Чорнобиль, Аральське море, річка Янцзи, «чорне місто» Копса Міка в Румунії — ці та багато інших катастроф свідчать про серйозні загрози довкіллю з боку урядів країн із надмірною ролею держави.
Але загал духовенства все ще не вважає цю справу гідною пильної уваги. На мою думку, одне з головних джерел такого ставлення — це філософське припущення, що людство відокремлено від решти природи, припущення, яке поділяють і ліберали, і консерватори. Його корені варто уважно дослідити, особливо тому, що тенденції розглядати людські потреби окремо від стану природних систем аж ніяк не є засадничо християнською.
Мало не за триста років перед народженням Христа грецька культура і філософія були поширені на землях, підкорених Олександром Македонським.
Світ уже знав, що найбільшими грецькими філософами були, по-перше, Платон і, по-друге, Аристотель. Головна відмінність між їхніми вченнями стосувалася взаємовідношення між інтелектом і фізичною реальністю, або, інакше кажучи, між людством і природою. Платон вважав, що душа існує в окремому від тіла світі, а мислитель відділений від того світу, про який мислить. А от Аристотель відчував, що все в нашому інтелекті залежить від відчуттів, а отже мислитель міцно пов'язаний зі світом, про який мислить. Ця суперечка почалася у стародавній Греції, тяглася протягом усієї історії раннього християнства та Середньовіччя й закінчилася аж у XVII столітті.
Один із найвпливовіших мислителів раннього християнства, святий Августин, докладно розповідає, як вабило його на початку V ст. Платонове вчення про фізичний світ, і як він намагався подолати захоплення цією теорією, щоб потім “раціоналізувати” своє прийняття правди Христового Одкровення. Ця напружена колізія, яка існує й досі, описана теологом Міхаелем Новаком як «велика спокуса Заходу». Так, поширена протягом перших п'яти століть єресь гностиків, що зображала фізичну дійсність як ілюзію, спиралася на ідею Платона про те, що безтілесний духовний інтелект носиться над матеріяльним світом. Але навіть після того, як гностицизм було формально відкинуто, він періодично повертався під різними назвами, а його підґрунтя — платонівське уявлення про відокремленість людини від світу природи — і далі процвітало як чільна складова християнської думки (можливо, через боротьбу християнства з поганством).
З іншого боку, філософська спадщина Аристотеля зберігалася та розвивалася в арабомовному середовищі. Олександер, якого навчав Аристотель, поширив її на всі завойовані ним краї, а місто, яке він обрав столицею, Олександрія, стало найбільшим просвітницьким центром античного світу. Але багато віків Захід був відгороджений від цієї інтелектуальної традиції; лише відколи хрестоносці, повертаючись зі своїх походів, принесли до Европи нові ідеї, Захід знову відкрив другу половину грецької спадщини. На початку XIII століття европейці, вражені інтелектуальними досягненнями арабської цивілізації, відкрили для себе та переклали декілька творів Аристотеля (серед них «Етику», «Політику», «Логіку»), що пройшли повз західну філософську думку, але збереглися в арабів. Святий Тома Аквінський теж узявся за інтерпретацію християнського мислення відповідно до поглядів Аристотеля на взаємовідношення між духовним та тілесним, між людством і світом, що викликало опір із боку церковної верхівки. Він побачив філософську близькість між душею та фізичною дійсністю, а це збентежило Церкву. Хоча його книги були заборонені та спалені, і не мали широкого розповсюдження протягом трьох наступних століть, його потужна думка зрештою відіграла певну ролю у тому, що Церква почала поступатися імпульсам, які торували шлях ідеям Відродження, серед іншого і стосовно відновлення уваги до землі.
Та вже через століття відродженню поглядів Аристотеля було завдано серйозного удару. 10 листопада 1619 року Рене Декарт – невдовзі потому один із основоположн6иків сучасної філософії, а тоді двадцятитрирічний математик – відпочивав на березі Дунаю. Того дня у нього було приголомшливе видіння: механістичний світ, заповнений неживою матерією, що рухається за математично точними законами, які аналітичний розум може встановити і засвоїти за допомогою постійного дослідження та відстороненого спостереження. Таким чином Декартове видіння буквально започаткуало наукову революцію. Часто кажуть, що “вся західна філософія -  це примітка до тексту Платона”, але значною мірою цим треба завдячувати роботам Декарта, який у XVII столітті подолав напружену колізію між ідеями Аристотеля і Платона своїм  знаменитим висловом “Cogito ergo sum”: “Я мислю, а отже існую”.
Ще за Декарта картина Рафаеля як образ західної думки застаріла. Новочасна людина рішуче вказала догори — геть від природи, геть від землі — до безтілесного ефірного царства, звідки відсторонений людський інтелект міг би спостерігати за рухом матерії будь-де у Всесвіті [...] та контролювати її. Такий дивний зв'язок між духом і природою згодом дістав назву «душа в машині».
А тим часом Церква мусила опиратися фавстівським зусиллям людей оволодіти надмірною силою, щоб змінити Божий світ, однак знову стала жертвою платонівського вчення, звівши духовну місію до намагання керувати внутрішнім світом розуму і знехтувавши моральне значення людських зазіхань на природу. Сер Френсіс Бекон, лорд-канцлер Англії, автор «Нової Атлантиди» (1614) й один із головних творців наукового методу, не залишив Церкві ніякого сумніву щодо надання дозволу людству здобувати й використовувати нову величезну силу науки. Просунувши «картезіянський дуалізм»  на крок уперед, Бекон стверджував, що не тільки людина відокремлена від природи, а й науку цілком припустимо вважати відокремленою від релігії. На його думку, «факти», одержані за науковим методом, не підлягають жодному моральному значенню.  Так почалося довге 350-річне відокремлення науки від релігії.
