Наш великий піст пішов від тих Христових днів у пустелі, після яких Він пішов на проповідь.
По суті ми нічого про них не знаємо, окрім 40 рядочків у Євангелії: від Матея і від Луки – про три спрокуси диявола.
Про них написано цілі книги. Ф. Достоєвський вважав, що вся людська історія крутиться навколо тих незглибимих рядочків.
В пустелі, де тільки пісок і зорі, молитва чиста, Бог близько.
Але диявол підстерігає. У нього стандартні спокуси: хліб, влада, видовища.
ХХ століття обминуло молитву і пройшло у тотальному полоні диявола.  Раби влади обіцяли перетворити каміння на хліб, нагодувати всіх. І що вийшло? Вони перетворили хліб на камінь!
Ще ніколи в людській історії не вмирало так багато дітей, простягаючи руки по колосочки.  Ще ніколи не співали пісні, яку ми пам’ятаємо досі: «хлеб всему голова»...
І ще ніколи влада не була такою страшною і смішною: до влади доривалися, потім їх скидали і розстрілювали, а тоді нові доривалися.  І всіх їх змела мітла історії, як сміття... Антихрист жартував над своїми слугами.
Цей спектакль проходив на наших очах. Вже ніби закінчився, а нині – знов... Але то вже фарс... Злодійчуки, шахраї, покидьки, недоріки – усі рвуться до влади, усі готові займати найвищі місця.
 Міністер транспорту готовий очолити ще й міністерство закордонних справ... Безбожник готовий очолити комітет в справах релігій. А тисячі підстерігають, коли можна зайняти їх місця, «бо хіба я гірший». Усі вони кудись мчать з шаленою швидкістю, розбиваються і залишають край дороги паперовий віночок. І жодних висновків.
Дерево росте з коріння. Але й суспільство росте з коріння. Колись перекладач біблії на українську мову Пантелеймон Куліш казав, що інтеліґеція повинна пояснити народові його коріння і призначення звище. Тепер ми бачимо більше в низах таких роздумів – про минуле, про коріння і насіння. Політичні правителі хочуть  починати історію від себе...
Чоловік, ще вчора осміяний, сьогодні прагне абсолютної влади. Він без коріння, тому і говорити не хоче про минуле. Його «національна ідея» - «щоб народові жилося хорошо». А що це значить? Чи хоче народ, припустімо, навіть ситий, жити добре хлібом єдиним?
Усі відповіді Христосові дияволу в пустелі нині звучать, як суворі нагадування:
«Не хлібом єдиним буде жити людина, але й кожним словом, що походить з уст Божих.»
Якось нині не помічають, що Христос  уздоровлював словом. І словом перетворював воду на вино...
Готовим поклонятися дияволу за видимість влади над світом Христос нагадує:
«Господу Богу одному поклоняйся і служи  одному Йому.»
Як багато тих, що начебто приймають Бога, але тільки так, щоб одночасно поклонятися Мамоні і дрібним ідолам сьогодення : вони ж такі цікаві...
Власне, та бісівська цікавість і засвітилася в такій собі пропозиції показати юрбі чудо: «Коли ти син Божий, то кинься додолу, бо ж написано: «Він накаже про тебе своїм янголам, і вони на руках понесуть тебе».
Пропонує диявол зробити це  видовище на святому місці, з висоти храму... Здавалося б, справді, чисто диявольська витівка. Але як одразу вона перетворює бБожий храм на дияволський цирк.
«Не спокушай Господа Бога твого» - відповів Христос. Якщо спокуса хлібом і владою ще зрозуміла, то спокуса випробовувати Бога – зовсім дурна.  А тим часом саме на тій грані абсурду і відбуваються вивихи  людської психіки. Бісівство любить розважатися на крилі храму.
Гра  в пастки – улюблену шоу на телебаченні. Всупереч молитві «не введи нас у спокусу» - витворилася ціла індустрія спокус. І то переважно «на крилі храму»: секс як пародія на священий дар любови, утилізація краси, осквернення священого дару життя і втрата міри у всьому...
Що менше людина володіє собою, то більше вона опиняється у владі речей, в залежності від споживацького світу.
В пустині вона повертається до себе і лицем повертається до Неба.

«Це по-моєму, найкраще і найсумніше міце у всьому світі».
«Знаєш, троянда моя... я за неї відповідаю. А вона така квола. Вона тільки й має, що чотири жалюгідні колючки, більше нема чим їй боронитися від світу.
... а якийсь баранець з’їсть якось уранці її і навіть не знатиме, що він накоїв?
Треба щодня полоти баобаби, як тільки вже можна їх відрізнити. Сент-Екзюпері. «Маленький принц». А коли баобаба не розпізнати вчасно, уже ніколи його не позбудешся...
 

З точки зору соціології об'єднати Церкви доволі просто. Необхідно лише створити відповідні політичні умови. Але історія Церкви свідчить, що «зовнішнє» об'єднання недовговічне. Об'єднання має бути вистражданим, воно має відбутися у ситуації довіри та любови. Крім того, сама модель та спосіб об'єднання мають відповідати канонічній традиції. Відтак, дуже важливо, аби у об'єднавчому процесі домінувала саме церковна логіка й церковна мотивація. Особисто я вірю в те, що об'єднання Українського Православ'я можливе, і вважаю, що кожний з нас має його наближати своєю працею.
Однак, я не хотів би, аби ця Церква створювалася на секулярній ідеології національного егоїзму. Церква має завжди зберігати дух універсалізму та відкритости. Отже, на мій погляд, створення Помісної Церкви не має бути формою «розлучення» з Росією у церковній сфері. Зв'язки між Церквами Росії та України мають зберігатися. Втім, створення Помісної Церкви – це не «відокремлення», а лише певна форма канонічного облаштування життя місцевої Церкви. І дуже важливо, що автокефальний рух в Україні сам ідеологічно еволюціонував від гасла «Геть від Москви» до богословського розуміння помісности як «категорії зв'язку». В цьому контексті я би хотів згадати документи останнього архиєрейського собору УАПЦ, де єпископат цієї Церкви засудив етонофілетизм як спосіб церковного будівництва. [...]
В радянський час в Україні не існувало вищої богословської школи. Діяла лише єпархіяльна семінарія у Одесі. Зрозуміло, що це відбилося й на розвитку сучасної богословської думки. Адже наші духовні школи створювалися в надзвичайно важких умовах. Втім, ми живемо у щасливий час, коли видається спадщина сучасної православної богословської думки Греції та Заходу. Так, київське видавництво «Дух і Літера» нещодавно видало надзвичайно якісний переклад класичної праці митрополита Іоана Зізіуласа «Буття як спілкування». Раніше у цьому ж видавництві були видані праці Христоса Янараса, єпископа Каліста Уера, академіка Сергія Сергійовича Аверинцева. Це дає підстави сподіватися, що православне богослов'я в сучасній Україні буде відроджуватися. Є й перші свідчення такого відродження. Так, серед української громади з'являються перші православні вчені, науковий рівень яких відповідає европейським вимогам. Назву лише кілька імен. Священик Сергій Говорун отримав блискучу освіту в Україні та закордоном, де він здобув докторат з філософії. Його докторська дисертація має незабаром вийти у видавництві Оксфордського університету. Диякон Андрій Глущенко систематично опрацьовує спадщину відомого київського патролога С.Єпіфановича. За останні роки він став блискучим вченим-патрологом, фактичним учнем Єпіфановича. Дещо політизований мирянин Юрій Чорноморець також увійде в історію церковної науки. Але не в якості автора дискусійних аналітичних статей, а як вчений, що займається богослов'ям преподобного Максима Сповідника. Архимандрит Ігор Геча, українець за походженням, що є деканом Православного Свято-Сергіївського Богословського інституту у Парижі, пише чудові праці з еклезіології. Його учень Роман Тодор розробляє актуальну сьогодні проблему етнофілетизму. Сподіваюся, незабаром українська богословська школа стане реальністю та отримає визнання у християнському світі. [...]
На мій погляд, це має бути діялог богословів, а не полемістів (Ідеться про стосунки між православними і католицькими церквами в Україні – Ред.). Полемічної літератури вже й так існує забагато, однак це не тільки не поліпшує наших стосунків, але й не поглиблює православної богословської традиції...
Потрібно спробувати сформулювати догматичні істини найбільш універсальним чином. І українські православні, і українські католики живуть в одному культурному і духовному просторі, ім’я якому – Европа. Ми живемо в Европі, яка дедалі більше стає нехристиянською. І у нас спільні виклики... В цій ситуації ми повинні виявити християнську солідарність.
Які форми діялогу є перспективні в Україні? Мені здається, це еклезіологічний і культурологічний діялоги. Крім того, на моє глибоке переконання, нашим Церквам потрібно співпрацювати в царині освіти і дияконії.
Витяг з веб-конференції РІСУ On-line

Не меншу проблему місить і автономний статус майбутньої об’єлднаної церкви. Якщо його надасть Українській церкві патріярх Московський, то Константинополь не визнаж автономію вже через те, що, на його думку, автономні церкви можуть існувати тільки  в його складі. А як ми розуміємо, створювати автономну УПЦ у складі Константинопольського патріярхату Москва вже точно не буде. Її інтересам автономна УПЦ у складв Константинопольської церкви відповідає ще менше, ніж автокефальна УПЦ (котру ще можна втримати у власній зоні тяжіння). [...]
Церква – це не політична партія й не держава, котрі приречені на довічне протистояння з іншими партіями й державами.  У церкви інша природа. У такому обговоренні може й повинен виникнути інший, ніж геополітичний, погляд на речі – соборний, тобто зважений і об’єктивний, а головне – не політичний, а церковний.
„Дзеркало тижня”, №6 (635), 17-23 лютого 2007 року
 

Молитва Патріярха Димитрія

«Господи Ісусе! Задля нас Ти став людиною, і нас, грішних людей, кличеш до апостольської служби. Твої апостоли поклали своє життя на жертівніку, то ж дай і нам усім зрозуміти вагу цієї служби. Збуди, Господи, в наших умах і срецях щире покаяння, щоб ми могли відігріти свої душі і душі своїх парафіян до належного приношення вічної Безкровної Жертви від Тебе, Божого Сина і Спасителя нашого, Небесному Отцеві. Амінь»
 
 

2-4 січня 2007 року у приміщенні Львівської духовної семінарії Святого Духа відбувався Конґрес богословів УГКЦ на тему: «Євхаристійне сопричастя - виклик традиції та сучасності для традиційних Церков». У роботі наукового зібрання взяли участь близько 240 зареєстрованих учасників.

Внаслідок розколу 1054 року відбулося звуження термінів «православний» і «католицький» до конфесійних рамок, а також протиставлення між ними. Чітко вималювалось протистояння між Римом і Царгородом. Все це трагічно зачепило і Київську Церкву. За словами блаженнішого Любомира: «Непрості відносини між цими центрами призвели до послаблення і, врешті-решт, до втрати єдности Київської Церкви» (Л. Гузар. «Один Божий Народ у краї на Київських горах»).
Проведена порівняльна аналіза поглядів первоєрархів нашої Церкви підводить до наступних висновків:
 а) таїнство Церкви найкраще розкривається в таїнстві Пресвятої Трійці та Євхаристії. Пресвята Трійця є взірцем і прообразом Церкви, Євхаристія – шляхом історичного здійснення Церкви – єдиного Тіла, яке існує сопричастям членів Тіла, тобто помісних Церков;
    б) для Київської Церкви від початків її становлення сопричастя Церков було її характерною ознакою, зокрема, на тлі втрати сопричастя між Церквами Риму й Царгороду. Київська Церква намагалася все зробити для того, щоб сопричастя не втратити;
    в) наслідки розділення між Римом і Царгородом зачепили й Київську Церкву. Вона поділилася на конфесійні юрисдикції, котрі перебувають в уніятській залежності від інших Церков;
    г) шлях єднання – у відновленні сопричастя з Церквами-Сестрами Риму, Царгорода й Москви, а тоді у відновленні сопричастя конфесій всередині Київської Церкви, вершиною якого стане єдиний патріярхат Київо-Галицький і всієї Руси.
 Ці висновки містять у собі також програму дій, відповідальність за яку мала б узяти на себе сучасна УГКЦ. Уточнювати, конкретизувати цю візію наших ієрархів і покликане нинішнє українське богослов’я.
 

Християнська етика у школі

«Навчати дітей релігії, культури, того, що цінне в житті, ніколи не рано», - так Патріярх УГКЦ Любомир прокоментував заяву міністра освіти України Станіслава Ніколаєнка про те, що учнів першого клясу зарано вчити християнської етики. «Казати, що це зарано – те ж саме, що говорити, що зарано починати вчити дітей любити Бога, - додав Патріярх. – Треба змалечку наповнювати дитяче серце любов’ю».
 

«Як відділення душі від тіла є смерть тіла, так відділення Бога від душі є смерть душі. Ось це і є справжня смерть». (св. Григорій Палама).
Душа України, якщо під нею розуміти стан душі більшости її населення, відділена від Бога. І вона вмирає.
Є меншість, душа якої прагне Його і Його Закону. Це надія здійснення Української ідеї, якщо ця меншість покаже реалістичність надії. До того йде. Тяжко.
Які є зараз українці у їх стосунках до Бога? Заповіді не виконуються. Наприклад, як у нас у Богом даній Україні з виконанням заповіді: «Не вбий». Адже чиниться масове щоденне вбивство на фізичному рівні один одного.
Людина вирощує овочі, фрукти, виготовляє продукти – для себе окремо, а для продажу окремо. Тварина такого не робить. Людина не керується інстинктом – вона «розумом керується». Україна складається з розіделних між собою людей, які систематично отруюють, а то й вбивають один одного. А як країна – ми є країною самогубцем, бо її громадяни один одного щоденно, потихеньку вбивають. Так потихеньку і вмираємо.
Як може реалізуватися Божий План щодо України, якщо її люд відвернувся від Нього і не звертає на Нього ніякої уваги  своїм серцем? Душі вмирають.
«Лише людина має Слово. Він говорить через Вас.» Словами, які лунають з уст багатьох з нас, говорить не Бог, але біс. Вони учні отця лжі – диявола. То робиться бездумно, на автоматі, в полоні земних бажань і страждань.
Як і ким може Боже Провидіння реалізуватися в Україні за такої нашої поведінки?
Як і ким Божа ідея щодо України може реалізуватися, якщо ми, її діти, не змінимося?
Саме тому, що душі людей в Україні повідверталися від Бога, вони у полоні князя світу цього, чують його шепіт: «Правда у кожного своя.» І живуть без Нього гірше тварини. І чекають, що прийде правитель, який зробить  «процвітаючу», «справедливу», «чесну», «багату» Україну.  А не задумуються, що ж тог за «правда», якщо вона у кожного своя. То не правда – то брехня. Правда – одна на всіх.
На Небі Україна є. Вона чекає на своє здійсненя на Землі через чесне слово і дію українців, що навернулися. І не дивись на інших навколо себе. Особливо на тих, що зверху. Вона постає в Тобі самому. Скидай з себе свої гріхи. Кайся. Повертайсмя до Бога, проси в Нього сил – і дасть! Ти ж це вже проходив...
Тоді на Майдані нас показано було – якими ми є звільнені від пут Лукавого. Нами любувався весь світ.
Повернімося душею до Бога – впустімо Його в свої серця. Станьмо цілісними. І виясниться призначення України – показати шлях виходу з глухого кута історії, в якому опинилася цивілізація. Не міркуваннями – серцем можна знати Бога.
Тоді постає дія.
 

Мирянський рух за єдність українських Церков

Молитва за Україну на Майдані об’єднала християн традиційних  українських Церков і породила хвилю високого духовного піднесення в народі. Від травня  2005 р. вірні УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП та РКЦ в Україні почали збиратись щомісяця 13-го числа на Софійському майдані і молитися  за зміцнення любови та єдности між українськими Церквами (в будній день о 19.00, у вихідний о 13.00)
Сьогодні осередки руху за єдність вже існують в Луцьку, Івано-Франківську, Львові, Стрию, с.Криворівня (Верховинського району), Ганновері (Німеччина),  де також проходять щомісячні спільні молебні.
Нижче подаємо текст основної молитви:
Боже, Ти закликав нас до єдности у вірі і любові, сказавши через Сина Свого Єдинородного: „Щоб всі були одно”.
Просвіти ж нас Духом Твоїм Святим, щоб ми завжди чули цей заклик та виконували волю Твою.
Дай нам усвідомити, що брак єдности між нашими Церквами шкодить свідченню про Тебе в нашому народі.
Очисти наші серця від гріхів, які породжують в нас байдужість, упередженість та незгоди.
Допоможи нашому спілкуванню, щоб ми, прагнучи зрозуміти наші відмінності, в головному мали єдність, в другорядному – свободу, в усьому – любов.
Нехай же наша спільна молитва наблизить нас до Тебе і один до одного.
І даруй нам милість Твою, щоб відновилась в Україні єдність Церкви, яка була в час Володимирового хрещення.
Бо Ти єси Бог миру і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і на віки віків.
Амінь.

конт. тел.:  066-573-16-15, 096-423-70-18   email: majdan_sofia@ukr.net
 

У Москві пройшли  XV Різдвяні освітні читання „Віра й освіта: суспільство, школа, родина в ХХІ сторіччі”, які щороку проводить Відділ релігійної освіта та катехизації Російської Православної Церкви. Пропонуємо фраґменту з коментару Юрія ДОРОШЕНКА, керівника прес-служби Партії „Християнсько-Демократичний Союз”, який взяв участь у цьому заході :

По-перше, знову багато говорилося та гостро ставилося питання перед представниками влади про необхідність запровадження в школах Основ православної культури. Тут треба зауважити, що у цьому Україна пішла набагато далі за Росію. Попри тісну співпрацю в цій країні держави та Церкви, попри те, що предстоятель РПЦ офіційно займає п’яте місце у державній ієрархії, а єпископи фактично є заступниками губернаторів, Основи православної культури досі не запроваджені у шкільну програму. В Україні на Заході і в інших регіонах уже викладають дітям Основи християнської етики.
Друга проблема, яку обговорювали, це – демографія. Тут нам є чому повчитися у росіян. У нас лише Президент Віктор Ющенко опікується проблемою збільшення народжуваности. В Росії Православна церква, разом із державою, веде активну пропагандистську роботу за утвердження культу православної родини, виступає проти абортів (на секціях лунали навіть пропозиції на законодавчому рівні заборонити аборти). Батюшки йдуть у лікарні, переконують лікарів, щоб вони не схиляли жінок робити аборти, вимагають від влади, щоб та на місцях проводила роз’яснювальну роботу. Належить і нашим церквам підтримати Віктора Ющенка у цих починання. Адже проблема демографічної кризи в Україні стоїть не менш актуально, ніж у Росії.
Третя проблема, яка привернула увагу учасників, це місіонерська діяльність і катехизація. На читаннях виступили відомі місіонери: диякон Андрій Кураєв, професор Олександр Дворкін та священик Сергій Рибко. Останній, зокрема, виступає перед рокерами та навертає своєю проповіддю їх до Бога. Саме його заслуга, що до Православ’я прийшов Костянтин Кінчев (соліст групи „Аліса”). Співак тепер виступає у Росії з численними концертами на підтримку віри.
Для мене було цікаво почути слова отця Сергія про те, що немає місця і часу, які б не підійшли для проповідування. На його думку, говорити про Бога, навертаючи людей у віру, можна всюди та завжди. Це відповідь багатьом українським батюшкам, які чекають віруючих, нарікають на сектантів, а самі бояться зробити крок із вівтаря назустріч людям. Незабаром місіонерський відділ при Московський патріярхії відкриє курси підготовки місіонерів, де в програмі буде навіть спецкурс „Вулична проповідь”. Раніше такі методи були притаманні лише протестантам. Тепер і Православна церква починає займати більш активну позицію. Учасники читань розповідали, що у Курську є священик, який не цурається того, що ставить стола на місцевому базарі та проповідує, розповідаючи людям про Творця.
Як православний, я б хотів, щоб в України відбувалися подібні щорічні заходи, де Церква, громадськість та представники держави могли б обговорювати насущні проблеми. В Україні, на жаль, поки немає подібного загальноукраїнського майданчика для обміну думками й ідеями.
 

Наша православна громада в Очакові зібрала півтори тисячі підписів на підтримку  УПЦ Київського патріярхату. Хто відповість, чому досі у своїй незалежній державі зайди забороняють нам молитися рідною мовою? Чому облудно посилаються на „старослов’янську”, тим часом у своїх перекладах молитв використовуючи російську? Що це за священики, від яких мусимо досі слухати, що України не існує, а українська мова – і не мова зовсім, а „наречие русского языка”?
На весь Очаківський район – одна лише церква українська, дякувати Богу, хоч одненька, в  селі Іванівці. В маленькому Очакові дві московські церкви, в усіх навколишніх селах – теж. А попробуй щось скажи, їх же тут повно понаїхало з Росії, розкупили все узбережжя...
Скільки люди не оббивали пороги влади, чиновники знай торочать, наче на глум, про „канонічність”. І це тягнеться роками. Одна високопосадова дама просто так і заявила, що не допустить, аби тут була Українська Церква.
Але ми по праву хочемо мати свою Церкву. Хочемо хрестити, причащати, вінчати дітей і внуків у свого, рідного священика, хочемо, щоб відспівував і проводжав нас у кращий світ той священик, який любить Україну і свій народ, а не тільки українське сало і українські гроші.
Які завгодно заокеанські секти, немов гриби, виростають в Очакові. Всім влада дає дозвіл, купують, будують – і нічого. А Українській Православній – зась! Я так думаю, бояться вона нас, бо коли люди почують ту до щему рідну молитву, і побачать службу у тих „раскольніков”, то зрозуміють, що Господь через всі століття горя, крови і сліз зберіг Україну не на те, щоб тепер ми не мали своєї Церкви. Київський Патріярхат є законним від початків Хрещення Руси-України.

Ірина ШАГАЙ

У багатьох країнах протягом уже десяти років серед підлітків розгортається справжня революція суспільної моралі: відкидання порнографії й прагнення зберігати дошлюбну цнотливість. У школах почали виникати т.зв. „клуби незайманих”, а на вулицях дедалі частіше можна зустріти молодих людей у майках з написами: „Я тебе люблю, тому до весілля не піду з тобою у ліжко”, „Презерватив не захищає серця” тощо. Виник масовий рух, члени якого складають присягу, обіцяючи зберігати чистоту серця.
Наприклад, в 1997 р. у Вашинґтоні поблизу Білого дому письмову присягу збереження дошлюбної чистоти склали 250 тис. молодих американців. Крім загальнонаціональної організації („Справжня любов чекає”) існують також реґіональні рухи „Вибираю чистоту”, що пропаґують цнотливість. 6 березня 2004 р. понад 1 500 молодих американців зібралися на стадіоні Денверського університету (штат Колорадо), щоб привселюдно обіцяти до кінця життя зберігати чистоту серця, відповідно до шостої й дев'ятої заповідей Божих і як про це просить Ісус Христос.
„Любов довготерпелива”, – пише св. Павло (1 Кор 13, 4). Справжня любов напевно витримає період підготовки й дочекається свого доповнення в цьому прекрасному дарунку Бога, яким є акт статевої близькости подружжя після прийняття таїнства вінчання. Молоді люди часто говорять: „Секс – це супер!”... Автомобіль може бути "супер", а взаємне дарування себе через статеві стосунки в подружжі є освячене Богом. Не будемо опоганювати того, що Господь Бог дав нам як найвищий дарунок любови.
Життя в цнотливості та статевій стриманості не тільки виключає можливість неочікуваної вагітности та захищає від захворювань, що передаються статевим шляхом, серед яких найбільш небезпечним є СНІД, але, насамперед, є знаком та виявом любови. Тільки вірність шостій і дев'ятій заповідям дозволить зберегти цей коштовний дарунок цнотливости, чистого серця й подарувати його чоловікові/дружині в день весілля.
Закоханим парам на побачення, у кіно, на вечірки та на канікули слід завжди запрошувати Ісуса. Якщо ви будете усвідомлювати, що вас троє, і що Ісус – Творець вашої любови – дивиться на вас, то ви зможете контролювати свої вчинки й почуття. Зрада Ісуса – це завжди зрада любови. Молоді люди повинні прийняти Ісуса до свого життя, щоб Господь міг учити й вести їх на вершини любови. В жодному разі  не можна іґнорувати голос совісти й завжди потрібно бути готовим до боротьби із силами зла, які хочуть знищити любов.
Дівчатам слід одягатися вишукано й зі смаком, але в той же час скромно. Надто відкрите й відверте вбрання опоганює тіло жінки, тоді як її утроба – це святе місце, де відбувається чудо сотворення людини.
Молоді люди складають присягу цнотливости (подано нижче), і на пам'ять про таку важливу подію одягають срібні "обручки чистоти" (деколи з надписом „Блаженні чисті серцем”). "Озброєні" у такий спосіб юнаки й дівчата, подібно до воїнів, готові до боротьби зі спокусами й усякою нечистотою, зберігаючи в серці девіз: "У тебе є вибір – вибір бути чистим".

МОЛИТВА ОБІЦЯНКИ

Господи, дякую Тобі за дар мого життя. Ти сотворив мене чоловіком/жінкою, вклавши у мене бажання до спілкування і єднання з жінкою/чоловіком та прагнення любити і бути любленим. Однак я не завжди вмію володіти цим даром. Навчи мене мудрости керувати своїми бажаннями та даруй мені силу для цього. Вірю, що для Тебе немає безнадійно брудних, грішних і зіпсованих людей. Віддаю Тобі, Господи, мою пам'ять, розум, волю, почуття, мою душу і тіло – все те, чим я є, й усе, що маю. Бажаю в такий спосіб віддати себе цілковито у володіння Тобі, щоб Ти навчив мене любити по-справжньому. Дай мені також пізнати, яким є моє покликання як чоловіка/жінки.
Обіцяю вчитися контролювати свої статеві бажання і стримуватися від статевих стосунків до часу прийняття Таїнства Вінчання. Для цього також постановляю не купувати й не читати аморальних книг і журналів, не дивитися порнографічних фільмів та інтернет-сторінок.
Розумію, що без Тебе не зможу нічого доброго робити, тому вирішую й обіцяю щодня молитися, читати хоча б невеликий уривок зі Святого Письма, регулярно сповідатися і якнайчастіше єднатися з Тобою в Євхаристії.
Господи, прошу Тебе, навчи мене жити й чинити так, щоб найважливішою в моєму житті була любов.
Пресвята Богородице, моя Мати, веди мене до самого джерела Любови – Бога у Святій Тройці єдиного – Отця, і Сина, і Святого Духа, якому належить слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Контактний телефон: 8 /044/ 279 19 20
email: ugcc-priest@bigmir.net

Священик Андрій НАГІРНЯК

Біблія, ще недавно суворо заборонена комуністичною владою, - поступово займає своє законне місце на полицях   шкільних бібліотек. І це зобов'язує вчителя на уроках чи в позаурочний час – вести про неї мову.
Справжній сенс буття людини, вчить Церква Христова, - у пізнанні Бога. Ця заповітна істина жила впродовж віків у народній свідомості. "Без Бога ані до порога",  - говорили наші предки. Господу віддавали належну шану у святих храмах, та у різноманітних витворах сакрального мистецтва, в іконописі. Аж найбільше – в молитві, що „од смерти боронить”, з дна моря визволяє, як сказано в народній думі.
Розпад комуністичної системи спричинив глобальні переміни в кінці 20 ст. На  місці зруйнованих вже постали нові храми. На державному рівні святкуємо Різдво, Великдень, Трійцю. Ще недавно таке не могло навіть приснитися. Але ди¬вовижне, неймовірне, що бачимо очима, не адекватне перемінам у душі конкретної особи, яка сформувалася під пресом комуністичної ідеології. Їй не легко скинути з себе панцир атеїстичних уявлень, що ніби приросли до живих клітин душі. Буває, що тільки тяжке пережиття, особиста трагедія робить нас здатними наблизитись до Бога – навернутися...
Багато хто вважає, що живе правильно, по совісті, надіється переду¬сім на себе, свій розум. Бога не шукає.
Дійсно, високі християнські істини неможливо осягнути самотужки, без Божої допомоги, без щоденних вольових зусиль. (Царство Боже силою здобува¬ється, - сказано в Євангелії).
Ключове слово пророків – Богопізнання, ключове поняття – шукання Бога. Читаємо вислови на цю тему Мойсея (з П’ятикнижжя), Самуїла, Йова, Давида, Со¬ломона, Ісаї, Єремії, Авакума...   Але у Біблії устами пророків промов¬ляє одна особа – Дух Святий. Тому так категорично, сильно, імперативно - божественно звучать біблійні вірші.
Тексти зближені мотиваційно. Багато з них подібні за змістом, але в дещо іншому словесному виразі,  і це ще більше увиразнює Божу сутність.
Бог Споконвічний, Єдиносущий. Всемогутній. Вседержитель. Творець неба і землі. Всюдисущий. Бог завжди поруч. Все бачить і все чує. Все знає і „звіщає наперед, що не сталося ще”. Він Справедливий. Правдолюбець. Незмінний. Завжди той   самий. Бог довготерпеливий і багатомилостивий. Однак, без покаянння не очистить грішника. Бог люб¬лячий, „картає і любить, як батько сина”. Страх Господній – початок премудрости. Господь дає мудрість, "знижує спину пишного", а смиренному помагає... Він „держить тебе за правицю й говорить до тебе: „Не бійся – Я тобі поможу!” І „горе тому, хто з Творцем своїм свариться, черепок, із земних черепків”.
Бог відкриває себе. Багатократно, ще  і ще раз устами пророків на¬гадує, хто він  і які Його заповіти, і що чекає людей при зблудженні з визначеної Ним дороги життя. Бо неспівмірні дороги Божі і людські – земні дороги, небесна високість Бога і людська низинність, заземленність. І тільки духом, серцем дано людині підніматися, до Божественних висот Всевишнього.
По-сучасному, актуально сприймаються Божі одкровення: чи то йдеться про суд, суддів і Єдиного Непідкупного Суддю; чи про „розбещені покоління” дітей, „у   яких нема віри”, чи про країни, які грабують, проливають безневинну кров; чи нагадування про страшну „годину випробування, яка має прийти на увесь всесвіт, щоб випробувати усіх мешканців землі”.
А нам, українцям, поділенім конфесійно, соціяльно, політично, ослабленим внутрішніми сварами, - як нам важливо почути і відгукнутися на Божий НАКАЗ:    зібратися разом, „прийти, наблизитись до Господа”. І тоді буде спасіння. Незбагненна сила Господнього слова.   Слово „виходить із Божих уст і „порожнім назад не вертається”, а зробить усе, що Господь пожадав.
Наші органи чуття призначені для пізнання матеріяльного світу. Божественне пізнається духовно – серцем, душею,  думкою. Це глибинне внутрішнє пізнання. Тому Заповідь каже: „Люби Господа Бога свого всім серцем своїм,  і всією душею своєю, і всією своєю думкою”.  Шукай Бога свого і служи Йому „всім серцем своїм і всією душею своєю”. Господь „вивідує всі серця та знає всякий витвір думок”. Роздумувати про Бога   треба  „вдень і вночі”.
Головне у стосунках Бога і людини – це питання віри. Просто і водночас загадково, таємничо виражає? суть цього питання метафора, яку Господь вклав в уста святого Івана Богослова:
„Ось Я стою під дверима та стукаю:
коли хто почує Мій голос
і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним,
а він зо Мною”.
( Об’явлення св. Івана Богослова 3:20).
Біблійні тексти осяяні метафоричністю, яскравою образністю, що спонукає, до роздумів над Божим Словом.
Стефанія КОМЕНДАНТ,
м.Київ
 

Близько півтори тисячі українців з Київа, Львова, Запоріжжя, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Коломиї та інших міст України зустріли новий 2007 рік у столиці Хорватії Загребі, де цьогоріч проходив міжнародній християнський собор "Тезе". Брати з невеличкого французького селища Тезе вже 29 рік поспіль організовують екуменістичні зустрічі для представників різних християнських конфесій з багатьох куточків світу.
Вперше українці долучилися до «паломництва довіри» після розпаду СРСР, коли у 1991 році брат Донах відвідав нашу країну. З того часу він щороку подорожує містами України, запрошуючи все нові православні та греко-католицькі парафії до співпраці. Цього року до Загребу їхали тільки українці від 18 до 30 років, в основному групи формувалися при церквах, а також серед членів молодіжних організацій, таких як "Пласт", "Українська молодь Христова", "Інститут громадського лідерства" та інших. Серед тезівських монахів поки що є тільки католики і протестанти, однак брат Донах переконаний, що завдяки активній участі українців незабаром до Тезе обов’язково приїде представник східньої гілки християнства.
«Міжнародній» манастир у Тезе
Близько 65 років у Франції функціонує у повному розумінні міжнародній манастир. Серед монахів Тезе є католики і протестанти 25 національностей, які дали обітницю жити у бідності та цнотливості, а також ділити скорботи своїх ближніх. Однак брати не зачинилися у власному світі духовного споглядання: частина монахів живе разом з найбіднішим населенням Африки, частина залишається у Франції і протягом цілого року приймає вірян з усього світу, які приїжджають самі або з родинами на так званий «тиждень у Тезе». Одним з найважливіших напрямів діяльности братів є влаштування щорічних зустрічей християн, місцем проведення яких стає щоразу інше европейське місто. Брати офіційно повідомили, що наступний собор «Тезе» відбудеться у Женеві.
Як виявилося, щоб зустріч Тезе провели у нашій країні, потрібно більш ніж за рік повідомити про своє бажання і можливість прийняти тисячі людей з усієї Европи. Україні є що показати европейцям, є чим вразити християн, однак перед тим необхідно помирити і згуртувати наші патріярхати, побудувати пандуси для інвалідів-візочників, а також підшукати родини, які погодились би на 5 днів надати притулок іноземним гостям. Сподіваємося, колись Київ таки стане столицею християнства хоча б на час зустрічі «Тезе».
Молитва і пісня
Кожна конфесія має власну традицію відправлення Служби Божої. Для того, щоб жодний вірянин не відчував себе чужим під час літургії, брати з Тезе виробили власну систему богослужіння. Її особливістю є коротенькі релігійні пісні, які повторюють від 5 до 10 разів між читаннями уривків зі Святого Письма та коментарями до них. Нескладні наспіви і щирі слова на кшталт: "Ісусе Христе, Ти світло між нами. О, відверни нас від темряви й страху. Ісусе Христе, Ти світло між нами. Дай прийняти нам Твою любов" – легко запам'ятовуються, і вже на другий день наспівуєш їх мимоволі, коли простуєш вулицею, їдеш в автобусі, лягаєш спати. Завдяки такій молитві можна легко підняти собі настрій, а також захиститися від поганих думок, для яких більше немає місця. До слова, на зустрічах Тезе кожна молитва співається мовою однієї з країн-учасниць, а у спеціяльних пісенниках подається переклад щонайменше п'ятьма европейськими мовами.
Окрім молитовного чування, учасники зустрічі беруть участь у невеличких конференціях, присвячених справедливій торгівлі та мікрокредитам, відверненням війни, допомозі біженцям та іншим темам. Для тих, хто цікавиться історією та культурою країни, в якій проходить зустріч, організовуються цікаві екскурсії та виступи фолкльорних колективів. А найголовніше те, що усі заходи влаштовують так, аби молоді люди з різних країн могли поспілкуватися, обмінятися своїм релігійним і практичним життєвим досвідом, розповісти один одному щось цікаве про свою батьківщину. Із власних спостережень можу сказати, що найбільше вдалося потоваришувати з поляками, яких до Загреба приїхало аж 8 тисяч.
Бог там, де милосердя і любов
Радість спільної молитви була б неповною, якби не доброзичливість і гостинність хорватів. Навіть якщо ти загубився і не знаєш, як дістатися до будинку своїх господарів, місцеві жителі допоможуть з’ясувати твою адресу та ще й підвезуть безкоштовно.
Більшість паломників жили у селах довкола Загреба, які, звичайно, дуже відрізняються від сіл українських. Хорвати живуть набагато заможніше, більшість мають триповерхові будиночки і власне авто. Хорвати також вражають своєю побожністю. Кожну кімнату прикрашають ікони та картини на релігійну тематику; діти вступають до молодіжних організацій, які функціонують при церквах та дуже часто називаються на честь котрогось з місцевих святих.
П'ятеро дітей у родині для них не рідкість, тож вони ніяк не могли зрозуміти, яка ж така причина змушує українські родини мати тільки одну дитину. На жаль, дивували українці і самих себе, коли не могли до кінця згадати текст хоча б однієї колядки, окрім всіма знаної "Добрий вечір тобі", коли позабували вдома вишиванки або і взагалі їх не мають. Однак найбільшим соромом було чути російську мову від деяких київських груп. Виходить, хорвати і брати із Тезе виявили більше поваги до нашої мови, ніж жителі столиці України, адже під час молитов і проповідей йшов обов'язковий переклад українською.
Ще не так давно у Хорватії йшли військові дії, на Загреб падали бомби – ці спогади ще живі у людській пам'яті, тому так багато молитов вони возносять за мир. Однак віра в Бога робить їх спокійними та впевненими у завтрашньому дні. Як би хотілося побажати такої впевнености нашим співвітчизникам!
На щастя, хорватська культура і мова близькі і зрозумілі українцям. На святковому новорічному столі голубці та "олів'є", мамуся і татусь називаються "маміца і татіца", а на хорватське дякую "хвала" вони незмінно відповідають "молім" (тобто будь-ласка). Із великою цікавістю слухають хорвати-католики про особливості православного богослужіння, ще більше цікавляться греко-католиками. У день від'їзду ще тиждень тому абсолютно чужі люди дарують один одному на пам'ять іконки, вервиці, обмінюються адресами… А потім повертаються додому, залишивши по собі світле враження і забравши частинку великого хорватського серця з собою.
Юлія МОРОЗЮК,
студентка НаУКМА
 

„Бог завжди зі мною”
Молитовник дитини

Відповідаючи   на   потребу   виховання   добрих   християн,   видавництво "Свічадо" видало спеціяльно укладений і адаптований для дитини шкільного віку (орієнтовно 7-13 років) молитовник „Бог завжди зі мною”.
Чому це видання є актуальним і потрібним?
Досі  "Свічадо" пропонувало різні молитовники для дорослих – від повного "Прийдіте поклонімся" до скорочених «Господи, взиваю до Тебе» і «Почуй молитву мою», малого формату, якими зручно користуватися під час богослужінь. Нещодавно видано молитовник «Ти, Господи, надія моя", у якому вміщено молитви на різні потреби.
Вже віддавна „Свічадо” пропонує дітям молитовник «Ангел Хоронитель», однак він призначений для дошкільнят.
Щоб   задовольнити    потребу   у   спеціяльному   дитячому молитовнику для школярів, на який читачі "Свічада" так давно чекали, видавництво пропонує нове видання - молитовник дитини "Бог завжди зі мною".
Цей молитовник призначено для дітей, що вже приступають до першої сповіді, оскільки в ньому міститься адаптований для такого віку взірець іспиту сумління.
Добре опрацьована катехизмова частина допоможе дитині краще підготуватися до першої сповіді та урочистого Причастя, пригадає головні правди віри та навчання Церкви.
За допомогою коментарів до літургії діти зможуть краще розуміти зміст того, що відбувається у храмі і повніше пережити свою участь у Службі Божій.
Пояснення таїнства Євхаристії і молитви перед святим Причастям готують до зустрічі з Христом.
Дитина отримає поради щодо гідної поведінки у храмі. Однак спосіб пояснення не є надто категоричним, а навпаки сприяє свідомому прийняттю певних правил.
Молитовник містить молитви ранішні, вечірні, щоденні і 16 молитов на різні потреби дитини, серед яких молитви за батьків, за вчителів, за успішне навчання, друзів, гарні канікули. Молитви на різні потреби допоможуть дитині висловити Господеві свої прохання, подякувати Йому, поділитися з Ним сумом чи радістю.
Окреме місце у молитовнику "Бог завжди зі мною" відведено описам празників літургійного РОКУ. Дитина у цьому розділі довідається про пости, які готують нас до великих свят, про різні релігійні звичаї та обряди.
На сторінках молитовника також багато церковних пісень, які придумав наш талановитий народ і які співаємо перед чи після богослужінь.
Молитовник "Бог завжди зі мною" кольоровий, ілюстрований, у твердій палітурці, зручного формату; його обсяг 288 сторінок.
Подаруйте своїй дитині молитовник "Бог завжди зі мною", і він стане їй невеличким путівником у мандрівці з Богом.
(Ціна молитовника 18 грн)

Додаткова інформація:
Видавництво „Свічадо”: Україна, 79008 м. Львів,
а/с 808 вул. Винниченка, 22
тел. (032) 297-81-08, тел./факс (032) 297-16-33
E-mail: post@svichado.com

У видавництві „Свічадо” діє послуга „Книга-поштою”.

Замовлення надсилайте на адресу:
„Книга-поштою” а/с 808, 79008, м. Львів
або на e-mail”: bookshop@svichado.com
Зробити замовлення, а також отримати додаткову інформацію можна за тел. (032) 297-81-08

Любов офірна. Одержимий любов'ю прино¬сить себе в офіру без вагань. І життя потребує його офіри, що б там не говорили корисливі митарі та помірковані фарисеї.
Офіри, як зорі, освітлюють холодне небо і за¬палюють холодні серця.
Споконвічно відомо, що коли на вівтар прино¬сять офіру, то вона має бути чиста — вона виходить з найчистіших поривів. На вівтар приносять себе найкращі.
Цей глибокий символ проходить через усі релігії, через усі культури. Звичайно, було і рево¬люційне затоптування вівтарів, заперечування «старих леґенд». Але тоді вже емпіричний досвід учив, що там, де нема офірного пастиря, з безтям¬ним жахом в очах йде на погибель ціле стадо.
В суспільстві духово зрілому розуміють, що образ Христа є прообразом долі синів людських, і то видно особливо на прикладі високих. Звичайно, по-різному реалізується той символ у різних суспільствах. Але та істина, що зерно мусить умерти і тільки тоді дає плід, — скрізь істина.
Оскільки ця передмова веде до теми подвиж¬ництва на ниві літератури, то треба зробити засте¬реження, що ніхто свідомо не обирає собі хресної дороги. Навпаки, кожен обирає дорогу життя, ко¬жен прагне радости й щастя. Але до глибокої радости веде сміливість, одвага й офірне служіння.
Коли говорять про Шевченка як про основоположника української літератури, то треба уточнити, що він заклав її духові основи, а отже основи етичні й естетичні. Він перший дав приклад офірної любови. Без того нашого слова не почули б.
Він перший за свою любов
Тяжкі дістав кайдани,
Аж до скону їй служив
Без зради, без омани.
                          (Леся Українка)
Напевно, столичні цензори ще не мали справи з малоросійськими крамольними творами. Згадаймо, що «Історія Русів» була леґалізована і російською мовою, і підперта промосковською орієнтацією, і прихована заспокійливим іменем архиєпископа Георгія Кониського.
Якщо молодий поет пропонує в Петербурзі до друку поему, яка починається словами:
Кохайтеся, чорнобриві,
та не з москалями, —
то значить не тільки те, що він розкриває свої непримиренні погляди, а передусім те, що він не здатний до самоцензури, а пише, як Бог на душу поклав...
Він же знає, що живе в поліційній державі, яку охороняє цензурний комітет і жандармське відомство, і якщо навіть цензор не догляне, то за кілька років книжка все одно опиниться на столі жандармського управління, де його рядки перекладуть: «Любите, чернобровьіе, только не русских».
Шевченкові мотиви були прочитані «компетентними органами» тверезіше, ніж сьогодні їх читають слабодухи. Вони встановили: «Шевченко начал писать свои возмутительные сочинения еще с 1837 года... Сочинял стихи на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плачь о мнимом порабощении и бедствиях Украины. То возглашал о славе гетманского правления и прежней вольницы казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ Императорского дома... Он приобрел славу знаме¬нитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... Дерзости зти столь велики, что здесь невозможно их выписывать».
Не проминули жандарми своєю увагою і най¬головніших Шевченкових ідей: «о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства». Окремо виписали і його висловлювання: «променяли мы свою добрую родину на пьяницу непотребную (Россию)» (з Довідки ІІІ відділу «О рядовом Шевченко», 2—IV—1851).
Діягноза добре продумана, провини перелічені по наростаючій. Перша з них — «стихи на малороссийском» — не бралася б до уваги, якщо б у них не було українського духу (так було за Миколи, так було і за Брежнєва).
Власне, з тієї «провини» — З ДУХУ — і почи¬нається українська література.
На пострах мирним мрійникам будитель духу думає про заміну крови — козацькою кров'ю! Мирні «патріоти» цього не прочитують, зате жандарми прочитують усе.   На  одне  тільки  у  них  пильність притуплена: вони націлені на українську мову і за¬лишають поза увагою російські тексти. Якби вони взяли до рук видану у 1844 р. «Тризну» — там хоч прямо записуй до протоколу:
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом Божью волю
Сказать тиранам — не поймут!
Ніякому аґенту Петрову не треба було підслу¬ховувати Шевченка через стіну. Його велика крамо¬ла полягала в тому, що він одверто говорив і чорним по білому писав та сам подавав до цензури те, що наші вихованці соцреалізму обминають миролюбно й досі. Жандарми і не припускали, що в надруковано¬му тексті російською мовою є готовий вираз політичної опозиційности поета, який писав про свою батьківщину:
Тебя убили, раздавили
И славословить запретили
Твои великие дела!
Особливо глухі і сліпі ці служби на молитву. Вони її боялись, як чорт ладану. Бо справді, саме звідти виходить велетень, одержимий духом:
О Боже! Сильний и правдивый,
Благослови всесильним словом
На подвиг новый и суровый.
І це не романтичний наплив, не данина часові, а то сам Шевченко, яким знала його княжна Рєпніна в пору, коли він підіймався до пророчої місії і про¬сив у Бога прийняти його офіру —
На искупление земли,
Земли поруганной, забытой,
Чистейшей кровию политой.
До своєї музи Шевченко звертається поваж¬ніше, ніж до своєї слави, навіть серйозніше, ніж до своєї долі. Бо якщо доля «другом, братом і сестрою сіромі стала», то муза «живущою водою душу окро¬пила» і стала над ним, як «пречиста, свята».
До неї він звертається, як до богині. Чого ж він благає у неї?
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
Пізнати правду і висловити правду — це, можна сказати, прагнення усіх великих поетів усіх часів. А молитву діяти — це вже Шевченкове. Бо хто ще свою творчість міг назвати молитвою?
 
 

8 лютого 2007 року ВІДБУЛАСЯ ВАЖЛИВА ДЛЯ МОГИЛЯНЦІВ ПОДІЯ – ОСВЯЧЕННЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ХРЕСТІВ НА ТРЬОХ БАНЯХ СВЯТОДУХІВСЬКОЇ ЦЕРКВИ. Обряд освячення виконав настоятель Благовіщенської церкви НаУКМА о.Богдан (УПЦ Київського Патріярхату).
Реставрація Святодухівської Церкви (ХVIIІ ст.) та Поварні (ХVIІІ ст.) – черговий крок у довгому і складному процесі збереження та відтворення історико-архітектурних пам’яток Київо-Могилянської академії, створенні єдиного наукового, інформаційного та культурно-освітнього комплексу НаУКМА «Бібліотека–Музей–Архів».
Комплекс включатиме: Бакалаврську бібліотеку ім. Тетяни та Омеляна Антоновичів, Святодухівську Церкву  та Поварню Братського монастиря  з подальшим  розташуванням експозиції Музею «Шлях української звитяги».
Святодухівська  церква: побудована на початку 30-х років 17 ст. митрополитом Петром Могилою.  Тут же  була розташована трапезна, звідки друга назва церкви – Трапезна. Після пожежі у 1811 р. Трапезна перебудована архітектором А. Меленським (кругова прибудова).  Як навчальний корпус Трапезна служила до побудови нового корпусу, т. зв. Мазепиного (Староакадемічного, 1704-1706). У 1863 р. Святодухівська церква була ще раз перебудована: знято перекриття другого поверху у зв'язку з перенесенням бібліотеки до Мазепиного корпусу.
Незабаром у Святодухівській церкві, з відновленням внутрішнього інтер’єру та престолу,  розпочнуться церковні служби. Музей «Шлях української звитяги» розташується у приміщенні склепу та другого поверху.
Ремонт та реставрація Староакадемічного – Мазепиного, ХVIІІ ст. корпусу  (Дослідницька бібліотека та Архів НаУКМА) заплановано виконати до кінця 2009 р.

Роман ПАВЛОВ,
студент НаУКМА

***
Велично сходить сонце і велично пливе по небесному наметі до величного заходу, велична місячна ніч і велично сяють хмари, величні дерева і величні трави у безмежжі просторів, і велична людина як творіння Господнє, бо кожна людська душа – храм Божий. То чому ж ті храми або із забитими вікнами, або ніколи не відчинялися, а найчастіше покинуті, наче нікому не потрібні руїни? Може тому, що людина не бачить величі сонця, хмар, дерев і трави, а вона ж таки більше, ніж усе це, за задумом Господнім – незрівнянно більше і вище.
***
На Заході про Миколу Потоцького, графа, українця родом, – прадід його із села Золотого Потоку, що під Бучачем на Тернопільщині, – написано багато книг, у нас – жодної. А Потоцького варто пошанувати хоча б за те, що збудував (виділяв кошти і керував будівництвом) один із найвеличніших соборів на нашій землі, "застиглу музику" в стилі козацького бароко – Успенський собор Почаївської лаври. [...]
У Потоцького були багаті посілості, був же чи не найбільшим магнатом не лише в Україні, а у всій Жечі Посполитій. На його кошти у Почаїві поставлено також й манастир, а будівництвом керував ігумен. От граф приїхав, щоб прийняти будинок. Ігумен і Потоцький, обидва могутні плечисті чоловіки, йдуть вузеньким манастирським коридором і б ються об стіни – бух-бух... бух-бух...
– Хіба я дав мало грошей? Чому тут так тісно? – визвірився маґнат на ігумена. – Ти ж знаєш, у Святому Письмі написано: як тебе вдарили в праву щоку, підстав ліву, – і лусь ігумена поза вуха. А ігумен, довго не думавши:
–Якою мірою міряєш, такою і тобі відмірять. Це теж із Святого Письма, – та й врізав Потоцького з усієї сили. Служива охорона графа тут же звалила ігумена з ніг.
– Пустіть його! У нас біблійний спір! – зупинив їх враз утихомирений граф.
Такий це був чоловік, умів оцінити мудрість. Про Потоцького його краянин, настоятель Підгорецького манастиря ієромонах Роман, розповідає ще одну цікаву історію. Прийшов він, тоді ще великий грішник, на сповідь, і священик за покуту сказав йому збудувати сім церков. За кілька років граф появився перед сповідником і каже: "Я виконав покуту, але збудував не сім, а сімдесят церков".
– Я тобі не казав будувати сімдесят, а тільки сім. Збудуй ще сім.
 І граф послухався.
***
Біля телевізора моральним не станеш. На всіх телеканалах – від "Інтеру" до УТ-1 - щодня, щогодини підважують основи християнської моралі. А рекляма спиртних напоїв? Пряма і прихована? Там, де тисячі гинуть від алькогольного отруєння, хворіють недугою алькоголізму, є просто злочинною. Нашу національну гідність принижують так звані "гумористи", які вбивають у мізки, що ми нація зрадників, перевертнів, недоумків? І це їм сходить з рук. Нема жодної Божої заповіді, яку б не піддавали ревізії, це в кращому випадку, а в гіршому – просто висміюванню. І це подається як свобода творчости. Уся ж світова історія свідчить, що руйнування моралі готує ґрунт для несвободи, є по суті найбільшою несвободою, бо духовна криза викликає політичну, економічну, а не навпаки, як часом думають. Немає сумніву: що Україна стала полігоном для випробування нових засобів психологічної війни, що має на меті винародовлювання, виродження. Комусь же це потрібно, хтось чигає на майже безплатну нашу робочу силу, комусь хочеться найблагодатнішого куточка на всій землі.
Нездорове суспільство не може послати в армію сотні тисяч синів, які стануть солдатами і будуть захищати свою Батьківщину, вони в час небезпеки просто покидають зброю або перейдуть на бік ворога, який більше заплатить.
***
Махно промахнувся. Махно захищав свої хутори і втратив Україну, а якби був захищав Україну, нічого не втратив би. Ось факт історичної поразки, коли не було взято на озброєння національної ідеї.
***
"Діти, як ви не ходите до церкви, то хата хлівом смердить", – сказала мати.
***
Усякі східні медитації беззастережно приймаються, їх повсюдно афішують. Тут засоби масової інформації – завжди до послуг. А от молитва   ні. Незручно. Соромно. Це почуття варте того, щоб його проаналізувати. Чому соромно? Соромно, бо молитва має бути вознесена, де ти сам з Господом. А як же бути з молитвою серед сотень людей, у церкві? Христос про все сказав: "А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Істинно кажу вам: вони мають уже нагороду свою" (Мт.6.5). Але ж і ці слова належать Христові: "Де двоє молиться, там Я між вами". Отже, річ не у формі, багато вас чи ви на самоті, приймається лише молитва щира, нелицемірна. А її треба вчити і вчитись, скрізь і всюди, бо через молитву ми відкриваємо собі Господа, через молитву – наш зв’язок з Господом.
***
 Водохреща. Надворі мороз, а на душі – тепло. Під священними небесами серед церковного подвір’я в Шевченківському гаю довершується дійство свячення води. У хорі святкових голосів радісно і світло виспівувати високі слова урочистого молебня. На мить повертаю голову в глибини гаю – і мені перехоплює подих. Господи, де я? Сосновий бір яскраво світиться неземними барвами, приковує очі і не відпускає. Хтось легко штовхнув мене у лікоть:  не туди повів мелодію. Через кілька хвилин я знову глянув у бік видіння. Усе зникло. Той самий бір, що й завжди: не раз бачені силуети, звиклі фарби. Що ж це було? Мабуть, у момент, коли мені відкрилась незвичайна картина, з небес лилося особливе світло. І два промені перетнулися, другий – мій, душевний, а від їхньої зустрічі – цей неземний ефект.
***
 Молимося, а допомоги нема. Це виглядає так: викликали лікаря, а двері перед ним зачинили і на стук не відповідають. Наше недовір’я, сумніви, чи Бог поможе, – то і є ті засуви. А Христос вічно стукає у двері, в яких є тільки одна клямка – ізсередини.
***
Писання не прогулянка у весняному саду – це страждання, але й прогулянка – теж.
***
 Береш ніби й нормальну газету, нашу, демократичну, а вчитаєшся і бачиш, що там, у цій редакції, працюють за принципом каналізації, а не водогону. Що попало під руки, те й пускають в друк. Нині вони обстоюють одне, завтра зовсім протилежне. І це видається за демократію! Каламутити мізки – це що, демократія? Безпам’ятством, розпустою це називається, хлопці і дівчата! І ви працююєте на ті сили, які хочуть поруйнувати цей народ у корені. Всі віки нас намагалися витяти під корінь, але до самого кореня руки не доходили, ми ж з кореня далі проростали, і вижили. Тепер же інші технології, навіщо вирубувати, коли можна переродити корінь, і це переродження відбувається на наших очах.
***
Тінь.
Правда, коли в неї багатьом важко повірити, перевдягається в одяг казки або леґенди, все одно залишаючись правдою, лиш треба навчитися знімати цей одяг. Тому не треба думати, що у казці про чоловіка, який продав чортові свою тінь, є хіба тінь від правди, там вона сама у всій повноті. Тільки продаючись бісові, жертва не губить тіні, навпаки   набуває. І відомо де. Тінь з являється в очах. Очі – дзеркало душі, а хто втратив душу, той втратив і дзеркало. Коли душа вже не твоя, то й дзеркало чуже, як би ти не хотів його собі зберегти. Хто продав душу, той загубив очі, ті очі, що їх мав, він уже дивиться на світ чортом, чортовими очима. Звідти  ненависть біснуватих до дзеркала на стіні, могли б – усі порозбивали б, бо ж вони, ті дзеркала, дивляться їхніми очима на них же – чортом.
***
Якою б не була людина, вона найчастіше дивиться не довкола себе, не на світ, а собі в душу, в свій світ, і це відбивається у зіницях. Їх ще називають чоловічками  на сході, в центрі і на заході України. Дивовижно влучна, як на мене, найточніша з назв чоловічок. Який чоловік, такий чоловічок. "Світло тіла є око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві", - навчає Христос (Мт.22,23).У доброї людини і очі добрі, у злої – холодні, злі. Очі це ніби сама матеріялізована душа, її видима частина.
***
2 грудня 2005 р. Удосвіта йшов до церкви через Шевченківський гай в одному світі, а вийшов з церкви, а там інший світ. Не гай, а рай. Білий, чистий-чистісінький і ніжний, як сніжинка. Усе вибілив перший сніг. Так ще в хаті буває, коли народиться дитина. Бог у цей день нагадує: дивіться, люди, який я вам світ дав, а ви що з ним зробили? (На що не подивлюся, в мені говорить еколог. Так мене Бог веде, і я дякую за це Богові).
***
Під час війни у моєї тітки Ганни Дідули на порозі, по якому, звичайно, не могла проходити лінія фронту, бо не могла, – так на тому порозі ледве не стукнулись лобами два вояки – "німец і руский". Один уже набрав молока, і то був наш хлопець, новобранець з-під Кам'янця-Подільського, а другий, німець, невідомо звідки, бо тітка не розуміла його і тому нічого не випитувала; той забіг, щоб запастись молоком. Обидва були ще зовсім юнаки, десь по вісімнадцять літ, може, трошки більше, але "фронт вже понюхали", хоч би в нашому селі. "Подивилисьи вони єден на другого, - не раз оповідала цьотка Ганна, – ніби сьи давно не виділи, а потім ніби трохи перестрашилисьи… Я стояла збоку і всьо виділа. А тоди наш – надвір, а німец мені каже: "Мільх, мільх", ну, "молока давай", так якби ніц не сталосьи. Я вам повідаю, людоньки, люди не на то сьи вродили, шоб вбивати єден другого"... Забув написати про одну незначну, а може, значну деталь: солдати були при зброї, так що вбивати було чим.
***
Як ти звалився в яму, шукай способу з неї вибратися, а не нудь світом, що світ потемнів. Там, нагорі, далі світить сонце, воно не зійшло з орбіти, і кінцем світу ще не пахне, та це і не твій кінець.
***
Які бурі не вирували б в душі, небо – пристанище ока. Небо – барвистий подарунок серед зими. Небо – щастя, яке завжди найближче. Небо – радість, завжди доступна. Небо дароване, небо всюди, в душі – найглибше.
 

ПОТРЕБА НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Кінець XX століття позначився суворими випробуваннями для української нації, держави та кожного громадянина зокрема. Період незалежности в очах більшости її громадян став часом несправджених надій та втрачених можливостей. За великим рахунком, національне піднесення кінця 80-х - початку 90-х так і не змогло належно матеріялізуватися в економічні та культурні здобутки.
Руйнівні суспільні тенденції полягають в наступному:
•     Скорочується чисельність населення та триває процес згортання поділу праці.
•   Наявні збої  механізму   регулювання,  зумовлені  становленням  так званого корпоративного ринку, що  унеможливлює ефективне використання індивідуального потенціялу кожного громадянина та наявних ресурсів в цілому.
•     Поглиблюється втрата соціяльних орієнтирів, занепад національної культури та деґрадація суспільної моралі.
Завдяки іноземним кредитам, низькому рівню виробничого нагромадження, виснаженню природних ресурсів рівень споживання в Україні не відповідає існуючому рівню продуктивности праці. Проте вже тепер є очевидні ознаки повного технологічного краху суспільства. Якщо більшість високотехнологічних виробництв вже практично зруйнована, то зараз втрачаються кадри, без яких неможливе їх відновлення.
Процеси деіндустріялізації в Україні відбуваються на тлі загострення міжнародньої конкуренції, що зумовлена розвитком процесів глобалізації та прискоренням темпів науково-технічного проґресу. Це призводить до безнадійного відставання від цивілізованих країн світу, окремі з яких уже вступили у фазу інформаційного розвитку. Україна поряд з іншими слаборозвинутими країнами світу стає сировинним та людським донором сильних націй.
Що найнебезпечніше, внаслідок тривалого ідеологічного протистояння та деґрадації суспільної моралі порушена система соціяльних орієнтирів. Межі між Добром і Злом стали настільки розмитими, що окремій людині важко правильно спрямовувати свою соціяльно-політичну та економічну активність. Це утворює ґрунт для соціяльної апатії та зневіри.
Вихід із кризи можливий лише за умови повної мобілізації духовних, інтелектуальних та фізичних зусиль усього народу. Усвідомлення цього визріває на рівні суспільної психології. Не випадково для завоювання симпатій громадян політики досить часто звертаються до ідеї єднання чи єдности. Проте поняття єдности у них дуже часто набуває відомого українського відтінку, коли кожен із багатьох претендентів не гетьманство пропонує об'єднуватись не інакше як навколо нього, а точніше – шикуватися позаду нього в колону по одному. При цьому обіцяється "кудись повести", на кшталт: до "світлого майбутнього", шляхом "ринкових перетворень" і т.ін.
Проте, нація може бути об'єднаною достатньо тривалий історичний період не навколо окремих вождів, а через єдину систему цінностей та принципів щоденної діяльности. Самі ж голі ідеї приведення всіх до знаменника чергової суспільної утопії досвідом ХХ ст. повністю скомпрометовані. В таких умовах християнські цінності, які впродовж історії людства не раз доводили свою життєздатність та Божественне походження, залишаються по суті єдиними, які можуть вселити віру, надію і впевненість в серце кожного громадянина. І саме вони найкращим чином служать завданням економічного відродження, адже відомо, що  високий рівень стандартів життя цивілізованих націй, на які ми часто орієнтуємось, був би неможливим без свідомого та жорсткого дотримання ними етичних норм.
Важливим завданням сьогодення є витворення національної ідеології, як стрункої системи зрозумілих широкому загалові цінностей та норм поведінки. Вона повинна ґрунтуватись на християнській етиці, досягненнях психології, економічної теорії та інших суспільних наук.
Щонайменше, ідеологія мала б відповідали наступним вимогам. Перше: вона повинна сприяти підвищенню економічної та соціяльно-політичної активности усіх громадян та відповідальности кожного з них перед сім'єю, громадою та державою в цілому. Друге: вона повинна сприяти мінімізації непродуктивних втрат внаслідок внутрішньогрупової конкуренції. Третє: мобілізувати зусилля, враховуючи реалії глобалізації, які ставлять особливі вимоги в плані досягнення певною спільнотою високого рівня продуктивности праці. Це є умовою мобілізації достатньої кількости ресурсів, без чого неможливе збереження окремою спільнотою своєї національної, культурної, релігійної ідентичности. Тому в умовах глобалізації, коли загострюється конкуренція за ресурси, ідеологія повинна згуртувати людей на протидію зовнішнім організованим інтересам та повинна вести також до певної зовнішньої експансії.
Якщо розглядати ідеологію в контексті здійснення ринкових перетворень, то вона має  відповідати таким вимогам.
1. Активізувати формування та функціонування відкритого суспільства, тобто сприяти утвердженню християнської моралі.
2. Не вносити  додаткові   бар'єри  у  відносини  між  окремими соціяльними групами. Відображати природне прагнення абсолютної більшости людей (незалежно від політичних уподобань) жити за правилами "чесної" конкуренції і, лише у деяких випадках, - соціяльного партнерства.
3. Враховувати   стан   суспільної психології. Проте не закріплювати ті неґативні моменти, які можуть консервувати існуючий стан та перешкоджати розвитку.

ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

В основі формування національної ідеології повинні лежати християнські заповіді. При цьому, як і на зорі зародження капіталізму, варто спиратися на протестантське трактування їх окремих положень.
Підвищенню економічної активности та  соціяльної  відповідальности  громадян вочевидь  сприятиме правильне вияснення таких християнських заповідей, як: "люби Бога і не визнавай інших богів, крім Мене", "люби ближнього, як себе самого", "не спокушай Бога" та притчі про таланти.
Кожен громадянин повинен бути свідомий того, що заповідь „на спокушай Бога” в кінцевому рахунку зобов’язує його в міру своїх сил та можливостей дбати за добробут та честь своєї сім'ї, свого міста чи села, врешті – своєї країни. Обов'язок держави – забезпечувати  всім громадянам рівні можливості для реалізації даних їм Богом талантів. Жодна причина не може бути підставою для обмеження людських свобод, якщо вони не суперечать таким же свободам інших громадян.
Кожен громадянин при вирішення усіх повсякденних проблем мусить відійти від будь-якого ідолопоклонства. Зокрема і перед державою. Саме таке ідолопоклонство  служить джерелом розширення повноважень бюрократії та зменшення свобод громадян. Конструктивна недовіра, помножена на ефективний контроль, - ось що повинно визначати ставлення громадян до діяльности державних органів влади усіх рівнів. Тому кожен громадянин зобов'язаний через механізм народовладдя посильно впливати на хід суспільного життя в державі, несучи особисту відповідальність перед своїми нащадками.
Справедливість держави слід оцінювати насамперед з точки зору її спроможности забезпечити дійсну стабільність національної валюти та справедливість законів (на предмет рівности всіх перед законом, незмінности, здатности забезпечити їх дотримання).
Чесна праця на ниві своєї професії є основною формою виконання заповіді любови до ближнього (та заповіді "не вкради"). Адже набагато легше любити ближнього на словах, чи просто відкупитися, надавши милостиню неконкурентові. Проте набагато тяжче це підтверджувати звичайною щоденною працею, і в цьому бачити своє покликання. Тому чесна праця є найвищою формою вияву любови до ближнього і відданости народу.
Здатність діяти за правилами чесної конкуренції - основний лакмусовий папірець на щирість любови до ближнього. Це стосується не тільки конкуренції серед підприємців, але й між людьми звичайних професій. Тому до ознак чесної праці слід віднести не лише кількість затраченого робочого часу, але і якість праці та її ефективність.
Дотримання принципу "не вкради", притча про господаря. Кожен, хто чесно працює, має бути впевнений у безпеці результатів своєї праці. Слід виходити з того, що кожна людина мусить мати можливість досягати достойного рівня життя, не порушуючи норм моралі. Засади державної політики в дотриманні реалізації принципу "не вкради" полягають у тому, що держава не повинна видавати закони, які б стимулювали чи провокували порушення даної заповіді. Ніхто не повинен жати там, де не сіяв.
Нечесну працю слід розглядати як одну із форм крадіжок. Заробітна плата має бути заробленою. Будь обраним для справи, а не роби як проклятий.
Неефективна праця є однією з форм нераціонального використання ресурсів і порушенням моральних вимог, закладених у притчі про таланти. Суспільство має нарешті зрозуміти, що раціональне використання ресурсів є питанням не тільки економіки, але й етики. Не можна розраховувати на щось додаткове, якщо не використовується те що дано. Питання справедливости як розподілу згідно з даним: той хто не має, втратить і те, що думає ніби має.
Невиплата чесно заробітної платні – одне із найважчих порушень, які мають жорстко переслідуватися державою.
Нечесна конкуренція, як форма крадіжки. Не можна красти через позаринковий розподіл, а потім відкуповуватися меценатством. Тому держава повинна нещадно боротися із будь-якими проявами нечесної конкуренції.
Реалізовуючи моральні закони (заповіді не перелюбствуй, не чужелож), політика держави має спрямовуватися на послідовну підтримку сім'ї, як умову щастя окремої людини та міцности суспільних підвалин.
Вона включатиме в себе економічний блок (пільгове оподаткування доходів фізичних осіб, різні форми матеріяльної підтримки сім'ям із дітьми), ідеологічний блок (пропаґанда здорових сімейних стосунків, збереження дівочої цноти та шлюбної вірности тощо). В цьому плані також слід жорстко протистояти будь-яким формам пропаґанди содомського гріха в ЗМІ.
Дотримуючись заповіді "шануй батька свого", суспільство зобов'язане забезпечити достойний рівень життя пенсіонерам, виховувати почуття поваги до старших та опіки над ними.
Будь-які спроби ведення політичної боротьби поза правилами моралі призводять, насамперед, до порушення норми "не свідчи неправдиво". Ця заповідь найбільше стосується науковців, журналістів і політиків. Здатність уникати прямих відповідей на питання, які задає життя, в певних колах стало ознакою особливого розуму. Проте така позиція позбавлення мудрости. Бо ж сказано – бійся гріха. Іґнорування цієї заповіді веде до руйнації суспільної свідомости. Той, хто тривалий час маніпулює суспільною думкою за допомогою ЗМІ, всупереч реальному стану речей, рано чи пізно сам стане жертвою.

Ще ні один Табачник в історії не привернув до себе стільки уваги, як Дмитро Табачник. Наш «сучасник» в чомусь істотному...
А чому? Бо звичайні Табачники торгували махоркою або були звичайними ремісниками і робили своє діло, як усі.
Навіть найдурнішому з них не спало б на думку пороти костюм замість шити або шкодити панові, до якого найнявся на службу.
Уявімо собі, якийсь найамбітніший  з роду Табачників відгукнувся на заклик будувати імперію. Пробрався аж до самого імператора і став йому пакостити на сходах…   Найліберальніший імператор звелів би усе це вилизати,  а суворий прив’язав би до собачої будки і навчив би гавкати: „Більше не буду”.
В ІІІ тисячолітті імперії не будуються, та вже й руки не лежать до того діла. Пішли відцентрові процеси, а вони ж спонтанні.
Але що робити, коли у чоловіка державні маштаби? А нічого не робити – є ж напрацювання в мегабайтах!
По-перше, добре влаштуватися і ... починати хоча б із «Записок» Гоголя: „У нас служба благородная,  чистая… столы из красного дерева, и все начальники на «вы». Да, признаюсь, если бы не благородство службы, я бы давно оставил департамент”.
Далі, вибачаюсь, я перерву  високий потік свідомости з відомих „Записок” М. Гоголя. Вік надворі такий, що раз ти вже в департаменті, то треба зметикувати і „корочки” доктора історичних  наук і, як мінімум, полковника... Хоча це – нестерпно мало! Бо справді: „Все, что есть лучшего на свете, все достается или камер-юнкерам, или генералам!”
Великому кораблю – велике плавання і розпізнавальні системи, де головне здалеку просвічується: „Это масон, непременно масон, он если даст кому руку, то высовывает только два пальца.»
Диплом доктора історичних наук - то ще не все: треба ширяти думкою по світу, по чужих краях, щоб чого не прогавити... І так було й колись:
„Я сегодня все утро читал газеты. Странные дела делаются в Испании. Пишут, что престол упразднен… Государство не может быть без короля. Король есть, да он только где-нибудь находится в неизвестности…
 Чтобы донна сделалась королевою? Во-первых, Англия не позволит. Да притом и дела политические всей Европы: австрийский император, наш государь»…
Висока політика  і високі помисли завжди приводять до відкриття себе самого. Саме таке записано в Гоголя:
        Год 2000 апреля 43 числа
«Сегодняшний день – есть день величайшего торжества! В Испании есть король. Он отыскался. Этот король я. Именно только сегодня об этом узнал я».
Трансформація особи, коли у ній сидить затиснений геній, відбувається швидше, ніж ми думаємо.
„Я глядел на всю канцелярскую сволочь и думал: «Что, если бы вы знали, кто между вами сидит… Господи боже!»
 Як тільки Д. Табачнику - з підсилювальною командою – вдалося просунути на трон маленьку фігуру  не просто в дамки –  в королі!  - він зразу відчув, як вітер історії надимає вітрила гордині його. Саме тоді він і вскочив у полковники, що не могло сподобатись «королеві», залишеному в нижчих чинах.
Став він свої домашні альбоми з сімейними фотографіями та колекціями  випускати англійською мовою та запускати їх на міжнародні авіалінії... Треба ж, щоб світ знав про Україну!
Думаєте, англійська королева помітила? Де там...
А чому не помітила?
Бо „современное украинское государство – во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций”.
Сказати одверто, в голові Д. Табачника шуганула думка, що англійська королева не помітила і „розлому цивілізацій”: вони там на заході мало читають московські газети і не вміють так маштабно мислити, а про крах СССР примітивно судять, що то просто розпався сурогат імперії, яка дивом трималася купи.
Та й нинішній еспанський король недалеко пішов у глобальному мисленні. Якби він мав хист хоча б Філіпа ІІ, то прочитав би, може, „Кур’єр пенсіонера”, де Дмитро Табачник, в науку всім королям сучасности, розтлумачив трагедію здобуття незалежности країнами, котрі нині потрапили або хочуть потрапити до Европейського Союзу. А це однаково, що з сяючих вершин скотитися на тирло.  Бо „Ми живемо в країні, що в 1991 р. стала незалежною від сибірської нафти і газу, якутських алмазів, від ядерної зброї, від місця постійного члена в Раді Безпеки ООН і ще багато від чого, що в сумі давало статус імперської держави”. „Ми живемо в країні, - трагічно повідомляє королям Табачник, - яка не зможе претендувати на імперський статус...”
Ви запитаєте, коли це писав Д. Табачник. На це я вам можу відповісти тими ж гоголівськими „записками”: „День был без числа”.
Але що „Кур’єр  пенсіонера” надрукував це першого числа  Року свині – то достеменно.
Що собі думають з цього приводу европейські королі і королеви, які перестали переживати – horrible dictu – втрату імперського статусу, ми достеменно не знаємо.
Почекаємо, поки віце-прем’єр України видасть свої статті англійською мовою і запустить тираж в міжнародні авіалінії. Хоча ті королі, якщо вірити Гоголю, воліють їздити в каретах.
Але хіба вони зможуть в каретах зрозуміти втрату ядерної зброї? Вони тепер навіть втрату якутських алмазів можуть кривотлумачити, як приватну власність якутів.  Нема серед них рівних Дмитру Табачнику в глибині розуміння цінности своїх засобів залякування та чужих багатств - для безплатного ковтання. Нема імператорів!
Здрібнів світ. З’явилося  багато народів. Для глобального мислення Д. Табачника – це як пісок в колеса.
Він то знає, що ті колеса повинні крутитися назад. Але більше ніхто того не знає. Крім ще того колеґи в палаті, що догадався: „тот, которого я принял за канцлера, не есть ли сам великий инквизитор...”
Що більша ерудиція, то більше чоловік догадується.
І як йому з таким розумом сидіти в тісному кріслі віце-прем’єра України?  З людьми провінційно відсталими, з їх шароварною національною свідомістю і наївною певністю, що в кріслі українського службовця ти повинен служити українській незалежності.  Це та ж сама логіка, що на хліб треба заробляти чесно. Саме так думають воли, яким хліба ніхто не дає і не дасть – резонно думає службист імперського лету.
А коли я хочу служити „статусу імперської держави”, то хто мені заборонить? А коли я терпіти не можу імені тієї держави і народу, що є „елементом ландшафту”?
Змусити мене терпіти? Де ж ваша демократія?
Тоді я вам от що скажу: «та пішли ви всі разом! – як каже мій друг Азаров, котрий декому подає два, а кому і три пальці. Та й хто мене помітить, коли я сяду в крісло і буду служити? Хіба помітять кравця, який шиє, писаря, який пише, няньку, яка доглядає?
Помічають, дорогі мої націонал-провінціяли, кравця, який поре королівську мантію, писаря, який закреслює написані укази, і няньку, яка лупцює чужу дітвору. Інакше тобі телеекран не світить.
Отоді і преса на тебе зверне увагу, і ім’я твоє запам’ятають. А головне, знайдеться багато таких, що будуть сперечатися з тобою. Будуть і такі, що назвуть тебе розумнішим за всіх, бо інакше чи ставили б «Записки самасшедшего» в театрах Европи?
А ви,  національно стурбовані, з тонкого прошарку, не можете збагнути, що колеса мають крутитися назад, і тільки тоді ми приїдемо. Тпру! Де тут ночують генерали і камер-юнкери, для яких «все самое лучшее на свете»?
Надворі падає мокрий сніг. Завтра на ранок викликає  прем’єр Янукович. І ще не відомо, чи буде „вправляти мозги”, чи «вибивати дурість з голови».
Без операції не обійтися.
Шкуродери - іміджмейкери вимагають пристойности. Візьми її де хочещ – хоч ти сказися!
Ось і тепер, з мене аж пре виставити Вєрку Сердючку в Европі від України – хай весь світ бачить! Але як ти її оформиш? Богуцький шепче: оформити за паспортом на Андрія Данилка. Все рівно, каже, вийде по-нашому. Вийти то вийде, а потім – боком вилізе.
«Сегодня великий инквизитор пришел в мою комнату, но я услышал еще издали шаги его, спрятался под стул… «Фердинанд VIII, король испанский!»
Я хотел было высунуть голову, но после подумал: «Нет, брат, не надуешь! Знаем мы тебя: опять будешь лить холодную воду мне на голову».
 
 

Очевидці стверджували, що архиєпископ Іоан Шанхайський (Михайло Борисович Максимович: 4 червня 1896р., с. Адамівка Харківської губ. –  2 липня 1966р., м. Сан-Франциско) зовнішньо був дивовижно схожим на свого родича, видатного науковця, дослідника природничих наук та російської словесности, фундатора української фольклористики, а також першого ректора Київського університету св. Володимира Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873рр.). Іншим славетним предком Іоана Шанхайського був уродженець Ніжина св. митрополит Іоан Тобольський (Максимович, 1651-1715рр.), – просвітитель Західнього Сибіру часів Петра І, останній із канонізованих до революції 1917 р. святих російського православ’я, чия фундаментальна праця “Илиотропион, то есть подсолнечник, представляющий сообразование человеческой воли с Божественною”  найповніше освітлює важливе питання християнської сотеріології.
Михайло Максимович закінчив Полтавський Кадетський корпус та юридичний факультет Харківського університету. (Його батько був предводителем місцевого дворянства). У 1914 р., за часів студентства познайомився з митрополитом Харківським Антонієм (Храповицьким), який справив на нього потужний вплив і сформував фаховий інтерес до богослів’я.  Біографи Іоана Шанхайського зазначають, що його далекі предки були сербськими дворянами та залишили батьківщину, втікаючи від турків, іще наприкінці ХVcт. Повернувшись на терени своїх пращурів у 20-ті рр. ХХ ст., молодий Максимович щиро полюбив православну Сербію. Бідував, заробляв на хліб продажем газет. Справляв враження людини внутрішньо сильної й зосередженої, байдужої до ставлення оточуючих. Закінчивши богословський факультет Бєлградського університету, у 1926 р. прийняв постриг з ім’ям Іоан. Відомо, що у 1929-34рр. він викладав у Бітольській богословській семінарії. Відвідуючи під час канікул батьків у Бєлграді, неодмінно служив у Свято-Троїцькій церкві – резиденції митрополита Антонія й головному катедральному храмі Російської Зарубіжної Церкви. Тож 1934р. останньою своєю єпископською хіротонією митрополит Антоній посвятив ієромонаха Іоана в сан єпископа й відіслав до Шанхаю, супроводжуючи зворушливим листом до архиєпископа Дмитрія Хайларського: “Як мою душу, як моє серце посилаю Вам Владику Єпископа Іоана. Цей маленький, слабий фізично чоловік, з виду майже дитя, є взірцем аскетичної стійкости та суворости”.
Отак наш співвітчизник, потомствений дворянин, став православним місіонером у далекому Китаї. Владика Іоан вів життя суворого аскета, позбавляючи себе сну та їжі; зиму й літо ходив у сандалях на босу ногу. За спогадами очевидців, його ряса швидше нагадувала одяг старця, ніж єпископське вбрання. Щоб уникнути світської слави й похвал, він часом прикидався блаженним, що викликало ніяковіння оточуючих, втім, це не заважало йому нести відповідальність за матеріяльні та духовні потреби своїх парафіян і невтомно дбати про них. За спогадами протопресвітера Іллі Вена, владика Іоан цілорічно й щоденно здійснював повну Божественну Літургію, а також служив вечірню з повечір’ям, під час якого неодмінно спершу вичитували від одного до трьох канонів святим. О 6-й ранку служили опівнічну, заутреню та Літургію. Хоча у самого владики Іоана не було слуху, однак він змушував інших співати все необхідне без будь-яких скорочень. Не всім подобалися такі тривалі богослужіння, і його вірних парафіян називали іоанівцями.
Подвижник і великий молитвеник, владика Іоан керував справами єпархії, відвідував хворих у шпиталях і мав абсолютний духовний вплив на всю російську колонію в Китаї та на Далекому Сході, будучи також духовним пастирем біженців з України. Під час десятилітньої японської окупації Китаю він був фактичним главою російської колонії, створив також сиротинець імені св. Тихона Задонського для понад трьох тисяч дітей.  Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. Іоан Шанхайський залишив Китай за вельми драматичних обставин, пов’язаних із небажанням оформити совєтський паспорт після приходу до влади комуністів: він очолив маштабну евакуацію своїх співвітчизників (а також усього сиротинця) спершу на Філіппіни й затим до Америки. На острові Тубабау в просторому військовому бараці діяв тимчасовий “храм”. Завдяки молитвам Владики, за весь тривалий час перебування російської колонії на острові не було жодного шторму, й лише по від’їді до Америки тайфун знищив усі їхні сліди.
У всі періоди свого єпископства – Шанхайський (1934-49рр.), Брюссельсько-Паризький (1951-63рр.) і останній Сан-Франциський (1963-66рр.) – владика Іоан перебував у стані безперервної молитви: чи то в храмі, чи у своїй келії й навіть у літаку чи авто. Їжу споживав лише раз на день, і  переважно проскури; не мав постелі й спочивав сидячи. За часи свого єпископства Владика сприяв будівництву багатьох культових споруд: катедрального храму Пресвятої Богородиці “Споручниці грішних” та величної Свято-Миколаївської церкви в Шанхаї; храму святого Іова Багатостраждального в Брюсселі й, нарешті, катедрального собору Божої Матері “Усіх Скорботних Радости” у Сан-Франциско, крипта якого й стала йому усипальнею. Біля його набальзамованого нетлінного тіла досі відбуваються дива зцілення. У 1994 р. Іоана Шанхайського було канонізовано як православного святого.
 
 

Зніми взуття твоє з ніг твоїх,
тому що місце, на якому ти стоїш,
є земля свята.
Вихід 3.6

Південна частина історичної Волині віками славиться своїми святинями. Саме до таких святих місць відносить наш побожний народ Манастирську гору в Старому Збаражі.
Місто Збараж – один з давніх градів Волині. Разом з горами Медоборами, над обома берегами річки Гнізни, воно стало своєрідним щитом, який прикривав край з півдня від нападів кочових племен. Об Медобори зі своєрідним оборонним ланцюгом сторожових веж, мурів, де Старозбаразький замок був головною фортецею, розбилась не одна кривава хвиля нашесть.
Найбільшою в Медоборах є Манастирська гора, яка має ще й назви Вселенська, Весела. Її висота 700 метрів, а зі сходу і півдня гору оточує річка Гнізна. На північному сході Манастирська гора з’єднується з Бабиною горою, а та – з іншими пагорбами Медоборів. Напроти Бабиної гори по лівому березі Гнізни височіє Замкова гора, а за кілька сот метрів східніше – Свята гора Чернеча, де і нині стоїть храм Преображення Господнього (1600 р.), а до того був печерський, святого Онуфрія манастир.
На Манастирській горі ще до татарського погрому 1240 року був манастир, заснований ченцями-коліотами. Вірогідно, якась частина ікон була з Онуфріївської обителі, і цілком можливо, що хтось із них бував у центрі Вселенського православного чернецтва на горі Афон. На цю думку наштовхує, зокрема, назва святої гори Вселенська.
Природа Манастирської гори своєю красою і величчю і нині захоплює всіх, хто торкається її душею.  А сліди манастиря дотепер можемо бачити у її підніжжі, особливо в селах Верняки та Старий Збараж.  Тут з каміння від будови святині викладали невисокі загати, щоб під час дощів не спливала до Гнізни родюча земля. Ще на початку минулого століття південний бік гори був покритий  розкиданим камінням із руїн велетенської давньої будівлі.
Південне підніжжя Манастирської гори відокремлене річкою Гнізною від села Чернихівці, що розкинулось на пагорбах Медоборів, із знаменитим пантеоном  та храмом Святої Трійці (1340 р.). За однією з гіпотез назва села походить від слів „чернече поховання” і первісні поховання на цвинтарі-пантеоні належали ченцям.
Вірогідно, що ченці самі й будували святу обитель, добуваючи на місці дикий камінь. Вони також засівали землю, вирощували хліб, сад, плекали бджіл. Від тих чисельних манастирських пасік та медоносного квіту по горах вони й отримали назву Медобори.
З західного боку свята Манастирська гора різко обривається п’ятиметровою рівною стіною,  а за нею безкінечна ледь горбиста рівнина, на якій дотепер мешканці Старого Збаража вирощують пшеницю, кукурудзу, жито, як колись те робили ченці-коліоти.
Свята обитель на Манастирській горі простежується до часу Берестейської унії, а по тому сліди її губляться. Найбільш вірогідно, що стала вона руїною після одного з безлічі татарських нападів на Збараж, бо ж за Чернихівцями пролягав так званий Чорний шлях, яким ординці водили  свій ясир з Волині та Галичини. Розкидане каміння на Південному схилі, яке збирали навколишні  селяни для своїх  господарств, свідчить про руйнацію святині нападниками.  Можна припускати, що манастир зруйнували татари під час спустошливого нападу 1589 року, коли впав Старозбаразький замок, місто і його оборонні мури.
Останні роки багато  наукової праці і пошуків присвятив я Збаражу і його святиням.  Тут кожен камінь промовляє до нас болем минулої руїни. Тут справді належить сказати словами Ліни Костенко: „Усе святе, усе неповториме...” І ота святість, неповторність  щоразу кличе мене до вікового оберегу землі Волинської Збаража.
Автобус довозить мене до Чернихівців, а там вже чекає на мене мій улюблений учень і найперший помічник Роман Клос, цьогорічний випускник одного з вузів Тернопільщини. Радісна зустріч і ми вирушаємо понад Гнізною до Чернихівців, до найвищого пагорба і села, де стоїть прадавній  храм Святої Трійці з цвинтарем – пантеоном. Вкотре з Романом оглядаємо церкву, дзвіницю.
Фотографуємо надмогильні кам’яні хрести ХVI-XVII ст. для моєї щойно зданої до друку праці „Українське православне церковне мистецтво Волині (ІХ-ХХ ст.)”, а потому вирушаємо через місток на Гнізні до Верняків, що розкинулись понад Гнізною в південному підніжжі Манастирської гори. В центрі села насипана висока символічна могила місцевим патріотам, що впали від ворожої кулі, захищаючи рідну землю. На її вершині хрест і тризуб, а під ними напис: „Борцям за волю України. Відновлено 1991 року”. Сімдесятивосьмирічний Михайло Маслянка пояснює, що така могила була насипана 1941 року,  однак червоні по своєму „визволенні” села її зруйнували, але Господь розставляє все на свої місця.
 А ось і вершина Манастирської гори. Неповторно-чарівні  краєвиди розстелились довкруги. Осінь уже помалювала лише їй відомими кольорами і відтінками листя дерев, а на зораних полях панує осінній сум і відчуття приходу дощів та холодів. На серці в мене й Романа також сум: північно-західної частини гори вже не існує.
– Коли  рвуть камінь на цій горі – каже Роман, – тремтить від вибухів не тільки наша хата, а й моя душа...
Так, на наших очах славну пам’ятку природи та історії перетворено в каменоломню... А з цієї гори, як оповідають старожили, під час облоги Збаразької фортеці 1649 року Богдан Хмельницький оглядав „неприступне” укріплення.
Свята Манастирська гора мала в минулому серйозних дослідників-археологів Адама Кіркора в 1883 році та Ірину Сівкувну – 1939 року, нею милувалися Іван Франко, великий митрополит Андрій Шептицький – під час свого перебування  в Збаражі та Чернихівцях.  Невже це все має бути сучасникам нашим байдуже?
Довго сидимо з Романом на вмираючій, покаліченій каменоломнею святій Манастирській горі, слухаємо сумне голосіння осіннього вітру...
 

В Царство Боже ідуть не від перемоги до перемоги, а найчастіше від поразки до поразки... Цей ПРИКЛАД БОРОТЬБИ важливіший для тих, хто його бачить, ніж успіх.
Якось отець Афанасій мене спитав: «Ти багато молишся?» – «Ну, взагалі-то, багато». – «І тобі це дуже приємно?» – «Так, я це люблю». – «А якщо не зможеш помолитися, тобі не по
собі?» - «Так, не по собі». – «Так, значить, ти не на Бога надієшся, а на свою молитву! Ти з Ним ніби в договір вступаєш: я стільки-то помолюся, а коли ляжу спати, то Ти вже за
мною дивися!» Я задумався, кажу: «Так, правда! А що ж мені робити?» – «А ось тобі послух: перестань молитися на півроку. Перед тим як лягти спати, перехрестися і скажи:
«Господи! Молитвами тих, хто мене любить, – спаси мене!..» Лягай спати і подумай: хто ж є на світі, хто мене настільки любить, щоби мені і молитися не треба було? І тут
пригадується одна, друга людина, чиєсь обличчя випливає, ім'я випливає. І кожного разу, коли випливає обличчя чи ім'я такої людини, котра – ти впевнений – так тебе любить,
що тобі навіть і молитися не треба, тому що вона за тебе молиться, і ти, захищений нею, як за кам'яною стіною стоїш, скажи подумки: СПАСИБІ ТОБІ ЗА ЦЕ! А якщо трішки зігріється
серце, скажи: ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ ЇЇ ЗА ЦЕ!.. І коли заснеш – засинай з цим».
(...) Ми не можемо судити про свій власний стан; ми можемо тільки цей стан прийняти як факт і в ньому діяти відповідно до того, що ми знаємо про цей стан.
(...) Інколи у мене голова працює, воля міцна, серце щире – я можу тоді писати листи. В іншій хвилі у мене є доля пустоти, але я достатньо сприйнятливий, щоби почитати трішки і
відізватися. Бувають інші моменти, коли і душею, і тілом я стомився і відчуваю, що не можу ні серцем, ні головою нічого особливого робити, тому що без серця і без якоїсь
зосереджености розуму листа ж не напишеш. Але тоді я можу прибирати свою кімнату, мити підлогу, навіть вимити стіни, чи щось інше зробити; і це теж потрібне, теж корисне. І
можна сказати: «Господи, благослови! Я зараз буду цим займатися, ЦЕ ЧАСТИНА ЯКОГОСЬ ТВОРЕННЯ ГАРМОНІЇ НАВКОЛО». А інколи буває, що і цього не можеш, і кажеш:
«Господи, благослови мене лягти і поспати!» – і лягай і спи, і Бог тебе буде берегти.
(...) Є, наприклад, розповідь про одного зі святих київо-печерських. Він якось увечері сидів у себе в келії і, почувши дивні звуки в умивальнику, підійшов і бачить: в умивальнику
залишилася вода, і в ній вовтузиться бісеня. Він взяв хрест і поклав на умивальник так, щоби бісеня було під хрестом. Бісеня пригнулося, тільки голова із води стирчить, і каже:
«Забери, забери цей страшний хрест, мені страшно від нього!» Святий відповідає: «Я заберу тільки при одній умові: що ти зараз заспіваєш ту пісню, котру ти співав, коли був світлим
ангелом». – «Не можу, – каже той, – забув!» – «Ну добре, –  каже святий, – я тоді тебе перехрещу». – «Ні, ні, не хрести мене, я спробую!»
І ось бісеня почало пробувати. Голос у нього, звичайно, був уже не ангельський, слів він уже точно не пам'ятав, але зі страху він почав  пригадувати, спочатку кректав, потім
поступово слова поверталися, потім голос почав якось пом'якшуватися, і в якийсь момент він раптом на всі груди заспівав пісню,  котру співав, коли був світлим ангелом, і вилетів з
цього умивальника,  випромінюючим світло. Я не хочу сказати, що це історичний факт. Але я хочу сказати, що коли це дитині розкажеш, до її свідомости щось доходить – хоча би те,
що це чортеня, коли зробило спробу співати ангельську пісню, через неї почало світліти і оживати, і змінюватися.
І безліч є таких розповідей. І ці розповіді не тим мене цікавлять, ніби це історія. Наприклад, коли кажуть: «Ви собі уявляєте: цей святий на відстані одинадцяти верст бачив через стіни
своєї келії!» – мене це не хвилює. Якщо він міг взагалі бачити через стіни своєї келії, двадцять верст чи сто верст ніякого значення не мають.
 

Влада Єпископа велика, а тому й велика його відповідальність. Як показує Послання ІІІ Вселенського Собору, Єпископ „зобов'язаний все належно розглядати з найбільшою
докладністю, що йому треба робити". А "з причини надмірної недіяльности Єпископ може бути й усунений зо своїх обов'язків".
Коли Єпископ провиниться, то його може судити тільки Собор Єпископів (Апост. 74). Навіть Патріярх не може сам судити Єпископа без Собору Єпископів (Кирил. І). Коли ж
Собор не одноголосний в своїх думках, то звичайно закликають Єпископів іншої Церкви, і з ними судять Єпископа (Антіох. 14).
З бігом віків, на основі Св. Письма, Св. Канонів і Церковного Передання витворилася вся влада Єпископська, яку можна поділити на такі чотири частини: 1. Влада навчальна, 2.
Влада священна, 3. Влада законодавча й 4. Влада адміністративна.
1. Найважніша Єпископська влада — це влада навчальна. Це його найперший і найголовніший обов'язок. "Єпископи повинні, наказує 19 Правило VI Вселенського Собору (й 58
Апост. Правило),—по всі дні, а особливо по неділях, навчати ввесь клир та народ благочестя". Це вимоги навчання ясно ставить до Єпископа ще Апостол Павло в І листі до
Тимофія: "Єпископ має бути здібний навчати" (3:2), він має бути "ціломудрений" (3:2 Титу 1:8). цебто муж цілого, повного розуму.
Отож, найважливіший  обов’язок Єпископа—це навчання, чому в Україні велося так, що на Єпископа обирали звичайно тільки осіб високоосвічених,  широко відомих зо своєї науки.
Це власне наш Єпископат творив нам культуру, творив літературу і т. ін., бо Церква — найперший творець культури народу. Єпископ без вищої освіти належано не виповнить
своїх обов'язків.
Єпископ навчає найперше в свойому катедральному Соборі, а в міру можности – по  всіх Церквах своєї Єпархії. Йому одному надана навчальна влада, яку він переуступає своїм
Священикам, а тому мусить наглядати за їхнім навчанням. Йому одному належить право навчання релігії  по всіх школах своєї Єпархії, яке право він передоручає своїм Священикам
чи й особам світським, видаючи їм на це писаний  дозвіл, т.зв. канонічну місію. Навчати в Церкві чи в школі без доручення, благословення й догляду свого Єпископа сам Священик
права не має.
Єпископ мусить багато працювати над собою, багато навчатися, щоб голосити правдиве Слово Істини, особливо зо своєї Катедри. Але Єпископ людина, і може й помилитися.
Щоб цього не сталося, ще шостий Вселенський Собор наказав (VI. 19), щоб Єпископ тримався Св. Письма, "і не переступав уже встановлених меж і передань Богоносних Отців",
цебто, тримався науки Отців Церкви. "А коли Єпископ буде досліджувати Слово Писання, то нехай вияснює його не інакше, як то виклали світила й учителі Церкви в своїх творах",
щоб часом "при недостачі розуміння не вхилитися від належного".
 Так само остаточне вияснення Св. Канонів – це право Єпископське. Є дуже трудні випадки, їх вияснення й вирішення передано тільки Єпископам.
Коли Єпископ належно виконує це своє найперше завдання, учительство, то його Єпархія, Духовенство й вірні зростають, дають добрі плоди й набувають собі авторитету й чести.
Усі Єпископи мають одну Благодать, усі вони рівні, бо рівні були між собою Апостоли; проте вони різняться між собою широтою своєї церковної влади. Звичайний керівник малої
Єпархії (Дієцезії, Церковної Области) зветься Єпископом. Старший Єпископ, або Єпископ більшої Области зветься Архиєпископом, його помічник – Вікарій чи вікарний Єпископ.
Єпископ, що стоїть над цілим окремим краєм, зветься Митрополитом. Перший Єпископ Церкви зветься Патріярхом. У давнину потріярхів було тільки п’ять: Римський (звався Папа,
цебто Отець), Костянтинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський – в такому порядкові встановив їх   VI-й Вселенський Собор 36-м Правилом, додавши: „щоб
Престол Костянтинопільський мав рівні права з престолом давнього Риму”. Чотири Патріярхи звуться Східніми. Пізніш постали ще Патріярхи Московський (з 1589 р.), Болгарський,
Сербський, Румунський і ін. Усі вони мають однакову Благодать і однакову владу, але Вселенські Собори встановили (ІІ.3, IV.28, VI.36), щоб по честі першим був Престол Римський,
а другим  - Костянтинопольський. Коли Римський Патріярх року 1054-го одірвався від чотирьох інших, то першенство чести в православній Вселенській Церкві позостається на
Патріярхові Костянтинопольськім.
Єпископ має, крім облачення Священичого, ще й свої особливі: Саксос, Омофор, Митра і Панагія, яких зодягати Священик не може; правда знедавна стали давати й Священикам, як
нагороду, Митру й Набедреника (це запровадив Російський цар Павло І, хоч Митрополит Московський Платон сильно проти цього протестував). Тільки Єпископ уживає для
благословення народу Дикірія й Трикирія (дво- й трисвічника), тільки він носить жезла, як ознаку своєї широкої влади в Церкві. Священик благословляє народ однією рукою, а
Єпископ – обома, що вказує на закінчену повноту його Благодаті. Єпископ носить іще, коли не править Богослужень, широку мантію, як знак свого високого сану. В буденному житті
Єпископ зодягається в підрясника, рясу й чорного клобука без хреста, а за заслуги дається йому хреста на клобука. Митрополит носить білого клобука, як ознаку, що закликає людей
до найчистішого життя. Літургію Єпископ служить без вервиці, а всі інші відправи – з вервицею, ознакою його монашества. Митрополит цілого краю носить на Митрі Хреста й має
на грудях дві Панагії (це останнє з недавнього часу).
З глибокої давнини, як про це свідчать стародавні Служебники, в Україні Єпископа звали, коли до нього зверталися, Преосвященний Владико. Так само і Митрополита. Пізніше
Архиєпископа й Митрополита  стали звати Високопреосвященним. Автокефальний Митрополит цілого краю зветься Блаженний. Патріярх з найдавнішого часу титулується Святіший
(makariotatos). Звичайно на всіх Єпископів кажуть Владика, на Священиків Отець, чим підкреслюється Єпископська влада.
В кожній Церкві зараз за Св.Престолом міститься т. зв. Горній Престол (чи Горнє Місце), і ми віруємо, що на ньому невидимо возсідає Сам Господь Спаситель, як наш
Пастироначальник. За кожною Літургією Священик у кожній Церкві благословляє цей Горній Престол на виголос Диякона („Благослови, Отче, Горній Престол”): „Благословен
Сидячий на Престолі Слави Царства Свого, що сидиш на Херувимах, повсякчасно, тепер і завжди, і на віки вічні”. Кожного разу, за кожною Богослужбою, коли Священик кадить
Св.Престола, він обов’язаний кадити й Горній Престол. Сідати на Горньому Престолі Священник не має права, - він сідає на стільці тільки ліворуч його (під час читання Апостола).
Сидіти чи стояти на Горньому Престолі має право тільки сам єпископ, і цим ясно підкреслюється його високе становище в Церкві під час богослуження: він виявляє Самого Христа.
Церква не може бути без Горнього Престолу (як це часте в Америці та в Канаді), - він обов’язковий для кожної канонічної Церкви, а інакше вона не повна Церква.
Із усього вищеподаного ясно, що без Єпископа жодна Церква існувати ніяк не може, як не може існувати без Христа. Істота Єпископського сану така, що він завершує Церкву на землі.
Як дім не може бути без покрівлі, так Церква не може бути без Єпископа.

Слово Істини, ч.12, 1948. Вісник (Вінніпег, Канада), грудень, 2005
 

Борис ХАРЧУК
ДОБРИЙ ДЕНЬ

Коло річки стоїть хата. В ній жи¬вуть Гриць із мамою. Стане хлопчик на порозі – в кінці городу ростуть верби, у вербах тече річка, за річкою луг аж до поля.
– Гей-гей! – подає він свій го¬лос. Так вітається з деревами, річкою, лугом, полем, даючи їм на добридень. Верби шелестять, річка шумить, луг розлягається, а з полів вертається луна: "Добрий день, Гри¬цю..."
При порозі лежить прут. Це не просто собі вербова гілка, а Гриців кінь. Його треба напасти, напоїти й викупати. Вскакує, поганяє в кінець городу й раптом зупиняється. Там, за річкою, пасеться коби¬ла, а коло неї стоїть лошатко. Обоє гніді й гарні. Лошатко підійшло до своєї мами, схилило до неї свою голову. Мама йому щось сказала. Лошатко виструнилося і як пуститься берегом. Його грива так і грає. Крутнуло, жене назад як вітер.
Гриць пришпорив свого коника, давай і собі навскач. Лошатко на одному березі, а він гарцює на другому. Та де там лошаткові пере¬гнати хлопчика. Його кінь дуже баский. Він ще й ірже людським голосом. І здається Грицеві, що кінь несе його поверх дерев, що земля миготить під копитами.
Лошатко набігалося, стало коло своєї мами. Кобила перестала пастися, обнюхує своє гніденьке, а воно оповідає їй, напевно, про те, як йому добре.
Гриць не зупинив свого коня. їде з берега додому. Йому теж хо¬четься розповісти мамі, де він був і що бачив. Як перескакував через ріки й моря, як бачив високі гори й великі міста – цілий світ. Скрізь гарно. Але тут, на березі річки, де їхня біла хата – найкраще. Він поганяє, щоб швидше розказати про це рідній мамі.

Катерина ПЕРЕЛІСКА
ВЕСНЯНОЧКА

Прилетіла здалека
Та й весна.
– Ой що ж ти нам, веснонько,
Принесла?
"Принесла я, дітоньки,
Вам квітки,
І пташок з пташатами.    :
У садки,
І тепло, і сонечко,
І пісні, –
Гагілки-весняночки
Голосні".
 
 

Оксана ЛЯТУРИНСЬКА
ВЕСНЯНКА
Сонечку, сонечку,
Уставай!
Красну весну-дівоньку
Розбуджай!

Хай встає, косичиться
У кіски,
Наливає росоньки
В пелюстки.

А ми тую росоньку
Із черемх
Рученьками білими
Та й зберем.

А ми, весно, росоньку,
Як даси,
Зберемо на личенько
Для краси.
 

СОН-КВІТКА

Іду поволі широким, ще сіруватим ланом. У ярку на пригріві трава :  зеленіша, хоч на дні ще лежать рештки сивого снігу.
А, здоров, сон-цвіту! Фіолетова зірко, з жовтою цяткою в центрі. Я нахиляюсь над першою весняною квіткою. Вона розкрила перед сонцем свої пелюстки. А листя майже немає – все заросло волохатими волосинками, що рятують квітку від холоду. На ніч у квітки закриваються пелюстки, і їй не страшно навіть колючого морозу.
Поруч буйно розквітли проліски. І ряст тут-таки притулився, він зацвіте через день-два. Фіалка викинула перші листячка і стрілку майбутньої квітки. А далі й не встежиш, як почнуть
щодня розквітати весняні квітки.

Леонід ПОЛТАВА
Де живуть наші птахи?

Якось прилетіли з далеких земель у нашу країну лелеки. Далеко вони перебули ту пору року, коли у нас холодно, сніг та мороз.
Кожний лелека в минулому році жив тут, мав свою стару, добре збудовану хату на високих клунях.
Сніги розтали, зацвіли дерева та квіти – прилетіли вони на старе місце жити. Дивляться: на клунях їхніх хат немає, тільки вітер гуляє. Якийсь злий чоловік кинув грудку землі і
поранив одного лелеку. Люди стали на нього кричати, а він ще одну кинув.
Засумували добрі птахи і полетіли геть від села, в близький луг. Уже ж пора малих лелечат годувати. Де їх примістити, де і самим жити?
Питають лелеки старих та кривих верб:
–  Може, дозволите на вашім гіллі хатки збудувати? Озвались старі дерева добрим шумом-голосами:
–  Чому ж ні? Ви добрі птахи, будуйте.
Заходились лелеки галузки складати, кошики-хатки виплітати. Повиплітали – і живуть по двоє в хатці. Діток годують, на сонечку гріються, а як захочуть, то в синьому небі разом з
літаками літають.
Село було на гірці, і ніхто їх не турбував, навіть злий чоловік, що грудкою лелеку поранив.
Однієї темної ночі проснувся поранений лелека у своїй хатці. Дивиться: сина в хатці немає, а небо – червоним вогнем палає. Думає собі: хіба серед ночі може сходити сонце?
Придивився, аж то в селі розгоряється пожежа, все вище росте полум'я!
Лелека піднявся на дужій нозі, підняв голову догори та як застукоче, як заклекоче своїм довгим носом-дзьобом. Це він так і сина кликав, і на сполох гукав. Почули те його брати,
посхоплювались, ну і собі довгими дзьобами стукотіти, на сполох бити, людей зі сну будити. Прилетів і син пораненого лелеки, та й собі взявся клекотати.
А люди крізь сон почули клекіт з лугу. Посхоплювались з ліжок. Тільки злий чоловік хотів знову спати та сердився, що лелеки його збудили. Аж глянув у вікно та й занімів: все його
подвір'я в огні!
Здійнявся крик, кинулися люди воду носити, пожежу гасити. Ледве погасили, а як скінчили, запитали один в одного:
–  А як ти проснувся? Хто тебе збудив?
–  Мене збудили лелеки.
–  І мене. Я почув, як вони дзьобами клекотали-стукотали.
–  І мене збудили вони, — озвався злий чоловік.
–  Бачиш! А ти їх з села прогнав! Якби лелеки не збудили – ми б геть погоріли!
Сором узяв злого чоловіка. Вирішив він на другий рік спокутувати свою провину.
Перед холодами відлетіли лелеки в тепліший край. А як струмки заспівали та квіти заясніли – повернулися знову в нашу країну. Хотіли вже село обминати, аж дивляться: на клунях
ніби їхні хати! Сіли на клунях, розглядаються. Справді, люди наносили на клуні різних гіллячок та глини, навіть хати-кошики посплітали!
Поправили лелеки ті хатки, відкрили віконця, напустили сонця та й живуть. Вони добре знають, що злий чоловік уже не злий, це ж він добрим птахам хати-гнізда готував.
З тої години по всій нашій країні, по всій нашій землі живуть лелеки.
Добрі птахи живуть там, де й люди добрі.
 

Юрій ПАВЛІШ,
Румунія

ВІРОЮ В ТЕБЕ

Вірою твердою в Тебе,
Жертвою крови Твоєї
Ходимо спокійно
Неспокійною землею.

Вірою твердою в Тебе
Ми Твої, Ісусе милий,
І Тобі даруєм чесно
Наші дії, наші сили.
 

ПОКЛОНИ
Від дитсадочка до церкви
Недалеко.
Біля церкви ростуть липи
І смереки.

А у церкві, коли тиша,
То ікони
Вчать мене, як дарувати
Їм поклони.

У НЕДІЛЮ РАНО
У неділю рано
Церква мене кличе
Дзвонами святими.
Зустрічаючи

ВЧИ НАС, МАТУСЮ
Вчи нас, матусю,
Молитися,
Щоб могли ми Ісусові
Коритися,

Щоб ми жили з Ісусиком,
У Його зові,
Щоб росли ми великими
В Його Слові.

РОСТЕМО, ІСУСЕ
Ростемо, Ісусе,
Волею Твоєю,
Бо ти володієш
Небом і Землею.

Без Тебе нічого
Не було б на світі.
Ростемо Тобою
У Твоїй просвіті.

З ТОБОЮ, ІСУСЕ
Лягаю з молитвою,
Встаю із молитвою,
Бо Ти помагаєш
Володіти мені
Словами, предметами
І вправами з цифрами.
З Тобою, Ісусе,
У школі радісно вчитись.
 

Нащо нас мати привела?

     Та не однаково мені,
     Як Україну злії люде
     Присплять, лукаві, і в огні
     Її, окраденую, збудять…
     Ох, не однаково мені…
                          Т. Шевченко

     Хочеться звернутися до українців:
     Не дрімайте, не ставайте чухраїнцями, не повторюйте без кінця: «Якби ж знаття». Запитайте краще себе: де наша козацька вдача, де воля і єднання?…
     Мовчите? Намагаєтеся не розворушувати купу бруду і сміття. А треба! Може там, на дні, лежить ще не згасла жаринка. Може, досить стогону, нарікання на Бога.
«Боже, який Ти несправедливий. Чого я не можу поїхати на Канари?...» Кумедно? Правда? Гірко дивитися на себе збоку:
     Нащо нас мати привела?
     Чи для добра? А чи для зла?
     Нащо живем? Чого бажаєм?
Ці слова поетові мовлять наче прямо до нас, що досі німіємо, губимося серед холодної завірюхи часу  – і наче одинокі подорожні, боїмося замерзнути серед кучугур.      Куди ж зник той образ нескореного, неспокійного вдачею українця, який приваблював мистців усього світу? Де ти,  істинний українцю? Може він,  затінений злом, ховвається і в дітях, що нерідко неприкаяно бродяжать на вулицях сучасних міст?..
     Бродяга хлопчик сам-на-сам з життям...
     Покинута, загублена людина.
     Іде кудись...
     А в нього ж очі – як волошки сині!
... Куди іти? Де шлях свій відшукати?
За все це, за майбутнє народу болить душа. Та все ж я вірю в Україну.
     У Шевченка вчусь перемагати,
     Слово сіять і думки живі…

     Світлана ФІЦИК, учениця 11 класу, м. Долина, Івано-Франківщина
 
 

Хочу розповісти про один епізод із свого дитинства, який став мені дороговказом на майбутнє. В хаті, та не тільки в хаті, всі ми між собою говорили по-українськи, тобто говорили мовою нашого села і нашого рідного Надсяння. Та всі наші люди між собою говорили по-своєму. Ніхто не розмовляв польською мовою.
У сім років я пішов до школи. Зрозуміло, польської, бо наших тоді і довго пізніше не було. В школі я навчався з дітьми, які вважали себе поляками, хоч їх батьки були, як то вони про себе говорили, „з-за Буга”. А точніше, вони були з-за Сяну – з Тернопільщини та Івано-Франківщини. Отож і почав приносити додому чимраз більше польських слів. Батьки не раз було казали мені, щоб я в хаті не говорив польською мовою, бо ми – українці, не поляки.  Та все-таки я більше і більше тих слів, не милих батькам, до хати приносив.
Одного разу я підійшов до тата і висловив якесь прохання польською мовою. Тато саме працювали біля хати і на моє прохання жодним словом не відізвались. Я заговорив до них вдруге і втретє. А вони все мовчать. Я скоро забув про те і побіг до ровесників бавитись. Проминуло трохи часу, і знов я підбіг з проханням до тата. Черговий раз заговорив до них польською мовою. А вони як не чують.
Тоді я подумав: щось тут не так. Тато, який досі стільки зі мною розмовляв, розповідав силу цікавих речей, різних казок, раптом перестав зі мною говорити. Ще вчора брав мене і садовив на коліна та співав пісень. І раптом замовк. Я побіг до мами, яка в хаті варила обід. Питаю її: „Мамо, чому тато зі мною не хоче розмовляти? Я до них звертаюся, а вони як би мене взагалі немає.” А мама на це: „Тато тебе чує, тільки він тебе не розуміє”. – „Як то не розуміє? Та я говорив до нього голосно та виразно”. – „Бачиш, ми всі між собою говоримо по-своєму, бо ми всі свої, ми українці. Ти мабуть не наш, коли в хаті до нас, а особливо до тата, говориш по-польськи”.
Пригадую, що я тоді розплакався. Це мене так зворушило, так заболіло, що з того дня я до тата не говорив інакше як по-своєму. Я закінчив середню освіту. Працював на підприємстві, де були самі поляки. І коли бувало підійдуть до нас і заговорять до мене тато, то я розмовляв з ними тільки по-своєму. Так велося до останніх годин їхнього життя. Завжди тим, хто вирішував, якою мовою говорити, були тато.
І хоч відтоді проминуло понад шістдесят років, я, коли розмовляю з своїми синами й онуками, не раз пригадую подію, якої ніколи не забуду.

Василь ШЛЯХТИЧ,
Польща
 

Історико-меморіяльний музей Михайла Сергійовича Грушевського, рішення про створення якого було ухвалене Київською міськрадою ще у лютому 1992 року, нарешті заіснував.  Його експозиція розгорнута у меморіяльному будинку, придбаному 1908 р. родиною Грушевських. Це єдина з будівель київської садиби Грушевських на Паньківській, 9, що збереглася на сьогодні. Зведений тут у 1908-1909 роках шестиповерховий гарний прибутковий будинок був зумисно зруйнований у січні 1918 року під час наступу на Київ більшовицьких військ.
Урочисте відкриття Музею відбулося 9 листопада 2006 р. за участю Президента України. В.А.Ющенко звернувся до присутніх науковців, діячів культури, родичів М.С. Грушевського та представників ЗМІ з проникливою промовою, у якій нагадав про неоціненний внесок Михайла Сергійовича в історичну науку, а головне – його державницькі та націєтворчі зусилля, кроки й прагнення, що завжди межували із самозреченням в ім’я України. Адже, попри все зло, вчинене більшовиками, ця людина повернулася до рідного краю і до кінця життя залишалася зі своїм народом.
Президент зробив такий запис до книги почесних відвідувачів: „Засвідчую свою  велику повагу людям, які повернули Михайла Сергійовича до себе додому, до Київа. Вдячний і зворушений, щиро – В. Ющенко. 09.11.2006”.
Директор музею Світлана Панькова вручила Президентові України книгу „Я був їх старший син. (Рід Михайла Грушевського). Історичний твір, написаний, крім неї, ще двома грушевськознавцями, Миколою Кучеренком та Галиною  Шевчук (вид. „Кий”, Київ, 2006), названий так зі слів самого Михайла Сергійовича, який був старшим сином у родині. Появі цієї капітальної праці передували багаторічні архівні розвідки родоводу великого історика і державного діяча, першого Голови уряду незалежної України.
Слід з приємністю визнати, що це глибоке історико-генеалогічне  дослідження було здійснене з максимально можливою в наш час ретельністю та ефективністю. „Ми шукали і знаходили натхнення і в оспіваній Михайлом Грушевським Сестринівці, і  згаданих його добрим словом Лісниках. Свою щиру енерґію передавали педагоги і місцеві краєзнавці, з ініціятиви і при співпраці яких з Музеєм було відкрито експозиції, організовано наукові конференції і зустрічі, відновлено понівечені надгробки дідів видатного історика – Ф.В. Грушевського та З.І. Оппокова, - пише у передмові С. Панькова. – Це добрий знак: діти вчаться пишатися історією... і власними родовідними коренями”.
Книга складається з документальних історичних статтей-нарисів про найвідоміших предків і близьких родичів М. С. Грушевського – як з боку батька. (професора Київської та Полтавської духовних семінарій, відомого етнографа й історика релігії, організатора системи народної освіти – Сергія  Федоровича, так і матері – Глафіри Захарівни Оппокової. Також приділена увага нащадкам цих древніх родів та споріднених з ними сімей, відновлена історична правда і про нині живущих близьких і далеких родичів М. С. Грушевського.
Та повернімося до музею.
У триповерховому будинку початку XX ст., який після спорудження прибуткового красеня Грушевські називали флігелем, мешкали сестра Ганна з дітьми (третій поверх) та брат Олександер з дружиною (другий  поверх). Тут же, на третьому поверсі, у квартирі сестри, після повернення з еміґрації у березні 1924 р. отримав притулок з дружиною та донькою і Михайло Сергійович. Спочатку вони займали дві кімнати, а наприкінці 1929 р. облаштували робочий кабінет вченого, в якому він працював лише до березня 1931 р. — до вимушеного від'їзду в "почесне заслання" до Москви. Збережена повна фотофіксація цього робочого кабінету, що дозволило його правдиво реконструювати, і це є унікальним прикладом відтворення меморіяльних інтер'єрів більш як через 70 років від часу побуту власників оселі. Окрім робочого кабінету, відтворено також дві інші меморіяльні кімнати, де мешкали дружина та донька. За концепцією музею, для облаштування всіх кімнат використано виключно меморіяльні меблі та побутові речі Грушевських, унікальну колекцію яких вдалося зібрати завдяки співпраці  з рідними вченого. На другому поверсі будинку розгорнуто історичну експозицію, що розповідає про життя і діяльність видатного історика, його родину та учнів.
Історико-меморіяльне значення будинку 9 на вул. Паньківській полягає в тому, що тут мешкав не лише відомий український історик, громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський, але також – його донька Катерина (історик, етнограф, соціолог); брат Олександер (літературознавець та історик); небіж та учень вченого історик Сергій Шамрай.  Тут у різні роки проживали знані представники української науки та культури: історик мистецтва Олекса Новицький, художники Анатоль Петрицький, Василь та Федір Кричевські. В оселі Грушевських бували відомі діячі Центральної Ради, співробітники Історичної секції ВУАН та члени Наукового товариства імені Шевченка. Отже, Музей Михайла Грушевського неможливо уявити як музей лише однієї, навіть такої непересічної постаті.
Значення музею визначило і концепцію формування його збірки, яка налічує близько 4 тис. предметів, серед них — меблі, побутові речі, особисті документи, рукописи, найповніше в Україні зібрання творів М.Грушевського і видань за його редакцією. Музейними раритетами є листи М.Грушевського та його рідних, портрет доньки Катерини роботи І. Труша (1903), книги з бібліотеки історика з дарчими нарисами відомих науковців. Унікальна іконографічна колекція включає понад 500 фотодокументів, з них — 30 оригінальних світлин Михайла Грушевського (1876-1931 рр.), значна частина яких збереглася в єдиному примірнику. В музеї зібрано також оригінальні фотографії батьків вченого, брата і сестри та їхніх родин, представників батьківського і материнського родів – Грушевських та Оппокових (1866 – 1960-ті рр.).
Музей починається з колекції – це відоме кредо кожного музейника. Але з відкриттям експозиції з’являються нові перспективи подальшого формування його збірки.
Концепція Історико-меморіяльного музею Михайла Грушевського передбачає не лише подальше її формування, розробку нових форм експозиційно-виставкової та просвітницької діяльности, продовження самостійних дослідницьких студій, але і заснування на його базі наукового центру грушевськознавства в Україні. Вагомою підставою цих перспектив стало об'єднання навколо музею дослідників-грушевськознавців гуманітарних академічних інститутів та наукових товариств, членів Київського  осередку  Українського  історичного  товариства  ім.   М.С.Грушевського.
У співпраці з Інститутом української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України музейники продовжать роботу над важливими проєктами: видання творів Михайла Грушевського у 50-ти томах, листування видатного історика, підготовка до друку його щоденників. Музей стане місцем проведення наукових конференцій, творчих зустрічей, презентацій нових видань.
 

Петро СОРОКА. СВІТ У БАРВІ ТА СЛОВІ. Нарис життя і творчости Зої Кульчицької. – Тернопіль: СорокА. – 2006

„Коли мені відкрилася краса картин Зої Кульчицької, я пережив справжнє естетичне подивування і потрясіння. Дивне світло пролилося в мою душу. Я зрозумів, що вона з того великого і загадкового світу, що й наші безіменні народні майстрині, які залишили неперебутню і безсмертну спадщину в настінному й ужитковому живописі, у вишивці й кераміці. Цей світ природний, стихійний і чарівний... Це світ казки, де панує стихія спонтанности, непередбачуваности, й тому в ньому так добре, легко і хочеться перебувати якомога довше.
Важко сказати, чому Зоя Кульчицька почала створю¬вати свої картини, поєднуючи традиційні засоби малярства з нетрадиційними. Що підказало їй такий хід? Мабуть, душа, що найяскравіше проявляється в мистецтві.
Для своїх декоративних робіт мисткиня почала використовувати різнобарвне листя, насіння, суцвіття дикорослих трав, цвіт дерев і кукурудзяні рильця, а також пирій,   гілочки   різних   кущів,   насіння   льону  і   навіть дерев'яну стружку.
Я із листочків, сухоцвіту, зерен
Об'ємні композиції творю.
Мені в пригоді і кора, і терен,
Щоб зобразити вранішню зорю.
... Зою Кульчицьку називають аматором, бо вона почала творити картини без відповідної професійної підготовки. Зрозуміло, що живопис - це та сфера, яка вимагає відповідної школи. Але не завжди академічна школа виявляється вкрай потрібною для талановитої людини. Без неї, скажімо, легко обійшлися такі геніяльні мисткині як Катерина Білокур, Ганна Собачко, справжні шедеври подарували нам без вищої освіти Никифор Дровняк і Антон Штепа. Можливо школа звела б їх на манівці, внесла у їх роботи холодний академізм, що зруйнував би природність і межову простоту. Це саме і в Зої Кульчицької. Марно шукати у її полотнах високого академізму і класицизму, але в неї є щось значно більше щедре зачудування світом, його природна незайманість і величність. Саме тому її роботи чарують і захоплюють, як сама природа.
«Я творю тільки з уяви і зі снів», – часто зізнається вона. І справді, більшість її картин нагадують казкові сни, неконтрольований розумом політ уяви. Назви деяких із них уже говорять самі за себе: «Пейзаж-фантазія», «Казковий) будиночок», «Лісова казка».
... Є митці, які натхненно і легко відтворюють те, що зустрічають у навколишньому світі, і є художники, які домислюють побачене, вносять своє. Саме до других належить Зоя Кульчицька. Коли вона малює квітку, то це не садово-городня квітка, а її, власна, виплекана в душі й побачена внутрішнім зором. Це ж саме можна сказати про листочки дерев і морські хвилі, птахів і казкових персонажів. Вона може відтворювати краєвиди, які запали їй глибоко в душу і схвилювали, але неодмінно додасть до них щось своє, почерпнуте зі світу вигадки, фантазії і снів. Ця казковість, романтичність, чарівлива ідилія – найприкметніша ознака її мистецького стилю, це те нове, що вона вносить у вічний світ мистецтва, без чого її робота втратила б усяку доцільність”.
 

Містерія за «Іваном Вишенським»

Серед мистецьких подій, присвячених 150-літньому ювілею Івана Франка, які змусили відчути пульсування українського духу й культури, безумовно, – музично-сценічне дійство за поемою І. Франка «Іван Вишенський» (1904 р.) – мелодеклямація для читця, чоловічого хору, оркестру та електронного запису.  Задум, лібрето та режисура – письменниці Софії Майданської. Музику (властиво, монооперу) написав композитор Іван Тараненко.  Читець – аритст Львівського драматичного театру ім. Курбаса Олег Стефан. У втіленні задуму взяли участь Державна академічна чоловічка хорова капеля України ім. Л. Ревуцького (художній керівник і диригент –Богдан Антків), Державний камерний ансамбль «Київські солісти» (художній керівникі, диригент Богодар Которович).
Поема  «Іван Вишенський» була своєрідним підсумком багаторічних  досліджень Франком життя і творчтости визначеного православного діяча, письменника-полеміста XVI-XVII ст., що вилилися зокрема в ниписання великої монографії «Іван Вишенський та його твори».
«Небагато у нас у давнинку, - писав І. Франко, - було людей, котрі посміли б і зуміли б так близько доторкатися до насущних потреб нашого народу і виявляти ті проблеми гарячим і ярким  словом».
Синтеза музики, прекрасного співу і деклямованого слова несподівано явила нам постать натхненного автора ренесансно-реформаторських ідей, який поєднував у нероздільну цілість віру і саме буття народу, - цілковито очищену від  заштампованих кліше, багатовимірну.
Цій людині відкрита істина, що її як тоді, так і тепер далеко ще не осягають так звана еліта і загал.  В цьому трагедія героя, але й незнищенність джерела віри.  Такий Вишенський, якого показали автори дійства, по суті, несе в собі риси й духовну напругу культурного героя нашого, також межового і драматичного,  часу він бачить смертельну небезпеку отруєння ситою неправдою і тому безжально, рішуче оголює ложні кумири. . Це саме той герой, якого нині гостро бракує суспільству і якого ще не створила сучасна українська література.
Тут він, наче акумульований духом Вишенського, Франка і спільними зусиллями авторів мистецьки багатогранного дійства несподівано почав вимальовуватися, набувати  зримих рис.
 Раїса ЛИША
 

Подарована радість

Наша маленька парафія церкви Святого Миколая Угодника УАПЦ в с. Циркуни Харківсько-Полтавської єпархії вже майже п’ять років підтримує зв’язок з священиком Миколою Кривоносом з міста Ютіка у США.
Декілька разів, приїжджаючи в Україну, отець Микола гостив у нас. І от якось в одному листі він Микола запропонував організувати літній табір для дітей наших парафіян, щоб діти відчували Божу опіку над ними та з ранковою, обідньою і вечірньою молитвою помалу входили в лоно церкви у звичному ритмі життя. Вчились розуміти, що за кожний прожитий день треба дякувати Богові.
Я не зразу погодився, бо це велика відповідальність. І друге – де взяти спорядження для влаштування табору. І тут отець Микола допоміг нам і порадами, і матеріяльно. Він вислав з Америки три намети, дванадцять теплих спальників, комплекти посуду. Тобто все необхідне для табору.
І ось коли небо над Харківщиною прояснилось, зібрали ми дітей і вирушили в ліс, що неподалік від села.
Радощам не було кінця. Всі ми, а особливо діти, з вдячністю і пошаною згадуємо отця Миколу Кривоноса, який подарував нам цю радість.  Збираємося й цього літа влаштувати для дітей відпочинок, який єднає з Богом і з красою Його творіння.
Голова парафії Святого Миколая Угодника села Циркуни Харківсько-Полтавської Єпархії ГЕННАДІЙ.

До архіву газети

На першу сторінку