Зрозуміло, чому за комуни вибори зазвичай проходили під час Великого посту. Адже ж і Світле Христове Воскресіння большевики вшановували у свій спосіб - традиційними щорічними суботниками. Але в державі, політики й урядовці котрої дружно зізнаються в своїй пошані до християнської традиції, галас передвиборчих дискусій серед піднесеної тиші посту розлягається брутальним викликом деклярованим ідеалам.
Тимчасом кожен православний пастир знає, як несподівано діє піст на декого з вірних. В одного спокуса, непомітна в інший час, раптом набуває жорстокої систематичности. Інший, взявши на себе більш суворий послух, несподівано повертається до, здавалося б, давно подоланого й забутого гріха. Ще хтось із жахом відкрив у собі за звичним образом твердої непохитности елементарну людську слабкість.
Церковна людина вчиться розуміти такі прикрі відкриття як Божий дар: Людина пізнає себе, відкриваючи власну обмеженість. Через досвід криз і падінь Бог дає нам відчуття потреби у Небесному Отці, в церковній спільноті, аби відшукати правдиву перспективу нашого духовного зростання й захистити людину від спокуси будувати свою індивідуальність на піску самовпевнених ілюзій.
Парляментські вибори 2002 року залишили по собі жахливі спогади. Суспільство, котре поволі почало забувати реалії тоталітаризму, виявилося брутально висмикнутим зі своїх ілюзій. Воно пригадало сенс телефонного права, механізми дії адміністративного ресурсу, відкрило химерне переплетіння українського політикуму і кримінального світу. Мас-медія відзначилися демагогічними промовами, зверненими до слухачів, котрі мали б бути цілком відірваними від української повсякденности, щоб всерйоз сприймати хоча б частину їхнього патосу. Українці знов відчули довкола себе призабуту гнилизну застою.
А в цей час у храмах лунало: "Духа лінивства, безнадійности, владолюбства і пустомовства не дай мені". Та ще: "Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого". І  тисячі наших співвітчизників клали земні поклони при словах молитви прп. Єфрема Сирина, а потім, залишивши постову скорботу храму, з цинічною насолодою шукали ефективніших засобів знищити конкурента, рушали на пошуки брехні, цнотливо названої "чорним піаром".
Брудна передвибоча кампанія 2002 р. дала нам неоціненний досвід самопізнання. Ми дістали змогу тверезо оцінити порожні розмови про "духовне відродження", "европейський вибір", "християнські традиції", "канонічне православ'я". А відтак відкрили, що за роки свободи ми, може, припинили бути атеїстами, але тільки для того, щоб стати зовні респектабельними фарисеями.
І, може, саме в цьому полягає дар Великого посту 2002 року для нас, дар пізнання власної слабкости, необхідний для звільнення від влади гріха. - Для здобуття "духа чистоти, смиренности, терпеливости й любови".

...Наше каяття є плодом як нашого вільного зусилля, так і даром Божественної благодаті. Божественне життя, хоча й сходить до нас на землю з неба, та не без участи людини, і ця участь криється не в самих ритуалах, а в спрямованості розуму та відкритості серця назустріч Богові. Лише у взаємодії вільної людської волі і Божественної благодаті можливо людині досягти нового рівня - надповноти життя.
Спасіння - це друге народження. "Хто палає вогнем Духа, той перемагає пітьму і гріх світу", - казав о. Александер. Все решта - лишень гра в християнство, а не істинне преображення і не друге народження, яке обіцяє Ісус.
"Таїнство сповіді часто називають другим Хрещенням, оскільки в ньому відбувається немов би оновлення людини. Драма, катастрофа, трагедія між Богом і людиною, що була породжена гріхом, відміняється Божественним Милосердям, Божественною Благодаттю".
"Саме Харис, благодать, відміняє гнів Божий, тобто стан напруги між Богом і людиною. Відбувається якесь чудо. Але хто здійснює це чудо? - Христос! Хто має владу відпускати гріхи? - Христос... І Він залишає цю владу Церкві, щоб люди завжди бачили Його на землі".
Отець Александер мислив гріх не як порушення якихось етичних норм чи церковних правил, але передусім як віддалення людини від Бога.
Ось те головне, що має збагнути той, хто кається. На думку о. Александра, сповідь чиниться не для того, щоб виганяти гріхи, а щоб стати принципово інакшою людиною. Бо ж коли гріхи косити наче траву, залишається невирване коріння, і бур'яни знову виростають. Тобто самі ми не змінюємося - для цього нам потрібна сила Божа.
Отож причина гріха криється у втраті людиною відчуття присутности Божої. Перемогти гріх можливо лише через прилучення до Божественного життя - преображення людини. Таке преображення, якщо воно істинне, приносить людині невимовну радість, відчуття примирення з Богом та вдячности до Нього, з чого відроджується в серці любов до Бога і до людей.
Сповідь чиниться не заради перелічування чи магічного зникнення гріхів разом з їхніми наслідками, а для примирення з Богом. Зло, яке ми сподіяли, не зникне, ми вже внесли його у світ, і воно та посіяне ним насіння існують поза нашою волею. Й ми не маємо права викреслювати гріхи із власної пам'яті. Сам Господь діє у сповіді, а не ми. В цьому відмінність сповіді від психотерапії. Тільки Господь повертає нам Свою любов і силу для боротьби з гріхом... Але наслідки гріха залишаються.
"Наше каяття, - наголошував о. Александер, - має бути повне і назавжди. - Тому коли ми не можемо забути свої гріхи, але серце наше печалиться за їх сподіяння, то ми, каючись, несемо свою пам'ять перед собою, радіючи лише з того, що Господь повернув нам Своє благословення".
Думка Достоєвського, висловлена в романі "Брати Карамазови": "Кожен перед усіма за всіх і за все винен", - була о. Александру дуже близька: "Прости за наших близьких, що ділять з нами наші гріхи, і ми співучасники їхніх гріхів".
У 70-ті роки в одній із бесід о. Александер говорив про втрачені християнами дари Святого Духа. Потрібно виявляти в собі все протибіблійське і статичне, все, що нас, як якір човен, ніби не відпускає і не дає Духові Божому діяти в нас, рухати нас уперед. Кожна думка, кожне слово проти Духа Божого позбавляє нас спасіння. Та чи розуміємо ми, що антидинамічне, антитворче, механістичне життя є антихристиянським, і ним ми творимо хулу на Духа Божого? Годі шукати ще нових доказів, коли вже надто очевидно, які ми бідні на дари Святого Духа, про котрі писав апостол Павло і на котрі була вельми багата первісна Церква. Дари пророчі, дари зцілень, дари служіння - це все дари, що загладжують нашу людську неміч, наші недосконалості. Мусимо визнати, що з нами щось негаразд, коли ми їх розгубили.
"Головний гріх, головна потворність нашої істоти - те, що ми живемо подвійним життям: в одних справах - ми християни, в інших - живемо, як люди без віри, що діють за законами світу цього, за законами ненаситности, жадоби. Саме подвійне життя заважає ненаверненим християнам відкритися дії Божественної благодаті. Коли ми слухаємо Бога тільки через прихований страх, то, звісно, перестаємо Його любити і відчувати Його присутність. Це важливо пам'ятати батькам, які виховують своїх дітей". Якось, мовлячи про стосунки батьків і дітей, о. Александер зауважив: "Яким дитина відчуває батька, таким вона відчуватиме й Бога".
"...Каяття людини не мусить бути самобичуванням, а каяттям, сповненим вдячности, бо ми готуємося приступити до священної трапези, встановленої Господом. І ми маємо дякувати Йому, що Він все ж таки прийшов до нас, недостойних і грішних". Коли говоримо про каяття, то не має йти мова про порушення нами якогось "кримінального кодексу". Ні, ми мусимо добре усвідомити, що грішимо проти Духа Святого. Його неславимо.
Задовго до нас, діяльний, животворчий вплив сили Святого Духа спізнали на собі багато поколінь подвижників Церкви. Учитися в них, переймаючи істинно містичне, динамічне начало їхньої віри, о. Александер Мень вважав доконечно потрібним. Беручи в них те життєве поривання, світло, життя істинне, те обоження через благодать, яке й учинило їх святими й опорою в історії Церкви. Одним із своїх найважливіших завдань він ставив - навчити людей так настроїти своє серце, щоб воно полюбило Господа: "Сила Божа дається тільки тим, хто любить Господа". Щоб отримати її, ми й приходимо до таїнства сповіді й причастя. Коли Божа любов дійсно увійде в нас, то буде горіти полум'ям священним, яке випалює в нас усю нашу нечистоту.
На запитання, як відкрити своє серце дії Святого Духа, о. Александер відповідав: "Дуже важливо бажати цього, бажати до глибини душі. Як той, хто давно не пив і прагне води, так слід бажати, хотіти Духа Господнього. Бажати так, як той, кого мучить голод, як розлучений з людиною, котру любить, бажає її побачити. Має бути всеохопне, непереборне бажання...".
"...Завжди, коли людина здійснює подвиг, коли рухається назустріч, вона буде винагороджена, коли ж піддається власним лінощам, застиглості та несумлінності, то ще глибше провалюється в трясовину - тому постійно слід робити зусилля".
Потрібна сердечна зворушеність та жадання очищення й святого життя, щоб людина спромоглася ожити для святости й померти для гріха. В таїнстві Хрещення людина вмирає для гріха й одягається в Христа. Саме загортання в Христа, з'єднання з Богом, а не самовдосконалення і подолання пристрастей є головним шляхом до очищення серця, до примирення і "всиновлення". За словами митрополита Антонія Сурожського, кожен із нас - ніби камінна статуя, що віра її має ще тільки колись оживити.
"Всі ці гріхи, - говорив о. Александер Мень, - все це життя - в ньому немає нічого вартісного й привабливого, просто божевільня якась, скопище душевних і тілесних хвороб... і до того ж - все це потворне й неестетичне. Хіба може бути заздрість естетичною? Людина, одержима заздрістю, виглядає неестетично. Дріб'язкові думки, неестетичне внутрішнє життя відбивається на зовнішньому виразі. Ось бува кажуть: неодухотворене і одухотворене обличчя. Отже, все це видно"...
Тому "не можна жити, скоряючись звичці до повсякденного гріха, у цій пітьмі, слід рватися до світла, не можна дозволяти собі звикати до цього смороду".
...Забороняти собі гріховні помисли - це означає лише вичавлювати з себе гріхи, коли на місце вигнаних з'являться ще сім нових бісів, сильніших. О. Александер застерігав, що важить не витіснення і тиск, а преображення. Преображення світу, засноване на внутрішній красі і гармонії.
Стосовно каяття, то воно насправді з'являється тоді, коли гріх стає противний, коли перед ним відчуваєш страх, наче перед хворобою.
Сповідь - це свідома "програма боротьби з гріхом", а коли така програма поставлена, то зцілення людини стає вже не її особистою справою, а таїнством, тобто Бого-людським процесом зцілення, примирення і прощення. Серафим Саровський казав, що "різниця між грішником, який гине, і тим, який спасається, тільки в рішимості останнього". Ця рішимість і є каяття.

Андрій Єрьомін
За публікацією в газеті "Русская мысль", вересень, 2000.

Першу неділю Великого Посту Церква іменує Торжеством Православ'я. В цей день православні християни святкують перемогу над іконоборницькою єрессю, яка терзала Церкву Христову протягом 120 років. Перші зафіксовані документальні акти проти шанування ікон належать до 723 р. Датою ж остаточної перемоги правдивої віри є 11 березня 843 р., коли цариця Феодора наказала урочисто внести ікони у св. Софію та інші церкви Константинополя. Це була перша неділя посту і перше Торжество Православ'я. Впродовж тих важких років імператори скидали патріярхів, а бунтівні натовпи обирали своїх імператорів, солдати топтали і розбивали образи в храмах, а храми перетворювали на стайні. Іконовизнавців піддавали тортурам. Руйнували манастирі, які були осередками іконошанування. Ченці і миряни тікали з Візантії навіть під владу халіфів. Розлого розросталися єресі монофізитства, несторіянства, навіть аріянства. Та Бог не попустив знищити правдиву віру. Серед захисників шанування ікон підносять свій натхненний Святим Духом голос св. Іоан Дамаський, прп. Федор Студит та інші святі отці. 7 Вселенський Собор 754 р. постановляє "разом із хрестом усі шановані святі ікони.... мають залишитися в Божих церквах... Їм треба віддавати від душі відповідну повагу, а не уклін матеріялові, що з нього вони зроблені..., хто насмілиться думати чи навчати протилежно "якщо є єпископи чи кмерики - позбавити сану, а якщо ченці чи миряни - відлучати".
Ця постанова має незаперечну вагу для Церкви. Через ікону ми з особливою силою відчуваємо реальну присутність Божу. Так, "людям Бога неможливо бачити, бо на Нього і чини ангельські не можуть дивитися...". Проте в своєму одкровенні людям Він являє Свій образ - істинну Людину і правдивого Бога - Ісуса Христа. Тому всі ікони є , по суті, єдиним образом Богоявлення.
Ікона стає власне іконою тільки після її освячення. В цій священнодії встановлюється зв'язок між первообразом і образом, зображуваним і зображенням. Що ж до ікон Богородиці і святих, то вони продовжують свою небесну працю на землі, зцілюють, просвітлюють, захищають. Тому кожну ікону ми можемо вважати чудотворною. "Бо Господь із'явився нам". Але для цієї чудесної зустрічі безперечно необхідне наше довір'я, наша віра в Того, Хто відкриває Себе для світу, щоб спасти світ.

о. Валерій
 

Твій хрест
Одного разу ішов дорогою гурт людей, і кожен ніс свій хрест. Всі мовчали. Лише один бідний чоловік скаржився, що його хрест надто великий і важкий. Ось і вирішив він обрізати свій хрест, щоб легше та зручніше було його нести. Задумав - зробив.
Та шлях, що ним ішли люди, незабаром привів до глибокої прірви-безодні. Тоді кожен поклав свого хреста упоперек прірви, добре закріпивши по обох краях, і таким способом перейшов безодню.
Звалився у прірву лише той бідний чолов'яга, який обрізав хрест, бо не зміг закріпити його на краях.

Записано від Г. П. КАНЮКИ, 1925 р. н., с Добрачин Сокальського району Львівської области. Записав Тарас ЛЕХМАН

Відомий німецький письменник, лавреат Нобелівської премії, ґюнтер Ґрас досі був сторожем "німецького сумління". Речник лівих, він говорив про німецьку вину і покуту за неї. "Хто думає про німців, той мусить також думати про Освєнцім", - писав він в 1990. Перед обличчям німецьких злочинів, вважав він, усі інші злочини відходять на другий плян.
І ось тепер виходить повість 75-літнього письменника про німецьку трагедію на Балтійському морі: 30 січня 1945 року совєтський підводний човен торпедував німецький корабель "Вільгельм Густльоф". То був корабель втікачів зі Східньої Прусії - перед наступом Червоної армії. Загинуло 9 тисяч людей, серед них - 5 тисяч дітей. Журнал "Шпіґель" називає корабель "Німецьким Титаніком", але це віддалена аналогія: в жорстокій війні то була втеча перед жорстоким "айсбергом-визволителем", який в той час наступав з гаслом "Хочеш жить - убєй нємца".
Однак питання стоїть про велике мовчазне терпіння німецького народу, якому досі нагадували тільки про злочини. Питання про пам'ять.

Свідомість вини і покаяння

Чи є ще народ, окрім німців, який би так серйозно проводив свій розрахунок з минулим - на моральному, політичному і фінансовому рівні. Німці пройшли очищення від своєї скверни з християнським максималізмом. Тобто, не оглядаючись на суддів і не показуючи дзеркала своїм опонентам. Усі ті музеї на місці концлаґерів на тлі совєтських пісень про Бухенвальд, на тлі Архіпелагу - Ґулаґу і на тлі підновлених совєтами і функціональних після війни "німецьких" концлаґерів - усе це скидається на багатозначну притчу. Але все рівно найцінніший в притчі образ того, хто очищується. Йому і Бог помагає. Прагнення правди неодмінно веде до глибин пам'яті - до фактів, похованих на дні пам'яті. Виявляється, між ними зберігається якийсь зв'язок...

ІІ
"Чому аж тепер?". Це перші слова повісти Ґраса, який понад півстоліття знав і мовчав про той "танок смерти". "То ніколи не закінчиться. Ніколи," - такі останні слова повісти.
І тут вже не має значення, лівий він, чи правий: пам'ять затягує на глибину. Автор вертається до біографії патрона корабля Густльофа, швайцарського прибічника Гітлера, убитого єврейським студентом у 1936 році. Накреслює автор і життєпис капітана совєтського підводного човна Олександра Марінеско, ліквідованого чекістами після війни. А в центрі повісти - кондукторка трамваю в суперечках зі своїм хворовитим сином Паулем, народженим у рятувальному човні в момент, коли корабель тонув.
Персонаж повісти, Старий, віку самого автора, розмірковує: "Ніколи не можна було мовчати про таке велике терпіння тільки тому, що власна вина перевищувала, а признання до злочину і скруха у всі ті роки стали на перше місце і ніколи не слід було уникати цієї теми і залишити її правим".
Очевидно, в німецькій пресі писалося і про замерзлих дітей на узбіччі доріг Східньої Прусії, і про людей під руїнами збомбардованих міст, і про військові злочини та розправи над німецьким цивільним населенням, але це ніколи не було в центрі уваги так, як подібне було в суспільній свідомості інших народів. Це формувало відповідну психологію німецького суспільства, відповідні комплекси вини і покути. В суперечках про пам'ять на першому місці фіґурує голокост, а невинні жертви з німецького боку навіть не фіґурували.
Але фантомний біль пам'яті і витіснена зі свідомости правда проривалася там, де ніхто не чекав. І ось твір лівого про той біль потрапляє в болючу точку. В перші дні розходиться наклад 250 тисяч. Повість стає бестселером. Про неї пише не тільки німецька, але й уся західня преса. Вона змінює політичну атмосферу в країні, спростовуючи поширене переконання, що нині література вже не має впливу на суспільство і не викликає великих дискусій. "Геній Ґраса полягав, між іншим, на умінні ставити відповідні питання у відповідний час," - пише Лондонська "Обсервер".
Урок Ґраса повчальний і для молодих письменників, які привчили себе до спокійної думки, що нині великих національних проблем література не може ставити. Виявляється - може, якщо вони визріли в народній пам'яті, вистраждані в колективній свідомості. Хіба численні національні комплекси, які нині так сміло, так поверхово і так спекулятивно зачіпаються журналістами, - хіба вони не заслуговують художнього вивчення? Інша справа, що все це треба вистраждати, до цього треба йти може й через заперечення, як Ґюнтер Ґрас.
Наша пам'ять, привчена мовчати і ховатись під прикриттям павутини пропаґандивних стереотипів, не виповіла й частки правди про методи війни проти наших батьків і дідів за умов цілковитої безкарности, коли винних шукати не будуть. Такі речі розсипані натяками тільки в Довженкових щоденниках.
Загальновідомо, що великі злочинства паралізують свідомість, і людина, рахуючи компенсацію за рік-два примусових робіт в Німеччині, не ставить питання хоча б про вибачення за 25 років каторжних робіт в Сибіру за відмову беззавітно любити чужого вождя.
Ґрасівська тема про замовчувану пам'ять оживає на канві історії кожного з "братніх народів" СССР.
Пригадується, десь в кінці 80-х письменник Василь Бєлов нагадував українським письменникам, що в Архангельській області є десятки тисяч українців, депортованих e роки "запаморочення від успіхів". Цікаво б знати, яка у них національна пам'ять?
А що таке пам'ять - поза пригадуванням?
І що таке дзвін пам'яті про невідомих?
Може, усе це дзвенить лише в душі, яка глибоко страждала і багато витримала? Господи, прости нам провини батьків наших... І научи нас неложними устами казати правду. Бо хіба мають моральне право скаржитись слуги зла, які не вміли себе стримувати перед "лакомством нещасним"? І чи можуть молитися "за кращу долю" люди, які не заслужили її і не передали почуття морального права своїм дітям?
До речі, люди безбожні часто певні в своїй праведності. Тільки святі помічають, що гріхів у них за душею, як у морі піску...

25 березня в Лондоні демонструвався документальний фільм про жахливу постсовєтську державу, де вбивають журналістів, де влада безвідповідальна і безсоромна. В цьому фільмі Україна - підозріла держава, що не заслуговує довіри інвесторів.
Чи заслуговуємо ми такої ганьби?
Чи відповідаємо ми за владу?
Чи є наша вина за злочини влади?
Поняття вини біблійне. Воно глибше, ніж ми звикли думати. Ти відповідаєш не тільки за прямий свій вчинок. Відповідаєш за те, чого не зробив, а мав би зробити. Відповідаєш за свій вибір. Відповідати за пасивність і байдужість - це теж вчинок. І коли подаєш руку злочинцеві - це теж вчинок. І коли зрікаєшся мови предків - теж вчинок...
В біблійному Содомі теж не всі були однаково грішними. Але в Біблії говориться про праведників, задля яких Бог може пощадити місто... В кожному народі є ті люди чести, що рятують лице. Коли їх вбивають - світ на це реаґує, як на симптом вселенської біди.
Ось чому на переслідування дисидентів реаґували у всіх країнах вільного світу. Ось чому на смерть Василя Стуса озвалися всі радіостанції світу: убито охоронця волі! Загинув за правду!
Коли зник сміливий журналіст Георгій Ґонґадзе, прокуратура відповідала, що то особа маловідома, таких зникає багато. Обурені протестували. Рідні домагалися розслідування. Цинізм і безсоромність влади викликали здивування. Не може вища державна і судова влада так відповідати, як недорозвинений злодій.
Не може Президент перед народом казати, що він не знає, хто розікрав національні багатства. Не може він мовчати, коли всі говорять, що його зять за безцінь приватизував металургійні заводи України. Не може влада мовчки показувати пальцем на одного із своїх колег, за злодійство заарештованого чужинцями. Кільце звужується, і те кільце - Президент і його оточення. Це і є наш пекучий сором!
Не можемо ми не знати, що президенти Заходу з ним не вітаються після прослухування його розмов, близьких до кримінальних. А ми? Чи винні в тому ми?Ніхто не каже про юридичну вину. Але знаючи те все, морально ми винні, чи ми ні при чім?
На державному каналі ТБ нам вітренки говорять про втручання капіталістів, а "старший брат" наші спроби повернутися до закону називає націоналізмом. Чи бачив хтось обурення, масові протести? Чи хоча б спроби чесної відповіді? Великий сором падає на ім'я України після таких проявів вибраної нами "української" влади. Велика ганьба кожному з нас. Може сором об'єднає нас в громадянську і національну спільноту? Цей сором бичує нас ціле десятиліття "творення" антинародної держави. Сором за поділ на великих злодіїв і маленьких заробітчан, жебраків та повій.
В СССР ми звикли не соромитись: хай соромиться КПСС. Але й сотні тисяч членів КПСС не соромилися за свою партію, а це вже - безсоромність.
Та безвідповідальність, та безсоромність є найтяжчою моральною недугою нашого суспільства. В глибокій своїй суті то і є глуха безбожність суспільства.  Бо усе це беззаконня є нехтуванням Заповідей Божих і зневагою образу і подоби Божої. "З кого смієтесь? З себе смієтесь, панове!" (М. В. Гоголь)

Крутять Піар

Його розреклямували так, що вже всі хочуть подивитися - саме перед виборами. Звичайно, фільм "західній", принаймні автор - Чарлз Клівер. На ці "технології" вийшов Тигіпко...
Діючі особи:
Георгій Ґонґадзе і його оточення
Кучма і його прихильники
Кучма і його вороги
Дія відбувається на тлі українських полів і лісів, де було знайдено "таращанське тіло". І на тлі президентського палацу, на який нападають націоналісти. І на майданах Київа, де відбувається "фінансована Заходом" акція "Україна без Кучми".
Сам Кучма перебуває на прийомах - то формально, за участю Клінтона, то дружніх, за участю Путіна, де йому надають "безкорисну братню допомогу".
Обидва президенти однакового росту і однакового минулого.
Ґонґадзе - журналіст, показаний передусім в оточенні американців, і це виглядає зловісно. Починаючи з того, що гроші на видавництво вони йому обіцяли і не дали.
В кінофільмі присутній "касетний скандал", але не сама касета, бо вона і "фальшива", і всі причетні до неї - фальшиві, неприємні типи.
Все крутиться навколо неясного журналіста, історія якого настільки підозріла, що наводить на думку: в оточенні Кучми осіб, зацікавлених в його зникненні, нема.
Про оточення Президента згадується лише на початку - проте, що воно за безцінь приватизувало заводи і фабрики України. Але навіть фотографій героїв того оточення не показують. Може воно є, а може й нема.
Так само з народом - може десь є, а може й нема його (окрім підбурювачів на демонстрації). В будь-якому разі про мільйони людей без зарплати і пенсій, про тисячі жебраків, повій і заробітчан, втікачів з рідного краю, зовсім не захищених своєю державою і ганьблених лихою славою її керівників, про вимирання сіл, згортання шкіл і згортання культури - згадки нема. Усі ці деталі не потраплять в поле зору Президента. Тільки щось там бурмоче про "соціяльні" причини організатор акції "Україна без Кучми" Чемерис.
Опозиція - це дрібні і заздрісні люди, які зловживають демократією та американською допомогою.
Усі вони розмовляють українською мовою. Особливо гостро викрито "американського запроданця" прем'єра Ющенка. Кучма і Суслов радісно вигукують в один голос, що як тільки усунули прем'єра - відпали "усі проблеми".
Видно, фільм дуже дорогий. Може, на нього пішов увесь річний бюджет на розвиток української культури. Про це міг би сказати постійно присутній в кадрі резонер - "колишній" дисидент, який разом з Табачником виграв всенародні вибори для Кучми. Він, Маленкович, усе знає.
А мати убитого журналіста дратує автора фільму тим, що все чогось чекає.
Фільм провокує відповідь. І вона вже є. 24 березня в Лондоні ВВС демонструвало стрічку на матеріялі фраґментів самої касети.

Євген СВЕРСТЮК

Кожен раз вибори показують, що народ наш розумніший, ніж про нього думають. І набагато розумніший, ніж показують по ТБ. Виборчі технології іґнорують народ, а народ іґнорує їх.
Які панічні настрої ширилися під впливом телепрограм, королевою їх була Вітренко, а їй підспівувало "Озиме покоління"! Блок "За єдУ" перекрив увесь інформаційний простір! "Християнські" "об'єднання" і "рухи" теж мали добру рекляму. Добряче перевищили встановлену законом межу коштів на передвиборчу аґітацію СДПУ(о), "Жінки за майбутнє", "Зелені"... Це їм не допомогло.
Стабільно голосували комуністи: тим передвиборчі арґументи ні до чого - їм досить свиснути. Американська преса писала про загрозливий контраст між західніми реґіонами і Сходом України. Це дуже поверхове спостереження. Справа в тому, що Схід залишається під інформаційним ковпаком Москви. Майже вся преса, радіо і телебачення! А якщо додати, що й адміністративний апарат залишається комуністичний, то зрозуміло, чому там "за ту владу, яка при владі". До речі, там і рівень злочинности відповідний...
Але помилково було б казати, що там "такий народ" - там просто велика духовно-культурна і національна запущеність, і це використовують комуністи. Там люди щоранку слухають мельодію старого совєтського гімну.
Очевидно, тільки там і мав якийсь вплив чорний піар та брутальне оббріхування опозиції. А загалом аґітація проти інших не імпонує народові. Народ оцінив толерантність Віктора Ющенка. Дуже багатьом імпонує критична постава Юлії Тимошенко, яка коли й фіґурувала на телебаченні, то в неґативному пляні.
Особливо важливо відмітити перелом у суспільній свідомості: довіра народу до сил патріотичних і по-християнськи позитивно налаштованих.
Раніше таким, що скрізь розмовляють українською мовою, закидали "націоналізм" - і вважалося, що для народу прийнятний офіційний патріотизм (Кучма, Табачник, Медведчук), а не український патріотизм з християнськими традиціями (В. Ющенко).
Виявилося, що народ розрізняє і цінує справжність.
Редакція "Нашої віри" вітає з перемогою блок Віктора Ющенка, якого ми підтримували (див. лютневе число "НВ") задля його діяльно-християнських позицій.
Приємно привітати з обранням також члена нашої редколегії о. Юрія, хоча ми схильні були оцінювати його виступи в мажоритарному окрузі радше як місійну християнську роботу серед населення. Читайте інтерв'ю з о. Юрієм - в травневому числі "НВ".

Є. С.

Лише два роки тому, вже в 53 роки, я уважно перечитала "Кобзар" Тараса Шевченка. Не можу вам передати, як я наплакалась! Особливо до живих печінок дістав вірш "Хіба самому написать"...
Та нам би хоч краплю тієї любови до України, яка горіла в його серці!
Крім "Кобзаря", я постійно читаю Біблію. І ось, дивлячись уважно на наше теперішнє життя, прийшла до висновку: якщо у кожного дорослого українця не буде потреби читати Святе Письмо і Шевченка, то не скоро засяє сонце правди над нашою землею. Може я кажу щось надто песимістичне, але де не кинь оком - все осквернено. На полях, лісах, берегах річок - купи сміття! Безжально вирубуються ліси і посадки! Страшні руїни там, де були ці недолугі колгоспи.Зате які царські села повиростали довкола кожного міста! Болить душа за все, що діється довкола. Треба гуртом щось робити.

Галина БАСИСТА,
Хмельниччина

Миколу Шкрибляка на Івано-Франківщині люди знають як сильного підприємця. Його родина - леґенда Українських Карпат. Ще за совєтських часів Шкрибляки гриміли на весь Союз як "майстри народної творчости", що займалися виготовленням сувенірної продукції. Певне, спираючись на капітал фамільного бізнесу, Микола Шкрибляк і створив 1988 року виробничо-будівельну фірму "Промінь". Наскільки потужною стала ця структура сьогодні, можна судити хоча б із того, що саме їй доручили реконструкцію будинку Державної податкової адміністрації в Київі. Подейкують, у Київі "Промінь" мав і торгівельні точки.
До того як прийти на роботу в облдержадміністрацію й обійняти посаду начальника управління з зовнішньоекономічної діяльности, Шкрибляк був віце-президентом Реґіонального аґентства економічного розвитку. У цьому акціонерному товаристві фундаторами були найбільші підприємства Івано-Франківщини та обласна рада. На цьому посту майбутній віце-губернатор працював із російськими і туркменськими постачальниками енергоносіїв.
Переглядаючи агітаційні матеріяли кандидата, легко помітити такі положення: "Я стою за будівництво в Україні демократичної правової держави европейського типу - держави Української не тільки за назвою, а й реально, - держави, де всі будуть рівні перед Законом, де права людини є священними, а влада відповідальна перед людьми...".
Люди, котрі знали Миколу Шкрибляка, стверджують, що в цієї людини слова не розходилися з ділом. На відміну від гранично низького авторитету СДПУ(о) в області, особистий авторитет Шкрибляка був досить високим. Його поважали навіть вороги його партії. Це був яскравий молодий регіональний лідер, чий ріст і незалежність могли дратувати дуже багатьох у центрі. Наведені вище витяги з передвиборчого матеріялу Шкрибляка могли не сподобатися не тільки у високих київських кабінетах, а й у ще більш високих московських. (Тож не такою вже й абсурдною бачиться версія, що з'явилася в місті, про причетність до "справи Шкрибляка" ФСБ або російського капіталу).
Микола Васильович близьким друзям розповідав, як приймалося рішення про його вступ в СДПУ(о). Нібито Віктор Медведчук звернувся до Президента з проханням підібрати людину в Івано-Франківській області, яка могла б стати опорою соціял-демократії у владі. Президент переадресував питання Вишиванку, губернатор відразу вказав на Шкрибляка, який сидів поруч (Звісно, те, що він погодився, йому чести не робить - Ред.). При цьому в Миколи Васильовича були найкращі взаємини з Віктором Ющенком. Шкрибляк був саме тією людиною, котра мала безпосередній стосунок до організації всіх карпатських походів і сходжень екс-прем'єрміністра.
Трагедію намагалися перетворити на зброю проти Зварича, який аніякого стосунку до цього не має. Адже за тиждень до виборів було абсолютно ясно, що Шкрибляк програє вибори. Співвідношення голосів було два до одного.

За матеріялом
Євгена ГУЦУЛА
в газеті "Дзеркало тижня", 06.04.2002

Ефект вбивства:
- спаплюжити терором Франківщину, яка горою "За нашу Україну"?
- показати СДПУ(о) як жертву?
- зірвати вибори, не вигідні владі?
І все це може зробити дешевий кілер з квиточком у сусідню державу.

Церква після революції

То були часи страшного вибору - або з тими, що пішли з Богом і на Соловки, або з тими, що з безбожною владою - залишилися служити. Якщо не кривити душею, то теж - на Соловки.
Досі точаться суперечки, чи можна було рятувати Церкву коштом примирення з силами лжі і лукавства? Чи після того Церква залишається Христовою?
Чи єрархи, які співслужили Лукавому, можуть знову стати слугами Божими?
Чи теперішнє політиканство їхнє не є служінням Мамоні?
Адже нині кожен чоловік знає, що Церква має рятувати своє обличчя і людину, а не "канонічні території". Не забуваймо: Церкву Христову творили апостоли і мученики, а не професіонали-пристосуванці.

Спокуси свободи

Якби доброму священикові часів Брежнєва загадали, якого чуда він хоче, то, мабуть, він захотів би свободи віри. Навчати людей Божого Закону - і не боятись.
І ось упав страх. Бути священиком стало престижно. Вийти в єпископи стало легко. Але як же важко стало бути справжнім священиком і справжнім єпископом! Для того, щоб стати справжнім, треба мати глибоку віру і глибокі знання. А для того, щоб скористатися можливостями свободи, досить бути розторопним.
Зовнішні заборони для людини слабкої - це благо. Поставити собі внутрішні заборони в умовах широкої дозволености - для цього потрібен характер і безкорисні принципи, тверді як внутрішній закон.
Лиш одне твердо стоїть сторожем при священикові - віра, яка понад усе, і відповідальність, яка вища за відповідальність перед людьми. Саме тому ми маємо і тепер справжніх священиків.
А несправжні - розмінюються, малодушно користолюбствують і думають про мізерні вартості мізерного світу.
І гріх було б тут проводити принципову різницю між священиками різних конфесій. Одне вірно: що більший фарисей, то більше себе виправдовує і більше дурить людей, посилаючись на свій офіційний статус і на престиж своєї Церкви.
Якби зараз, у дні Великого посту, виставити імена лакомців та користолюбців у рясах, що схилялися до комуністів або "За єдУ" чи СДПУ(о), то можна було б зітхнути: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". Але тут же запитати: не знають чи вдають, що не знають? Християни вони чи вдають таких із себе?
З великим смутком мушу констатувати факт, що чимало з УАПЦ не тільки не думає про чисту хоругв як найбільший скарб нашої Церкви, не тільки не усвідомлює свого великого духовного покликання, а, навпаки, одверто ставить себе низько на нинішньому ринку. А це корелює з мірою обов'язків, взятих на себе. Бо християнин є громадянином, який іде твердо і несе свій хрест.
Водночас з мізерности окремих єрархів не слід судити про всю Церкву. Так само з самого факту грубого залицяння КПУ до УПЦ не можна судити про Церкву Московського Патріярхату. Скажімо, в журналі "Камо грядеші" № 2 подається передрук з "Православной беседы" № 2 за 1999 р. статті "Соблазн православного коммунизма" Гліба Анищенка. Наведемо уривок з неї, оскільки це чесне християнське висвітлення фактів.

"Безбожна п'ятирічка"

"В травні 1932 Сталін підписав декрет про "безбожну п'ятирічку", де ставилося цілком певне завдання: "До 1 травня 1937 р. ім'я Бога "має бути забуте". Після того з новою силою розпочато гоніння на Церкву і її служителів: закрито 70 єпархій, арештовано 40 архиєреїв (в архиєрейському служінні залишилося тільки 4), закрито 95% церков, що існували ще в 20-ті роки.
Відродженням ...Церкви зобов'язані ми не Сталіну, а Гітлеру. Його пропаґанда дуже ефективно зіграла на антипатріотичній і антихристиянській спрямованості довоєнного сталінського режиму. Звідси - мільйони російських солдатів і офіцерів, що здалися в полон у перші місяці війни... На перших порах гітлерівська "Свобода Церкви" безумовно спрацювала, притягла багатьох вірних. Тому Сталін був просто вимушений, протидіючи нацистам, створити для Російської Православної Церкви хоча б мінімальні умови виживання, відібрані його ж "безбожною п'ятирічкою".
Автор статті далі резонно застерігає православних від "спокуси грати на чужій території і користуватися чужими термінами".
Від себе додамо: Церкву треба будувати щоденно, передусім в собі, і то тільки на ґрунті християнському, пам'ятаючи, що не можна одночасно служити і Богові, і Мамоні.

...Було видано (в Москві) 1922 року декрет, що зобов'язував усі парафії й манастирі здати церковні цінності державі, "в фонд помощи ґолодающим"... Становище Митрополита Липківського і всього церковного проводу було прикрим. З одного боку жертви голоду, яким з чоловіколюбства конче треба допомогти, і Церква робила це в міру можливостей; з другого - лукава державна влада, що простягала руку до всіх церковних скарбів і за відмову передачі їх державі освідчувала б Церкву в очах народу, як противника допомоги голодним. Лише терпеливість, мужність і такт Митрополита та його ближчих сподвижників урятували авторитет Церкви від чергової дискредитації.
На місцях подекуди не обійшлося без ексцесів, бо влада часто через голови церковних керівників сама виконувала декрет, утворювала т. зв. "комісії по із'ятію церковних цєнностєй", які з тією метою вдиралися в храми. Так у м. Слов'янськім дійшло до сутичики між парафіянами та "комісією", - двох її членів побито, священика заарештовано.
Тимчасом округові Церковні Ради збирали пожертви, а парафії вділяли з церков, згідно з вказівками єпископів, ті цінності, що не мали богослужбового й історичного значення, для допомоги голодуючим. Далі життя саме показало, що совєтська влада використовувала церковні цінності зовсім не для боротьби з голодом, а для поповнення своїх золотих фондів, яких чимала частина йшла на пропаґанду та підривну роботу у вільних країнах світу. Слід підкреслити, що у всіх випадках, коли парафії хотіли сплачувати грішми вартість установлених для них норм здачі церковних цінностей, влада категорично не погоджувалась, а вимагала самих цінностей.
Акцію суцільної експропріяції, чи вірніше, пограбування церковних цінностей, що мали історичне й художнє значення, тоді відвернено. Врятовано майже всі скарби, дорогі не золотом і діямантами, а мистецтвом і своєю історичною давністю, священною пам'яттю про благочестивих жертвувателів їх. Треба сказати, що в церквах України, особливо в манастирях Київа, Чернігова й інших містах, зібралося впродовж дев'ятисот літ багато реліквій, часто дуже коштовних для української культури. Князі і гетьмани, духовні особи і миряни, багаті люди, українці й чужі, щедро жертвували в манастирі і церкви при всяких нагодах різні церковні речі, здебільшого високомистецької роботи. Євангелії в золотих і срібних оправах, коштовні дарохранительниці, напрестольні хрести з діямантами, виносні хрести з емальовими оздобами, лямпади, панікадила, золоті й срібні чи ґрезетові, шиті перлами та дорогим камінням, шати до ікон, кивоти, хоругви, чаші, кадильниці, ставники, таці й інше, - то все були дари доброчинців. В Успенській церкві Лаври, в Михайлівському, Братському і Флорівському манастирях, у Софійському, Миколаївському й Володимирському соборах у Київі було кільканадцять напрестольних срібних орнаментованих плит, вагою до 30 кг кожна, було кілька плятинових плит, декілька срібних кованих царських врат, багато золотих і плятинових лямпад з діямантами мистецької роботи, і чимало інших цінностей.
В Київо-Печерській Лаврі було забрано тоді золота 64 кг та срібла 56 тонн в різних церковних речах, що набуті за довге, майже дев'ятсотлітнє, життя манастиря. Забрано в цих золотих та срібних речах більше, як дві тисячі штук діямантів, півтори тисячі рубінів, стільки ж смарагдів та сапфірів, шість срібних і дві плятинових напрестольних плити.
З Софійського собору забрано: дві митрополичі митри, золоті з діямантами, що їх було оцінено по 250,000 золотом кожну, 9 напрестольних срібних блятів, кожний вагою понад 24 кг та 6 декоративних накладок плятинових; лямпада велика, 13 кг вагою, із золота й плятини, оздоблена діямантами та перлами; лямпада золота з 241 діямантом і 327 великими перлами.
Водночас з Київо-Печерською Лаврою та Софійським собором було пограбовано ще сім манастирів: Михайлівський, Богоявленський, Миколаївський, Видубицький, Свято-Троїцький, Флорівський і Покровський. Про кількість і вагу цінностей, награбованих у названих святинях, відомостей, на жаль, не маємо.

З книги Д. Бурка "Українська Православна Церква - вічне джерело життя".

...Перспектива сучасного і передбачуваного майбутнього, як я її розумію, вимагає від нас доволі критичного розрізнення християнства і земного коріння християнських культур, що історично розвивалися. Та якщо є на світі країна, де ототожнення їх цілковито зрозуміле, то це, звичайно, Польща. Її поети, що рятували неподільну цілісність її душі в часи, коли її тіло було поділене, зважувалися на такі слова, які були просто не дозволені в устах синів народу з долею менш трагічною. Я, чужоземець, не можу забути віршів Зіґмунда Красінського.
...Ta postacia powtorna Mesjasza
Nikt inny, jeno swieta Polska nasza -
Bo z mak jej krzyza tyle krwi wycieklo,
Ze ta krew - ziemskie odkupila pieklo!
(... тим другим пришестям Христа є ніхто інший, тільки свята наша Польща, бо з мук її хреста стільки витекло крови, що та кров земне спокутувала пекло).
Якщо згадати терпіння, [...], але й діяльну ролю Польщі у подоланні обох тоталітаризмів, що становили пекло ХХ століття, як не вважати ці слова достатньою мірою виправданими історією. Щасливий народ, що мав для опору зовнішньому насильству таку мотивацію, в якій релігійні цінності постають невіддільно від національних. Трагедія в певному розумінні спрощує життя; коли ворог зазіхає на всі цінності, не час сушити голову над нюансами відмінностей між ними.
Для опозиційної меншости серед нас, росіян, яка не приймала ні комуністичної ідеології, ні совєтського експансіонізму, польський Опір був недосяжним взірцем - не в останню чергу завдяки гармонії між релігійною і політичною мотивацією: я пам'ятаю час, коли в деяких помешканнях православних московських інтеліґентів можна було, наприклад, бачити портрети о. Єжи Попелюшка. Пам'ять про ті часи, як і пам'ять про раніші трагічні катаклізми, на які вельми багата ваша історія, залишиться живою у кращих серцях. Але трагічна пора, Богу дякувати, минає, а цей світ - у теологічному розумінні слова "saeculum" залишається тим самим. Настає час неминуче прозаїчний (скажімо, час минулорічних президентських виборів). І ось вірі протистоїть уже не зовнішній тиск, маніпульований з чужої імперської столиці, але те, що протистоїть їй завжди і всюди: самодостатня секулярність, індиферентизм, острах перед вимогливістю релігійного сумління, прихований, але дуже сильний потяг до небуття, нарешті, те, що Папа Іван-Павло ІІ називає "культурою смерти"... А це вже - не польська ситуація. Це - всесвітня ситуація, що й становить мою тему.
Середньовіччя і ранні Нові Часи жили протягом століть з відчуттям, що є геополітично стабільний "християнський світ", який ділиться внаслідок релігійних конфліктів, так званих схизм, на католицькі, православні і протестантські ареали і держави. Певні релікти такого status quo досі зустрічаються в нашій реальності - і головно в наших розумових звичках. Ми маємо звикнути до думки, що конфесійне розмежування світу, зберігаючи якусь силу для теренів Ісляму, перестало бути визначальною реальністю для територій, традиційно населених християнами. По суті, думка ця не має бути незбагненною саме для християн. Географічно визначений "християнський світ" у його звичних кордонах з'явився в історії християнства пізно. Його не було ні як реальности, ні, що особливо важливо, як ідеї, коли Epistola ad Diognetum (ІІ ст.) описувала християнську ідентичність у зовсім інших термінах: "Ні країна, ні мова, ні звичаї не відрізняють християн від усіх інших людей. Ми несемо повинності, як громадяни, і зазнаємо гонінь, як чужаки. Кожна чужина для нас як вітчизна, і кожна вітчизна - як чужина". Навпаки, теологічна доктрина Ісляму концептуалізувала саме поняття "землі Ісляму"; але нас, християн, наша віра вчить, що ми, як сказано в Посланні до євреїв 13.14, "не маємо тут постійного града, бо прагнемо прийдешнього". Для Ісляму втратити землю Мекки було б трагедією; але християнський світ, відвоювавши Єрусалим руками хрестоносців, а згодом втративши його, зміг пересвідчитися, що в першому випадку духовно нічого не набув, а в другому - духовно нічого не втратив. Містична географія Ісляму чужа сутності християнського вчення. Ця відмінність у дусі тієї і другої світової релігії виявляється у відмінності їхніх географічних доль. Іслям передусім було прийнято тими арабськими племенами, серед яких він виник, - і арабська мова досі лишається єдиною цілковито легітимною мовою, якою в усьому світі звертається до вірних Коран і чиниться мусульманська молитва; згодом завоювання у гранично короткий термін створили ареал Ісляму, який за століття щось втрачав (наприклад Еспанію) і щось набував, однак у цілому залишався на диво стабільним і таким, що дорівнював собі. Християнство, навпаки, було відкинуте тим народом, серед якого першим з'явилося, Новий Заповіт було написано не по-єврейському, а сакральною мовою Синайського Одкровення, і не по-арамейському, мовою проповіді Ісуса, але по-грецьки, на lingua franca Середземномор'я, як текст під знаком місіонерства, під знаком супутньої місіонерству інкультурації, і тому під знаком перекладу - з однієї мови на іншу і з однієї семіотичної системи на іншу; хоча Католицизм до ІІ Ватиканського собору давав статус сакральної мови латинській, а російське православ'я досі дає той же статус церковнослов'янській,  - це прості історико-культурні факти, що не мають ні доктринального значення, ні прецеденту у практиці тих часів, коли Євангелисти перекладали вислови Вчителя з тієї мови, якою їх було проголошено. Згодом вищезгадані завоювання Ісляму відняли у "християнського світу" такі землі, як Мала Азія, де були розташовані всі сім Церков, що символізували в Апокаліпсисі 2-3 Вселенську Церкву; як Єгипет, де народилося християнське чернецтво і християнська філософія; як Північна Африка, де вперше впевнено прозвучала церковна латина. Зате германські і слов'янські землі стали важливою компонентою "християнського світу" середньовічної Европи, що народжувався. Пізніше Іслям відняв і Константинополь; але в тому ж XV столітті географічні дослідження відкрили для діяльности місіонерів позаевропейські простори, передусім американський континент. Коли Іслям розростався як дерево, що вкорінене в землі і розкидає гілки, мовби з центру, з місця свого початкового вкорінення, то наша віра живе вже два тисячоліття як вогонь, що переходить з одного місця на інше. Недарма її символ - вогні П'ятдесятниці, що висять у повітрі. Якщо вона вкорінена, то не в землі. Її коріння - не внизу, а вгорі. Її історія полягала весь час у тому, що вона, кажучи по-людськи, дуже багато втрачала і втрачає: але на місце втрат, подекуди болісно неочікуваних, приходять набутки, не менш очікувані. [...]
Вона не виживає, не продовжує свого існування - вона вмирає і воскресає. Вона переконлива саме як "Блага Вість", завжди неочікувана добра новина, найостанніша новина, що рятує того, хто спробував і відкинув усе інше, коротше - як віра апостолів і новонавернених.
Усі ми знаємо дійсність, серед якої живемо сьогодні. Вона мало схожа на уявлення про "християнські нації". Всюди, на всіх континентах, у середовищі найрізноманітніших льокальних культур живуть християни, віра яких подеколи видається більш живою, ніж віра багатьох европейців. Так, християни є всюди - але здебільшого як меншість (що б не твердила щодо цього статистика з її відсотками, адже вона розуміє "належність" до вірних зовсім інакше, ніж учить Євангелія). Часто ця меншість є об'єктом більш чи менш гострої ворожнечі, як це було, наприклад, у наших комуністичних країнах, або принаймні відчуженого нерозуміння, як це відбувається майже повсюдно.
У містах "християнських націй" Европи стародавні церкви часто виявляються в тіні новозбудованих мечетей (не кажучи вже, звичайно, про супермаркети та інші божниці ділового життя). [...]
А там, де ми зустрічаємо автентичне християнство, що визначає все життя вірного, воно дедалі рідше переходить у спадок від батьків, дедалі рідше визначається родинною традицією або хоча б етнічною належністю. [...]
Щодо православної еліти, назвемо бодай нашого сучасника француза Олів'є Клемана, теолога екуменічного значення, який прийшов у світ як нащадок гугенотського роду і син атеїстичних батьків, а потім навернувся до віри за прикладом російських православних філософів-еміґрантів. Коли тисячолітню традицію нашого російського християнства було зруйновано навалою примусового совєтського атеїзму, серед нащадків християнських предків, що забули про Христа, місіонерствував священик Александер Мень, предки якого були євреями. Число прикладів могло б бути примножене ad libitum. Знову, як у часи Тертуліяна, очевидною стає давня істина: "fiunt, non nascuntur Christiani" - "християнами не народжуються, християнами стають", і притому стають в акті особистого вибору. Наша віра не переходить автоматично у спадок від батьків до дітей, не всмоктується, як полюбляють говорити у нас, "з молоком матері", - щоб стати християнином, потрібна внутрішня робота особистости. Навіть ті, хто мав рідкісне в наш час щастя народитися у християнській родині, що справді заслуговує на ім'я християнської, не позбавлені зусилля особистого вибору на користь християнства, тому, що їх отроцтво і юність звідусіль овіяні всіма вітрами секуляризму, і ніякий мур не може і не повинен відгородити їх від цих вітрів. Недарма для християнської культури ХХ століття таким важливим був приклад Достоєвського, який сам говорив про себе, що його віра пройшла "крізь горнило сумнівів", що логіка атеїзму знайома йому не іззовні, а зсередини, з власного внутрішнього досвіду. Те ж саме могли б сказати про себе, наприклад, російський християнський філософ Володимир Соловйов, або французький католицький поет Шарль Пегі, що пройшов через стадію атеїстичного соціялізму, або популярний англіканський апологет К. С. Льюїс, що також протягом десятиліть залишився атеїстом, або вже згадувані православний мислитель Олів'є Клеман, [...], вихований в атеїстичній родині, і багато-багато інших.
Згадаємо ще раз Романа Брандштеттера:

Благословенні всі дороги -
Прямі, криві й кружні,
Якщо ведуть вони до Бога.

Безсумнівно, сучасна ситуація завдає християнській культурі цілковито реальних втрат. Християнське мистецтво, християнська поезія потерпають від загальної кризи ідентичности, що поставила сьогодні під знак запитання будь-яке мистецтво і будь-яку поезію. Серед нас уже неможливий не лишень Данте, але навіть Клодель. Багатство, властиве культурі старого "християнського світу", відступило під натиском спрощення і збіднення. Благородна, естетично приваблива природність, з якою християни минулих часів усвідомлювали себе християнами, цей плід тривалих трудів і жертв, вирощуваний з покоління в покоління, трапляється дедалі рідше. Певні норми християнської поведінки, раніше самозрозумілі, перестали бути такими; якщо сьогодні щось видається самозрозумілим і сприймається беззастережно, без критики з повітря сучасности, то виключно "trends" амбіціозного гедонізму, з християнством несумісні. Ніщо християнське в наш час не буває "самозрозумілим". Горе нам, якщо ми перестанемо гостро відчувати серйозність усіх цих втрат. Однак поза ностальгічного романтизму інтегристів для християнина також недозволена. Врешті-решт, якщо ми насправді віруємо, що не тільки (--) механічна випадковість ходу історії і тяжких людських гріхів, а й блага воля Провидіння визначає сучасну реальність і велить нам робити наше християнське діло не в контексті старого християнського світу, але саме тут і зараз, нам слід поставити запитання, - які переваги, які шанси, не відомі колишнім епохам, дає християнству ситуація, в якій ми перебуваємо. Ми не тільки бідніші за наших попередників по вірі, нам дано можливість, якщо захочемо, бути якоюсь мірою вільнішими за них. [...]
Для нашої віри не надто уже й погано, що вона стала предметом вільного вибору особи. Звичайно, особа завжди може зробити вибір проти християнства; саме тому ми бачимо сьогодні навколо себе християнські особи, та не "християнські нації"; але таким було рішення нашого Творця: щоб ми мали свобідну волю, з усіма нашими можливостями гріха, падіння, заперечення, передбачувані цією високою перевагою, - і важко заперечити, що атрибут свобідної волі повніше й очевидніше реалізується в сучасній ситуації, ніж у часи "християнських націй". Принаймні, є один арґумент проти нашої віри, який утратив свою силу. Ніякий атеїст більше не має права сказати мені: "Ти християнин лише тому, що народився у християнській країні, вчився у християнській школі, жив серед християнської цивілізації, якщо б ти народився посеред індуїстів або мусульман, ти був би індуїстом або мусульманином, а якщо б ти мав інтелектуальну мужність, необхідну, щоб критично поставитися до того, чого тебе вчили, ти був би атеїстом". Я народився в Совєтському Союзі і вчився в совєтській школі, а потім в совєтському університеті, що систематично впроваджувало в мої мізки атеїзм, навколо мене були мої ровесники або, найчастіше, позбавлені будь-яких релігійних інтересів, або, що було в нас тоді звичне, захоплені індуїзмом чи буддизмом. Якусь об'єктивну інформацію про східні релігії після укладення тісного союзу з Індією в совєтському університетському середовищі можна було, доклавши певних зусиль, дістати; об'єктивна інформація про християнство абсолютно не допускалася владою. Та й мої батьки, які, Богові дякувати, були вельми далекі від панівного напряму і які зуміли передати мені давню культурну традицію і навіть моральні принципи характеру демократичного і суттю своєю християнського, дотримувалися агностичного й абстрактного деїзму; добре пам'ятаю, як моя мати відповіла на моє перше дитяче запитання: "Що таке Божество?" - цілковито в дусі деїзму епохи Просвітництва: "Вища істота". Отже, ніщо, крім мого особистого вибору, що повністю суперечив нормам мого середовища, не могло привести мене до Церкви. Звичайно, совєтський комунізм - явище цілковито особливе. Молода людина в сучасній Росії, не кажучи вже про Захід, на щастя, вже не знає таких проблем. Ніхто не забороняє їй хоча б із цікавости піти до церкви і слухати там проповідь, або купити там Біблію, або взяти в бібліотеці християнську книгу. Але на вулиці сьогоднішньої Москви на зміну мелодіям комуністичних пісень прийшли наспіви "Харе Крішна"; на кожнім розі книги про магію, езотерику, окультизм сусідують з порнографією. І далі очевидно, що суспільство не стало християнським, що людина може стати християнином, тільки внутрішньо звільнившись від тиску середовища, яке стало м'яким, але аж ніяк не менш чіпким, і зробивши вибір за Христа всередині свого сумління.

Повністю статтю буде опубліковано у збірнику праць Сергія Аверинцева українськоюб мовою, що готується до друку у видавництві "Дух і літера".

Навчіть всі народи... (Мт 28.19)

Глобалізація (від французького "global" - "загальний, всесвітній") - тенденція сучасного світу до об'-єднання, інтеграції на певних загальних засадах. Попри те що доцентрові процеси в світовому розвитку мають давню історію, поширення нових інформаційних технологій, їхнє об'єднання і активне використання в різних сферах життя, якісний стрибок світової економіки й інші чинники вивели згадані процеси в др. пол. XX ст. на принципово новий рівень.
Вселенський характер Святої Соборної Апостольської Церкви, тобто нашої Православної Церкви, потенційно робить її учасником процесів інтеграції народів світу в спільноті, заснованій на євангельських цінностях. Христове благословення спрямовує апостолів та їхніх наступників на служіння в різноетнічних і різнокультурних середовищах задля приведення їх до престолу єдиного Творця. Моделлю цієї місії стало подолання різниці мов через дар П'ятдесятниці (Діян. 2:1-13).
Глобалізація створює унікальні можливості для християнської місії, визначеної Спасителем: "І проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім" (Мт. 24:14). Відкритість кордонів для нових засобів поширення інформації, зміцнення міжнародних зв'язків, подолання політичних конфліктів і замкнених суспільств сприяють новій євангелізації світу.
Однак сучасна глобалізація несе в собі небезпеки унітарного понаднаціонального контрольованого співтовариства, нівелювання культурних відмінностей, підпорядкування світової економіки єдиному центрові. Загроза виродження глобалізації в новітній тоталітаризм спонукає досить численні суспільні групи поєднуватися в протестаційних акціях.
Християнська Церква, застерігаючи від потенційних небезпек глобалізації, бачить її великі можливості в площині спільного розуміння головних засад влаштування життя на Землі, на основі євангельських цінностей. Поширення розмаїтих передових технологій не може бути ані метою, ні головним знаряддям об'-єднання світу. Новий рівень людських можливостей мусить спонукати до поширення соціяльних, культурних і моральних ідеалів. Нова цивілізація зростатиме здоровою лише в порозумінні з Церквою. У Церкві і  надалі реалізується  культурна ідентичність народів.
Православні Церкви, котрі вийшли з епохи імперських переділів світу й соціяльних революцій поділеними й послабленими, несподівано виявляються центральним об'-єктом суспільного зацікавлення. Адже вони несуть у собі високу культуру гармонійних взаємин між універсальним, вселенським і помісним, національним. Вони залишаються структурно самостійними, автокефальними, гуртуючись за ієрархією чести довкола першого серед рівних - Вселенського Константинопольського Патріярха. XX століття полишило нам парадокс: на історичній території Константинопольської Патріярхії відбулося несподіване відновлення її провідної ролі як центру світового православ'я та в здійсненні апостольської місії Православної Церкви в секуляризованому західньому світі. Так, до речі, сталося і з іншим історичним Східним Патріярхатом, Олександрійським, котрий після півторатисячолітньої кризи, що настала в Єгипті по Халкідонському соборі, знайшов себе в здійсненні місії в Африці. Та й масовий вихід російської духовної еліти з батьківщини після большевицького перевороту створив феномен стрімко зрослого російського чинника в духовному житті країн розсіяння.
Присутність православної традиції в світі, котрий переживає процес глобалізації, дає кожній православній культурі й кожній Помісній Церкві, - ясна річ, і нашій Церкві, спадкоємиці Київської митрополії, - небувалий шанс свідчення про Христа, про аскетичний досвід православ'я, про скарбницю святоотцівського богослов'я, про соборне життя Церкви. Для виконання місійної праці сьогодні не обов'язково їхати в ліси екваторіяльної Африки,
Але опинившись віч-на-віч з викликом глобалізації, ми можемо відчути себе євангельським гостем на шлюбній учті, котрий не подбав про весільний одяг (Мт 22.2-14). Напівосвічений відправник треб виглядатиме в цьому світі музейним експонатом. Знання Святого Письма в сучасній християнській спільноті передбачатиме не тільки ґрунтовне знайомство з Єлизаветинською Біблією або українським перекладом митрополита Іларіона Огієнка (чи ж усіма прочитаними до кінця?..), але й постійне звернення до Септуаґінти, до грецьких видань ранніх списків Нового Завіту, до масоретської редакції Тори й пророків. Житія святих потребуватимуть вміння критичної аналізи джерел, посилання на Отців Церкви - суворої конкретности, а розмови про молитву - власного досвіду аскетичного життя.

Едмонтон 20.12.89

*Образ могили Іларіона у Вінніпеґу

Ім'я Івана Огієнка (митрополита Іларіона) належить до найвидатніших імен серед українців ХХ століття. Титанічна праця перекладача біблії, вченого і релігійного діяча лише тепер, і то нелегко, починає входити в наше життя. Монографічне дослідження Миколи Тимошика - перша ґрунтовна праця про життя і творчість видатного вченого - державотворця, яка повертає тотально нищену пам'ять про творчість і долю.
Автор не уникає кричущих і ганебних для нас проблем, з якими доводиться стикатися світлого імені вченого та його творам вже в сучасній Україні. Хоч би й те, що за десять років, попри числені листи та звернення громадьскости Кам'янця-Подільського та науковців Київа, Львова, діяспори, так і не вдалося добитися офіційного чиновничого рішення про присвоєння імени Івана Огієнка Кам'янець-Подільському педагогічному інститутові, першим ректором якого (тоді університету) він був у 1918 р. в часи УНР.
Автор монографії опрацював і вперше ввів у науковий обіг великий масив архівних матеріялів. Залучив чимало колишніх "спецфондівських", донедавна не приступних для фахівців і громадськости видань.
Перед нами розкривається творча лябораторія самовідданого працівника, який заради України, зробив стільки і на тому рівні, що це, за свідченням науковців, під силу хіба цілому великому інститутові.
Пропонуємо читачам кілька фраґментів з книги Миколи Тимошика "Ґолгота Івана Огієнка".

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. Бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць.
Найбільша кількість праць ученого зберігалася у книгосховищах Львова, зокрема, у Національному музеї, засновником і незмінним директором якого аж до 1945 року був духовний побратим Огієнка Іларіон Свенціцький. Саме на львівську адресу свого друга для цієї національної книгозбірні Огієнко постійно надсилав свої книги з усіх далеких і близьких країв, куди доля закидала його після вимушеного полишення України в 1925 році. Книги перебували там до 23 березня 1950 року. Цей день став початком масового вилучення Огієнкових творів з публічних і наукових бібліотек Галичини.
На тлі такого масового наступу на Огієнкове слово у Львові зовсім дивним сьогодні видається перебування "на свободі" 14 назв лінґвістичних праць ученого на полицях наукової бібліотеки Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України у Київі. Їх було "арештовано" і вилучено з наукового вжитку значно пізніше - з початком другого після "хрущовської відлиги" антиукраїнського наступу згідно з наказом Головліту № 1-т від 31 квітня 1974 року.
Заборонене було й саме ім'я Огієнка. (Такої "чести", крім Огієнка, були удостоєні партійно-радянським режимом Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Володимир Кубійович, Аркадій Любченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Спиридон Черкасенко).
Зрозуміло відтак, чому про цього вченого із світовим ім'ям на його Батьківщині не вийшло не лише жодної монографії, а й бодай кількох правдивих рядків у енциклопедичних та довідкових виданнях.[...]
В радянській Україні "знищували" Івана Огієнка, топтали в багні його від природи даний талант вченого і науковця, насміхалися з його до болю загостреного синівського почуття до поневоленої матері-України вибрані для таких публікацій партійні науковці.
Виносячи на суд громадськости давно виношувану ідею нового перекладу Святого Письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: "... Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію - а в першу чергу Новий Заповіт - треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного "каменя наріжного", бо треба, щоб і селянські маси - головний читач Святого Письма - призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, - щоб кожний міг читати його справді по-літературному". [...]
Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року - додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й "Псалтир". Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії - "Новий Заповіт. Псалтир" була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелії в Росії.
Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках. Але на один з них мені вдалося натрапити в науковій бібліотеці Женевського університету у Швейцарії.
Отож Огієнкова мрія про забезпечення можливости і права  українського  народу  звертатися до  Бога  рідною мовою, нарешті, здійснилася. [...] Тому, безперечно мав право митрополит Іларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно,  образно і велично:

Я все життя орав та сіяв
І обробляв Господню ниву,
І Дух Святий на поміч віяв,
І думку яру, й думку сиву!

Перекладав я Слово Боже,
Святую Біблію відвічну
На слово наше, рідне й гоже
Сильне, як меч той обосічний...

І скінчена свята робота,
По довгій праці - все готове:
Завіту Божого чеснота,
І слово зоряне Христове!

Глибока Біблія - як море
І розум з неї п'є навчання, -
Як океан воно просторе,
Криниця всього сподівання!..

(Поема "Святая Біблія відвічна")

То був справжній науковий подвиг, і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. Про це засвідчує, зокрема, і факт відзначення Митрополита Іларіона спеціяльною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величности 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу. Наведу лише деякі з них.
Серед тих, хто читав рукописний переклад "Нового Заповіту" перед затвердженням його спеціяльною комісією, був відомий український письменник і публіцист Юрій Липа, котрий мешкав на той час у Варшаві. Ось фраґмент його оцінки Огієнкової праці: "Кожне слово чи речення перевірене не тільки за ориґіналом, але й за кращими сучасними перекладами. Але не тільки ця пильна вірність ориґіналові характеризує переклад. Є в нім дивна ясність думки та простота вислову... Переклад Огієнка звучить чисто й маєстатично. Та величавість, що випливає з його глибокої простоти, вирізняє цей переклад від усіх інших українських перекладів". ("Рідна мова". 1939. Ч. 2. С. 54-55). [...]
- Один з авторитетних знавців Святого Письма К. Костів зазначав: "Українська Біблія в перекладі професора д-ра Ів. Огієнка класична й найкраща з досі існуючих перекладів чи не між всіма слов'янами" ("Віра й культура". 1955. Ч. 10).

Скарби Огіенкової книгозбірні
Бібліотекар Колеґії Св. Андрея у Вінніпезі закінчила недавно і підготувала до друку Покажчик рідкісної літератури, яка зберігається в цій установі.
Колеґія Св. Андрея має надзвичайно багату колекцію рідкісних книжок, а серед них - унікальну колекцію рукописів і стародруків 16-18 століть, більшість яких подаровано Колеґії видатним мовознавцем, ученим, бібліофілом, перекладачем Біблії на українську мову - Митрополитом Української Православної Церкви в Канаді, Іларіоном (в миру Іван Огієнко). Серед стародруків - перша у світі Біблія слов'янською мовою, видана в Острозі 1581 року. Серед інших пам'яток старовини особливо цікава своїм тонким мистецьким оформленням добре збережена Книга Глаголаємая Алфавіт - рукопис, виготовлений на початку 17-го століття.
Важливою ознакою колекції Огієнка є охоплення продукції друкарень не лише з різних місцевостей України, але й з-поза її меж. Друкарні Братства та Михайла Сльозки у Львові, друкарні Київо-Печерської Лаври та Почаївської, друкарня Лазаря Барановича в Новгород-Сіверському під керівництвом друкаря та гравера С. Ялинського, друкарні Чернігова та Унева - зразки виробництва усіх цих друкарень скрупульозно збирав видатний колекціонер і знавець української старовини Іван Огієнко. З-поза меж України варто назвати друкарню в місті Вільна (Вільнюс), де в шістнадцятому і до кінця сімнадцятого століття вирувало українське життя і де друкар Петро Мстиславець відтискував книжки, а також манастирську друкарню в Кутейно (Могилівський район у Білорусі). У Кутейно в 1653 році був перевиданий Лексикон Словеноросский Памви Беринди - в колекції є два примірники цього випуску.
Книжкові скарби бібліотеки не вичерпуються, однак, рукописами і стародруками. Варті уваги видання української діяспори, збережені у фондах бібліотеки. Внаслідок Першої світової війни на території Німеччини й Австрії опинилися тисячі українських полонених, розташованих по таборах. Союз Визволення України розвинув серед них, часто цілком неписьменних вояків, колишніх українських селян, культурно-просвітницьку діяльність, у тому числі й видавничу. Ці видання - в багатьох випадках тоненькі брошурки - на сьогодні надзвичайно рідкісні, бо ж наклад їхній був дуже невеликий. Є, окрім того, солідна колекція публікацій пізнішого міжвоєнного періоду в Европі, з таких центрів української еміґрації, як Варшава, Прага, Подєбради, Відень, Берлін, а також з таборів інтернованих українців після поразки революції - з Калішу, Тарнова, Ланзуту та інших.
Значну кількість Покажчика становлять українські видання на американському континенті з кінця 19-го століття по 1939 рік. В бібліотеці зберігається перша книжка, видана в Канаді українською мовою -Християнський катехизм (1904) у двох примірниках. Є також низка ранніх видань українських піонерів у Канаді, починаючи з 1909 року і пізніше, найважливішими з яких є, безперечно, Кобзар Шевченка та серія Ілюстрована шевченківська бібліотека (24 поеми тоненькими брошурками), видані у Вінніпезі в 1917-18 роках.
Останній розділ Покажчика включає видання політичних біженців та переміщених осіб в таборах і містах Західньої Европи після Другої світової війни.
Укладач Покажчика сподівається, що він стане в пригоді науковцям та бібліографам, зацікавленим діяспорними виданнями, а також дослідникам культурного життя українських еміґрантів.

Раїса Мороз,
бібліотекар, Вінніпеґ, Канада

"Місто Холм в Русі" (Сіvitаs Сhеtтеnsis іп Rus) - такий напис над панорамою міста помістив Федір Раковецький, який гравірував ілюстрації до книжки єпископа Максиміліяна Рило про здійснену у 1765р. коронацію чудотворної ікони Пречистої Діви Марії в холмському соборі. У XVIII сторіччі напис цей нікого не тривожив - адже Холмська земля була частиною Руського воєводства, і хоч входила до складу Польської Корони, недоречним було заперечувати приналежність цієї території Русі.
Через свою історичну вартість цей найстаріший вид Холма часто передруковується і сьогодні, але в польських виданнях переходить особливу цензуру. Найчастіше друкуються лише такі фраґменти гравюри, щоб було можна відрізати напис, а інколи й фальсифікувати, замінивши Russia на Роlопіа.
Та все ж таки запису про початки Холма, що внесений до Галицько-Волинського літопису, тиражований останнім часом десятками тисяч, стерти ніхто не спроможний. Ось опис будови Холма князем Данилом Романовичем Галицьким, який належить до року приблизно 1237: "Коли він їздив по полю і діяв лови, то побачив на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги полем, і запитав тамтешніх жителів: "Як іменується се місце?" І вони сказали: "Холм йому ім'я є". (...) / поставив він невеликий городок, та, побачивши, що Бог помічником йому... спорудив інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив. Тоді й церква святої Трійці запалена була і знову була споруджена. Звів також Данило церкву святого Іоанна Златоустого, красну і гожу. (...) / вежа стояла посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з каменю п'ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена, як сир, сяяла вона на всі сторони. Близь неї був студенець, тобто колодязь, що мав тридцять і п'ять сажнів. Посадив він також сад гарний і спорудив церкву на честь святих безмездників Кузьми І Дем'яна. За поприще від города стоїть також башта кам'яна...".
З найдавніших пам'яток холмської архітектури вціліли залишки згаданої кам'яної вежі, яку останніми руйнували в 1944р. німці. За декілька кілометрів від Холму стоїть також кам'яна вежа в селі Стовп'я. Немає вже натомість жодних споруд на території найдавнішого Данилового города, розташованого на т. зв. Високій гірці, усипаній на окраїні Холмської гори (хібащо висохлий вже 60-метровий колодязь, який ототожнюють з описаним у літописі).
Майже сім сторіч простояла соборна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яку Данило побудував біля 1260 р. Одначе з огляду на значні пошкодження внаслідок пожежі 1640 р. та невмілих перебудов, розібрано її у 30-х роках ХУШ в. Побудовано на її місці набагато більшу церкву в стилі західньоевропейського бароко (1735-1756). Натомість підземелля під собором походять мабуть з ХІІІ ст., й є припущення, що можуть вони ховати тлінні останки не лише холмських єпископів, але також руських князів - Данила та його нащадків.
Після ліквідації в 1875 р. церковної унії холмський собор був переобладнаний згідно з канонами Східньої церкви - на фотографіях цього періоду бачимо. багатоповерховий іконостас та настінні розписи. Зовнішний фасад був наближений до форм, обов'язкових в т.зв. Західній Росії, а поруч у 1878 р. побудовано дзвіницю. У 1915р. австрійська армія перейняла собор і влаштувала в ньому склади зброї та амуніції. В 1919р. польська влада передала собор, як "післяуніятське", отже католицьке майно римокатолицькому костелові...
Минуло сторіччя, протягом якого українці на Холмщині жили в стані постійного тиску й репресій, інколи навіть не за діло, а за саме висловлювання своїх національних прагнень уголос. Сьогодні цього загроження немає, хоч би й тому, що невеличка громада православних, а в ній ще менша група людей з викристалізованим національним світоглядом, жодного реального "загроження" не становить.
Впродовж століть захисною стіною перед асиміляцією була руська віра. Зараз однак, кволість демографічного потенціялу православ'я на Холмщині, як і обмеження ролі Церкви в суспільно-культурному житті дуже понівечили цю стіну.
Все ж Бог дає надію, що нові покоління знайдуть дорогу до відчитання історії своєї землі. І не тільки ті з людей, які вистояли при Православній церкві, але й окатоличені нащадки холмських русинів - українців. Рано чи пізно прогляне з-за різних кумирів правда про історію міста князя Данила - Холма в Русі.

Юрій Гаврилюк

Самобутня архітектура України сягає корінням в дохристиянську добу, містить блискучу спадщину Київської Руси (X - XIII століть), барокову культуру (ХVІІ - ХVІІІ століть), архітектуру "нового часу" та активні пошуки національної своєрідности у ХІХ-ХХ століттях. Ніколи не переривався в ній зв'язок часів, завше зберігалась спадкоємність національних традицій.
З усіх видів мистецтв архітектура найбільш різнопляново пов'язана з суспільством, його історією, культурою, політикою, соціяльно-економічним устроєм, природою та кліматом. В архітектурі найповніше виявляється національна самобутність та ментальність народу. Діялектика розвитку архітектури тісно співвідносить традицію і новаторство: усталене і рухливе, те, що відмирає, й інноваційно-народжуване. Однак новаторство - не тільки оновлення та збагачення, подолання інерції застарілого, але і формування сучасних традицій.
Особливо яскравий розвиток архітектурних традицій відбувався в часи суспільно-політичного, соціяльно-економічного, культурного та духовного піднесення, в періоди самовизначення українського етносу, утвердження та розбудови власної державности: у давньокнязівську добу (ІХ - ХІІІ ст.ст.),  козацько-гетьманську добу (ХVI - ХVIII ст.ст.) та сучасну добу (ХХ-ХХІ ст.ст.). Розвиток архітектури "нового часу", зокрема, позначений активними пошуками в національній архітектурі (український модерн та необароко), формуванням раціоналістичних тенденцій, проявами інновацій конструктивізму.

Поява слов'янської писемности (IX ст.) та прийняття християнства на Русі (X ст.) мали надзвичайно великий вплив на зростання могутности Київської держави та розширення її міжнародніх відносин із країнами Західньої Европи та Сходу, особливо з Візантією. Київська Русь, через візантійську культуру, пряму спадкоємицю античности Греції та Риму, ставала причетною до головних напрямів розвитку европейської цивілізації. Спираючись на досвід свого народу, Київська Русь зуміла сприйняти також усе краще з візантійських традицій,  та,  засвоївши  їх, створила визначні архітектурні шедеври світового значення. Зеніту своєї могутности та культурного розвитку давньоруська держава досягає в часи князювання Володимира (980-1015 рр.) та особливо його сина Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). У цей час Київ був не тільки великим політичним і адміністративним центром, а й усесвітньо відомим центром торгівлі, ремесел, культури і мистецтва. За Володимира на Старокиївській горі в X ст. будується Верхнє місто ("місто Володимира"). У його центрі, в оточенні палаців феодальної знаті, був побудований перший на Русі кам'яний храм - Десятинна церква (989-996 рр.). Від цієї споруди починається родовід українського мурованого зодчества. У період князювання Ярослава Мудрого стародавній Київ було значно розширено і побудовано нове місто - "місто Ярослава" - на захід від "міста Володимира" і укріплено ґрандіозною системою валів та глибоких ровів. В ті часи споруджується Софійський собор у Київі (1037-1054 рр.), який був головним  християнським храмом давньої Руси, резиденцією "митрополії руської", загальнодержавним   духовним   центром   нової   культури.   Перлина   архітектурного мистецтва Руси - Софія Київська - величчю і новизною архітектурного образу, високою майстерністю художнього оздоблення не поступається перед жодною з найвидатніших архітектурних пам'яток    світу,  побудованих у той час.  З ґрандіозної будівельної діяльности Ярослава Мудрого в Київській Русі розпочинається інтенсивний і невпинний розвиток мурованого зодчества, що знайшло відображення в подальшому будівництві різноманітних споруд: Михайлівського собору Видубицького манастиря (1070-1088 рр.), Успенського собору Київо-Печерської лаври (1073-1078 рр.), Михайлівського Золотоверхого собору (1108-1113 рр.), церкви Спаса на Берестові (1113-1125 рр.) та багатьох інших шедеврів у наступних етапах розвитку архітектури Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської та Галицької реґіональних шкіл, що в них знаходимо як візантійські традиції - хрестовобанність, ясність та простоту об'ємно-просторових вирішень, так і нові характерні ознаки - пірамідальність храмових споруд, ориґінальність, надзвичайну гармонійність архітектурних композицій, що вже було вироблено самобутнім давньоруським зодчеством.
Національно-визвольний рух українського народу в 1648-1654 р.р. під проводом Б. Хмельницького сприяв розквіту барокової культури та створенню яскравих образів в архітектурі, позначених національною самобутністю, реґіональною своєрідністю та життєстверджуючою народною силою. Стиль бароко з'явився у европейській культурі в кінці XVI - середині XVIII століть, прийшовши на зміну стилю Відродження. В Україні бароко має свої особливості. Це знайшло відображення в архітектурі бароко Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя, Західньої України. Мальовничі, ошатні, пластично-вишукані форми "козацького" бароко Лівобережжя символічними засобами засвідчували героїку перемоги українського народу в національно-визвольній боротьбі. За часів гетьманства Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) в стилі бароко були побудовані церква Іллі в Суботові (1653 р.), храми святого Миколая в Чигирині (1653 р.), святого Михайла та Успіння в Переяславі (1648-1654 рр.), пізніше бурса при колеґіюмі в Новгород-Сіверському (1657-1667 рр.) та ін. На західніх землях України, які залишились під владою Польщі, барокова архітектура мала інше трактування, пов'язане здебільшого з католицькою експансією. В період пізнього бароко в Західній Україні побудовані чудові собори: святого Юра у Львові (1746-1764 рр.), Успенський Почаївського манастиря на Тернопільщині (1771 - 1783 рр.) та багато інших.
Особливо високого піднесення набуває українське бароко в часи Івана Мазепи (1687-1709 рр.). Перебудовується Кирилівська церква в Київі (1687 - 1697 рр.), будуються Покровський собор у Харкові (1689 р.), Святодухівський в Ромнах (1689-1709 рр.), Вознесіння в Переяславі (1695 - 1700 рр.), Хрестоздвиженський у Полтаві (1695-1709рр.), Богоявленський собор на Поділлі (1690 - 1695 рр.) та Микільський на Печерську (1690-1696 рр.), церква Всіх Святих Київо-Печерської лаври (1696 - 1698 рр.). Були споруджені дзвіниці Софійського та Михайлівського манастирів (Х\/ІІ-Х\/ІІІ ст.ст.), первісний кам'яний будинок Київо-Могилянської академії на Подолі (1704 р.), Чернігівський колеґіюм (1690-1702 рр.) і, нарешті, розбудована тогочасна столиця гетьманату - м. Батурин.
Серед шедеврів високого стилю київської барокової архітектури - Брама Заборовського (1746 р.), арх. Й. Шедель, Ковнірівський корпус (1696-1786 рр.) та дзвіниця Дальніх печер (1754-1761 рр.) Київо-Печерської лаври, арх. С. Ковнір, надбрамна церква Кирилівського манастиря (1766 р.), Покровська церква на Подолі (1766-1772 рр.), арх. І. Григорович-Барський, та більш пізні шедеври бароко - Андріївська церква (1749-1754 рр.) і Маріїнський палац (1750-1755 рр.), арх. В. Растреллі.
В кінці XIX ст. та у першій половині XX ст. особливо цікавими є нові пошуки національної своєрідности та активні розробки українського архітектурного стилю в творчості В.Кричевського, П.Альошина, А.Максимова, Д.Дяченка, О.Вербицького, їх однодумців та послідовників. В.Кричевському - художникові, архітекторові, етнографові, педагогові належить провідне місце в творенні українського архітектурного стилю, який на той час отримав продовження в творчості Є. Сердюка, С.Тимошенка, К.Жукова у Харкові, О.Сластьона, І. Кальбуса на Полтавщині, П.Фетисова у Катеринославі, І. Левинського, О. Лушпинського, Т. Обмінського у Львові.
Визначна робота В.Кричевського - будинок Полтавського губернського земства (1903-1908 рр.) - зразок новітнього українського архітектурного стилю. Ця велична пам'ятка української архітектури епохи модерну вражає своєю мальовничістю, яскравими національними барвами та глибоким опрацюванням деталей.
В роки революційного зламу і трансформацій у політиці, економіці та культурі на початку ХХ ст., творча українська інтеліґенція активно шукала нового ствердження в архітектурі, мистецтві, літературі, театрі - в розвитку культури в цілому. Пошуки нового стилю в українській архітектурі та відтворення національних традицій, попри все, не припинялися і в період існування совєтської тоталітарної системи. В 20-30-ті роки помітного розвитку набувають новації конструктивістів (комплекс Держпрому в м. Харкові, арх.: С.Серафимов, С.Кравець, М.Фельгер, 1925-1928 рр.;  Дніпрогес, арх.: В.Веснін, Г. Орлов, М.Коллі та ін., 1927-1932 рр.). Однак цей архітектурний поступ був призупинений правлячою диктатурою. В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод - метод соціялістичного реалізму і тотальної орієнтації на клясику. Розпочинається повсюдна політизація архітектурної діяльности та формування архітектури тоталітарного режиму з його тяжінням до гігантоманії та бутафорської помпезности форм. Це особливо далося взнаки під час організації конкурсів 1935 р. на проєктування урядового центру в історичній зоні м. Київа. Після трьох конкурсів до будівництва був рекомендований проєкт арх. Й. Лангбарда, і в 1936-1938 рр. одна із споруд комплексу, будинок ЦК КП(б)У (нині Міністерство закордонних справ України), була збудована.  Водночас було зруйновано шедевр вітчизняної архітектури - Михайлівський Золотоверхий собор, (нині відбудований). Різка критика   новобудови урядового центру припинила подальше будівництво в історико-заповідній зоні  Київа.
В 1939 р. за проєктом молодого талановитого київського архітектора В. Заболотного   споруджується маштабний будинок Верховної Ради УРСР поруч із Маріїнським палацом - пам'яткою архітектури XVIII ст.  Прості  й стримані форми, світлий колір стін органічно поєднані з кольористикою інтер'єрів приміщень, в яких вдало використана українська народна поліхромія.
Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відобразилися в післявоєнній відбудові міст та сіл України. Особливо це помітно у відбудові головної вулиці столиці - Хрещатика (арх.: О.Власов, А.Добровольський та ін.). Автори використовували в забудові Хрещатика багаті традиції українського бароко і досягли гармонійного поєднання з міським рельєфом.
1955р. з'явилася партійна постанова про усунення надмірностей в архітектурі та необхідність швидшого створення індустріяльної бази сучасного будівельного комплексу. Запроваджується типізація та стандартизація в проєктуванні та будівництві, що призвело до спрощення архітектурних вирішень, "сірости" та монотонности у житловому і громадському будівництві.
Тільки в 60-70-ті роки з'являються перші прояви нової образности в архітектурі, пов'язані з використанням сучасних індустріяльних конструкцій та нових будівельних матеріялів - Палац спорту в Київі (архітектори: М.Гречина, О.Заваров, 1958-1960рр.); підземні станції Київського метрополітену "Хрещатик" (А.Добровольський, В.Єлізаров та ін., 1960р.); "Університет" (Г.Головко, М.Сиркін та ін., 1960р.); "Вокзальна" (Є. Катонін, В. Єжов та ін., 1961 р.), готель "Тарасова гора" в м. Каневі (Н.Чмутіна, О.Гусєва, В. Штолько та ін., 1961р.); Палац школярів та юнацтва у Київі (А.Мілецький, Е.Більський,1965р.); кіноконцертний палац "Україна" (Є.Маринченко та ін., 1970р.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (В.Ладний, М. Буділовський та ін., 1972р.). У 80-ті роки зроблено вдалу спробу цілісного архітектурно-композиційного завершення ансамблю майдану Незалежности в м. Київі (О.Малиновський, О.Комаровський та ін.).
В останнє десятиріччя XX ст., після знаменного розпаду совєтської імперії та проголошення 1991 р. Україною державної незалежности, 1992 р. архітектурна еліта Київа повернула до життя Українську академію архітектури. Настало пожвавлення в архітектурно-будівельній діяльності. В 1995 р. Президент України видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури". В 1999 р. Кабмін України ухвалив Програму першочергової відбудови 56 визначних пам'яток вітчизняної історії та культури. Відновлено храми Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Київо-Печерської лаври. Завершена реконструкція історико-архітектурного середовища гетьманських столиць - Чигирина та Глухова. Нині поступово набуває нового розвитку українська сакральна архітектура. Розробляються також новаторські проєкти житлово-громадської забудови, в яких знаходять своє продовження усталені національні традиції вітчизняного зодчества.
Сучасні технології надають необмежених можливостей для пошуків "ноу-хау" в розвитку новітньої української архітектури. В творчості київської ґенерації українських архітекторів все частіше зустрічаємо прояви постмодерну та інших стильових шукань, як віддзеркалення глобалізації сучасного світового архітектурного процесу. Інколи, однак, гонитва за "новим" призводить до появи в історичній забудові засилля "модної" ерзац-архітектури - вчорашнього дня західнього істеблішменту.
За сучасних умов реконструкції міст надзвичайно актуальною є проблема гармонійного поєднання нової архітектури з існуючим історико-архітектурним середовищем. Це важлива культурно-екологічна проблема архітектури сьогодення - гармонізувати нову забудову міст з природним оточенням та скарбами історико-архітектурної спадщини.

Віктор Соченко, професор
КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ БУДІВНИЦТВА Й АРХІТЕКТУРИ

Уперше від моменту свого офіційного заснування у післявоєнному 1946 р. "Укрреставрація" отримала можливість видати одразу дві книжки: М. Орленка та І. Дорофієнко "Зберегли для нащадків" (К., "Либідь", 2001) та "Корпорація "Укрреставрація": на межі тисячоліть" (К., 2001), де зроблено стислий підсумок нелегкої, в чомусь схожої на знешкодження мін, праці українських реставраторів за 55 років.
Століття, що далося взнаки Україні безумом нищення духовних та культурно-історичних святинь, несамохіть породило і цю унікальну когорту рятівників, яких воно сяк-так терпіло, або просто не помічало. Реставратори існували наче напівпідпільно, їхнім рушієм була надчутлива внутрішня відповідальність.
Покладаючись завше передусім на власні знання і працю, реставратори не знехтували появу нових можливостей з приходом незалежности України. Гріх було не нагадати кому слід, що саме держава відповідальна перед суспільством за збереження національних святинь. Отож для українських реставраторів останнє десятиліття не стало, як для декого, "роками втрачених можливостей". Це завдяки їм Україна відчула себе духовно оновленою у знову чудом посталій красі Михайлівського Золотоверхого Манастиря, Успенського собору Київо-Печерської Лаври, церкви Успіння Богородиці Пирогощої в Київі... Побачила реставровані фрескові розписи, іконостаси, зокрема в Сорочинцах, у київській церкві Андрія Первозваного... Все це духовні події, що мали вплив глибокий і вирішальний.
За більш ніж піввіку українські реставратори накопичили величезний досвід і опанували справу на рівні світових вимог, налагодили навчання фахівців, розробили сучасну концепцію розвитку галузі... Зібрано багатий архів, що прислужиться для подальших наукових досліджень.
"Людство дуже пізно почало усвідомлювати значення спадщини століть і тисячоліть, важливість збереження автентичних пам'яток культури, а міжтим без минулого не може бути майбутнього", - каже головний художник корпорації "Укрреставрації" Інна Дорофієнко.
Втім, суспільство напевне й дотепер гаразд не усвідомило, чим воно завдячує негаласливій праці реставраторів та дослідників мистецтв. Хоча без їхнього відчайдушного, і часто самотнього протистояння здичавінню, сьогодні існувала б набагато тяжча, може непоправна порожнеча в нашій культурі.
"Ми б хотіли привернути більшу увагу громадськости і державних діячів до нашої галузі. Пора вже справу реставрації провадити на основі міжнародної правової бази. Потрібен регулярний фаховий часопис з проблем реставрації", - пояснювали промовці присутнім і зокрема журналістам під час презентації книг.
Щодо часопису, то можна хіба подивуватися: як то така стратегічна й ґрунтовна за своїми здобутками галузь може досі не мати свого видання?
Та реставратори вміють терпляче добиватися розуміння. В совєтські часи Україні, звісно, не було дозволено мати науково-дослідний інститут реставрації. Тепер, нарешті, від минулого року інститут "Укрпроєктреставрація" отримав статус науково-дослідного. Шкода тільки, що здавалось би прості й очевидні речі вимагають надто великих, дорогих зусиль, і поступу доводиться чекати непробачно довго.

Про цю подію так нам розповідає св. Євангелія: "І шостого місяця (після проголошення різдва св. Йоана Хрестителя) посланий був ангел Гавриїл Богом в місто Галилейське, котрому на ім'я Назарет, до діви, обрученої з чоловіком, котрому на ім'я Йосиф, з дому Давида, а ім'я Діви - Марія. І, коли ввійшов до неї ангел, сказав: "Радуйся, обрадованна, Господь з тобою".
Посланцем тим був один з найвищих князів неба - Гавриїл (Сила Божа). Ангел вперше схиляється перед людиною з глибокою повагою і мовить: "Радуйся", бо стоїть перед Дівою, що перевищує його гідністю, тісніше сполучена з Богом, має більшу благодать у Всевишнього. Від цієї хвилі це слово ангельське: "Радуйся" невпинно будуть повторювати всі хори небесні, всі земні племена і народи. Тим одним словом: "Радуйся" наново зав'язуються стосунки поміж людьми і Богом, зірвані через гріх чотири тисячі років тому. Це "Радуйся", вимовлене Ангелом, відкриває всю велич Божого милосердя і прощення всьому роду людському.
Як сонцем освічений діямант міниться найкращим сяйвом усіх барв, так і Пречиста Діва Марія сяяла всіма чеснотами. Вона була повна віри, надії, любови; наповнена покорою, послухом, терпеливістю і чистотою; в Ній жила повнота мудрости, розуму, побожности, страху Божого і інших дарів Святого Духа. Її пам'ять повна святих думок; Її пізнання повне найвищих освічень і світла з неба; Її воля повна найпалкіших почуттів любові і піклування про славу Божу. Благодатні були всі Її діла, слова, почуття, думки. І тому Ангел закликає: "Радуйся, благодатна! Господь з тобою". І чи могло бути інакше, коли Пречиста Діва не віддалила від Себе Бога найменшою провиною, Господь Бог був завжди з Нею, є і буде. Споконвіку був з Нею Господь, бо споконвіку призначив Її у своїх замислах на Матір Божу, а оскільки в Божому житті нема міри часу, то можна сказати, що Пречиста Діва Марія завжди була обдарована гідністю Матері Божої. І завжди був з Нею Бог Отець, як з найулюбленішою дочкою, Бог Син - як з найкращою Матір'ю, Бог Дух Святий - як з найгіднішою нареченою.
Що ж діється в Непорочнім серці Пречистої Діви Марії? Які почуття наповнюють Її святу душу, коли чує таке вітання з вуст Ангела, такі похвальні слова, промовлені посланцем неба? А Вона стривожилася тим словом і подумала, що це за поздоровлення (Лука 1, 29). Звернімо увагу на велику покору, на великий розум Пречистої Діви Марії! На такі похвали, на такий привіт Вона змішалася, занепокоїлася.
Пречиста Діва Марія вважала Себе за негідну слугу Бога, і раптом чує таку велику похвалу. Причиною Її занепокоєння є покірність. З покірністю єднається правдива мудрість.
Не знала, чи ті слова відносяться до Неї і тому "подумала, що це за поздоровлення". Не відповідає на поздоровлення, не питається про ніщо, не тішиться своєю славою, а мовчить і роздумує, чи то дійсність, чи, може, тільки привид? Чи це об'явлення походить від Господа Бога, чи, може, від сатани?.. Мовчить і жде дальших пояснень. Подивляймо цю дивну мудрість п'ятнадцятилітньої дочки св. Анни, цей спокійний, гідний сумнів. Перша Єва вірить словам спокусника: "Будете, як боги" (І. Мойс. 3. 5) і падає, друга ж Єва на слова Ангела: "Радуйся, благодатна, Господь з тобою, благословенна ти в жонах" сумнівається, губиться і чекає спокійно пояснення.
І ти, душе християнська, коли дивишся на чудні дороги і діла Божі, коли розважуєш непроглядні тайни нашої святої віри, то ані на хвильку не забувай про ті слова:  "В Бога все можливе". І тоді, коли твої життєві нитки поплутаються, буря, хмари, громи на тебе  грянуть,  тоді  кажи:   "У Бога  нема неможливої речі!"
Ангел сповнив своє посольство і очікував на відповідь Пречистої Діви Марії. Бог не хотів наказувати, дав можливість вирішувати Пречистій, щоб і тут залишити поле до заслуг. Від одного слова "так" або "ні" обручниці ремісника з Назарета залежало втілення Слова. Небо, земля і пекло очікують згоди Пречистої Діви Марії. Відкриваються уста, і Діва Марія дає гідну Її відповідь: "Це я, слуга Господня, нехай буде мені згідно слова твого" (Луки 1. 38). Чи можна було відповісти в такій поважній справі коротше, краще, скромніше? Слова ці є дзеркалом Її покори, послуху та готовности до терпінь.
Вона каже: "Нехай буде мені згідно слова твого". Не вибирає сама, не йде за власною волею, а добровільно покладається на волю Божу. Знає добре, що Той, чию волю тепер добровільно приймає, дасть Їй силу цю волю сповнити.

Уривки з книги О. Є. КОЗАНЕВИЧА "Цвіт з Назарету або життя Пречистої Діви Марії".

Люблю Тебе, люблю всім серцем, Боже,
Як людське серце полюбити може,
Мені Ти - світ і ціль життя, дорога,
І світ, і ціль - без них життя убоге.

Коли заплачу - Ти мене утішиш,
Коли впаду - із поміччю спішиш.
Навчи мене в недолі сльози втерти,
Навчи мене в любові жити й вмерти.

Навчи мене, як зберегти побожність,
У рухах чемність, в мові - щиросердність.
Слівцем найменшим, думкою одною
Не осоромитись перед Тобою

І ворога приймати незлобиво,
Навчи трудитись терпеливо, пильно.
Навчи людей судити обережно,
Прощати всім, як Ти прощав безмежно.

Під свій покров прийми Твою дитину
Служить Тобі до смерти, до загину.
В Твоїх руках моя спочине доля.
Нехай Твоя свята сповниться воля.
 

Вікторія ІВЧЕНКО
МІСТ-МЕТРО
Морозяна і чиста долина...
Рожевим снігом встелена рівнина...
До неї погляд мій, бува, прилине,
І тут, хоча б на мить, відпочива...

Два береги, поєднані мостом;
Між двох тунелів поїзд наш гуркоче...
А вітерець то лагідно лоскоче,
То шарпає хурделиці хвостом!
І цю рівнину, й рідні береги
Єднає міст безмірної любови...
Я тут живу і стала тут собою,
На все мені тут вистачить снаги!

Полину серцем у широкий степ,
І обніму його, бо маю крила;
Коріння тут моє, моя тут сила,
І за падінням кожним вищий злет!

Давно це було. Жили на берегах Дніпра троє братів - Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь. І звели вони терем на високій кручі, і заклали місто, і назвали його Київом...
І посватав Либідь остґотський князь Теодоріх, син Теодомира, і віддали її заміж у далеку придунайську країну...
А був той князь хитрим та підступним. Задумав він на Київ війною іти, хоч і з київськими князями породичався. Прознала про те Либідь та й утекла з королівського палацу разом із вірними слугами, аби братів своїх про небезпеку попередити. Занарядив Теодоріх погоню за ними і наздогнав на річці, що тепер Либіддю зветься.
І влучили ворожі стріли у відважну Либідь, і загинула вона на переправі, встигнувши-таки, звістку недобру братам своїм передати. І врятували вони місто Києве, і зміцнилася ще більше молода слов'янська держава.
Швидко оповідка про подвиг цей землею русичів прокотилася. Ось як говорив про це народ довгі століття, з вуст у вуста переказуючи: "Впала неживою Либідь із стрілою між плечима, і здригнулася земля. Осипалося листя з дерев. І всі солов'ї попадали мертвими грудками. З хмар повалив сніг... " Одразу річку Либіддю назвали. А поруч, на Дівич-горі, стали молоді київські дівчата хороводи водити, Либідь прославляючи.
Живе пам'ять про неї і сьогодні, хоча й багато води од тих пір стікло... Не та вже Либідь, не така вона широка та повновода. Перетворилася на струмочок тоненький, пішла місцями під землю, у бетонні труби...

Релігійний вінегрет. Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми" (Львів, "Свічадо", 1999).
Хоч сьогодні християнин вже не наражається на брутальне переслідування атеїстичного режиму, йому загрожує нова небезпека - бути обдуреним різноманітними релігійними і парарелігійними пропозиціями. І тому, щоб не бути втягненим у цю новітню гру, християнин повинен вміти оцінити їх у світлі своєї віри.
Пропонуємо читачам уривки з одного із розділів книги.

про причини вступу  у секти

Без сумніву, величезний вплив на популярність сект має дегуманізація сучасного суспільства. В країнах колишнього соціялістичного блоку вона відбувається у вражаюче швидкому темпі, що зумовлене змінами ладу, а також потужною споживацько-ліберальною пропаґандою, яку провадить більшість лівих мас-медія. У цьому контексті влучними видаються зауваження кардинала Ж. Даніельса: "Без сумніву, своїм успіхом секти завдячують до певної міри методам вербування членів, часом також маніпуляції. Однак, якщо дивитися цілісно, основною причиною їх успіху є тенденції розвитку нашого суспільства в напрямі щораз більшої деперсоналізації. Люди стають номерами, їх не розцінюють як особистостей. Так у міжлюдських стосунках виникає холод, майже нестерпний, і самотність. І саме тут з'являються секти з їх більш чуттєвим, ніж інтелектуальним, способом зближення з людьми. Вони дбають більше про логіку серця, аніж розуму. І вони трактують Тебе як когось неповторного".
Очевидно, що такий стан суспільства найкраще віддзеркалює сім'я. Зростання кількости розлучень, брак виховання, брак діялогу в сім'ї, отой холод у стосунках мають, без сумніву, вирішальний вплив на те, що молодь шукає інших спільнот, де вона може задовольнити свої елементарні психічні й духовні потреби.
Багато молодих адептів сект наголошують також на принципових суперечностях між цінностями, які проголошують рідні, та щоденним життям. На жаль, значна частина батьків цілком не помічає цієї проблеми. З досліджень, проведених серед тих, чиї діти належать до сект, випливає, що тільки близько 5% досліджуваних вважають, що це їхня поведінка вплинула на рішення їхніх чад приєднатися до секти. Думаю, що таке самозадоволення є доволі тривожним. Ані катехиза, ані школа (хоч би й найкраща), ані жодна інша група не замінить виховання в сім'ї, і, аналогічно, ніхто не може зменшити відповідальности батьків за виховання дитини. Ті, що вербують до секти, не шкодують часу на вислуховування звірянь молодої людини, на допомогу в розв'язанні її проблем. Брак діялогу легко можна сховати в блискучій упаковці ліберального виховання, яке найчастіше приводить до "оскальпування" з релігійних цінностей. Ось свідчення учасниці інспірованої далекосхідньою духовністю групи - дівчини, яка виховувалася згаданими "ліберальними" методами (за Т. Доктуром):
"Вдома я фактично мала повну свободу, тобто моя мама не переконувала мене ні ходити на релігію, ні не ходити на неї. Просто все залишила на мій вибір... Вона не говорила мені, ані що релігія добра, ані що релігія погана. Вона залишила мене цілком без нагляду. Тимчасом після першого причастя я перестала ходити на релігію. Мені було нудно. Мене змучувало сидіння на уроках релігії. Я воліла ходити по подвір'ї, бігати з дітьми. Я відчувала: що щось не так, бо батьки моїх знайомих, моїх товаришок і товаришів говорили мені, що це недобре, що я не ходжу на релігію, що я свавільна дитина. Я стикалася з такими оцінками, але не переймалася ними. Я навіть вважала, що це чудово, що моя мама мене не примушує. По-дитячому мені подобалося, що я така вільна".
Часто молодь також почувається відчуженою від своєї релігійної спільноти. Такому відчуттю сприяють, напевно, парафії великих міст з великою кількістю людей, що беруть участь у літургії, і малою можливістю особистого контакту з священиком. При тому, що сьогодні нерідко бракує елементарних релігійних знань, богослужіння часто здаються пустим обрядом, лишень даниною традиції. Це відчуття порожнечі може посилюватися різного роду травмуючим досвідом, який не забариться у великій спільноті. Такий стан справ використовують секти, де зустрічі здається, випромінюють тепло і простоту.
Це потрійне відчуження: від суспільства, сім'ї і парафіяльної спільноти влучно окреслив Тадеуш Доктур, який вже у вісімдесяті роки займався дослідженням нових релігійних форм у Польщі. Результат процесу відчуження молоді він назвав "духовною бездомністю".
Тому зрозуміло, що недостатньо критично зауважити: "Я не можу знайти спільну мову з дітьми", "В моїй парафії нічого не робиться", "Що сталося з нашим народом?". Треба будувати рідну хату - "хату" моєї сім'ї, "хату" моєї парафії, "хату" мого суспільства. Я мушу будувати ці "хати", щоб мої рідні не стали "духовно бездомними".
 

Пошана до іншого
Шрі Чинмой. "Матір Тереза". - Видавництво "Рефл-бук" - Москва, 2000.
Ця книга - дивний феномен, що дійсно спонукає замислитись і спробувати зазирнути в глибину, нехтуючи поверхові догми й стереотипи: погляд видатної особи однієї релігії на видатну особу іншої - з повагою і розумінням. І не просто погляд, але - благоговійне схиляння; глибока, справді релігійна шана й духовне єднання у сферах, що перебувають поза рамками національних, соціяльних і навіть релігійних відмінностей.
Саме таким є ставлення до католицької черниці Матері Терези індуїста (хоча це визначення в даному разі, через моє невігластво, може бути неточним; принаймні, за свідченням самого автора - вихованця ашраму Шрі Ауробіндо) Шрі Чинмоя. А як схарактеризувати своє, православного читача, ставлення до автора і його твору? Мабуть, теж варто сказати про пошанування іншого способу мислення, радісний подив від того, як Христос входить у сферу духовности людини нехристиянського світу - притім, що схвальне й іноді захоплене ставлення не означає зречення власних релігійних переконань. Дійсно, коли читаєш рядки: "Я охопив в обійми душу/ Христа, що просвітлює/ Я танцював і танцював"; або: "її <Діви Марії> динамічна чарівна паличка мусить чекати Часу Бога" - відзначаєш, що таке сприйняття геть відмінне від твого; і залишаєшся при вірі, що твоє - православне - розуміння християнства є найбільш повним і правильним. Але (це моя особиста і відкрита для суперечок думка) хіба згаданий погляд індуса можна назвати єрессю? Відмінність між єрессю й іншим поглядом - питання, варте окремої аналізи; у цьому разі я розв'язую його лише на інтуїтивному рівні... Та все ж, мені здається, залишаюся в річищі української традиції - вірність ідеалам і догматам своєї віри та толерантного ставлення до інших. У цьому докорінна відмінність українського православ'я від, скажімо, московського, яке завжди в запеклій фанатичності кидалося нищити все інакше.
І якщо вже зайшло про московську церкву, висловлю одне міркування, породжене книгою Шрі Чинмоя. За біблійним висловом, "Дух Святий дихає, де хоче", мабуть, варто прийняти думку, що Він, бува, дихає в творах, діях і словах людей зовсім далеких від тебе переконань. І навпаки - правильність і святість якоїсь доктрини (для мене - православної) зовсім не означає святости кожної особи чи спільноти осіб, що цю доктрину поділяють. Чи не є то велике випробування - залишатися православним, знаючи, що чинила протягом усієї своєї історії Російська Православна Церква, підлабузниця й служка тиранів-царів Івана IV, Петра І та інших, кривавого деспота Сталіна, а тепер - нового авторитарного правителя Путіна? Моя відповідь - так, варто залишатися православним! Але разом із тим я низько схиляюся перед індусом Шрі Чинмоєм за те, що він є, і перед католичкою Матір'ю Терезою за те, що вона була. І насамкінець - два невеликих уривки з книги "Матір Тереза: Квітка Серце Людства - Пахощі Душа Божествености".
"...Коли люди нападають на неї <Матір Терезу>, скидаючи град критики й звинувачуючи її в тому, що вона обертає на християн усіх і кожного, вона з чистотою й сміливістю говорить про себе: "Я обертаю. Я обертаю вас на кращого індуїста, кращого католика, кращого мусульманина, джайниста або буддиста. Я хочу допомогти вам віднайти Бога. Коли ви знайдете Його, тоді це вже ваша справа - чого ви хочете від Нього".
"...Одного разу суддя-мусульманин з Калькутти переїздив у Дакку й продавав свій будинок. Церква хотіла купити цей будинок для Ордену Матері Терези, що швидко розростався. Йому запропонували 125 000 рупій, що було надто низькою ціною. Він сказав Матері Терезі, що незабаром дасть відповідь. Потім він попрямував до найближчої мечеті помолитися, перш ніж вирішити, чи приймати йому пропозицію. Повернувшись, він сказав із слізьми на очах: "Я отримав цей будинок від Бога. Я повертаю його Богу." Тепер його будинок - дитячий будинок Місії Милосердя Матері Терези".

Кирило БУЛКІН
м. Київ

У наш час, у нашій країні нарис про св. Франциска можна написати одним із трьох способів. Письменник має вибрати... Він може ствердити (хоча це і небагато важить), що св. Франциск випередив свій час. [...] Може написати (з повним правом), що св. Франциск провістив все краще, добре в сучасному світі - любив природу, любив тварин, жалів убогих, розумів духовну небезпеку багатства і навіть власности. [...] Багато хто вважав його ранковою зорею Відродження. [...] Можна писати історію святого, оминаючи Бога. Це все рівно, що писати про Нансена, ні словом не згадавши Північний полюс. [...]
Коли на самому початку свого життя Франциск сказав, що він трубадур, а згодом твердив, що служить новій, вищій любові, це не була метафора... Навіть у суворих крайнощах аскетизму він залишався трубадуром. Він був захоплений любов'ю. Він любив Бога і любив людей, що трапляється ще рідше. Той, хто любить людей, не має нічого спільного з філантропом. В суті, у вченому грецькому слові захована іронія, філантроп, строго кажучи, може любити й антропоїдів. Але св. Франциск любив не людство, а людей, не християнство, а Христа. [...]
Читач не втямить нічого, і багато що йому виглядатиме несусвітнім, доки він не розмислить, що віра великих містиків подібна не до теорії, але до закоханости. Тут я звертаюсь до тих, хто, захоплюючись св. Франциском, не може прийняти його, вірніше, приймає, відкидаючи притім його святість. Я взявся за цю книгу почасти тому, що й сам був таким. [...]
Вам може видатись, що я берусь описати світ чи вселенну, щоб розповісти про одну людину. [...] Але я не намагаюсь показати, який малий убогий чернець на тлі безмежного неба, - я хочу охопити зором небо, щоб ми збагнули, який він великий.

Франциск-войовник

За переказом (може й невірним, але дуже достовірним), саме ім'я св. Франциска - не так ім'я, як прізвисько. Такому негордому, простому чоловікові дуже пасує відгукуватися на прізвисько, як відгукується школяр на кличку "французик". За цим переказом, його звали Іоан, Джованні, але друзі охрестили його Франческо за любов до французької поезії. Більш вірогідно, проте, що мати назвала його Джованні за відсутности батька, а той, повернувшись із торгових мандрів до Франції, де йому дуже поталанило, спалахнув такою любов'ю до французького смаку і звичаю, що назвав сина "франком" чи "французом". В кожному разі ім'я не позбавлене сенсу: Франциск від перших своїх днів пов'язаний з краєм, який став для нього романтичною казковою країною трубадурів.
Батько його, П'єтро Бернардоне, був заможний міщанин, член ґільдії торгівців тканинами в місті Асізі. Важко пояснити, що це значить, не пояснюючи, чим була тоді ґільдія і навіть чим було тоді місто. Бернардоне не був подібний ні до сучасного торгівця, ні до купця, ні до ділка, взагалі - ні до кого з тих, хто живе тепер, коли володарює капітал. Може він і наймав робітників, та проте не був підприємцем, тобто не належав до особливої кляси, відокремленої муром від наймитів. Достеменно нам відомо лише про одну людину, чию працю він використовував - про його сина... [...]
Франциск... був щиросердий, відкритий, зорувався на трубадурів, тримався французької моди і завдяки всьому цьому став романтичним ватажком місцевої юні. Він розкидався грошима як з доброти, так і з дивакуватости, чого й варто сподіватися від людини, котра до скону життя не зрозуміла, що таке гроші. Мати його впадала в розпач, але й милувалася ним, і казала, як могла б казати дружина ремісника: "Він неначе принц, а не син наш". Одна з перших відомих нам подій його життя трапилася на базарі. [...]
Те, що там сталося, допомагає збагнути одну прикметну рису Франциска задовго до того, як її преобразила віра. Він продавав оксамит і тонке шитво поважному городянину, коли до нього підійшов жебрак і попрохав милостині - і напевне, зробив це не дуже чемно. В тому дуже грубому, простому суспільстві не існувало законів, які б забороняли голодному прохати їжу, - вони з'явилися у більш "гуманні" часи; і користуючись відсутністю блюстителів порядку, жебраки могли безкарно надокучати багатим. Але в певних місцях звичай не дозволяв втручатися в приватний торг, цілком вірогідно, що через це прохач втрапив у незручне становище. Франциск усе своє життя дуже жалів людей, що опинилися у безвиході.
Цього разу він роздвоївся між жебраком і купцем, відповідав неуважно, а може й роздратовано. Напевне, йому стало особливо не по собі, адже він був увічливий від природи.
Ніхто не мав сумніву, що Франческо Бернардоне мужній і чесний у найпростішому, навіть войовничому сенсі цих слів, і недалеко був той час, коли всі визнали, що його осіняє благодать. Проте, як на мене, сам він коли й оглядався на щось, то лише на саму обачність. Коли така смиренна людина чим і пишалася, то це своїми манерами. Проте за його досконало-природною чемністю ховались вельми дивні і навіть дикі особливості, чий перший проблиск і бачимо у цій звичайнісінькій події. [...]
Франциск якось розв'язався з покупцем, і тут побачив, що прохач зник. Тоді він вискочив із шатра, кинув без догляду сувої шитва й оксамиту і помчався за жебраком через базар. Він пронісся лябіринтом вузеньких зміїстих вуличок, випадково наткнувся на свого прохача і, на великий подив того, подав йому цілу купу грошей. Далі він став мовчки і поклявся перед Богом, що ніколи не відмовить у допомозі убогому. Рішуча простота цих дій більш ніж характерна для нього. Ціле його життя складається з нерозсудливих обітниць, і всі ці обітниці він виконав.
Перші біографи св. Франциска, що цілком природно жили його великим релігійним переворотом, настільки ж природно шукали в його житті знамень і знаків, корі передвіщають землетрус духу. Але ми відійшли від нього далі, і як на мене, вплив не зменшиться, а збільшиться, коли я визнаю, що не було жодних знаків і нічого особливо містичного у молодого Франциска. На відміну від багатьох святих, він зовсім не відразу усвідомив свою місію. Найдужче він мріяв прославитись французькими віршами та подвигами на полі бою. Він народився добрим, він був відважний, як більшість хлопчиків; але і доброта його, і сміливість закінчувались приблизно на тій межі, де вони завше закінчуються у хлопчиків. Приміром, він боявся прокази... Він любив яскраві і веселі кольори в стилі середньовічної геральдики і, напевне, вбрання мав пишне, всіх кольорів веселки, як на тодішніх малюнках. Проте, коли юнак у яскравому вбранні гнався за жебраком у лахмітті, виявилися риси його особистости, які належить запам'ятати.
Найперше, він біг швидко. Властиво, відтоді він вже не зупинився. Оскільки всі його діла були ділами милосердя, дуже часто пишуть про його лагідність. І дійсно, вона була у ньому, і то найщиріша, але її належить вірно розуміти. В ньому не було заспокоєности, він безперервно кудись прагнув. Лишень його, з-поміж усіх святих, можна було б зобразити, як зображують іноді янголів з крилами на ногах, або навіть замість ніг, в дусі вірша про те, що янгол - і вітер, і вісник, і полум'я. За усієї його лагідности, стрімкість Франциска нерідко межувала з нетерпінням. [...] Ніхто не назве його діловим, але людиною дії він був, в молодості - навіть занадто. Він діяв відразу, занадто швидко, на шкоду розсудливості. І на кожному повороті свого небувалого шляху він оббігав кути так само невтримно і несподівано, як оббігав їх, наздоганяючи жебрака на кривих вуличках Асізі.
Виявилася тут і інша риса, що жила в його душі як інстинкт, раніше ніж перетворилася в містичний ідеал. Напевне, ця риса ніколи не зникала з маленьких республік середньовічної Італії. [...] Він не мав жодного сумніву в тому, що всі люди рівні. [...] Я гадаю, Франциск дійсно не знав, кого слухати, і, вислухавши покупця, вважав за потрібне вислухати і жебрака, бо і той, і інший були для нього людьми. Такі речі дуже важко оповісти тим, хто їх не знає, але в тім то й справа, саме через те народний рух і виник у цьому краї, і розпочав його цей чоловік. Його милосердя, наче, наче вежа, досягло зоряних висот, де паморочиться голова, а то й губиться розум; але будував він на високому плоскогір'ї рівности. [...]
Св. Франциску не пасує зверхній тон "цікавих історій". Їх чимало, та дуже часто в них бачать сентиментальні опивки Середньовіччя, не розуміючи, що святий передусім - це виклик вікові своєму. Земний, людський шлях Франциска належить побачити серйозніше: і наступна оповідь показує нам його зовсім інакшим. А проте й вона ніби ненароком відкриває глибочінь його свідомости, а може і підсвідомости. [...]
Спалахнула війна Асізі з Перуджою. Тепер заведено підсміхатися з того, що війни між тодішніми містами-республіками не так спалахували, як безперервно тліли. Скажемо тільки, що навіть коли б одна з них тривала сотні років, навряд чи загинуло б стільки людей, скільки ми вбиваємо за рік на нашій сучасній науковій війні між сучасними промисловими імперіями.
Звісно, містюки середньовічних республік відстало помирали за те, що любили: за дім, де вони жили, за святині, які шанували, за добре знаних правителів і представників. Вони не могли проґресивно помирати за останні чутки про далекі колонії, переказані безіменними журналістами. Коли ж, виходячи з власного досвіду, ви скажете, що війни паралізували цивілізацію, визнайте бодай те, що міста, які воювали, дали нам паралітика Данте і паралітика Мікель-Анджельо, Аріосто і Тіціяна, Леонардо і Колюмба, не кажучи вже про Катерину Сієнську та героя цієї книги. Якщо місцевий патріотизм - прикрий пережиток Темних віків, чому ж три чверті великих людей вийшло з тих міст і брало участь у тих сутичках? Ще побачимо, що вийде з наших столиць, проте з тих пір як вони розрослися, про великих людей щось не чути. І хлоп'яча мрія не відпускає мене: а що, коли їх і не буде, доки Клепем не оточить стіна і не просурмить сурма, закликаючи до зброї жителів Уїмблдону?
В Асізі вона просурмила, і громадяни взялися за зброю, і серед них був Франциск, син торговця.
Далі буде.

Я чую дзвони радісні і отчі,
Шовковий шурхіт стужавілих крил.
Я піднімаю в ніжне небо очі -
Пливе ласкаво зоряний ковил.
Ці дзвони степу добрі і гостинні,
І кожен квіт по-своєму співа...
Вони пресвітлі, чисті і первинні,
Я знаю мудрі древні ті слова.

Вони - всесильні й найдавніші,
Такі доречні в глушині...
Вони - найкращі в світі вірші,
Що тільки випливли з душі.
Вони птахами в груди б'ються,
Набрякли думами й дощем.
Вони у руки не даються.
Вони - і спомин, і печалі щем.
У мене все із ними спільне -
І степ, і крила, і віки...
В них все безмежне, світле, вільне -
На всі замислені вінки.

  *   *   *

Як сильно хочеться в село...
Ще так ніколи не було.
Втомилась жити між чужими,
Схотілось посадить жоржини
І, як заведено із роду,
Пройтись повільно по городу,
Оглянуть все, що знала змалку,
Скопати грядку і фіалку
Рядком під хатою посіять,
А потім сісти і помріять.
Згадати маму. Помовчати.
Вклонитись сонечку і хаті,
А ще - напитися води...
І знову їхати туди,
Де вже ні кленів, ні акацій,
А лиш дроти комунікацій
Та сіре небо самоти.
Навіщо їхати туди?
 

ХАТИНКА

У степу живе хатинка.
Вікна є і комин,
А іще у ній живе
Найніжніший спомин.
Зеленіє цілий рік
Мох на давній стрісі.
І нема туди доріг -
Як в дрімучім лісі.
Ні убрід, ні навпростець
Вам дійти несила,
Щоб дістатись в той кінець,
Треба мати крила.

З нової книги поезій "Дзвони степу", СІЧ, 2001
м. Дніпропетровськ (Січеслав)

Із крилець струшують краплини,
Ковтають мряку дощову.
"Живу, живу, іще живу!" -
І гублять крихітні пір'їни.

м. Боярка

З кн."Лілея біла". К., "Кобза", 1995
*  *  *
І чого це я певна,
Що до мене прихиляться зорі,
Перестигла печаль
Бурштиновим намистом сяйне.
Пересіяний біль -
Ваговито-добірний, прозорий
Зворухнеться і світлом
Переповнить доверху мене.

З кн.. Тетяни Володай "Лілея біла". К., "Кобза", 1995

Твій відкриваю сад пишний
Мудрого рідного слова,
Мово, зоря світанкова!
Розквіт твій вельми не втішний,
Бо не даєш ти спокою
Власним й чужим супостатам.
В путах імперського брата.
Ніби ідеш під конвоєм.
Де ж той господар незламний?!
Де ж ви, нардепи народу?!
Мові козацького роду
Шлях торувати державний!
Мово моя! Невмируща
Нації риса всевладна.
Вірю: розквітнеш трояндно
В шані .людській всюдисуща.
Прийде в свідомості новій
Сила твоя і окраса -
Мрія пророча Тараса
Й мудрість Всевишнього в слові.

ОЧІ
Очі людей - то їх душі,
Вони віддзеркалюють скарби духовні -
осяйні, сіренькі, убогі.
Дивне ознак поєднання у кожному з нас.
Віч у віч,споглядаючи дві ці зірниці,
Прагнем пізнати в них щирість й відвертість,
Дрімотну байдужість, хитрість лукаву
чи підлу підступність,
Чи магнетизм душ прекрасно, простих,
що від Бога,
Де можна підтримку знайти і пораду
В своїм неспокої, зневірі й безсиллі...
Як вас багато - і карих, і сірих,
блакитних й зелених,
Як і зірок на правічному небі
з світлом яскравим чи тьмяним,
Що лине на землю,долаючи відстань велику
Й даруючи людям красу незбагненну
цілком безкорисно...
Радісно бачить такі два пречистих озерця,
Що випромінюють світло добра й благородства
В усмішці чемній, привітному слові чи дружньому
жарті, що лічить від болю.
Дай, Боже, в єднанні святому всім жити, любити,
творити й з достоїнством світ залишати...
Перед такими побожно схиляю коліна,
а злих же не хочу я бачить:
Я їх не приймаю за сліз людських море,
облуди, злочинства та вбивства...
Це мотлох жахливий, що нищить наш цвіт України.

м. Січеслав

Ти себе змінити не хочеш,
Як метелик безвладно тріпочеш
На хиткому і гнівнім вогні.
Наче хтось налякав чи зурочив,
Не прикрила і Сила Отча...
Я відважно дивлюся в очі:
"Є Господь. Рятувать не мені".

Можем тільки ділитись Любов'ю,
А повчать - не для нас із тобою.
...Тіло никне - як зірвана квітка,
Мов покинута духу намітка.
Де ж терпіння і стримання є,
Силу Бог у свій час додає.

І така наука по чім?
Серце зовсім замовкне від болю:
Ні, не можна Любови навчить,
Можна тільки ділитись Любов'ю.

(Фраґм.)

Формула життя

- Ти можеш вивести свою формулу життя? - запитав він тихо. - Як прагнення? Твоє?
І додав:
- Одним лише словом?..
Це прозвучало дещо несподівано. Хоч і випливало з нашої з ним розмови про вічне. Місто своєю вечірньою вітряною свіжістю наводило на роздуми. Нескінченним ланцюжком буття довірливо шелестіло листя, народжуючи немовби відповідь: "В серці твоєму ця формула вічности. В Лесиній пісні, що лине до нас, промовляючи: "Я в серці маю те, що не вмирає!..".
Чим має бути сповнене серце невмируще? Словом нетлінним! Високим! Словом, що є Дух і Життя! (Ів 6.63). Життя - вічне. За промислом Творця!.. Що закладено в основу цього задуму першопочатком і нескінченністю? Заради чого живе, дихає і торжествує усе, що існує? ...Дарує, засвідчує, стверджує! Що?.. Силу, що становить сенс життя! Неосяжну, непереможну Силу, яка є Любов! Суть не в тому, щоб скласти формулу, але в тому, щоб самим життям втілити істину. Думаю, саме це ти мав на увазі в своїм запитанні? Життя - це категорія вічности. Її не можна обмежити. Її можна тільки виявити. Через світло, що є "дорогою, і правдою, і життям" (Ів. 14.6), тобто через Того, Хто і є втіленням Любови.

Володимир Поляков
м. Володимир-Волинський

Київська міська організація Всеукраїнського товариства "Меморіял" ім.. Василя Стуса протягом двох років працювала над створенням музейної експозиції "Забуттю не підлягає". Вона є першою в столиці України і буде постійно діючою. Експозиція відображає події трагічного тоталітарного періоду в історії України ХХ століття. В кінці минулого року відбулося офіційне відкриття експозиції. Голова КМВОБМ ім. Стуса Роман Куцик, депутат Верховної Ради минулого скликання, перед відкриттям експозиції, звертаючись до поважних гостей та представників преси, сказав: "Створюючи музейну експозицію "Забуттю не підлягає", ми насамперед спиралися на правду, на відтворення хроніки злочинів тоталітаризму в архівних документах, незаперечних фактах, в ілюстраціях... Йдеться про дії, якими було завдано надзвичайно великої шкоди, не лише матеріяльної, але моральної та духовної; нашому народові, українській нації. Про це ніколи не сміємо забувати. Про це мусять знати наші діти, внуки, майбутні покоління України. Присутній на відкритті експозиції Віктор Ющенко у своєму виступі сказав: "Я народився у селі на Сумщині, де у 1932 р. кожного ранку їхала підвода і збирала урожай смерти за ніч... Я переконаний, що в долі українців тема українських голодоморів, політичних репресій - це не просто сторінки пам'яті, це сторінки, без усвідомлення яких ми не можемо по-справжньому визначитися у майбутньому. Але сьогодні ми не маємо ще ні достойного пам'ятника, який би підтримав нашу пам'ять, ні музею...".
Вперше не лише в Київі, а й Україні створено експозицію, яка у хронологічній послідовності, починаючи з 1917 р., висвітлює історію тоталітарного минулого.
Створено експозицію під керівництвом Р. Круцика. Він має досвід такої праці, оскільки в Івано-Франківську раніше організовував музей "Визвольних змагань", частку матеріялу якого використав у київській експозиції. Концепція експозиції, підготовка текстів, добір документів та ілюстративних матеріялів належить професорові Юрію Шаповалу, Голові Наукової ради товариства "Меморіял".
Виставка починається з мапи СССР, на якій показана географія 230 груп концлагерів різного тюремного режиму. Лише четверта група лагерів розташована на теренах України - на Донбасі, решта - на Півночі, Сибіру та Далекому Сході. Експонати згруповані за тематикою та розташовані в хронологічній послідовності: 1 - три голодомори з мільйонними жертвами, 2 - розкуркулення, виселення, колективізація, 3 - знищення української інтеліґенції, духовенства, архітектурних пам'яток (церковних храмів), 4 - Друга світова війна, масові вбивства у тюрмах в'язнів, зміна окупантів, депортація етнічних українців з прабатьківських земель (Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя). Післявоєнні комуністичні злочини, пов'язані з визвольними змаганнями за незалежну Україну, та насильне, незаконне виселення сотень тисяч людей в північні, сибірські та далекосхідні краї як дармової робочої сили.

Микола Витрихівський

Адреса "Меморіялу": м. Київ, вул. Стельмаха, 6а.
 

Фройд та Льюїс - різні життєві вибори
В кінці минулого року у Львівській Богословській Академії відбулися чотири відкриті лекції на тему: "Зіґмунд Фройд та Клайв Стейплз Льюїс: два суперечні світогляди", які прочитала асистент катедри світової літератури Львівського Національного Університету ім. Івана Франка Галина Пастушук.
Мета лекцій - привернути увагу широкого загалу до проблеми атеїзму і віри через порівняльну аналізу двох видатних особистостей 20-го століття, які яскраво відображають діяметрально протилежні позиції людини щодо свого місця в сучасному світі. Перша - позиція віденського доктора психології, котрий усе свідоме життя відстоював матеріялістичний світогляд, і друга - позиція Оксфордського професора літератури, що присвятив останні 32 роки свого життя раціональному захистові духовного світогляду.
"Я твердо стояв на тому, що Бога не існує. Мало того, я був сердитий на Бога за те, що Він не існує. Так само я був сердитий на Нього за те, що Він створив цей світ. Чому повинні істоти нести тягар екзистенції, накинутий на них без їхнього відома?" - говорив Льюїс, будучи атеїстом. Згодом він, одним з перших, здійснив спробу раціонального пояснення, чому Бог допускає біль і страждання людини.
 

Засновано Український Католицький Університет
Підписано установчі документи Українського Католицького Університету. Цим рішенням Фонд св. Климентія відреаґував на попередню постанову 2000 р. Синоду УГКЦ, яка рекомендувала заснування УКУ у Львові - на ґрунті Львівської Богословської Академії. Урочисте підтвердження відбудеться в липні 2002 року, під час ІІІ сесії Патріяршого Собору УГКЦ.
"Найвідповідальніше завдання полягає у тому, - говорить ректор Академії о. д-р Борис Ґудзяк, - щоб наш Університет зберіг дух християнського навчального та наукового закладу, згідно з тим, як його ще на початку століття у своїх мріях і плянах бачив Митрополит Андрей Шептицький і згодом Патріярх Йосиф Сліпий".

Професор Крістіян Ганнік стане директором Інституту літургійних наук Львівської Богословської Академії. Він також визначив долю своєї приватної бібліотеки, яка перейде до фонду бібліотеки ЛБА.
Крістіян Ганнік народився у 1944 році у Бельгії. На сьогодні він є одним із найкращих знавців візантійської літургійної спадщини, слов'янської філології, візантійсько-слов'янської літургіки й церковного співу. Він очолює катедру славістики Баварського університету ім. Юліюша Максиміліяна у Вюрцбурзі.
Понад три роки він був західнім координатором спільного з Інститутом науково-дослідницького проєкту "Репертуар української сакральної монодії".
Професор Крістіян Ганнік не обмежується лише академічним вивченням візантійської Літургії. Він бере участь у літургіях, знає багато літургійних текстів напам'ять і чудово співає. Свого часу він виховувався у Тевтонському манастирі, де навчився церковного співу та реґентства Східньої Церкви.
Бібліотека професора Ганніка нараховує 20 тисяч книжок і складає маловідомий в Україні пласт наукової літератури. "Цю бібліотеку я збирав упродовж усього свого наукового життя, - говорить професор Ганнік. - Тому вона представляє мої інтереси як науковця, а саме: візантієзнавство, музикознавство, старослов'янська філологія, кавказознавство, сходознавство загалом".
Професор Ганнік є досконалим знавцем вірменської богословської спадщини, зокрема літургійної, зазначив ректор ЛБА о. д-р Борис Ґудзяк. Якщо зважити, що вірменознавство посідає особливе місце у вивченні християнської спадщини, зокрема Отців Церкви, тоді зрозумілою стає наша радість із того, що професор Ганнік погодився бути директором Інституту літургійних наук ЛБА. Тим більше, що вірменознавство фактично ніде, за винятком самої Вірменії, не вивчається, а Львів, як відомо, був одним із найбільших культурних центрів вірменської діяспори.

"Наша віра" спонукає думати
Давно вже постійно передплачую ваш часопис. Передплачую і для церков Київського патріярхату і навіть для однієї сільради.
Наближався день Різдва Христового. І ось вже ранок 6 січня - і в мене відчуття: щось повинно статись...
І дійсно приносять Вашу газету. Тримаю її в руках як подарунок, від зворушення аж заплакала. Кожен випуск "Нашої віри" глибокий і є над чим подумати. Але це число взагалі унікальне. Щиро дякую Вам.

Я. В. ХРІН
м. Полтава

До архіву газети

На першу сторінку