7 квітня — Благовіщення Пресвятій Богородиці

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко)
Пастирське послання з нагоди початку Великого посту

Мине ще кілька тижнів, і зелене листя нагадуватиме про обнадійливий знак порятунку людства – оливковий листок, принесений голубкою Ноєві (Бут. 8:11). Може, хтось із нас уявить у цю мить і ковчег, збудований за Божим наказом, у якому Ной рятувався від вселенського потопу. Тоді образ згубних вод потопу викличе в нашій свідомості аналогії з загрозливою повінню порожніх слів і фальшивих емоцій, у вирі яких ми опинилися. А тоді й Великий піст, до котрого запрошує нас Церква, вирине таким самим рятівним ковчегом, що може здійняти християнина над безоднями духовної загибелі.
Бог веде нас до спасіння через гіркі відкриття. Прикро виявити, що ти, вважаючи себе самостійною, вольовою, розумною людиною, насправді перетворився на слухняну маріонетку в чужих руках. Ми переживаємо психологічне потрясіння, коли визнаємо себе обдуреними чи обікраденими. Важко відкривати власні помилки й помічати вчинені провини. Однак, приховуючи від себе правду про реальний стан довколишнього світу й про себе самих, ми ніколи не зможемо стати справді вільними людьми.
Великий піст дарується нам для звільнення від влади химер. З затягненої сірою мжичкою країни міражів він кличе увійти в рятівний простір Церкви, осяяний таємною Божою присутністю. Дверима ж у цей простір має стати щире визнання власних провин і каяття за них. Апостол Іоан Богослов застерігає: «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо» (1 Ін. 1:8). Відмовляючись від самообману, ми й починаємо творити з себе нову, вільну особистість. Творити систематично й наполегливо, згідно з Євангелією, за постійної співдії найпотужнішої творчої сили — Божої ласки.
А отже, Великий піст — це час духовного пориву до свободи. Він унеможливлює пасивне споглядання зла в довколишньому світі. Христос закликає нас сміливо озирнутися й помітити Його присутність у скривджених і знедолених співвітчизниках. Саме за байдужість до їхнього болю ми звітуватимемо перед Суддею, Якого зневажили або зіґнорували в особі своїх ближніх. «Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви» (Мт. 25:42-43).
Кожен із нас протягом наступних семи тижнів творитиме в ковчезі Великого посту простір своєї духовної свободи. У цьому просвітленому просторі ми шукатимемо Бога в молитві, в читанні Святого Письма, а найголовніше – в єднанні з Ним через сповідь і причастя Святих Таїн. Піст заохочує до самоти, до мовчазного спокою. Але не до апатії та штучної самоізоляції! Через молитву за ближніх і конкретні справи милосердя, через захист людської гідности й зневажуваних прав особистости та рідного народу ми здіймаємося в цей час до усвідомлення відповідальности кожного з нас, християн, за довколишній світ, за нашу державу.
Тарас Шевченко, 150-річчя упокоєння котрого вшановуватиметься в перші постові дні, нагадує нам про перспективу християнського вдосконалення – про подвиг діяльної любови до свого народу під час національної драми, «во врем’я люте». Солідарне протистояння злу й насильству виростає з християнської міці кожного з нас, котра гартується в доланні індивідуалістичного самозахоплення. На оливковий листок національного порозуміння годі сподіватися, не переживши випробувальних тижнів самотньої плавби в ковчезі покаяння.
Хай же досвід Великого посту стане для нас прологом до спільного переживання єдности в оновленому воскреслим Христом світі. Амінь.

ДОРОГА ДО БОГА
Інтерв’ю з Блаженнішим ЛЮБОМИРОМ

Людина віри все своє життя змушена відповідати на запитання розуму. Розум вибудовує свою логіку — вона корелює з обставинами життя і нашими земними потребами. І ми не можемо визбутися тих дошкульних запитань, бо вони сидять у самій нашій природі. У нашій тілесній натурі, що пристосовується до обставин, часто далеких від життя духу.
Блаженнішому Любомиру поставлено такі, сказати б, світські запитання, і він їх приймає так спокійно, наче сам їх ставить собі.
Але чим важливі і цікаві відповіді на них? Саме тим, що Блаженніший Владика думає над ними постійно. Тим, що має на них зважену відповідь — у згоді зі Святим Писанням і у згоді зі своїм власним життям.
Але що особливо важливо, це те, що ті відповіді не готові. Ми вслухаємося в них — і стаємо співучасниками розв’язування задачі, що стоїть перед нами. Усіма нами. Бо справді, чому людина в нашому світі, де стільки книг, стільки релігій і стільки заплутаних доріг — чому людина обирає Христа?
У відповіді на це запитання ми чуємо не догматичні чи психологічні резони, а зовсім несподіване і сердечне — віра дається нам, як ласка Божа, як великий дар. От спробуйте оцінити той Дар, і тоді вам буде легше з іншими питаннями…
Для багатьох священнослужителів ясно, що ключ до віри дає їхня Церква. Таких простих відповідей уникає Блаженніший Любомир, для якого Церква — то спільнота осіб, об’єднаних вірою і любов’ю до ближнього, і то любов’ю діяльною. І — спільною молитвою…
Чи може бути християнин сам по собі? — таке питання стоїть нині перед людьми, часто зневіреними. Розум підсовує приклади порядних людей поза Церквою… і не дуже порядних серед уцерковлених… Що ж — таких фактів не заперечити…
Але людина, яка знає силу спільної молитви, знає, як християнська спільнота творить певний душевний лад, кшталтує і настроює членів церковної спільноти. Бо що не кажіть, кожна людина потребує доброго прикладу і — спонукальних обставин.
Особливий акцент мудрий священнослужитель ставить на необхідності постійного самовдосконалення, постійної праці над собою і долання всіляких перешкод, зокрема нахилів до спокуси легшого життя.
«Бути християнином не є легко». Те суворе нагадування має прозвучати в лагідній розмові. То м’яке нагадування, за яким стоять заповіді і суворі максими нагірної проповіді Христа. Тут вже не говориться про принцип християнської безкорисливости в нашому корисливому споживацькому світі — але то наче само собою зрозуміло.
Водночас Блаженніший владика і уникає так поширеної арґументації про нагороду праведникам і пекельні кари грішникам. Для нього праведність чи прагнення до праведности вже саме в собі містить нагороду.
Бо справді, хіба може бути більша нагорода, ніж переживання своєї причетности до добра?
«Бо воля Божа є також вписана в людську природу». Яка то глибока мудрість, що її кожен з нас має відкрити для себе сам. Але все-таки дуже важливо почути те з уст мудрого старця, котрий багато в житті пізнав і передумав.
Взагалі глибокі думки і тонкі спостереження мають на кожну особистість великий формуючий вплив. Вони є наче незмінними щаблями, по яких людина підіймається вгору — підіймається до зустрічі з Христом.
Одне з таких важливих спостережень стосується ролі чуда в становленні нашого світогляду. Взагалі треба сказати, що в нашому житті є багато чудес неусвідомлених. Як кажуть в народі, Бог веде людину, а тільки пальцем не показує…
«Чудо, безумовно, звертає увагу, — говорить Блаженніший Любомир, — але воно не змушує людину прийняти щось».
То дуже вірне психологічне спостереження. Мені доводилося читати страшну сповідальну книгу розкаяного грішника, який брав участь в організації Голодомору. Група комсомольців були свідками того, як на їх очах на придорожному хресті обновилося Розп’яття. Вони подивилися без подиву — і пішли далі, ще й лихословили…
Важливе не зовнішнє чудо, що привертає увагу юрб, а чудо внутрішнього навернення на дорогу Христа.
І тут в розповіді Владики Любомира акцентується поняття свободи і поняття жертви.
Свобода вибору пов’язана з доланням спокус вигоди і користи. На цьому тримається напруга життя. На принципі безкорисности побудована етика міжлюдських стосунків — в ідеалі.
Про жертву написано трактати — про жертву Авраамову у Кіркегора. Про служіння витворено поняття і філософські концепції: категорії обов’язку, дороговкази, імперативи.
Блаженніший Любомир схиляється до найпростішого і найприроднішого — до жертви Авеля, який з радістю приносить своєму Богові найкраще, що мав.
То найвища штука — творити так, як живеш.

— Владико, скажіть, будь-ласка, чому люди в сучасному світі обирають Христа?

— Вибрати Христа — це не така проста справа, яка залежить виключно від людини. Ми переконані, що прийняти Христа, вибрати Христа — це є діло Божого провидіння, Божої ласки, і в тих самих обставинах ( і ми не вповні розуміємо — чому) одна особа прийме, а друга — ні. Отже, то є щось більше, чим тільки вибір однієї особи. І ми мусимо це прийняти. Ми не знаємо, чому Господь Бог одному дає ту ласку, а другому — ні.

— Владико, але особисто Ви походите із сім’ї, для якої християнство було традицією, так? Як, на Вашу думку, це традиційне ставлення до християнства, християнства як частини традиції, воно не заважає бачити Христа як Бога Живого?

—Знаєте, є тут влучна дуже Ваша заувага. Здавалося би, що виростаючи в такій традиційній ситуації, людина повинна би дуже самозрозуміло приймати Христа і жити під Його опікою. Але виростати в таких обставинах – може бути також причиною, що людина не застановиться достатньо.
Що це значить зустріти Христа? Хтось скаже: це значить, що людина віруюча. Молиться, ходить до храму, сповняє різні релігійні обов’язки… Але в сумі, коли добре застановитись, — це для тої людини може бути доволі поверховим. Людина, чи вона виросла в обставинах християнської родини, чи вона зустріла Христа вперше, після багатьох років життя, — і одна, і друга мусить дуже свідомо справді зустріти Христа, бо інакше Христос насправді не буде присутнім в людині, яка Його приймає, майже скажу, з призвичаєнням (бо так робили батьки, так я роблю), але вона не знає, не відчуває внутрішньо, що це значить – зустріти Христа. Мусимо в якийсь момент, в якийсь спосіб, який, мені здається, не залежить від самої людини, але Господь Бог дає певні обставини чи певні особливі благодаті, ласки, при помочі яких людина робить це відкриття. І від тої хвилини Христос, та Божа Особа, починає набирати зовсім нового значення. Одним словом, змінює зміст життя.

— А Церква якось може допомогти людині у цьому пошуку?

— Бачите, може помогти людині. В якому значенні? Перш усього, мусимо молитися за людей, щоби Господь Бог відкрив їм Себе в такий спосіб. Церква може послужити. Приміром? Що значить Церква? Віруючі люди.

— Як ви вважаєте, ця зустріч Людини і Христа може відбуватися тільки в Церкві, чи можуть бути якісь форми позацерковної релігійности, віри поза Церквою?

— Я думаю, що так. Можуть бути. Господь Бог не є обмежений. Він може діяти там, де хоче і як хоче. І ми маємо випадки, в історії знаємо випадки, що люди, які були досить далекі від офіційної Церкви, так скажу, від тої видимої офіційної організації, але у них в душі щось заговорило.
Це дія Святого Духа, третьої Особи Пресвятої Трійці, який діє, як хоче, де хоче, не обмежений нічим і ніким. Я б сказав, Церква як така є дуже природне місце, де ця зустріч повинна відбуватися, де вона може початися, скажімо так, більш нормально, де вона може розвинутися, де вона може поглибитися. Але це не єдине, так скажу по-людськи, місце, де Господь Бог може діяти і діє.

— Тобто можуть бути цілком світські шляхи до Бога? Тоді чи можуть вважатися за християн люди, які навіть не визнають Христа як Бога свого, але живуть за християнськими чеснотами. Чи вони заслуговують на Спасіння?

— Бачите, тут мусимо трошки розрізнити. Прийняти нашу зустріч з Господом Богом ми можемо де-небудь. Це залежить від Господа Бога. Але людина, яка зустріла Христа, не залишається тільки з Ним, бо так Господь Бог розпорядив, що люди, які справді вірять, зустріли Ісуса Христа, вони в своєму релігійному існуванні будуть також жити суспільно. Бо Церква — що це є Церква? Церква — це є спільнота віруючих людей.
Християнська релігія в своєму змісті, в своїм найглибшім розумінні має два виміри. Ставлення людини до Бога і Бога до людини. Але є ще один вимір, пов’язаний з першим: людина має ставлення до інших людей, і це творить Церкву. Церква — це є щось особисте, але таке, що має водночас і цей другий вимір: людина для людини задля Бога і через Бога. Тому сказати, що хтось може бути віруючим християнином, так би мовити, цілком-цілком осібно від всіх інших — не можна.

— А якщо хтось не вважає себе за віруючого християнина, а просто живе за християнськими чеснотами? Навіть не усвідомлюючи того, що це християнські чесноти, просто він вважає їх загальнолюдськими, скажімо?

— Він може, безумовно. Може бути дуже порядною людиною. Але тут дуже трудно було би сказати, що він є вповні християнином. Бо християнин — це є той, хто зберігає ті два основні ставлення. Так само як, бачите, питали Ісуса Христа, яка основна, найважливіша заповідь. А Він каже: любити Бога і друга — любити ближнього. Одним словом, людина без стосунку до ближнього, їй щось бракує, її християнство неповне.

— Владико, часом мені доводиться чути такі речі, що коли головою Церкви є Ісус Христос, то люди, які належать до Церкви, вважають, що все, що вони роблять, — є загалом правильним, благословенним. Але часто те, що вони роблять, погано співставляється з християнськими заповідями.

— Бачите, Церква — це не є спільнота святих, досконалих. Це спільнота людей, немічних, які десь не сповняють Божої Волі. Церква, я б сказав так, — це спільнота тих, хто хоче, старається сповняти Божу Волю, але їм не завжди це вдається. Не треба дивитись на Церкву, як на вже справді спільноту досконалих людей, які ніколи і ніде не помиляться, не злегковажать Божим Законом. Ми всі є дуже-дуже немічні люди, чи це є архиєрей, чи священик, ієрей, монах, мирянин… ми всі грішні.
В Католицькій Церкві є наступник Святого Апостола Петра — Папа Римський, Єпископ Риму. Він також ходить до сповіді, бо він — тільки людина. Він — не поза гріхом. Він так само як всі інші мусить перепросити Господа Бога, мусить надолужити за свої гріхи. Церква — це спільнота грішних…
Єдина Особа, поза Ісусом Христом, яка в своєму житті ніколи не провинилась супроти Господа Бога — це Пресвята Богородиця. Особливим даром Божого Провидіння.

— Ваше Блаженство, а це ж, взагалі, важко так жити: весь час відчуваючи провину, відчуваючи на собі гріх. Це не відштовхує людей від Церкви? Якщо, відходячи за її огорожу, вона не відчуває цього тягаря на собі? То, може, так легше жити?

— Бачите, бути християнином не є легко, але, з іншого боку — не є також неможливо. Бо християнин — це людина, яка стараючись пізнати, прагне сповняти Божу Волю. Ісус Христос, який заснував Церкву, і сьогодні при помочі Святого Духа допомагає нам сповняти Божу Волю. При помочі Святих Тайн, при помочі Слова Божого, яким нас поучає, допомагає нам. Але не робить нас тим самим відразу досконалими. Ми мусимо змагатися, щоби бути досконалими.
Але це не є щось особливе тільки для християн. Кожна людина, яка хоче бути справді гідною людиною, чи він є християнин, чи нехристиянин, мусить над собою працювати, мусить старатися. Сваволя — це не є ціна доброї людини. Дехто думає: «А нащо мені бути в Церкві, ліпше буду поза Церквою і буду робити собі, що хочу». Та можеш. Але: яка ти людина? Тут є перша річ, на яку треба особливо звернути увагу. Бо чи християнин, чи нехристиянин, якщо він справді хоче бути доброю людиною, — мусить працювати над собою.
Люди інколи думають, що християнинові все дуже легко укладається. Ні. Християнин мусить працювати. Так, як і кожна інша людина. І то дуже інтенсивно працювати над собою. Щоби вживати ті Тайни. Щоби читати Святе Письмо. Слухатись його. Щоби сповняти ті Божі Заповіді.
Під цим оглядом маючи ті засоби і знаючи, християнинові, може, трудніше, ніж невіруючому. Чому? Кому більше дано, від того більше й вимагається.
…Не знати Заповідей Божих — не значить, що ми нічого не знаємо. Є певні також і в природі, скажу так, навіть вписані в людську природу певні такі заповіді. Як Святий Павло пише в «Листі до римлян», говорячи про людей, які хоч не маючи науки віри, але з природи своєї стараються і справді успішно стараються справляти Божу Волю. Бо ця Воля Божа є також вписана в людську природу.
Шанувати батьків – це ж дуже природне. І людина, яка ніколи не чула про Ісуса Христа, здогадується: це ж правильно є пошанувати тих, через кого я одержав дар життя.

— Владико, я знаю, що Католицька Церква начебто не вимагає від своїх вірних віри в чудо. Але, мені здається, чудо — це було б найбільш близьким, найбільш швидким кроком до визнання присутности Бога в твоєму житті. Чому ці чудеса так рідко трапляються?

— Ви бачите, бо чудо — це є щось таке, що не заставляє людину вірити. От візьміть в руки книги Нового Завіту: Ісус Христос робив безліч чуд. І вони справді такі, що звертають на себе увагу. А однак, багато з тих, що це бачили й чули, — не прийняли…
Бо чудо — це є щось, що можна, але не муситься прийняти. Тут є цілковито наша свобідна воля. І Церква нікого не примушує. Господь наш Ісус Христос робив чуда. Багато чуд. Чому робив їх? Можна сказати, так по-людськи, щоби звернути увагу. Що там, де є Бог, там є багато добра, там є перемога над злом. І сьогодні бувають чуда. Чудо, безумовно, звертає увагу. Але не примушує людину прийняти щось.
Коли ми приймаємо Господа Бога, коли ми кажемо: «ця людина вірить», то є Божий Дар. Вірити. І кращою підставою, ніж чуда, — є зустріч з Ісусом Христом, яка для нас, людей, є чимось справді особливим. Де людина, не скажу «відчуває», так по-людськи, але в якийсь спосіб має в своїй душі переконання, що Бог є. Що Бог мене сотворив, що Бог за мене дбає, що Бог до мене говорить, скажім, у Святому Письмі. Це є щось, що не залежить від того, чи я бачив, чи не бачив якесь чудо.

— Блаженніший Владико, дві речі в християнстві бентежать мене і, думаю, не тільки мене. Це любов і свобода. Любов до ближнього. Як можна любити ближнього як самого себе, якщо ти весь час відчуваєш провину і гріх на собі? Яка ця любов до себе? А свобода — яка вона свобода, якщо кінець-кінцем ми вибираємо між Спасінням і загибеллю? Хіба це свобода?

— Це свобода, так. Ми є свобідні це зробити. Але пам’ятаймо: те, що ми свобідні зробити — не значить, що ми це мусимо. Те, що я можу зробити зло — не значить, що я його мушу робити.
Краще дивитись так: я вільний робити добро. Мені ніщо не перешкоджає робити добро. Могти робити зло – це не є само в собі проявом, так би мовити, здійсненням свободи. Свобода полягає в тому, що я можу робити добро. Візьмімо такий приклад. Буває, людина, поставлена в досить тяжку ситуацію... Коли вона поведеться згідно зі своїм сумлінням, то потерпить: за те її, може, засудять, або будуть з неї сміятися. Але вона має свободу зробити добро.
Свобода полягає в тому, що я можу робити добро. В будь-яких обставинах. І ми знаємо — ті люди, яких ми називаємо «мученики», ті люди вибрали добро навіть ціною свого життя. Кожна людина свобідно вибирає цей шлях.
Ніхто не примушений чинити зло. Ми завжди можемо, навіть в найгірших обставинах, робити добро.
Але повертаючись до тої першої справи, яку ви згадали — про любов. Що значить «любов»? Це бажати ближньому добра. Це є любов. Бажати і по можливості робити ближньому добро. Це є та зичливість. Навіть якщо я не завжди можу вповні це зробити, але я хочу зробити добро комусь, і це є та любов.

— Владико, а що таке «пекло»?
— Прошу?

— Що таке пекло?
— Ми не знаємо.

— Але якось особисто уявити можна? Тобто, мені доводилось багато читати якихось візіонерів, котрих брали у якусь подорож і показували усі ці жахіття… Але, загалом, — не вірю…

— Ну, бачите. Чому нам дуже трудно зрозуміти Пекло? Бо що то — Пекло? То є Вічна Кара. А нам дуже трудно зрозуміти, як може Бог, який є дуже добрий, як Він може засудити людину, чи дозволити, щоби людина навіки терпіла. Це надзвичайно трудно зрозуміти, і це вимагає, що так скажу, величезної віри з нашого боку. І ми це приймаємо, щиро скажу вам, тільки тому, що Ісус Христос це говорив, що Він нам це об’явив. Бо самі від себе ми би такого не видумали. Але Він це сказав. А раз Він це сказав, ми це мусимо прийняти. І не треба самих себе обманювати і так легкодушно говорити про Пекло.
Пекло — це щось дуже страшне. Як би воно там не виглядало – чи там вогонь, чи там котли, чи що — не в тому трудність. Пекло — це бути далеко від Бога. Це є Пекло. Всі ті різні умовні, так скажу, розмальовані терпіння, — це все другорядне.
Справді страшне — бути далеко від Бога. Так само як Небо. Що є Небо? Це бути з Богом. Люди розмальовують Небо також: різні там втіхи, гарний садок… Але то є цілковито другорядне, то є людська уява…
Бути з Богом – це є щастя. Бути без Бога – то є Пекло.
Що таке стається, коли людина залишається без Бога навіки? Зрозуміти це по-людськи неможливо. Але тому, що Бог це сказав, — воно є. І ми, може, до певної міри внутрішньо бунтуємо проти такого факту. Бо ми сьогодні не розуміємо вповні — чому це так. Чому людина може до такої міри образити Господа Бога, чи себе поставити в таку ситуацію, що вона відкидає Бога і так залишається, такою залишається навіки?
Але тому що Господь Бог це об’явив і це є віра Церкви християнської, ми мусимо це прийняти.

— Владико, як ставиться християнство до ідеї «наперед визначености»? Чи можна сказати: Бог так схотів, так воно буде, і ніяк вже цього не змінити?

— Бачите, є два елементи, яких ми не вміємо зрозуміти, що так скажу, одним духом.
З одного боку, ніщо не діється без Божої Волі. А з другого — ми є свобідні. Ми є вповні відповідальні за те, що робимо. Ми не є призначені, що мусимо те чи інше діяти. Бог знає, що ми будем робити, Бог навіть тим, що це терпить, немовби співдіє. Але ми є остаточно свобідні і відповідальні. Тепер нам, людям, ці дві правди зрозуміти разом… Неможливо. Це є Таїнство.
Одначе, ми, як віруючі християни, мусимо і одне, і друге прийняти. Бог Всемогутній, нічого не діється без Його волі і знання (не тільки знання, що Він так немовби сидить собі там на Небі і дивиться, як ми тут, на Землі, мучимося), Бог не є тільки так сказати би, глядач здалека. Все, що діється, діється з Богом. Але в цей саме момент ми є відповідальні за те, що ми робимо.
Знову ж, як це зрозуміти? Ми це зрозуміємо, коли будемо потойбіч дійсности.
Це є Таїнство, але воно є. Обидва елементи, обидва кінці того Таїнства є правдиві, і ми їх мусимо прийняти. Але зрозуміти їх одним поглядом ми не в силі.
Господь Бог нікого не призначує. Хоча Святий Павло уживає це в своїх листах, що Господь Бог певних людей призначив, але це треба дуже обережно, і виважено, і мудро зрозуміти. Це не значить, що Бог когось призначив до Пекла чи до Неба. Якщо ми трапляєм сюди чи туди, то виключно на підставі нашої поведінки. Ми є вповні відповідальні за те, що з нами буде навіки.

Фраґменти
Запитувала Катерина Щоткіна

150 років від дня смерти Тараса Шевченка
Євген СВЕРСТЮК
Міт козацький чи кріпацький?

І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крови,
Чистої, святої!!!

Історії життя великих людей уквітчуються леґендами. Їм часом приписують надприродні прояви вже змалку і прикрашують сюжетами, близькими до казки.
Малому Тарасові випала роля найбіднішої дитини, упослідженої долею і переслідуваної злою мачухою. Оскільки подібні факти справді були в його житті, то жалісливі оповідачі посилювали зворушливий сюжет і накладали його на соціяльне тло. До того спричинилися також і деякі зворушливі автобіографічні поезії Шевченка. Так була витворена кріпацька леґенда про Тарасове дитинство. Стійка хрестоматійна леґенда, в полоні якої був чи не кожен український читач. Перший біограф М.К. Чалий посилив момент сирітства: «Матері він майже не пам’ятав. На сьомому році втратив батька і лишився на руках мачухи…»
Здавалося б, маленькі неточності. Але за ними ховається затоплений острів дитинства.
Матір втратив Тарас на 9 році життя, а батька — на 11 році.
Для дитини вік від 7 років до 11 — то ціла епоха. Якби поет взявся писати про те, що було за поетичним рядком Там матір добрую мою, якби він взявся згадувати про батька, то ми мали б повість про дитинство. І, може, зрозуміли б, на основі чого батько перед смертю вирік свій суворий заповіт: синові моєму Тарасові нічого не залишаю, бо йому моя спадщина не пригодиться. З нього вийде або щось велике, і моя спадщина для нього нічого не важитиме, або велике ледащо, і тоді вона йому не пригодиться…
Про бідного сирітку так не говорять… То вже був визначений козацький характер, загартований у біді… Виходить, за нього батько і не хвилювався.
Біограф Олександер Кониський добре ознайомився з благодатним місцем народження, із середовищем Шевченка. Без усяких сентиментів він пише, що так тоді жили усі сільські діти — на утриманні природи і під доглядом Бога…
Замість кріпацької леґенди автор пише повість, багату образами і фактами. До речі, ту леґенду підживлює і сам Шевченко у своїй «Автобіографії», написаній в розпалі боротьби за знесення кріпацтва. Звичайно, то не була психологізована історія життя, а передусім соціяльний арґумент в тодішній боротьбі. «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Тут сказано все.
Міт почав витворюватись від самого початку, коли було відкинуто реальний ґрунт — скупу історію роду. Сумлінний дослідник життя поетового у своїй книзі «Тарас Шевченко — Грушівський» пише:
«Рід Шевченків і Грушівських у Кирилівці дуже давній… Варфоломій Шевченко оповідав, що Тарас у школі іменувався Грушівським. Під кінець 20-х років остання назва у книгах церковних зникає...
Отже, Тарас Шевченко в школі іменувався Грушівським. Микола Гоголь в школі іменувався Яновським. У кріпацькому селі ніхто не цікавився історією роду, і друге прізвище відпало…
Один тільки внук Тарас видав дідову таємницю причетности до історії —до гайдамацького повстання 1768 року:

Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось,
лилось…

Дід, очевидно, замолоду не був кріпаком, бо на Правобережжі кріпацтво запроваджувалося аж у 80-ті роки XVIII століття. Отже, історія роду вписується в історію вільного краю козацького з діда-прадіда, закоріненого в національно-визвольній історії. І то ще питання, ким був прадід…
Але нас цікавить, чи був власне кріпаком його правнук, народившись у кріпацькій сім’ї. Звичайно, він належав до кріпацького стану, з якого був викуплений 22 квітня 1838 року. Але спостережливий художник Карл Брюллов при першому знайомстві з хлопцем, якого заходилися звільняти від кріпацтва, зауважив: «Физиономия не крепостная».
І тут дає нам неоціненні свідчення перший серйозний біограф Шевченка, організатор «Наукового товариства імені Шевченка», сучасник Шевченка Кониський..
«Тарас Григорович Шевченко-Гру- шівський родом із Звенигородського повіту. З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.
Так от в сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка.
Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледві чи було таке село, щоб не було там свого маляра. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України .
Там був рай Шевченкового дитинства. То вже люди «у раї пекло розвели». Поет багато разів повертався сюди в спогадах, бо далі в житті йому вже не випало жити «на нашій славній Україні». Хлопчик ходив, «бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними кріпацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв вів собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей…».

ОДЯГ ДЛЯ КОРОЛЯ

Одна з причин, чому Тарас Шевченко був вписаний до ідеологічного канону «великих революціонерів-демократів» — його соціяльне походження.
Після революції большевики шукали культурного обґрунтування своєї політики заміни дворянської культури пролетарською. Неоціненною для них постаттю пролетарського письменника був Горький, який насправді походив з родини заможної. Однобічна і зфальшована інформація стала методом виготовлення канону.
Якби середнього совєтського студента запитати було про соціяльне походження більшости письменників чи митців, він не задумуючись відповів би, що «з бідняцького середовища» чи «зубожілої шляхти».
Мені пригадується, як ще у середній школі я розшукував старі видання, щоб дізнатися правду про походження і життя письменника. В підручниках усе це було «підредаґовано».
В російській літературі доводилося просто замовчувати про статки поміщиків, графів чи камер-юнкерів..
Українська — демократичніша, ближча до народу, і про дворянство Івана Котляревського, Євгена Гребінки чи Михайла Коцюбинського можна було писати, що воно «умовне», а краще — не писати…
Водночас напрошувалося питання: «Як може навіть обдарована людина стати письменником без належної школи, виховання і відповідного середовища»? І друге питання: «Що і коли було посіяно на тому ґрунті, де виріс поет?»
Практично такі питання ставили тільки слідчі органи, щоб докопатися, «де собаку закопано». Студент же приймав на віру офіційні біографії, лише трохи дивувався, дивлячись на фотографії Франка — гімназиста і порівнюючи його одяг зі своїм…
А от Шевченкова біографія і навіть одяг була до вподоби усім радикалам і народникам чи то російським, чи українським.
Навіть те, що творчість його була малодоступна громадськості, полегшувало справу опрощення поета. Він, мовляв, усім зрозумілий і «цілком народний».
З такого матеріялу легко виготовляти символіку для політичних партій.
Вперше розкрився Шевченко як поет у Празькому виданні «Кобзаря» в 2-х томах 1872 р. В Російській імперії, звичайно, видання було заборонене.
У Львові уже структурувалося політичне життя, кожна партія викроювана собі «свого» Шевченка…
Михайло Драгоманов чесно визнав, що для соціялістичної пропаґанди Шевченко не надається, передусім через його релігійний світогляд. Народники облюбували Шевченкову фотографію в шапці і в кожусі. Що ж до творчости, то препаруванння її до своїх потреб описала Леся Українка у вірші «Леґенда»:

Так люди, думок наловивши,
по кліточках розсадовивши,
їх заходились чепурить:
всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить.

Набагато радикальніше чинили придворні хитрі кравці у відомій казці Андерсена про голого короля. Вони взагалі нічого не шили і не перемальовували, а обмежилися гіпнозом похвального слова. Усі повірили і стали за ними повторювати.
Такий трюк апробували большевики з образом Шевченка. Вони виходили з того, що король є реальністю і магія його імені діє безвідмовно. Залишилося накинути на нього атрибути «революціонера-демократа», а справу хлопчика, який підглянув таємницю переодягання, доручили чекістам…
Стереотип заблокував свідоме сприймання творів, які видавались великим накладами і вивчалися в школі. Люди слухали і не чули, дивилися і не бачили.
Цілковита підміна ключових понять і підміна образу уможливлювали використання апостола для атеїстичної пропаґанди, і ніхто не вигукнув: «Як же споконвічно релігійний народ міг назвати своїм пророком атеїста?!».
Мало хто в ідейно витриманій совєтській школі, де вивчалася поема «Кавказ» напам’ять, зважився б вихопити з поеми і з відповідним інтонаційним натяком і акцентом прочитати рядки:

У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!

Особлива глухота була забезпечена антирелігійним вихованням. Дітям давали вивчати напам’ять «Мені тринадцятий минало», і вони помічали «ягнят за селом», але не відчували так яскраво виписаної релігійної містерії у дитячій душі:

А я собі у бур’яні
Молюся Богу…

Досить одного того вірша, щоб зрозуміти Шевченка, як натуру органічно релігійну. Але ні вчителі, ні школярі не знали, що значить «релігійний». Вони думали, що все зводиться до віри в існування Бога — а на це мали готову відповідь… А про молитву здебільшого і не знали.
Релігія належить до найінтимнішої сфери внутрішнього життя особистости, зітканої з найтонших струн душі. На цьому тримається справжність і глибина культури. На тих струнах, а не на знаннях, які самі по собі не роблять людини культурною, підноситься поет.
Люди навіть широких знань часто не розуміють, що давало колись дітям вивчення Псалтиря — однієї з найдавніших, найглибших, найпоетичніших книг, які ми тільки знаємо. Так само люди без слуху і голосу не розуміють, що там є особливого в тих народних піснях…
Звичайно, для більшости школярів Псалтир — то мало зрозуміла грамота. А для малого Тараса, обдарованого чуттям слова і глибоким розумом, — то вічні мотиви, які запали йому в душу на все життя і навіть великою мірою формували його поетичну мову.
Для тих, що тієї мови не відчувають, Шевченко відкривається лише з боку історичного, соціяльного, національного. З таких мотивів і тчеться одяг для українського короля поезії. Борець проти кріпацтва. Непримиренний противник російського царизму. Натхненник боротьби за соціяльне і національне визволення трудящих. А далі вже акценти розставляла політична кон’юнктура.
Шевченка прийнято любити. Насправді про це більше говориться. Багато тих любителів його мало знають і ще менше розуміють. Якби йшлося про тих, хто розвінчує Шевченка на замовлення, не вникаючи в творчість, то проблеми не було б. Гоголівський Петрушка дивувався, що з букв виходять слова… Смердяков у Достоєвського любив слухати розмови Івана Карамазова і дуже недовірливо читав книжки. А якийсь покруч любить ставити себе поряд з визнаними класиками і показувати, що вони нічим не кращі за нього.
Проблема в тому, що той спрощений заідеологізований Шевченко і не викликає любови. Невмілими руками з нечутливим вухом і з найкращої скрипки не видобути чарівних мелодій.
Уквітчати його лаврами легше, ніж вчитися у нього Любови і Правди.
Сьогодні через заслони телевізійних напівправд і плаского плину видимости та Любов і Правда взагалі не проглядаються.
А тим часом Шевченко в кожному поколінні знаходить тих, що є породженням його духу.

ПОКЛИКАННЯ

Те слово написав сам Шевченко. Ключове слово своєї долі. Вона його закинула на четверте небо.
Першим небом була Воля. То було пережито 24-річним хлопцем, як перехід в інший вимір.
Другим небом була Академія — мрія кожного молодого маляра.
Третім небом був Учитель. Багато було таких, що хотіли стати учнями «Великого Карла». А стати приятелем дому Брюллова може навіть й не мріяли.
Четверте небо було зовсім неймовірним і незрозумілим для колеґ-малярів. Про те і сам Шевченко пише зі здивуванням: в розкішні зали Академії Мистецтв до нього потаємно приходила чужа Муза. Поетична. Він спершу ховався з нею від людського ока. А потім зрозумів: «покликання, і не інакше!»
Покликання і талант — наче синоніми. Але з талантом можна жити відносно спокійно, а покликання — кудись веде і кличе. «Покликання звиш» побачив на чолі Шевченка його приятель часів Кирило-Методіївського братства, теж поет Панько Куліш.
В той зоряний 1845 воно просто світилося. Покликаний — ким? Рибалка Андрій був першим покликаним — Андрій Первозваний. Він упізнав Учителя і крок за кроком ставав Апостолом його учення.
Ідея апостольського служіння, тема пророків і мучеників проходить через усю творчість Шевченка. Його твір може бути недосконалим, але на ньому — печать генія. Звідси те визнання — з боку своїх і чужих, які не могли не відчувати, що тут більше, ніж поет.
Звичайно, визнавали талант, любили його лірику, співчували його долі. Але над усім тим була загадка його причетности до світу іного. Здається, «батьком Тарасом» він був не лише в 40 років, а вже на 32 році, коли завершив творчість того дивовижного року «Заповітом».
Потім, книги псалмів і книги пророків — то Шевченкова духовна вітчизна.
Мотиви тих книг у нього — найчастіше з посиланням на джерело — церковно-слов’янською мовою. Але дуже часто вони повторюються в його поезії, без посилання, як узвичаєний спосіб його почування і мислення.
В передвоєнні роки большевицької змори, та й у післявоєнні роки, релігійні символи можна було згадувати лише в негативному, тобто викривальному сенсі.
Шевченко був чи не єдиним поетом, якому «дозволено» було популяризувати псалми, книги пророків і євангельські мотиви. Звідки б ще діти могли дізнатися про Діву Марію, про перших мучеників християнських, про євангельську проповідь любови, про гонителів віри, про книги пророків Ісаї, Осії, про такий жанр, як «подражаніє» на біблійні теми.
У статусі канонізованого «революціонера-демократа» Шевченко леґалізував і біблійну, і національну тематику, що само по собі було несумісним з комуністичною ідеологією.
Така велика сила людини з Покликанням. Її не поставиш сумирно стояти в одностайному ряду і не змусиш мовчати разом з усіма.
Але це стосується не тільки часів тоталітаризму. В посткомуністичні часи тиранія моди і псевдоліберальних стандартів «демократично» накидає сезонні вартості, несумісні з духом Шевченка. Корисливість і вигода реклямує на кожнім кроці філософію споживацького матеріялізму.
На такому тлі книга «Кобзар» не іскриться, а лежить, як грудка попелу. Але вічна іскра живого вогню в ньому перечікує негоду.
Те слово вічної правди, що не могло бути заховане і в часи тотальної лжі й підміни, робить свою справу і в нашу епоху профанації…
Нині щораз менше людей, які знають Шевченка напам’ять. Але те вічне слово, що будило, і надалі будитиме, бо воно споріднене з божественним глаголом. Шевченків міт глибоко закорінений і в наших архетипічних поняттях, і в давній літературній традиції, про що писав Микола Костомаров:
«Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, зформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігорового співця».
То пише джерелознавець, сумлінний історик Микола Костомаров. Чи сам Шевченко був свідомий того, що продовжує заспів автора «Слова про Ігорів похід»? Без сумніву, то була тема його розмов з Костомаровим. Він же і перекладав на сучасну мову «Плач Ярославни».
Однак у Костомарова є ще проникливіші слова про четвертий вимір у поезії Шевченка
«Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Мене охопив страх. Враження, яке вони викликали, нагадувало мені Шіллєрову баладу «Занавішений санський бовван». Я побачив, що муза Шевченкова розривала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і звабливо було зазирнути туди!!!
Поезія завжди йде попереду, завжди зважується на сміливу справу; уже слідом за нею йдуть історія, науки і практична діяльність… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або знепритомніти від раптового світла істини, дружньо захованої від спокійної юрби, що йде по торованій колії мимо таємничої завіси, не знаючи, що ховається за тією завісою.
Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже декілька століть замкнутий багатьма замками, запломбований багатьма печатями, засипаний землею, навмисно зораною і засіяною, щоб заховати від нащадків саму пам’ять про місце, де знаходиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо війшла в ту порожнечу зі своїми непогасним світильником і відкрила за собою путь і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко буде входити в те підземелля, коли туди проникне повітря; але яка людська міць може встояти проти вбивчих для всього життя гасителів усякого живого вогню вікових випарів! Горе зухвалому поетові! Він забуває, що він людина, і коли першим зважиться ступити туди, то може повалитися…»
Шевченко для Костомарова — великий поет, що виходить за межі своєї національности. Він передвісник відродження народу. «Ось чому і великорос, і поляк, і німець, і француз, якщо тільки у нього є поетичне чуття і тепле, любляче серце, не залишиться без впливу Шевченкової поезії».
Правда цих слів підтверджується визнанням і славою, яку мав український поет у російському Петербурзі в останні роки життя. Він дуже успішно виступав разом з російськими письменниками в Пасажі. Коли читав «Садок вишневий коло хати», то і сам розплакався, і публіка була зворушена до сліз. І тут напрошується розширення часового виміру вглиб — ще далі від часів написання «Слова о полку»… В ті часи археологія ще не дала свідчень про Трипільську культуру, надиво споріднену з давньою українською культурою. Але можна собі уявити кобзаря тих прадавніх часів, який читає:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Ті самі пагорби над рікою. Такий самий садок біля хати. Такі самі дівчата співають.
Архетипи на глибині свідомости лежать так само, як старі вази лежать в ґрунті, завіяному пісками часу…
Великий поет зі своїм вічним словом входить в той нічийний простір і повертає йому дух життя…
Може в тому полягає покликання народного поета?
Культурна частина суспільства завжди чекає на появу свого речника, що говорить за всіх про болі народні і про цілющі ліки. І навертає заблудних, що збилися і відійшла від свого Бога.
Чи був би Шевченко в нашій уяві тим поетом, «покликаним звиш», якби не його дальша біографія?
На це питання дають відповідь усі «блаженні, гнані за правду».

ХРЕСТ ДОДАЄ ВИСОТИ…

Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голготу, ніж хід тріумфальний.
Так спокон-віку було
і так воно буде довіку…

Звичайно, тут слід нагадати, що на кінець 1845 року були написані основні твори Шевченка, ті, про які говорить Костомаров. До арешту він вже досяг свого зеніту. Тільки ув’язнення за ті твори довершило в уяві суспільства образ народного пророка, побитого камінням.
Отже, доля покликаного вже була закладена у його заповітних творах 1844-1845 років. Вони були щирими до кінця і безоглядними. І він з ними не ховався. За давньою українською традицією він їх носив з собою. Г. Сковорода носив свої твори і Біблію в саквах за плечима. Гоголь носив свої твори в портфелі, з яким не розлучався. Шевченко носив теж в портфелі, разом з малярським начинням. Різниця тільки та, що ні Гоголя, ні Сковороду не чекали жандарми при переправі з Дніпра на правий берег.
Цікаво, якби Тараса Шевченка попередили про арешт, чи міг би він свій портфель кинути у воду? Напевно ні. В портфелі була його Доля. З поетом було його покликання. То вже пізніше в безсонні ночі, коли «не спалося, а ніч, як море», спадало на думку різне, перебиралися і перегравалися різні події минулого. З усією щирістю поет признавався: «дурний свій розум проклинаю, що дався дурням одурить, в калюжі волю утопить».
«Menschlich, zu menschlich» — посміхнувся б Ніцше, приміряючись до свого романтичного образу Ubermensch’а. Але справа в тому, що пророки не були іберменшами, а були мучениками за правду…
Звичайно, опозиційно налаштованих людей було в Росії багато, і вони, обминаючи пастки, не давали себе «одурить» і жили собі «на волі».
Але доля покликаних зовсім інша.
«Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно усім в домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми»… (Мт. 5. 14-16).
І ще одна настанова апостолам: «Не бійтеся».
Покликаний іде, високий і беззахисний, прокладати дорогу від минулого, якого вже не видно, до майбутнього, якого ще не видно. Над засмоктуючими обставинами він підноситься духом і пориває за собою живих.
Чи буде поезія Шевченкова співзвучною знедоленим дітям споживацького віку? Чи будуть вони читати «Кобзаря» в інтернеті? Чи просвітлюватиме слово, поставлене на сторожі, збетоновану товщу інформації?
Подібні питання стосовно «Божого слова» і народної пісні ставилися і в попередні віки. Тоді теж усе це здавалося безнадійно старосвітським.
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали,
од себе б прогнали.

Нині ми вже собі не уявляємо, крізь які товщі відчуження, індиферентизму і профанації мали проходити «думи» Кобзаря. «Попідтинню, спротами» — думалося йому…
Але таки проходили крізь заслони часових оман спокусливого радикалізму, модного матеріялізму, переможного соціялізму, глухого тоталітаризму…
А поет проходить понад сітями часу і промовляє до серця, не підвладного змінним вітрам часу.

Володимир РОЖКО, історик-архівіст, м. Луцьк
Манастир Святого Миколая в Дольську

Село Дольськ колишнього Ковельського повіту належить до давніх поселень Волинського Полісся і свою назву дістало від озера, яке розташоване в долині. Саме від слова «долина» і виводить своє ім’я. Кам’яні знаряддя праці, знайдені поблизу озера, дають підставу стверджувати, що ця місцевість була заселена в сиву давнину.
Перші ченці анахорети (відлюдники), келіоти, які зрікалися метушні і спокус світу цього і йшли шукати ключі до Царства Небесного; засновували печерні обителі, манастирі-скити і в довгих постах, щирих молитвах, покутах і покаяннях, важкій фізичній праці шукали спасіння своєї душі, з’явилися на історичній Волині ще в методіївську добу — 870-992 рр.
Це вони заснували манастирі в ІХ-ХІІ ст. у Зимному, біля «Старої Катедри» поруч Володимира, в Червенських городах, у Блаженику.
Ще раз уважно аналізуючи історичні джерела, відомі автору і щойно виявлені, можемо переконливо стверджувати, що саме манастир-скит Св. Миколая був заснований на початку XI ст. ченцями анахоретами, келіотами в Дольську.
Немає жодних підстав вважати, що ця обитель в ім’я Св. Миколая була фамільним манастирем князів Дольських. Насамперед, а чи існували у Дольську Волинському князі Дольські? Всі історичні джерела яскраво промовляють до нас іменами власників села, є серед них і князі Сангушки, але власників князів Дольських, як таких, не знаходимо, бо їх ніколи і не існувало. Були князі Дольські на історичній Пінщині, як пише Наталя Яковенко в своїй праці „Українська шляхта з кінця XIV до середини ХVII ст.» (Волинь і Центральна Україна), Київ, 1993: „Один із родів (Дольські з Пінщини) був взагалі на Волині явищем епізодичним. Ілля Дольський у другій чверті XVI ст. короткочасно володів Мирковим і Чернчичами на Волині, успадкованими його жінкою Любкою від свого батька, боярина Визгерда, і пізніше серед місцевих землевласників не згадується».
Першими відомими з писемних джерел власниками с. Дольськ і с. Перевали були Микола з жінкою Агафією, синами Гурком, Стецьком і Андрієм, але вони були лише волинські земляни і не мали князівського титулу. Саме вони 1432 року 11 серпня в Перевалах надали підтримку церкві Св. Миколая в Дольську, що стоїть на місці старого манастиря. За документами, на утримання храму і священика призначається: десятина з усіх полів власника, тобто 10 кіп кожного збіжжя (хліба). Зверх того, тій же церкві надається острів Мошно і озеро Мошенське, землі і луки в межах: від озера Святого починаючи, лісом Мошенським і від того ж лісу по довгу лозу за старі кінці до Перевалівської межі і болота Вовчанського».
В цьому історичному документі, як бачимо, князів-власників Дольських (Волинських) взагалі не названо, але звідси видно, що до 1432 р. існував манастир Св. Миколая, названий тут «старим». «Якщо припустити, — писав видатний дослідник Волині кінця XIX — поч. XX ст. о. Микола Теодорович, — що манастир як «старий» існував хоч би 150 років, то дата його заснування відноситься до XIII ст., коли на Волині в стольному граді Володимирі княжили українські православні князі із роду Великого князя Київського Рівноапостольного Володимира. До таких будівничих святинь в XIII ст. належав князь Володимир Василькович, який за словами літописця прославився будівництвом храмів і манастирів.
Історичні джерела отже з 1432 року промовляють до нас назвою «старого манастиря Св. Миколая», який безперечно належав до манастирів-скитів XI-XIII ст., насельниками якого були ченці анахорети, келіоти, а тоді князь Володимир Василькович (д.н.н.+ 10.12. 1288) став першим фундатором вже спільножитного чоловічого манастиря.
На користь існування святої обителі в Дольську промовляють також чисельні знахідки на манастирищі біля озера та місцева топоніміка. Місце, де була обитель, і дотепер у місцевих жителів має назву — вулиця Манастирська, а недалеко — озеро Святе, що було безпосередньо пов’язане з манастирем. Слово «святість» походить з біблійних часів. Окресленням святости біблійного часу є слова Господні, сказані Мойсею з тернового куща (Неопалима купина), який горів і не згорав: „Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля ця свята» (Вихід 3.5).
Назва Святе може бути пов’язана з освяченням йорданської води, з чудесним з’явленням, видінням, пророцтвом і інше, бо в нашій топоніміці випадковостей ніколи не було. Один з переказів, записаних автором від Надії Свигун про Святе озеро, такий: «На Благовіщення рибалки закинули сіть і витягли щуку без хвоста. Рибина закричала — і знялася буря, перекинула човна. Рибалки перелякалися і стали просити Бога, що вони в таке велике свято згрішили. Хвилі їх принесли до берега. Врятовані в Свято — і від того озеро Святе».
Окремі науковці висунули гіпотезу, що свята обитель в Дольську зникла у вогні татарського нападу, але ця думка абсолютно не відповідає логіці. Всі манастирські будівлі, церква були дерев’яні і справді могли стати легкою здобиччю вогню, одначе цього не сталося, бо не лише 1432 року бачимо поманастирський храм Св. Миколая, а й в 1797 році. В документах Держархіву Волинської области названого року знаходимо: «Село Дольськ Ковельського повіту. Церква Св. Миколая, давня, невідомо коли побудована, дерев’яна, до служіння пригодна. Дворів 64, парафіян — 311, священик Антоній Яновський. Лишився не знищений сам манастирський храм, а його майно, зокрема, давня рукописна Євангелія з дарчим написом від 1576 року: «За розпорядженням її милости вельможної княжни Миколаївної Збаразької (так княгиня Анна Деспотівна називалася за першим чоловіком) князю Миколаю Андрійовичу Збаразькому старості Кременецькому, старостини Кременецької і княгині Анни Деспотівної ведуться постанови небіжчика його милости князя Романа Сангушка воєводи Брацлавського, з подвора Дольського десятину з врожаю озимини давати на храм Дольський Св. Чудотворця Миколая — жита кіп 30 і 12 кіп пшениці на проскури, ячменю і гречки ведлуг урожаю, і той її мулось в Євангелії записати росказати радимо, бо вже те є вічне на кожен рік давати мають. Писано в Дольську. Семен Костешкевич, намісник Турійський і Дольський».
Опріч цієї рукописної Євангелії, був цілий ряд інших церковних речей. Так, в побудованій 1835 року Петром Мошинським за заповітом свого батька графа Фридриха Мошинського від 1810 року, мурованій, ротондній церкві Успіння Пресвятої Богородиці, такій же дзвіниці 1851 року, фундованій шляхтичем Юлієм Оржешком з мурованою огорожею разом, зберігалися з поманастирського храму Св. Миколая ще й інші речі церковного мистецтва: Царські Ворота, благодатна ікона Святителя і Чудотворця Миколая (дуже давня) в кивоті знову визолоченому, дві чаші, дискос з підніжкою, два дискоси без підніжок, звіздиця, дарохранильниця. Опріч цих речей, з манастирського храму за описом майна церкви було чотири дзвони: великий — 1766 р., менший наполовину — 1741, ще менший — 1743 р. і четвертий — без дати.
В церкві Успіння Пресвятої Богородиці зберігалася ціла низка Богослужбових книг: Євангелія — 1636 р., Апостол — 1639 р., Октоїх, куплений священиком Іваном Кульчицьким, багатий архів і інше. Церква з прадавніми духовними скарбами загинула 1944 року під час боїв німців з більшовиками. Лише незначна частина цих духовних скарбів перебуває в церкві в с. Олеськ.
Впродовж віків поруч з манастирським храмом Св. Миколая були ще й церкви Вознесіння Христового, Св. Параскеви-П’ятниці. Від першої святині зберігалася у храмі Успіння Пресвятої Богородиці ікона в окремому кивоті Воскресіння Христового, а сама церква була розібрана перед 1840 роком. Наявність в минулому церкви Св. Параскеви підтверджена впродовж століть вірними, які своє престольне свято празнували 27 жовтня в день Св. Параскеви, а не 28 серпня — на Успіння. В жодних з названих церков Дольська другого престолу Св. Параскеви не було.
Вперше відкрив собі Дольськ і манастир Св. Миколая чотири роки тому. Переглядаючи документи Держархіву Волинської области, де я працюю тридцять шостий рік, натрапив на село і його святині. Відтак поїхав у Дольськ, оглянув усе те, що лишилося від його минулого: манастирище, церковища, познайомився з великим краєлюбом, дослідником історії села, автором книги про Дольськ Надією Дем’янівною Свигун.
Щойно виявлені нові документальні й історичні джерела в Держархіві змусили мене знову поїхати в Дольськ. Оглядаю новий храм Св. Параскеви, побудований за допомогою вихідця з села Віктора Тимощука — депутата Львівської обласної ради. Святиня велично піднімається над озером, своїми банями ніби торкається неба. Храм вибудований народними майстрами в стилі українського бароко. Належить до УПЦ Київського Патріярхату, править службу Божу тут о. Богдан. Слід наголосити: жителі села завжди мали високу національну свідомість. В 20—30-х роках тут активно діяла «Просвіта», багато молоді загинуло за національну ідею в лавах ОУН - УПА.
Ось роздоріжжя вулиці Манастирської і безіменної, де стояв храм Св. Миколая, манастирські будівлі. За його вівтарем було чернече кладовище. Коли проводили газопровід в цій частині села, знайдено багато людських черепів і кісток. На превеликий жаль, це святе місце забудоване приватними будинками, тому будь-які археологічні дослідження неможливі.

Юрій ФЕДІВ, м. Львів
Коляда поєднала православних України і Польщі

13 лютого 2011 року у Львові в приміщенні Львівського кооперативного коледжу економіки та права відбувся XIV фестиваль православних колективів «Прощання з колядою», організований Львівським Ставропігійним братством св. ап. Андрія Первозваного.
Цьогорічне свято було особливим: крім учасників зі Львівщини, прибули гості з м. Тернополя та з м. Сянок (Польща). Загалом у фестивалі взяли участь 14 колективів.
З благословенням від духовенства Львівської єпархії УАПЦ звернувся архиєпископ Львівський Макарій (Малетич), який у своєму слові нагадав про давній звичай українців прославляти Христа у колядках, про традицію родинного торжества. Також Владика подякував Львівському ставропігійному братству св. ап. Андрія Первозваного за організацію свята, яке проводиться зусиллями братчиків з 1997 року.
Свято розпочав хор храму Воздвиження Чесного Хреста з Тернополя, найдавнішої церкви міста, яка є його ровесницею та стала першою громадою УАПЦ на Тернопільщині у 1990 році. Хористи прибули разом із своїм настоятелем о. Дмитром Лисаком.
Затим виступив фолкльорно-обрядовий ансамбль «Ходаки» із с. Малий Ходачків Тернопільської области, що є досить відомим і за межами України, оскільки репрезентував українську коляду вже у дев’ятьох країнах Европи.
Усю розмаїтість і красу української коляди явили хори храмів м. Львова: Преображення Господнього, св. Володимира і Ольги, свв. апп. Петра і Павла, св. Софії м. Золочева, православний дитячий хор с. Любеля Жовківського району Львівської области, дитячий вертеп храму Успіння праведної Анни м. Львова (Голоско) та квартет духовенства і церковнослужителів Золочівського деканату УАПЦ «Левит». Для мешканців міста Лева також колядувала Софія Федина у супроводі фольк-гурту «Кермеш».
Кульмінацією свята став виступ ансамблю «Відемо» із м. Сянок (Польща) під керівництвом Маріяни Ярої. Колектив, створений на базі Об’єднання українців Польщі у м. Сяноку, відомий своїми піснеспівами не тільки у Польщі, але далеко за її межами.
Завершив коляду піснеспів хору «Оранта» Успенської Ставропігії м. Львова.
Фестиваль був приурочений до початку святкування двадцятиріччя всеукраїнської газети «Успенська вежа».
На світлинах: дитячий фолкльорно-обрядовий ансамбль «Ходаки» (Тернопільщина), хор храму Воздвиження м. Тернополя, ансамбль «Відемо» (Польща).

Перспективи вчителя християнської етики

На сьогодні Департамент вищої освіти МОН та Інститут інноваційних технологій роблять кроки, аби внести професію вчителя християнської етики до класифікатора професій. Для цього відповідні документи повинні підготувати вищі навчальні заклади.
Про це розповіла головний спеціяліст департаменту загальної, середньої та дошкільної освіти МОН, молоді та спорту Раїса Євтушенко у ході всеукраїнського науково-практичного семінару для методистів обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти України «Особливості вивчення курсів духовно-морального спрямування у навчальних закладах України». У семінарі, який відбувся 22-23 лютого в Українському католицькому університеті, взяли участь близько сімдесяти вчителі та науковці з усіє України.
На думку Раїси Євтушенко, курси духовно-морального спрямування в Україні мають великі перспективи. «Цей предмет в Україні вивчають з 1992 року. І тільки з 2005 року він вивчається як християнська етика у 5-6 класах, і є курсом за вибором. За останні 5 років кількість шкіл, де викладають християнську етику, зросла до 50%. Оскільки лише недавно цей предмет «вийшов із підпілля», то виникає багато проблем із викладанням. Це перш за все стосується кваліфікації та перепідготовки вчителів. Тому такий семінар має дуже важливе значення».
Доктор педагогічних наук, професор НУ «Острозька академія» Василь Жуковський належить до когорти укладачів навчальної програми з основ християнської етики. «Лише у 2010 році ми піднялися до рівня, щоб укласти таку спільну програму (2006 року була видана програма для 5-6 класів). Ця, перша і поки єдина програма є унікальною навіть у межах Европи, адже ґрунтується на принципах міжконфесійности. Авторами програми стали представники усіх християнських конфесій, доктори наук, вчителі-практиканти з десяти регіонів України. Це програма виходу з духовної кризи», — вважає професор.
Василь Жуковський також наголосив, що предмет християнської етики є понадконфесійним. «Викладання християнської етики базується на цінностях Біблії, принципі міжконфесійности, добровільності у виборі предмету, толерантности до віросповідання інших».
Викладач Катехетично-педагогічного інституту УКУ Галина Добош одна з перших почала укладати зошити з християнської етики для учнів. Під час семінару вона розповіла про методику проведення курсів духовно-морального спрямування: «Найважливіший принцип запровадження цього предмету — професійність та добровільність. Вчитель повинен врахувати психологічні вікові особливості дитини. Змінювати свідомість дітей потрібно особистим прикладом, подавати християнські цінності методами, які діти сприймають».
Підсумовуючи, екзарх Донецько-Харківський Владика Степан (Меньок) зазначив: «Зміна мислення — це зміна моралі. Я завжди наголошую, що є три кити, на яких має стояти виховно-освітня система та наука церкви, які повинні змінити суспільство. Перший кит — християнська сім’я, другий — виховна освітня система (дитячі садочки, школи, вищі навчальні заклади) і третій — церква. При їх тісній співпраці ми б могли швидко побачити зміни суспільства».
На його думку, у реформах виховної системи має також брати участь і держава, яка повинна розробити цілісну программу її розвитку. «Сама церква у своїй праці не може осягнути усього суспільства. Наркоманія, алкоголізм – це наслідок того, що молоді люди часто не можуть знайти виходу з тієї складної ситуації, яка склалася в Україні. Тому тут важливо співпрацювати церкві і державі».
23 лютого учасники всеукраїнського семінару відвідали уроки християнської етики у школах Львова.
Прес-служба УКУ

9 лютого — Перенесення мощів св. Йоана Золотоустого,
архиєпископа Константинопольського

Любов ЯСКАЛ-ЛОСИЦЬКА
Слово святого Йоана

У храмі Святої Софії в Константинополі закінчилась літургія. Молільники почали широким плесом виходити з храму. Натовп вражав своєю строкатістю: заможні городяни і бідні селяни, ремісники і вуличні торгівці.
Сьогодні народ виходив з церкви, зхвильований пропо¬віддю владики Іоана. Він говорив про біблійну Ієзавель. Та люди знали, що святитель завжди говорить на проповідях про те, що в цей час відбувається серед його пастви. Отже, нині йшлося про саму царицю Євдоксію.
Цариця навряд чи подарує єпископові, що він викрив її перед усім народом на проповіді, — говорив якийсь заможний чоловік.
Еге ж, не подарує. Але наш Іоан із тих, що бояться тільки Бога і не зважають навіть на царів. Тож, гадаю, йому байдуже до гніву Євдоксії, — підтримав розмову інший прихожанин.
— То це правда, що цариця намагалася пограбувати вдову? — втрутився третій.
— О, це ти, Феофіле? Ми щось не бачили тебе на службі.
— Та я трохи припізнився, — знітився Феофіл і поспішив змінити тему: — Розкажіть же, що сталося?
Перервана розмова продовжилася:
— Кажуть, що цариця Євдоксія відібрала в однієї вдови виноградник. Іоан сам приходив просити, аби та повернула майно бідолашній. Проте імператриця лиш брутально виставила владику за двері. Тепер він заборонив їй приходити до церкви та ще й назвав перед усім народом Ієзавеллю, — заходилися пояснювати Феофілові товариші.
Парафіяни були дуже зхвильовані проповіддю улюбленого єпископа й турбувалися, щоб він не зажив неприємностей від мстивої цариці.
—Гадаю, це цариця вчинила дуже необачно, — не погодився з ними Феофіл. — Проповідь владики Іоана може налаштувати проти неї городян. Його слова влучні та завжди переконливі. Недарма його називають Золотоустом.
— Кажуть, замолоду він був вельми успішним адвокатом, ніхто не вмів захищати у судах так добре, як Іоан. Свого часу владика навчався у знаменитих вчителів. Тож йому не бракує не лише красномовства, а й доброї освіти.
— Авжеж. Він зробив би чудову кар’єру, якби не подався у ченці. Усі блага світу лежали біля його ніг.
— Уявляю, скільки він міг заробити грошей! — заздрісно вигукнув Феофіл.
— Це тобі лиш гроші та бенкети в голові. А владика Іоан живе скромно й невибагливо.
— Подейкують, що це багатьом при царському дворі муляє очі. Бенкетів не влаштовує і на бенкети не ходить. Він і від духовенства вимагає помірности.
— А як заможні жінки на Іоана сердяться! Я сам чув від котроїсь із них. Владика ж на проповідях шпетить їх за непомірно розкішне вбрання і прикраси, за нестриману поведінку. Сама цариця на нього гнівається за це.
— Наш добрий і справедливий єпископ нажив надто багато ворогів... Боюсь, недовго йому бути на єпископській катедрі, — знову повернувся до тривожної теми один із співрозмовників...
Збігло трохи часу після гучної проповіді Йоана Золотоустого, і розгнівана цариця таки вислала свого викривача зі столиці аж у Вірменію. Ви думаєте, він засмутився? Можливо, та не через власну долю. Святитель Іоан цілковито довіряв Господеві та знав, що Бог посилає людей туди, де вони найбільше потрібні. Навіть у вигнанні Йоан Золотоустий продовжував наставляти своїх духовних дітей — лиш тепер у листах. Також святитель знав, що правда завжди перемагає. Так і сталося. Ім’я святого відновили у диптихах, а в 438 році його нетлінні мощі були повернені назад, до Константинополя — у храм Святих Апостолів.

Благовіщення Діві Марії

Благовіщення Діві Марії.
Чистий подив, дитинно-дівочий.
У покорі опущені вії
Вкрили ясні задумливі очі.

Тиху радість цій Божій Дитині
Таїна сокровенно відкрила.
І Архангел вклонився Людині —
Перед Нею згорнув білі крила.

Благовіщення. Всесвіт квітує,
Очищаючи кров свою згірклу.
Мила пташечка радість вістує,
Знісши крильця-пелюстки на гілку.

Бог шепнув їй ту світлу новину,
І маленька всім серцем співає,
Бо почула, що Божого Сина
Від сьогодні Пречиста чекає.

Біля церкви в живому віночку
Небесам тихо моляться віти,
Жде народження перших листочків
Поетичний замріяний квітень.

В одкровенні весняному світу
Розцвітають в душі псалмоспіви —
Мов бальзамові трави, мов квіти
Стелять землю для Чистої Діви.

Надія КМЕТЮК,
м. Коломия

Зоряна ЖИВКА
Леґенда про сині квіти

Колись давно, коли навіть зорі були молодшими, ніж нині, співали ангели пісню про небесний цвіт. Кажуть, що й тепер, коли тане сніг і перші весняні промені цілують землю, її наспівують дзвінкоголосі струмочки...
...Не було в Божім Раю синіх квітів. Майоріли-буяли пре¬гарні квітки всякої барви: ніжно-рожеві й кармінно-червоні, пурпурові, багряні, сонячно-жовті, помаранчево-гарячі, навіть золоті та чорні — лише синіх не було. Навіщо? Адже цвіте над головою блакить небесна — очі вабить, серце тішить. І небо те — таке близьке, таке рідне, як Боже серце, що любови повне.
Та згрішили прабатьки роду людського й покинули Сад Господній навіки. Голою, суворою пусткою зустріла їх земля, на якій у поті чола належало їм здобувати свій хліб... аж доки Син Діви, Агнець білорунний, введе дітей відкуплених до Раю нового.
Сумна й порожня лежала земля, чекаючи на першу борозну плуга, немов людське серце, скам’яніле від гріхів.
Зродила земля хліб, але зродила й терни колючі. І гірким був той хліб, у труді виплеканий, але не від поту — бо тужили люди за красою райською, тисячеквітною. І плакали, зводячи очі до неба синього — такого далекого, як Боже серце, що справедливе у правді Своїй вічній.
І зглянувся Господь над Адамом та Євою, і наказав анге¬лам Своїм щедро взяти насіння від цвіту райського й по всій землі його рознести.
Настала весна — розквітла земля грішна, стала подібна до Раю Божого. Це — щоб люди не забували про Вітчизну свою святу й вірили: і душа пропаща колись також воскресне та розквітне в покаянні.
І всякого цвіту насадили янголи за словом Владики: роз¬малювала весна пелюстки у сто барв. Тільки синіх серед них не було. Навіщо? Адже квітне над головою небесна блакить — лишень очі здійми вгору...
І показувала Єва на квіти весняні та співала дітям своїм колискові про прекрасний Сад — там небо й Боже серце були близькими, як батьківські обійми, як мамин цілунок.
...Минули роки — заселили нащадки Адама та Єви землю. Збудували міста великі, опанували ремесла премудрі. Та й забули про Рай Божий, Вітчизну свою втрачену. Жадоба, а не туга за красою, серця гризла — не хліба відтепер прагнули, а розкошів, не квітів, а золота, не відкуплення і покаяння, а над ближнім своїм панування.
Суєта затуманила людям очі — розучилися вони в небо дивитися. Забули про правду Божу й любов Його вічну, й обітницю благу. Не вабить височінь серця, до тлінних скарбів прив’язані.
Сумно стало ангелам на те дивитися, як лихо та кривда панують поміж людей. Задумалися небесні жителі: що робити, аби нагадати нещасним про Вітчизну Райську?
Думали-думали... та й надумали! Як відвикли люди догори очі зводити, щоб у небо глянути, бо ходять, втупивши погляд у порох земний, — може, ближній гріш який загубив? — то слід небесну голубінь по землі розсипати! Побачить хтось те диво небесне — та й защемить йому серце закам’яніле. А як зведе людина очі до високости, то згадає все, що забулося: і душі безсмертя, і Вітчизну Райську, і надію заповідану.
Взяли ангели полотно небесне — дорогоцінне... А воно ж таке гарне, аж за душу бере! То синє-синє — як спадає вечо¬рова сутінь, то ясно-блакитне у літній полудень, а то буває тужно-голубе осінньої пори... Скільки праці, скільки любови поклали в нього майстри небесні, доки виткали на Божу славу! І як тепер кусень відкраяти?
Відрізали ангели від полотна небесного шмат, не одну сльозу зронивши, відірвали кожен по клаптику й темної зимової ночі рознесли по всій землі, на світанок ясний чекаючи...
...Та на ранок не сталося дива: зимовим сном спала засніжена земля, й віхола-завірюха замела всі ангельські сліди і небесний дарунок їхній.
Заплакали ангели гірко — невже марною була їхня жертва? Та втішив Господь тривогу їхню, мовивши тихо: «Чекайте! Вродить диво з любови вашої!»
І стали янголи ждати, на землю сніжно вкутану позираючи, дива Божого сподіваючись.
Та мовчала земля під білим покровом захована — ніби чиста сторінка Книги ненаписаної.
Аж ось прийшла весна, теплим промінням сонячним світ розцілувала. Розтали сніги — і повсюди розцвіли квіти барви небесної: проліски, ряст, сон-трава і фіялки.
Прийшли діти до лісу зелень молоду на страву рвати — побачили диво-дивне, квіти синії. І зраділи, й заспівали пісень, і пішли у танок. І почули серця їхні мову ангельську, тихий шепіт крил — і здійняли очі до небес. І промовило небо Господнє до сердець їхніх.
Дехто, як виріс, забув про явлене чудо, забув догори зір підводити — потонув у гріхах, як у морі сірому. Але були й ті, що не змогли більше суєті серце віддати, бо воно тягнулося до Божої високости.
З того часу так і повелося: щороку, як зійдуть сніги зимові, розцвітають найперше квіти небесного кольору — сині, голубі, блакитні — ті, що з полотна ангельського Господь зростив. Дивляться квіти на людей і промовляють: підійми очі д’горі. Дивляться люди на квіти — і вічність стукає до сердець їхніх.
І цвітуть ті клапті неба з ранньої весни аж до пізньої осе¬ні. Спершу — проліском і рястом між нерозталих кучугур сні¬гу. По тому — дрібною незабудкою в траві. Далі — синіють волошками серед поля золотого та дзвіночками на лісових стежках. Аж доки не зустрінуть сніги рясним морозцем під вікнами хат.
А небо Господнє цілий рік буяє голубінню над головами святих і грішних. І тільки вряди-годи ховають його від людей хмари — то, певне, янголи тчуть нове полотно із райського шовку.

Божий порятунок

Нещодавно, під час мого перебування в лікарні, я познайомилась із вчителькою і поетесою із Броварського р-ну Київської области Марією Данилівною Вильотник.
В час нашого спілкування я розповіла їй один із фактів мого дитинства.
Марія Данилівна написала про це оповідь, яку я Вам надсилаю. Якщо можна, надрукуйте цей невеличкий матеріял з присвятою моїй мамі у Вашій газеті, яку я передплачую.
З вдячністю і повагою до Вас Ніла Петрівна.
Світлій пам’яті Ганни Миколаївни

Війна. Окупований Київ. Люди живуть впроголодь. Кияни всіма засобами добираються до села, щоб обміняти одяг на продукти харчування.
З мішком за плечима, набитим поношеним одягом, жінка стрибає на слизькі сходинки німецького потяга, що повільно відходить від столичного вокзалу.
Двері тамбура щільно зачинені, тож, вхопившись за металеві поручні, летить вона у білу заметіль назустріч колючим вітрам та рясним сніговіям. Зима жбурляє у вічі гострі сніжинки, а тіло пронизує безжалісний холод. Щоб не замерзнути, вона вирішує добиватися до тамбура. Та німець, що раптово з’являється на порозі, б’є її кованими чобітьми по закляклих посинілих руках, щоб скинути з поїзда. Ось зараз вони ослабнуть, пальці відмовляться стискати холодні труби — і вона зірветься у безодню байдужої ночі…
Тільки б руки не зрадили! Та вони залізною хваткою вчепилися за поручні, і ніяка сила не може їх відірвати. Кожен удар викликав жагуче бажання повернутися додому живою.
«Боже милосердний, врятуй мене! Не залиш сиротою єдину мою донечку!» — благала Всевишнього.
Від несподіваної появи солдата та несамовитого болю в задубілих руках мати закричала на цілий світ: «Пане, Haus Kinder! Haus klein Kinder!». Пронизливий зойк жінки, розпач і благання враз осікли дикий намір і розтопили-таки закам’яніле серце чужинця — він дозволив нещасній увійти до тамбура. Вона, зібравши в твердий жмут змучене тіло, прожогом кинулася до дверей і знесилено впала на металеву підлогу.
Її донечка вже не голодатиме, бо дочекається мами, її тепла і ласки. Тепер у них є майбутнє.
…Вистраждана, але щаслива постала Мати на домашньому порозі. Очі сяяли радістю від зустрічі зі своєю єдиною кровинкою.
«Я могла й не повернутися, та Господь змилостивився над нами — і ми знову разом», — схвильовано промовляла вона, пригортаючи до себе заплакану донечку.

Марія ВИЛЬОТНИК

Євген СВЕРСТЮК
СОВІСТЬ УСЕ ПАМ’ЯТАЄ

Я был убеждён в своем идейном
превосходстве над крестьянами
и стыдился простых чувств сострадания,
когда мы их грабили.
Этого греха не отмолить ни у кого.
И ничем не искупить.
Л. Копелєв

Переродившись и приняв большевицкие
учения, я стал открыто исповедовать зло,
подавляя иногда звучавший голос совести.
Д. Гойченко

Совість мучить і не відпускає…
Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 р. Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові 2010 р. (перевидання 1978 р., «Ардис»).
Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і учасниками організації Голодомору 1932-1933.
То був тільки короткий період в їхньому житті. І були вони тільки знаряддям злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших учасників «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість стосовно українських хліборобів, фактично позбавлених усіх людських прав, загнаних в гетто без можливости втечі і задушених голодом у власній хаті.
Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою не для нижчої раси, а взагалі навіть не раси, а — матеріялу для ліквідації — «не менше шести мільйонів» (обидва автори називають ту цифру).
До цього варто долучити разюче свідчення Ісаака Бабеля, який був лише пасивним свідком: «Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но всё это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которой все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающее».
Усе це вони бачили і пережили, Гойченко і Копелєв. Вони дали правдиві свідчення про себе і час. У наших очах вони неосудні.
Але є вищий суддя, як говорив Лермонтов: «Ему судья лишь Бог да совесть».
Кожен з нас має прямий стосунок до того другого судді — до совісти. Вона не давала спокою обидвом авторам до самого кінця життя.
Лев Копелєв ліберальніший, і в тому, що він описав, здавалося б, більше сорому за людину, схильну опускатися до інструкції. Але совість пам’ятала все і не прощала. Дмитро Гойченко морально суворіший. Він теж був лише прислужником, проте визнає, що «прийняв на себе машкару сатани».
Комсомольським придуркам міста ще нічого: пограбували село, покалічили людські долі, поруйнували сім’ї і вернулися собі до міста зализувати царапини.
Гірше було у сільських комсомольських і партійних придурків: вони залишалися на руїнах і на смітниках.
Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» наводить свідчення про такого активіста з буксирної бригади. Кампанія закінчилася — і він вже нікому не був потрібний. Міські колеґи знов з ним зустрілися в селі. Вони пам’ятали, як він щоранку підбадьорював себе партійним гімном:

Вставай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов.

Тепер він лежав край дороги з безтямно виряченими очима і не впізнавав людей. А декотрі казали: «Гей, Матвію, вставай, «прокляттям зайклейменний». Ще гірший випадок згадує Петро Розумний з села Пшеничного Солонянського району на Дніпропетровщині. Учасник буксирної бригади, після використання в грабунках, був уже без діла. Він ходив, як побитий пес, по хатах жебрати.
— Федоро, дай кусень хліба. Я ж знаю, що у вас є, бо вся сім’я вижила… І тоді, коли ми у вас зі щупами шукали, я бачив у виходку непереварене зерно, тільки ж тоді ми не змогли його знайти…
І тут, в образі здеморалізованого активіста вимальовується колосальне узагальнення. Хіба після усіх своїх жорстоких злочинів не зверталися вони знов і знов до замученого народу то за позиками державі, то за допомогою кров’ю у війні, то зі словами похвали за його жертовну працю і витривалість. А комсомольський співець писав: «Гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было в мире гвоздей».
Обидва автори начебто спокутували свій гріх: вони були в ув’язненні (звичайно, звинувачені в шпигунстві). Гойченка люто катували. Але що особливо важливо: вони вважали, що заслужено терплять муки за свої гріхи, про які нагадує їм совість…
По-різному доля викинула їх за кордон, де вони й дали свої свідчення…
Гойченко опинився в православному манастирі в Сан-Франциско, де прожив без рідних і знайомих, навіть без імені. В пориві каяття він писав довгу свою сповідь митрополитові. Але не відіслав. Потім вирішив написати про своє життя і про те, як комунізм калічить людські душі, що шукають правди і добра. Його повість не пробила бар’єрів православного монархізму на Заході, де є свої політичні табу (до речі, в Москві книгу Л. Копелєва теж не видали).
Але їм судилося дати своє свідчення про геноцид, про своє боговідступництво, щоб сказати словами псалма: «і гріх мій безперервно переді мною».

Східна християнська ідентичність і цивілізаційний вибір України
Доповідь архиєпископа ІГОРЯ ІСІЧЕНКА в Українському інституті (Лондон, 12 січня 2011 р.)

Колишній Київський екзархат Московського Патріярхату, лицемірно перейменований двадцять років тому на «Українську Православну Церкву», з приходом до влади в Україні відверто промосковських сил легко позбувся захисної риторики, котрою оперував з 1992 року. Після демонстрування Патріярхом Кирилом неподільности Московського Патріярхату й органічної включености УПЦ до творення «російського світу» ніхто вже не приховує цілковитого підпорядкування української гілки Російської Православної Церкви зарубіжному першоієрархові. Політична ж заанґажованість УПЦ в реалізації проєкту «російського світу» яскраво виявляється в статтях та інтерв’ю її чільних ієрархів, проповідях парафіяльних священиків, мовній та обрядовій практиці церковного життя, в насиченні синаксаря знаковими для російської політичної свідомости особами й подіями. Поряд з особливо промовистим культом «імператора-страстотерпця» Миколи ІІ поширюються вписані в контекст міту про «Велику Вітчизняну війну» культи блаженних Ксенії Петербурзької та Мотрони Московської, леґенди про лист митрополита Гір Ливанських Іллі до Йосипа Сталіна, зустріч останнього з блаженною Мотроною, навернення Сталіна на православ’я. І хоча в Україні ще не чути про зображення вождя на церковних іконах, але, як знаємо, перший пам’ятник кривавому тиранові з’явився на постсовєтському просторі саме в нас. Лідер українських комуністів отримав навіть від УПЦ орден рівноапостольного князя Володимира. А в статті «Крестовый поход против Украины», вміщеній на веб-сторінці УПЦ, Петро Симоненкоо гнівно виступає проти «розриву молитовної єдности з Російською Православною Церквою».
Низка наївних релігієзнавців та урядовців з церковних справ протягом останніх двадцяти років тішила себе ілюзіями, нібито з розвитком Української Держави старша ґенерація клиру УПЦ МП, вихована за совєтського режиму, відійде, натомість прийде до управління Церквою нова ґенерація, лояльна до самостійної держави — і УПЦ МП виросте в справді незалежну від Москви, автокефальну структуру. Називалася навіть низка імен клириків УПЦ МП, у яких помічали українофільські настрої.
Ці схеми не враховували принципової негнучкости суспільної доктрини РПЦ, її відпочаткової підпорядкованости ідеї творення Московської держави. Спроби клириків РПЦ змагатися за свободу дій із владою завершувалися для них трагічно – чи то для патріярха Никона Мініна в XVII ст., чи для священномученика Арсенія Мацієвича у XVIII ст., чи для патріярха Тихона Бєлавіна в минулому, ХХ ст. Коли Сталін, вимріюючи свою модель повоєнного світу, пішов на зустріч із трьома митрополитами вночі з 4 на 5 вересня 1943 р. й згодився відновити леґальний статус РПЦ, він лише реконструював давню схему державно-церковної «симфонії», якою вона стала за часів Петра І з перетворенням Московського царства на Російську імперію. Щоправда, надзавдання, поставлене ним перед Церквою в перші повоєнні роки — перетворити Москву на «православний Ватикан» — не здійснилося. Але це завдання не було скасоване й продовжує діяти як визначальний імпульс у суспільному служінні РПЦ та всіх її структур.
У цих жорстких структурах засадничо неможливі ані справді соборове життя, ні дисидентство. Хоча з певною політичною метою там можуть використовувати невластивий для РПЦ імідж о. Олександра Меня, митрополита Антонія Блума або навіть митрополита Володимира Сабодана. Але тільки до певного часу й настільки, аби це не перешкоджало виконанню основної політичної мети, яка в контексті церковної доктрини «Москви – третього Риму» зазнала сакралізації: збирання православних земель під владою московського правителя — бажано, царя, або принаймні харизматичного лідера.
Жорсткість структури РПЦ визначається не тільки суворою ієрархічністю, що наслідує дособорову римоцентричну структуру Західної Церкви. Кланова замкненість клиру й архаїчна система стосунків у цьому середовищі, багатоступенева система добору священнослужителів, що склалася ще за совєтських часів за діяльної участи КҐБ, власна субкультура зі своїми кодами, виявлюваними в стереотипних мовних формулах, своєрідному, часом досить цинічному, гуморі, манерах поведінки, легко розпізнаваній зовнішності з неодмінною бородою, дуже специфічному типі релігійности, спроєктованої в зовнішні форми декларованого благочестя. Священики й миряни, зформовані в РПЦ, проймаються психологією ексклюзивности свого конфесійного світу, його відчужености від сучасної культури й цілковитої протиставлености західному християнству. Кожному, хто заходив до храму Московського Патріярхату, знайома сектярська настороженість до «чужого», яка читається в очах пильних бабусь або козаків із нагаями, що негайно затримують порушників прийнятого там «дрес-коду». Людина з цього світу важко переноситься в інше середовище й переживає вихід поза межі звичної субкультури як психологічне потрясіння.
Місія Московського Патріярхату полягає саме в формуванні таких зкрижанілих у переживанні власної ексклюзивности острівців «російського світу», їхнього поступового злиття й розширення, аби зрештою обернути довколишній світ на крижаний континент. Звичайно ж, парафіяльні громади є лише вершечками айсберґів. Вони найчастіше нечисленні й не організовані формально: в громадах РПЦ постійного членства немає. Парафіяльне життя зосереджується довкола настоятеля, старости, скарбника, може, ще кількох ініціятивних осіб. Така модель закріпилася в авторитарній державі, де церква будувалася й утримувалася коштом влади. Відкриття на постсовєтському просторі тисяч храмів РПЦ не повинно вводити в оману й сприйматися за доказ духовного відродження. Абсолютна більшість цих храмів будується за сторонньою ініціятивою, бюджетним коштом або на гроші багатих жертводавців, спонукуваних до цього урядовцями. Позиція ж пастви лишається апатичною: ви нам збудуйте храм, поставте священика, найміть хор, знайдіть кошти на їхнє утримання, а ми ще подумаємо, чи ходити до цього храму.
Рядові недільні богослужіння збирають у цих храмах небагато людей, проповідь зазвичай бліда й невиразна, а індивідуальна сповідь не практикується. Суспільна роля священика виявляється не в його душпастирському служінні, а в формальному репрезентуванні Церкви в медійному просторі, на громадських акціях, головне ж — у забезпеченні відправи масових богослужінь, що зосереджують сотні або й тисячі людей: освячень води на Богоявлення, пасок на Великдень, верби на Вхід Господній у Єрусалим. Найбільш же помітно здійснюється присутність російського священика в суспільстві через приватні богослужіння – «треби»: хрещення, вінчання, похорони, благословення, молебні, панахиди, освячення, звернення, за якими й виявляє належність до РПЦ більшости її пастви. А пастирське слово, промовлене до людини в хвилину її емоційного піднесення або глибокого смутку, діє потужно. І коли пастир пояснює на панахиді, що імена католиків або вірних УАПЦ й УПЦ КП не можна подавати на поминання, бо це гріх, або коли він тлумачить, що молитися до Бога можна лише по-церковнослов’янському, а по-українському годиться говорити тільки вдома чи на базарі, то подібні індивідуальні звернення можуть суттєво деформувати не лише духовний світ, а й суспільні орієнтації вірних.
Напевне, всі звертали увагу на характерний феномен: не менш як третина громадян Росії, котрі визнають себе за православних, зізнаються, що не вірять у Бога. Не сумніваюся, що ця статистика була б майже тотожною для парафіян РПЦ на Сході й Півдні України. В масовій свідомості російського або ж зросійщеного населення «християнин» - це швидше протестант, а «правдиво російська» віра, православ’я, вимагає насамперед дотримуватися традицій народної релігійности та ще неодмінно бути вірним «російській ідеї», повсякчас протистояти підступам Заходу з його надміру вільним стилем життя й демократичними ідеалами.
Вихід поза межі цього середовища багаторічного лідера РПЦ, митрополита Філарета (Денисенка) та порівняно невеличкої групи його однодумців і створення ними 1992 року власної юрисдикції, Української Православної Церкви Київського Патріярхату, можна вважати за громадянський подвиг. Кожна неупереджена людина мала б з визнанням спостерігати, як уже немолодий архиєрей протягом 18 років студіював українську мову, розбудовував нову еклезіяльну структуру, шукав методи впливу на владу й політиків. Він захищав себе від фахово організованих кампаній дискредитації, вдало використовував кон’юнктуру, а водночас наступав на опонентів, відкриваючи єпархії не лише на рідному Донбасі, але й у Росії, в Північній Америці, приймаючи в євхаристійне спілкування групи дисидентів з інших Православних Церков. У мові документів і проповідей УПЦ КП закріпилася радикально патріотична риторика, яка так імпонувала протягом минулих десятиріч політичним партіям національно-демократичного спектру.
Однак чи змогла ця нова юрисдикція подолати могутню інерцію РПЦ та дати власний імпульс пошукові Україною нових цивілізаційних векторів свого розвитку? Однозначно відповісти на це питання неможливо. З одного боку, в риториці УПЦ КП знайшли місце евроцентричні гасла, її суспільною доктриною засуджуються імперське минуле та церковна політика Москви, церковна політика стала відкритою до широких екуменічних контактів, у більшості парафій запанувала українська мова богослужінь, сакральне мистецтво переорієнтовується на національну традицію. Та, з іншого боку, сама авторитарна структура Церкви, кадрова політика, позначена низкою корупційних та інших скандалів, наслідування московського обряду й стилю життя клиру, узалежнення присутности Церкви в суспільному житті від її залучення до державних проєктів визначають фактичну участь УПЦ КП в підтримуванні східного цивілізаційного вектору розвитку України.
Брак чіткого усвідомлення клиром УПЦ КП своєї етноконфесійної ідентичности, інакшости української канонічної й обрядової традиції порівняно з російською, породжує постійну непевність у собі, запобігливе наслідування потужніших конкурентів. Невпевнений же в собі, боязкий і заздрісний клирик навряд чи зможе стати гідним душпастирем. Драми українського національно-демократичного політикуму на чолі з Віктором Ющенком і уламками незабутнього Руху не зрозуміти, іґноруючи конфесійний складник його досить розмитої ідеології, а точніше, пріоритетні або й ексклюзивні стосунки київського політикуму з УПЦ КП, визнаною ним за єдину національну Церкву. Як бракувало нашим політичним лідерам і урядовцям справедливої критики, суворого пастирського напучення або застереження, правдивої оцінки з уст священнослужителя! На жаль, натомість лідери національної демократії чули від прихильної до них конфесії підлесливі промови…
Незабутніми зразками гідного втілення пастирської місії Церкви лишаються обидва патріярхи Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, Мстислав (Скрипник) і Димитрій (Ярема). Але ж пригадується, як від Патріярха Мстислава тікав тодішній президент України Леонід Кравчук. Патріярх же Димитрій був приречений на інформаційну блокаду й лише зрідка міг прорватися до своєї пастви з тривожними думками, що склалися в «Розмови про страшне сьогодення». Благословляючи Віктора Ющенка на працю прем’єр-міністра України, він писав 23 грудня 1999 р. в одному зі своїх останніх листів: «Популярна ідея об’єднання Православних Церков в Україні після невдалих політичних експериментів і довгорічного визиску цієї ідеї діячами сумнівної репутації виявилася докраю дискредитованою. В той же час у певних волюнтаристських колах продовжує мусуватися думка про необхідність насильницького об’єднання Церков через втручання державних органів. Наші ж зусилля, спрямовані на те, щоб досягнути поєднання Церков канонічним шляхом, не зустрічають розуміння в державних чиновників. Навпаки, Патріярхія має певну інформацію, що СБУ в деяких областях України намагається протидіяти розширенню контактів УАПЦ з зарубіжними Православними Церквами. Ми вважаємо і є непохитними в цій думці, що розв’язання конфлікту між Православними Церквами в Україні можливе лише на твердому ґрунті православних церковних канонів через посередництво Всесвятішого Вселенського Патріярха Константинополя – Нового Риму. Додаткові можливості для цього створює входження Українських Православних Церков у діяспорі 1995 р. в канонічну єдність зі Вселенським Патріярхом. Реалізуючи цю перспективу, ми зможемо вже в осяжному майбутньому знайти шляхи до відновлення найважливішого зв’язку між Православними Церквами в Україні та за кордоном – євхаристійної єдности». І чи не єдиний із церковних діячів України, він відмовився прийняти нагороду від президента Леоніда Кучми.
У своєму ж «Заповіті», як відомо, Патріярх Димитрій наказував: «В разі мого відходу від керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою прошу лишатися на цьому шляху й не проводити жодних соборів самостійно, без участи діяспорної частини нашої Церкви… Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діяспорі у єдиний Архиєрейський Собор».

(Закінчення у наступному числі)

Степан СЕМЕНЮК, м. Луцьк
Ризький мирний трактат 1921 р.

Сього року минає 90 років підписання між РСФРР і Польщею мирного договору, що сталося в ризькому палаці Чорноголових 18 березня 1921 року, і який вступив у силу 30.04.1921 року.
Для ясности відразу скажімо, що т.зв. «українська делеґація» була включена до складу делегації РФ, а представників БСРР взагалі в Ризі не було. Україна/УСРР була по суті об’єктом торгів між Польщею і Росією.
Ризький Мирний Договір 18 березня 1921 року уклали та підписали Польська Республіка і «Уряд РСФРР в своєму імені і в імені і з уповажнення Уряду БСРР та Уряду УСРР». Тому стаття І цього договору починалась словами: «Обидві договірні сторони...». Не три чи чотири (РФ, БСРР, УСРР і РП), а власне дві договірні сторони — Польська Республіка і РСФРР.
Не було представника УСРР і при обміні ратифікованими Грамотами 27.04.1921 в Мінську, були представники РП і РСФРР — Ладось і Лоренц. І все.
РСФРР ратифікувала Ризький договір 14.04.1921 р., а Польща 15.05.1921 р. Російські історики, як і польські, не подають дати ратифікації Ризького договору УСРР чи БСРР, бо такого вони не підписували і ратифікація його ними не вимагалась. Адже РФ діяла від імені і з уповажнення БСРР і УСРР. Хто і як та чому ті «уповажнення» надав РФ, не має значення. Польська сторона прийняла їх за правомочні. А те, що пишуть деякі історики і публіцисти на цю тему, то з точки зору права не має значення. Так, були розмови, а навіть дебати в ВУЦВК, але на тому скінчилось. (Випереджаючи події, нагадаймо, що Уряд СРСР 14.12.1923 року заявив, що не бере на себе виконання угод Ризького м.д. 25.07.1932 року, під час укладення з Польщею нового пакту, знов його привернуто, а в 1939 році перший і другий договір СРСР потоптав).
Дивуватись статусові участи «української» делеґації в укладенні Ризького м.д нічого, бо згідно з т.зв. «Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР 28.12.1920 року формально, — було перетворено УСРР в автономне утворення в складі Російської федерації. Такий був статус УСРР в трактуванні розмов між Варшавою і Москвою.
Навіть Е. Квірінґ писав, що «за планами РФ інтереси України в інших державах мали представляти лише дипломати Росії».І це розуміли поляки, тому на звернення до Уряду Польщі Робітничо-селянського Уряду УСРР від 24.02.1920 року розпочати переговори про укладення мирного договору Польща навіть не відповіла.
У цій статті зосередимось на одному лише питанні: територіяльному, або питанні границі між РП і РФ, бо воно було вирішене коштом України (і Білоруси).
В ході розмов 24.09.1920 року делеґація РФ запропонувала залишити осторонь гострі дискусійні питання, як зокрема самовизначення народів і зосередити увагу на питанні східного кордону Польщі.
Сучасний російський історик Ґенадій Матвєєв пише: «Москва згодилася на всякі територіяльні поступки на заміну за неросійські землі щоб тільки закінчити військовий конфлікт на заході і війська спрямувати до боротьби на східньому і південному фронтах» (...) Тому і найлегше осягнуто компроміс у територіяльному питанні».
Була ще одна тому причина: територіяльні та інші поступки на користь Польщі були своєрідною винагородою Польщі за визнання Уряду УСРР, що Польща і зробила, зриваючи односторонньо Угоду з УНР з квітня 1920 року. Мабуть не малу ролю в поступках Росії зіграв також розгром ЧА поляками в серпні 1920 року. Але головною причиною все ж таки була потреба закінчити війну на заході і війська кинути проти, між іншим, генерала Вранґеля.
Як же «українська» делеґація і представники «уряду» УСРР пояснювали причини територіяльних поступок Польщі коштом не російських, а українських земель? Голова Раднаркому УСРР Х. Раковський на сесії ВУЦВК 17 травня 1921 року в своїй доповіді сказав: «...ми, Росія і Україна, відмовляємося від будь-яких претензій на всі землі, які знаходяться західніше вказаних кордонів. Іншими словами, зокрема Україна, відмовляється від всякого заступництва на користь Галичини і українців Холмщини, а також 4-5 повітів Волинської губернії»(...) Польща визнала суверенітет України і зобов’язалась не втручатись у її внутрішні справи». Від себе додаймо, що одна і друга сторони говорили неправду.
А Голова ВУЦВК Г.І. Петровський так пояснював розв’язку територіяльного питання:
«Незважаючи на те, що Англія пропонувала встановити кордон між Польщею і Україною на Західному Бугу, на т.зв. лінії Керзона, Радянський Уряд великодушно відсунув кордон значно на схід, по річці Збруч. В цьому він керувався найгуманнішими міркуваннями — загладити образи, які систематично терпіла Польща від царського уряду».
«Нашими умовами миру ми довели, що не хочемо приєднати до себе жодного клаптика землі польського трудового народу».
Можна було б сприйняти цей вислів за політичний жарт, якби сказав його якийсь політичний журналіст, гуморист. Але слова з вуст Голови ВУЦВК свідчать про його малість і політичний анальфабетизм. Про жодні «гуманніші міркування» в справі кордону не йшлося. Були політичні інтереси Росії і Польщі. А про трудовий польський народ і згадки не могло бути: як можна називати українські історичні етнічні землі «землею польського трудового народу»?
І чому «образи», які царський уряд завдавав полякам, залагоджувалися українськими землями? Відповідь напрошується сама: тодішні, як і теперішні(!) симоненки були членами російської партії — РКП(б) і представляли інтереси Росії. (А пам’ятник Г.І.Петровському, як релікт Ризького м. д., досі стирчить у Київі).
Які ж висновки для нас і поляків з перспективи часу випливають з Ризького мирного договору? Для нас, для України, Ризький м.д. був другим Андрусівом з 1667 року, створений Росією і Польщею при політичному використанні московських делеґатів від УСРР. Треба нарешті усвідомити, що саме боротьба за створення української держави — УНР — обумовила появу УСРР. Без цієї боротьби Україна механічно зливалася б з більшовицькою Росією і була б далі Юґо-западним краєм, або ґубернією. В Ризі її ім’я не згадувалося б.
Мирний договір 18.03.1921 року припиняв війну між РФ і РП і давав Росії можливість спрямувати військо на розгром внутрішньої опозиції, зокрема генерала Вранґеля, а також зупинити збройний опір в Україні, знищити Українську самостійну державу — УНР і її здобутки.
Визнання Польщею Уряду УСРР тривало всього півтора року, бо вже в грудні 1922 року її «добровільно» — формально включили до РСФРР/СРСР, хоч з правового боку УСРР Деклярації про створення СРСР не підписувала.
Підсумовуючи, скажемо: «Уряд» УСРР і її делеґати на мирних переговорах між Польщею і РСФРР вчинили національну зраду України, за що повинні бути засуджені історико-політичною вічною ганьбою.
Для поляків час найвищий усвідомити, що кожне зближення чи союз Польщі з Росією коштом України завжди закінчувався для Польщі політичною катастрофою. Так було за Андрусівським договором 1667 р., так було в сімдесятих роках ХVІІІ ст., так і по 1921 році за Ризьким мирним договором. Чи не час вже зрозуміти цю правду, стверджену історією?
До речі, як подають польські джерела, при складанні Акту Ризького м.д. серед делеґації РСФРР, в складі якої були представники від «суверенної» УСРР, не знайшлося жодного, хто міг би зформулювати Договір українською мовою. Виручив член польської делеґації Л. Василевський.

Примітка: Від 06.01.1919 року радянська Україна офіційно називалась: Українська Соціялістична Радянська Республіка (УСРР). 30 січня 1937 року абревіятуру УСРР замінено на Українська Радянська Соціялістична Республіка — УРСР.

Роман Дрозд, Богдан Гальчак. ІСТОРІЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ В 1921-1989 РОКАХ. «Тирса», Варшава, 2010

Друге видання цієї книжки, що побачило світ минулого року у видавництві «Тирса» в Варшаві, не багато відрізняється від першого, але важливо те, що ця праця появилась. Написана вона в публіцистичному стилі, читається дуже легко. Може слугувати як шкільний підручник. Це історія буття українців не лише в Польщі у ХХ ст., але також якоюсь мірою і в СРСР. Книга розкриває сторінки історії, про які навіть старше покоління мало знало, бо не відало причин того, що діялось. Тому для сучасного і майбутнього поколінь українців це повинна бути настільна книжка. Бо хто не знає минулого, той не має майбутнього.
Книжка охоплює цілісність життя українців у Польщі: побутового, культурного, господарчого, освітнього, релігійного, військово-воєнного, міжнаціональних стосунків... Тож хотілося б, щоб вона була в публічних бібліотеках як Польщі, так і України, а також, щоб цю книжку міг придбати кожен не лише в Польщі, але і в Україні. Ми ж справді не багато знаємо про життя українців у ближньому зарубіжжі.
Зрозуміло, автори дотримуються політично-історичної коректності, але від правди годі втекти і не треба втікати.
Добре було б організувати авторські зустрічі в українських середовищах у Польщі, а в Україні — також у школах.
Маємо подякувати Авторам за їх труд і відвагу.

В Інтернеті йде війна проти України

Під такою назвою з’явилася публікація в «Свободі» за 11 лютого 2011 р.
Тарас Возняк, редактор журналу «Ї», дивується: «Я очам своїм не повірив: невже таке можливе?»
Ту війну сам він бачить давно: постійні вискоки заанґажованих коментаторів, внесення деструкції в дискусію, засмічування дискусійного поля. Але люди схильні таку війну називати м’яко. Наприклад, організований Голодомор називали «хлібозаготівками», тотальне нашестя російської попси на радіо називають «несмаком» і т.п.
А водночас читають одвертості кремлівських політиків Путіна, Гундяєва та всяких Лужкових, які не приховують, що перша ціль для відродження покійної Російської імперії — покорення України. А для цього всі засоби добрі.
Далі автор наводить свідчення Андрія ХАТАНОВИЧА, якого купував «Русский мир».

Війна не на жарт, виглядає. Ще під час моєї молодости я працював у низці організацій, котрі так чи інакше підтримували російську громаду в Україні або ж займалися популяризацією російської культури.
Мабуть, тоді я й потрапив у поле зору функціонерів тих структур. Перевіряючи електронну пошту, виявив лист від тих «товарищей», в якому вони запропонували мені взяти участь у проєкті «Русский дом», при цьому навіть передбачалася пристойна фінансова винагорода. Я зконтактувався з представником — й ось що з того вийшло.
По-перше, мене повідомили, що настав час міняти ставлення українців до Росії і до можливого союзу двох братніх народів на просторах Інтернету.
Поцікавилися, чи є я активним користувачем мережі і чи відвідую форуми. Я відповів ствердно. Відтак мені пояснили суть питання. Вона виявилася простою: я повинен вибрати на свій смак один-два форуми, з високою активністю учасників, плюс мені порекомендують ще один, на якому мені треба буде розвивати позитивний імідж Росії, її провідників, процесів російсько-української інтеґрації, показувати згубність «західнього» вектору розвитку для України, особливу увагу приділяти розвінчуванню образів Степана Бандери, Романа Шухевича і т.д.
Я повинен створювати такі теми: «СРСР-2», «У Бандери остаточно відібрали звання Героя», «В Україні визріває революція», «Сталін як особистість в історії», «Микита Міхалков — про об’єднання Росії й України» і т.п.
Також мені пообіцяли надати «методичний матеріял» — приблизні варіянти текстів. Одна з умов — ІР-адреса повинна бути тільки українською. Оплата — фіксована, через «веб-мані», і також премії, якщо теми будуть переходити на інші форуми.
Ось така неоголошена війна. Після того я відвідав більшість українських форумів і зрозумів, що таких пропозицій було зроблено десятки, а то й сотні — і вони були прийняті. Війна починається з мережі. Боже, бережи Україну!

Український письменник Олесь ШПИЛЬКА мешкав у Сан Дієґо, в Каліфорнії. Проте навіть звідти він наскрізь бачив марудні діла політиків на своїй батьківщині. Умів їх розгадувати, як облуплених, бо добре знав мотиви «рабів лінивих і лукавих». Зокрема знав, що виконувати конституцію їм важко. Легше — змінювати її для своїх потреб.
21 лютого Президент В. Янукович подякував Л. Кравчуку за «підступне пояснення», як змінювати Конституцію. Мабуть, Янукович мав на увазі «доступне пояснення»…
Але обмін «думками» з приводу Конституції вийшов цікавий для народу. Нижче передруковуємо гумореску ОЛЕСЯ ШПИЛЬКИ за книгою «І сміх, і горе за синім морем» («Смолоскип», 2001).
Справжнє прізвище О. Шпильки Олександер Скоп. А шпильки свої він посилав в Україну не так, щоб шпиняти, а більше — щоб приводити до притомности.

Олесь ШПИЛЬКА
Міняти конституцію?

З усього порядку речей і з усіх речей, які можна було б змінити в «першій країні соціялізму», там вирішили «міняти з кінця». Отже, взялися за річ, яка в ленінському куточку тихо лежить, сяє собі, їсти не просить. Ви вгадали: взялися за Конституцію.
У нас тут діяспорні люди з дива не виходять: навіщо змінювати — майстерний твір, відзначений всенародною хвалою та піснями й танцями на різних республіканських і міжнародних фестивалях? Сама тільки назва — «найдемократичніша в світі конституція» хіба не виносить її на вершини досконалости?
Однак вирішено її ще поліпшити, звичайно, задля народу, на доказ постійного піклування партії, уряду та особисто Леоніда Ілліча!
Як і годиться у демократичній країні, зміни конституції винесено на всенародне обговорення. Давайте, мовляв, товариші, свої поправки, пропозиції — це ж для вас дбаємо! Але тут, замість очікуваного захоплення й піднесення, трудящі обачно якось принишкли і присіли. У народі, виявляється, ще живі спогади про попереднє всенародне обговорення проєкту славної сталінської конституції.
Були тоді такі, що раділи: нарешті — Закон! Але товариш Сталін тільки посміхався в люльку і щось крутив з трьох пальців. Видно, ще один закон.
І справді. Не встигли трудящі оклигати від голо¬ду, не встигли оговтатися від розплати за дорогого Кірова, не встигли сказати «ох», як загриміла у 1937 єжовщина «по долинам і по взгорьям». Очі на лоба полізли — спершу начальникам, а тоді усім підряд, хрещеним і нехрещеним...
А закон тріумфально мовчав. Усі пам’ятають... хто вцілів.
Ось і тепер якось мляво йшло обговорення, незважаючи на всі заохочення. Навіть бльок комуністів і безпартійних не проявив належного ентузіязму. На мітинґах та зборах блимала назадницька тенденція: може, краще б залишити справу без поліпшення?

Тетяна ДОМАШЕНКО

* * *
Я захворіла Україною,
Нічим не вилікуюсь, ні!
Без того болю вже загину я,
Ті рани — зорями в мені…

Молитва за Україну

Я не окраїна, я не руїна,
Я — Україна, я — Україна!
Навік обрала собі дорогу:
Іду до Бога, іду до Бога.
Мій шлях ізмірить єдина міра —
Святая Віра, Святая Віра.
Не знаю, хто там у центрі світу,
Я ж в центрі світла, і в серці світло.
Кличу Вас, Люди, зліва і зправа
В святу Державу, в мою Державу.
В країну сонця, добра й свободи
Рушай, народе, рушай, народе!
Нас порятує від зла і крови
Голос любови, голос любови.
Вже час позбутись лиха — сваволі,
Плекаймо волю, плекаймо волю,
Пора звільнитись нам від прокляття,
Єднаймось, сестри, єднаймось, браття!
Плакати годі, годі тужити —
Нумо творити, нумо творити!
Будем служити Богу одному
І більш нікому, більше нікому!
Лиш перед Богом я на колінах,
Я — Україна, я — Україна!

* * *
...Пережити б нам розбрату час,
Об’єднати б серця й долоні,
Україно, твій зоряний час
Дозріває в калиновім гроні.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Через Вашу газету хочу звернутися до Президента України. Прошу, щоб він брав приклад з Президента Казахстану Назарбаєва. У нас у Казахстані є 160 націй — і всі мають свою мову, зберігають свої традиції. Але всі мають знати і на державній роботі користуватися казахською мовою. І ми підтримуємо Президента в цьому. Якщо є мова, то є й нація.
А в нашій рідній Україні правлять чужоземці, які не знають української мови, рідної для українського народу. Ганьба таким людям, що поміняли шапки на зелені, а в душі — болото...
Олександра МЕНДЕЛЮК,
м. Караганда, Казахстан

СИМВОЛИ УКРАІНСЬКОІ ГІДНОСТИ

Після травневих подій в Кенгірі український світ оголосив лютий “місяцем героїнь”, бо у лютому загинули Ольга Басараб, Олена Теліга. І народилася Леся Українка.
У цей місяць Союзи Українок різних країн світу вшановують пам’ять жінок, серця яких горіли відданістю Україні.
2 лютого ц.р. посестри київської міської організації Союзу Українок зустрілися в затишній залі Ресурсного відділу Центру роботи з жінками КМДА, де розгорнута виставка творчого доробку Людмили Огнєвої — «християнські символи у вишивці».
Серед експонатів є панно «Різдвяний хрест» — копія того, про який розповідала Надія Світлична у післямові до збірки поезій «Сувій полотна» Героїні світу Ірини Сеник.
1972-1978 рр. Мордовія. Барашево. ЖК-385-3-4. Жіноча зона. В Орисі (так називали Ірину в лагері) було позаду десять років сталінських концлагерів плюс тринадцять відбутих років «довічного» заслання, а попереду шість років нового лагеря і п’ять років заслання з перебитим хребтом (після першого ув’язнення), з травмами і ранами душі.
Дівчата мусили щодня шити робочі рукавиці. 120 штук. Нелегко було виконати таку норму. Орися ж від роботи відмовилась. Хотіли покарати. Не вийшло, бо вона інвалід. Каторжні роки і хвороба не знищили життєлюбної дівчини. Вона мріяла про велику любов, писала вірші, малювала. І вишивала — вишивала скрізь і завжди. Вишивання було її потребою, її диханням. «Коли після важкої операції на хребті професор Коренєв у Ленінграді заборонив їй вишивати (вона мусила лежати нерухомо в гіпсі), — Орися сказала йому: «Або вишиватиму, або помру», і професор поступився перед впертістю дивної пацієнтки. Вона вишивала лежачи і вижила, хоч потім ще рік була в гіпсі, кілька років ходила з милицями і на все життя лишилась інвалідом» (Н. Світлична).
Під час арешту, у листопаді 1972 року, у неї вилучили торбинку з незакінченою сукнею. Орися оголосила голодівку і домоглася свого. Вишила ту суконку, сидячи на параші (це було найбільш освітлене місце в камері). У лагері Орися прикрасила барак вишиванками на мішковині, яку давали для миття підлоги. Дівчата зносили до неї найменші клаптики — із них виходили дивовижні мініятюри і вишивані закладки для книжок, дитячі обереги й пам’ятні монограми-екслібриси. Коли дівчата відмовились почепити «нагрудні відзнаки» (прізвище і стаття), Орися вишила всім по два комірці: «Щоб паршивці орієнтувались, хто ми».
Отак вишивка стала символом людської гідности. Вечорами у маленькій побутовій кімнаті збирались Надія Світлична з перекладами, Орися Сеник з вишивкою, Стефа Шабатура з олівцем, Ірина Калинець читала вірші свої або свого чоловіка Ігоря, чи уривки зі своїх досліджень давньої історії України (Ірині Калинець також присвоєно звання «Героїня світу»).
Саме тоді Орися зацікавилася скитами і антами. «Вона читала про них усе, що вдалося видлубати в обмежених можливостях концлагеря. І тоді все забарвлювалося в «античний» колір, компонувалися закладки зі скитськими оленями чи баранцями, викликалось на безкінечні дискусії Ірину Калинець, що найбільш хворіла пракоренями!». (Н. Світлична).
А на Святвечір дівчата прикрасили соснову гілку вишитими свічками, над столом в їдальні почепили Різдвяну закладку, яку вишила Орися за композицією Стефи Шабатури. На ній вишито: миску з кутею, глечик з узваром, фрукти, паляницю і три ложки (за українською традицією, на Різдво батько дарував кожному члену родини нову ложку), трипромінник зі запаленими свічками, дідух, гуцульську родину, ялинку, церкву, зорі, місяць, сонце. А над всім цим козацькі хрести і Ангел, з молитовно складеними руками.
Різдвяна закладка мала форму хреста. Під ним дівчата колядували аж до відбою, та так голосно, щоб було чути через дорогу у чоловічій зоні, де в той час були Вячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олекса Тихий.
Згодом колядниці отримали чудового вірша, якого їм присвятив Василь Стус:

Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь скрик розлуки, ліхтарів і грат
затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.
Там мармуровий вруниться акант,
різьбленими лопоче язиками,
поколяду — немов за образами —
доносить співу тужний аромат.
Там буриться похмурий амарант
і айстри в непокорній непокорі,
останні долітовують прозорі
дні вересня — ясноджерельний кант.
і папороті цвітом процвітає
оцей дівочий опівнічний спів,
о, як би я туди, до вас хотів —
хоч краєм ока або серця краєм!

Якось до жіночого бараку прибилася сумна вістка: підісланий кримінальник поранив Стуса ножем. Але покарали не бандита, а Василя. Наклали наручники і відправили до карцеру. На знак протесту дівчата оголосили голодування. Їх відвели у сусідню зону, у колишній барак для розумово хворих, забили вікна і з посмішкою дозволили: «голодайте». «Після п’ятиденного голодування, — згадувала Ірина Сеник, — наказали нам забиратися у свою зону. Ми не погодилися, поки не побачимо Василя Стуса, бо не вірили тим московським зайдам, що його привезли у лікарню.
Вирішили, що Стефу повезуть під контролем у сусідню зону, і як побачить Василя, тільки тоді ми припинимо голодування. Слава Богу, так і сталося. Ми знову повернулися у свою зону».
Згадувала Ірина Сеник і про покарання за ту Різдвяну закладку, під якою вони колядували. Повезли Орисю і Стефанію у «відрядження» на Явас, де був карцер. «На дорогу мені дали дівчата теплі капці. Після обшуку, коли мене переодягнули в карцерний одяг, наглядачка не побачила на ногах цих капців і веліла відвести в 7 камеру. Вів мене дуже злий наглядач і в камері побачив, що я не так одягнена. Штовхнув до стіни, то я сама скинула ті злощасні капці. Почувши крик, Стефа швидко вбігла в цю саму камеру, а він тріснув дверима і закрив нас.
Удвох завжди веселіше. А що було зимно, а в карцері годі було зігрітися. Залізна мала лавочка — ні сісти, ні полежати. Мене повезли в стані гіпертонічного кризу. У зоні дівчата і хлопці підняли бунт, і мене на 6-й день відвезли в побутову лікарню. А Стефа відбула покарання повністю місяць».
Там, у лагері, Орися зі Стефою Шабатурою вирішили зробити колекцію вишитих мініятюр для «Українського музею» у Нью-Йорку. Стефа малювала, Орися вишивала. Вишивки разом з віршами та листами таємно передали за грати. Союз Українок Америки видав у 1978 році книгу «Нездоланний дух», де вміщено знімки мініятюр, вірші та листи восьми героїнь. А вишиті мініятюри зникли.
Людмилі Огнєвій вдалося відродити ту колекцію мініятюр та закладок за їхніми зображеннями в книзі. Панно «Різдвяний хрест» — збільшена копія Різдвяної закладки. Його до 10 травня можна побачити на виставці за адресою: Київ, вул. Мельникова, 20.

Ярослав СТЕХ
Доля Посади-Риботицької і постать душпастиря о. Миколи Щепанського

Кульмінаційним закликом Шевченкового «Кобзаря» в трагічних моментах є саме «Молитва» — наймогутніша сила, яка провадить до спасіння, правди і визволення. Саме така щира і конструктивна у Шевченковому сенсі молитва може врятувати нас від неволі, навали гріхопадіння. З такою молитвою в душі починаю розповідь про долю села Посади-Риботицької та о. Миколу Щепанського, 110 років від дня народження якого виповнилося у 2010 році. Народився Микола Щепанський 1 вересня 1900 р. у селі Рогізне Яворівського району на Львівщині. В рідному селі отримав початкову освіту, а середню — в Яворові. Закінчив Перемиську Духовну Семінарію і в 1923 р. одружився з Галиною Ходорович, яка походила зі священицької родини з села Бережниця Самбірського району. Після висвячення Перемиським Владикою Йосафатом Коциловським о. Микола був направлений до села Турка , де виконував обов’язки адміністратора (1923-24). Тут народився його перший син Роман, відомий в пізніший період визвольних змагань, як надрайоновий провідник ОУН-УПА — «Буй-Тур». Потім о. Микола служив у селах Шляхтовій, Новий Торг (1924-26). Тут народилася дочка Люба.
В 1926-1934 рр. о. Микола став парохом в селі Посада-Риботицька, яке спершу належало до Добромильського, а пізніше — Перемиського повітів. Звідси він був переведений до села Жвертів неподалік Жовкви, служив у селі Звертова, де народився в 1936 р. його наймолодший син Зеновій. І в тих околицях застала його Друга світова війна. В усіх парохіях о. Микола разом з дружиною і дітьми жертовно працював також на громадській культурно-освітній ниві.
Був це з покликання священик і передовий національно свідомий український діяч. За свою ревну релігійно-національну працю отримав від Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького грамоту, як взірцевий душпастир. Вже з цією грамотою працював о. Микола парохом в селі Добряниця Перемиського району на Львівщині. Незважаючи на заборону режимом СССР діяльности греко-католицької церкви, о. М. Щепанський залишився на парохії, виконував підпільно священицькі обов’язки і в міру можливостей допомагав українському підпіллю УПА. Однак невдовзі був арештований і запротороний у Перемиську в’язницю. Там він витримав неймовірні тортури, ніби за сина Романа і дочку Любу, які працювали в українському підпіллі. Батькові показували схопленого і вкрай закатованого сина Романа. Одного разу допровадили Романа в такому тяжкому стані, що батько встиг його висповідати і так після сповіді син пішов на смерть.
Отця Миколу засудили на 25 років ув’язнення у Мордовському концлагері. У 1955 р. за амнестією вийшов з ув’язнення. Його дочка Люба з чоловіком відбували покарання на засланні у Воркуті. До них після звільнення в 1960 р. приїхав о. Микола. Режим СССР не дозволяв о. М. Щепанському постійно жити в Україні, тому він і залишився у Воркуті. Лише час від часу приїжджав в Україну відвідати свою стареньку хвору дружину. Помер о. Микола Щепанський 1988 р. у Воркуті. Стараннями дочки Люби тіло покійного мученика душпастиря перевезено до Самбора і поховано біля дружини.
Збагнімо — терпіння окремих людей і родів органічно пов’язане з терпінням цілого українського суспільства. Примусові переселення, депортації, розстріли, ув’язнення і багато іншого мали одну мету: вбити почуття національної гідности українців.
Спогадуючи світлу особистість о. Миколи Щепанського, хочу коротко оповісти про село Посаду-Риботицьку, з яким він був тісно пов’язаний. Завдяки активній громадській праці о. Миколи тут надзвичайно розвинулось культурно-освітнє життя, утворено ряд освітніх організацій. Це унікальне село розташоване на межі Західних і Східних Карпат в південно-східній частині сучасного Підкарпатського воєводства Польщі, приблизно в 25 км від Перемишля. Серед лісистих мальовничих гір через село протікає річка Вігор (Вягор), притока Сяну. Саме над Вігoром у 1099 році відбулася переможна битва війська руських правителів Перемишля і Теребовлі — Володаря і Василька Ростиславичів з угорськими полками короля Коломана. За часів приналежности тих земель до Руси тут був заснований василіянський манастир з церквою св. Онуфрія.
Біля нього виросло поселення, яке належало Стефанові Венгринову і дало початок усій Посаді. Сама назва Посада з’явилася вперше в 1494 році. Пізніше вона входила до складу Ключа Риботицького і поряд з Риботичами мала спільних власників. Згодом і постала назва Посада-Риботицька. Існує здогад, що у підземеллях церкви поховано Михайла Копистенського, у 1591-1610 роках православного перемиського єпископа, який походив із руської шляхти, котрій належало розташоване поблизу Посади село Кописно. Онуфріївська церква будувалась у кілька етапів. (Найдавніша її частина — капличка, увінчана готичною банею, походить з перелому XIV i XV ст. Вежа оборонного типу збудована в XV ст. Найновішою є західна частина, збудована 1506 року також у формі оборонної вежі). Тут з сивої давнини жили українці. Після війни Сталін Посаду-Риботицьку та ціле Закерзоння подарував Польщі. Тому в 1945 році місцевих мешканців було насильно переселено в село Жнибороди Бучацького району в Україну. Після депортації село знищено в крах, лише на високій гірці збереглася старовинна церква св. Онуфрія, і вона одна єдина — як свідок нашого тут життя. Перед церквою зберігся хрест, споруджений на честь 950-річчя Хрещення Руси-України, та збереглася камінна огорожа, яка мовчки пам’ятає минуле.
У 1980-их церкву було реконструйовано. Зараз вона є філією Музею в Перемишлі. В селі Посада–Риботицька після війни засновано державне рільниче господарство, яке під кінець 80-х років розпалося. На початку 90-х поважну частину Посади-Риботицької купив Андрій Саладяк — український учитель з Перемишля, який хотів відродити у цій місцевості українське життя. Декілька років тут проводилися різні українські заходи, відбувалися богослужіння в місцевій церкві та ін. На жаль, цей рух на початку ХХІ ст. занепав. Українці на тих землях втрачають такі осередки як Кальварія та десятки суто українських місцевостей, що мають високу історичну значимість. Турбує мене, чи знайдеться досить українців, які повертатимуть, хоча б як прочани, у ці місцевості і згадуватимуть своїх славних предків та засвітять свічку пам’яті і з подякою помоляться за себе, свою родину, за тих, які цю землю любили більш ніж власне життя. Хочеться, щоб ми «єдиними устами і єдиним серцем» могли просити на цій землі Божого милосердя над долею українського народу, що пережив і далі переживає нечувані випробування.

Василь ШЛЯХТИЧ,
Польща, Зеленогірщина
Мій незабутній рідний Улюч

Цього року в свято Вознесіння Господнього мине 65 років відтоді, коли польське військо прийшло і спалило мій рідний Улюч. Спалили лише тому, що село було свідоме свого українства.
Три дні палав чудовий і великий Улюч. Люди розбігалися хто-куди. В кого була родина в околишніх селах, втікав до родини. Інші в лісах і горах поробили криївки, тобто тимчасові хатинки, в яких рятувалися від дощів і злих людей, сподіваючись, що там можна буде дочекатися кращих часів. Не всім з моєї родини вдалося втекти. Як розповідали батьки, під час одного з нападів польського війська на село був убитий моєї мами наймолодший брат Микола, в неповні двадцять років. Родичі згадують, що загиблий мій вуйко писав вірші. (Вони згоріли тоді в пожежі).
В Улючі мені показували місце біля церкви, де його було поховано. Ця церква стоїть по нинішній день. Вона найстарша дерев’яна церква на території Закерзоння, в межах нинішньої Польщі. В минулому році відзначено її 500-річчя.
Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли був палений Улюч. Відбулося це пізньою весною 1946 року. Пішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були, ті поляки? Як говорили тато, це були люди з довколишніх сіл, яким давало підтримку польське військо. Вже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі жили мирно між собою поляки і українці до війни, але і у війну, в час окупації німецької, ніякої ворожнечі в селі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати лихі часи.
Раптом до села долетіла звістка про наближення польського війська. Хто як міг, кинулися тікати. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з тлумаками. Також і тато зі своєю кобилою і лошатком втікали до лісу. Разом з ними була моя сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама, вагітна (я народився у серпні 1946 року), і друга моя сестра Ганя, якій було дев’ять років, вже раніше втекли до лісу. Татові втекти не вдалося. Поляки схопили їх десь біля лісу. На площі вже було багато спійманих і багато польського війська. Сестра стояла біля тата, плакала і просила жовнірів, щоб тата відпустили. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра: «Відведи його вбік і вбий». Сестра почала молитися і плакала, і кричала скільки було сили. Той її лемент почув хтось із командирів і прибіг до них.
— Що сталося?
Жовніри говорять:
— Ми вхопили бандерівця.
Той питає:
— А де ж він?
Жовніри показують рукою на тата.
Тато мовчать. Лицем стікає кров. Біля нього сестра і кобила та мале лошатко, яке лизало татові руку.
Командир глянув на тата і питає жовнірів:
— Чи мав він у себе карабін?
—Ні.
Той далі питає:
— А мав він патрони?
Вояки заперечують:
—Ні.
Командир, вже знервований, питає:
— То може були в нього хоч гільзи від патронів?
Жовніри знов заперечують і кажуть:
— Ні.
Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер вже мого тата:
— Чий це кінь?
— Мій.
— А лоша чиє?
— Моє.
— А чия це дитина?
— То моя дочка.
Тоді командир наказав негайно відпустити тата, а жовнірам зробив нагінку і довго щось пояснював.
Цю історію тато мені розповів, коли я став уже дорослішим хлопцем і почав розуміти, що таке ДОБРО і ЗЛО.
— Знай сину, поляки вбили твого вуйка. Поляк також хотів і мене вбити. Але знай і те, що інший поляк врятував моє життя. В кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».
В забуття відходять разом з улючанами епізоди пережитих трагедій… В цьому 2011 році улючани відзначатимуть 65-річчя загибелі Улюча. Приїжджайте, будьмо разом хоч один день у році на попелищі рідного села.

Євген СВЕРСТЮК
Кларнет Павла Тичини

Павло Тичина залишається в українському культурному просторі «сонячним кларнетом». Тичину люблять. Його часто згадують і як співця Мадонни, і як поета українського національного відродження, і як автора заримованих партійних гасел типу «партія веде». А таке, як «Пісня трактористки», ще за життя поета звучало двозначно:

Дим-димок од машин,
Мові дівочі літа.
Не той тепер
Миргород.
Хорол-річка не та.

Особливо обміління річки наводило на роздуми…
Багато його поезій в совєтські часи замовчувано. Багато і згадувати заборонено, наприклад, про героїв Крут, що полягли в боротьбі зі звіром. Дуже багато зрідка публікувалося з перекрученнями і смішним редаґуванням. Наприклад,

О панно Інно,
панно Інно!

замінено на «О люба Інно, ніжна Інно».
Усього цього комуністи і круті регіонали в нинішній Верховній Раді не знають, тому одностайно проголосували за відзначення 120-річного ювілею поета. Їм все ще сниться, що Тичина «оспівує рідну партію».
Зусиллями київської молоді за підтримкою Українського Центру Міжнародного ПЕН-клюбу, 10-11 лютого було організовано літературний вечір «Тичина в сучасному прочитанні».
Вечір був у приміщенні Будинку Вчителя, добре знайомому молодому Тичині ще з часів Української Центральної Ради 1917 року.
Круглий стіл під такою ж назвою проходив у Музеї української літератури, в колишньому ліцеї ім. Павла Галагана. Те приміщення також добре знане Тичині, особливо після зазіхань на нього з боку партапарату. Тичина дав їм відсіч з неочікуваною для них рішучістю. На вечорі особливо запам’яталися драматичні пісні на слова Тичини у виконанні Ніни Матвієнко, «Скорбна мати» у виконанні артистки Лариси Кадирової і «Золотий гомін» у виконанні молодої артистки Юлі Морозюк. Не було залишено без уваги і «Пісню трактористки», і вірша «Ленін! Одно тільки слово, а ми вже як буря — готово». У виконанні студенток Насті Ґудзь і Ані Наставної то дуже веселі твори…
Серед виступів про Тичину особливо привернуло увагу дослідження тичинознавця з Берліну Герберта Нойфельда, який запропонував нове прочитання «Похорону друга». Йому вдалося розшукати загадковий вірш Тичини:

Ти, Павле, ходиш по землі,
Я в зашморгу з балкона
звис.

На рукописі вірша рукою Тичини напис: «Уфа, 1942. До похорону друга». Там двійник поета говорить: «Як я вмирав, сліпуча тьма зійшла на світ».
Отже, доля Тичини драматичніша, ніж то собі уявляють біографи орденоносного співця. Молоді дослідники Г. Нойфельд і О. Сінченко вважають, що пізній Тичина теж цікавий, хоча його і передражнювали:

А Тичина пише вірші!
Та все гірші, та все гірші
І всі як один, і всі як один.

Професор Елеонора Соловей зіставила постаті двох вершинних поетів ХХ ст. Тичини і Свідзінського, у яких багато спільного, але життя їм було сплановано різні.
Тичина був поетом органічно релігійним і глибоко національним, що створювало підґрунтя для його несумісности з матеріялістичною філософією доби. З його естетичною культурою він не міг щиро прийняти «чугунного ренесансу» і большевицьких утилітарних цінностей. Щось подібне і в Довженка, чия опозиція до режиму теж була передусім естетичною. Водночас вони приймали інтернаціоналізм, як «перевисання до народів», а також прагнули приєднатися до офіційної філософії оптимізму, що протиставлялася фавстівському Заходові. Не треба скидати з рахунку того факту, що багато поетів, включно з Пастернаком і Твардовським, щиро захоплювалися райдужними перспективами «світлого майбутнього».
Зрештою, сьогодні великих митців цінують як творців естетичної форми, у якій вигас ідеологічний зміст і «погашені гасла». Постать Тичини за останні десятиліття виросла і прояснилася.

Презентація книги спогадів, присвяченої Патріярху УАПЦ Димитрію

26 лютого у приміщенні Львівського музею історії релігії відбулася презентація книги “Спогади – Патріярх Димитрій: пастир, патріот, дослідник», яка вийша зусиллями Благодійного фонду імені Патріярха Димитрія у видавництві «Святогорець».
Випуск книги приурочений 11-й річниці відходу в оселі Всевишнього Патріярха Київського і всієї України УАПЦ Димитрія (в миру о. Володимира Яреми).
Історію опрацювання та оформлення матеріялів розповіли упорядники книги Кость Маркович та Юрій Федів.
На презентацію прибули більшість авторів спогадів, опублікованих у книзі, а також рідні й близькі із Харкова, Київа, Тернополя та Львівщини. До присутніх, спогадуючи Патріярха, звернулися Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко), головний архітектор м. Львова Юрій Криворучко, професор Академії мистецтв Роман Василик, професор історії Микола Хмільовський, керівник видавництва «Святогорець» золочівський благочинний УАПЦ митр. прот. Василь Саган, настоятель Петро-Павлівської церкви м. Львова митр. прот. Микола Кавчак, настоятель храму Різдва Богородиці м. Київа прот. Валерій Копійка, настоятель Хресто-Воздвиженського храму м. Тернополя митр. прот. Дмитро Лисак.
Музичні піснеспіви присутнім подарували Наталя Половинка, виконавши давні галицькі ірмоси, та хор Братства св. ап. Андрія Первозваного під керівництвом Михайла Савка, що виконав «Херувимську пісню» авторства Патріярха Димитрія.

«Наша віра» сердечно вітає з 20-річчям свою сестру «Успенську вежу» і зичить їй дальшого росту у висоту!
Редакція

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671
Вартість передплати: 15.84 — на рік.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку