ХРИСТОС ВОСКРЕС!

У ХРИСТІ, В ЙОГО СМЕРТІ ВСІ ЛЮДИ ПОМЕРЛИ, А В ЙОГО ВОСКРЕСІННІ З МЕРТВИХ І ВСІ ВОСКРЕСЛИ, БО І СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ ЙОГО, ЯК ВІЧНОГО БОГА В ЛЮДСЬКІЙ ПРИРОДІ, МАЄ ВСЕСВІТНЄ І ВІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, НАВІТЬ ДЛЯ РОЗУМУ ЛЮДСЬКОГО...
ОТ УЖЕ НЕ ТІЛЬКИ ВІРА І РОЗУМ, А ВСІ ПОЧУТТЯ ЛЮДИНИ, ВСЯ ПОВНОТА ЇЇ ІСТОТИ МУСИТЬ З ПОВНОЮ ВПЕВНІСТЮ ВИГОЛОСИТИ: "ХРИСТОС ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ, СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ І ТИМ, ЩО В ГРОБАХ, ЖИТТЯ ДАРУВАВ!"
Митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ
 
ВІТАЄМО ВСІХ НАШИХ ЧИТАЧІВ РАДІСНИМ ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Наші предки по всій Україні завжди чекали того свята, як чекають весни. "Я тебе чекала, як Великодня!". "Радісний, як великодній дзвін!... "Одягнувся, як на Великодень!". "І нам ще Великдень настане"... Тільки у нас народилися такі народні порівняння і приказки. Бо вся Україна чепурилась до свята, білила хати, чіпляла чисті рушники на ікони, пекла паски...
Можливо, то був єдиний скарб, що його брали з собою в далеку невідому дорогу і переселенці на чужину. З того скарбу виростали скрізь наші церкви - осередки українських громад і громадського життя, як незгасаюча ватра, привезена з рідної хати. Бо ті, що ставали приймаками чужого дому, тратили лице, національну пам'ять і жили вони - без ВЕЛИКОДНЯ.
Відчуття святости Великодня оновлює душу.Народ український завжди потаємно вірив, що ми настільки великі, наскільки великий Бог у нашому серці.
Червоні гонителі знали про це і ніколи не забували примусовий "ленінський суботник" переносити на перший день Великодня!
Тепер, нарешті, люди мають змогу вільно йти до Церкви. На Великодну всеношну всі церкви переповнені. Люди серцем відчувають, що не можна їм без Великодня, не можна жити, щоб не животворити свята.
На Великдень всі ми христосуємось і цілуємось, прощаючи все один одному. Навіть вічні вороги - баба Параска і баба Палажка у Нечуя-Левицького - поцілувались! На Великдень ми заново впізнаємо один одного, знайомі і незнайомі.
Україна відроджує духовні традиції. Тепер внуки тих дідів, які в комсомольські роки вибивали в церквах двері і вікна - пишуть у школі чудові писанки, а часом і навчають молитися своїх батьків.
Хай же свято у серці єднає і живить нас - в Україні і поза її межами сущих.
ХРИСТОС ВОСКРЕС! - дорогі наші рідні, знайомі і незнайомі.
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! - і всупереч найпохмурішим прогнозам недовірків - БУДЬМО!

З дзвінички дзвін, з дзвінички дзвін
злітає радістю благою!
Це Великодній пердзвін.
Він у тобі і над тобою.
Душе моя, полинь, полинь
угору в синь і ти ясою! -
Дар сонця життєдайний зрин
ущерть наповнює снагою.
А та ясінь, а та ясінь
зливає ясністю такою!
І білковита дінь-дінь-дінь
і тут і там над яриною.
 
Оксана ЛЯТУРИНСЬКА
 
 

На відзначення річниці Київська духовна академія і семінарія УПЦ КП, Центр українознавства Національного університету ім. Тараса Шевченка та Державний історико-меморіяльний Лук'янівський заповідник провели наукову конференцію "Митрополит Василь Липківський - визначний український церковний діяч і просвітник".
Чому саме Василь Липківський подвигнув розвиток Української Православної Церкви і настільки докорінне оновлення духовного життя народу, що його порівнюють з Петром Могилою, і благотворний вплив цього "золотого віку" ми маємо як тверде опертя досьогодні? Це запитання фактично стояло в підтексті всіх доповідей на конференції, що їх можна б назвати спробами відповіді. "Він став каменем спотикання для багатьох", даний аспект, зазначений архиєпископом Переяславським Димитрієм в доповіді з промовистою назвою "Ще раз про канонічність і благодатність ієрархії УАПЦ", особливо істотний.
Направду нелегко осягнути вчинки великої людини, яка відчула себе "покликаною" і істинно повірила в Божий промисел над світом, безкомпромісно відкинувши позицію обмеженого "реалізму". Чи не з такої позиції, здається, й прозвучав закид молодого священика щодо нереалістичности діячів УАПЦ? Однак сам митрополит вочевидь на перше місце ставив дерзновенну відвагу віри, і її мав на увазі, називаючи себе "церковним революціонером". В цих словах вочевидь значною мірою й криється відповідь, чому УАПЦ 20-х років з одного боку стала фундаментом відродження Церкви, а з іншого "каменем спотикання" для чималої частини українського православного духовенства, яке й досі дивиться на себе і свою Церкву не власними очима, а очима Синоду РПЦ. Не помічаючи, що підкинуті збоку логічні "кросворди" довкола "канонічности" знесилюють Церкву, і провадять до покори аж ніяк не Богові. (Досить назвати лише один приклад - факт появи у 20-ті роки "Протесту Київської духовної академії проти насильницької українізації Південної Росії", поданий проф. Арсеном Зінченком, який розглянув на підставі документів погляд на УАПЦ офіційних кіл РПЦ).
Тимчасом митрополит Василь Липківський був глибоким богословом і, якщо триматись правди, зауважив архиєпископ Димитрій, його не можна звинуватити в порушенні канону. Шлях Олександрійської висвяти, враховуючи надто екстремальні умови, в яких опинилася Церква, сам по собі не є порушенням канону. "Канони не перекреслюють дух Євангелії. І Христос не вважав порушенням закону зривання колосків для їжі апостолами в суботу". Та ж РПЦ не раз при потребі застосовувала принцип ікономії (висвяту одним єпископом тощо). В глибині душі всі це розуміють...
Аналізуючи складні історичні обставини, в яких український дипломат Олександер Лотоцький самовіддано готував ґрунт в Константинополі для визнання УАПЦ, професор Володимир Сергійчук зробив хоч і сумний, але й в чомусь обнадійливий висновок: "Так українці були полишені світом на самих себе. І тепер, коли хочуть випросити в когось визнання... стає очевидно: визнання не випрошується, лишається тільки той шлях, яким ішов Василь Липківський."
Це ж саме, як пам'ятаємо, хоча й іншими словами, сказав на початку 90-х, звертаючись до українських церковних ієрархів, Патріярх Мстислав, може найпослідовніший і найвизначніший спадкоємець духу вільної Церкви митрополита Василя Липківського: "Визнайте найперше самі себе!"
"Хто могутніший за Бога! Не бійтеся, і відганяйте сумнів", - закликав Василь Липківський. Від того, чи постане серед нас така відвага віри, насправді залежить сьогодні доля і реальна сила Церкви.
Поки ж у багатьох церковних діячів навіть словосполучення "вільна Церква" викликає деякий острах, матимемо інституцію, глибоко залежну від світу цього і тому неспроможну відповісти сучасній людині на насущні запитання про істину буття, а отже нездатну подолати духовну кризу суспільства.
85 років тому протоїєреї Василь Липківський, Нестор Шараївський і Петро Тарнавський та диякон Олександер Дурдуківський, в проголошеній незалежній Українській державі, вперше у вітчизняній історії відправили у Микільському соборі у Київі, збудованому Іваном Мазепою, службу Божу українською мовою.
Чи готові ми сьогодні відправити таку ж щиру всенародну панахиду великому подвижникові віри, видатному будівничому нашої Церкви?...
1937 р. митрополита-мученика було забрано на допит, який він витримав з християнською мужністю, і невдовзі розстріляно.Поховано Василя Липківського, як тепер уже відомо, на Лук'янівському цвинтарі, де лежать десятки тисяч невинних жертв - українців, закатованих ҐПУ. Точне місце поховання митрополита невідоме. На території історико-меморіяльного заповідника нарешті розпочато роботи по відновленню зруйнованого в 30-ті роки храму св. Катерини.
Наостанок зазначу: головними слухачами на цій конференції були студенти духовної академії і семінарії - майбутні священики.
 

Василь Липківський (1864-1937) - архиєпископ, перший митрополит Київський і всієї України УАПЦ у 1921-1927 рр., редактор часопису "Церква і Життя", автор богословських праць та перекладів богослужбових книг.
Нині хочу пригадати останнє десятиліття життя Василя Липківського, яке має точний до моторошности часовий вимір - кінець жовтня 1927 р. - 27 листопада 1937 р. Весь цей час митрополит, якого було "звільнено від тягаря митрополичого служіння" на ІІ Всеукраїнському Церковному Соборі УАПЦ 1927 р., повинен був жити там, де тривав процес остаточного знищення його дітища - Української Автокефальної Православної Церкви.
Митрополит Василь Липківський належить до тих особистостей, які тим чи іншим чином змінюють хід історії. Революція 1917 р. зрушила з місця самі засади церкви у Російській державі, яка проголосила була себе єдиним осередком світового "істинного" Православ'я. В Україні церковно-історичну спадщину, яка здобувалася тут з часів хрещення України-Руси у Х столітті св. рівноапостольним князем Володимиром Великим, було розчинено у загальноросійській церковній і громадянській історії, і тому "малороси" також визнавалися "істинно-православними", приблизно нарівні з білорусами, але тільки після російського "народу-богоносця".
Розбурхана і зруйнована революційною стихією церковна структура в Україні несподівано дуже чітко розмежувалася за національною ознакою. Єпархіяльні з'їзди духовенства і мирян, які відбулися в Україні весною 1917 р., задемонстрували священноначалію Російської Церкви, що бажання мати відокремлену від Росії на засадах автономії чи автокефалії Українську Православну Церкву мають не окремі "сепаратисти", нібито введені в оману "ворогами Великої Росії", а досить широкий загал. Бажання чути українську мову в богослужінні, читати Св. Євангелію в храмі рідною мовою, бачити у містах і селах побудовані і прикрашені в національному стилі церкви, чути неповторні співи - ось що рухало віруючими в той час. Напевно, прот. Василь Липківський, який брав участь у Київському єпархіяльному з'їзді, ніколи не вважав себе "церковним сепаратистом".
Але розмежування поглядів в середовищі ієрархії і духовенства, головним чинником якого були принципові відміни у баченні національного церковного відродження, стало причиною конфлікту і жорсткого поділу на росіян-"тихонівців" і українців-"липківців".
Обраний всім Собором і висвячений на митрополита в соборі св. Софії Київської у надзвичайний спосіб (пресвітерська хіротонія) делеґатами І Всеукраїнського Православного Церковного Собору 23 жовтня 1921 р. митрополит Київський і всієї України о. Василь Липківський став тим лідером, який об'єднав навколо себе найбільш активних борців за Українську Церкву. На цій посаді він був до ІІ Всеукраїнського Православного Собору УАПЦ, який також відбувся у храмі Св. Софії Київської 17-30 жовтня 1927 р.
На цьому останньому соборі митрополит Київський і всієї України о. Василь Липківський, розуміючи, що всі - і друзі і вороги, будучи під тиском совєтської влади, чекають від нього привселюдного зречення, продемонстрував висоту духа і стійкість. Перед соборянами він подав звіт за своє багатолітнє архипастирське служіння в УАПЦ з достоїнством і гідністю: "Шановний і св. Соборе УАПЦ. Волею 1 Всеукраїнського Церковного Собору мене поставлено на чолі духовного керівництва УАПЦ - і от рівно 6 років пройшло, як я стою на цій кермі, і на мені лежать обов"язок скласти відчит перед Собором про моє служіння, як Митрополита УАПЦ... Але наша Церква є автокефальна і соборноправна. Вона сама собою керує за невидимим керівництвом Христа силою Св. Духа і тому для свого життя і розвитку потрібує не керівників, а слуг, не Отців, а дітей; не учителів, а щирих учнів, щоб навчались самі і другим, меншим братам, показували шлях життя... Буду говорити про рідну Церкву не словами суворого дослідника, не присудом невблаганного судді, а почуттям вдячного сина до своєї любої матері, від якої одержали ми життя духовне, від якої вдруге народилися..."
Одним з головних звинувачень влади проти митрополита Василя Липківського були свідчення про те, що він має зв'язки із закордонними організаціями, листується з ними. І дійсно, він листувався з тими, хто опинився в еміґрації після визвольних змагань у Польщі, Західній Европі, Америці, Канаді тощо. Офіційними представниками УАПЦ в Західній Европі з благословіння самого митрополита були Євген Бачинський (1885-1978) та Сергій Шелухин (1864-1938), які надсилали до керівництва УАПЦ повідомлення про церковне життя в Европі та виступали в пресі з інформаціями про УАПЦ в Україні. В США і Канаді УАПЦ представляв архиєпископ Іван Теодорович (1887-1971), який на той час провадив ідеї УАПЦ в життя українських парафій.
Останнє десятиліття свого життя Василь Липківський провів у поневіряннях і злиднях, втрачаючи дітей і рідних, від нього відвернулися колишні соратники. Величезне бажання служити Українській Церкві спонукало його навіть в часи жахливого Голодомору писати: переклади українською мовою Божественної Літургії Св. Іоана Золотоустого, богослужбові книги, проповіді , історичні праці про Українську Церкву, листи за кордон.
Головним джерелом інформації про останнє десятиріччя життя митрополита є його листи, написані впродовж 1933-1937 рр. до о. Петра Маєвського, архиєп. Івана Теодоровича, адвоката Василя Свистуна, о. Павла Корсуновського, до Консисторії Української греко-православної церкви в Канаді тощо. Всього до адресата дійшло тільки 19 листів, всі інші загубилися. Листування розпочалося у найважчому для України 1933 р., коли скрізь лютував голод. Митрополит Василь жив у цей час разом з хворою дружиною, матір'ю та сестрою в страшній скруті.
При "звільненні його від митрополичого тягаря" у 1927 р. йому було призначено пенсію від ВПЦР у розмірі 50 крб., але в листі він згадує, що жодного разу її не отримував. Дякуючи о. Петру Маєвському за грошову допомогу, митрополит Василь пише: "Тут усі тільки й говорять і міркують про харчування; це й моя найперша турбота. Про такі речі, як молоко, масло, м'ясо, цукор, нема вже чого й думати, а хоч би мати з півфунта хліба на сутки, хоч 1 пуд муки на місяць, на якого коржа або галушку, з півпуда круп на кашу, куліш та з 1 фунт якого жиру на присмаку, що все становить на гроші приблизно 5 долярів на місяць - то я був би цілком задоволений і принаймні турбота про хліб щоденний трохи втратила б свою гостроту".
Про тяжку самотність митрополит пише чи не в кожному листі: "З часу свого оселення на Солом'янці я майже ніколи в Київі не буваю, жию справжнім анахоретом, мало коли й на вулицю показуюсь. Ні з ким із сучасних церковних діячів я жодних стосунків не маю, ні з ким з них за весь час я навіть ні разу не зустрічався, ніхто до мене не заходить і я ні до кого, і тому про стан церкви на Україні я не краще освідомлений тут на Солом'янці, ніж Ви там в Америці".
В листах читаємо, що митрополит Василь радо погодився вислати о. Петру Маєвському українську церковну літературу. В листі від 13 грудня 1933 р. він зазначає, що незважаючи на перешкоди, коли йому відмовляли на пошті у пересилці за кордон літератури духовного змісту, він все-таки спромігся переслати "Мінею", "Часословець", "Псалтир", твори Інокентія в 2-х частинах. Згодом було надіслано іще 12 "Міней", 9 "Октоїхів" і митрополит сподівався дослати по можливості іще декілька посилок. Таким чином ці видання було врятовано від остаточного знищення в Україні.
Митрополит також повідомляв, що буде надсилати тексти своїх проповідей. В листі від 10 січня 1935 р. він зазначає, що надіслав вже повний комплект промов на Євангельські читання на неділі і свята і на Апостольські читання на неділі. У своїх проповідях митрополит Василь відгукувався на актуальні проблеми життя. Також про будь-яке теоретичне чи практичне запровадження протестантської ідеології у нього немає мови. Так він критикує протестантів за відхід від Христової істини, народних традицій. Піддає критиці і Російську православну Церкву. Він критикує ієрархів за хизування Христовою благодаттю порівняно з нібито недійсною благодаттю УАПЦ (проповідь "Благодатний Христовий невід і життєве море"). Засуджує нехристиянську погордливість російського єпископату (проповідь "Різні виявлення віри в Христа"), самодержавний єпископський устрій Російської Церкви (проповідь "Власть прощати гріхи й накладати заборони та відлучення"), примусове зросійщення українського народу в минулому (проповідь "Заведення христової віри серед нашого народу і значення її для нашого народу").
У своїх листах митрополит підняв багато питань реформування Православної Церкви, організації духовно-навчальних закладів. Зокрема, він наполягає на посиленні вивчення студентами основ Християнської Віри, а також повідомляє про написання ним цілісної "Історії Української Православної Церкви" тощо. Він уболівав і за негаразди, що з'явилися в середовищі Православної Церкви в Канаді й США.
"Голгота" митрополита Василя Липківського почалась на ІІ Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ. Пізніше він залишив про це власні спогади і спостереження, які дають можливість зрозуміти ставлення самого митрополита до цієї події.
Василя Липківського влада заарештовувала декілька разів. Вперше його забрали 5 лютого 1923 р. в с. Михайлівці на Богуславщині, після чого тримали в м. Богуславі при комендатурі ҐПУ. В грудні 1925 р. його було заарештовано ҐПУ в Харкові начебто у зв'язку з листуванням ВПЦР із закордонними представниками УАПЦ Сергієм Шелухиним та Євгеном Бачинським і протримали 2 тижні. Іншим разом протримали місяць від 10 липня 1926 р.
Останній раз заарештовано наприкінці жовтня 1937 р. з формулюванням звинувачення: "керівництво антирадянською фашистською організацією українських церковників". Під час допитів митрополит категорично відмовився від висунутих звинувачень і відкинув усі спроби нав'язати йому керівництво мітичною "антирадянською організацією" з метою приєднання України до Німеччини і Польщі. Він також категорично відкинув зв'язок УАПЦ зі "Спілкою визволення України", сказавши, що Чехівського знав як церковного діяча.
У вересні 1937 р. о. Петро Маєвський востаннє надіслав митрополитові 49 долярів на оформлення закордонного паспорта, але митрополит відіслав ці гроші назад. 20 листопада 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР затвердив винувальний висновок щодо митрополита Василя Липківського, якого тримали в Лук'янівській в'язниці. Його справу розглядала особлива трійка при київському обласному управлінні НКВС.
Слідчі промучилися з заарештованим митрополитом майже місяць, представили йому свідчення проти нього самого, які були вибиті з заарештованих і ув'язнених до того єпископів УАПЦ - Володимира Самборського, Юрія Михновського, Костянтина Малюшкевича. Йому пропонували визнати "створення" ним антисовєтського підпільного угрупування "фашистської організації українських церковників", що був "активним учасником ліквідованої владою у 1929-1930 рр. організації "СВУ", "підтримував зв'язки із закордонними фашистськими центрами і отримував вказівки по веденню шпигунської роботи від німецького консульства в Київі" та інші безглузді звинувачення.
На всі ці "неспростовні" докази Василь Липківський жорстоко й категорично відповідав, що ніколи ні за яких обставин він не організовував ні "центрів" ні "угруповань", про "СВУ" дізнався з газет, все життя займався тільки церковним служінням.
Після всіх безуспішних спроб примусити його підписати "зізнання", у винувальному вироку від 20 листопада 1937 р. було записано: "1. Являлся одним из руководителей националистической фашистской организации украинских церковников; 2. Проводил активную антисоветскую работу; 3. Был связан с заграничными эмигрантскими кругами и посылал им антисоветскую информацию. Признал только, что он был организатором сбора подписей на восстановление украинских церквей и поддерживал связь с украинскими епископами, находящимися в эмиграции".
За вироком трійки НКВС від 20 листопада 1937 р., митрополита Василя Липківського було розстріляно в Лук'янівській в'язниці 27 листопада 1937 р. Так закінчилося страдницьке життя засновника Української Автокефальної Православної Церкви, видатного проповідника й історика Церкви митрополита Київського і всієї України Василя Липківського.
Ім'я страченого митрополита намагалися воскресити діячі української церковної діяспори, зокрема в Німеччині УАПЦ (Соборноправна), Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського в США й Канаді. Саме завдяки зусиллям тих, хто пам'ятав про відродження Української Церкви, вийшли друком і є тепер відомі праці Василя Липківського, які були вивезені з України.

Фраґменти доповіді.
 

На престолі сидить - Той, від Кого все виходить і до Кого все повертається - Отець, Творець світу, Володар буття. Він панує над всім, що діється в Апокаліпсисі. Проте безпосередньо діє не Він, а Той, Кого Він послав, - Христос. З Христом ми зустрілися вже на початку Об'явлення як з Тим, хто ходить посеред світильників. В п'ятій главі Він явлений в іншому вигляді - як Агнець. Там написано: "І я бачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, книгу, написану всередині і назовні, і запечатану сімома печатками. І бачив я потужного Ангола, який гучним голосом кликав: "Хто гідний розгорнути книгу і зламати печатки її? І не міг ніхто ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книги, ані навіть зазирнути в неї. [...] І я глянув, і ось серед престолу й чотирьох тварин і серед старців стоїть Агнець, як заколений, що має сім рогів і сім очей, а це - сім Божих духів, посланих на всю землю.
 Він підійшов, і взяв книгу з правиці Того, Хто сидить на престолі.
А коли Він взяв книгу, то чотири тварини й двадцять чотири старці попадали перед Агнцем, а кожен мав гуслі і золоті чаші, повні пахощів, а вони - молитви святих. І нову пісню співають вони, промовляючи: "Ти достойний узяти цю книгу, і розкрити печатки її, бо Ти був заколений, і кров'ю Своєю Ти викупив людей Богові, з усякого племени, і язика, і народу, і люду" (5:1-14)
Агнець стоїть поблизу престолу, чотирьох тварин і старців. Це значить, що Він стоїть перед Тим, Хто сидить на престолі. Оце "перед" має особливе значення. Воно означає простір творіння. Всі речі існують, все, що діється, відбувається "перед Богом". Все це, Ним сотворене, поставлене перед Ним, Ним підтримується і зберігається в бутті, перебуває перед Його зором і Ним судиться. Це належить збагнути для вірного пізнання Бога. Коли я зосереджуюсь для молитви і кажу: "Я тут і Бог тут", то оце "тут" у двох випадках зовсім різне. Бог перебуває в цій кімнаті не так, як я, але абсолютним чином. Сам в Собі і безвідносно до всього іншого. Кімната ж, і речі, і я перебуваємо "перед Ним". Молитва буде досконалою, якщо буде адресована цьому Богові, Котрий є абсолютно...
І ось Агнець стоїть перед Тим, Хто сидить на престолі, тому що Син Божий увійшов у творіння. Христос жив "перед Богом" і не лише фактично, через те, що Він був Людиною в світі і в часі, але й тому, що Він любив Отця і жив у послуху Йому. При цьому Сам Христос, звісно, Бог, і тому глава, про яку йшлося, завершується поклонінням одночасно Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві. [...]
Може, однак, виникнути запитання: як це так, Син Божий, тобто Бог, в образі тварини? [...]
Ягня було однією з тих тварин, котрих найчастіше приносили в жертву. Тому образ Агнця представляє образ нам Того, Хто викупив людей і вводить в наші почуття Того, Хто "віддав себе в руки грішників" і був відданий на заклання. [...] Саме так ми й повинні уявляти собі і сприймати Агнця - як білосніжну, беззахисну тварину - "закланну", як мовиться в тексті. Агнець, однак, несе в собі смерть, і сповнений такої сили, що заторкує самі корені існування. Він чужий нам, оскільки виходить з Божої незбагненности, і все ж заторкує глибини нашої істоти. Один художник зумів донести це до нас - Матіяс Ґрюневальд в його великій картині "Розп'яття". Ягня, що стоїть там під хрестом, - з апокаліптичного Об'явлення. В тексті і йдеться про цю силу. Агнець спроможний зняти печаті з книги.[...]
Чому все таке, яке воно є?[...] Наука не дає на це жодної відповіді. Але і філософія, що сама ставить запитання, "Ніхто не може зняти печаті". Світ, про який запитуємо, запечатаний так міцно, що відповідь може прийти лише з іншого боку. [...] Не від Отця: Той, Хто сидить на престолі поміж херувимів, Сам не промовляє. Не розкриває Він і книгу - вона лежить запечатана в Його правиці. Він передає її Тому, Хто спроможен її розкрити - Христу, Агнцеві. Христос має право розкрити книгу, бо Він до кінця витерпів світ з його запитуванням, хоча й не був йому підкорений. Він може дати відповідь. І не лише конкретним вченням, але й світлом, яке від Нього поширюється на все, і розкріпаченням, котре Його подихом здійснюється в людському серці. Мірою, якою вірний стає причетним до Христа, печаті знімаються, і він пізнає істину, навіть якщо не в силі вимовити її словами.
Про Агнця сказано; що Він викупив загиблих із рабського підкорення почуттям, із духовної гордині, з беспросвітної праці, з всевладдя смерти. Це рабство тяжить над людьми, і тим дужче, чим певніше почуває себе людина і чим більше вона розводиться про свободу. Агнець визволив людину, тому що спустився на саме дно буття. [...]
В сьомій главі знову з'являється образ Агнця...[...] Тут люди викуплені не з рабства, а з провини. Вони "омили одежу свою і вибілили її ... кров'ю Агнця". І вони визволені від туги існування - від голоду і спраги, від палючої спеки і всілякої муки. Визволені для повноти життя. [...]
Отже, Ісус Христос, Який народився у Вифлеємі, жив у Палестині, навчав, страждав, помер і воскрес, стоїть над світом, як Його вічне світило, випромінює Своє світло на все сотворене і править ним, будучи "знаменням", прообразом, смислом, мірилом і порядком для всього, що є.
Існування Відкупителя не віднесено до психології, етики чи внутрішньої релігійности - воно співвіднесено з буттям. Воно не обмежене людською історією і спрямоване на всесвіт. Буття Відкупителя рівнозначне тій силі, яка сотворила всі речі: те, що Він створив, рівновелике тому процесові, який дав світові буття. Насмілимося сказати: тут явлена космічна велич Христа. В Ньому - джерела буття і його смислу, все стало реальним через Нього. Він увійшов у цей світ, щоб бути його Світлом і його Сонцем [...]
Така сила Того, Хто влив Свою могуть у Свою істину.
Фраґмент з праці "Апокаліпсис - час і вічність"
 

МАЄМО ДАТИ СВІДОЦТВО СВОЄ

Щоб прийшло Боже Царство - ласка Божа - "Прийдемо ми до Нього, і в Ньому замешкаємо" /Йоан 14:23/.
Але Христа не прийняли, Вельзевулом назвали, відкидали Його науку, переслідували і на суд поставили. І на все це Він дав доказ Свого месіянського посланництва - лагідністю і жертовністю аж до смерти. Так і апостоли та їхні наступники давали і мають давати доказ - свідоцтво правді. Тому Христос радить: "не бійтеся", хоч і додає: "хороніться", а деколи навіть "утікайте".
"Не бійтеся", бо сила й злоба людей мають свої межі, а з вами Бог, і Він дбає про вас, бо й волосся на вашій голові пораховане. Він дасть Святого Духа - захисника й оборонця. Майте, отже, довіру до Бога та будьте витривалі до кінця -і одержите нагороду. Тепер Христос і Його посланці стають на суд людей, де потрібно їм свідчити на свою оборону, та прийде час, коли люди всі стануть на суд перед Богом.
Успіх у починаннях залежить не від людини, але від Бога. Тому Бог вибирає немічних, боязких, невчених і покірних, щоб посоромити сильних, мудрих, гордих і багатих. Приклад цього - пророк Єзекиїль. Вибираючи і посилаючи його до свого народу, Бог кличе його: "сину чоловічий" (понад сто разів), щоб цим названням означити, що Єзекиїль є людиною з усіма людськими немочами. Отож усе, що він робитиме, не людською силою, але Божою чинитиме. Відтак пророк зізнається: "увійшов у мене дух, і поставив мене на ноги", бо це Бог поставив його перед Собою, щоб слухав наказів і доручень. "Він послав мене", бо посланець не діє приватною силою і владою, а лише того, хто його послав. А послав "до народу бунтівного, щоб він знав, що його чекає і не лякався спротиву". "Ти скажеш їм", без огляду, чи вони схочуть слухати чи ні. Тому він має вказувати їм на їхні вади, грозити карами, не сподіваючись нагороди, ані не боячись переслідувань.
Тому Христос посилає апостолів по двоє, щоб свідченням двох було стверджене кожне слово /Втор. 19:15; Ів. 8:17/.
До Розп'яття і Воскресіння учні слухали науку Христа, дивлячись на діла, на чуда, які Він робив, та пізнавали Його особу. Після Воскресіння вони своєю особою, словами й вчинками показували Христа людям і здобували людей для Бога не насиллям чи зброєю, але лагідністю, любов'ю, покорою і терпінням: "Моя сила виявляється у слабкості" /2 Kop.l2:9/. Такою зброєю Христос здобував світ.
Він прийшов на світ як дитина, втікав від Ірода, його переслідували, розп'яли на хресті, але Він твердить: "Бадьоріться, Я переміг світ".
Апостоли позбуваються всього, аби стати свобідними і шукати тільки Божого Царства. Вони стають безборонними, щоб знайти любов. Євангелія пропонується, але не накидається. Та все ж таки не уникне кари той, хто її відкине. Відкинення Євангелії не є поразкою для Бога і для апостолів, а лише для тих, що її відкинули.
Як не можна когось любити, якщо його не знати, так і замало Христа пізнати, якщо Його не полюбимо й не будемо наслідувати. А наслідування - це найвимовніший вияв любови. Бо можна, а то й треба сумніватися у виявах тієї любови, яка вдовольняється самими лише словами. В Ісусі Христі все те, чого людина бажає і повинна бажати, міститься в найвищому ступені досконалости.

Василь БЕЛЕЙ,
м. Мукачів
 

Після повторного арешту, що відбувся наприкінці січня 1959 року, мені довелося посидіти кілька днів у карцерній камері карагандинської тюрми. Спочатку сидів сам, а згодом до мене посадили ще одного повторного арештанта - польського ксьондза Кучинського. Після нашого короткого знайомства Кучинський запитав: - Ви часом не зустрічалися десь у лаґерях з вашим митрополитом Сліпим?
- Ні, - відповів я, - не зустрічався.
- А може ви від когось знаєте, де він тепер перебуває?
- І цього не знаю. Знаю тільки, що він арештований, а більше нічого.
- Він деякий час перебував на засланні на півдні Красноярського краю, - повів далі ксьондз. - Одного разу я із ще одним нашим єпископом хотіли скористати з нагоди і відвідати його там. Та тільки-но ми зійшли з пароплава на пристань, як до нас підійшли якісь два в цивільному й запитали:
- Ви часом не до Сліпого?
- Так, до нього, - відповіли ми.
- Тоді вертайтеся назад: Сліпого відвідувати заборонено!
Незабаром ми з Кучинським розійшлися. Мене повезли етапом до мого рідного Станіслава, а його - до Кокчетава.
Після п'ятимісячного перебування в обласному центрі КҐБ - я знову в етапі, де зустрівся з Іваном Долішнім та Євгеном Горошком, що були повторно арештовані водночас зі мною.
У кожній пересильній тюрмі - нові зустрічі, нові знайомства. І ось, нарешті, тайшетська пересильна тюрма. Нас, п'ятьох етапників, запровадили до похмурої, брудної і переповненої людьми камери. Переступивши поріг камери, ми стали: вивчаємо своє тимчасове житло, людей, очима шукаємо вільні місця на нарах. Та не встигли ми ще добре роздивитися, як до мене підходить один з наших земляків і каже: "Тут на нижніх нарах сидить митрополит Сліпий: він просить, щоб ти підійшов до нього".
Я підійшов, привітався, сів біля нього і вичікую, що він мені скаже.
- То як, як ви називаєтеся? - запитав митрополит. Я назвався.
- Так, так, я чув про вас. А знаєте, чого я вас покликав? Тут дуже тісно, але біля мене ще можна одному якось упхатися. Я хотів би, щоб ви лягли біля мене.
Я охоче прийняв його пропозицію, поклав біля нього свої речі, відразу розповів йому про мою зустріч з ксьондзом Кучинським і про те, що ніхто інший, з ким мені доводилося зустрічатися, не знав, де весь час перебував митрополит.
- А про те, що я арештований, люди знають? - запитав митрополит.
- Так, про це знають усі.
Митрополит був важко хворий, мав опухлі ноги. Нікому про це не розповідав, не скаржився. А коли йому було нестерпно боляче, або якась інша прикрість долягала його, то з його грудей зринали тільки слова благання: "Ой, Ісусе Христе!"
Казав мені, що він щодня, сидячи отак на нарах, і непомітно для інших відправляє Службу Божу. Причастя приготовляє із розмочених у воді сушених грушок і сухарів, що їх завжди возив із собою.
Свій хрест ніс терпляче і з величавою гідністю; нікого за свою долю не звинувачував. Такі неґативні емоції, як от: гнів, ненависть, заздрість, бажання помсти - не були властиві його натурі. Він був цілком вільною і врівноваженою людиною навіть у неволі. З його прикладу легко було пересвідчитися, що воля чи неволя - це внутрішній стан людини, на якого зовнішні обставини аж ніяк не впливають.
Ми разом з Іваном Долішнім часто сиділи біля нього і з великим зацікавленням слухали його оповіді. Митрополит дуже вподобав собі Долішнього, що своєю поведінкою нагадував поведінку митрополита. Він знав, за що терпів, а тому ніс свій хрест терпляче і гідно, ні від кого не чекав ласки. Завжди був спокійний і врівноважений. Митрополит дуже влучно назвав його добрягою.
- Мене викликав до Москви Берія: пропонував мені очолити Російську Православну Церкву в Україні. Та я відмовився, - сказав нам митрополит якось так, серед іншого, і вдоволено всміхнувся.
Берія! Як легко і невимушено він вимовив прізвище цієї непересічної злої людини! Здавалося, що він і на Берію не мав зла в своєму серці. Мабуть, він дивився на всіх людей, які творять зло на землі, з високости Христової свідомости: "Прости їм, Боже, бо не знають, що роблять".
Мені було дуже приємно бути разом з митрополитом, і я, як міг, старався полегшити його перебування в камері. Та можливості мої були вкрай обмежені. Найбільше що я міг для нього зробити - це взяти від "кормушки" його пайку хліба чи супу й подати йому, щоби йому не треба було злазити з нарів і товпитися в черзі біля дверей. Ще я намагався, як тільки міг, підтримувати спокій в камері, щоб йому було затишніше. Але одного разу, якось не-обдумано, я сам став порушником того спокою.

Склалося так: у нашій камері був один росіянин з Владивостоку, що дуже любив і відстоював свою совєтську владу, свою державу, а нас усіх обзивав ворогами народу, зрадниками, фашистами. З ним дуже гостро сперечалися інші в'язні, намагаючись "перевиховати" його. Нарешті і я не втерпів і собі втягнувся в ту суперечку. Сперечався дуже гаряче; хотів переконати його, що він прикро помиляється. Та довести цю благородну справу до кінця мені не вдалося, бо до мого вуха донеслися вже так звичні мені слова митрополита: "Ой, Ісусе Христе!" Я зрозумів, що йому стало прикро, тому раптом припинив суперечку і повернувся до нього.
- Для чого ви так надриваєтеся? - з докором у голосі кинув митрополит. - Що доброго дасть вам та суперечка? Ніколи не треба нав'язувати комусь свою думку. Кожна людина живе своїм розумом.
Сам митрополит нікого не критикував, не виправляв, не моралізував. Може й тому його так глибоко шанували та поважали всі, хто близько знав його.
На третій день мого перебування разом з митрополитом до нашої камери запровадили ще трьох етапників. Серед них був мій знайомий з сибірського етапу єврей Леонід Тарасюк. За освітою він був археологом і до свого арешту обіймав посаду завідувача збройним відділом у ленінґрадському Ермітажі. Я представив його митрополитові, і між ними зав'язалася жвава та цікава розмова. Почали з музеїв. Тарасюка приємно вразив той факт, що митрополит добре знався на музейній справі і давав кваліфіковану оцінку кожному з провідних музеїв світу. Здавалося, що їхній розмові не буде кінця. Та, раптом, відчинилася "кормушка", і почувся голос наглядача: "Сліпий - з речами!"
Я підніс його речі до дверей; ми попрощалися і розійшлися. Для Тарасюка цей раптовий відхід митрополита також був дуже прикрий. "Яка то ерудована людина, - мовив, - жаль, що я так мало часу побув разом з ним..."
Куди повезли митрополита, ми не знали. А повезли його тоді до лаґерної спецтюрми. Ось як про це згадує інший мій добрий приятель з ув'язнення Авраам Шифрін:
"До нашої спецтюрми привезли з Тайшету митрополита Йосифа Сліпого. Літній і дуже хворий митрополит тримався непохитно і старався не бути тя- гарем нікому, а помагати іншим".
Далі А. Шифрін згадує: "А митрополит Української Церкви Йосиф Сліпий виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка примушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у совєтських лаґерях уже друге десятиліття і був дуже хворий. Його уважливість та ласкавість приваблювала до нього людей. Я пам'ятаю, як він читав нам лекції з релігійної філософії, а сам слухав лекції єврейського професора атомної фізики - Юрія Меклера" (А. Шифрін "Четвертий вимір", в-во "Сучасність").
А в мордовськім лаґері мій сусід по нарах, іранець, розповів мені про таку пригоду з митрополитом: "Я виписався з лікарні разом з вашим митрополитом. Коли начальник конвою побачив, що в митрополита велика валіза, а поруч з ним стоїть якийсь молодий в'язень з ваших, то запропонував, щоб той молодий хлопець допоміг піднести митрополитові валізу. Але той відмовився і невдоволено буркнув: "Не великий пан. Якщо йому потрібна валіза - нехай носить її сам".
Тоді я, - повів далі іранець, - попросив начальника конвою, щоби він дозволив мені піднести ту валізу. Начальник дозволив, і я підніс валізу до вагону. А коли ми вже приїхали на місце, і мені треба було йти в нашу зону, а митрополитові - в його (наші зони були дуже близько одна від одної), я знову попросив у начальника конвою дозволу піднести митрополитову валізу до його зони. Отримавши дозвіл, я охоче підніс йому валізу до самісінької вахти. Там митрополит подякував мені, запитав, як я називаюся, і ми розійшлися.
Цей випадок допоміг мені остаточно зрозуміти, чому ви не маєте своєї держави, - резюмував іранець. - Ви самі себе не вмієте пошанувати!"
На превеликий жаль, так воно є навіть і тепер, коли ми вже маємо свою державу, маємо, та гірше ката її розпинаємо. Розпинаємо її своїми політичними і, що найприкріше й найнебезпечніше, релігійними розбіжностями. Та коли політичні розбіжності ще можна якось зрозуміти і пояснити, то розбіжності на релігійному ґрунті - це просто богозневага, іґнорування основних релігійних засад і врешті-решт - це духовна криза чи прояв цілковитого духовного занепаду.
Ми нехтуємо релігійними засадами на кожному кроці нашого теперішнього церковного життя. Візьмімо для прикладу найважливіший принцип християнської моралі: любити своїх ворогів. Для нас, християн, це найбільший камінь спотикання. Та в більшості випадків ми до нього навіть не доходимо, бо спотикаємося на багато меншому камені - камені любови до ближнього свого.
Замість любови ми сіємо розбрат і ворожнечу. А хто цьому винен? Якими ми насправді повинні бути? Звернімося знову до митрополита Сліпого. Я мав великий привілей зустрічатися з ним як у сибірських, так і в мордовських лаґерях, але ні я, ні ніхто із моїх близьких знайомих ніколи не чув, щоб він зневажав якусь іншу церкву або проти когось виступав. Уся заслуга і велич митрополита Сліпого не в тому, що він довго сидів, а в тому, що він ніс свою важку ношу з великою християнською гідністю і покорою. Він умів терпіти спокійно і смирно, без будь-якого обурення, без нарікань, без гніву і злоби. А в хвилини свого найважчого випробування тільки повторював своє сакраментальне: "Ой, Ісусе Христе!"
Таким запам'ятався мені цей правдивий християнин - Йосиф Сліпий.
 
 

Інколи я запитую себе - що спонукає мене, як конкретну особистість, до творчости. В тому числі й до творчости на теми соціяльні? Це питання аж ніяк не легкої ваги. Адже що б там не казали наші вчорашні ідеологічні законодавці-марксисти, мотивація до дії інколи значить не менше, а може й більше, ніж сама дія. Так, в кожному разі, виглядає з християнської системи координат. Отже, я ставлю собі це питання і розумію, що відповідь на нього вимагає від мене граничної щирости насамперед перед самим собою.
Мимоволі пригадується фільм А. Тарковського "Сталкер", де шукачі за здійсненням своїх найпотаємніших бажань вирушають у зачароване місце, яке нібито реалізує їх заповітні мрії... і відмовляються від наміченого заздалегідь пляну, позаяк з очевидністю усвідомлюють просту істину - вони не знають повною мірою самих себе, отже не можуть знати своїх справжніх бажань і наслідків їх задоволення. Отак! І це ще непогано. Це - високий рівень свідомости, це - мудрість і глибина. Інші на їх місці безоглядно б пірнули в невідоме і залишилися там назавжди.
***
Отже творчість.
Скільки разів я шкодував, що в дитинстві чи юності не навчився малювати, що не володію технікою образотворчого мистецтва. Скільки ідей, сюжетів, кольорових гам не народилося з-під мого пензля.
Скільки разів я шкодував, що на четвертому році навчання кинув фортепіянову школу. Що не оволодів досконало технікою гри . Адже душа співає, а руки плутаються і псують всю справу.
Поезія? Я написав в юності з десяток віршів. За деякі мені несоромно й сьогодні. Але поетом мені, вочевидь, стати не судилося.
Текст - витвір людської праці, зітканий зі слів. Коли він знаходить свого адресата, то "споживається", як і будь-який інший продукт людської діяльности. Але від "споживання" людьми текст не применшується, не втрачає ні в кількості, ні в якості. Якщо текст має ознаки справжности, то він не підлягає жодній амортизації. Він, як ми кажемо, починає "жити своїм життям", а будучи постійно актуальним, знаходить все нових і нових споживачів, тобто читачів-друзів і опонентів. Отже, з одного боку, текст, як продукт людської діяльности, вироблений не для особистого споживання, має в собі ознаки товару як економічної категорії, з другого боку, його нетлінність окреслює його ідеальну природу. В цьому аспекті він є гостем в нашому світі, вихідцем зі світу іншого - де час не владний над речами. Наявна дихотомія властива лише Текстам; тексти ж, створені на потребу кон'юнктури, з корисливих чи марнославних міркувань, сповнені пустотливо самозакоханої гри словами чи думками, порожньої естетики, або просто безталанні, швидко знецінюються, і йдуть врешті-решт у небуття. Текст, як мені видається, є продуктом роботи людського Духу, душі, при залученні як допоміжного засобу інтелектуальної потенції особистости, її фахової підготовки чи інформаційної обізнаности. Тому для появи Тексту з ознаками справжности, з ознаками наближености до Слова мають бути присутні кілька передумов.
По-перше, живий канал спілкування авторської особистости з Духовним світом, тобто зі Словом.
По-друге, свідоме іґнорування автором зворотньої, товарної природи своєї праці.
По-третє, наявність певного інтелектуального і фахового потенціялу й життєвого досвіду, що надає змогу трансформувати отримані з Духовного світу ідеї і відчуття в сприятливу для людської особистости й соціюму словесну форму.
По-четверте, здатність автора до самодисципліни й концентрації вольових зусиль в потрібному місці і в потрібний час, адже робота по створенню тексту є за своєю природою дуже й дуже важка.
По-п'яте, виходячи з попереднього пункту, слід особливо наголосити потребу серйозних внутрішніх і зовнішніх мотивацій. Адже очевидно, що ні потенційна винагорода у вигляді матеріяльних благ, ні нагорода у вигляді так званої слави не можуть бути при окресленому підході суттєвими спонуками для праці зі створення Тексту. Це просто інша система координат.
Дозволю собі кілька коротких міркувань із приводу зазначених п'яти пунктів-передумов. Усі ми - щільно матеріяльні істоти - живемо в неозорому духовному океані, сповненому позачасовими ідеями, образами, формами. Дехто скаже, що це невелика новина, позаяк її констатував ще 2,5 тис. років тому великий Платон. Так, не новина, але по-перше, не для всіх, а по-друге, це лише констатація суб'єктивного відчуття абсолютної достовірности цієї тези і в наш матеріялістичний час. Отже, цей духовно-інформаційний океан і є, на мій погляд, постійно діючим джерелом людських знань, поступового наближення людства зусиллями його окремих представників до Істини. Цей простір у Християнській традиції називається Небом. Небо потенційно може навчити Людину всьому - відкрити їй всю повноту Істини. Але лише людину, сповнену любови, людину, що прагне цих знань, людину, що просить їх у Неба. Вдумаймося в Євангельські слова:
"Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне"
Впевнений, що під убогим в Святому Письмі розуміється не той, хто мало має Духовного, але той, хто просить, хто хоче отримати більше. І знову знаходимо у Святому-Письмі:
"Просіть, і дано вам буде".
Тобто, Небеса є для людини потенційно відкритими (відкритою книгою). Потенційно, бо Вони можуть бути і конкретно закритими. Коли людина живе лише тілом і знати не хоче про Небо - то в чию провину поставимо відсутність зв'язку? Людині чи Небу? І знову знаходимо в Святому Письмі ілюстрацію до сказаного (див. розмову Ісуса Христа з Никодимом). Але ж Небо бажає зустрічі з людиною, Слово саме іде до людини:
"Се стою біля дверей і стукаю. Хто впустить мене, до того увійду..."
Так, Велике іде до малого, та мале не впускає, боїться приходу Великого, гонить його й лає. Бо мале є хворе, і хвороба ця застилає малому очі, закриває від нього Небо, позбавляє любови й Небесного знання.
Головними чинниками, що закривають від людини Небо, є гординя, тобто, висловлюючись простіше, недоумкувата пиха, й нерозкаяний гріх. Вони, мов цвяхи, прибивають людину до землі, позбавляють перспективи й закривають для неї Небо. Коли людина хоче залишитися лише тілом, а тіло, як відомо, річ тлінна, то вона й зітліє без остачі якщо не через 20, то через 50 років. Яка, врешті, різниця.
Прожитий час є настільки спресованим, що події 5- чи 20- річної давности стоять у пам'яті практично поруч, а чуттєві насолоди, по-перше, реальні лише в момент їх відчуття, по-друге, мають властивість послаблюватися від частого повторення або полонити людину, перетворюючи її на раба. "Хто має вуха, нехай почує".
Далі, для чого автор має свідомо іґнорувати в роботі товарний, тлінний бік своєї праці? Коли створюється якийсь твір на продаж, то в нього закладається властивість задовольняти запити чи смаки абстрактно-універсальної чи специфічної людини. В противному разі товар не матиме попиту. Це виправдано і нормально. Це називається споживчою вартістю товару. З другого боку, сам процес роботи над створенням товару, тобто процес витрати енерґії в ході праці, створює вартість, або мінову вартість товару. В залежності від наявности тієї чи іншої кількости мінової вартости, товари мають здатність обмінюватися одні на одні. Отже, в кожному товарі є споживча вартість і вартість як така, а в їх поєднанні і утворюється знана нами ціна будь-якої продукції.
Безумовно, витворення Тексту пов'язане з неабиякими витратами енерґії, з огляду на що Текст, ясна річ, має і абстрактну вартість, і ціну. Пишу абстрактну, бо ніхто ще не виміряв і навряд чи виміряє середню продуктивність праці при створенні будь-якого тексту - художнього, наукового, філософського, публіцистичного тощо.
Щодо власне споживчої вартости тексту, то тут справа взагалі вельми заплутана. З огляду хоча б на те, що текст задовольняє виразно специфічні - нематеріяльні запити людини. Таким чином, за нематеріяльне, або ідеальне, не чуттєве споживач має платити матерією, тобто грошима. Але в яких пропорціях вони співвідносяться?
З текстами, зробленими ремісниками, зробленими на замовлення, на поталу і потребу широкої публіки, все зрозуміло. Вони переважно обслуговують запити людини зовнішньої, матеріяльної, обслуговують чуттєві запити людської натури. Там попит породжує пропозицію, а пропозиція задовольняє попит. Там діють чисто ринкові відносини. Там від "якости" споживача прямо залежить і якість текстової продукції.
Але ж ми ведемо мову про інше. При створенні справжнього Тексту автор немов би зчитує з оточуючого Духовного простору символи, ідеї, форми і трансформує їх шляхом напруженої внутрішньої роботи в доступну для сприйняття словесну форму. Цей процес є самодостатнім. Часто цей процес називають творчістю, я ж би волів називати його співтворчістю, бо це є творчість вторинна, "творчість" після Творця. Як можна поєднати окреслений процес з кон'юнктурним урахуванням запитів потенційних "споживачів", з інтересами замовників, з намаганням сподобатися, щоб "продатися"? Нісенітниця. Ці речі, думається, несумісні. Інколи лунають думки, що художник чи автор має бути бідним. Тоді особиста невлаштованість буде стимулювати його до праці. Інші стверджують, що він має бути заможним, щоб бути вільним від зовнішніх обставин. І та й інша позиція, гадаю, є похідними й хибують на обмеженість. Співтворець має бути стимульованим до праці в сфері тонких і надтонких енерґетик внутрішнім стимулом. Невгамовне внутріш-нє прагнення до Бога й острах розтринькати чи закопати в землю дарований йому талант - тобто прожити своє унікальне життя марно, не справдити призначення, зрадити покликання - ось найголовніший внутрішній мотив творчости або співтворчости.
Незагоєна рана від переживання трагічної роз'єднаности буття, антагонізм між наявним і належним, повсюдне страждання й попрання Божого й людського Закону - або несправедливість - є для нього стимулом зовнішнім. А те, чи бідний він чи багатий - хіба це суттєве? Злидні тиснуть і обмежують зовнішню свободу, багатство розбещує й часто веде слабких до загибелі. Я, особисто, коли б міг обирати, обрав би твердий достаток, від слова достатньо, і не забував би про ближнього...
Нарешті останнє міркування щодо творчого процесу. Є ще одна складність - яка ж за рахунком? У душі автор охоплює таке розмаїття думок, ідей, відчуттів, такий духмяний, різнобарвний букет він має в собі, що відчуває ні з чим не зрівнянну свободу, спокій, щастя й силу, але лиш тільки спробує перенести все це на аркуш, то має вже не букет, а гербарій. Де кольори, той аромат, куди вони зникають? І це попри всі зусилля. Це невід'ємне страждання творчого процесу - відчувати власне безсилля й обмеженість. Але це правильно і добре. Надто різні ці світи - один, з якого автор бере матеріял, і другий, куди він його намагається перенести. Не треба людині чванитися. Ніколи. А це є добре нагадування. Отже, на шальках терезів всі чи майже всі - крім відверто злостивих - застереження і всі чи майже всі мотивації до творчости. Що переважить?
Коли переважить "За" - текст скоріше за все буде створено. Коли переважить "Проти" - потенційний автор далі житиме цілком приватним життям і ...потайки страждатиме.
 

З іменем Аверинцева, так само як з іменем Олександра Меня, ми пов'язуємо повернення до християнської культури, цілеспрямовано і систематично руйнованої протягом 4-х поколінь.
На полі руйнування зібралися всі біси бездоріж -
і комуністична контрадуховність,
і большевицька нетерпимість,
і елементарне неуцтво,
і поганство, яке набувало злобуденного забарвлення.
Але дуже тонка, делікатна верства християнської культури - без належного догляду і підживлення - і сама розмивається й деформується, навіть без грубого втручання деструктивних сил.
Досить згадати, що в час великого спалаху духовного відродження в 60-ті роки був серед молоді нахил до відновлення традиції, але ключі були загублені.
Храми поруйновані або перетворені на музеї, церкви перетворені на прихисток для "відсталих елементів", а Біблії не було в бібліотеці і ніхто не зважувався її вимагати.
Серед інтеліґенції панувала темрява напівзнань і відсутність елементарної релігійної освіти. Усе плавало в океані напівправд, освітлених кон'юнктурними вогнями.
Офіційно визнана РПЦ була використовувана безбожним режимом, але не була зорієнтована на християнську працю з людьми.
Часто сама відсутність атеїстичних мотивів у публікації молодого автора вже насторожувала цензуру, а сама плутанина в поняттях і релігійних термінах сприймалася за ознаку лояльности автора.
Ось чому серед освіченої молоді була глухота і байдужість до них. Все це було третьорядним і необов'язковим. Євангельські епізоди в книгах Шевченка або Достоєвського вважалися не ключовими, а лише декоративними - мовляв, "данина моді".
В Україні не було до кого звернутися за консультацією на тему релігії. На допитах слідчі не звертали увагу на матеріяли, що стосувалися православної церкви (мовляв - "наша"), але насторожено фіксували вияви симпатії до католицизму.
В Росії на кінець 80-х років були відомі дві постаті, до яких могли звертатися голодні і спраглі правди.
Авторитет о. Олександра Меня так стрімко зростав, що сили темряви його вбили в 1990 р. на 55 році життя.
Замість викривленого тлумачення ненасильства у формулі "коли тебе вдарять у праву щоку - підстав ліву" він вже в дитинстві виводив дитячим почерком "ПЕРЕМАГАЙ ЗЛО ДОБРОМ".
А в кінці життя він цілком віддався праці для духовного відродження. Він писав: "Досвід світових релігій, духовні традиції, які століттями, тисячоліттями вирощували кращі представники людства - цей священний досвід служив культивуванню в людині її духовних начал."
А власне - культивуванню самої людини...
Звичайно, це було сміливим викликом з боку християнського проповідника силам темряви і закам'янілого зла.
Звідки він взявся такий? Звичайно, від матері, яка була ревною християнкою-неофіткою і зуміла оберегти свого сина від впливу совєтської школи і середовища.
Сергій Аверинцев також якось уникнув школи "правильного" виховання, а потім академічні висоти в столиці його захищали вже настільки, що на запитання про Бога міг відповісти ствердно, додавши: "Але зарплату на катедрі я не за це отримую". Мовляв: кесареві-кесареве.
До речі, йому щастило вже змалку: мати на ніч співала йому українські пісні на слова Тараса Шевченка...
Власне, з таких рідкісних, виняткових обставин виходять вчителі, покликані живити і берегти традицію християнської учености.
Багато людей люблять Київ і милуються з київських круч Дніпром. Але треба стояти на вершині культури, щоб сказати, як Сергій Аверинцев: "Мені особисто здається неможливим вимовляти назву міста Київа без міркування про його найсвятіший Палладіюм, що зветься собором св. Софії". Це його слово на врочистій лекції про концепцію Софії, читаній у 1998 з нагоди присвоєння йому звання почесного професора Київо-Могилянської академії.
У виданому в Київі його словнику "Софія-Логос" є багато незвичних і несподіваних тлумачень, понять, котрі колись ми приймали з совєтських словників і енциклопедій, про які один англієць сказав: "брехня в алфавітному порядку". Причому ця брехня часто не йде від примусової матеріялістичної ідеології. Часто вона - від браку тієї культури, без якої не можна і словників складати.
Я зупинюся на одному тлумаченні Євангельського тексту, а саме - першої заповіді блаженства з Нагірної проповіді Ісуса Христа. "Блаженні убогії духом, бо їх є Царство Небесне." Зубоскали совєтської школи зробили з цього виразу дотеп "ех ви, убогі духом". При тому, що дух був не в моді, "убогість духу" таврували.
Хто тільки не пробував підняти цей дивний вираз до Євангельської мудрости.
О. О. Мень: убогі духом - це ті, що прагнуть духовних цінностей.
В українській версії перекладали убогі - ті, що ближче до Бога, біля Бога.
Сергій Аверинцев, добрий знавець старогрецької, дослідник Кумранських текстів, перекладає: убогі за велінням духа, добровільно убогі, що вибрали убогість, щоб уподібнитись до птахів небесних.
Або скажімо, скільки було тлумачень останніх слів Христових: Боже мій, Боже мій, для чого Ти мене покинув?
Сергій Аверинцев просто знаходить у псалмах цей скорботно-месіянський вірш - псалом 21/22: Христос повторює псалом.
Що значить уміти читати!
А загалом ми живемо в час, коли переклади Біблії множаться, але мудрість - не множиться. Як говорив англійський християнський письменник Люїс: "Чим більше Біблію перекладають, тим менше її знають."
Розмивання усталених виразів і формул не зміцнює, а навіть розхитує ясну свідомість, схильну до стереотипности.
 

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ
вийде українською мовою

Сьогодні вже є повний переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою. Його здійснив отець доктор Рафаїл Турконяк, розпочавши цю велику працю ще у 70-ті роки, коли перебував у Англії. Тепер Острозька Біблія в перекладі українською мовою готується до друку уперше від часу першого виходу в світ.
"Цей четвертий переклад Святого Письма українською мовою, - розповідає архимандрит доктор Турконяк, - можна назвати новим етапом в історії українських перекладів Біблії. Вперше маємо український Старий Завіт, перекладений не з єврейської мови, а з грецького тексту 70-х. Це не літературний переклад, а дослівний. Основним для мене було якомога точніше передати оригінальний церковно-слов'янський текст Острозької Біблії, що складається з 76 книг. Такого повного списку не має жоден інший переклад".
У співпраці з Українським біблійним товариством о. Рафаїл підготував до друку ще й окреме повне видання Острозької Біблії з перекладом українською мовою, де збережено передмови, присвяти, молитви, герб князів Острозьких і все, що було у книзі 1582 року. Сучасне подарункове видання побачить світ 2006 року. Від нинішнього року отець Рафаїл на власні кошти і завдяки активній допомозі львівського "Електронбанку" видає окремими невеличкими томами Біблію з власним українським перекладом. Вийшло вже чотири томи (щоправда, через брак коштів не таким великим накладом, як хотілося б; лише тисяча примірників кожен том), які охоплюють вісім біблійних книг Старого Завіту. Завершується робота над п'ятим томом. Отець Рафаїл планує закінчити видання книг (він ще й сам не знає, скільки вдасться сформувати томів) протягом наступних двох років, - до 425-літнього ювілею від дня виходу Острозької Біблії.
 

(Закінчення. Поч. у ч. 2-3)

Отже вірно пише Карп Ясперс, що над модерною людиною панує апарат. Жива істота також є системою органів, але вона завжди проявляє основну рису всього органічного: самостійний рух і саморегуляцію. Ці дві характеристики завжди лишають відкритими двері для можливостей, які ми не можемо наперед вирахувати і передбачити. Це те, чого не має неживий і бездушний апарат. Тією мірою, якою людська діяльність є залежною від апарату чи системи, вона відбувається за наперед встановленими правилами і також стає бездушною, тобто ми внутрішньо не беремо у ній участи.
Щоправда тиск суспільства на індивіда також може діяти в тому напрямі, щоб він поводився, як цього вимагає суспільна система. Такий стан речей висвітлив французький драматург румунського походження Ежен Йонеско у п'єсі "Носороги", написаній в жанрі абсурду, де люди одне за одним перетворюються на носорогів.
Приміром, у тоталітарних державах тиск системи на індивіда може бути особливо брутальним, як показав досвід життя в большевицькому СССР, нацистській Німеччині і ін.
Головний мотив раціоналістичного ставлення до світу - зробити світ керованим. При такому наставленні ми дивимось на світ і на людей, як на об'єкти, що їх можна якимсь чином використати. Не переймаючись тим, що при цьому позбавляємо світ краси, чару, його душі і його богів. Ми "розчаклували" наш світ. Наші поганські предки бачили у природі вияв надприродного і ставились до неї з почуттям благоговіння, пошани, подиву і вдячности. Сучасним людям важко це зрозуміти.
В 1854 р. американський президент Френклін Пірс послав повідомлення індіянським племенам, які жили на північно-західній території теперішніх США, що хоче купити велику частину їхньої території, з обіцянкою залишити для них певну ділянку землі, як "резервацію" (заповідник). Індіянський вождь Сієтл (його ім'я дало назву сьогоднішньому місту Сієтл у штаті) у відповідь сказав наступне (цитую уривки його довгої відповіді): "Ця земля дорога нам. Як можна купувати чи продавати небо, теплоту землі? Така думка нам чужа. Якщо ми не є власниками свіжого повітря і блискотіння води, як ви можете їх купити? Кожний шматок цієї землі для нас священний... Коли небіжчики білих людей відходять у зоряне небо, вони забувають, де вони народились. Наші небіжчики ніколи не забувають цю прекрасну землю, бо вона мати червоної людини. Ми є частиною землі і вона є частиною нас. Пахучі квіти - це наші сестри; олень, кінь, великий орел - це наші брати... Якщо ми продамо вам нашу землю, ви повинні пам'ятати, що вона є святою, ви повинні вчити ваших дітей, що вона є святою і що кожний примарний відблиск у чистій воді наших озер розповідає про події із життя мого народу... Дзюрчання води - це голос моїх прадідів."
Сумно, але американці, типові представники західньої цивілізації, такої мови не зрозуміли. В одних індіянських племен купили землю за безцінь, у інших відібрали силою. В XIX ст. американці винищили тут майже всю породу буйволів (бафало), які були основним джерелом харчу степових індіянських племен.
Люди, що бачать у світі лише об'єкти корисливости, засоби і знаряддя управління - не вміють бачити в ньому таємниць і містерій, які є в кожному явищі природи. Проте це розумів геніяльний фізик Альберт Айнштайн (1879-1955), коли сказав: "Найпрекрасніша річ, яку ми можемо пережити - це містерія. Вона є джерелом справжнього мистецтва і науки".
 В сучасному суспільстві навіть релігію реклямують як предмет корисливости.
Раціоналістичне ставлення до природи відкидає погляд на неї, як на Божий дар, що наповнює нас подивом і вдячністю. Раціоналізм бачить у ній речі, які можна переробити і економічно використати. Що й призвело до екологічних катастроф, символом яких, на превеликий жаль, став наш український Чорнобиль.
Приклад протиставлення цих двох поглядів на природу знаходимо, зокрема, в американському художньому фільмі "Пастка на зайця".
У фільмі показано пересічну американську родину. Наближається літо і, користаючись з двотижневої відпустки батька, родина їде з міста відпочивати на село. Батько обіцяє синові зловити зайця і купує для того відповідну пастку. Приїхавши на село, вони одразу поставили пастку і пішли вечеряти. Тільки повечеряли, як ось телефонує батьків працедавець і викликає його назад, мовляв, прийшло нове будівельне замовлення, його треба негайно виконати, а відпустку відкласти на потім. Дуже незадоволена родина повертається до міста. Щойно той хлопець пригадує про пастку на зайця: якщо там зловився заєць, він згине з голоду! Ця думка не дає йому спокою і хлопчик просить батька (мати не вміє їздити машиною) поїхати назад в село, щоб випустити зайця. Проте батько не може залишити працю. Хлопець починає щораз більше сумувати, відмовляється їсти, погано спить. Батько бачить, що справа серйозна і просить працедавця звільнити його на один день, щоб поїхати з сином до зайця. Однак працедавець про це тепер навіть слухати не хоче. Батько купує в магазині білого кролика і дарує його хлопцеві. Та дарунок не заспокоює хлопця. Незабаром хлопець зникає з дому. Він, вибравши гроші зі своєї скарбнички, поїхав автобусом у село. Стурбований батько знову просить працедавця про одноденну відпустку, і знову той відмовляє. Розгніваний батько звільняється з роботи і їде в село. Приїхавши, знаходить сина і вони разом ідуть до пастки. Та на щастя, заєць в неї не спіймався.
На цьому прикладі бачимо: дитина дивиться на зайця, як на істоту, що має цінність сама по собі, як боже творіння, сказала б релігійна особа. Дорослі, ж бачать в зайцеві тільки його "корисність" в якості забавки для дитини.
Ще одним наслідком "технології" є те, що психолог Лерш називає "розширенням життєвого простору". З одного боку транспорт дає нам змогу за кілька годин переноситись на віддалі, для подолання яких в часи Шевченка треба було кілька тижнів. З іншого боку сучасні засоби комунікації та інформації наближують далечінь до нас. Таке "розширення життєвого простору" дає практично невичерпне розмаїття можливостей для пережиття. Але натомість схиляє переживати не інтенсивно, в глибину, але радше екстенсивно, в ширину.
Розширення можливостей переживань прискорює темп життя сучасної людини, що теж не дає їй переживати світ у глибині своєї душі. В минулих століттях мандрівник зупинявся перед красою краєвиду. Сьогоднішня подорож поїздом, автомашиною чи літаком такої нагоди не дає. Швидкість, що її робить можливою нам техніка, і поспіх, до якого спонукає нас багатство можливих переживань, виходять поза рамки природного темпу життя. Відтак у сучасної людини розвинувся імпресіоністичний, плаский стиль переживань, його характеризує "культ швидкости" (Ортеґа-і-Ґассет).
Пересічна людина в західніх країнах (і чимало в Україні) сидить на дивані із "пультом" (дистанційним управлінням) в руках, перескакує з одної програми на іншу, а таких програм у великих містах - понад сто. Можна сказати, що сама душа людини стає екраном, на який світ кидає свої швидко проминаючі відблиски.
Кількість того, що хочеться прочитати, або що треба прочитати, щоб бути "в курсі справ", послухати по радіо чи побачити на телебаченні, не дає людині часу застановитись, задуматись над чим-небуть. Життя отримує характер якнайшвидшого полагодження справ.
Втрата глибини душевних переживань - це почуттєва атрофія або "атрофія серця", бо те, що називаємо метафорою серця - якраз і є глибина душі, яка зворушується, коли нас що-небудь захоплює, як це стається в любові, у подиві, в релігійному почутті, в переживаннях мистецтва і у метафізичному здивуванні. На цю тему Філіп Лерш пише: "Мати серце" означає сприймати навколишній світ, людей, що оточують нас, як суще, що має власну цінність і зі значущости якого наше буття отримує смисл і повноту. "Серце" постає як здатність до зв'язків самотрансценденції, з яких, у свою чергу, зростає почуття відповідальности. Саме це почуття укорінене в тому, що ми називаємо сумлінням". Перетворення світу на об'єкти маніпуляції і втрата глибших переживань, що їх називаємо метафорою серця - це саме ті сутнісні зміни, що їх зазнала людська душа під вливом раціоналізму і раціоналізації життя.
Проте наслідків раціоналізації загалом більше. Через свою залежність від техніки людина тратить безпосереднє внутрішнє ставлення до життя і природи. Це стосується передусім мешканців міста. Міщанин не живе серед живої природи. Він не ходить по родючій землі, лише по асфальті. Замість рослин і дерев бачить сірі кам'яниці будинків. Довкола нього всюди каміння і сталь - бездушні матеріяли технічного світу. Він вже не чує, як дзюрчить потік. Він вдихає не запашне повітря лісів і лук, а викиди автомашин і заводів. Він не чує звуків природи, тільки скрегіт машин. Безперечно, мешканець міста тратить зв'язок з природою, краєвидом і небом, повівом вітру і хвилюванням полів.
Природа вже не промовляє до людини так, як промовляла ще до втрати зв'язку з нею. Первісний зв'язок людини з усім живим, з рослиною і твариною замінено світом технічних об'єктів і засобів. Вислів "земля - наша матір" втратив у світі спрофанованих вартостей свій таємничий і життєдайний сенс.
Раціоналістичний стиль життя неодмінно приносить з собою вузьку спеціялізацію праці, як фізичної, так і інтелектуальної, що має далекосяжний вплив на людину, в сенсі обмеження розвитку особистости.
Чимало університетських студентів вибирають факультет студій не відповідно до того, що їх цікавить у житті, а лише згідно з їхнім розумінням того, яка професія буде перспективною в майбутньому. Так, наприклад, у США спеціяліст комп'ютерної науки (програміст) може очікувати у своїй професійній роботі початкову середню зарплату 60 000 дол. на рік. Учитель початкової чи середньої школи може сподіватися на початкову середню зарплату ЗО 000 дол. на рік. Ці цифри наочно показують, що сучасне суспільство орієнтується на раціонально-технічне мислення і мало цінує інші характеристики мислення і світогляду, що їх школа мала б виховувати в майбутніх громадян нації. В результаті у США, де професія вчителя притягує до себе дуже мало здібних осіб, спостерігаємо хронічно незадовільний стан американського публічного шкільництва. (Багатші люди посилають своїх дітей до кращих шкіл, де плата за навчання часом перевищує плату за навчання в університеті). Деякі батьки, хто має на це час і уміння, взагалі не посилають дітей до школи і самі навчають їх вдома.
Один із найголосніших сучасних критиків системи американського шкільництва -Джон Тейлор Ґатто, колишній вчитель з великим стажем у публічних школах Мангетену, який отримав престижну нагороду найкращого "Вчителя Нью-Йорку 1991 p.", автор відомої книжки "Роблять нас тупими: прихована програма обов'язкового шкільництва".
Із зовсім іншої перспективи критикував "диктатуру" раціонально-технічного мислення в модерному супільстві британський екзистенційний психіятр Р. Д. Лейнґ (1927-1989). Він ставить питання: як можна вважати "нормальними" людей західньої цивілізації, що зуміли вбити понад 100 мільйонів осіб у XX столітті? За Лейнґом, нормальна людина в сучасному суспільстві перебуває у стані відчуження від себе і від людей. Технологічне суспільство не зважає на почуття людини. Щоб вижити, людина змушена витискати (у психоаналітичному розумінні) свої справжні почуття, підсвідомо виробляти на показ фальшиве "Я" і працювати, як робот-автомат. Суспільство цінує саме таку "нормальну" людину - і тому виховує дітей так, щоб вони не прагнули ставати самими собою. Про це йдеться зокрема в книзі Лейнґа "Розщеплене Я".
Чи не найважливішим наслідком раціоналізації сучасного життя є перетворення людей у масу. Людська маса стає значимою не завдяки якості приналежних до неї окремих осіб, але тільки завдяки їх кількості. Прикмети особистої індивідуальности перестають грати ролю.
Поглинання одиниці масою відбувається і як тимчасове творення натовпу, і як поступове перетворення людей у масу. Тимчасові натовпи виникають за відповідних умов під час революцій, панічних ситуацій, збіговищ, плюндрування тощо, і швидше чи пізніше розходяться. Натовпи існували в кожному історичному періоді. Проте поступове перетворення в масу - омасовлення - що веде до створення "масової людини" - це явище вже нашої доби. Мабуть, перший звернув на це увагу еспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґассет у книжці "Бунт мас". Процес омасовлення людини відбувається в найтіснішому зв'язку із раціоналізацією життя. Тим паче, що величезне зростання населення за останні два століття зробила раціоналізацію життя у певній мірі потрібною.
Маскульт, рекляма, пропаґанда, інформація і дезинформація - усе це безперервно ллється на нас із телевізора та ЗМІ. І особливо згубно впливає на дітей, в свідомості яких поступово стирається різниця між реальним і віртуальним світом.
ЧИ НЕ НАЙВАЖЛИВІШИМ НАСЛІДКОМ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО ЖИТТЯ Є ПЕРЕТВОРЕННЯ ЛЮДЕЙ У МАСУ...
Омасовлення людей - це передусім нівеляція особистостей. В такому суспільстві тратить значення особистість, яка має власний досвід, власні судження і здатність до власних відповідальних вчинків.
Німецький філософ Мартін Гайдеґґер (1889-1976) впровадив в сучасну філософію поняття "das Man" ("інші люди") згідно з яким більшість людей сприймає як власні ті оцінки та думки, що панують в даному суспільстві: тобто думає, оцінює, відчуває і поводиться, як "інші люди" думають, оцінюють, відчувають і поводяться. Британський філософ Бертранд Рассел (1872-1970) саркастично висловився, що "більшість людей воліє радше вмерти, ніж самостійно думати, що фактично так і стається".
Перетворення людей в масу приносить з собою не тільки пересічність, але також зникнення особистої автономії. Особиста автономія виявляється як самостійність мислення, автентичність почуттів, що виникають з глибини власних переживань, і як самостійність життєвої цілеспрямованости. Все це сьогодні не має значення для особи, котра є членом організації, системи чи апарату. Людина стає "апаратником", діяльність її підпорядкована потребам апарату і значною мірою виключає особисту ініціятиву.
Усе це призводить до втрати особистої віповідальности, бо людина може бути відповідальною за свої вчинки тільки тоді, коли вона чинить згідно зі своїм мисленням і рішенням. При поступовому омасовленні відповідальність переноситься " на анонімний апарат орґанізації, або на небагатьох тих, хто тим апаратом керує.
Тут спадає на думку справа Адольфа Айхманна (1906-1962), одного з лідерів нацистської організації СС, що був покликаний виконувати "остаточне розв'язання єврейської проблеми" згідно з рішенням Гітлера в 1941 р. Його завданням було побудувати концлаґері для євреїв та інших "ворогів" Третього Райху, організувати перевезення мільйонів осіб з усіх окупованих німцями теренів під час Другої світової війни до тих концлаґерів, нарешті, транспортувати в'язнів до спеціяльних "лаґерів смерти", де їх масово убивали хемічним газом. В 1960 році Ізраїль виявив Айхмана в Арґентині і суд в Єрусалимі присудив його до страти.
Відносно справи Айхмана написано чимало статтей і книжок. Найбільш цікавою для нашої теми є книжка "Айхман в Єрусалимі: Про банальність зла" німецько-американського філософа Ганни Арендт (1906-1975), що була присутня на суді як журналіст. Всупереч здогадам багатьох людей, Айхман не був антисемітом: у молодості він мав приятелів-євреїв, яким пізніше допоміг втекти з Німеччини до Швайцарії; також він не був садистом, який з приємністю убивав би людей. Одного разу, коли він спостерігав страту людей у газовій камері, йому стало зле. В основному він був пересічною людиною, яка не вміла думати самостійно. Він був бюрократом, апаратником високого ранґу в нацистському державному апараті.
За вбивство мільйонів осіб більшовицькою системою Чека-НКВД-КҐБ та ҐУЛАҐів ніхто не був притягнутий до відповідальности. Атрофія людських почуттів тут проявлялась понад всяку міру.
Підсумовуючи, можемо сказати: сучасна духовна криза і нігілізм виникли в результаті надмірного раціоналізму та раціоналізації життя. Споживацьке ставлення до оточуючого світу призвело до хижацького нищення природи і щораз більшого екологічного забруднення. Сучасна людина в більшій чи меншій мірі стала апаратником, малим "ґвинтиком" у великій машині, і губить відповідальність за свою діяльність. До всього, технологія пропаґанди і маскульту щораз посилює процес перетворення людей у безвідповідальну масу.
Домінантний раціоналізм нашого часу відсуває на "задній плян" людські почуття, емоції, настрої, усе, що пов'язане із метафорою людського "серця", в результаті чого мало не головною характеристикою людини XX століття постала "атрофія серця". Ще на початку XX століття Б. Вишеславцев, один із учнів Памфила Юркевича, писав: "...втрата культури людського серця в сучасному житті є втратою життєвих сил, наше існування перетворюється на постійне вмирання, засихання, на якийсь склероз серця, яким вражена вся сучасна цивілізація. Через це її життя так схоже на смерть, її веселощі так схожі на нудьгу, вона сповнена почуттям безпросвітної туги".
Альберт Айнштайн твердив: "Інтуїтивний розум є священним даром, а раціональний розум є його вірним слугою. Проте ми створили суспільство, яке поважає слугу і забуває про дар".
В цьому ж сенсі французький письменник і державний діяч Андре Мальро (1901-1976) висловив часто тепер цитовану думку, що "XXI століття буде століттям духовного відродження, або його взагалі не буде".
 

ХРИСТОС ВОСКРЕС !

Христос воскрес! Співає вся природа,
Величний гімн полинув до небес.
Хоч Він помер - з любови до народу,
Із гробу встав, у величі воскрес.

Христос воскрес! Яка велична днина!
Яка любов, і ласка, і краса!
Віддав Господь улюбленого Сина,
Щоб людям всім відкрити небеса.

Христос воскрес! Радійте нині, діти!
Сповнилося найбільше із чудес.
Пропала тьма, і сонце правди світить!
Христос воскрес! Воістину воскрес!
Іванна САВИЦЬКА
 
 

Ніна МУДРИК-МРИЦ
БЕЗКОНЕЧНИК

Під Великдень - ось яйце,
Йде по ньому писальце,
Віск іде із ним разом,
Гарно йдеться їм обом.
Пишуть стежку без кінця
Навкруги всього яйця.
Не зогледілись, спіткнулись,
Віск розлився, що й незчулись...
Над вогонь яйце давайте!
Швидко з нього віск збирайте!
Ось чистеньке знов яйце,
Йде по ньому писальце,
Віск іде із ним разом,
Гарно йдеться їм обом.
Пишуть стежку без кінця
Навкруги всього яйця...
І т.д.
 

Була собі дівчинка Уля Моргуля і мала вона курочку Журочку. Курочка Журочка зерна дарма не їла, щодня неслася, щодня дівчинці одно яєчко дарувала. Подарувала вона Улі яєчко і в суботу під Великдень.
Поклала Уля яєчко в кошик і каже:
- Це мені крашанка буде!
Почуло яєчко і злякалось: "Що вона зо мною робитиме? Може, яке лихо задумала? А я жити хочу - світ такий гарний!"
І яєчко викотилось із кошика та й утекло в сад. Котиться воно по свіжій траві, аж назустріч - друге яєчко, але не біле, а так гарно розмальоване, аж очі в себе вбирає.
- Хто ти? - питає Улине яєчко. - Яйце ти чи не яйце?
- Авжеж, яйце, ще й писанка! - відповіло гордо зустрічне яйце. - Катруся довго мене малювала, у віск умочала, три фарби добирала.
- А навіщо ж це?
- Хе-хе, ти, мабуть, сьогодні уродилося, що нічого не тямиш. А я вже три дні живу, все знаю і тобі скажу: таж завтра Великдень!
- А чого ж ти по саду блукаєш, коли таку гарну сукенку маєш? - знов допитується Улине яєчко.
- Щоб мене зайчик спіткав, у коробку поклав і на плечах під церкву між дітей приніс. От буде радість!
"Треба і мені на Великдень прибратись! - подумало Улине яєчко. - Ой я дурненьке, крашанкою не хотіло стати, від Улі Моргулі втекло... Вернуся додому, нехай мене Уля візьме, хай помалює!"
Прикотилося яєчко до хати, а Улі немає, і кошика немає... Пішла Уля до подруги крашанки красити, кілька яєчок у кошику понесла.
Завтра інші яєчка крашанками будуть, може, зайчик під церкву їх принесе дітям на втіху... А Улине яєчко лежатиме неприбране, забуте...
Посумніло-зажурилось яєчко та й думає: "Коли так, то нічого мені по цьому світі валятись. Піду втоплюсь! Тільки - де?"
Дивиться яєчко - стоїть каламар, а в ньому щось синє блищить.
- Ось де втоплюсь! - крикнуло яєчко і стрибнуло в каламар.
Та каламар неглибокий, чорнила в ньому мало, ніяк на дно впірнути. Покачалось яєчко туди-сюди, побовталось у чорнилі - дарма! Боки посиніли, а чубок білий зостався.
Спересердя видряпалось яєчко з каламаря та й задумалось:
"Не маю щастя! Не ведеться мені!"
Аж глип, із дзеркала дивиться на нього друге яєчко - таке гарне, темно-синє, тільки голівка біла. Улине яєчко всміхнулось - і воно всміхнулось. Улине яєчко вклонилось, і воно вклонилось. Улине яєчко покотилось йому назустріч, котилось-котилось, аж ударилось об скло...
- А-а-а, то це так?
   Улине яєчко пізнало, що ця хороша синя крашанка - воно само.
Так зраділо, що й розказати годі!
Аж тут Уля Моргуля іде, крашанки несе: жовті, червоні, зелені...
Як побачила синю крашанку, дуже здивувалася, звідкіль вона тут узялася. Думала-думала та й каже:
- Це мені заєць з лісу гостинця приніс!

Старий Йона був добрим чоловіком. За своєю вдачею він не здатен був когось скравдити, чи, не дай Боже, ошукати людину. І він завжди був бідним.
У Віфсаїді, у цьому невеличкому містечку на північному березі Галілейського моря, де він жив, ніхто не міг дорікнути йому у непорядності, але кожен знав про його безталанність. З ним ніхто не хотів мати до діла, наперед знаючи, що нічого з того не вийде - Йона був непрактичним і безпорадним. Його - "а що це дасть", "однаково на той світ з собою не забереш" та всякі інші химерні міркування відбивали усяку охоту мати з ним справу. Чоловіче добрий, який там "той світ", он глянь: твої хлопці вже добрі парубки, а ти так і не зміг постаратися їм на менш-більш пристойну одежину. Чи ти думаєш, що вона, ота одежина, має впасти з неба як манна? Здавалося, що Йона з цього приводу загалом нічого не думає.
Що характерно, його сини були такими ж. Видно дома у родинному колі культивувалася нехіть до вивищування в цьому світі над іншими і якась дивна відраза до накопичення. Хлопці не цурались ніякої праці, але ніколи не торгувалися за ціну, що дадуть - те й добре. Їхня незахланність і упокореність імпонувала багатьом господарям, і вони воліли б мати їх своїми зятями, але такі натяки не мали найменшої реакції з боку уявних женихів. Виглядало, що це сімейство і справді живе в якомусь іншому вимірі, ніж навколишній світ. Молодший син Симон міг цілими днями бовтатися в морі, щоб спіймати кілька рибин, але це було завжди стільки, щоб можна було прохарчуватися родині, бо ніхто не бачив, щоб він десь-колись продавав рибу. Старший Андрій був сором'язливо-мовчазним, ніби у цьому світі йому й справді нема про що сказати. Він з якоюсь шанобливістю вислуховував усіх, але й тільки... В суперечки не встрявав, своїх арґументів не висловлював... Він був самітником серед натовпу. Останнім часом його загалом в містечку ніхто не бачив: кудись подався. Кажуть, бачили його в пустелі десь аж за Тиверіядом, потім на тому боці Йордану аж біля Віфанії. Сидів біля ніг якогось пустельника і слухав.
Обвітрений і обпалений сонцем чоловік говорив речі, що запалювали людський мозок. Його очі на схудлому обличчі світилися дивним вогнем істини. Слова, мовлені ним, не мали ніяких застережень перед сильними світу цього - і це полонило душі, збирало біля нього юрми людей. Як правило, це були знедолені, ті, хто шукав справедливости в світі, та ті, що чекали на обіцяного пророками довгожданого месію. Андрій днями не відходив від дивного пустельника, хоч і не міг собі достеменно з'ясувати, що приваблювало його у цьому чоловікові.
Про пустельного пророка пішли чутки по всій Іудеї. З Єрусалиму навіть було вислано цілу делеґацію священиків для з'ясування істини, хто ж він такий.
Йоан (так звали пустельника) підтвердив, що не є месією і не є пророком. І ще він сказав, що він лише сповіщає, що серед нас уже є Той, про кого говорив пророк Ісая. Дослівно його пояснення потім прокоментує один з очевидців: "І свідчив Йоан, промовляючи: "Бачив я Духа, що сходив як голуб, із неба, та зоставався на Ньому. І не знав я Його, але Той, Хто христити водою послав мене, мені оповів: "Над Ким Духа побачиш, що сходить і зостається на Ньому, - це Той, Хто христитиме Духом Святим". І я бачив, і засвідчив, що Він Божий Син."(Ів. І 32-34). Андрій чомусь беззастережно вірив цьому чоловікові, він не знаходив причини, чому б той мав говорити неправду. Одного разу, коли Ісус проходив поруч, Йоан сказав: "Ото Агнець Божий!"
Йониного сина охопив якийсь дивний трепет - все, чого він шукав, чекав, надіявся, сталося у цю мить. Андрій за якимось незбагненним йому велінням пішов за Ісусом. Він був з Ним лише півдня, але цього було досить, щоб уже наступного ранку піти у свою Віфсаїду за братом: "Симоне, Симоне, ходи, ми знайшли Месію!"
Старий Йона не запитав Андрія, де він був до цього часу, не запитав, куди він кличе Симона, навіть не запитав, хто Той Месія, бо його небалакучий Андрій світився такою радістю і так голосно сказав "Ходи, Симоне!", що це відібрало в старого мову - він вперше побачив свого Андрія таким відверто щасливим і це не давало підстави для будь-яких сумнівів чи заперечень. Досі ніщо із земних див не викликало в цього хлопця такого захоплення. Щось мусило статися дуже важливе, якщо він так зворушений.
Йона любив своїх хлопців, сини ніколи не кепкували з його життєвих принципів (як усі навколо), а сприймали їх серйозно, як батькові настанови, і Йона глибоко в душі був їм вдячний за це, тому завжди був певний у їхній людській порядності. Як батько, він пишався і тим, що брати з пошаною ставляться один до одного. Знав бо притчу про братів Каїна і Авеля, знав, як інші братове продали свого молодщого брата Йосифа в рабство, і на тлі цих похмурих прикладів старий Йона світився вдячністю Богові за дар любови між синами. Андрій сьогодні прийшов (прибіг, прилетів), щоб поділитися радістю зі своїм братом - і як це любо. Та радість охопила і старого Йону. Очевидно, що це ще не від усвідомлення величі благої вісті, що приніс її син. Старий Йона ще не готовий був осягнути велику зміну, що сталася у Вселенній, а радше він був радий за радість сина.
І раптом якось пронизливо кольнуло в свідомості, що вони, його хлопці, зараз підуть від нього і, напевно, назавжди. Але так і не знайшов у собі сили заперечити цьому. Чому?!
Він ще не знав, що не пройде і трьох років, як знайденого Андрієм Месію розіпнуть в Єрусалимі разом з розбійниками. А сини його будуть визнані спільниками того дивного чоловіка з Назарету. Що Симон, якого світ знатиме під йменням Петро (скеля), згодом буде страчений в Римі, а Андрій загине десь на далекій півночі. Тоді ж вони лиш мовчки схилили голови перед батьком. Старий Йона знав, що означає цей синівський жест покори. Він доторкнувся губами до скуйводжених синівських голів. Андрій і Симон з вдячністю прийняли батькове благословення, обняли його і пішли... Чому він відпустив їх у невідоме? Чому?
Враз стала порожньою маленька глинобитна хатка старого Йони. Вони пішли... Старий Йона ще не знав, що вони пішли у вічність. Бо звідкіль було йому знати про дорогу у тисячі років і що Симон покидає цю глиняну хатину, щоб навіки отримати величний храм у центрі Риму, що довгою буде Андрієва дорога до мальовничих схилів Дніпра. Тоді він, Йона, тільки мовчки доторкнувся своїми губами тім'я синів. Хоч так природно було б запитати: "Куди ж ви, хлопці, йдете? На кого ви мене залишаєте?" Нічого не сказав. Не міг же він знати, що сини його стануть прославленими у цілому світі. А може все-таки щось знав?
 

ЗНАМЕННЯ ЧАСУ

До редакції щораз більше надходять листи, в яких йдеться про братні зустрічі українських вірних - православних і греко-католиків та висловлюються думки про потребу поєднання. В інтонаціях цих листів відчутне знамення часу.

7 лютого 2004 р. у м. Пітсбурзі на Фльориді з ласки Всесвятого Духа відбулася вже друга братня зустріч ієрархів Української Католицької і Православної Церков Північної Америки.
Учасники зустрічі видали вірним обох Церков послання, яке має бути підсумком цілорічного відзначення 70-ї річниці Голодомору 1932-33 рр., відслужили Панахиду та запросили вірних місцевих православних і католицьких церков помолитися разом з ними за спокій душ жертв Голодомору. Вони визначили Провідну Неділю, 18 квітня 2004 р., Днем Молитви та Поминання й заохочували українців у всіх країнах засвітити в цей день по свічці, щоб світло принаймні 10 мільйонів свічок по всьому світу осяяло пам'ять десяти мільйонів дітей Божих, що загинули в найскорботніші роки історії України.
 Владики погодилися визначити спеціяльну комісію, яка підготує проєкт "Тижня молитви за християнську єдність", після чого закликати вірних українських парафій, у всьому світі існуючих, молитися в храмах одні за одних під час Святої Літургії, коли священик виголошує: "За спокій світу, за добрий стан Святих Божих Церков і за з'єднання всіх, Господеві помолімось".
Зиновій КВІТ, Філядельфія
 

Автор книги "ВІНЧАННЯ: ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ" (Пер. з англ. А. Маслюх. - Львів: Свічадо, 2003) Архиєпископ Мелхитської Греко-Католицької Церкви ДЖОЗЕФ РАЙЯ, спираючись на східнє богослов'я, подає свій погляд на християнське подружжя.
Справжній взірець християнського подружжя Східня Церква бачить у людській сім'ї Йоакима й Анни та їхньої дочки Марії. Йоаким і Анна представляють собою досконале подружжя - співжиття чоловіка і жінки в усьому його стражданні і величі, розчаруваннях і успіхах, з вірністю, гідністю, миром та гармонією, які, згідно з Божим задумом, мають панувати в християнському подружжі.
Архиєпископ Райя пропонує читачеві цієї книги глибоке й піднесене розуміння людини. Він навчає нас про нас самих: про те, що всі ми прагнемо знати і пізнавати, про нашу особисту вартість, гідність і велич.
Із цих сторінок відлунює істина і мета, яка є і шляхетною, і доступною. З красномовністю, яка не ускладнює розуміння, автор провадить нас далеко за межі властивого нам обмеженого бачення самих себе й ознайомлює нас із Божим образом, за яким нас було створено і який ми віддзеркалюємо всюди, куди лишень не повертаємо обличчям.
Нехай всі, хто прочитає цю книгу, ревно змагають до мети, в ній описаної; нехай вони осягнуть істини, тут представлені. Ніхто не зазнає розчарування.
 

ПЕРЕЙТИ УСІ ПЕРЕПОНИ

Кожен, хто народився на цей світ, починає серцем осягати ціле буття і себе у ньому. Однак дається це нелегко. Для досягнення найменшої сходинки, найнижчої висоти потрібен цілеспрямований, труд розуму, рук, а найперше - душі і серця.
Бог кожному дає шанс бути щасливою людиною. Цей шанс - життя у сповненні Божих законів. А Божі закони зводяться до короткої, простої науки: будуй у чистоті свою душу - і матимеш щасливу долю.
Озирнімось довкола. Чому у нашому житті так багато парадоксів, чому ми, начебто розумні, вміємо пізнавати всілякі науки, а будувати храм душі, від якого залежить наше спасіння, не хочемо вміти. Ми частенько кажемо, що в державі панує безлад і негаразди, але хто заглядає спочатку у власну, внутрішню суть, де зазвичай стільки нечистоти, хаосу? Хіба не очевидно, що перш ніж братися до справ суспільних, належить навести лад у самому собі. Адже бачимо сьогодні: уражені злом та захланністю душі, багатьох з тих, хто взяв собі право бути державними керівниками, парляментарями, а зрештою - і багатьох із нас, що разом складаємо сучасне суспільство, не можуть зродити чистої і мудрої думки, яка б нарешті витягла нас із глибокої неправди.
Сьогодні, як на мене, ми мало ділимось не тільки хлібом, але, особливо, радістю. Так, радістю ми розучились ділитися, тобто сприймати радість іншої людини - як свою. Але ж у кожному з нас живе частинка Бога. А значить, живе добро, світло, совість, про які ми безліч разів забуваємо і їх розмінюємо, що врешті і робить нас безсилими й безвольними об'єктами. Потрібно насамперед частіше приймати Святе Причастя. Воно є для нас - дійсно і Сила, і Світло, і Благодатний Вогонь. Той Вогонь спалює усе бездуховне сміття - людина стає чистою, новою. І просто шкода тих, хто легковажить, іґнорує цю силу, цей дар.
Зі світлою душею, з чистим серцем ми милі собі, людям, світові, Богові. І якби після Причастя людина не грішила, не подавала руку спокусам, злу, гріху, то вже тут на землі відчула б небесний мир, спокій, радість.
Але щоб так було, все життя людини має стати дорогою до Бога.
о. Михайло МЕЛЬНИК
с. Старі Кривотули
Тисменицького р-ну,
на Івано-Франківщині
 

Можна себе запитати: якою має бути сучасна ікона? Але відповісти на це нелегко. Мені здається, ми хочемо, але вповні ще не можемо сьогодні малювати ікони. Я приміром на картину дивлюсь також як на ікону, а на ікону - певним чином як на картину. Проте ікона потребує особливих знань, від яких мистецтво довгий час було відлучене.
Тому для художників сьогодні дуже багато важить реальний досвід малювання в храмах і для храмів. Приміром, я не брала участи у розпису Михайлівського Золотоверхого собору. Але я загалом задоволена тим, як художники це зробили. І це дає змогу нам усім тепер побачити, порівняти, чого там не зроблено і які рішення ми можемо далі пропонувати. Адже для кожного художника це був певний етап.
Щодо знання канону, то врешті-решт у підсумку воно має перетворитися для художника на свободу. Та нині все ж краще використовувати рішення - здобутки давнішніх часів, щоб потихеньку наблизитися до святости ікони. В українській традиції сакрального малярства мені є ближчим і бачиться більш суголосним сучасності ХІ - ХІІ ст., а не приміром ХVІІІ.

Що таке власне сучасна ікона? Всі ікони є сучасними для свого часу. Так само і храми.
Взяти для прикладу часи Відродження.Художники долали якийсь спротив, певну косність, прагнули розширення людської свідомости в баченні людини і Бога. І це був духовний і мистецький здобуток Заходу.
У нас людина знову поставлена в принижене становище залежности від земної влади. І це позначається на рівні сакрального мистецтва. Потрібно, щоб храм був справді насамперед храмом Божим, а не спорудою якоїсь політизованої структури, яка називається Церквою.
Але з іншого боку художник може малювати щось релігійне, глибоке і поза Церквою. Це його власне шукання, яке не має бути обмежене. І це теж є досвід, що знадобиться вже в малюванні храмовому.
Художникові має бути дозволено з боку духовенства мислити на рівні часу. Цього нелегко досягти. Але потрібно це робити. І духовенство з усіх поглядів має бути безумовно високоосвічене. Нині ж дуже часто священики не знають навіть змісту іконографічних символів, не кажучи вже про категорії мистецькі.
Щодо архітектури храмів, так само, я вважаю, треба, щоб була творчість сучасних архітекторів на основі глибокого, а не поверхового вивчення традиції. І не конче храми мають бути великими. Дуже багато залежить від місця, рельєфу.
Дуже цікава, до речі, і мало вивчена східня дерев'яна храмова архітектура. Справжні шедеври...
Добре, що постали Михайлівський Золотоверхий собор, церква Успіння Богородиці Пирогощі. Ми їх повернули собі, побачили той стиль, доторкнулися до нього безпосередньо. Але треба, щоб була нова сучасна творчість - як наше тепер здійснення духовне.

ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ МИКОЛА РУДЕНКО
великий трудівник, страдник і захисник землі української. Відійшов з миром 1 квітня - перед Лазаревою суботою. Він написав багато книг, поезії і прози, роздуми про долю і призначення України, про долю світу. Проривався до правди крізь полуду й облуду і платив за правду, і приймав люті гоніння. Він любив життя і людей. Він прожив з повною віддачею, з почуттям гідности і обов'язку.

Схиляємо голови:
Сверстюки, Сергій Ковальов, Ющенки, Сугорняки, Мариновичі, Матусевичі, Марченки, Світличні, Овсієнко, Горбалі, Лісові, Глузмани, Калинці, Розумні, Сеники, Шумуки, Зінкевичі, Коцюбинська, Лиша і багато, багато ...
 

Добре пам'ятаю перше враження від цього обличчя. Будучи людиною аполітичною, глибоко розчарованою тим, що відбувалось у нашому політикумі останніми роками, я практично не цікавилась тим фарсом, що йшов у наших владних верхах і кінця якому не було видно. Аж раптом на телеекрані виникло обличчя, якого ніколи раніше не бачила. І, ніби сама собою, з'явилась думка: "Ось - такого президента я хочу. Але такого нам ще треба заслужити. " Обличчя зникло, і цей епізод забувся - надто вже песимістичними бачились наші перспективи крізь призму реалій.
Через якийсь час з'ясувалось, що це новий голова Нацбанку і зветься він Віктор Ющенко. Коли ще через якийсь час стало відомо, що у нас новий прем'єр-міністер - і це той самий Ющенко, то раптом з'явилась слабка надія, що там, на небесах, щось до нас перемінилось, і нам вирішили дати шанс.
Але крім неба, Ющенка і нас є ще й вони. Вони - це теж ми, частина нас. Серед здібностей, якими вони вирізняються з-поміж нас, є особливо видатні -це здатність до пристосування та виживання у будь-яких умовах і за будь-яких політичних систем. І в цій здатності вони неперевершені. Скільки часу і сил у своєму житті вони кладуть на те, щоб піднятися "нагору". А для цього скільки разів доводиться згинатись, зраджувати себе і тих, хто поруч, скільки разів доводиться затискати рота власній совісті чи гідності. І якщо нарешті мета, якій присвячено стільки зусиль, досягнута - вони опиняються там, куди з усіх сил і прагнули, їх тепер називають "елітою суспільства". Називати то на-зи-ва-ють - але чи це означає, що так є насправді? Ба навіть гроші, яких наловлено у каламутній водичці стільки, що вистачить нащадкам до сьомого коліна, не дають відповідної певности. От і починають вони хвалити себе та одне одного, обвішуючись різними званнями та знаками почести, оточуючи себе дорогими речами, створюючи різні товариства для "вибраних".
Аж раптом невідомо звідки береться він - котрий, як "просвітив" нас Д.Корчинський, все життя рахував чужі гроші. Проте рахунок чужих грошей не пробудив у нього бажання мати надмір своїх, а лише змусив задуматись , як зробити так, щоб і нам з вами цих грошей вистачало на гідне життя. Поки вони невпинно прямували до мети, він просто жив. Жив чесно і гідно, не претендуючи на якісь виключні ролі. Просто - добре робив свою справу. І в результаті - опинився там же, де й вони. Мало того - ще й здобув симпатію і любов мільйонів. Нікого не "виводив на чисту воду", і вже тим більше - не обливав брудом. Просто став поруч - і навіть хлопчика не знадобилось, щоб всі побачили, як багато голих королів навколо.
Вони досі не можуть збагнути, чому замість того, щоб з усіх сил домагатись прихильности "вибраних", він за честь для себе має прихильність "плебсу" - себто нас з вами. Майстер PR-y - так намагаються пояснити вони всім нам, а головне - собі, причину його незбагненного успіху. Якщо хочете, хлопці, то нехай буде по-вашому: PR-щик він і до того ж геніяльний. Лише один-єдиний PR-івський акт, а результат - на все життя ! Судіть самі: ну кому вдавалось ще до свого народження справити таке враження на самого Творця, що той, не вагаючись, взяв на Себе ролю його іміджмейкера, й наділив генами розумної, привабливої, за усіма ознаками - порядної людини. А при народженні ще й харизму "вручив".
Непослідовний, безхарактерний і мало не боягуз - знову намагаються навіяти нам, прозоро натякаючи, що саме вони і уособлюють силу характеру. До речі, про силу. Вона означає також і готовність та вміння глянути в очі правді про себе, зазирнути у провалля своєї душі. То може спробуєте, хлопці, замість того, щоб "відкривати нам очі" на Віктора Ющенка ? А тоді, може, вам не забракне тієї самої сили визнати - ні, не перед нами, а хоча би перед самими собою - ірраціональну, глуху, волохату заздрість до цієї людини, яка просто очевидна для стороннього спостерігача.
То в чому ж слабкість Віктора Ющенка? Та в тому ж, що і його сила. В тому, що робить його таким привабливим для мільйонів людей у нашій країні і не тільки в ній - в людській порядності, інтеліґентності, небажанні відповідати матом на мат, підлістю на підлість, в небажанні робити різкі рухи. Саме порядність робить людину вразливою: адже така людина завжди намагається діяти за правилами, а, отже, її кроки дуже легко прорахувати, в той час як підлість та підступність багатоликі і непередбачувані. До того ж не слід забувати, що такі люди, як Віктор Ющенко, приваблюють до себе не лише однодумців - навколо них завжди крутиться багато бажаючих "на чужому горбі в'їхати до раю". Згадаймо бодай минулі парляментські вибори.
То невже двобій заздалегідь приречений на поразку ? Для того щоб цього не сталось, такий лідер повинен спиратись не просто на підтримку та симпатії більшої частини суспільства. Треба, щоб ця частина суспільства була гідною такого лідера. Хочемо такого президента? ? Ставаймо самі інтеліґентнішими, відповідальнішими та розумнішими. Більше думаймо, менше кричімо, бо людина, яку заполонили емоції, - легка здобич для маніпуляторів різного ґатунку, включаючи провокаторів. І останні події на сесії Львівської обласної ради з "затиканням рота" І.Шурмі та все, що слідувало за ними у ЗМІ - наочний приклад цього. Не будьмо ілюстрацією до народної мудрости "бійся ворога спереду, зрадника - ззаду, а дурня - з усіх боків".
І пам'ятаймо: йому наша підтримка потрібна зовсім не для того, щоб прийти до влади. Влада не є заповітною метою цієї людини - і це те, що теж разюче вирізняє його серед більшости персонажів українського політикуму. Влада - лише умова, необхідна, та недостатня, для втілення у життя всього того, про що наш народ мріяв протягом багатьох століть, що замаячило на горизонті у 90-ті роки, на що повернув нам надію за короткий час свого перебування прем'єром Віктор Ющенко, але дійсністю так і не стало. Він хоче довершити почате.
І ще раз про еліту. На цей раз справжню. Авторові цих рядків понад півроку тому довелось почути інтерв'ю у "Зоні ночі" на "Новому" телеканалі видатного музиканта сучасности, визнаного у світі першого альта плянети Юрія Башмета. Це була невимушена розмова у студії навколо творчости музиканта, який впевнено і незалежно почуває себе у цьому світі. Оскільки говорилось про вічне, то політика, звісно, не згадувалась. Коли ведучий спитав у гостя про те, де йому найбільше подобається публіка, Юрій Башмет відповів приблизно наступне: "Не вважайте мої слова за люб"язність у відповідь, але на Україні..., - раптом метр перервав сам себе і продовжив, - ви можете вирізати мої слова, але я мушу назвати одне прізвище...", - на що ведучий відповів йому, що передача йде у прямому ефірі. "Ну, тоді валіть все на мене". Ведучий мовчки здивовано дивиться на нього, не розуміючи, куди той хилить... А гість продовжує : "Я таки мушу назвати це ім'я. Я знаю цю людину багато років, коли ще він був рядовим економістом. Це рідкісний розумник, людина такої ж рідкісної порядности, і він обожнює свою націю. Це Віктор Ющенко. Якщо ця людина прийде до влади і, за умови, що поруч буде гідна його команда, за долю України я спокійний ." - Жодної реакції на ці слова з боку ведучого, і далі розмова продовжилась навколо творчости Ю.Башмета. Але передача "Зона ночі" з тих пір іде у записі.
До речі, якби Іван Франко та Леся Українка сьогодні були живі та взяли участь у виборах українського президента, за кого вони голосували б? Відповідь очевидна для всіх, в тому числі і для дотепних хлопців, що додумались почепити їх портрети на свої знамена.

"СЬОГОДНІ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ ЗБІЛЬШИВСЯ НА ОДНОГО ПРАВОСЛАВНОГО",
ПОВІДОМИВ ЩАСЛИВИЙ БАТЬКО ВІКТОР ЮЩЕНКО НА ВЕЧОРІ, ПРИСВЯЧЕНОМУ В'ЯЧЕСЛАВОВІ ЧОРНОВОЛУ, ЩО ВІДБУВСЯ В БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ 25 БЕРЕЗНЯ 2004 р.
 

Одні й ті ж мотиви привели мене і до революції, і до релігії.

Релігійний мислитель, філософ свободи, на початку страшного ХХ століття він підняв прапор ідеалізму над каламутними хвилями першої і другої російської революції "нігілістичної і атеїстичної в своїх засадах". Проникнення в дух євангельський у нього може й не велике, але про джерела і дух революції він дав свідчення неперевершені і незамінні.
Ідеал свободи - євангельського походження. Але Бердяєв назавжди прийняв його з проникливих слів "Великого Інквізитора" - від Достоєвського: "свобода їхньої віри Тобі була найдорожчою ще тоді ... Чи не Ти тоді так часто говорив: "Хочу зробити вас вільними... І ось Ти тепер побачив тих "вільних людей"...
Далі Великий Інквізитор каже Христові: "Ти відкинув єдиний шлях, яким можна було влаштувати людей щасливими" - нагодувати їх хлібом.
На цьому роздоріжжі молодий Микола Бердяєв хотів поєднати високі поривання до свободи з земними, соціяльними прагненнями до щастя. Це привело його до марксизму.
Суперечності все життя поєднувалися в особі великого мислителя, прямо причетного до земних проблем своєї безумної епохи.
"На містичній глибині все, що відбулося зі світом, відбулося і зі мною", - пише він в автобіографічній книзі "Самопізнання". "Мені довелося жити в епоху катастрофічну і для моєї батьківщини, і для цілого світу... Я виніс віру, що мене берегла Вища Сила і не дала загинути".
Він вийшов зі своїм вченням про свободу в епоху, коли нові форми поневолення людини скріплювалися тоталітарною ідеологією.
Політичні партії нового типу боролися за свободу і демократію в чисто корисливих цілях. Їм потрібна була свобода дій і демократія для захоплення влади. "Але ми добре знаємо, - застерігає Бердяєв, - коли свобода і слово визнаються лише як засоби, коли їх захищають лише в ім'я утилітарного бога, то в ім'я того ж утилітарного страховиська свободі буде покладено край і слова не захочуть слухати, і піднімуть гоніння на вільне слово за некорисність і непотрібність і за шкоду, яку воно начебто приносить..."
І російську насильну державність, і насильно-революційну боротьбу проти неї Бердяєв називає політичними ідолами, в жертву яким приносять вічні вартості: свободу, істину, і саму людину.
В статті "Філософська істина та інтеліґентська правда" Бердяєв критикує інтеліґенцію, яка охоче приймала ідеологію, де центральне місце відводиться розподілові і рівності, а логіка людинопоклонства зводилася до того, що "людина походить від мавпи, а отже ми повинні любити один одного" ...
"Справжня ж любов до людей, - нагадує він, - є любов не проти істини і Бога, не жалість, що заперечує гідність людини, а визнання рідного Божого образу в кожній людині."
Свою працю "Духи російської революції", де він показує виведених Гоголем, Достоєвським і Толстим бісів лжі, бісів підміни, бісів рівности, бісів безчестя, бісів заперечення, бісів непротивлення... Бердяєв починає словами: "З Росією сталася страшна катастрофа. Вона скотилася в безодню".
До самого Бердяєва духи зла ставилися поблажливо. Його двічі заарештовували до революції 1905, але високе покровительство генерал-губернатора перетворило його перебування в Лук'янівській в'язниці на звичайну пригоду з читанням лекцій. Двічі його арештовувало в Москві ЧК. Але до революціонера і навіть колишнього марксиста родом з аристократів поставились порівняно поштиво. Дзержинський розпорядився відвезти філософа додому автомобілем.
В 1922 році на т. зв. "філософському кораблі" його з великою групою опозиційної російської інтеліґенції депортували на Захід. Особисто Бердяєв дуже неохоче прийняв еміґрацію і важко переживав вигнання.
Але в цьому був Божий перст. Він написав над 40 книг. Його ім'я на Заході стало широко відомим, книги перекладалися. Деякі з'являлись англійською або французькою - потім перекладались на російську (напр. джерельна книга "Истоки и смысл русского коммунизма").
Аристократичне походження і виховання підготувало його до вільного життя на еміґрації. В книжці "Самопізнання" він пише: "В дитинстві і юності я знав світ февдально-аристократичного вищого стилю. Мати завжди була більше француженка, ніж росіянка." Батько належав до тієї російської знаті, яку, за словом Тургенєва, "коли пошкрябати - видно татарина". Прадід був новоросійським генерал-губернатором, дід - атаманом війська Донського. Прабабуня і бабуня були монашками Київо-Печерської лаври. Вони поховані в Київі, на Аскольдовій могилі.
"Наша сім'я, хоча й московського походження, належала до аристократії Південно-Західного краю, з дуже західніми впливами, які завжди були сильними в Київі."
Отже, Микола Бердяєв народився в Київі, виховувався в Київі, навчався в Київському університеті і Дніпрові кручі снилися йому до останку днів у післявоєнному Парижі. В російському середовищі він вирізнявся південною вродою, м'якою вимовою й українізмами в мові.
Його непоштивість до ідолів держави, ідолів роду і нації - це також з київської атмосфери. В цю атмосферу вписується і його бунтарство: він не терпів несправедливости, насильства над гідністю і свободою людини.
"Я не бачив любови до свободи ні в панівних верствах старого режиму, ні в старої російської інтеліґенції, ні в історичному православ'ї, ні в комуністів..." "...Боротьба за свободу, яку я провадив усе життя, була найбільш позитивним і цінним в моєму житті..."
 Особливу увагу українців привертає старший брат Миколи - Сергій. В давніх українських хрестоматіях можна побачити в народному одязі портрет українофіла Сергія Бердяєва. Його вірш, зрештою, широко відомий:

Молися, сину, за Вкраїну,
Молися, сину мій,
Щоб Бог підняв її з руїни,
Щоб дав Він волю їй.

"Сім'я брата мала велике значення в моєму житті і в моїй душевній формації. Брат був людиною дуже обдарованою, хоча зовсім іншого напрямку, ніж я, дуже добрий, але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї обдарованости."
Жаль, що в Київі за 140 років мало вивчено сліди Бердяєвих в контексті української духовної традиції.
 

Маркса була ворожнеча до вічности, у таких демоністів як Байрон і Ніцше була туга до вічности. Атеїзм Маркса не є мукою і тугою, а злобною втіхою, що Бога нема, що Бога, нарешті, позбулися, і "стало можливим вперше подумати про щастя людей".

"Маркс вірив лише у творчу силу зла, добро у нього народжувалося зі зла, і "злим" шляхом він прагнув влаштувати земне людство, ощасливити, позбавивши свободи вибору, релігійної свободи совісти.
Демонізм виступає в двох, очевидно протилежних, формах: в формі обожнювання особи, безмежного утвердження її, і в формі презирства до особи, безмежного її заперечення.
Але обидві форми демонізму сходяться і в кінцевому рахунку однаково лежать на безособових, на запереченні абсолютного значення і призначення особи. Одна особа обожнюється, інших перетворює в засоби, але від того сама перестає бути особою, потрапляє у владу безособової сили. Спокуса остаточного демонізму, містично злого (не того, що є нерозкрита ще свідомістю сторона Божества), є спокуса небуття, є обман і лож.
На противагу Ніцше, я думаю, що демонізм, а не християнство, є мораль рабів. Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога".

"Моє особисте переконання, що Бог присутній лише в свободі і діє через свободу".

"...На противагу поширеній думці, я завжди вважав, що свобода аристократична, а не демократична. Величезна маса людей зовсім не любить свободи і не шукає її".

"Я не тільки не вважав священною власність, але ніколи не міг визбутися почуття гріховности власности".
 

Наш час сповнений симптомів і знамень. Але ніхто нікого не слухає, тому кричать щораз голосніше і закладають в епоху насильства потужнішу вибухівку, щоб вразити більшою кількістю жертв. Слово перестає звучати. А кінофільми ще резонують.
В кінці 80-х симптомом кінця СССР став кінофільм "Покаяння". Дух покаяння запекле посткомуністичне суспільство відкинуло, а нібито глуха фраза бабусі "Чи веде ця дорога до храму?" стала відома мільйонам християн і атеїстів...
Кінофільм "Титанік" запам'ятався більше мелодіями. Але дехто задумався: "Отак і наш світ готується до нових авантюр, а попереду - рифи..."
"Муки Христові" - кінофільм без титрів і без реклям. Аскетичний, як анонімні твори середньовічних авторів. Але цей фільм крокує по плянеті. Невже можна вразити сучасну людину сюжетом, який вже дві тисячі років став предметом колективного переживання у Великий Піст перед Великоднем?
Кожна епоха пробувала"відновити" цей сюжет, і для цього вживано найефективніших засобів. Тисячі митців малювали і ліпили розп'яття. Тисячі листів писали про Гетсиманський сад і Голготу.
И печально глядеть на дорогу
У колодца распятый Христос
- співав популярний бард Вертинський, наче підсумовував історію в епоху "загибелі богів".
Насувалася похмура і сіра драма комунізму Леніна - Сталіна. Часи перших мучеників-християн - суворі і жорстокі часи. Але загнаним у катакомби християнам епохи "безбожної п'ятирічки" життя святих здавалися відрадною літературою: хотілося "втекти в книжку" від кроків на вулиці і від тиші перед нічним грюком у двері.
Мілітаризований демонізм з гаслом Gott mit uns був чимось на зразок реставрації інквізиції та ночі ножів і смолоскипів проти людей іншої віри. Ця інтермедія зі свистом батогів запам'яталась як епізод в похмурій драмі з вождями і без героїв. В большевицькій драмі, за виразом І. Єлагіна, діяли "перелицованные души и передушенные лица."
Замість очищення - "зачистки", замість усвідомлення - "масова свідомість". "Кого, коли, за що розпинали?" - це Шевченкове запитання німіло перед обличчям часу плянованих масових розстрілів з єдиною метою підтримання рівня страху в суспільстві.
Але свист бичувань за віру найкраще передає музику часу.
Отже, кінофільм "Муки Христові" - про останні 12 годин життя Христа. Від Гетсиманського саду - до Голготи. На початку ХХ ст., в час релігійної філософії і символізму, робили б акцент, звичайно на Гетсиманському садові. Але на початку ХХІ століття в цій психологічній драмі вже бракує динаміки і різких звуків. ..
Зрештою, не це лежало в основі режисерського задуму. В одному зі своїх інтерв'ю Мел Гібсон сказав, що криза в особистому житті привела його до відтворення мук Христових, що все перекривають, і ран Христових, що все лікують.
Тільки кожна творча людина нашого часу знає те, чого вона не може не знати, і несе в собі тягар історії. Ось чому дві години бичувань сприймаються, як змістовне наповнення. Нерви багатьох глядачів не витримують...
"Як, хіба може людина після таких бичувань ще жити? І нести хреста?"
"Хіба потрібно було стільки пролитої крови ще до розп'яття?"
"Але не може така кількість катів накинутися на одну невинну людину?!"
І всі ці питання вірні, якщо говорити справді про одну собі людину. І вірні, якщо говорити про людину.
Але коли зібрати бичування святости протягом віків, то свист батогів у кінофільмі можна вважати символічним...
Головне, однак, в тому, що йдеться про зневагу і бичування Бога на нашій оскверненій землі, де святості адресується найбрутальніша лайка.
Бичування Бога - то інше, ніж бичування людини. Безмір страждання, безмір любови, безмір прощення і безмір величі. Усе це - понад міру нашої уяви. І не треба ні на мить забувати, що сцени відбуваються між людьми і Сином Божим. Побутові виміри тут ні до чого.
Відомо, що Христос стоїть перед нашими дверима і тихенько стукає. І ніколи не входить, коли не запросять.
Але людські нагадування про Христа, "за нас розп'ятого на древі" (Шевченко) завжди голосні, оскільки рід цей "жестоковийний" "дивиться і не бачить, слухає і не чує".
В українській традиції такі пориви одчайдушних нагадувань були у Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Ґе...
"Сон", "Кавказ", "Посланіє" - усе це спроби пробити глуху стіну людської байдужости.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає,
Оглухли, не чують:
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають...
Спроби Гоголя навернути православну імперію до Бога були висміяні... "Соотечественники - страшно!" - волав він в пустелі.
Микола Ґе зазнав впливу Шевченка. Своїми полотнами він хотів зворушити серця. Його картину "Голгота" цензура заборонила, як "неканонічну". Зараз вона зберігається в музеї Орсе в Парижі. Про неї писали і як про твір великої експресії, і як про твір "не сакрального" живопису.
У своїй праці "Микола Ґе і Тарас Шевченко" проф. Шевельов пише про глибину її впливу і наводить пристрасний вислів художника "Я їм струсну всі клепки в голові Христовою мукою. Я змушу їх ридати, не розчулюватись".
Можливо, подібну пристрасть виносив і режисер кінофільму. Грім не лише в фіналі стрічки - грім вчувається над головами поснулих учнів, над закам'янілими головами садуксеїв і фарисеїв, над військом римського намісника.
Глядач не помічає естетики фільму: там відчувається дотик до прототипу і відчуття того, що "так воно й було" (вираз папи Івана Павла ІІ).
Ми, українці, навіть згадуємо, як воно було. Адже багатьом доводилося чути, читати, навіть бачити, як розпинали і катували після війни бандерівців. І що таке жадоба крови...
Євангельські тексти озвучені арамейською і латинською мовою. Зображення немилосердні. Претензії до фільму могли б мати древні юдеї і древні римляни, а не сучасні євреї та італійці.
Про Первосвященика можна думати як про сторожа букви закону, можна думати і як про Великого Інквізитора, байдужого до добра і до зла.
Образ Христа - без психологізації. Він йде на муки, "як було написано", і безмір мук свідчить про Його божественне вчення, протилежне до вартостей світу сього.
Відомо, що оповіді 4-ох Евангелій вражають психологічною достовірністю аж до деталі. Але це не нарративна форма, а радше мозаїчний образ, складений з автентичних фраґментів. Це дає простір для уяви. Наприклад, Юда, роля якого радше символічна, несе важку кару прокляття як антипод Того, Хто приносить Себе в жертву людям.
А глядач відчуває себе до певної міри співучасником і винуватцем дійства. Тому з кінозали виходять всі порізно і мовчки. Фільм є породженням традиції католицької, суворої і не естетизованої, де ритуал повторення хресного шляху здійснюється щорічно в страсний тиждень, де на руках вірних виступають стигмати, де "папський хрест" нічим не декорований. Але представники православних церков також високо оцінюють фільм. Страшний у своїй оголеній правдивості фільм крокує по плянеті як велике нагадування про банкрутство сили. Христос приймав муки віків за вчення любови, на якій світ стоїть.
 

Сьогодні в Україні немає людини, яку в той чи інший спосіб не тривожила б соціяльно-політична ситуація в нашій державі. Церква, не будучи політичною організацією і не ототожнюючи себе з будь-якою політичною групою, бльоком чи партією, не може і не має наміру пропонувати конкретні шляхи й механізми, за допомогою яких можна б було вирішити такі спірні питання, як, наприклад, питання конституційних змін чи президентських виборів. Водночас Церква за своєю природою не може бути байдужою до важливих політичних дій, що торкаються морально-етичних аспектів життя українського суспільства, оскільки вона поряд із державою покликана самим Богом цьому суспільству служити.
З чого випливає така переконаність Церкви? Всевишній - не просто начало і життєдавець світу, людини й суспільства. Він - Бог історії, який постійно і з великою силою промовляв через пророків та історичні події до Свого народу. Остаточно, Слово, яке було Богом, стало плоттю (пор. Ів. 1, 14). Через безпосередню зустріч, а то й конфронтацію з людиною Христос кличе не лише поодиноких осіб, а й цілу спільноту до богоподібного життя. Будучи не від цього світу, Син Божий оселився і діяв серед нас. Це саме Він заповів нам: бути не від цього світу (пор. Ів. 17, 14), проте діяти в ньому, бути сіллю землі (пор. Мтв. 5, 13).
Труднощі, які переживає сьогодні Українська держава, мають безпосередній вплив на моральний стан людей. Душпастирський обов'язок Церкви - зробити все від неї залежне, щоб суспільно-політичні процеси відбувалися якнайкраще, якнайчесніше і якнайсправедливіше.
Гонитва за наживою, збагачення будь-якою ціною призвели до різкого розшарування в суспільстві на багату владну меншість і доведену злиднями до відчаю абсолютну більшість. Унаслідок цього не Конституція, а корупція й віра у всевладність грошей та насильства дедалі більше стають "основним законом" теперішнього способу буття.
Досі ми не змогли змінити на краще наше життя, тому що не схотіли змінити себе. Навіть сьогодні ми значною мірою покладаємо надії на Президента - нового чи нинішнього, на уряд чи парлямент, але не на самих себе. Це "хтось інший", а не ми, має бути чесним і справедливим, відважним і відповідальним. Євангелія вчить: народ, який пережив метаною (зміну способу мислення), уже здобув свою долю, бо заклав основи нового життя.
 Хай з новою силою прозвучить у нинішній час духовна заповідь Володимира Мономаха: "Не дайте сильним погубити людину!"
 

"Увечері випав сніг", - сказав диктор. Я розгортаю штори - і справді. У срібному ранковому світлі небо й далі встеляє землю білим покривалом. Чи я вже тут прикутий, що новина з-за вікна - і та приходить через телевізор? Але нині ти в мене замовкнеш! Я висмикую шнура, одягаюся і траскаю за собою дверима. Ах ти, найбільший злодію часу, що з тобою вчинити? А хіба не злодій? Скільки телевізор у нас справжнього багатства - часу - краде, а що за це дає? - ніби кольори, ніби пристрасті, ніби правду... Телевізор вічно непроханий гість у хату, троянський кінь цивілізації. З тим ящиком мені добре хіба тоді, коли він стоїть в куті, як просто ящик, і не лізе в душу. Звичайно ящики служать для того, щоб в них щось упаковувати, а той придумали, щоб нас напихати усяким непотребом, на догоду власть- і грошоімущим... "Не лукав, та ж любиш телевізор, не любив би, не кам'янів би біля нього",- чую збоку. Я не заперечую: телевізор щось і дає, часом і справжнє, але це схоже на те, якби перш ніж пригостити цукерками, вас змусили проковтнути цілий жмут обгортки.
Пишучи це, я не передбачав, що одного вечора мій телевізор блимне і погасне. Але ж сталося, і на те нема ради. Як нема? Однак більше тижня я зволікав з походом до майстра. Вечорами після роботи читав книжки, навіть дозволив собі несподівану майже забуту розкіш - прогулянки перед сном. І відчув, що звичайна вечеря без наших достойників якась навіть смачніша...
Скуштувавши нового життя, я постановив собі обходитись без телевізора. Тим часом звичка, друга натура, своє "ділає". Ану хто - кого? Під кінець другого тижня ставлю наші стосунки на ще твердішу основу: або він - або я. Хоч із трудом, але мені таки вдалося той ящик переломити, тобто не давати на ремонт. І ось уже понад півроку в нас кожен має своє місце: телевізор в куті як підставка для книжок, а я що хочу, те роблю.
Що ж я програв і що виграв? За пройдений без телевізора час прочитав чимало книжок, на які давно махнув рукою. У моїй бібліотеці вони є, але уже й не мріяв, що коли-небудь за них візьмусь. Диво! Маю увечері годину-дві для праці. Написав листи, які ледве чи написав би. Упорядкував (згрубша) свої папери. Хоч не завжди, а таки читаю внучці казки на сон. Є гімнастика або ж прогулянка. Міцніше сплю. Мені не сниться ні Піховшек, ні Симоненко вкупі з Натою Вітренко. І Корчинський не сміє мені перевертати душу. Та не він один, а вся братія, яка загрібає шалені гроші, щоб у моїй власній квартирі нав'язувати мені думки, вигідні тим, кому належать телеканали. І Діма з Москви навіть на секунду не відчиняє своїх "окон", щоб нагнати пекельного смороду. Мовчать і одеські "шутнікі", ніби повний рот солоної води набрали. Слава Богу, багато чого не знаю з того інформаційного сміття, що кожен день сипляться на голови "власників телевізорів". (По суті власниками телевізорів нас важко назвати, ми маємо лише ящики, бо екрани давно належать тим, хто в Україні править бал).
А що я програв? Не маю змоги дивитися "мильних" серіялів, яких я і так не дивився. Час від часу не переглядаю гарних фільмів, але вони йдуть і в кінотеатрах. Коли таки треба, йду до друга, там телевізор працює в економному режимі, ще й викроюємо час для розмови.
Теперішній телевізор стоїть між людьми, як стіна між ізраїльтянами та палестинцями. Уже батько не має часу перемовитися із сином, мати з дочкою, дід і баба з онуками. Дітям забрано дитинство, бо й вони прикуті до екранів. У багатьох домівках забули, що таке тиша. Але тільки в тиші з людиною розмовляє Господь.
Вчені довели, що телевізор притуплює свідомість, веде до апатії і, як результат, до деґрадації. Людина уже нічому не дивується, не співпереживає, бо її щодня в атракційний спосіб годують катастрофами, землетрусами, війнами. Не все добре йде з Америки, але тамтешня назва телевізора - "ідіотська скринька" - поза всякими похвалами.
Та й новини до мене доходять: слухаю радіо, читаю газети, щоправда, деяких часописів теж не беру до рук, бо їх читання, як і сидіння біля телеекрана, перевершує усі найстрашніші вправи у мазохізмі.
 

Київське видавництво "ЮНІВЕРС" випустило в світ коштом Фундації імени Івана Багряного книжку відомого діяча української діяспори в США ВАСИЛЯ ГРИШКА "МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ: НАРОДОВБИВСТВО ПО-КРЕМЛІВСЬКИ". Автор був очевидцем Голодомору 1933 року.
Три вміщені в книзі праці написані й видруковані в різний час ще тоді, коли тоталітарний режим безсоромно приховував і заперечував факти свого злочину - етноциду, спрямованого проти українського народу. Ці правдиві, арґументовані виступи допомогли зірвати маску з московських лицедіїв перед світом.
Василь Гришко показав, що причиною Голодомору 1933 була не колективізація. Адже до 1933 колективізація в Україні була фактично завершена.
Між 1923 і 1929 роками в Україні відбувалося бурхливе відродження національно-економічних, національно-культурних і національно-політичних сил. Автор зазначає: "Також розвивалася й Українська Автокефальна Православна Церква, охоплюючи своїм впливом щодалі ширші українські народні маси".
Саме українське відродження викликало занепокоєння Москви. Більшовики починають винищувати українців. Василь Гришко пише: "Першим і найбільшим актом совєтського масового терору, широко знаного у світі під жахаючою людство назвою "сталінські 30-ті роки", була, власне, відома фіктивна справа "СВУ" ("Спілки Визволення України") - перший совєтський монстр-процес із серії подібних судових фальшивих загальновідомих у світі під одіозною назвою "Процесів 30-х років". Жертвою цього першого в СССР широко закроєного акту ліквідації потенційно небезпечних для влади груп населення впали на Україні не тільки ті 45 вчених, культурно-освітніх та національно-релігійних діячів, що їх судили на процесі СВУ, а також і десятки тисяч найактивніших представників української національної інтеліґенції міста й села - вчителів, агрономів, кооператорів, священиків, освіченої та студіюючої молоді. Більшість із них було розстріляно в 1930 р. чи пізніше - або ж повільно винищено у тюрмах і концлаґерях."
Сталін у своєму творі "Марксизм і національно-колоніяльне питання" писав: "Селянство являє собою основну армію національного руху". Саме ця основна армія українського національного руху винищувалась голодом мільйонами. Водночас російські шовіністи знищували українську інтеліґенцію, без якої не може бути національного руху.
Василь Гришко розповідає також про висвітлення етноциду українців в самвидаві 1970-х років й цитує поему Миколи Руденка: "Хрест". Про неї він пише: "Поема "Хрест" є передусім хвилюючою поетичною сповіддю збудженого пам'яттю про 1933 рік національного й просто людського сумління українського ідейного комуніста, що через усвідомлення вчиненого в ім'я комунізму злочину супроти його рідного народу приходить до осягнення національної ідеї цього, розп'ятого, як Христос, народу; а відтак приходить і до пізнання вищої Правди - Бога."
Твори Василя Гришка зберігають свою актуальність і нині. Адже й досі нам накидають то "єдиний економічний простір", то другу державну мову.
 

НЕ ОПУСКАЙТЕ РУК

Нині у світі ніхто не живе без проблем. Все ж таки нам найбільше болить душа за нашим стражденним народом і за цілою нашою ненькою Україною. Так хочеться, щоб люди жили в згоді і добробуті, і не вірили отим злодіям при владі, не думали, що вони покаються і будуть дбати за Україну. Дай Боже, щоб люди зрозуміли й об'єдналися навколо Віктора Ющенка - і розігнали отих злодіїв.
Знаєте, така хвороба захланности ходить скрізь. А ми, як приїхали в Канаду, то не питали за гроші, а питали, де і як допомогти своїм людям.
Шкода, що я уже не можу літати в літаку, а то б записалася поїхати наглядати за голосуванням. З Канади багато зголосилося. І з нашого Братства св. Володимира записалося двоє.
Моє одно бажання: Борітеся! Поборете! Не опускайте рук.
Катерина ЩЕРБАНЬ, Торонто, Канада

До архіву газети

На першу сторінку