„А СЛАВА – ЗАПОВІДЬ МОЯ”
Т. Шевченко

Ці слова Шевченкові у сповідально смиренному вірші „Доля” якісь несподівані.  Декому вони здаються недоречними і суперечливими з попередніми рядками. А доскіпливий читач скаже: порівняйте ту кінцівку вірша „Доля” з початком наступного вірша у триптиху „Слава” і побачите, що це ж несумісно!
   А ти, задрипанко, шинкарко,
   Перекупко п’яна!
   Де ти в ката забарилась
   З своїми „лучами”?
Та це ж саркастичний виклик „славі” – і навіть більше... Це розмова з „кралею” легкої поведінки. Чи зовсім одвертається  від неї поет? Ні, він знає, що це теж його доля, і він хотів би хіба що заснути під її крилом...
Було це написано в один день – 9 лютого 1858 року – в Нижньому Новгороді, коли ще поетові і не снились радісні зустрічі і успіхи  в Санкт-Петербурзі.
За ним залишилася десятирічна пустеля, а попереду – непевна дорога неофіта - глашатая нової правди, якої світ не хоче прийняти. Яка ж слава була заповіддю?

Розмитий корінь С Л А В И

Нагадаймо, що Шевченкові герої – не просто сповідники віри, яка в імперії є офіційним оформленням фасаду. Героями його є гнані за правду єретики, спалювані на вогнищах, і неофіти, яких розпинали за справжню віру.
  Молилися перед хрестом
  Закуті в пута неофіти.
  Молились радостно. Хвала!
  Хвала вам, душі молодиє!
  Хвала вам, лицарі святиє!
Молилися вони нашому Вічному Богові, який „кара неправих, правим помагає”. Але вони вже були іншими, ніж ті, що теж наче молилися, але зробили з віри ремесло, а кесаря зробили своїм ідолом.
Якою мірою ті неофіти були Шевченковими героями? Може то алегорично-політична поема, як то нас запевняли величальники „поета-революціонера-демократа”?
З певністю можна сказати, що вони були з ним споріднені духом і їхні храми стояли поруч і не відмежовані.
Богинею поета була Муза, але вона така сама „пречистая, святая”, як і мати неофіта Алкіда.  І звертається він до неї так само, як до Святої Заступниці:
  Вночі
  І вдень, і ввечері, і рано
  Витай зо мною і учи,
  Учи неложними устами
  Сказати правду. Поможи
  Молитву діяти до краю.
Отже, так само, як неофіти, котрі молились радісно, йдучи на хрест...
Що ж тоді означає слава як „заповідь моя” і слава,  яка десь у „ката забарилась з своїми лучами”.
Чи не є це просто омоніми, які лише звучать і пишуться однаково?
А може це слова з одного кореня, але різні течії так розмили той давній корінь, що утворилася видимість двох коренів?
Адже багато слів, які ми вживаємо, колись мали інше значення.
„Найперше було Слово, і Слово було Богом” – цей початок Євангелії від Йоана нині вже не просто довести до свідомости  нашого сучасника, який звик до  спекуляції словом і до потоків марнослів’я.
„Мій Боже милий, як то мало святих людей на світі стало” напише Т. Шевченко в „Подражанії 11 псалму”. Напише в 1859 році.
А ми вже через 50, а особливо через 100 років навіть не помітимо цих перших рядків псалма.  Більше того – не помітимо і самого псалма: ми будемо з певністю твердити, що то саме його, Шевченкові слова:
   Возвеличу
   Малих отих рабів німих,
   Я на сторожі коло їх
   Поставлю слово.
Тепер можна сказати, що не тільки святих людей мало – мало і тих, що можуть читати Святе Письмо і розуміти, що там вичитували святі люди.

Містичний зміст С Л А В И

Слава – одне з найглибших, містичних понять Старого і Нового Завіту. Люди релігійної традиції сприймають його як данність: вони в ньому перебувають. Ті, що співають псалми і знають дух Книги псалмів, навіть не задумуються над поняттями „слава Богу”, „молитва Богові”, „благословення Боже”, „подяка Богові”. Усе це поняття одного порядку і над ними не задумуються, як і над привітанням  часів Христа „радуйся”. Або теперішнім: „Слава Богу”, „Слава Ісусу Христу” – усіма мовами.
Для людини віри право-славної (до речі: правдиве славлення Бога) альфою і омегою людської мудрости є страх Господній, що означає мудрість виконання Божих Заповідей і страх як вічне нагадування: утримуйся на висоті!... Постійно підіймайся до Бога!
Мудрість дається людині вже первісно, як псалом літургії
„Слава у вишніх Богу
  і на землі мир,
  і в людях благовоління”.
При чому славлення Всевишнього зумовлює мир і лад на землі, а між людьми добру волю і злагоду.
Але „на цій зубоженій землі” і мудрість було затоптано, і свободу відібрано,і  ладу між людьми не було.
Однак в пекло Шевченкового дитинства проникав промінь небесний. „Село на нашій Україні неначе писанка”... І дитині хотілося малювати ту красу. І на потемнілому столі у дяка лежала – важко собі уявити – найвеличніша, найпоетичніша книга Слави Божої – „Псалтир”... І то була перша книга, з якої хлопчик навчався грамоти. І то була перша любов – на все життя!
А ми дивуємося, читаючи „Мені тринадцятий минало”, як це могло бути, що дитина-пастушок молитву діє в полі і переживає радість зустрічі з Богом – переживає якесь пре ображення!
   Мені так любо, любо стало,
   Неначе в Бога...
   Уже покликали до паю,
   А я собі у бур’яні
   Молюся Богу... І не знаю,
   Чого маленькому мені
   Тоді так приязно молилось,
   Чого так весело було?
   Господнє небо, і село,
   Ягня, здається, веселилось!
   І сонце гріло, не пекло!
Цей твір унікальний у всій світовій літературі, майже євангельський твір – преображення дитячої душі.
Але для нас зараз він цікавий як свідчення про час і людей, які переживали радість під Господнім небом, живучи в такій безпросвітній бідності. Але передусім як свідчення про органічний релігійний світогляд поета і художника Тараса Шевченка. Тільки через свою глухоту і сліпоту ми не помічали, що у нього ж усе святе – і „святая мати молодая”, і „неділенька святая”, і „святий Дніпро”, і, звичайно, правда свята, і слава свята....
Наївно було б допитуватися, дошукуватися резону, коли зрозуміло, що то архетипний цілісний світогляд, вірніше світовідчування, яке пронизує шевченківський світ і ховає в собі загадку його привабливости.

Кобзар-перебендя

Ми звикли, що Кобзар – це книга, і не задумуємося, що для Тараса Шевченка на чужині кобзар був милим гостем з України. Він в його честь назвав свою книжку, а малюнок кобзаря вмістив на початку її, і вірш „Перебендя”. І то був саме той гість, який приносив з собою дух України.
Образ його двоїться.
З одного боку, він знайомий – з дівчатами і парубками, з жонатими на бенкеті, з різним людом на базарі. І тут він має свою славу:
   Перебендя старий, сліпий –
   Хто його не знає!
   Він усюди вештається,
   Та не кобзі грає, -
А хто грає, того знають
І дякують люди.
Але не той Перебендя пробудив у Петербурзі молодого художника до поетичної  творчости, а інший – геній українського степу!
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люди не чули, бо то Боже слово,
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу...
Ота розмова  з Богом і стане головним мотивом Шевченкової творчости, а спів серця про славу Господню і стане його заповіддю.
 Що з тими мотивами краще заховатися від людей ХХ століття, то хіба усім зрозуміло, бо
   На Божеє слово вони б насміялись,
   Дурним би назвали, од себе прогнали.
А от виявляється, Перебендя був самотній і з людьми старосвітськими.  Вони теж воліли про горлицю, Гриця та веснянку...
   А щоб тебе не цурались –
   Потурай їм, брате!...
Доводиться співцеві добру славу заробляти розважальним співом. І то не так слава, як відоме ім’я серед людей...
Що ж стосується літературної слави, то це диво народилося не в українському середовищі. Тут воно було чужим і підозрілим.
У вступній частині „Гайдамаків” є такі міркування про таку славу:
   Коли хочеш грошей
   Та ще й слави, того дива,
   Співай про Матрьошу,
   Про Парашу, радость нашу,
   Султан, паркет, шпори –
   От де слава!!! А то співа:
   „Грає синє море”.
Загалом семантика „слави” межує з блиском гордині і громом перемоги. Таку  славу, на противагу славі Господній, культивують князі світу сього і грізні полчища ідолопоклонників, що гукають: „Смирись, Кавказ: идет Ермолов!”. Про їхню славу Шевченко говорить з сарказмом:
   Хортам, і гончим, і царям,
   І нашим батюшкам-царям
      слава!
   І вам слава, сині гори,
   Кригою окуті,
   І вам, лицарі великі,
   Богом не забуті.
   Борітеся – поборете,
   Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Отже, славі гончих поет протиставляє славу „лицарів великих,  Богом не забутих”.
І знову  ж таки та слава – не від сильних світу сього, а від вищої сили, від якої йде „слава і воля святая”:
   За вас правда
   За вас слава
   І воля святая.
Попри усі ці зведення фактів і висловлювань поета постає одвічне питання про поетичну славу.  Важко уявити собі поета, байдужого до слави свого імені.
Можна тут розглядати діяпазон від прижиттєвої світової слави Байрона – до скромної слави українського Кобзаря, який  посилає свої думи „в Україну попідтинню сиротами” і запевняє:
   коли знайдеться дівоче
   серце, карі очі,
   що заплачуть на ті думи –
   я більше не хочу...
Але не забуваймо, що слава полюбила Шевченка якось одразу. „Кобзар” 1840 року – книжечка на 115 сторінок – полетіла в Україну, як звізда осіянна! Його поеми знали напам’ять. Його рукописами і його малюнками дорожили, про що свідчать експонати музею, збережені через лихоліття. Шевченкові хотілося почути суворого критика, але такими не були навіть високоосвічені друзі М.В. Гоголя  „Максимович – той просто благоговіє перед моїм віршем.  Бодянський також. Треба буде діждатись Куліша. Він хоча й жорстко, але інколи скаже правду”. До речі, Куліш ставив Шевченка  понад високоосвіченими, бо у нього „розум від Бога”. Перед Шевченком були відкриті двері найшановніших людей Петербурга, і він вже боявся, що „починає входити в моду”. Його демонстративна барашкова шапка була своєрідним захистом...
І захистом від слави, тієї блискучої і продажної, була все та ж дума біблійних пророків, висота молитов і мотиви псалмів, що почастішали на схилі віку молодого.
Дуже наївно було б гадати, що слова поезії „Ходімо дальше, дальше слава,  а слава – заповідь моя” означають прямий вихід на дорогу поетичної слави. Навіть якби Т. Шевченко міг уявити велику посмертну славу свого імені, то й тоді він міг би хіба нагадати свої слова: „Не для людей, тієї слави”...

Благодать приналежности

Однак вернімось до Шевченкового словника.  Там слово Бог вжито 1281 раз. А слово слава дещо менше. „Славний Дніпро”, „наша  славная країна”, „святая твоя слава”, „козацькая слава”, „слава лицарів” – усе високе у Шевченка святе і славне – доброю славою.  Думав поет і про добру славу свого краю, і про добру славу імені, і про добру славу – як слід у житті, також і в останньому своєму вірші.....:
   Благослови мене, друже,
   Славою святою.
У цьому відчувається благодать приналежности до вищої радости, яка променем пронизує кожен його твір. І в тому його доля.
 Ми не лукавили з тобою,
    Ми просто йшли...
   Ходімо ж, доленько моя!
   ... Ходімо дальше, дальше слава,
   А слава – заповідь моя.
Та слава, що на висоті заповідей.
 
 

Архієпископ Ігор ІСІЧЕНКО
З пастирського послання

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Зі словами прощення і покаяння переступаємо ми нині невидиму, але таку відчутну для наших сердець межу, яка пролягає між турботами повсякденности та благодатним часом Великого посту – періоду врівноваженого спокою й натхненної молитви. Біль нереалізованих можливостей, туга самотности, безплідність виснажливих блукань поміж примарними цінностями світу – все, що маскувалося позірною насиченістю й динамізмом сучасного життя, відкривається нам зі всією гостротою.
Великий піст – це час правди. Правди, яку маємо дізнатися і про світ, і про себе, – слабких, непослідовних, занурених у пошуки компромісів. Ця жорстока правда дарується нам Богом лише для того, щоб через її пізнання ми почали шлях духовного зцілення, знайшли шанс до нового народження – народження згори.
Пригадаймо, як уночі до Христа прийшов досвідчений фарисей Никодим, один з найвпливовіших людей у юдейській громаді. Він ще не встиг нічого спитати, лише визнав Христа за Вчителя, котрий прийшов від Бога, а Ісус раптом почав до нього говорити: «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства… Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух… Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ін. 3:3, 6, 8).
Христос відчув у Никодимі ту саму недугу, з якою ми стикаємося в своєму житті: духовну втому, пересичення, втрату молодечої енерґії, що стимулює людські шукання. І, як Никодимові, Христова Церква через Великий піст виявляє нам не помічене досі джерело подолання цієї недуги: відкрити серце до благодатного дихання Духу, звільнитися від усіх перепон на його шляху.
Традиційна культура посту допомагає нам перемогти підступний міт ринкового суспільства про нашу цілковиту залежність від споживацьких інстинктів.
З мудрою проникливістю постові богослужіння повертають нас до початків, до старозавітньої Книги Буття, яка читатиметься тепер кожної повсякденної вечірні аж до Квітної неділі. Коли ввесь цей період, свята чотиридесятниця, що триває перші шість тижнів посту, символізує шлях Мойсеєвого народу з єгипетської неволі в Обіцяну землю, то слова Книги Буття, супроводжуючи нас на цьому шляху, повертають до початку життєвої дороги кожного християнина, пропонують пережити народження згори, відчути вічну молодість євангельської віднови в Христі.
 

М. КАВАСИЛА. ЖИТТЯ В ХРИСТІ/ Пер. з давньогр. Дз. Коваль. – Львів: „Свічадо”, 2005.
Микола Кавасила, відомий ще як Хамаета, архиєпископ Тессалоніків, є одним із найвизначніших представників візантійської богословсько-містичної літератури ХІV ст.
Згадана праця якраз і належить до такого типу літератури. Християнин, на думку автора, уже в цьому проминаючому світі повинен розпочинати нове життя, яке досягає  своєї досконалости після смерти.
„Бо коли йдеться про теперішнє життя, то воно затьмарюється плоттю, сьогочасною темінню і тлінням, воно не може "успадкувати нетління"(І Кор. 15, 50), тому і вва¬жав апостол Павло, що краще померти, аби бути з Христом: "по¬мерти, — каже він, — щоб із Христом бути, бо так багато краще " (Флп. 1, 23). А життя прийдешнє, навіть прийнявши людей, у яких немає ні сили, ні почуттів для того життя, ні на крок не наблизить їх до благополуччя, тож будуть жити вони в тому блаженному й безсмертному світі мертвими та нещасними. А все через те, що хоча світло сяє, і сонце посилає свій ясний промінь, проте око не спроможне побачити його. І пахощі духа щедро виливаються і наповнюють все довкола, але від цього не з'яв¬ляється почуття нюху у того, хто не мав його раніше.
Через таїнства можна буде сопричаститися в той день із Сином Божим друзям [Його] і довідатися від Нього, "що [Він] чув від Отця"(Йо. 15, 15), але приходити до Нього треба вже будучи другом Його, і маючи вуха (див. Мт. 13, 9).”
 

Яким чином життя в Христі поєднується в нас
 3 одного боку, це відбувається з волі Божої, а з другого — завдяки нашим старанням; перше, за суттю, є справою Його, друге ж і від нас вимагає ревности; а радше ми привносимо лише стільки, скільки потрібно, щоб отримати ласку й не знецінити скарб, і не погасити світильник, уже запалений; іншими словами, ми нічого не робимо такого, що суперечить життю і породжує смерть. Бо в тому полягає всіляке людське благо й всіляка доброчесність, щоб ніхто не ввігнав меча собі самому, і не втікав від щастя, і не скидав вінців з голови своєї.
Тому що сам Христос, у якийсь невимовний спосіб присутній у нас, засіяв у наші душі сутність життя. Він бо направду присутній і допомагає початкам життя, які Сам дарував Своїм пришестям. Але присутній, не як раніше — у нашому способі життя, у наших бесідах, заняттях і спілкуванні, а в иншому, кращому й досконалішому способі, завдяки якому ми стаємо одним тілом з Ним і живемо з Ним, стаємо членами й усім, що лише має стосунок до цього. Бо як невимовне людинолюбство, через яке так полюбивши найбільш упосліджених, Він
захотів удостоїти їх найбільшої ласки, і як злука, якою Він поєднується з тими, кого любить, перевершує всілякий образ і всіляке найменування, так само й той спосіб, у який Він присутній і яким благотворить, дивовижний і подобає Одному, Хто чуда учиняє (див. Пс. 98 (97), 2).

Коротко про значення сили божественних таїнств

Бо тих, які наслідують у деяких символах, наче на картині, смерть Того, Хто справді помер за наше життя, Він самими діяннями відновлює, відтворює і робить спільниками Свого
життя.
Тому що зображаючи у священних таїнствах Його поховання і звіщаючи смерть Його, через них ми народжуємося, утворюємося і цілковито поєднуємося із Спасителем. Бо ж це через
них "у Ньому... живемо, — каже апостол Павло, — рухаємося й існуєм" (Ді. 17, 28.
Бо хрещення дарує буття і повне перебування в Христі; тому що воно, прийнявши мертвих і розтлінних, перше [зі всіх таїнств] вводить їх у життя. А помазання миром довершує
народження, вкладаючи у таке життя відповідну енерґію. Божественна ж Євхаристія зберігає і підтримує це життя та здоров'я. Бо щоб вберегти вже набуте і зміцнити тих, які
живуть, дається хліб життя. Тому ми живемо цим хлібом, рухаємось завдяки мирові, отримавши буття від купелі.
І в такий спосіб живемо в Бозі, перемістивши життя від цього видимого світу у світ невидимий, змінивши не місце, а спосіб існування і саме життя. Бо не ми самі прямували чи піднеслися до Бога, а Він сам прийшов і зійшов до нас. Бо не ми шукали, а нас відшукали. Не вівця шукала пастиря, і не драхма – господиню, а Він сам споглядав землю [з неба] й шукав Свій образ, і був у тих місцях, де блукала вівця, і підняв її, і стримав від блукання; не перемістив звідси [людей], а тих, які перебували на землі, небесними зробив, і вклав [у них] небесне життя, не возносячи на небо, а небо нахиливши й опустивши до нас. Каже ж бо Пророк: "ВІН НЕБО НАХИЛИВ, СПУСТИВСЯ" (Пс. 18 (17),
10).
Ось так за допомогою цих священних таїнств, немов крізь віконця, пробивається у цей світ темряви Сонце справедливости й умертвлює життя, притаманне цьому світові, але
воскрешає життя надсвітове. І Світло світу перемагає світ, на чім наголошує Він, кажучи: "Я бо подолав світ" (Йо. 16, 33), — вводячи у смертне і тлінне тіло життя вічне й безсмертне.
І таким є життя в Дусі, яке перемагає всіляку пристрасть плоті, за словами апостола Павла: "Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити" (Гал. 5, 16).
Цю дорогу проторував Господь, прийшовши до нас, і ці ворота відчинив, увійшовши у світ; і піднявшись до Отця, не дозволив їх зачинити, а від Нього через ці ворота повертається до людей. Здебільшого ж є [з нами] й завжди серед нас перебуває, і прибуде назавжди, дотримуючись тих обітниць.
І тому, коли сам Спаситель захотів бути охрещеним хрещенням Йоана, немов на письмі наперед окресливши Своє хрещення, Він отверз небо, показавши, що через хрещення ми
можемо побачити це небесне місце.
І цим було явлено, що не можна увійти в життя не охрещеному, й так само наголошено на тому, що купіль — це вхід і ворота. "Відчиніть мені ворота правди" (Пс. 118 (117), 19а), — каже Давид, прагнучи, на мою думку, щоб ці ворота були відчинені. Бо це є те, що "багато пророків і царів хотіли бачити" і(Лк. 10, 24), а саме — пришестя на землю Майстра цих воріт. Тому що, коли б трапилось йому, каже він, скористатися входом і пройти через ворота, то він воздав би подяку Богові, з Яким його розділяє стіна. "Я ввійду ними, — каже він, — воздам Господеві подяку" (Пс. 118 (117), 196). Безперечно бо, через ці ворота він би зміг досягти того найдосконалішого пізнання благодаті Божої і людинолюбства до роду людського.
Бо який ще може бути важливіший знак доброти й людинолюбства, над той, який омиваючи водою, звільняє душу від скверни, помазуючи миром, воцаряє у небесному царстві, і
нагодовує, пропонуючи тіло своє і кров? А що люди стають богами і синами Божими, і природа наша пошановується почестю божественного, й порох земний так високо підноситься
до слави, що стає рівно шанованим і навіть подібним   до Божої природи — з чим це можна порівняти? І яку ще перевагу обновлення можна запропонувати?
Саме таким є творіння домоустрою, здійснене щодо людей. Бо тут не просто Бог дарував людській природі якесь добро, зберігши більше для Себе, а "всю повноту Божества" (Кол. 2, 9), всього Себе вклав у нього, як природне його багатство. Тому і сказав апостол Павло, що справедливість Божа особливо об'являється у Євангелії (див. Рим. 1, 17). Бо якщо й існує якась доброчесність Божа і справедливість, вона полягає в тому, щоб усім Він щедро дарував Свої блага й сопричастя блаженства.
Тому священні таїнства цілком слушно можна назвати воротами правди (див. Пс. 118 (117), 19), бо найвизначальніші для роду людського людинолюбіє Боже і благодать, що є
доброчесністю Божою та справедливістю, зробили їх для нас входом на небо.
Справедливість не лише відчинила ці ворота, а й дійшла через них і до нашого роду. Бо в давні часи, перед тим як Бог прийшов до людей, не можна було знайти справедливість на
землі. Споглядав з неба (див. Пс. 14 (13), 2; 53 (52), 3) і шукав її сам Бог, від Якого вона не могла сховатися, якби тільки була, але все ж Він не знайшов її. "Всі відвернулися загалом і зледащіли; нема нікого, хто добро чинив би, нема ні одного!" (Пс. 14 (13), 3; 53 (52), 4; Рим. З, 12).
Після того, як "правда з землі виросла" (Пс. 85 (84), 12а) для тих, хто сидить у темряві брехні й тіні (див. Мт. 4,16; Лк. 1,79), тоді "і справедливість подивилася з неба" (Пс. 85 (84), 12 б), вперше правдиво й остаточно явившись людям; і ми, насамперед звільнені від пут і ганьби, були виправдані, коли Той, Який не створив неправди, захистив нас смертю через хрест, якою був покараний за содіяні нами злодіяння; потім через ту смерть ми стали і друзями Божими, і праведними. Бо Спаситель, померши, не лише звільнив нас і примирив з Отцем, а й дав нам "право дітьми Божими стати" (Йо. 1, 12), поєднавши із Собою нашу природу через плоть, яку прийняв, поєднуючи кожного з нас зі Своєю плоттю силою таїнств. І в цей спосіб справедливість Свою і життя зміцнив у душах наших.
Бо якщо, згідно з Писанням, було багато праведних і друзів Божих перед пришестям Того, Хто виправдовував і примирював, слід розуміти це, ясна річ, стосовно до їхнього часу, а
потім — майбутнього. Тому вони стали такими й були приготовлені стреміти до справедливости, яка мала виявитися; і були звільнені, коли було дано викуп, і побачили, коли з'явилося світло, і відвернулися від ідолів, коли відкрилася істина. Цим праведні відрізняються від лукавих, які були майже в тих самих путах, і тією самою тиранією були уярмлені; одні відчували відразу до того поневолення та рабства, і молилися, щоб в'язниця була знищена й пута ті були розірвані, і прагнули побачити голову тирана, яку топчуть в'язні, а другим ніщо сучасне не лише не видавалося дивним, а вони ще й втішалися, перебуваючи в рабстві. І в ті блаженні дні вони були схожі на тих, які не прийняли сонця, що засіяло в них, і намагалися, як тільки могли, його пригасити, роблячи все, що, на їх думку, могло би знищити його проміння. Тому одні визволилися від тиранії в пеклі, коли з'явився цар, інші залишилися у путах.
Тому безневинний Владика, витерпівши стільки жахливих страждань, помирає і несе рану за людей, захищаючи [їх] як людина. Він звільняє рід [людський] від обвинувачень і
дарує зв'язаним волю, бо Сам, як Бог і Владика, не потребував її. А чому саме істинне життя переходить у нас через смерть Спасителя — це видно ось із чого.
Спосіб, яким ми приваблюємо його в наші душі, полягає у тому, щоб були здійснені Таїнства: омиватися, бути помазаним, насолоджуватися священною трапезою. Тому до тих, які це роблять, приходить Христос і вселяється [в них], і поєднується [з ними], і міцніє в них, і придушує в нас гріх, і вкладає Своє життя та подвиг, і робить нас співучасниками перемоги.

Чому Христос увінчує омитих, помазаних миром і тих, що за трапезою

Чому і з якої очевидної причини від купелі, мира, трапези — перемога й вінець, що є плодом праці й поту?
Тому що, хоча ми й не виявляємо себе в цьому, і не працюємо, звершуючи це, але оспівуємо той подвиг і дивуємося із перемоги, й обожнюємо переможну нагороду, і засвідчуємо
якусь надзвичайну й невимовну любов  до подвигу. І ті рани, й пюкарання, і смерть сприймаємо як свої, через що ніби пригягуємо їх до себе і призволяємося самої плоті Померлого й Воскреслого. Тому справедливо насолоджуємося благами, які йдуть від смерти й тих подвигів.

Чому дають імена тим, що хрестяться

Може тому спасенний день хрещення у християн називається днем наречення найменувань, бо тоді ми витворюємося і втілюємося, і наше безформне та неокреслене життя набирає
вигляду й обрису. Тобто, пізнані тоді Знаючим Своїх, як каже Павло: "Коли ви спізнали Бога, чи радше, коли Бог спізнав вас" (Гал. 4, 9), — ми чуємо слово, яке знаменує цей день — найменування, оскільки тоді ми істинно пізнані; тому бути пізнаним Богом означає істинно бути знаним. Через що про тих, які нічого спільного не мають з цим життям, Давид
сказав: "Не спом'яну імен їхніх моїми устами" (Пс. 16 (15), 4). Бо непізнані й неявлені ті, які опинилися далеко від того світла. Адже без світла ні для очей не буває ніщо ясним із того, що можна побачити, ні для Бога не буває знаний той, хто не прийняв звідти промінь. А причина [полягає в тому], що насправді не існує те, що не є явним для того світла, згідно з цим словом: "Господь знає Своїх" (2 Тим. 2, 19), — а в іншому місці [Святе Письмо] каже, що Він не знає нерозумних дів (див. Мт. 25, 12).
Тому хрещення є просвітленням, бо даючи істинне буття, робить їх відомими Богові і, провадячи до того світла, віддаляє від темного зла. Тому воно й купіль, що воно просвітлення.
Бо так воно дозволяє світлові правдиво поєднуватися, всіляку скверну, яка заступала нашим душам божественний промінь, знищує, наче якусь серединну перегородку.
А даром є тому, що воно — народження. Бо чи може хтось заплатити за своє народження? Тому якщо хто-небудь захоче пильно придивитися, то побачить, що як і під час
природнього народження, так само ми завчасно не привносимо й самого бажання благ хрещення. Адже ми жадаємо того, про що можна помислити, а це „на думку людині не спало”
(1 Кор. 2, 9), про це ніхто не може розмірковувати, поки не пізнає на досвіді. Хоча чуючи про обіцяну волю і царство, ми роздумуємо про якесь щасливе життя, яке можна охопити людським помислом, але це щось цілком інакше, вище від нашого розуміння і прагнення.
Помазання [воно] тому, що Христа, помазаного для нас, воно накреслює в тих, які приймають таїнство, воно є і печаттю, яка викарбовує самого Спасителя. Бо помазання скрізь досконало по всьому образу проникаючи в тіло того, хто [його] приймає і всотує, робить помазаного відзначеним, і виявляє вигляд його, і є воістину печаттю.
Із мовленого видно, що від народження воно може бути печаттю, як і від печаті — облаченням і хрещенням. А коли й дар, і просвітлення, і купіль — як творення та народження — стосуються до одного і того ж, то зрозуміло, що всіляке найменування хрещення означає лише те, що купіль для нас є народженням і початком життя у Христі.
 

Павло ЯМЧУК
Бароковий універсум Івана Мазепи

Продовження. Поч. у ч. 1

Доба Мазепи вперше дала можливість українській культурній творчості... знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль...
В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця,  активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, мудрого, щедрого...
Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена...
Проф. О. Оглоблин

Як державний діяч І. Мазепа обирає за домінанту своєї діяльности поширення православної духовности і культури на всіх теренах України. В тому числі й на тих, які не підлягали його гетьманській владі. Обравши одвічне для нації ще з часів Київської Руси православ'я, Мазепа не лише віддав данину історичній основі українського культурного життя, але й зважився на складний крок, адже в епоху його правління православ'я було переслідуваним віросповіданням, яке майже не мало впливових захисників на українських теренах, підпорядкованих Польщі. На Лівобережній Україні становище українського православ'я також було вельми несприятливим, якраз, як це не парадоксально, через спільність цієї гілки християнства для України та метропольного Московського царства. Незадовго до вручення Мазепі гетьманської держави попередник погодився на підпорядкування самостійної Української Православної Церкви, визнаної ще за часів Володимира Святого Візантією та Вселенським Патріярхом, Московському патріярхатові. Наслідки цього непатріотичного та антидуховного кроку Самойловича ми добре відчуваємо й зараз. Запопадлива зрадлива недалекоглядність українських правителів перед чужинцями була і до певної міри лишається найвірнішим і найпотужнішим союзником будь-якого антиукраїнського завойовника.
Страшно, коли це відбувається в матеріяльній сфері (продаж майна тощо), але незмірно більш страшно, коли відбувається це в сфері духовній.
Мазепа отримав погану спадщину, то ж ще більшим є диво розквіту барокової духовности, до якого спричинилась його універсальна особистість. Особливість культурницької діяльности гетьмана полягає у концепції використовування матеріяльних набутків, створення високовартісної з естетичного погляду матеріяльної культури, яка б зміцнювала і поширювала ідеї православної духовности. Єднання "духа" з "тілом" призводило до появи концепції дару, тобто виведення матеріяльного на рівень духовного, коли матеріяльне вимірюється не таким самим матеріяльним, а духовною системою координат, у якій панує інша градація.
Категорія дару у Мазепи це, так само, як і у Могили, не словесна спадщина, а дещо більше. Це триваючий акт дарування, акт щоденного й безнастанного жертвування власних сил, любови та матеріяльного добра на користь духовного розвою Православ'я та Вітчизни. Крізь таку парадигму і слід прочитувати "діяруш" Мазепи, його духовний та матеріяльний аспекти. Діяльність Мазепи в цьому випадку це не просто матеріяльне сприяння розвитку духовности, а втілення ідеї дару безкорисливого жертвування матеріяльного на користь духовного.
Для тодішньої Европи винесення у якості наріжного принципу християнського дарування власного матеріяльного і духовного набутку світові було неосновним, хоча й завжди деклярованим. Український гетьман покладав його в основу своєї діяльности ще й тому, що чітко усвідомлював потребу новітньої організації національного суспільства на справді ранньохристиянських засадах, згідно з якими, не багатство нації буде служити одному маєстатному урядовцеві, а навпаки - накопичене одним буде ним пожертвуване у якості християнського дару всім іншим. Євангельська вимога до багатого роздати своє багатство, щоб здобути право на шлях до Царства Небесного, в його діяльності виходить на рівень будівництва храмів, відкриття освітніх закладів, сприяння книгодрукові за допомогою використання власного майна.
Особливою сферою культурної діяльности Мазепи в галузі відродження й розвитку національної самоідентичности та Православ'я є його широка й послідовна праця щодо побудови українських храмів. Ця духовно-культурна стратегія Мазепи була однією з центральних, якою він опікувався все життя не менш настійливо, ніж відродженням української духовної ідентичности загалом. Стратегія відродження давніх церков та побудови нових була однією зі складових ренесансу української духовности. Гетьман не шкодував на це власних коштів, повсякчас приносячи їх у дар переслідуваній щирими недругами та фальшивими друзями Українській Православній Церкві.
Відбудова храмів та побудова нових церков по всій Україні і була тією духовно-національною єднальною константою, яка якоюсь мірою може потрактовуватись як національна стратегія. Вона отримала зриме втілення у архітектурному феномені Мазепинського Бароко. Феномен архітектури цього періоду, як і феномен меценатства Мазепи, яке сприяло появі такого явища, це також є характерним для цієї доби мирного поширення духовности в період "тихого" Бароко.
"Справді важко перелічити всі церкви й манастирі, фундовані, збудовані й перебудовані, оздоблені Мазепою. Манастирі — київські (Печерський, Лавра,         Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський. Троїцько-Іллінський, Лубенський, Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівеький, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменеький, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софії), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, Дігтярах, навіть деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали  в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великий строитель был церквам" – стверджує  професор Оглоблин.
Цей   перелік   не   лише   переконливо   засвідчує безглуздість подальших переслідувань імени Мазепи (зокрема - анатематствування з боку Московського патріярхату, яке досі триває всупереч логіці та історичним фактам на теренах незалежної вже України), але й демонструє ту повсякчасну турботу про поширення прадавньо-національного варіянту православ'я по всій Україні.
Як православний стратег Мазепа, добре усвідомлюючи сакральність Київа для світового Православ'я, робить, проте, все і для того, щоб сакральних центрів в Україні побільшало, адже таке збільшення неминуче призводить до духовно-культурної автономізації національного життя. Манастирі, якими так прискіпливо опікувався Мазепа, були, як відомо, осердями духовного опору соціяльно-духовній аґресії та збереження національно-культурної ідентичности, вогнищами високої освіти та братської єдности.
Реконструюючи манастирі та надаючи їм старого козацького й нового значення, Мазепа, без сумніву, робив їх осердям лицарсько-козацької православної духовности, а якщо бути більш точним — сприяв триванню такої традиції від часів Київо-Руської давнини й до далекого майбутнього. Дбав гетьман і про зміцнення православної духовности серед діючого козацтва, вбачаючи саме в цьому зміцнення цієї верстви як такої, за що була йому велика вдячність від самих запорозьких козаків.
Мова йде про подячний лист гетьманові Мазепі від запорозького кошового Василя Кузьменка "з товариством" за піклування про будівництво та коштовне облаштування   храмів,  від   26   лютого   1693   року.
Лист висвітлює низку прикметних рис культурного увіверсуму Мазепи та його доби, особливо в галузі зміцнення віри серед українського козацтва, яке було об'єктом місіонерсько-проповідницької діяльности з боку інших християнських конфесій, адже становило стратегічну категорію в лицарсько-аристократичному суспільстві Пізнього Середньовіччя.
Сам лист просякнутий великою повагою до гетьмана не тільки (а місцями й не стільки навіть) як до державного діяча, хоч зауважимо, що на момент написання листа він був уже впливовим і широкознаним політичним лідером України, скільки повагою до нього як до діяча духовно зорієнтованого,  що свої сили значною мірою віддає безкорисливому служінню духовно-церковному будівництву.
Прикметним є й згадування у ієрархічній послідовності святинь Київа і аж потому – козацьких, оздоблених Мазепою, церков. Сприйняття козаками духовної столиці – Київа – як "другого Єрусалима" також є вельми прикметним і свідчить, що сакральність Київа була очевидною для всіх (принаймні, всіх провідних) верств українського суспільства.
Істотну частину листа запорожців до гетьмана становить подяка й за опікування   козацькими   церквами  "Войска  Запорожскаго  в  Січі   на благословенном и святом місті... процвітает слава велможности Вашей вічная". Очевидно, що саме верховного "правителя-християнина" бачать запорожці в особі І. Мазепи. І більше від усього вдячні йому саме за це, а не лише за конкретні дари церквам.
Доброчинність Мазепи стосовно відбудови храмів мала стратегічний, але також і безпрецедентний за маштабами характер: "... розмах і розміри меценатства вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ними... Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не змогла підрахувати всього, що Гетьман розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і манастирів, на милостині", – стверджує проф. Оглоблин.
Саме тому: "...культурне піднесення України – Гетьманщини в кінці XVII – початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви... без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її і гетьмана Мазепи" /3. 147/. Слід зауважити, що вперше за багато часу церква отримала від гетьманату не лише матеріяльну меценатську допомогу, але й, передусім, морально-духовну всебічну підтримку. Як слушно зауважують дослідники, в українському суспільстві завжди було заведено жертвувати на потреби церкви, але часто таким жертвуванням влада й обмежувалась. Гетьман покінчив із такою вузькою і формальною підтримкою Церкви. Атмосфера дару стала традицією та чинником оборони Церкви від гонителів.
Дарування Церкві органічно єдналось і з тією високою роллю, яку відігравали у формуванні політики Мазепи духовні діячі й письменники.
Важливою частиною такої духовно-оборонницької діяльности гетьмана на ниві захисту українського православ'я можна вважати також його широку й повсякчасну допомогу Православ'ю за межами України. Ця допомога була безпрецедентною за маштабами не лише для його доби, але й для подальших епох. Вона здійснювалась здебільшого на особисті пожертви гетьмана. В присвяченому Мазепі "Зерцала от писані Божественнаго" зазначається, що щедроти Мазепи для православної церкви не обмежувались тільки Україною, але виявились також і в південно-східних країнах, „в тмі невіріа отоманского”...
Мазепа за свій дар віри іншим землям не вимагає нічого для себе особисто (і навіть – нічого для України). Його дар віри – це дар без відплати. На цьому слід акцентувати, адже саме це є ключем до розуміння універсальности, всесвітности Мазепи як культурно-духовного діяча.
Дар Мазепи, відтак, звернений у далеке майбутнє не лише свого народу. Цим чинником посилюється його перспективність, його культурна парадигма,   що   скерована   на майбутнє. Майбутнє для Мазепи, відтак, категорія всесвітня, духовно-культурна, а держава є формою духовної самореалізації нації у світі, способом адекватного і гармонійного розвитку.
Саме тому Мазепа рівною мірою дбає про розвиток книжної культури, культури слова та культури матеріяльного дару.  Він окреслює значно ширшу панораму сфери застосування українського культурного феномену, ніж це робили Іван Вишенський та його послідовники. Для Мазепи Дар Слова рівноцінний   до   Дару-Дії.
"Є ще важливіші пам'ятки-сліди патронату Мазепи над православною Церквою південного Сходу. Збереглися до наших днів примірники арабської Євангелії, виданої коштом Мазепи в Алеппо, в 1708 році для богослужбового вжитку православних сирійців; передмову до цього видання написав тодішній антіохийський патріярх Атанасій, який славив Мазепу за його щедрість і мудрість, бажав йому довговічности, поручав православним мирянам молитися за нього", – М. Андрусяк.
Зауважимо окремо: турбуючись про розвиток православної духовности на землях інших держав та народів, Мазепа менш за все дбав про якісь державницькі або, ще гірше –імперські амбіції.
Гадаємо, що саме цю обставину високо оцінив Антиохійський патріярх, який славив Мазепу не лише за щедрість, але й за мудрість, вбачаючи, певне у Гетьмановому вчинкові мудрість передусім духовну, високу. Молитви за Гетьмана свідчать про саме таке трактування слів патріярха. Цікавою видається    й    євангельська    парадигма    мислення    Гетьмана,    який, перебуваючи на позиціях українського православ'я, дбав за те, щоб, згідно з Христовим словом, Євангеліє було проповідувано всіма мовами. В тому числі й арабською.
"У вівтарі грецького православного храму Собору Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі переховується між іншими дарами високої мистецької вартости образ, різьблений на срібній дошці плащаниці – Дар Гетьмана Мазепи до Божого Гробу. В особливо важливих випадках кладуть цю плащаницю у вівтарі на престіл під чашу із Св. Дарами". Цитований опис є, можливо, найпереконливішим свідченням неперебутности Мазепиного духовно-культурного універсуму в історії всього православного світу.
Важливим є також і те, що Мазепа подарував Соборові саме срібну дошку плащаниці – одну з найбільших шанованих святинь як католицькою так і православною гілкою християнства. До певною міри це також може розглядатись як символічний Дар єднання, а якщо вдатись до більш відтермінованої аналогії і порівняти Дар Мазепи з Даром славного "Даниила, земли Русския игумена", який так само до Гроба Господня приніс лампаду від усієї хрещеної Руси, то ми побачимо й духовно-історичний, обернений і в минуле і в майбутнє акт духовно-культурної дії Гетьмана. Звертання до Гробу Господня, так само, втім, як і до Собору Воскресіння, мало на меті й моління до Господа подати Україні та українському Православ'ю захист від аґресивної експансії, але крім того Мазепа, ймовірно, міг молитися, даруючи срібну плащаницю саме Соборові Воскресіння Господнього, за справжнє велике воскресіння Української Православної Церкви, яка у його часи була загороженою з різних боків набагато більше, ніж у часи Даниїла.
"Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягло особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури – в освіті, науці, літературі, мистецтві; і світ мазепинського ренесансу, ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи"... (проф. О. Оглоблин). Прикметним є акцент, що його робить вчений на неперебутності якраз Мазепиної духовної спадщини, на триванні її традиції, навіть тоді, коли   й   саме   ім'я   Гетьмана   було   під   забороною.
Така сталість може пояснюватись і потужним інтелектуальним колом, яке формувало його світоглядні засади. Першими в цьому колі були мати Мазепи, його сестри та племінниці, що були відповідно ігуменею та черницями. Зміцнювала православний світогляд Гетьмана і тривала дружба з великими просвітителями Лазарем Барановичем та Варлаамом Ясинським. Крім того, дружні стосунки пов'язували його з усіма видатними творцями духовного феномену Бароко: від святішого Дмитра Туптала до Йоасафа Кроковського. Як зауважує О. Оглоблин: "Ідея гармонії церкви й держави завжди близька серцеві Мазепи".
Феофан Прокопович, як відомо, був учнем Мазепи, зокрема щодо теорії функціонування православної держави не стільки як теократичної одиниці у світсько-маммоністському трактуванні терміну, скільки у сенсі відродження давньоукраїнського розуміння держави як структури, заснованої на засадах "християнської братньої любови". Цю ідею покладе в основу свого світогляду й Т. Шевченко, продемонструвавши спадкоємність зі світом ідей барокової доби, згідно з якими керманич у Державі-Братстві, так само як і у практиці Запорозької Січі а priori не є осердям абсолюту влади. А відтак – не є диктатором, а завжди лишається одним із братчиків, якого можна переобрати. Звісно, що таке розуміння Держави потребує винятково обдарованих, універсальних особистостей, а не як у абсолютистській Европі ХVІІ-ХVШ ст. права наслідування верховної влади за фактом народження у певній родині чи, навпаки, як в ідеології постпросвітництва, ствердження права сильного.
Мазепа, як це видно з його поезії, листів та "діярушу", справді прагнув бути лиш слугою Державі – Православному Братству, але бути слугою – будівничим та даротворцем. Ця функціональна теорія трактування повноцінного можновладця як "слуги-будівничого-даротворця" християнської громади була новою для тодішньої Европи, у якій перша особа за правом народження і самою посадою представляла сакральне начало.   Відтак, не могла, й не повинна була сходити до щоденних потреб суспільства, а тим більше повсякчас дбати про них, а не про зміцнення своєї влади. Мазепа панорамно потрактовував "братську" теорію організації Держави поширюючи її від меценатства по будуванню й відродженню Храмів до безпосередньої участі козацьких верств у виробленні рішень.
Петро І, без сумніву, зокрема в культурному пляні більше навчився у нашого старого гетьмана, ніж у леґендарних теслярських майстернях Европи.
Особливо такий формуючий вплив на особистість Петра І українського гетьмана відчувався у ранній період його царювання, коли ще молодий цар навчався у духовно-інтелектуальної еліти українців загальної культури,  формував  відчуття  допитливости  до  різних сфер  знань.
Доступність Петра для різних верств населення також, певне, мала джерелом підсвідоме наслідування звичаєвости українського державоустрою Мазепиної пори. Зрештою й сам термін, сам стан володаря як будівничого був Петром запозичений із будівничої (у всіх вимірах) по Руїні діяльности Мазепи. Зауважимо лише, що якщо Мазепа був будівничим насамперед української духовности й культури, то Петро став будівничим імперії, тобто віддав перевагу профанному над сакральним. Відомий вплив Мазепи на Петра (про величезну вагу його свідчить хоча б хрестоматійна історія з Кочубеєвим доносом) міг пояснюватись також і духовно-інтелектуальною вищістю Гетьмана від Царя яку останній добре відчував. Насправді ж відносини Мазепи і Петра були відносинами старшого і молодшого не лише за віком, але й за репрезентацією культурного багатства.
У російському, а подекуди і в европейському "мазепознавстві" його крок 1709 року однозначно розцінюється як зрада. Якщо застосувати це слово до взаємин Мазепи і України, Мазепи і козацтва, Мазепи і Держави –Православного Братства і, нарешті, Мазепи і його рідної Православної Віри, то в таких контамінаціях воно виглядатиме даниною абсурдові, адже нікого з вище перерахованих суб'єктів, з якими він був пов'язаний єдністю, він не зрадив.
З точки зору не духовної, а матеріально-буттєвої він вчинив нелогічно і непослідовно промінявши свої статки та соціяльне становище на злидні й поневіряння.
Але з точки зору його світоглядного універсуму, який добре втілився у екзистенційних мотивах його поезії, він не мав вибору, щоб вчинити інакше. Він відчував себе відповідальним перед Братством, відповідальним перед Господом, який дав йому можливість бути гетьманом не для задоволення власних потреб, а для того, щоб до останку служити тій країні і тим людям, якими він править.
Іван Мазепа був православним у справжньому розумінні слова.

Далі буде

Євгенія ЛЕЩУК
Жабокрики

Де очерет  шепоче щось світам,
Де не минути магії  і зваби,
На всій Волині завжди тут і там
На берегах скрізь царювали жаби.

Лишень майне крилом своїм теплінь,
Лишень зі сну скресають білі ріки –
Колишуть землю й неба голубінь
Весною на Волині – жабокрики.

Тоді не треба скрипки, ні цимбал,
Не треба йти нікуди на музики –
Лишень сідай у берегах на вал
І  до півночі слухай – жабокрики.

Таке мистецтво! Стільки в нім щедрот!
І хоч озерця тут і невеликі,
А як тактовно кумкають, без нот,
І звеселяють душу жабокрики.

Де очерет шепоче й комиші,
Зберіте, люди, кошти невеликі
Й для лікування нервів і душі
Воздвигніть санаторій „Жабокрики”.

І скільки тут народу не жило,
Та жаби штамп лишили свій навіки,
Бо жаби знаменують те село
Чарівно-мелодійно – „Жабокрики”.
 
 

Бруно ФЕРРЕРО

Найліпше вино

Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здивування і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов’ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те що самі жили убого, відрядили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячитися батькам.
„Чи міг би я щось для вас зробити? – спитав він. – Щось, що принесло би вам радість”.
„Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, - відповіли старенькі. – Однак, якщо хочеш  зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті...”
У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке  вино. Він наповнив баклажку, яку носив із собою, і вернувся до хати.
„Ось мій подарунок, -  сказав він батькам. – Це баклажка вина для вас”.
Батьки покуштували той напій, але крім смаку води не відчули нічого.  Та вони усміхнулися до сина і подякували.
„Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку”, - пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість  свого сина.
Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились.  Наче та вода мала у  собі якусь чудодійну силу.

Існує чудо „вдячности”. Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються  удень і вночі. І  ніколи не чули слова „дякую”.
Сказати „дякую” – це не тільки питання доброго виховання.  Це означає сказати комусь: „Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш”.
Однак у світі так багато людей, що залишаються невидимі.
 

ПРИГОДИ ЯБЛУНЬКИ

Двоє дітлахів ішли сільською дорогою повз садок. Був то старий яблуневий сад діда Панаса. Той любив дітей і радо пригощав малих золотими плодами тіточок-яблунь. З-за тину звисали гілки, рясно вкриті сонячно-жовтими яблуками.
–  Максимку, я хочу яблучка! – попрохала дівчинка. Хлопчина зірвав два – собі й сестричці. Діти поласували, а недогризки кинули обіч шляху в траву.
Навесні до світла потягнувся маленький тендітний пагінчик. То була я, маленька яблунька. Тяжко мені прийшлося: спочатку трава глушила, потім капосна коза ледь не з'їла, хлопчаки-вередуни хотіли на дубця зламати. А взимку – то взагалі жах: мороз колючий і зайці куцохвості схрумати не проти. Ледве я наступної весни дочекалася.
Йшов якось тією дорогою чоловік. Побачив мене та й каже:
– Гарне деревце.
Наступного дня він повернувся, викопав мене і пересадив на інше місце, до свого саду.
Спочатку я сумувала за своєю левадою, потім прийнялася, рости почала. І добре ж мені було тепер у садку: ні кіз, ні бур'янів, ні забіяк-хлопчаків. Те літо не дощове випало, проте садівник поливав мене, ґрунт обкопував і збагачував. Якось на мене була попелюха напала, якби деінде таке лихо трапилось, то я б засохла, а так він покропив чимось і вона зникла. А восени я вже висока-височенька вигналась. Отак я й перезимувала.
А навесні трапилось лихо. Прийшов мій любий господар і зрізав мене, жодної брунечки на стовбурі не лишив, а потім підживив під кору якусь бруньку з іншої яблуньки. Усміхнувся мені:
– Солодкі плоди на тобі родитимуть.
А я заплакала гірко-гірко: які вже тепер плоди? Не цвісти мені довіку, хоч отак бери та вмирай.
–  Ото нерозумне дитя, – промовила стара яблуня. – Ти ж була дичка. Які з тебе плоди? Малі та кислі. Ось наш хазяїн і прищепив тобі бруньку від сортової яблуньки, з великими й солодкими плодами. І думати не смій, щоб засохнути! Тільки тепер твоє життя й починається.
Сонечко пригрівало ласкаво, продзвенів веселий весняний дощик, і мені так захотілося жити, жити, радіти весні... й рости!
– Дякую, що дозволила мені жити в тобі, – промовила моя прищепа й розпустилася. — Ми з тобою тепер одне ціле.
До неба потягнувся маленький радісний зелений пагінець, він бадьоро наспівував тендітними листочками: "Живу! Живу!"
Я звикла до моєї прищепи, полюбила її, ми зрослися з нею так, що й важко було сказати: де я, а де вона. Наш пагін усе ріс, ріс, простягаючи до сонця зелені долоньки.
За три роки я зацвіла. Біло-рожеві квіти рясно вкрили мої гілочки.
– Ти як наречена, – сказало сонечко.
– Як хмаринка на світанку, – продзвенів дощик. А соловейко навіть присвятив мені пісеньку:
Як мережна сукня панни, Білий цвіт тебе вкриває. Я тобі, царівно гарна, Серенаду цю співаю.
І цілий вечір лунав солов’їний спів, я була щаслива-щаслива, найщасливіша у світі. А в серпні на мені було два золотих яблука, великих-превеликих і чимось схожих на сонце. Я була така горда. Господар сказав:
– Як би ти вчилася в школі, я б поставив тобі "відмінно".
З тої пори минуло багато років. Скільки разів навесні я вдягала квіткову сукню, а восени радувала хазяїна плодами! Я стала великим крислатим деревом.
Ось зараз, притулившись до мого стовбура, сидить молода жінка, донька господаря. Надворі спекотно, літо ж, а в затінку мого віття – затишна прохолода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Ми разом росли з нею. Тепер вона живе далеко, в місті. Але приїжджаючи до батьків у гості, приходить і мене навідати. Колись вона любила посидіти на мої гілках помріяти. Тепер погратися до мене прибігає її синочок.
–  Яблунько, я так тебе люблю, – шепоче жінка – і дякую за твої солодкі яблучка.
Дякую Тобі, ласкавий Боже,
За любов і диво незбагненне:
Ти створив для мене день погожий,
Пані яблуню і яблука для мене.
– Матусю, ходімо на річку! Будь ласка, ти ж обіцяла! – гукає хлопчина.
–  Гаразд, іду. Ось тільки яблук візьму, – вона кладе до торбинки кілька яблук і шепоче мені. –До побачення, яблунько!
Хто знає, може, з тих моїх сонячних гостинців теж десь виросте яблунька... І в неї будуть свої пригоди.

Кожна людина без Бога схожа на яблуньку-дичку: скільки б не тягнулась вона до сонечка, скільки б не вкривалася рясним цвітом, а солодких плодів не дочекаєшся. Біблія каже, що "всі згрішили і позбавлені слави Божої" (Рим, 3:23). Тож усі наші добрі вчинки, ніби яблука з кислиці – терпкі від гріха. Тому Господь хоче до кожного серця прищепити нове, святе й незаплямоване злом життя Ісуса Христа – "Хто поєднується з Господом, той є один дух із Ним" (1 Кор. 6:17). Лише тоді наші плоди будуть запашні й солодкі. "Бо ми – його творіння, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед призначив, щоб ми їх чинили" (Еф. 2:10).

Зоряна ЖИВКА,
Студентка ІІ курсу Маґістерської програми з історії й теорії літератури та компаративістики при Національному університеті Київо-Могилянської Академії. Належить до літературного об’єднання „Радосинь”
 

Українська парафія в Батурині

Наш автор Володимир РОЖКО надіслав до редакції запис своєї розмови з настоятелем єдиної в колишній гетьманській столиці  Батурині парафії Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП о. Романом КРИВКОМ. Пропонуємо читачам фраґменти з цього імпровізованого інтерв’ю.

– Отче Романе, знаю що Ви родом з Галичини, як сталося, що Ви в Батурині засіваєте золоте зерно святого Українського Православ’я?
– Народився я в с. Лука Городенківського району Івано-Франківської области.  Закінчив сільську школу, а  духовну освіту опановував ще з дитячих літ в місцевому храмі, далі – в Ніжинському Духовному училищі, Київській духовній семінарії.
Рукоположений світлої пам’яті владикою Никоном 1999 року в церкві св. Параскеви в Чернігові, спершу там і служив, а тепер шість років очолюю парафію у Батурині.
– А як було засновано парафію Покрови Пресвятої Богородиці в Батурині?
– Під час відвідин владикою славного Батурина парафіяни виявили бажання мати свою національну православну Церкву. Владика посилав сюди священиків, однак через прямий тиск, шантаж і погрози з боку місцевих слуг московського церковного імперіялізму вони змушені були залишити Батурин. Адже вони в Бахмацькому районі  посіли 21 парафію, а в Батурині храм Воскресіння  Христового, Крупницький манастир, який перетворили в основний бастіон, звідки ведуть аґресивну антиукраїнську пропаґанду.
 – Розкажіть більше про історію парафії Покрови Богородиці.
– Парафія заснована була ще в часи гетьмана Івана Мазепи. Тут був ним побудований храм, який до 1708 року був його церквою – сповідальнею, а її настоятелі – духівниками гетьмана. Московські варвари 1708 р. знищили святиню, як і увесь Батурин, перед тим усе пограбувавши.
1789 року храм відбудовано, а 1939 року „совєти” знову знищили святиню. Там, де стояв вівтар, побудували водонапірну вежу. Від церкви  лишилися тільки рештки церковно-парафіяльної школи, яка на день мого приїзду до Батурина в 2000 році світилась виламаними вікнами та дверима, заповнена тоннами сміття і бруду.
Для національно свідомих жителів Батурина 2000 рік став роком початку духовного відродження. Ми разом звільнили занедбане приміщення, яке стоїть на балансі музею-заповідника, від сміття, бруду, накопиченого тут роками, а я власними руками зробив всі необхідні для Богослужіння церковні предмети, чаші, хрести, вінці й інше. Перед кожними виборами нам обіцяли допомогу у відбудові храму, навіть залили фундамент, одначе на цьому все і скінчилося. В підвальній вцілілій частині школи обладнали храм, розпочались Богослужіння, але відсутність будь-якої допомоги в побудові Церкви потягла за собою зневіру – парафія почала зменшуватися.
Окрім того, на людей діє рознуздана московська аґітація, і я б сказав, запекла українофобія. Ігуменія Крупницького манастиря Дорофея, приміром, весь час повторює: „....нету никакой незалежной Украины и её церкви, а трагедия Батурина надумана»... Настоятель церкви Воскресіння Христового (колишня церква-усипальниця гетьмана Кирила Розумовського), роздаючи „молитви за В. Януковича”, коментує віднайдення під час археологічних досліджень решток замордованих москалями батуринців: „....це такі ж  самі єретики, як і в Покровській церкві, вони теж католики, сектанти, розкольники...” І з якою ненавистю те виголошується безліч разів...
– А як на все це реаґує влада?
– З боку місцевої влади маємо найбільше моральне сприяння. Голова селищної ради М. Іващенко свого часу був ініціятором реєстрації та відновлення нашої парафії. Одначе від комуністів і кучмістів місцева влада отримала в спадщину суцільну руїну Батурина.  Лише завдяки нинішньому Президенту Віктору Ющенку  мені було придбано хатину-напівруїну, побудовану 1917 року, а таких розвалюх в Батурині переважна більшість... То що може зробити місцевав влада?...
Нині ж, коли розпочалась відбудова пам’яток Батурина та створення заповідника „Гетьманська столиця” , церкву-сповідальню гетьмана Івана Мазепи... „забули” внести до списку пам’яток при подачі його до Кабінету Міністрів України.
 – Отче Романе, чи настане загальне національно-духовне відродження Батурина?
– В Батурині діє осередок „Просвіти”, який очолює моя паніматка Валентина, родом полтавчанка, я і наша чотирирічна донечка Іванка належимо також до просвітян.  Власне, все національно-духовне життя колишньої гетьманської столиці розгортається завдяки парафіянам з „Просвіти”. Наша церква – це духовний осередок національного відродження в Батурині. Тому шовіністи, місцеві малороси та їх високопоставлені покровителі роблять все, щоб нас тут не було.
За нашої ініціятиви відбуваються хресні ходи в день трагедії Батурина до хреста на Гончарівці, поминальні служби за спокій душ покатованих батуринців, освячення води на річці Сейм на Водохреща, панахиди за спокій душі Великого Кобзаря в Шевченківські дні, поїздки до Крут, де загинули наші юні герої-вояки 1918 р. під час бою з червоною московською навалою, різдвяні вертепи і колядки, які вперше змогли побачити і почути в Батурині після стількох років неволі і забуття.
– Знаю, що Союз Українок Західнього Сіднею Австралії запропоновував допомогу Вашій парафії...
– Ми дуже вдячні українцям із Західнього Сіднею, членам управи інституту Дослідів Волині у Вінніпезі (Канада), подружжю Степану і Ользі Хроль з Вінніпеґу за їх фінансову і моральну допомогу.
– На столі паперові ліхтарики – то Ваша робота?
–  Ці паперові ліхтарики, на яких Богородиця з Дитям, молитва, Хрест – пам’ятник і слова Т. Шевченка, – з запаленими маленькими свічечками кожного року в день трагедії Батурина ми пускаємо за течією Сейму. Вони символізують ті дошки-плити, на яких московські зайди пускали за водою свої покатовані жертви.
Хочу, щоб   під час 300-ліття кривавої трагедії Батурина ми пустили  за течією Сейму кілька тисяч таких ліхтариків.
Сподіваюся, що відбудуємо церкву Покрови Богородиці, що українська молодь  знатиме правдиву історію Батурина і своєї Батьківщини, рідної Церкви.

 
ЗУСТРІЧ У КИЄВІ
Любомирі Крупі, Богуславі Гринів, а також Юрієві Крупі

І янголам в ті дні
                      мабуть
по Києву радо ходилось
коли свободи нап’ялись
        вітрила
коли заспівала бандура

янголи й люди
волю гукали
хвилями світло
                          бурхало
так і вас хоронителі два
припровадили
до вселенців зимівника
між домів на узвишші

із вами світло
піднялось по сходах
розсунувши примарність
                                   кам’яну
ступили на поріг
звістительки про радість
запевнюючи зустріч безперечну
на небі наче почалося
щось писатись
прозорими й неявними
                                словами

до столу сіли ми
і янголи із нами
 

страви прості
коло ясне сотворили

відкрився раптом жовтий
шляху поворот
велике дерево на пагорбі
як у Моне
на Десятинній

за поворотом небо
ще заховане
являється
і звідкись знаємо
уже нова
причастя чаша
                         Грудень 2003

Російська імперія зазнала кривавого перевороту. Вона втратила честь і славу,  але залишилася імперією. Червона „імперія зла” зазнала ганебного банкрутства, яке розповзлося по світу.  Але банкрутство не визнала за поразку і силкується далі  здаватися  імперією. Її вождь рівняється на Грозного і Сталіна, що ввійшли і в історію своєю безвідповідальністю, але залишили школу оприччини і невизнання права іншого. Звідси – ворогування з усіма сусідами і мова диктату в дусі старої політичної культури. Нині сліпий не бачить, що Росія провадить психологічну, політичну й економічну війну проти сусідніх народів, передусім проти „меншого брата”. Всупереч мудрості прислів’я: „ламать – не строить”.
 
З Новим роком Вас, начальник холодної війни!
Чого можна побажати наступальному матеріялістові? Ви моментальник в дусі часу. Для Росії, може, це й добре: Ваш момент промине – і в пам’яті нащадків залишаться з вашим іменем газові атаки – на тому місці, де історія давала шанс і пропонувала змінювати напрям.
Але це і погано – для народу, змушеного знову йти блудною дорогою.
А Україну Ви відштовхнули від Росії так далеко, як не зміг жоден російський цар. Все таки Ваша школа сили – має чисто неґативний характер. Особисто я проходив цю школу в Пермських політлаґерях – то добрий гарт протверезіння. Ось і Україна, не без Вашої допомоги, повертається нарешті до себе після довгої сплячки. Ви відмежували від нас свою країну глухою стіною лжі і нерозуміння. Це небезпечно – в часи падіння бар’єрів і мурів!
Величаю Вас  громадянином начальником не тому, що Ви маєте якийсь стосунок до громадянського суспільства, а  лише  тому, що в зоні так було заведено. Та й хочеться поділитися думкою зі своїми російськими со-узниками, що їх Президент і є громадянин-начальник суворого режиму. Але – щоб  були високими і не втрачали надії.
Добрі люди є в Росії, але всі  пригнічені і зрівняні в мовчанні під вашою владою. „Народ безмовний”, як казав Пушкін. І навіть гімн безмовний – під гудіння старої мелодії.
До речі, багато літературних творів українських „зашмонали” сибірські начальники „щоб тихо було”. На мою спробу розшукати конфісковану в 1978 році поему „Дзвони” у Пермі надійшла глуха відмова, з якої видно, що слідів перебування згаданого з/к в Росії  не було і нема. І це теж можна зрозуміти, в  країні ҐУЛАҐу: тут мільйони життів у безіменних могилах – і всі мовчать.
В язичницькій свідомості начальників історичного елементу і пам’яті минулого нема.  Але ми, християни, юдеї, мусульмани пам’ятаємо всі роки, всі „знищені методом спалення” книги і рукописи, усі слова, за які давали тюрму і карцер, і всі могили під снігом.
Скільки вождів проходило просторами колишнього СССР, а в історії залишилося те, що записали християнські мандрівники чи посли до Батия, Тамерлана, Сталіна.
В імперії  ҐУЛАҐу все вкрите снігами. Але культура зберігає сліди назавжди.
Пригадуєте пісню:
  Дети разных народов,
  Мы мечтою  о мире живем…
Вона була близькою, та пісня, усім в’язням імперії зла.  Хоча усіх судили „за ворожу і терористичну діяльність”, ніхто з них не зазіхав на життя і долю Росії, ні на російський газ, ні на російський ліс, ні на російський сніг. Ні  вояки Української Повстанської Армії, ні Лісові Брати Прибалтії, ні вільнолюбні кавказці, ні японські полонені червоного царя.
„В эти грозные годы” усі ці полонені справді жили мрією про мир і справедливість, тільки щоб якнайдалі від „визволителів”. Але начальники в їхніх очах і в серцях читали цю „злочинну” мрію – і протиставили їй свою непоступливу ненависть до „клясових ворогів” і „противників проґресу”. Ненависть і безпощадність.
Ви пишаєтесь тим, що Вам дісталася спадщина СССР.  Я співчуваю Вам, як полоненому тієї спадщини, набагато важчої, ніж нафта, газ, вугілля і ракети разом взяті.  У цій спадщині захований величезний потенціял аґресії,  котра переозброюється, замість того, щоб роззброюватись.
У цій скруті могла б допомогти Православна Церква, заснована на Святому Письмі, на мудрості очищення і покаяння.  Але коли взяти ту Церкву на озброєння, як це робите Ви, то вона стає знаряддям експансії і грає ту саму ролю, що і „єдино правильна” ідеологія.
В Новорічну ніч бажаю Вам тієї ясности, котра відкрилася старозавітному пророкові Авакуму, і яку він накреслив на скрижалях – для нагадування прийдешнім:
4. Ось серце горде не буде мати спокою, а праведний буде вірою своєю жити.
5. Гордий чоловік схожий  на вино, що граючи, не швидко втихає; він розширює серце своє, неначе те пекло. І як смерть, він усе голоден; він загортає всі народи, загарбує всякі племена.
6. Та хіба ж вони не зложать про нього приповідку, хіба ж не будуть приспівувати на сміх: Горе тому, хто збагачує себе на своїм – ніби воно надовго? – та хто обтяжує себе закладами!
8. Так як ти грабив многі народи, ограблять і тебе всі остальні народи за пролив крови людської, за розорення країни, міста й усіх осадників його.
9. Горе тому, хто несправедливо добро для свого дому наживає, щоб звити гніздо собі на висоті й там забезпечити себе від біди!
10. Неславу придумав ти свойому дому, вигублюючи многі народи, й накликав  гріх на душу свою.
15. Горе тобі, що подаєш ближньому напій з домішкою твоєї злоби, і впоюєш його, щоб бачити сором його.
16. Та самий ти заситив себе стидом замість слави; пий же й ти та покажи наготу…
Книга пророка Аввакума, гл.2.
Дуже сучасне читання на Новий рік.

Колишній в’язень Пермського концлаґеря ВС-389/36
Євген СВЕРСТЮК
 
 

Кожен є відповідальний

Думалося, держава розквітне, а разом з нею розквітнуть і люди. Тепер бачимо: щось вдалося, а щось ніяк не виходить.
Та свою нову надію не втрачаємо, бо віримо в наш розумний і працьовитий народ і нашого Президента, який випромінює любов до людей, до землі рідної. На жаль при комунізмі ми звикли, щоб нами керували, за нас думали і вирішували. Отож тепер люди вимагають:  дай, дай, дай...
Скільки серед нас є здатних витерпіти матеріяльні труднощі заради вищої мети, не піти на торги зі своєю совістю?  Хто зараз, перш ніж чогось вимагати від України, запитає в себе: "А що я зробив для України?" Чи хоч словом захистив її від чиїхось образ? Чи навчив дітей своїх бути патріотами, не зневажати своє? Чи, може, хоч сміття не вивіз у річку, в ліс, у поле?..
Ця тема любови до свого, рідного знову на першому пляні. Дуже рельєфно проступає вона в кремлівській газовій війні. Вони мстять Україні за наш Майдан, за обраного нами (всупереч волі Путіна) українського Президента, за прагнення нової влади вирватися з орбіти Москви. За прагнення увійти в Европу і НАТО. Москва  і далі демонструє,  що право  сильного – це її головний арґумент у міждержавних взаєминах.
І ось показова реакція на газовий конфлікт з боку деяких наших політичних сил напередодні виборів до Верховної Ради. Комуністи, соціял-демократи на чолі з екс-президентом з  Житина (10 км від Рівного) Леонідом Кравчуком (блок "Не так"), Партія реґіонів (Янукович) винуватять у всьому нинішній  Уряд і Президента.
 Складається враження, що вони керуються принципом: чим гірше нам, тим краще для них. Лукаво помовчуючи, що насправді помагають поборювати Українську державу й інтереси  української людини.  Такий  от своєрідний  підхід демонструють наші малороси і безрідні хомки.
 Звичайно ж, газову атаку Кремля слід розглядати в контексті наших виборів.  Москва хоче вплинути на їх результат невдоволенням людей нинішньою владою. Тепер вона вибирає собі „компаньйонів”, які гасають ледь не щодня до Кремля. Що вони обіцяють кремлівським проводирям, невідомо. Але здавен відомо – "Москва слезам не верит". І обов'язково за свою „дружбу” щось вимагає.
Та хоч як важко, але  потужно живить душу усвідомлення того, що наша нація прозріває, мудрішає, стає дедалі впевненішою у своїх силах.  Їй уже не загрожують ні газові російські провокації, ні депутати, які служать чужим інтересам, ні бандитські „Реґіони”... Знаєте, щось таке з’явилося в нашому житті, що переконує: народжується нова, сильна, справедлива, з почуттям власної гідности держава. І за це варто терпіти і боротися.
Семен КАЧАНІВСЬКИЙ
с. Колоденка, Рівненщина
 

Найвища пора – жити для України

Довге, аж надто довге поневолення українського народу, дало  себе знати, вплинуло на психіку, на менталітет. Понад сім століть Україна не мала своєї національної держави. Весь цей час принизливого поневолення (поляками, москалями, німцями, австріяками, чехами, словаками, мадярами, румунами...) наш народ різними доступними йому способами боровся за свою волю і державну незалежність. На жаль, ця визвольна боротьба мала переважно локальний, реґіональний характер, тому, навіть не розгорівшись добре, була жорстоко, з пролиттям невинної крови, огнем і мечем, придушувана... Правда, деякі рухи розгорялись і розливались по всій Україні (Богдан Хмельницький)...
Кожен окупант України, як не прикро нині про це говорити, завжди знаходив серед українського народу (аборигенів) коляборантів, які за певну винагороду, вигоду, за "юдині срібняки", допомагали напасникам поборювати свій, миролюбивий за своєю природою і богобоязливий народ.
Коли в 1918р. склалися сприятливі революційні умови, була проголошена Українська Народна Республіка (УНР) (чомусь аж ІV Універсалом) на чолі з відомим істориком М.Грушевським. І на жаль, у цей доленосний, історичний час не знайшлося жодної принципової, ідейної і рішучої людини, яка зуміла б об'єднати, сконсолідувати весь народ навколо самостійницької ідеї – створення Незалежної і Соборної Української держави. Чим це все закінчилося? Відомо. Ми знову опинилися в "дружніх" обіймах захланних, ненажерливих сусідніх держав.
І, нарешті, несподівано знову настав сприятливий час: розвалилася імперія сатанинського зла – Совєтський Союз. На його руїнах утворилось декілька незалежних держав. 24 серпня 1991р. проголошено незалежну Українську державу. На перший погляд, народ, нарешті, одержав те, чого стільки років, цілими століттями добивався, про що так довго мріяв.
На превеликий жаль, не так сталося, як гадалося. До влади, вже за інерцією, прийшли не патріоти українці, а різного роду колишні партноменклятурники, хоч і громадяни новоствореної України. Тому, власне, розвиток держави пішов за старими, ще совєтськими правилами, а аборигени цієї землі залишилися лише безмовними, безправними глядачами тих ненаціональних перетворень. А  першим президентом скоро  був обраний саме такий невиразний скороспечений українець...
Президентські вибори 2004 року закінчились явною фальсифікацією. Це стало тією останньою краплею, що змусила народ піднятись – добиватися правди і справедливости. Помаранчова революція завершилась переконливою перемогою. Народним Президентом став  обранець всеукраїнського Майдану Віктор Ющенко.
Чому і для чого люди доброї волі вийшли на Майдан з протестом спочатку в Золотоверхому Київі, а відтак і по всій Україні? Це, вважаю, був крик душі проти явного свавілля кучмівського корумпованого, нестерпного і обридлого всім режиму, який так безцеремонно сфальсифікував президентські вибори 2004р...
Тепер люди, пересічні громадяни, раділи і пишалися тим, що після довгих поневірянь маємо вже вільну Україну, що невдовзі станемо гідно серед передових демократичних держав Европи. Україна на деякий час стала центром уваги всього цивілізованого світу. Це піднімало дух і вселяло впевненість і віру в майбутнє.
Але тут на думку приходять чиїсь мудрі слова: "Революції задумують ідеалісти-просвітителі, здійснюють їх фанатики, а їхніми плодами користуються негідники".  Чимало спостерігається  такого в нашій сьогоднішній реальності, що дає підстави остерігатися такого розвитку подій.
Думаймо, рятуймося, щоб не втратити те, що з таким трудом і такими великими жертвами завойовували. Хай Всевишній нам допоможе стати, нарешті, вільними, незалежними у своїй українській Україні.
Найвища пора подумати і проаналізувати - куди, в якому напрямку буде розвиватися наша держава?
Вже найвища пора нам, українцям, думати по-українськи, і жити для української України.

Роман ЗАГОРУЙКО,
командир бойового відділу УПА, багаторічний політв’язень, член Комітету 15-ти, який керував повстанням каторжан в Норильську у 1953 р.
 

Юрій ВІВТАШ
Ракурс опускання вниз

Дві майже знакові події, і то одночасно, відбулися в химерній посткомуністичній  квазіукраїнській  дійсності: по-перше, сумно відомий погромник клерикал-кримінальник „митрополит Мефодій” разом зі своїми „братками” викинув на сніг „европейської столиці”, „центру  східнослов’янського світу” тощо, а саме – на Володимирську гірку Київа, в 50 метрах від будинку МЗС, - вартісну бібліотеку редакції газети „Наша віра”, яка між іншим, включає поважну „Енциклопедію українознавства”, видану зусиллями діяспори в Парижі, та інші науково-релігійні й мистецькі раритети, матеріяли  й архіви редакції. Друга подія – це повідомлення достойного речника Евросоюзу, що державу Україну можливо буде прийняти до складу угруповання не раніше, аніж за 20 років.
Яка синерґія і який кондуїт в двох подіях виходить – і то все напровесні!
Прикро, звичайно, що всі ми з вами, але ж головно посткомуністична номенклятура, і цього разу не пройшла суворо-прискіпливий „фейс-контроль” на  демократичність та не-злодійкуватість. Але хто сказав, що у поважне товариство беруть лишень за солодкі експортного варіянту співи, за очі волошкові, за чорно-задумливо-замріяні очі, часом оченята хитруваті і – інфантильно телячі.
Віддавна, ще з часів „СЭВ”  та ГДР з наклейками  пам’ятного „Спутніка” пам’ятає Европа випадки про вкрадені „яппі-комсомольцями” в „їхніх” готелях срібні ложки! Був навіть випадок (про нього писала колись „Комсомольская правда”), коли хтось з юної комсомольської номенклятури хотів поцупити для господарства і біде.
А яке поле діяльности відкрилося б зараз. Не кажучи вже про викинуту електроніку на смітниках, блищать европейські міста бронзовими і мідними ручками. І який би розмах настав для безмежного продажу дідівських орденів чи бабусиних прядок!
До чого мовиться тут така, з погляду  сьогоднішніх підрослих „яппі” – запізніла „антісовєтчина”. Та до того, що вино хоч вже й ніби молоде, а міхи старі і голий-таки король!
Як не імітуй часом ревну побожність десь в соборі св. Петра чи в час Великодня, але „митрополит  Кудряков” з компанією таки соціяльно ближчий, зрозуміліший, він більш „свій”, аніж вчений і скрупульозний  архиєпископ Ігор Ісіченко та редакція газети „Наша віра” на чолі з головою Пенклюбу Є. Сверстюком – чужий там дух, „не наш”... А коли так, то й викинути їх можна і треба!
Все ж напевне зрозуміло, що новопостала держава, до того ж нібито „кандидат до ЄС”, перебуває  під пильною увагою не лише дипломатів та нечисленних закордонних кореспондентів, але й непомітних з вигляду численних гостей (і не гостей) „моніторщиків” та й супутників стільки літає... Світ на лихо чи на щастя прозорий: ані виготовленої  бомби, ані розгромленої високо толерантної світового рівня газети, тим паче в столиці, на високій горі – від  демократичної спільноти не сховаєш. Взагалі погром „Нашої віри” (з огляду на те, що це за газета!) і карикатура на пророка Магомета – в суті речі в чомусь подібні – бо в обох випадках це  витончено-кваліфікована провокація з далекосяжними наслідками і метою.
Не в останню чергу і проти справді демократичних европейських сил і постатей в діючій українській владі...
А майстрами і організаторами таких витончено-підступних багатоходових дій завжди виступають професіонали.
Як таку країну можна брати до нас, з такими замашками, зокрема,  щодо чи не найголовнішого в демократичному  механізмі – „вільної преси”, як їй можна вірити? – запитає, роблячи можливо дещо гарячкуватий висновок, якийсь високий еврочиновник, розглядаючи в інтернеті  чи на службовому столі фото з викинутими ящиками архівів української  релігійної газети, з викинутими книгами на Володимирську гірку. Як тут можна говорити про подальші транші, гранти та квоти, преференції для них? Задумався... І формально матиме рацію. Бо він ніколи не жив в Україні і не знає її як глибокого добра, так і старого  немічно-немитого зашкарублого зла, накопиченого за століття колоніальної залежности, а особливо  за роки більшовизму.
Загалом же жанр нібито витонченого знущання над редакцією газети „Наша віра” з боку політичної бісівщини можна умовно визначити як „баль-забаву в лєнкомнатє”.

* Яппі (англ.) – інтернаціональна порода молодих гарно одягнених кар’єристів-циніків, можливо й комсомольського походження.
 
 
По правді нашій нам воздасться

Різні політичні сили сьогодні  „нюнькаються” з виборцями.  Та це не додає нам ясности.
Гадаю, що 43% підтримки нашого Президента – замало для стабільности в країні. Але ж більшість людей бажає стабільного розвитку!... То куди ж поділися дріжджі,  покладені в тісто рік тому? І як видно, частина солі, що на неї сподівався Президент, виявилася несолоною. Тут. звісно, попрацювали колишні друзі, яким кортіло мати власного кишенькового президента. Коли ж з того нічого не вийшло, почали підривати його авторитет. ..
Але народ не має права помилитися, бо нам усім це вилізе боком. Пророк Ісайя говорить: „Горе тому, хто зло називає добром...” (Іс.5:20).
Держава – це оркестра, де музики грають під орудою дириґента.  Хай навіть котрийсь із музик уявляє себе здібнішим за дириґента, але поки ти музика, скоряйся дириґентові, інакше ні музики, ні оркестри не буде!
Народ обрав главу держави – і це маємо сприймати однозначно, як дійсну реальність. Отже ті, хто намагається вкоротити повноваження Президента, насправді хочуть вкоротити повноваження народу.
Не забуваймо й те, що наш народ пережив геноцид. В нього в’їлася звичка до сидіння припнутим на ланцюгу. І тепер, коли ланцюга немає, у багатьох може виникати відчуття безвладдя.
Ясна річ, наш Президент міг би оточити себе опричниками і силовим способом поставити все на місце. Але він християнин і прагне після сімдесяти літ безбожжя відродити християнську мораль, пом’якшити грубість людських стосунків і жорстокість наших сердець, так, щоб і ті, хто противиться, змогли існувати у Господа Бога.
Тож хіба не повинен увесь український народ стати главі держави в цьому на допомогу? А Церква особливо повинна підтримувати прагнення народу і глави держави до миру і справедливости. Бо Господь дасть нам по правді нашій. „Для милосердного ти являєшся милосердним, для чоловіка звершеного – звершеним. Для чистого являєшся чистим, а від лукавого – Ти одвертаєшся. Ти бо спасаєш народ бідолашний і принижуєш очі гордих” (Пс. 18 : 25 - 27).

Людмила ОГОЛЬЦОВА,
Донбас
 

ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ СОВІСТИ

4 лютого 2005 року сталася подія , символічна вже тим, що вона збіглась із затвердженням у  парляменті нового уряду України: ватага розбійників на чолі з отаманом в одязі митрополита погромила редакцію відомої релігійно-культурологічної газети “Наша віра”, силою викинула з храму священика і захопила приміщення.
Звичайно, діялося це з участю “юриста” і при потуранні міліції.
Чому ця страховинна подія не мала резонансу в суспільстві, незважаючи на те що провокація проти нової влади була очевидною, а імена потерпілих – надто відомими?
На наш погляд тому, що знайшлося легке пояснення - як вода, щоб умити руки: “це внутріцерковний конфлікт”.
За останні десятиріччя в Україні відбувалося чимало страшних і безбожних злочинів, обійдених органами правопорядку, бо це “міжконфесійний конфлікт”. Преса теж умиває руки: є  готове пояснення!   Хай самі собі розбираються, адже там у них є свої закони.
Загальноприйнята думка, що оздоровлення і очищення суспільства починається з духовного оздоровлення, у нас деклярується, але при цьому не пов’язується з відповідальністю за стан церкви, котру часто використовують хитрі темні ділки.
Світ кримінальний знає правило: заготовити легке пояснення плюс прикриття ”юристом” – і сміло йди на ризиковане діло!
І справді, ніхто не вичислює професійних злочинців, які інфільтрувалися в церкву, свого роду, “підприємство з обмеженою відповідальністю”. Здавна в цьому “підприємстві” діє сувора відповідальність моральна і сувора дисципліна. Але в посткомуністичному суспільстві це зруйновано й розмито – ні тобі церковної відповідальности, ні кримінальної. Саме в цьому тихому болоті чорти водяться і залюбки облачаються в рясу.
Телебачення любить благосні ідилії на релігійні теми. Преса любить описувати обряд і показувати динаміку росту “конфесій”. При цьому ніхто не завдає собі клопоту запитати: “а що то за  “конфесії”, коли всі вони  православні, один обряд і одна віра, от тільки одні керуються центром з Кремля, інші відмовилися від такого керівництва, а треті – тієї ж віри, тільки “автокефальні”?
І ніхто не поставить  гостре питання: а коли відокремити Православну Церкву від політики, то  що будуть являти собою “три конфесії”?
І ще резонне питання: а чи нема там вовка в овечому стаді? І що робитиме вовк, знаючи, що   його не назвуть вовком і пальцем на нього не покажуть?..Отже, він робитиме те, що робив  4 лютого 2005 року: він оточить себе баранами, які вірять тільки у вовка і вчаться вити, і поведе на вовче діло.
Усе це люди бачать і відсторонюються і від такої церкви, і від такого стада, і від “внутріцерковних справ”.   А по суті то відступництво від церкви  схоже на те, що було в 30-ті роки.
Ось чому, коли на прес-конференції 10 лютого 2005 року було названо “владику Мефодія” – В.Кудрякова вовком, який   показав зуби, оборонців не було, але й викривачів не було. Тихенько сидів, ховаючись від телекамер, його  “архимандрит” Дамаскін. Міліція знає, що у нього два документи: один документ юриста, що дає йому якийсь імунітет, другий – довідка з психлікарні, що дає йому захист.
Але ще більший захист дає ряса: наше напіврелігійне, напівбезбожне суспільство прокліпає дрібне богохульство, проковтне зневагу Святого Духа, але соблюде поштивість до ряси!
Подивіться на фотографії кавалерів і кавалерствуючих дам, яких “святив”  той самий Мефодій у церкві св.Андрія: безбожність на обличчях аж світиться. А на Мефодія з кропилом вони дивляться так, наче він їм святить новенького Мерседеса! І вже будьте певні, що вони дадуть вовкові дах і кинуть кістку.
І де ті  правдолюби, що вовка називають вовком, барана – бараном, а лицеміра – безбожником – і висміюють гармонію між вовками і вівцями?
Їх будуть вчити:”Ви не розумієте, що говорити треба “не так”. Говорити слід м’якше. Адже у вас немає письмових доказів, що вовк є вовк! А якщо б і були, то вовк теж має право голосу!”
В такій отарі, коли почують від Міністра внутрішніх справ, що за В.Кудряковим тягнуться три кримінальні справи, то хоч розуміють, але якось відразу забувають, бо важко тримати в овечій голові таку прикру інформацію. А тим часом злочин у рясі вдесятеро тяжчий, ніж злочин у масці, бо тут є зневага святині.
Дуже лякаються в отарі таких слів Христових, мовлених у вічі: “роде зміїний”, “рабе лінивий і лукавий”, “сліпі поводирі сліпих”. А особливо  глухі отари на слова Христові “не мир, а меч Я вам приніс” і  “не розсипайте перлів перед свиньми”. А що найгірше – на вигнання батогом міняйлів з храму: адже серед  них були шановні свині, і круті вовки...
У напіврелігійних маловірів коротка і млява пам’ять. Вони кажуть: “Мефодій, звичайно, вовк. Але ж то рік тому було.” Вони не розуміють, що нерозкаяний стає щораз гіршим. І церква, що толерує його, стає гіршою. І той, хто не вигнав його зі свого храму, став його співучасником у приховуванні злочину.
Без прийняття тих аксіом Україна не навернеться до християнства, а буде блукати в калюжі марнослів’я  і всеядности. І пережовуватиме, що диявол підкине.
Засвічена в день обрання першого помаранчевого уряду моральна анемія нової влади по суті леґітимізує аморальність у суспільстві.
Хіба це не національна ганьба – деґрадація Церкви? На місце легендарного старця Мстислава, який у віці за 90 років вів переможні змагання  з партноменклятурою на її території... На те місце стає невідомий Мефодій, казна якого роду, якого минулого, якої конфесії. Відомо з довідника УПЦ МП, що він починав там і що за ним є кримінальна судимість. Відомо, що побував і в Київському Патріярхаті... А потім прийшов очолити – УАПЦ - з подачі Л.Кучми!.. Якщо Кучма може бути Президентом, то чому Кудряков не може бути предстоятелем Церкви?
Цю клоунаду серйозно приймають радники нового Президента, і Мефодія пускають навіть до храму св.Софії...
Ми звертаємось до сумління громадян України. Не треба вдавати, що ви ні при чім, бо це справа “конфесії УАПЦ”... Мстислав був національною постаттю і першим Патріярхом. Церква, що успадкувала традицію протистояння безбожній владі, є дорогою навіть нерелігійним громадянам. Вона і  УГКЦ, як дві сестри. Вона є живою частиною української православної традиції. Поява переодягненого митрополитом аґітатора за Януковича, що потім почепив помаранчеву стрічку, – та причому тут Церква і віра?? Та це зневага нації і глум над вірою!
Ви проходите повз Трьохсвятительську, 8а, де завжди була для всіх відкрита виставка ікон, книгарня, церква, культурний центр – там уже рік мерзота запустіння і замок на брамі! Там викинуте на вулицю те, що  не розікрадено – що там, за тією огорожею діється, на віддалі 50 метрів від МЗС України?
Ви хочете, щоб у цьому розібрався якийсь районний суддя?
Перед нами наочний приклад деградації і суспільства, і Церкви, і віри. Церква, яка не будує особу і не єднає націю – це нонсенс, це “православний атеїзм”! Хіба може втриматися держава, в якій церква не єднає, а роз’єднує?
Ми б’ємо на сполох!
Ми апелюємо до впливових осіб, до тих, у кого є почуття сорому і відповідальності!
 

прот. Володимир ЧЕРПАК
кандидат богослов’я
Ознаки тоталітарних релігійних угруповань у житті РПЦ як наслідки сергіянства

Сергіянство, як псевдобогословська доктрина співпраці Церкви та атеїстичної держави, появилося на початку минулого століття. Сумнозвісна „Деклярація” Патріяршого Місцеблюстителя  митрополита Сергія (Страгородського) започаткувала новий напрямок у політичному як здавалося, житті Церкви, який заторкнув не лише її існування в атеїстичому суспільстві, а й перейшов до внутрішнього – духовного і перекинувся на богослів’я. „Деклярацію” митрополита Сергія осудили соловецькі єпископи, а Синод РПЦ за кордоном анатематствував Московський Патріярхат, головним чином за співпрацю з большевицьким режимом і угодовницьку мовчанку перед владою з приводу відвертих гонінь на віруючих в СССР.
Теоретиком нового напрямку у стосунках Церкви і безбожної держави став відомий богослов, автор праці „Православна наука про спасіння” – митрополит  Сергій (Страгородський), згодом Патріярх Московський і всієї Руси з ласки Сталіна. Ієрарх-богослов став відступником, йому судилося увійти в неприпустимі, з погляду християнської моралі, стосунки з богоборчим режимом большевицької імперії, зрадивши Христа і Святу Церкву, увівши в оману мільйони православних. Саме він теоретично обґрунтував стосунки Церкви з комуністичним режимом, утворив обновленсько-релігійне об’єднання, започаткувавши єретичний напрямок у православному богослів’ї, так зване „сергіянство”, або „сергіянсько-сталінську”, „сергіянсько-большевицьку” єресь. Саме єресь, оскільки вона посягає на богоодкровенні догмати Православної Церкви.
Сергіянські богослови теоретично обґрунтовували співпрацю з безбожним режимом, оголошуючи комунізм, як Богом установлене суспільство, Царство Боже на землі, але без Бога. Пішло ототожнення комунізму з християнським віровченням, що відверто противне Євангелії вченню. Послідовники „сергіянства”  культивували і утверджували серед віруючих обрядовір’я та марновірство. Вся увага акцентувалась на зовнішньому обрядово-богослужбовому благочесті. Фактично відбулося спотворення євангельського вчення; ділами, життям і словами проповідувалася злочинна олжа. Віруючі думали не про спасіння душі та вічність, а про пристосування до марнотного, тимчасового життя, намагалися довести безбожникам свою корисність. Все менше згадувалося про те, що тільки іменем Христовим можна спастися і увійти в Царство Небесне. Віруючі поступово віддаляються від вивчення Священного Писання, забувають євангельські заповіді, лукавлячи з власною совістю.  Потворна доктрина „сергіянства” прикривається зовнішнім благочестям, театралізованою пишнотою відправ, поїздками ієрархів та декого з нижчого духовенства за кордон – туди, куди не пускали комуністичних дипломатів. Народові навіюється твердження, що Церкві можна служити, будучи невіруючим, не воцерковленим, що необхідно молитися за безбожну владу, зокрема за найбільших безбожників – Леніна і Сталіна.
Послідовник і сподвижник Патріярха Сергія Патріярх Алексій (Симанський), походженням із старовинного княжого роду, надав сергіянській єресі нечуваного розповсюдження. На догоду безбожникам, Патріярхія  забороняє у служінні всіх релігійних „дисидентів”, на „звільнених” від німців територіях пересвячує „автокефальне” духовенство, а „автокефальну” ієрархію забороняє у служінні. У кінці 50-х років провід Церкви дає мовчазну згоду на закриття більше половини храмів РПЦ, манастирів, учбових закладів. Ієрархи та настоятелі найбільших міських храмів одержують від влади ордени та медалі, тішаться грамотами Фонду миру.
Не піднявся голос духовенства проти гонителів. Сергіянці усіх рівнів зустрічаються з комуністичними чиновниками, одержують від них матеріяльні привілеї.  Одиниці тих, хто протестує – єпископи Гермоген, Феодосій (Дикун), Іоан (Сничев), священик Василь Романюк (у майбутньому Патріярх УПЦ КП), комітет захисту прав віруючих в СССР (священики Гліб Якунін, Миколай Ешліман, монах Варсонофій) -  ідуть у тюрми.
Після 1000-ліття Хрещення Руси ідеологи комунізму переглядають своє  ставлення до релігії, починають „загравати” з Церквою, кидаючи певні подачки. Провід Церкви приймає і цю фальш.
Падіння СССР породило нову модифікацію сергіянства: на цей раз благословляються тези про віруючих комуністів – правителів держав. Логічним наслідком сергіянства є благословення  на фізичне знищення цілих народів, підтримка комуністичного режиму в Сербії – під виглядом „допомоги православним”. Не випадковим є нагородження лідера комуністів України Петра Симоненка орденом Св. Князя Володимира Московським Патріярхатом, від імени якого виступає митрополит Володимир (Сабодан). „За заслуги перед Православною Церквою, українським народом і Державою”. Навіть не торкаючись „заслуг” П. Симоненка перед Україною (вороже ставлення комуністів до державности українського народу відоме) – які ж „заслуги” П. Симоненка перед Православною Церквою? Опустимо навіть патологічну ворожість комуністів до автокефалії. Чи було публічне покаяння лідерів комуністів України за злочини: за голодомори, наругу над святинями Православ’я, за руйнацію храмів і людських душ?
Апогею антинародних антирелігійних дій більшости представників РПЦ в Україні було досягнуто під час останніх президентських виборів в Україні. Представники РПЦ відверто аґітували за „благословенного афонськими старцями в Єрусалимі” Віктора Януковича.  Навіть предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) возив на Афон Віктора Федоровича. По всіх храмах МП роздавались листівки, що з приходом Ющенка почнеться гоніння на „канонічне” Православ’я; що Віктор Ющенко вражений проказою, що на ньому печать Антихриста.  Маса людей взяла участь у хресних ходах навколо Верховної Ради – люди ці були не здатні до логічного мислення, до аналізи подій, у них була повністю паралізована воля, розмисл, твереза молитва. Ними рухало одне – вони одержали благословення від духівників, які пообіцяли їм відпущення гріхів і Царство Небесне „в разі смерти від націоналістів”. Вони „рятували” Церкву. Годі було сподіватися діялогу, годі було доводити, що такі дії суперечать православній екклезіології, що Церкву не рятують смертні та гріховні – вона установлена Господом, Ним і рятується. Гріховні рятівні дії суперечать євангельській істині. Люди ці перебували у стані духовної „прєлєсті”. Такий стан преподобний Єфрем Сирін називає „безумством душі”. Божевіллям перед Богом називає цей стан розуму ап. Павел (1 Кор.1, 18-25). А св. Марк Ефеський чітко вказав: „....щось середнє між істиною і обманом, запереченням і твердженням, світлом і тьмою неможливе...”
Отож стає зрозумілою канонізація  адмірала Ушакова, покищо розмови про канонізацію духівника  останньої  царської сім’ї Григорія Распутіна, навколоцерковні розмови про „благочестя” маршала Жукова, про канонізацію воїнів, кинутих у війну проти Чечні...
Слід згадати і про духівництво в РПЦ. Особливого поширення набуло так зване „младостарчество”. Спотворене уявлення про духівника спричинилося до появи маси віруючих без власної волі, розуму, свободи вибору, не здатних аналізувати події і ситуації. Все віддається на розсуд духівника. Маса віруючих, особливо в манастирях та й на парафіях, віддають себе на абсолютну волю духовного отця. Такі люди перебувають по суті у повній залежності, їхня воля і психіка, здатність мислити пригнічені. Все це суперечить суті православного пастирського богослов’я.
Можемо констатувати, що згубні метастази сергіянства посприяли утворенню в РПЦ основних ознак, що притаманні тоталітарним релігійним угрупованням, а саме:
1. Наявність незаперечного авторитета, лідера. Це насамперед духівництво, духовні отці, так зване „младостарчество”. Віддання себе повністю на волю і розсуд духовного отця, розпорядження і благословення якого виконуються негайно, без заперечень і аналізи.
2. Наявність сильної організації, в якій панує сувора дисципліна, майже військова, сувора підзвітність, тотальний контроль особистого життя. Мета такої організації – захопити впливові позиції, щоб нав’язувати волю своєї структури, своє бачення світу, і віровчення всій країні, всьому суспільству, врешті – загалом світові.
Провід РПЦ, єпархіяльні управління, парафії та манастирі, братства є наявним прикладом зрощення їх з економічними структурами, впливовими людьми і політиками. Політичні спекуляції і кон’юнктура, популізм, залякування, навіювання  своєї виключної правоти, впевненість у месіянстві, несприйняття протилежної думки, аґресивність – притаманні риси такої організації.
3. Метод поширення впливу – чіткі інструкції, де все розписано.
Згадаймо вибори: Флорівський, Покровський манастирі, Іллінська церква у Київі, Лаври у Київі та Почаїві і майже  всі парафії РПЦ, де роздавались листівки-інструкції з відверто антидержавними, антиукраїнськими закликами, з чіткими вказівками, як діяти.
4. Наявність так званого езотеричного розриву, який передбачає утаємниченість: а віруючим ніколи не сповіщається про справжній зміст дій, про наслідки, які будуть потому. Людей тримають під страхом, благословляють молитву, правило. Допоки людина не віддасть себе повністю на волю духівника, чи авторитета, її ні про що не попереджують.  Говорять одне, а виходить інше. Це і є езотеричний розрив.
Наприклад людині пропонують духовне вдосконалення, просять попрацювати на захист Православ’я, а вона опиняється в якомусь українофобському братстві чи товаристві, які своєю метою ставлять ліквідацію української державности, відторгнення Криму, чи східніх областей від України і приєднання їх до Росії.
Всі тоталітарні рухи, як відомо, прагнуть дійти до світового панування, здобувши контроль над свідомістю „адепта”, (пригнітити особистість, організувати інформаційну блокаду, розірвати родинні і дружні зв’язки).
Рівень контролю над свідомістю психологічно поділяється на три етапи:
1. Відмова від минулого життя
2. Роз’єднання свідомости та волі людини – їй не дають зосередитись, вона несе послух, читає правило і перебуває завжди на людях.
3. Масивна індоктринація – навіювання, втовкмачування нових ідей, відчуття постійної наявності ворогів  і страху.
Всі тоталітарні секти за сутністю мафіозні структури, їхні жертви паралізовані залізною дисципліною і безумовною покорою своєму керівництву. Особистість як така там зникає.
Ці явища і ознаки, на превеликий жаль, мають місце  в РПЦ і її складовій частині УПЦ МП. Це особливо чітко проявилося на останніх президентських виборах в Україні. До цього призвела сергіянська доктрина, яка дозволяє іти на будь-які компроміси, не сумісні з православним вченням про Церкву.
 
 
Антін ДУШЕЙКО,
канд. біохемічних наук
Володимир ДУШЕЙКО,
канд. хемічних наук

СВІТОГЛЯД ІІІ ТИСЯЧОЛІТТЯ

Наша Земля є одною з плянет Сонячної системи, рухається вона по точно визначеній орбіті на відстані 150 млн. км від Сонця, не ближче і не дальше, її вісь нахилена до площини обертання на 23,5?, один оберт навколо сонця становить 365 днів, а навколо своєї вісі – 24 години. Звичайно, така точність в усьому не може бути випадковою. Світ будується за точно визначеним пляном і точними розрахунками, та ще й на дуже далеку перспективу, яка обчислюється міліярдами років.
Творець в кості не грає! Увесь цей процес творення описаний в Біблії. І тільки недавно наука дала несуперечливе і вичерпне пояснення і точности і цілеспрямованости світобудови, і розвіяла сумніви щодо реальности Творця.
За її даними існує VII рівнів реальности. Рівень з І по IV – це добре відомі із фізики середньої школи тверді тіла, рідини, гази, плязма. V-й рівень – фізичний вакуум, в якому формуються атоми, молекули і матерія в трьох аґрегатних станах. Але і цей рівень ще не є початком світобудови. Існує ще так зване первинне торсійне поле – VI рівень і, нарешті, VII рівень, який умовно було названо “Абсолютне Ніщо”. Ця назва не випадкова. Якщо для кожного рівня реальности, аж до первинного торсійного поля включно, можна написати змістовні рівняння (описати їх властивості), то VII рівень сучасна фізика і сучасна математика описує рівняннями, які мають вигляд пари тотожностей 0?0 (1); 0?0 (2). Перша тотожність стосується закону збереження енерґії, друга – кількости руху. Фізики не можуть зробити ніяких висновків відносно того, які властивості має ця реальність. Отже на VII рівні реальности кінчається фізика і починається метафізика. Можливість фізики пізнати VII Реальність дорівнює нулю. Але ж саме вона створює все те, що ми називаємо Всесвітом.
В Біблії про цю Реальність сказано так: “Спочатку було Слово і це Слово було у Бога і Слово було Бог”. Якщо перекласти це висловлювання на мову фізиків, то воно означає матрицю можливого. Отже, Бог – це Творчий Дух.
Сам процес творчости фізики описують так: фізичний вакуум, а тим більше Дух, який на два рівні вище нього, заповнюють увесь нескінченний простір Всесвіту. Всесвіт має голографічні властивості. І кожна точка Всесвіту містить в собі інформацію про весь Всесвіт. Тому всі типи матерії (від І до VI) і всі види її взаємодії напередвизначені – і можливі лише ті елементи, неорганічні і органічні речовини, і ті взаємодії між ними, які записані в вакуумній матриці.
Що стосується рослинного і тваринного світу, то слід вернутись до Карла Ліннея і слідом за ним повторити, що видів стільки, скільки їх створив Бог. Як відомо, основу організму становлять білки, які побудовані із амінокислот. Так от імовірність випадкового утворення хоча б найпростішої білкової молекули дорівнює 1:10113. Будь-яка подія, імовірність якої дорівнює 1:1050 відкидається математиками як не існуюча. Зауважимо, що мова іде лише про одну молекулу білка, а їх в найпростішому організмі тисячі, до того ж різних. Ще більш неймовірною була б поява ДНК в результаті випадкового зіткнення нуклеотидів або поява нуклеотидів в результаті випадкового зіткнення атомів вуглецю, водню, азоту. Тому концепція спонтанного, шляхом самоорганізації, виникнення життя на Землі абсолютно абсурдна.
Жодна біологічна одиниця не могла з’явитись без власного проєкту, яким є ДНК. Кожен живий організм будується за своїм індивідуальним проєктом, в якому все запляновано від зиготи до дорослого організму. І ніякого перетворення одного виду в інший, як стверджував Дарвін, бути не може. Шредінґер – основоположник квантової механіки – вважає структуру ДНК найкращим шедевром Творця, створеним за законами квантової механіки.
Таким чином Всесвіт являє собою суперорганізовану і суперживу систему, яка незворотньо і цілеспрямовано розгортається, відповідно до Пляну Творця – Слова Бога. Все, що нас оточує, і ми самі є результатом Його Творчого Духа.
Імовірність виникнення такої плянети, як наша Земля, і всього того, що на ній, в результаті “великого вибуху” не більша, ніж імовірність виникнення повного англійського словника в результаті вибуху друкарні. Теорія “великого вибуху” дуже нагадує еволюційну теорію Дарвіна.
Якщо поглянути на фотографію Чумацького Шляху, то вся наша Сонячна система виглядає маленькою, ледь помітною, цяточкою, і якби не було в Космосі абсолютної точности і цілеспрямованости руху, то наша Земля не могла б ні виникнути, ні існувати. За даними геофізиків вона вже існує мільярди років і наукова логіка не дає ніяких підстав думати, що вона колись може зникнути...
Бог дійсно створив небо і землю і далі продовжує творити те, що академік В.Вернадський назвав ноосферою. Розвиток Всесвіту продовжується. І розвивається він зовсім не еволюційним шляхом, а так, як із жолудя – дуб.
Історія науки знала багато епохальних відкриттів, в результаті яких уявлення людини про Природу і світ змінювались, тепер же, після наукового відкриття Бога, воно змінюється радикально.
Якщо Бог реальність, то такою ж реальністю є не тільки Його творіння, а й Святе Письмо, воно так само від Бога, це Його звернення до Свого народу. Біблію, наприклад, писали більше 40 осіб – пророки, пастухи, митарі, лікарі – і протягом півтори тисячі років, а сприймається вона так, ніби написана одною особою, бо писали її Богом натхненні люди. Біблія – плід Святого Духа.
Пророк Ісая за 400 років детально описав, де і як народиться Ісус Христос, яким буде Його земне життя, і якою буде Його смерть. Пророцтво Ісаї в точності збулося.
Все життя Ісуса Христа, Його вчення, Його воскресіння свідчать про те, що Він був не просто людиною, а Боголюдиною. Лише за останні три роки свого 33-річного віку Він зробив стільки, скільки не зробило все людство разом узяте за всі 2000 років після нього.
Поява учнів Ісуса Христа – апостолів – не менше диво, як і поява Ісуса Христа. Це були прості люди, але віра зробила їх сильними, незламними, мудрими, непохитними, безсмертними. Минуло майже 2000 років з того часу, як їх нестало, а вони і досі живуть серед нас, в нашій пам’яті. Вчення Ісуса Христа пройшло через віки і тисячоліття. Хто тільки на нього не посягався, за його розповсюдження відрубували голови, спалювали живцем, сажали в тюрми, а воно, як Сонце. Світить нам і сьогодні вказує шлях до нової цивілізації – Царства Божого.
Без всяких сумнівів, це вчення являє собою Абсолютну Істину. Можна по-різному тлумачити деякі висловлювання, але спростувати, або заперечити щось неможливо, і ніхто цього не зробив і не міг зробити за дві тисячі років його існування. Чому ж тоді воно не змінило хід історії, чому вона була і є такою кривавою, жорстокою, нелюдською? Відповідь на це питання дуже проста. Ісуса Христа розіп’яли, а Його вчення не стало керівництвом до дії. Воно не було в усій повноті втілене в життя ні церквою, ні наукою, ні філософією. В результаті людство опинилось на краю загибелі.
Погоня за наживою і гонка озброєнь спустошили надра, згубили природу, змінили клімат, породили природні катаклізми.
Реальні людські цінності підмінюються фальшивими. Література, театри, кінематограф, телебачення зображують найганебніші людські почуття.
В управлінні державами хаос, народ стає некерованим. За великим рахунком в сьогоднішньому світі вже немає жодної щасливої людини, жодної благополучної сім’ї, держави, на планеті вже немає спокійного місця.
Чому так сталося, що в третьому тисячолітті світове співтовариство залишилось без твердих і чітких моральних орієнтирів? Сучасне безвірне суспільство нагадує осу, яка попавши у вікно, сотні раз, впершись голівкою в скло, хоче пролетіти крізь нього, в той час, як за спиною збожеволілої комахи відкриті двері в прекрасний світ.
Лідери і народ повинні знати, що таке Всесвіт, Хто і куди його рухає, яка мета цього руху, який його Вектор, яке призначення людини і всього людства.
Наш світовий корабель іде на рифи, катастрофа неминуча, а ми, замість того щоб змінити курс корабля, розбиваємо рифи, прокладаємо йому дорогу.
“Булат і злато” нас не врятують, вони не здатні упорядкувати світ, потрібне могутнє ідеологічне поле, яке кожну особу, кожну державу ставило б на своє, Богом визначене місце, подібно до того, як магнетове поле розподіляє хаотично розміщені ошурки, упорядковує їх за силовими лініями. Не в силі Бог, а в правді.
Деморалізація і мілітаризація – це два потужних взаємопов’язаних процеси. Якщо їх не зупинити, вони зруйнують світ.
Демократія, свобода, ринкова економіка, відкрите суспільство, права людини не врятують його від загибелі.
Демократія захищає від свавілля влади, від тиранії, але не ґарантує високий рівень моральности.
Фальсифікації, підтасовки і всякі махінації – все це відбувається тому, що у партій один колір, вони всі “сірі”. І яка б з них не прийшла до влади, вона вирулить на ту ж саму дорогу, якою йшли попередні керівники, бо іншої дороги вони не знають.
У нас в Україні багато розмов точиться навколо питання про зміну Конституції, зміну системи: от якби у нас була не президентсько-парляментська республіка а парляментсько-президентська, то тоді було б у нас усе добре. Та не буде добре, бо треба не систему міняти, а людину в системі! Нам потрібна радикальна зміна світогляду, нова ідеологія, справжня реформа освіти, а не її імітація.
Дуже багато зламалось стріл і навколо категорії свободи. Свобода виражає ставлення людини до Бога, природи і суспільства. Поняття свободи часто поєднується з поняттям необхідности. За походженням це різні речі, свобода – від Бога, а необхідність – від людей.
Свобода – це не самовизначення людини, а імператив Духа. Всяке відхилення від Вектора розвитку Всесвіту веде до несвободи, людина випадає з Системи, з Пляну, з всесвітньої гармонії, вона уже сама собі господар, живе не Вищим, а своїм власним розумом, її воля вже не співпадає з волею Бога. Якщо людина пориває зв’язок з Богом, її “свобода” перетворюється в несвободу.
Свободу треба розуміти як свободу вибору між добром і злом, між правдою і неправдою, між справедливістю і несправедливістю. Тому всяке відхилення від Бога буде збільшувати зло, і чим вище становище особи, тим більше зла це відхилення приносить, а якщо відхиляється від Вектора руху Всесвіту все світове співтовариство, то це вже загрожує великою світовою катастрофою.
Трактування економічної свободи без врахування реальности Бога, завжди буде суб’єктивним. Якщо з цієї точки зору оцінювати інші винаходи – відкрите суспільство, права людини, то вони теж не ґарантують ні свободи, ні високої ідейности та моральности. Що з того, що ми всі хором визнаємо, які ми є – злодії, брехуни, казнокради, п’яниці, наркомани і т.д. В цьому пляні ми не те що відриті – розхристані. Задача полягає в тому, як нам позбутися усього цього, як нам стати кращими, як нам від поганого перейти до хорошого? Якраз ці питання і не вирішуються, хоч суспільство і відкрите.
Права людини? Про які права можна говорити, коли суспільство глибоко деморалізоване, якщо в ньому нема правих. Воно ще ніколи не жило за нормами і принципами Біблії.
Світ вкрай розбалансований, і щоб привести його в порядок потрібна не фізична зброя, а ідеологічна. Нема нічого сильнішого – писав колись Гюго – як нові ідеї, для яких настав час. Потрібна така теорія, стратегія і тактика, яка б дозволила вирішувати всі конфліктні ситуації мирним шляхом, політичними засобами.
Ми живемо в дуже складний період, коли одна історична епоха, з війнами, революціями, ненавистю, заздрістю, розпутством закінчує свій біг і на зміну їй іде інша епоха – цивілізація високої духовности. Або людство стане духовно багатим і морально чистим, або його настигне величезна катастрофа. Цей перехід не може здійснитись в рамках існуючого безбожного світогляду. Доки в нашій свідомості буде існувати поняття “ворог”, ми з війнами не покінчимо. Треба розірвати ланцюг причинности, який так яскраво відобразив Бернард Шоу в своїй п’єсі “Цезар і Клеопатра”. Згадаємо слова Цезаря, звернуті до цариці Єгипту після того, як за її наказом був страчений Фатін, хоча Цезар ґарантував йому безпеку. “Ти чуєш? – сказав Цезар. – Ті, що ломляться зараз в ворота твого палацу, і вони теж вірять в помсту і вбивства. Ти убила їх вождя, і вони будуть праві, якщо уб’ють тебе... А тоді в ім’я того ж права хіба я не повинен буду убити їх за те, що вони убили свою царицю, і бути вбитим в свою чергу їх співвітчизниками за те, що я вторгся в їх вітчизну? І що тоді залишається Риму, як не вбити цих вбивць, щоб світ побачив, як Рим мстить за синів своїх і за честь свою? І так од віку до віку – вбивство буде продовжувати вбивство, і завжди в ім’я права і чести, і миру, поки боги не стомляться від крови і не створять породу людей, які навчаться розуміти цю жахливу істину...”
Історія людства, держави, як і доля кожного – це не ланцюг випадковостей. Кожна подія має свою причину і наслідок. І ми не можемо зрозуміти ні історії, ні долі без визнання реальности Творця. Ми тільки тоді зможемо позбутися війн, якщо зітремо із своєї пам’яті образ “ворога” і приймемо Істину Ісуса Христа, що ворогові треба співчувати і навіть любити. Саме Любов і здолає ворога і покінчить з братовбивством.
Ми змушені покласти край насильству, як одному із факторів т.з. “проґресу”. “Проґрес”, що відбувався до цього часу, можна уподобити тому язичному ідолу, який не хотів пити вино ні з чого іншого, як тільки з черепа убитого.
Кожна історична епоха зіштовхувалася з необхідністю “наведення мостів” між створеною природничими науками картиною світу і суспільно-політичною практикою. Все природознавство ХХ століття кидає виклик філософії. Саме від філософії залежить, як будуть використовуватися досягнення природничих наук – на добро чи на зло. Тільки вона може тримати науку в шорах, щоб та не “рознесла” світ.
Древня життєва мудрість говорить: “Хто встигає в науці і відстає в моралі, той більше відстає, ніж встигає”. Наука не вказала на шляхи до щастя, а лише відкрила перспективу загибелі.
Не краще становище і в релігії. Шляхи науки, релігії і філософії розійшлися в різні сторони. Наука все більше ставала раціональною, філософія розпливалася по різних галузях знання, фактично виродилась, релігія втратила свою моральну силу. Людство втратило  твердий моральний ґрунт, пануючою стала ідеологія вседозволености, яка породила несвободу і привела його до глибокої всесвітньої і всеохопности кризи.
Новий світогляд повинен органічно поєднати всі три гілки людського знання – науку, релігію і філософію. Світогляд третього тисячоліття відрізняється від усіх попередніх тим, що він включає в свою картину світу Творця, робить її живою. А це означає, що моральні закони такі ж непорушні, як і закони фізичні.
Якщо із світогляду вилучити Творця, то це однаково, що наприклад в формулі Ейнштейна E=mc2, величину “с” не піднести до квадрату, або з формули Планка E=hv, виключити величину h. Зрозуміло, що тоді цими формулами не можна було б користуватися, бо вони не відображали б реальности. Світогляд без Творця – це нонсенс.
“Наука, – писав Макс Планк, – являє собою внутрішнє єдине ціле. Її поділ на окремі галузі обумовлений не стільки природою речей, скільки обмеженістю людського пізнання. В дійсності існує неперервний ланцюг від фізики і хемії через біологію і антропологію до соціяльних наук, ланцюг, котрий ні в одному місті не може бути перерваний, хіба що свавільно”. Бог, природа, людина і суспільство єдині.
Совість, мораль, істина можуть бути точно виміряні якістю життя. Воно і є мірою адекватности знання та виконання фізичних і моральних законів. Тому заповіді Ісуса Христа ми повинні сприймати не на віру, а з такою необхідністю, як і закони Ньютона. Віра – це впевненість в існуванні і непохитності моральних і фізичних законів світобудови, разом вони і становлять ціннісну систему. Саме вони і повинні стати верховними.
Об’єктивна реальність вимагає синтезу учення Христа і науки, містичного і раціонального, космічного і людського.
Всесвіт є живим одухотвореним організмом з усіма атрибутами духовности (Ідея, Ціль, Плян, Розум, Воля, Мораль, Совість, Милосердя....). Людина, будучи спорідненою частиною Всесвіту, є його психофізичною подобою. Тому уявлення про Всесвіт ми можемо складати не тільки на основі астрофізичних, фізичних, біологічних досліджень, а й на основі пізнання самих себе.
Цілеспрямованість (доцільність) – фундаментальна властивість Всесвіту. Вектор Всесвіту – це творчий шлях Бога – Природи, а історія науки – це шлях його пізнання. Шлях творіння пролягає від Творця до людини, а шлях пізнання – від людини до Творця. Пізнаючи Всесвіт ми пізнаємо закони творчости Бога, Його волю. Всесвіт і Творець, матерія і дух – єдині. Закони цілеспрямованого руху є одночасно фізичними і метафізичними. Без метафізики ми ніколи не зрозуміємо і адекватно не оцінимо духовного значення фізики. З допомогою метафізики ми проникаємо в замисел Творця, а з допомогою фізики – в процес творення.
Історія людства – це історія Богоборства, хто кого. До створення людини Вектор Всесвіту – це творіння самого Бога, а після появи людини – це вже результат співтворчости Бога і людини. Взяте в цілому людство стає потужною геоплянетарною силою, яка може перетворити плянету в квітучий сад – Царство Боже, і може зруйнувати її дотла. Нас врятує те, що Бог турбується за нас більше, ніж ми самі за себе, бо ми Його дітище.
В будівництві нової держави, держави 3-го тисячоліття ми повинні виходити з того, що епоха безбожного, технократичного, аморального світогляду закінчилась.
В результаті грандіозних відкриттів в царині природничих наук сформувалась нова узгоджена, несуперечлива Єдина Науково-Теїстична Картина Світу, яка дає відповіді на вічні питання: чи існує Бог, хто Він, яка Його роля, чи впливає Він на долю людей, як виникло життя, яке походження людини, яке її призначення, що таке мораль і що таке свобода?
Українська ідея – це український шлях до Бога. Люди різні, у кожного свої уподобання, свої інтереси, і дорога до Бога у кожного своя. Але якщо іти нею, нікуди не звертаючи, то вона ні з якою іншою не перетинається. Бог один і Істина одна, а шлях до Нього у кожного свій. Людина живе так, як вона мислить. Щоб краще жити, треба краще мислити.
Яким є наше мислення сьогодні? Вкрай безплідним, безладним, плутаним, одним словом, сумбурним. І все це іменується плюралізмом, свободою слова і навіть видається за велике досягнення. Та чи наблизить воно нас до Істини, до Праведности, до Справедливости? Ніколи!
У нас точиться боротьба за владу, кому, якому кланові керувати державою, а не за те, як нею керувати. Несформованість ідеї спричинює хаос і деґрадацію суспільства.
На долю України випала велика історична місія, першою розбудовувати державу нового типу, державу третього тисячоліття, пам’ятаючи, що сильна держава – це морально бездоганна держава. Оновлена конституція повинна стати конкретним виразом і практичним втіленням нового світогляду і нової ідеології, яка адекватно відображатиме тенденцію розвитку Всесвіту. Це буде перша Конституція, розроблена на основі світогляду, стрижнем якого є Творець, і клятва на такій Конституції і на Біблії не буде формальним жестом. Це буде клятва Президента і народу на вірність Богу, Його заповітам. Історична місія України – подолати тяжіння заземлених людських розуму, моралі, істини і піднятися в космос Вищого Розуму, Моралі, Істини, започаткувати рух до Реального Бога.
З Богом і до Бога.

ВАСИЛЬ СТУС. ДВАДЦЯТЬ  РОКІВ ПІСЛЯ СМЕРТИ

Така назва наукової конференції , яка відбулася в Київі 3 лютого 2006 року в будинку „Смолоскипа”.
Музей-архів українського самвидаву та видавництво „Смолоскип” вирішили розпочати наукову дискусію і спробувати сформувати коло „стусознавців”, які прагнуть досліджувати творчість В. Стуса в уже новочасних  українських реаліях. Учасниками конференції стали кілька десятків молодих науковців (переважно студенти та аспіранти), як також знані літературознавці сучасної України: М.Коцюбинська, Є.Сверстюк, В.Овсієнко, Д.Стус, В.Моренець, Р.Веретельник, Т.Гундорова, В.Кіпіані, Е. Соловей.
Власне, вже сам перелік тем та імен учасників вражає багатогранністю наукових та духовно-естетичних підходів. Цікаво, що міт про те, ніби В.Стуса вивчають і досліджують лише в Київі, абсолютно спростувався: на конференції лише двоє представників були з Київа, а решта – з реґіонів. А найбільшу зацікавленість викликає постать Василя Стуса на його рідному Сході України – на Донбасі та Харківщині.
Пропонуємо читачам фраґменти з доповіді МихайлиниКоцюбинської.
Повідомляємо також, що в приміщенні „Смолоскипу” відкрито виставку, присвячену пам’яті Василя Стуса, на якій  представлено рідкісні фотознімки.
 

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
За скупим рядком Стусових щоденників

Як образно висловився Євген Сверстюк, слово Василя Стуса доходить до нас поступово, як світло далекої зірки. Знаю це по собі. По-справжньому усвідомлювати потугу й красу цього слова я почала, власне, десь уже після Стусової смерти, зводячи докупи розрізнені вра¬ження від віршів Василя, чутих в авторському виконанні, читаних у його листах і самвидавних списках, і готуючи до друку його спадщину.
Після завершення  багатотомовного видання творів Стуса виявлено чимало нового матеріялу, що сподіваюся, невдовзі знайде собі місце у новому, доповненому виданні. І серед цього матеріялу для мене чи не найцінніше – Стусові щоденникові записи, вперше опубліковані Дмитром Стусом у його книзі „Василь Стус – життя як творчість”.
За скупим щоденниковим рядком оживають реалії 60-х, перші кроки входження у „ренесансну” атмосферу столичного вільнодумного українства.
Формується, міцніє свій, сучасний, принципово не хуторянський погляд на національне мистецтво, його сенс і шляхи розвитку. І тут можна погодитися з міркуваннями Д. Стуса: „культурники” ніби відокремлювалися від „політиків”, які, усвідомлюючи резонансність культурного шістдесятництва, усе активніше починали використовувати їх з політичною метою, часто спрощуючи культурні проблеми до політичного рівня чи підганяючи їх під прагматику власних устремлінь”.
Накреслюється і ще одна константа Стусового світовідчування – офірність як модель людської поведінки, як спосіб самоутвердження  (у поезії: „Як ти прямо згоряв!...”, „зігріває нас лише вогонь від самоспалення”), очищення стражданням в ім’я  мети, „вивищення”, використовуючи його улюблену формулу, за допомогою страждання. Те, що афористично висловлено у „За читанням Ясунарі Кавабати”:
  Як постав ув очах моїх край,
  Наче перст осіянний.
  Каже: сина бери, карай,
  Він для мене коханий.
Запис 07.09.1952: „Часто думаю: люди, як ви вимізерніли! Для вас байдуже: чи шторм, чи тиша в морі, чи щастя зноситься на білохмар’ї пін, чи все поглине якась нашорошена на вістрі гриваста хвиля. Людина освячується і кращає тільки в стражданні. Це єдині ліки, єдиний спосіб людського зростання.”
У річищі Стусового самоосмислення й самовиборювання характерні зафіксовані у щоденникових записах рефлексії на тему Розуму і  Долі, що зринають у поетичних творах і виразно викристалізовуються у його епістолярній „клясиці” як своєрідний пріоритет Долі над Розумом.
„Доля для Великої Радости та для Великого Смутку, Розум – для буднів, для ні риба-ні м’ясо. Доля – стратег, серце – її васал, розум – лише тактик” (з листа до дружини 30.11.1978).
Зі щоденникових нотаток 1971-го: „Надміру розумової еволюції планета вже не витримує. Розум – це новітня чума, моровиця, найвдаліший спосіб людського самознищення, іманентний її (людини – М.К.) антипод і ворог, „людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина – вище”.
„03.12.1970. „Великою потребою є повернення комунікабельности митців, старанно поодинених у теперішньому світі. Як це митець – художник, скажімо, не може  винести людям своїх творів? Вони не бачать ширшими очима своїх полотен, музиканти – не чують своїх творів, літератори – не читають своїх. Це самотність довжиною в життя”.
Як засвідчено у програмовій статті Стуса „Зникоме розцвітання” про Свідзинського, він цінував над усе „внутрішню самодостатність” поета, вірші, „сповнені самих себе”. Та з часом розуміння поезії як „самособоюнаповнення”  поглибилися, про що свідчить Стусова стаття про Симоненка, написана незадовго до арешту. „Є часи, -  розмірковує Стус, - коли людина мусить відмовитися від власного „я”, щоб вивільнену енерґію офірувати для загалу. Є й інші часи, - коли – в інтересах загалу – треба всіляко нагадувати й захищати   своє природне право бути самим собою”.
Якщо можна погодитися з міркуваннями Дмитра Стуса про те, що „культурник” з широкими, принципово нехуторянськими, „немалоросійськими” обріями й підходами у Стусові, без сумніву, переважав над „політиком” , то, безперечно,  відбувався (і щоденник свідчить про це)  й зустрічний процес – „політика” дедалі настійніше вторгається у світ поета з його безперечними мистецькими домінантами.  Починаються реальні Стусові політичні університети,  спровоковані  й спонукувані репресивним розгулом режиму, знайомством з відповідною літературою, що раніше була для нього за сімома замками, навалом самвидавної  інформації, спілкуванням з конкретним носіями ідей українського Руху Опору.
„30.11.1970. Варто було б написати книгу про теперішню поезію. Так, поети безчасні або поети без сучасности.  Показати комплекс утрачености – землі, життя, подоби людської. Сновиди вакууму.  Сліпці-провидці. Утрата вертикального й горизонтального екзистенціяльного ряду.  Виходи звідси – в божевілля, анархію, мізантропізм і т.ін.” І – афористична формула: „Це наші потворства, долюдський період України”. Ці чіткі формули-рефлексії проєктуються на відомі пізніші Стусові різкі й зболені, без евфемізмів, характеристики сучасного стану української літератури й його епістолярній клясиці.
Підлягає великому осмисленню тема України, яка – в разі серйозного її розв’язання – може бути метою всього життя. Як бачимо, ці пляни-задуми послідовно реалізовувалися  зрілим Стусом, автором „Палімпсестів” і „Птаха душі”, збірки-фантому, якій не судилося вийти з-за ґрат, яка, очевидно, явила б нам нового Стуса, і ще ближчого сьогоднішньому дневі поезії.
Усе прочитується за небагатослівним рядком Стусових щоденників. Полюбляємо повторювати сформульовану Ґете пораду: щоб зрозуміти поета, слід побувати  в його ріднім краї. Додам від себе: і погортати його щоденники й листи. Це дає відчуття коріння і перспективу.
 

До 60-річчя ліквідації УГКЦ

3-5 березня 2006 року в Київі відбулася міжнародна наукова конференція „Насилля влади проти свободи сумління”.

З думок на сходах:
Людина ХХ віку перестала дивуватися:
- безбожна влада антихриста, для якої Церква є посміховиськом, організовує ліквідацію однієї Церкви і приєднання її до  „кращої”. Отже антихрист постійно пародіює Боже творіння.
- Чому українці діляться? Чи то на релігійному ґрунті, чи то на регіональному, чи на патріотичному. Чи не є це браком здорового патріотизму і національної гідности? Адже руйнування УГКЦ – то руйнування нашого дому, байдуже – правого чи лівого крила.
Чому спалювання правого крила має боліти греко-католиків? Адже горить мій дім! І тут я чую голос: „Хай він краще згорить, ніж має стати домом розпусти і лукавства з зображенням Богородиці на фасаді”.  Але дім горить! Є ті, що згоріли. Ті, що пробували рятувати. І ті, що руки гріли.
Однак вітри розвіяли попіл. Поросла трава. І виросли крупки мурашників, які сперечаються:
А чий то був дім? А хто його підпалив? А які у нього були цілі?
Згорів дім нашого минулого! Але фенікс постає з попелу! Гей, ви, регіонами, теплі патріоти і будівничі тієї хати, що скраю: „Розкуйтеся, братайтеся!”. Схиліть голови і помоліться за тих, що поклали життя в обороні святині!

До архіву газети

На першу сторінку