28 березня — Вербна неділя

Молитва — це спілкування душі з Богом. Коли людина перебуває в стані молитви, то вона при Бозі, душа її на Божій хвилі стоїть, нечисть від неї втікає. Щоб не думати погане, щоб злий дух у вигляді злого слова, злої думки місця собі не знайшов, говоріть слова до Бога. Кожна людина від Бога прийшла і до Бога повернутися має, тому пам’ятати про Нього треба щохвилини:
«Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам; бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає — знаходить, а хто стукає— відчинять йому. Чи ж то серед вас є людина, що подасть своєму синові каменя, коли хліба проситиме він? Або коли риби проситиме, то подасть йому гадину? Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, — скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть доброго тим, хто проситиме в Нього!
Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки». МТ. 7:7-12

ТАЙНА ПОКАЯННЯ: особиста чи загальна сповідь?

«Мир вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються».
Відпустити або затримати. Неймовірно! Христос передає Своє Боже право і владу грішній людині прощати чи не прощати гріхи іншої грішної людини. Не раз фарисеї і книжники обурювалися, палали гнівом, закривали свої вуха і бралися за каміння, коли чули слова Ісуса: «Відпускаються гріхи твої». А відтепер кому священик відпустив, тому і Він відпустить, кому затримав, тому і Він затримає.
Очевидно, Господь закликає Богові посвячену людину до співпраці в ділі спасіння. Христос доручив цю владу Апостолам, а вони передали її єпископам, а єпископи – священикам. Відтоді та до кінця віку Церква Христова має повноваження і владу Самого Бога (!) прощати і затримувати провини з єдиною метою – спасти кожну людину і все людство.
Вже з апостольських часів були правила, за якими священнослужителі визначали важкість гріхів, а отже, – право чи заборону прощати їх. З часом ці правила, зберігаючи свою основу і суть, доповнювалися і вдосконалювалися відповідно до вимог часу. Щодо сповіді, то загальновідомо, що спочатку вона була прилюдна. Тобто каянник відкрито перед вірними сповідував всі свої гріхи. Але з огляду небезпеки і загрози життю вірних в часи гонінь сповідь стала одноособовою, тайною. Такою вона залишалася і до наших днів, й лише останнім часом появилася так звана загальна сповідь. І коли сьогодні запитують, яка сповідь правильна: особова чи загальна, це не лише насторожує, а й є недобрим знаком збайдужіння до цього святого і спасенного акту очищення від гріхів своєї душі як безцінного Божого дару. Тому відповідь на це питання може бути тільки одна, однозначна і категорична – тільки особова. Загальної сповіді Церква ніколи не знала. Про неї ніколи не говорили ні Вселенські собори, ні великі святі отці і вчителі Церкви, ні великі старці і наставники духовного життя і аскети: пустельники, самітники, затворники. Абсолютно переконаний, що ніхто і ніколи не одобрив би і не оправдав би її, а навпаки – строго засудив би. А винятковий випадок загальної сповіді у св. Івана Кронштадтського ніскільки не є оправданням її, ні прикладом для наслідування. У своїх науках він закликав виявляти найменші гріхи, починаючи з грішних помислів, пильно проаналізувати, щоби побороти їх в самому зародку, в корені. Хто і як може це зробити в загальній сповіді? Не оправданням, а розумінням виняткового випадку явлена тут прозорливість цього святого. Якби кожен священик мав такий дар…
В 20-х рр. минулого століття у важких умовах гонінь на Церкву, коли не було змоги збирати не тільки Собори та Синоди, а й зустрітись двом єпископам для вирішення будь-яких церковних питань, окремі єпископи і авторитетні священики рішуче виступали проти практики загальної сповіді, яка почала набувати масового поширення. Вони бачили, що це явище таїть в собі перехідний ступінь до відмови від будь-якої сповіді та загрожує самому існуванню покаяння як Тайни. Так, у 1926 р. священик Валентин Свенцицький на Великопосних читаннях про Тайну Покаяння в московському храмі св. Панкратія, посилаючись на свідчення проф. С. Булгакова, констатував: «На Балканах, особливо в сербів, сповідь зовсім не практикується, а в греків причащаються без сповіді. Звичайно, це наслідок загального релігійного здичавіння».
А ось що говорить з цього питання богослужбова та богословська література, в основі якої Святе Письмо і наука Церкви. В требнику читаємо: «Приводить духовний отець бажаючого сповідатися одного, а не двох чи багатьох…» У доповненні до требника «Послідовність сповіді» написано: «Після цього (після прочитання молитов – авт.) духівник залишає біля себе одного, а всім іншим велить вийти…» Про те саме йдеться в книзі «Православне сповідання віри Соборної і Апостольської Церкви Східної».
Дуже мало почути конкретний гріх. Необхідно, за св. Іоаном Золотоустим, як добрий лікар, який щиро прагне вилікувати, спочатку правильно встановити діягнозу, тобто причину обставини того чи іншого гріха, визначити та запропонувати засоби його викорінення (покуту). Без особової сповіді це неможливо!
А ось цікавий і повчальний приклад. До прозорливого старця Зосими йшли сповідатися дві християнки. Одна весь час, йдучи дорогою, каялася: «Господи, яка я грішна, все не так робила, інших судила, прости мене, Господи». Вона згадувала все своє життя та каялася за нього. Інша йшла спокійно і думала: «Прийду, посповідаюсь, у всьому грішна, а завтра причащусь. А тим часом обдумаю, яку би тканину купити на плаття дочці». Зайшли вони разом до о. Зосими. Звертаючись до першої, старець сказав: «Ставай на коліна, я відпущу тобі гріхи».
— Як, але я вам ще не назвала жодного гріха?..
— Не потрібно нічого говорити, ти їх весь час Господу говорила, всю дорогу каялася Йому, а я все чув, так що даю тобі розрішення, а завтра благословляю причащатися.
— А ти, — через деякий час звернувся він до іншої, — іди купи тканину на плаття для своєї дочки, вибери фасон, поший, що задумала. А коли душа твоя прийде до покаяння, приходь на сповідь…
І священик, а не каянник вирішує: розрішити чи не розрішити. А якщо каянник окремо не підійде до сповіді, як священик може знати — дати розрішення чи ні? З цього виходить, що на загальній сповіді розрішити чи не розрішити вирішує сам каянник. Для чого ж тоді священик?
Переконаний, що кожному глибоко віруючому і богобоязливому християнину для визначення, яка сповідь правильна, цілком і повністю вистачило б єдиної дивної і дуже повчальної історії, про яку читаємо в Троїцькому Патерику. Перед тим як мав дзвонити церковний дзвін, преп. Пафнутій Боровський сидів на церковній паперті та задрімав. Враз йому уявилося, що відкриваються манастирські ворота і дуже багато людей зі свічками йдуть у церкву. Серед них – князь Георгій Васильович, який спочатку поклонився Божому храму, а потім — блаженному отцю. Поклонився і йому Пафнутій і сказав: «Ти вже помер, сину мій і князю?» «Так, дійсно», — відповів Георгій. «Як там тобі нині?» — знову запитав старець. Той відповів: «Твоїми святими молитвами, отче, добро дарував мені Бог. Особливо тому, що коли я йшов проти агарян, я в тебе чесно покаявся». Коли задзвонив паламар, преподобний проснувся від чудного видіння і прославив Бога. Цей побожний князь прожив праведно до кінця свого життя, часто приходив на сповідь до о. Пафнутія і говорив своїм близьким: « Кожного разу, коли іду на сповідь до старця, в мене коліна підгинаються від страху».
А чи підгинаються коліна від страху в каянників, які йдуть на загальну сповідь? Не раз доводилося бачити, як вірні спішили до храму на таку сповідь. Всі святково одягнені, настрій піднесений і тем для голосних розмов аж забагато. І в храмі був я свідком, як священик читав довгий перелік гріхів і на кожному прочитаному гріхові всі билися в груди, хрестилися і визнавали: «Грішний (-а), каюсь, прости, Господи». Дивно було, коли звучали суто жіночі гріхи, а чоловіки і навіть діти билися в груди та визнавали себе грішними в цих гріхах. Кому і для чого потрібна така формальність, яка насправді уневажнює цю Велику Святу та Спасенну Тайну?
Добре було б прочитати перелік гріхів за якийсь час (наприклад за тиждень до сповіді), щоб вірні могли краще до неї підготуватись. Або видрукувати цей перелік і вивісити в притворі храму, щоб в будь-який час вірні, читаючи їх, могли добре приготуватися до сповіді.
Часто спілкуюся з вірними, які практикують загальну сповідь, і майже всі вони твердять: «Головне, що дуже швидко і можна не боятися питань священика і відкривати перед ним свої гріхи». «А Бога?» — запитую їх.
Та найгірше те, що часто доводилося приймати сповідь людей, які до цього були на загальній сповіді та називали окремі гріхи, через які вони навіть не мали права приймати св. Причастя, а там приймали (нехрещені, не вінчані, живуть з другою чи третьою дружиною, з другим чи третім чоловіком і т.ін.).
Великі афонські аскети постійно наголошували на необхідності викорінення злих помислів, від яких походять гріхи і які є у всіх нас.
Ще у ХVІІІ ст. святитель Тихон Задонський сказав: «Християнство непомітно віддаляється від людей, залишається одне лицемірство». Без сумніву, сьогодні цей святий був би ще більше засмучений і розчарований, бачивши формалізм з боку духовенства щодо цієї Святої Спасенної Тайни. Визнаймо чесно, що це беззаконня і відмова від Тайни Покаяння, а отже – від самого Христа. Чи можемо так чинити?

о. Михайло МЕЛЬНИК
с. Старі Кривотули,
Тисменицький р-н,
Івано-Франківська обл.

21 лютого вірні УАПЦ провели хресну ходу у м. Львові

За давньою візантійською традицією 21 лютого 2010 р. в першу неділю Великого посту – Неділю Торжества Православ’я, вірні Української Автокефальної Православної Церкви у м. Львові провели хресну ходу, ставлячи за мету відродження давніх східних традицій та молитву за здоров’я й добро мешканців міста.
Вперше, від 1700 р., коли Львівська православна єпархія перейшла в унію з Римом, православна громада міста здійснила хресний хід з іконами, мощами вмч. і ціл. Пантелеймона, вмч. Меркурія, св. Анастасії Царгородської, із часточками Чесного і Животворящого Хреста, хоругвами центральними вулицями стародавнього Львова.
Очолив хресну ходу архиєпископ Макарій. У хресній ході також взяли участь 80 священиків львівської єпархії УАПЦ, 5 осередків Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного, Українське козацтво та близько тисячі вірних.
Розпочалася хресна хода із молебня в Ставропігійній церкві Успення Богородиці. Біля кожного храму читалась св. Євангелія та Канон Спасителеві. Процесію зустріли парафії Успення Богородиці Вірменської Апостольської Церкви, Преображення ГНІХ УГКЦ, Успення Богородиці РКЦ. Владика Макарій щиро подякував священикам сусідських парафій за зустріч та спільну молитву. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку було відслужено панахиду.
Завершилась хресна хода в храмі Успення Богородиці УАПЦ соборною відправою Пасії.
Традиція здійснення хресної ходи в цей день сягає 843 р., коли було скликано собор, який засудив іконоборство і повернув церкву до постанов VII Вселенського собору — на користь і обов’язковість ікон у християнському житті. Після цієї історичної події, вірні, які переховували святі ікони, урочистою хресною ходою перенесли збережені реліквії до собору св. Софії у Константинополі.

Прес-служба Львівського Крайового Ставропігійного Братства
св. ап. Андрія Первозваного

Святослав ВАРЕННЯ
ЦЕРКВА-МАТИ І КАНОНІЧНЕ ПРАВО

Від прочитання статті Галини Могильницької «Пастирський чи політичний?» в «Нашій вірі» за грудень 2009р. склалося двояке враження. З одного боку, не можна не погодитись з критикою в цій публікації візити патріярха московського Кіріла в Україну і його сучасної політики. З іншого боку, ряд критичних тверджень авторки щодо канонічних питань потребують докладнішого обговорення.

Безумовно є історичним фактом, що приєднання Київської митрополії до Московського патріярхату відбулось із процедурними порушеннями (і не тільки в зв’язку з хабарництвом). Однак, не можна сказати, що Московський патріярхат не мав жодних канонічних підстав приєднати до себе Київську митрополію, як це намагається подати автор.
На час приєднання 1686 р. територія України вже перебувала понад 30 років у васальній підпорядкованості московському царю. Іншими словами після Переяславської угоди територія України опинилась в певному адміністративному підпорядкуванні московському царю. Згідно з канонічною традицією адміністративний устрій Церкви на певній території зазвичай відповідає місцевому державно-адміністративному устрою і встановлюється за сприяння місцевої влади. Зокрема так зформувались автономна помісна структура Грузинської Церкви (Іберська архиєпископія) в V ст. на території Іберійського(Грузинського) царства, в 870 р. утворилась автономна Охридська архиєпископія на території Болгарського царства, в 1219 р.— автокефальна Сербська архиєпископія на території Сербського князівства; в 1448 р.: автокефальна Московська митрополія на території Московського царства. Так само зміна державно-адміністративного устрою, наприклад в Болгарії (завоювання її Візантією в XI ст.), призводить до зміни адміністративного устрою Церкви на її території (скасування автономного статусу Охридської архиєпископії і приєднання її до Константинопольського патріярхату). Ця канонічна традиція зформувалось на основі того, що з часів Костянтина Великого життя Церкви стало тісно поєднуватись з життям християнської держави.
Таким чином прагнення московської самодержавної влади приєднати Київську митрополію до Московського патріярхату були канонічно обґрунтованими, оскільки ця влада мала в своєму підпорядкуванні територію України. Крім того ці прагнення підтримав на той час і представник місцевої української автономної влади гетьман Іван Самойлович, який відповідно протеґував обрання київським митрополитом єпископа Луцького Гедеона, котрий не заперечував проти свого поставлення в Москві.
В 1687р. собор східних патріярхів засудив неканонічну процедуру приєднання, але в подальшому все таки де-факто канонічні права Московського патріярхату на територію України були визнані. І визнаються сьогодні, адже Константинопольський патріярхат та інші Помісні Церкви визнають належність єпархій УПЦ (МП) до Московського патріярхату. Тут, слід зауважити, що це визнання виражається лише в практиці взаємин між Константинопольським та Московським патріярхатами, але не підтверджене офіційним документом чи рішенням(де-юре), тобто воно кінцево не оформлене і можна припустити — носить тимчасовий характер.
Що ж тоді випливає з історичного факту приєднання Київської митрополії до Московського патріярхату, що мав під собою канонічні підстави, але відбувся з рядом процедурно-канонічних порушень? А випливає те, що Православна Церква, яка є на території історичної Київської митрополії та Константинопольський патріярхат в разі потреби можуть використати цей факт в своїх інтересах. Власне такою можливістю і скористався Константинопольський Патріярхат, надавши автокефалію Православній Церкві в Польщі в 1924 р. в односторонньому порядку, не погоджуючи це питання з московською церковною ієрархією (до юрисдикції якої належали польські православні єпархії на той час) через оспорення юрисдикції Московського патріярхату на цій території (див. вище цитовану тезу Томоса).
Православна Церква в Україні також може піти подібним шляхом: оскаржити свою юрисдикційну належність до Московського патріярхату і просити визнання автокефалії в першу чергу у Константинопольського патріярха. Але при цьому таке прохання має бути соборним, за згодою всіх православних єпархій на території України (чи, принаймні, від більшости єпархій), подібно до того як діяла Православна Церква в Польщі в 1924 р. Тільки тоді можна розраховувати на задоволення цього прохання Константинопольським патріярхом. Саме соборности на всеукраїнському рівні в цьому питанні і не вдалось досягнути: ні в 1990 р., коли за визнанням автокефалії до Константинопольського Патріярха звернувся помісний собор УАПЦ, ні в 1992 р., коли з аналогічним проханням звернувся об’єднавчий собор УАПЦ-УПЦ. В обох випадках значна кількість православних єпархій в Україні не підтримала ці собори і продовжувала визнавати себе в канонічній юрисдикції Московського патріярхату.
Можливі й інші варіянти канонічного впордкування устрою Православної Церкви в Україні на підставі оскарження канонічности процедури приєднання Київської митрополії до Московського патріярхату. Зокрема, якщо православна Церква в Україні чи її частина захоче повернутися під омофор Константинопольського Патріярха, то він може задовільнити це прагнення в односторонньому порядку без погодження з Московським Патріярхом, заявивши про відновлення своєї канонічної юрисдикції на території України.
Власне за такою логікою в 2008р. Константинопольський патріярхат на переговорах з УПЦ КП та УАПЦ був готовий їх разом прийняти в свою юрисдикцію і встановити з ними євхаристійне спілкування, що означало б їх вихід з існуючої ізоляції. Звісно, при такому варіянті утворились би дві паралельні церковні канонічні структури, під юрисдикцією Московського та Константинопольського Патріярхатів, що суперечить православній еклезіології. Тобто, такий варіянт устрою Православної Церкви в Україні може сприйматись лише як тимчасовий.
І на останок мого коментаря декілька слів щодо вживання термінів «канонічна церква» та «неканонічна церква» навколо, яких часто виникають непорозуміння. Слід зауважити, що цей термін має досить недавнє походження. Його почали застосовувати в XX столітті стосовно єпархій та церковних структур переважно на території так званої православної діяспори, які не перебували в євхаристійному спілкуванні зі своїми материнськими Церквами через ті чи інші канонічні порушення. На противагу, церковні структури, які перебувають в євхаристіному спілкування з Вселенським Православ’ям, означали як канонічні. Зокрема, в США існує конференція канонічних православних єпископів (так само і в Західній Европі). Водночас є і т.з. неканонічні єпископи, які не перебувають в євхаристійному спілкуванні.
Отже, термін «неканонічна церква» по суті є синонімом словосполучення «церква, що є в канонічній ізоляції», і говорить лише про факт відсутности євхаристійного спілкування. Цей термін не говорить, за які конкретно порушення цій церкві відмовлено у спілкуванні, і наскілька вона є «благодатною» чи «безблагодатною». Для прикладу згадаємо УПЦ в Канаді, яка вважалась до 1992р неканонічною (в ізоляції), а після входження в юрисдикцію Константинопольського патріярхату вже стала називатись канонічною. При цьому Константинопольський патріярхат прийняв єпископів УПЦ в Канаді без перерукоположень, що засвідчило збереженість за ними апостольської переємности в той час, коли ці єпископи перебували в ізоляції.

