Газета "Наша Віра", березень 2012 р.

Великий пiст

Великий піст кличе нас увійти разом із Христом у духовну весну. Церква по-материнському запрошує заблудлих дітей повернутися під теплі промені Божої ласки, прокинутися до життя. Великий канон преподобного Андрія Критського, молитовне читання якого впроваджує православного християнина у Великий піст, демонструє реальний стан кожного, хто опинився в краю гріха.
Благословляючи кожного на скромний християнський подвиг Великого посту, Церква вірить, що цей досвід духовного пробудження допоможе нам вирватися з холодної засніженої пустелі гріха й відкрити нову життєву перспективу — в гармонії з Богом і ближнім, у церковній спільноті.
Втеча від єдиного реального Бога відбувається по-різному. Вона може виявлятися в перетворенні на ідола себе самого: в потуранні власним амбіціям, тілесній пожадливості, в підпорядкуванні всього життя турботі про своє здоров’я, фізичну силу чи красу, кар’єру. Шукаючи зовнішнього джерела духовної сили і енерґій, можна поринути в баговиння езотерики, забобонів, псевдооздоровчих культів. Хтось тікає від безкомпромісности біблійних заповідей, як нібито архаїчних і віджилих, у світ неоліберального релятивізму.
В штучно створеному людською уявою світі, позбавленому Творця, євангельський образ ближнього підмінюється праґматичним підходом до оточення, коли людей довкола розглядають лише як об’єкти маніпулювання. Мистецька творчість обертається галасливою й епатажною саморекламою, політична діяльність — брутальним визиском однодумців або переслідуванням конкурентів. Та навіть церковне життя тут перетворюється на змагання марнославних осіб, економічних кланів, суспільних пріоритетів. І так у площині масових комунікацій, в громадській думці й повсякденному побуті формується віртуальний світ, протиставлений реальному, Божому світові.
Але в такому світі неможливе життя. Тут гине, духовно деґрадуючи, особистість, завмирає будь-яка плідна ініціятива, руйнується цивілізація. Вихід же з мертвотної пустелі до життя вказує нам Христос. Недарма богослужбові співи говорять про Нього як про Сонце правди, послане в світ, аби вказати кожній опанованій гріхом людині, де шукати вихід з країни блукань.

З пастирського послання архиєпископа Харкiвського i Полтавського Iгоря

Микола КОСИЦЬКИЙ
Грецiя православна

Закінчення.
Початок у ч. 2

Виходячи з парафіяльної церкви, не дивуйтеся попільничці, що може стояти одразу біля церковної брами. Два продукти, які споживають чи не всі сучасні елліни, — це кава й цигарки. Не ганьте за це парафіян. Діти можуть галасливо бавитися біля самих стін храму, але чи варто їх відганяти? Вони горобцясто сидять попід іконостасом під час служби, однак, чи варто їх муштрувати стоянням? Людина спроможна линути до Господа, Який може відчутися дуже близьким. Ось Він тут, поруч, лише варто піднести очі чи підняти голову, або ж просто нічого не робити. Він може Сам взяти вас за руку чи торкнутися серця, а ви схилите Йому голову на плече, як улюблений учень. Хто би не був, хто би не прийшов. Хліба вистачить усім, навіть того, що роздають по літургії.
Тут можуть бути поруч, у сусідніх будинках, у ряді вуличних споруд — магазин взуття, церква-капличка, бутик. Що це? Профанація святости, змішування непоєднуваного? Чи простий вияв усесущости Господа? Він таки поруч нас, разом із нами всюди й завжди? Знов-таки, не робімо вимріяних висновків, уявлень про сучасних еллінів. Усі вони не дістані з книжок, а живі, зі своїми «цікавостями» та особливостями, яких ще треба пошукати.
У Греції є багато місць, про які ми знаємо або чули. Однак два з них неодмінно варто відвідати — це Свята Гора Афон та Метеори. Два найбільші осередки чернечого життя в Елладі. Свята Гора Афон розташована у Македонії, Халкідікі (область північної Греції). Грецькі міти пов’язують цю назву з іменем одного титана, який брав участь у Гігантомахії.
Нині ж тут розташувалися 20 манастирів разом зі скитами, що засновані в різні часи, різними людьми, монахами із різних земель, які прагнули усамітнення. Тут вони шукали тиші та супокою в Бозі. Тут їм являлася Господня ласка, любов та благодать. У бажанні присвятити своє життя Господові, за переданнями, сюди почали приходити перші поселенці вже у ІV — V ст. Однак із датуванням багатьох речей на Афоні не може бути остаточної певности. Багато відомостей до нас дійшло лише у формі переказів. За часів, коли манастирі розграбовувалися, спустошувалися чи навіть плюндрувалися, — страждали й рукописи, які могли нам щось розповісти більш вичерпно, докладно.
Манастирі розташовані в ієрархічному порядку. На першому місці в переліку манастирів Афону – Велика Лавра. Вона розташована біля самої гори Афон (південно-східний бік півострова). Далі манастирі Ватопед, Івірон (історично вважається грузинським), Хіландарі (сербський), Дионісій, Кутлумусіу, Пантократор, Ксіропотаму, Зографу (болгарський), Дохіяр, Каракалу, Філотеу, Симона-Петри, ап. Павла, Ставро-Нікіта, Ксенофонтос, Григоріу, Есфігмен, Пантелеймона (руський) і Констамоніту. Кожен манастир Афону – це окремий, багатомірний, нашарований світ. Столицею Афону є місто Каріємс, що розташоване в центрі півострова.
Не дивно — більшість манастирів стоять поблизу моря. Мають мури, бійниці, башти і чимось нагадують радше фортеці. Твердині віри...
Усі вони є чоловічими. Перебувати або здійснювати прощу на Афон жінки не мають права. Стосовно цього останні часом запитують, мовляв, якби була кораблетроща, чи прийняли б ченці Афону потерпілих, серед яких були би жінки? Питання провокує. Але трішки не бере до уваги Любови. Афон був притулком для багатьох греків під час визвольної боротьби проти турків; тут переховувалися єврейські родини упродовж ІІ Світової війни… Чи варто продовжувати?
Усі манастирі Святої Гори перебувають під юрисдикцією Вселенського Патріярхату. Афон живе за старим церковним календарем, хоча Елладська православна церква – за новим. Афон називають «земним уділом Божої Матері». За переданням, коли Вона разом із Іваном Богословом хотіла відвідати Лазаря на Кіпрі, корабель, у якому вони вирушили в мандрівку з Яффи, вітри віднесли аж сюди. Богородиця, вражена красою природи й тишею цього місця, благословила його і попрохала Свого Сина, щоб це були Її сади.
Хоча це й півострів, прочани потрапляють туди морем. Однак найперше, що потрібно – подати заявку, тобто зарезервувати дату в канцелярії Афону, коли б ви мали намір відвідати Святу Гору, а також заздалегідь попередити відповідний манастир про своє бажання залишитися в ньому. Із Салонік автобус вирушить до міста Урануполі, звідки вже морем мандрівка триватиме далі. Дозвіл про перебування на Афоні видається на чотири дні в день в’їзду. Одначе вас ніхто не гнатиме, коли ви захочете залишитися там на довше. За час перебування на Горі вся житейська біганина лишається десь далеко. Плавати морем вона не вміє.
Корабель курсує звичним маршрутом від Урануполі до порту Дафні й прочани виходять на тих зупинках, де їм найбільш зручно дістатися до манастиря, куди вони прямують. На самому півострові прочани можуть пересуватися пішки від одного манастиря до іншого. Однак сполучення манастирів і півострова в цілому забезпечується також автобусами, тому за бажанням чи необхідністю прочан дістатися будь-якої точки Афону можна досить швидко й просто.
Чи не всі манастирі використовують «природне освітлення», тобто освітлюють храми свічками та лямпадами. Таке світло інакше являє перед нами церкву, лики, ікони, фрески, тому й служба в цьому тремтливому, трепетному ненадмірному освітленні триває по-іншому.
Всі манастирі мають багаті бібліотеки рукописів та друкованих книг. Кожен із них радо відкриє вам свої скарби — мощі святих, преподобниих і замучених; речі Пресвятої; чудотворні ікони... Кожного прочанина манастир щиро зустріне, пригостить частунком, і ви спочинете з дороги перед вечірньою службою. Зранку буде літургія та трапеза, після чого ви знову вирушаєте в путь. За час перебування на Афоні, скільки б ви там не були, звикаєш до нього, як до свого дому. Від’їжджаючи з Гори, озираєшся з думкою повернутися сюди. Пережити, віднайти те, що втрачається в буденному існуванні людини.
А на північному заході Греції у Фесалії є невелике містечко Калабака (Каламбака). Яке можливо б ніколи й не з’явилося на мапах, коли б поруч на «кам’яних стовпах» не розмістилися манастирі. Це місце називають Метеори. Кам’яні стовпи, що подібні на гігантські колони, привертають увагу не лише прочан, але й науковців-геологів, туристів. Науковці твердять, що ці скелі були колись дном моря. З часом, під впливом зміни температури, геологічного тиску води та інших природних чинників зформувалися такі колони, які зараз височать на 600 метрів понад рівнем моря.
Перші поселенці-ченці прийшли сюди в Середньовіччі близько Х ст. Як і на Афоні, в Метеорах із точним датуванням певних речей також виникають складності. Однак один із найбільш шанованих тутешніх святих Афанасій Метеорський прийшов сюди саме з Афону. Колись тут існувало більше двадцяти манастирів, зараз відновлено і діє лише шість: Святого Стефана, Святої Трійці, св. Миколая Анапавса, св. Варлаама, Русану (Арсану), Преображенський (Великий Метеор, збудований Афанасієм Метеорським). Два з них жіночі, це манастирі св. Варвари (Русану) та св. Стефана.
Як і Афон, Метеори пережили багато скрутних часів. Особливо це припадає на період завоювання Греції і Фесалії, зокрема, турками наприкінці XIV — початку XV ст. Правда, й під час визвольної боротьби за незалежність Греції на початку XIX ст. Метеорам було нелегко.
Зараз порівняно просто від Калабаки дістатися автом до потрібної вам скелі з манастирем, а далі вже сходинками піднятися на саму верхівку, в манастир. Уявімо, як було раніше; як підіймалися на ці скелі перші монахи? Не кажучи вже про те, як будували тут, на верхівці, храм, келії чи інші необхідні будівлі. Для підйому ченців, прочан на важкодоступні скелі були споруджені спеціяльні механізми, мости. Перші піднімали людину в кошику чи сітці, другі — слугували доріжками над безоднями. Звісно, зараз є сходи, однак вони з’явилися значно пізніше, вже в наші сторіччя й часи. Проте кошики та сітки не віджили своє. Вони й нині використовуються активно для легшого підйому важчих речей в манастир.
Звідси вам під ноги постелиться долина. Будиночки, дороги й доріжки, мчать автомобілі… а ви піднялися в Небо. Сонце найперше вітає верхівки цих гір, сповіщаючи про радість нового дня. Поруч Небеса й гори, хіба лиш моря немає, як на Афоні.
З манастиря до манастиря можна пересуватися пішки чи автом. Проте манастирі відчинені для прочан лише в певні, визначені дні й години. Після того як піднявся так високо, нічого іншого не залишається як зійти донизу. Спускаючись із Метеор, думаєш ще раз здійнятися, злетіти так високо. Чи не за втраченим Раєм сумуємо ми часом усі?..

До 120-річчя Патріярха УГКЦ Йосифа Сліпого
Пам’ятi видатного сповiдника вiри

В урочистостях з нагоди 120-річчя від дня народження Патріярха УГКЦ Йосифа Сліпого, які відбувались у селі Заздрість, що на Тернопільщині.
У музеї-садибі Патріярха архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк та екзарх Луцький Йосафат Говера спільно з священиками відслужили Божественну Літургію.
Владика Йосафат Говера вважає, що саме постать Патріярха має стати орієнтиром для вірних: «Ми мусимо бути свідомі того, що не знаємо, які труднощі та випробування чекають на нас у майбутньому. Але коли ми звертаємо свій погляд на постать Блаженнішого Йосифа, це дає нам надхнення і певні орієнтири. Бо бачимо людину, яка у будь-яких випробуваннях залишалась вірною Церкві, народові, ідеї. Це чудовий приклад, який може нас заохотити та надихати іти вперед», – наголосив владика.
Коментуючи актуальність дослідження постаті Патріярха Йосифа, історик Олег Турій наголосив: «Йосиф Сліпий був ісповідником віри, він мужньо витримав жорстокі переслідування і тримався дуже гідно, він і сьогодні може служити взірцем для наслідування. А тому його постать цікава не лише як об’єкт наукових досліджень, але й як джерело утвердження віри в нашому зневіреному суспільстві. УГКЦ уже створила підготовчу комісію, яку очолив директор Інституту історії Церкви УКУ о. Андрій Михалейко, для збору матеріялів щодо майбутньої беатифікації Патріярха». Хоча офіційно процес ще не розпочато, зараз, за словами Олега Турія, ведеться інтенсивне опрацювання документальних джерел та усних свідчень.
Також Український католицький університет долучається до роботи над впорядкуванням Архіву Патріярха Йосифа в Римі, де зібрано багато матеріялів про його діяльність після звільнення з ГУЛАГу та інформація, яка стосується життя катакомбної Церкви в Україні. Як розповів Олег Турій, наближається до завершення праця над підготовкою до друку спогадів Патріярха Йосифа, які були написані невдовзі після його приїзду до Риму: «Вони дуже свіжі, яскраві. Блаженніший згадує свої дитячі роки, молодість, наукову працю й пастирське служіння. І це ще одне свідчення, що совєтські переслідування не зламали його духу. Це дуже важливий документ, і для його видання потрібна серйозна праця над коментарями та поясненнями», – наголосив історик.
До 120-річчя з дня народження Патріярха у Заздрості також презентували аудіодиск «Дітям про Патріярха Йосифа Сліпого». Це 8 оповідань про життя Блаженнішого, записаних у хронологічній послідовності. У рамках святкування у Заздрості також відбулась презентація двотомника Володимира Сергійчука «Патріярх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки», де уперше опубліковані документи радянських спецслужб, у яких зафіксовано сторінки життя та діяльности Глави УГКЦ. Також Олег Герман представив власну книгу-кіносценарій «Князь Церкви».

Прес-служба УКУ

Велич особистості

У Київській тюрмі, в ізоляторі, до краю виснажений 16-літньою каторгою і допитами, але не зламаний в дусі, написав Блаженніший на самі свої 69-і уродини, 17 лютого 1961 р., два оскарження совєтській владі в Україні. Одне було заадресоване до Першого Секретаря комуністичної партії України — Підгорного, а друге — до Міністра внутрішніх справ, що його часто кликав до себе. Ось деякі уривки з листа, надісланого до Міністра внутрішніх справ Радянської України.
Ви, що є при владі Радянської України, оскаржуєте папу, що він ваш ворог. Поведіться тоді так, щоб він став вашим приятелем. Припиніть переслідування Греко-католицької Церкви і нівечення релігії взагалі: безсумнівно, що тоді відносини покращають. Подумайте тільки, що ця Церква на території України існує вже 1900 років, а ви — тільки 44, навіть не півстоліття. Вона ще перед вами заступалася за бідних і всіх тих, що були скривджені, але це зробила вагою своєї духовної сили, а не зброєю... Багато разів у Москві і також тут, у Київі, мені запропоновано, за велику винагороду, щоб я висловився публічно проти папи, але я вважаю цю пропозицію образливою... Ми, греко-католики, є громадянами України так як і ви, але не через те папа повинен бути нашим ворогам. Я не маю жодного наміру піти за кордон; все, що я тільки бажаю, — це повне визнання прав Греко-католицької Церкви, що вона мала і що їй належаться на основі сьогодні потоптаної конституції.
Ви знаєте добре, що я був арештований вночі і вночі перевезений до Київа так, щоб ніхто не знав, де я подівся. Все-таки вірні були готові дати мільйон рублів, щоб ви мене пустили на волю. В міжчасі мене судилося вночі при замкнених дверях, недалеко вашого теперішнього кабінету, без жодного адвоката...
Лишається мені, правда, мало років життя, але багато ви мені їх взяли, тому що в стані безборонного в’язня і каторжника терплю я тортури і глушення вже майже 20 років...
Є дехто між вами, що марно сподіваються смерти всіх греко-католиків. Греко-католицька Церква розвинулась поза межами батьківщини і зміцніла, як ніколи досі. Тому, в тій хвилі, немає жодних перспектив, щоб вона завмерла зовсім. Певно, ми тут помремо, але помрете також і ви — і Греко-католицька церква переживе у підпіллі гоніння від злочинного, безбожного режиму і Православної анархії, і буде жити. Щодо вас, відомого безбожника... з якої причини поборюєте католицизм і захищаєте Православну церкву? Не личить одному безбожникові робитися аполоґетом й оборонцем Московського патріярхату і большевицького православ’я!
Однак будь-яка дискусія в тій справі є, на жаль, зайвою. Я вже доказав, що ми не є в Академії Наук, що не маємо однакових прав... Ви є міністром, я натомість — в’язнем без жодного права. Я є науковцем, не політиком, ви не є науковцем, але політиком, провідником держави, що посідає публічну силу. Я, очевидно, не можу говорити з позиції сили. Я вирушав з одної в’язниці, щоб попадати до другої, щоб знову опинитись в якійсь третій... І так, Богу дякувати, пережив я вже 17 років завсіди під наглядом ваших гвинтівок. Коли мене забирали на допити, ішов я до лікаря, бо був хворий, і мусив натомість терпіти труднощі, які доводили до божевілля, щоб захищатись годинами й годинами; навіть для здорового чоловіка не було б це легко, подумайте тоді, як було мені, хворому, і за жарґоном табору — «доходяги» (що ледве ходити може).
Владика Iван Хома, Патрiярх Йосиф. Львiв

Iз «Заповiту»
Патріярха Йосифа Слiпого

Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племені й нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота зі своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами, чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада підноситься і до Церкви, а саме: що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисячі років держати зв’язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча п’ятсот дев’ятдесят п’ятому і шостому році закріпили єдність із Римською католицькою церквою, під деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в анналах Церкви про цю оборону Святої Єдности нашими братами».

Наталя КУЧЕР
науковий спiвробiтник Нацiонального Музею лiтератури Украiни
Потреба висоти духу


Євген Сверстюк. ШЕВЧЕНКО ПОНАД ЧАСОМ. Есеi. — Луцьк; «Терен», 2011

Наприкінці минулого року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулась презентація нової книжки есеїв «Шевченко понад часом» філософа, дисидента-шістдесятника Євгена Сверстюка.
Шевченко для шістдесятників був знаковою постаттю, точкою відліку у зростанні їх національної свідомости. Вони бачили в спадщині Поета не лише матеріял для вивчення — це був фундамент, на якому вони творили себе. Ідеали Шевченка формували їх життєвий вибір. На могилі Кобзаря в Каневі юна Михайлина Коцюбинська клялась у вірності рідній культурі — вона переживала це як «першу особистісну зустріч з Шевченком». Започатковане Аллою Горською покладання квітів 22 травня до пам’ятника в Київі для багатьох шістдесятників було особистісним виявом шани і любови, за яку багато хто дорого сплатив.
Книжка Євгена Сверстюка — це також його особистісні зустрічі з Шевченком упродовж життя. До неї увійшли есеї від середини шістдесятих років і по-сьогодні — більше сорока текстів, читаючи які, ніби проходиш дорогами життя самого автора. Записувати свої роздуми він почав у книзі вражень Музею Шевченка, яку вирішив використати як трибуну для своїх думок. Звичайно ж, ті сторінки були знищені, і лише згодом, відтворені з пам’яті, були надруковані в 1967 році на початку Празької весни у чехословацькому журналі «Дукля». Есей «Остання сльоза» з’явився у Документах самвидаву «Широке море України» в 1972 в Парижі. Продовжив Євген Сверстюк свої роздуми «над зорею Тараса Шевченка, гортаючи книгу високих доль» у роки заслання. І, звичайно, основна частина книги — статті, написані в Незалежній Україні; причому останні сім публікуються вперше. Закінчується книга виступом «Потрібна висота духу!» на врученні Шевченківської премії 1995 року.
Власне, про потребу Духу, «щоб не розминутися з Шевченковою висотою», про містерію високого слова, про внутрішню свободу, про містичний зміст слави йдеться в есеях. Євген Сверстюк розглядає життя і творчість Шевченка як «тайну, розлиту в просторі над країною нив і могил», і в цих рядках його власної поезії про Кобзаря — ключ до прочитання всієї книги.
Особливість і цінність цих текстів у тому, що вони написані людиною з релігійною свідомістю, вкоріненою в духовну спадщину свого народу.
Для Євгена Сверстюка Шевченко є більшим, ніж великий поет, «він — національний пророк і мученик, розіп’ятий і воскреслий» («Феномен Шевченка»). Автор переконаний, що «жаден з великих поетів не жив у повсякчасному діялозі з Богом як Шевченко», і що слово Бог (вжите в текстах 1281 раз) — головний образ його творчости («Офіра»). Окрім того, Євген Сверстюк відчув «спільність молитовного ладу «Кобзаря» із душею народу» і розпочати сучасне прочитання його творів радить з біблійних епіграфів, які відіграють основну ролю, як у Сковороди, пізнього Достоєвського і Толстого. Автор наголошує, що «душа і Бог були для Шевченка найбільшими словами, а для коментаторів — найменшими» і що написання слова Бог з малої літери у всіх виданнях «Кобзаря» перевернуло призму Шевченкового світосприймання і здрібнило світила Шевченкового світу — Любов, Істину, Волю, Добро, Матір, Україну. Він говорить також про «чаклунство підміни» Шевченка в образотворчому мистецтві «набурмосеними збольшевизованими портретами», якими творили «грубий міт у дусі часу». Тому есеї можна розглядати і як спробу очищення Шевченка від пізніших літературознавчих нашарувань, як прагнення поставити акценти на тих поняттях і образах Кобзаря, які нівелювалися або замовчувалися в часи, коли гуманітаристика була одним із важелів впливу на формування так званої «свідомости радянської людини».
Але книга вирізняється серед інших праць про Шевченка ще й розкутістю думки вільної людини, яка вірність своїм ідеалам довела життям. «Шевченка, який заговорив про славу і волю України — пише Євген Сверстюк, — не почули б, якби своїм життям і творчістю він не дав приклад боротьби за волю і вміння бути вільним за будь-яких умов. Може, навіть в тому духові волі загадка величезного впливу «Кобзаря» — такого впливу, якого досі не знала Україна» («Внутрішня свобода»). Можливо, тому такими переконливими є розмисли самого Євгена Сверстюка про свободу — «волю в неволі», «святу волю», яку він розглядає як даровану Богом «СВОБІДНУ ВОЛЮ» — як єдиний спосіб саморозвитку індивідуальности. На його думку, Шевченко мав цей дар від самого початку, бо для нього «шукання стовпів, що підпирали небо, було важливішим за шукання кусня хліба». Шевченко і на засланні залишався — «один вольний чоловік на всю Україну», і як підсумок — саме Шевченко в українській літературі піднявся до повної свободи творчости, до цілковитої внутрішньої свободи («Свобода»).
Паралельно з роздумами про внутрішню свободу Тараса Шевченка звучать і інші теми, пов’язані з літературною творчістю — історія видання першого «Кобзаря», про 1845 — Рік високого Сонця — як час найвищого злету його поетичного генія, про «Заповіт» як переспів останнього псалма, про містичний зміст слави Кобзаря. Слова «тайна», «загадка» є частими в книзі. Автор не поспішає поставити крапку там, де для інших дослідників все зрозуміло. Справді, в книзі багато тонких спостережень, запитань, навіть прозрінь. Його думки про спілкування як необхідну складову природи творчости ширяють від розмов старого Гете з Еккерманом до інтелектуального оточення Шевченка в Петербурзі і аж до мистецької спільноти своїх побратимів-шістдесятників. В есеї «Остання сльоза», який у 1973 році був долучений до судової справи як «антирадянський», Євген Сверстюк зображує перепоховання Тараса Шевченка як «казковий тріумф добра і правди». В цій картині проглядається таке ж повернення на Україну 1989 року іншого великого поета — Василя Стуса.
Як і класичні есеї, тексти Євгена Сверстюка мають властиву лише їм виразну авторську інтонацію — вони медитативні, прозорі, образні. Глибина думки поєднується з легкістю викладу — над ним не тяжіють консервативні схеми, вони пізнавані місткими і водночас красивими метафорами. Так, поезія «Садок вишневий кого хати...» для автора як «сон золотого віку», а «Заповіт» — висока розмова з народом на горі. Вживання великої літери для підсилення важливих понять — Любов, Добро, Віра, Свята Воля — надають їм особливого звучання.
Михайлина Коцюбинська називала статті Євгена Сверстюка «етичним літературознавством» і вважала, що вони будуть мати великий вплив на наступні покоління. Безумовно, його нова книга «Шевченко понад часом» — в цьому ряду.

Василь ЯРЕМЕНКО, м. Хмельницький
«Жива правда у Господа Бога!»

Містичне спрямування назви Шевченкової поеми «Сон», посилене нагадуванням про «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі, більше конкретизується в епіграфі. Він стосується слів Христа з 14 розділу Євангелії від Йоана про третю особу Святої Трійці — Святого Духа: «Якщо ви Мене любите, зберігайте Мої заповіді. Я проситиму Отця, і Він дасть вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки, Духа істини, якого світ не може прийняти, бо його не бачить і не знає. Ви ж його знаєте, бо він пробуває з вами і у вас буде». Шевченко цитує лише перше речення 17 вірша, подаючи слова «Духа істини» в називному відмінку. На мою думку, автор наголошує тут на гіркоті слів Спасителя про неприйняття людським загалом Божої мудрости. «Вже від епіграфа починається діялог поета і його твору зі світовим історично-культурним контекстом» (Ю. Барабаш).
Відтак, уже в епіграфі містичне поєднується з раціональним, оскільки мовиться про знання та божественну істину. Провідником героя поеми виступає сова — символ мудрости. Апелює поет і прямо до здорового глузду: «Чи ще митарство? чи вже буде? / Буде, буде, бо холодно, / Мороз розум будить».
Дисгармонія світу породжується, зокрема, людською гріховністю. В поемі «Сон» уже в першій частині засуджуються основні гріхи: гординя («...І царята, і старчата — / Адамові діти»), ненаситність («несите око»), ненависть і гнів («гострить ніж на брата», «вижде нещасливий / У тебе час... і не благай»). А особливо автор, як християнин, не любить релігійного лицемірства, коли мурування храмів, тверезість, богобоязливість, любов до отечества поєднуються з одночасним обдиранням і того ж рідного краю, і ближнього. Нагадує він і про основні обов’язки християнина, зокрема із семи діл духовного милосердя — про навернення грішника й навчання нерозумного: «А братія мовчить собі... / Може так і треба?». Для таких Христової науки (Бога-Логоса, Бога Живого) не існує: вибуховий іронізм «Так і треба! Бо немає Господа на небі!». Суттєво, що ці авторські моральні оскарження завершуються нагадуванням про принцип «Не судіте, щоб і вас не судили» із Нагірної проповіді Христа (Мт. 7:1): «І той..., і той... А що ж то я?». Так само прощання із Землею та Україною теж завершується нагадуванням про справжнє дієве християнство: «...Жива правда / У Господа Бога!». Унікальність даного тропу полягає в тому, що в ньому можна знайти певні христологічні моменти з одночасним тричленним ствердженням Бога. Адже «Жива правда» у Шевченка по суті є одним із синонімічних означень Бога. «Бог – це абсолютна правда та причина всього буття сущого» — стверджував і Тома Аквінський.
Далі в поемі йде опис досконалого Божого творіння — чарівної природи і контрастного до неї суспільного стану. І опис того стану для людини правдивої релігійности, душа якої переповнена болем, закономірно завершується богоборчою нотою (своєрідне «богоборче оскарження»): «Може й бачить та помага, / Як і оті гори...». Але той сплеск майже негайно нівелюється інтенцією «послати думу аж до Бога» — знову ж, за наукою-порадою.
Прикметно, що в поемі мовиться не про потойбічне очищення душі в певному середовищі (чистилищі), а своєрідні «митарства» проходить душа окремої земної людини — самого ліричного героя, за яким стоїть автор. І ті «митарства», відповідно до християнського богослов’я, супроводжуються прагненням спокутування і спасіння. «І коли я спокутую...» — ці слова, хоч і породжені болісними роздумами та муками-відчуттями важкого стану ближніх, одночасно нагадують про спокутну жертовність і Христа, і людини як визначальну рису християнської моралі. «Інтонація Книги Псалмів і пророчих книг є переважно інтонацією волання» — зазначає С. Аверинцев, аналізуючи поняття «спасіння». Він вважає, що християнство утримало старозавітне розуміння спасіння, але в цій релігії воно вже включає не просто спасіння від загибелі, від смерти, гріха, але й «оновлене життя», «життя во Христі» з відповідними чеснотами. Саме таке спокутування і спасіння прочитується в численних відступах поеми – внутрішніх монологах-воланнях героя поеми, які змушують згадати біблійних пророків. А в рядках, які починаються словами «За що ж кара, / За що мені муки?...» дослідник Ю. Івакін вбачав «майже вселюдську скорботу поета», який виступає в якості «самої зневаженої совісти людства, що волає до світу». Ота вселюдська скорбота і біль за ближнього, що постійно звучить у поемі, і є найяскравішою демонстрацією та особистим виявом засвоєння Христової науки – передусім двоєдиної заповіді любови.
Постійне контекстуальне нагадування про Христову науку зрештою завершується в умовній другій частині поеми появою цілком ориґінального образу-символу самого Христа — чи не найпершого образу в новітній українській літературі. Ледве окреслений, Він ніби власним прикладом засвідчує її істинність: «В муці, в каторзі не просить, / Не плаче, не стогне! / Раз добром нагріте серце / Вік не прохолоне!». Ю. Івакін доводить, що це саме образ Христа: розп’яття між двома розбійниками; ескслюзивні означення — «Цар всесвітній! Цар волі, Цар, штемпом (еквівалент тернового вінця) увінчаний». Думаю, що Син Божий за християнським світовідчуттям поета у цьому творі так само максимально олюднений наближенням до зневажених (Заповіді Блаженства), як і образ Божої Матері в поемі «Марія». Дослідник В. Ерн свого часу зазначав, що Григорій Сковорода «підноситься до Бога від людини». Так і Шевченко, для якого, як і для Г. Сковороди та Ф. Достоєвського, Христос також був і моральним ідеалом. Можливо саме під впливом цього образу М. Костомаров, який навесні 1846 року Шевченкову поему, за його словами, «читав і перечитував... цілу ніч і був цілковито захоплений», формулював пункт 6 своєї «Книги буття українського народу»: «Немає другого царя, тільки один цар Небесний утішитель, хоч люди і поробили собі царів у постаті своїх братів-людей со страстями і похотями». Важливо, що після окресленого символу Христа знову іде авторський відступ, в якому у формі християнського звертання (через «брате») до Божого Сина (а, може, й до самого себе?) знову мовиться про передавання, ширення-засівання «дум», заснованих на Христових істинах, тобто Божої мудрости.
Найбільше політичного змісту зустрічаємо в умовній третій частині твору, в якій подано незрівнянну за лаконічною насиченістю та образним відтворенням картину імперського ладу. Але і в ній автор не забуває за християнські моральні імперативи; засуджуючи невдячність («Сміються та лають / батьків своїх...» — порушення п’ятої заповіді), пристосуванство, хабарництво, підлабузництво, цинізм, прислужництво, обжерливість і пиятику. Поет дає, за висловом С. Смаль-Стоцького, «образ усієї «гнилої моралі» того «раю». А християнськість, зокрема, проявляється і в тому, що колаборанство української еліти передається через антропологічну символіку: «Плач, Украйно! / Бездітна вдовице!». Оскарженню тут підлягає все придворне панство, яке Шевченко в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» означує як «мерзенне і богупротивне». Та, власне, й увесь імперський лад, як вважає С. Смаль-Стоцький, зображений у поемі «богупротивним». Але найгостріші стріли-інвективи спрямовані на вінценосних осіб та їхніх прославлювачів. В зв’язку з цим Шевченкові докоряють, що в поемі він брутально образив жінку, царицю, яка свого часу брала участь у благодійницькій лотереї, організованій для його викупу з кріпацтва, — тобто, вчинив не по-християнському. Але з християнського погляду вже сам по собі культ царів і їхня участь в його формуванні є порушенням відразу двох перших заповідей християнського декалогу і відповідно — світоглядною дезорієнтацією людей (теза про правителів як «помазаників Божих»), сакралізацією недостойного («Так оце-то та богиня!») і профанацією священного, зрештою — неприпустимою марґіналізацією Христа. А у випадку України — це ще й царистські ілюзії значної частини дворянства щодо збереження козацьких автономій. Та найзгубніший наслідок порушення заповідей «Нехай не буде в тебе інших богів» і «Не сотвори собі кумира» — можливість чинити і множити зло вже від імені «обожненого» царя. Саме про це, відповідаючи на питання стосовно висміювання в поемі «священної особи монарха» і «августійшого сімейства», щиро казав Шевченко на допиті: «...Я побачив бідність і жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами і економами шляхтичами, і все це робилося і робиться іменем царя і уряду».
Дисгармонія світу з його відторгненням християнських цінностей є результатом і попередніх історичних процесів, і безпам’ятства. Звідси — історіософські штрихи поеми або оскарження минулого: «Тяжко-тяжко мені стало, / Так, мов я читаю / Історію України». І в цій частині є виразна містично-релігійна складова: наприклад, «біла пташка» — збірна душа тих, кого цар «мусянджовий» колись «Загнав, голих і голодних, / У сніг на чужину» та на їхніх кістках «заклав столицю». Проте загалом авторські екскурси в минуле, як доведено коментаторами поеми, ґрунтуються на правдивому історичному матеріялі. В поемі вони відбуваються на персоніфікованому рівні, що цілком відповідає християнському принципу особистісного вільного вибору і особистої відповідальности. Переважно є наголос на аморальності історичних персонажів, з яких тоді «віршомази» робили культ: творець імперії цар Петро І — «поганий, проклятий, неситий, гаспид лукавий», а обоє вони з Катериною ІІ — «Кати! кати! людоїди!». Вони ж не просто створювали імперію, а й при цьому порушували правові і моральні норми свого часу: використання саме козаків для рабської чорної роботи; арешт та ув’язнення наказного гетьмана Полуботка, за словами О. Герцена, всупереч будь-якому розумінню чести і моральному сорому, підступне (ще до видання указу) скасування Запорозької Січі тощо.
Засуд ототожнення земного царя з небесним сягає апогею в рядках: «...а з шкур наших / собі багряницю / Пошив жилами твердими / І заклав столицю / В новій рясі». «Багряниця» (також пурпур, порфира) — урочистий одяг або мантія монархів чи царів темно-червоного кольору, знак верховної влади. Глумлячись над Христом, саме в неї Його одягнули напередодні розп’яття (Мк. 15:17). Називаючи багряницю «новою рясою», Шевченко також нагадує і про цілковите одержавлення православної Церкви в часи першого російського імператора, і, думаю, про лицемірство «земних царів», оскільки ряса є простим, а не богослужбовим одягом осіб духовного звання і монахів. Враховуючи це, немає сенсу говорити про Шевченкову тенденційність при висвітленні в поемі постаті Петра І, бо за вченням Ісуса Христа, мета чи позитивний результат аж ніяк не виправдовують негідних засобів для їхнього досягнення. Так само немає в поемі й ідеалізації Павла Полуботка як «патріота й мужнього викривача царського деспотизму». І не лише тому, що у творі бачимо збірний образ наказного гетьмана, і його слова подані в містичний спосіб («... співає / щось такеє невидиме», «біла пташка... спустилась»), а й через цілком природній захист гетьманом грубо попраних прав передусім козацького стану («Що ти зробив з козаками?», «Мене, вольного гетьмана...»). «І Бог не розлучить / Нас з тобою. Кайданами / Скований зо мною / Навік-віки» — це передусім не вказівка на майже одночасну смерть царя і гетьмана, а на вічні муки совісти царя (аспект пекла).
Але чи дійсно в поемі, як вважає Ю. Барабаш, «імперія, мимовільно, через надане їй слово, виявляючи свою злочинну сутність, тим самим обертається на оскаржуваного перед судом історії, а поет виступає в ролі позивача та прокурора»? Враховуючи потужні контекстуальні христологічні шари твору, точніше говорити про Шевченкове моральне право і відчуття ним обов’язку християнського викриття реального стану речей.
Те, що і в описі Петербургу присутні «український інґредієнт» з його історичною складовою, дійсно може свідчити, що ідея України є смисловою і структурною парадиґмою Шевченкової творчости, але не меншою мірою такою парадигмою є християнські цінності.

Iван МАНЖУРА
Божа тростка

Казки Нижньоi Наддніпрянщини

Цю чудову книжку видала православна парафія Святої Покрови с. Рубанівське на Січеславщині до 160-річчя поета й видатного вченого, збирача та хранителя глибинної української культури Івана Манжури, спадщина якого за совєтських часів фактично була «заперта в льох», подалі від читачів та дослідників.
Проте пам’ять людська зберегла його ім’я у своїй найглибшій надії. Свято-Покровська громада не лише оприлюднює творчість Івана Манжури, але й створила в селі хату-музей свого невтомного краянина, який копав так глибоко, що праця його надихає і нашу сучасність своєю справжністю та вагомістю смислів.
В цій збірці казок, записаних Іваном Манжурою (в ошатному мистецькому оформленні Сергія Ковики-Алієва), сьогодні ми припадаємо до найчистіших джерел живої української мови й цілісного світобачення. Тут ми непомильно впізнаємо, (всупереч поверхово-ситуаційному, штучно зліпленому теперішніми ЗМІ стереотипові «Сходу») — правдивий вільний дух Козацької України, Степу й Дніпра, насичений ароматом тисячоліть. Тут СЛОВО грає всіма барвами незбагненного вічного буття, усміхнене як дитя і глибоке як море.
Пропонуємо фраґмент післямови та три казки, які дають нині неабияку поживу для роздумів.
Життя — мов казка... А хіба ж ні? Та ми всі живемо так, що хоч казку про кожного пиши.
Якщо уважно придивитися, то повсякдень з нами відбувається щось незвичайне, загадкове — героїчне або трагічне, радісне чи сумне, добре або погане. Кожен з нас може стати або святим Богатирем, або злим Чудовиськом, мудрим Вічником, або страшною Відьмою. Ото живеш та й думаєш: «А хто ж я в цій Казці Життя?..»
В казці — прадавні уявлення українців про світобудову, про першопочаток, про Трійцю, про рай, про добро і зло, про вічність. В казці — квінтесенція містичного світогляду нашої сивої давнини, наших далеких пращурів. Так би мовити — найсуттєвіша сутність буття.
Хочемо ми того чи не хочемо, але всі разом ми —велика казка земного Життя, через яку подумки споглядаємо далі і далі — в Життя святе, небесне, райське, вічне...
Виходить так, що казка веде нас в безсмертя.
Вічна Казка про Вічне Життя.
Ось чому казкарі — це Божі люди, через яких і ми пізнаємо Божу Істину, щоб Жити в Доброті, Правді, Свободі, Красі і Радості. Щоб святим було наше Життя.
Істина Буття безкінечно, невичерпно різномаїта. Вона може бути осягнута тільки умовно, алегорично, казково. Відчути її можна тільки здивованим подихом казки.
Звідки ж беруться наші казкарі? Та яке питання!? Звісно ж, з Слобожанщини, Січеславщини, з Дикого Степу, з Козацької вольниці. Мова цих казок пахне євшан-зіллям, ковилем, чебрецем, безкрайнім роздоллям, блакитним небом, родючою землею, щедрою гостинністю, душевною добротою, мудрою радістю...
І все це — про казкаря Івана Манжуру, родом з Слобожанщини (1 листопада 1851, Харків — 15 травня 1893, Катеринослав), якого доля привела в Рубанівське, звідки він, за підтримкою Івана Григоровича Василенка та його дружини Катерини Павлівни (ігуменії Єлисавети), від села до села, від хутора до хутора, від містечка до містечка обійшов майже всю південну степову Україну, збираючи зернятка української народної мудрости. Отак і не зникли в безвісті такі геніяльні казки прямо з народних вуст, як «Трьомсин-Богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лісовина», «Лиха година» та багато інших, десь аж за тисячу!
Ось чому Іван Манжура мав повне право сказати про себе: «Я син твій, нене Україно!»
Великий син великого народу! Геніяльний казкар!

Господь i святий Петро випробовують людей

Виїхав якось у поле якийсь багатий хамлюга і вивіз кілька бочок води, вже звісно як на степ виїжджають днів на три. А Господь з святим Петром ідуть, от і захотілось святому Петрові так пити, так пити... (це йому Господь послав вже таке).
— Піду я, — каже, — Господи, до цього чоловіка та попросю напиться.
— Е, Петре, не ходи лучче, бо не дасть.
— Ні, —кае, — Господи, піду, невже ж так одкаже?
Приходе та:
— Дайте, спасибі вам, водиці напиться!
— Е, — кае багач, — я виїхав у поле, тут води нема; мені волів треба поїть — не дам.
— Ну що, — кае Господь, — дав?
— Не дав, —Господи!
— А що, я тобі казав, що не дасть, — он піди до того чоловіка, що там однією парою оре, той дасть.
— Невже ж, Господи!
— А піди, — кае, — попитай!
Приходе, — а в його така маленька тиковка, і води вже трошки. Запитав, так і є: покинув той чоловік воли, подає йому тиковку.
— Звольтесь, — кае, — тут ще трохи є.
Напивсь святий Петро і йдуть собі. Тільки йдуть чумаки того ж багача, а святий Петро і кае:
— А попросюсь я, Господи, невжли ж стіки волів порожняком іде та не підвезе?
— І не ходи, — кае Господь, — не підбере.
— Ні, — кае, — Господи, піду попитаю.
Пішов та й просе:
— Підвезіть трохи, спасибі вам!
— Е! — кае багач, — вас тут всіх не підвезеш; у мене воли і так стають.
— А що? — кае Господь, — я тобі казав, що не просись; а он їде чоловік одним волом, так той сам попросе сісти.
От під’їхав той чоловік, що одним волом їхав, та:
— Сідайте, люде добрі, я вас трохи підвезу.
Сіли вони, а чоловік став та пішки пішов. От приходять вони в слободу, а там того багача дом такий здоровий.
— Давай, Господи, — кае святий Петро, — попросимось сюди, невжли ж не пустить!
— Ні, — кае Господь, — і не просись, Петре, бо все одно не пусте.
— Ні, — кае, — Господи, попитаю.
Пішов під вікно і проситься:
— Пустіть, спасибі вам, переночувать!
— Е, тут як зійдуться роботники, то і самому місця не буде; іди собі!
— Ну що?
— Не пустив, Господи.
— Я ж тобі казав: не просись, бо не пусте.
— Правда твоя, Господи.
— Озьми ж, — кае, — жменю піску та кинь через голову йому в двір.
От святмй Петро як кинув, так він червонцями і розсипався.
— Що це, — кае, — Господи, в його і свого багато.
— Багатому більш і треба. Тепер же йди он в ту хатку та просись, — там пустять.
— Та там, мабуть, Господи, і куска хліба нема.
— Та піди, попитай.
Пішов святий Петро проситься, — аж так і є, пустили. А в тій хатці та жила така бідна вдова, що в єї як єсть нічого не було; побігла вона, — позичила зо жменьку муки, зварила їм затірочку.
От на другий день пішли вони; доходять до річки.
Святий Петро і кае:
— Піду я, Господи, нап’юсь.
— Ні, — кае Господь, — не нап’єшся.
— Ні, піду, — кае.
Як пішов, — аж там, такого людей лежить; вода їм через рот біжить, а бони кричать: «Дайте води, дайте води!»
— Ну що, — пита Господь, — напився?
— Ні, — кае, — Господи.
— А що ж ти там бачив?
— Лежать, — кае, — люде, вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води», а один найдужче всіх.
— От то, — кае, — той багач, що тобі води не дав; піди ще он в ту хатку — там нап’єшся.
Дивиться святий Петро, — так стоїть хатка; зайшов він туди, — аж там удова та, що вони ночували; і хліба і всього на столі — такого багато.
— Оце, — кае Господь, — та вдова, що нас прийняла. Це, — кае, — рай, а то пекло.
От тоді вже святий Петро і зоставсь в раю, а Господь пропав, наче Його і не було.

Як пiвник до моря води ходив

Був собі дід та баба, а у їх курочка ряба та півничок. От побігли вони раз на смітник та й знайшли по зерняті. Півничок же своє ковтнув, а курочка вдавилась, лежить і не дише, крильцями не колише. Пішов півник до моря води прохати:
— Море, море, дай води!
— Нащо води?
— Турі вода.
Там і Турька лежить,
І не дише уже,
Крильцями, ніжками не колише уже.
— Піди до вола, хай ріг дасть.
Пішов він до вола:
— Воле, воле, дай ріг!
— Нащо роги?
— Морю роги.
Море мені води дасть.
— Нащо води? і т.д.
— Піди до дуба, хай жолудь дасть.
Пішов він до дуба:
— Дубе, дубе, дай жолудь!
— Нащо жолудь?
— Волу жолудь,
Віл мені ріг дасть.
— Нащо роги? і т.д.
— Піди до липи, хай лист дасть.
Пішов він до липи:
— Липо, липо, дай лист!
— Нащо лист?
— Дубу лист,
Дуб мені жолудь дасть.
— Нащо жолудь? і т.д.
— Піди до дівок, хай сплетуть мені вінок.
Пішов він до дівок:
— Дівки, дівки, сплетіть вінки!
— Нащо вінки?
— Липі вінки.
Липа мені лист дасть.
— Нащо лист?
Дубу лист.
Дуб мені жолудь дасть.
— Нащо жолудь?
— Волу жолудь.
Віл мені ріг дасть.
— Нащо роги?
— Морю роги.
Море мені води дасть.
— Нащо вода?
— Турі вода;
Там і Турька лежить,
І не дише уже,
Крильцями, ніжками не колише уже.
Сплели дівки йому вінок; поніс він липі, липа лист дала; поніс лист до дуба, дуб жолудь дав; поніс жолудь до вола, віл ріг дав; поніс роги до моря, море води дало, набрав півничок водиці, та й приніс Турі і дав їй ковточок. Вона й ожила і очі відкрила, аж зрадів півник. Отак всім світом спасли курочку.

Ум та щастя

Ішли собі десь Ум та Щастя та й заспорились: Ум каже, що я сильніший, а Щастя — що я. Спорили вони, спорили та й розійшлись. Щастя ж пішло в ліс, а Ум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От оддає батько того хлопчика в шевці. Побув він у шевцях з тиждень, — уже всьому і навчився.
— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчиться.
Оддав його батько у кравці, — він і там чи побув з тиждень, уже зуміє і покроїти і пошити. Тоді оддав його батько вчиться ще часів робити; він і того щось скоро навчивсь. От раз той його хазяїн од’їжджа, а він вже на жалуванні служив, та й наказує йому, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки-то там часів, а що зостанеться припасу, то, як схоче, так і собі зробив. От він як заходивсь, живо поробив, ще й собі вигадав, та такі удрав, що у двадцять п’ять год тільки раз і заводяться, та як завів, то і ключик туди всередину сховав і запер там. Приїхав ось хазяїн — усе пороблено; він забрав ті часи та повіз десь на ярмарок, і його з собою взяв. Той же хазяїн свої часи розпродав то панам, то жидам, а той хлопець свої продав самому цареві, та як забрав гроші, і пішов десь аж за границю.
А ті часи, як вийшло їм двадцять п’ять год, стали і не б’ють. Зараз послали за майстрами, — так ніхто ради їм не дасть; кинулись до того хлопця, а об його чутка скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз найшов і знов на двадцять п’ять год пустив. Цар і полюбив його:
— Живи, — каже, — у мене.
Дає йому горницю і прислугу, все чисто. От раз цар од’їжджа та й каже йому:
— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.
А там за стіною та була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позавічно сватали. Хто приїде сватати, то і йде у ту комірку та й балака до неї крізь стіну, що там зна; як вона озветься, то за того їй і йти.
От скільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не обзивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тії комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити. Ось він ходив, ходив. «Дай, — дума, — зайду!» Увійшов у ту комірку, — аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить; він і говоре до свічки:
— Драстуй, свіча!
— Драстуй, майстер! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:
— Да, да, да.
— Та це я давно знаю, що «да, да, да», а от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли ми в ліс, аж стоїть пень. Майстер заходивсь та зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець обув.
А вона за стіною:
— Да, да, да.
Як дала ото согласіє, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що ото вона скаже хоч слово, зразу на табличці само і напишеться. От пани як побачили, що вона їм не давала согласія, а дала он кому. «Давай його, — кажуть, — стребим». Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову йому рубати. А Ум баче, що горе, як вискоче з голови та в ліс. Знайшов там Щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.

Мар’яна Бобрiвець
Нас багато, а Україна єдина

Мені нелегко мріяти. Я вже давно виросла зі свого пострадянського дитинства, спалила старий одяг і витримала больовий шок буденности. Кожного року до мого університету не повертаються десятки студентів – вони безслідно зникають в нетрях молодіжних закордонних програм, добровільно перетворюючись на юних, недосвідчених і терплячих біженців. Я їх розумію, бо тут важко мріяти, а ще важче жити. Вставати щоранку і думати про обрізані бюджет і крила своєї країни.
***
Гірше, коли не мріють взагалі. Як ті четверо дівчат на концерті улюбленої співачки. Кожній – не більше шістнадцяти, на всіх – фляжка міцного спиртного і каламутні усмішки. Може мені варто було сказати, що так не можна? Чи що в них все буде? Чи що треба брати себе в руки, працювати над собою, вірити у власні сили і (грець побери!) в це зелене покоління? Які слова я мала вимовити тоді, коли голова дівчинки-підлітка сперлася на мої плечі від алкогольного безсилля? Якби ж я знала, про що вона мріє…
***
Додому з університету їхати довго. Цілих сорок хвилин. Тому інколи я відвертаюся до вікна і уявляю Україну справжньою европейською країною. Щасливою, заможною, благополучною, як дитина-одиначка в сім’ї турботливих батьків. Я бачу перед собою своїх співвітчизників. Ближчих одне до одного на усмішку, ввічливіших на міцний потиск руки, добріших на щире слово дитині чи щоденну улюблену працю. Ні, я не забуваю про буденні нужди малозабезпечених країн... Просто в моїй свідомості чисті громадські туалети та якісна медична страховка – обов’язкові бонуси для духовного суспільства, а не навпаки.
***
– Боже, пошли нам те! Боже, пошли нам се! Чи не міг би Ти помогти нам у цьому? І так двадцять років, двадцять років молитов, прохань і послань… Якщо не більше. Намарне? Ми весь час просимо, а Він… мовчить. Може не треба? – схиляється до вуха духівника дівчина в вишиванці.
– Треба. Щоб дочекатися часу, коли будемо взивати лиш «дякую». – шепче отець.
***
Байдужість — ген сучасних українців. Біда, страшніша від радіації. Людмила Гершун — тернопільська талановита слабозора співачка. За два роки їй довелося перенести три дорогі операції. На останню збирали гроші всім відділенням українського товариства сліпих. Не вистачало. Старші товариші схопилися за останню соломину і звернулися до обласних депутатів. Ті проігнорували прохання, хоча суму доповнили б тридцять гривень із кожного благодійника. Людині очі врятували… «утосівські» діти і пересічний таксист. Перші попросили пожертвувати гроші, заощаджені на їх шкільне харчування, а багатодітний батько-водій анонімно віддав сотню доларів.
Сьогодні Людмила знову співає. Її пісня — вакцина від черствости.
***
Хлопець схилився над бездомним пораненим псом, коли його вдарила репліка літньої продавщиці.
— В нашій країні бомжі з голоду помирають! Відколи тварини важливіші від людей?
Він стримав агресію і всміхнувся: хіба добрі справи мають маштаб? Кожен робить те, що на серці. Ви можете пекти пиріжки й годувати нужденних, а я — рятувати хвостатих.
Найголовніше для успіху — не стояти на місці. Працювати над чимось. І не жити ілюзіями.
***
Вони – не птахи, а втікають від безробіття і нестабільности, в’ють гнізда на чужій землі, вчаться інакше плакати і сміятись. І вже не вірять в українську весну, що поверне їх в рідні обійми.
Маленька Камілка Батьківщини не пам’ятає. За свідоцтвом вона італійка, а насправді – біляве янголятко з заробітчанської сім’ї. Розмовляє з українською бабусею по скайпу, рахує до десяти, смішно плутає цифри на обидвох мовах. А коли з екрана комп’ютера кличуть «ластівочкою», здивовано перепитує — що за слово?..
***
Може для щастя нам бракує трохи божевілля? Доброго, старого, самовпевненого? Вважаєте, усі творці української історії реально оцінювали свої можливості? Ті, котрі покидали добре влаштоване життя і йшли в повстанський ліс, виживали в німецьких та сибірських засланнях, вимагали незалежности на початку дев’яностих? Ні, вони були одержимі, одержимі своєю ідеєю і як це не банально — любов’ю до України. Дивакуваті вже тим, що таки змогли вижити і вмерти українськими українцями. А зараз... Ми скрутно зітхаємо: у Франції салати смачніші! І шукаємо в телепрограмі наївну закордонну комедію.
***
У ювілейний День народження моєї країни я довго думала над вітанням. Я не знала що мала побажати своїй рідній землі. Найперше попросила для її громадян почуття обов’язку. Доброго, з нотами моральности. Такого, аби лікарі стали Лікарями, вчителі – Вчителями, сім’ї – концентрацією духовности. Щоби ми, такі різні, забули про суперечки, розподіл мов, території, звичаїв чи віросповідання. Для певности здійснення бракнуло серпневого зорепаду.
***
– Ну, і якою ти уявляєш Україну в майбутньому? За кілька десятків років? – Іншою…
– ???
– Ну ти ж будеш іншою… І я… І політика. І закони. Іншими. А чи ліпшими – залежить від нас. Усіх.

P. S. Не хочеться клеймувати кінцівку патосом, гарними словами чи палкими присягами. Та й важко завершувати чимось однозначним, коли знаєш, що нас багато, а мрій — ще більше. Тільки Україна єдина. І довірлива.

Ольга СЕДАКОВА
Европейська традицiя дружби

Душі піднесена свобода,
Що дружбою її назвали...
Анна Ахматова

На вуличках серця з відлюдної пітьми.
Отвором двері! За дружбу,
спасіння моє!
Борис Пастернак.

Мене як постріл пробудила дружба.
Осип Мандельштам

Дружба може явити себе як двері,
прочинені в метафізичний досвід
людини.
Франсуа Федьє

Зовсім приблизно можна сказати, що це розуміння людини як істоти, що трансцендує, що не збігається з усією своєю наявністю (з тим, що входить у її identity, кажучи сучасною мовою, а надто із самою своєю фізичною даністю) й відчуває власне сутнісне завдання в тому, щоб у якийсь спосіб вийти з неї — «рятуючи» водночас і саму цю наявність — або принаймні відкрити її для зустрічі з Іншим. Саме в такій антропологічній перспективі людське існування не може бути повною мірою людським поза стосунком дружби. Якщо таке розуміння людини й не зникло остаточно до нашого часу, то воно, вочевидь, перебуває в критичному стані. Спільна праця цивілізації дедалі більше постає не як зусилля трансцендування або розкриття «тутешнього», а як втягування нових і нових царин реальности в герметично замкнений man-made світ. Граничною зоною, яку вже готуються туди втягнути (я маю на думці успіхи в галузі розшифрування генома та клонування), має стати сама людина, її фізична та психічна даність: наразі гряде саморобна людина, man-made human being, реалізація давнього проєкту Голема. Така максимальна замкненість від Іншого й мислиться як власне людський світ. Усе інше, ще не людське — як певний ресурс, що буде свого часу застосовано, використано, спожито. У цих умовах будь-яка розмова про дружбу як досвід, що формує людину, стає безглуздою.
Отже, що мається на увазі під «европейською дружбою», або «класичною дружбою»? Та філософія й практика дружби, яку було відкрито класичною античністю, описана передусім в Аристотеля у «Нікомаховій етиці», Книзі восьмій, потім у Цицерона — твори ці і стали навіки «граматикою дружби» для европейської творчої культури. Історія такої дружби не переривалась у середньовіччі, й серед Отців Церкви ми зустрінемо приклади тої самої «класичної дружби». Але з новою силою дружба з’явилась і опинилась в центрі життя за часів гуманізму та Відродження. Вона знову й знову в усій свої пишноті з’ являлась у кожному наступному «відродженні» в бібіхінському сенсі слова, тобто в тих рухах, що бачили своє завдання в поверненні від рутинного зашкарублого продовження до початків або першоістини.
Мислителі та художники класичної дружби: Монтень, Гельдерлін, Лессінґ «Натана Мудрого»... Шуман із його ідеєю Davidsbundler’ів. З-поміж російських прикладів цієї дружби ми одразу ж пригадаємо ліцейську леґендуПушкіна — першого в Росії поета европейської дружби.
Срібний вік російської культури був віком класичної дружби (варто згадати хоча б ту форму, якою написано фундаментальний богословський твір о. Павла Флоренського «Стовп й утвердження істини» — листи до друга: і це більше, ніж просто форма викладу), як і золотий вік, «днів Олександрових прекрасні початки». Світанок дружби золотого віку оспівували юний Дельвіґ і юний Пушкін.
Не випадково ці епохи дружби збігаються з рідкісними в російській історії часами відносної свободи, з недовгими відлигами на її політичному морозі. Відблиском тої ж дружби осяяні й «шістдесяті», що чути в піснях Б. Окуджави, віршах Б. Ахмадуліної.
Европейська дружба й особиста свобода немислимі одне без одного. Дружити в цьому класичному сенсі можуть лише вільні — в багатьох сенсах вільні люди. Вільні передусім (якщо йти за Аристотелем) від брутальних пороків і низьких цілей (лихі люди не дружать, вони складають змови). Вільні від тяжких злиднів і від праці, що поглинає весь життєвий простір (що стає дедалі рідкіснішим за Нового часу, коли праця утверджується як найперша гідність людини, як чільне місце її самореалізації; дружбі залишається вільний від праці час, а цього часу зовсім мало; в епоху праці дружба стає панською забавкою). Інші стосунки близькости й міцного зв’язку, що можливі й у несвободі, хоча й можуть звично називатися дружбою, але за своєю суттю ближчі до братерства.
Те, що класична дружба неможлива поза свободою, зрозуміло кожному, хто має найзагальніше уявлення про античну думку. Але як же свобода неможлива без дружби? Хіба свобода не звільняє нас від усіх зв’язків, усіх прихильностей?
Однак в обговорюваній нами думці про людину це не так. Свобода не може не створювати дружби. Дружба — це своєрідна еманація досягнутої людиною високої свободи (словами Монтеня, «нашої добровільної свободи») або навіть інше її ім’я.
Напевно, щось з того, що я встигла сказати, вже має викликати здивування та заперечення. Про дружбу звично думати інакше. «У лиху годину пізнаєш вірну людину». Але Аристотель, Данте, Монтень, Лессінґ, Пушкін пізнавали друга не в лиху годину! Пізнавали його в радості. Його пізнавали у захопливій цікавості того, що він повідомляє. Співучасть у радості іншої людини — як форма «моєї» відкритости — суттєво переважає співучасть у її стражданні, тому що це потребує більшої величі душі, більшої людяности. Відсутність співчуття — це вже патологічний випадок, співчуттям наділена найнижча «нормальна» людина. Так вважає Аристотель. Друга пізнаєш на святі. Він пізнається в бесідах. Він пізнається в тому, що створює (необов’язково твори: думки, міркування, почуття; насправді, самого себе). Він випробовується Іншими речами, крім лиха. Його допомога (якщо говорити про допомогу) або його дар — зовсім в Іншому. Говорячи зовсім стисло: друг дарує мені мене. Друг дарує мені мене цілого, мене, що дарує, мене, що його в мене, в мені без нього немає.
Дружба — універсалія людського існування, так само як кохання (романтичне кохання). У давніх епосах різних народів ми зустрічаємо потужні сюжети й величні фігури дружби. У Старому Завіті ми читаємо зворушливу оповідь про дружбу Давида та Йонафана. У кожній мові є слова, що означають такі стосунки, вони належать до найдавнішого шару лексики: в грецькій мові це filos від дієслова filien любити, те саме латиною та романськими мовами, amicus від amare; у германських friend, Freund (корені, пов’язані, зі свободою: free, frei); в російській мові слово «друг» пов’язане зі значеннями «інший», «другий»… Дистанція поміж учасниками дружби та їхня відмінність тут значно важливіша, ніж у братерстві. У цьому проміжку поміж виникає обговорення світу, думка про світ: головне заняття класичної дружби.
Дружба в якомусь сенсі — квінтесенція античної humanitas (людяности). Люди товаришують скрізь, але не в усіх народів є філософи та трагічні поети. Тільки тут дружба (не стосунки з близькими взагалі!) опинилась включеною в саме осердя думки про людину. Існування без друга — ще не в повній мірі людське існування; людина без друга не виконує головного завдання, не «пізнає себе». Ми повинні пам’ятати, що для античного гуманізму (як і для всіх його нащадків) людиною, homo humanus, не народжуються: в людину напрацьовуються, людиною збуваються. Бути людиною — не даність, а завдання. Навчання, пайдєйя робить людиною. Навчання тут явно заступило архаїчне містичне чи містеріяльне «друге народження». Той, хто приймає це завдання «бути людиною», «збутися людиною», й може перебувати в дружбі, бути другом. Зв’язки та спільноти інших людей називаються по-іншому.
Далі, лише тут на дружбі будується політичне вчення (стосунки громадян у полісі описуються як дружба, Аристотель). Тут дружба є включеною у священну космологію: боги — «безсмертні друзі смертних» і серед смертних є «друзі богів». Ми пам’ятаємо, що серед усіх героїв Старого Завіту «другом Божим» було названо лише Авраама (Як. 2,23), але це передбачає дещо інше.
Однак найважливіша властивість класичної дружби навіть не в усьому цьому, а в тому, що вона, як і «европейське кохання» (порівн. вчення Платона про еротичне піднесення душі) найінтимнішим чином пов’язана із гнозисом, розумінням, мудрістю — або навіть не пов’язана, а сама є формою або способом розуміння.
Отже, дружба як радість розуміння. Розуміння чого? Чогось неминуче цілого, УСЬОГО. Розуміння цього УСЬОГО виражається не в конкретному знанні, а в захопливому подиві...
«Дружба між громадянами», на якій заснований добробут полісу в Аристотеля, — продовжує Арендт, — не означає відсутности чвар і громадянських війн. Вона означає передусім їхню безперервну співбесіду. Постулат комуністичного декалогу «Людина людині — друг, товариш і брат» не має сенсу в парадигмі класичної дружби — не тільки тому, що три типи стосунків мали б стосуватися різних людей, а, головне, тому, що цим «друзям» нема про що говорити, нічого обговорювати; за них все сказала доктрина.
Зазначу: постійне відкрите обговорення різних речей громадянами в Аристотеля називається дружбою, а не демократією. Це не різновид правління, а сама субстанція громадянства. І те різне, що висловлюється при цьому, не називається плюралізмом: бо плюралізм (не менше за свій полюс, тоталітаризм) є неможливістю будь-якого обговорення або його явною недоречністю (ми вестимемо абсурдний діялог, як у п’єсах Іонеско, а закінчимо тим, із чого почали: «скільки людей — стільки думок»).
Від часів Аристотеля, в якого дружба — філія — урухомлює всесвітом, складає основу полісу й не те що притаманна кожній благій душі, а просто з нею збігається, тож шляхетна душа і є дружбою, радіус дії дружби звужується. Вона (істинна дружба) сприймається вже як найрідкісніша, найдорогоцінніша річ, протиставлена іншим суспільним зв’язкам, «пересічним», «умовним», «повсякденним».

З листа Гельдерліна другові:
Бути єдиним у собі — от що підносить нас. Якщо ми дозволимо собі збочити зі шляху стосовно нас самих, стосовно нашого theion (божественного) або назви це яким хочеш іншим іменем, тоді все мистецтво й уся праця марна. Ось чому так важливо міцно триматися разом і говорити одне одному те, що в кожному з нас…
Друг дарує нам повернення до нашого theion, і від нас собі в дар він також очікує цього theion. Не-друзям ми не можемо ані дати цього, ані прийняти цього від них. Основою дружби є не те, як «він» «ставиться» до «мене» і «я» до «нього», а чи належимо ми, кожен з нас, до нашого theion, до того можливого, відкритого, істинно свого, унікального для кожного буття, до нашої добровільної свободи, вільної волі. До тої свободи, нагадує Ф. Федьє, якою людина володіти не може: це свобода володіє нею, ставлячи її в такий спосіб у зв’язок зі світом. Прийти до цього себе ми можемо завдяки другові.
Так в остаточному підсумку у викладі новітньої філософії Франсуа Федьє, чиїй книзі «Голос друга» я зобов’язана цими розмислами, виглядає класична европейська дружба, двері, прочинені у метафізику людини. Я залишаю моїм слухачам можливість зіставляти цей стосунок дружби зі стосунками громадськости. В історії християнства тема дружби (яку заснував сам Христос Ін.15, 14-15: у цих віршах саме друг протиставлений рабу) сховалась у тіні братерства. Братерство стало переважно релігійним зв’язком, в дружба залишена зовнішньому, мирському світові.
Класична дружба, особлива форма людяности, обміркована, створена та пережита в Европі, — це, можливо, один з найкоштовніших її дарунків людству.
Доти, поки дружба складає горизонт, віддалений взірець для «пересічної» солідарности, сама солідарність не втрачає свого змісту: зміцнення людини в її істинному, гранично своєму ставленні до буття, яке засновує себе на можливому, на тому, що трансцендує, в цьому її «зовсім іншому», theion. Дивний закон дружби: «Зовсім інше звільняє кожну річ від того, що в ній є не своїм».

Фраґменти

Марiя Звєгинцова, аспiрант ХНУ iм. В.Н. Каразiна
«Найкращий унiверситет» Ольги Судакової
Дар висловлювання

Публікація збірки есеїстичних та поетичних праць Ольги Седакової «Найкращий університет. Епоха, особа, традиція» знаменує собою одне з помітних зрушень в наявній ситуації культурного повсякдення. Це простий вияв дружніх стосунків між багатьма розумовими просторами щастя співспоглядання Всесвіту.
Формальний зміст книги складається з двох розділів — прозового та поетичного: чотирнадцяти авторських статей (статтю-передмову написав Костянтин Сігов), увінчаних наприкінці видання п’ятьма авторськими віршами. А функцію основних провідників у світі мовних феноменів виконали такі знані перекладачі, як Михайлина Коцюбинська (проза) та Валерія Богуславська (поезія).
Одним із найкоштовніших надбань читача «Найкращого університету...» стає відчуття цілісності суб’єкта мислення та висловлювання. Хоч би про що заходила мова, вона пов’язана з людиною, яка справді є і яка справді так думає. Мова йде від людини, яка має тверду й водночас живу і рухливу позицію — позицію мислячого християнина. Саме проблемі свідомості присвячена стаття Ольги Седакової «Ми не маємо що сказати?», яку поділено на два розділи: «Про річ і висловлювання» та «Про право на висловлювання». Ось один приклад трагедії несвідомості, який наводить авторка: «Радянські роки виплекали звичку множити тексти, що обходять висловлювання. Уже школярі, коли я як репетитор запитувала їх: ви справді так і думаєте? (тобто, ви справді думаєте те, що написано у вашому творі?), бували ошелешені [...] Прохання про найпростіше висловлювання (штибу «Вам подобається «Дванадцять» Блока?») заводило їх у глухий кут. Вони відповідали: «Не знаю». На наступне запитання: «А що вам взагалі подобається?» — вони теж відповідали: «Не знаю». А завдання написати про будь-що загалом в глухий кут їх не заводило. Це вони вміли». Як дещо інший рівень несвідомості або нецілісності людини Ольга Седакова наводить іще один, сучасніший приклад, коли їй здалося, що голоси номінантів на Букерівську премію належать якомусь одному суб’єктові. Цей випадок став одним із приводів замислитися над самою природою висловлювання — і виявилося, що висловлювання — «це насамперед висловлювання про мовця» та іноді й сам «текст говорить, що як висловлювання його (цього тексту) взагалі немає. Що його ніхто не промовляє. Що це професійна вправа на задану тему в робочі години. У неробочі автор зайнятий іншим, і там-то висловлюється саме він, такий-то, а не його соціальна функція […]».
Ситуація висловлювання про висловлювання (де мислення й висловлювання розглядаються як онтологічні складники буття людини) — це і є головна ситуація есеїста. І навіть якщо його читачеві здадуться марними чи просто хибними загострення якихось питань, пропонування якихось рішень, якісь висновки, то єдине, у чому він може бути впевненим завжди, — це в тому, що ця мова є прямою і все сказане є свідченням.
І ось, кружляючи якоюсь незримою водою, висловлювання авторки ніби прояснюють свою архітему: ризик зміщення ціннісних категорій та хибного розглядання світу не в об’ємі ієрархій, а в площині плюралізму. Звідси й усі «побіжні» теми (постмодернізм; тоталітаризм; посередність; мужність та ін.). У цьому сенсі можна казати, що «Найкращий університет...» навчає повертати світові об’єм, кожного разу заново уточнюючи місце на аксіологічній вертикалі тих чи інших чеснот або феноменів. При цьому однією з прикмет, запорук чи просто можливостей істини вважається власний досвід: «Нові найменування, нові твердження неодмінно мають бути своїми й виникати з доглибності свого [...] під своїм розуміємо не об’єкт володіння, а предмет — щонайменше — найглибшого схвалення: те, до чого можна належати» (цитується стаття «Після постмодернізму»).
Як те, «до чого можна належати», сприймається і традиція, бо мається на увазі традиція як обличчя: обличчя, яке роздивляється риси цілого світу. Авторка зазначає, що традиція «полягає насамперед не в консервації якоїсь сталості [...] а в моменті передавання. Це таємничий і драматичний момент». У світлі поради О. Седакової своєму читачеві щодо «відновлення традиції» як пригадування облич і зустрічей із власного життя можна розглядати її статті, присвячені Сергію Сергійовичу Аверинцеву, та статтю, присвячену Папі Йоанові Павлу II.
Але є й такі рідні обличчя, яких не можна пригадати в буквальному сенсі: наприклад, обличчя Данте. Завершальна стаття прозової частини книги «Мудрість надії: Данте» вражає кількістю своїх комунікативних валентностей. Вона ніби перебуває в діалозі з усім раніше тут сказаним: із роздумами авторки над книгою «Мужність бути» П. Тілліха; з її ставленням до атомарного (Бродський) чи соборного (Сурожський) висловлювання; з темою дружби та багатьма іншими темами і проблемами сучасної культури.
Поступово стає зрозумілим, що «Найкращий університет...» займається єдиною наукою: замилуванням неоціненними знахідками, з яких ретельно знімаються шари археологічних пилу та бруду. Перед очима постають такі концептотвірні категорії, як щастя, розум, свобода, дружба, віра, надія, любов, милосердя та багато інших. Ці категорії, осяяні й очищені терплячою любов’ю дослідника, стають причиною появи якихось справді реальних за всіма відчуттями смислових тяжінь.
Але треба зауважити, що тут замилування буттям і відданість буттю постають у світлі взаємин із культурою (в широкому значенні цього слова). При цьому щедрість комунікативної відкритості авторки поєднується зі щільністю кристалів її висловлювань. Мова йде про найкоштовніший тип мислення: про дискурсивне мислення розумного серця.
Есе та поезії О. Седакової ніби констатують потребу зізнатися в тому, що наше уявлення про диво - як про щось нереальне або надреальне — хибне, натякають на можливість побачити диво як норму реальності, як те, що є.
Слідкуючи за інтуїціями авторки «Найкращого університету...», можна відчути, якими важливими, радісними й живими смислами наливаються грона таких звичних для нас і таких спотворених нами рослин як суспільство і особа. Можна здивуватися реальному (чи не вражає звернення до соціального як до чудесного?), можна й зрозуміти своє відчуття чудесного як указівку на щось реальне.
Саме зі знанням такої якості реального можна пов’язати впевненість висловлювання (спроможність висловлюватися) О. Седакової. Здається, відсутність такої впевненості в інших авторка відчуває як власну рану, а накопичення в ноосфері ідей щодо безформності як єдиної «форми» свободи — як ситуацію перебування в аварійній шахті небуття. О. Седакова цінує силу тяжіння між речами, любить їхню вагу, проводить ментальні експерименти — і вони свідчать: поки що ми вдома.

Галина КИРПА
Коли б я мала гроші…

Коли б я мала гроші, то купила б собі дорогу, щоб ходити по ній босоніж, минаючи мурашині гори.
Коли б я мала гроші, то купила б собі зеленого коника, щоб він не був сиротою і звав мене сестричкою.
Коли б я мала гроші, то купила б собі сонячного зайчика і сонячну зайчиху, щоб не вимер їхній сонячнозаячий рід.
Коли б я мала гроші, то купила б собі дерево з гніздом для Жар-Птиці, щоб воно ніколи не постаріло і щоб Жар-Птиць вистачило на всіх у світі.
Коли б я мала гроші, то купила б собі зірку й водила б її купатися під дощем.
Коли б я мала гроші, то купила б собі блискавку, щоб вона мене навчила не боятися поганих людей і поганих собак.
Коли б я мала гроші, то купила б собі метелика, щоб він глянув на себе в люстро й побачив, який з нього красень.
Коли б я мала гроші, то купила б річку, щоб до неї в гості навідувалися каченята, човни та вербові листочки.
Коли б я мала гроші, то купила б веселку та й подарувала б її небові, – нехай би воно собі мало намисто на всі пори року.
Коли б я мала гроші, то купила б собі вирій, щоб лелеки, журавлі й соловейки не відлітали на зиму до теплих африк та індій.
Коли б я мала гроші, то купила б собі сон, у якому ніхто б не вмів плакати, навіть малі діти, вередуючи над мискою манної каші.
Коли б я мала гроші...
Раптом мені сказали, що всі ці речі дістаються нам із Божої ласки, і їх не треба купляти!
А шкода, бо... навіщо тоді мені гроші?!

Твій подарунок, Боже!

Господи,
яких же Ти людей
мені подарував!

Це не просто мама,
це не просто тато.
Це – два мої сонечка ясні,
це – друзі мої золоті.
Господи,
яких же Ти людей
мені подарував!

Це просто братик,
це не просто сестричка.
Це – дві мої зіроньки ясні,
це – друзі мої золоті.

Найбільша подяка

Господи,
дякую Тобі за сонечко.
А найбільше за те,
що дозволяєш
заговорити до Тебе тоді,
як мені заманеться
і не кажеш:
– Почекай,
поговоримо згодом,
а зараз я зайнятий!

Люблю ангелів

Ця стежечка, мій Господи, – до Тебе,
білесенька, мов у казковім сні.
Люблю я білих ангелів у небі,
але ще є ріднішенькі – земні.
У мене мама – ангел і сестричка.
А ще – бабуся, братик і дідусь.
І навіть котик, песик і синичка.
Я з ними, Господи, нічого не боюсь.

Надiя КМЕТЮК
Благовiщення Дiвi Марiї

Благовіщення Діві Марії.
Чистий подив, дитинно-дівочий.
У покорі опущені вії
Вкрили ясні задумливі очі.

Тиху радість цій Божій Дитині
Таїна сокровенно відкрила.
І Архангел вклонився Людині —
Перед Нею згорнув білі крила.

Благовіщення. Всесвіт квітує,
Очищаючи кров свою згірклу.
Мила пташечка радість вістує,
Знісши крильця-пелюстки на гілку.

Бог шепнув їй ту світлу новину,
І маленька всім серцем співає,
Бо почула, що Божого Сина
Від сьогодні Пречиста чекає.

Біля церкви в живому віночку
Небесам тихо моляться віти,
Жде народження перших листочків
Поетичний замріяний квітень.

В одкровенні весняному світу
Розцвітають в душі псалмоспіви —
Мов бальзамові трави, мов квіти
Стелять землю для Чистої Діви.

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА
Бiлий i Чорний


Ох і набридла Олі та школа! Ох і набридла!
Вигадали ж таке — вставай щодня спозаранку та й дибуляй за тридев’ять земель. Хоч тобі мороз, хоч сніг, а то й зовсім хляпавка, як сьогодні. Воно б і добре з іншими дітками гратися та до їдальні ходити — але ж крім того ще й вчитися тра! Ох і набридло!
«От візьму та й скажу мамі, що горло болить. Вона й лишить мене вдома», — думає собі дівчинка, лежачи в тепленькому ліжку.
Коли це чує: шкряб-шкряб, шкряб-шкряб. Коли б не миша!
Варто Олі подумати про мишей, одразу згадує Олену Іванівну, свою вчительку. Якось хлопці підклали їй до столу іграшкового пацюка — ну геть як живого! Олена Іванівна дуже злякалася, коли його побачила, — скочила на стілець і запищала: «І-і-і!!!» Тоненько так — як мишка.
Але Оля мишей не боїться. Вона тих полівок стільки переловила, коли була з батьками «на картоплі»! Звісивши русяву голову, Оля зазирає під ліжко:
— Мишко-мишко, ходи до мене гратися!
— Яка я тобі мишка! — буркоче хтось із темряви. — Оце дожився!
«Ой-йой, — думає Оля. — Це я вже, мабуть, заснула!.. А як заснула, — вирішує жваво, — то чого б і не побазікати невідь з ким?»
— Коли не миша, то чого шкребетеся? — питає дівчинка.
— А то він від мене драпака дає! — лунає звідтіля ж веселий голос, і поперед Олині очі з-під ліжка вилазить білий кудлатий пес. Чи не пес?..
Дівчинка страшенно любить собак, а цей і зовсім як намальований! Шерстка м’якенька, хвостик бубликом, увесь чистенький — так і вилискує. От тільки очі зовсім не собачі…
— Дозвольте відрекомендуватися, я — Білий! — солодким голосом каже пес і ґречно кланяється.
— Оля! — просто відповідає дівча.
— Ну, а я, так би мовити, тепер Чорний! — вилазить слідком за Білим неповороткий чорний кіт. Чи не кіт?.. Та байдуже, Оля не дуже любить котів — якісь вони горді, весь час вдають із себе мудрагелів. — І ми ще побачимо, хто тут дає драла, підлабузнику!
— Бачите, Олю, ми разом із цим невихованим суб’єктом були уклали свого роду парі, — пояснює пес. Дівчинці лестить, що чарівний незнайомець звертається до неї, як до дорослої, на «Ви». — Й тепер, коли стало очевидно, що я майже виграв, він не хоче віддавати мені винагороди. Свого чорного котячого хутра. Давно про таке мріяв! — потирає лапами Білий і змовницьки підморгує дівчинці.
— Досить з тебе поцупленого за попереднього підопічного! Нещасні собаки! Знали б вони, який ошуканець ганьбить їхній рід! — бурмоче з нещасним виглядом Чорний і сідає в котячу позу «не підходь!».
— Мені шкода, що ви програли! — хоче втішити його Оля.
Але у відповідь Чорний стріляє в неї гнівним зеленим оком:
— Дитино моя! Не сміши мій старий хвіст! Чи ж не ти півгодини тому, власноруч вважай, віддала цьому пройдисвітові мою шкірку з усім гамузом?
— Я?! — в Олі очі стають як два яблука.
— Не зважайте, мила Олю, — виспівує Білий. — Знаєте, старість дається взнаки, — він посміхається й крутить лапою біля вуха: не всі вдома, мовляв.
Від цих слів дівчинці стає ніяково: в неї є старенька прабабця Поля, і коли б про неї хтось таке сказав, Олі б це дуже не сподобалось. Тепер дівчинка з підозрою дивиться на Білого... Потім звертається до кота:
— Поясніть мені, будь ласка, бо я не розумію! Як так — я власноруч? Коли?
Чорний пильно дивиться на неї й на мить в його очах спалахує вогник надії.
— Стоп-стоп, це не за правилами! — схарапуджено гавкає Білий. — Згідно з рішенням Четвертого з’їзду послів двох сторін, будь-яке безпосереднє втручання у справи підопічних заборонене!
— А хто говорить про втручання? — хитрувато потягується Чорний. — Ніхто не говорить про втручання, я ж мовчу про твої вибрики... Якщо ти так чемно дотримуєшся правил, то чому тут крутишся разом зі мною?
— Це шантаж! — вигукує Білий. Його очі наливаються червоною злістю. Він уже не такий іграшково-милий, як Олі видавалося на початку.
— Стривайте, стривайте, я зрозуміла! — вигукує дівчинка. — Чи не маєте ви на увазі те, що я... хотіла обдурити маму, сказавши, що в мене ангіна?
— Ну чого ж одразу — обдурити? — знову співає лагідно Білий. — Не обдурити, а скористатися своїм людським правом самій вирішувати, що робити й куди йти. Ніколи не любив школи. Її ніхто не любить! А відпочити день-другий навіть корисно...
— Насправді я не проти школи, — відповідає йому Оля. — Просто часом лінуюся... Прабабця каже, що як я буду ледаркою, то матиму покуту. Але тепер я обов’язково піду завтра до школи, і тоді ви, пане Чорний, не втратите свого розкішного хутра. Чесно піду!
— По-перше, дитинко, — відповідає їй кіт, — ти завтра таки не підеш до школи, бо навсправжки захворієш на ангіну. А по-друге, річ навіть не в школі!
— Так, напевне, річ у брехні! — скрушно хитає головою дівчинка.
— Ну ось, тепер ти зрозуміла, — нарешті всміхається і Чорний.
І Оля відчуває, що цей кіт (чи не кіт?) їй по-справжньому подобається, а його похвала важлива для неї. Натомість власні хитрощі видаються нині миршавими й сірими, як запилюжена павутина.
— Тепер я навіть думати перестану про брехню, а то раптом від цього хтось втратить своє хутро! — врочисто мовить Оля.
— Це ми ще побачимо! — сердито зиркає оком пес (чи не пес?) і, враз посірівши, зникає під ліжком.
— Хіба ж тут йдеться тільки про моє хутро! — зітхаючи, відповідає їй кіт, але вигляд має такий, немов злизькав горщик сметани. — Головний скарб — то твоє серце. І за нього йде запеклий бій...
По цих словах гість світлішає і врешті стає таким сонячно-золотим, як свіжий, щойно викачаний, липовий мед.
…На ранок Оля прокидається з хворим горлом.
— Мамо-мамцю! — шепоче вона, коли мати приносить їй градусник і молоко з медом. — Мамо, чуєш, я ніколи-ніколи, ніколи не брехатиму!
— От тобі й маєш — час покаяння й примирення! — дивується мама. Вона поправляє Олину ковдру, цілує донечку в чоло й повертається на кухню готувати млинці — Масляна, як-не-як.
«Пане коте? Агов, пане коте, ви тут?» — шепоче дівчинка. З-під ліжка чути вдоволене муркотіння.

Оксана ПЕТРIВСЬКА
Страшний гріх

Ніде й ніколи так не смакувала мені паска, як у бабусі Оришки. Висока, пухкенька, з родзинками та припеченою шкоринкою, вона навіть пахла якось по-особливому. Святами, домом та чорнобривцями. І досі вчувається мені цей запах, хоча бабуся вже давно покинули наш світ і, напевно, розкошують десь у райських садах, де всього доволі: і сонця, яке вважали Божим ликом, і квітів, які так буйно росли навколо їхньої хатини, і спеченого на капустяних листах найкращого у світі хліба… Того хліба — навіть не хліба, а торішньої паски — тоненька запліснявіла шкориночка якого спричинилася до найбільшого бабусиного гріха, який так і не змогла вибачити собі старенька.
За вікном хурделило, вітер завивав так, що мала Орися аж тряслася під своїм убогим ряденцем не так від холоду, як від страху. Їй увесь час здавалося, що то знову йдуть ті страшні дядьки, які побили маму та повивертали все в хаті. Після тих «відвідин» мама вже третій день не встає, тільки лежить та стогне на лаві. Оришці хочеться злізти з печі й притулитись до мами, щоб вона погладила її по голівці, а, може, й їсти дала. Бо в животоку крутить так, що аж боляче. Мала згадує, як парували в казанку бурячки, що їх матуся десь роздобула. Вони були маленькі, трохи примерзлі та підгнилі, зате цілих півказанка. Вони з Івасиком аж підстрибували від нетерпіння.
Так, навіть Івасик, хоча у нього ніжки геть попухли.
А потім прийшли ті, у волохатих кожухах, напустили у хату холоду, все поперекидали: і казанок, і бурячечки. Івась вхопив один з підлоги і запхав до рота, Оришка і собі нахилилась, але її штовхнули і вона впала, вдарилась плечем так, що й досі болить.
На оченята малій набігають сльози. Це нічого, що болить, навіть коли б її сильніше штовхнули чи навіть руку зламали, вона б не плакала, якщо б і собі встигнула підняти той бурячок. А так…
Вони потім з Іванком пробували позбирати з підлоги рештки, довго шукали, але ті все перемісили своїми чоботищами.
Мама он знову стогне. Орися пішла б і накрила її своїм рядном, але мама, коли її бачить, починає ще дужче плакати. То хай вже ліпше буде так, як є.
...Вітер за вікном потроху стихає, а Орися несподівано опиняється біля церкви. Так гарно, тепло, весна. Всі святково вбрані, з кошиками, з вузликами йдуть святити паски. Вітаються, христосаються. Он і бабуся Ївга, татова мама, кличе Орисю до себе, простягає її червоне яєчко і великий кусень паски. Сонце світить так, що аж ріже очі, дзвонять дзвони.
Орися біжить за писанкою і раптом згадує, що бабусі вже немає. Вона ж іще місяць тому померла, а спершу спухла так, що не поміщалась у домовину, яку вже давно приготувала собі на смерть.
Дівчинка добре пам’ятає, як бабусю кинули на воза, де вже лежала сусідська Горпина і дядько Іван, той, що коло млина жив, і повезли кудись. Мама казала, що в рай, а дядько Оксентій, коли повернувся з міста, розповідав, що просто викинули в степу за селом вовкам на поживу, бо хто в такий мороз могили копатиме. І з тих пір Оришка не так боїться вмерти, як щоб її потім вовкам не викинули, бо це ж, напевне, і після смерти болить, коли тебе звірі кусають. Вони про це з Іванком довго говорили і вирішили викопати собі, коли спаде мороз, могилки у садку. Але помирати не хочеться, а хочеться їсти, і дуже. Не було б вітру, може, вони з братиком щось і пошукали б надворі. Мала остаточно оговтується від свого марева-сну. І раптом згадує таке, що у неї починають тремтіти руки, а рот наповнюється слиною.
Це ж минулого року на Великдень бабуся Ївга і справді пригощали Орисю паскою, але дівчинка була така наїджена, що потайки, аби її не сварили, заховала шматок свяченого хліба спершу за піч, а потім за сволок. А що, коли він і досі там?
Мала потихеньку встає, щоб не розбудити маму з братиком. То он там, в куточку, вона тоді його клала. Раптом її проймає страшна думка: а може, вони тепер і голодують тому, що вона тоді свячену бабу не з’їла, а бабуся казали, що то гріх великий.
Оришці стає так лячно і сумно, що вона починає плакати, але худеньке тільце, яке вчуло можливість підкріпитись, вже живе окремо від свідомости, яка не хоче пускати малу перевірити, чи щось залишилось у тій шпарці, чи ні. Тремтяча ручка, кісточки обтягнені шкірою, обмацує старе дерево.
Є!!! Вона хапає твердий запліснявілий сухар і запихає до рота. Ні, ні, так не можна!
А Іванко, а мама? Орися плаче і сварить себе, називає найгіршими словами — так, як сварила колись її тітка Горпина, коли мала не вгледіла гусей і ті геть потолочили сусідську капусту.
Але рученята пхають шматок до рота і вона їсть, п’яніє від запаху хліба, справжнього хліба. Їсть і плаче, і докоряє собі, відчуває себе злодійкою, лякає сама себе пеклом, та засушена скибка таки зникає в дитячому ротику.
Орися плаче, плаче, так голосно і гірко, що будить Івасика і маму. Вона хоче все їм розповісти про те, як сама з’їла паску, але мама раптом тихо-тихо і повільно зсувається по стіні на підлогу. Вони удвох з Іванком тягнуть її на лаву. Вкривають чим можуть і так, притулившись, мовчки сидять до ранку.
Орисю аж тіпає від сорому, вона боїться подивитися на братика, на його спухлі ноженята. Краще вже швидше вмерти і нехай вовки їдять, лише б не бачити цих ніг, із яких починає сочитися бридка смердюча юшка…
Що було далі, Оришка не пам’ятає, зранку вона вже лежала в гарячці.
***
Мене завжди дивували бабусині сльози, коли вона виймала з печі паски. Рум’яні, крутобокі, з родзинками, запашні, з припеченою шкоринкою. Ще малою я тулилась до неї, цілувала в руку і просила усміхнутись, не плакати. А бабуся обнімали мене і казали, що то гріх за нею ходить, страшний гріх.

Хлiб святий
Євген СВЕРСТЮК

Коли впаде окраєць хліба на землю, треба підняти і поцілувати, а то й перехрестити. Тоді з’їсти. Про це ми пам’ятаємо з дитинства.
Але хліб ніколи не був у нас великою цінністю. Дати собаці хліба... Кинути окраєць хліба в корито з помиями... Хліба завжди вистачало.
Мені запам’ятався епізод десь з раннього шкільного віку:
— Мамо, а скільки нам треба хліба на день?
— От я печу по 12 булок хліба на тиждень.
— Ого! Майже дві булки на день!
Присутні були в захваті від моєї «кмітливости», тому мені це й запам’яталося.
Вперше я зіткнувся з проблемою хліба , коли закінчував школу в 1947. Цілими днями заходили і заходили до хати, бідні, зморені люди зі Східної України, з Росії, з Молдови і просили хліба або щось обміняти на зерно. Їм щось давали, бо ж не можна так без нічого голодну людину відпустити. В моїх очах досі стоїть жінка років п’ятдесяти з Житомирщини. Вона казала, що вона далека наша родичка, прожила вона у нашій хаті деякий час. Мене вразила вигасла краса тієї замученої синьоокої жінки, яка й розповісти не могла, з якого пекла вона прийшла. Та й чи могли б це зрозуміти? Уявити собі в снігових заметах нетоплену хату, повну дітей, які мруть і їх виносять у сніг.
Наше волинське село пам’ятає звичайну бідність до війни, жахи за перших совєтів, німецьку окупацію, бої хлопців з УПА з німцями, спалення нашого села і трьох навколишніх сіл, руїни і згарища після фронту… І знову ту «совєтську нечисть», яка скоро навчила усіх оглядатися й мовчати. Отже, усе це ми теж пройшли. Але зрозуміти ту жінку, яка згадує, що в крамниці було заборонено продавати сірники, а в хаті ані кусника хліба, — того зрозуміти не могли. Вигадує? Але навіщо таке вигадувати?
— Ситий голодного не знає, — зітхає мама.
Фактично я не розумів совєтської історії, яка починалася з голоду і з «проблеми хліба». А де ж дівся хліб — земля ж у нас родюча? Тільки згодом дещо прояснилося, коли професор Преображенський у повісті Булгакова «Собаче серце» пояснив: «Розруха починається в голові».
Отже той Ленін, що з’їдав «осьмушку хліба», а водночас видавав накази «розстрілювати, і чим більше, тим краще», він і започаткував проблему хліба. Хліб — державі. Хліб з України — робітникам. «Забрати хліб від куркулів». І так цілі десятиліття.
Вже навіть у брєжнєвські часи колгоспників учили співати пісню: «Хлєб – всєму голова». Тоді вже й не всі розуміли, чому хліб – голова. Хліба вистачало, а коли хтось і не заробив, то міг піти на поле, натерти колосків, і за таке вже не розстрілювали. Навіть не ловили.
Але голодній кумі хліб на умі. Голод був постійно. Якщо розуміти ширше: людям вічно чогось не додавали і щось силою відбирали.
Десь у 60-роки з’явився роман Дудінцева «Не хлібом єдиним». Усі зачитувались. Автора критикували за релігійні мотиви і за відхід від ідеологічних позицій.
Як же треба було задурити і принизити народ, щоб йому стала євангельська аксіома великим відкриттям!
Відкриття — як іскра між полюсами. Багато я понаписував про Голодомор. А сам же я в житті моєму нелегкому голоду не знав. Роберт Конквест, Джеймс Мейс, Ален Безансон — вони й поготів не знали. По суті вони гостро зреагували на лож, на приховування великого злочину і навіть цілого зневаженого народу. Їх шокував неймовірний цинізм злочину: відібрати весь хліб від тих, хто хлібом годує цілу державу! У мене теж була реакція на системне приховування нечуваного злочину.
Саме завдяки такому широкому розумінню відкрилися побічні злочини: відбирання від народу хліба духовного. В нашій молитві «Хліб наш насущний дай нам щоденно» йдеться не про манну небесну, не про «хліб і до хліба», а про «хліб життя», що дає нам Бог, як дар: «Беріть, споживайте, це є тіло Моє!»

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
Псалом померлих вiд голоду 1932 — 1933

О Предвічний, прости, що у храм Твого світла приходим
Почорнілі, зболілі, неначе чорнозем розритий!
Гаснуть зорі від стіп обважнілих, розпухлих походом,
Криють янголи лик, бо на нас моторошно дивитись.

Нас, Всесильний, пробач. На землі нас могутні не знали,
Коли одібрали до зерна — пропітнілу сторицю,
Щоб колесами тіло живе розкроївши на шпалах,
Повезти в ненаситного зла зледенілу столицю.

Всі ми тут. Почисли, бо числа нас нікому не знати,
Нас, що сонні міста наче совість похмура обсіли,
Що приходили скарби предківські міняти у ката
За останок життя, свого ж хліба шкуринку згірчілу.

Ти прости, що хапаються облаків пальці кістляві.
Нехоронені ми: дідусі, юнаки, немовлята,
Що прийшли ми в притвори Твоєї одвічної слави,
Мовчазною скаргою тут непохитно стояти.

Ми не просимо кари на них: Ти є Сам справедливий,
Покараєш лихих у їх серця жорстокій гордині.
Тільки дай нашим костям заколоситися жнивом
Волі, що буде вовіки жива в Україні!

Тарас ШЕВЧЕНКО
Псалом 52

Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає,
В беззаконії мерзіє,
Не творить Благая.
А Бог дивиться, чи є ще
Взискающий Бога?
Нема добро творящого,
Нема ні одного!
Коли вони, неситії.
Гріхами дознають?
Їдять люде замість хліба,
Бога не згадають.
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самі себе бояться
Лукавії люде.
Хто ж пошле нам спасеніє,
Верне добру долю?
Колись Бог нам верне волю.
Розіб’є неволю.
Восхвалимо Тебе, Боже,
Хваленієм всяким;
Возрадується Ізраїль
І святий Іаков.

Ініціатива «Першого грудня»

5 квітня 2012 року в Київі Ініціятивна група «Першого грудня» скликає Національний круглий стіл, мета якого згуртувати коло української інтеліґенції та означити порядок денний для країни.

Кардинал Любомир ГУЗАР
Будуємо хату

Ісус Христос сказав, що хто дотримується Заповідей, будує на твердій основі, яка витримує навіть найгірші, і навпаки — хто легковажить Божою наукою, ставить будинок на піску.
Запрошуємо прочитати Нагірну проповідь, яка стосується не тільки вибраного народу у Святій Землі, а й усіх людей земної кулі, і християн, і невіруючих, але мудрих людей (Лк. 6, 17 — 49).
Тут процитую лише останні слова Ісусової проповіді: «Чому ви Мене звете: Господи, Господи, а не робите, що Я говорю? Кожний, хто приходить до Мене, слухає Мої слова й виконує їх, — покажу вам, на кого він схожий. Він схожий на чоловіка, що, будуючи дім, викопав глибоко й поклав підвалину на камінь. І як настала злива, води наперли на дім той, але не могли його захитати, бо він збудований був добре. Той же, хто слухає і не чинить, схожий на чоловіка, який збудував дім свій на землі, без підвалин. Води наперли на нього, й він відразу завалився, і руїна того дому була велика» (Лк. 6, 46 – 49).
Як знати, на чому збудований будинок наших намірів і сподівань? Найпевніший спосіб — це почекати на перший буревій та подивитися, котрий будинок завалиться. Це непомильний спосіб, але невигідний, бо про справжній стан справ дізнаємося запізно.
Інший спосіб, дуже подібний до справжнього будівництва, – це приглядатися, які матеріяли використовує будівничий і як виконує свою роботу.
Якщо під час будівництва майбутнього країни вдаються до несправедливости, брехні, хабарництва, несправедливого судочинства, фальсифікації, торгування правдою, що, по суті, заперечує свободу людини, то немає сумніву, що раніше чи пізніше такий проєкт провалиться, навіть якщо сьогодні будівля виглядає шикарно. І це майбутні мешканці можуть чітко простежити. Підставою для їхнього висновку є вищенаведені слова самого Господа.
Ще один критерій оцінювання якости будівництва – це особистість будівничого. Однак остаточно тільки він сам може встановити стан своєї душі. Тут ми зачіпаємо дуже делікатне питання, яке є найважливішим, – найважливішим саме тому, що багато людей від нього втікає.
Бо – про це навіть нагадує наша Конституція – кожен із нас мусить стати віч-на-віч не з президентами, партіями, радами, союзниками, однодумцями, а з самим Господом. Він, який знає все, є нашим остаточним, непомильним, справедливим і милосердним Суддею, котрий за добре нагороджує, а за зле карає.
Ми хотіли б додати ще одну важливу пересторогу.
Ніхто з нас, людей, не повинен думати, що наскрізь знає свого ближнього.
Не кожний будівничий, який належить до якоїсь спілки, і не кожний чиновник, котрий діє за наказом згори чи під тиском колеґ, є цілковито позбавлений сумління. Не всі можуть опертися злу. Хто знаходить у собі на це сили – це мученик, якому честь і хвала. Проте багатьом такої сили бракує, і трапляється, що вони терплять невимовний душевний біль.
Мені видається, що в нашій державній системі є багато чесних будівничих, які в душі страждають, коли стають свідками зловживань. Не можна всіх чиновників, політиків і суддів поголовно засуджувати. Треба допомагати всім сумлінним людям звільнитися від духовного рабства.
Кажемо це, бо існують справжні будівничі, які ставлять на солідних, твердих, кам’яних основах міцні будинки. Так само є чимало будівничих-шахраїв. Вони свідомо будують на піску і завжди перекладають провину на когось іншого. З яким наміром ті й ті будують – можуть сказати тільки вони самі.
Пишучи ці рядки, ми часто вживали слово «вони», немовби йшлося про якусь частину нашого народу. Хочемо запобігти такому неправильному розумінню, бо будівничими кращого майбутнього нашої держави є ми всі, без будь-яких винятків.
І кожен з нас перед Богом мусить визнати, на яких підвалинах будує майбутнє.

З виступів:

Молодь має бути солідарною...

Радикальні розв’язки дуже приманливі. Здається, що вони одразу все направлять. Це, між іншим, є типове для того способу урядування, який ми називаємо диктатурою. Диктатори хочуть у радикальний спосіб змінювати світ, а ми знаємо, які наслідки диктатури. Крайностевий, радикальний підхід не є справжньою розв’язкою. Треба добре застановлятися, треба працювати, щоб зробити справжню зміну в житті суспільства, але не перескакувати ні через що.
Мені здається, наша трудність, але так є і в інших країнах, що ми занадто мало знаємо історію — і нашу, і світову. Я б дуже схиляв усіх нас пізнавати історію, бо там записані успіхи і невдачі різних спроб.
Любомир ГУЗАР

Як вийти з кризи?

Почати сьогодні! Є три базові кити, через які можна вийти з нинішньої кризи. Це — єднатися довкола духовних цінностей, вміти самоорганізовуватися і бути солідарним.
Принаймні дві справи молодь може робити вже сьогодні — не ховатися у «свою хату скраю» або мріяти про виїзд за кордон. Сказати собі: «Ні! В мене є друзі, і ми можемо організуватися!»
Мирослав МАРИНОВИЧ

Громадськість не мовчатиме

Останні дії Служби безпеки України, а саме виклик на допит всієї Вченої ради Інституту соціології, колегіального наукового органу без адміністративних функцій, є нічим іншим як приниженням науки та спробою залякування.
Те, що ми сьогодні спостерігаємо в Україні, не є цивілізованим діялогом влади з суспільством, не є зусиллям зі встановлення правопорядку і не може вважатися адекватним методом ведення слідчої роботи. Влада має завжди пам’ятати, що примат свободи та людської гідности не може бути порушеним. Людина є вільною особистістю, а не придатком до державної машини. На нашій землі не вперше використовують правоохоронні органи як засоби тиску, але сьогодні це викликає вже не страх, а лише роздратування суспільства. Громадськість не мовчатиме і не дасть себе залякати.

Iван ДЗЮБА

Критичний момент настав...

Люди щораз більше усвідомлюють, що так далі жити не можна, і щораз настійливіше шукають нові форми самоорганізації, форми гуртового протесту проти сваволі здичавілого безвідповідального чиновника.
Хотілося б, щоб люди мали орієнтацію не на якісь екстремальні виступи, які не дають результату, а на справжню серйозну самоорганізацію суспільства
Дехто думає, що нам треба шукати нові цінності. Я думаю, що то люди недалекі. Нам треба повернутися до справжніх цінностей. Адже чого в нас бракує, на що люди скаржаться? Скаржаться на те, що бракує правди, бракує поваги до закону, бракує довіри до державних інституцій. Отже, ми знаємо, до чого треба рухатися, й не лише ми — весь народ знає. Тут є певна співзвучність, і я б не сказав, що є стіна байдужости. Це якесь отупіння й ослаблення, але це не є байдужість до тих проблем, які є життєво важливими.
Небезпека дискредитації інститутів влади. Нині ті інститути і не воєнізовані, і не страшні. Але там оселилася байдужість. Там засів чиновник, який не боїться партійного контролю і партійних чисток. Він не мислить ні моральними, ні державними катеґоріями. Поняття спільноти і загального добра для нього так само віртуальне, як уся колись «соціялістична власність». Принаймні таким його бачать люди, які на власному досвіді впевнилися, що без хабарів справи не вирішуються .
Тепер уявімо собі, до тих порядних держслужбовців, які вирішують справи доброзичливо і без хабара, приєднуються молоді люди, котрі зрозуміли, що репутація України залежить від кожного з нас. Вони відчули, що людина виходить з установи радісною, бо побачила, що є люди чесні. Вони побачили, що на обрії прояснюється, і рух за очищення шириться. Замість зневіреної маси з’являється народ, якого ми вже раз бачили на Майдані. А з таким народом і влада рахується, і чужинці починають поважати. Але головне, що людина сама почувається краще й починає себе поважати.
То великий самообман думати, що «так усі роблять», від мене нічого не залежить. Усе починається від мене!
Лінива і нечесна думка переносить вину на інших і воліє чекати, щоб ті інші змінили моє і наше життя.
Кияни упали у своїх власних очах, коли обрали своїм мером чоловіка, з якого сміялися. Ми ж бачили, як він купує обивательські голоси...

Євген СВЕРСТЮК

 

Степан СЕМЕНЮК
КІЛЬКА СЛІВ ДО ДАЖБОЖИЧОВИХ ВНУКІВ

Читаю-перечитую журнал «СВАРОГ», випуск 23. 2011 рік, орган Об’єднання Рідновірів України, тобто — язичників. Журнал багатий на історичні матеріяли патріотичного спрямування, містить календар з історії України, «родословіє» за днями тижня, зачерпнуте з римської і грецької мітологій тощо. І виклади язичницької релігії спрямовані… на поборювання християнства. А чому, наприклад, не ісламу або комунізму?
Що ж, кожен народ в Европі має свою історію дохристиянської доби і християнської, свою мітологію, вірування, і ми не виняток. На жаль, нас віками вчили, якщо вчили, чужої історії, чужої мітології, переважно грецької, римської. А своєї... Досі чи не єдиною ластівкою в цій царині є «Словник давньоукраїнської мітології» Сергія Плачинди. І очевидно, повість І.Франка «Захар Беркут». А шкода, бо це величезний пласт нашої історії та культури.
Деякі історичні матеріяли, вміщенні в цьому числі «Сварога», дуже цікаві і на часі, хоч не обіймають всієї української етнічної території. Зрештою за одним числом не можна судити про ego видання загалом.
Не буду вести мову про ідеологічно-релігійні основи язичництва. Хочу коротко зосередитись на одному питанні: на поборюванні онуками Дажбожими християнства. Чи нам сьогодні справді треба творити ще один внутрішньо-український фронт боротьби на релігійній ниві? Чи мало їх вже є? Хто від сього виграє? Очевидно, наші недруги. Проголошуючи війну християнській вірі, яку визнають, або хоч признаються до неї, десятки мільйонів українців, тим самим журнал вносить розбрат в українське суспільство, підточує силу єднання й енерґію розвитку. Свідомо чи ні, з релігійних чи політичних переконань — тут не має значення.
Люди, про яких пише видання і публікує їхні світлини, були ж віруючими християнами. Доводити, що М. Шашкевич, Т. Шевченко чи І. Франко були невіруючими, чи старатися робити з них невіруючих — це марна робота совєтської доби. Тим самим журнал уподібнюється до совєтського «Войовничого безбожника». Був такий!..
Тоді як сьогодні навіть у світі бізнесу не поборюють один одного реклямою. Кожен хвалить своє, але не огуджує інших. І це веде на добро.
До речі, в нашій християнській культурі, якщо ще можна про таку говорити, збереглася в багатьох випадках традиція сивої дохристиянської доби — свята, імена, звичаї. Адже православні святі, князь Оскольд, княгиня Ольга, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, мученики Борис і Гліб та інші увійшли в історію нашої православної Церкви під «поганськими» іменами.
Військові частини УНР «Чорні Запорожці», в уніформах яких рідновіри презентуються, були також християнами. То як се погодити?
Ваші одновірці, російські язичники, відверто шовіністично настановлені до українців, а для Вас вони — брати по вірі. Чи не нагадує ця подібність щось із недавньої минувшини?
Наш народ у своєму християнстві зберіг чимало з т. зв. поганських — язичницьких часів: гарного і не зовсім — як от про відьом, закляття тощо, але й чудові весільні звичаї, хрестини, забави на Купала, колядки, новорічні співанки, веснянки, голосіння, поминання померлих тощо. Навіть календар Юліянський, за яким живе православна Церква в Україні, походить з «поганських» — римських часів. На щастя, слава Богу, такі язичницькі звичаї, як поховання з померлим каганом молодих жінок, які «добровільно» зголошувались вмерти і бути похованими разом із своїм князем, до нас не дійшли (хоч в Ємені ще практикувались в ХХ ст.).
Як згадувалось, нас віками відторгали від нашої історії, а від історії релігії зокрема, хоча релігія є складовою культури народу і властиво позарелігійної культури не буває. Тому всю культурну спадщину, яку творив наш народ тисячоліттями, ми повинні врешті-решт осягнути, бо історія, за висловом В. Щербаківського, є процесом безперервним. Однак на історію треба дивитись також критично і шукати причин наших історичних негараздів і в язичництві також, а не тільки вихваляти.
Ми живемо в ХХІ ст. н.д. і самими лише старими звичаями, навіть найгарнішими, як скакання через вогонь тощо, не багато поможемо собі, бо життя — то боротьба за утвердження серед інших народів, і релігійні вірування мають сприяти цьому завданню. Сьогодні — це питання нашої державности. Розуміли це предки наші, київські князі: Кий, Оскольд і Дір, княгиня Ольга, Володимир Великй, Ярослав Мудрий. І творили Державу, а Святослав — славу. Нам треба мудрих мужів, які в нашій історії впродовж тисячоліть все ж таки були.
Так, наша історія дохристиянської доби має кілька тисячоліть, і ми її майже не знаємо. Але і у «Сварозі» не знайшов матеріялів з історії тієї доби. Скажете, що Ви займаєтесь тільки релігійними питаннями, але то неправда. Сьогодні, як і колись, релігії були і є в симфонії з державною владою. Питання релігійних вірувань в язичницькі часи вирішував — король, цісар, князь...
Так, наші предки поклонялись Сонцю, були сонцепоклонниками, хоч не тільки, бо ми належали до середземноморської культури. Тому у нашій культурі вельми багато візантизму, як, до речі, і у «догмах» рідновірів. Але той язичницький період був також пошуком Правди, тому так багато було «богів». І прийшов час, коли: «Ті, що поклонялись сонцю, пізнали Сонце Правди».
Освіту і школу принесло нам християнство, а що ми не вміли, чи нам не дали скористатися з цього добродійства — це інша справа. Так, декотрі народи, як-от Японія, Індія,... пішли іншим шляхом,але свій цивілізаційний поступ завдячують звязкам із християнською Европою. Християнство зберегло нас як націю, як етнос в найтяжчі часи татаро-монгольської неволі. То християни помирали за Україну зі словами: «Кров за муки і руїну, верни нам, Боже, Україну!»
Так, правда, що різні християнські сусіди віками поневолювали наш народ і намагаються робити те й сьогодні. Але язичники монголо-татари чи печеніги і обри, хіба не такими були?
Так, пласти нашої історії дохристиянської доби треба нам всім пізнати, бо то доробок генія нашого народу, творений тисячоліттями. Треба пізнати нашу культуру тих часів, чи, як тепер мовиться, вивчати українознавство від його початків. Але повернутись до тих часів просто ніяк. Отже пишімо правду, бо тільки Правда може об’єднати нас усіх в боротьбі за існування наше на Землі, за утвердження Української державности».

* Т.зв. Григоріянський календар (новий стиль) склав наш земляк, скіф (скит) Діонісій Малий в 1532 р.

Ольга СТРУТИНСЬКА
За покликом Божим

Хочу поділитися з Вами новими добрими змінами, які відбулися в моєму селі Підмихайля (Калуський район, Івано-Франківщина). Тут відроджується давній Свято-Михайлівський православний манастир. Серед хаосу теперішнього, серед невизначености державної політики щодо Церкви — отой наш майбутній відроджуваний манастир бачиться, як оаза справжньої християнської православної дії і віри.
На відміну від декотрих скептиків, я переконана, що священиками стають не заради слави, а за покликом Божим. А там, де віра, там і поміч Божа.

У давнину на Свято-Михайлівській горі був манастир Архистратига Михайла. Він існував чотири століття (з ХІІІ до XVII) і був ущент зруйнований татарською ордою. На території тодішнього манастиря було і цілюще джерело, згадка про яке передавалася з покоління в покоління, але де його шукати, тепер не знав ніхто. Поки одного разу жителю села п. Михайлові Гриніву (теперішньому отцю Михайлу) приснився сон: на схилі гори у осяйному голубому вбранні стоїть Ісус Христос, а поряд б’є високий фонтан, і голос Господній відлунює: «Тут має бути Божа благодать!» Такий сон являвся тричі, аж поки в 2007 році він з допомогою односельців і меценатів не викопав криницю, біля якої встановили скульптуру Ісуса Христа. Так здійснилася Господня воля — і старовинне цілюще джерело, від якого, за численними свідченнями, одержували зцілення багато хворих, сьогодні знову ожило.
Згодом підмихайляни, надхненні високим Божим провидінням та парохом сільської церкви отцем Богданом Челядином, взялися за спорудження над криницею каплички святого Димитрія Солунського. А в день освячення каплички — 1 листопада 2008 р. — постановили розпочати відродження манастиря.
І вже 21 листопада 2010 р. на Свято-Михайлівській горі була освячена перша манастирська церква — храм Благовіщення Пресвятій Богородиці. І того ж дня був висвячений на священика Митрополитом Галицьким кир Андрієм Михайло Гринів.
«Іноді мені здається, що все це відбувається не зі мною, — зізнається о. Михайло. — А інколи думаю, що скільки себе пам’ятаю, якось підсвідомо відчував цей незгасний поклик до священства. І так часто Бог рівняв мої дороги то хворобами, то нещасними випадками, але, як тепер розумію, не для того щоб карати, а щоб скріпити у вірі, повернути мене обличчям до істини. Це Бог обрав мене на цей шлях, і я не мав права зійти з нього. І ці дивні сни, і будівництво кринички, тепер ось і відкриття церкви — це чуда Господні. Зізнаюся, інколи і я впадав у відчай, коли не вистачало коштів, щоб оплатити роботи на будівництві церкви. Ми разом із односельцями «билися, як кажуть, мов риба об лід», щоб закінчити будівництво. Тоді вклякали всі разом у молитві і… Господь посилав невідкладну допомогу. Зараз найперше хотілося б побудувати будинок з келіями для монахів і кімнатами для прочан. До нас уже приходять люди, котрі відчувають тут особливе полегшення, хотіли б тут пожити деякий час, допомагаючи чи в церкві, чи по можливості в будівництві. І я вважаю, що ми маємо думати в першу чергу про них, про хворих і стражденних.
Манастир відновлюється завдяки добровільним пожертвам односільчан і приїжджих прочан. Особливих меценатів у нас поки що немає, але є щире прагнення не віддати забуттю те благословенне Богом місце, де молились наші предки і звідки почалась історія нашого села. Я щиро вдячний усім сподвижникам і односельцям за той великий внесок, який вони зробили у будівництво церкви. Бог оцінить їхню добротворчу працю не за людськими, а за Своїми Господніми мірками».
Тепер о. Михайло виконує обов’язки настоятеля Свято-Михайлівського манастиря. А я, дивлячись на нього, відчуваю, як йому нелегко. Ще недавно звичайний 39-річний мирянин, він узяв на себе таку ношу, яка далеко не кожному під силу. І ми, напевне, не вміємо ще вповні оцінити пастирську працю. Бо кожен бачить більше той аспект, що є наявніший для нього.
Однак впадає в очі в діях о. Михайла відвага ставити велику маштабну мету, вимогливість до самого себе та самовіддане служіння.
До сьогодні не втратили актуальности слова Ісуса: «Жоден пророк не буває прийнятий у вітчизні своїй». Проте благодатна є земля, що породжує служителів Божих, які спрямовують свої зусилля на духовне оновлення буття народу.
Дійсно, щоб розпочати таку грандіозну справу як відродження манастиря, треба було почути поклик Божий. А почувши, не відступитись через труднощі. Бо, як говорить о. Михайло: «Коли хочеш послужити Богові —будь готовий прийняти випробування… як приймав їх Христос…»
Так, бути священиком — це найвеличніше покликання, дароване небом. Але й бути священиком — це найвідповідальніше служіння на Землі.
Наслідки праці о. Михайла й громади я побачила ще минулого року у травні, приїхавши у відпустку на рідні терени. Зміни просто разючі. І як швидко постала церква Благовіщення Пресвятій Богородиці. «Молодий хор», як називають його в селі, співав, наче хор небесних херувимів. Недаремно кажуть, що коли співає Церква — земля стає небом. А слова проповіді о. Михайла горнули кожну людську душу до Бога.

Ореста КОВЦУН
У вухах трiщить, а в серцi порожньо

У нас існує досі багато свят, які не мають нічого спільного із «святим» і, звичайно ж, не свідчать про нашу релігійність: свято Жовтневої революції, свято 1-го Травня, свято 8-го Березня, свято Сала… Відбулася підміна слів. Навіть таке не заполітизоване свято як Новий рік теж має зі «святим» лише дуже далекий зв’язок. Мені зрозуміле визнання та відзначення Нового року. Інтриґа його святкування полягала в тому, що це колись було єдине не політичне, не совєтське, «людське» свято, офіційно дозволене, з яким не треба ховатися. Цей день не мав фальші комуністичних просторікувань, можна було розслабитися та вийти за межі «залізної завіси» хоча б на добу та хоча б віртуально. В молодості перехід року на новий виглядав хвилюючим: ти тішив себе тим, що, наче, стаєш свідком та учасником ходу історії людства. Хоча день Нового року не є сталим, його споконвіку визначали і змінювали (Церква та наука) за складними розрахунками залежно від сонцестояння. На сьогоднішній день майже всі народи світу також користуються сонячним календарем, який є основою діючих двох календарів: юліянського (т.з. старого, якого дотримуються такі Церкви як українська, російська, єрусалимська, грузинська та сербська) та григоріянського, офіційно прийнятого (т.з. нового, якого дотримуються всі інші Церкви). Яким би календарем не послуговувались країни, та все ж ерочислення світ провадить від народження Христа і кожен новий рік можна сприймати як ствердження торжества Богоявлення людству. Якщо розглядати свято Нового року в такому ракурсі, то тоді цілком логічно буде називати цей день святом. Але про такий зв’язок ніхто не згадує. Натомість виходить багато галасу, наїдків та алкоголю. І чим більше всього цього, тим краще «свято». Всім добре: торгівля має виторг, народ задоволений, радіо і TV мають актуальну тему: як виходити із запою і не захворіти від переїдання, двірники після новорічної ночі мають роботу: метуть гори сміття, словом «празник» вийшов на славу…Ні, я не проти празникувань і вчуся радіти, тішитися кожному дню. Але я проти тих свят, від яких «у вухах тріщить, а в серці порожньо» (Є.Сверстюк).
Радянська практика знеенергезовувати слова настільки виявилася руйнівно-ефективною для психіки людини, що свої плоди дає ще й досі. «Свята» плодяться і нині. В Полтаві уже кілька років поспіль відзначають свято Сала (!?) зі щораз більшими витівками (на думку місцевих чиновників, дуже смішними). Цього року вони придумали емблему «свята» — товстелезна потвора із маскою свині у національному костюмі. Господи, та тут не сміятися, а ридати треба і молитися за організаторів, щоб Бог їм послав розуму та самопошани.
Виходячи з реалій, було б доречно та логічно називати ці дні не святами, а празниками, або просто «Дні»: День сала, якщо вже те сало для когось аж так багато важить в житті…
Не всі народи називають празні дні святом. Так, росіяни, німці, італійці, еспанці, французи в слово «празник» заклали корінь не «святий», а «торжество», «не робочий день», «день радости та розваг». В словнику української мови, звичайно, ж є слово «празник», і народ в своїх піснях, колядках його не забув:
Та прийдуть до тебе три празники в гості:
що перший же празник – святеє Різдво,
що другий празник – святого Василя,
що третій празник – святе Водохреща.
Мудрий народ не плутає праведне з грішним, тут все на своїх місцях, і душа, при цьому, яріє, а не плаче…
Прикро те, що практика відзначення т.з. свят без святости все впевненіше переноситься і на справжні, релігійні свята. Надто вони матеріялізуються, замулюючи джерело високої світлої радости, яку призначені нести. Від надмірної комерціялізації свят застерігають нині і священнослужителі. З приводу означеної проблеми цьогоріч били у дзвони тривоги і Папа Римський, і Па тріярх Філарет, і блаженнійший Любомир Гузар. Як бачимо, така тенденція спостерігається і в інших країнах.
Ми надто безвідповідально (і добровільно) розкидаємо дорогоцінні скарби з нашого словника, що може призвести до знецінення слів та, ясна річ, і мови загалом. Адже мова має божественне походження і кожне слово, як «знаряддя самого Всесвіту» (М.Руденко), наділене певною енерґетикою та призначене для означення конкретної речі чи явища. Словоблуддя ж призводить до енергетичного дисбалансу національного менталітету.

Гетсиманський сад

В холоднім небі мерехтіли зорі,
Сріблився шлях, стеливсь за горизонт
І гнувся попід оливкову гору,
А в темнім долі пропливав Кедрон.

Полянка з кручі раптом обірвалась,
За нею Шлях Молочний простягнувсь.
Здавалося, оливки крізь провалля
Готові йти повітрям в далину.

І був тут сад, покинутий, самотній.
Він учнів залишив біля воріт
І мовив їм: «Душа моя скорботна...
Чувайте тут зі мною — і пождіть».

Він вже відмовивсь, просто, без боріння,
Як од речей, позичених на час,
Від всемогуття, від чудотворіння,
І був, як смертний, так, як кожен з нас.

Безмежна ніч нависла, наче скеля,
Над краєм тьми, заглади й небуття.
Весь світ застиг, як застига пустеля,
Був тільки сад, де жевріло життя.

Вдивляючись у чорні ті провалля,
У порожнечу спущених заслон,
Моливсь Отцеві употу кривавім,
Щоб чашу смертимимо пронесло.

І в тій молитві смертна втома спала.
Він вийшов з саду. Наче неживі,
Заморені чеканням учні спали,
Порозкидавшись покотом в траві.

Він розбудив їх: «Вам Господь дав жити
У дні мої, а вас на сон стає.
Час Сина Чоловічого вже витік
На руки грішних він себе здає»

Лише сказав, як раптом звідусюди
Вогні, мечі, юрба рабів сліпа,
Юрба заброд, а попереду Юда
з продажним поцілунком підступа.

Петро дав відсіч —став з мечем наголо,
Одному вухо відрубав мечем.
«Сховай меча!» — і він спинивсь на голос, —
«Вузлів людських залізо не січе...

Були б тут вже крилаті леґіони —
На захист мій Отець би їх прислав,
І ворогів розвіялися б сонми,
А з мене б навіть волосок не впав.

Та книга долі вже дійшла сторінки
Найвищої — і їй немає змін,
Написане здійсниться до краплинки.
І хай збувається воно. Амінь.

Ти бачиш — плин віків., як вічна притча,
Яку прояснить аж раптовий грім.
Задля його суворого величчя
Я добровільно в муках сходжу в гріб.

Я зійду в гріб. На третій день воскресну.
І каравани барж спливуть з ріки.
І як дараби йдуть по ріках скреслих,
На суд мій з пітьми попливуть віки».

Борис Пастернак
в перекладi Євгена Сверстюка

Конференція у Полтавсько-Харкiвськiй єпархiї

9 червня 2012 року у Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі м. Харкова відбудеться наукова конференція «Відродження Харківсько-Полтавської єпархії: досвід і проблеми (1990-2012 рр.)».
Це буде третя конференція, присвячена 70-літтю єпархії, що відзначатиметься в липні 2012 року. Першу — «Українська Автокефальна Православна Церква під час Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський» — було проведено 11 листопада 2010 року. Її матеріяли ввійшли до збірника за однойменною назвою, виданого 2011 р. Друга конференція — «Досвід Харківсько-Полтавської єпархії в українському церковному житті діяспори (1944-1989 рр.)» — відбулася 17 грудня 2011 р. Її матеріяли готуються до друку.
Мета майбутньої конференції — історична й богословська аналіза процесів відродження Української Автокефальної Православної Церкви на Сході України та Полтавщині наприкінці XX та початку XXI ст.
Планується розгляд загальної теми в таких аспектах:
• Патріярхи Мстислав (Скрипник) і Димитрій (Ярема) та церковне відродження на Слобожанщині й Полтавщині.
• Канонічні аспекти відновлення Харківсько-Полтавської єпархії.
• Стосунки Харківсько-Полтавської єпархії з галицьким автокефальним рухом і Українською Автокефальною Православною Церквою в діяспорі.
• Політичні та етнокультурні аспекти церковного відродження кінця XX ст.
До участи в конференції запрошуються історики Церкви, богослови, філософи, політологи.
Заявки приймаються до 1 травня 2012 року. Матеріяли конференції будуть опубліковані протягом 2012-2013 рр.
Конференція триватиме один день. Початок об 11.00. Тривалість доповідей — до 20 хв.
Оплата організаційних внесків та публікацій не передбачається. Витрати на проїзд не відшкодовуються.
Адреса оргкомітету: Свято-Дмитрівська церква, Полтавський шлях, 44, Харків 61052.
Контактний телефон: +380 (50) 534 53 11.
Електронна пошта: uaoc.khpe@gmail.com
Секретар оргкомітету
Віталій Липинський

Вiдгуки на публікації

Хочу подякувати газеті за друкування нотаток М. Косицького «Греція православна». Оповідь жива і цікава. Вона переносить нас в інші, прекрасні сфери людського буття, від якого ти не хапаєшся за серце і не капаєш валеріяну, а які лише кладуть «на наші обличчя не порожню задуму». Мова викладу лагідна, умиротворена та просякнута мудрою любов’ю до світу, що приносить відпочинок душі.
Ореста КОВЦУН

Декілька слів хотілося б сказати на адресу вашої газети. Інколи, читаючи її, мені здається, що вона єдина справжня в Україні. Таке поєднання милозвучности, професіоналізму і компетентности рідко де натрапиш. Я знайома із працями п. Євгена Сверстюка, його книга «На святі надій» — моя настільна книга. У цій далекій чужині саме вона мені додає сил.
Ольга Струтинська

Подяка
На ім’я редактора «Нашої віри» надійшов переказ із Канади. Спершу не сказали, від кого. Але його б вистачило на десятки передплат. То ж, звичайно, переказ від п. Катерини Щербань!
У нас не заведено публікувати подяки. Але ми ділимося радістю: є українка з Харківщини, яка в свої 93 роки читає і регулярно підтримує християнський часопис.
Помолимось за неї.
Редакцiя «Нашоi вiри»

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку