Газета "Наша Віра", лютий 2012 р.

Грабували Київськi храми

Експонована недавно в Будинку художника на виставці «Від Трипілля до сьогодення» нова картина Олександра Мельника про погром Київа Суздальським князем Андрієм Боголюбським написана на основі літописного оповідання, а також малюнка в літописній книзі.
8 березня 1169 р., в середу другого тижня посту, після великої січі військо кн. Андрія і його спільників увірвалися в Київ.
«Грабували весь город, Поділля і Гору, і манастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому: церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю… церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали».
Тоді було пограбовано вишгородський храм і забрано ікону Богородиці, пізніше названу Володимирською. Такої руїни ще не знали. Князь Андрій Боголюбський дощенту нищив Київ, щоб звеличити свій Володимир на Клязьмі.
В лютому 1918 року большевицькі війська з Півночі після важких боїв, зокрема після бою під Крутами, увірвалися до Київа.
Їхній командуючий Муравйов згадував:
«Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давал пощады.
26 января Дума (Киева) просила перемирья.
В ответ я приказал душить их газами.
…Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными.
Эту власть мы несем из дальнего севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков…»
Ленін додав:
«Немедленная эвакуация хлеба и металла на восток… Организация подрывных групп, безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад — такова теперь задача.
Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсиенко. Он должен называться — просто Овсиенко».
А що було після Крут?
Про це пише монах з Київо-Печерської Лаври, загалом настроєної проти української влади, яка їх зовсім не чіпала:

«18, 19 и 20 января (ст. стиль) на территорию Лавры залетали по временам пули и артиллерийские снаряды, которые стали причинять более существенные повреждения различнымъ лаврскимъ зданиям.
21 января, в воскресенье, когда в Киеве несколько стихла канонада, м. Владимир совершал божественную литургию в Великой церкви Лавры, в сослуженіи старшей братии Лавры.
22-го января начался ружейный и орудийный обстрел Киева большевиками со стороны Дарницы. В ночь на 23 января 1918 г. происходила сильная канонада. В начале 9-го часа утра 23 января Лавра оказалась под сильнейшим и ожесточенным обстрелом большевиков. Озлобление против Лавры вызвано было, как впослъдствии оказалось, донесениями их разведчиков о том, будто с лаврской колокольни производятся наблюдения и стрельба из пулеметов по большевикам. В действительности ничего подобнаго не было.
В этот день в Лавру попало неисчислимое количество артиллерийских снарядов и пуль — шрапнельных и ружейных, которыми были произведены весьма... Пострадали существенно даже такие сооружения, которые уцелели во время татарского разорения Киева и Лавры в 1240 г.
Особенные разрушения оказались в зданиях Великой церкви, представляющей драгоценный памятник церковнаго зодчества ХІ века, лаврской колокольни, являющейся замечательным сооружением ХVIII в., т. н. келарской палаты и лаврской типографии, построенных в ХVII в.
Одним снарядом выбит карниз в средней абсиде главнаго придела Великой церкви Лавры в честь Успения Божией Матери.
Очень сильно пострадало величественное здание колокольни и в нем особенно колонны второго (дорическаго) и третьего (ионического) ярусов. Здания лаврской типографии... и т.н. келарской палаты, или «башни Мазепы», с восточной стороны, почти полуразрушены.
…Во время ужасной канонады 23 января над дверями, ведущими со двора в Крестовоздвиженскую церковь, на Ближних пещерах, находится икона Казанской Божией Матери. В эту икону попала шрапнельная пуля, пробила в стекле отверстие и углубилась в икону на том месте, где приходится сердце Богомладенца. Вид этой иконы производит потрясающее впечатление.
К вечеру 23 января большевики овладели Лаврою, и тогда в ней начались такие насилия и проявления варварства, пред которыми бледнеют известные нам из древних летописей сказания о грабежах и насилиях, производившихся дикими монголами во время разорения Киева и Лавры в 1240 г. Вооруженныя толпы людей врывались в храм, с шапками на головах и папиросами в зубах, производили крик, шум и безобразия во время богослужения. производили невыносимые ругательства и кощунства над святынею, вламывались в жилища монахов днем и ночью, стреляли над головами смертельно перепуганных стариков, производили неописуемые литературно осквернения святынь, избивали стариков, грабили что только попадалось под руку, останавливали монахов днем на дворе, заставляли их раздеваться и разуваться, обыскивали и грабили, издевались и секли нагайками, хватали случайно оказавшихся в то время в Лавре посторонних, особенно военных — офицеров и генералов, предавали их жестокой смертной казни… Подобные насилия происходили в течении всего дня 24 января, когда со стороны города доносился сильный орудийный гул. Такими насилиями и открытыми угрозами — всех монахов перебить и перерезать, или всех их собрать в один корпус и взорвать на воздух, Лавра и все живущие в ней были совершенно терроризированы…
Особенный переполох произвело имевшее место в ночъ на 25 января нападение четверых вооруженных мужчин и одной женщины, в одежде сестры милосердия, на квартиру наместника. Они произвели тщательный обыск, забрали некоторые ценные вещи, ели, пили чай, а глубокой ночью трое из них выходили на «разведку», во время которой ограбили деньги у казначея и благочиннаго…
С раннего утра 25 января начались новые насилия и грабежи. Об этом было сообщено коменданту, который поместился в одном из корпусов лаврской странноприимницы, и который распорядился тогда поставить караул у всех ворот Лавры. Лавра оказаласъ в полном осадном положении… Запрещено было даже звонитъ в колокола.
Руководитель их, бывший тогда в матросной фуражке, остался недоволен черным хлебом, какой был подан им к обеду, бросил хлеб на пол и сказал: «Разве я свинья, чтобы есть такой...»
(Митрополита Володимира вони розстріляли за мурами Лаври... (редакція)

Юрiй Чорноморець, д. фiлос. н
Ситуацiя в УПЦ

В УПЦ фактично відсторонено від влади предстоятеля. В 34-му апостольському правилі сказано — нехай в кожній країні буде предстоятель та собор єпископів. І нічого не робить предстоятель без собору, а собор — без предстоятеля. У випадку УПЦ Синод визнав хворого митрополита тимчасово недієздатним і дав санкцію на розподіл влади між тріумвіратом сумновідомих митрополитів. Одеський владика Агафангел отримав печатку та символічну владу у всій церкві, митрополит Павло, намісник Київо-Печерської Лаври, отримав київську єпархію. Третьому достойнику — Донецькому Іларіону доручили підготовку пропозицій щодо зміни самостійницького статуту УПЦ на більш прийнятний для Москви варіянт. При цьому всі дії отримали благословення патріярха Московського, який перебрав на себе функції Предстоятеля для УПЦ, схваливши рішення Синоду. Таким чином, минулорічні слова Московської патріярхії про візити до єпархій РПЦ в Україні наповнилися новим змістом. Внаслідок рішення Синоду УПЦ ця церква виявилася фактично в тому ж статусі, із якої і починалася її історія: єпархій РПЦ в Україні.
Митрополит Володимир, який чудом вижив після чергового балансування на межі життя та смерти, навряд чи повернеться до керівництва УПЦ. Свій шанс піти у відставку добровільно та передати владу наступнику «живою рукою» він практично втратив. Навпаки, увівши минулого року до складу постійних членів Синоду митрополитів Іларіона Донецького і Павла Чорнобильського та архиєпископа Олександра Вишневецького, він створив умови для сьогоднішньої кризи. Авторитетні ієрархи були відтіснені більш активними церковними діячами. В оновленому складі Синоду розпочалася елементарна боротьба за владу між митрополитом Іларіоном Донецьким, підтримуваним митрополитом Агафангелом з одного боку та митрополитом Павлом, підтримуваним архиєпископом Олександром – з іншого боку. Сам факт початку цієї боротьби показав слабкість митрополита, а погіршення стану його здоров’я в кінці 2011 року призвело до інтенсивної закулісної боротьби. Попередній (але не кінцевий) результат цієї боротьби став дещо несподіваним. Митрополит Павло відвернувся від своїх старих покровителів – самого митрополита Володимира та його помічника архиєпископа Олександра та утворив союз із своїми минулорічними суперниками.
Тріумвірат митрополитів Агафангела-Павла-Іларіона викликає тривогу у вірних УПЦ. Жодний із цих архиєреїв не має авторитету в церкві, в суспільстві, в політикумі. Якщо панування тріумвірату затягнеться, ці три митрополити стануть об’єктом маніпуляцій Москви. Адже лише її милістю вони зможуть залишатися при владі.
Шанси бути обраними на Соборі УПЦ на посаду митрополита Київського у кожного із тріумвірату – примарні. І тому їх розрахунок може включати сценарій дестабілізації ситуації в УПЦ, в українському православ’ї в цілому – щоб у каламутній воді пристрастей та кризи таки схопити золоту рибку влади.
Чим би не закінчилася криза в УПЦ – захопленням влади русофілами із числа митрополитів-членів тріумвірату, поверненням митрополита Володимира, прямим правлінням патріярха Кирила, розколом, виборами нового поміркованого предстоятеля – спокою більше не буде. Українське православ’я вступило в часи жорстких випробувань, до яких кожна юрисдикція та кожна громада фактично не готові. Але нові виклики можуть і відкрити нові шляхи до єднання українських православних, коли пшениця буде відділена від плевел – хоча б частково – уже тут і тепер.

Пропонуємо вашій увазі твори переможців конкурсу «Україна моєї мрії», який було проведено до двадцятої річниці Незалежности. Редакція скорочувала, але не виправляла авторів.
Сподіваємось на продовження розмови та роздумів.

Моя Україна починається з українця…

Для нас уже давно стало звичкою щодня переглядати величезні об’єми інформації у пошуках вісточок з-за кордону, ми цікавимося життям людей у тому, «іншому» світі, що знаходиться одразу ж за ворітьми нашої Батьківщини, більше аніж цікавимося тим, що твориться поряд, в сусідньому районі чи області. Ми щодня маримо жити так, як живуть в ілюзорній «Не-Україні», їсти так, як їдять там, одягатися, працювати, навчатися, виробляти, керувати країною і врешті-решт поводитися за тамтешніми стандартами. Комплекс меншовартости та другосортности, що віками дбайливо прищеплювався нашому народові, міцно вкорінився в нашій свідомості, зумівши стати національною рисою українців. Нам насаджували потребу рівнятися на «вищі» світи, наслідувати їх — і ми сумирно цього прагнули. Україна — не законодавиця мод і не країна, де все наскрізь просякнуто романтикою. Незаборонені наркотики і свобода секс-меншин – невже це те, чого не вистачає, щоб народ перестав відчувати себе випадковими гостями на параді кращих із кращих?
Саме з цього починається Україна моєї мрії. З усвідомлення власної значущости, унікальности та непересічности; з розуміння, що кожен індивід з величезним багажем його досвіду може творити майбутнє.
Можна мріяти про утопічну державу, в якій ідеальний державний устрій, в якій всім добре. Мріяти можна про високі зарплати, низькі податки і роботу, на якій не потрібно було б важко працювати. І це роблять навіть ті, кому вистачає наснаги лише на те, аби щодня критикувати владу, нарікати на життя, бути незадоволеними всім довкола і при цьому продовжувати своє аморфне існування з дня на день. Матеріялістичність таких псевдо-мрій свідчить про пріоритети нашого народу, про їх приземленість та спрямування на комфортне існування за таким звичним для нас принципом «Моя хата скраю»...
В ідеалі я бачу Україну такою, де надмірний матеріялізм спростовується романтизмом і переходить в здоровий праґматизм. Де люди мріють, але не обмежуються порожніим балачками, де поняття «мрія» утотожнюється з діями, потрібними для її реалізації.
Майбутнє України неможливе без соціяльно активної молоді, і при цьому під поняттям «активність» маю на увазі зовсім не кількість активно проведених ночей в клубах, не кількість випитих пляшок пива і викурених пачок сигарет. Активність не визначається запасом ненормативної лексики, спрямованої на адресу влади, і я не вважаю активістами тих, хто прикриваючись голосними гаслами громадської діяльности, демонструє не що інше як повну деградацію моральних принципів, аморальність і збоченські нахили, як це робить приміром скандально відома організація ФЕМЕН. Активістами вважаю тих, хто не буде роками вичікувати нового дитячого майданчика від теперішньої, майбутньої чи ще наступної влади, а просто збереться громадою і своїми руками його збудує.
Україна моєї мрії — це простір для самореалізації кожного індивіда, де кожен займається тим, що близьке його душі, і цим не лише заробляє на існування, але й приносить користь іншим. Можливо, платонівські ідеї щодо ідеальної держави були не настільки утопічними, як нам здається?
Якщо робота на землі, фермерство цінуватиметься так, як і юридичні послуги, а послуги нотаріуса перестануть коштувати так, як коштує десять кілограмів картоплі, тоді можна буде говорити про суспільну справедливість.