Чарльз Дарвін у «Походженні видів» висловив вимогу віднести фізичний устрій людини до юрисдикції науки, розглядаючи нашу еволюцію в контексті тваринного світу. За півстоліття Зігмунд Фрейд, досліджуючи підсвідомість, відніс до природного світу і частину нашого мозку. Завдяки революції в мисленні, розпочатій з їх допомогою, багатьом здалося, що лише раціональна частина інтелекту — саме та, що породила науку, — лишилася єдиною цариною морального авторитету Церкви.
Врешті-решт, усі дискусії щодо моралі  та етики в науці практично беззмістовні, поки світ інлекту сприймається окремо від світу фізичного. Те первинне відділення неминуче потягло за собою відокремлення розуму від тіла, мислення  від почуттів, сили від мудрости.
На жаль, із початком науково-технічної революції ультрараціональному розумові стало занадто легко створювати детально розроблені механізми, які тоточні як годинник й здатні на люту жоростокість в індустріяльному масштабі. Звірства Гітлера та Сталіна і мимовільні гріхи всіх, хто допомагав їм, були б неможливими, якби не відокремлення фактів від цінностей і знань від моралі.
Сьогодні ми з ентузіязмом і не надто зважаючи на моральні наслідки беремо участь у тому, що є за своєю суттю маштабним й безпрецедентним експериментом із природними системами глобального довкілля. Якби не відокремлення науки від релігії, ми, мабуть, не викидали би в атмосферу стільки газоподібних хімічних відходів, ризикуючи зруйнувати кліматичний баланс Землі. Якби не відокремлення корисних технологій від моральних оцінок, покликаних скеровувати їхнє застосування, ми, мабуть, не вирубували та не спалювали б щосекунди ділянку вологих лісів площею з футбольне поле. Якби людство не припустило, що воно відокремлене від природи, ми, мабуть, не знищували б половину живих видів планети за життя одного покоління. Якби не відокремлення мислення від почуттів, ми, мабуть, не мирилися б із щоденною смертю через голод та виліковні хвороби, що ускладнені хибним господарюванням і політикою, 37.000 дітей, яким ще не виповнилося і п'яти років.
Але ж ми толеруємо, та колективно здійснюємо, такі речі. Все це відбувається просто зараз.
Ми невірно зрозуміли, хто ми є, яке місце посідаємо в цьому світі й чому саме наше існування накладає на нас обов'язок морально опікуватися наслідками своїх учинків. Цивілізація, яка вважає себе відокремленою від світу, може прикидатися, що не чує, та ліс справді повний звуків, коли у ньому падає дерево.
Більше того, чи не всі сучасні світові релігії багато говорять про взаємини людства із Землею. Іслам, приміром, обстоює відомі нам тези. За пророком Магометом, «світ зелений і прекрасний, і Бог призначив вас його управителями в ньому». Основні поняття ісламу, "сформульовані Кораном, — таухід («єдинобожжя»), халіфа («наступництво»), та уджра («винагорода») — теж служать стовпами ісламської екологічної етики. Земля є священним творінням Аллаха, і серед багатьох приписів Магомета щодо неї, ми знаходимо: «Того, хто посадить дерево й ретельно доглядатиме його, аж поки воно не виросте і не почне давати плоди, того буде винагороджено». Перший мусульманський халіф Абу Бекр, дотримуючись Корану та хадіси (перекази про вчинки та промовляння Пророка), наказав своєму війську: «Не знищуйте дерев, не порушуйте плин річок, не завдавайте шкоди звірам, а будьте завжди ласкавими й милостивими до Божих створінь, хай навіть і ворожих до вас».
Спільна риса багатьох релігій — визнання води священною. Християн охрещують у воді на знак очищення. За Кораном, «усе створено з води». У «Сутрі про Лотос» Будда присутній метафорично у вигляді «дощової хмари», яка покриває, просякає, удобрює та збагачує «всі спраглі живі створіння, щоб позбавити їх страждань в прагненні збагнути радощі миру, радощі наявного світу та радість нірвани».
Сучасний індуїстський захисник довкілля, доктор Каран Сіні постійно нагадує старовинний афоризм: «Земля є нашою матір'ю, ми всі її діти».
За священною книгою сикхів «Гуру Грантх Сахіб», людські істоти складаються з п'яти елементів природи, які навчають нас і надають сили, коли формується характер: «Земля навчає терпіння та любові; Повітря навчає рухливості та свободи; Вогонь навчає тепла та хоробрості; Небо навчає рівності та широти мислення; а Вода навчає чистоти й охайності».
Одна  з найновіших світових релігій, багаїзм, заснований Мірзою Гусейном Алі у 1863 році у Персії, закликає нас належним чином розглянути взаємостосунки між людством і природою, а також між цивілізацією й довкіллям.
Ця чутливість до перемін, викликаних цивілізацією, помітна і в нових заявах провідників західних релігій. Так, Папа Римський Іван Павло II у посланні від 8 грудня 1989 року, присвяченому відповідальності людства за екологічну кризу, сказав: «Зіткнувшись із широко розповсюдженим руйнуванням довкілля, люди скрізь починають розуміти, що ми не можемо і далі визискувати багатства Землі, як раніше... Постає нова екологічна свідомість, якою не варто нехтувати, а слід заохочувати, щоб вона розгорнулася у конкретні програми та ініціятиви”.
Католицький богослов Тейяр де Шарден зауважив цю проблему, сказавши: «Доля людства, як і релігії, залежить від появи нової віри у майбутнє». Озброєні такою вірою, ми можемо знайти можливість знову зробити Землю священною, усвідомити її як Боже творіння та визнати себе відповідальними за її захист й оборону. Ми можемо навіть почати керуватися в своїх рішеннях довгостроковими розрахунками, а не короткочасною вигодою.
І зумій ми збагнути свій власний зв'язок із Землею — всією планетою, — нам легше було б усвідомити і небезпеку зникнення багатьох живих видів і порушення кліматичного балансу. Джеймс Лав-лок, автор гіпотези Гайя, вважає, що вся складна планетарна система саморегулюється у спосіб, характерний для живих створінь, і що їй вдавалося підтримувати бездоганну рівновагу критичних компонентів у своїх системах життєзабезпечення протягом багатьох ер поспіль — аж до безпрецедентного втручання сучасної цивілізації: «Ми бачимо нині, що повітря, океани та грунт становлять щось набагато більше, ніж просте середовище для існування, — вони самі є частиною життя.
Фраґменти з книги
 

Пане Міністре!
До Вас звертається редактор християнського часопису "Наша Віра", погромленого в день Вашого вступу на посаду. Погромленого псевдоцерковними перевертнями – просто так: "не нужно нам".
Ви, очевидно, соціяліст-атеїст, але у нас залишається спільна мова громадської порядности, принаймні з тих часів, коли ми були у фільмі "Обличчя протесту" в однакових ролях.
Тоді Міністром внутрішніх справ, здається, був покійний Кравченко, який все-таки для Сверстюка робив виняток: говорив прямо і чесно.
У Вас стиль "демократичніший", тому я розмову у Вашому кабінеті 11 березня прийняв за чесну.
Нагадаю, що йшлося про напад М.Кудрякова і "братків" на нашу редакцію і церкву, про побиття священика на очах парафіян, про те, що Мефодій і Дамаскін – це "кримінал у рясі", і МВС це знає. І що нападники подали позов до суду з метою узаконення грабунку, і що звичайний пес, якби такий 7 років тому прийшов з нами у це порожнє засмічене приміщення, зорієнтувався б і тепер просто не пустив би сюди "братків", як таких, що тут ніколи не бували.
Єдине, в чому пес не зміг би розібратися, то в тому, чому міліція залишила в приміщенні нападників, а господарів, напіводягнених – на снігу.
Але в цьому, пане Міністре, здається, і Ви не змогли розібратися, інакше Ви навели б лад за 2 години і повернули б все на свої місця. І не доводили до світового скандалу, по суті покриваючи розбій.
Судячи з листа на ім'я Архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря, за Вашим підписом, то Ви наче зовсім переплутали грішне з праведним. І бандитську групу прийняли за ремонтну бригаду.
А правда полягає в тому, що церкву як парафію і культурний центр, а також авторитетну газету, треба зберегти і підтримувати, як обличчя УАПЦ і перспективу її відродження в Україні. А псевдоцерковного владику і його "теплу компанію" десь можна було б прилаштувати в іншому місці, поки вони не пересваряться один з одним і не перегризуться.
До речі, М.Кудряков є спецставлеником Кучми - з метою розкладу УАПЦ зсередини, але особисто я з Кучмою не мав такого клопоту, як з Вами. Я йому посилав через пресу відкриті листи - нагадування про те, що він повинен піти у відставку, він мене ігнорував, але ця підкреслена ігнорація гарантувала мене від нападу "братків" М.Кудрякова, який у кучмівській системі знав своє місце.
З "перемогою демократії" Кудряков перефарбувався і став претендувати на рівноправність, купив собі помаранчевого шалика, і під час нападу його компанія уже глузувала над нами. "Все, Ваш час скінчився, уже нема Кучми. Уже влада наша", - сміявся  мені у вічі псевдомонах під іменем Кучминда.
Кажуть, тепер цей Мефодій уже прилучається до "переговорного процесу" з представниками Константинополя, хоче творити "канонічну православну церкву". Це вже я сприймаю як хід, щоб штовхнути мене в атеїсти...
А тим часом його "братки" порядкують у нашій церкві, у нашій редакції, а Ваша міліція охороняє і оберігає їх, знаючи, хто вони є.
Якщо для Вас не мають значення десятки публікацій про цю справу за найавторитетнішими підписами, де на захист нападників нема жодної публікації, то що тоді для Вас має значення?
Суд виніс рішення про повернення майна господарям, але Кудряков і "братки" під охороною Ваших "орлів" насміхаються над нами і над судовими виконавцями.
Отак ми 8 квітня уже втретє не були допущені до своєї церкви і до своєї редакції.
Особливо вражають мене, раніше репресованого правозахисника, ваші поняття про насильство, про порушення прав людини, про недоторканість особи. Судячи з офіційних відповідей, "митрополит" з бандою розбійників - це "будівельна бригада", яка має право викидати на сніг людей, що працюють тут, очевидно ж, на законних підставах, уже 7 років. А потім вішати табличку: "Вхід заборонений. Ремонт".
Отже, з правом ми все з'ясували. Залишається, пане Міністре, з'ясувати ще, як справа з соромом. Кажуть, сором прокидається раптово. У Салтикова-Щедріна є спостереження: «Однажды ночью к Глумову пришел стыд».
Невже ті часи минули безповоротно?
Особисто я за свої 77 років надивився на безсоромність лицедіїв XX століття...
А зараз відчуваю: не можу, не хочу жити в цьому нікчемному безсоромному світі. Ганебно жити в світі без чести, без поваги і без правди. І, якщо мене молодим змушували жити при державному атеїзмі, то тепер вже ніхто не змусить миритися з "православним" атеїзмом.
Коли моя держава підтримує руйнування моєї церкви з іменами Патріярхів Мстислава і Димитрія і моєї редакції, яка 15 років боролася за чистоту і справжність віри, то хай собі та держава йде до лялькового театру Мефодія...
Нам не по дорозі. Якщо Ви не можете забезпечити нам існування газети та духовно-культурного центру, заснованого Патріярхом Димитрієм, куди до каплиці приходили на молитву колишні переслідувані і гнані за правду, то що Ви можете?

Оскільки моє звертання виходить за рамки компетенції одного відомства, то посилаю його відкритим.
 
 

Борис ПАСТЕРНАК

Гамлет

Гомін стих. Я став на краю кону,
Похиливсь у роздумі німім
І ловлю в далекім відгомоні –
Що то буде на віку моїм.

Проти мене чорна темінь ночі –
Тисячі очей в сліпій лорнет.
Якщо тільки можна, Авва Отче,
Чашу цю від мене відверни.

Я люблю той задум Твій незламний
І я згоден роль оту нести,
Тільки зараз грають іншу драму,
І мене на цей раз відпусти.

Але все накреслено у слові
І фінал уже призначив Ти.
Я один крізь фарисейську повінь.
Вік прожить – не ниву перейти.

Переклад з російської Євгена СВЕРСТЮКА
 

Є. Сверстюк: При зміні політичних ситуацій нам здається що буде зміна і в ситуації церковній. В нас є надія, що будуть позитивні зміни, бо  ми звикли що вони тільки зверху йдуть. А  на наших очах все залишилося таким як було, окрім хіба що грубої підтримки московського патріярхату, що була деформуючою для суспільства. На старих місцях вся політична еліта індифирентна до Церкви.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко): Дуже істотно те, що з’явилися наші очікування,  а на відміну від попередніх режимів прийшов, той від якого сподівалися чуда. Проблема, мабуть, з нашим мисленням, зі стереотипами, що сформувалися не тільки в совєтські, а й в давніші часи в православній свідомості, яка надто узалежнює церковне життя від розвитку влади. Можливо Бог дає нам ці випробування для того, щоб ми зрозуміли, що без звільнення Церкви від державного втручання змінитися нічого не може. І  дуже зле, що теперішнє покоління політиків, як мені здається, не готове прийняти Церкву як партнера у стосунках. Ви сказали про Московський патріярхат але це тільки свідчення політики центральної влади. Якщо говорити про Крим, Донбас, Харківщину, то там, безперечно, пріоритет за Московським патріярхатом. Тут проблема постає перед нами: наскільки Церква сама має здоровий механізм самореалізації, здатний працювати у ліберальному суспільстві.

Є. Сверстюк: Власне, в цьому і вся суть. Церква, яка має глибоке, традиційне духовне життя, може обійтися без державного втручання. Але там, де цього нема, владики чекають державного сприяння.
Ісіченко: Такий тип єпископів сформувався в Візантії, потім в Росії, як  церковний службовець, що має забезпечувати контакти з владою. Єпископ як харизматична постать десь у далекому минулому. Може останній із таких єпископів – священномученик,  Арсеній Мацієвич, який пробував протестувати проти втручання Катерини  ІІ в церковне життя. Тут проблема, наскільки ми всі готові до цього. Вже третя надміністрація новітньої Української держави пробує формувати Церкву на державне замовлення. Не будемо говорит про часи Кравчука, який грубо, по-совєтському намагався створити власну церкву, яка б була частиною адміністративної структури. Кучма просто намагався використати Московський патріярхат або навпаки, той його використовував, бо це зараз дуже важко визначити, і змінив цілком пріоритети.
Знак надії для всіх віруючих людей з’явився із заявою нового Президента про те, що будуть не захоплювати нових храмів, із обіцянкою Президента скасувати Держкомрелігії, із новою програмою Уряду, яка вперше, мабуть, в історії Української держави невідомо з яких часів будувалася на міцному духовному підгрунті.
І ось раптом в день затвердження нового Уряду ми з вами дістали такий підступний  удар по Патріярхії. І зараз важко визначити, наскільки це діялося всупереч Президентові Ющенку та його добрим намірам, наскільки це буда провокацією, і наскільки в цьому задіяні люди уже із нової адміністрації.

Є. Сверстюк:  Але цілком зрозуміло, що це визріло в надрах старої адміністрації. Вони знайшли момент для того, щоб приголомшити суспільство і для того щоб відвернути  увагу від скандалів  Московського патріярхату  з виборами. А тут є головний скандал, який привертає увагу і нашої, і міжнародної громадськости. Таким чином організатори фальсифікації можуть чекати ходу з боку союзника.

Ісіченко: Можливо, навіть не з цього боку Дніпра, а з іншого – далеко від України, тому що дуже вдало і вчасно це вийшло для дискредитації української Церкви. Саме тоді, коли люди з Московського патріярхату масово пішли до наших парафій, я це можу засвідчити по всіх парафіях Східньої України. Обурені тим, що їх перетворювали на маріонеток в політичних іграх, що парафії зробилися електоральними майданчиками. Ці люди потяглися до української Церкви – і саме в цей час її показали в потворно-здискредитованому вигляді. І зараз українська Церква робить спробу відновити той проєкт, який визрівав ще за часів зараз покійного патріярха Димитрія. Тобто об’єднати церкви під омофором Вселенського Патріярха. Наш Президент, після довгих років уникання Кучмою контактів із Вселенським Патріярхом, з подякою прийняв благословення і направив до нього свого представника. Наші церкви в діяспорі активно включилися в процес підготовки поєднання української Церкви. Патріярхія була головним ідеологічним центром цього процесу, саме там визрівали концепції поєдання української Церкви під омофором  Церкви матері. І саме цей майданчик на сьогодні знищено. Знищено для Київа унікальний осередок, де поєдналися праця з молоддю і інтелектуальні проєкти, наукові проєкти, і просто добрий священик правив там, і видавалася найдавніша православна газета України “Наша віра”. Отже, пояснити це все якимось диким вибриком невихованої людини неможливо. Тут помітна праця і політтехнологів з інших держав, тих, де намагаються використати Церкву як своє ідеологічне знаряддя.

Сверстюк: В цьому сумнівів немає, що “вибрик” був спланований. Але кожна річ має і свій зворотний бік. Можливо цей нарив мусив прорватися. На прикладі цього погрому люди зрозуміли хто є хто, де є хвороба, де розповзлися метастази і від чого  тепер треба рятувати церкву. Адже усі церкви мають своїх перевертнів.

Ісіченко: Попри численні розмови політиків, релігієзнавців про майбутню об’єднану Церкву, ніхто не говорив про якісну відмінність української Церкви від церкви синодальної, яка створилася у царській Росії. Саме цей час змушує нас задуматися над тим, що ми власне будуємо. Ми вже згадали сьогодні про єпископат, який викликає стільки нарікань. Чимало нарікань викликає священство. Якщо ми з  вами як вірні  Української Православної Автокефальної Церкви не приймаємо ідеології  Київського патріярхату, то  за усієї поваги до патріярха Філарета мусимо зауважити, що сприймаємо цю організацію як українізовану версію Московського патріярхату. Ми мріємо про церкву київської традиції. Але наскільки сьогодні наші церкви відповідають цьому ідеалові? Ось можливо Господь нам і дав пережити це приниження, щоб ми над цим замислились.

Сверстюк: Трохи тривожить те, що сигнал є, але на той сигнал мало пробудилося. Тому що є нагода сьогодні задуматися над головним: якої ми церкви хочемо, що є нині автокефальна церква.  Має бути голос. Наприклад, я готовий в черговому числі “Нашої віри” надати перші шпальти, які мають озвучити позитивне бачення нашої еволюції. Цілком ясно, що УАПЦ має бути відкритою церквою. Має бути зрозуміло, що вона хоче порвати з традицією православної замкнености і формалізму. Що вона має бути ближчою для екуменізму, вона має приймати добрі вітри часу. Крім того потрібна розробка пріоритетів, щоб було видно збоку, що є справді  глибокий корінь, а що – здорові  паростки, які й треба підтримувати.

Ісіченко: Я не раз помічав, що освічена людина, представник суспільних, політичних чи економічних еліт, який буде тижнями вибирати модель машини чи стиль одягу, може не замислюючись піти на сповідь до якогось ділка і сприймати це в порядку речей. На жаль, стереотип неосвіченого, аморального попа, який впроваджували ще різночинці в суспільну свідомість, а потім плекали атеїсти, лишився, і страшно, що люди змирились з тим стереотипом. Я думаю, що  злочин з  патріярхією не було сприйнят належно тому, що до цього поставилися як до звичного буденного явища. На сьогодні я майже не знаю, за поодинокими вийнятками, тих політичних діячів, які здатні заглянути глибше і відчути ролю церкви у динаміці оздоровлення суспільства.

Сверстюк: Церква – це наше суспільство, це зріз нашого суспільства. Воно посткомуністичне, воно не звикло мислити відповідально, ставити великі проблеми. Отже, я думаю, що наша церква має вади нашого суспільства, яке звикло бути керованим, вимагати, але не давати, яке не має  виробленого почуття моральних імперативів і відповідальности. І тільки на тих імперативах і на тій високій відповідальності народжується тип проповідника, який ставить  вищі вимоги, який осмислює глибокі проблеми нашого часу. На превеликий жаль, від православної церкви відходили високі,  вони стали мучениками. Зараз ми чекаємо появи таких людей, хай навіть буде у них та сама перспектива мучеників.

Ісіченко: Але в церкві є та радість. Жити як належить у Церкві. Наша проблема у осягненні того багатства, спадщини отців, яку несе Церква. Вона не може ховатися від своєї відповідальности за трагедії большевизму.

Сверстюк: Практично самі священики готовили революцію, часто, в Росії сообливо, сини священиків були проповідниками атеїзму. Старі хвороби дали свій чорний плід.
Попри всі чекання великого проповідника і високо об’єднуючого голосу, все ж таки ростуть священики у всіх церквах. Якесь об’єднання знизу йде. І процес об’єднання знизу і московського, і київського патріярхату і автокефальної церкви визрів. Серед  священиків є більше розуміння цієї проблеми, ніж серед єпископату тих церков.

Ісіченко: Зараз всі проблеми навколо об’єднання українських церков мають бути зняті за допомогою тих здорових сил, які є в кожній з церков. Справа ця має бути захищена від спроб циників, що хочуть її придушити. Потрібно вийти на контакт між собою під авторитетним церковним началом.

Сверстюк: Але тут може бути і позитивна роля держави, адже значною мірою від неї залежить підтримка живого і справжнього, що люди відчувають дуже добре.

Ісіченко: Єдине, що корисного може зробити держава, це справді захистити людські права своїх громадян, які є вірними різних церков.
 
 

В 2002 р. вийшла друком книжка Ніни ПАВЛОВОЇ “Пасха красная” – “ О трех Оптинських новомучениках, убієнных на Пасху 1993”. Преса неохоче освітлювала цей “конфесійний конфлікт” між православними, і так би й приховали , як і вбивство о. Олександра (Меня). Однак згадали: до манастиря йшли анонімні листи з погрозами (як тут не згадати нам  анонімних погроз, які йшли до патріярха Димитрія)...
“Діяв тут явно не один чоловік, а ціле співтовариство провадило на манастир шумому атаку, причому з позицій демонстрації сили” (стор. 44)
Згадувалось пророцтво  препод. Єфрема Сиріна про прихід антихрирста: “страх внутрі, а зовні – трепет”.
 Трьох Оптинських монахів  убито біля дзвіниці сатаністами – рукою звичною і вправною.
В свій час, десь на порозі 80-х, несподівано з’явився роман Чінгіза Айтматова  “Плаха”. Книжка дивувала і незвичним релігійним сюжетом, і загадкою ненависти людей кримінальної психології до інакшого – до юнака, який жив своєю вірою і не приймав їх, що були рабами своїх нахилів і слабкостей, що вірили в ідола сили. Книжка спонукала багатьох згадати випадки якоїсь сліпої агресії юрби до людей віри – чи то заздрости, чи помсти, чи просто спокуса прояву сили і безкарности.
В згаданій вище книжці “Пасха красная”  на стор. 149 наводиться такий роздум духівника царської сім’ї архиєпископа Феофана Полтавського:
“О, Росія, Росія... Як тяжко вона згрішила перед благістю Господньою. Господь Бог благоволив дати Росії те, чого ніякому іншому народові не давав. І цей народ виявився таким невдячним. Залишив Його, відрікся від Нього, і тому Господь віддав його бісам на муку. Біси вселилися в душі людей, і народ Росії зробився одержимим, буквально біснуватим. І все, що ми чуємо  жахливе про те, що творилося і твориться в Росії, про всі блюзнірства, про войовничу безбожність і богоборство, - все це відбувається через одержимість бісами. Однак одержимість ця промине: за невимовною милістю Божою народ зцілиться. Народ навернеться до покаяння і віри. Станеться те, чого ніхто не сподівається. Росія воскресне із мертвих, і весь світ подивується. Православ’я в ній відродиться і утвердиться. Однак того Православ’я, яке було раніше, - уже не буде!”
Сорок днів і ночей, не змовкаючи, гули дзвони Оптиної пустелі, наче хотіли пробудити російський народ.  Та дзвін не був почутий, і вже через півроку йшли танки на Білий дім” – пише автор книги.
 