проф. Василь ПУЦКО
Архітектурний ансамбль давнього київського манастиря і ландшафт

Середньовічні манастирі традиційно привертають до себе увагу дослідників як духовні і культурні осередки, а часом також в якості цікавих архітектурних ансамблів, здебільшого з величними спорудами. Одначе про це частіше йдеться в оглядах та путівниках. Ґрунтовні фахові праці досі нечисленні. Писати їх важко, бо мало де зберігся первісний стан манастирського комплексу і дуже бракує документальних матеріялів, особливо образотворчих джерел. Можна сказати, що становище майже безнадійне. Та чи варто відмовлятися від бажання таки набути певне уявлення про вигляд давньоруського манастиря в минулому, хоча б на загальному типологічному рівні, з розумінням тих реальних відмінностей, котрі властиві як міським, так і пустельним обителям? Адже всі вони мали бути щільно пов’язаними з рельєфом конкретної місцевости, з ландшафтом, і ця залежність ставала значною мірою вирішальною. Хоча, безперечно, кожний манастир має крім того свою неповторну історію, свій архітектурний характер, свою долю.
Перші київські манастирі, ймовірно, були невеличкими й затиснутими міською забудовою. До складу кожного з таких манастирів мали входити розташовані в межах двору церква, житлові та господарські приміщення. Зразком цього якоюсь мірою можна вважати київський Вотчий федірівський манастир, заснований нащадками великого князя Мстислава при побудованому ним близько 1130 р. храмі, рештки якого щойно знайдені археологами.
Яскравішим прикладом щільно пов’язаного з ландшафтом архітектурного ансамблю є безперечно Київо-Печерський манастир, будівельна історія якого простежується від 1073 р., коли закладено підмурки його Великої церкви, про що докладно оповідає Київо-Печерський патерик.
В літературі досить докладно простежено формування архітектурного ансамблю Печерського манастиря доби середньовіччя. Першу дерев’яну Успенську церкву споруджено з дозволу князя Ізяслава, отже не раніше 1054 р. Щодо походження печер, крім відомих оповідань про Іларіона та прп. Атонія, було ще висловлено гадку стосовно їх призначення первісно для зберігання поганських ідолів під священним гаєм, і саме це стало причиною того, що «многу же скорбъ и мічтаніе злий дуси творяху». Археологічні дослідження підтвердили реальність спорудження Великої церкви на ділянці зі щойно вирубаним
й спаленим лісом.
Окремі частини манастиря сприймаються в якості нібито автономних обителій. Дуже вдало використано тут природний рельєф і до нього пристосовано планування забудови. Виникло фактично велике манастирське місто з історично обумовленою його тридільністю. Опанування території відбувалося з півдня на північ: від Дальніх печер до верхньої території з першими кам’яними спорудами, насамперед Успенським собором. Саме він став композиційною й сакральною домінантою. З оповідань Київо-Печерського патерика можна набути уявлення про те, що келії мали бути як у «верхньому», оточеному дерев’яним парканом з воротами, манастирі, з вулицею до собору, так і у «ветхому», де, зокрема, жив прп. Даміян. Схоже на те, що на досить великій манастирській території було розташовано окремі келії з городами й фруктовими садами. Про прп. Григорія Чудотворця сказано: «Имеяше же сей блаженний мал оградець, иде же зелие сеаше, и древа плодовита».
Вже за життя прп. Феодосія, котрий помер у травні 1074 р., в манастирі було близько сотні ченців, отже, численні келії мали бути розташовані уздовж печерського плато, котре й нині цілком забудоване. Невдовзі з’явилися муровані Трапезна та Троїцька Надбрамна церква. З тексту Київо-Печерського патерика можна бачити, що келії були різними: в одних мешкало по декілька ченців, інші складалися з кількох кімнат, де крім ченця, знаходилися ще батьки та їхні слуги. Між 1164 — 1182 рр. навколо Верхньої Лаври вже збудовано кам’яну огорожу. Розташований на кількох плато стрімких узвиш, розділених крутоярами, манастир становить природну фортецю.
Найдавнішими ілюстраціями до переказів про Печерський манастир є мініятюри Радзивилівського літопису, виконані наприкінці XV ст. за ймовірним оригіналом ХШ ст. Але вони, на жаль, зі своїм виразним схематизмом не відтворюють реальне природне середовище.
Отже, зображення Київо-Печерського манастиря відомі лише від другої чверті XVII ст. Йдеться про дереворити з книги Афанасія Кальнофойського «Тератургіма» 1638 р., на яких окремо репрезентовано верхню лавру, Ближні та Дальні печери з їх архітектурними комплексами, а також планом самих печер. Споруди розташовано на вершинах пагорбів, за винятком Ближніх печер, церква біля яких стоїть на терасі, притулена до схилу гори. Поза огорожею гай, сади і виноградник. Останній міг з’явитися пізніше, але загальний характер ландшафту, можливо, не зазнав суттєвих змін. З огляду на відомий за копією малюнок А. ван Вестерфельда, 1651 р., Київо-Печерський манастир на той час становив неначе низку менших обителей, кожну з яких огороджено парканом, за давнім звичаєм. Малюнок на плані Київа 1695 р. цікавий тим, що не лише фіксує наступні зміни у вигляді головних печерських споруд, але й свідчить про доти існуючу перевагу дерев’яної забудови з її численними церковками та келіями, котрі згруповано в межах окремих дворів. Отже, Київо-Печерська лавра тоді ще не встигла набути того вигляду, який став властивим після радикальної перебудови XVII ст., вже цілком за европейським взірцем.
Ландшафт Київо-Печерської лаври, напевно, зручніше вивчати щодо пізнішої доби, ніж середньовічна, від якої небагато залишилося автентичних джерел. Доводиться здебільшого намагатися розпізнати залишки давнього краєвиду там, де він ще остаточно не знищений новими поколіннями. Якщо в такий спосіб репрезентоване минуле славнозвісного Печерського манастиря, то що казати про інші, не обдаровані подібною увагою? Теоретично маємо виходити з того, що поширеною загальною схемою невеличкого манастиря, як вже зазначено, мали бути церква з розташованими поруч житловими та господарськими спорудами: в місті він міг виникнути при будь-якому храмі, на відміну від пустельного, для котрого було потрібне певне природне середовище.
На протилежному схилу байраку, що відокремлює від Київо-Печерської лаври, і давніше мав назву Душегубиці, в 1070 р. з’явився Видубицький Михайлівський манастир, заснований київським князем Всеволодом Ярославичем. Вибір такого незручного для побудови місця обумовлений сталою християнською середньовічною традицією зводити на честь Архангела Михайла храми на гірських бескидах понад безоднею, а до того ще долучився переказ про те, як Дніпрові хвилі отут винесли на берег скинуту з високої кручі фігуру Перуна. Збудовану церкву не врятувала зведена в 1199-1200 рр. Петром Милонегом велика підпірна стіна: від величної споруди залишилася лише західна частина.
Означені прикмети, себто мурована церква в оточенні дерев’яних споруд й невеличкий садок з городом, очевидно, назагал визначили також ландшафт давньоруського міського манастиря. Зокрема такий вигляд ще в XVII ст. мав Михайлівський Золотоверхий манастир, розташований в так званому «місті Ізяслава». Щоправда, на його території давніше існували інші церкви.
Отже, сад був майже неодмінною приналежністю давнього манастиря, так само як на Заході, де обов’язковим було облаштування дворика з колодязем, фонтаном, ставком. Щоправда, в такому разі переважали невеличкі фруктові чи декоративні деревця, а фруктові сади існували поза манастирською огорожею.
Існує перелік давньоруських манастирів, відомих з різних джерел впродовж ХШ ст. Деякі манастирі вдається уявити тільки за археологічними знахідками решток споруд. Залишається хіба що надавати увагу рельєфу місцевости, котру обрано для будівництва певного манастиря, рештки якого ще надаються до дослідження. Зокрема це стосується колишніх київських манастирів, не виключаючи Димитріївського й Кирилівського, розташованих на високих пагорбах. Подібними є також найдавніші чернігівські Єлецький та Іллінський манастирі, до того ж з печерами. Смядинський Борисоглібський манастир поблизу Смоленська, відомий від 1138 р., виник біля гирла Смядині, де ця річка впадає в Дніпро, на місці мученичеської смерти князя Гліба. Храм манастиря був княжим, і його галерея правила родинною усипальнею. Інший смоленський Троїцький манастир на Кловці, кінця ХІІ початку ХІІІ ст., виник біля гирла Кловки. Тенденція до розміщення манастирів на берегах річок особливо впадає в очі на Півночі. В якості прикладів можна навести Антонів манастир у Новгороді (відомий від 1117 р.), Спасо-Мирозький манастир на Завеличчі у Пскові (відомий від 1156 р.). Проте переважаючими були міські та такі ж порівняно невеличкі позаміські, типу відомого від 1153 р. Успенського манастиря в Аркажах в околиці Новгорода.
Чимало давньоруських манастирських ансамблів настільки упродовж століть змінили свій первісний вигляд, що часом неможливо вже зрозуміти, що саме залишилося на цьому місці від давнини, а за останнє століття іншим став і ланшафт. Тому доводиться особливо цінуватися ікони святих засновників давньоруських манастирів із зображеннями самих обителей, навіть коли вони репрезентовані дещо схематично. Пізніші маляри ретельно відтворювали архітектуру, але досить легковажно ставилися до властивостей краєвиду, вважаючи їх неістотними, своєрідним елементом іконного тла. Часом щось могли зобразити радше мимоволі.
На оглядовому рівні вивчення давньоруського архітектурного ансамблю манастиря в контексті ландшафту здається майже неможливим. Проте натурне обстеження кожної місцевости може іноді допомогти подолати цей скепсис. Бо часом виявляються раніше непомічені елементи у вигляді кількох дерев чи ледве позначеної канави, сліди фундаменту. І до того ще живе пам’ять про колишній манастир, хоча коли саме він зник, вже ніхто не знає. Життєздатність леґенд часом виявляється просто вражаючою. Буває в них також реальне зернятко. Зокрема, про сади пам’ятають.
Не кожен здатний поєднати палке сприйняття дійсности з тверезим підходом до її вивчення. Арабський мандрівник середини XVII ст. Павло Алепський явно був обдарований такою здібністю, і тому його опис, скажімо, Печерського манастиря можна читати з великою насолодою. Не забув він порахувати число манастирських церков, не обминув також сади, котрим приділив стільки уваги. Рослини описав з цілковитим розумінням справи. Зауважив, що оточений садами сусідній жіночий Вознесенський манастир з його дерев’яною на той час церквою. Не виключено, що ця культура садів на київському ґрунті сягає ще передмонгольських часів

Скорочено. Церковний календар–2010.
Видання Перемисько-Саніївської єпархії

Квiти Святого Франциска

Переклад з італійської о. Йосафата Ананевича. Львів, «Свічадо», 2009
Закінчення. Початок у ч.1

Святий Франциск навчає брата Леона...

Сталося це у перших днях заснування нового Чину. Одного разу святий Франциск і брат Леон були у такому місці, що ніяк не могли дістати молитвослова, аби відправити церковне правило. Коли ж прийшов час відслужити Утреню, тоді святий так сказав до брата Леона: «Брате Леоне, не маємо часослова, але не можемо звільнити себе від молитви. Ось тому я буду говорити: «Брате Франциску, ти нагрішив у світі так багато, що вже давно заслужив собі на пекло», — а ти, брате Леоне, до мене тоді так скажеш: «О справді. Ти вже давно заслужив на пекло»». І на це брат Леон з великою простотою сказав: «Охоче я це скажу, мій отче. Починаймо в ім’я Боже». І так святий Франциск почав говорити: «О брате Франциску, ти у своєму житті вже багатьма гріхами обтяжив свою совість. Ти справді заслужив собі на пекло». А на це брат Леон каже: «Так багато доброго Господь вчинив через тебе, що й підеш просто до неба». Святий Франциск, иевдоволений з такої відповіді, сказав до брата Леона: «Мій брате, нічого іншого не кажи, тільки те, що я тобі накажу. Коли ж я скажу: «Брате Франциску, ти стільки злих вчинків звершив у своєму житті, що вже звернув на себе весь гнів Божий». Тоді ти маєш відказати: «О справді, серед проклятих тобі місце»». На це брат Леон сказав: «Добре, отче, зроблю, як ти наказуєш».
Коли ж, однак, святий Франциск, плачучи, зітхаючи та б’ючись у груди, закликав: «О Господи мій, Боже неба і землі, я стільки гріхів та злочинів допустився перед лицем Твоїм, що справді вже віддавна стягнув на себе справедливий гнів десниці Твоєї», — тоді брат Леон на це відізвався: «Брате Франциску, Господь Бог дасть тобі навіть ласку, що ти будеш великим між святими».
Святий здивувався, що брат відповідає всупереч його наказові, тому під святим послухом наказав тому повторювати лише його слова. «Я скажу, говорить слуга Божий: «Нужденний брате Франциску, думаєш, що Бог змилосердиться над тобою, коли ти стільки гріхів та злочинів учинив проти Отця милосердного і Бога найліпшого, — ти не гідний прощення». — А ти, овечко Божа, брате Леоне, маєш мені відказати на це так: «О справді, ти не гідний прощення»». Однак і всупереч цьому строгому наказу брат Леон відповів: «Бог Отець, якого милосердя є набагато більше, ніж твої гріхи, покаже велич милосердя Свого над тобою та щедро наділить тебе дарами Своїми». На це святий Франциск спитав лагідно: «О брате Леоне, що має означати ця твоя впертість, що і послух ти переступаєш? Стільки разів, всупереч моїх наказів, ти не відповідаєш так, як я тобі сказав». На це брат Леон каже йому: «Бог мені свідком, найдорожчий отче, що я найщиріше за кожним разом постановив собі відповідати тобі так, як ти мені доручив. Але Сам Господь Бог уклав в мої уста Свої слова, і це Він зробив, щоб я говорив те, що Він Сам хотів, а не те, що я хотів». «Та хоч цього разу говори те, що я тобі скажу», — відповів здивований святий Франциск. «Почни повторювати, в ім’я Боже, за мною, а я прирікаю тобі сповнити і твою просьбу». Але коли святий Франциск плачучи сказав: «О брате Франциску, нужденний чоловіче, чи думаєш, що тільки задля твоїх злочинів Бог змилосердиться над тобою?» — брат Леон відповів: «Так, отче, Він змилосердиться, а ще Бог Спаситель твій наділить тебе ласкою великою, Він вивищить тебе і вчинить тебе славним навіки, за Його словами: «Кожен, хто себе понижує, буде вивищений». Інакше я говорити не можу, бо це Сам Бог є, який говорить моіми устами’’. По цій боротьбі духовній, обидва в сльозах, але повні духовної радости, пішли відпочивати.

Про віру

А ще сказав брат Еґідій: «Покажи мені чоловіка, який має віру досконалу, і переконаєшся, що і діла його будуть досконалі, а спасіння таких є безперечне. Якщо хтось очікує дібр найвищих, Божих, з живою вірою, яку кривду йому може завдати яка-небудь прикрість на цьому світі? Або чоловікові грішному, який осуджений на вічні муки, яку йому приємність можуть дати розваги і земні розкоші? Однак і найбільший грішник не повинен впадати в розпуку, поки ще живе, і нехай не сумнівається в Божому милосерді, бо нема дерева, хай яке колюче і криве воно, якого б не можна було вирівняти, вигладити та зробити гарним, так і немає на світі чоловіка грішного, якого б Господь Бог не міг навернути та прикрасити душу його всіми чеснотами і найвищими ласками».

Про святу покору

Дійти до пізнання та зрозуміння Бога можна тільки святою чеснотою покори, бо найпростішою дорогою, як піти вгору, означає йти в долину. Усі падіння та небезпеки на землі від того, що чоловік занадто високо піднімає голову вгору, тобто, що дух його роздуває гордість. Падіння диявола, прогнаного з неба, падіння нашого праотця Адама, вигнаного з раю, були спричинені гордим непослухом. Фарисеї з Євангелії та багато інших їм подібних є доказом цього.
Навпаки, найбільші ласки спливають на чоловіка, коли він тримає голову свою низько похиленою, тобто, коли дух його покірний. Приклад Пречистої Діви Марії, приклад митаря, розбійника на хресті і багато інших, які подає нам Святе Письмо, свідчать про це дуже яскраво…
Один монах спитав якось брата Еґідія: «Скажи нам, отче, який є засіб, щоб позбутися гордости?» «Мій брате, — відповів брат Еґідій, — запам’ятай собі це добре, не встережешся від гордости, якщо не опускатимеш своїх очей на місце, де стоїш ногами. Поміркуй уважно про добродійства, якими Бог обдарував тебе, а тоді пізнаєш, що ти повинен перед Ним щиро схиляти свою голову. А також подумай про свої блуди, про свої гріхи, і тоді легко тобі буде упокоритися. Та горе таким, які бажають бути шановані, особливо тоді, коли зло творять. Той уже має якесь зерно покори, хто переконаний, що він сам є ворогом своєму добру. І той має якусь покору, хто віддає кожному, що йому належиться, а не приписує собі якихось прикмет. Це означає, що ніякого добра, ні чесноти, які маємо, ми не повинні приписувати собі, а все, по справедливості, віднести треба до Господа Бога, від якого все добро, ласка і вся чеснота походить. А якщо знайдемо у нашому серці гріх, проступки, пристрасті, то признаймося собі, що все воно походить від нас самих, від нашої злоби. Щасливий, хто визнає себе нужденним перед Богом і перед людьми. Щасливий, хто віддає себе покірно під ярмо послуху і хто дозволяє вести себе іншим, як це робили святі апостоли перед і після зішестя на них Святого Духа».
Брат Еґідій також говорив: «Щасливий, хто в ділах своїх та в словах не шукає ані погляду, ані похвали інших, а тільки в простоті користає з ласк і добродійств, які йому дає Бог. Щасливий, хто вміє зберігати одержані об’явлення та втіхи Божі, бо нема таких тайн, які б Господь Бог не об’явив, якщо хотів».

Фраґменти

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Веснянки на Благовіщення

Діялося то у квітні. Вже й дерева мали би буяти, а ліси заливатися піснями пташок, квіти — рясніти, садки — розцвітати... Натомість землю вкривала товста снігова ковдра, а ріки — міцна крига. Непорушна тиша стояла навкруги, лише зрідка якась заблуда-синиця пролітала холодним лісом.
Якщо хтось і згадував про весняні барви, то відразу й забував про них: снігова поволока наганяла на ліс і поле міцнющий-преміцнющий сон. Зима дужо тримала світ у своїх ручищах. І здавалося, що ніхто вже не прокинеться весну закликати, що ніхто не зустрічатиме її, бо ніхто не чекає...
Забули за суєтою люди про весну, про красу, про святкову радість, зачерствіли їхні серця. Ніколи їм навіть угору глянути — не те, щоб до Бога помолитися чи пісню щиру заспівати. Тому й запанувала зима над світом — як у душах людей холод і крига, так і надворі.
Але раптом — о диво! — маленька берізка, знудившись від сну-дрімоти, прокинулась, розправила віти: «Весна іде!» Та на її гілочки знову впала ціла жменя сніжинок, мовляв, спи ще, рано бруньки розпускати. Здивувалася берізка: «Грудень, січень, лютий — це час зимового сну... Березень — час прокидатися. Квітень — листочки розпускати. Я й так — лишенько! — березневі свої іменини проспала. Чому ж і досі зима панує?»
Кличе берізка вербичку-сестричку — спить вона й усі котики на ній сплять, на холод і носа не показують. Кличе вільху та ліщину, що мали б уже сережками пишатися, — сплять. Вже морелям і вишням цвісти скоро — а вони сплять міцно-міцно... Зрозуміла берізка, що лихо якесь скоїлося, — й ну всі-всі дерева, кущі й трави будити.
— Друзі мої милі, чи ви знаєте, що весна надворі? — кличе берізка.
— Де весна? Сніг сипле. Спати час... — шепочуть вітами на вітрі.
— Ще січень, мороз щипає, — шелестить торішнім листям старий дуб.
— Та ні! Сьогодні вже Благовіщення! Мають уже птахи з вирію вертати — весну благовістити. Мають квіти цвісти — Пречисту Діву, Божу Квітку, вітати...
— То вже скоро Вербна неділя? Ой-ой-ой! — злякалася верба. — Але ж сніг довкола, мороз, як же я свої котики на такий холод випущу?
— Ти кажеш, що сьогодні Благовіщення? Не вірю! Де дівчата, що веснянки співають? Де діти, що птахів випускають? А може, хтось чув молитву, якою землю на врожай благословляють? — запитав дуб.
— Не чули... Не бачили... — сумно пролунало у відповідь.
— Мабуть, люди забули... — зітхнула берізка. — Що ж робити? Невже ніколи до нас весна не прийде?
Ох і сумно стало в лісі від самої думки про це! Аж мороз іще зловісніше зарипів.
Як люди забули, то будемо ми Бога благати й весну закликати! Будемо молитися Добрій Пані, Тій, що світ благословляє, Тій, що життя дарує, Тій, що землю святістю напуває. Може, змилосердиться над нами Богородиця заради Свого празника, вижене зиму, — мовила берізка. — Чи всі згодні весну закликати?
— Згода! Згода! — прокотилася луна лісом.
Усі лісові мешканці пристали на берізчину раду.
— Зглянься, Боже, над нашим краєм, пришли весну зі Свого раю! Оживи й ліс, і поле, і людські душі — хай не панує зима над нами вічно! — мовили дружно.
А далі заспівали:
Світи, світе, на все поле,
поки сонце зійде,
хай до нас весна святая
чимскоріше прийде!
Ой, чи прийде, ой, чи прийде
весна, весна тая?
Цвіти, лозо, при дороз і —
лозонько святая!
Світи, світе, на все поле,
поки сонце зійде,
хай до нас весна святая
чимскоріше прийде!
Потім у небо злинуло:
Не стій, Вербо, над Водою
рано-рано,
Не стій, Вербо, над Водою
та ранесенько.
Розвий, Вербо, Сім Сот Квіток
рано-рано,
Розвий, Вербо, Сім Сот Квіток
та ранесенько.
А за тим завели ще одну веснянку:
Вже Весна воскресла.
Що Ти нам принесла?
Принесла вам Красу —
Господарську Рясу...
І сталося чудо: звідкілясь із далини донісся журавлиний клич, а крізь сніги почали вибиватися яскраві сонячні квіти мати-й-мачухи.
— Перша, друга, третя... десята, - радісно лічила берізка.
Здавалося, весь ліс невпинно вертівся, наче дзиґа: замерзле сонце поволі перекочувалося із боку на бік, ліворуч-праворуч, із боку на бік, ліворуч-праворуч, ніби намагалося відігріти свої замерзлі боки... Врешті стало посеред неба й умить залило теплом усю землю, освітило все довкола.
Гілочки просто на очах вкривалися рясними бруньками, де-не-де вже з’являлися тоненькі листочки. Дзвеніли струмочки, поспішаючи до річки, — а та, скинувши льодові лати, вільно танцювала між берегами. Запашна трава огортала землю, вистеляла духмяний шлях, яким — о диво! — йшла заквітчана Добра Пані! І вела Вона за руку, сонячно всміхаючись, весну красну:
— Дякую вам за віру вашу, за молитву щиру, за пісню гарну! Розтопили вони крижані кайдани, які людська байдужість скувала, оживили землю, прикликали птахів із вирію. Хай тепер весна порядкує — нині її час! Хай край до Великодня прикрашає! А ви пам’ятайте, як люди зачерствіють серцем, позабудуть за суєтою, що Господь їх над землею хазяйнувати покликав, — самі моліться і гукайте, а Бог почує.
— Так, Добра Пані, так, Царице Небесна, так, Лілеє Божа! — лунало, і світла радість розсипалась ранніми квітами по всьому лісі, по всіх округах, по всьому світі.
Поблагословила і зникла. А весна-трудівниця за роботу взялася.
«Дивно... А вже й весна... Ще б пак! Сьогодні, здається, Благовіщення, може, його й до церкви зайти?.. Це, виходить, така зима цьогоріч довга була... А як гарно весною пахне, щось таке святкове в повітрі!.. А небо яке голубе-голубе!.. Аж на душі легше!..» — думали того дня люди, відірвавшись хоч на трохи від звичної суєти. Й поволі оживали душею.
Відтоді й повелося: коли люди черствіють серцем, не пам’ятають про Бога та дану від нього честь бути господарями землі, коли не моляться, не співають веснянок, забувають навіть у небо глянути — крижані кайдани сковують землю. Тоді самі дерева й трави кличуть до Господа та Богородиці — й завдяки їм весна-світлоносиця завжди приходить.

Різдвяні піснеспіви «Журавлика»

У рамках програми III Всеукраїнської міжконфесійної християнської науково-практичної конференції «Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження нації», що проходив 14-15 січня 2010 року в Кам’янці-Подільському, хорова школа дала великий концерт у катедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. Учасники конференції та гості змогли послухати зокрема пісні хору хлопців «Калинове гроно», хору дівчаток 2-4 кляс, жіночого вокального ансамблю викладачів школи і звичайно, хорової капелі «Журавлик» (керівник Іван Нетеча, хормейстер Ірина Драган, концертмейстер Ольга Пастух).
Апогеєм різдвяних колядувань стала участь «Журавлика» у XVII Всеукраїнському фестивалі православних духовних піснеспівів «Від Різдва до Різдва» у Дніпропетровську 26-29 січня 2010 року на запрошення Дніпропетровської міської ради та Дніпропетровського єпархіяльного управління Української Православної Церкви (МП).
Всеукраїнський фестиваль повноправно можна назвати міжнародним конкурсом, бо його учасниками були 66 вокальних, фолкльорних ансамблів та хорових колективів з багатьох міст: українських — Київа, Харкова, Одеси, Миколаїва, Луганська, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Павлограда, Кам’янця-Подільського та ін., російських — Нововоронежська й Бєлгорода, білоруської столиці Мінська…
Народна дитячо-юнацька капеля «Журавлик» за майстерне виконання свого репертуару отримала на фестивалі диплом лавреата І ступеня в номінації «Кращі світські дитячі хорові колективи».

Олександра РУДНИЦЬКА,
учасниця народної дитячо-юнацької
хорової капелі «Журавлик»,
м. Кам’янець-Подільський

Любов ЯСКАЛ
Пригоди маленької комашки

Маленька Комашка ось уже півдня була в дорозі. Вітерець-поштар приніс їй звістку, що захворіла бабуся, яка жила на рівнині, на зеленій затишній рівнині. Але шлях туди вів через кам’янисті гори. Палюче сонце розігріло каміння, і лапкам було гаряче ступати, вони втомилися. А ще дуже хотілося пити.
Маленька Комашка відкрутила свою баклажку, щоб відпити води, але там було пусто.
—Прошу пане, у вас не знайдеться кілька крапель води для мене? — звернулась вона до Чагарника.
— Ще чого! — відрізав той. — Самому бракує...
— Ну й жадібний! — прожебонів з-під землі Струмок. Він напоїв Комашку та побіг геть від Чагарника.
— Хе! Ото щоб знав і не був жадібним! — звідкілясь долинув голос. Обернувшись, Комашка побачила, що сказав це сірий камінчик.
«Хіба камінці вміють розмовляти?» — подумала Комашка і мовила до нього:
— О, моїй родині буде дуже цікаво дізнатися, що існують камінці, які вміють говорити. Я неодмінно їм про вас розповім. А як вас звати?
— Я не камінчик, а Ящірка. Це я так ховаюся від ворогів, тому й сіра, мов камінчик. Сідай мені на спину. Я відвезу тебе туди, де тобі допоможуть. Недалеко звідсіля росте Лілея. У неї є все необхідне для відпочинку подорожніх.
— Вибачте, якщо я нелюб’язна з вами, але ж як я дізнаюся, що ви мене не з’їсте? — зауважила мандрівниця.
— Не бійся! Справа в тім, що я допомагаю Лілеї — приводжу до неї всіх, хто подорожує, але не знає, де можна відпочити. Про це відомо довкола кожному, — відповіла Ящірка. — Сідай мені на спину. Дорогою я тобі розповім дещо більше. Комашка зручно вмостилась на спині у Ящірки, і вони рушили.
— Лілея — непроста квітка. Якби не вона, я б тебе зараз і з’їла. Але через неї я цього не робитиму, — почала свою розповідь Ящірка. — Родина Лілей росте серед цих чагарників доволі давно. Тут не просто жити, але вони всі дуже працьовиті й добрі, тому Господь дає їм досить роси для пиття й одягає у найкраще вбрання. Сусіди цієї родини пам’ятають, як колись Маленька Лілея побачила змію, в якої був роздертий бік. Квітці стало шкода бідної плазунки, і вона подарувала змії свою пелюстку, щоб та обгорнула поранений бік. Лілея не знала, як можна допомогти ще. Коли Господь побачив це, Він дарував пелюстці силу загоїти рану, і змія видужала. Відтоді Лілея лікує усілякі порізи, подряпини, рани. Я ж приводжу до неї тих, хто сам не може прийти. Кажуть, що силу має навіть роса, яка лежить на квітці. Лілея зберігає її та напуває всіх, хто попросить. Туди приходять пити ті, хто не знайшов води серед цього каміння. Але найцікавіше, що до Лілеї якось приходив ангел.
— Ангел?! — зойкнула Комашка. — Лілея бачила ангела? Як їй пощастило!
— Він приходив не просто так. Ангел узяв Лілею із собою, коли йшов у гості до дівчини на ім’я Марія. Вона жила у Назареті. Марія, як і наша Лілея, теж мала добре серце та любила Бога. Дівчина старалася допомагати нужденним, адже біда часто приходить і до людей, і до всіх творінь після того як зачинилися двері до Раю. Марія питала у Бога, як можна повернути Рай і людям, і нам. Увесь її рід багато століть залигував про це. Найстаріша Лілея розповідала про ті часи, коли вони жили в Раю. Тоді найбільшою радістю було бачити Бога. Але якось людям це набридло, і вони пішли геть, забравши із собою все живе. Люди не змогли самотужки зробити Раю, бо Рай — там, де Бог. Природа хотіла повернутися назад... Дехто з людей теж цього прагнув і питав у Бога, коли це станеться. Нарешті прийшов час отримати відповідь. Ангел спочатку розповів цю таємницю Лілеї, а потім вони разом принесли добру вістку Марії, бо її Дитина поверне Рай усім, хто цього прагне. Я ж, — завершила Ящірка, — відтоді вирішила допомагати Лілеї. Хотілось би побачити і ангелів, і Рай.
Отак, за розмовою подорожні дісталися до запашної прегарної квітки. Маленька Комашка була зачарована. Лілея ж привітно зустріла мандрівницю та надала їй затишний відпочинок. Коли Комашка набралася сил, то рушила далі. Для своєї хворої бабусі вона принесла цілющу пелюстку Лілеї.
Про саму ж чудесну квітку Комашка ніколи не забувала, бо здалося малій тоді, що у ній вона побачила Бога. А може, так і було? Адже, кожен, хто служить Господу, стає на Нього схожий.

Скорочено. «Весняна книжка»

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА
Книга-фенікс

Леґенди розповідають, що у давні часи жив на землі чарівний птах, який вмів відроджуватися після своєї смерти. Лише кільком щасливцям довелося його побачити на власні очі. Вони стверджували, що диво-птах був схожий на червоного, вогненного орла. За цей особливий колір його й прозвали феніксом.
Жив фенікс жив дуже довго, а коли відчував, що наближається його смерть, вмить спалахував вогнем у своєму гнізді й згорав дощенту! Та минав якийсь час, і ставалося диво — чарівний птах воскресав з попелу, щоб прожити нове довге життя!
Християни здавна любили розповіді про пташку фенікса. Адже його жертовна смерть і відродження нагадували їм про Ісуса Христа, який приніс Себе в жертву за людські гріхи і воскрес на третій день.
А чи відомо тобі, мій маленький друже, що в Україні є свій фенікс – Книга, яка відродилася з попелу? Ти обов’язково маєш почути цю історію, бо йдеться про дуже особливу Книгу – Святе Письмо, священну Книгу всіх християн.
Багато років тому жив в Україні талановитий юнак, звали його Пантелеймон Куліш. Наша земля на той час була полонянкою Російської імперії. Селяни й досі були кріпаками, прив’язаними до панської землі. Надто ж кріпаками почувалися письменники, поети, художники, що не могли вільно творити у своїй землі. Молоді освічені люди бачили, як ґвалтовно імперська влада принижує українців, знищує нашу культуру, й старалися покласти тому край.
Юний поет і мрійник Пантелеймон Куліш мріяв про визволення українців разом з усіма. Та ще більше хвилювало його духовне рабство земляків, які не могли читати Слово Боже рідною мовою. Адже досі в Україні, в середині ХІХ віку, не було українського перекладу Біблії, лише переклад давньою, напівзабутою мовою, відомою ще за часів Київської Руси! Чи ж багато могли зрозуміти з нього прості селяни? Так недовго й бусурманами стати!
«Де ж та велика людина, яка донесе українцям слово правди рідною мовою?» — думав собі Куліш. З великою радістю й надією він щоразу стрічав звістку про нові спроби зробити переклад Святого Письма. Та минав час, а української Біблії досі не було.
Так минуло зо двадцять літ. Пантелеймон Куліш з юного мрійника став знаменитим письменником, поетом, перекладачем... Чимало важливих справ зробив він для України, для нашої культури. Але одна думка досі не давала йому спокою – українська Біблія!
«А що як...Що як мені самому взятися за переклад?» — подумав Куліш. І раптом наважився: «Годі чекати, що це зробить хтось інший! Якщо хочу українську Біблію – мушу перекласти її сам!».
Це було сміливе, непросте рішення. Адже щоб перекласти Святе Письмо, потрібно не лише досконало знати давні мови, історію й культуру тих часів, а й мати багато сил, терпіння, смирення й міцну віру!
Робота давалася нелегко. Заважали усілякі життєві негаразди. Страшним ударом стала звістка про заборону друкувати в Російській імперії книжки українською мовою. Це означало, що переклад можна буде надрукувати тільки за кордоном. Та Куліш не здавався і попри все вже за кілька літ мав перший доробок – переклад окремих уривків з Біблії. А наступного року Господь послав Кулішеві допомогу – молодого фізика Івана Пулюя, що так само мріяв читати Святе Письмо українською. Робота закипіла! З року в рік за кордоном перекладачі друкували нові й нові уривки перекладу. Нарешті друком вийшли Євангелії! А за вісім років — й увесь Новий Заповіт. На черзі був Старий.
Минуло шість років. Пізньої осені на своїм хуторі Мотронівка вже немолодий і стомлений важкою працею Пантелеймон Куліш завершував переклад Старого Заповіту. Скоро, скоро його мрія здійсниться! Але й ворог людського роду теж не дрімав. Однієї ночі на хуторі зайнялася страшна пожежа. Ненажерливий вогонь спалив будинок письменника, згоріла величезна бібліотека, а разом з нею – й майже готовий переклад Біблії! Чи могла бути більша трагедія для Куліша, який однієї ночі втратив у полум’ї справу свого життя?
Та недаремно Господь обрав саме цього чоловіка, щоб донести українцям живе слово правди. Незламна віра й невтомна прецелюбність Пантелеймона Куліша взяли гору над темними силами! Він відбудовує Мотронівку, розпочинає все спочатку й трудиться до самої смерти, аби переклад Старого Заповіту, мов фенікс, відродився з попелу.
Пантелеймон Куліш помер через дванадцять літ після Мотронівської пожежі. Він не встиг повністю завершити переклад Старого Заповіту, але справу перекладача продовжили його друзі – Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький. І от, 1903 року у далекім Відні на світ з’явився перший повний український переклад Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Мов фенікс, відродилося Слово Боже з вогню, аби освітлювати українцям шлях до спасіння.
Згодом в Україні з’явилися й інші, новіші й ще кращі, переклади Біблії. Але саме переклад Пантелеймона Куліша та його друзів навіки увійде в українську історію як приклад незламної віри, відваги й працелюбности.

Великі містики роду людського

Микола ГОРБАЛЬ
ДАНИЇЛ АНДРЕЄВ

Коли Емануїл Сведенброг, великий містик ХVIII століття, завершить свою земну місію (1772рік), то на його письмовому столі залишиться аркуш паперу із незакінченим посланням: «Звернення до всього Християнського світу іти зустрічати Господа… Від сьогодні ви не повинні називатися євангелистами, протестантами і тим більше лютеранами чи кальвіністами, але – Християнами». Власне, це був заклик виконувати апостольське: «Щоб було одне стадо і один пастир». Чи багатьма було це почуто? На жаль... Світ і далі вирішував свої проблеми війнами, чварами, а не любов’ю. Хтось мусів нагадати людству, що це не та дорога. За Д. Андрєєвим – Бог один, а кожна зі світлих світових релігій – це своя окрема дорога до Бога, окрема пелюстка світової троянди
Його фундаментальний твір «Троянда Світу» («Роза Мира») певною мірою є екуменічною теорією інтеррелігії, де світлі сили кожної з релігій — лиш пелюстки духовної квітки. І хоч Андрєєв жив і помер як православний християнин, офіційно Російська православна церква не сприйняла його гуманістичного вчення. А чи могло бути інакше в Церкві, що, починаючи від царювання Івана Грозного, стала інструментом Московської великодержавности? .(Будь-яка великодержавність, за висловом Даниїла Андрєєва, — є промислом демонічних сил).
Тут варто зазначити, що осяяння світлом містичних знань Андрєєв почав отримувати у тюремній камері Володимирського централу. Про це сам автор скаже: «Я починав писати цю книгу в найтемніші роки тиранії, у тюрмі, що була політичним ізолятором. Писав криючись. Рукопис ховав, і добрі сили – люди і не тільки люди – охороняли його під час обшуків». Уточнимо, що то був час, коли усе, що мало бодай якесь відношення до релігії, розцінювалось як ворожа ідеологія, отже – як злочин. Атеїзм був не лиш владною ідеологією СРСР, але матеріялістична держава керувалася войовничою програмою знищення усього духовного. В одному з творів (який був Андрєєву інкримінований) описано епізод, коли у переповненій тюремній камері на Луб’янці сидить дослідник індуїзму професор Глінський і тут же з ним православний священик і мулла. Усі вони одинакові вороги безбожної влади. Про цю сценку дружина письменника Алла Андрєєва в передньому слові до «Троянди Світу» напише: «Абсолютно безнадійне майбутнє – однакове для усіх. Не говорячи один одному ні слова, ці троє по черзі моляться за усіх решту. Мовчки. Коли того, що молиться забирають на допит чи він знемагає, він поглядом передає свою молитовну варту одному з них. Можливо канонічно це й недопустимі речі, але я не думаю, що знайшовся б священнослужитель, котрий осуджував би такі вчинки. Не маю ніякого сумніву в тому, що були священики, що молились не лиш за православних, а за усіх. Ця історія може послужити ключем до того, що у «Троянді Світу» невдало названо «інтеррелігією». А чи було б виправдано перед людською совістю (не кажучи уже – перед Богом), якби ці троє за такої ситуації були нетерпимі між собою. Саме серед таких думок, у тюремній камері Андрєєв отримує дар спілкування з провіденційними небесними силами. Тільки сягнувши самого дна Сталінської тиранії, він перейметься потребою всесвітнього просвітлення людства і отримає Божий дар спілкування з духовним світом. Свій твір «Троянда Світу», що мав би слугувати саме просвітлінню, він так охарактеризує: «Пульсація громадянської совісти, дійове суспільне співпереживання і співрадість, безперервні практичні зусилля задля перетворення (в бік просвітлення – М.Г.) суспільного тіла людства». Саме там, у найжорстокішій тюрмі совєтської тоталітарної системи, отримує потребу «…виховання поколінь облагородженого виду, об’єднання усіх християнських церков і вільної унії з церквами світлого спрямування , перетворення планети – в сад, а держав – у братерство.» Часто Д. Андрєєв, коли надходили хвилини Божественного одкровення, повертався на нарах обличчям до стіни, щоб приховати сльози радости, що заливали обличчя.
Для мене особисто «Троянда Світу» — перша книга, де так детально описано архітектуру будови духовного всесвіту. У книзі введено десятки нових понять і назв. Часто автор «Т. С.» сумнівався, чи орфографічно правильно передав назване йому поняття, і по кілька разів перепитував своїх «невидимих друзів» (так Андрєєв називає духовні небесні сутності, з якими отримав дар спілкування), оскільки деякі назви небесних сфер звучали як музичний акорд, і йому важко було знайти в російській ортографії відповідники цим звукам. А описуючи назви страдалищ (пекельних кіл), про одне з них він, наприклад, скаже: «Мені ніяк не вдавалося почути його точну назву: часом здавалося, що це звучить як Суфел, а іншого разу — що правильніше — Суфетх». Для понять, яким у тексті не було пояснень, у кінці твору Андрєєв зробив невеликий словничок. Для прикладу – «Затоміс». Словничок стверджує: Затоміси – вищі пласти усіх метакультур людства, їх небесні країни, обитель синклітів (синкліт /за цим же словничком/ – сонми просвітлених людських душ, що перебувають в затомісах) Таких затомісів — метакультур людства — у Всесвіті – 34.
Для багатьох християн часто є нез’ясованим, куди ж по смерті діваються душі буддистів, індуїстів, мусульман та інших нехристиян, адже за твердженням християнської ортодоксії вони не є вірними, хоч серед них не так уже й мало праведних, просвітлених душ. Андрєєв поняттям «Затоміс» дає відповідь на це.
Отже, расова і національна строкатість планети (етноси, народи, національні культури) є Божим Промислом. Звідсіль: морально вдосконалюючись в родовому (національному) етносі, досягаєш в результаті неба своєї метакультури.
Ще кілька понять зі словничка «Т. С.», якими далі оперуватимемо в тексті:
Монада – первинна, неділима, безсмертна духовна одиниця, породжена Богом; (З тексту зрозуміло, що монада при народженні надається кожній людині. В «Т. С.» з цього приводу сказано: «В основному совість – це голос нашої монади»).
Енроф — ім’я нашого фізичного простору,що тотожне теперішньому астрономічному поняттю Вселенної. Енрофу притаманний тривимірний простір та один часовий вимір.
Шавва – тонкоматеріяльне випромінювання деяких станів людської психіки, пов’язане з почуттям «державницького комплексу». Шавва поповнює життєві сили уіцраорів, ігв і раруггів.
Уіцраори — могутні, розумні і надзвичайно хижі істоти. З точки зору людини – це демони великодержавності. Їх не багато, але в метаісторії уіцраори відіграють неоднозначну та повну протиріч ролю.
Жругр — уіцраор Росії.
Гагтунґр – ім’я планетарного демона нашої брамфатури (з тексту видно,що Христа у пустелі спокушав саме Гагтунгр – М. Г.).
Гаввах – тонкоматеріяльне випромінювання людських страждань, що виділяється нашим єством як при житті, так і в низхідному посмерті. Гаввах поповнює сили багатьох категорій демонічних істот, як і самого Гагтунгра.
Отже, людина – це постійний пульсар енерґії у Всесвіт, і тільки від неї самої залежить, кого «підзаряджає», кому приносить жертву. Андрєєв вивів своєрідну формулу, з якої видно, що саме є життєвими спонуками людини: «Вибір людини зумовлюється трьома системами сил. Силами Провіденціяльними, що користуються в своїх намірах законами природи та історії, як засобами, і послідовно їх просвітлюють (полегшують); силами демонічними, що користуються тими ж самими законами (виділення моє – М.Г.), але постійно їх ускладнюють (роблячи їх важчими); і волею нашої власної монади».
То як не схибити людині у виборі, коли арґументація до чину в полярно протилежних сил може бути абсолютно подібною, бо, виявляється, користуються тими ж самими законами природи та історії. Риторика демонічних сил також може бути і патріотичною, і, на перший позір, свободолюбною. Навіть дехто з пророків і апостолів не встояли перед їх нашіптуванням. Д. Андрєєв зауважує, як наміри демонічних сил інспірувалися навіть в тексти деяких древніх пророків: «…і як потім книги Старого Заповіту починають щораз більше спотворюватися нотами гніву, люті, войовничости, безжальної вимогливости, що так характерні для інтонацій уіцраорів». На жаль, лукавий зумів проникнути навіть у людську свідомість деяких авторів Нового Заповіту, зумівши приписати Христу грізні слова, які Спаситель світу апріорі не міг сказати. Андрєєв з цього приводу пропонує: «Кожному, хто читає Новий Заповіт, варто не забувати, що вчення Христа – це усе Його життя, а не лиш слова; у словах же, що приписують Йому, — істинно усе, що узгоджується з духом любови, помилкове усе, що відзначено духом грізним і безжальним».
У «Троянді Світу» роз’яснено й те, чому Христос Сам не записав Свого вчення: «…тому, — пише Андрєєв, – що ученням були не тільки слова Його, а усе Його життя. Вченням є непорочне зачаття і народження, Його розмова в пустелі з Гагтунгром і Його подорожі Галілеєю, Його бідність і Його любов, зцілення хворих і воскресіння мертвих, ходіння по водах і преображення на горі Тавор, Його мучеництво і воскресіння. Таке вчення могло бути викладене тільки живими свідками цього Божественного життєвого шляху».
На жаль, живі свідки також не були позбавлені підступних впливів ворога людського. Щоб постійно отримувати гаввах, планетарний демон у своїй підступності не знає меж. Уіцраори – це теж його витвір. У «Т. С.» про це мовиться: «Ще за декілька століть до Христа Гагтунгром було знайдено вражаючу зброю: вдалося втілити у певних просторах величезні за маштабами демонічні істоти і започаткувати у Вавилоно-Асирії та Картагені першу династію уіцраорів. Одне із його чад, уіцраор єврейства, добросовісно допоміг своєму володарю у його боротьбі з Христом за час життя Спасителя в Енрофі: без цього уіцраора навряд чи вдалося б цілковито захопити волю Юди Іскаріота і багатьох пастирів єврейства, котрі впевнились, що переслідуванням і стратою Христа вони захищають інтереси свого народу». Андрєєв виразно зумів розмежувати, хто зацікавлений у муках і стражданнях, а хто в любові і радості. Людська злоба, ненависть, захланність, похіть — це теж пожива демонічних сил, але тільки гаввах (енергія страждань і болю) втамовує їхній голод. З цього приводу Андрєєв пише: «Серед різновидностей гавваху особливе значення має той, що пов’язаний з фізичним витіканням крови. Коли кров людей чи тварин витікає з організму, то у перші хвилини цього процесу вона випромінює жагучу енерґію надзвичайної сили. (…) Ні одне кровопролиття в історії не проходило і не проходить без неусвідомленого нами навіювання цих потусторонніх кровопивць». Залишається уважніше дослуховуватись до Богом даної нам монади, щоб з’ясувати: хто, куди і для чого нас закликає.
І на кінець два фраґменти тексту «Т. С.»: перший з опису світів страдалищ, другий – зі світів просвітлених : «В Друккарзі є й інші персони: ті, чия діяльність в російському Енрофі була міцно пов’язана з великодержавним будівництвом, хто користувався необмеженою владою і впливав на долю мільйонів душ. Тут вони перебувають як в’язні і раби, що безнастанно будують цитаделі ігвам. Тільки загибель Жругрів, або розвал Друккарга міг би допомогти їм, інакше надії на звільнення ніякої. Тут перебувають, наприклад, з самого початку свого посмертя Іван ІІІ і майже усі решта монархи, полководці, діяльні будівничі державности. Винятки? Так, є і винятки. Це – тирани, котрим до того як піднятися в Друккарг доводилось століттями спокутувати свою особисту карму у глибинах страдалищ. Дехто з них уже вибрався з тих кругів і тепер є тут, наприклад, Іван Грозний. Інші, такі як Павєл І, чи Аркачеєв, ще тільки піднімаються з глибини магм».
Почувши відповідь на запитання, хто із відомих йому є у найвищих небесних сферах, Андрєєв не зумів приховати свого здивування: «Найближче до великої трансформи, що веде в Небесний Єрусалим і в Синкліт Світу, на даний час наблизились Лєрмонтов, Владімір Соловйов, імператор Іоан VІ, а також два духи, чиї імена викликали в мене здивування, але були двічі твердо повторені: Тарас Шевченко і Павєл Флоренський».
Мушу зізнатися, що у деяких частинах тексту «Т.С.» мене не покидало відчуття,що демон великодержавности усе-таки «поплутав» і цього новітнього пророка, попри велике його намагання не піддатися, бодай у розділі «Родомисл Петро і демонічне спотворення його місії», про Петра І.
Поза сумнівом, «Троянда Світу» Даниїла Андрєєва – це новий крок у духовному вдосконаленні людства. Очевидно, що цей трактат не може бути прийнятним ні для сьогоднішньої офіційної Православної Церкви Росії, ні для її теперішнього політикуму. І не лиш тому, що «немає пророка в своїй батьківщині». Зате ця книга варта ширшого розголосу в Україні.

P.S.
Може виникнути запитання, для чого зі словничка «Т.С.» виписано поняття «шавва», коли у статті про нього навіть не згадано. Відповідаю: з надією, що коли побачите в Кремлівських палацах велелюдні наради «державних мужів», ви згадаєте це слово, як і згадаєте поняття Жругр.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА: Московську гімназію Даниїл уже закінчував як совєтську школу. Потім – Вищі літературні курси (університет для сина «непролетарського» письменника Леоніда Андреєва був закритим). Поетичний дар людини з релігійним вихованням виявився для Даниїла несумісним з тодішніми ідеологічними вимогами у творчості – заробляв на прожиття художником-шрифтовиком. Ночами писав поезії та роман «Нічні мандрівники». 1941 — війна, мобілізація – служив нестройовим рядовим. По закінченню війни повернувся до Москви. Для творчости залишались ночі. У квітні 1947 Даниїла і його дружину Аллу арештовують. Усі вилучені рукописні твори інкримінують як ворожі. Даниїл отримує 25 років тюрми з відбуванням у Володимирському централі. Дружина Алла отримує 25 років концлаґерів. Після смерти Сталіна Хрущовська Комісія з перегляду справ політв’язнів скоротила його термін до 10 років. Звільняється у квітні 1957. Але праця «Троянда Світу» («Роза мира») була написана ним саме у Володимирській тюрмі. Що цей твір вдалося зберегти за умов постійних обшуків і полюванням за словом, сам Андрєєв вважає, що не обійшлося тут без сприяння провіденціяльних сил. У передмові до цього метафілософського (чи метаісторичного, а, можливо, – і метафізичного ) твору Андрєєв скаже: «Я важко хворий, роки мого життя пораховані. Якщо рукопис буде втрачено або знищено, я не встигну його відновити. (…) … якщо Господь обереже книгу від знищення, вона має стати ще однією цеглиною у фундамент вселюдського Братства». Помирає Андрєєв 1959, через 23 місяці після звільнення. Книга збереглася.

Від редакції
Стаття Миколи ГОРБАЛЯ продиктована прагненням автора поділитися з читачем враженнями від книги Леоніда Андреєва «Роза мира», що була у час розпаду СРСР дуже популярною, бо вона перегукувалася з передуманим і пережитим людьми, що вийшли з неволі.
Великою мірою Микола Горбаль, людина релігійно активна і поетично обдарована, ділиться і своїми думками про єдність християнства. Такі думки характерні для людей, що пориваються до світла і до волі. Люди в ув’язненні тягнуться до Бога понад конфесійними бар’єрами. По виході на волю вони дивуються з міжконфесійних чвар і прагнень використати святе і велике для цілей нікчемних, політично-корисливих.
Сподіваємось, нашим читачам буде цікаво ознайомитися зі сторінкою наближення до пізнання Бога в умовах лютого переслідування за слово і за віру.

Відкритий лист
Президентові України В.Ф. Януковичу
ПОСІЄШ ВІТЕР?..

Почався відлік перших 100 днів Президента України. Громадяни України бажають йому духовних сил для зміцнення демократії і утвердження національної гідности нашого народу.
Громадянин має працювати на позитивній хвилі. Але для того влада, якщо вона леґітимна, має працювати на такій самій хвилі.
Найпершим показником такої праці є нові призначення, бо ж «кадри вирішують все».
Про новопризначеного міністра культури М. Кулиняка відомо поки що тільки те, що він освятив кабінет після свого попередника. Такого сорту «релігійність» багато що говорить про культуру міністра. Але коли при цьому батюшці прислуговували телекамери — то вже знаємо досить багато.
Про міністра освіти і науки давно знає весь народ. Він прославився в українській державі своїми антиукраїнськими виступами. Навіть коли знати про нього тільки те, що публікував акад. І.М. Дзюба і що публічно висловлював Б. Колесніков, то постать вимальовується однозначна.
Про Д. Табачника існує ціла література, і тут він затьмарює своєю «славою» весь нинішній кабінет міністрів.
Якось вийшло так, що теперішньому міністрові освіти й науки не вдалося приховати від преси своїх щаблів, по яких він підіймався «в науку». Про нього писалися і статті, і памфлети, і фейлетони. Якщо Президентові і Прем’єр-міністрові України вони не відомі, то їх можна було б видати окремою книгою і розіслати її в усі осередки науки і освіти.
Але славу Д. Табачника складають його власні твори, повне зібрання яких варто надіслати на експертизу.
Ними можна здивувати світ. Оригінальність їх полягає в тому, що Д. Табачник не приховує сорому, з яким просто не приходять на державну службу в жодній країні світу. В тому відношенні він — основоположник «нових» держстандартів.
Відомо, що в умовах демократії обиватель не мусить позиціонувати себе патріотом.
Обиватель може собі жити і бурчати проти незалежности своєї держави.
Обиватель може не любити інтеліґенцію і взагалі малоімущих...
Чести те йому не робить, але він може собі десь працювати бухгалтером чи слюсарем чи колекціонером, і ніхто на нього не звертає уваги.
Але коли такий обиватель забирається на високе крісло і представляє перед народом і перед світом українську науку і культуру, то це дивує і обурює людей. Хто ж тоді ті, хто призначив його на ту посаду?
Чи не знайшлося в тій багатомільйонній країні справжнього науковця і просто культурної освіченої людини?
На тій посаді досі працював академік І.О. Вакарчук, шанований в науковому світі і відомий студентський молоді та широкій громадськості своєю культурою, яка, як відомо, єднає націю.
Може новообраний Президент не знає того, що своїм призначенням особи сумнівної репутації на місце особи високошанованої він завдає образи нації і кидає виклик людям з почуттям гідности?
Чи потрібне Президентові і Прем’єр-міністрові України в перші сто днів скандальні загострення стосунків з освіченою частиною суспільства?
Ми добре пам’ятаємо тоталітарний режим, але й він не йшов на ризик дражнити людей одіозними фіґурами з номенклатури. За винятком хіба українофоба Маланчука, якого використали і викинули на смітник…
На видні місця добиралися пристойні фігури, бо так прийнято в порядному світі. Але, як вчить народне прислів’я: «Що посієш, те пожнеш».
Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Лариса Масенко, Василь Овсієнко, Лесь Танюк, Євген Лупаков, Микола Жулинський, Михайло Ратушний, Віталій Кононов, Наталія Осьмак, Ігор Жук... та багато ін.

До 80-річчя суду над «Спілкою визволення України»

«С В У»

Що це було? 9 березня 1930 р. в Харківському оперному театрі розпочався суд над українською інтеліґенцією. В народі казали: «Власть сатани». Казали: «Лиха іскра поле спалить — і сама щезне». А вони навіть жартували: «Опера СВУ. Сценарій ГПУ».
Але нам хочеться логічного пояснення суті того режиму, який вирубував і всіляко підточував живе народне коріння… з метою створити «жизнь в цвету»:

У нас одна лиш думка є,
Одним одна турбація —
Традицій підрізація
колективізація.

Виходить за П.Г. Тичиною, що «одним одна турбація», і та негативна — «підрізація».
Більше того: уся ця негативна сила закладена в імені вождя:
Ленін!
Одне тільки слово,
а ми вже як буря:
Готово!
Напруженим в один бік, направим в другий,
і крешем, і кришим, і крушим як стій.
Тобто без роздумів, за одним словом-заклинанням ми «напружим в оди бік» силу мас. І той бік, очевидно, — до «всенародного щастя». Але що значить «направим в другий»? Направляє, звичайно, керівна сила» — партія більшовиків. І, виходить, направляє в протилежний, у другий бік ту силу мас! В бік руїни, сліпої і безоглядної: «і крешем, і кришим, і крушим як стій».
Вірш Тичини вивчають в школах — він подобається! Значить, він правильно передає політику партії: більшовики відчувають, що вони оспівані! І «всенародно» підтримані — «як буря!»
Без того ключика, без поета-сучасника, який підхопив їх пісню, нам важко зрозуміти, чому в ті роки треба було «крушити» господаря землі. Адже він працював, як віл! І якби цьому волові підкинути сіна і погладити по спині — він тягнув би за двох. А якби йому залишили церкву і пообіцяли не вивозити до Сибіру, то було б те. що оспівав поет Тихонов:

Гвозди бы делать из этих людей —
Лучше бы не было в мире гвоздей.

Інтеліґенція, звичайно, посміхалася б з того аґіткового афоризму. Священик, звичайно, нагадував би людям, що Бог створив їх за подобою Своєю не для того, щоб з них виготовляти цвяхи, а для того, щоб вони творили лад — в собі, і в сім’ї, в господарстві…

1929 рік

То був сталінський рік «великого перелому». Перелому хребтів. Час розкулачування. Але для України то був початок національного геноциду. Сюди був посланий Каганович, потім Постишев, тут постійно тримав контроль Молотов. Але керував наступом особисто Сталін — на той час абсолютний вождь.
Начальнику ГПУ Балицькому, який контролював хід «українізації» і «колективізації», пояснень не потрібно. Він розумів, що то сигнал до наступу на Україну по всьому фронту.
Українську автокефальну Православну Церкву ліквідовано 1929. Інформацію про учасників «українізації» зібрана Опору українства на селі знищено — ліквідовано заможних селян, священиків. Черга — на вчителів народу.

Опера

На сцену опери планували вивести не більше 40 чоловік. Вивели 46. Один стілець стояв порожнім… Арешти почалися на початку 1929 р. Академіка Сергія Єфремова заарештовано 21 липня. Прямі вказівки Сталіна отримував начальник ГПУ Балицький. Суд плановано на 8 березня. Це не могло подобатися Сталіну. Йому сподобалося 9 березня – день народження Шевченка. До цієї дати “готувалося” щороку ЧК і ГПУ, за учасниками стежили. Цю дату святкували ті, кого виведуть на сцену, як підсудних. Це мало справити ефект бомби, яка оглушить Україну. А ім’я Шевченкове 9 березня згадане не буде!
Першим на сцену виведуть академіка Сергія Єфремова, якого тоді називали “совість землі української”. Він публікувався лише в академічних виданнях, осторонь ідеології, і хотів працювати для науки.
“Я людина старих поглядів, — говорив він комуністам. — Отже я думаю, що ніяка, але то ніяка робота неможлива без волі слова. Ні державна, ні політична, ні культурна. І доки ви стоїте на своїй позиції – не давати інакомислячим говорити, доти я в пресі не виступатиму, бо вважаю, що і преси нема, а самі казенні видання”.
Академіком Єфремовим зайнявся особисто Сталін. 2 січня 1930 року надходить така сталінська шифрограма “Харькова – Косиору, Чубарю. Когда предполагается суд на Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов: Кроме того, пусть знает так называемая «Европа», что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытающихся отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное «оправдание» и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде».
Особисто інструкції з Москви отримував начальник ГПУ.
На допитах 25 липня академік Єфремов заявив, що “про існування контрреволюційної організації не знав і не чув ні від кого”. А вже 10 вересня визнав існування “Спілки визволення України”, яку він же і очолює... Сценарій вступив у дію. Чекісти вже й підготували чоловік 400 членів «терористичної організації» і запланували по Україні 30 000 української інтеліґенції на знищення.
За 12 років кривавої диктатури люди уже все бачили. Вже село конало в агонії і без захисту. Духівництво фактично було поза законом. Але справа в тому, що закон взагалі не захищав нікого.
І все таки театральний спектакль самознищення приреченої української інтеліґенції, приниженої до самообмов — в тому було щось дияволічне. Коли чесний чоловік слухняно повторює за прокурором про свою підпільну терористичну організацію (і то без жодного терористичного акту) — в тому є самозакреслення, гірше за поразку.
“Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, це наше завдання, і воно буде виконане. А кого не поставимо — перестріляємо, — одверто казав чекіст Соломон Брук на допитах Матушевського”.
З академіком Єфремовим розмова була більш ділова. Про те він розповість Борису Матушевському у Ярославській в’язниці незадовго до смерти.
«Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного і громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціяльних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтеліґенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте: або ж «СВУ» в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ, й тоді ми заллємо кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити — ви це самі добре розумієте…»
Звичайно, академік розумів, що вони ні перед ним не зупиняться...
Але люди в оперному театрі того не знали, і їм здавалося божевільними ті самозвинувачення на сцені.

Режиссура

Режисура передбачила «гуманні форми» обслуговування “акторів” перед тим, як вони зійдуть зі сцени і кануть в невідомість. Як у тому анекдоті про Леніна і «ходоків»: «Расстрелять, но предварительно хорошенько накормить».
Спектакль досяг мети. В суспільстві було сум’яття і жаль, може навіть без співчуття, бо як могли такі солідні люди гратися в конспірацію…
І те враження залишилось. Дарма, що наступної п’ятирічки ті самі досвідчені кати Балицькі і Бруки і Ахматови так само сядуть на лаву підсудних, і так само, але вже без глядачів, будуть погоджуватися з усіма звинуваченнями в зраді народу, в тероризмі, в шпигунстві...
Режисура самознищення особи була та сама — вона випливала з їх безбожної ідеології. Але в сценічному втіленні “Опера СВУ за сценарієм ГПУ” вона мала сталінський знущальний шарм та глумливий обертон.

1985 рік

На пустирі біля Харківського оперного театру. Поміж плитами поріс полин.
Усе «бур’яном укрилось, цвіллю зацвіло».
Десь же тут була дорога, якою їх привозили з тюрми на Холодній горі і завозили, мабуть, до чорного ходу в театрі Опери.

В природі — жодних слідів. Тільки слід у пам’яті.
Перед ліквідацією людина знищується морально — і то не драма у випадку наркома Єжова чи Балицького, чиї імена прокляті народом.
Але то драма у випадку академіка Єфремова, який символізував моральний опір большевизму і непримиренність до його методів. Вони пам’ятали, якою нищівною публікацією зустрів Єфремов перший вступ большевиків до Київа в 1918.
Власне, тому ту зім’яту драму і виведено на сцену — щоб травмували народ актом насильства.
Потім буде заарештовано і академіка Кравчука, який не з’явився на процес «СВУ», і професора Зерова, який з’явився, і усі вони будуть приймати і підписувати звинувачення в тероризмі. Але то вже будуть жертви масового терору, а не особи, зламані на очах у публіки. Оперу показали тільки раз. Далі пішли масовки…
Власне, той сценарій застосовувався і в 60-ті роки: ув’язненим пропонували розкаятися у своїй антидержавній діяльності і виступити з публічними заявами в пресі. Але для людей з відомими іменами відкритих судів не влаштовували, боячись небажаного резонансу в світі — уже на той час співчутливому.
Тих, що не визнали себе винними, судили — закритим судом. Отже, сценарії не змінювалися ще від Івана IV і Петра І. Було мало тих, що не розкаялися. А така позиція важлива для народу. Не як героїзм, а як підтвердження нерозмінности особи і вірности правді.
Мені було важко прощатися з ореолом Єфремова. Звичайно, він залишається великою українською постаттю ХХ ст., і та постать змушує мене повертатися на місце його страти.

Я прийшов на той пляц подивитись
Я прийшов поклонитись
Вам
що грали з нечистим
останню життєву гру
Він зім’яв ваші лиця
приневолив схилиться
і спустив вас у чорну діру
Боже
як то вам було
поза межами болю
Зло пускати в святиню
видавати ключі

Зло тотальне носилось
І вже перших косило
І кричали у завтра
лиховісні сичі
Я приніс гілку терну
Вашим тіням стражденним
Затаврованим тіням
Так невчасно, невлад…
А пояснень не треба
Було досить тих свідчень
Що в свій час їх отримав
Знаний Понтій Пилат

Іван Зараченко
«ОДА» КОРУПЦІЇ

Корупція, з погляду віків, є найдревніше ремесло, з яким і досі не розпрощалося людство. Сестрою корупції можна вважати – проституцію. Оці обидві «вельможні панночки» мають між собою багато спільного. Вони, може, доньки одного батька: Диявола! Якщо корупція у своїй суті – лихо, то проституція – аморальність. Завдяки рисам їм вдалося вижити, зберегти своє існування.
У глибокому мороці віків безслідно зникали могутні царства, цивілізації, вітер часу змітав у морок забуття вируючі міста, поселення, ховаючи їх під товстими шарами пилюки, а корупція, що сприяла тим процесам, виживала. Вона, хоча й огидне й безобразне явище, обезсмертила себе. У неї, немов у казкового змія, замість однієї відрубаної голови тут же виростали кілька. Недаремно мудрий Соломон прорік: «Не скоро відбудеться суд над лихими справами; саме тому й не страхається серце синів людських чинити зло».
Корупція – це спотворений образ людини, за яким можна судити, якою вона була, є і буде. Тому й не хочеться її, збезчещену, бачити творінням Божим. Ніщо, окрім людини, так низько не впало, не скотилося у пітьму безпутного й ганебного існування. Навіть звірі, керуючись інстинктами, благородніші.
І дивно, що людина живе так, не ради високих покликань чи прагнень, а ради – аби наситити свою ненаситність. Кажу не про людство, а про людей, які зламавшись, стають на грішний шлях. Їх – жадібних і захланних — бачу на своїй землі. Вони знівечили й перевернули наш світ. Саме через таких, думаю, не було зведено Царства Божого, для створення якого людині було дано найсвятіші заповіді, які не стали наукою життя і законом: «Не юродствуй і не бери данини, бо данина осліплює очі мудрих і спотворює слова праведних».
Україна безнадійно застрягла в корупційному бруді. Через це ми забули, що таке добро, спокій і мир. Скрізь між людей ходить сваволя і кривда. Хабарництво, немов чума, виснажує і мордує країну, де головним мірилом життя є гроші. Опинившись на узбіччі цивілізації, ми перетворилися на споживачів та обивателів, де клани глитаїв крадуть, ділять і привласнюють.
Корупція – це коли не діють закони і мовчить правосуддя – приводить до занепаду й омертвіння життя. Апостол Павло був серед тих, хто зазнав лиха від рук продажних чиновників. Фелікс, римський зверхник, допитуючи Павла, визнав його невинність, але будучи одним із найкорумпованіших представників влади, не звільнив з тюрми, сподіваючись отримати хабара. Паллас, брат Фелікса, був найбагатішою людиною, статки якого за сучасними мірками оцінювалися в 45 мільйонів долярів, нажиті шляхом здирництва та хабарництва. Та оті 45 мільйонів — це ніби краплина в порівнянні з мільярдами долярів, котрі деякі продажні чиновники нашого часу зберігають на таємних банківських рахунках.
То який нині сенс балакати про демократію, про якісь здобутки, якщо корупція і хабарництво стають змістом нашого життя? «Не ступай на шлях нечестивих, і не ходи дорогою зла». І тільки добре серце людське, що виконує Божу волю, не стане на такий шлях, бо він устелений і просякнутий болем і сльозами людськими.
Мудрі голови світу застерігають: «що не приборкані жадібність і корупція здатні погубити землю, зруйнувати фундамент цивілізації…» Оце повзуче лихо уже підкосило країну. Нам, коли найближчим часом в політичному й суспільному житті не відбудеться значущих змін, більше нема на що надіятися, окрім на Бога, що має намір «вигубити погубивших землю». Інакше ми, зі своєю ментальністю і схильністю до терпіння, так і не зазнавши добра, у вирі глобальних катастроф, що вже стрясають світ, можемо розпилитися, зникнути назавжди.
Три тисячі років тому Мойсеїв закон осуджував і карав за хабарництво. Відтоді було прийнято безліч законів, але подолати корупцію не вдалося. Кожного дня, як свідчать ЗМІ, «мільйони хабарів переходять з рук в руки, а мільярди людей страждають, поневіряються від цього зла». Ми теж неймовірно страждаємо від цього ганебного лиха. Корупційні оборудки в Україні обчислюються у 3,5 мільярдів гривень. Це величезна сума, яка, перш чим осісти в кишенях чиновників, передчасно звела до могили мільйони наших громадян, мільйони наших трударів розігнала по світах, а мільйони простолюду прирекла на жалюгідне існування. А хто це чує? Кому це болить з владоможців?
Бог, через свого пророка Михея, казав: «Сіон буде розорений, мов поле, а Єрусалим перетвориться на купу розвалин». Через сто років справдилося пророцтво — і Єрусалим, погрязнувши в корупції та розпусті, був спустошений до ноги.
Велика Римська імперія, що славилася організацією влади і досконалістю законів, не змогла при могутті своїх леґіонів знищити підступного ворога — корупцію, яка й пришвидшила падіння Риму.
Нині, щоб скорити чи знищити державу, не потрібна ворожа навала. Всеїдні мікроби корупції зроблять цю справу без жодного пострілу. Саме оці мікроби доїдають Україну. І нема засобу, аби їх приборкати. Вже нікому не приховати наших рукотворних руїн, через які ми сповзаємо в прірву, лише, аби зберегти про них пам’ять, потрібно на місцях знищених заводів,підприємств, сільгоспколективів, культурних закладів та різних об’єктів народного господарювання поставити таблички з написами: тут працювали корупціонери й хабарники... А на залізобетонних мурах, якими огороджені палаци й маєтності, написати: тут живуть і процвітають корупціонери й хабарники...
Коли кажуть, що ми бідні, я не вірю. Ми не бідні — ми покривджені! Нас ламали, нівечили, Ми не наблизилися до святої суті життя: «Надійся на Господа і роби добро; живи на землі і бережи істину». А ми, заблукані й заскорублі, не відчуваючи справедливости, не обновилися духом, стоїмо не розпутті й не знаємо куди нам іти. Не ощасливила нас і демократія. Нині живе, праведне слово не має ваги, воно не здатне вплинути на людину, аби змінити її помисли й бажання, кругом чиниться вакханалія. Як приклад — наша столиця. Боже місто окупували й правлять ним вандали! Дивишся на оцю сваволю й думаєш: йде не розвиток людства, а початок хаосу, коли руйнують заклади культури, освіти… Та ще й б’ють, як-то кажуть, падлюки, по нашому духові, по наших оголених нервах. Чому ж ми мовчимо, чому допускаємо таке злочинне самодурство, яке твориться на наших очах? Невже втратили віру в себе і надію на майбутнє?
Корупція, пригріта владою, геть перемішала наші сподівання. Тепер головним будівничим країни є не народ — а чиновники. Вони, захланні й лукаві, дорвавшись до владного корита і захистивши себе недоторканністю, як вседозволеністю, мов ненаситні гієни, шматують, гризуть і розтягують державу. А приватна власність: бізнес, комерція і торгашество — це найсприятливіші умови для корупції та хабарництва, за допомогою яких вирішуються найтемніші і найзлочинніші справи…
Рано ми, рано, і собі на шкоду, проміняли державні інтереси на приватні. Тепер бідуємо. І страшно: ніби на своїй землі, а на цій землі вже нема нічого нашого. Нам наче й легко, бо ні за що не відповідаємо, ніяких не маємо обов’язків, але нестерпно важко, що ми нікому не потрібні. Така система життя, де всі намагаються щось украсти, привласнити, неодмінно приведе до економічного краху.
У свій час, до речі, замісник держсекретаря США Джеймс Фаулі заявив: «Ми визнаємо, що корупція надто дорого обходиться нам. Вона підриває основи правління, гальмує розвиток суспільства та економіки, руйнує торговельні відносини і лягає тягарем на плечі громадян усього світу». Чи визнають наші самоповажні владці корупційну розгнузданість, яка топче й нищить Україну? Ні! І лише тому, що, може, самі причетні до грішних справ, бо нічим не бідкаються, ніяких проблем не вирішують. Перетворилися на райкомівських лекторів. Казочки розказують.
А корупційний «тягар» ліг на плечі плебсу, який немов Атлант, тримає зловісне й злодійське жахіття нашого часу. Люди, пройняті тривогою, вже не вірять в добро. Світова криза, що накрила плянету, найдошкульніше допікає нам. І думаєш, що всі біди й муки, які ми терпимо, — пороблені. Вони плянуються десь далеко, а здійснюються на нашій землі. Болить, що не гривня, а доляр впливає на самопочуття країни. І досі «воюємо» З колорадським жуком, тепер будемо з каліфорнійським грипом... Звідки, звідки холодний вітер віє?
Відкриши Біблію, читаєш: «Хто крав, надалі не кради, умій трудитись, роби своїми руками корисне, аби було що дати бідному». Та люди чомусь уникають праці, хочуть жити розхристано й легко.
Пора копнути глибини наших невдач і руїн, щоб знайти винних, які чинять безлад, спустошують країну.
Диявол — дух пітьми, намагався здійснити неймовірний підкуп в історії людства, запропонувавши Ісусу Христу всі царства світу за те, аби Він «упав і поклонився йому...» Та Син Божий був непідкупним і чутим до благ землі, благовістив про Царство Боже.
Добро — це не гори майна, що мають окремі, — а коли «добре всім, а найліпше тим, хто сповідує чесність і смиренність». Та нині люди, ніби в «останні дні», легко, ради наживи та багатства, стають на шлях корупції та хабарництва. Бо не усвідомлюють, що корупція — це згасання сповненого вірою і надією творчого життя народу, занепад культури, духовности, де в задушливому мороці гинуть таланти або стають слугами знаті, а мудрі і чесні, шукаючи, не знаходять собі притулку, бо скрізь при владі жорстокі й брутальні гонителі.
Корупція — це приниження людської гідности, втрата світлого, здорового глузду. Тоді люди, не чуючи любови й поваги до себе, стають дратівливі, злі, не керовані, і страждаючи через безвихідь, отруюють себе алькоголем, наркотою, чинять жорстокість і злочини.
Корупція — це життя без майбутнього, бо всі дороги замулила твань і гнилизна... Невже нам доведеться погинути в цьому пеклі? Христос, думаючи про спасіння своїх учнів, прохав у Бога: «Не молю, щоб Ти узяв їх зі світу, але щоб зберіг їх від злого». Молімося й ми, берімо на озброєння Боже слово, воно пробудить, і як меч духовний, допоможе здолати корупцію.

Ореста КОВЦУН
СЛІД ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ

Думки з приводу статті М.Мариновича «Неспокутуваний злочин…» («НВ», грудень 2009).

Найперше треба відзначити, що попри певну песимістичність, стаття цікава та надзвичайно актуальна. Погоджуючись навзагал з більшістю висловлених в ній міркувань, дозволю собі викласти і власне бачення деяких проблем, висвітлених автором.
Не можу беззастережно погодитись з тим, що світ рухається по колу. Тоді життя не мало б сенсу. Незалежно від того, чи ми є оптимістами, чи песимістами, світ (як макро, так і мікро) живе за своїми, чітко визначеними Творцем, законами. На все воля Божа. Я прийняла концепцію філософів, котрі інтерпретують життя, як процес розширення свідомости (О. Братко-Кутинський). В свою чергу, згадане розширення досягається вдосконаленням. Тобіж, щоб жити, ми приречені вдосконалюватися, рухатись по вертикалях нашої духовности. А що рух життя не може йти за прямою (хіба що стрімко вниз, але то вже не буде розвитком), то світ рухається по спіралі, поволі проходячи кільце за кільцем… Система, що розвивається успішно, може швидко пройти кільця, а система, що деґрадує, «тупцює на місці», може проходити одне і те ж кільце спіралі кілька разів (і тоді схоже, що світ рухається по колу), або ж, навіть, опуститися на нижчий рівень, аж поки не досягне певного поступу у своєму розвитку і «стрибне» на наступний щабель. Жодна система, зокрема і людина, не може перестрибнути через верхнє кільце, не досягнувши відповідного рівня розвитку.
Ясна річ, що ситість, рівно як і злидні замулюють розуміння людиною своєї місії та й її ролі у Всесвіті загалом. Десь читала індійську леґенду, що якось Бог послав на Землю з певною місією свого учня у подобі свині. Потрапивши на Землю, посланець забув про своє призначення, завів родину, народилися в нього діти-поросята і жив він не тужив. Учневі посилалися різноманітні знаки-нагадування про його місію, але він вперто не бачив і не розумів їх. І лише після того як всю його свинячу родину відправили в інший світ, учень «прозрів».
Людина дуже легко стає інерційною та, я б сказала, гріхоскопічною істотою. Лише невеличка жменька з нас здатна опиратися спокусам диявола, піднятися над світом речей і йти своєю стежиною до Храму. У підсумку, одні плачуть, що хрест їхній заважкий і шукають «легшого» життя, інші – замість того щоб виконувати Божу волю, нав’язують свою. Як наслідок, виникають війни, панують терористичні та комуністичні режими, шовінізм, нацизм.
Мене вражає та дивує позиція країн Европи, котрі досі ще не визнали Голодомор 1932-1933рр. в Україні. І йдеться про країни, які не були «інфіковані» комуністичним режимом! (там блукала лише примара комунізму). Погоджуюсь з М.Мариновичем, що «стара Европа… не хоче жертвувати своїм добробутом задля захисту світових цінностей…, не хоче дражнити Росію…»
Видно з усього, що світ стає глухим та байдужим до зла як такого. Через надмірне занурення у матеріяльний світ порушився гармонійний процес формування людини. Фізичний світ активно витісняє духовний з належного йому простору, і на сьогоднішній день уже потрібні термінові надзвичайно активні дії для виправлення дисбалансу. В Державі функціонує чимало наукових інституцій, які, здавалось би, можуть впливати на суспільство, але їхній голос надзвичайно кволий, він не «звучить» в нашому життєвому просторі. Чи чули ми, приміром, про міжнародний форум (з таким маштабним розголосом, як то заведено проводити різноманітні політичні чи фінансові зібрання у світі) з тематики на кшталт: «Екологія людини», «Екологія душі», або щось подібне, з висновками про здобутки людства у духовній царині, з ґрунтовними дослідженнями розвою душі людської упродовж двох тисячоліть, після самопожертви Ісуса Христа?
Така сама картина і з релігією. За останні десятиріччя збільшилася кількість церков та прихожан на теренах нашої держави, але очевидним є те, що далеко не всі прихожани стали віруючими, бо не побільшало Любови серед нас. Одні сприймають релігію на рівні ритуалів та обрядів, іноді навіть без розуміння їх значення (байдужі небокоптителі, що зовні дотримуються релігійних обрядів — Є.Сверстюк): на Великдень – освятити паску (характерно, що несуть освячувати все, навіть банани та горілку), на Різдво приготувати кутю та вечерю, на Водохреще – освятити воду. Інші сприймають Церкву, як «золоту рибку», яка виконує всі забаганки, якщо добре попросити Бога (байдуже, що вони за межами Церкви ведуть життя не сумісне із Заповідями Божими: а я покаюсь, Бог добрий, Він все простить). Безумовно, Церква приймає всіх, хто прийшов до неї, але приходити туди треба уже підготовленим, з Богом у серці. Інакше не буде віри, не буде очищення душі, і прихожанин такий як прийшов порожнім, без Світла, так і вийде із Церкви без нього.
Повертаючись до статті, дозволю собі не погодитись з автором, що при засудженні злочинів ГУЛАГів, Голодомору, Соловків, Катині є проблема щодо народу, який має моральне право вдягнути суддівську тогу. Не маємо права ототожнювати совєтський режим з будь-яким народом колишнього СРСР. Справді, виконавці були особами різних національностей, але різних національностей були й ідеологи та жертви режиму. До того ж грані між ними були розмитими й ідеологи та виконавці не мали гарантій, що завтра їх не назвуть «ворогами народу» і вони не перейдуть в категорію жертв. Диявольська суть режиму полягала у масовому терорі, який забезпечувався культивуванням ксенофобії. Для здійснення своїх людиноненависницьких планів ідеологи комунізму застосовували послідовні, продумані методи впливу, методи маніпулювання свідомістю людей. Так, сучасні дослідники нараховують в працях К.Маркса біля 13 способів словесного маніпулювання. Зазомбованими залишилося й досі чимало людей (свідченням того є невтішні, сумні та ганебні підсумки цьогорічних виборів президента, та й компартія щоразу набирає прохідний відсоток на виборах). Після розпаду імперії не відбулося у нас, так би мовити, декомунізації, суспільство не пройшло через «очисні» програми. Процес цей пустили на самоплив, думали, що ми такі розумні і все само собою налагодиться. Аж ні, не вийшло. Інкорпорувати духовність в замулені душі без попереднього їх очищення, як виявилося, — намарний труд. Хоча нам в даному випадку не треба находити велосипед. Приміром, німці, які пережили подібний режим, пройшли, як зазначають дослідники, через потужні реабілітаційні програми, перед тим, звичайно ж, засудивши нацизм. За промовистий результат оздоровлення їхнього суспільства свідчить виїзд євреїв на ПМП в Німеччину. А у нас комуно-більшовицький режим не засуджений, тобіж «діягноза» не визначена, а отже й хворих немає, начебто.
Таким чином, найперше нам необхідно чимшвидше посадити на лаву підсудних совєтський режим та почути вирок авторитетного суду, із залученням чесних українських та іноземних правників: «Суд визнає режим Злом проти людства». І тут даремно чекати, що цю роботу зробить влада (особливо та, що прийшла сьогодні). Тут ініціятива має виходити від нас (може нарешті почуємо Товариство репресованих?). Далі нас чекає велика, серйозна робота з оздоровлення суспільства, яке включає, зокрема, і «спільне й солідарне прощення одне одному за вчинені кривди» (М.Маринович). Сподівання на це мусять бути, адже, як сказав хтось розумний: «Душа, яка пройшла через ніч, береже не лише морок, але й слід Чумацького Шляху» .

Хто приведе нас до «золотих воріт»?

Над своїм часом не маєш ніякої влади; і не дано тобі затоплений світ урятувати. Тільки над однією людиною маєш повну, необмежену,
непереможну владу: над собою самим. Зроби себе чесним і добрим, і вчиниш велике, вдієш багато, і діла твої і життя не підуть намарне.
Т. КАРЛЕЙЛЬ

В Україні, від самого початку й дотепер, політичні партії не зрозуміли, що сила в єдності, і тої єдности не створили. Найголовніші причини цієї невдачі — політична неосвіченість, брак організаторів і ще більший брак політично свідомого громадянства.
Мусить бути також політичний вишкіл громадських діячів. Політика — дуже висока наука, хто хоче нею займатись, хай зволить раніш вивчитися. Повторювання чужих гасел, що їх псевдополітики нахапаються з усіх боків, — ще не показник їх політичної освічености. Політик повинен мати власну філософію і творчість духу, аби не лише формулювати програми та вимоги, але й ґрунтувати їх на потребах життя. Хто хоче управляти, мусить знати не тільки соціяльні умови, а й душу, прагнення людей.
Народ без власного гідного проводу ніколи не прийде до «золотих воріт» волі і мудрости. У громадсько-державному житті мають бути: карність, законослухняність і програмовість. А ці атрибути може дати лишень авторитетний провід.
Кожен народ, малий чи великий, провадить національно свідома й відповідно освічена інтелігенція. Вона має виділити зі своїх лав надійних і авторитетних провідників, які зуміють організувати, політично просвітити і вірою в перемогу надихнути широкі маси народу. Політичних організацій (партій) вистачило б для України дві-три, не більше...
Князь Ярослав Мудрий у своєму повчанні сказав: «І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами… Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим».

Василь БЕЛЕЙ,
м. Мукачів

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
НЕВМИРУЩІ КОЛОСКИ 1932-33 pp.

Любов ВАСИЛІВ-БАЗЮК: «П’ЯТЬ КОЛОСКІВ». — Історична повість, Чернівці, 2009, в-во БУКРЕК

Ось ще одне свідчення того, що все приховане неминуче стане колись явним, — нова книжка письменниці й публіцистки, українки з Канади Любови Василів-Базюк, присвячена Голодомору 1932-33 рр.
П’ять колосків — символ, в якому вміщена вся суть цієї народної трагедії. Виголоднілим і виснаженим до решти недобиткам страшної, людьми спричиненої, пошести — було заборонено влітку 1933-го року — навіть збирати на полях залишені поодинокі колоски із багатих жнив. Неймовірно — але ж це було! Насправді. За таке «розкрадання державного майна», власне навіть за зібрання лиш п’яти колосків — грозила кара від десяти років позбавлення волі — до...так, це не перебільшення! — до розстрілу...
Авторка охоплює у своєму творі не лише роки голоду 1932-33. Вона надає їм ширше часове тло — охоплюючи цілий період нашої історії, від Визвольних Змагань початку минулого століття до масової еміґрації у вільний світ втікачів перед новою окупацією країни — після Другої світової війни. Втікали ж вони від тих самих творців Голодомору!
Події часу віддзеркалені в повісті у долях родини свідомих українських селян з волинського Полісся. Починаючи від повороту трьох колишніх учасників Визвольних Змагань із польського полону — аж до нарешті впорядкованого життя новопоселенців у безпечній Канаді. Описані події, як свідчить авторка, не вигадані, а взяті із життя дійсних людей. Життя бо нераз — найфантастичніший роман!
Члени родини Дубенків-Михайленків перенесли на своїх плечах усі можливі невзгодини цілого народу. Родина пережила з великими втратами — голодне вимирання в совєтській Україні, верховний злочин режиму — покарання за отих п’ять колосків. Трагедію українських вояків, втягнених у фінляндську війну, німецько-совєтську війну на нашій землі, примусовий вивіз на роботи до Німеччини…
Авторка не лиш описує живо й талановито події тих часів в житті однієї родини, але й звертається до узагальнення їх у всеукраїнському вимірі, на тлі весвітньої ситуації, подаючи совісно у примітках точні джерела відомостей.
Ця розповідь — правдивий та неперебільшений мартиролог цілого народу: як повне сонце правди — віддзеркалене в краплі роси. Але це й щось куди більше: це свідоцтво про вроджені й плекані з покоління в покоління українців високі чесноти: побожности, порядности, чулости, міцних зв’язків любови внутрі родини й народу. Ось люди, що самі помирають з голоду — діляться останнім шматочком хліба з рідними. Чесний голова сільради платить життям за намагання врятувати своє село від голодної смерти. Брат невтомно шукає, ризикуючи власним життям, молодшу сестру, з якою його розлучили вороги. Медсестра лікує окалічілого свого лютого ворога-кривдника... Навіть політрук, вірний вихованець совєтського режиму, — знаходить, за інстинктом рідности, товариство чесних українських дівчат і повертається разом із ними до віри й світобаченяя предків. ... І у цій сталості праведного українського світогляду й характеру, у зберіганні пам’яті про героїв і мучеників — захована й таємниця життєвої сили нашого народу — який витримав століття ворожих зазіхань.
Словом це книжка, яку слід прочитати кожному українцеві. Бо книжка, яка дармує на полиці книгарні — незаслужена кривда добротворчому Авторові й Видавцеві, та й непоправна втрата — не-читальникові. Така бо книжка, як оця, висловлює, увиразнює те, що щемить, голосніше чи тихше, на дні серця кожного з нас, що не може підлягати забуттю — доки живуть українці — по всій земній кулі.
До речі, певно, не випадковим є те, що авторка — донька українського православного священика з Волині та Холмщини — ревного Слуги Церкви й народу.

Галина ГАРМАШ,
м. Кобеляки, Полтавщина
Зі збірки «ОЧІ ВОЛОШОК»

* * *

Не співала колискову
моя бабуся,
колишучи доньку-гвоздику:
всі пісні
прикопали у тридцять третьому.
Цілувала хліб
як велику святиню
і всі крихітки
збирала до рота,
мов скалочки сяйва.
Плакала
бабуся
над книгою,
забороненою
для читання —
і досі у пам’яті
пахне Євангеліє
церковнослов’янською...

* * *

Як звали тебе,
вчителю ясноокий?
Сільські діти
гули навколо тебе,
як бджоли.
Ти любив вечорами
читати при свічці,
ходив у вишиванці,
а ще — співав.
І це стало твоїм злочином.
— Розстріл!..
Не заростає
рана у пам’яті.
Німе село.
Поодиноких дітей
вчить
чужак-телевізор
ненавидіти Україну.

Канібалізм

Страшно читати правду,
розум не хоче вірити.
«Мати поїла
власні діти».

Було... Ой, було...
Впало
відлуння у позасвіття.
Пташиними голосами
кричали діти.
А хто народ мій їв
живцем до оскоми, —
вони не канібали?
Скажіть по-другому...

* * *
Шукаю церкву —
знаходжу
загиджене каміння.
Дух літає
над просторами —
та не дивиться
ніхто вгору.
Скошене поле
косами смерти,
спалене мовчанням.
Попіл пливе з очей
скитської баби
у безкінечність...
Шукаю школу —
немає школи.
Неписьменні діти
граються на комп’ютерах
у зоряні війни.
У їхніх очах
ще живе Україна —
але хто її
покличе
на ім’я?

* * *
Вже продали ікони...
Останнє, що берегли.
Дивиться хата чорна,
тіні повзуть з імли.

Сич плаче, немов дитина,
ковтає відлуння страх.
Та ще живе хатина
на семи вітрах.

Хай собі стіни голі,
ні крихти ніде нема.
Духом живим у поле
дихає з хати слово —
молиться баба Ольга
в пітьмі коло вікна.

Володимир КОМАШКОВ
Колискова

Вбите голодом тільце дитини
впало в ліжечко із павутини,
рученята під щічку склало, наче спало.
Погойдай його, сивий Еоле,
над безмежним, німотним болем:
без вини, без війни, не від кулі —
люлі, люлі...

Хай поспить у святій благодаті,
хай насниться хороше дитяті,
ну, наприклад, веселі коляди
Влади, Влади ...

Погойдай його, батечку-вітре,
піднеси його з темного в світле,
щоб узріло, які вони, люди,
юди, юди...

Донеси щось із музики Верді
по дитячій печалі, по смерті.
З Леонтовича тихе і ясне —
парастасне ...
Сивий дід колисанку колише.
В ній дитина не вбита, а лише
в знак згорнулася, в знак запитання
наостаннє ... 1965 р.

Про пріоритети збереження КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
Інна ДОРОФІЄНКО,
реставратор вищої кваліфікації, дійсний член IKOMOS

В наш час вельми набуло поширення явище непрофесіоналізму. Особливо гостро цим переймаються медики, для яких і сьогодні чинна клятва Гіппократа — «Не зашкодь», етичний кодекс професії, а ще небезпечнішим стало самолікування хворих, про що медики у відчаї зауважують: «Слава Богу, що вони (пацієнти) ще не роблять самі собі операції...» Дуже переконливо! Той самий девіз — «не зашкодь» прийнято і у реставраторів пам’яток.
Непрофесіоналізм небезпечний у будь-яких галузях, а особливо в тих, де це загрожує реальними втратами, збитками, а в галузі пам’яткоохоронної діяльности — нищенням культурної спадщини.
В цапі час проблема полягає в непрофесіоналізмі чиновників, які мали б разом із фахівцями вирішувати стратеґію розвитку однієї із специфічних і важливих галузей — реставрації культурної спадщини.
Як наукова галузь реставрація з’явилась на наших теренах лише в 1938 році минулого століття створенням Державної науково-дослідної реставраційної майстерні Міністерства культури УРСР для забезпечення стану збереження музейного фонду, а в 1946 році — утворенням Українського спеціяльного науково-реставраційного управління Держбуду УРСР із збереження пам’яток архітектури та монументального мистецтва. Це гарантувало професійний рівень проєктних робіт архітекторів-реставраторів із залученням науковців інших профілів та високий рівень виконання робіт в натурі. Була забезпечена технологічна єдність проєктування і виконання реставраційних робіт як єдиного комплексу з суворим контролем всіх видів робіт Науково-методичною радою Академії архітектури.
Тоді ще добре розуміли, що пам’ятку можна знищити некваліфікованою реставрацією, про що в XIX ст. відомий технолог Макс Петтенкофер влучно сказав: «...від некваліфікованої реставрації загинуло мистецьких творів стільки, скільки від усіх пожеж, варварських нападів і спустошень...». Але ж людство вже перейшло цю межу, надавши наукового статусу реставрації в XX ст.
І от 15 грудня 2009 року Верховна Рада України приймає Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні», яким в Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльности із ст. 9 виключено пункт 69 – розроблення проєктів і проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту, пристосування пам’яток в одному ряду з… оптовою торгівлею насінням і розведенням домашніх тварин.
Це означає скасування ліцензій на надзвичайно складні і високопрофесійні роботи лише спеціялізованих організацій. Ліцензування в Україні з’явилося під час становлення ринкових стосунків. На цей час ліцензії на виконання проєктів реставраційних робіт мають лише три інститути корпорації «Укрреставрація», а на виконання підрядних робіт ліцензії видавалися лише тим організаціям, що відповідали особливим умовам.
Рішення про скасування ліцензій призведе до нищення пам’яток архітектури, якщо будуть проєктувати і виконувати роботи не фахівці. Щоб мати збереженими пам’ятки без змін і ушкоджень, про що останнім часом доводиться чути, зокрема щодо недоречности відтворення святинь — Михайлівського Золотоверхого манастиря, Успенського собору Київо-Печерської Лаври, — пам’ятки потрібно просто зберігати і вчасно реставрувати.
Як висловився відомий архітектор О.Кузьмин: «Створення і руйнування архітектурних споруд і пам’ятників — це не лише естетичний, але й політичний акт, яким відображається з одного боку ставлення влади до суспільства, до минулого, з другого — їх бачення нинішнього і майбутнього». Свідченням неґативної політики є історія руйнувань пам’яток архітектури у 30-ті роки ХХ ст. в Україні. Понад 400 пам’яток архітектури, за публікацією В. Вечерського, без яких важко собі уявити історію української архітектури, було знищено попереднім режимом під гаслом боротьби з атеїзмом та ідеологічними ворогами.
Ось чому держава нині особливо мусить дбати про збереження культури народу, бо вона є часткою світової культури — і з цього боку захищена міжнародним законодавством, яке ратифікувала і держава Україна. Культурна спадщина України є однією з основ національної безпеки, як складова культурних і історичних цінностей (ст. З Закону України «Про основи національної безпеки України»). Та чиновникам це мабуть невідомо. А якщо на папері вони і складають програми збереження та реставрації об’єктів культурної спадщини, як це було з Загальнодержавною програмою на 2004-2010 рр., то вона не виконується! Нині майже 20 відсотків пам’яток архітектури і містобудування національного значення потребують проведення найневідкладніших протиаварійних та консерваційних робіт.
Під загрозою знищення перебуває Національний науково-дослідний реставраційний центр Міністерства культури, який мають виселити з приміщення, що його центр отримав при створенні в 1938 р.
Міністерство культури за всю 70-літню історію установи так і не спромоглось забезпечити його відповідними для високого статусу підприємства умовами для роботи. А нині нові керівники Музею російського мистецтва в Київі, що нині перебуває у комунальній власності м. Київа (дир. Є. Ю. Вакуленко) претендують на спадщину мецената Терещенка, приміщення колишньої конюшні господаря, в якому донині перебуває реставраційний центр.
Отже, настав час громадськості запитати в Уряду про державну політику в сфері захисту національної культурної спадщини і її збереження для наступних поколінь, адже членам Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІСОМОS) згідно статусу належить «сприяння державному контролю за станом охорони і використання пам’яток культури, їх реставрації та досліджень».

КАНДИДАТ У ВЛАДУ МАЄ ПРОЙТИ ВІДБІР

Моральна зрілість особистости виражається в триєдності: Правдива Думка, Правдиве Слово і Праведна Дія.
Щоб кардинально змінити ситуацію в країні, необхідно проводити вибір керівників з числа попередньо відібраних кандидатів. Спочатку – відбір, потім – вибір. «І промовив Мойсей: Виберіть собі … людей мудрих, кмітливих, досвідчених, і я поставлю їх головами над вами». В давнину вибір завжди був нерозривно поєднаний з відбором з числа найбільш достойних, перевірених життям особистостей. Та повернемося у наші часи. Вважаємо, що кандидат попередньо повинен пройти відбір (конкурс): скласти морально-психологічний тест, надати автобіографію, декларацію про доходи, власні і родини дані про вид діяльности (відсутність власного бізнесу), документи-свідчення, що він зробив, робить і планує робити для свого народу, та пройти співбесіду з представниками моральної і духовної еліти. Претендент у кандидати має бути взірцем, гідним наслідування. На виборах партії будуть змушені вносити у свої відкриті списки кандидатів, які пройшли попередній відбір, бо знатимуть, що тільки за них будуть голосувати виборці. Лише в цьому випадку результати виборів будуть залежати від народу. І всі народні обранці будуть мати найкращі людські якості.

Тарас Пушкар-Багазій
Ігор Пушкар, м. Харків

Домашнє завдання для сходу і заходу Европи: «ВГОРУ ПІДНЕСТИ СЕРЦЯ»
Мирослав МАРИНОВИЧ

Як можна збільшити обізнаність Европи про Україну? Те, що вона знає сьогодні, великою мірою спотворене довголітнім впливом чужих ідеологій та інтерпретацій. І навіть якщо хтось і добре орієнтується в українських суспільно-політичних реаліях, то все одно він оцінює їх з позицій власного розуміння европейської історії, зформованого в Оксфорді, Сорбонні чи Ґейдельберзі на основі давніх москвоцентричних моделей. Чи можна в такому разі наважуватися робити подібні рекомендації? Може, краще спільно з українцями будувати структури взаємного пізнання й діялогу, які розчистять старі стереотипи? До речі, це, наскільки я розумію, входить у прямі обов’язки українського дипломатичного корпусу.
Мені не раз доводилося вже апелювати до европейського сумління про те, що неврахування ним злочинности комуністичного режиму і справедливости боротьби з ним призводять до спотвореного розуміння процесів у Східній Европі. Я ентузіястично вітав рішення Европейського парламенту, яким він урівняв злочини нацизму й комунізму. Однак однією постановою не зрушити з місця тих усталених стереотипів, що їх вибудувала в свідомості та в підручниках історії Ялтинська система безпеки. Виявляється, не всі можуть і не всі хочуть подолати ці фальсифікації та вийти за рамки своїх особистих і національних обмежень.
Постать Степана Бандери – це лише вершечок «айсберґа», якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом – Радянському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, – роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики «колаборантів з гітлерівцями» за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Европи. Сталося так, що ініціятори внесення в резолюцію Европарламенту пункту про Бандеру, переживши шквал критики з боку передусім польського суспільства і найпалкіше схвалення з боку Комуністичної партії України та інших проросійських кіл України, на хвилинку опинилися в ситуації, в якій постійно перебувають українські інтелектуали: розглядати історію ХХ століття лінійно за принципом «друг мого ворога – мій ворог» неможливо.
Є свої завдання і для колись підкомуністичної Европи. Передусім Україна має вирішити, якою мірою вона, визнаючи Степана Бандеру своїм героєм і беручи за зразок його безсумнівну любов до неї, готова сьогодні взяти за взірець усі методи його політичної та визвольної боротьби. Якщо вже відновлювати правду, то всю. До того ж, якщо ми хочемо, щоб світ пошанував наші жертви, ми мусимо визнати, що наші змагання за незалежність були оплачені не лише нашою власною невинною кров’ю. І польські політики мають чесно відповісти собі на запитання, які шанси обстояти свої національні права, окрім радикальних, залишила Польська держава колись підневільній їй нації. Без вирішення цих двох завдань обидва народи знову перекреслять свій історичний шанс і борсатимуться в полоні одвічних своїх противленств.
Реакція українського суспільства на пункт 20 була значно гострішою, ніж на всі інші пункти згаданої резолюції. Проте вони також варті критичної аналізи.
По-перше, п’ять років за президенства Віктора Ющенка Україна стукала у двері ЕС, чуючи звідти невтішне: «Ще рано, а може, й ніколи…». Що сталося тепер? Чи Україна виконала критерії вступу? Подолала корупцію? Змінила законодавство? Красномовною ілюстрацією до всіх цих питань є часовий символізм: своє рішення европейські парляментарі прийняли в день інавґурації Президента Віктора Януковича, який задеклярував уже проросійський вектор української політики. Все це схоже на погану гру, а за частоколом лукавої політкоректности годі зрозуміти, що насправді можна очікувати від політичного істеблішменту Европи.
По-друге, чи є нинішня Европа й далі тією Европою, куди ми хочемо увійти? Все своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Европи як до втілення засадничих принципів цивілізації — пошани до прав людини, визнання суб’єктности народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідности людини й окремішньої ідентичности народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний європейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо европейські парляментарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об’єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Европейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть «більш рівні» і «менш рівні»?
По-третє, Европейському парляменту варто було б ініціювати загальноевропейську дискусію щодо того, які наслідки випливають з цілком слушного визнання злочинности комуністичного режиму. Якщо европейська спільнота до сьогодні з такою рішучістю засуджує коляборантів з нацистським режимом, то як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним? Якщо Радянському Союзові було вибачено його союзництво з Гітлером на початку війни, беручи під увагу, якими жертвами було оплачено боротьбу з ним пізніше, то чому членам ОУН пам’ятають лише їхні наївні сподівання, що гітлерівська Німеччина підтримає створення незалежної Української держави, і відмовляються визнати її, ОУН, власні жертви внаслідок нацистського насильства, зокрема ув’язнення Степана Бандери в концтаборі в Заксенгаузен? Якщо про ілюзії інших державних европейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини, сьогодні ніхто не згадує, то чому ілюзії недержавного народу, який боровся за своє місце під сонцем, не сходять зі сторінок европейської преси?
Подібних питань можна нанизувати чимало, і до аналізи їх Европа, схоже, все ще не готова. Але почати цю роботу треба, бо інакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Европи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна, і засудити як зречення европейських цінностей спробу українців віддати шану в’язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом.
Мені як українцеві соромно бачити, як нинішні суперечності України фатально підривають її цивілізаційні шанси. Головну причину цього я вбачаю в посттоталітарній деґрадації людського духу, що неспроможний піднятися до рівня, з якого суперечності не виключають, а доповнюють одна одну. Проте не меншою мірою мене тривожить і те, що по-бюрґерськи дрібніє і дух Европи, який щораз більше поринає у пастки національних егоїзмів та життєвого конформізму, готового виправдати навіть кривду, якщо вона обіцяє спокій і достаток.
Входження до ЕС країн Центральної Европи засвідчило, що европейська пам’ять про злочини нацизму мусить бути доповнена пам’яттю про злочини комунізму. Процес цей лише розпочато. Зокрема, майбутнє входження України в европейську співдружність народів стане можливим не лише тоді, коли Україна виконає перелічені в резолюції пункти своїх зобов’язань. Необхідною передумовою такого входження є також смиренне визнання політичною елітою Европи, що, замість впадати в Ukraine fatigue (втому від України), їй більше пасувало б спробувати зрозуміти посттравматичні проблеми народу, нещасть якого впродовж усього ХХ століття Европа практично не помічала.
Це потребуватиме, щоб европейці і на заході, і на сході Европи «ВГОРУ ПІДНЕСЛИ СЕРЦЯ»: настав час для духовного перезавантаження усього нашого континенту. Бо справа не лише в тім, щоб Европейський Схід, як «син комуністичного блуду», захотів повернутись до отчого европейського дому. Справа ще й у тім, щоб сам «батько» й увесь його дім були духовно готові його прийняти.

Урочисте вшанування пам’яті Патріярха Димитрія

Святую правдоньку любив він над усе
І ніс її, мов смолоскип народу.
Не раз казав: «Незгода — це сильце,
В яке потрапивши, втрачаємо свободу»
о. Юрій ТОЛОЧНИЙ

імена, які після десяти років забуваються. Але є імена, які після десяти років стають більшими. На урочистій академії, присвяченій 10 роковинам відходу Патріярха Димитрія, це можна було відчути: забулися, розвіялися з вітром усі стріли, підступи і образи, які благочестивий муж витримував з християнсь- ким стоїцизмом. Залишилася справжність віри, що її відчувають усі.
27 лютого, згідно з рішенням єпархіяльної ради Львівської єпархії УАПЦ, було присвячено вшануванню пам’яті Патріярха Димитрія.
О 10 год у храмі св. ап. Петра і Павла розпочалася св. Літургія, яку очолив архиєпископ Львівський Макарій Малетич у співслу-жінні 32 священиків з Львівського, Золочівського, Старосамбірського, Жовківського, Кам’янко-Буського, Буського та Пустомитівського деканантів.
На святій Літургії молилися представники із всіх районів области, а також гості із Київа, Харкова, Миколаїва, Кіровограду, Тернополя та Івано-Франківщини.
О 12:00 соборною панахидою, спільно із духовенством Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, на чолі з архиєпископом Ігорем Ісіченком було проведено молитву за спокій душі Патріярха Димитрія.
Зусиллями Благодійного Фонду ім. Патріярха Димитрія, при допомозі Львівської єпархії УАПЦ та Львівського ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного в палаці учнівської молоді, що на пл.. Петрушкевича, 2, відбувся вечір пам’яті, присвячений Патріярхові Димитрію.
На урочистому вечорі пам’яті виступили чотири парафіяльні хори і прозвучали голоси з Харкова, Київа, Львова — голоси глибокої вдячности і шани до світлого імені сіяча злагоди і любови.
«Шлях розколу, перспективу самодостатнього існування православної спільноти поза єдністю із іншими Православними Церквами Патріярх Димитрій відкидав». На завершення архиєпископ Ігор пригадав усім настанови Патріярха: щоб Церква була чистою, Божою, і тим більше — многостраждальна Церква українського народу.

У Катехитичному духовному центрі Ужгородського манастиря сестер ордену Згромадження Ісуса 10-11 лютого відбувся міжнародний семінар на тему «Енергоефективність та екологічно прийнятне енергозабезпечення з позицій християнської відповідальности за Творіння»
У роботі форуму взяли участь вищі духовні особи, делеґати-помічники єпископів з енвайронментальних питань римо-католицьких, греко-католицьких, православних Церков та юдаїзму, науковці, представники Державної екологічної інспекції в Закарпатській області, Ужгородської міської ради, неурядових громадських природоохоронних організацій та засобів масової інформації.
За традицією, що склалася в процесі проведення подібних міжнародних заходів, робота конференції розпочалась з екуменічної молитви представників різних конфесій за збереження природи.
Учасники форуму акцетували увагу на питаннях охорони й збереження довкілля в єврейській Біблії, публічної місії Церков та Релігій щодо змін клімату, відновлення гармонії між внутрішнім світом людини і його зовнішніми проявами, ролі громадських організацій в екологізації енерґетичної політики України, сприянні змінам у поведінці громадян та можливості співпраці екоруху з церквами, ролі освіти та релігії у вихованні еколого-економічної свідомости особистости та ін.
Захід відбувся з ініціятиви Німецького федерального фонду з навколишнього середовища (DBU), Комісії з екології і мігрантів Римо-католицької конференції єпископів України, Комісії з екології Мукачівської греко-католицької єпархії, Ужгородської греко-католицької богословської академії імені Блаженного Теодора Ромжі, Благодійного фонду «Церква і навколишнє середовище», Ужгородського національного університету та Катедри католицької теології християнської соціяльної етики університету Людвіга Максиміліяна (м. Мюнхен, Німеччина). За результатами конференції ухвалили резолюцію та оцінили важливий досвід у справі збереження довкілля, яким обмінялись учасники заходу.

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку