7 квітня — Благовіщення Пресвятої Богородиці

Євген СВЕРСТЮК
ТАРАСОВІ ЗАЛІЗНІ СТОВПИ
Творчість Шевченка і християнська віра

З Шевченкового дитинства особливо запам’ятовується історія розвідування залізних стовпів, на яких тримається небо. Про ті залізні стовпи, мабуть, усі чули. Але наважився шукати їх тільки малий Тарас. Чумаки, які відвезли хлопця назад додому, поставилися до його пошуків добре. Але чи могли вони подумати, що все життя він шукатиме стовпи, на яких тримається небо на нашій грішній землі? Він ті стовпи відкриє і покаже, що на них тримається людина і людський світ. Він поставить їх в основу нової української літератури. Духовну основу. Він оспівував Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили те своєю вічною піснею. Якою великою очисною силою мала пройти в народі його пісня, щоб у нелюдських умовах рятувати людину: «Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!». І ніхто не допитувався: «хто він такий, щоб учити»…

Гоголь і Шевченко з одного дому

У 1840-ві роки в тому ж Петербурзі виходець із козацького роду, з Полтавщини Микола Гоголь теж почав проповідь навернення до Бога і став наполегливо нагадувати суспільству євангельські істини: сенс життя людини — у віднайденні духовних основ і духовної Батьківщини, бо коли придбаєте всі багатства світу, а душу свою погубите, то до чого ваші надбання?
Сучасники його не почули і обізвали реакціонером. Але його посів зійшов, Гоголь зробив переворот у російській літературі. Його слово підхопив Достоєвський і ціла когорта видатних письменників…
«І сію слово. Добрі жнива колись-то будуть», — надіявся, у свою чергу, і Тарас Шевченко. На його слово впали люті морози. Замість послідовників, з’явився Валуєвський циркуляр 1863 року і заборонив українську літературу. А головний посів його, головні твори пролежали в жандармських сховах аж до революції 1905 року.
Коли ми говоримо про вирішальний вплив Шевченка на українську літературу, а Гоголя — на російську, то це не зовсім правда. Не вся правда. Гоголь уже своїми першими книгами «Вечори на хуторі біля Диканьки», і «Миргород», справив колосальне враження, передусім на українців. А отже й на Шевченка. Ми акцентуємо на тому, що він повернув російську літературу до глибинних духовних основ життя. То незаперечний факт історії. Тільки не забуваймо, що він стоїть біля джерел українського відродження.
Якщо розглядати появу Гоголя і Шевченка з історичної перспективи, то вони рідні брати, які вийшли з одного дому — з української релігійної традиції. Ми її називаємо Сковородинською не зовсім точно. Сковорода завершував епоху давньої української літератури, релігійної за своїм духом. Нива під «Сад Божественних пісень» культивувалася століттями. Вертепна драма, середньовічні містерії, правічні символи — усе це мистецтво малий Микола Гоголь вивчав у домашньому театрі, де ставилися і українські п’єси його батька, Василя Гоголя. Коли письменник із тонким гумором став розповідати від імені пасічника Рудого Панька, читач був приголомшений багатством фантазії. Критика не знала, чи це віднести до романтизму, чи до реалізму. Але вони не потрудилися заглянути у старосвітську українську школу, в якій набрався того всього геніяльний автор із Полтавщини. Цікаво, що його однокашники з Ніжинського ліцею були дуже здивовані: звідки усе це у нього?

ПРО ВІЧНУ КНИГУ — ДЛЯ СУЧАСНИКІВ

Псалтир, найвеличнішу поетичну книгу тисячоліть, Тарас вивчив разом із церковно-слов’янською мовою у сільського дяка. Вічна Книга теж потребує геніяльного читця-інтерпретатора. І тільки в його виконанні стає сучасною. На побутових мілинах життя слово здрібнюється і губить свій зв’язок зі Словом, яке є Світлом. Шевченків дар відроджувати слово був таким могутнім, що його впізнали, прийняли і полюбили одразу. І назавжди. «Кобзар» знали напам’ять навіть неписьменні.
Знать об Бога
І голос той, і ті слова
ідуть між люди.
Саме так був сприйнятий Шевченко. Як апостол, що заговорив мовою душі.
Звичайно, «Кобзар», виданий у 1840 році в Петербурзі, і «Кобзар», який ми тепер тримаємо в руках — то різні книги. Але то, по суті, та сама книга. Шевченко, звичайно, змінювався. Він і «прозрівати став потроху». Йому здавалося, навіть: «Вже не плачу, не співаю, а вию совою». З’являлися нові мотиви та інтонації. Але в істоті своїй Шевченко не змінювався: слово його завжди стояло на сторожі. І світилося. І люди відчували в Кобзаревій пісні щось незмінне:
То серце поволі
З Богом розмовля.
Якби зібрати усе те, про що розмовляє Кобзареве серце, вийшло б ціле людське життя, з любов’ю і ненавистю, з радістю і смутком, з ніжністю і жорстокістю, з великим і дрібним.
Кожен сам собі може розповісти, які почуття і думки днюють і ночують у його серці. І мало тих, що можуть уголос висповідатися, як перед Богом.

ДО ШЕВЧЕНКА ПРИХОДЯТЬ У МИТЬ ПРОСВІТЛІННЯ

Утім багато було тих, що повиписували з Шевченкової поетичної сповіді несподівані, загострені чи просто незрозумілі мотиви, і почали їх коментувати на свій лад. Були серед них судді, були аґітатори, а були й прокуратори. У їхніх писаннях «сам чорт ногу зломить». Шевченко й матеріяліст, і атеїст, і учень російських революціонерів-демократів, і борець проти українських націоналістів…
А що ж народ? Народ теж змінювався. Від того люду, що жив за панщини, до загнаного на фабрики й колгоспи, і до того, що дивиться телевізор і не знає, кому вірити і що думати…
Народ, вихований у традиції і у вірі, прийняв Шевченка серцем і помістив його портрет на покуть. Люд зпролетаризований і порізнений нікому не вірив і відчував, що портрет Шевченка не захистить перед владою, а навіть навпаки…Телевізорний люд так засмітив усі стежки до серця, що й не чує, що те серце говорить і кого воно любить.
І попри все слово, яке світить, таки світить і сьогодні. І поетові дано озвучувати душу, яка заніміла, і казати слово тепер незвичне, а все ще впізнаване. З одного боку, велике слово нині забльоковане павутиною сьогодення, банальністю одноразових замінників на ниві культури. З другого боку, одвічна сила — «голосна та правдива, як Господа слово» — завжди брала гору. І ніколи не змішуватиметься вона з дешевими замінниками.
Проблема — у вихованні читача. Шевченко — свій поет для морально здорових і релігійно вироблених, обізнаних з абеткою християнської культури: вони мають духовний ключ до його поезії, чужої для пласких людей ринку і побутово-ужиткових вартостей. Звідси поняття про забльокованість поета у світі споживацькому, де Бог ототожнюється з іконкою на вітрині. Треба сказати, що до Шевченка люди приходять у мить просвітління. Його відкривають під впливом життєвих потрясінь, тоді вже й люблять по-справжньому і беруть до серця.

БУЗИНА ЧИ КАЛИНА?

Від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом і будить у людині оспале сумління. Розуміли, що він той поет, що промовляє до душі й завжди нагадує, що над нами є Бог. Тут може бути молитва, запитання, докори і нарікання, хоча поет і застерігає:
Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого.
Куплені і просто затуркані фарисеї від атеїстичної ідеології вишукували в його поезії співзвучні вислови. На цій підміні і фальсифікації трималося суворо цензуроване радянське шевченкознавство. Воно сидить і досі в головах недоучених і переучених, і на те вже нема ради. Те, що було зрозуміле неписьменному селянинові, сприймається викривлено умами лукавими.
Про підміну Шевченка написано багато викриттів. Василь Барка написав книгу «Правда Кобзаря» (1961). За останні десятиріччя вийшло багато високо- вартісних шевченковознавчих досліджень. Але навряд чи вони кількісно переважань фальсифікації, нагромаджені і на книжкових полицях і в головах людей протягом 70 років. На такому ґрунті буяє бузина, але не цвіте калина. Поправки на викривлення мало допомагають там, де потрібне повернення до правдивих понять, на яких виростав поет і покоління, пройняті шевченківським духом.
Власне, нині йдеться не стільки про те, щоб довести, що Шевченко був релігійною людиною, породженням тієї української християнської традиції, з якої вийшов і Григорій Сковорода, і Микола Гоголь, — скільки про те, щоб його духом запліднили українську ниву.

ВИСХІДНА ДОРОГА

Чому Шевченка вважають основоположником української літератури? Адже до нього основи закладали і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка… Шевченківський активний християнський дух, його пророчий патос, а передусім, «його любови сила» — закладали духовні основи української літератури. Те біблійне Слово, поставлене на сторожі «малих отих рабів німих», має животворчу силу, що підіймає в кожному поколінні захисників рідного краю.
Молися сину, за Вкраїну
Його замучили колись.
Це не так вірш, як позивні тривоги — до живих і ще ненароджених. І кожне слово тут — імператив у віки.
І молися — бо велика сила
у молитві
І сину — бо то носій спадку.
І за Вкраїну — бо там вівтар,
куди приносять офіру.
І замучили — бо то доля, яку
гідно приймають сини.
Шевченко показав, що віра гори ворушить. То його віра підняла малоросів у 1917 році на боротьбу за незалежність України. То його сини полягли під Крутами. І то Шевченкова віра озброїла волинську молодь проти двох світових потуг у 1943-му. І, зрештою, духовно перемогла. І шістдесятники теж пішли від Шевченка.
Віра Шевченкова йде від могутнього джерела любови. На цьому ставить акцент Леся Українка, для якої Шевченко, безсумнівно, був духовним батьком. Вона говорить про інстинкт любови:
Він перший полюбив її,
Як син кохає неньку.
У світі немає сил, яких любов не здолає:
Усе знесла й перемогла
Його любови сила.
Того ж великого вогню
І смерть не погасила.
Усе-таки викривлений розум пригасив любов і засліпив три покоління настільки, що апостола любови виставляли атеїстом.
На роздоріжжях і бездоріжжях історії ми звертаємось до голосу апостолів і пророків, які нагадують нам одвічного Бога і незмінний закон, без яких людина втрачає обличчя і висхідну дорогу.
* * *
Рік скасування панщини був переповнений незвичайними чутками. В Україні весною 1861 року пішла чутка про незвичайний похорон Тараса Шевченка. Багатолюдні зібрання людей з великою честю супроводжували закриту труну поета, коли вона пропливала Дніпром.... А вслід котилися легенди. “Невже то той самий Тарас, якого ми тоді чумацькою валкою зустріли в степу? Хтось же наговорив йому про ті залізні стовпи... Потім, казали, заголили його в москалі”, — розказував старий чумак. — Воно то й не диво, бо таких допитливих доля не милує, і він про це знав уже юнаком, коли писав:
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує —
Його на сім світі ніхто не прийма.

Відкриту лекцію «Тарас Шевченко і християнська віра», що лягла в основу цієї статті, доктор філософії, засновник і редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк прочитав у переповненій актовій залі Київо-Могилянської академії 4 березня цього року, на запрошення Організації волонтерів «Простір свободи» та Спудейського братства НаУКМА.

Хай буде Україна здійснена на Землі такою, як вона задумана на Небі!
«Як відділення душі від тіла є смерть тіла, так відділення Бога від душі є смерть душі. Ось це і є справжня смерть», — писав святий Григорій Палама.
Душа України, якщо під нею розуміти стан душі більшости її населення, відділена від Бога. І вона вмирає.
Є меншість, душа якої прагне Його, живе керуючись Його Законами. Це надія здійснення Української ідеї, якщо ця меншість доведе більшості реалістичність надії.

З листа до редакції

ВАСИЛЬ НІМЧУК
Найновіший переклад Біблії українською мовою
Фраґменти з інтерв’ю з Патріярхом Київським і всієї України-Руси ФІЛАРЕТОМ

В XI ст. на київській основі зформувалася давньоруська редакція старослов’янської мови. У Київі зроблено й дві редакції євангельського тексту. Десь із середини XII ст. починає формуватися українська редакція старослов’янської мови. Цю мову XIV ст. і наступних епох у нас звично називають церковнослов’янською. В Україні вона набула яскравих місцевих рис: букву Ђ вимовляли як і (або дифтонг типу іе на території північного наріччя), перед е та и (із давніх і та ы) приголосні не пом’якшувалися тощо. За якихось 300—400 рр. після прийняття християнства дуже змінилася не тільки фонетика, але й граматична система української мови та, звичайно, словник, і вже від кінця XV ст. збереглися спроби перекладу старозавітних книг українською мовою.
Перекладами Св. Письма українською мовою особливо відзначилися XVI і початок XVII ст. Протягом 1556 — 1561-х рр. здійснено переклад українською мовою славнозвісної Пересопницької Євангелії, в 60-х роках XVI ст. — Крехівського Апостола. Необхідно підкреслити, що 1616 р. в містечку Єв’є біля Вільна (Вільнюса) М.Смотрицький надрукував свій переклад Учительної Євангелії, автором якого вважають константинопольського патріярха Калиста. Книга охоплює євангельські читання на неділі й великі свята всього церковного року. Це Учительна Євангелія, вочевидь, була дуже популярна в Україні та Білорусі, і за благословенням митрополита П.Могили книжку з незначними змінами передруковано 1637 р. в Київі. Отже, українці вже від початку XVII ст. мали переклад рідною мовою Євангелії-апракосу. На жаль, цей факт часто забувають (а, може, й не знають) ті, що пишуть про історію перекладів Св. Письма українською мовою. Принаймні євангельський український текст із книжок 1616 і 1637 рр. конче потрібно перевидати! Пересопницька Євангелія і Крехівський Апостол зроблено з церковнослов’янських текстів з урахуванням перекладів Св. Письма іншими мовами. М.Смотрицький переклав євангельські тексти з грецької мови.
2004 р. в столиці вийшла «Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками» (1413 с. великого формату) — труд Патріярха Київського і всієї Руси- України Філарета (Денисенка).
На звороті титульної сторінки видання зазначено, що його здійснено «за Біблією російською МОВОЮ, яка була перекладена з єврейської та грецької мов у другій половині XIX ст. (Синодальне видання) Російського біблійного товариства, Москва, 2002)».
Як ми бачили, протягом історії української культури книги Святого Письма перекладувано і з ориґіналів давньоєврейських та грецьких, і за церковнослов’янським посередництвом. І в тому, що Патріярх Філарет переклав Біблію з російського тексту, не вбачаємо нічого гідного докору, адже він узяв дуже авторитетний текст. Українська мова перекладу — добра, сучасна, літературна. На шляху до вироблення українського перекладу Біблії, визнаного основними християнськими конфесіями, праця Патріярха Філарета може відіграти важливу ролю. Вона може посісти почесне місце. й у вдосконаленні сакрального стилю нашої мови, піднесенні її авторитету взагалі, в засвоєнні норм літературної мови, адже паремійні читання зі Старого Завіту та читання частин Нового Завіту в тисячах храмів Української Православної Церкви Київського Патріярхату на різних церковних відправах не можуть не робити впливу на мовлення сотень тисяч чи навіть мільйони вірян. Переклад Патріярха Філарета ще не був предметом розгляду лінґвістів.
До 1000-ліття Хрещення Руси в 1988 р. в Київі українською мовою вийшов «Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа» з благословення святішого Патріярха Московського і всієї Руси Пимена і благословення високо преосвященного Екзарха всієї України Філарета, митрополита Київського і Галицького. Цей факт наштовхнув нас на думку про те, що в Київі, мабуть, ішла праця над перекладом Святого Письма дуже давно, ще в добу тоталітаризму. У зв’язку з цим ми звернулися до Патріярха Київського і всієї України-Руси Філарета з проханням відповісти на деякі питання, що стосуються новітньої історії перекладу Біблії українською мовою.

В. НІМЧУК: Ваша Святосте, скажіть, будь ласка, як в Україні у совєтський час розпочато переклад Біблії українською мовою, адже тоді було заборонено привозити в державу навіть надруковане Святе Письмо будь-якою мовою народів СРСР?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Переклад Біблії на сучасну українську літературну мову почато в 1970 році. І як це не дивно, ініціятором був Шелест — перший секретар ЦК КП України.
В. НІМЧУК:: Петро Юхимович?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Петро Юхимович! Якраз він, якщо пам’ятаєте, тоді став відроджувати українську свідомість, українську історію. І одного разу мене запросили у Раду у справах релігії і запитали, чи можемо ми перекласти Біблію сучасною літературною українською мовою? Я сказав, що можемо, але перекласти Біблію всю — це довгий час. Ми можемо розпочати з Нового Завіту[…]. Я зібрав комісію з літературознавців і богословів (серед них був і доцент старої Київської духовної академії) зі мною на чолі. І ось ми протягом року переклали Новий Завіт.
Перекладали таким чином. Ми взяли за основу російський переклад Біблії, тому що ця Біблія користується авторитетом у світі, а не тільки в Російській Церкві. Усі, хто знає російську мову і читає Біблію російською мовою, вважають, що це гарний переклад із давньоєврейської й грецької мов. Над ним у свій час працювали духовні академії і Московська, і Петербурзька, і Київська. Переклад очолював Московський митрополит Філарет Дроздов. Враховуючи те, що цей переклад авторитетний, я і поклав його за основу при перекладі Нового Завіту.
Готовий переклад передали до Ради у справах релігії. Однак видання його не здійснилося, оскільки П. Шелеста зняли з посади секретаря ЦК КП України. Згодом, коли ми стали готуватися до 1000-ліття Хрещення Київської Руси, знову постало питання про видання Нового Завіту.
В. НІМЧУК : Це вже був час перебудови?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Так! Віяння було інше. Я вже сказав, що ми давно передали переклад до Ради в справах релігії. Але з’ясувалося, що його там немає. У мене виникла підозра, що коли П. Шелеста зняли з посади, усі сліди перекладу Біблії знищили.
В. НІМЧУК: А у Вас копії не було?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Ні, в мене була копія. За нею ми пізніше, до 1000-ліття Хрещення Руси, видали Новий Завіт українською мовою.
В. НІМЧУК: Але там не зазначено, хто перекладав?
Патріярх ФІЛАРЕТ Так, там нічого не сказано, що цей переклад виконаний під моїм керівництвом (я тоді був Екзархом). Новий Завіт вийшов із благословення Московського Патріярха, тому що тоді Український екзархат перебував у складі Московського патріярхату і треба було, щоб глава Церкви благословив видання Нового Завіту українською мовою. Тим більше, що в той час ставлення до української мови було не дуже добре, тим паче — у богослужінні. Нам дозволяли обмежено робити публікації українською мовою…
Уже після проголошення незалежности Української держави, коли ми перейшли на українську богослужбову мову, побачили, що нам не вистачає перекладів багатьох богослужбових книг, і я очолив працю над їх перекладанням. Спочатку надрукували деякі книги — Молитовник і Служебник, які вже були у свій час видані за кордоном і друкувалися в 20-ті роки XX ст. в Україні.
До нас почали поступати Біблії українською мовою в перекладі І. Огієнка, І. Хоменка, П. Куліша. Однак я побачив, що віруючі не дуже купують ці Біблії. Більше чомусь просили дати їм Біблію російською мовою. Я поцікавився, а в чому ж причина: ви українці, богослужіння відбуваються українською мовою, а Біблію ви не дуже хочете читати в українському перекладі? Мені і духовенство, і прості віруючі стали говорити, що переклад такий, що «ми не все там розуміємо». Саме це і спонукало мене до нового перекладу Біблії українською мовою. Таким чином, я приступив уже до перекладу Біблії без усякої комісії, самостійно.
Що я під час перекладу Біблії переслідував? По-перше, щоб вона повністю відповідала російському перекладові. По-друге, щоб це була сучасна українська літературна мова. По-третє, щоб це була церковна мова, бо якщо літературна мова нецерковна, то вона не буде сприйнята в Церкві. Через те, що оці три принципи були витримані, переклад Біблії був прийнятий дуже радо.
В. НІМЧУК: Ваша Святосте, чи тепер у Київському патріярхаті існує перекладацька чи літургійна комісія?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Як такої комісії не існує. Богослужбові книги перекладаю самостійно. Я вже фактично переклад усіх богослужбових книг закінчив. Зараз хочемо перекласти українською мовою «Житія святих».
В. НІМЧУК: Мінею?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Так, Мінею. Але не всі 12 томів, а приблизно томів 6—7. У ці томи ввійдуть житія святих, які читаються і шануються в Україні…
В. НІМЧУК: Переклади, Ваша святосте, робите, знов-таки, з російських текстів, чи церковнослов’янських або інших?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Якщо взяти богослужбові книги, то з церковнослов’янської мови — тієї мови, яка вживалася і ще вживається в українських і російських церквах, та деяких інших слов’янських. Що стосується житій святих, то, як вже сказав, перекладаю їх із російської мови.
В. НІМЧУК: Ваша Святосте, мене цікавить таке. Ще на початку Вашої діяльности в Київі видано Молитовник церковнослов’янський в українській транскрипції (1968 р.). Він не перевидавався. Це Ви видали. Як це було?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Коли мене призначили Екзархом у 1966 р., в Україні тоді вже не було відкритого гоніння на церкву, але діяльність її була дуже обмежена. Був закритий у 1960 р. журнал «Православний вісник», який видавався українською мовою у Львові. І я почав із того, що добився від влади — Ради у справах релігії — дозволу на відновлення видання цього журналу. Згодом поставив питання про видання Молитовника церковнослов’янською мовою, але з українською транскрипцією. Він вийшов тиражем 100.000 примірників, які досить швидко розійшлися.
В. НІМЧУК: Я в Почаєві купив останній примірник цього Молитовника.
Патріярх ФІЛАРЕТ: …Отже, за радянських часів українською мовою видавали журнал „Православний вісник», церковний календар (книжковий і настінний) і опублікували переклад Нового Завіту і Молитовник церковнослов’янською мовою з українською транскрипцією. Оце все, що ми видали за радянських часів українською мовою.
А вже тепер українською мовою видали понад 20 томів богослужбових книг, повну Біблію, Новий Завіт, богослужбові Євангелію й Апостол, друкуємо різноманітну духовну літературу.
Тепер, в основному, працюємо над виданням богослужбових книг, бо без таких звичайно не можна здійснювати відправи українською мовою. Коли таких книг не вистачає, використовуємо церковнослов’янські. Щоб усі богослужіння правилися по-українськи, треба перекласти всі відповідні джерела.
В. НІМЧУК: Я одного разу був свідком того, як у церкві Івана Богослова (біля Михайлівського Золотоверхого манастиря) після Літургії українською мовою хлопці-семінаристи правили якийсь молебень чи акафист по-церковнослов’янськи з російською орфоепією. Я зрозумів, що в них немає українських текстів.
Ваша Святосте! Ви могли б зробити величезну корисну для української культури справу — потроху відновлювати на українських землях рідну вимову церковнослов’янських текстів, яка від найдавніших часів була тут звичною, органічною. Відомо, що російську орфоепію в Україні почав запроваджувати в самому кінці XVIII ст. київський митрополит Самуїл (Миславський), котрий більшу частину свого життя провів у Росії. Впровадження російської вимови церковнослов’янських текстів ішло дуже повільно, бо народ, природно, робив спротив. Ще в середині XIX ст. в храмах України панувала рідна орфоепія. Існують беззаперечні свідчення того, що Т.Шевченко читав церковнослов’янські тексти на український лад. Десь у кінці XIX ст. російська вимова витіснила українську. Це була величезна втрата для нашої культури, бо мова церковних відправ утратила ознаки українськости і ореол священности залишився тільки на російській орфоепії. Рідна вимова збереглася тільки в Галичині, на Буковині й Закарпатті, поза межами колишньої Російської імперії. Нинішні вихованці навчальних закладів УПЦ Московського патріярхату, привчені до читання церковнослов’янських текстів по-російськи, починають, зокрема на Закарпатті, помаленьку виживати з храмів українську редакцію церковнослов’янської мови, що викликає невдоволення парафіян. Думаю, що доцільно було б у храмах УПЦ Київського Патріярхату, в яких правиться церковнослов’янською мовою, переконувати парафіян, особливо молодь, що треба відновити історичну справедливість — українську редакцію церковнослов’янської мови.
Патріярх ФІЛАРЕТ: Розумієте, люди йдуть до храму молитися. Як їм зручно, так вони і моляться. Церква пристосовується до цього.
Хочу сказати, що в наших семінаріях студенти читають церковнослов’янські тексти і з українською, і з російською вимовами. Якщо семінаристи зі східньої України, то вони не сприймають церковнослов’янської з українською орфоепією. Вони хочуть чути або українську літературну мову, або російську.
В. НІМЧУК: Але потроху можна людей привчати. Ваша Святосте! Думаю, що було б гріхом зовсім відмовитися від кирило-методіївської традиції і цілковито відкинути церковнослов’янську мову в храмах. Я вже про це казав і представникам інших українських традиційних Церков. Пропонував (письмово й усно): щоб не перервати тисячолітню традицію, котра йде ще від часів Хрещення Київської Руси, необхідно по кілька разів на рік Божу Службу обов’язково правити церковнослов’янською мовою, зокрема, по одному дневі на Різдво, Великдень, Трійцю, в дні пам’яті творців слов’янської писемности — рівноапостольних Кирила та Методія.
Патріярх ФІЛАРЕТ: Як ієрарх я був і є противником відкидання церковнослов’янської мови. Церковнослов’янська мова — наша спадщина і ми повинні її зберігати.
По-перше, в наших духовних академіях і семінаріях вивчають церковнослов’янську мову. Ми вимагаємо від священиків і студентів, щоб вони знали цю мову. По-друге, ми в Богослужіннях іноді вживаємо і церковнослов’янську мову, наприклад, акафисти у Володимирському соборі читаємо нею.
В. НІМЧУК: А яка вимова? Українська чи російська ?
Патріярх ФІЛАРЕТ: Російська. Тому, що тут вона так ужилася. На заході України, як відомо, вимова українська.

Анна СВІДЕРКУВНА
МУДРІСТЬ І ЙОВ
Уривки з книги «Розмови про Біблію. Старий Завіт, «Свічадо», 2008

«Пощо дає Він світло бідоласі, і життя тим, яким на серці гірко? [...] Навіщо вивів мене з лона? Я був би вмер, — мене не бачило б ніяке око» (Йов. З, 20; 10, 18). Це запитання Йов ставить Тому Єдиному, хто може на нього відповісти. Споконвічне запитання людини, яка страждає.
У цілій староєврейській Біблії жодна з книг не ставить цього питання про сенс страждання настільки ясно й чітко, настільки, хочеться навіть сказати — брутально, як Книга Йова. І хоча це вигадана оповідь, усе ж, під враженням екзистенціональної скарги Йова забуваємо про це настільки, що він стає для нас ближчим за багатьох інших, цілком історичних героїв Старого Завіту.
Читача, навіть віруючого, вже не повинно дивувати, що говоримо про Книгу Йова як про вигадану. Адже маємо тут справу не з історичною розповіддю, а із зовсім іншим жанром літератури, із книгою, що належить до так званої літератури мудрости, або ж сапієнціяльної (у староєврейській Біблії до неї зараховано П.п., Прип. і Проп., а з-поміж девтероканонічних книг — Сир. і Муд.). Література мудрости не тільки давніша за Біблію, але й за Ізраїль. Виникла вона вже в третьому тисячолітті до Р.Х., натомість своїми усними традиціями сягає набагато давніших часів. Власне, що це за «мудрість», визначити непросто. [...]
Вона — результат особистого досвіду, уважного спостереження за людьми й тваринами, а також за тими законами, яким підлягає природа. Однак виростає вона на ґрунті вродженої мудрости, яку вже від наймолодших літ збагачує також мудрість роду, племені чи народу, що виявляється у вказівках, які дають батьки синам, у повчаннях, які містяться в найрізноманітніших обрядах посвячення, тощо. Таким чином, із покоління в покоління передається ціла сума колективного досвіду й висновків, зроблених на його основі. Отож мудра людина — це також і та, яка здатна передавати свою мудрість. А для цього вона мусить уміти не тільки говорити, але й слухати та розуміти. Бо мудрість не існує сама для себе. Вона є «мистецтвом жити з іншими». Тому завжди найпалкіше прагнення батька — передати свою мудрість синові.
Мудрість — результат людського досвіду та людських здібностей, інтелігентности й здорового глузду, але водночас — і парадоксальний дар божества чи Бога. І ці дві її іпостасі, хоча присутні вже в поганській літературі, з роками щораз чіткіше виявляються в біблійних текстах, щоби врешті в найпізніших із них злитися воєдино.
Отій первісній мудрості особливо припали до вподоби прислів’я, або ж приповідки, — короткі, легкі для запам’ятовування вислови, що часто складаються з двох строф. Письменники, які збирали їх, не тільки спочатку старанно просіяли їх, але й змінили, надаючи їм більш «ученого» або «гідного» тону, а часто перетворюючи на моральні релігійні повчання.
При цьому слід пам’ятати, що «письменник» у ту епоху був аж ніяк не синонімом «літератора», як сьогодні, хоча правдою є і те, що література народилася на Близькому Сході (і в Ізраїлі також) саме в колах письменників. У Єгипті й Месопотамії це були, передусім, люди, які опанували надзвичайно важке (величезна кількість знаків) мистецтво писати й читати, і вже лише завдяки цьому здобували повагу та високе місце в суспільстві й нерідко робили велику кар’єру. Ізраїль, щоправда, використовував набагато простішу, бо алфавітну писемність, але, незважаючи на це, письменник і тут завжди займав дуже важливе становище, щоб через століття врешті стати «знавцем Письма».
За панування Соломона в Єрусалимі з’явилися школи письменників, створені на зразок тих, які існували в Єгипті вже упродовж століть. Соломон наполегливо добивався того, щоб його палац став якомога подібнішим на резиденцію фараона, з однією із доньок якого він, зрештою, одружився. У цих школах здобували освіту кандидати на посади в щойно організованій (також за єгипетською моделлю) державній адміністрації. У них навчали читати, писати, граматики, а також рахувати, і готували до виконання обов’язків адміністратора, політика, дипломата. Очевидно, в цей час формуються найдавніші традиції П’ятикнижжя та перші збірки приповідок. Останні з’явилися завдяки письменникам, які задля користи своїх учнів, звернулися до найдавнішої, тобто народної, мудрости. Певне уявлення про ту роботу, яку вони виконали, можуть нам дати дві найраніші частини Книги приповідок (глави 10-22,16 і 22, 17-23, на думку деяких дослідників, 22-24). їх, найімовірніше, було створено в IX і VIII ст. до Р.Х., але з використанням іще давніших матеріялів. Друга з тих частин — це, в принципі, досить вільний переклад або опрацювання єгипетського тексту «Мудростей (або Повчань) Аменемопа», відомого нам з папірусу, який зберігається в Британському музеї (British Museum). Документ походить із кінця другого або з початку першого тисячоліття, а сам твір щонайбільше лише трохи давніший. Вважаю, що цікавим може бути зіставлення принаймні вибраних віршів:

В багатство не силкуйся вбиватись;
покинь думати про нього.Подивишся
на нього, а його вже немає, Бо воно майструє собі крила, мов орел, який лине в небо.

Не докладай зусиль,
щоб отримати більше,
якщо недоторканним маєш те, чого
потребуєш. Якщо багатства
дісталися тобі
внаслідок грабунку, то
не затримаються в
тебе на ніч. Коли розвидніється,
не буде вже
їх у твоєму домі. Виростуть
у них крила, як у
гусей, і відлетять вони в небо.

Цей невеликий приклад дозволяє продемонструвати, як письменники єрусалимських шкіл використовували мудрість поганського світу. Багато в ній було ще й інших висловів і приповідок, які — хоча й не потрапили до Біблії — вражають нас сьогодні своєю етичною досконалістю. Достатньо тут навести хоча б один вавилонський текст, що походить приблизно з 1500-1200 років:
Не відплачуй злом людині, яка сперечається з тобою. Відплати добром людині, яка зробила тобі щось погане. Будь справедливим до твого ворога. Усміхайся, коли зустрічаєшся зі своїм супротивником. Якщо той, хто бажає тобі зла, перебуває в потребі, нагодуй його.
На виразне відлуння цих останніх слів натрапляємо в набагато пізнішій Книзі приповідок:
Як ворог твій голодний, нагодуй
його хлібом,
як хоче пити, подай води напитись
[Прип. 25, 21].
Чи, однак, людина взагалі може досягти мудрости, адже її серце так легко прихиляється до злого? Ця Мудрість — дар Божий, але не Бог, риса людини, однак не цілком людська.
…Отож, потрібен був гіркий досвід вигнання, щоб думка мудреців змогла сповна викристалізуватися в Ізраїлі. Тому щойно після повернення в Єрусалимі остаточно формуються всі біблійні книги, що належать до літератури мудрости, навіть ті, що — як Книга приповідок — були значною мірою опрацюванням дуже давніх матеріялів. Саме до них належить також Книга Йова. Коли читаєш її вперше, може скластися враження, що це — монолітна цілість. Однак якщо придивитися уважніше, то це враження швидко зникає. Немає сумніву, що ця Книга має довгу й досить складну історію. Найранішими в ній є Пролог (1-2) і Епілог (42, 7-17), обидва написані прозою, первісно вони, мабуть, становили одну дуже давню оповідь про Справедливого, який невинно страждав. Усе тут ще було простим і зрозумілим. Бог дозволяє сатані піддати побожного Йова жахливому випробуванню: він втрачає всіх своїх дітей і цілий маєток, а потім на його тілі з’являються ознаки лютої прокази «від стіп до голови». Йов, однак, переможно складає цей жорстокий іспит. А коли власна дружина закликає його лихословити Бога, рішуче відповідає їй: «Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» (Йов. 2, 7-10). З огляду на таку непохитну вірність Бог повертає Йовові здоров’я, збільшує його маєток і дає йому ще сімох синів і трьох доньок, а також дозволяє, щоб він дожив у благополуччі до ста сорока років і побачив своїх онуків і правнуків аж до четвертого покоління. Ціла ця історія була чудовою ілюстрацією принципу, який проголошували мудреці, — що Бог не тільки карає всіх відступників, але й нагороджує справедливих, а чинить це, певна річ, під час їхнього земного життя, бо в потойбічний світ надія Ізраїлю в той час ще не сягала.
Однак досвід дуже часто заперечував цей принцип. Вболіватиме над цим також псалмопівець:
А в мене сливе захитались ноги,
майже схибили мої кроки.
Бо я заздрив несправедливим,
дивившись на щасливу
долю грішних.
Вони бо мук не знають,
ціле й гладке в них тіло.
Вони не знають людських злиднів,
І їх не б’ють, як простих людей
[Пс. 73, 2-5].
Так само й автор Книги Йова помічає всю слабкість традиційної тези. Тому дійшов думки опрацювати тему по-своєму. Як великий поет, передчував, можливо, що поезія здатна часом сказати більше, ніж усілякі мудрі розмірковування, а як покірний, люблячий слуга Бога, знав, очевидно, з власного досвіду, що означає зустріч із Ним для людини. Отож вирішив використати стару оповідь про Йова. З цією метою поділив її на дві частини, а між утворені таким чином пролог і епілог вставив свою власну, геніяльну поему про безвинне страждання, що була немовби великим трактатом про Божу справедливість. При цьому долучив до прологу й епілогу також і згадки про трьох приятелів Йова, оскільки вони були потрібні йому як співрозмовники героя.
Поема розпочинається жалісливою скаргою Йова, який проклинає день свого народження (Йов. 3), далі, однак, переходить у великий діялог, а може, радше в кілька діялогів між Справедливим, який страждає, та його трьома приятелями (Йов. 4-27), щоб після нового, розлогішого монологу Йова закінчитися врешті класичною теофанією — зустріччю Бога з Йовом (Йов. 38, 1-42, 6). Трохи пізніше, можливо, той самий автор, але радше, мабуть, хтось інший, додав три промови ще одного приятеля на ім’я Елігу (Йов. 32-37). У кінці, очевидно, щойно в IV або навіть III ст. до Р.Х., було додано Похвалу Божій Мудрості (Йов. 28).

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
ЧИ НАЖИВСЯ НА СВІТІ ОРЕЛ

Письменник Андрій Топачевський завершив працю над книгою «З Божого саду», присвячену рослинам і тваринам, згаданим у Святому Письмі. Публікуємо новелу з цього твору.

Якщо б ти піднісся, немов той орел,
і якщо б ти кубло своє
склав поміж зорями, —
то й звідти Я скину тебе,
промовляє Господь!
Овдій, 1:4

У дуже стислому, але вельми промовистому пророцтві Овдія йдеться про покарання погордливого загарбника й повернення його бранців на батьківщину. Цікаво, що у вірші про орла Овдій мовою поезії повторює подібне порівняння з книги великого пророка Єремії (49 : 16), яке, мабуть, вважалося клясичним за Вавилонської неволі, у 6 сторіччі перед Різдвом Христовим. Бо ще у книзі Числа (24 : 21) вислів покласти на скелі гніздо своє значить бути орлом, тобто — можновладцем. До подібної алегорії вдаються автори багатьох книг Старого Завіту, розвиваючи тему взаємних стосунків простої людини і цілого народу з державою та монархом.
Найчастіше орел символізує гординю, зарозумілість, марнославство, необмежену владу. У Притчі про великого орла (Єзекіїль, 17 : 3—24) один з двох орлів не дотримав слова, зламав свою умову і тому приречений на згубу. Обидва означають силу й могутність царів і держав; при тому орел великокрилий, з широко розгорненими крилами, повний різнокольорового пір’я легко пізнається як уособлення багатоетнічної Вавилонської імперії, з якою поневолені змушені рахуватися. Проте, на переконання пророка, щиро віруючі дочекаються омріяної волі.
Біблійне ставлення до орла як жорстокого визискувача віддзеркалилося і в літературі Нового часу, приміром у І. Франка: “Я не люблю тебе, ненавиджу, Беркуте, за те, що в грудях ти ховаєш серце люте…” Певно, Іван Якович мав на увазі геральдичного, імперського австрійського орла, як символа поневолення українського та інших народів.
Та ось присутність величного хижого птаха виступає доказом первинности небесної, трансцендентної сили. У відповідь на скарги праведного Йова Господь нагадує, що людина не в змозі розв’язати проблему існування зла, адже не вона створила цей Світ: Чи з твойого наказу орел підіймається і мостить кубло своє на висоті? На скелі замешкує він та ночує, на скельнім вершку та твердині, — ізвідти визорює їжу, далеко вдивляються очі його, а його пташенята п’ють кров. Де ж забиті, там і він (Книга Йова, 39 : 27—30).
До цієї виразної картини життя і звичок орла мало що можна додати; жоден вчений природознавець не заперечить її правдивість від першого до останнього слова.
Мабуть, суперечливість біблійного образу орла спочатку відвертала від нього вірних. Та з розвитком християнської думки ставлення до цього птаха поступово змінилося. У Об’явленні (Одкровенні) Іван Богослов бачить навколо Престолу одну з істот, яка подібна до орла, що летить. Цього орла деякі біблеїсти вважають емблемою самого автора, святого Івана. Пізніше у християнській символиці протистояння орла і змія набуло значення боротьби небесного і підлого, божественного і гріховного начал. Стилізовані, навіть орнаментовані зображення орла поширені у храмах раннього середньовіччя, а також в оздобленні літургійних предметів і одягу православних священників. І, нарешті, відзначена у Книзі Йова гострота орлиного зору, від якого ніхто і ніщо не може сховатися, сприяла тому, що “цар птахів” став символом державности у багатьох країнах Світу, де живуть протестанти, католики і православні.
Він і справді може називатися шедевром Творення серед усіх, що мають крила. Автори Святого Письма згадують його так часто, як жодного іншого птаха. І жодному не приділено такої уваги у народних піснях і леґендах, творах поетів і художників. З його злетом у височінь порівнюють прояви сили й мужности. І хоча йдеться про недобре пом’янутого Іваном Франком с к е л ь н о г о о р л а — б е р к у т а, не забуваймо, що письменник мав на увазі улюбленця династії Габсбурґів, а не вільного птаха з гір Карпатських.
Жодному птахові не приділялося стільки уваги у літературі й мистецтві. І з жодним людина не вчинила так нерозумно і невдячно. Широчінь його крил – понад два метри. Темно-бронзове забарвлення птаха з віком яснішає, стає золотавим; орел ніби сивіє. Очі ж набувають вогнистої барви, через що говорять і пишуть про особливий орлиний погляд… Гніздо він влаштовує на скелях або високих деревах, переважно — дубах і буках. Орлиця помітно більша від самця; вони виховують щороку лише одного або двох пташенят. А поживу здобувають, літаючи на відстань до 30 кілометрів від гнізда; у цьому крузі не сміє з’явитися жоден інший орел!
Як стверджує Червона книга, в Українських Карпатах живуть не більше п’яти пар беркутів та ще одна чи дві — на Волині. І нібито вже навчилися виводити їх у зоопарках. Але, погодьтеся, що орел за ґратами — це вже зовсім інший символ. Щасливий той, хто бачив беркута на волі!
Коли, розгорнувши крила, він рине назустріч бурі, ширяє на краю грозової хмари, у глядача мимоволі завмирає подих. Людина почувається свідком таємниці, яка вразила одного з біблійних авторів, Агура массеянина: Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю: дорога орлина в повітрі, дорога зміїна на скелі, корабельна дорога в середині моря, і дорога мужчини при дівчині! (Приповісті, 30 : 18—19).
Полює він без хитрощів, урівноважено і відверто, на кожного птаха і звіра, якого тільки може подужати, крім спритної ластівки і колючого їжака. Угледівши здобич, спускається гвинтом кількасот метрів, по чім, раптово склавши крила і настромивши кігті, навскіс падає на приреченого. Потім відносить здобуту тварину у спокійне місце, де обережно, розбірливо, без поспіху їсть… Особливо активний улітку, коли годує пташенят. Саме тоді трапляються його напади на котів, поросят, не кажучи вже про індиків та курей. На Близькому Сході його й досі тренують для полювання на зайця, лисицю і навіть вовка.
Досвідчені природознавці розповідають, що ш л я х е т н і орли ніколи не нападають з азарту чи жадібности, коли не голодні. До таких належить і беркут. Озираючи свої володіння, він спокійний, поки не відчує потребу насичення. Так вчиняє мудрий володар, та зовсім навпаки — самозванець, який ніколи не задоволений ні розмірами своїх територій, ані їх населенням; кров литиметься, допоки підлеглі його не позбудуться. Бо їм однаково, чи хижий птах, а чи то знаряддя мирної праці зображені на його гербі.
Зустрівшися, шляхетні орли вже не розлучаються і живуть осіло, на обраному місці. Колись беркути будували свої гнізда на верховітті старих дубів по всій Европі, не маючи у природі ворогів. Та людина змусила їх відступити. Сьогодні орлині кубла ще збереглися по майже недосяжних гірських урвищах. Там, на вершечках скель, парі беркутів щастить виховати кожного року одного-двох нащадків, які мусять покинути ловецьку територію батьків, хоча володіння орлів сягають двадцяти і більше кілометрів на всі боки від гнізда. Тому то молодий беркут, поки змужніє, цілих п’ять років тиняється по світу в пошуках власної долі. Якщо виживе, знайде вільне місце й зустріне подругу — складе нове гніздо… За наших часів беркута не порівняєш з царем або навіть звичайним феодалом. Він заслуговує не переслідування, а захисту з боку людини. Крім нього, до нашої Червоної книги занесені також о р е л - м о г и л ь н и к та с т е п о в и й о р е л. Як і багато інших птахів, з настанням холодів ці орли відлітають на південь, покидаючи рідне гніздо. Між іншим, степовик найчастіше влаштовує його неприховано, просто на землі! Можливо, саме тому останнє в Україні гніздо степового орла було помічене у заповіднику Асканія-Нова аж у 1982 році. Відтоді у наших степах він трапляється лише “транзитом”, на прольоті.
Наші славні предки поважали цих володарів пташиного світу. Як писав Дмитро Яворницький у своїй “Історії”, козаки завжди давали орлові можливість віддалитися на безпечну відстань. Перш, ніж поцілити орла, старосвітський мисливець повинен був тричі спитати в нього: “Чи нажився ти, орле, на цьому світі?” Такий ритуал, маючи глибоке біблійне коріння, захищав прекрасного птаха не менше, аніж приписи сучасного природоохоронного законодавства.

Євген СВЕРСТЮК
Микола Гоголь — містик
З нової книги «Гоголь і українська ніч»

Релігійна віра завжди лежить в глибинах містики.
М. Бердяєв

Закінчення. Початок у ч.2

«Ви цю тварюку бийте в морду і не бентежтесь нічим. Він писака і весь складається з обману… Пилюку запустить усім, розпече, розкричиться. Досить тільки трішки злякатися і позадкувати – тут він і почне хоробритися. А як тільки наступиш на нього, він і хвоста підігне. Прислів’я не даром говорить: хвалився чорт усім світом заволодіти, а Бог йому і над свинею не дав влади. Лякати, надувати, сіяти зневіру – то його діло».
Не знаю, наскільки це звучало переконливо в гоголівські часи, а в наш час – це тверезий реалізм, який дає ключ до багатьох явищ, які бачимо на власні очі чи то на екрані, чи в житті.
Справді, головна його сила в тому, щоб здаватися не тим, ким є , вдавати творчу силу, а насправді псувати Боже творіння і нівечити усе, до чого доторкнеться. І вдавати з себе крилатого світоносця. В наш час навіть книги написані: «Здаватися чи бути»…
Євангельська висота дозволила Гоголеві побачити обманні ілюзії, культивовані і літературою, і мистецтвом багато віків. Він скидає романтичні маски з гордих героїв світової літератури. «Сміх Мефістофеля, гордість Каїна, сила Прометея, мудрість Люципера, свобода надлюдини, — пише Д. Мережковський, — ось ріжні у віках і народах «пишні костюми», маски того вічного імітатора-приблуди, який мавпує Бога».
Мабуть, ніхто так, як Гоголь, не спричинився до розвінчування романтичних образів гордині і демонічних леґенд. Варто згадати, що та сама українська традиція проявляється і в творчості Шевченка: «байронічний туман» і «царі ума» йому чужі.
Ілюзорний реалізм Гоголя здавався багатьом «сатирою на поміщицьку Росію». Що в тих образах було схоплено багато правдивого і злободенного, то безсумнівно. Але обличчя часу змінювалося, а типи гоголівські оживали й оживають за нових умов і обставин.
Вже на початку ХХ ст. Дм. Мережковський якось відчув правду Гоголевих слів: «Диявол виступив у світі вже без маски: вже явився у своєму власному вигляді».
Гоголь побачив його, «страшного не своєю незвичайністю, а звичайністю, пошлістю, і перший він зрозумів, що обличчя чорта є не далеке, чуже, дивне, фантастичне, а саме близьке, знайоме, реальне «людське, надто людське» обличчя, обличчя юрби, обличчя «як у всіх» — майже наше власне обличчя в ті хвилини, коли ми не сміємо бути собою і погоджуємось бути «як усі».
Два головних герої Гоголя – Хлестаков і Чичиков – це два сучасні російські обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла – «безсмертної пошлости людської». За словом Пушкіна, то були зображення двох бісів.
Надхненний мрійник Хлестаков і позитивний діляга Чичиков – за цими двома протилежними обличчями приховане поєднувальне третє обличчя чорта «без маски», «у фраку», у своєму власному вигляді, обличчя нашого вічного двійника, який, показуючи нам в собі наше власне відображення, як у дзеркалі, каже:
— «Чого смієтесь? Над собою смієтесь!»
Такого бачення, такого символічного розуміння Гоголя в ХІХ ст. ще не було. Тоді більше довіряли оцінкам Бєлінського про Гоголя як соціяльного сатирика, якось не вчитувалися, що за особою стоїть привид, на що вказує сам письменник: «Це фантасмаґорична особа, яка, як брехливий втілений обман, понеслась разом з тройкою бозна куди».
Такі ж примарні Акакій Акакійович, котрий вже після смерти біля Калинкиного мосту лякає перехожих і стягує з них шинелі, чи герой «Записок божевільного» під личиною короля Фердинанда VIII.
В історичній перспективі ті примари стали щораз конкретніше втілюватися і ставати вже діяльними бісами, виведеними в романі «Біси», що так розгнівило Леніна після читання «архискверного Достоєвського».
Давно увійшла в приказку самохарактеристика Хлестакова: «у мене легкість в думках незвичайна».Але над цим перестали сміятися, коли побачили, що з тією легкістю в думках гоголівський «ревізор» став писати політичні прожекти для мас, і юрбі ті безбожні писання подобалися…
І тут вже комедія перетворюється в містерію, з якої в час большевицької революції М. Бердяєв з жахом виписує пророчі рядки з «Ревізора» і вочевидь бачить, що Хлестаков переселився в большевицький Смольний, став завідувати департаментом і сіяти там страх і трепет…
Гоголь тільки натякав, «які страшні зерна ми сіємо», але коли те все визріло, то стало зрозумілим, чому він так боявся того однобічного радикалізму, тієї рішучости заперечень, того прагнення змінювати вивіски над головами людей та інституцій, які залишаються незмінними. Нарешті, стало зрозуміло, куди мчить тройка…
«Гоголя мучило те, що Росія одержима духами зла і лжі, що у ній повно пик і рил і важко в ній знайти людину. Невірно бачити в Гоголеві сатирика. Він бачив метафізичну глибину зла, а не тільки соціяльний його вияв…В більш глибокому сенсі гоголівська Росія залишилася і в Росії совєтській, і совєтська комуністична Росія повна пик і рил, і в ній спотворений людський образ. І в совєтській комуністичній Росії є Хлестакови, Ноздрьови, Чичикови, і в ній торгують мертвими душами, і лже-іменований ревізор наводить на всіх жах. Найбільше проникав Гоголь у духів лжі, що терзали Росію. Гоголь пережив релігійну драму. Він був пригнічений тягарем зла, яке сприймав, і не бачив добра…» (Н.А. Бердяєв. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., Наука, 1989).
Ще можна було б написати книгу про кар’єру Чичикова в епоху посткомунізму, і це ще більше переконало б сучасного читача, як чорт заманює спокусами багатства по телебаченню і як зловтішно сміється, коли замість золота «мертві душі» розгублено тримають в руках побиті черепки.
«Мертві душі» звучать сьогодні, як посланці у наше сьогодення» саме через містичне проникнення в суть тих примарних бісових личин, які ховалися за зовні принадним персонажем у фраку.
Бо справді, якщо повірити в сатиричний характер творчости Гоголя, то з падінням кріпацтва в 1861 р. актуальність антипоміщицької сатири падає. На літературному обрії з’являються нові світила, а нове покоління заперечує старе, як у романі І. Тургенєва «Батьки і діти». А тим часом речник нової епохи Д.І. Писарєв не тільки не викреслює з першого ряду М. Гоголя, а навіть підносить його над іншими: «Новішу літературу заснував не Пушкін, а Гоголь. Пушкіну ми зобов’язані тільки нашими милими ліриками, а під впливом Гоголя зформувалися Тургенєв, Писемський, Некрасов, Островський, Достоєвський». Гоголь навчав сучасників думати над великими проблемами віку, це визнавали також ніґілісти, яким духовні та естетичні проблеми ні до чого.
«Вся тодішня молодь, — згадує мистецький критик В. Стасов, — була в захваті від «Ревізора». Ми повторювали напам’ять один одному цілі сцени, довгі розмови звідти. Дома чи в гостях нам доводилося вступати в гарячі суперечки з різними літніми (а інколи, соромно сказати, навіть і не літніми) людьми, обуреними тим новим – ідеалом молоді. Вони запевняли, що ніякої натури у Гоголя нема, що усе те його власні вигадки і карикатури, що таких людей зовсім нема на світі, а коли є, то їх набагато менше в цілому місті, ніж тут в одній комедії».
Прихильники Гоголя мали рацію вже тому, що глибоко відчували і знали його твори, а це доля рідкісних авторів. Противники Гоголя теж мали рацію в тому, що його персонажі не з натури. Для них — «то його власні вигадування». А насправді — вгадування типів, закорінених в народі. Бо справді, чому ми не називаємо людей іменами персонажів таких популярних авторів, як Тургенєв чи Достоєвський, а досі скрізь бачимо гоголівських типів?
Над цим задумувалось багато. Наприклад, Пришвін, який признався, що на схилі років може читати лише Гоголя, Лермонтова і Достоєвського, міркує так: «Гоголь силою слова хотів зв’язати нечисть, щоб звільнити від неї Красу і Добро. Він віддався цій справі з такою силою пристрасти, що його образи стали живими істотами, так наче автор вивів тих жителів темряви на світ».
Але чи тільки сила пристрасти надала універсальної впізнавальности тим образам? Адже Плюшкіним може бути професор, Ноздрьовим — заїжджий гастролер (який приватизував Гоголя і ототожнив з собою), Хлестаковим — комісар або нардеп, а Держиморда зі Сквозніком-Дмухановським наче й не розлучались. І що цікаво, майже всі люди досі знають ті липкі імена — вони мандрують від покоління до покоління і оживають за інших політичних обставин, виникають на нових колах повторень. Чичиков у ХХІ столітті, вкупі зі своїм юрисконсультом, давно покинув свій дрібний бізнес. Він перетривав будівництво комунізму і перекинувся на міжнародний простір, він прагне приватизувати живих і мертвих разом з їх майном і їхньою історичною пам’яттю.
Гоголь загадковий як письменник містичних глибин і дивних прозрінь уже від своїх перших українських повістей. Тоді він розгорнув кипучу творчу діяльність, і його внутрішнє життя було менш відоме.
Пізніше, вже на еміґрації, він заговорить мовою, якою письменники не говорять (про Бога говорено лише в Церкві): «Сотворив мене Бог і не приховав призначення мого. Народився я зовсім не для того, щоб створити епоху в літературі. Діло моє простіше і ближче. Діло моє те, про що повинен думати кожен, а не лише я один. Діло моє — душа і тверда, міцна основа життя. А тому і спосіб дій моїх має бути міцний, і творити я повинен міцно. Мені нічого поспішати; хай собі поспішають інші: спалюю, коли треба спалювати, і вірно чиню як слід, тому що без молитви не берусь ні за що».
І все ж таки Гоголь створив епоху в літературі. І створив він її сам тією духовною проповідницькою силою, якої сучасники не цінували.
Про це переконливо пише К. Мачульський в книзі «Духовний світ Гоголя» (1934):
«В області моральній Гоголь був геніяльно обдарований; йому було суджено повернути всю російську літературу від естетики до релігії, зрушити її з путі Пушкіна на путь Достоєвського. Усі риси, що характеризують «велику російську літературу», що стала світовою, були накреслені Гоголем: її релігійно-моральний лад, її громадськість і суспільність, її бойовий і практичний характер, її пророчий потяг і месіянство. Від Гоголя починається широка дорога, світові простори. Сила Гоголя була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашої словесности в епізод, до якого нема і не може бути повернення».
Дуже різкий висновок… Незаперечним тут є духовний акцент, та сила, що їй підкоряються, хоча й не розуміють — «сила в слабкості».
До речі, Гоголь, а за ним і Достоєвський, весь час підносили Пушкіна. А початок ХХ віку оформився в символі — Гоголя, Достоєвського, Толстого. Гоголь поміж них був найбільш асоціяльний, але найпослідовніший у євангельській вірі і найбільш таємничий містик. Сам його відхід був таємним і незрозумілим ні для друзів, ні для лікарів, ні для влади, яка навіть заборонила публікацію некрологів.
«Та страшна смерть — історична подія, зрозуміла не відразу — писав І.С. Тургенєв. — Це тайна, важка грізна тайна. Мені, далебі, здається, що він помер тому, що вирішив, захотів померти, і те самогубство почалося знищенням «Мертвих душ».
Містерія відходу Миколи Гоголя залишається таємницею. Досі живе леґенда про його пробудження від летарґійного сну в могилі. Духовна драма Гоголя — то унікальне явище в світовій літературі. І ніхто не має свого ключа до тієї драми.

Василь БЕЛЕЙ, м. Мукачів
ЧАР ЗЛА ЗАТЕМНЮЄ ДОБРО

Тепер часто лунають кличі: «Треба дати кожній людині можливість розвинути свобідно свою персональність; дозволити, щоб вона заспокоїла свої бажання, зазнала різних пригод і заспокоїла свою цікавість; треба збагатитися досвідом в доброму і злому; треба визволятися з усього, що обмежує і зв’язує».
Коли ж хто відважується піддати сумніву подібні заклики, в найкращому разі почує: старомодний, консерватор... Але мудрець у Святому Письмі повчав і перестерігав: «Чар зла затемнює добро» /Мудр. 4, 12/. А Христос закликав: «Чувайте й моліться, щоб не ввійти в спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» /Мт.26, 41/;
Головна, отже, помилка, а водночас яскраве виявлення погорди тих, хто підносить вищезгадані кличі, це зухвале переконання, нібито можна опертися спокусі зла власними силами, а також, що хто раз помилився, той вдруге не зробить тієї самої помилки. І хоч так воно повинно би бути, на жаль, так не є. Хіба за дуже рідкісними винятками. Здебільше буває так, що хто раз упав, той скорше впаде й удруге. Це і є отой «чар зла». Тим більше, що зло ніколи не показує свого правдивого лиця тут, на землі, а приходить у пишних шатах свободи досліду і природної потреби, щоб стати принадним і бажаним. Так спокушував диявол Єву – не в своєму дійсному вигляді лихого змія…
Подібне буває з кожною людиною, і то не лиш раз у житті, але при кожній нагоді, коли людина стоїть перед вибором між добром і злом .Таким чином, зло постійно змагається з добром. Зло з’являється у формі приємного смислу, в звабливому вигляді і розбурхує фантазію, а опісля притемнює розум і послаблює волю.
Ховаючи своє відразливе обличчя, зло з’являється як щось абстрактне, далеке і точно не визначене, одне слово, нешкідливе. Людина тоді ще почувається відважною і сильною та охочою робити лише добре… Коли ж настане буря спокус, іззовні та зсередини все її тягне до зла, – але під оманою добра. Тоді людина забуває всі свої постанови та вищі й тривкіші основи, і почувається роззброєною. Коли ж до того вона вже раніше в подібних нагодах піддалася спокусі, то звабливість зла стане ще потужнішою, а людина ще більш немічною, бо кожна поступка пристрасті послаблює волю.
Спитаємо: а де ж розум? Невже гіркість помилки, завданої нам шкоди так скоро затерлася у пам’яті?
Так, хто не має аж надто коротку пам’ять, то ще пам’ятає про наслідки зла. Але для звільнення потрібно великої доброї і сильної волі, скріпленої Божою благодаттю, іншими словами, зло треба перемагати не тільки самим знанням, в теорії, але ділом, у практиці. Досвід вчиняє нас розумнішими, однак не сильнішими.
Тому апостол Петро попереджає: «Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить довколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою… а Бог усякої благодаті, що вас покликав до вічної Своєї слави в Христі, Він сам, коли постраждаєте трохи, вас удосконалить, утвердить, зміцнить, утривалить» /1. Петр. 5, 6-10/.
Ісус Христос вчить нас, що добро і зло не будуть існувати разом вічно. Прийде час, коли Син Божий відокремить зло від добра, праведників від грішників. Кожна людина дасть відповідь за свої гріховні вчинки. І тому свята Церква, яка піклується про кожного свого сина чи дочку, навчає пам’ятати про День Судний. Перш за все вона пробуджує нас до покаяння і схиляє милосердя. Бо Христос говорить: «Бо голодував я, і ви не дали Мені їсти; спраглий був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене; був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у вязниці, і не відвідали Мене». /Мат. 25: 42, 43/.
Покаяння від гріхів необхідне для нас тут, на землі,бо там вже буде пізно, як і добрі діла треба творити тут – для людей і в ім’я Бога,
В День Страшного Суду святі покажуть свої страждання, а грішники свої нечестиві діла. Вуста тоді закриються в людей, і не буде потреби в запитаннях. Тіло стане немов дзеркало, в якому відобразяться всі діяння людські: тіла ціломудрених виявлять чистоту, а тіла нечистих обезславляться. Немає нічого таємного, що не стане явним.
Якщо ж хоче людина душу свою вчинити житлом, яке буде достойним для Бога, то повинна пам’ятати про страшний День Суду.
Під час Другої світової війни 1942 р. японці здобули острів Яву і недалеко від нього бомбардували голяндський корабель, що плив до Індії. Корабель пішов під воду. Між пасажирами був американський журналіст, який чудом врятувався від смерти. Він був два дні на воді і напів живого врятував його рибальський човен. Врятований згодом описує свої передсмертні хвилини життя: «При смерті дві речі цікавлять людину: Бог і родина. Смерти я не боявся, але в душі відчув великий жаль, жаль за гріхи, які вчинив, і думав, що було б добре, якби їх не було; жаль за речі, які міг зробити, але не зробив. Я собі дорікав, чому краще не використав свого життя, і тоді я молився: «Боже, дай мені ще трохи часу, а я буду старатися добре його використати».
Так і ми молімося, щоб Бог дав нам ще трохи часу і ми змогли добре його використати і приготуватися до вічности.

НАГАДАЙМО ЗАБУТЕ

Тричі подумай, перш ніж сказати

Якось до мудреця прибіг один з його учнів.
— Послухай, я тобі розповім, що про тебе говорять...
— Зачекай, — перебив його мудрець, — ти просіяв через три сита те, що хочеш мені розповісти?
— Через які три сита? — запитав здивований учень.
— Через три сита щирости. Давай подивимося, чи пройде все це через три сита. Перше сито — це істина. Чи відповідає сказане істині?
— Не впевнений, це слухи...
— А чи просіяв ти через друге сито, через сито добра?
— Ні, звістка не добра...
— Давай використаємо третє сито: чи важливо те, що ти хочеш мені розповісти?
— Та ні, не дуже важливо, — відповів присоромлений учень.
— Отже, якщо звістка не правдива, не добра, не важлива, — підсумував мудрець, — то не обтяжуй нею нашої голови.
Тарас КЛОК, студент 2-го курсу
філософсько-богословського факультету УКУ смт. Новий Яричів Кам’яно-Бузького
району на Львівщині

Христовi

Твій лик постав переді мною,
Коли я в благах спочивав.
Твій погляд сповнив мене болем:
Тебе я часто ображав.

І хоч я докору не бачу
В очах Твоїх, лише любов,
Та все душею гірко плачу,
Що я пролив Господню кров…

Василь ЯРЕМЕНКО, м. Хмельницький

ПРИТЧА ПРО ВИНОГРАДАРЯ І ДІЛОРОБІВ У ШЕВЧЕНКА І РЕМБРАНДТА

Після років солдатчини і заслання Т. Шевченко вважав, що він значною мірою втратив навички «живописца - творца», і вирішив продовжити, як вмілий рисувальник, свої заняття графікою, вдосконалившись у такому виді як гравюра та її складний технічний різновид — офорт, зокрема аквантинта. Ще навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він виготовив альбом ориґінальних офортів - естампів із задуманої періодичної серії під назвою «Живописная Украина», — яка мала стати своєрідною мистецькою енциклопедією України. «В технічному виконанні цих офортів, — писав визначний майстер графіки Василь Касіян, — відчувається залежність від прийомів репродукційної гравюри: Шевченко ще трактує офорт як засіб правильно перекладати ориґінальний малюнок сепією на мову заздалегідь виважених штрихів і тональних площин». «В технічному виконанні» — може й так, але проведена мною аналіза історіософського змісту офорту «Дари в Чигрині 1649 року» показує, що уже тоді в гравюрне мистецтво Шевченко привносить (зокрема і за допомогою світлотіні) панорамно-стереоскопічне розкриття історичного сюжету. Одне це вже було великим новаторством стосовно історичного жанру в графіці.
Якими ж мотивами керувався Шевченко, вибравши для свого офорту на здобуття академіка з гравюри твір Рембрандта «Притча про робітників у винограднику», написаний великим голляндцем 1637 року. Погляд В. Касіяна, що картина привернула увагу Шевченка досконалою художньою майстерністю та «не лише правдивістю життя, а й соціяльним змістом — конфліктом між виноградарем і його робітниками», не можна вважати вичерпним з огляду на певні ідеологічні шаблони «збільшовиченої ери». Тоді навіть висловлювалася кон’юнктурна думка, що поштовхом до створення цієї картини був страйк ляйденських підмайстрів у 1637 році. «Соціяльний конфлікт чітко відтворений у невеликій картині Рембрандта — ось чим вона привабила Шевченка», — наголошував і Платон Білецький. Правда, перед цим мистецтвознавець «зробив заявку» на глибше тлумачення: «Картин Рембрандта, Шевченкового кумира, більш ефективних та значних за психологізмом, окрім обраної ним, в Ермітажі було декілька. Вибір визначили не якісь особливі формальні позитивні якості твору, а сюжет, що перегукувався з умонастроями гравера...».
Гадаю, можна виділити кілька мотиваційних плянів або, точніше, пластів. Найпомітніший — це загальне Шевченкове захоплення Ребрандтом ще з часів навчання в Академії, використання його творчих прийомів та попередня підготовка до виготовлення гравюри саме на його офортах. «Безперечно риси конгеніяльности все приводили Шевченка до Рембрандта, та й при мистецьких можливостях Шевченка, очевидно, ніхто з живих не міг бути йому ментором, і він звернувся до генія минулих часів», — констатує Д. Антонович. Борис Суханов - Подколзін згадував, що Шевченко, «коли почав займатися офортними роботами, обрав собі керівником і наставником великого майстра цієї справи Рембрандта і старанно копіював його малюнки». І тоді уроки малювання, які брав маленький Борис у Шевченка, переривалися «пропозицією іти разом в академічну бібліотеку, Ермітаж чи до когось із колекціонерів, аби подивитися який-небудь небачений ще рембрандтівський офорт». Дослідникам відомо близько 300 офортів Рембрандта — стільки як і його живописних полотен, і вони вважають, що технікою офорту голяндець «володів неперевершено досконало». Товариш Шевченка по Академії В. Ковальов 1896 року свідчив, що «Тарас Григорович перший у нас в Росії почав гравірувати голкою на міді за способом і манерою фламандців ХVII століття, дотримуючись манери Рембрандта». Його і називали «російським Рембрандтом»
Другий мотиваційний пласт — це вражаюча світоглядно - творча спорідненість двох художників. Значною мірою — на інтуїтивному рівні. Адже Шевченко не міг досконало знати творчий доробок свого великого попередника. Крім того, це спільне в нього поширювалося і на царину літератури. Візьмемо спільність тем. Наприклад, картини Рембрандта «Як Жижка присягає помститися за Гуса», «Поклоніння волхвів», «Повернення блудного сина», «Святий Павло в темниці», «Христос і самаритянка», «Давид і Урія», «Вірсавія», «Жебраки біля дверей будинку», «Мандрвні музики» змушують одразу пригадати Шевченкові твори: поему «Єретик», офорт «Дари в Чигрині 1649 року», серію «Притча про блудного сина», сепії «Визволення апостола Петра з темниці», «Самарянка», поему - триптих «Царі», сепію «Байгуші». Єднає митців схильність до вибору біблійних сюжетів, до зображення жебраків — просящих, сімейних портретів і, особливо, автопортрету. «Автопортрети Рембрандта — це, по суті, втілена пензлем розгорнута історія становлення особистости, руху характеру, все вищої духовности портретованого, це історія особистости самого мистця, але значною мірою і людської особистости взагалі», — зазначає Кіра Шахова. Так і в Шевченка. Особливо багато спільного в останніх, «осінніх», автопортретах художників. А що може бути ближчим за спільність у самопізнанні і його творчому самовираженні?
Мистецтвознавці констатують, що Рембрандт не дотримувався певного напрямку в творчості, прагнув до простоти з одночасною демонстрацією безмежного багатства змісту і форми, був універсальним в охопленні життя, вмів заглянути в саму суть людської душі, у нього були постійні теми і він мав схильність до спілкування з людьми низького походження. «Рембрандт — поет страждання і милосердя. Все некрикливе, нужденне, всіма забуте йому близьке й дороге», — наголошувала російська дослідниця Анна Калініна. Це ж саме було притаманне і Шевченкові.
Але найважливіше в цьому мотиваційному пласті — христологічна складова. Основою світогляду Шевченка був антропоцентризм, який у нього, як людини релігійної, засновувався на христоцентризмі, що яскраво проявлялося в творчості. Іван Дзюба точно вказує, що у Шевченка «бачимо дивовижну емоційну цілісність мови про Христа» і для нього «в Христі ніби «знімається» відстань між людиною і Богом». Так само і в творчості Рембрандта. Ось як бельгійський письменник Еміль Верхарн (1855 - 1916) сприймає образ Христа на його картині «Учні в Еммаусі»: «Ніколи ще не являв живопис такого вражаючого Божого лику. Голови Христа, написані Леонардо да Вінчі, Тіціяном, Рубенсом, Рафаелем і Веласкесом, здаються поверховими в порівнянні з головою, написаною Рембрандтом. Годі передати безкінечну людяність цього обличчя. В ньому втілена вся ніжність життя і весь смуток смерти. Його очі із такої глибини дивляться на страждання людства, а Його лоб здається таким ясним серед мороку, який огортає весь світ!».
Дослідники української графіки констатують, що протягом XVI - XVIII ст. в Україні був створений мистцями своєрідний «графічний сценарій» майже всіх біблійних книг, і євангельські притчі займали в ньому помітне місце, особливо при ілюструванні книги «Євангелія учительна» (1637), де є і зображення з гравюри, що передає сюжет притчі про виноградаря і робітників.
Отже, для Шевченка — мистця обрання саме такого твору для офорту серед іншого було і продовженням досить потужної вітчизняної мистецької традиції. У Шевченковому лексиконі слово «притча» належить до найвживаніших і використовується, на відміну від нинішньої практики, виключно за його біблійним спрямуванням; як розумне, глибинне напучування, якщо його самостійно прочитати, щоб воно стало переконанням. Крім того, Шевченко розумів, що саме притча якнайкраще сприяє реалізації в образотворчому мистецтві вічної ідеї синтезу слова і художнього зображення.
Отже, відповідь на питання, якого «прочитання» свого офорту за твором Рембрандта хотів Шевченко, і складає третій, основний, визначальний мотиваційний пласт вибору. А вона може бути короткою: цим офортом Шевченко хотів донести до людей багатий зміст Христової притчі про робітників у винограднику, яка міститься в Євангелії від Мат. [20:1-16]. І її назву слід подавати за українськими перекладами Євангелій: з прийменником «у» - «у винограднику»), а не «на» — «на винограднику», як це нині робиться в шевченкознавчій літературі. Адже в християнстві «виноград», «виноградна лоза» символізують Ісуса Христа та Його науку, а «власник виноградника», «виноградар» або «господар» — символи Бога Отця. В Євангеліях від Марка і від Луки є притчі про виноградник та виноградарів, сюжетно відмінні від аналізованої, але тематично пов’язані з нею. В них розповідається про чоловіка, який насадив виноградник, доручив його робітникам-виноградарям, а пізніше безрезультатно посилав слуг і, зрештою, улюбленого сина, щоб узяти частку «плодів виноградних». Посланці були зневажені, а син убитий [Мк.12:1-8];Лк.20:9-15]. Із загального контексту зрозуміло, що посланий «син возлюблений» є алегорією Христа — «Сина Бога живого». А в Євангелії від Івана знаходимо й остаточне пояснення: «Я — виноградина правдива, і Отець мій — виноградар... Хто пробуває в Мені, і Я в ньому, той багато плоду приносить... В Моїй любові будете пробувати, коли заповіді мої будете зберігати, як і Я зберіг заповіді Отця Мого і в Його любові пробуваю» [Ів.15:1-10].
Платон Білецький стверджував, що в сюжеті притчі про те, що всі робітники, незалежно від часу праці у винограднику, одержують однакову платню, закладена ідея: «Бог однаково жалує всіх, хто заради Нього «потрудиться». Новочасний мистецтвознавець Дуглас Маннерінґ вважає, що смисл притчі в тому, що «навіть ті, хто увірував останніми, будуть врятовані». Божа справедливість не встановлюється за загальноприйнятою людською мірою, і дуже важливо, чи зможемо ми зрозуміти й визнати Божу свободу в оцінюванні, не перераховуючи й не обурюючись. Шевченко, вочевидь, бажав у своєму офорті донести цю думку. Але не її єдину. Притча була Ісусовою відповіддю на питання учнів, що вони будуть мати за те, що пішли за Ним, і в ній мовлено «Царство небесне подібне до чоловіка — господаря, що рано вранці вийшов найняти робітників у свій виноградник». Отже Шевченко прагнув також донести ідею неприпустимости меркантильного ставлення до Христової науки, уречевлення «раю». «...Божеє Царство всередині вас» [Лк.20:20-21].
Цій Ісусовій притчі передують Його слова «Багато з перших будуть останніми, а останні — першими». Вони ж і завершують її з наступним додатком — продовженням в пізніших текстах: «...бо багато є покликаних, але мало вибраних». У притчі також звучать запитання: «Чого тут весь день стоїте бездільно?», «Хіба не вільно мені робити зо своїм, що захочу?» [Лк.20:6,15]. Оці нагромадження низки метафоричних слів — своєрідного рефрену «перші - останні» з його тлумачним відповідником «покликані - вибрані» в зв’язку з роботою (а вона ж по суті є алегорією процесу прилучення до Христової науки) і стосовно очікування «платні - винагороди» за це (парадокс: той, хто навчає, ще має й платити тому, кого навчає), «діло - бездіяльність», «вища воля», — зрештою концентрують увагу на головній думці в ній: Царство небесне і спасіння досягаються Христовою наукою в любові до ближнього, що проявляється в безкорисливих ділах. На картині Рембрандта і блискучому Шевченковому офорті про Христа — Бога та Його науку нагадує потужний потік світла, що лине з високих вікон. Доречно нагадати, що в своєму «Букварі» Шевченко називає Божеє слово «святим, тихім світом», що «осліплює очі людей поганих». Один із чоловіків на картині зняв капелюха перед господарем виноградника, але одночасно і заслонився ним від того світла. Христос ніби незримо присутній при «розрахунку», тобто воздає кожному за діла його.
Переконливим доказом того що Шевченко тлумачив дану притчу передусім в такому ключі, є те, що в своїй заяві до Ради Академії мистецтв про надання йому звання Академіка він пише, що виготовив гравюру «с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и делателях», українською мовою — «про виноградаря і ділоробів». В описі речей Шевченка, що залишилися після його смерти, теж значиться «картина гравированная оригинальная Рембрандта, изображающая Притчу о виноградаре и делателе в золоченой рамке и под стеклом». Вважаємо, що Шевченко цілком свідомо залишив у назві взяту із тексту Євангелії церковно - слов’янською мовою лексему «делатель», яка на той час вживалася і в російській літературній мові. В тлумачному словнику В. Даля, як і в інших словниках російської мови, це слово пояснюється як «делающий что - либо, роботающий, трудящийся человек», а не просто «робітник» на взірець пушкінського Балди. Недаремно Микола Гоголь використав у «Мертвих душах» це слово для підсилення іронії стосовно пройдисвіта Чичикова: «Один говорил, что Чичиков делатель государственных ассигнаций, а потом сам прибавлял: «а может быть, и не делатель». Можна бути робітником, а діла не робити. Пригадується Шевченкове ж: «Які ж мене, мій Боже милий, Діла осудять на землі?». В староукраїнській мові слово «дєлати» або «дилати» поєднується з поняттям плати за зроблене — «заплату ділати».
Отже, Шевченкова назва цілком адекватно відбивала глибинний християнський зміст твору і її варто закріпити принаймні за його офортом. Адже є те, що називаємо «авторською волею». Тим паче, що картина Рембрандта тривалий час не мала сталої назви: «Притча про виноградарів», «Притча про виноградний сад», а у ХVІІІ ст. гравюра з неї навіть іменувалася «Амстердамський багатій».
В християнстві аналізована притча відноситься до першої групи притч, «в яких розглядається Царство Боже в період його підготування у Старому Завіті», де «зображується, як часто обраний народ виявлявся невірним своєму покликанню і тим самим готував своє заперечення». Отже, притча містила ще й історіософський підтекст етнічного спрямування. Він значно увиразнюється, коли наявна в ній формула «останні будуть перші, а перші - останні» в притчах про виноградник і виноградарів уже в наступних Євангеліях — від Марка і від Луки — доповнюється висловом «Камінь, який відкинули будівничі, став каменем наріжним» [Мк.12:10; Лк.20:17], що його Христос взяв із псалму 117. Саме цією алегорією стосовно України закінчується твір Миколи Костомарова «Книга буття українського народу» або «Закон Божий», який був засадничим документом в середовищі кирило - методіївських братчиків. Цей же вислів є й епіграфом з посиланням на псалом до основного тексту Шевченкової поеми «Єретик». Тут «камінь» за біблійною символікою — Христова наука, що багатьма відкидається. Відомо, що поетову душу в останні роки життя знову ятрили роздуми про долю України. Метафорика притчі якраз давала можливість підняти і проблему минулого та майбутнього України, її призначення.

Олена ПУШКАР,
м. Харків
Проща на батьківщину Йосифа Сліпого

На початку вересня поїхали ми, група прочан із Харкова, на прощу, присвячену патріярхові Йосифу Сліпому. Нас запросив Богдан Тернопільський, парафіянин греко-католицького храму св. Миколая у Київі, що на Аскольдовій могилі. Родом він з того самого села Заздрість на Тернопільщині, де народився сподвижник віри Йосиф Сліпий. Очолив цю поїздку київський священик отець Ігор.
Ми приїхали до манастиря у селі Заздрість, де мала бути відправлена Служба Божа. Біля манастиря – хата батьків Йосифа Сліпого. (Це прізвище дісталося його родові від прадіда-козака, якого було осліплено у Теребовлі польським магнатом).
Я молилася до Господа за нашу прощу, за державу, а також за здійснення Божих обітниць в житті моїх дітей. І тут я особливо відчула, що Йосиф Сліпий є могутньою об’єднавчою постаттю в сучасній українській духовній історії. Ось як він благає нас всіх зі сторінок Заповіту: “Один одного обіймімо! Промовмо – “Браття!” Ідіть слідами слуги Божого Андрея, який ціле своє життя присвятив великій ідеї з’єдинення християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські релігійні громади на українській землі, всі бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога!”
Після Літургії ми відвідали хату-музей Йосифа Сліпого. Старовинні сільські меблі, посуд, образи… Якою була мати Йосифа? Напевно, завжди у праці, в турботах про дітей, а їх було п’ятеро. Коли малий Йосиф тяжко захворів, мати понесла хлопчину до Чудотворної Зарваницької ікони. Ішла пішки, відмовившись від будь-якого транспорту, обливаючись сльозами, несла малого Йосифа до Небесної Матері. І чудо сталося: хлопчик одужав.
”Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком та ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імені своєї Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря”, – писав Йосиф Сліпий у своєму Заповіті.
Після відвідування села, після спільної Хресної дороги, яку ми пройшли пішки (а це 28 кілометрів) і читання на стаціях Заповіту Йосифа Сліпого, після молитов біля Чудотворної Зарваницької Божої Матері я відчула зцілення й піднесення, моя віра зміцніла.
Алла КОСОВСЬКА

Жайворонок

Перед Великоднем тато привіз нас: сестричку Таню, маленького братика Павлуся й мене, до нашої старенької бабусі Дарки, що запросила нас у гостину.
Приїхали ми досить пізно; повечеряли й полягали спати, а тато одразу поїхав додому, бо мусив іти на роботу.
Вранці бабця збудила нас і сказала:
— Завтра в нас велике свято — Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це — весняне свято, і в цей день є в нас звичай випускати пташок із кліток. А крім того, до цього дня всі господині печуть із тіста жайворонків. У нас пташок у клітках нема, так ми собі їх напечемо. Ось уставайте мерщій та поможете мені ліпити пташок, бо тісто вже підросло.
Повторювати бабусі не довелося: і мене, й Таню, і навіть малого Павлуся наче вітром здмухнуло з ліжок.
Ми скоренько вмились і вишикувалися рядочком, чекаючи бабусиних наказів.
— Зараз я вам покажу, як це робиться, — сказала бабуся і взяла з макітри шматочок тіста. Вона почала швидко бгати в руках цей шматочок, а тоді стала з нього виліплювати спочатку голівку із дзьобиком, тоді тільце й крильця, і нарешті — хвостик. Ми всі дуже зраділи, коли таке побачили, а коли ще бабуся, замість очиць, втулила в тісто дві родзинки, Таня й Павлусь аж застрибали й заплескали в долоні. Мені теж хотілось підстрибнути з радощів, але я посоромився, бо вже великий...
Бабуня дала кожному із нас шматочок тіста, щоб ми самі спробували ліпити жайворонків. Це було дуже важко: тісто липло до пальців, а крильця виходили товсті й незграбні...
Найкраще справа пішла у Тані. З-під її спритних пальців крильця виходили тоненькі, а хвостик куценький і задертий догори. Пташка вийшла смішна, але зграбненька. А з моєї пташки всі таки попосміялись! Таня казала, що в мене не пташка, а жабка. Я хотів був за це Таню вдарити, але бабуся сказала, що в піст воювати гріх... Тоді я зім’яв свою пташку й став знову ліпити крильця, й хвостик, і дзьобик. І вийшло краще. Аж коли мій жайворонок поглянув на мене своїми очицями-родзинками, мені стало зовсім весело.
У Тані були вже дві пташки, у мене одна, а бідний Павлусь усе м’яв і м’яв свій шматочок, і нічого в нього не виходило! Він хотів був уже заплакати, але бабуся подарувала йому свого найкращого жайворонка — а їх у неї було вже десять! Павлусь зрадів і передумав плакати.
Мені було трохи прикро, що в нього такий гарний жайворонок, але бабуся сказала, що Павлусь іще маленький і сам виліпити не може. Ну, нехай!
А я тоді добре взявся й зліпив таки гарну пташку, навіть кращу ніж Танина! Піч була вже гаряча. Ми посадили своїх жайворонків на бляху та й засунули в піч. Зверху бабуня помастила їх солодким жовтком, і, коли вони спеклися, ми були страшенно раді, що наші жайворонки такі гарні, блискучі й золоті.
Павлусь зажадав, щоб його пташка полетіла, і попросив відчинити вікно. Такий смішний! Йому вірилось, що пташка з тіста може літати! Але бабуся сказала, що ці пташки неживі, і їх краще буде завтра з’їсти.
Другого дня, побавившись добре із нашими пташками із тіста, ми їх зі смаком поїли.

Щоденна молитва

Ісус на порозі.
Мати Божа в дорозі.
Ангелики по боках.
Я, Боже, в Твоїх руках!

Юрко ГУНДИЧ
Яблунька

Маленька Наталя живе у великому міському будинку. Сиділа вона якось на кухні й їла яблука, а зернятка кидала за вікно. Одне зернятко не захотіло падати звисока. Стриб — та й опинилося в щілині за рамою.
Сидить нищечком і позирає, чи знає дівчинка, що воно там заховалося?
Лежить день, другий. Пролежало всю зиму. Холодно зерняткові, не вкритому землею. А за вікном — віють сніги, мороз шибки порозмальовував. Аж ось під весну сонце пригріло. Розтав лід на шибках і побігла струмочками вода. Тепло стало й зерняткові. Пити захотілося. Набубнявіло воно, тріснуло й виставило на світ два тугі листочки. Побачила їх Наталя:
— Мамо! Що це?
— Яблунька народилася, донечко.
— То це ж я посіяла цю яблуньку! — весело вигукнула Наталя.
— От і добре, — сказала мама, — а зараз ми її візьмемо та й пересадимо в землю. Нехай росте у нашому дворі, під вікном. А ти, Наталю, доглядай тепер свою яблуньку.

Микола ПОГІДНИЙ-УГОРЧАК
Щаслива зустріч

З дерев’яного вулика вилетіла маленька бджілка. Летіла, бриніла, але якось важко, томливо, сумовито. Ще холодком подувало, ще зимою лякало.
Летить бджілка і дивиться, а перед нею не то царівна, не то князівна, та така гарна на вроду, що бджілка сіла на листочок і задивилася.
Князівна усміхнулася і каже:
— Будь щаслива, моя бджілко! Чого ти сумуєш, чого горюєш? Скажи мені, чого тобі треба?
— Тепла хочу, — відповідає бджілка. — Маю великі обов’язки. Мій господар пасічник випустив мене з вулика, поблагословив іконою і сказав: «Іди, гуляй і солодкий медок мені збирай!» А я не годна, не маю сили, бо холодно й голодна!
Тоді князівна нахилилася над бджілкою, пальчиком її діткнулася і дивним духом на неї подула. А бджілка від того подиху наче повеселішала: крильцями замахала, вусиками заграла і дивується, що воно таке?
Князівні це сподобалося, і вона знов питає:
— Скажи мені, бджілко, чого ти ще хочеш?
— Хочу силу мати, хочу всі поля облітати! — відповіла маленька бджілка.
— Гаразд! — промовила князівна. Підняла рученьку вгору, тричі махнула, хмари розгорнула, і враз блиснуло ясне сонечко.
А бджілка так утішалася, що враз крильцями заграла і почала довкруги князівни кружляти, бджолину пісню співати.
Князівна здогадалася, що бджілка ще чогось собі бажає, то ж її й питає:
— Чого ще тобі потрібно, моя люба бджілко?
— Нічого більше не хочу, тільки цвіту! У квітках пахощ прекрасний, а медок молодий і запашний.
Князівна головоньку склонила і свою білу ручку до землі приклала. І зараз скоїлося не чудо, а диво, всю землю розкішним цвітом укрило. І все заграло розкішними барвами, кучерявими листками, дрібними пелюстками. А бджілка, як це все побачила, з радості затремтіла, крильцями забриніла і запитала:
— Скажи мені, хто ти — царівна, чи князівна, чи боярівна? Хто ти така вродлива? Хто ти така мені зичлива, що стала в пригоді немічній бджілці?
Князівна чарівно до неї усміхнулась, до сонечка свої оченята піднесла і сказала:
— Я — весна!
Як бджілка це почула, то з радости за голод забула. Вона крилонька свої підняла, підлетіла вгору назустріч сонечку золотому і заспівала:
Гей, весна-князівна з нами!
Вже минувся холодок,
Світ замаєний квітками,
Буде знов смачний медок!

Галина МАНІВ
БОГОРОДИЦЯ «ЖИВОНОСНЕ ДЖЕРЕЛО»
З нової книги оповідей про святі образи

Божа Мати є Джерелом Життя, бо від Неї народився Христос — Дорога, Істина й саме Життя. Тому нікого, напевно, не дивує, що в багатьох містах і селах України підносяться біля криниць і струмків храми Живоносного Джерела, присвячені нашій Заступниці. Здається, такий звичай існував завжди. Проте все має свій початок. Ця історія сталася з візантійським воєводою Левом багато-багато сторіч тому — 450 року. У п’ятницю Світлої Седмиці воєвода вирішив прогулятися в гаю, що ріс неподалік від Константинополя. На дорозі він зустрів сліпого. Бідолаха довго блукав, тому зовсім знесилився та помирав від спраги. Лев пожалів нещасного. І хоча сам він був людиною заможною та сановною, не погордував бідним калікою, а взявся йому допомогти. Він посадив сліпого під деревом, а сам пішов шукати для нього води. Довго блукав воєвода околицями, а джерела так і не знайшов. Він уже й не сподівався на це. Аж раптом почув жіночий голос: «Не втрачай надії, імператоре Леве, прямуй у гущавину. Там ти знайдеш джерело. Набери з нього води та напій спраглого, а потім нею змасти його очі. Тоді зрозумієш, ХТО тут до тебе промовляє».
Лев здивувався, що його назвали імператором, але пішов туди, куди звелів йому голос. Він справді знайшов у гущавині джерело, в якому плавало сім золотих рибок. Воєвода набрав із нього води й приніс сліпому. Ледве встиг він помастити йому очі, як той прозрів. Тоді побожний сановник зрозумів, що до нього промовляла Сама Цариця Небесна.
Звістка про чудесне уздоровлення сліпого облетіла столицю та її околиці, й багато людей, особливо хворих, стали приходити до джерела. Від його води часто відбувалися зцілення. Тому джерело почали називати «Живоносним».
А згодом справдилися слова Богородиці - милосердний воєвода став імператором Візантії та правив під іменем Лев І Маркел. Він збудував у гаю храм, прикрасив його всередині мозаїкою, а над самим джерелом помістив ікону Пречистої Діви з Божим Дитям, яку теж почали називати «Живоносним Джерелом». Вдячні прочани хотіли мати в себе список з цього образу. Тому з ікони стали робити копії. Спочатку робили точні списки — на них не було джерела (адже ориґінал не потребував зображення водойми — під іконою било справжнє джерело). Але з часом, щоб показати, що це саме ікона «Живоносне Джерело», на ній стали дописувати широку кам’яну чашу (фіялу), над якою сидить Богородиця з Дитям. А ще пізніше на іконах «Живоносне Джерело» почали зображати водойму та фонтан.
Візантійські імператори вважали своїм обов’язком дбати про цей храм. Імператор Юстиніян збудував над святим джерелом ще величнішу церкву. Цариця Ірина відбудувала її після землетрусу. А коли землетрус знову пошкодив храм, його відновив імператор Василій І Македонянин. Його син— імператор Лев VI Філософ — сприяв розквіту тут манастиря, ченці якого прославилися чудовим співом.
Богородиця не полишала цих місць Своєю турботою. Чудеса зцілень від джерельної води не припинялися впродовж сторіч. «Яка мова може розповісти, скільки чудес та вода подала і навіть донині дає», — у захваті написав візантійський історик Никифор Калліст в XIV столітті та, сповнений вдячности, прославив Небесну Цілительку в чині служби Живоносному Джерелу.
Здавалося, богослужінням на святому місці не буде кінця. Але 1453 року візантійською столицею заволоділи турки, і для християн настали тяжкі часи. Храм Живоносного Джерела і манастир при ньому спорожніли, квітуча досі місцевість стала мусульманським кладовищем. Згодом був зруйнований і храм Живоносного Джерела. До руїн приставили стражника, який забороняв наближатися до цього місця. З часом суворість заборони пом’якшилася, і християни змогли збудувати там невелику капличку. Проте, й вона у 1821 році була зруйнована, а джерело засипане. Християни знову розібрали руїни, відкрили джерело і, як і раніше, з вірою та молитвами черпали з нього воду. Втім, тільки через чотирнадцять років османська влада дозволила їм збудувати тут новий храм. При ньому також влаштували лікарню та притулок. У цьому храмі й тепер з-під ікони Пресвятої Богородиці струмує цілюща вода. Знову відправляються тут богослужіння, особливо урочисто – в п’ятницю Пасхального Тижня, в день знайдення майбутнім імператором Левом цілющого джерела. Цей день тепер святкують як День ікони Божої Матері «Живоносне Джерело».
А звичай освячувати джерела біля манастирів і присвячувати їх Божій Матері, а також писати ікони Богородиці, звані «Живоносне Джерело», став ширитися християнським світом. Ось, наприклад, у Криму, де були грецькі колонії, знайдено глиняний таріль, датований ХІП-ХІУ століттям, на якому зображено Богородицю, що стоїть у чаші зі зведеними в молитві руками. Досяг цей звичай і Афонської гори. А звідти у XVI столітті прийшов до України.
Така традиція не була зовсім новою для наших людей. Здавна в Україні будували храми на місцях з’явлення Богородиці та її ікон, і часто там починали бити цілющі джерела. А з XVI століття стали присвячувати нашій Заступниці й інші джерела та криниці, будувати біля них храми Живоносного Джерела.
Є кілька таких храмів і в Київі. Найвідоміший з них побудовано 1913 року біля Східньої В’їзної брами на території Нижньої лаври. У роки Другої світової війни церква дуже постраждала — було зруйновано її верхній ярус. Остаточно відновили храм Живоносного Джерела тільки в 2001 році. Цього року він був освячений і туди перенесли з Аннозачатіївської церкви, що на Дальніх печерах, список ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело». Цей список був зроблений в Київо-Печерській лаврі в тому ж таки 1913 році, коли споруджено храм.
Образ Божої Матері «Живоносне Джерело» — один із найулюбленіших у християнського люду. Глибоко шанував його преподобний Серафим Саровський і закликав вірних приходити й молитися перед цією іконою. Ті, хто з вірою молиться біля ікони Богородиці в храмах Живоносного Джерела, зціляються від недуг. Однак, не лише там, а й у кожному храмі Пресвята Діва дарує втіху та зцілення всім, хто звертається до Неї з молитвами. Адже благодать і сила Божа не обмежуються одним місцем. Всюди, де тверда непохитна віра й палка щира любов до Божої Матері, виливається на людей невичерпне джерело Її милости.

Андрій НІМЕНКО
Мальована пісня

Мальована пісня
По вулиці бігла,
По білому — синє,
По синьому — біле.

Зустрів тую пісню
Мальований хлопчик,
По білому — синє,
По синьому — біле.

На коника-пісню
Мальований хлопчик
Вискакує сміло,
По синьому — біле.

Гасає щодуху,
Співає щосили,
По білому — синє,
По синьому — біле.

Оксана ЛЯТУРИНСЬКА

Летять лелеки

Клекіт, клекіт, клекіт!
То летять лелеки
радісним ключем.
Вибігай, хапцем
під веселий гомін
набирай соломи!

— Не летіть, лелеки,
від села далеко! —
Крильця вам спадуть.
Ви сідайте тут
і на селянську стріху
людям на утіху!
Хата недалечко.

Тут вам на гніздечко
от соломи жмут,
хлопці й ще знесуть,
ще знесуть чимало,
щоб не нарікали!

Надія КИР’ЯН
ЗЕРНЯТКО І ЯЄЧКО

Зустрілися на стежинці зернятко і яєчко і засперечалися, хто з них важливіший. Зернятко сказало «Я», а яєчко також сказало «Я».
Із зернятка проклюнулася рослинка, із яєчка — пташенятко.
Минув час, веселий соловейко вмостився на гілочці зеленої яблуньки і заспівав для неї чарівну пісеньку. Яблунька дивувалася, як із маленького яєчка міг з’явитися дзвінкоголосий соловейко. А соловейко дивувався, як із такого непоказного зернятка виросла красуня-яблунька.
І це диво (і зернятко, і яєчко) зветься початок життя.

Костянтин ЛИПКІВСЬКИЙ, голова дослідницького центру
До 145-річчя Митрополита Василя Липківського
КИЇВСЬКІ АДРЕСИ
(Фраґменти з дослідження)

Київ і Василь Липківський… Василь Липківський і Київ … Надто глибинний і важливий їх взаємний зв’язок, щоб не бути відчутним і нині.
Двічі ставав Василь Липківський киянином. Вперше – в юнацькому віці осягнення світу й науки – на десять років навчання у семінарії та духовній академії. Вдруге – у зрілі роки креативної, важкої та, водночас, світлої праці для рідної Церкви, для Матері України. Вдруге – на довгі і невблаганно короткі літа, і вже – назавжди, до трагічного скону.
Між цими двома ознайомленнями-освоєннями Київа був дванадцятирічний проміжок – у часі, та не у діях. Період ставлення, мужіння Василя Липківського на церковній ниві Липовеччини, під час якого він аж ніяк не втрачав контактів з Київом…
Невідомо, чи бував Василь Липківський в Київі у дитячому віці, чи, може вперше побачив його у 1879р., коли після навчання в Гуманській (Уманській) бурсі потрапив на шість років до семінарії, що містилась по вулиці Кирилівській (зараз Костянтинівська).
У 1886р. Василь Липківський вступає до Київської духовної академії, новий навчальний корпус якої знаходився за якихось триста кроків від семінарії – у будинку №3 на Контрактовій площі.
Академія мала славну історію, була визнаним осередком церковної науки і просвіти, з яким були пов’язані життя й діяльність відомих учених, церковних і громадських діячів, письменників, композиторів та інших діячів культури. В Академії була велика бібліотека, при якій багатий (до 17 тис. одиниць зберігання) церковно-археологічний музей; її професори створювали ґрунтовні монографії, публікували у періодичних виданнях (не тільки академічних) численні статті, які високо оцінювались сучасниками. Один з професорів – Ф. Лебединцев, якого зараз називають «своєрідним предтечею українського автокефального руху», заснував і редагував журнал «Киевская старина», що мав багато прихильників і дописувачів (серед них і Василя Липківського)
10 червня 1889р. Рада Київської духовної академії схвально оцінивши дисертацію Василя Липківського «Боротьба Маккавеїв з сирійськими царями: її причини і значення в історії іудеїв», присудила йому ступінь кандидата богословія.
1903 р. протоієрея Василя Липківського призначають завідувачем церковно-вчительської школи (семінарії) у м.Києві, що була розміщена у тільки но спорудженому триповерховому будинку по вул. Баговутівській, 2.
У грудні 1903р. на нього покладають ті ж функції у Печерській недільній школі, а згодом він стає ще й законовчителем у начальному закладі П.Д.Новицької по вул. Золотовороцькій, 3.
На цей час В. К.Липківський був вже повністю сформованою особистістю з певним світоглядом. Маючи за плечима вагомий досвід спілкування з різними верствами населення, він став не просто прихильником, а проповідником виховання у кожній людині чуттів духовного визволення, національної гідности, любови до рідної, Богом дарованої мови, рідної Церкви.
Посівши місце директора церковно-вчительської школи, В. Липківський підібрав педагогічний персонал переважно з національно-свідомих українців (зокрема, вчителем церковного співу й музики став молодий композитор Кирило Стеценко), що викликало невдовзі незадоволення офіційних кіл і його вимусили піти з цієї школи.
У вересні 1905р. Василь Липківський стає настоятелем церкви Покрови Пресвятої Богородиці (у документах щодо призначення її називали Київо-Солом’янською церквою) і залишається ним до 1919 р. Будівлю Церкви було зведено 1897р. на вул. Мстиславській, 20 (зараз М. Островського, 20) поруч з церковним будинком, в якому він мешкав.
Перебуваючи настоятелем солом’янського храму, він відзначався як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі, побудовою причетницьких будинків, проєктуванням нової Церкви на Батиєвій горі), роботою церковно-парафіяльної школи — тощо.
«Засланий» на Солом’янку, В.Липківський не обмежує коло своєї діяльности. Він виступає зі статтями у «Киевских епархиальных ведомостях», бере активну участь у наступних єпархіяльних з’їздах духівництва та деяких інших громадських актах і заходах. Зокрема, у Першому з’їзді бджолярів Київської єпархії, де його було, як знаного бджоляра-практика, обрано Головою з’їзду. Засідання з’їзду проходило у приміщенні Київського жіночого духовного училища по вул. Десятинній, 4/6
Не полишає в цей період В.Липківський й учителювання, вважаючи чи не найважливішим своїм обов’язком виховання духовности людини, що починається з дитячих років. 1 листопада 1905р. його було призначено законовчителем Київського залізничного училища. Від 1907р. працював у Київській жіночій гімназії М.І.Левандовської, (вул. Володимирська, 81), де викладав Закон Божий до осени 1918р.
Крім того в різні роки працював законовчителем ще у кількох навчальних закладах. З грудня 1910р. – у Комерційному училищі Товариства поширення в м. Києві середньої комерційної освіти (вул. Володимирська, 7, садиба з флігелем). Серед викладачів училища були також Д.Дорошенко – історик, публіцист, громадський діяч та І.Огієнко – церковний і державний діяч, з яким життєвий шлях В.Липківського перетинався й пізніше. Цікаво, що у цьому будинку саме тоді мешкав відомий письменник Іван Нечуй-Левицький (згодом тут була школа, а зараз – одна з катедр Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету України «КПІ»).
З жовтня 1912р. В.Липківський викладав у Київському залізничному училищі Служби Руху, що орендувало спочатку кілька кімнат у спорудженому в 1908-09рр. прибутковому будинку М.С.Грушевського по вул. Паньківській, 9 (зруйнований у січні 1918р. під час обстрілу Київа більшовицькими військами Муравйова), а потім переїхало на Паньківську, 17.
У буремні 1917-20 рр. В.К.Липківський брав активну безпосередню участь у численних заходах, пов’язаних з становленням Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Зокрема, у єпархіяльному з’їзді духівництва та мирян у квітні 1917р., де його було обрано Головою з’їзду; в Українському православному церковному соборі у січні 1918р., після якого прихильників автокефалії намагались усунути від церковних справ; у засіданнях Всеукраїнської православної церковної ради (спочатку – тимчасової, а потім – постійної); у заходах державного рівня. Так 6 жовтня 1918р. у Київі на святкуванні відкриття першого Українського державного університету (у приміщенні, де зараз Київський військовий ліцей ім.. Ів.Богуна, бульв.Лесі Українки, 25), на якому були присутні, зокрема, гетьман України П.Скоропадський та Голова президії національного Союзу В.Винниченко; «В.Липківський сказав чуле, тепле слово, охарактеризувавши цей день як день національного воскресіння»; у організації перших трьох парафій (та й інших теж) при Микільському соборі на Печерську (не зберігся), де у травні 1919р. В.Липківський провів першу українську Службу Божу); при Андріївській церкві (Андріївський Узвіз, 23) і, нарешті, Софійському Соборі, де 29 червня 1919р. відбулась перша Служба Божа, повністю відправлена українською мовою…
Перерахувати київські адреси, де побував тоді В.Липківський, у рамках цієї короткої оповіді, не видається можливим. Однак центральним місцем бачиться Собор Святої Софії, в якому та довкола якого відбувались тоді визначальні історичні події
15 серпня 1919р. на загальних зборах старокиївської парафії В. Липківського було одноголосно обрано настоятелем Собору Святої Софії.
Всеукраїнська православна церковна рада з самого початку свого заснування вважала українську відроджену Церкву автокефальною, тобто вільною, що керує сама собою й ні від якого іншого церковного органу не залежить, бо в цьому, власне, й полягає відродження, визволення української Церкви. Скликаний ВПЦР Пленум (Великі збори) урочисто оголосив 9 травня 1920р. автокефалію Української Православної Церкви. Проте остаточно крапку у цій шляхетній справі було поставлено Всеукраїнським Православним Собором, що відбувся у жовтні 1921р. в стінах Святої Софії, коли В.К.Липківського було обрано архиєпископом, Митрополитом Київським і всієї України. Василь Костянтинович згодом назвав першу подію народженням УАПЦ, а другу – її урочистим охрещенням в Духові Святому.
На другому поверсі невеликого будинку по вул. Володимирській, 24 біля південних воріт Софійського подвір’я (саме над брамою) був кабінет Митрополита, вхід до якого був через будинок Консисторії. Так, почався новий етап життя. Василь Липківський відвідує створювані парафії УАПЦ – загалом по Україні більше 600, і , певна річ, обов’язково всі ті, що були у Київі. Крім постійних справ складного церковного будівництва, повсякденної боротьби з владою за існування УАПЦ, Василь Липківський спілкувався з багатьма людьми й у інших справах, зокрема, з молоддю – приятелями й друзями своїх дітей. Знався й на культурних подіях. 15 грудня 1922р. у Троїцькому народному будинку (зараз Київський академічний театр оперети) по вул. Великій Васильківській, 53 він вітав з 40-річчям творчої праці визначну українську артистку Марію Костянтинівну Заньковецьку «…Марія Костянтинівна підводиться з крісла, виходить на авансцену і низько, до самісінької землі, вклоняється Митрополитові. Значна більшість присутніх в залі теж встають і стоячи слухають Митрополита…»
Виступав В.Липківський не тільки перед своїми прихильниками, але й у зібраннях в одверто вороже налаштованому середовищі («Ще в 24-му році мені прийшлось виступити проти антирелігійного професора Канторова на релігійному диспуті на заводі «Більшовик» на Шулявці, і цей диспут так захопив людність, що диспути перенеслись і до Київа (тоді Шулявка не вважалась Київом! – К.Л.), відбуваючись майже в кожній інституції, багато при моїй участі…).
УАПЦ зростала й посилювалась. Проте посилювався й тиск на УАПЦ з боку влади. В. Липківському забороняли виїзди з Київа, кілька разів арештовували, але відвертої розправи покищо не чинили. Та от на Другому соборі УАПЦ у жовтні 1927р. з нього – за наказом НКВС – зняли «тягар митрополитного служіння». До жовтня 1929р. йому дозволено було жити на старому місці біля рідної Софії Київської, проте майже жодних контактів з церковними діячами та численними вчорашніми прихильниками він вже не мав.
Потім – знов не зі своєї волі – опиняється з хворою дружиною у сестри, що мешкала на другому поверсі невеличкого двоповерхового будинку по вул. Мстиславській, 46 (зараз вул. М.Островського). Тепер він ще стоїть – приречений – ще з дахом, але з вибитими шибками, за непевним парканом з пофарбованих у зелене дошок…
У 1934 р. відбувається ще одне вимушене переселення – на Олександрівську слободу, на той час — далеку околицю Київа. Митрополит тоді писав: « … життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнаті – передпокої 2 кв. саженів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід – через кухню, де три хазяйки…». У 1936р. тут помирає його дружина…
І от остання прижиттєва адреса – Лук’янівська тюрма на вул. Дегтярівській: сімдесятитрьохрічного Василя Костянтиновича Липківського арештовують 22 жовтня 1937р., як «руководителя антисоветской фашистской организации украинских церковников», а 27 листопада – розстрілюють… Де поховано « апостола українського релігійно-національного відродження» (за словами академіка А.Кримського) – невідомо.
Нова адреса – «вул. ім.Митрополита Липківського» повинна з’явитись на мапі Київа! Питання про перейменування вул. Урицького на вул. ім.Митрополита Липківського вперше було порушено у 1993р. Київрада знов звернулась до цієї справи у 2007р., коли двічі (квітень та травень) приймалось і підтверджувалось позитивне рішення щодо цього питання, проте й досі на цьому рішенні немає затверджуючого підпису Голови міськради.

Служіння і спадщина Митрополита Василя Липківського: матеріяли всеукраїнської наукової конференцій. Київ, 17 листопада 2007 р. / Всеукраїнське товариство ім. Митрополита Ваcиля Липківського; упорядник А. Зінченко. — Київ, 2008

Арсен ЗІНЧЕНКО
Самовідданість його пастирського й педагогічного служіння, створена ним разом зі сподвижниками національна Православна Церква, сила його духу та проповідницьке мистецтво, історична та церковна публіцистика є дорогоцінними набутками українського народу. В умовах підсовєтської України Українську Автокефальну Православну Церкву було зруйновано, проте в Сполучених Штатах Америки та Канаді, де українська спільнота мала можливості для громадянської та церковної самоорганізації, православні парафії було сформовано саме на засадах УАПЦ. Там, за океаном, були видані проповіді, листування та розділ «Історії Української церкви», присвячений долі УАПЦ 1920-х років. У материковій Україні, що перебувала під російською комуністичною окупацією, саме ім’я та праці Митрополита були табуйовані.
Лише в умовах нового національного відродження стало можливим відкрите звернення до його спадщини. В українських православних церковних колах тепер завважують, що без УАПЦ 1920-х років та діяльности Митрополита Василя Липківського неможливе творення національної помісної Церкви наприкінці XX ст. Ґрунтовне вивчення життєвого шляху та спадщини Митрополита, яке розгорнулося впродовж останніх півтора десятка років, дають усі підстави вбачати в ньому непохитного духовного провідника народу, національного лідера европейського маштабу, визначного церковного реформатора.

Тетяна ШЕПТИЦЬКА
…Навіть у найскрутніших обставинах, що супроводжували його мученицьке життя, він ніколи не втрачав кревного зв’язку ані з землею, яка його народила, ані з людьми, які усупереч підневільному стану країни, прагнули дотримуватися предківських звичаїв та протистояти потужному чужинецькому тиску. Як справедливо зауважує В. Курило, «його життя й благовісницька діяльність наскрізь проникнуті переживанням, вболіванням за долю українського народу та обов’язком самопосвяти цьому народові задля піднесення його на якісно новий рівень буття». Вчителюючи, служачи настоятелем на Липовеччині, очолюючи Українську Автокефальну Православну Церкву й набуваючи потрібного для кожного мислителя життєвого досвіду, вивчаючи світову та українську історію, В. Липківський виробив власне бачення тих процесів, що відбувалися на рідних теренах. Він щоденно розмірковував над закономірностями світоустрою, долею нації, величчю людського духу і хотів донести свої знання ближньому. Власне, видатний душпастир, блискучий полеміст саме так і сформулював своє кредо: «ставши священиком, я оскільки тоді можна було освітлював нарід».
Органічна прив’язаність до питомого культурного простору, прагнення утвердити у душах парафіян ідею церковного, а відтак і національного визволення, щиросерде бажання змінити психотип тогочасного українця із поневолено-підпорядкованого на лицарсько-дієвий стали підґрунтям проповідницької діяльности Митрополита.
Сила проповідей Митрополита, возвеличення ним людської та національної гідности, те незвичайне духовне горіння, з яким він звертався до громади, вражали сучасників. Теперішнє покоління дослідників та й звичайних читачів, долучаючись через тексти великого українського достойника до ідейних та ідеологічних віянь доби національно-визвольних змагань, помічає вражаючу сьогоденність та україноцентризм творчої спадщини В. Липківського.
В. Липківський розглядає зневагу до української мови не лише як прояв хворобливої неповноцінности національного духу, а й як відступництво від Божих заповідей. Він наголошує: «...ті, що ображають нашу рідну мову, вважають її недостойною для Христа, ображають Самого Христа, бо на всіх мовах Христос всі народи закликає до спасіння, для Нього всі мови однаково достойні». Митрополит обстоює нагальну потребу розбудови Української Церкви на рідномовній основі, позаяк тільки своя мова у своїй церкві дасть спраглим душам порятунок від асиміляції, русифікації та деґрадації:

Коли буде в Київі вулиця Василя Липківського?
Ірина ПРЕЛОВСЬКА

Можна скільки завгодно сперечатись на тему, чи було створено совєтську людину, але найкращим мірилом цієї проблеми буде байдужість. Байдужість і до чергової 145-ї річниці з дня народження протоієрея Покровської церкви (нині - на вулиці М. Островського, 20/1), а потім Митрополита УАПЦ Василя Липківського, лідера церковно-національного відродження. Байдужість і до того факту, що колишня Солом’янська вулиця досі носить ім’я Урицького, одного з організаторів масового більшевицького «червоного терору», який лише 1918 р. забрав життя десятків тисяч людей.
Саме в дні, коли шаленів червоний терор, розпочалася і так само шалена масова кампанія по перейменуванню вулиць. Ім’я Урицького отримали десятки населених пунктів, фабрик, тощо… Відтоді понеслися й сумнозвісні «трійки».
Парадоксальність ситуації в тому, що від початку реалізації політики гласности вже років 20 невпинно нагромаджуються численні історичні, документальні свідчення про долю закатованих і розстріляних діячів національного відродження…
А ось місцевих мешканців вулиці Урицького це зовсім не обходить, натомість їх турбують витрати для державної економіки заміни табличок на будинках…
Рішенням від 1 серпня 2008 р. в м. Луцьку якраз вулицю Урицького переіменовано на вулицю Ю. Тютюнника. А ось в Київі не так… Хоча після відповідного рішення Київради минуло вже досить багато часу.
Вулиці називають іменами тих, кого народ хоче пам’ятати довго, в багатьох поколіннях, свідомо і несвідомо повторюючи їх імена, просто називаючи адресу. В даному разі йдеться про діяметрально протилежні постаті. Отже кияни мають зробити вибір, який є фактично вибором між пастирем і карателем, між світлом і пітьмою. Вибір, що має значення для майбутнього, для очищення сучасної свідомости від примар лже-історії.
Постать Митрополита УАПЦ Василя Липківського, звісно, є полярною супроти тіней «червоних наркомів». Він був церковним подвижником, адже присвятив себе боротьбі за волю і незалежність Української Православної Церкви.
За вироком трійки НКВС великого вершителя віри, народного Митрополита було розстріляно в Лук’янівській в’язниці 27 листопада 1937 р. Нині маємо тільки символічний хрест на Лук’янівському цвинтарі…

Чому був голод в Україні у 20-ті роки ХХ ст.?

Перша світова війна прокотилася тяжким тараном через Україну, фронти переорали снарядами і грабунком нашу землю і людей. На російських землях властиво воєнних дій не було, як і в азійській частині. Однак сама війна не довела Україну до голоду Чому ж тоді був голод після війни?
Як відомо, 4 грудня 1917 року Совнарком Росії в своєму Маніфесті заявив , що “визнає Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою у федеративні і тому подібні взаємовідносини. Все, що стосується національних прав і національної незалежности українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно”. Але одночасно Москва поставила вимоги перед Україною, якими фактично перекреслювала визнання УНР, і вислала на Україну загони “рабочих і селян” під командою полк. Муравйова.
З ініціятиви большевицької фракції 3 грудня в Київі зібрався Всеукраїнський з’їзд рад. Однак переконавшись, що большевицькі делеґати опинились в абсолютній меншості (4%), вони покинули з”їзд і подалися до Харкова, під опіку загонів В.Антонова-Овсієнка і “Союза спасєнія отєчєства” (всього біля 70 осіб), де відбули окремий з’їзд, на якому було створено т.зв. ЦВК (центральний виконавчий комітет), якому доручено “...негайно поширити на території Української Республіки всі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду федерації, які мають для всієї федерації значення”. (“Донєцкій пролєтарій” – 14 грудня 1917 р.).
Все це діялось поки в рамках Української Народної Республіки. Постала ситуація двовладдя: УЦР УНР і ЦВК. Ленін негайно поспішив визнати “радянський уряд” УНР (Цю назву “УНР” Москва утримувала для обману народу до 1919 року, коли її було замінено на УСРР). Ухвала того харківського “з’їзду” про входження України до складу Російської Федерації і поширення на території України декретів РФ дала В. Леніну “юридичну” підставу для військової інтервенції в Україні і грабунку народу. Бо на теренах Росії, де війна не прокотилася, з приходом до влади большевиків запанував голод, а в Україні, за підрахунками того ж В. Леніна, під кінець 1917 року було близько 500 млн. пудів хлібних лишків (приблизно 758 тисяч тонн) (Лєнінскій сборнік, ХVIII, стор. 83)
20 грудня 1917 року В.Ленін призначає Ґ. Орджонікідзе надзвичайним комісаром району Україна (!?), який в січні і лютому 1918 року їздив в Україну до Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаїва, Херсону, Полтави. І вже 3 лютого 1918 року В.Ленін пише Орджонікідзе: “Від душі дякую за енерґійні заходи в продовольчій справі. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організовувати спішно збір і зсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя”. (В.І. Ленін, Твори, т. 35, стор.267). А було за що дякувавти “комісару району Україна”. Він наказав, щоб міста в Херсонській області не робили запасів більше ніж на два тижні (Ґ. Орджоникидзе., Путь большєвика, стор. 158).
В грудні 1917 і січні 1918 тільки в Ізюмському повіті було пограбовано і відправлено в Росію 740 000 пудів зерна (“Продовольствєнноє дєло”, № 34/1918).
23 січня 1918 року нарком по продовольству повідомляв В. Леніна, що з Полтавської области на 18 січня відправлено до Петрограду 30 вагонів пшениці, в Москву – 30 вагонів пшеничного і житнього борошна і по 20 вагонів в Новгородську, Смоленську і Владімірську губернії. (ЦДАЖР СССР. Ф. 130, оп. 2, спр. 711, арк. 8).
18 січня 1918 року з Чернігівщини відправлено до Петрограда і Західнього фронту 140 вагонів цукру (ЦДАРА, .ф.1. спр 54, арк. 104).
З 18 лютого по 9 березня 1918 року тільки з Херсонської губернії до Росії вивезено 1090 вагонів хліба (ЦДАЖР СССР, ф. 130, оп. 2, спр. 712, арк. 54).
Дуже важливу статистику про вивезення хліба з України в Росію знаходимо в телеграфних повідомленнях комісара Харківського залізничного вузла: 19 лютого відправлено 2 поїзди, 20-го – 2 поїзди, 21-го – 2 поїзди, 22-го – 7 поїздів, 23-го - 3 поїзди, 24-го – 3 поїзди, 26-го – 2 поїзди, в составі 75 вагонів, 28-го – 30 вагонів продовольчих вантажів у Московську, 50 вагонів – у Петроградську і 154 вагони у північні губернії. 1 березня 1918 року для північних губерній відправлено 40 вагонів, до Москви 23 вагони борошна, вагон крупів і вагон консервів (ЦДАЖР СССР, ф. 130, оп. 2, спр.712, арк.11,14,30,31,35).
Насильна реквізиція продовольства в Україні для Росії швидко довела до впровадження в Україні карткової системи у містах. Початково на працюючого фізично норма була півтора фунта хліба, на всіх інших – по одному фунту. Отже за два місяці реквізиції в Україні, де було 500 млн. пудів хлібних запасів, розпочався голод.
Для реквізиції у селян хліба були створені спеціяльні військові загони, переважно із “рабочих і матросов” братньої Росії. Перший такий продотряд вирушив з Харкова вже 16 грудня 1917 року в райони Сумщини. На початку 1918 року в реквізиції хліба большевики мусили застосовувати зброю. Збройні сутички розпочались поблизу Донбасу і великих промислових міст.
Що важливо наголосити: перше – грабунок хліба в Україні відбувався за наказом голови раднаркому Російської Федерації В.Леніна. Й. Сталін в тридцятих роках лише вдосконалив систему організації голодомору в Україні Друге – викачка хліба з України відбувалась в цей перший період в часі, коли Совєтська Росія визнавала де юре Україну – УНР, незалежною державою. Денонсацію визнання УНР Совєтська Росія доконала 24 грудня 1918 року.
В двадцяті роки ХХ ст. Україна (УСРР) увійшла пограбована, окрадена, що довело до голоду скрізь, де проживало українське населення.
Грабіж України Росією в 20-х роках ХХ ст. охопив також реквізицію церковного майна. За декретами В. Леніна 1918 і 1922 років про т.зв. секуляризацію і реквізицію церковного майна, в Україні пограбовано і продано за кордон церковних цінностей на суму вісім мільярдів американських долярів (В. Самохвалов. КПбУ в боротьбі за відбудову народного господарства в 1921-1925 р.р.). Пограбовано цінності нашої історичної пам’яті, нашої культури духовної і матеріяльної. А цього на жодні гроші годі оцінити. І це діялось, коли УСРР де юре не була включена до СССР, якого ще формально не існувало.
Скажім нарешті собі і світові історичну правду.
У зв’язку з відзначенням 75-ї річниці Голодомору в Україні належало б опублікувати на всіх доступних сторінках інтернету, в тому числі ООН і ЄС, мапу поселення українців в тридцятих роках ХХ ст. Щоб показати світові, що голод був в Росії і Казахстані тільки в тих реґіонах, де проживало українське населення: Придоння, Приволжя, Кубань і Сірий Клин в Казахстані. Можна використати мапу В.Кубійовича, П.Р. Маґочі чи навіть деякі совєтські видання.

Редакція приносить вибачення за недогляд, допущений в ч. ІІ “НВ”: в матеріялі про лавреата Стусівської премії Осипа ЗІНКЕВИЧА з технічних причин випала кінцівка. Подаємо відсічені два абзаци.

Творчий імпульс, що його креатором був і залишається Осип Зінкевич, передається вже другому поколінню смолоскипівської молоді, в той час як окремі активісти 90-их років уже стали народними депутатами України, як Олесь Доній («Наша Україна») та Віталій Чепинога (БЮТ), урядовцями, як Максим Розумний та Олег Проценко, викладачами університетів, як Олена Галета й Ірина Старовойт (Львівський Національний Університет), Роман Трифонов (Харківський Національний Університет), Ростислав Мельників (Харківський педагогічний університет), Олег Соловей (Донецький Національний Університет), Дмитро Білий (Донецька академія внутрішніх справ), Ірина Цапліна (Запорізький Національний Університет), Ростислав Семків (Національний Університет «Київо-Могилянська Академія»), або ж дотепер є відомими літераторами та поетами, як Анастасія Байдаченко, Віра Балдинюк, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Маріянна Кіяновська, Світлана Пиркало, Мар’яна Савка, Роман Скиба, Марина Соколян та багато інших.
Якщо згадати євангельську притчу про таланти, то в особі Осипа Зінкевича бачимо людину, котра не лише розвинула й виплекала таланти власні – як фаховий науковець, літератор, видавець, організатор та громадський діяч – але й забезпечувала й забезпечує іншим умови проявити себе, повірити у себе, стати кращою особистістю. Саме завдяки таким людям, як Осип Зінкевич, людям, котрі завжди вірили у втілення своєї та національної мети, але також і докладали практичних зусиль, аби така мета втілилася, стала можливою незалежність Української держави і, без сумніву, стане можливим, незважаючи на негаразди та кризи, гідне для неї майбутнє.

НА ЗАХИСТ СКВЕРУ ім. Василя Стуса

Злочини здебільшого вчиняються під покровом ночі або коли люди втрачають пильність: українці справляли 195-річчя Тараса Шевченка, а Товариство з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ ЕТРЕКС» по-злодійському вночі з 9 на 10 березня вирізало 140 дерев у сквері імені Василя Стуса, що в Святошинському районі Київа. Понад столітні дуби та «святошинські високогорлі сосни, що рурами гудуть, вгорнувши в небо крони величаві», – вони вже лежать повержені. Цей сквер становив екологічну та культурну цінність.
Назва ця, «Сквер імені Василя Стуса», не встигла стати офіційною. Два роки тому, 21 квітня 2007 року, в Міжнародний день Землі, громадськість з участю учнів сусідніх шкіл № 140 і № 200 провела тут роботу, прибрала це місце і прикріпила на дубі саморобну табличку, аби застерегти зазіхальників на ласий для них шмат київської землі.
Але, за повідомленням газети «Хрещатик» від 13 липня 2007 р., ця «земельна ділянка площею 1,08 га на проспекті Перемоги, 119 (Святошинський район) продана ТОВ «Компанія Етрекс» для будівництва офісно-торговельно-розважального комплексу». Відповідно до рішення Київської міської ради.
Отже, місце, де жив і творив поет у 1965 – 1972 рр., буде затоптане. Де мав би бути храм – буде дім торгівлі...
Передбачаючи цю біду, група колишніх політв“язнів 8 жовтня 2007 року звернулася до Президента з проханням напередодні відзначення 70-річчя від дня народження поета допомогти заснувати сквер його імени в цьому рідному йому і нам кутку святошинської землі.
З цим же проханням до Президента, Прем“єр-міністра і Міністра культури зверталася ціла низка громадських організацій. Президент 30 січня 2008 року підписав Указ № 67/2008 «Про вшанування пам’яті Василя Стуса», де записано: «Кабінету Міністрів України, Київській міській державній адміністрації забезпечити створення у місті Київі за участю громадської організації «Музей шістдесятництва» музею Василя Стуса, а також спорудження пам’ятника цьому активному учасникові визвольного та правозахисного руху, видатному українському поетові».
Але нічого для цього не зроблено.
Тут до 1979 року стояв двоповерховий будиночок – тоді це була вулиця Львівська, 62. Це тут була Четверта просіка, яку Стус згадує у віршах. В одній із двох квартир Василь Стус мешкав після одруження з Валентиною Попелюх 10 грудня 1965 року. Тут написано найбільшу частину його творчого доробку, тут народився і ходив до 140-ї школи їхній син Дмитро. Тут побувало багато Василевих друзів, ба, в кагебістських анналах записано, що тут після арештів і судів 1965 – 1966 рр. відбулася «нарада у верхах» – зустріч чільних шістдесятників, на якій обговорювалися становище нашого народу: «Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлене під загрозу. І не один відчував: коли якийсь порятунок ще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, свідки цього потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду». (В.Стус. З таборового зошита).
Попри цю спільну біду, попри виключення з аспірантури, фактичну заборону на публікації й утрату друзів Стус прожив тут, мабуть, найщасливіші свої дні – до арешту 12 січня 1972 року. Творчість поета повна «спогадувань святошинських пречистих»:
...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок і легко так
Важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу не стало сили.
По восьми роках розлуки він у серпні 1979 року повернувся до дружини і сина вже на вулицю Чорнобильську, 13-А, що неподалік, через проспект. Жив там до другого арешту 14 травня 1980 року. Під час перепоховання 19 листопада 1989 року ми привозили його сюди в домовині на останній поклін. Там живе вдова Валентина. Поруч, на проспекті Вернадського, 61, від 25 травня 1995 року висить меморіяльна дошка роботи Бориса Довганя, що сповіщає: “В цьому будинку у 1963 – 1965 рр. жив поет Василь Стус”. Це був гуртожиток аспірантів АН УРСР. А 21 травня 2003 року на сусідній вулиці Радгоспній відбулися урочистості з нагоди перейменування її на вулицю Стуса.
Де, як не у Святошинському районі, має бути найбільше пошановане ім“я Стуса – видатного поета, правозахисника, Героя України? Це ім“я зробило б честь кожній цивілізованій нації.
Ми, лавреати премії ім. Василя Стуса, закликаємо владу міста Київа скасувати, як неправильне, своє рішення продати цю ділянку землі на проспекті Перемоги, 119, офіційно найменувати її сквером імені Василя Стуса і постановити розпочати тут будівництво Музею Василя Стуса. Ми допоможемо в цій добрій справі.

Лавреати премії імені Василя СТУСА: Василь ОВСІЄНКО, Олена ГОЛУБ, Микола ГОРБАЛЬ, Мирослав МАРИНОВИЧ, Михайло ТКАЧУК, Леся МАТВІЙЧУК, Раїса ЛИША, Ігор ЖУК та Євген СВЕРСТЮК

ЖИТТЯ В ЧИСТОТІ

Стриманість від дошлюбних статевих стосунків. Казка? Більшість, на жаль, і не уявляє, наскільки то є можлива реальність…
Чому так важко, та ба, майже неможливо сьогодні серед навали інформаційного сміття, закоренілих суспільних штампів та примарних ідолів дослухатись до голосу серця? До голосу того справжнього, яким Ти є… Невже воно радіє з того, що Ти так легко віддаєш себе не поталу нечистому, так легко зраджуєш своїй суті та залишаєшся глухим до його крику..? Певно, що ні.. Болить душа, розбиваються мрії, гасне віра.. Хіба це варте якогось примарного задоволення? За що до себе така ненависть? Свідома відмова пізнати себе справжнього. Пізнати, що дано Тобі по суті людській Богом. Пізнати щастя бути коханим.. Дар кохання.. Того кохання, яке змушує серце битись вдвічі швидше, дозволяє відчувати силу всесвіту в собі, відкриває всі можливості перед тобою, яке рухає цей світ.. Це почуття не спалахує в барі напідпитку, воно не має нічого спільного з похіттю та далеке від того, яким його показують по телевізору. Воно, на відміну від більшости речей, що нас оточують – чисте і невинне.
Тільки у шлюбі, у коханні, взаємоповазі, довірі, ніжності, щасті — статеву близькість можна пізнати сповна. Шануй себе, май Бога в серці. Життя дається один раз. Хіба варто його марнувати? І ще… ніколи не пізно почати все з початку… Для Бога немає зіпсованих, безнадійних чи непотрібних людей..
«Життя в чистоті та стриманості» — така необхідна сьогоднішній молоді тема. На жаль є багато людей, які вважають ці погляди старомодними, беруть приклад з «продвинутих» однолітків, стидаються свого Я. І йдуть на вчинки, за які потім гірко шкодують. «Любов довготерпелива» — пише св. Павло (1 Кор 13,4). Справжня любов напевно витримає період підготовки і дочекається свого сповнення в цьому прекрасному дарунку Бога, яким є акт статевої близькости подружжя, після прийняття таїнства вінчання.
«Доброчинці» намагаються сьогодні втовкмачити: одягни презерватив— і ти в безпеці. Хм… як легко. Організувати концерт, пореклямувати його трохи на радіо та телебаченні, засвітити своє обличчя «благодійника» та роздати презервативи – ха!, «прощє прастова», як кажуть. Та якою згубною є ця «турбота». Надумана панацея від усього і вся - презерватив – це не що інше як відмазка дорослих перед молоддю, нездатність і неспроможність стати їхніми друзями, дати ґрунтовну пораду і навчити розуму. «Беріть презерватив і не набридайте більше» — ось їхня місія. А на додачу ще й фільми еротичні покажуть, порно-журнали дадуть почитати, щоб уже зовсім «профанами» не були у цій справі… Ганьба!.. Хіба під силу тим «доброчинцям» збагнути, що щастя дитини не з презервативом в кишені, а з Ісусом у серці...
За інформацією священика УГКЦ Андрія Нагірняка: «В усьому світі для профілактики ВІЛ/СНІД застосовується так звана стратегія «АВС». Ця англійська абревіатура означає пропаґування стриманости (та свідомого початку статевого життя в більш старшому віці), вірности, а вже в останню чергу користування презервативами. Програми дошлюбної стриманости спрямовуються на відтермінування сексуального досвіду з метою збереження здоров’я і благополуччя молодих людей та протидії епідемії ВІЛ/СНІД. На території України фактично реалізується тільки пункт С із цієї тріяди, що має за мету просування на українському ринку механічних засобів захисту від ВІЛ-інфекції, у відриві від пунктів А і В, а це, зрештою, фактично призводить до пропаґанди аморальної поведінки.
Потрібно навчити дитину чи молоду людину відповідально ставитись до свого життя та життя оточуючих. Навчити відповідальної поведінки – вміти оцінювати ризики та бути готовим нести відповідальність за свій вибір та наслідки своїх дій, а не «звалювати» відповідальність на презерватив, який не тільки не захищає серця, але й деколи не захистить від хворіб, що передаються статевим шляхом (він лише зменшує ризик такого інфікування)».
Ось тільки ця місія під силу тим, хто справді турбується про наше майбутнє, про наше життя.
Приєднуйся до Руху Чистих Сердець. Вся інформація на сайті http://truelovewaits.at.ua. Там знайдеш відповіді і на свої запитання.

ОЧИЩЕННЯ

Та ідея висить в повітрі нашого часу. Про що б ми не говорили, усі розуміють, що на лжі, обмані і лицемірстві ми не виберемося з посткомуністичної калюжі. Лікарні для наркоманів і хворих на СНІД не вилікують нації. Несмілі починання з гуртків тверезости і з патріотичних гуртків не будуть помічені. Добре, що вони є, що вони зароджуються серед молоді…
В принципі ініціятиви очищення мали б виникати в церквах. На жаль, сергіянські православні церкви несуть старий гріх служіння Богові і мамоні. І звичай покривати цей гріх. Звідси малий вплив їх на суспільство і фактично сприяння сектам, найвище породження яких — мер Київа Черновецький…
«Наша віра» публікувала матеріяли про сміття в храмі у 2004 р., в 2008 р. опублікована широка стаття Мирослава Мариновича про очищення.
Зараз надходять матеріяли про рух проти симонії в Рівненській єпархії. Перша реакція владики Євсевія чисто совєтська: очорнювання ініціяторів і репресії. Нині, без підтримки ЦК і КГБ, — це безсила реакція. Раніш чи пізніш Патріярх Філарет підтримає цей рух, як тільки відчує в церкві сили, на які можна спертися.

Послання Тарасія, святійшого Патріярха Константинополя, нового Риму, до Адріяна, папи древнього Риму
Найшанобливіше і правдиво від євангелистів, від апостолів та отців навчаємося несріблолюбиву совість мати під час посвячення у священство, і не вимагати срібла чи золота під час поставлення всякого священного мужа. Про це зазначимо в доданих до нашого послання виписках з Божественних висловів Писання та вчення Отців. Адже ті, хто покладає руки є суть служителі Духа, а не торговці Духом. Ті, хто приймає без грошей благодать Духа, без грошей повинні його преподавати за словом Господнім. Якщо ж хтось виявлений буде, що купив золото, такого забороняють у церковному служінні. Оскільки він хоч і отримав священство за назвою, однак слово не відповідає ділу. Ніхто ж бо не може служити Богові і мамоні. Як вчить нас Євангелія (Мт. б, 24). І оскільки ми чуємо Бога, що взиває через пророка: священики, говоріть до серця Єрусалиму (Іс. 40, 2) і знову глаголющого: якщо ж страж бачив меч, який іде, і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, то коли прийде меч і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража (Єз. 33, б). То ми, що боїмося осуду за мовчання, повідомляємо всім предстоятелям наших Церков, щоб з ревністю, за словами божественного апостола, могли ми казати: чисті ми від крови (Дії. 20, 26) тих, хто переступає зазначене правилами, і особливо тих, хто рукопокладає або рукопокладений за гроші. Божественний апостол Петро, якого і престол успадкувала братська ваша святиня, зрікся таких, як і Симона волхва. Ось чому ми не без сумніву проповідуємо істину, зберігаючи передане нам в правилах святих апостолів і славних Отців наших, а від тих, які щось із цього порушили — відвертаємося. Братське ваше архиєрейство, виконуючи законно і по волі Божій священноначальственні обов’язки, стяжало велику славу. Адже великий і перший Архиєрей Христос Бог наш говорив через пророка: що Я прославлю тих, що прославляють Мене, а ті, що знеславлюють Мене, будуть осоромлені (І Цар. 2, ЗО). Знаєш, муже бажань духовних, що нечестива єресь Македонія і його послідовників духоборців менше нестерпна. Адже ці пустословлять, ніби Святий Дух є творіння і раб Бога й Отця, а ті, як бачимо, роблять Його своїм рабом. Всякий пан все, що має, якщо захоче, продає, чи то раба, чи щось інше зі своїх маєтностей; також той, хто купує, бажаючи бути паном всякого майна, ціною срібла набуває його. Таким чином, ті, що творять беззаконня симонії, повстають на Духа Святого, грішать разом з тими, хто богохульно говорили, начебто Христос виганяв демонів Вельзевулом, а точніше кажучи, наслідують Юду зрадника, який продав Христа богоубивцям юдеям за ціну срібла. Оскільки Дух Святий Єдиносущний є Христу Богу нашому, то для всякого зрозумілим є, що і ці зазнають тієї ж долі. І якщо таїнство не продається, а це само собою зрозуміло, то звичайно, немає в них благодаті Святого Духа, тобто святині священства і вони не прийняли і не мають її (І Кор. 9). І нехай згадають святого Петра, який тому, хто спокусився на таку купівлю, каже: «Немає для тебе в цьому ні частки, ні уділу» (Дії. 8, 21). Адже, якщо продається гідність священства, то звичайно ж непритаманні для них благочестя і перебування у чистоті та чеснотах. Не зрозумілий для них і Павло, божественний апостол, що навчає, як потрібно єпископу бути непорочним, цнотливим, чесним, учительним, стриманим, тверезим, таким, що сповідує істину за вченням та втішає у істині і викриває противників (І Тим. З, 2, Тит. 1, 9). Все це стає непотрібним, якщо продається і купується священство. Всі ці вибрані місця з Біблії засвідчують, що той зовсім не є священиком, хто коли-небудь дає або отримує мзду, коли б то не було, перед рукоположенням, чи після рукоположення, адже продавати завжди є продавати. А також забороняється і за всі церковні треби вимагати гроші (встановлювати ціни, а не очікувати пожертви - прим.).
Почуймо це всі і запам’ятайм не тільки архиєреї, але і всі, що належать до кліру, і всі, хто живе у всесвіті. Бо ми повинні бути особливо уважні до того, що чули, щоб не відпасти (Єв. 2, 1). Адже знаючи, що не тлінним сріблом або золотом визволені ви від суєтного життя, переданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного і чистого Агнця (І Пет. 1, 18-19).
Так і нас навчай, муже священнійший, наслідувати заповіді Писання і Євангелія, і апостолів, і священних правил та Отців. Підіймися на висоту, піднеси голос твій у міцності, проповідуй з ревністю, щоб на кінець винищилось рукоположення за гроші і все, що за сріблолюбством і неправдою користолюбивою відбувається. Бо якщо все це і подібне йому буде викорінено серед вибраного народу, що іменем Христовим названий і задарма викуплення отримав, тоді всяка скверна, що від вади цієї походить, викоріниться і священики, як Фенікс, процвітуть, розносячи Христове благоухання тим, хто спасається. І співаючи Церкви переможну пісню: «Скасував Господь вирок над тобою, прогнав ворога твого» (Соф. З, 15); ще й пожинатимемо плоди, усолоджуючи і примножуючи їх в старості, даючи добрий приклад для нащадків.

Редакція приносить вибачення передплатникам, які досі не отримали лютневого числа «Нашої віри» виключно через митні перешкоди.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку