ЧАС ПОВЕРНЕННЯ ДУХОВНОЇ СВОБОДИ
Ігор, архієпископ Харківський і Полтавський

Наше головне почуття на світанку Великого посту найкраще висловлює кондак Великого канону прп. Андрія Критського: «Душе моя, душе моя, встань - чого спиш ти?». Сном душі називає церковний поет нашу фатальну втечу від реального світу. Гіркий стан апатії, постійна дратівливість, кризи й конфлікти – ці симптоми духовної недуги знайомі багатьом із нас. Щоб вирватися з підступних обіймів цього сну й повернутися в дійсність, потрібні добра воля, наполегливість, а також тверезість думки, здатної розрізнити ілюзію та реальність. Головне ж – необхідна Божа ласка, батьківська допомога кожному з нас, блудних синів і доньок Творця.
Великий піст – час повернення духовної свободи. Досвід гріха відкрив нам підступну перспективу рабського існування - воно настає, коли ми зраджуємо Бога, тікаємо від Його неосяжної любови. І тепер ми вже знаємо: відновити щасливе, вільне життя можна лише в гармонійному єднанні з Небесним Отцем, Який відкриває шлях до Себе через Єдинородного Сина.
Сам Господь наш Ісус Христос, прийнявши хрещення в Йордані, перед початком Свого навчального служіння постив. «І Він був сорок днів у пустині» (Мк. 1:13), «і за тих днів Він нічого не їв» (Лк. 4:2). І тепер перед причастям, готуючись до прийняття Святих Таїн, християнин ще звечора нічого не їсть і не п’є. Ми захоплюємося витривалістю давніх подвижників, а також пригадуємо наших прадідів, які могли по кілька днів – на початку Великого посту, наприкінці Страсного тижня – цілком забувати про їжу, переживаючи особливе молитовне єднання з Христом, що йде на добровільні страждання. Для переважної ж більшости сучасних християн на час Великого посту досить відмовитися від скоромної їжі та риби.
Свідомий вибір духовної свободи кличе нас до стану, який середньовічні книжники називали «трезвінням», маючи на увазі не лише непідвладність п’янким трункам, але насамперед уважність, пильність, молитовну зосередженість. Цей стан по-українському іноді називають «чуванням», пов’язуючи його з євангельським напученням: «Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане!.. Тож пильнуйте, не знаєте бо, коли прийде пан дому: увечорі, чи опівночі, чи як півні співатимуть, чи ранком» (Мк. 13:33, 35). Отже, для кожного, хто стає на шлях посту, незалежно від здоров’я й релігійного досвіду, вкрай необхідно звільнитися від влади алкоголю, тютюну, наркотиків.
Чування й молитва несумісні з тим аґресивно-збудженим станом, що формується в нас інформаційною навалою. Нетрі сонних фантазій наповнюють персонажі сентиментальних серіялів або «реаліті-шоу», ритми невпинної музики, якими хтось відгороджується від довкілля, повітряні кульки над героями інформаційних програм… Великий піст запрошує нас дивитися на чужу гру очима стороннього спостерігача, не впускаючи її учасників до власного серця.
Зосереджена тиша посту необхідна, аби не загубити Слово серед гамірливого довкілля. Хай же в зустрічі з Христом ми, звільнені від влади примар, відкриємо свою справжню життєву дорогу, про яку Господь сказав: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6).

“Не відверни лиця Твого від мене, бо я страждаю Зглянься на душу мою і спаси її”
З послання ПОСТІЙНОЇ КОНФЕРЕНЦІІ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЄПИСКОПІВ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Так звучить прокiмен на Вечірні у Неділю Прощення. Царські ворота зачинені, Адама з раю вигнано, а ми, діти Божі, послідовники Христа – Світла світу – розпочинаємо цьогорічну Великопосну прощу.
Великий Піст нагадує нам, що ми створені для того, щоб віддзеркалювати Божественну уяву, Світло Христове любов’ю, дбайливістю, обняттям страждаючих, мирним і гармонійним життям та стриманням наших облудних язиків.
Биймо ж покірно поклони перед Хрестом Господнім, Владикою і Спасителем нашим та прославляймо Його Світло, що сяє зі спорожнілого гробу.
Ми, що покликані Господом нашим Ісусом Христом до служіння Йому як ваші Архипастирі, молимося щоб у цей святий час усі ми відчули дійсне, християнське покаяння. Нехай Світлий Празник славного і переможного Воскресіння Христового застане кожного з нас готовим і охочим нести Світло Христове всім людям.

ЧОМУ ГОГОЛЬ НЕ ШЕВЧЕНКО?
Євген Сверстюк

Таке питання, здавалося б геть дурне, зринає в багатьох головах. Ще в позаминулому столітті його ставили і самому Миколі Гоголю, і Антонові Чехову. Той відбувся жартом: «Бо в мене нема такої шапки».
Ось і торік «Літературна Україна» гостинно надала слово чоловікові з Канади, який картає Гоголя «за зраду». Я мав необачність пожартувати, що добрий чоловік трохи розминувся з Гоголем в просторі і часі. На що той чоловік дуже сердився… Він казав, що Гоголь повинен був писати по-українськи. З тієї ж причини відсунув «панича Гоголя» з поля зору і Володимир Яворівський.
Несхвально висловився про Гоголя і наш міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, і то теж потрапило в пресу. Зате парубок, який щороку їздить на Сорочинський ярмарок у «гоголівській» свитці, певно ототожнює себе з Миколою і питань не має.
Коли у Великих Сорочинцах Миргородського повіту народився березневий хлопчик Микола, а через 5 років у с. Моринці Звенигородського повіту народився березневий хлопчик Тарас, то тоді у них було тільки те спільне, що обидвох зареєстрували в метричних книгах при церкві.
Їх розділяв Дніпро. Потім виявилося, що їх і споріднив Дніпро…
Обидва хлопчики змалку були дуже релігійними. Тільки Микола молився в церкві, а Тарас – у бур’янах.
Дороги їм стелилися різні: Миколі – панська, Тарасові – мужицька. Невідомо було, куди Боже провидіння поведе їх тими дорогами. Але можна було гадати, що кожен втратить свою дорогу, бо тоді всі дороги вели до Петербурґу.
Миколу повезли вчитися, разом з братіком Іваном, до Полтави. Потім – до Ніжина. Чи вростав він там у свою панську дорогу, чи відштовхувався від неї – важко сказати. Його колеґи ліцеїсти були багатшими, почували себе «аристократами» в селянському морі, і були дуже здивовані, коли хтось розказував, що бачив Миколу на ярмарку серед мужиків…
А от Тарас уже змалку відірвався від своєї дороги, коли став круглим сиротою, і вже від 10 років «жив на утриманні природи і під доглядом Бога» (С. Васильченко).
Це його наближувало до неба, бо ж і сам не міг зрозуміти:

«А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно
молилось».

Уже в тринадцять років він відірвався і від свого середовища, і то по-козацьки – рішуче і назавжди. Трапилося це тоді, коли деспотичний дяк Богорський приплентався до школи п’яний, а школяр Тарас поклав його на ту лаву, де січуть школярів, і висік його тими різками, які було заготовлено на суботню «березову кашу» школярам.
Далі ходив уже по сусідніх селах шукати собі вчителя малювання, поки не потрапив до панського двору, наче на корабель до невідомих країв.
Весь український світ – мова, пісня, казка, переказ – був засвоєний ним за ті роки. Чи знав Тарас російську мову? Часом чув.
Десь приблизно в той час – 1827 рік – Микола Яновський відірвався від рідного ґрунту і почав марити мандрівкою в далекі світи. Але за ним уже був Ніжинський ліцей з його білими колонами. Добрі вчителі, підібрані для великопанських дітей. Театр російською, французькою та німецькою мовами. Школа малювання і музики. Величезна бібліотека до послуг ліцеїстів. Там були книги латинською, грецькою, гебрейською, французькою, німецькою, англійською. Але ж не українською.
Чи знав Микола Гоголь українську мову – це питання. Дома у панських сім’ях розмовляли російською. Співали українських пісень і чули українську від прислуги. Василь , батько Гоголя, писав українські п’єси – він ще належав до перехідного покоління. Треба вірити свідченню Т. Шевченка, який добре знав тогочасну Україну. «Горе нам. Безуміє обуяло нас з тим поганим панством… Вони здаються на Гоголя, то він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтера Скотта, то і той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не Малоросії, і свойого язика не знав».
Можна уточнити: Гоголь читав і розмовляв українською, але творити – не зміг би. Він так і залишився з мовою свого дитинства, так само як Шевченко залишився зі своєю мовою.
Як згадує Богдан Залєський, при зустрічі з Міцкевичем вони розмовляли українською мовою – мовою, з дитинства знайомою.
Для кращої орієнтації в атмосфері того часу наведемо кілька згадок Олени Пчілки, яка виростала за подібних обставин.
«Перш за все скажу, що друга течія вдиралася в наше особисте життя ще, можна сказати, при самому нашому народженні, бо вже ж і самі наші наймення родинні давано нам на зразок московський: Міша, Ваня, Варя, Оля.
Що більше ми підростали, то більше вимагала тая московщина. Хоч ніхто нам не казав «цурайся свого, кидай свою мову», але це само собою розумілось. «У гостях», «при гостях», взагалі з чужими треба було говорити по-московському, хоч би й з дітьми: з чиїмсь «Гришею» або з чужою «Анютою» не можна було говорити так, як з нашим Грицьком або з Галею. Це було ясно само собою. І не через те тільки я говорила так, що «не подоба» було говорити з чужими «по-мужицькому», а ще й через те, що Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову, пристосовуючись до мене; як же можна було «стісняти їх»! Це була тая «добрість» «делікатність» до чужих з руки дитини української, а тим часом дитина чужа ніколи не подумала, що може ж і мені трудно міняти свою мову на чужу.
Коли нас починали вчити грамоти, тоді вже рішуче переходили на мову російську. Та й книжки української до вчення не було зовсім. «Буквар» був російський, під малюнками у ньому підписано було: А — арбуз, Б — баранки і т. інш.
Може через те я з такою охотою й пильністю перекладала І потім, уже бувши «Оленою Пчілкою», оті дійсно хороші місця: «Чуден Днепр при тихой погоде», або «Знаєте ли вы украинскую ночь». Я не знала в дитячих літах, що ту гарну, красномовну риторику створила в Гоголя Україна.
Тут уже умови змагання двох стихій були нерівні. З одного боку, літератури української не було в нас зовсім, а тут мали ми такі добірні твори. Певне, коли б мали ми й гарні твори українські, то були б вони нам ще більше до сподоби, бо вони більше торкали б нашу душу, — так не доходила ж до нас ніяка література українська. Тим то російські твори красного письменства, а ще як вони торкалися України, української природи й людей,. так подобались нам. На ввесь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу». Було це таки в Підварку. Тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки в мою пам’ять.»
Вже з тих спогадів видно, що в домашньому вихованні були тільки емоційні передумови вибору своєї дороги.
Екзистенційний вибір стався під впливом оточення, в яке потрапила та видатна особистість, якій судилося зіграти непересічну ролю у відродженні України.
Середовище для творчої особистости має визначальне значення. Середовище і дух часу.
Українська народнопісенна стихія піднялася на гребені хвилі епохи романтизму. в Петербурзі публікувалися збірники українських народних пісень і дум Цертелєва, Максимовича, Срезневського… Микола Яновський з ніжинського ліцею прокинувся з провінційного національного сну в Петербурзі – і раптом став Миколою Гоголем. Але проблема вибору мови перед ним навіть не могла стояти. Так само, як через десять років перед художником Шевченком в Академії мистецтв не могло стояти проблеми вибору стилю малювання…

(Далі буде)

КАМО ГРЯДЕШИ, ЛЮДИНО?
Мар’ян Комариця, м. Луцьк

Одне з найфундаментальніших питань загальнолюдської думки: що, власне, за великим рахунком є вищим сенсом, кінцевою апотеозною метою всезагального вселенського Руху у Всесвіті?
Це питання, мабуть, уперше зародилося на світанку людської цивілізації і сягає своїм корінням глибин релігійної свідомости людства від першопочатків його історичного розвитку. Хоча, як стверджують декотрі сучасні учені, уже первісна людська свідомість намагалася знайти відповіді на кардинальні питання буття.
І саме первісна релігійна свідомість несла у собі зародки майбутньої науки як такої і, найперше, беззаперечно, філософської думки, яка стала іманентним вмістом, осердям науки на всіх етапах її розвитку.
Чи здатна неорганічна «само організована» матерія породити саму себе без втручання Бога? Чи спроможна нежива матерія виплодити із себе самої вічно живого ідеального Духа? Чи спроможна традиційна логіка, спираючись лише на свої раціоформалістичні засади та на евристичні стани своїх прихильників, осягнути велич Божества?
А може прагнення наблизитися до Бога у Його пізнанні є прероґативою лише святих Божих угодників, покликаних у цей грішний світ для високожертовної місії служіння Богові і людям, а за ними – прероґативою талановитих художників, видатних поетів та музикантів, для яких приступна музика небесних сфер?..
Іскра Божа! А чи не слід шукати і знаходити саме в іскрі Божій, у її метафорі, у світлі її спалахів відповіді на найскладніші, найпосутніші питання, що одвіку нуртують у свідомості homo sapiens?
Адже саме ця загадкова Іскра спалахує осяяннями Божественного одкровення! Недарма російський філософ Володимир Соловйов у своїй статті «Загальний смисл мистецтва» нагадує про одвічний синкретизм мистецтва і релігії, про те, що поезія народилася з храмового дійства, з молитви, і ступила з олтаря у світ не для того, аби відірватися від Бога, а навпаки щоб Бога нести у світ.
Творець великого Всесвіту – Бог! – ось головна, на відміну від перемінних, константна величина релігійної свідомости, яку прийняла в себе богословська наука – теологія. Саме релігійна свідомість, як первинне свічадо, у своєму поступі дала першопоштовх до генези науки як такої.
У подальшому шляхи-дороги науки і релігії в силу секуляризаційних, дезінтеґраційних процесів та ін. розбіглися. Наука і релігія довгий час поборювали одна одну.
Представники сучасної науки, точніше, впереваж так званої чистої науки (окрім тих, що стоять на християнських засадах) стверджують, що лише природничі науки, на відміну від богословських, володіють цілісною системою наукових знань у будь-якій сфері, не погоджуючись з протилежною думкою, що без накопиченого релігійно-духовного потенціялу теології природнича наука за усієї відчайдушної цілеспрямованости у пошуках істини, не уникне манівців, упереджень і стереотипів, які супроводжували науку протягом її історичного розвитку.
Тут не місце робити екскурс в історію науки, що дає безліч прикладів, коли, перехопивши монополію самостійного автономного розвитку, вона опинялася у глухому куті, та й в сучасних умовах стоїть розгубленою перед небезпеками і викликами сьогодення.
Природнича наука сама по собі, у відриві від теологіїспроможна у кінцевому підсумку лише на досягнення, пов’язані з конкретно-праґматичними, утилітарно-прикладними сферами людської діяльности. Спираючись винятково на гносеологію, увігнану у жорстке прокрустове ложе тривимірної парадигми речовинно-явищного світу, і керуючись лише часопросторовими параметрами, на яких ґрунтується понятійно-категоріяльний інструментарій, вона, ця наука, незважаючи на її глибокі проникнення у мікро- і макросвіт), все ж спроможна осягти лише об’єкти і явища, що не виходять за рамки її компетенції, залишаючи на узбіччі пізнання фундаментальні питання, що пов’язані, зокрема, з космосом людської душі і загалом з трансцендентно-метафізичною сферою.
Але не все так безнадійно у царині сучасної природничої науки, яка на сучасному етапі свого розвитку йде, хоча і поволі, на подолання секулярних кордонів, які від самого початку пролягли між наукою і релігією.
Так у книзі академіка Івана Климишина «Вчені шукають Бога» говориться: «Природнича і релігійна істини відносяться до різних сфер буття, обидві являють собою високі вартості, від яких людство відмовитися не може...
...Природничі теорії не можуть бути доведені ані логічно, ані експериментально, а завжди є більшою чи меншою мірою вільними інтелектуальними конструкціями...
...Сучасне природознавство в своїх інтелектуальних побудовах наблизилось до Бога більше, ніж будь-коли, і вперше підійшло до проблеми цінностей людського буття, до проблеми добра і зла...»
Зацитую також думку Альберта Айнштайна: «Вірую в єдиного Бога і з чистим сумлінням можу сказати, що ніколи не відчував симпатії до атеїстів. Людство без релігії перебувало б у варварському стані...»
І ще: «Звичайне уявлення про мене як атеїста – велика помилка. Якщо це уявлення про мене як про атеїста взяте з моїх наукових праць, то можу сказати, що моїх робіт не зрозуміли...»
Без духовної, релігійної основи наука приречена постійно перебувати у перманентних протиріччях з моральними, духовними імперативами, виробленими людством на шляхах Богопізнання.
Важко уявити кінцеві наслідки самостійного розвитку науки, яка б покладалася виключно на свій власний самоконтроль без благодатного впливу християнської релігії як такої. Вона першою серед інших релігій оголосила людське життя найвищою цінністю. Однак, на відміну від протагорівського антропоцентризму та псевдогуманізму епохи Відродження з її ідолопоклонницькою орієнтацією на людину, людина не оголошувалася мірою усіх речей і не підміняла собою Бога, ставши центром і метою Всесвіту.
Протягом століть однак гальмувався поступальний розвиток релігійної свідомости людства, невмируща душа якого завжди була ареною постійної непримиренної боротьби онтологічно протилежних Добра і Зла.
Релігія. Культура. Наука. Лише в такій сув’язі, де пальма першости належатиме релігії, основою якої є християнська метафізика – запорука вивільнення людства зі сталевих вельзевулових тенет.
Апокаліптичний сценарій, описаний Йоаном Богословом на основі його божественних візій-одкровень, не є для людства неминуче фатальним, і може сприйматися як попередження гріховного світу про можливу загибель, яка не є неодмінно неминучою, оскільки це випливає із самої глибинної суті християнської релігії, яка дає людству, як і кожній окремій людині, надію на спасіння. Проблема спасіння людства і полягає в його сприйнятті чи несприйнятті цієї перестороги.
Перспектива спасіння від неминучости трагічного кінця історії людства випливає з потреби подолання кожною людиною свого власного, особистого внутрішнього апокаліпсису, з логіки вільного вибору між добром і злом, вибору, дарованого Богом кожному із нас, сущих на цьому грішному, але не безнадійному світі.
На завершення доцільно буде зацитувати слова Філарета, Патріярха Київського і всієї Руси-України: «Якщо людство не поставить у своєму житті все на належне місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога люди не будуть сприймати, як особистість, а тільки як безлике божество, розмите у всесвіті, то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення».

ЧИ ЛЮДСТВО ЩЕ МОЖЕ БУТИ ВРЯТОВАНО?
Коїтіро Мацуура, генеральний директор ЮНЕСКО

Ми успадкували одну плянету. Але що ми зробили з нею? Земля сьогодні є спадщиною, яка перебуває в небезпеці, а самі види постали перед ризиком знищення.
…Колосальні виклики, з якими зіткнеться людство, виходять за межі допустимого. Я не буду давати детальну аналізу, однак можна ще раз нагадати: зміни клімату, розширення пустель, глобальна криза з водою, зменшення площ лісів, деґрадація океанів, забруднення повітря, землі, води і морів, а також збільшення ерозії біорізноманіття — ця картна очевидна всім.
Вартість нашої війни з плянетою можна порівнювати з вартістю світової війни. Більше того, існує ризик того, що, війна з природою може привести до справжньої війни, зважаючи на дедалі більшу нестачу природних ресурсів.
Насправді, реальна проблема полягає в тому матеріяльному зростанні, що було ідентифіковано ще в 1972 р. в Доповіді Римському клюбу — «Обмеження росту». Але в 1972 році, як вказує один із авторів Доповіді Денніс Мідоуз, «людство було в своїх межах, а тепер воно вийшло за них».
Сьогодні споживання людських ресурсів становить 125% від життєздатного рівня в довгостроковій перспективі.
То чи ще може людство бути врятовано?..
Нам потрібно більше знань, більше стриманости. Інакше знадобиться додатково три або чотири плянети Земля, якщо нинішні зразки споживання в Північній Америці будуть поширені на всю плянету.
Менше матерії: ми повинні «дематеріялізувати» економіку і зростання. Для цього, мабуть, неможливо зупинити зростання. Відтак ми маємо зменшити споживання природних ресурсів і сировини на кожну одиницю економічного виробництва: будь-то енерґія, метали, мінерали, вода чи дерево.
Але найбільша трансформація наших суспільств полягатиме в сфері відносин і поведінки. Як ми можемо дематеріялізувати виробництво, якщо ми залишатимемося матеріялістами? Як ми можемо скоротити наше споживання, якщо споживач усередині нас поглинає громадянина?
Якщо ми хочемо перестати бути паразитами на землі, то маємо підписати новий мирний договір із природою. Ми мали соціяльний контракт, який пов’язує відносини людей, і ми повинні тепер пов’язати себе зобов’язаннями по відношенню до природи.
Передбачення стане абсолютною передумовою справжньої демократії майбутнього. Етика майбутнього, яка вимагає, щоб ми передали населений світ нашим дітям, забезпечить зв’язок між економікою та екологією, між зростанням і сталим розвитком.

АНТИ-АПОСТОЛ
Прот. Георгій Чистяков

Kоли вдивляєшся в євангельські тексти, які розповідають нам про Страсну сед¬мицю, то бачиш, що постать Ісуса випромінює світло, а образ Юди тоне в темряві. Взявши кусок хліба із рук свого Учителя, він виходить. «Була ніч» (Ів. 13:30), в темряві котрої постать його стає невидимою. Важко відразу зрозуміти, що являла собою ця людина, в будь-якому випадку богослови минулих часів здебільшого не прагнули вирвати його постать з темряви, обмежуючись констатацією самого факту: він зрадник.
Зрозуміти його намагаються поети. Для Данте, наприклад, це найбільший злодій в історії. Середньовічна традиція в цілому (як Західня, так і Візантійська і взагалі Східня) бачить в Юді страшного злочинця, свого роду антиапостола. В Євангелії говориться, що думку зрадити Ісуса в його серце вклав диявол (Ів. 13:2), а потім сатана «ввійшов» у нього (Лк. 22:1 та Ів. 13:27). Перш за все це означає, що вчинок його, з точки зору євангелистів, ірраціональний, бо, за Біблією, дія сатани знеособлює людину, робить її кроки немотивованими. Зло взагалі ірраціональне, руйнівне і непояснюване. Якщо людина перебуває під владою зла, то відповіді на запитання, чому вона робить це, просто немає – саме така біблійна концепція зла.
І все ж письменники, особливо Нового часу, а вслід за ними і сучасні богослови роздумують так: щоби Ісус був схоплений, хтось повинен був Його зрадити, без зрадника подвиг Христа неможливий і т. п. Значить, Юда – свого роду instrumentum Providentiae (зброя в руках Промислу), та пружина, з допомогою якої «Син Людський зраджується». Але це суперечить євангельській уяві про людську свободу, що є ознакою безумовної цінности й унікальности кожної особистости.
* * *
Юда не засіб! А разом з тим він зраджує Ісуса. Чому? Які його мотиви? Він розчарувався в Учителеві, за котрим пішов з таким захопленням? Може, він прийшов до – Ісуса разом з Симоном Канаїтом з-поміж тих, хто боровся проти присутности римлян в Палестині зі зброєю в руках. Про це може говорити його прізвисько Іскаріот, якщо його розуміти не як «іш Каріоат» (людина з Каріоту), а як арамійське «шикарайя», що походить від латинського sicarius («кинджальщик»). Якщо це так, то він міг сподіватися на те, що Месія почне активно діяти проти римлян, і, не діждавшись цього, від любови перейшов до ненависти, з учня перетворився у ненавидника.
Можливе й інше пояснення мотивів його вчинку в межах того ж уявлення про нього як про «кинджальщика». Зраджуючи Ісуса, Юда намагається підштовхнути Його до активних дій, нав’язує Йому, а значить – Богові, свій людський сценарій. Так думають сьогодні майже всі богослови, письменники, історики і поети. Тільки одні бачать у цьому ознаку невір’я, самости, гіпертрофованої впевнености у власній правоті, ознаку духовної сліпоти, а інші – натхнення і подвиг людини, яка прирекла себе на вічну ганьбу заради того, щоб Ісус зробив вирішальний крок до перемоги і вчинив те, в чому бачив головне завдання Свого життя.
Але тут постає найголовніше запитання: а чи був взагалі Юда зрадником? По-перше, Ісус іде на смерть добровільно (див. Ів. 10:17-18), «як є написано про Нього» (Мт. 26:24). По-друге, і це найважливіше – Він досить добре відомий всім і до того ж не намагається ховатися: «Як на розбійника вийшли ви з мечами і списами – схопити Мене; щодня з вами сидів Я, навчаючи в храмі, і ви не брали Мене» (Мт. 26:55). Якоїсь особливої необхідности у зрадникові не було – це дуже важливо. І без участи Юди Ісус теж був би схоплений і розіп’ятий. Однак Юда все-таки щось робить. Що саме?
Є два види зрадників. Одні вночі відчиняють міські ворота, щоби впустити вороже військо. Їхнє зрадництво – нехай зі знаком «мінус», але вчинок. Інші переходять на бік ворогів, що уже ввійшли в місто без їх допомоги, але доводять при цьому, що завжди були на їх боці, щоби мати їхнє благовоління і отримати з нової ситуації хай мінімальну, але користь. Зрадництво такого роду – ознака безкінечної слабкости і чогось дуже хворобливого, але разом з тим безкінечно сучасного і характерного якраз для нашої епохи. Зрадників першого типу тепер майже не буває, другого – скільки завгодно.
Юда – серед останніх. Він зраджує не Вчителя, а самого себе, своє учнівство, свою вірність Ісусові і всіх, хто навколо Нього. Він бачить, як складається ситуація (всі чотири євангелисти розповідають про те, що архиєреї і старці приймають рішення обов’язково вбити Ісуса задовго до того, як до них приходить Юда), і в якусь мить надумує в неї вписатися, винести з неї хоч якусь користь. І тут вже зовсім не обов’язково думати, що він розчарувався в Ісусі. Зовсім ні. Швидше за все, він любить Його, як і любив, він безкінечно далекий від того, щоби змушувати Ісуса діяти згідно зі своїм сценарієм (у нього й немає жодного сценарію!). І, ясна річ, він не мстить Ісусові за те, що Той виявився не грізним і рішучим, а «лагідним і смиренним». Ні і тисячу разів ні.
Він просто робить вибір на користь власного благополуччя – розуміючи, що допомогти Ісусові тепер уже ніхто не може, а можливість отримати для себе якусь користь із ситуації, що склалася, сьогодні очевидна. Він іде і отримує гроші, невеликі, бо за такого роду зраду багато не дадуть; повертається до себе з грішми і прозріває: «Згрішив, зрадивши кров невинну» (Мт. 27:4).
Думається, що не сучасні богослови і пись¬менники, що вкладають в голову Юді найрізноманітніші, але завжди досить сміливі ідеї, а візантійський гімнограф, котрий написав: «Тоді Юда злочестивий, що сріблолюбством хворів, Тебе, праведного Суддю, зраджує», – саме він правильно зрозумів, що за мотиви штовхнули Юду на зрадництво. Юда зраджує не Учителя, а своє учнівство. Надто він любив гроші, котрі носив у скриньці під назвою глоссокомон.
Юда – не набагато більший зрадник, ніж Петро. Тільки мотиви у них різні: Петро зрікається Ісуса через боязливість, чисто біологічну й імпульсивну, а Юда – підкоряючись цілеспрямованості, вигоді, вважаючи, що це розумно і на сьогоднішній день для нього корисно. Він значно раціональніший, ніж про це було прийнято думати раніше.
* * *
Саме тому йому стало важко жити, що він не зраджував Ісуса. Якби Юда справді був ключовою фігурою під час взяття Христа під варту, він би не наклав на себе руки, а навпаки, відчув би себе переможцем. Але він нікого не зраджував – крім самого себе. Він просто намагався нагріти руки на Його арешті і Його смерті і тому не зміг, як Петро, розплакатися так гірко і так прорватися че¬рез свою слабкість і боязливість – і стати в результаті тим Петром, котрого ми шануємо вже дві тисячі років.
Юда – один з найближчих учнів Ісуса, як і Петро. Він – один з дванадцяти (Мт. 14:20), як говорить сам Ісус, «що вмочив зі Мною у сіль руку» (мт. 26:23), тобто учасник Таємної вечері, кому Ісус, «вмочивши шматок, дав» його (Ів. 13:26). До речі, слово psomion (шматок), котре стоїть тут в Євангелії, на православному Сході досі означає освячений хліб, що дається вірними як Тіло Христове.
Він, котрий був так близько до Учителя… Він – не страшний лиходій і не величезний злочинець в історії людства, як думав Данте Аліґ’єрі, не герой з трагічного роману, а просто маленька людина, що не впоралася зі своїми маленькими грішками (пристрастями), – ось хто такий Юда Іскаріот. Саме це робить його зраду особливо страшною. Його ім’я стало символом найнижчого і найпідлішого, але ж в його становищі може опинитися кожен.
* * *
Ще о. Сергій Булгаков порівнював Євангелію з іконою, на якій зображено Ісуса зі Своїми учнями. Тільки зображений Він на ній не фарбами, а словами. Є на цій іконі місце і для Юди. Образ його написаний євангелистами зовсім не для того, щоб ми його ненавиділи чи зневажали (Євангелія ні того, ні іншого не вчить!). Він стоїть тут десь збоку, в темряві, безмовно, як дорожній знак, попереджуючи кожного з нас: «Не йди тією дорогою, яка стала моєю. Не зраджуй свого учнівства, вважаючи, що від тебе все одно нічого не залежить. Не зраджуй свого учнівства, хоча інколи це буває дуже непросто».
«Лоза виноградна»

ПРО ГРІХОВНЕ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ

Церква вчить, нагадує, застерігає проти порушення ладу в душі і ладу в суспільстві. Дуже актуальних життєво важливих проблем, здавалося б, надто практичних, торкається Українська Греко-Католицька Церква. «Наша віра» декілька років тому публікувала статтю блаженнішого Любомира про гріх невиплати зарплати.
Ми також публікували статті про гріх абортів, пияцтва, наркоманії. Вчинки на шкоду ближнім не є особистою справою. Наприклад, залежність від азартних ігор – це слабкість, за яку розплачується і сам залежний, і його рідня.
Тепер блаженніший Любомир звернувся до наших громадян з приводу поширеного нині порушення правил за кермом, що призводить до смерти і каліцтва людей. А то біда щоденна, і потрібне покаяння.
При цьому таке порушення, інколи на волосину від убивства, часто сприймається без осуду.

ДУХОВНІСТЬ. ЗНЕВІРА. НАДІЯ
Іван Верстюк

Людина може жити по-різному. Хтось сподівається переважно на власні сили, хтось більше розраховує, що йому допоможуть інші, хтось просто собі живе, ні на що не надіючись. Але все це дуже не схоже на життя в повному сенсі цього слова – немає в такій позиції ні правди, ні істини, ні якоїсь сили, котра здатна була б послужити за опертя, ставши на яке людина могла б вершити справи, почуватися господарем становища. І тому така людина безумовно приречена на падіння – до глибини своїх проблем, негараздів, труднощів. І то з однієї причини – через відсутність надії. Коли намагаються жити, але й не вірять, що є щось таке, заради чого варто жити… Жити й не знати, чим завершиться. Жити й бачити повсюди лише безглузді страждання. Це надто страшно.
Я далекий від того, щоб вести зараз мову про рецепти блаженного життя. Таких рецептів не існує, хоча, можливо, я й маю причини з цим трохи посперечатись. Та все ж таки я відчуваю, що можна знайти слова, котрі хоча б частково допомогли сучасній людині усвідомити сутність свого покликання в світі – безкінечно складному, сповненому труднощів, але водночас проникнутому дивною премудрою гармонією, яка особливим чином закликає тих, хто до неї тягнеться, в свої небесно-блакитні сфери.
Людина зневірена – це людина нещасна, це людина, що постійно переживаєтрагедію власного буття. І таких багато. Дуже, дуже багато. Навіть більше, ніж можуть уявити найрадикальніші скептики.
Біль від неможливости бути щасливим, справжнім, істинним, гарним, здатним до творчости та активної взаємодії з іншими – ось характерний стан пересічної людини сучасности. Такі завжди поруч і завжди свідчать світові про свій жахливий песимізм. А з нього народжується така безпідставна і така часом химерна віра в самого себе, котра згодом набирає різних форм та видів – вона може бути і атеїзмом, і егоїзмом, і патологічним запереченням будь-яких позитивних підстав життя.
Песимізм таки може бути життєвою філософією, але жодним чином не тим, що може дати сили і натхнення жити, радіти – тобто по-справжньому бути, бути людиною. Песимізм за своїм характером та внутрішнім змістом є настільки нездалим, що годі й думати розвинути його в скільки-небудь послідовне світорозуміння.
Життя дійсно не є ні легким, ні абсолютно чи безкінечно радісним. Воно складне і постійно продовжує ускладнюватись від того, що люди втрачають до нього зацікавлення. Сьогодні люди все менше мають бажання розмовляти про щось небуденне, про щось духовне, про щось, врешті, філософське. Зневіра, розчарування, духовна скаліченість – ось ті симптоми, які визначають буття сучасного соціюму. І вони загострюються, проґресують. В людях нині живе якась патологічна форма образи чи то на себе, чи то на світ, чи то на інших людей, чи то на книжки, де так багато слів про щастя і сенс життя, але від них чомусь зовсім не стає краще. Ця образа оволодіває людиною, її душею, її бажаннями, воліннями, усім її єством і приносить свої хворобливо-жовчні плоди – ненависть, лють, нетерпимість, байдужість. Відтак шириться світом ця людська хвороба зневіри, безнадії, духовної обмежености...
ХХ століття принесло в людську культуру розчарування в релігії, насамперед в християнстві, а також в будь-яких формах прояву релігійних почуттів, відтіснивши віру в Бога в сферу особистих, інтимних переживань, котрі потрібно приховувати від інших. Ні, ХХ століття не було першою в часі епохою розчарування в духовності і релігійності, в ньому продовжувалися ті процесі, що розпочалися ще в XVIII і XIX століттях. Але відмінність століття ХХ в тому, що саме в цей час падіння людської духовности принесло свої найжахливіші плоди – криваві світові війни з мільйонами жертв, геноциди, катастрофи, вбивства, терор.
Можна було б зараз із патосом запитати „А що ж принесе нам ХХІ століття? Які плоди зростуть у ньому?” Та я не буду. Не буду через те, що тоді доведеться вдаватись до проґноз, до передбачень і, можливо, до настільки неприємного мені песимізму. Але ж і промовчати буде нечесно. І тому я просто в черговий раз підкреслю, що наша доля в біжучому столітті залежатиме тільки від нас… Чи зможемо ми подолати ту безнадію та відразу до духовности, що тепер панують в людських душах? Чи зможемо вистояти проти спокуси атеїзму чи котроїсь із його менш скомпрометованих версій? Чи здатні ми виграти двобій у самих себе, завжди схильних до слабкости, пасивности, зневіри? Не знаю… Адже люди вже почали забувати, як це – бути чесними і що таке правда. Люди, і це найгірше, перестають розуміти, навіщо потрібно бути щирим, відвертим, справедливим. І це біда, котра може вирости у щось справді страшне й люте.
Але тоді логічно постає інше запитання – чи ми опинилися у безвиході? Складне, болюче, відповідальне запитання. З дуже гірким присмаком. З одного боку, людина не може потрапити у безвихідь хоча б через те, що вона творча, духовна істота, котра має бути спроможною завжди, в будь-якій ситуації, знайти ту шпарину, через яку зможе врятуватись. А з іншого боку, безвихідь як містична сила полює на людину з давніх давен, з часів, коли люди ще не знали тих духовних глибин, що відкриті сучасній людині, якщо, звісно, вона бажає їх бачити, помічати. Від безвиході можна втекти, можна сховатись, але в кінцевому рахунку це не допоможе. Безвихідь потрібно перемогти – перемогти вірою, надією, любов’ю, тобто усім тим, з чого росте й розвивається людська духовність, що її, цю духовність, визначає і взагалі уможливлює.
В сучасну епоху духовні пошуки з усіх боків зазнають нападів. В свідомості людей панує іронія, патос зречення святині, схиляння до неґативу як єдино можливого способу ствердити власне Я. І це все призводить до запалення душі та до тяжких її хвороб – не тих, звичайно, з котрими потрапляють до психіятричних лікарень, але до набагато гірших (кажу це без жодних перебільшень) – до таких, що з них логічно випливає безліч форм духовного самознищення.
Тепер модно, популярно і навіть вважається шалено веселим сміятися з релігії, з моралі, з доброчесности, з того, що хтось прагне бути добрим, щирим, жити для Бога і в Ньому шукати й знаходити сили для існування. Це явище свідчить про глибоку кризу суспільної свідомости, що може потягнути за собою, якщо не вжити запобіжних заходів, найстрашніші конфлікти та катастрофи. Без духовности, без віри в сенс життя і виправданість кожної речі у світі і кожної події в ньому людина стає безсилою, байдужою і врешті-решт проклятою перед обличчям Бога – для багатьох невідомого, незнаного Бога, але попри це незнання – не менш близького, не менш могутнього й благого. Отже з цього падіння є вихід.

Лист з приводу статті отця М. Теодоровича «Всі потребуємо молитви, як дерево води» у «Нашій вірі» ч. 10, 2007
Людмила Шеремета

В дитинстві я ходила з бабунею до церкви. Завдяки їй я навчилася молитися. Та в цей час, будучи дитиною, я не надавала великого значення зверненням до Бога. Кожного ранку я бачила, як молилися мої бабуся і мама. Все це поступово міцно ввійшло в мою душу і серце. Однак в часи совєтської влади, яка переслідувала релігію, я перестала молитися.
Перелом настав у моєму житті, коли раптово помер чоловік. Я почала знову молитися, але відчула, що молитва іде не з глибини серця, а якось поверхнево. Я поставила собі за мету навчитися молитися по-справжньому. Переглядала багато літератури. Найбільш переконливим було зображення – фотографії рук людини, яка молиться і яка не молиться.
Сталася трагедія з моїм сином, який тяжко захворів. І коли я побачила, то прибігла до хати і стала дуже кричати з розпуки. Та раптом осяйнула мене думка, що треба молитися. І тоді я впала на коліна і стала промовляти «Отче наш». Не знаю скільки разів я його повторювала. Зупинилась тоді, коли мені стало дуже легко на душі. Відтоді я зрозуміла, що я не одна. Поряд завжди є Господь, котрий може допомогти.
Знову почала вчитись молитися. Вивчила більше десятка молитв. Останньою молитвою, над якою я працювала в цьому році, є молитва Оптинських старців, яка є джерелом натхнення на кожен день.
Статтю «Всі потребуємо молитви, як дерево води» я прочитала з щирим захопленням. В душу запали слова: «Молитви наші – то нерви нашої душі. Хто не молиться і не має охоти розмовляти з Богом, той мертвий духом». Святий Йоан Золотоустий сказав: «Це найвища достойність і честь для людини, що може розмовляти з Богом».
Ця стаття допомогла мені глибше зрозуміти силу молитви. Я молюся кожного дня за здоров’я дітей, онуків та за своє здоров’я. За свій край. І вірю, що Господь мені допоможе.

З НЕМОВЛЯМ НА РУКАХ

Закінчення

Є в історії Олени Ступак і таке, що мимоволі викликає гнітючі роздуми. Криком кричить проти них душа, а факт залишається фактом. На всім шляху до України допомагали бандєровкє-хахлушкє незнайомі, чужі люди. Росіяни. А вже від Київа декотрі свої, українці, почали виявляти «пильність». І дома недовго побула. Видали. Хто ж ми такі, українці? І відколи не можемо знайти у собі єдности? Відколи призвичаїлися шукати один в одному ворога і бездумно прислуговувати тим, хто на оцій нашій звичці завжди грів собі руки?
Ятриться цим і авторка листа, якого отримала Олена Ступак у вересні 1993 року: «Шановна Олена Тихонівна, доброго Вам дня і довгих-довгих років життя бажає внучка Одарки Вдовиченко, про яку Ви згадали в своїй розповіді кореспонденту, Козачук (Демидович) Марія Сергіївна, родом з Романова, а також сестра моя Женя, мама Ганна Тимофіївна (дочка Одарки)... Хоч ми на Хмельниччині... але статтю про життя Ваше... прочитали і дуже розхвилювались, а мама проплакала цілу ніч. Каже: «Не беріть, діти, цю газету нікуди, не загубіть, нехай буде при мені, може, я ще щось про маму знайду». Я думаю, що Вам також буде цікаво знати, як складалося життя моєї бабці, її дочки Ніни і дідуся, з якими Ви були не довго, але в пам’яті... на крилах додому летіли... Дідуньо по дорозі помер, тьотя Ніна чуть не втопилась, коли через якусь річку переходили. А потім відбилась від матері, а їй було всього 17 років, і добралася додому десь на 2 неділі пізніше... Ніну, оте заморене голодом дівча, яке так рвалося додому, через пару днів забрали свої ж і страшно замучили, бо... ніби «приїхала їх видавати». А бабу Одарку також не залишили в спокої, тільки вже другі. За втечу їй дали 2 роки тюрми. Вона... все плакала за дочкою Ніною і Олею, яку також свої замучили, тільки раніше, коли їх виселяли, вона втекла чи то з Луцька, чи то з Ківерець, їй було 19 років... А мій батько був засуджений по ст. 58 також ні за що... Скільки довелось пережити!.. Коли вийшла заміж, то мого чоловіка... що не написав в автобіографії про мого батька, зняли з директора школи. Так постарався... парторг... і це було в 1975 році... Ось і вразили мене слова в розповіді про Вас: «Хто ж ми такі, українці?..»
— У жовтні сорок п’ятого прийшла додому, а в березні сорок шостого арештували. Втекла. Переховувалася по людях. Але по жнивах знову прийшли за мною. Взяла я на руки своє дитя, воно нассалося, бо ще ссало, і всьо. Десять літ не бачила зовсім! Сказали мені: «Або добровольно поїдеш назад на висилку, або будемо судити». Кажу: «То вже й судіть, як я такий враг. Судіть але над вашим судом інший суд є». Ну, з півроку так по тюрмах і пересилках. А 19 березня 1947 року викликали з камери в коридор, прочитали з якоїсь бумаги: «Пять лет за побіг». Отак і попала в лагер. Одбула строк — знов висилка. У тій же Кіровській області. Тільки райони різні... Володю і Антона вигляділи сестри. Покійна Параска, Улита, Ганна. Вони були моїм дітям такі, що інша мати своїм така не є. Коли вже на висилці була, приїхала в отпуск. Перший раз. Антонові 12 літ, Володі — 17. Володя мене ще якось з трудом впізнає, а Антон... Як він мене міг знати? Господи, думаю, то ж аби десь так, на вулиці, зустрілися, то так би і розминулися, не знаючи!.. Зовсім вернулася додому в шістдесят першому. А тут гонять, не дають прописки. Знов виходить, невільно мені в Україні? За що? Участковий: «24 години тобі, щоб вибралась!» А-а-а... То ж я була молода! Була здорова! Чи в колгоспі не було мені роботи?.. Мусила ще три літа в Криму одробляти. Нащо було, щоб я і там тоскувала, щоби тамтешнє сонце очі мені випікало, як маю свій край, своє село? Хіба мені там життя було? У лагері женуть на роботу — на вахті музика для нас марш грає. З роботи приганяють — тоже марш. А він, той марш, для когось уже останній. Бо норми не виконаєш — пайка не получиш. На другий день зовсім не зможеш робити. Так в доходяги, та й по всьому. А в Криму, було, іду на роботу, а ніхто ще не йде. У громкоговорітєлі на стовпі гімн совєцький гримить. Як марш у лагері. Іду під той гімн і думаю: «Коли ж я в Союзі нєрушимом республік свободних до свого села зможу на життя, а не в отпуск, добратися, до своїх дітей?» Сльози пропікають.
В Зеленолужжі нічого нашого не осталось. Ні корінчика. Онуки питали колись — нема їм що показати. Голе поле. То в Пустомити вернулась. Прописали тут як уже Антон в армії служив. А доти, було, і не потикайся. Хай би ніяка жінка, ніяка мати більше такого горя не бачила, що мені довелося! Щоби нігди воно не повторилося в усенькому світі! Думаю тільки часом: «А для чого ж все теє робилося? Нащо тая держава совєцька з людьми так велась?..»
Не знаю, що сказати. Одна на все — її відповідь: «Щоб не жили ми, а в’янули. Щоб ниділи, скніли, як тая трава без сонця. Щоби гризлися через це між собою. І тішилися. Хто тим, що більше від іншого вгризнув, а хто тим, що дихати ще дають. Так і виморювали людей у людях, зводили їх нанівець. Так і далі одних проти других настроювали...»
Олена Тихонівна, закінчивши розповідь, довго мовчала. А в хаті усе ще сумно бринів її голос. Здалося, я почув той сум і через кілька літ, коли, вже по смерті Олени Ступак, зустрівся з сином її, Антоном.
— Знаєте, — сказав, — недавно я отримав документ про реабілітацію. І не здогадувався, що, маючи два місяці від роду, був засуджений разом з матір’ю.
Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного. «Чи було ще десь таке у світі, — читав я у його погляді, — щоб немовлят судили, як ворогів народу?» У світі, окрім колишньої комуно-більшовицької імперії, подібного, мабуть, таки не було. При¬наймні, важко собі таке уявити. Але — гірка іронія! — Антонові Григоровичу пощастило хоч в тім, що юридична машина сталінщини, немовлям засудивши його разом з матір’ю «за націоналізм», разом із матір’ю ж не засудила і за втечу із спецпоселення. Інакше і досі ходив би до нереабілітованого «злочинця». Бо, як говорила Хима Пупець, не та стаття. Не підпадає під закон про реабілітацію. Навіть і реабілітованих.
А Ростислав Кушнірук, коли прочитав у «Крикові голодного звіра» про долю Олени Ступак і зателефонував мені у Горохів, попервах не міг говорити. Відчувалося, — затисло гіркими спогадами чоловікові горло так, що сльози йому з очей. Прокашлявся, запитав хрипло:
— Коли презентація вашої книжки? Я буду з хором...
Ростислав Григорович, організатор і керівник самодіяльного народного хору «Посвіт» при волинському обласному домі «Просвіта», як і обіцяв, приїхав у Горохів з усім своїм творчим колективом. Насамперед, аби вшанувати людей, про котрих ішлося у книжці. І з піснею, яка починалась відомими словами великого Кобзаря — «Мені тринадцятий минало», але розповідала про зовсім іншу кріпаччину.
Тринадцять літ минало Ростиславові, коли він, уродженець села Княгинінок (нині — Маяки Луцького району), опинився разом із батьком та матір’ю у тому ж спецпосьолку № 3, звідки втікала з немовлям на руках Олена Ступак.
— Можу і зараз, — сказав, — чи не кожне село на її шляху назвати. Я той шлях стільки разів пройшов подумки і стільки разів виміряв версти, що не порахувати. Не всі навіть уявити можуть, як важко довелось тій жінці.
Услід мріям про повернення в Україну посилав він тоді свій спів. І свою любов до української пісні, яка принесла йому в дев’яностих і славу, і звання заслуженого працівника культури.
Та й мешканець Горохова Григорій Поліщук не міг говорити спокійно, коли розповідав мені про свого діда Сильвестра Петровича Голоту. 14 жовтня 1944 року Сильвестра разом із дружиною Параскою Ларивонівною, сином Остапом, невісткою Фросиною та онуком вивезли із села Яковичі Володимир-Волинського району «за націоналізм» туди ж, куди вивезли Олену Ступак, засудивши перед тим за участь у національно-визвольних змаганнях Остапову доньку Анастасію.
— Дід поховав у посьолку № 3 бабу Параску, — розповів Григорій Павлович, — а сам, залишивши сина з сім’єю, кинувся у втечу. До Кірова, як і Олена Ступак, добирався пішки. І далі чималу дорогу пішки. Ночував на деревах. На них рятувався і від переслідувачів, і від звірів...
Що спонукало немолодого вже селянина до надмірного ризику та ще тяжчих утікацьких поневірянь? Либонь, мрії, які вклав у власну землю. Коли замолоду починав господарювати, мав тільки 3 гектари. До приходу перших совєтів надбав уже 20. І не було на тій землі жодної грудочки, аби не відчув її під своєю ногою.
Землю у Сильвестра Голоти забрали другі совєти. І обійстя його забрали. А вірний Сильвестрів пес, коли того вивезли, не взяв з інших рук ані крихти. Усе чекав господаря. Не дочекався.
— Ми тоді у сусідньому з Яковичами селі Холбутова жили, — продовжував Григорій Поліщук. — Я ще хлопчаком був. Рвав того дня сливки. Саме вони дозріли. Бачу, заходить хтось у садок. Я зі страху мало із сливи не впав. Не впізнав: такий дід худий був. На людину не був схожий. Геть виснажився. А як же було Олені добиратися з немовлям?..
«Віщувала циганка їй довгі літа, — пригадалися слова Антона Ступака, — але книжки мама не діждалася». Та ось рядки з листа від Михайла Свергуна, що його отримав у січні 2002 року: «В моїй свідомості завше живе Олена Тихонівна, ця звичайна земна і Велика Матір, яка, рятуючи від смерти, пронесла дитя через холод і голод, через ліси, річки, болота і совєцьке зло, що слідкувало за своїми жертвами невсипущим оком».

ГЕРОЙ БЛАЖЕВСЬКИЙ – МЕСНИК НАРОДНИЙ

переклад Раїси Лиші

Книга Дмитра ГОЙЧЕНКА «СКВОЗЬ РАСКУЛАЧИВАНИЕ И ГОЛОДОМОР». Москва, 2006. «Мемориал» – з найстрашніших, які мені доводилось читати. Автор описує жорстокість людини і жорстокість юрби нещадно правдиво. Він показує катів різних національностей. Він сам співпрацював з катами свого народу в роки геноциду, розуміючи, що це геноцид і ще не знаючи своєї місії – свідчити.
Книга складається з трьох частин: 1. Блудний син; 2. Іменем народу; 3. Голод 1933.
Усі вони – записи по свіжих слідах – випадково були знайдені в еміґрантському архіві в Сан-Франціско.

Чоловік, в якого на боці теліпався револьвер, а з іншого боку – військова польова сумка, що замінювала портфель, дізнавшись, у якому напрямку ми їдемо, попрохав підвезти його до котрогось села. Він був інструктором райпарткому.
Коли проїжджали понад лісом, чоловік розповів, що два роки тому в розпал хлібозаготівлі у цьому лісі «банда» Блажевського спіймала голову райвиконкому, прив’язала його до дерева і спалила. Обвуглений труп, прив’язаний до дерева ланцюгом, знайшли наступного дня. Над головою була прибита табличка з написом, де таку ж кару обіцяли кожному, хто відбирав останнє зерно у селян. На табличці був також напис: «Блажевський – месник народний».
Потім на наше прохання інструктор розповів нам детальніше про «банду» Блажевського.
Коротко передаю зміст цієї розповіді.
Весь період громадянської війни повстанський загін Блажевського, який був сином сільського священика, воював проти «совєтів». Закінчилась громадянська війна. Вийшов закон про амнестію. Проте Блажевський був далекоглядним і не зловився в цю пастку. Абсолютна більшість загону поділяла його позицію – померти лише зі зброєю в руках. Вони не помилились, бо з часом всі амнестовані, в тому числі й прийняті на службу в ҐПУ та використані для боротьби з їхніми вчорашніми соратниками, були знищені.
Вірними Блажевському залишилися дуже багато людей. Однак умови боротьби ставали все важчі. Сподівання на крах більшовицької влади поступово цілком згасло. Загін поволі танув. Одні перебралися за кордон, інші пішли подалі від рідних місць і там пристосувалися до життя.
З Блажевським залишилися кілька десятків найсміливіших та глибокоідейних людей, які вирішили не полишати рідних місць, маючи віру, що вони ще будуть потрібні народові. Вони вирішили поки що не турбувати представників влади і тихо сиділи в лісовій глушині або здебільше перебували у вірних їм селян, а таких була абсолютна більшість. Коли ж хтось із представників місцевої влади чи місцевих комуністів або інших жителів, котрі догоджали совєтам, доносив у ҐПУ й супроти Блажевського висилалась експедиція, донощик неминуче гинув, а майно його часто згорало. Блажевський, знищуючи ворога, ніколи не помилявся, адже у нього була надійно організована розвідка.
Величезна кількість селян у цілому ряді районів на території від Білої Церкви до Черкас і Звенигородки були його таємними співучасниками. Та й майже кожен селянин, знаючи, що загін Блажевського перебуває в селі, і помітивши загрозливу небезпеку, попереджував його. Аґенти Блажевського були в ҐПУ, у військових частинах, в партійних і совєтських органах. Ось тому він був невловимий. Спершу влада піддала репресіям сім’ї декотрих учасників загону, однак змушена була відмовитись від таких заходів, оскільки Блажевський знищував стільки представників влади, що розумніше було його не чіпати.
Минав рік за роком. Жодні спроби ҐПУ проникнути своїми мацаками в загін не вдавалися. І ось нарешті настав час, коли Блажевський знову став потрібен народові. У 1929 р., коли почали накладати великі завдання з хлібозаготівель на селянські двори, загін Блажевського активізувався. Як тільки конфісковували у когось із селян майно, так дивись і нема котрогось із комуністів або пішло чиєсь майно із димом. В період розкуркулювання і колективізації по всіх (цих) районах Київської области довелося, явно чи таємно, тримати численні військові загони.
Зрозуміло, Блажевський уникав сутичок з військовими частинами. І метою його була не війна, а помста за терор над населенням та дезорганізація різних насильницьких заходів влади. Траплялося, що доки сільські активісти когось із селян розкуркулюють, їхні хати вже палають. Іноді Блажевським знищувалися одразу цілі групи уповноважених партійців, що заганяли селян в колгоспи.
В ті місця, де проявлялась діяльність невидимого Блажевського, іноді посилали цілий полк. Не раз прочісували ліси і села, перед тим оточивши місцевість, де появлявся Блажевський, на багато кілометрів довкруг. Одначе ні Блажевського, ні когось із його товаришів спіймати не вдавалося. Під виглядом мирних селян вони спокійно працювали по господарству в чужих людей, хто б ці люди не були, могли бути навіть їхні супротивники. Такий існував неписаний закон серед населення. До кого б Блажевський чи хтось із його загону не заскочив, той мусить, перед лицем погоні, що нагрянула, робити все від нього залежне, щоб його замаскувати. Кожен був переконаний, що якби він зрадив Блажевського і навіть коли б знищили увесь його загін, все одно зрадникові від таємних співучасників загону прийшла б погибель.
Одного разу для прочісування була спрямована ціла дивізія. На якийсь час Блажевський затих, а потім знову й знову падала його караюча рука на голови особливо запеклих комуністів, яким був і спалений голова райвиконкому, що нещодавно розправився з селянами за невиконання непосильних завдань з хлібозаготівлі.
В усі села цілої околиці були спрямовані особливі загони ҐПУ на різні незначні посади. Ці аґенти отримали завдання так зійтися з населенням, щоб увійти до нього в довіру. Декому це вдалося, і вони знали про появу Блажевського в їхніх селах. Проте доки прибувала достатня збройна сила, Блажевський зникав.
ҐПУ зрозуміло, що схопити його можна лише десь поза селами, десь у лісі чи в полі. Аґенти отримали відповідні вказівки. І ось одного разу, це було взимку, великий загін ҐПУ і міліції, підкріплений комуністами і комсомольцями, рушив у село, де перебував загін Блажевського. Будучи попереджений, він залишив село. Одначе аґент простежив напрямок його відходу. Було викликано батальйон військ, який кинувся по слідах Блажевського. Хурделиця заважала Блажевському і його загонові швидко перебратися в інше село і там розчинитися.
Побачивши погоню, загін Блажевського засів поміж скирд соломи посеред поля. Почався бій. Загін Блажевського мав кілька ручних кулеметів, гвинтівки і гранати. Зайнявши зручні позиції, він вражав нападників, що вдесятеро переважали його своїми силами. Трупи наступаючих гепеушників встелили поле довкруг солом’яних скирд. Побачивши, що патронів обмаль, сміливці Блажевського під прикриттям своїх кулеметів підповзали до трупів і забирали патрони і підходящу зброю. Не всім вдалося повернутися зі здобутим. Декого влучили ворожі кулі. інші ж продовжували добувати в такий спосіб патрони. Іншого виходу не було.
На підкріплення батальйону прибули війська, а також загони комуністів і комсомольців. Це в той час, коли загін Блажевського невпинно танув. Від кинутих гранат деякі скирди загорілись, і кільце смерти довкруг жменьки змучених, з відмороженими руками, ногами і обличчями сміливців все більше стискалось. Та вони продовжували відбиватися, маючи кровотечні або заледенілі рани, доки останні сили не полишали їх або не згасав останній проблиск свідомости. Рівно дві доби тривав бій, поки не загинув останній звитяжець.
Так закінчилась героїчна епопея надшляхетного і надхороброго лицаря народного і такого ж героїчного його загону, що понад десять літ був символом надії для багатьох тисяч селян.
Ми запитали інструктора, чи бачив він Блажевського. Той відповів, що тисячі світлин Блажевського були поширені в околицях. Але йому трапилося одного разу спіткатися з ним у лісі. Блажевський мав вродливе мужнє обличчя, блакитні очі. Одягнений був у галіфе і шкіряну тужурку. Через плечі хрест-навхрест надіті кулеметні стрічки. На ньому також були гвинтівка, револьвер, кинджал і дві гранати біля пояса.
– Я так перестрашився, – говорив нам інструктор, – що не знайшов сили приховати, хто я. А працював я тоді на тій же посаді, що й тепер. Побачивши, як я тремчу, і очевидно не маючи якихось надто компрометуючих мене в його очах даних, він поклав мені руку на плече і, посміхнувшись, промовив:
– Не бійтесь, я вам нічого поганого не зроблю, але будьте і ви людиною.
(Можна здогадатись, що інструктор мав чимало неприємностей від ГПУ через те, що Блажевський його не чіпав).

«ТЕ, ЩО Я ЗУСТРІВ…»
Імантс Зіедонис

З книги «Епіфанії» (Переклад з латиської Валентини Силавої. Видання Латвійської Академічної бібліотеки)

ВОЛЯ – ЦЕ БЛИЗЬКІСТЬ ДО РІДНОГО. Те відчує, напевне, кожен, хто візьме до рук і розгорне цю книжку – справжній подарунок перекладача і Латвійської Академічної бібліотеки українцям, – не літературний «продукт», як останнім часом повелося казати, а річ, сповнену потуги життя, акт і факт глибокої культури. Справді, так любовно, ретельно, з тонким почуттям міри й краси та пієтетом перед працею творчости видана книга може з’явитися лише в суспільстві, яке почувається гідним і певним себе. І може дозволити собі (а латиші, литовці й естонці ще й у совєтські часи це собі дозволяли) – плекати й підносити свою культуру, не дати загубитися жодному вартісному мистецькому явищу. Тому ця невелика за об’ємом книжка – промениться, немов коштовний кристал, атмосферою волі, любови, людяности, бережної чутливости до всього, що дано нам зустріти.

____________________

Ще дуже рано. Сонце ще не відкрило очі. Мати ще не почала колихати мою колиску. Батько ще не йшов до коней. Сплять черевики за дверима, сплять пороги і доріжки. В шпаринах дощок підлоги ще спить вчорашній день. На єдиному зітханні сплять посудні рушники і одне сварливе слово тліє в пічному попелі. Та вечірній сон вже переходить у вранішній сон, і прокидається капелюх на столі. Капелюхи прокидаються разом з півнями. Ще дуже рано. Я відчуваю, як мене вітають капелюхи на вішалці, і ось мені вже треба йти. Мене ще зовсім немає. Я ще ніколи не йшов, ще не доторкувався до ручок дверей, ще не співав у вранішній росі. Я ще, навіть, не бачив сонця. Мені говорили, що воно встає рано вранці, між третіми та четвертими півнями, чи може поміж якимись іншими півнями, можливо я переплутав, але той час уже близько, бо чоловіки у сні перестали хропіти і порожевіли фіранки на вікнах.
Я переступив свій перший поріг, від чогось нерозгаданого, від того, чого ще не було, через поріг у вранішній туман – це є моє дитинство.

____________________

Вдягніть білу сорочку і копайте землю. Вдягніть білу сорочку і почистіть черевики своїй матері.
Вдягніть білу сорочку, коли у вас немає гостей. Залишіться один. Радійте за себе. Залишившись один, я почуваю себе без кінця розхвильованим, неначе попав у визначне, відоме, порядне людське товариство, – сказав один мудрець. Вдягніть білу сорочку і пишіть для молодости. Вона приходить з метеликом в косі. Вона співає сопрано в хорі середньої школи. І в неї є білі черевики. Щось сталося. Щось сталося з ліщиною. Ти стукнеш і вона задимиться золотим пилком. Чи й раніше так було? […]
В тебе прозорі пальці, я бачу через них сонце і пульсування крови. Срібляні лососі та золота ікра є в твоїй крові. Чи довго? Вдягніть білу сорочку, доки ви ще молоді. І копайте землю. Копайте землю так, як до вас ще ніхто не копав.
Світ знемагає без тепла.

____________________

Обійти кругом... Це все одно – обійти кругом квітки чи обійти кругом моря. Квітка така ж велика, як море. Не бігти прямо в море, не брести в квітку, не лізти в чужу душу, але йти близько поряд, обійти кругом, залишитися поруч. Вдень море повне світла, його йому дає небо. Вночі море повне тепла, його йому дає день. Літньої ночі я йду по березі моря і від нього йде тепло. Я йду по самому краєчку з розкинутими, як крила, руками, і одна рука знаходиться на землі в північному тумані, а друга – над морем. Це є те, що я називаю близькістю. Це Є те. […]
Іноді мені буває дуже неприємно, коли потрібно відразу заходити до чужої хати. Неначе вламуєшся в чужу ще незрозумілу душу. Тоді спочатку я обходжу навколо хати. У кожної хати є своє випромінювання, можливо, своя аура. У деяких це випромінювання таке маленьке – трошки навколо вікна, трошки навколо дверей. Від інших хат воно ллється через паркани, через алеї – чи не за кілометр тобі назустріч. Я йду навколо хати по тому невидимому кордону, де починається близькість хати.
Далеко проміниться та хата, яка має бджоли. Вона проміниться так далеко, як далеко сягає дорога її бджіл. То є місця великого випромінювання. Місця великого доброякісного випромінювання. Я б вів сюди дітей класти спати в полудень. […]
Я ще не заходжу до хати, я заходжу до дровітні. Тут ще володарює випромінювання лісу, але запах тирси є останнz пісня дерев, бо з димоходу вже в’ється жертовний дим. Близькість шпака на березі, близькість бусла на дубі, близькість ластівки під стріхою та близькість півоній під вікном. Так хата стає близькою і я переступаю поріг. Дитина ще не народилася, але вона вже близько. Ти теж близько і я скоро тебе побачу. Недалеко бути. Близько бути. Бути поряд.

____________________

Чи я можу піти на одну хвилиночку... Мені дозволили, і я прийшов тільки ввечері. Я не обманював, я не хотів брехати, – я забув себе й матір, бо те, що я зустрів, – те було сильніше за мене.
Море було сильніше. Дюни були сильніші – і з усього того дитячого клубка у мене не було сил видертися. Це відчуття волі – первісне і голопузе! Я забув, що треба йти на обід, я забув, що не можна пускати вогонь у вересові зарості, я забув, що не можна іншому давати в вухо, коли він зруйнував твій пиріжок з піску. Ввечері я прийшов брудний і голодний. Я від всього серця обіцяв більше так не робити, але прокинувся зранку: цю кімнату я знаю, цей двір мені знайомий – тут можна вмерти – так себе стало жаль. […]
Одного разу я не повернувся.
Чи краплинка, коли відривається від бурульки, може сказати: «На одну мить»? Чи стріла може полетіти на одну мить? Так пішов і я. Тепер іде вона.
Безжалісно? Безжалісно. – Але я тут нічого не можу заперечити. Я знаю миті довжиною в день і дні короткі, як миті. Мені самому було так важко залишитися – з коряжинами в річці, з камінням в струмку. Я йшов за струмком. Тепер я сам камінь і вона сидить на моїх теплих боках й дивиться на воду. Тут тепло, світить сонце, тут гарно, квітнуть липи, і вона мочить свої босі ноги в воді. А вода тече. Це вона обов’язково відчуває. Вода тече й блищить, відсвічується в її волоссі та очах, і тепер вона встане і скаже: «Чи я можу піти? На одну хвилинку...» Я знаю, що це означає. Вона перебреде на другий берег, там в квітах спить метелик, він підніметься на своїх яскравих крилах, полетить уздовж берега, летітиме проти течії, летітиме за течією – чи не все одно. – Не може ж краплинка від бурульки відірватися на одну маленьку мить. Сніг від неба. Стріла від лука... Тільки на малесеньку мить... Не може ж!

____________________

Багато радощів пройшло повз мене. Так само, як і повз вас. Є такі закономірності, які, шукаючи радощів, ми майже зовсім не використовуємо. Радість допомоги. Вийшов з дому по білій дорозі, щоб зупинитися там, де можна щось допомогти. Був час відпусток, відпускні гроші в кишені, всього мені достатньо, тільки хотілося чогось незвіданого. І так ось я вийшов з дому по білій дорозі і ні своїх ніг, ні рук, ні часу мені було не жаль. Хогілося допомогти. Перше, що мене здивувало, було те, що люди є недовірливі. Вони не вірять, що ти, простий перехожий, допоможеш – так безкорисно й незрозуміло чому і для чого. Вони краще кажуть: «Не треба, не треба... що ви...я вже якось сам». Інші говорять ще пряміше: «Ми не маємо чим віддячити вам». Інші – зовсім різко: «Ідіть собі своєю дорогою! Ми й без вас справимося». Ну тут вже й зовсім немає чого робити. Але можна робити і так: взяти на краю лугу граблі і сказати: «Дуже хочеться допомогти», – і не чекаючи відповіді, стати в кінці валу. Якщо працює сім’я, в якій є молода дівка, одна чи дві на виданні, тоді така поведінка молодого чоловіка ще зрозуміла, але якщо приманки немає, тоді ніхто в такій допомозі не бачить ніякої логіки. Спочатку ніхто нічого не говорить – чи мало чудних на світі? Наскучить та й піде собі. Та складена одна скирта, зметана друга, і всі починають спостерігати за тобою – чи ж ще не піде геть? Ні, не йде. Несе оберемок за оберемком. Чудна людина! І тоді ти бачиш, хтось з них на лузі – молодий чи старий – підійде до куща, витягне бідончик з квасом і з жадібністю, великими ковтками п’є. Раптом так починає хотітися пити. Якби тепер хтось запропонував тобі попити! Ти вже відчуваєш, як дзвінка, прохолодна рідина стигне на твоєму язиці, і кусочки хліба, як холодні коники, співаючи пропливають вниз – і від одних думок тобі ще більше починає хотітися пити. Нестерпно хочеться пити. Можливо там, в бідончику, є холодна вода з варенням – в холодній колодязній воді розчинене малинове чи смородинове варення. Чоловік попив і поставив бідончик в кущ. Вся липнева жара горить в твоєму роті, серце таке гаряче і переповнене чеканням, краплинка поту, як сльоза, скотилася по твоїй щоці. Коли б хтось хоч одним оком подивився зараз на тебе і побачив, як сильно ти хочеш пити! Це та велика мить, мить перевірки людської поваги і гуманізму, коли ти побачиш, чи ти в їхніх очах, як людина, вартий квасу та води з варенням і чи вони варті твоєї поваги. Ну, вже серце б’ється більше не від жари, а від хвилювання: запропонують чи не запропонують?... І тоді якийсь голос говорить: «Елвіро, запропонуй нашому помічникові теж попити». Ти п’єш, цей незрівнянний курземський квас, кусочки хліба падають в тебе, зупиняються навколо серця, як маленькі білі духи, які махають крильцями. Серце починає битися знову спокійно й впевнено, і ти сам собі посміхаєшся: «І чого ти так дуже непокоївся?» І, хоч тебе й вважають чудним, але тепер ти прийнятий, тепер ти вже зрозумілий. Твоя дружелюбність прийнята і твоя допомога прийнята, і коли остання копиця буде зметана, тебе запросять до хати, посадять біля столу, і якщо собака на дворі буде гавкати, то її заспокоять, і якщо тобі сподобається, то зможеш заночувати на верху повітки. Ряднину тобі дадуть і ковдру, про паспорт навіть не спитають, тільки попросять, щоб ти не палив. Під стелею внизу сопітиме корова, і вночі у сні навколо тебе зберуться ті самі кусочки хліба – біленькі духи і будуть махати своїми крильцями та співати, і, коли ти прокинешся, буде вже ранок, і ті співаки у сні – насправді будуть півні.
Але може так статися, що на лузі тобі попити не запропонують. Твою допомогу сприймуть, як ту, що навіть квасу не варта. Можливо для них не існує правил гостинности, можливо у них в грудях б’ється куркульське серце. Тоді ти будеш, як батрак, так, як неначе чужий. Не будуть же всім перехожим сунути бідончик в руки! Ну, що ж, їх ти теж зрозумієш, і саме ти залишишся набувачем. Іди далі і допоможи тому, кому потрібно допомогти!

ГРИГОРІЙ (ВАРСАВА), ЯКОГО МИ МАЙЖЕ НЕ ЗНАЄМО
Тетяна Сидоренко, м. Ніжин

ЕТЮД ПЕРШИЙ. ІЛЮЗІЯ ПРОСТОТИ

Зі свого прізвища він зробив ім’я. Настільки потужне, глибоке й самозаглиблено мудре, що коли його починають ототожнювати із грецьким Сократом чи французьким Руссо, я реагую на це ревниво. Бо в мене він свій. Григорій Савич Сковорода. Він – це тільки він. З його самодостатністю. З його самостійно набутим вмінням жити щасливо, бути не залежною від обставин людиною. Його мистецтво прожити життя під знаком свободи вражаюче. Адже найпрекрасніша річ у всеосяжному понятті «свобода» – це свобода мислення! І Сковорода володів саме таким типом мислення. Воно його вирівнювало, робило самим собою. Він сам собі авторитет. Але після найвищого авторитету – авторитету Бога.
«Бог – це початок…» – Який саме початок мав на увазі великий мудрець, проголосивши це вже в доволі зрілому віці? Шукати відповіді краще всього в нього ж таки, у Сковороди. Між Богопошуком і безкінечним процесом самопізнання він поставив знак рівности. Людина, ставши на цей шлях, народжується двічі: вперше – фізично, вдруге – з небес. Перше народження – це з’ява на світ людини старої, многогрішної, приреченої жити в бруді, в тенетах диявольських спокус. Друге ж народження, якщо Господь ним когось нагороджує, – це прощання із самим собою, старим, брудним, смердючим, підлим. Це вже справжня з’ява на світ новонародженого – прозрілого, чистого, достойного, який не натішиться знайомству із самим собою і вражено щодня сам себе запитує: «Як я раніше міг так жити?»
«Поки ти землею будеш і не преобразишся із неї у Христа, поти не побачиш світлого, небесного чоловіка; і про це буде мова». Про це мова у всій творчості Сковороди: філософській, поетичній, притчево-байкарській, і навіть епістолярній.
Ця мікромініятюрна квінтесенція, вичитана із його «Зміїного потопу», визначає не лише домінуючу, пробудницьку тональність творів Сковороди, але й закладена в експозицію їх основного мотиву – мотиву пробудження. Суть того пробудження розшифрована в цьому ж трактаті: «Не переобразишся ти із земного у небесного, поки не побачиш Христа, поки не зрозумієш, що це є правдивий чоловік. А що ж це є правдивий чоловік? Не продереш очей поти, поки тіло і кров будуть панувати над твоїм серцем».
Як все наче просто! Та давайте на цій простоті зосередимося детальніше.

ЕТЮД ДРУГИЙ.
СИМВОЛІКА БУДЕНЩИНИ

Очі, тіло, кров, серце. З мовознавчої точки зору це лише чотири іменники, на яких власне і структурується останнє речення сковородинівської цитати (див. вище). З біблієзнавчої ж точки зору (а Біблія, як відомо, була для нього цілим світом – світом символів) ці четверо всім відомих слів є центротворними категоріями християнської етики. Отож цей етюд є спробою аналізи одного-єдиного речення Г.С.Сковороди, де зведені воєдино чотири людські прикмети.
Почнімо з очей. В Біблійному контексті очі належать до категорії духовних образів. Духовний зір або прозріння є звичною метафорою усієї Біблії. Біблійні очі – це перш за все Всевидящий Бог, а потім – людське прозріння і пізнання та прояв при цьому різних почуттів. Ідіоматичні звороти «берегти, як зіницю ока», «око за око», «перед очима Господа», «підняти очі», вжиті в різних книгах Святого Письма, – свідчення про щось надзвичайно дороге. Настільки дороге, що це не продається й не купується.
А тепер про тіло. Образ тіла перебуває з образом ока в моноліті: «Якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле; а якщо воно буде брудне, то й тіло твоє буде темне», – каже Ісус (Лк. 11:34). Образ тіла в Біблії багатогранний:
а) результат Божого творіння;
б) тіло прикрите й наге, що ототожнюється з поняттям сорому;
в) тіло як животворна субстанція в процесі свого росту;
г) тіло як ідеал людської краси (особливо рельєфно ця тема розвинена в «Пісні пісень»);
д) тіло сильне й слабке;
е) тіло бідного, багатого й нечестивого;
є) тіло з фізичними недоліками, хворе й зціленне;
ж) тіло як осередок духовних сил;
з) тіло в стані занепаду;
и) тіло після смерти;
і) тіло Христове…
Призупинимо далеко не повний перелік складових цього образу. Вочевидь: цей біблійний образ – один із найскладніших. Бо передбачає доволі багатоликого, назбагненного до кінця у своїх суперечностях власника – людину. У Сковороди образ тіла пов’язаний з темою підкорення тіла, влади над ним або Бога, або гріха. В аналізованому реченні «тіло» аж проситься стати в антиномічну пару з «духом». Але найближчою до нього тут є «кров».
Біблійний образ крови має такі основні інтерпретації:
а) кров як символ людського життя;
б) кров як символ смерти;
в) кров як показник нечистоти;
г) кров як пересторога;
д) кров як жертва і ціна за милість;
е) кров як вино.
Принаймні перші три означення накладаються на сковородинівський образ крови.
В метафоричному сенсі образ серця в Біблії використовується на означення людської сутности. В цій якості «серце» антиномічне «плоті» і «тілу». «Серце» символізує динамічні сили, які дозволяють людині бути унікальною. Отож перша грань цього образу аналогізується з людською особистістю. Друга – з інтелектом і пам’яттю, наприклад, в книзі Еклезіяста (2:1, 15) процес мислення вчителя зображується як щось сказане «в серці своєму». Третя грань образу серця – емоції; четверта – воля; п’ята – Боже серце. Безперечно, всі складові цього образу доповнюють одна одну, «працюючи» на глибинність символіки. Сковорода знав про що писав. У отому одному реченні – його віра і релігія. І мова в ньому йде про Бога та про божественне в людині. І про причетність Бога до притаєного в людськім серці. А чотири образи-символи, якими Сковорода постійно залюбки послуговується, є лише дещицею його цілісної філософської системи. Є в цій системі етика, бо з великого пробудження слідують важливі етичні висновки і правди, загальні погляди на світ і людину. Є тут і метафізика, й містика, бо Сковорода бачить визначені причинові зв’язки і сфери існування, що їх звичайна людина не бачить. Є також система символів, доведена ним до досконалости. Принаймні настільки, що згідно із власною філософською теорією триєдности світу (макрокосм, мікрокосм, світ Біблії) його символізм – це цілий світ. В цьому сенсі Сковорода є символістом.

ЕТЮД ТРЕТІЙ.
ДІЯГНОЗА: ХВОРЕ СУСПІЛЬСТВО

На моє переконання, поезія Сковороди грає підпорядковану ролю по відношенню до його філософії. Сковорода-філософ пригнітив Сковороду-поета. Виходить так, що збірка «Сад божественних пісень», хоча й чудова, є передусім ілюстрацією до його любомудрствувань.
Літературознавці ділять його поезію на тематичні бльоки: пісні про волю; соціяльно-побутові вірші; пейзажна, антиурбаністична і сатирична поезія. Такий поділ доволі умовний, бо всі заявлені теми підпорядковані темі пошуку Істини. Цей пошук для поета-філософа обернувся довготривалим (на все життя) процесом пізнання Абсолюту. Це найвища проба для велета духу. Вона пройшла гарт через самоусвідомлення і знаходження свого правдивого призначення, через сотворення власного життєвого шляху.
У пісні 12-й («Не пойду в город богатый») він громогласно заявив:
Не хочу и наук нових,
кроме здравого ума,
Кроме умностей Христовых,
в коих сладостна дума.
Великий просвітитель, поліглот, визнаний усією Европою філософ відвертається від нових знань? …Бо вони заважають його власним. Проти штучних, по суті неіснуючих наук, у Сковороди виробився стійкий імунітет. Адже всі ті науки – дріб’язок порівняно з вічними людськими цінностями, що викладені в Новомі Завіті тихою, молитовно-притчевою мовою самим Христом. За Його наукою Сковорода навчився бачити найголовніше – людську душу. І все, що там коїться. А побачивши, не злякатись і не відсахнутись! А взятися до негайного лікування!
У Сковороди одні-єдині ліки – слово. Саме ним, як хірургічним скальпелем, він відсікає весь непотріб, аморальність, лицемірство, невіґластво і силу-силенну інших болячок, які заважають людині бути людиною згідно з Божими планами. У знаменитій пісні 10-й («Всякому городу нрав і права») поет береться за непідйомну, здавалось би, справу – за лікування цілого суспільства. Колоритні соціяльні типажі – носії людських вад – наділені власними іменами: Федька, Петро. Але набагато більше їх безіменних: продажний юрист, булімістичний товстосум, амурних справ майстер, легковажний студент, любитель веселого (п’яного) життя… Кожен з антигероїв тут сидить на престолі гріха, тішиться від цього і цілковито впевнений, що це і є щастя.
На тлі такої картини світу пробивається лише один голос. У вірші він відіграє ролю рефрену:
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не йдет с ума.
Це голос навіть не ліричного героя. Це авторський голос. Поет – в опозиції до всього суспільства. І – що найголовніше! – це рівносильна опозиція. Один проти всіх, керуючись великою місією вилікувати це суспільство, поет вірний самому собі. Його сила – в доброті помислів і в чистоті духу. І цієї сили вистачає на всіх. Інша річ, що усім це непотрібно. Таке суспільство стає не життєспроможним. В системі барокової естетики образ непідкупного судді, якого накликає на себе здеґрадоване суспільство, асоціюється із образом смерти:
Смерте страшна, замашная косо!
Ти не щадиш и царских волосов.
Ти не глядиш, где мужик, а где цар, –
Все жереш так, как солому пожар.
Апокаліптично оформлений фінал 10-ї пісні перекриває (вп’яте в цьому тексті) голос поета, тобто голос совісти, в якому чути страх Божий.

ФІЯЛКИ
Оксана Лятуринська

По хустинці по синенькій
Роздавала дітям ненька:
— На, дитинонько, вбери
Та, гляди, не подери.
Неньку-Весну діти люблять,
Хусточок не рвуть, не гублять.
Щоб не спали на красі,
Хусточки перуть в росі.
А коли їх сполоскають,
Під лісочком розстеляють,
Ще й од сонця крадькома,
Щоб не блякнули дарма.

БЕРЕЗЕНЬ ІДЕ
Марія Завадівська

Березень іде,
Провесну веде,
Шепче вітер поміж віти:
«Озивайтесь, де ви, діти,
Де ви, діти, де?»
«Вітрику, привіт!
Дивимось на світ
У віконечко, крізь шибку,
Чи, бува, весни не видко
Десь там край воріт».
Березень іде,
Сонечко веде,
У віконце сонце світить:
«Озивайтесь, де ви, діти,
Де ви, діти, де?»
«Сонечку, привіт!
Дивимось на світ,
Пісеньку тобі співаєм,
Про ту квіточку під гаєм —
Перший первоцвіт».
Тане — тане сніг,
Річкою пробіг —
Вже дихнуть вільніше груди,
Більше вже нудьги не буде,
А веселий сміх!

ХЛОПЧИК І СНІЖИНКА
Василь Сухомлинський

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.
На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть».
Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.
Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

ВИШИВАНІ КВІТИ
Леся Храплива-Щур

Було це давним-давно в нашій Україні. Жили в городі Чернігові брат із сестрою. Брат звався Яромир, а сестра — Доброслава.
Яромир був лицар славний, ти¬сяцький у війську княжому. Коли поїде було ранком із двору в степ на білому коні в блискучій зброї попереду війська свого, то здава¬лося — сонце ясніше світить, буйна трава степова до ніг йому сте¬литься.
На вулицях города всі вступалися Яромирові з пошаною з до¬роги, бо знали, що немає лицаря над нього.
А Доброслава дивилася крізь мале віконце в своєму хоромі, як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто не має такого хоробро¬го брата, як вона.
Ішов великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.
Минуло багато днів. Вертаються княжі вої з походу та й кажуть Доброславі:
— З сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: узяв лицаря Яромира хан половецький живцем у неволю. Повіз його в далекі сторони. Даремно старалися ми його догонити...
Заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла в світ шукати свого брата.
Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве воруши¬тись могла, та ось побачила — стоять гостроверхі половецькі шатра в степу. Підійшла вона ближче та й стрінула сторожу. Розказала, хто вона і чого шукає. Посміхнулися недобре половці і повели її до свого хана.
А хан і справді держав Яромира у себе в наметі закмненого і щоразу питав його:
— Чи хочеш, лицарю руський Яромире, мені на службу стати, разом зо мною русичів воювати? Дам тобі, чого забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму.
А Яромир відказував:
— Не мила мені твоя служба, хане! Я руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі своїй! Не буду ж я задля твоїх багатств наших звичаїв та законів прадавніх ламати!
І тоді хан лютував дуже і наказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не доходив. Наказав йому саму воду та сухий хліб давати. Мучився Яромир, чорнів та чахнув із кожним днем. Вже, здавалося, не то мечем орудувати, а навіть кроку ступити не зумів би. Та все-таки, коли хан знов його спитав, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповів:
— Ні!
Так от, коли хан побачив Доброславу, задумав їй із помсти вели¬кого болю завдати. І сказав він:
— Є в нас лицар Яромир, та не хоче він сестри своєї ні бачити, ні знати. Він уже сам до половців пристав, давно забув про Русь і про князя свого. От ти, дівчино, теж поклонися мені, тоді, може, він і з тобою говорити захоче.
Запалало личко Доброслави гнівом.
— Може, й поклонився тобі мій брат, коли його то голодом, то мукою приборкав, але я тобі не поклонюся ніколи!
Мов вітер степовий, вибігла з ханового шатра й помчалася в степ. А там припала до землі, від степового сонця гарячої, та гірко-гірко заридала, що відцурався братик Яромир і землі рідної, і сестри своєї... Встала й пішла, куди ноги понесли. Зайшла знову в степ український. Почула знову, як співають хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: «Як же це міг би братик мій такої краси відцуратися?! Гей, якби я могла йому хоч трохи цих квіток передати!..»
Назривала квіток, сіла та й взя¬лася плести з них сорочку для брата. Що білі квітки — то полотно, а що сині, червоні, жовті — то дивні взори на плечиках, пазусі та на руках повимережувала. Закінчила сорочку, завинула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, та й пішла знову в степи половецькі.
Підійшла до табору темною нічкою і стала сторожів благати:
— Занесіть, — каже, — цю сорочку лицареві Яромирові, що в вас пробуває!
Довго, довго не хотіли половці вволити її волі, а вкінці один із них змилосердився та й каже:
— Давай сюди, дівчино! Занесу її твоєму братові, коли так дуже просиш!
Приніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув йому, а сам швидко пішов геть, щоб бува хто не підгля¬нув.
Одягнув Яромир на себе цю сорочку і — сталося диво дивне: бо ось і ворушитись не мав сили, а нараз нова сила давня, лицарська, вернулася йому; здавалося, що вже ось-ось на землі половецькій марно йому загинути прийдеться, а тепер туга за рідною землею на місці всидіти не давала.
Нічкою невидною викрався Яромир із намету ворожого і буйним вихром погнався в степ. Даремне половці на конях його здоганяли — він добре поміж травами високими ховався та їх все зі сліду зводив. Аж знайшов він у степу свою Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські, в сорочку вплетені, сили та відваги йому додали, щоб із половецької неволі рятуватися. Пішли вони обоє в Україну, де небо синє, де ясні зорі, де тихі води, де квіти найкращі і де Яромира його дружинники у городі славному Чернігові дожидали.
З того часу всі українки залюбки вишивають-мережать квіти бар¬висті. І хто лиш гляне на ці квіти, хто їх рукою торкнеться, тому стає радісно на серці — бо така вже дивна сила тих квіток...

ВОЛИНСЬКІ АТЕНИ ТА ВОЛИНСЬКИЙ АФОН
Олександер Булига,
Рівенський обласний краєзнавчий музей

На історичній мапі України ціла низка міст позначені, як центри духовности, освіти та культури. Вони відігравали й продовжують відігравати важливу ролю у розвитку знань, естетики, шуканні істини та справедливости. У певні періоди їхня життєдіяльність була особливо активною, іноді уповільнювалась, але неповторна атмосфера унікальности, обраности та притягальности не полишала і не полишає ці куточки землі.

На Волині, такими містами безперечно, є Острог та Почаїв, які завдяки Академії та Лаврі заслужено йменують Волинськими Атенами та Волинським Афоном. Острог, як центр освіти, Почаїв, як осередок чернечого благочестя, справедливо асоціюються із всесвітньо-визнаними місцевостями. Вони змушують задуматись, надихають на звершення.
Першопочаток Острога документально підтверджений літописними згадками у київоруський період. Першими кроками Почаїва вважається той час, коли Київська держава протистояла наступові монголо-татарських завойовників. Важливе значення у розвитку християнських орієнтирів, освітніх та культурних чинників Острог та Почаїв почали відігравати від другої половини XVI ст. Заповіти двох волинських шляхтянок Гальшки Острозької та Ганни Гойської відкрили шлях зростання майбутніх Волинських Атен та Афону.
Згідно з тестаментом Гальшки Острозької, укладеним 16 березня 1579 року у місті Турові (внесений до луцьких земських книг 10 січня 1583 р.), призначалось «на шпиталь та академію острозькую, на манастир Святого Спаса недалеко Луцка над рікою Стиром і на селі Доросиню шест тисячей коп грошей лічби литовской».
Фундушовський запис Ганни Гойської, внесений у кременецькі земські книги 14 листопада 1597 року, зазначав: «У моїй маєтності при селі Почаїві з давніх часів знаходиться мурована Церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, то, щоб при тій Церкві було постійно Боже Славослов’я, я постановила побудувати й заснувати при ній манастиря».
Таким чином дві волинянки виявилися причетними до започаткування нових сторінок життєдіяльности Острога та Почаїва. Справи Острозької та Гойської не минули даремно, фундовані ними дітища стали справжніми осередками віри Христової, центрами знань та книжности.
Хоча документально підтвердженого прямого контакту у той час між Острогом та Почаївом дослідники не відшукали, опосередковано зв’язок існував, завдяки найщедрішому волинському меценату князю Василю-Костянтину Острозькому, Саме ця непересічна особистість, дбаючи про духовне зростання свого народу, опікувалась церквами, манастирями та новоствореною Острозькою Академією.
У маєтності Острозьких, в одному з лубенських манастирів, пройшло утвердження майбутнього почаївського ігумена Йова Желіза. Як відзначав ще у XIX ст. відомий дослідник Микола Петров: «... слух о добродетельной жизни и подвигах прп. Иова достиг до князя Константина-Василия Константиновича Острожскаго и Лубенскаго».
Після більш як двадцятилітнього перебування та керівництва Чеснохрестенським Лубенським манастирем перед Йовом відкрився складний подвижницький шлях у скромній на той час обителі Почаївській. За півстоліття Желізо перетворив її у шановану твердиню християнства, до якої потяглися мешканці Волині та інших земель.
Існує думка, що саме князь Острозький міг сприяти утворенню Почаївської обителі та переходу до неї лубенського ігумена. Сучасний український вчений Віталій Шевченко наголошує на існуванні достовірних джерел, які підтверджують, що «Маршалком землі Волинської та Воєводою Київським (князем Острозьким, прим. О.Б.) з Острога був відпущений на духовний подвиг славнозвісний ігумен Почаївської лаври преп. Йов Залізо».
Впродовж всього перебування у Лубенській обителі Йов Желізо мав великий вплив на власника Острога, князя Василя – Костянтина. Вважають, що за порадою та благословенням Желіза в острозькій друкарні Івана Федорова 1581 року видруковано славнозвісну Біблію. Як стверджує Митрополит Іларіон (Огієнко): «Лубенський Чеснохресний манастир на острові був під пильним доглядом свого патрона й фундатора князя Костянтина Острозького. Ще року 1547 князь щедро наділив свого манастиря, а за часу ігуменства Йова завжди не забував про нього». Це підтверджують матеріяли архіву Почаївської обителі, що перебувають в Інституті Рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, зберігаючи копії справ про надання угідь Острозьким Лубенському манастирю.
Не можна стверджувати про односторонній вплив Острозького на Желіза чи ігумена на князя. Такий вплив був взаємним, збагачуючи як світського, так і духовного провідника. Не випадково вже у Почаїві до Свято-Успенського манастиря йшла й дбала про нього волинська шляхта: Ушківські, Долинські, Куликівські, Жабокрицькі, Пузини, Малинські, Сташкевичі, Ясногірські. Безумовно, найбільшими благодійниками Преславної Гори Почаївської за часів Йова Желіза було подружжя Домашевських – фундаторів будівництва Свято-Троїцького собору. Їхні пожертви на Почаївський манастир перетворили його в одну з найшановніших православних обителей Волині.
1581 р. було здійснено передрук «Острозької Біблії». На рубежі ХУІІІ – ХІХ ст. манастир утримував одну із шкіл Волині, книги для якої видавала місцева друкарня.
Острозька тематика для почаївських ченців стала ще ближчою після 1831 року, коли Свято-Успенська обитель повернулась у юрисдикцію Православної церкви та отримала офіційний статус лаври. Відзначимо, що після передачі Почаївського манастиря православним відбулася модернізація друкарського устаткування, у якій брав участь острозький шрифт-писар Лейзор Моргулець. Як свідчить рапорт лаврського типографа Василія Міхневича від 3 квітня 1834 року, що зберігається в Тернопільському обласному державному архіві (де перебуває і більшість манастирських документів), – вилитий острожанином схоластичний шрифт «оказался весьма аккуратен и во всем походил на Петербургский самьій лучший – новейший шрифт».
З другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст. у Почаївській обителі неодноразово бачили світ друки, у яких досліджувалась історія роду Острозьких та граду Острога. Велика кількість матеріялів друкувалась у часописі «Волынския Епархиальныя Ведомости», що видавався в манастирі починаючи з 60-х років XIX століття.
До числа лаврських добродійниць того часу належить ім’я фрейліни царського двору Антоніни Блудової. 1865 року вона заснувала в Острозі Кирило-Методїївське братство, при якому працювала гімназія (тепер у цьому приміщенні міститься Національний університет Острозька Академія).
Проживаючи в Острозі, графиня часто відвідувала Почаївську лавру, на розвиток якої жертвувала гроші, церковний посуд, ікони. Свої враження від перебування у Свято-Успенській обителі Антоніна Блудова залишила у спогадах. Багато мандрівників XIX ст. перебуваючи на Волині, обов’язково відвідували Острог та Почаїв. Варто згадати лише імена Миколи Костомарова та Тараса Шевченка, які під час своїх «пілігримств» із пошаною вклонялись Волинським Атенам та Афону.
Ще одна книга «Почаевская Лавра и Острожское братство» свідчить про те, що залучаючи волинську шляхту до опіки над Горою Почаївською, Желізо мав перед собою чудовий приклад князя Острозького, розуміючи, що лише при усвідомленні елітою суспільства потреби духовного зростання можливий його гармонійний розвиток, співпраця, яка буде на користь громаді та церкві.
Після смерти Василя-Костянтина (1608) саме Йов Желізо переймає справу князя, ставши тією особистістю на Волині, до якої йшли за допомогою та порадою. Подібно до Острозького , який у 1575 році дав у Острозі притулок друкареві Івану Федорову, почаївський ігумен 1618 року надав можливість мандрівному друкареві Кирилу Транквіліону-Ставровецькому видрукувати в манастирі книгу «Зерцало Богословія». У присвяті цієї книги зустрічаємо імена волинської шляхти Лавріна Деревинського, Івана Ярмолинського, Костянтина та Олександра Пузин – «спонсорів» цього видання. Також існує версія А. Петрушевича, що ця почаївська книга надрукована «быть может типами, закупленными из Острога».
У цей період значення Острога, як духовно-освітнього центру, зменшується. Почаїв лише набирає оберти для свого зростання. Активна видавнича робота у манастирі розпочинається із середини тридцятих років ХVIII ст., коли обитель перебуває у юрисдикційній належності до Уніятської церкви. При сприянні Луцько-Острозького єпископа Феодосія Лубенського-Рудницького тут відкривається стаціонарна друкарня. В цей час, як зазначає Ярослав Ісаєвич, при виданні книг почаївські ченці наслідували дереворитні дошки Івана Федорова для заставок, запозичували навіть окремі титульні аркуші книг відомого друкаря. Майже двісті років почаївська друкарня, продовжуючи традиції Острога, залишалась найбільшим волинським видавничим центром.
Ось так, виконуючи завдання розвитку християнських цінностей, поглиблюючи морально-етичні засади суспільства, його освітньо-культурні здобутки, Острог та Почаїв упродовж століть залишались тими осередками, що притягували до себе усіх, хто шукав дорогу світла, мудрости та просвітництва. На цьому шляху Острог змушений був передати естафету зростання на Преславну Гору Почаївську, де успадковувались та примножувались традиції славного князя Василя-Костянтина Острозького. Ніякі перипетії не порушили того зв’язку, що існував між двома волинськими центрами.
В Острозькому історико-культурному заповіднику зберігається колекція почаївських друків, найкращі з яких представлені в експозиції місцевого музею книги. Найстарішою книгою відродженої Острозької Академії довгий час був почаївський «Часослов» 1760 року видання. На традиційних наукових конференціях, присвячених вихованню молодого покоління на принципах християнської моралі, що відбуваються у стінах цього відомого навчального закладу, беруть участь і представники Почаївської духовної семінарії.

ЯК НАМ ЗДІЙСНИТИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОРИВ?
А. Душейко, кандидат біологіних наук.
В. Душейко, кандидат хемічних наук
(З відкритого листа до Уряду)

Яким світобаченням керуються сьогодні лідери держав, коли вони приймають доленосні для всього світу політичні рішення ? Наскільки вони правильні і чи не суперечать вони універсальним законам розвитку Всесвіту?..
Основною відмінністю світогляду третього тисячоліття є визнання Бога фактом науки, а не лише богослов’я. Наші уявлення про світ без концепції Творця – нонсенс.
Кожна історична епоха з необхідністю вимагає «наведення мостів» між створеною природничими науками картиною світу і суспільно-політичною практикою. Сьогодні ситуація в світі така, що наукова картина світу радикально, хоч і повільно, змінюється, а суспільно-політична практика дуже відстає від науки.
Не тільки Україну, увесь світ охопила глибока духовна криза, яка украй загострила екологічні, політичні, економічні, соціяльні, культурні і ін. проблеми, її не можна подолати ні найдосконалішою зброєю, ні мільярдами долярів. «Булат і злато» проти неї безсилі.
Перед Україною і перед світом стоїть лавина проблем, яких не можна вирішити в рамках існуючого матеріялістичного світогляду. Ми вважаємо, що історична місія України полягає саме в тому, щоб здійснити світоглядний прорив і започаткувати духовне відродження і моральне оновлення світу.
Чи готова сучасна людина і взагалі людська спільнота до місії творення ноосфери? Чи здатна вона подолати стихійність і стати свідомим учасником цього планетарного процесу?
Людина третього тисячоліття мусить ясно усвідомлювати, що не вона плянує і будує Всесвіт, що він будується за не залежними від волі людини Законами. Призначення людини – бути достойним співтворцем, а для цього їй потрібно знати, що таке Всесвіт. Ким і для чого він створений, куди він рухається, яка мета цього руху.
Тим часом замість опрацьовувати програму національного розвитку, наші депутати не можуть дійти згоди, бо кожен думає про своє. Всі говорять, і ніхто нікого не слухає, бо в кожного свій «інтерес», точнісінько як в тій притчі про будівництво Вавилонської вежі.
Вийти з цієї ситуації нам не допоможе ні Схід, ні Захід. Треба розплющити очі і з висоти Нового Світогляду і Нової Ідеології тверезо оцінити ситуацію і розпочати вихід з неї на твердий шлях.
Від світогляду, від правильної орієнтації залежить і доля людини, і доля держави, і доля цілого народу. Спотворене уявлення про світ породило спотворену ідеологію і політику.
Марксистський світогляд начисто відмітав Творця, а разом з Ним і Його моральні норми, принципи, закони. Теоретики комунізму уявляли світ, як матерію, яка невідомо куди і до чого рухається, що цей рух не цілеспрямований, а випадковий, що світ виник із хаосу шляхом еволюції, що природа сліпа і нерозумна, до того ж жорстока і байдужа до долі людей, що з нею треба боротись, підкорювати, завойовувати, що людина не від Бога. Саме на цих світоглядних засадах і на цій ідеології визначались моральні цінності, формувалась держава, конституція, розроблялась програма, стратегія, тактика, одним словом політика. За комуністичною ідеологією виходило: якщо Бога нема, то я – бог і сам буду вирішувати, що морально, а що аморально, що є добро, а що є зло, що справедливо, а що не справедливо.
Світогляд – це найвища форма пізнання світу, наука наук і допускати плюралізм в такому складному питанні рівнозначно тому, якби кожен з нас почав по-своєму трактувати закони Ньютона, електродинаміки чи квантової механіки.
Світ духовний і світ матеріяльний невіддільні, це єдине ціле Єдиного Цілого. Закони матеріяльного світу і закони моралі абсолютно точні і незмінні. Наука пізнає закони матеріяльного світу, релігія – духовного. Разом вони дають правильне уявлення про світ. Якщо політика відривається і від науки, і від релігії, то вона неминуче стає авантюристичною.
Світогляд – інструмент для пошуку Істини. Саме на цій основі, а не на компромісах, можна досягати єдиномислія і приймати правильні рішення.
При розробці стратегії розвитку України на перше місце треба ставити не економічні проблеми. Ми вже 16 років їх ставимо і 16 років провалюєм. Треба ставити проблеми духовного розвитку.
Нині в Україні утворився смисловий та ціннісний вакуум. Намагання керуватись лише ситуативними принципами впродовж 16 років породило ціннісний ніґілізм і аморальність. Дедалі більш стає очевидним, що справа визначення цілей та смислів не може відбуватися як стихійний процес. Світоглядний економоцентризм та диктатура ринкових відносин призводять до утилітаризму в духовній сфері, до невпинного і нічим не обмеженого споживання. Все це стає перешкодою на шляху до консолідації суспільства, перетворюючи й демократію на свого роду пустопорожню примару.
Як нам вийти з цього глухого кута бездуховности, безідейности безпринципности?
Історики, прихильники економоцентризму, часто наводять, як зразок, приклад Рузвельта, який в 30-ті роки минулого століття виводив Америку з економічної кризи. Він обіцяв роботу, машину, дачу. Але то була економічна криза, а в нас духовна, яка спричинила економічну і політичну.
Посталі перед нами виклики і проблеми будуть вирішені тільки тоді, коли у нас з’являться духовно багаті, морально чисті, принципові люди, які безмежно люблять Україну і готові самовіддано їй служити.
Тому на перше місце в програмі ми поставили б радикальну реформу освіти і науки. Було багато постанов, доктрин, концепцій, але зміст освіти залишився незмінним – матеріялістичним, бездуховним.
Українська освіта має продовжити спадщину не попередньої держави, а дійсно великих, мудрих і славетних педагогів, таких як Я. Коменський, К. Ушинський, Г. Ващенко, якоюсь мірою В. Сухомлинський. Змістом їх педагогіки були: Бог – Природа – суспільство – людина. Україна і Бог! Таким був девіз Г. Ващенка. В сфері освіти ми не туди йдемо, викидаємо мільярди гривень і виховуємо духовних інвалідів.
Отже треба радикально змінити зміст, стратегію і напрямок освіти, бо те, що було в тій державі, привело до духовного зубожіння, моральної деґрадації, безкультурности, економічної і технологічної відсталости, політичного волюнтаризму і розпаду держави, а сьогодні ми з тих же причин не можемо побудувати нову державу.
У нас є по-сучасному мислячі педагоги, але їх ідеї й ініціятиви гасить АПН, яка не дає їм ходу. Всі наші підручники, посібники написані в дусі матеріялістичного світогляду.
А потрібно, починаючи з дитячого садка і закінчуючи вузом, вчити молодь адекватно розуміти світ, реально мислити, правильно орієнтуватись, керуватись нормами і моральними законами, виписаними в Біблії і підтвердженими практикою і людським досвідом. Нова людина мусить вчитися знаходити свою нішу у Всесвіті, своє призначення у творчому процесі світотворення.
Педагогіка робить наголос на сімейне виховання, це логічно, але ж погляньте, що сталося з нашими сім’ями – осередками держави? Скільки у нас розведених батьків – одиночок, скільки рукоприкладства, п’янства і т. ін. Батьків теж треба перевиховувати, а дітей рятувати від вульґаризації і осквернення душ. Треба так поставити справу навчання і виховання, щоб діти виховували зіпсованих батьків.
В світлі нової ідеології також радикальної зміни потребують ЗМІ: преса, радіо, телебачення.
Та чи не найбільших змін потребує Конституція. Нинішня Конституція розроблялась на засадах позаминулого століття – демократії і свободи, без враховування духовного, морального і психологічного стану суспільства.
Це Конституція для зіпсованого парляменту, а не для народу, народ її не читав і не приймав. Вона безідейна, просякнута обивательським духом, тому держава досі не стала живим здоровим організмом, в якому кожна людина знаходить своє місце.
Конституція повинна забезпечити високу моральність суспільства на законодавчому рівні. Закони моралі – найвищі, і їх виконання треба гарантувати Конституцією. Народ повинен знати, що страждає він від аморальности влади і суспільства в цілому.
Треба бути чесним і відкритим перед народом, говорити правду, якою б гіркою вона не була. В програмі треба чітко виписати причини наших невдач і механізми їх усунення, тільки тоді народ повірить в реальність її виконання.
А «український прорив» повинен стати проривом в сфері духа, високої моралі і культури.

Президент України закликав ізраїльську сторону визнати Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, а митрополита Андрея Шептицького праведником світу

Під час перебування в Меморіяльному комплексі «Яд Вашем» у Єрусалимі Віктор Ющенко зазначив, що праведники світу гідні відповідних державних нагород України. Також Президент України засвідчив, що українська сторона готова працювати і залишається відданою справірозкриття всіх злочинів проти людства.

МАЛКОЛМ МАГГЕРИДЖ 1933 РОКУ РОЗПОВІВ СВІТОВІ ПРО ГОЛОДОМОР

Одним із небагатьох сміливців, що 1933 року, ризикуючи життям, розповів світові про Голодомор, був московський кореспондент газети Manchester Guardian британець Малколм Маґґеридж.
Малколм Маґґеридж прожив довге й цікаве життя журналіста, а у час Другої світової війни – і британського розвідника. Маючи замолоду репутацію пияка, затятого курця, бабія та, початково, комуніста, він завершив життя 1990 року переконаним християнином, що навернувся до релігії великою мірою під впливом матері Терези, яку сам і відкрив світові своїми репортажами з Калькутти. А ще він був плідним письменником та медія-зіркою.
Йому пощастило: відкривши світові жахи Голодомору в Україні, які заперечували деякі його колеґи – західні журналісти, він залишився живий, на відміну від іншого викривача правди про голод – Ґарета Джонса, що поплатився за це життям у молодому віці, впавши, за припущеннями, від рук аґентів НКВД.
У 29-річному віці він з дружиною 1932 року поїхав до Москви кореспондентом Manchester Guardian. До цього Його підштовхнули тодішні комуністичні симпатії. Незважаючи на молодий вік, це не було першим закордонним місцем праці для Маґґериджа: до цього він уже встиг попрацювати в Індії та Єгипті.
В Росії він дуже швидко розчарувався в комунізмі. 1933 року він вирішив розслідувати чутки про голод в Україні. Він вирушив туди, а також на Кавказ без дозволу російських властей. Свої репортажі про жахи ситуації він відправляв до своєї газети з дипломатичною поштою, і це дозволило обминути цензуру. Не всі його матеріяли пішли до друку, а ті, що друкувалися, вийшли під псевдонімом. Та все-таки завдяки цим статтям, а також статтям Ґарета Джонса, з яким він познайомився в Москві, світ довідався про розмах Голодомору. Водночас, народжений у Британії журналіст московський кореспондент New York Times Волтер Дюранти наполегливо заперечував існування голоду. Багато хто довіряв Дюранти, який мав високу репутацію у світі журналістики. Адже 1932 року він одержав за свої репортажі про сталінські п’ятирічні плани Пуліцерівську премію – а від Сталіна – орден Леніна... Джонсу доводилося писати листи до газети Маґґериджа, підтверджуючи достовірність його інформації про голод.
І однак, між Маґґериджем та Manchester Guardian стався конфлікт щодо редакційної політики газети. Журналіст відтак почав писати сатиричний роман «Зима в Москві», в якому описав умови життя в соціялістичному «раю». Також він виступив із сатирою на західніх журналістів, які відмовлялися критикувати Сталіна. Пізніше він назвав Дюранти «найбільшим брехуном, якого він будь-коли зустрічав у світі журналістики».

«Українська думка», Лондон

«ВОНИ ПІШЛИ, ТА ЧИ ЗАЛИШИЛИСЬ МИ?»

У Національному музеї літератури України у лютому була представлена 98-ма персональна виставка живопису Валерія Франчука – “Розгойдані дзвони пам’яті”, присвячена складній і болючій темі Голодомору 1932-33 рр.. За ці твори художник щойно отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. Редакція вітає нашого автора, твори якого не раз з’являлися в «Нашій вірі», - з високою нагородою.
Подаємо уривки зі статті, надісланої до редакції.
Безперечно, Валерія Франчука зобов’язувала й обрана ним для осмислення та мистецької трансформації трагічна тема голодомору, репресій, розстрілів – всього того тотального лиха, якого зазнала Україна впродовж “червоного” ХХ століття. Однак супроти логіки різнорідних катів, український народ Божою милістю таки вижив, зберіг свою генетичну пам’ять та прагнення поступу. І ця мотивація виразно прочитується в картинах художника.
Провідними художніми топосами Валерія Франчука в циклі “Розгойдані двони пам’яті” постають хрест, терновий вінок, свіча, доля, сльоза, мати - кривава земля, скошене жниво, покручене дерево. Це справді промовисті символи того, через що Україні судилося перейти. Однак цей, здавалося, тотальний трагізм символіки художник виводить на виміри вічности. Адже для його художньої манери, що за стилістикою дещо нагадує експресивні каприччо й фантазійні ведути блискучого венеціянця Франческо Гварді, властивий глибокий символізм та спонука до полісемантичного прочитання. Бо хрест – то не лише знаряддя страждання й смерти, а й символ воскресіння. Так само й сльоза – не тільки знак печалі й утрати, а й очищення. Хрест і доля прочитуються як синоніми в образній системі Валерія Франчука. Але разом з тим такий інваріянт трагічної долі виводить їх інтерпретацію на паралелі сакральні – Христа-Спасителя, Всемилостивої Богоматері й Церкви – не лише як Дому Господнього на землі, але й символу прощення й спасіння. Не даремно енерґетику земного страждання в композиції виставки якби “замикають на небесне” зображення впізнаваних сакральних топосів України – Печерської Лаври, куполів Ганниної церкви та Святої Софії. А кульмінацією експозиції постає плотно “Сад любови”, яке містить найдорожчий образ всемилостивої Богоматері зі Святим Дитям на руках. Їх печально-задумливі лики в обрамленні насиченого пурпуру, блакиті й золота не залишають сумніву, що Мати й Син знають власну тернову долю й приймають її як викупну жертву любови. В такому контексті страдництво українців сприймається як співрозп’яття з Христом, причини й сенс якого ще належить глибоко осмислити й зрозуміти.
Бо страждання й очищення – поняття, які в духовному вимірі, або, за К.-Г. Юнгом, колективному несвідомому, вельми наближені одне до одного. Тому, на мій погляд, попри вдалу назву виставки – “Розгойдані двони пам’яті”, все ж за її мотто править інша сентенція Валерія Франчука (а назви його картин завжди концептуальні) – “Вони пішли, та чи залишились ми?”. Очевидно, художник відчуває власну мистецьку й духовну місію та пропонує нам, своїм сучасникам, відновити історичну пам’ять в деталях загальнонаціонального й особистого родоводів. Бо народ чи окрема людина, що не хоче або не здатна берегти пам’ять свого минулого, досвід своїх радощів і болю, – не спроможні до розвитку й приречені на рух по колу. Тому не лише згадати й пом’янути невинно убієнних, а очиститися від диявольської мани кривавої історії спонукає Валерій Франчук своїми неймовірними полотнами.

ВОЛОДЬКА СОСЮРА І ЧЕРВОНА КАЛИНА
Євген Сверстюк

Володимира Сосюру в народі любили, і любили співати його пісні про кохання:
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадається знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні.
Не знаю, як Донеччина, а повстанська Волинь співала ту пісню, широко розкрилену і сумовиту. І може особливо акцентувала ту щемку даль, бо ж не відомо, в яку то невідому даль наш потяг гуркоче в 1943 році.
Гострим вітром громадянської війни віяло і від Сосюриної балади:
Бій одлунав. Жовто-сині знамена
Затріпотіли на станції знов,
І до юрби полонених
Сам курінний підійшов.
Видно, поет знав ті знамена, як пісню молодости. А в школярів аж очі іскрили від того образу – на сірому тлі пролетарської літератури.
В 60-ті роки молодь відсторонено поглядала в бік класиків соцреалізму, змалених своїм служінням ідеям марксизму-ленінізму. Слуги є слуги – вони не приваблюють.
Зі старших поетів ми любили Довженка, Сосюру і Рильського. Звичайно, їх полюбили після того, як стало відомо, що їх розпинали за любов до України.
Про переслідування Довженка за «Україну в огні» були тьмяні чутки, оскільки таємно розпинали його на Політбюро в Кремлі ще у війну – 1944 р.
Максима Рильського цькували кагановичі в 1947 за «Слово про рідну матір» і «Мандрівку в молодість»…
На Володимира Сосюру газета «Правда» організувала погром в 1951 році. Звичайно ж, усі живі кинулися після того переписувати і вивчати цей вірш під промовистою назвою «Любіть Україну».
Кремлівські євнухи, спраглі жертви, тоді не могли відчути вже нормально людського: карати публічно за любов – то дурість на свою ж голову! Звичайно ж , та агресивність навіть трохи наполохала світ. Про темних духів Кремля заговорила світова преса. Газета «New York Times» передрукувала вірш «Любіть Україну», щоб показати читачам країну, «где так вольно дышит человек».
По-різному переносили погроми самі поети. Довженко – з мовчазною гідністю. Потім потаємно писав свої одчайдушні щоденники, які в 60-ті роки крапали на наші голови, як живлюща роса.
Максим Рильський – з родовитим стоїцизмом. Він не брав участи в цькуваннях і ховався у хмарці алькоголю. Бувало, його картають наверху, а він сидить у підвалі з цигаркою і п’є.
З Володимиром Сосюрою вони не могли дати собі ради. Він і каявся, а потім розслаблювався за чаркою або в психлікарні, і начальство не могло вгадати, що він собі думає. При відсутності лукавства у нього був вигляд роззброюючої беззахисности. А тим часом в самвидаві з’являлися то вірші про гетьмана Мазепу, то одвертості стрільця Петлюрівської армії, а то й взагалі сповідь з викликом:
Кати на струни наші жили
Тягли із рук, як сон, блідих.
А з нас співців собі зробили,
Щоб грали їм на струнах тих.
А дітям в школі все рівно треба було хвалити ідейного співця «Червоної зими»…
Похорон Володимира Сосюри взимку 1965 р. був многолюдним – звичайний совєтський траурний мітинґ з оркестром. Тим часом у виступі Андрія Малишка зазвучали несподівані покаянні мотиви. В «Літературній Україні» недавно публікувався той виступ над могилою. Але до того треба додати тремкий голос крізь сльози.
Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною у цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов’їну.
І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зів’ядає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини – ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи і гіркоти, а для нас вони зацвітатимуть вічно — від молодих і до старих — з покоління в покоління. Ми б хотіли поховати тебе, як годиться великому співцеві, і понести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій землі… що ж, кажуть, — не можна. А як жаль, що і в цьому ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу. Ну що ж, тоді ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність…
Голос Малишка шокував партійне начальство. Адже ці гонителі: «кретини і невігласи» — стояли тут поруч і слухали…
Додому я повертався разом з Миколою Холодним, і ми обговорювали надзвичайну подію. На другий день він прийшов з віршем:
Умирають поети. В душі.
А потім – в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші.
А потім поетів ховають.
Зимою за місто, як сніг,
Вивозять на третій швидкості…
Закінчувався вірш сатиричною проґнозою:
Завтра поетів не буде –
Залишаться члени спілки.
Дорого розплатилася «рідна комуністична партія» за «правильно організований» похорон Сосюри.
«Поети в цивільному» відомстили Малишкові, розповсюдивши самвидавом на нього компромат: «Три слівця про одного співця». Там згадувалося, що Малишко був залучений до кампанії цькування Сосюри в 1951 році.
Це окрема тема – дарвінівська боротьба за виживання, організована владою, як класова боротьба в літературі. Володимир Сосюра був грішний, бо ж у вірші «навів на мушку знак тризуба», а потім сповідався:
«Я все забув, і Бога й Небо,
Аби тобі був світлий час».
Чи справді він вірив, що відреченням від Бога відкриє «світлий час» для України? Адже після армії УНР, де три рази на день читали молитву, він потрапив у нову віру: «Крой Ванька, бога нет!»
Хто знає, чи мали б ми Миколу Руденка, якби не потрапив він, молодий фронтовик, у кампанію цькування Рильського. Однак і Андрієві Малишкові довелось спокутувати гріх через гірке каяття. Очищення – то для поета сходинка на гору.
А гілки червоної калини на труну поетові цербери таки не дозволили – через партійне чуття! У них була своя фобія. Мені згадується розповідь Володимира Косовського, прекрасного поета, який після повернення з Воркути, за участь в УПА, став доглядачем музею-садиби композитора Кирила Стеценка у Веприку. Він навів там лад і на вході посадив кущі калини. На нього постійно йшли доноси: «на глазах у всех развел националистический кустарник»!
Тим, що забороняли калину на могилу поета, та калина була не «кустарником», а тривожною пам’яттю:
А ми тую червону калину підіймемо.
А ми нашу славну Україну розвеселимо.
І та пісня була першою любов’ю Володимира Сосюри. Вони ревнували!
Нині треба називати речі своїми іменами: Володимир Сосюра, як і Олександр Довженко, і інші їх сучасники, були полоненими большевицького режиму, якого не любили, якого боялися. Але все життя робили спроби втечі з полону. Коли набиралися духу і відваги, слово їхнє ставало зухвало вільним. І тоді починали говорити своїм голосом…

Пам'ять про Івана Богуна
Євгенія Лещуk, лауреатка Премії Стуса

Досі немає достойного пам’ятника Богуну. Але є один вічний пам’ятник – це висока гора над Десною, де пролилась священна кров Героя. Народ назвав її Івановою Горою. Там, на вершині, лежав камінь із написом «Тут спочиває полковник – наказний Гетьман Іван Богун». В період приходу «визволителів» цей камінь добрі люди заховали глибше – пересунули вбік – щоб не помстились над останками Героя. Зараз там високий дубовий хрест. Іванова Гора – то і є велика могила Івана Богуна, на яку заслуговує Велет Духу.
Іван Богун і колись, і тепер є гордістю України, високим мірилом патріотизму, вірности Україні.
І ось ще сталося диво. У вересні 2007 р. Національний Банк України на мої численні прохання видав срібну монету – «Іван Богун».
Спільно з Львівською і Сіверською телестудіями за моїм сценарієм змонтовано телефільм «Іван Богун», який, крім місцевого телебачення, показують у Всесвітній мережі УТР на 105 країн світу.
Усе, що поступило на фонд «Богуна», перерахувала я на гранітний завод Коростишева – замовила чотири меморіяльні плити з портретом Івана Богуна (художник В. Пойда) та написами.
З цих плит три передала на Новгород Сіверськ: з них дві на вул. Івана Богуна, з моїм віршем, з малюнком шаблі і пернача Івана Богуна і одну – на місце страти Героя – на Івановій Горі.
Четверта меморіяльна плита подарована на «Козацькі могили» під Берестечком. Ця плита планується до школи у с. Пляшева, у якій поглиблено вивчають життя Івана Богуна – то ж хай там буде «Школа імені Івана Богуна».
Крім цього, повідомили з Жовтих Вод, що там, на вул. І. Богуна, 22 лютого також відкрили меморіяльну плиту, а також біля Корсуня, де був великий бій.

ХТО І ДЛЯ ЧОГО ВБИВ ВАТУТІНА?
Олександер Яровий,
учасник війни від Сталінграда до Берліна,
родом з Донеччини

I

В березні цього року сповнюється 62 роки з дня загибелі видатного полководця Вітчизняної війни Миколи Федоровича Ватутіна. Він народився 3.12.1901 року в селянській родині в с. Ченухіно Валдайського району Білгородської области. Він Герой Радянського Союзу, займав високі військові посади, остання посада – командуючий І Українським фронтом, війська якого звільняли від німців Київ у листопаді 1943 р.
В березні 1944 р., за радянськими повідомленнями, в Житомирській області генерала Ватутіна і його супровід обстріляла група бандерівців в кількості до 10 чоловік. Ватутіна було поранено в ногу. Його відправили на лікування в Київ. Лікування тривало довго і під наглядом самого Сталіна, якому було не бажано, щоб Ватутін видужав. Мабуть, сам Ватутін знав правду про цей напад, бо він був у гущі військ, які готувалися наступати далі на Захід.
В пресі сталінській так і не з’явилося повідомлень, що нападників знешкодили. За повідомленнями окремих кореспондентів, нікого біля села, де поранили генерала, і в самому селі не заарештували. Багато дослідників (звісно не радянських), в тому числі рідні генерала і його друзі, заявляли, що напад було зроблено за наказом Сталіна.
Тепер виникає питання: для чого Сталіну треба було вбивати видатного полководця в ході війни? Один сусід по квартирі розповів мені, як хоронили Ватутіна. Він тоді мав 16 років і добре пам’ятає, що під час похорону солдати говорили між собою: «Та його вбили наші».
Ватутіна поховали навпроти будинку Верховної Ради 15 квітня 1944 року.
Тепер, коли пройшли роки, спостерігаючи люте паплюження бандерівців, стає зрозуміло, кому було потрібне вбивство Ватутіна. Справа в тому, що перед І Українським фронтом була непідкорена Західня Україна, де в загонах УПА налічувалося майже 200 тисяч вояків, та ще шість мільйонів населення, що підтримувало УПА. Сталінському режимові треба було нацькувати совєтську армію, що йшла важко, голодна й розлючена на народ, який не хотів радянської системи.
В нашому полку поширились чутки, що їх там півмільйона – бандерівців. Ставало трохи тривожно: що нас чекає? Мій односелець Долгов каже мені: «Треба нам хоч говорити по вкраїнськи, як ми туди прийдемо».

ІІ
Ось ми і прийшли в Західню Україну. Перші враження, що це дійсно Україна. Люди чемні, говорять всі по-вкраїнськи, в кожному селі в центрі на майдані височить курган – до семи метрів з хрестом великим, на якому написано: «Слава борцям за Україну!»
Нас лякали, що всіх вояків совєтської армії вбивають. А тому я на ніч, коли лягав спати, клав свій пістолет на бойовому взводі на живіт. Потім, коли роздивився, переляк минув. Я почав розпитувати людей про все. Вони говорили часто обережно, але правдиво. Я вперше відчув, що я українець, що ці люди – мої брати. Почав книги брати із розгромлених клубів «Просвіти», і для мене багато відкрилося правди.
Одного разу, йдучи вулицями селища, я побачив жахливу картину: група енкаведистів вела велику групу місцевих молодих хлопців з побитими обличчями, руки їм було зв’язано за спиною колючим дротом. Їх били прикладами автоматів. Мені стало їх дуже жаль, і серце збурювалось.
Наступного дня я побачив ще одну сцену: на подвір’ї на ящику сиділа немолода жінка в сльозах, а на неї енкаведисти кричали: «Де твій син, скажи, а то хату спалимо». Все подвір’я було в пір’ї від подушок, скрізь валялись розкидані речі
Якось, через декілька днів, йдучи з товаришем до штабу полку, побачили: на великій площі селища лежали купою розстріляні люди. Коли я запитав одну жінку, що якраз трапилось на дорозі, вона відповіла, що то українці.
Перебування на Західній Україні дуже вплинуло не тільки на мене. Одного разу я побачив на вулиці штурмана Дяченка і техніка полку Грищенка, які під супровід гармоні співали гімн України «Ще не вмерла…» Я засміявся, а вони пішли далі, співаючи цю пісню.

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ЙОЛОПАМ
Ігор Ткаленко

Томас Карлейль, англійський філософ XIX століття, перевернув усі мої уявлення про суспільство. Його ставлення до демократії, якої всі ми так прагнули, вразило мене. «У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори...» – писав Карлейль.
Ми так прагнули демократії, і ось вона прийшла. Ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, ми обираємо собі Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку, а хтось тікає в Ізраїль із тихою надією на успішне майбутнє своїх наступників. Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так діється?
Читаю якось Біблію. Книга Вихід, 23 глава. Цитую: «Не будеш із більшістю, щоб чинити зло». Це особиста заповідь Бога. Переконайтеся самі.
Вільні вибори – це далеко не панацея від наших проблем. А все тому, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшости. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв’язан¬ня всіх наших проблем – вільні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.
Аж гульк!
Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.
А хто ж вони такі, йолопи?
Один голова правління місцевої філії великого українського банку розповів мені таку історію Приїхала до них делеґація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: «Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?» Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: «Слухайте, чому ви весь час брешете?»
Йолопи – це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає. Таких, як не дивно, легко обдурити. Йолопи – це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. «Яка жахлива молодь!» – дивуватимуться вони потім.
Йолопи – це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.
Йолопи – це ті, що матіркують, бо їхні голови набиті половою.
Йолопи – це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві – на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися. Нація йолопів працює на тютюн. А коли п’ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. «Да-а...» – кажуть вони.
Йолопи – це ті, що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.
Йолопи – це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: «Чому саме я, а не Лесик?»
Йолопи – це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть обстоювати до смерти.
Йолопи – недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. «Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран», – кажуть вони. Йолопи забобонні.
Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.
Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Постійно обмовляють владу. Вони невдячні й безперестанку нарікають. Йолопів не поважають у світі.
Йолопи – нещасні. На їхніх обличчях смуток. «Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?» – нарікають вони.
Йолопи – боягузи. Вони вважають себе мудрими й обережними, але завжди дістають найбільше ударів. Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.
Йолопи не читають Біблію, не моляться. Вони можуть виглядати релігійними, але не докладають зусиль, щоб жити так, як учив Ісус Христос, і допомогти жити так іншим. Час їхнього життя мине безглуздо.
Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. «Моя хата скраю», – думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.
Йолопи – це ми з вами, панове! І це саме ми влаштовуємо вільні вибори. Кого, ви думаєте, оберуть йолопи?
Коли я написав це все і перечитав, то відчув, як по мені аж мурашки поповзли. Хтось, можливо, скаже мені: «Легко Карлейлю говорити. Якби я був англійцем і жив би в Англії, то я б тоді поважав свій народ і був би патріотом». Так скаже йолоп. Англія велика тим, що вона розпочала і провела дейолопізацію. Йолопи будуть завжди, але слід повсякчас боротися, щоб їх було менше. Це потребує особливих зусиль, бо йолопи люблять бути у більшості: це допомагає їм відчувати, що все нормально.
Йолопи не можуть довго жити у власній незалежній державі, бо вони не можуть нести відповідальности за долю батьківщини і не помруть за неї у разі потреби. Їх просто повбивають, як баранів.
Батьківщина в небезпеці! Україні потрібна шляхта. Я сподіваюся, мене читає меншість. Вбий у собі йолопа! Стань шляхтичем. Допоможи стати шляхетними своїм ближнім. Завжди говори тільки правду. А тоді ми влаштуємо вільні вибори і оберемо собі шляхетного президента.

Фрагмент

Історична візита Патріярха Константинопольського Варфоломія І до італійського міста Амальфі на гробницю апостола Андрія

У своїй промові під час вручення йому почесного громадянства цього міста Варфоломій І говорив про глибокі зв’язки в минулому між морською республікою Амальфі й Константинополем, де св. апостол Андрій заснував першу християнську спільноту. Архиєпископ Амальфі монс. Бенедетто Марія Сальваторе К’янетта передав Варфоломію І частинку мощів св. Апостола Андрія, висловивши сподівання, що це стане новим життєвим стимулом для найдавнішої Константинопольської Церкви.

Дерев’яні церкви Західньої України пропонують внести до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

Члени львівського осередку Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС) мають намір рекомендувати до внесення в перелік світової спадщини ЮНЕСКО щонайменше 10 пам’яток сакрального дерев’яного зодчества на території Західньої України. За словами дослідника українських дерев’яних церков інституту «Укразахідпроєктреставрація» Василя Слободяна, попереднє подання на внесення до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО зробили ще під час останньої візити до Львова експерта ЮНЕСКО Ганса Каспарі. Василь Слободян зазначив: «Ми вирішили пропонувати не тільки такі шедеври, як церкви св. Юра та Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі, а й менш відомі, та не менш визначні пам’ятки карпатського регіону. З них – більше 10 знаходяться на території України, решта – це українські церкви, які зараз розташовані на території Словаччини та Польщі. Отож подання будемо робити колективне – від трьох сусідніх країн».

ВІДКРИТО МІЖНАРОДНИЙ ЦЕНТР ЕКУМЕНІЧНОГО ДІЯЛОГУ СВЯТОГО КЛИМЕНТА ПАПИ В КИЄВІ

В урочистостях взяв участь Кардинал Вальтер Каспер. Засновниками консорціюму виступили провідні університети України за ініціятиви Київо-Могилянської академії та Інституту Екуменічних Студій УКУ. За словами виконавчого директора центру Костянтина Сігова, він має сприяти інтеґрації теологічних дисциплін в систему вищої освіти та духовному зближенню української молоді. «В Україні дуже схвально до цього ставиться і Православна Церква, і Греко-Католицька. Цей консорціюм виборюватиме автономію університетів від державних циркулярів, щоб повноцінно розвивалися богословські факультети і цикли дисциплін, які мають дуже давні традиції в усіх европейських університетах», – сказав він. Брати участь у роботі Центру запрошені визначні вчені-богослови не лише з університетських центрів України, а й з відомих екуменічних осередків Европи.

У РИМІ ПРОЙШОВ ДРУГИЙ СВІТОВИЙ КОНҐРЕС ЦЕРКОВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ДЛЯ МИРУ ТА СПРАВЕДЛИВОСТИ В УСЬОМУ СВІТІ

Участь у конґресі взяли понад 300 делеґатів, з понад 80 країн п’яти континентів, в тому числі представники УГКЦ – п. Леся Коваленко, директор Інститут релігії та суспільства, та п. Ігор Шабан, голова комісії УГКЦ для сприяння єдності між християнами. Організатором заходу виступила Папська Рада «justitia et Pax». Основним документом, який служив базою для обговорення, стала енцикліка папи Павла VI «Populorum progressio», якій цього року минає 40 років від дня її публікації. Делеґати обговорили та проаналізували нові обставини, які з’явились від часу публікації цього документу, зазначивши при цьому, що енцикліка не втратила своєї актуальности й сьогодні, особливо для католицької суспільної науки Церкви. Учасники засідання дискутували про екологію, плюралізм, міжкультурний діялог та глобалізацію. На закінчення учасники зустрічі прийняли кінцевий документ – звернення до всіх християн про сучасні проблеми розвитку церковної соціяльної доктрини.

«Твої установи піснями для мене стали» (Пс. 118:54)
ФЕСТИВАЛЬ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТИ СВЯЩЕНИКІВ

З ініціятиви Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Миколаїві 8-9 серпня 2008 р. пройде фестиваль поетичної творчости священнослужителів «Твої установи піснями для мене стали».
Його мета – зустріч поетично обдарованих священиків, літературний талант яких гармонійно сполучається з активним євангельським служінням, знайомство читацького загалу з їхнім доробком, свідчення про мало відому поза церковними спільнотами форму присутности Церкви в культурному житті сучасної України. Власним прикладом священнослужителі, що належать до різних юрисдикцій і обрядів, вчать бути толерантними до ближнього, відкритими до духовного пошуку, активними й винахідливими у здійсненні християнської місії’ у сучасному світі.
Апостол Павло писав до коринтян: «Коли ви сходитеся, а той має пісню, той навчання, той об’явлення, той мову, той пояснення - все хай буде для збудування!» (1 Кор. 14:26). Пісні або вірші – хай вони й не завжди стосуються проблем духовного життя — також можуть бути засобом будування людських особистостей, засобом творення цивілізації любови.
Зустріч священиків-поетів почнеться 8 серпня 2008 р. В Свято-Пантелеймонівському храмі (м. Миколаїв, вул. Володарського 4) о 9.00 буде відправлено Святу Літургію. Учасники фестивалю можуть бути присутніми або взяти участь у відправі. В палаці культури м. Миколаїва відбудеться поетичний вечір. Вести його запрошено редактора газети «Наша віра» Євгена Сверстюка. Відбудеться презентація творів учасників зустрічі. Увечері в одному з будинків відпочинку на березі Чорного моря пройде дискусія про завдання й перспективи літературної творчости священнослужителя. Серед дискутованих проблем: Чи зобов’язаний священик обмежувати себе традищйними жанрами й стилем? Писати лише на духовні теми? Обмежуватися церковними виданнями?. В суботу, 9 серпня 2007 р., учасники зустрічі здійснять поїздку катером на заповідну Кінбурнзьку косу.
Попередню згоду на участь у зустрічі дали о. Марію Возняк, ОР (Київський домініканський манастир, РКЦ), о. Іван Лещик (м. Миколаїв, УАПЦ), о. Василь Мендрунь, ЧСВВ (Крехівський василіянський манастир, УГКЦ), о. Іван Швець (м. Київ, УПЦ КП).
Інформаційну підтримку зустрічі здійснюють газети «Наша віра», «Парафіяльна газета», «Україна молода», «Успенська вежа».

Адреса оргкомітету: Полтавський шлях 44 Харків 61052. Електронна адреса: Consistori@bigmir.net

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку