Отруєна епохою тоталітарного нищення віри й національної культури, відібрана в самої себе й у цілої народньої душі - людина сьогодні лиш здогадується, яке невимовне чудо духовного прозріння мав пережити митник Матвій - майбутній апостол і євангелист, щоб отак готовно, без жодного вагання, почувши звернені до нього слова Христа "Іди за Мною!" - встати й піти за Вчителем, полишивши митницю і все, що складало досі зміст його життя. Та навіть сама собою ця подія неминуче зроджує радісний подив: був собі звичайний митник - грішний напевне, ба хіба можна митникові бути не грішним? - і ось йому дано стати обраним, почути поклик Божий. В одну мить, ураз все його існування преобразилось, включившись у простір дії грандіозного і невимовного.
Багато разів Христос чомусь наголошує: кожен грішник може переродитись... Але за однієї умови - коли відкриє Богові свою душу й прозріє...
З нами ж відбувається нині чи не щось протилежне? Хаотичне бродіння українського суспільства за останні роки допровадило радше до щораз небезпечнішого розмивання питомої традиції віри, та навіть світогляду, не кажучи про культуру, до визнання диявольських "правил" світу й поневаження власної душі. "Благ" з'явилося ніби повно, а радість від них якась несправжня й невпевнена, галаслива. Бо людські серця незчувшись відколи стають, наче вихололі темні печери, де давно не живе любов до Бога і ближнього.
На чому власне тримається, якщо подумати, нібито всесильне зло? Мабуть лише на тому, що ми сліпо вчепилися кожен в свою персональну "митницю", котра невідомо звідки й взялася, і служимо їй, як раби. Бо без неї, мариться, будем ніким.
Врешті, хіба не нагадує тепер ціле наше суспільство якусь гігантську "митницю", де лише "митники" і жебраки, й єдина існує перспектива - пробратися в більші "митники", де більшість зайнята саме тим, про що Христос говорив: "...Вони збирають собі і багатіють, але не в Бога"
Тож далеченько "нам покищо до щирого Митника з притчі Ісусової, який не сміючи й очей підвести до неба, тільки й міг бити себе в груди й повторювати: "Боже, будь милостивий до мене грішного!" (Лк 18.13). Адже волання Митника було початком прозріння.
Ми ж досі не змогли, з огляду на стан, в якому перебуває українське суспільство, церква, держава, народ, - прозріти власну духовну неспроможність, обмеженість, відкрити  хаос у нашій власній свідомості.
Понад те, подібно до фарисеїв, що обминали дім, де Христос "сидів при столі" з митниками і грішниками, тішимо себе, що ми, мовляв, все ж "не такі, як ті митники...".
Отже маємо "побожну жестикуляцію" (за словами С. Аверинцева), тоді як нам сьогодні потрібне "безжалісне узріння правди про нас самих, переоцінка вже не зовнішніх цінностей, ложних чи не зовсім ложних, а нашої самости... Або смирення - без фраз, або цинізм без втриму... Життя збереже в собі нині лише той, "хто зможе обрати смирення".
Молитва Митника з Христової притчі - то залишений нам найвидніший, ніколи не гаснучий маяк у бурях хаосу і блуканнях зневіри.
Наперед знаючи про манівці людські, Христос зронив одного разу слова, сповнені разючого смутку: "Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?" (Лк 18.8).
Оцей смуток Бога за людьми, мабуть, і не дає нам остаточно збайдужіти до самих себе, не дає забути стежку до істинного джерела життя.

Щораз частіше люди, зневірившися в краснобаях, запитують: а який Бог є у серці мого депутата?
Одні депутати відповідають на рівні приказки "дай, Боже". Інші лестять. Навіть комуністи і соціялісти тепер "допускають" Бога до активної участи, признаючись, як наприклад СДПУ(о), що тут вони "ще на самому початку".
Але люди знають, що умільці клястися перед партією зуміють і перед Богом: порожнє серце не здригнеться.
Знають люди і те, що рекомендації від церков не конче узгоджені з Богом. А водночас кожному з нас хочеться, щоб депутат справді був людиною совісливою і відповідальною перед Богом, а відтак і перед народом. При цьому він може не афішувати своєї релігійности: справжність світиться в очах.
Хто з нас не бачив солодкуватих ораторів: повна губа побожних слів, а сам пальцем не ворухне, щоб допомогти. Слова вірні, а серце черстве.
Активна доброта, сумлінність і порядність - це те, чого ми завжди прагнемо зустріти в людині. Але чи конче та людина релігійна? Згадаймо, колись мільйони повірили совісливому академікові Сахарову, який не був релігійним.
Але голос справжнього священика потрібен і в громаді, і в парляменті, і в школі.
Совісливий голос, що нагадує про вищі вартості.
Згадаймо: совєтська система трималася на дисципліні страху і партійного контролю. Кар'єризм треба було приховувати. Захланність - маскувати. З підкупом і хабарництвом - бути дуже обережним...
Звичайно, говорилося про "комуністичну свідомість", але по суті на внутрішні заборони ніхто не покладався. Коли ті самі комуністи оформлялися в нову партію і втратили страх, ми побачили злодіїв і хижаків, які хочуть законно "влаштуватися" у парлямент.
Народ зневірився: ні совісті, ні закону!
Але ж мусить бути закон у людині.
Джерелом того закону є Закон Божий.
Ось чому люди стали уважними до віри депутата.

Є. С.

Христова віра зобов'язує депутата скрізь бути християнином, гідним імени свого Бога.
Християнин думає і діє на позитивній основі - доброзичливо до всіх людей
Дрібна корисливість людей і матеріяльні вигоди не можуть захитати його віри, його вартостей справжніх - любови, добра, справедливости.
Християнин знає, що говорити неправду, обманювати - значить служити князеві лжі, прислужувати дияволу.
Християнин твердо йде вибраною дорогою, і його нічим не можна залякати. Терор і підкуп - найстрашніші демони сучасности - на нього не впливають.

А небо весніє...
І це видно по тому, як прояснюється свідомість людей, і як виявляється потяг до чесности і порядности.
Нашестя злих духів з "партійок влади" може взяти собі ім'я з Євангелії - "ім'я нам леґіон".
Але кожна бісова душа має свою личину - чи то чоловічу, чи то жіночу, чи взагалі - земну. Вже й гімн для них складено:
На вибори, звичайно, я піду
І бюлетень у скриньку кину,
Проголосую "За ЄдУ" -
Хай доїдають Україну.
Але що цікаво, серед них не тільки такі, що проти "Нашої України", проти Ющенка, але й "За Ющенка".
Оскільки те ім'я однозначне і однозначно сприймається в народі, з'явилось чимало охочих маскуватися "під Ющенка" або під "Нашу Україну". Звідси і вирізнення народом партії влади, якій дали влучне розшифрування "За ЄдУ".
Виглядає, що всі ті об'єднані президентські партії та об'єднані соціял-демократи шукають способів, як обманути народ, щоб він їх мимоволі обрав.
Але то свідчить також, що вони, безбожні і безнаціональні, є неприйнятними в народі. Дезінформація, яка йде з телеканалів і з жовтої преси, не творить "нової спільноти", а швидше викликає в людей відразу.
Отже, позитивний образ лідера, який тримається віри і мови батьків, сприймається людьми як зерно, яке треба відділити від полови. Люди хочуть називати речі своїми іменами.

Є. С.

Прочитала в газеті "Наша віра" за лютий 2002 р. про задум Віктора Андрійовича Ющенка поставити в своєму селі церкву св. Андрія. Це дійсно благородний задум. Це те, що є найкращим в очах українського народу. Такі ентузіясти, як Віктор Ющенко, сьогодні є край потрібні Україні. Коли людина починає якусь свою роботу, чи державну, чи іншу, з Богом, вона ніколи не зіб'ється з дороги. Бог буде її провадити завжди в доброму напрямку, а люди - підтримають.
В Україні зараз гаряча пора. Дай, Боже, щоб люди зрозуміли, де зло, а де добро, і згуртувалися навколо добра та вибрали достойних депутатів, а не тих, що вже досить натворили нещастя для нашого народу. Було б добре, аби всі підтримали Віктора Ющенка, щоб був демократичний парлямент. Тоді за чотири роки вони б поставили Україну на вірний шлях.

Торонто

Над світом панує "дух, що оживляє" (Ів 6.6). З духу людини виприскують думки, ідеї. Геніяльні думки одиниць промощували шлях усьому людству на цілі сторіччя, вирішували питання війни чи миру, визначали форму суспільних устроїв і творили релігійні системи. Навіть сама людина підкорюється духовній силі своїх ідей. І чим глибша якась ідея, чим повніша змістом, тим більшу владу вона здобуває над своїм творцем. Скільки людей живуть і вмирають тільки для якоїсь ідеї!
Йдеться лише про одне: щоб свою химерну волю в кожний момент підкоряти Божій волі і в кожній хвилині вміти добровільно сказати це коротке, але вагоме слово: "Так, Отче".
Все, що не є згідне з Божою волею, не гідне існування. Від Божої волі не можна відхилитися ні на один крок, бо ці побічні кроки, хоч би й найширші, будуть великими кроками поза дорогою.
Божа воля - це дорога для всіх, бо всі покликані до найвищої святости.
Доля нашого життя - це тільки маленький шматок безмежного. Ми зовсім не знаємо становища і значення нашого в цілості світу: "Бо хто коли зрозумів думку Господню? Хто був Його дорадником?" (Рим 11.34).
Найпростіша і найкраща річ - дозволити Богові, щоб нас провадив, і не журитися ні своїми недоліками, ні чеснотами. Дозвольмо Богові, щоб нами керував у кожному моменті життя і кажімо з радістю: "Слава Тобі, Боже".
Люди сподіваються забагато від себе самих, від інших і від життя: якогось вимріяного щастя, ліпших часів і "кращого завтра". Очікуємо нерідко від життя того, чого воно нам дати не може. Менше чи більше, свідомо чи несвідомо шукаємо входу до втраченого раю. Але доступ до раю Бог зачинив, і ніхто його вже не відчинить.
Отже треба обома ногами міцно стояти на землі й брати життя таким, яким воно є, та глянути правді сміло в очі.
Життя - це страждання. Про це знали й погани. Життя - це терпіння. З тією правдою мусимо рахуватися всі.
Тож не дивуймося, коли на нас спадають хрести. Одначе хреста не треба жахатися. Навпаки, чекаймо спокійно на хрест, а він уже тим самим стане нам легший. Мусимо і в кожному хресті підкорятися Божій волі і казати покірно: "Слава Тобі, Боже".

м. Мукачів

Світ міняється на очах. З'явилося велике розмежування між багатими й бідними. Багаті багатіють. Бідні бідніють. Дехто вже тратить останню краплину совісти.
Я стежу за подіями в Україні. Та не хочеться йняти віри, що між людьми стільки продажних, які можуть убивати на замовлення, інсценізувати автомобільні "аварії", "забувати" за Великий Голод, Сондармох, Колиму, Магадан... Де ж поділася совість?
Місяць тому ми поховали учительку нашої парафіяльної школи, родом із Полтавщини, яка пережила голод, колективізацію, війну, еміґрацію, проте 16 осіб із її родини не пережили цього. Вже на смертному одрі, в останній розмові зі своїми синами, сказала "Люди, хто в Бога вірує, рятуйте Україну!".
Так, єднаймося всі, з різних партій, з різних областей. Нехай допоможе нам віра в Бога й любов до України.
Чекаю і сподіваюсь на об'єднання українських церков та об'єднання світських діячів-патріотів навколо Віктора Ющенка.

Гамільтон
 

Дев'ятого лютого парафія церкви святих великомучеників Бориса і Гліба, що на Теремках, провела церемонію освячення та підняття на вежу дзвіниці головного дзвона, отриманого в подарунок від міського голови Олександра Омельченка. Новенький, сяючий, він ще не має на собі тієї патини часу, котру залишають роки і століття. І церква, біля якої зведено дзвіницю - теж нова, їй немає ще й десяти років. Діти, які ходять до неї, виростають із усвідомленням того, що храми належить будувати і животворити.
Голос дзвону нагадує про потребу молитовного єднання з Богом, але й сам стає молитвою, вісткою про людське прагнення бути почутими Творцем. Суспільство, позбавлене цього голосу, німіє. Воно втрачає моральні орієнтири.
Та вже відроджується призабуте мистецтво лиття дзвонів, з'являються жертводавці, відновлюються старі храми, зводяться нові... І гріє серце надія, що нарешті будемо обирати владу, для котрої, за висловом настоятеля Борисоглібської парафії о. Юрія Бойка, найвищим законом буде Закон Божий.

Світлана ЖАЛІНСЬКА
 

В кожної людини свій шлях до Бога, і до самого себе, бо відкрити свої можливості, свій сенс в людському бутті - це дар Божий. Народився я на Київщині, у Київі, де закінчив художню школу, жив на Черкащині, звідки родом моя мама. Саме з тих холодноярських країв, величних і трагічних, оспіваних і описаних. Трудовий шлях ропозпочав художником кіностудії ім.Олександра Довженка. Як годилося українському хлопцеві за часів Союзу - відслужив. Потім - Львівський інститут, катедра книжкової графіки. Вже на третьому курсі під час Великоднього всенічного богослужіння я відчув, що моє покликання - священство. Хоча ще до того, коли я мандрував по Україні - записував цікаві для мене історичні, етнографічні довідки, дуже часто люди чомусь сприймали мене за священика. І вже тоді, напевно, мене Бог покликав.
Потреба в реалізації саме в духовному служінні ніколи не була для мене відділеною від патріотизму і від національного служіння, від пошуку знову-таки в національно-духовній сфері. І так склалося, що я став одним із тих перших лідерів руху за національне відродження, одним із тих, котрі прагнули відродити в Україні розстріляну Українську Автокефальну Православну Церкву. Я був поруч з такими людьми, як нині вже покійний Вячеслав Максимович Чорновіл. Ми починали формувати тоді і ідеологію відродження самої України, відродження української церкви, ширення її по Україні. Так сталося, що я першим прийняв духовний сан у Церкві святих Петра і Павла на першій архиєрейській службі в 1989 році. І відразу відчув потребу повернутися додому. Відчув обов'язок перед тією землею, тим краєм, в якому я формувався, по суті не буваючи в храмах , тому що в Кагарлицькому районі, де я народився, ні моє село, ні сусідні не мали церков.
Першу українську парафію ми відкрили літургією в день народження Тараса' Шевченка в Київі на території Музею народної архітектури та побуту. Це була Церква святого архистратига Михаїла. Також добровільно я їздив туди, куди не хотів їхати - в села чорнобильської зони. Ті люди, які не змогли чи не бажали полишити своїх домівок, мене добре знали, радо зустрічали й чекали.
В 1992 році розпочали будівництво на Теремках Церкви святих Бориса та Гліба, і вже на наступне Різдво ми відкрили цей храм. Тепер задумали створити при церкві Центр духовности й культурного дозвілля. Плянуємо відкрити недільну школу, різноманітні гуртки чи класи, в яких би молоді люди змогли чомусь навчатися, пізнавати світ і самих себе.
Я відчуваю потребу, навіть обов'язок, балотуватися в органи влади, щоб реалізувати можливості, які маю. За час служіння в Церкві я здобув великий досвід, отримав стільки інформації, стільки перестраждав болями людей.
Я ніколи не залишу священства, адже це Божий дар, який дається на все життя. Отже, я маю обов'язок перед своїм народом докласти всіх зусиль, щоб допомогти людям створити ті умови життя, які були б гідними людини.
Необхідно сформувати владу, яка передусім буде жити згідно з заповідями Божими. І саме тому наріжним каменем ми повинні поставити Віру.
 

Чи існує особливий український ідеал, особлива українська духовність, особлива українська душа? Повноту української національної історії, українського національного буття і поступу слід шукати у тому досконало довершеному періоді нашого минулого, що має назву Доба Київської Руси. Її ідеали та цінності залишаться своєрідною провідною зіркою в долі нашого народу. То був і найяскравіший період нашого національного, державного і культурного злету до світових вершин, в якому приховано справжній сенс української вдачі. Спонукою до того злету було прийняття християнства, причому в східній, слов'яно-православній, найстрункішій його формі.
З народного середовища з'явились великі духовні наставники та провідники. За досить короткий час Київська Русь-Україна уславилась на увесь світ своїми великими святими старцями, що навіть одержала найменування - "Свята Русь". Ця назва народилась в самому молитовному серці народному, в його повсякчасній молитві та щирому бажанні поєднатись з Отцем Небесним й одержати в Ньому спасіння вічне.
На відміну від Візантії, Київська Держава не мала досконалого античного минулого й тому змогла стати докорінно православною, в усіх проявах свого народно-державного буття. Майже вся культура України-Руси сформована християнством. Православ'я стало щоденним сповідництвом, що злучає народ в духовну родину.
Київська Церква, перевиховуючи людей духовно-морально, сприяла перетворенню загального громадянського порядку на християнських засадах. Ось чому досвід Київської Держави, як держави суто християнської, теократичної, для нас є вкрай важливим. Заклик відомого українського філософа-традиціоналіста Дмитра Донцова повернутись до "духу нашої давнини" залишається актуальним і донині.
Під впливом "консервативно-аскетичних" моральних вимог Церкви, зокрема й манастирів, в народі утвердився священний інститут християнської сім'ї, ідеали якого починають набувати першочергового значення в усіх сферах суспільного життя народу. Саме Церква остаточно в Україні-Русі сформувала державність, культуру, мистецтво, науки, писемність, освіту, моральні та духовні цінності, і це вирішально вплинуло на розвиток духовної ментальности українського народу та його світосприймання.
Українські світські науковці вже давно намагаються дати визначення українській душі. Вони одностайно підтверджують її емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність".
Вперше тезу про "кордоцентричність" українців висловив у своїй праці "Серце і його значення в душевному житті людини" видатний український філософ сер. XIX ст. Памфіл Юркевич. Незважаючи на тиск тодішньої філософської моди, він залишався (в дусі старої української традиції) непохитним антиматеріялістом і антираціоналістом.
Як зазначає, зокрема, відомий філософ Борис Вишеславцев: "Серце є також органом осягання, воно осягає багато чого, недосяжного для інтелекту: воно осягає святість, красу, цінність" ("Сердце в христианской и индийской мистике", Париж, 1929). З цієї причини на культурі "серця", тобто почуванні, зосереджували свою увагу Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш, Костомаров, Достоєвський, Кириєвський... Але найголовніше: "кордоцентричність" є основою православного віровчення. Саме тому на "серці" зосереджувались Антоній Печорський, Іларіон Русин, Григорій Цамблак, Іван Вишенський, Паїсій Величковський, інші українські старці-ісихасти і богослови. "І ця їх орієнтація на євангельську любов, - пише проф. Є. Онацький, - була не безосновна: хіба ж не Христос розпочав нову добу в історії людськости, піднісши саме любов, себто одну з найвищих емоцій, до щабля найвищої чесноти і ставлячи в залежність від неї порятунок душі" ("Українська емоційність. Українська душа" К., 1992).
"Пов'язаність ентузіястичної настанови з чуттєвою сферою, - вважає проф. О. Кульчицький, -творить ядро української психіки. Вона вказує також на пов'язаність із тією схильністю до "відданости безмежному", що виникає із "доброї первісности" і "первісної доброти" колективного українського несвідомого, зумовленого архетипом Доброї Неньки Природи" ("Світовідчування українця. Українська душа", К., 1992). Доводячи свою думку, проф. Кульчицький слушно акцентує увагу на геопсихічному факторові становлення української психіки. Справді, родючість землі, чарівна м'якість краєвиду не сприяють розвиткові в українця-хлібороба активно-аґресивних настанов, формують їх у збіжному напрямку ентузіястично забарвленої споглядальности, емоційности, сердечности. Аналізуючи цей стан далі, він доходить висновку, що "із першости почуттєвости, що характеризує цілість української психіки, із того, що "серце" є її осередком, виникає релятивне пересунення на друге місце "предметових" світосприймальних настанов". Отже, саме провіденційне географічне розташування та сприятливі природні умови закладали до колективної психіки давньоукраїнського народу те благодатне підґрунтя, на основі якого згодом християнство з його "емоційними" чеснотами в тому народі розкрилось у найквітучішій формі. Перефразувавши слова Тертуліяна, можна сказати, що українська душа за своєю природою - християнка. Саме тому в Україні-Русі, як ніде в Европі, набула великого поширення така аскетична практика, як "ісихазм", "внутрішнє ділання", що через молитовне заглиблення розуму у власне серце дає людині змогу істинного Богопізнання, яке тільки й можливе через зосередження у власному "серці" таких емоційно-почуттєвих і водночас аскетичних ознак як внутрішня Любов і Милосердя, що ними загоряючись у серці українська душа проливається на все довкілля.
З часу хрещення України-Руси в українській народній душі засяяла невгасима жага гармонії та благодаті, звідки пішли такі якості українського характеру, як незлобивість, миролюбність, миротворництво, бажання усе осягнути, усе примирити й усе пробачити. Звідси тихий, благоподібний ритм нашого старокиївського іконопису та наших церковних мелодій, звідси гармонійний звук наших дзвонів, шляхетність нашого народного побуту, співучість нашої народної душі та музична виразність народної мови. Із цього джерела народилась туга за Небесним Єрусалимом, поєднана з постійним невдоволенням самим собою. Ця туга за "кращою батьківщиною" помітна не лише в простій народній стихії, але й у тогочасних українських письменників.
Ідеал святости став заповітним прагненням українського народу. Як вифлиємська провідна зоря, він веде його по усьому історичному шляху від часів Свв. Оскольда і Діра, Ольги і Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха аж до наших днів. Часами ця зірка начебто тьмяніє, затулена похмурими хмарами, що час від часу з'являються на українському історичному видноколі, але згодом неодмінно спалахує з новим блиском, і народ знову з радістю лине до неї, як колись волхви, що йшли на поклоніння до новонародженого Царя Вселенського.
Таким чином приватне життя наших пращурів цілковито увійшло в життя церковне, і поєдналось із ним непорушно (т. зв. "життя у Христі"). Слід ще раз зазначити: наші предки прийняли християнство як єдиний скарб, що обіцяє Царство Небесне, і тим виповнює увесь сенс буття. Тому батьківщиною для наших благочестивих пращурів була не стільки Київська Держава як географічно-політичне утворення, скільки її священний ідеал, себто Свята Русь-Україна, містична, Небесна Батьківщина. Цей ідеал, убраний в національно-державні форми, розкрився у досить міцному духовному організмі, що носив у собі священне призначення - явити християнську за духом та православну за стилем державу, тобто наскільки можливо реалізувати в людському суспільстві правду Христову, якої завжди прагнула "софійна" українська душа. Стати "Новим Єрусалимом" та "Новим Ізраїлем", сповістити людству блага "Святої Руси-України" - цієї Св. Софії, Янгола Охоронця людства, в жіночій іпостасі. "Ви - рід обраний, царствене священство, народ святий, люди, що взяті до уділу, аби сповіщати досконалість Закликавшого вас із пітьми до дивовижного Свого світла. Колись "ненарод", а тепер народ Божий" (1 Петр 2.9). Такими словами святий Апостол Петро звертався до населення Понту, Боспору та Північної Припонтиди, тобто майбутніх Візантії та Київської Руси-України, пророчо визначаючи їхній месіянський поступ у цьому світі. Цей нелегкий хрест наш народ завше ніс з особливою любов'ю та відданістю.
Свята Русь-Україна стала душею, духовним типом українського народу з його єдиною соборною церковною самосвідомістю. Це та Свята Софія української душі, що проявляється в гармонійному духовному єднанні з Божественним началом, в якій зосереджено увесь творчий потенціял нашого народу. Цим живилась і його державність, і його народність, і його культура та ментальність, як втілення української "софійної" душі. Тому "українськість" поступово стала духовною ознакою.
На жаль, сучасна Україна в громадському та державному житті все більше відсторонюється від тієї духовности та ідеалів Святої Руси-України, Святої Софії - Премудрости Божої. Українська історіографія, під впливом "німецьких" мод, також відкинула цей духовно-ідеологічний стрижень українського минулого. "Оті джерела наших традицій, - справедливо зазначає в праці "Дух нашої давнини" Дм. Донцов, - інтеліґенція народолюбна або понижала й нищила, або приймала лише поверхово, даремно намагаючись погодити їх з новими ідеалами маси... Саме з цієї причини ми сьогодні не вповні осягаємо духовний потенціял, що закладений в нашому минулому. Ми не бачимо, що наша батьківщина є спадкоємицею не УССР, УНР чи Гетьманщини XVII ст., а вдягненої в національно-державну могутність Святої Руси-України, на плечі якої Провидінням Божим покладено велике служіння.
"Ідеологи черні - зауважує Дмитро Донцов, - осуджуючи культуру Київської Руси... осуджували її боротьбу за Віру й Церкву (в тодішніх поняттях - за націю й культуру), протиставляючи тій боротьбі вигідництво і спокій смерда, осуджували шляхетність... Як героїчну культуру Київської Держави, так і героїчну культуру київської і козацької духовности відкидала наша демократія... Виходячи з інтересів і кругозору сільської громади або хутора, з кругозору хохла, що "не в його дусі була державність", - прийшли до пропаґанди злиття України з Московщиною. Це було нове санкюлотство, його апотеоза в політиці, в культурі, в соціяльнім будівництві, в релігії. Це була спроба сплебеїти наш національний ідеал, спроба, яка довела в політиці до ідеалу Шельменків і пізніше тиранолюбства, в соціяльнім житті - до ідеалу татарських людей, в культурнім - до безбожництва, до адорації матерії, "блага загального і матеріяльного добробуту", в мистецтві до ідеалізації загумінкової ідилії, розслаблюючої і вбиваючої енерґію, в літературі до ідеалізації сірої людини, з її упадками й егоїстичними вибриками... Це був кодекс вартостей навіть не здорової народньої маси, а кодекс вартостей плебея. Тому відгородилась народницька інтеліґенція від культури старого Київа, від князів, старшин, провідників, отшельників і аскетів, взявши собі за взірець національного відродження селянина, простолюдина, хуторянина, хохла з домішкою ідеалів Базарових і Марків Волохових, ідеалів здеклясованої голоти. Належачи до верстви підвладної, та інтелігенція і скінчила як верства підвладна..." ("Дух нашої давнини").
Ось, виявляється, в чому причина наших історичних Руїн і митарювань. Не "нещасна доля", а втрата власних віковічних національно-духовних орієнтирів, духовно-історичної тверді під ногами спричинює усі наші негаразди і падіння. Інтелігенція - це свого роду "мозок нації". Якщо ж "мозок" перебуває у стані амнезії, то й все "тіло" перебуватиме у хворобливому, недієздатному стані. Однак у будь-якого тіла, навіть у паралізованого, неодмінно є душа. І про що б не марила наша "хлопоманська", знедуховлена і обезличена інтелігенція, душею Великої й Соборної України була, є і буде саме "Свята Русь-Україна", її "софійні" духовні ідеали і цінності. Це немов та внутрішня людина людини зовнішньої.
Свого часу психолог проф. Євген Онацький наголошував, що "емоційність (яка визнається ним характерною рисою української психічної настанови, - авт.) є великий дар Божий, бо вона лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчости". Давньоукраїнському емоційно-чуттєвому темпераменту християнство прищепило оті "розум, логіку, пам'ять й волю", про які пише В. Липинський, що і зумовило його несподіваний і швидкий пассіонарний сплеск. Аскетизм і вольовість Слов'янського Православ'я з його високими шляхетними чеснотами і суворими догматичними обмеженнями приборкували емоційно-руїнницьку стихію слов'янської душі, спрямовували її від анархії і безладу до порядку, від розпусти до благочестя, від руїнництва до творчости, від варварства до культури і аристократизму духу. Як бачимо Православ'я - це і є душа українського народу, його одвічна, довершена і самодостатня національна ідея. В Православ'ї український народ постав як повноцінна нація, в Православ'ї розкрилась його творча сила. "Свята Соборна Віра Права - Це все одно, що й Україна: Це споконвічна наша слава, Це рідна матінка єдина", - поетично вигукує Митрополит Іларіон (Огієнко). Відібрати від народу цю першоосновну ознаку - значить відібрати його національну самобутність, позбавити його власного "самовираження", "самодостатности", справжньої "українськости". З цього висновок: лише за нового "охрещення" України, повернення до тисячолітніх духовних першоджерел і дороговказів можливий її новий світовий злет у третьому тисячолітті. В цьому й прихований справжній сенс нашого "Явного Покликання" ("Manifest Destini"). Але такий "поворот" знову ж таки не слід розуміти у вузькому, примітивному зовнішньо-побутовому "архаїчно-середньовічному" прояві. Повернення "до традиції старої України" полягає у внутрішній переоцінці цінностей, перенастанові власної свідомости, поверненні духовним чинникам їхнього належного першоосновного значення, як то було у наших пращурів. Лише такий шлях здатен вивести наш народ з тої глибокої духовної, культурної, політичної та економічної кризи, в якій ми усі опинилися, перетворити Україну з пасивного об'єкту на активний суб'єкт світової історії, повернути їй втрачену велич і славу. Адже шлях до загальнолюдського лежить через національне. Але до національного - через духовне. Духовним же стрижнем української нації може бути лише самобутнє Київське Православ'я та його невмирущі духовні ідеали - "Свята Русь-Україна" і "Новий "Єрусалим", з яких живились і продовжують приховано живитись донині всі її життєдайні сили.

м. Чернігів

Там, де є прагнення добра як свідома мета життя, там існує культура почуттів, людяність. Звичайно, можна засвоїти етичні засоби, правила етикету і поводити себе згідно з ними. Вони також спрямовані на добрі стосунки. Але якщо при цьому немає внутрішньої потреби привітно, гарно зустрітися чи розійтися з людиною, то ці правила будуть застосовані хіба заради власної користи. Та й завчених норм не вистачить для всієї різноманітности життєвих ситуацій. І те, що робитиметься суто з праґматичних міркувань, завжди буде штучним, без тепла, яке зігріває і дає спокій. Це завжди відчувають люди з тонкою, проникливою душею.
Де немає досконалости, краси, там немає й добра та істини. Добро і краса невіддільні від розуміння інших людей, поваги до їхніх прав і свобод.
Без переконаного творення гармонії стосунків немає досконалого вчинку. Оскільки відсутні виробленість думки, відчуття образу (уява, фантазія), врешті - ціннісна спрямованість особистости. Думки і дії такої людини не наповнені прагненням творення прекрасного. Її інтеліґентність ще не сягнула рівня, коли можна говорити про висоту серця, дієву людяність, розуміння внутрішнього стану співбесідника, повагу до його гідности. Людяна особистість має вироблену культуру почуттів - а відтак має волю, бажання триматися з людьми щиро, ділитися з ними своїм духовним запасом, творчістю. Таке ставлення надихає оточуючих на благо творення, дає душевну рівновагу. Люди з талантом душевної культури здатні обдаровувати інших "бризками" радости, які діють, як животворний озон, створюють почуття духовного піднесення.
Особистість, що має високу культуру почуттів, навіть на рівні підсвідомости знає: справжній зміст людського життя - діяльне добро. Людяність виявляється в кожній думці, слові, почутті і головне - у вчинках. І вона хоче, щоб до неї також ставилися відповідно. Цінуючи різноманітність, заохочуючи її в інших, людина збагачується духовно і душевно, просвітлює свою свідомість і при цьому краще, всебічніше бачить життя. Вона ніби дивиться на світ багатьма очима, глибше розуміє істину у її конкретиці. Такий рівень сприйняття адекватно втілює себе у вишуканість і благородство форм поведінки - у прекрасне, яке не може залишати байдужими інших. Про це говорив іще Платон.
Нетерпима, нечутлива людина не знає цих станів. Ще у дитинстві належить розвивати здатність відчувати інших. Уміння вміщувати у собі різноманітність світу, його виявів - це пізнання безмежности таких людських якостей, як співчуття, сердечність, співробітництво. Йдеться про пізнання блага-світла як засобу творення, про повернення до первісного - божественного образу в людині. Лише тоді можна вести мову про культуру людини як про освіченість серця, дієве плекання добра і краси. Людина тоді починає розуміти: правда залежить від життєвих умов, але істина одна - Добро. Це розуміння дає силу і певність. Недаремно обличчя таких людей виражають простоту і щирість, що є наслідком відповідальности за кожен свій крок у тонкій гармонії індивідуальности суголосно до потреб суспільства, природи, космосу. Моральність такої особистости виявляється як міра безкінечного. І чим більше її вбирає у себе людина, тим чистіша, ясніша її свідомість. Тим тонше і точніше вона здатна розмірковувати про явища, тим ближча вона до Абсолюту.
Люди, які мають низький моральний поріг, звертаються у своїх вчинках не до здорового глузду, не до високого людського образу, не до Істини, а до голого інтересу. Як говорив слухач одного з престижних у минулому навчальних закладів: "Підеш проти групи - затопчуть тебе!" Заради особистих амбіцій, оманливого самоствердження, бажання підпорядкувати інших своєму впливові, члени таких груп не зупиняються ні перед аґресією, ні перед злочином. На такому рівні спрацьовує стадне почуття. Є кілька індивідів, які прагнуть утвердження свого егоїстичного "я", а інші - "куди вітер хилить". Таких більшість. І саме вони втілюють грубу силу, низький рівень свідомости, що поширюється в суспільстві під дією сильнішої, подібної до звіриної, психіки "лідерів", впевнених у своїй безкарності. Таким способом у суспільстві на всіх рівнях може утверджуватися, превалювати стереотип грубої цинічної позиції, яка не поважає істину, людську духовність.
За останні десять років наше суспільство пережило складну переоцінку цінностей, ломку стереотипів і традицій. І це особливо відчутно в людському спілкуванні. Нерідко люди злі, неуважні, грубі в ставленні один до одного. Сьогодні нашому суспільству, як ніколи, щоб вийти на шлях творчости, потрібно піднести на якісно вищий рівень культуру людських взаємин, душі, серця. Необхідна активізація духовного самопізнання.

м. Київ
 

Гортаючи книгу високих доль в роки мого заслання на Яблуневому плоскогір'ї, під великими зорями Бурятії, я задумався над зорею Тараса Шевченка. Вірніше, над великою зорею України. Мене ніколи не покидала думка, що його доля, його поява належить до найдивніших і найзагадковіших появ на землі. І коли вже Україні шукати своєї місії між народами, то тут не розминутися з Шевченком - найбільшим і найзагадковішим генієм нашого народу. Тоді, в 1979 я відчував, що
То була дивовижна зоря:
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути.
Бог послав Кобзаря.
То казково щаслива зоря
Над забутою світом.
Власне, то роздум про покликання, призначення і фатум національний.
Багато написано про те, що він народився в українському "вертепі", де зібралися "всі лиха, всі зла" - в кріпацькій хаті, де біда біду доганяє. І в тій хаті ще й поселилася мачуха зі зведенятами...
Чимало написано і про жорстоку епоху російського ірода Миколи І, карателя декабристів, лютого самодержавця і т.д.
Мені і на думку не спадало ніколи сперечатися з традиційною характеристикою епохи і її символу
О царю лютий, творче зла,
Правди гонителю жестокий
Т.Шевченко
Однак, разом з тим я потихеньку прикидав час, коли було б краще  народитися Шевченкові - і не міг уявити кращого часу, ніж 1814 рік.

По-перше, треба ще було застати живим діда, для якого останнє повстання було дитячим романтичним спогадом.
По-друге, треба було ще встигнути у Вільно, щоб вдихнути атмосферу Польського повстання 1830 року.
По-третє, що не кажіть, а Санкт-Петербург ніколи не був таким цікавим, як в епоху романтизму, в часи Пушкіна-Гоголя.
То був саме спалах слави української пісні-думи-леґенди-історії. Виходять один за одним збірники українських пісень і дум. Виходить вибухова книга затаєної любови - "Історія Русів".
Десятьма роками раніше не починалося ще, а десятьма роками пізніше уже був не той клімат, не ті люди... Гоголь потрафив на землю саме в момент, призначений йому згори. Важко уявити собі резонанс "Мертвих душ" в 60-ті роки...
Що ж до епохи інших царів у Росії, то кожен раз здається, що краще було не народжуватися...
Особливим привілеєм для Шевченка було навіть те, що "заснула  Вкраїна", а при ній заснули і її наглядачі. У всякому разі, коли молодий хлопець, художник з Академії Мистецтв, приніс до цензурного комітету свою збірку під назвою "Кобзар", неляканий цензор Корсаков спокійно викреслив "озорство" в деяких віршах та й підписав до друку. Тоді ще не боялися проявів "малоросійського сепаратизму" і не здогадувалися, що в маленькій книжечці віршів художника Тараса Шевченка закладена духовна сила, яка пробудить українську націю.
Але найважливіше - атмосфера часу: в тій атмосфері читали поетів і слухали С Л О В О.
*     *     *
Коли випускник Ніжинського ліцею Микола Гоголь поривався до Петербурґа служити, то відомо, що у нього було на умі насамперед побачити Пушкіна. Шевченко з цим іменем, здається, зовсім розминувся. А от Гоголь на початку 40-х був у зеніті слави, і хоча він любив оточення високопоставлених, проте з українцями завжди був найближче.
Як же могло статися, що з Шевченком він не зустрівся жодного разу, і тільки в розмові з проф. Бодянським говорив щось вельми сумнівне про свою причетність до викупу Шевченка.
Сумніву немає, що вплив його творчости на молодого Шевченка був великим, хоча цього на поверхні не видно.  "Реве та стогне Дніпр широкий" і "Чуден  Днепр при тихой погоде" - це ж той самий Дніпро, ті ж джерела у візії обидвох поетів.
Важко уявити "Назара Стодолю" російською мовою без впливу слави Гоголя-драматурга. Але спробуймо уявити зустріч на Невському бульварі приодягненого до театру художника Шевченка з нарядженим Гоголем, який щойно повернувся з Риму...
Аж раптом - впізнавання і зустріч:
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
Так він і залишився на полі вічному - "великий друг", з яким можна сміятись і плакати на високості. Кажуть, був присутній того року в Шевченковому житті ще один великий друг - Міцкевич, і він пробував навіть перекладати з польської.
Не привітав... Не розгадав Гоголь Шевченкового "великого слова". А десь усамітнено виношував своє велике слово, що пробивалося з глибин спільної історичної пам'яті.
Дивно, що ці процеси пробудження духу йшли зовсім паралельно. Шевченкове пророче горіння почалося в Петербурзі в 1844 році. І значилося іменем  Гоголя і відомим зачином: "За думою дума роєм вилітає, одна давить серце, друга роздирає..."
"Чигирине", "Розрита могила", "Сон" - це вже голос із далини і наче потойбічний погляд на минуле і сучасне України. Не має значення, де це писалося - в Петербурзі, Москві чи Миргороді, Поета виносить понад географічні кордони
Високо-високо, за синії хмари,
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Тому й комедія "Сон" не є ні комедією, ні сатирою, а щось незбагненне, як "дух істини, єго же мір не может прияти"... Щось таке, що можна популярно пояснити, хіба що як вільний сон підпилого, і можна й розповісти його вільно, наче справді "немає власті".
В стихії неземної свободи Року високого Сонця 1845 на Шевченка зійшла творча благодать Божа.  Тоді було створено багато малярських творів і за одну осінь написано поеми "Єретик", "Сліпий", "Великий льох", "Наймичка", "Кавказ", "І мертвим, і живим"... Тоді ж було переспівано Давидові псалми, написано "Три літа", "Минають дні", "Маленькій Мар"яні"...
Те всепожираюче горіння в Рік високого Сонця закінчилося прощальним псалмом, якого потім М.Костомаров назве "Заповіт".
Десь у ту саму пору Гоголь пише свій "Заповіт" побутового і сповідального характеру і вміщує його на початку книжки "Вибрані місця з листування". "Співвітчизники, страшно!" - це з того заповіту.
Там є теж своє "Як умру, то поховайте", і своє переживання творчої кризи.
Але головне - поворот до наріжного каменя, якого відкинули будівничі, і до духу істини, якого світ не хоче прийняти.
Ці обидва образи Шевченко вже поставив епіграфами в основу своїх побудов.
Тільки ж духа істини світ "Не бачить і не знає його". І тоді, й досі. Тому в поемі "Сон" знайшли тільки те, чого шукали. А шукали жандарми - непоштивости до царя і до цариці. А усі "писання" на "малорос. языке" покладено до сейфу в ІІІ відділенні аж на півстоліття. Автора ж заслано в солдати.
Ніхто навіть не знав, що там було, в тих конфіскованих зошитах... Для простаків пущено чутку, що були там сороміцькі малюнки.
А тим часом десь на чужині,  в тому 1844 і 1845 році погас Гоголів сміх, і його  почали мучити думи. Він їх писав у листах і носив у душі. "Заняттям моїм стала не російська людина і Росія,  а людина і душа  людини  взагалі. Все мене наводило в той час на дослідження загальних законів душі нашої... Я брався за перо, хотів змусити себе написати хоч щось в роді невеликої повісті... Зусилля мої закінчувалися майже завжди хворістю, стражданнями..."
І ось виходить у 1846 році повчальна, проповідницька, моралізаторська і покаянна книжка Гоголя "Вибрані місця з листування з друзями".
Гоголь, що вважався сатириком і викривачем самодержавства, автор "Ревізора" і "Мертвих душ", відвернувся від соціально-психологічних проблем - до релігійної проповіді покаяння!
Якби були умови вільного друку, в 1846 році з'явилася б ще одна книга - проповідницька, пророча, релігійна під назвою "Три літа" Тараса Шевченка. А якби до неї додати програмовий документ Кирило-Методіївського братства під назвою "Закон Божий" з євангельським девізом "Пізнайте істину, й істина зробить вас вільними", то Україна засвітилася б як вогнище християнського відродження, а Шевченко - як апостол, яким і бачили його в Київі: "На Шевченка взирало браття, як на якийсь небесний світильник" (П.Куліш).
І вже не мало б особливого значення те, що Гоголь закликає "Русь до сповіді без покривал" в православній церкві, а Шевченко обминає фарисейське дійство державної релігії і "неутомленнії поклони за кражу, за війну, за кров"... В основі - навернення до Христа через зречення від ідолів, якими жила Росія.
Гоголь мав величезну популярність, тому книга його мала скандальну славу.
Вона викликала "Лист до Гоголя" Бєлінського, що створив їй ще більшу рекляму.
Але, коли брати книгу поза резонансом, то зміст її консервативно православний. Попри всю психологічну глибину, вона не може йти в жодне порівняння з Шевченковою апостольською проповіддю.
Гоголь передусім мав великий вплив на дальший розвиток російської літератури - по суті він змінив напрям її розвитку. Він уже від початку вирвався з естетизованого пушкінського задзеркалля на холодні вітри російських бездоріж з примарою російської тройки. А тепер повернувся обличчям до всіх станів, до владних, одержимих бісами гордині і загарбань чужого із закликом рятувати свій край не від іноземного нашестя, а від нашестя власних злих духів.
Шевченко робив переворот в умах і серцях українців, але - своєчасно втрутилися жандарми і створили вакуум. А "драму глухими темними задами на смітник винесли". А це була могутня проповідь, яка заповідала Україні свій власний шлях.
Народ прийняв Шевченка як вісника Божої правди. Але за тим інтуїтивним відчуттям свого стояла ціла система євангельських символів: понять, що вкоренилися у традиції. Поет їх поглиблено висвітлював на канві життя закріпаченої України і відкривав з нечуваною глибиною пристрасти, промовляючи до серця. В цьому істотна відмінність від розумувань у Гоголевому листуванні.
В його поезії є молитва і псалом, проповідь любови до брата і викриття сучасного фарисейства, і розвінчування популярних ідолів, і віщування кари за беззаконня й відступництво, і непримиренність до кволої байдужости й пилатства, і відкриття Божого дару свободи, за якою стоїть закон волі Божої, і наука смирення і прощення, і дух безстрашної відваги в боротьбі за правду й волю.
І сію слово.
Добрі жнива
Колись-то будуть.
Навіть за найгіршої погоди, яка випала тому посівові за умов дореволюційного "благоденства" і пореволюційного фальшу, той посів якось таки пробивався.
Запитаймо пересічного "будівника комунізму", де він уперше почув слова апостолів Йоана, Матея, посланія апостолів Петра і Павла, імена ізраїльських біблійних пророків Ісаї, Осії, Єремії. Де він уперше познайомився з псалмами Давидовими і духом релігійних єретиків?
Від Шевченка! Йому одному дозволено було цитувати і тлумачити Євангельські істини в атеїстичній державі. Багато було глухих до того. А хтось і задумувався над камертоном Шевченкового епіграфа і над причиною того, чому це революціонер-демократ черпає мудрість з біблії, а не в "царів ума"?
Гоголь також не потрапив у ясне поле зору: його зерно потрапило на камінь.
Росія читала Бєлінського - "Лист до Гоголя". Читала  Антигоголя.
"Недоучившийся семинарист и темный малороссийский учитель" - так оцінила в дусі 60-х років обидвох опонентів словами маловірного І.Тургенєва.
"Гоголь, безсмертний Гоголь" - для Шевченка залишається "великим  другом". Хоча він, Гоголь, розвінчаний пресою і громадською думкою. На засланні Шевченко просить прислати ту затавровану книжку "Листування" - і жодного слова осуду!
Християнська  проповідь була для нього головним у цій "вірнопідданій книзі". В Гоголеві поет відчуває шляхетність дум і висоту духу. І при цьому залишається до кінця: "Благоговіти треба перед Гоголем, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов"ю до людей".
Мало хто так розумів і цінував Гоголя.
Але треба згадати оцінки ще одного українця, відомого філософа Василя Зіньківського, "М.В.Гоголь в його релігійних шуканнях": "Гоголь залишається і донині "вчителем життя" не в результатах і формулах його шукань, а в самому зверненні до Бога, до Христової правди. Із сміливістю генія, з глибокою переконаністю в істині Христового вчення Гоголь віддався "спільній справі", до якої покликана кожна людина. В цьому цінність усієї духовної спадщини Гоголя. В цьому, щоправда, і непроминущість його життєвого подвигу".
Що ж  стосується сходів гоголівського посіву на ниві творчости, то це був посів світового значення: Гоголь заклав початок великої літератури...

150 років безсмертя
Він ніколи не сходив з історичної сцени. Один з великих письменників ХІХ століття Микола Васильович Гоголь зіграв незвичайну ролю в розвитку української культури, з якої вийшов, російської культури, в якій працював, світової культури, яку запліднив новими ідеями і як модерний письменник, і як релігійний мислитель.
Критикований за "відступ від реалізму", від проґресивних ідей, від сатиричного зображення дійсности, він пройшов над течіями тодішньої політики і літератури, таємничий і відчужений. Але ніхто з талановитих сучасників не уникнув великого впливу його слова, яке схоплювало плинні явища життя поза видимістю форм. Тільки аж в ХХ ст. заговорили про живе втілення його примар.
"Гоголь перший побачив невидиме і  найстрашніше, вічне зло - не в трагедії, а у відсутності усього трагічного, не в силі, а в безрадності, не в безумних крайнощах, а в надто уміркованій середині, не в гостроті і глибині, а в тупості і в пласкості, пошлості людських почуттів і думок, не в найбільшому, а в найменшому.
Гоголь створив для моральних вимірів те саме, що Ляйбніц для математики, - відкрив, сказати б, диференціяльний вимір, безкінечно велике значення нескінченно малих величин добра і зла.
...Два головні герої Гоголя - Хлєстаков і Чичиков - є двома сучасними російськими персонажами, двома образами вічного зла - "безсмертної людської пошлості". За словом Пушкіна, "то були зображення двох бісів". Натхненний мрійник Хлєстаков і позитивний діляга Чичиков - за цими двома протилежними особами прихована персона третя, що їх з'єднує, персона чорта "без маски", "у фраку", "своєю власною особою" вічного нашого двійника, котрий у собі показує нам наше відображення, як у дзеркалі, і каже: "Чого смієтеся? З себе смієтеся!".
 (С. Мережковский)
Те саме, що відкрилося Мережковському на канві революції 1905 року, ще рельєфніше бачилося М. Бердяєву в епоху большевицької революції, коли Хлєстаков "очолив департамент у Смольному".
"Гоголя мучило те, - пише М. Бердяєв у книзі "Джерела і сенс російського комунізму", що Росія одержима духами зла і лжі, що вона сповнена пиками і рилами так, що важко віднайти людину. Було б помилкою бачити в Гоголеві сатирика. Він прозирав метафізичну глибину зла, а не лише його соціяльні прояви.
... Гоголівська Росія залишилася і в Росії совєцькій...
Гоголь пережив релігійну драму. Він був пригнічений тягарем зла, яке сприймав.
В природі його був сильний аскетичний елемент...".
Метафізичні первні Гоголівських візій ще більше оголилися після чергового переодягання і перебудови. Загубилася соромливість наготи. І навіть пристойність фрака.
Чичиков отримав статус легітимности і вибрав для офіційної реєстрації своєї партії одне з непримітних затертих слів.
Конфлікт з законом його перестав турбувати, відколи він сам став законотворцем і людиною влади. Конфлікт з мораллю для нього ніколи не був чутливим, оскільки він позбавився ґрунту любови.
Байдужий до "проблем ближнього", прагматик Чичиков стає героєм нашого часу, зненавидженим людьми, але самовпевненим, зарозумілим і самовдоволеним.
Чичикову здається, що нема ніякої потреби вживати старі поняття і що нині їх цілком замінюють нові технології плюс капітал нувориша. І його утверджують у цьому приватизовані ним ЗМІ. І тільки глухі віддзеркалення видають його неспокій внутрішній.
Тривалі суперечки про національну приналежність Гоголя позбавлені глибини. Гоголь вважав, що росіяни й українці - дві різні природи, наділені від Провидіння зовсім різною історією. В центрі своїх ідейних шукань він ставив ідею "праведного господарювання" в орендованому Божому винограднику.
"Гоголь був і у всі часи залишався романтиком... Але якраз поєднання романтичної настанови духу з твердим та гострим реалізмом у зображенні російського життя, так само як поєднання романтичної настанови в релігійних переконаннях, з тверезим наближенням до Вищої Реальности - і творить своєрідність творчости Гоголя як художника і як мислителя". (В. Зіньківський)
Гоголь надалі залишається загадковим і актуальним, і то не тільки у своїх містичних прозріннях. Деякі критики ставили і ставлять його на одиноку естетичну висоту. Тим вагоміше звучить гоголівська критика естетичної утопії і твердження про безпідставність естетичного гуманізму, пов'язаного з тодішніми філософськими віяннями.
Окрім естетичної "критики вогнем", що запам'яталася особливо у зв'язку з історією його першого і останнього твору, Гоголь висував конструктивну ідею служіння Слову через поєднання естетичних і моральних запитів у контексті релігійному.

Репліка характерника
В релігійності Миколи Гоголя наостанок ще раз могутньо виявила себе його українська душа, хоча самі українці, здається, лише тепер починають розуміти його щиру побожність.
Містика Гоголя, всі його химерні портрети й личини, в яких стає зримою захована сутність речей, несамохіть наводять на думку, що в творчості цього генія знайшло потужний вияв розлите в українському буттєвому існуванні таємниче козацьке характерництво. Не забуваймо притім, що Гоголь походив з давнього знатного козацького роду. В поєднанні з християнським ідеалізмом виник ефект небувалої сили.
Не диво, що після появи "Вибраних місць із листування з друзями" на нього накинулася з шаленою люттю неначе вся розворушена нечисть, подібно як на Хому Брута у "Вії" ("Всі проти мене... - з гіркотою пише він у той час в листі до актора М. Щепкіна). Саме в цей болючий момент Гоголь, шукаючи розуміння серед росіян і не знаходячи (як і чимало інших великих українців, починаючи від святителя Димитрія Ростовського - Туптала), в листах до приятелів, зокрема, до С. Аксакова, чітко означує свій задум, в основі якого таїлась річ неймовірна для егоїстично-ницого світу - "братнє ставлення" до людей: "Від ранньої юности у мене була одна дорога, якою іду. Я лише не відкривав її, бо був недурний, - ото й усе. Ось вам вся історія мого містицизму".
Про творчість як посвяту пише Гоголь і в листі до А. Смирнової: "Талант творення є талант великий, коли він оживотворений благословенням найвищим Бога. Є частка цього таланту і в мене, і я знаю, що не спасусь, якщо не використаю його як годиться для діла"..
Дійсно, Гоголь мав цю незбагненну божественну надію, що слово його пробудить російську людину, зробить її іншою. Для сповнення цієї мети (як це тільки й міг романтик українець!) він готовий був сам зробитися росіянином - і зіткнувся тут з річчю неможливою. Та й росіяни не сприйняли його за свого.
А проте чи справді відважний християнин і характерник зазнав поразки? Можливо, ми не дійшли ще до тієї межі, коли розвидниться сенс його трагічної, але безсумнівної перемоги? Власну личину біса-"малороса", який примудрився ховатися десь серед інших, що їх витягнув Гоголь на світло, й починав було перекривляти свого господаря, він остаточно переміг тією правдою, яку сказав російській інтеліґенції як християнин. Хоча цей виклик коштував Гоголю життя, але духовно утвердив його творчість як перемогу. Без цього блискучого завершального характерницького жесту геній Гоголя був би ніби сумнівний.
Гоголь залишається (як і Шевченко) таємничо-живим, присутнім в сучасності. І це найбільша загадка, попри те, що сам він намагався розкрити наче б усі свої карти.

Від редакції
Редакція "Нашої віри" публікує дискусійні статті Ю. Смирного як матеріял мистецтвознавчий, який допомагає читачеві ширше подивитися на версії і легенди навколо славетних творів сакрального мистецтва.
Нагадаємо, що анонімність найбільших шедеврів сакрального мистецтва органічно випливає з християнської етики творців, які віддавали Богові Боже як сокровенний дар, про який люди не повинні знати. "Жертва Богові - дух сокрушенний і смиренний...". Твори навіяні Духом святим, приносились на вівтар як примножений талан, подарований Богом. Ніякої суєтної слави не хотіли ні малі майстри різьбярі, ні великі майстри пензля. Це була їхня молитва і їхня жертва "А як ти чиниш милостиню, - хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була милостиня твоя... і молися Отцеві своєму, що в таїні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно" (Мат 6.2-6).
Св. Алімпієві Печерському братія віддавала шану, очевидно, і як майстрові, але передусім - за його святе чернече життя.

Закінчення. Поч. у числі 1
Таким чином, маємо додаткові докази, аби переконатися, що створений Алімпієм у фрескописі портретний образ "Діва Марія" в Київо-Михайлівській церкві (1108-1113 рр.) став джерелом для формування цим же художником іконних ликів у послідовності: від "Діви" до "Трійці", а за нею до "Вишгородської Богородиці".

*  *  *
Принагідна вказівка. Наукова правомірність самого зіставлення обрисів "Вишгородської Богородиці" з творами ХІІ ст. забезпечена такою кваліфікованою оцін-кою проф. А.Анісімова стосовно стану цеї ікони після реставрації (дана ним в рукописі не пізніше 1923 р.; опублікована у Празі в 1928 р.): "Наступні реставрації, що відбувалися вже на російському ґрунті, тільки в пропорціях та неістотних деталях ухилилися - і то лиш незначною мірою - від композиції візантійського ориґіналу, утримавши його в загальному й головному" (А.И.Анисимов. Владимирская икона Божией Матери. В зб.: А.И.Анисимов. О древнерусском искусстве. М., 1983, с. 273). Зрозуміла нам уже річ, що вжите тут позначення ікони як "візантійської" є застарілим.
Не розглядатиму покищо вельми своєрідне - в недоброму смислі - поводження зі щойно наведеною експертною оцінкою А.Анісімова, яке дозволили собі у відомій нам статті 1925 р. В.Лазарєв та М.Алпатов. Скориставшись (чомусь ні разу не задіявши лапки для означення цитованих фраґментів) довіреним їм рукописом А.Ані-сімова, ці автори на першій же сторінці своєї публікації висловили в загальній формі вдячність колезі за його матеріяли і повідомили, що ними запозичені з рукопису "більшість фактів, які стосуються історії ікони та її реставрації". Але далі наведений мною факт анісімовської оцінки замінили своїм цілком протилежним твердженням, не повідомивши, що це тільки їхнє твердження, а не джерела, на яке вони послались. Остерігшись цього моменту даної статті В.Лазарєва та М.Алпатова, обережно скористаємось деякими іншими.

Посів на Заході
Не має підстав не вірити, авторам, що "лики Володимирської (пам'ятаймо про вторинність цього іменування. - Ю.С.) ікони становлять рідкісне за своєю релігійною силою досягнення", а "художнє наповнення цих ликів полишає далеко за собою все те, що до нашого часу дійшло од візантійського станкового малярства". На додачу до цього В.Лазарєв та М.Алпатов бачать, що на тлі відомих пам'яток з Константинопольської імперії "загальний стиль Володимирської ікони може здатися <...> дещо несподіваним". Це при тому, що ікона "являє вельми завершений взірець <...> мистецтва". А її стиль "становить собою цілком монолітну художню синтезу". Так, при вкрай стислій вибірці зі статті, виглядає наша ікона у просторі т.зв. "Візантії".
А в Італії та загалом Західній Европі? Автори зіставили нашу ікону з італійськими Мадоннами ХІІІ віку: "На жодній картині з епохи Дученто (тобто з ХІІІ ст. - Ю.С.) не зустрічається такий чистий аристократичний тип, така концентрація релігійного виразу, така тонкість малярської фактури". "І якщо зіставити тип Богоматері і Христа з такими дучентистськими картинами, як наприклад, зі "Св. Анною" в Музео Чівіко в Пізі та з Мадонною в ґалерії Сарачіні в Сієні (тип малюка), тоді тільки стає цілком ясно, наскільки потужно відрізняється <...> ориґінал від наслідування (курсив мій - Ю.С.); при всій своїй близькості до типів Володимирської ікони, лиця Анни і Христа в Пізі й Сієні виказують такий своєрідний відбиток, котрий одразу дозволяє провести чітку розмежувальну лінію між столичним візантійським (не будем сміятися з наукової поразки авторів і спокійно виправимо: українським - Ю.С.) мистецтвом і його романізованими відгалуженнями на іта-лійському ґрунті".
...Ось так. Досвідчені глядачі мимоволі вказали на вельми достойне місце Алім-пієвого твору в історії европейського християнського малярського мистецтва.
Згрупуємо матеріял. В пошуках грецьких уподібнень "Вишгородської Богородиці" (за її художньо-духовними ознаками) автори не випадково мусили задовольнятися зіставленням відверто химерним: з образом Григорія Чудотворця, оскільки в ХІІ ст. в царині поширености константинопольської школи нічого більш підходящого знайти не вдається. Понад те: наша славна ікона "полишає далеко за собою все, що до новітнього часу дійшло од візантійського станкового малярства". Тобто ще і впродовж ХІІІ і XIV століть, і аж до 1453 року, коли Константинополь остаточно впав під османами, грекам нічого достойно-співмірного за художньо-духовними властивостями з нашою іконою створити не поталанило.
І тільки в Італії ХІІІ ст. (на другій сотні років по створенні нашого взірця) з'являється дещо, в чому можна знайти близькість типологічну, але зважаючи на ґрадацію: ориґінальний столичний рівень - в Україні-Русі в Київі, наслідувальний - в Італії. До цього треба додати. Сам мотив "Милування" (як іконографічний прецедент), за даними статті, в Італію потрапляє з Греції, що видно по одній з мініятюр, - близько 1115 р. Та помимо цеї мініятюри, "в жодній з ранніх ікон і фресок <...> мотив "Елеуси" (грец. термін-відповідник "Милуванню": "Милостива". - Ю.С.) більш не фігурує. Зате він виринає знов у станковому малярстві першої половини ХІІІ ст., щоб остаточно вже утвердитися в італійському мистецтві".

*  *  *
Подані зазначення художньо-духовної взірцевости розглядуваної нами української ікони в широко популярній згодом в Европі тематиці "Богородиця-Милування" варто доповнити опитуванням низки авторитетних, у своїх межах, московських істориків мистецтва.
Почнем зауваженням А.Анісімова, в якому він пріоритетність цього Алімпієвого твору подає на певній відомій епохально-хронологічній шкалі (те, що цей історик приписував твір грекам, має вже тільки значення розгаданого парадоксу): "В скарбниці пам'яток світового мистецтва ця ікона - одна з безсмертних перлин, котрі утворюють вінець творчого генія людства, а серед візантійських ікон вона - найкоштовніший доказ народження на грецькому Сході тих настроїв та відтінків у мистецтві, батьківщиною яких до цих пір ми звикли вважати Італію раннього Ренесансу" (1920 р. "Раскрытие памятников древнерусской живописи". - курсив мій. Ю.С.). Ще в одному з важливих моментів цей автор зазначив з приводу ликів "далеку від умовностей реалістичну манеру письма, котра, певною мірою нагадуючи вільний імпресіоністичний мазок елліністичних портретів Єгипту, ще більше підкреслює портретний характер типів" ("Владимирская икона Божией Матери", 1928 р.). Тут дослідник дав привід для бачення видатного твору українського майстра як одного з містків між фаюмською школою ІІ ст. та імпресіоністичною революцією у французькому малярстві ХІХ ст. Він же чуйно підтвердив наше спостереження, що цьому ликові Богородиці передував портретний образ.
Міркування ж М.Алпатова привертає увагу наголошеністю на тілесності й психологізмові образу, особливостях, котрими - аж через кілька сот років після Алімпія - уславилося ренесансне та післяренесансне західньоевропейське християнське малярство. "Зі своєю ще дуже тілесною красою, з невтамованою спрагою в сумних очах, з бровами, що скорботно здригнулися, "Богоматір Володимирська" ще близька пізній античності, це людина, якій відомим є античний патос" ("Древнерусская иконопись", М., 1984 р.).
Розвиток цих уявлень пропонує Н.Дмитрієва. Визнаючи поширеність не досить вигідного - за певними ознаками - враження від константинопольського малярського мистецтва першої половини ХІІ ст. ("висока техніка, витончена, але одноманітна майстерність, панування канону і абстрактна духовність його ликів"), авторка знаходить підтвердження цієї оцінки в тому, наприклад, що "одухотвореність Пантократора в храмі у Дафні, або Богоматері, яка сидить у храмі Софії (Константинопольської. - Ю.С.), дійсно перебуває десь за межами реальних почуттів". Та при цьому дослідниця сподівається, що це судження є не досить справедливим, бо в тому мистецтві "є щось іще понад це, є й затамована людяність". В яких же конкретних творах виражено її? І тут, несподіваним для себе чином (але для нас уже в ясній  історіографічній ситуації), письменниця віддає шану Алімпієвій "Богородиці-Милування": "Чудовим прикладом того є всім добре відома ікона Володимирської Богоматері <...>". "<...> Вона близька людському серцю. Цьому не перечить строгість її обличчя, похмурість темного погляду, суворо стулені губи. Зворушує саме стриманість у вираженні почуття - такого глибокого і такого зрозумілого. Ось для цього античне мистецтво не знаходило мови. Згадаєм античну статую Ніобеї: Ніобеї загрожує загибель дітей, вона старається їх захистити, все її тіло перебуває в збудженому рухові. Греки не уявляли драматичних переживань без бурхливих рухів тіла, стан же тілесного спокою означав для них стан "етосу" - душевного спокою, іноді лише з домішком легкої замислености й печалі. Але затамоване горіння, глибинне, не миттєве, а в постійному триванні, - перед такими духовними станами відступало античне мистецтво. Візантійське ж їх передає. Шлях від грецької Ніобеї до Сікстинської Мадонни лежить через образи, подібні Володимирській Богоматері" ("Краткая история искусств", М., 1969).
...Як не міркуй про наведену низку атестаційних висновків, приваблюють вони тим, зокрема, що, незалежно від волі їхніх авторів, повідомляють про достойність історичного місця колективної української художньо-духовної особистости (представленої наразі Алімпієм Печерським) серед шанованих світом мистецьких спільнот: античних еллінів, греків-християн та італійців доби Високого Ренесансу.
Принагідно зауважу про необхідність відмовитися від профанічної гадки, що та альтернатива розвитку італійського малярського еллінізму, яка увійшла в традицію: "Мазаччо (1401-1428) - Рафаель (1483-1520)", давала розрішення всім історично важливим людяним мистецьким тенденціям, котрі формувалися у ХІІ - XV ст. в Европі в цілому та в Італії зокрема. Шануючи дійсні вартощі Високого Ренесансу, слід зважати, наприклад, на чуйний відгук А.Блока: "Перед Рафаелем я, схиливши коліна, нудьгую, як у полудень перед гарним краєвидом". Чого-чого, а нудьги Алімпієва "Вишгородська Богородиця" не викликає. Не потребуючи жодних посередників, вона з 1114 року прийшла прямо в ХХ і ХХІ століття як учасник глибокого спілкування.
Ось епізод дорогоцінних спогадів професора В.Василенка з концтабірного буття, пережитого разом з петербурґським-ленінґрадським мистецтвознавцем Н.Пуніним (на його праці я неодноразово шанобливо посилався), котрий помер восени 1953 р. "і похований між Воркутою та Інтою на безіменному кладовищі в Абезі. Могила його вже загубилася серед тисяч однакових могил з низько обрізаними тичками, пронумерованими рядами" (С.Михайловський). "Одного разу Ніколай Ніколайович спитав: "А знаєте, чим відрізняються Володимирська Божа Матір і Сикстинська Мадонна?" Я трохи зніяковів, розуміючи, що на такі запитання має відповідати той, хто питає. Він сказав: "Так от, шановний добродію <...> - різниця в тому, що коли Сикстинська Мадонна дивиться на вас, то вона бачить вас таким, яким я вас бачу - в вашому бушлаті, з вашими блакитними очима, бачить вас фізично, а Володимирська Божа Матір не бачить вас зовсім такого, як ви є, тобто дивиться на вас і не бачить, вона бачить тільки душу без вашої плоті, сутність, а не фізичну оболонку. Ось чому цю ікону приписували святому Луці: не за її зовнішні достойності, а за нелюдське прозріння" (ж. "Нева", № 6/1989 р.).

*  *  *
У просторі цих уваг до вже наведених суджень А.Анісімова, М.Алпатова та Н.Дмитрієвої треба додати зауваження, котре походить від авторки одної з центральноевропейських дослідницьких шкіл - угорської. А. Ерші в альбомі "Живопись интернациональной готики" (М., 1984 р.) так описує образ "Мадонни з Дитям" (1410 р., Париж, Лувр) французького художника Жана Малуеля: "Допоясне зображення Марії з Дитям Іісусом на правій руці замкнене в рельєфну раму, трактовану як віконний отвір. Цей тип образу Мадонни візантійського походження потрапив у Бурґундію (м.Діжон. - Ю.С.) за посередництвом сієнського малярства". І далі з'ясовується, що для західніх глядачів і дослідників є загадкою поява самої допоясної схеми цього образу. За браком місця не наводитиму їхніх патетично-фантастичних припущень на цю тему, а тільки нагадаю, що нам відомо: за 300 років до Ж.Малуеля Алімпій Печерський створив взірцевий образ Богородиці з Дитям, взявши за основу обрис ангела з "Трійці", який сидів затулений до пояса столом; ланка наслідувань за ланкою - і в Парижі теж з'явився допоясний образ Богородиці-Милування...
Малярство ж італійських сієнських художників, згадане А.Ерші в ролі посередника (маю на увазі ланцюг векторів Київ - Константинополь - Сієна - Бурґундія - Париж), В.Лазарєвим було якось вказане як один з героїв іконісторіографічної загадки: "В рубльовській Трійці хотіли вбачати відгомони готичного та італійського мистецтва. Її зближували з творами й Дуччо, й Сімоне Мартіні, вважаючи, що ґрація рубльовських ангелів навіяна образами сієнських живописців".
Вже іронічним зворотом "хотіли вбачати" доволі авторитетний письменник виражав своє неприйняття самої постановки такого питання, а незаперечний факт перегуку пластичних рис між "Трійцею" та творами італійців зухвало відкидав голослівними фразами про те, що Рубльов дав "цілком ориґінальне рішення" на "основі органічного сполучення царгородських і східніх традицій" ("Русская средневековая живопоись", М., 1970).
Та для нас ця застаріло-болюча загадка щасливо розгадується, і я наведу спочатку розгадку, а потім приділимо увагу попередникам В.Лазарєва, котрі не поцуралися дивитися правді в вічі, навіть не знаходячи переконливих пояснень побаченого.
...Засновник італійської сієнської художньої школи Дуччо ді Буонінсенья жив у 1250-1319 роках. Його ж молодший сучасник і співгромадянин Сімоне Мартіні (1284-1344) у зрілому віці працював у тимчасовій папській столиці в Авіньйоні (Франція). Коли ми знаємо, що "Трійця" (142х114) написана не Андрієм Рубльовим на поч. XV ст. в Москві, а Алімпієм Печерським не пізніш 1114 р. в Київі, то щойно згадана пластична спорідненість творів з різних країн та різних часів цілком логічно може трактуватися, як вказівка на факт впливання малярської пластики українця початку ХІІ ст. Алімпія на італійських майстрів кінця ХІІІ - поч. XIV ст. Дуччо та С.Мартіні. Те, що вважалося "відгомонами готичного та італійського мистецтва", виявилося джерелом впливу на італійців дученто й треченто (так називають там ХІІІ та  XIV ст.), а через них - на малярську готику кінця XIV - поч. XV ст.
Впевнене ж вирізнення Константинополя, як місця так чи інак опосередкованого контакту "київський давач - сієнський приймач", берем із тексту італійського історика Роберто Лонгі: "<...> в 1285 році у Флоренції з'явився Дуччо ді Буонінсенья, <...> він постав там в усьому блискові придворного константинопольського метра <...>" ("От Чимабуэ до Моранди", М., 1984). Тобто майстер повернувся на батьківщину після успішного стажування в Царгороді, де - як ми розуміємо - наситився був достатньо художньо-духовним досвідом на українському, зокрема, малярському привозі.
А що Константинополь уже задовго до приїзду цього італійського художника був важливим місцем ознайомлювання посланців широкого світу з творами українських художників, можемо не сумніватися, з огляду на історичний факт, що на нього посилається і В.Лазарєв.
У 1200 р. майбутній новгородський архиєпископ Добриня Ядрейкович бачив у Константинополі в храмі св. Софії велику ікону українських святих Бориса й Гліба. "За його словами, з цього образу можна було купити у місцевих іконописців копії, що, ймовірно, продавалися при самому храмі" ("Русская иконопись", М., 1983). Якщо вже образи місцевих українських святих здобули достатньо широке визнання у грецькій імперській столиці, і їхнє відтворення було поставлене на виробничий потік (навряд чи варто сумніватися, що вихідцями з України-Руси), то, звичайно, популярність мали там і копії українських взірців з таких загальнохристиянських сюжетів, як "Богородиця-Милування", або "Трійця ветхозавітня", або ще інших. Тим паче що Київ, як ми знаємо тепер, був батьківщиною малярських ориґіналів щонайвищої художньо-духовної проби.
Ці міркування про поширення досвіду давньоукраїнського малярства через посередництво константинопольских художників стосуються не тільки станкового іконописання, тобто транспортабельних образів на дошках. Через чотири роки після згаданих мандрів новгородця Константинополь упав під нападом латинян - учасників Четвертого хрестового походу. Три місяці напасники грабували й палили велике місто, а потім 57 років панували в ньому. Куди в цей час тікали грецькі художники? Ясна річ, і в добре знаний високим мистецтвом Київ. А коли  в 1240 році Батий віддав українську столицю на розграбування, то, зрозуміло, й наші художники шукали собі притулку в грецьких містах. І ті, й ті майстри перевозили з собою копії-начерки з архітектурних споруд і розписів у них (не кажу вже про нормальний обмін художнім досвідом у мирні часи). А через морські ворота Царгороду їм відкривався широкий шлях до інших країн Довкілсередземномор'я.
Тож не дивуймося, смислово сполучаючи спостереження дослідників. "Ми не знаємо жодної ікони, написаної грецьким художником на грецькому ґрунті, яка могла б цілком передбачити і пояснити появу "Трійці" Рубльова (мова, зрозуміло, про Алімпіїв твір 142х114. - Ю.С.), та разом з тим окремі риси її складу якось розлиті по всьому малярству тодішнього (XIV-XV ст. - Ю.С.) східньо-християнського світу (Н.Щекотов у антології Г.Вздорнова "Троица Андрея Рублева", М., 1981). "В палеологівській добі (1261-1453 рр. у Константинополі та провінціях. - Ю.С.) особливого значення набуває тема "Трійці", відома до тих пір лише декількома прикладами, що належать в основному до ранньохристиянського часу" (В.Лихачова, "Искусство Византии IV-XV веков", М., 1981).
Тут із "Трійцею", як і у випадку з "Богородицею-Милування", бачимо, що Алімпій Печерський (помер у 1114 р.) зіграв ролю геніяльного ініціятора. Подарований ним світові ще один привабний арт-прецедент прислужився до широкої популярности теми "Ветхозавітня Трійця" на великому культурно-релігійному просторі: у світі східнього християнства. Це щодо теми. Новотвірна ж Алімпієва стилістика фігур та жестів проклала собі шлях ще далі цього простору: через Італію, Францію аж за межі континенту Европи - на Британські острови.
Ось кілька конкретних відомостей.
Стосовно Дуччо ді Буонінсенья ми можемо їх узяти зі статті Н.Пуніна "Андрій Рубльов" (1915 р., ж. "Аполлон", № 2; перевидана в 1916 та 1976 рр.). Автор дав тут нехибну вказівку на ангелів ікони Дуччо "Мадонна Ручеллаї" (Фльоренція, 1285 р.) як на таких, котрі мають "близьку спорідненість" з ангелами "Трійці" (142х114). Те ж, що історик тоді помилково вважав Дуччову ікону твором Чімабуе (1260-1302), а від остаточної відповіді на питання про авторство "Трійці" добросовісно ухилився, наших висновків сьогодні не порушує.
В найзагальнішому плані Н.Пунін визнав "Трійцю" явищем того "художнього руху, який можемо назвати великим загальноевропейським Відродженням", а в суто стилістичному пляні відзначив у ній "видовжені пропорції, вишуканість чисто еллінських ритмів". Це дало йому підставу завважити спорідненість іконі ще й фрескописів м.Містри (Греція, між 1261-1460 роками).
Стосовно ж Симоне Мартіні пропоную дещо з власних спостережень. Варто звернути увагу на високу міру подібности між правим ангелом Алімпієвої "Трійці" (дерево, темпера, 1114 р.) та фігурою Діви Марії у знаменитій композиції "Благовіщення", створеній С.Мартіні для вівтаря (дерево, темпера, 1333 р.). В обох випадках важливою є роля "S"-подібних ліній. Майже тотожні ракурси фігур і їхнє розташування відносно крісел. Те ж саме стосовно характерних нахилів голів, лівих частин контурів фігур, а у правих частинах - щодо ліній обводів "голова - шия - плече - рукав". Мотив правої руки Марії, піднятої у творі Симоне на рівень лівого плеча, знаходимо у Алімпієвій фресці "Діва Марія", тільки там це ліва ж і рука, що тримає кужіль. Істотну подібність до лівого ангела "Трійці" має й верхня частина фігури ангела-благовісника: в нахилі голови, в лінії спини та у згині правої руки, в утримуваних в лівих руках в одному випадку - патериці, в іншому - гілки симво-лічного деревця.
Наявного в Алімпієвій іконі центрального персонажа нема, звичайно, в композиції Симоне Мартіні, але ролю такої єднальної ланки як чаша, виразно виконує ваза з букетом-символом білих лілей. Та й ритмо-динамічна гра кількарівневих арок над головами обох героїнь має явний перегук.
Про всі ж три згадані образи можна сказати таке: вони вочевидь належать до суспільних просторів, між якими упродовж століть відбувався органічний обмін художньо-духовним досвідом. Та помітна тут і не надто вигідна "перевага" героїні Симоне над Алімпієвою: форсована маніжність її пози й жестів. І все це на тлі характерного своєю ритмічною подрібненістю "готичного" декоруму.
В даному разі слід завважити, що праця Симоне Мартіні, явно наслідувальна стосовно Алімпія (про ланки опосередкування мову зараз не ведем), стала джерелом запозичень з боку нідерландця за походженням Германа Шере, котрий десь між 1399 та 1410 роками у Лондоні оздобив мініятюрами "Часослов Бофорта". З приводу вміщеної там композиції "Благовіщення" А.Ерші зазначає: "<...> поза Марії веде начало від сієнського малярства", вочевидь маючи на увазі Марію з "Благовіщення" Симоне Мартіні.
Зазначимо, що Г.Шере в той же час полишив у Лондоні знак свого перебування у просторі впливу Алімпієвої пластики, коли в Україні та Московії працював і повноважний носій традицій Алімпієвої школи Данило Чорний зі своїм молодшим колеґою Андрієм Рублем (Рубльовим).

*  *  *
Ведучи до завершення своє попереднє повідомлення про благодатний художньо-духовний посів Алімпія Печерського на Заході, даю до уваги оповідь про почування Б.В.Михайловського, котрий, побачивши в Алімпієвій "Трійці" "гармонійно урівноважену композицію", а також "плавні, співучі, ритмічні лінії, вишукано гнучкі й велично спокійні контури його ангелів, їхні класично прекрасні, обрамлені пишними хвилями волосся довгасто-овальні лиця з широкими невисокими чолами, невеликими ротами, подовженими тонкими носами, близько посадженими замисленими очима", мимоволі згадав "про фігури античної скульптури Періклового віку" ("Избранные статьи", М., 1969).
Цю названу автором точку у часопросторі історичних цінностей европейського образотворчого мистецтва можемо розуміти, як зазначення ще одного з джерел досвіду для нашого геніяльного земляка Алімпія. Якщо ж згадати ті, які вже раніш були мною названі (зокрема, в попередніх публікаціях), то парад міст-попередників, із котрих отримав дари мистецької культури наш артист, буде не коротшим, ніж такий: Ахетатон (XIV ст. до н.е.; тепер Амарна) - Атени (V ст. до н.е.) - Фаюм (II ст.) - Равенна (V ст.) - Константинополь (ХІ ст.). Додаючи сам величний своєю древньою культурою Київ, який на час юности Алімпія (70-ті роки ХІ ст.) вже мав ціле гроно високомистецьки оздоблених християнських храмів на чолі з Десятинною церквою та Св. Софією.
Зате й навіть неповний реєстр міст, в яких приймали дарунки від художника-українця з початку ХІІ ст., не бідний (беремо тільки західній напрям): Константинополь (від ХІІ ст.) - Сієна (ХІІІ ст.) - Авіньйон (XIV ст.) - Діжон (XIV ст.) - Париж (XV ст.) - Лондон (XV ст.). Про вплив же на північ була вже мова й вона ще не скінчилась.
 

Виходить, що любов-потреба в найсильнішому своєму вияві - невід'ємна від найвищого піднесення духу. Маємо справу з дивною річчю. Людина найближче до Бога тоді, коли вона, в певному розумінні, найменше на Бога подібна. [...]
Близькість до Бога за подібністю обмежена, закінчена, як глухий кут. А близькість інша - відкрита, вона збільшується. Чи дана нам подібність чи ні, приймемо ми її чи не приймемо,.. а "близькість наближення" нам заповідана. Все земне подібне на Бога без своєї згоди, співпраця тут не потрібна. Дітьми Божими стають не так. Синовна подібність не портретна і не дзеркальна. З одного боку, вона більша, бо в ній є подібність нашої волі з волею Божою, з іншого - значно менша.
Взірець наш - Ісус - не тільки на Голготі, але й у майстерні, і в дорозі, і в натовпі, посеред настійливих прохань і бурхливих суперечок, які не давали Йому ні відпочити, ні усамітнитися. Саме це життя є Божественне, не тільки подібне - а це воно і є, коли воно тут, на землі, в наших земних умовах. [...]
Вільям Моріс написав вірш: "Окрім любови, нічого не треба". І хтось відгукнувся короткою реплікою: "Треба". Про це ж саме кажу і я. Природної любови недостатньо. Потрібне щось іще. Спершу ми визначаємо це інтуїтивно як "порядність і здоровий глузд", далі скажемо ясніше: "Необхідно бути доброю людиною" і нарешті збагнем достеменно, що все християнське життя має прийти на допомогу нашим почуттям, якщо ми воліємо уникнути їхнього спотворення.
[...] Сад - гарний сам собою, але він буде садом і не перетвориться в хащі лише за умови, що хтось його буде доглядати. [...] Скрізь, де Господь насаджує сад, Він ставить над ним садівника, що служить Йому Самому. Коли Господь посадив сад нашого єства, Він поставив над ним нашу волю. [...] Виполюючи бур'яни і підрізуючи гілки, ми мусимо пам'ятати, що працюємо в дивному, живому саду, не підвладному ні волі людській, ні розуму. Мета наша - допомогти йому, щоб дерево не прибило до землі, плоди не згнили й не вивелися. [...]
З-поміж усіх доказів проти любови мені найближчий: "Обережно! Будеш страждати". За схильністю своєю я б до цього прислухався, тільки ж совість не дозволяє. Відповідаючи на цей заклик, я відчуваю, що віддаляюся від Спасителя. Я переконаний, що Він і не збирається підтримувати та зміцнювати моє природне тяжіння до спокійного життя. Радше саме воно в мені найменше Йому до вподоби. [...] Людина, здатна на такий розрахунок, опиняється далеко поза межами любови. [...]
Блаженний Августин не вказує нам виходу. Його не існує взагалі. Застрахуватися неможливо, любов несе в собі страждання. Полюби - і серце твоє в небезпеці. Коли бажаєш його оградить, не віддавай його ні людині, ні звірові. Огорни його дрібними втіхами та примхами, замкни у скриньці самолюбства. [...] Там його неможливо буде вже ні розбити, ні зворушити, ні спасти. Альтернатива горю або хоча б ризикові - загибель. Окрім раю, вберегтися від небезпек любови можна лише у пеклі.
Як на мене, найбільш беззаконна, найнестримніша любов не настільки противна Богові, як захищена черствість. Піддавшись їй, ми насправді закопуємо талант, і саме через цю причину: "Я знав Тебе, що Ти людина жорстока". (Мт 25.24).
Христос не на те страждав і вчив нас, щоб ми тряслися над нашим щастям. Бо хто не забув про розрахунок заради брата, якого він бачить, чи забуде про це заради Бога, котрого не бачить? До Бога ж ми наближаємося, не уникаючи захованих у любові страждань, а приймаючи їх і приносячи Йому. Якщо серцю нашому належить розбитись, якщо Господь розіб'є його любов'ю - нехай буде воля Його. [...]
Як завше, слова Спасителя і страшніші, і милосердніші від богословських розумувань. [...] Він говорить інше: любов слід відринути, коли вона не дає іти за Ним. "Коли хто приходить до Мене, і не возненавидить отця свого і матері, і жони, і дітей, і братів, і сестер, і при тому й саме життя своє, той не може бути Моїм учнем". (Лк 14.26).
Як зрозуміти нам слово "возненавидить"? Бути не може, щоб Сама Любов веліла нам переживати все те, що ми вкладаємо в поняття ненависти - гніватися, бажати зла, радіти нещастю. Що значить ненависть для Спасителя, видно з розмови, де Він не послухав поради Петра "Ненавидіти" - значить не поступатися, чинити спротив, коли той, кого ти любиш - нехай м'яко, нехай через співчуття - промовляє до тебе від імени Сатани. Христос навчає, що людина, яка служить двом панам, возненавидить одного і возлюбить іншого. [...]
Ми повинні попередити близьких - не раптом, не навпростець, а попереджувати їх завжди, усім нашим життям, тисячами повсякденних рішень. В сутності, коли для іншої людини любов - це в повному сенсі слова все, ми не маємо права приймати її любов. [...]
Найменші з нас у стані благодаті щось починають знати про ту Любов, котра є Бог, однак жоден мудрець, жоден святий не спізнає Її інакше, ніж у подобах. ...І ви можете подумати, що я щось знаю достеменно. Але я ще з глузду не з'їхав. Все це - лише мої думки, коли хочете - "приватний міт". Коли хто хоче - користуйтесь, а ні - забудьте. [...]
Любов - це дар. Бог нічого не потребує, Він дарує від повноти. Вчення про те, що Бог не був зобов'язаний творити світ - зовсім не суха схоластика, це дуже важливе. Інакше нам доведеться мислити Бога на взірець якогось завідувача, директора, управителя. Слід пам'ятати, що там, у Себе, "в країні Трійці", Господь володіє незрівнянно більшим Царством, [...] Бог нічого не потребує. Він породив непотрібні істоти, щоб любити їх і провадити до вдосконалення. [...]
Та окрім природної любови Бог дарує нам любов благодатну. Передусім, Він робить нас співучасниками Своєї Любови. Це зовсім не те, чим є природна любов-дар. Люди, що люблять природною любов'ю, бажають для іншого не просто добра, а свого добра, на свій розсуд і смак. Божа любов-дар діє в людині, нічого не нав'язуючи, вона цілковито безкорислива. Окрім того, природна любов звернена до тих, хто нам приємний, хто погоджується з нами, спроможний на вдячність - одне слово, гідний, на наш погляд, любови. Божа любов, діючи в нас, дає нам силу любити нестерпних - ворогів, злочинців, ідіотів, людей, що нас втомлюють, зневажають, сміються з нас. Підемо далі. Господь дає нам відчути любов-дар до Нього, щоб ми могли вільно повернути це Йому. Євангелія також навчає: те, що ми даємо Богові, даємо людині. Будь-хто, кого ми нагодуємо й одягнемо - Христос. Це теж любов-дар до Бога, хоча той, хто її відчуває, іноді про це й не здогадується. [...]
Зупинимося на благодатній любові-потребі до Бога. Ясна річ, саму потребу створює не благодать. Потреба "завдана" уже єдино тим, що ми істоти земні, що ми - істоти упалі. Благодать допомагає нам зрозуміти потребу, прийняти її і зрадіти. Адже без благодаті те, чого нам бажається, не збігається з тим, чого ми потребуємо. [...]
"Із лябіринту нісенітниці нас виводить благодать, даруючи нам дитяче і радісне визнання нашої немочі. Ми стаємо "веселими вбогими". Нам шкода, що ми згрішили, та вже не настільки шкода, що гріх помножив нашу убогість. А за тим, що ми за природою своєю взагалі без Бога є ніщо, ми ні краплі не шкодуємо. Адже саме ця ілюзія і стояла на заваді нашої радости. Ми були як людина, котра хоче однією ногою, одним пальцем торкатися дна, і відтак не знає радости плавання. [...]
Отримувати милосердя дуже важко, часом важче аніж давати. Одначе всі ми, не відаючи того, його отримуємо. В кожному з нас є щось нестерпне, і якщо нас все одно люблять, прощають, жаліють, то це дар милосердя. Ті, хто має добрих батьків, дружину, чоловіка, дітей, мусять пам'ятати, що іноді їх люблять нізащо, просто тому, що в тих, хто любить, діє Сама Любов. [...]
Це резонує з втіленням, і це не має нас дивувати, адже задумав усіх нас Один і Той же Христос - досконалий Бог і досконала Людина.
Праця милосердя - найтаємничіша з усіх трудів. [...] Тут, як і скрізь, багатому важче увійти в Царство Небесне. А входити в нього потрібно, бодай на те, щоб наша любов стала вічною. Майже всі ми цього бажаємо і сподіваємося, що з воскресінням тіла воскреснуть і земні зв'язки між людьми. Може так воно й є, але за однієї умови, що випливає із сутности речей: у Царство ввійде лише те, що йому відповідає. Якщо любов була лише природною, нам нічого буде робити на небі з цією людиною. Коли ми зустрічаємо дорослими шкільних друзів, нам немає про що говорити, якщо в дитинстві нас пов'язували самі забавки, підказки та списування. Так і на небі. Все, що не вічне, в сутності своїй застаріло ще до народження. [...]
Проте я не смію й не бажаю зміцнювати невірне і поширене почуття, що мета християнського життя - возз'єднання з тими, кого ми любимо і втратили. [...]
Ми створені для Бога. Ті, кого ми любимо в цьому житті, тому й пробудили в нас любов, що ми побачили в них відблиски Його краси, доброти чи мудрости. Я не про те, що нам доведеться відвернути лице від близьких і звернути погляд на незнайомця. Коли ми побачимо Бога - ми впізнаємо Його і збагнемо, що Він був присутній у всіх виявах чистої любови. Все, що було істинне у наших земних зв'язках, належало Йому більше, ніж нам, а нам - лише настільки, наскільки належало Йому. На небі у нас не з'явиться бажання залишити тих, кого ми любимо. Ми знайдемо їх усіх у Бозі, і люблячи Його, полюбимо ще більше, ніж тепер. [...]
Можливо, втрати нам і дають про це знати. [...]
"Чи легко любити Бога?" - запитує один давній богослов, і відповідає: "Так, легко - тим, хто Його любить". Я описав два види благодатної любови. Але є ще й третій. Бог може пробудити в нас благодатну любов-оцінку до Себе. Дар цей найкращий. [...]
Втім для багатьох із нас все, що б ми не пережили, лише окреслює діру, на місці якої мала би бути любов до Бога. Цього замало, але це вже дещо. Якщо ми невзмозі відчути присутність Божу, то відчуймо Його відсутність, переконаймося у нашій немочі і уподібнімся до того, хто стоїть біля водоспаду і нічого не чує, дивиться в дзеркало і нічого не бачить, торкається до стіни і нічого не відчуває, неначе вві сні. Та коли відаєш, що бачиш сон, то вже не зовсім спиш.

Праця милосердя - найтаємничіша з усіх трудів. [...] Тут, як і скрізь, багатому важче увійти в Царство Небесне. А входити в нього потрібно, бодай на те, щоб наша любов стала вічною.
 

"Корінь усього лихого - грошолюбство"
(Тим 6.10)

Одну з причин в історичному ланцюгу морального падіння князів і раті дохристиянської Руси літописець описав так: "В літо 914. Пішов Ігор на древлян і, перемігши їх, наклав на них данину, більшу за Олегову. В літо 945. Пішов Ігор на древлянську землю і наклав до першої данини ще нову. Багато зла творили древлянам мужі його... І відпустив дружину, і повернувся, щоб узяти більшого багатства"... Знаємо, чим закінчилась його захланність. Бо гонитва за зиском не зупиняється за моральними чи фізичними перешкодами. Виходить, що більшовицька "продразвьорстка", теперішній податковий зашморг і організований рекет виростали з одного кореня: Сумнозвісна корумпованість владних українських структур є наслідком падіння християнської моралі.

Проблема "золотої середини"
Господь так застеріг скоробагатьків: "Бо кажеш: "Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю", а не знаєш, що ти злощасний і мізерний, і убогий, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, прочищене вогнем, щоб ти збагатів, і білу одежу, щоб зодягнувся, аби не видно було сорому наготи твоєї, і маззю для очей помаж свої очі, щоб міг бачити" (Одк 3.17).
Аби досягати очищення, золото багаторазово розплавляють в розпечених тиглях, видаляючи усі шлаки, що випливають наверх. Подібно духовне очищення потребує вогняних духовних плавок-покаянь і сповідань. Справді важко підніматися до переваг духовного початку. Але: "Хто був випробуваний золотом - і зостався непорочним? - Хай це буде йому в похвалу" (Сир 31.10). Адже колись багатство патріярхів Авраама, Якова, царя Давида і ще багатьох Божих людей не зменшувало їхньої віри і блаженства "вбогих духом".
Поміж уявними координатами матеріяльного і духовного багатства лежить хистка "золота середина", яку важко інтуїтивно знаходити, а ще важче реально втримувати. Адже двома заповідями із десяти, заборонивши крадіння і заздрощі, Бог тим самим освятив приватну власність, тобто евентуальне справедливе збагачування, поставив її фундаментом матеріяльного світопорядку людського суспільства. Розхитувати цю основу є справою від лукавого: аби люди постійно суперечили Божій постанові, безперестанку впадаючи в гріх.
Сатана підшепнув ідеологам матеріялізму два крайні засоби, як віддаляти людство від "золотої середини" духової стабільности приватної власности - знецінювати або переоцінювати її сутність.
Ілюзорні ідеологічні побудови поза Божим фундаментом "золотої середини" приватної власности раніше чи пізніше розвалюються. Грошолюбство виявляє мізерність духу деморалізованої еліти. Коли "гроші пахнуть" гріхом, еквівалент людської праці втрачає духовну цінність, стає носієм зла: "Глядіть і бережіться всякої зажерливости, бо не від надміру того, що хто має, залежить його життя" (Лк 12.15).
В центрі "золотої середини" справедливого збагачення Бог поставив джерелом багатства людську працю: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій" (Бут 3.19). Ця Божа постанова заперечує збагачення через крадіж, пограбування, обман ближніх, підкупність, шахрайства, гонитву за зиском: "Золотолюбові нема виправдання - хто гониться за зиском, на манівці зіб'ється" (Сир 31.5).
Чи може справедливий Бог поблагословити вкрадену власність? Марні сподівання усесвітніх комбінаторів і крутіїв обманути Бога! Адже Бог не може бути обманутий і осміяний.

Проблема "вушка голки"
Чи в бідацтві глибоко закладене духовне зростання, а в багатстві зубожіння, як буквально за притчею про багача і Лазаря? Чи "золотою серединою" між ними має стати ірраціональне "вушко голки", яке Господь ще добавляє до цієї проблеми: "Як тяжко тим, що багатства мають, увійти в Царство Боже" (Лук 18.25).
Як свідчать археографи, "вушком голки" тоді називали вузький і низький лаз біля масивних воріт твердині, що мав надійний засув. Через нього пропускали навколішки запізнених, коли ворота були зачинені. Верблюди зоставались зовні. Але як верблюдам, так і багатим Бог дає можливість увійти в Його твердиню: "Неможливе в людей, можливе є в Бога". Господь радить багачам шукати Його благодать через милосердя: "Милостиня мужа - як печать при ньому, і добродійство людини збереже Він, мов зіницю ока" (Сир 17.22). Христос простив навіть захланного митника Закхея, несправедливо збагаченого, коли той щиро покаявся і вчинив діла милосердя.

Милосердя
Згадки про доброчинність історичних осіб України-Руси, поміж нашесть, походів, міжусобиць, турбот та інтриг, настільки рідкісні, що сяють діямантами між камінням: "Звелів Володимир усякому бідному і знедоленому приходити на княжий двір і брати все, що треба, пиття і їжу, і гроші зі скарбниці... Звелів запрягати підводи і, наклавши на них багато хлібин, м'яса, риби, усяких плодів, меду в бочках, а в інших квасу, розвозити все те по місту, питаючи: "Де хворий, бідний, хто не може ходити?..".
На противагу милостині літописець викриває підкупність: "...І Святополк Окаянний став князювати в Київі. Він збирав людей і роздавав їм кому плащі, кому гроші-куни, кому багатства...". Звісно, не бідарям, а боярам, гридням... Чи не подібні до цього нещодавні "соцрозподіл", спецмаги з заниженими цінами, дешевий хліб за рахунок низькооплачуваної праці колгоспників?
Люди перестали знати справжню ціну хліба. Знецінення хліба - це знецінення милосердя, що породжує байдужість і жорстокість у ставленні до ближнього. Господь порівняв хліб духовно із Собою - як найцінніший життєвий Божий дар, і дав нам молитву: "Хліба нашого насущного дай нам сьогодні...".
Милосердя є випробуванням сердець, запорукою прощення і дзеркалом духовности. Коли милосердя стане усвідомленою прерогативою народу, тоді зростатиме духовність і добробут.
Побожна Европа дивується - чому більшість українських багачів стоять гуманітарно осторонь збіднілого народу? Бо знає: "...І будеш давати голодному хліб свій, і знедоленому душу наситиш - тоді засвітить у темряві світло твоє" (Іс 58.10). Так, віддаючи навіть зі своєї бідности останні дві лепти, нужденна вдовиця не надто збагатила Божий храм, але вельми збагатила храм своєї душі. Згадаймо: "Доброчинність - як рай, повна благословінь...".

Господь не пропонував багатому юнакові покаятись у гріхах, але прийняти дієву покуту митаря Закхея, що сам постановив віддати половину майна вбогим, а обманеним вчетверо більше. Цим Христос нагадує, що людське життя не є майном, яке треба охороняти, а дар, яким треба ділитись.
Лише духовне золото милосердя і віри насправді зробить багатим народ! Бо милосердя є виконанням Божої заповіді: "Люби ближнього свого, як себе самого!" (Рим 13.9), в якій містяться всі інші заповіді Божі.

м. Українка Київської обл.
 

Натaлочка Рудецька
Я - маленька християнка

Все роблю як годиться:
В мами перша помічниця,
Чемна я, не грубіянка,
Бо - маленька християнка

Взагалі я складаю дуже багато гарних і повчальних віршів. Ось навіть склала про Бога. Я навіть похвалюся, що в мене такий талант: писати вірші. Наприклад, як візьмуся за щось із роботи, так і складаю вірша.

Бог мене любить
Бог мене любить -
Добре я знаю:
Вітром голубить,
Сонцем ласкає,
Небом привітним
Дивиться в очі,
Барвами літа
Душу лоскоче;
Трави духмяні
Стеле під ноги,
Тихим світанням
Кличе в дорогу,
Світ відкриває,
Помисли будить...
Добре я знаю -
Бог мене любить.

с. Євлинка на Чернігівщині
 

Відкрите серце

Відкрите серце я вже маю,
Ще більш відкрити я бажаю,
Для Тебе, Отче, відкриваю -
Моє серце.

Відкрите серце я вже маю,
Ще більш відкрити я бажаю,
Для Тебе, Ісусе, відкриваю -
Моє серце.

На Тебе, Святий Душе, чекаю,
Для Тебе серце відкриваю,
Прийди і наповни, я благаю -
Моє серце, моє серце.
Ярослав Л. ЛОНЧИН

Надійний охоронець

Засинаю спокійно вночі,
Бо із Господом в серці лягаю.
Слово Боже - єдині ключі,
Від гріха ними я замикаюсь.
Засинаю з молитвою я,
Так спокійно мені та затишно
І моя засинає сім'я,
Бо над нами чатує Всевишній.

Пробудження
Спить у ліжку немовля,
Називається Земля.
Сніжна ковдра зігріває,
Місяць піснею втішає.
Промінь лагідно лоскоче,
Немовля збудити хоче,
Бо на обрії весна -
Досить ніжитися в снах!
Веснонька усіх вітає,
А Господь благословляє.

Наталія ЛЮБИЧЕНКО,
м. Обухів

Павук снував у стодолі свою сітку. Він почав з довгої тонкої нитки, яку приклеїв до однієї з балок. Весь час прикріплений до неї, зіскакував з балки, щоб снувати згори вниз більше ниток, аж поки не дійшов до центру заплянованої сітки. Після цього від середини павук почав снувати інші нитки, немов спиці в колесі, закріплюючи кінці тих ниток на стінці в різних точках. Нарешті виткав прекрасну сітку, з допомогою якої наловив багато великих і товстих комах. Він дуже розповнів, розлінився і загордів.
Якось, оглядаючи свою майстерно виткану сітку, павук запримітив одну довгу нитку, ту, яку зробив першою і закріпив на горішній балці. Довго дивився на неї і сказав уголос:
- Цікаво, для чого ця нитка? Не можу зрозуміти, для чого я її ткав. На цю нитку нічого не ловиться.
І довго не думаючи, зірвав її. Раптом уся виткана ним конструкція впала. Павук забув, що саме ця одна нитка, прикріплена до горішньої балки, була тою основою, що тримала всю сітку.

З кн. "Історії та притчі". Для катехитів і вчителів, "Свічадо", Львів, 1998.
 

В одній старовинній притчі розповідається про те, як чотири чоловіки продиралися крізь лісові хащі. Раптом на своїй дорозі вони побачили височенний мур. Їм стало цікаво, що ж там, за муром. Недовго роздумуючи, спорудили високу драбину. Перший із них, вилізши на верхній край муру, захоплено вигукнув і зник за ним. Другий і третій мужчини зробили те саме. І тільки четвертий, опинившись на верхівці муру, став із захопленням розглядати те, що побачив: прекрасні зелені поля, плодоносні дерева, чисті джерела і ріки, повні риби, силу-силенну звірів і птахів у лісах, тварин, що мирно паслися на галявинах. Хотів зробити, як і його товариші. Але пригадав свою рідню, сусідів, знайомих. Тому він зліз із драбини, щоби повідомити їм про своє відкриття і поділитися цією радісною новиною.
 

Упорядкував цю книгу і написав розширене переднє слово доктор філології Микола Тимошик, знаний дослідник і ентузіяст видання великої наукової спадщини Івана Огієнка в Україні.
Щойно створена в Україні Благодійна організація "Фундація імени митрополита Іларіона (Огієнка)" цією книгою розпочинає здійснення видавничого проєкту "Запізніле вороття".
В основі його - повернення в Україну створеного в нелегких еміґраційних умовах наукового і творчого доробку видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Значна частина цього доробку свого часу була видана в Канаді, але низка підготовлених автором до друку творів все ще перебуває в рукописному варіянті серед численних коробок вінніпезького архіву, чекаючи свого видавця. Тому-то зміст цього видавничого проєкту складають дві серії: "Рукописна спадщина І. Огієнка" та "Канадські першодруки І. Огієнка".
Видавничий проєкт Фундації розпочинається саме з перевидання "Історії української літературної мови" - твору, який за совєтських часів вважався особливо крамольним. Книга правдиво, доступно і переконливо описує митарства українського слова взагалі і друкованого зокрема, повертає українцям найголовніше - пам'ять, глибинне усвідомлення мови своїх пращурів як душі нації, стрижня у ствердженні своєї держави.

А вусаті і косаті кажуть: "Боже!
Лізти в очі сперед інших нам негоже.
Та й про землю нащо нам переживати:
неможливого нема для тебе, Тату!"

"Що ж це діять? - каже Бог. - Ви гарні діти.
Де ж мені вас поселити? Де вас діти?
От що зроблю: вкраю вам я свого Раю -
Там і гори, і річки, і степ без краю!
Нате срібний ключ вам - відмикайте!
А іще -
ці золоті гостинці майте:
Ось ярмо - волів сивеньких запрягати.
Плуг, щоб землю пооравши, обробляти.
Ось сокира, щоб хати і храми ставить.
Чаша, щоб вином святкові дні пожвавить."

З того часу не один вже вік пролинув -
ми ж свій край зовемо досі - Україна.

Орем землю, зводим храми і заводи
і боронимо Вітчизну від заброди,
бережем, лелієм Божого гостинця
і пишаємось, що всі ми - українці.

РІДНА МОВА

Не проходь мимо мови,
Мов не знаєш її!
Мов до неї хоч слово,
Але слово - її.

В неї лихо і скрута -
І твоя в тім вина,
Що недужа й забута
Дотліває вона.

Так, бува, породілля
Немовлятко своє
З переляку, з безділля
В дім малятки здає.

Покидає назавше,
Не бажаючи знать,
Пів серденька утявши.

Але пам'ять не втять!

Буде лишенько мати
На життєвім шляху,
В ній пробуджена мати
Зойкне "пробі" в страху.

А позбавлене ласки -
Що те бідне дитя?
Все життя, як поразка,
Все життя - без пуття...

Чи не так ти своєї
Мови зрікся здавна?
Тож, зустрівшись із нею,
Не проходь, не минай,
Їй на скроню долоню
Поклади, сироті.
Мов їй лагідно: "доню",
"мамо" - ніби святій,
Прокляни свої смішки,
Слово ласки скажи.
І до шапоньки ніжки
Шанобливо зложи

З нової книги
"Спадок тисячоліть", Одеса, 2001

Hавіть дрібниця, з погляду дорослих, для дитини може стати великою проблемою. Для мене в дитинстві, коли мав лише шість років, дійсно великою втратою і проблемою стала загибель на фронті батька.
Я гостро відчув материне горе... Переді мною були самі запитання, безліч запитань і жодної відповіді! Увісні я провалювався в безодню, або бачив інші кошмари... Тоді будив маму, аби вона засвітила світло. Я відчував, напевне, потребу встановлення логічного зв'язку минулого з сучасним.
Вилікувала мене від страхів віруюча в Господа Бога бабуся Кисличиха. Її молитва до Богородиці... В той час церква в нашому селі стояла зруйнована, а образи святих заляпані дьогтем. Бабуся Кисличиха на свій страх і ризик творила молитву за здоров'я людей.
Ще тоді я звернув увагу на лагідність і заспокійливість бабусиної мови. О! Ця рідна, цілюща, материнська мова! Можливо, тільки зараз я збагнув її чудодійну силу.
Мене вилікували людська, материнська, Божа любов і ласка, вкладені в мою душу рідною мовою. Вони закріпили в мені позитивні, добрі почуття спокою, радости, відчуття захищености і впевнености...
Я маю тепер дітей і внуків... Коли вони, маленькі, при мені вночі прокидались і плакали, я схоплювався і біг до них швидше нагадати про себе, дати знать, що вони не самі, що у них є надійний захист.
Кожній молодій матері треба знати, що ніколи-ніколи дитяча сльоза даремно не падає. На це в дитини є важливі, болючі для неї, для її внутрішнього світу причини. Тому батьки завжди мають пам'ятати: вони в очах дітей - найрідніші, найкращі, найдорожчі люди. В душі дитини складена про них найгармонійніша уява. Ні в якому разі не можна допустити, щоб дитина розчарувалася, зруйнувала в собі "золотий палац" сімейного, рідного добра.
Лагідна рідна мова має лікувальні властивості, і не тільки для дітей, а й для людей будь-якого віку. Тож не нехтуймо неоціненним, дарованим нам Богом скарбом.
В наш вік навали чужої українському єству інформації, коли по телебаченню показують жахливі і жорстокі фільми, "бойовики", стрічки, що пропагують розпусту, людина має навчитися захищати свою душу. На перший погляд, то можуть бути ніби цікаві програми, але вони повністю аморальні. Вони взагалі не дбають за християнські моральні чесноти і не засуджують людського гріха та цинічної безсоромности.
Мозок дитини вбирає в себе всю цю каламуть і сприймає як позитивну інформацію. Це дійсно загроза для душевного здоров'я людини, це злий наступ на високу гідність людського образу, на святу любов, на найкращі почуття людини й народу. Це наступ Сатани на таїну Причастя і Сповіді і це витіснення з душі потреби покаяння.
Вірно кажуть: за гріхи батьків нерідко розплачуються діти. Тим-то нині повно у нас безпритульних дітей і дорослих.
Спасіння ж не в матеріяльному достатку, як нам прагнуть нав'язати вороги наші, а в чистій і вірній любові до Бога, дітей - до батьків, а батьків - до дітей.

Олександер ЧЕРЕДНИЧЕНКО,
м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)
 

Стежка до Бога, до церкви, до молитви - то стежка до праведного життя, і на неї діти ступають з волі батьків.
Ось яку картину довелося мені побачити два роки тому.
Повз церкву святого Йосафата в Червонограді йшли мама з донечкою років п'яти. Було холодне осіннє надвечір'я. Повівав вітер. Дощ не падав, але повітря дихало сирістю.
Дівчинка задивилася на статую Божої Матері на церковному подвір'ї, прибрану останніми осінніми квітами.
- Матусю, а Бозі не холодно стояти надворі? Чому її не заберуть до церкви, де тепло й вітру нема? - запитує дівчинка.
Не розчув, що мати пояснила дитині, схилившись до русявої голівки. Лише помітив, як обоє щиро заусміхалися.
- Мамо, я хочу бути доброю, як Діва Марія, - далі мовило дитя. - Ходімо до Неї, я помолюся біля Бозі.
Дівчинка і мама ступили на церковне подвір'я...
Здається, що тут незвичайного? Але те, що мені випало спостерегти - вельми промовисте: тут - і дитяча чуйність, й добре батьківське виховання дитини.

Тарас ЛЕХМАН, Львівщина
 

Про найцікавіший період в житті Православної Російської Церкви - від 1905 до 1917 - знаємо мало. А то був час пробудження суспільного і релігійного життя в Російській імперії. В єпархіях обговорювалися питання про наближення до народу. "Тільки нам, єпископам, священикам, ученим зрозуміла церковно-слов'янська мова, а вже мій псаломщик не розуміє, що читає з апостола". Було багато виступів за збереження в літургії церковно-слов'янської мови, але низові парафії були за переклад на російську мову.
1917 раптом поставив питання про українську мову. Одеський Єпархіальний з'їзд надіслав до Собору резолюцію: "Всі чада Православної Церкви користуються безцінним даром вільного вияву свого релігійного почуття і культури своєю рідною мовою і зі своїми обрядовими особливостями".
А вже в доповіді на Передсоборній Раді питання стояло так: думати треба вже не про те, впроваджувати чи не впроваджувати російську й українську мови богослужіння, а про те, як найкращим чином, на користь душ наших зробити цю нелегку справу. (З допов. П. Кудрявцева).
Наведемо ще одну цитату з книги прот. Н. Балашова: "Однак у Харкові архиєпископ Антоній (Храповицький) рішуче запротестував проти обговорення питання про богослужбову мову і, всупереч побажанням свого духівництва, навідріз відмовився благословити читання Євангелії українською мовою в катедральному соборі навіть раз на рік на великодній літургії" (стор. 124).
За повідомленням преси, владика заявив при цьому: "Всі великі нації моляться не тією мовою, якою говорять на базарі".
Владика, мабуть, не знав, що перекладач Біблії на німецьку Мартін Лютер ще в XVI ст. вивчав німецьку мову на базарах і по селах, щоб передати простонародну мову Христової проповіді і мову мужів Галілейських, що стали апостолами. І саме цей Лютерів переклад ліг в основу німецької літературної мови.
Загалом книжка прот. Балашова дуже інформативна, і своїм змістом багато що пояснює про умови і причини створення Української Автокефальної Православної Церкви. Багато відповідей вона дає і сучасним адептам "священних мов", які за церковно-слов'янську мову, хоча самі вже слабо розрізняють її і російську мову.
Не розумів владика, що відштовхує українську націю від РПЦ...
 

У видавництві "Мистецтво" вийшла книга Григорія Логвина "Собор Святої Софії в Києві". Григорій Логвин (1910 - 2001) - відомий український вчений, дослідник мистецтва, заслужений архітектор України, автор низки праць, на яких вчилося не одне покоління українських мистецтвознавців і архітекторів.
Вивченню Софійського собору в Київі Г. Логвин присвятив майже півстоліття свого життя. Першою його працею, присвяченою мозаїкам і фрескам собору, був альбом "Софія Київська" (1971), виданий п'ятьма мовами. І ось вийшла у світ нова фундаментальна праця "Собор Святої Софії в Києві", де автор підсумовує дослідження унікальної пам'ятки ХІ століття. Фахова освіта архітектора й художника, ретельне вивчення будівельної історії собору та його чудового малярства дали змогу Г. Логвину вповні розкрити велич стародавньої пам'ятки та її значення для подальшого розвитку мистецтва Руси-України. Він знав собор, його мозаїки і фрески, як мало хто. На відміну від кабінетних учених він вивчав будівельні конструкції "на дотик", а малярство досліджував, стоячи на риштованнях.

Григорій Логвин дійшов принципово нових і важливих висновків щодо будівельної історії собору та створення його мозаїк і фресок. Розглянув історичні та культурні передумови виникнення цього щедевра давнього українського мистецтва, що був збудований і оздоблений за безперервний відтинок часу між 1017 і 1031 роками. Цей висновок є вельми важливим, оскільки він дає підстави переглянути періодизацію розвитку мистецтва Руси-України на його ранньому етапі зокрема і візантійського мистецтва ХІ століття загалом. Мозаїки і фрески Софійського собору, одні з найчарівніших і наймайстерніших у середньовічному мистецтві, слід розглядати як такі, що передували створенню таких визначних візантійських мозаїк середини та другої половини ХІ століття, як мозаїки церков у Дафні, Неа Моні на Хіосі, Успіння в Нікеї та інших. Це незаперечно свідчить про те, що київські мистці йшли в аванґарді розвитку тогочасного візантійського мистецтва. У Софійському соборі образи персонажів позначені великою експресією та індивідуальністю, щирою людяністю, що загалом було притаманно візантійському малярству і є характерним саме для творів київської мистецької школи.
Дуже важливим для розуміння ідейного та смислового значення розписів Софійського собору є співставлення біблійних сюжетів із "Словом про Закон і Благодать" митрополита Іларіона - видатного релігійного мислителя і друга Ярослава Мудрого. Г. Логвин преконливо показав нерозривне поєднання структури внутрішнього простору хрещато-баневого собору, розташування сюжетів розписів та їх змісту, що перебувають між собою в сакраментальному символічному зв'язку. Головним у розписах собору є софіологічний мотив - єдність світовлаштування небесного і земного, Церкви і держави, князя і народу. Саме тому головним і найвеличнішим зображенням у Софійському соборі є постать Богоматері Оранти у консі центральної апсиди. Божу премудрість втілено в образі Богоматері, яка в уяві християн недвозначно пов'язана з поняттям священної держави, захищеного Богом міста, якими кияни бачили свою державу і метрополію.
Г. Логвин уперше докладно розглядає мозаїки і фрески собору як єдине ціле, аналізує композиції сюжетів розписів і, що надзвичайно важливо, розкриває таємниці майстерности київських мозаїчистів та фрескистів. Як зазначає вчений, у розписах Софійського собору відчутні елліністичні засоби кольористичного моделювання форми, що допомагає мистцям більш тонко виліпити обличчя, передати тонкий психологічний нюанс, надати образові більшої виразности. Глибоке знання малярської техніки розписів собору дало змогу Г. Логвину зробити зокрема дуже цікаві висновки щодо майстрів, які оздоблювали храм. Провідним майстром - керівником групи мозаїчистів та фрескистів - було розроблено корпус мініятюр - зразків оздоблення всього собору. Саме цим можна пояснити вражаючу стилістичну єдність розписів, які виконувало не менше десяти мозаїчистів і понад чотирнадцять фрескистів, не рахуючи їхніх помічників. Така кількість мистців була зумовлена величезним обсягом робіт з оздоблення найвеличнішого храму Київської держави.
Без перебільшення можна сказати, що праця Г. Логвина "Собор Святої Софії в Києві" є найвизначнішою подією в сучасній мистецтвознавчій науці. Книга допоможе краще пізнати й зрозуміти унікальну пам'ятку, один із визначних архітектурно-мистецьких шедеврів людства.
Невід'ємною складовою монографії є креслення та ілюстрації, з яких майже дві сотні - кольорові, декотрі сюжети розписів публікуються вперше. Слід зазначити, що якість кольорових ілюстрацій для мистецтвознавчого видання є суттєво важливою, оскільки мусить відображати всі нюанси розпису, про які йдеться у тексті. Однак, на жаль, якість багатьох кольорових ілюстрацій видання є недостатньою, що надто прикро констатувати в час високих технічних досягнень на початку третього тисячоліття.
Книга Григорія Логвина написана яскраво і зрозуміло, її адресовано широкому колу читачів - мистецтвознавцям, архітекторам, усім, хто вивчає і шанує українське мистецтво. Проте невеличкий тираж (2000 примірників) і чимала ціна книги, випущеної у світ на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України за Національною програмою суспільно необхідних видань, не дає їй сповна виконати свою місію. Тому хочеться сподіватися, що видавництво "Мистецтво", яке зробило нам наприкінці минулого року такий чудовий подарунок, невдовзі здійснить перевидання праці Григорія Логвина, що буде доступнішим для найширшого кола читачів.

Олександер ТИЩЕНКО, кандидат мистецтвознавства
 

СЛОВО

Найвищий дар  людині від Бога
Воно літає в небо
І знову припадає до землі
І творить мелодію душі
 будить кличе і пориває
Спершу коли воно злетіло на крильцях понад деревами
він радів
 як воно сміялось переливалось
 лоскотало дрімотні душі
 реготало запорозьким сміхом
 над минущими турботами світу
Але за всіма постатями
  за всіма речами
 з-під його пера вихоплювалась загадкова тінь
  миготіла таємними відблисками
І манила десь далеко надто далеко
Воно врізувалось в життя загонисто
і далі вже несила було зупинити
   пущене слово
    перетворене в міт
З усіх сил дисциплінованої свідомости
 він кидався навздогін
  з рамкою в руці
   малий і безсилий
    і марно махав руками
а слово мерехтіло манило
сміялось і зраджувало таємницю
яку він заховав сам від себе
  десь в глибині душі
 Мудрий самітник - чарівник
він не знав того
  що знала його душа
 рука малювала видимість
  що переливалась у фантастику
за якою виразно вгадувалась правда
    вічно заказана
Він розсипав перли
 вихоплені з таємних глибин
  і ніколи не знав що засіває
Він не знав
що підіймає фенікса
  з попелу рідних руїн до нового життя
 і йде проти течії
  всупереч самому собі
він не знав
  що розхитує похмурий трон
  нестримно веселим сміхом
  підтримує глибинні течії
  і торує шлях
  не однодумцям завтрашнього дня
Він був ясновидцем минулого
  яке завжди знаходить
   високу душу
    щоб воскреснути в ній
Але з його творчих висот
 між минулим сучасним майбутнім
    примарна межа
 бо все проминає і знов повертається
  десь з невидимих глибин
    на кола свої
Його лякав свавільний лет слова
 яке говорило кожному
  щось різне
 і знати не хотіло
  страхом узаконених меж
 А коли він ставив йому межі
  воно билось
   іскрило
    чаділо і гасло
На покуті сидів розум
 анемічний обачливий старець
  з міною великої самоповаги
Він вічно прикидався братом мудрости
 і вчителем юности
 але сам знав
 що був чогось вартий
лише коли з захватом бігав
 за веселим спалахом серця
Як тільки в очах спалахував вогонь
 перо знов заводило стару пісню
 Він пробував ожити
  в стихії запорізької драми
 драма не писалась
 не вписувалась у той світ
 під яким була глухо похована
Де вона загубилась
  голуба дорога в зеленому світі
  край срібних ночей
    вічний біль рідної пісні
Десь від самого початку
  душа заблукала в розмитих берегах
    добра і зла
Бо хіба то зло
  кумедний чорт
  який накладав з запорожцем
  крав місяць у кишеню
  грався з Чубом на рівних
  і верхи возив коваля до цариці
 Може там і було те зло
  позолочене
  непохитне
  невблаганне
 в серці примарного міста
що ковтає радість людську
і перетворює її в сивий туман
Може звідти виходило
 і повінню заливало край
те іонплеменне нашестя
 неправди великої
  затоптаного права
   усіх безчинств
 пущених легкою лівою рукою
 і схоплюваних важкою правою
Де ти
 козацька трин-трава
  хліб вільних птахів
Бо навіть пожива птахів небесних обтяжлива
 коли вона від царя земного
Для вічних шукачів
 Слова істини
 потрібна оплачена життям
 незалежність Сократа
 невразимість Діогена
і безстрашність Козака - Голоти
 /шапка-бирка
 зверху дірка
 шовком підшита
 вітром підбита/
і вічна готовність платити
Слово як стріла
 націлена в Неправду - зло
  натягнутою тятивою душі
   воно живе польотом
    і нема йому стриму
Роздвоєне слово має вмерти
  щоб потім прорости живим
 І тут приходив
  Високий Невідомий
 з суворими очима вічности
   дивився на рукопис
 чорнило починало блякнути
Автор брав рукопис
  тією непідвладною рукою
  яка сама літала по білому полю
   без вагань кидав у піч
 Після глухої смиренної тиші
 різким зойком вибухало полум'я
билось об тісні обгорілі стінки
металось вниз під ґрати
хиталось смертним стогоном
цілувало жорстку обпалену цеглу
ницьма ридало
і знову стріляло іскрами
які він у своїй келії
колись визбирував
кожну на вагу щасливої зірки
на темному овиді
Потім ясно спалахувало
 і з реготом кидалося в комин
яким залітав колись веселий чорт
  в хату Солохи
Невідомий
 широкими очима
 вислуховував симфонію вогню
 і мовчки відходив
Автор падав на диван
 легкий тихий спустошений
  і цілу ніч слухав
як годинник врізується в тишу вічности
 обриває секунди
 і скидає їх
 шматками попелу у прірву
  під якою десь зникає земля
Рукописи горять
 але заграва від них
  вписується на горизонті доби
   і стоїть віками

Гоголь
і слово, як найбільший дар Божий. Як легковажно ми беремо його. Як страшно, коли воно перестає бути світлом.
Гоголь знав, що його слово причіпливе. Його повторюють і не забувають.
Воно йшло з підсвідомости.
А що, коли воно від Лукавого?
Двоїлося слово. Двоїлася мова...
І він повертав Лукавому - в огонь.
Скинути ім'я літератора?
Чи є на це воля Божа?
Яка очисна сила вогню...

Розділ з поеми Євгена Сверстюка "Роздвоєний дух"

Нещодавно у Львівській Богословській Академії відбулася конференція на тему "Дотримання іконографічних канонів у сучасному сакральному мистецтві". Організував конференцію Студентський центр сакрального мистецтва св. Луки.
У конференції взяли участь ректор ЛБА о. д-р Борис Ґудзяк та завідувач катедри сакрального мистецтва проф. Роман Василик. Ширшим унаочненням винесеної на обговорення теми стала виставка іконографічних спроб студентів катедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтва. До участи у дебатах було запрошено також проф. мистецтвознавства Володимира Овсійчука, богослова Соломію Воробйову, практика-іконописця Іванку Крип'якевич.
На думку студентів, богослови та митці по-різному розуміють іконографічний канон. Праці студентів несуть у собі особливу мистецьку розкутість: молоді митці, розробляючи нові біблійні сюжети, будують нові композиції, творять нову систему богословських символів і т. ін. І це добре, бо ікона отримує новий імпульс до життя.
Як видно, традиційне питання, чи канон може сковувати творчий процес, чи навпаки - спонукати до творчости, нині визріло в нових обставинах.
 

Живу в Немирові, маленькому містечку на Поділлі. 10 років тому почала вишивати ікони. Якраз під час путчу гекачепістів отримала "Вітчизну", в якій були взірці о. Дмитра Блажейовського. До того я не уявляла, що ікони можна вишивати.
Народилася в Київі. Дитяча пам'ять зберегла дуже яскраві картини про це місто: маленька річечка Либідь з жовтим пісочком на дні, через річечку за високим парканом залізнична колія. В жовтні 1943 р., перед наступом совєтської армії, всіх жителів Залізничного району німці вивозили на Захід. Чомусь про це я ніколи ніде не читала. В Вінниці мама з дітьми - нас було четверо, а я найменша - втекла з того потягу.
Так ми опинились на Вінничині. В голод 1947 року мама померла у мене на очах. Їй ще не було 40. Я вчилася в першому класі... Старші сестрички були хрещені, а мене не встигли охрестити.
І ось, коли мені сповнився 51 рік, я охрестилася в УАПЦ. Це було 1 вересня 1991 року. А 16 вересня почала вишивати свою першу ікону - Софіївську Оранту. Зараз уже маю альбом взірців. Дуже люблю вишивати Богородицю. В заувагах до альбому о. Блажейовський радить починати з рамки, а я маю свій метод: після молитви починаю вишивати обличчя... Так оживає моя ікона, її очі дивляться на мене і я подумки розмовляю з нею... За 10 років вишила 35 ікон. Остання моя робота - Богородиця Ченстохівська.

Світлана КИЇВСЬКА, м. Немирів,
вул. Ів. Франка, 37, п. 1

Пам'ять  про  митрополита Йосифа Сліпого
Цього року (17.02.2002 р.) виповнилося 110 років від дня народження гнаного за віру Верховного архиєпископа, митрополита, кардинала, довголітнього ректора Львівської Богословської Академії, церковного і наукового діяча, почесного доктора багатьох університетів світу Йосифа Сліпого, 18-літнього каторжанина найсуворіших тюрем і таборів комуністичного режиму. Громадськість греко-католиків і православних столиці України зібралася в міському Будинку Вчителя, щоб вшанувати його світлу пам'ять. Святочний вечір вів професор Богословської академії УПЦ КП Дмитро Степовик.
Для нас це постать одного з найстійкіших християн, переслідуваних у ХХ ст.., видатного богослова та історика Церкви, чия спадщина обіймає 18 томів.
Актуальність постаті митрополита Йосифа сьогодні - особливо в його заповіті єдности церков Східнього обряду, в його мужній християнській проповіді, поєднаній з тисячолітньою традицією культури українського народу.

Микола Витрихівський
 

В Караганді, де з відомих причин, мешкають нині десятки тисяч українців, відійшов у вічне життя священик протоієрей Олексій В'ячеславович Улович, що походив з Волині, батько його теж був священиком.
У суворий передвоєнний час о. Олексій очолював Волинську єпархію. З 1946 по 1956 - відсидів у сталінських таборах.
Отець Олексій був служителем Російської Православної Церкви, але при цьому великим патріотом України. Користувався глибокою пошаною серед карагандинців.
В 1990 році в Караганді було засновано Товариство Української Мови ім. Шевченка "Рідне слово". Він перший нас благословив, а місце нашого зібрання освятив. Тоді зібрались в парку близько 10 тисяч народу. Ми організували фестиваль української пісні. Отець Олексій там відправив службу Божу і виступив - уперше в Караганді - перед всією громадою рідною українською мовою.

Омелян Михальчук, Казахстан

День пам'яти Патріярха Димитрія у Київі
25 лютого працівники Патріярхії і парафіяни храму Св. вмч. Димитрія, що при Патріярхії, молитовно вшанували другу річницю упокоєння в Бозі Святішого Патріярха Димитрія. Було відправлено заупокійну Божественну Літургію та панахиду за спочилим Патріярхом.
Опісля, розпочинаючи поминальну трапезу, канцлер Патріярхії прот. Валерій Копійка процитував слова пророка Амоса: "Ось на мурі стрімкому стоїть Господь Бог, а в руці Його висок... Ось Я цього виска покладу посеред народу Мого." (Ам 7.7,8.)
Патріярх Димитрій був і є таким виском нашої Церкви для вивірення її духовних вертикалей. Ідеали "чистоти церкви", відкинення "фарисейської закваски", якими жив Патріярх, є для всіх нас мірилом вірности Церкві і залишаються дорогоцінним заповітом блаженної пам'яті Владики.
 

Нова праця ВОЛОДИМИРА РОЖКА "Нарис історії Української Православної церкви на Волині" - перше ґрунтовне дослідження з історії українського православ'я на історичній Волині.
Автор всебічно розглядає в своїй праці історію православно-церковного життя цього краю - від заснування перших храмів і парафій у ІХ столітті в часи Київської Руси до 1240 року, в добу руїни української державности (1240 - 1596), часи Берестейської унії з Римом (1596 - 1793), руйнування української Церкви через підпорядкування Москві (1793 - 1917), українське церковне відродження 1917 - 1944 років і третє сучасне відродження Української Православної Церкви в 1990 - 2000 роки.
Книга буде корисною не лише для науковців, дослідників української історії, студентів богословських навчальних закладів, але й для широкого читацького кола.

На першу сторінку