Був собі пан Марципан,
пані Марципані,
їх дитятка і внучатка – всі Марципанятка.
Вони їли, як не спали,
з вечора до рана,
тільки марципани.

Був собі і Пундик-пан,
пані Пундикова,
їх дитятка і внучатка –
також Пундичатка.
Їсти жоден з них не буде,
хай у свято, хай у будень,
якщо то не пундик.

Якось панство Марципанство
запросило на гостину
Пундиків родину:
- Принесіть бо нам гостинці -
пундики в торбинці.

Як усі вони від сили
за столом вмістились –
гарно ж погостились:
Пундики там посиділи
і пішли додому,
не відкривши рота –
марципана не хотіли
з’їсти ні одного:
чого доброго, животик
заболить від нього!

Якось Пундиків родина
панство Марципанство
запросило на гостину:
- Принесіть бо нам гостинці -
марципани в скриньці.

Як усі вони від сили
за столом вмістились –
гарно погостились:
Марципани посиділи
і пішли додому,
не відкривши рота –
вони пундика не хтіли
з’їсти ні одного:
чого доброго, животик
заболить від нього!

Не гостяться Марципани
геть з тих пір нізащо:
самі ж свої марципани
споживали смачно.

З того часу всі Пундики
вдома лиш сиділи:
і самі свої пундики
з апетитом їли.
 
Родина Медівників

Добрий дядько Медівник
скликав всю родину:
може, бік собі припік?
може – іменини?

Каже дядько Медівник:
вся родино славна!
Я завершую свій вік,
спогадаймо давнє.

- Хто прийти до мене встиг,
тому вдяка щира.
Кого з’їджено, за тих
помолімся  миром.

Тут – брати
Медовики:
і Пухкий, і Житній,
і цитриновий Міський,
запашний і ситний.

Миколайчик теж є тут –
Пряничок медовий.
Має бороду густу,
ризи – глязурові.

Тут і Місяць, і Зірки
просто із ялинки –
із мигдаликом гірким,
чоколядні спинки.

Є із Польщі мій кузен,
на ім’я він – Пірник.
Він свояцтво береже,
поки меду вірний.

Бо тепер і нас псують –
роблять не до ладу:
замість меду нам дають
тільки мармоляду.

Як живе дідусь наш Мед
в бджоляному раї?
Чи висить його портрет
у вощинній рамі?

Як медово пахли нами
цедра і кориця,
гвоздики і коріяндр,
чоколядна склиця!

А тепер і час не той –
гола вся стільниця:
бо останній вже шматок
з мене залишився...
 

Перекладанець

О, який Я молодець –
ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!
Три рази перекладали –
чи не мало?

Що там якісь
Пухкеники,
Плетеники,
макорженики,
соложеники,
пінники
і ламанці,
коржики
і баранці –
колобочки ці?

- Три рази?
О, трішки мало –
завеликий ротик
маю.

О, який Я молодець –
ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!
П’ять разів перекладали –
чи не мало?

Що там якісь
Пухкеники,
Плетеники,
макорженики,
соложеники,
пінники
і ламанці,
коржики
і баранці –
колобочки ці?

П’ять разів?
Це саме так,
щоб почути
в роті смак.
 

О, який Я молодець –
ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!
Сім разів перекладали –
чи не мало?

Що там якісь
Пухкеники,
Плетеники,
макорженики,
соложеники,
пінники
і ламанці,
коржики
і баранці –
колобочки ці?

Сім разів?
То забагато:
рот великий
треба мати.
 

О, який Я молодець –
ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!
Сто разів перекладали –
чи не мало?

Сто разів?
Де візьму я
Аж таке-е-нник  рот?
Я таки не бегемот!
 

о. Михайло ДИМИД
Спосіб їсти

Як у повсякденному житті, так і серед християнської громади саме слово не завжди є визначальним чинником народження в нас нової ідеї чи переконання. Переважно слово має бути підкріплене звичайною природною поведінкою людини. А така поведінка визначається власним переконанням, взаємною допомогою і діленням хліба, що приносить часто «поєднання в однім розумінні й у одній думці». Саме тому апостол Павло остерігає від «мудрости слова, щоб хрест Христа не став безуспішним».
Хліб тут означає Христа, який є джерелом єдности всього Небесного Царства. Слова, які походять від людини, навіть посвяченої Господеві, не мають впливати настільки, щоб вірні прив'язувалися радше до цієї людини, ніж до Христа, який присутній у цілій Церкві, незалежно від того, хто в ній править чи проповідує.
Щоб так не сталося, християни, а особливо ті, що віддають себе яким-небудь чином апостольському служінню, отримують несподівану команду від Ісуса: слово має творити громаду. Перед 5-ма тисячами людей, які почули Його слово, Ісус раптом каже своїм учням: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти».
Апостоли не знали, як поводитися. Ніби не жарт. Однак вони швидко навчилися Божий дар — хліб — помножувати, ділити, роздавати і збирати решту, щоб знову його давати. Отож, християни впродовж століть розуміли потребу передавання одні одним досвіду як творити громаду. Вони й нині по цілому світі допомагають бідним, відкривають шпиталі, засновують школи і т. п. — усе в ім'я того, що слово вимагає помноження хліба, який є прообразом як Господньої трапези, так і людської.
Такий спосіб діяння відбувається в кожній Літургії, коли ми спочатку причащаємося Слова, а згодом Євхаристії. А молитва «Отче наш» щоденно впроваджує нас у логіку переплітання духовного й тілесного. Вони так взаємно позв'язані, що не може одне належно спрацьовувати без иншого.
Розподіл хліба — це творення єдности, це спільна праця, це діялог, це складання мозаїки всіх людських поглядів та інтересів. Саме до цього має провадити нас слухання і проповідування Божого Слова.
Помноження хлібів пригадує християнам, що їхня віра має бути плідною, відкритою для всіх членів християнської громади без винятку, бо ж сказано, щоб «всі їли до наситу».
Єдність громади навколо Слова і Тіла, якщо їх належно пережити і сприйняти, завжди провадитиме до одного знаменника — Ісуса, творячи Його нерозділене Тіло. Проповідування Євангелії має мати за наслідок ламання і споживання Хліба, а це можна щиро зробити лише в пошані до всіх братів і сестер як певної громади, так і цілої Церкви, поширеної по вселенній. Пошана — це любов, а любов діє всупереч людській логіці і справедливості. Любов, яка черпається зі Слова і Хліба, е плодом жертви Христа і запліднює в нас жертовні почуття, які не бояться себе применшити, щоб віднайти брата. Цей процес віднайдення і наближення до брата відбувається, однак, не в ім'я брата, а в ім'я Христа.
Євангелія про розмноження хлібів вчить нас давньої істини, що Церква, як Божий задум, існувала до початку світу і є нашою ціллю як спільнота всіх християн, які стануть на суд перед Господом при кінці віків. Церква як громада, якщо вона ефективно розуміє свою місію, що полягає у справжньому братерстві її членів  і розподілі дібр, стає й економічною дійсністю, де люди не можуть залишитися голодними як духовно, так культурно й матеріяльно.
 

о. Михайло ДИМИД
Людський одяг

 В сучасному світі, коли існує багато неформальностей, може видатися старомодним говорити про відповідний одяг. Він, однак, від віків відігравав величезну ролю у різних цивілізаціях нашої планети, зокрема коли йде мова про релігійні почуття людини. Одяг у християнстві теж є важливим елементом, який може нам допомогти звернутися до нашого Сотворителя, а може нас від Нього відвернути. Уже Отець наш Іван Золотоуст повчав, як нам одягатися, щоб не спокушати один одного. Одяг духовенства, особливо під час богослужінь, є старанно продуваний. Відкритими залишаються лише голова й кисті рук. До більшости храмів усіх монотеїстичних релігій світу не впускають чоловіків у коротких штанях і в сорочках з короткими рукавами, а жінок у спідницях вище колін і з оголеними руками та надто декольтованими грудьми. А яка велика вага вбрання в різних літургійних торжествах — християнських чи навіть поганських! Що вже говорити про форму школярів чи поліцейських — у деяких країнах вона у великій пошані.
У цій притчі чуємо також про одяг. Усі, що прийняли запрошення на весільний бенкет, переодягнулися зі звичного одягу. Крім одного чоловіка. Одяг тут означає наш душевний стан перед Господом, нашу відповідальність за прийняття запрошення діяти в Церкві та суспільстві. Напевно, не вистачає просто прийти на бенкет, а треба до того приготуватися. Одяг означає також нашу відповідальність перед иншими за образ, який ми випромінюємо серед свого довкілля. Одяг — це наше ставлення до инших людей: чи ми думаємо такою міркою — нехай інші будуть вдячні, що ми прийшли на зустріч; чи инакше — нехай ми відповідно приготуємося, щоб могти як слід скористатися зі спільної зустрічі, щоб мати змогу вшанувати своїх ближніх.
Коли вникнути у зміст сьогоднішнього Апостола, знаходимо таке речення, яке нам ілюструє ще инший вимір одягу: «Той же, хто утверджує нас з вами во Христі і хто помазав нас, то Бог, який поклав на нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа». Це божественний вимір одягу нашої душі, яка огорнута благодаттю. Цей вимір навіть є троїстим, вказуючи при тому на гідність, що її осягає людина, правильно одягнувшись у Бозі. Хто живе Святим Духом, посідає всю божественну спасаючу науку.
З того треба нам розуміти, що одяг має відрізняти нас, християн, від инших. Ми не можемо вносити в наше християнське спілкування вартості обману, заздрости, корисливости, брехні, зверхности, нечистоти, обмовляння, що ми бачимо в щоденному житті. Це значить, що ми не маємо ненависти до більшости суспільства, яке не живе за нашими вартостями, а через простоту й безмежну пошану до свого ближнього, навіть найбільшого грішника чи зрадника, зуміємо передати зміст нашого вірування й закріпити пошану до нашого вбрання, яке в Господі.
Вбрання — це відповідальність за запрошення, це особистий образ, образ себе, який ми випромінюємо в нашому середовищі, це присутність або відсутність благодаті в нашій душі, це пошана до наших ближніх чи погорда ними.
Від таких моментів залежить, чи достойні ми Божого запрошення, Божого поклику до Його Царства. Це має нас турбувати. Різні святі на чолі з Богородицею часто представлені нам у непорочних шатах. Вони недаремно прожили своє життя і справді у відповідному вбранні дійшли до Агнця, який теж, воскреслий, представлений у всьому білому. Вони, напевно, можуть нам допомогти віднайти путі покаяння і смиренности для заміни нашої брудної одежі на чисту, скромну й боговгодну.
Притча про весільний бенкет теж вказує нам на істину, що ми безкоштовно отримуємо дар. Цей дар від запрошених нічого не вимагає, а лише живої участи. Не дбати про Боже запрошення, про Божий поклик — це самознищення, це втеча і шлях до руїни.
Господь не починає бенкету відразу, Він чекає на всіх та запрошує знову й знову. Але настає той момент, коли бенкет мусить розпочатися, хоч запрошені не всі готові й не всі «гідні». Запрошення лунало неодноразово й було звернене до «злих і добрих», яких сам Господар подивляв у їхніх шатах, бо ж вони — ці шати — це Його дар, як про це писав пророк Ісая: «Я веселюся в Господі, душа моя радіє в моїм Бозі, бо він зодягнув мене в шати спасіння, окрив мене плащем справедливости...» (Іс. 61, 10). Через відповідне вбрання Бог прославляє нас, а ми потверджуємо велич нашого Сотворителя, бо ж тут ідеться про «плащ Божої правди» і «вінець величі Предвічного» (Вар. 5,2).
Зрештою, ми ясно бачимо в причті образ спільноти Церкви, куди ми прийшли, запрошені, й отримали шати таїнств хрещення, миропомазання. «Ризу світлу подай мені, Господи! Ти, що одягнувся світлом, наче ризою», — співаємо при хрещенні. Ми мусимо зберегти ці шати чистими через обмивання одежі в «крові Агнця» (Од. 7,14), себто у Євхаристії, та через «праведність святих» (Од. 19,8).
Так що суть цієї притчі для нас така: постійно чувати й боротися, щоб жити на Господній хвилі, щоб постійно берегти Гоподню одежу, яку ми одного дня отримали, — а це є нашим життєвим покликанням.

З книги “Роздуми над недільними читаннями Святого Письма”, Львів, “Свічадо”, 2004
 
 

Христос воскрес!

Христос воскрес! Радійте, діти,
Біжіть у поле, у садок,
Збирайте зіллячко і квіти,
Кладіть на Божий хрест вінок!

Нехай бринять і пахнуть квіти,
Нехай почує Божий рай,
Як на землі радіють діти,
І звеселяють рідний край.

На вас погляне Божа Мати,
Радіючи з святих небес...
Збирайтесь, діти, нум співати:
“Христос воскрес! Христос воскрес!”

Леонід ГЛІБОВ
 

***
Виводить мама дивним писачком
По білому яйці воскові взори.
Мандрує писанка по мисочках
із цибулинним золотим узваром,
з настоями на травах і корі,
на веснянім і на осіннім зіллі –
і писанка оранжево горить
у філіграннім сплеті ліній.
То вже вона, як дивовижний світ,
то вже дзвенить, як згусток сонця,
буяють буйно квіти у росі,
олені бродять в березневім сонці.
І стилізовані сплітаються сади
у маєві густих обрамлень,
мереживом найтоншим мерехтить
геометричний космацький орнамент.
І я поплив у світ дитячих мрій
на білі колискові оболоні...
Котились писанками із гори
ясні сонця у мамині долоні.

Ігор КАЛИНЕЦЬ
 

Зростають ентузіясти плекання української мови

Літа Божого 2004 відбуто одинадцять нових таборів на захист української мови під опікою Української Світової Спілки  Професійних Учителів (УССПУ).
Цього року учасниками були українські  діти з Москви, Сургуту (Тюменська область), Вороніжу, Чернігівської, Сумської, Миколаївської, Донецької областей та Криму. Всіх дітей –  понад 220 душ. Вперше брали участь студенти університетів – члени Гуртків Плекання Української Мови (ГПУМ).
31 липня 2004 р. став знаменним днем для ГПУМ-івців. З усіх місцевостей західніх областей України, де відбувалися табори, з’їхались учасники до Львова.  Усі вони зійшлися біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де склали присягу на вірність українській мові. Це був перший Міжнародний Форум Гуртків Плекання Української Мови – нової організації української молоді під опікою УССПУ.
Молодь повернулась до своїх помосковщених місцевостей, здобувши чимало знань, щоб підносити рідну мову на правдиво державний рівень. Ми вже маємо відгуки, що діти, повернувшись з таборів, натхненно обстоюють рідну українську мову. Це маленький приклад з діяльности УССПУ  і ГПУМ. Тепер УССПУ приступила до організації ГПУМ по всіх школах України. Чи не варто такій праці допомагати?
 
Вдарив дзвін на тривогу!
Пробудись зі сну, небого!
І не слухай лжепророків
Та фальшивих їх уроків!

Зиновій КВІТ,
Філядельфія, США
 

З розмови біля зачинених воріт Патріярхії УАПЦ.
Стоїть мати з хлопчиком. Питаю хлопчика:
- Як цікаво тобі у Київі?
- Цікаво. Я запитував маму, а вона так і не сказала, що ми таке зробили, що нас не пускають до Церкви.
 

Оголошення

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ створений на базі Львівської Богословської Академії, проводить 14 травня пробне тестування на філософсько-богословський та гуманітарний (історична програма) факультети з поглибленим вивченням іноземних та класичних мов.
Реєстрація учасників з 10 по 13 травня 2005 року. Переможці тестування зараховуються поза конкурсом.
При університеті діє магістерська програма (ліценціят) з богослов’я, вечірня школа та вечірні короткотермінові курси.
Наша адреса: вул. Іл. Свєнціцького, 17; м. Львів 79011, тел. (032) 240-99-40, 240-99-44, info@ucu.edu.ua, www.ucu.edu.ua

До архіву газети

На першу сторінку