Ми повинні самі для себе створити добрі умови існування, обладнати наш життєвий простір так, як ми це бачимо. І тоді не потрібно буде роками нарікати на забитий сміттєпровід, відсутність виїзду для людей у візку і жахливий стан наших лікарень і дитячих садків.
Я мрію, щоб в моїй країні панували принципи взаємоповаги і толерантности, щоб ми викинули з нашого лексикону слова алкоголік, наркоман та інвалід. Перестали стигматизувати і заповажали тих, хто нас оточує. Тоді можна буде говорити про перехід на новий рівень стосунків.
І можливо нам потрібно менше витрачати часу на пошуки можливостей втекти куди-небудь за кордон і віддати його своїй країні, принаймні стараючись що-небудь змінити? І хай освіта за кордоном перестане здаватися ласим шматочком в наших зажерливих очах. Це зробиться можливим, якщо для вступу в наші вузи доконечною умовою будуть не знайомства, а знання і наполегливість. Хай робота на будові в далеких европейських країнах чи у випадку жінок — сфера обслуговування перестане бути вершиною мрій наших заробітчан, що мусять забувати про свої університетські дипломи і, принижуючись, іти працювати чорноробами. Уже давно всі сфери нашого життя просякнуті тими псевдоістинами, що їх надиктовує нам суцільна бідність та жебрацтво. Ми гнемо спину, опускаємо голови донизу і йдемо виклянчувати шмат хліба, потрібний для існування. Але народ, що думає лиш про те, як не померти з голоду, — дуже вразливий, ним легко маніпулювати, його легко задурювати. Він не здатний сказати «Ні» тому, що йому нав’язують, бо живе в постійному страху.
Моя мрія – побороти цей страх, знайти сили для впевнености в завтрашньому дні.
Україна моєї мрії починається з Українця, і зовсім не з влади, економіки чи соціяльного рівня. Початковою ланкою побудови держави нового рівня мусить стати докорінна зміна пріоритетів, зростання нової когорти активістів уже з цілком іншою свідомістю, іншими цінностями. Я мрію, щоб український народ зумів визволитися з тієї павутини політичних інтриґ, яка довго плелася маніпуляторами на самій вершині спеціяльно адаптованого для таких цілей державного апарату.
Україна моєї мрії почнеться реально в той момент, коли ми врешті-решт навчимося робити свій вибір. І хай це буде правильний вибір, надиктований власними переконаннями, а не такий, якого від нас хтось вимагає. Не важливо, чи це вибір правлячої верхівки, чи вибір майбутньої професії і вузу, в якому навчатимемось. Важливо, щоб у будь-якому випадку наш вибір був нашим, і відповідальність за нього несли ми. Моя мрія здійсниться, коли ЗМІ стануть незаанґажованими, і перестануть труїти нас купою непотрібної інформації з єдиною ціллю — відволікти від чогось справді важливого.
Вершиною моїх мрій буде той момент, коли Україна стане місцем, де не потрібно принижуватися перед закостенілими служителями бюрократичного апарату, що вже давно втратили не лише людську подобу, але і всі інші прояви людськости. Місцем, де в центрі стоїть людина, її право на самореалізацію та свободу. Свободу в розумінні можливости. Можливости лобіювати свої інтереси демократичними шляхами, а не так, як це відбувається зараз — коли для того щоб тебе почули, мирної демонстрації стає замало. Для того щоб побачили — потрібно принижуватися до ганебного розмахування букетом квітів. Я мрію, щоб такого не траплялося, щоб такі речі вважалися ганьбою і навіть не потребувати обговорення. Я мрію, щоб з моєї країни не треба було втікати за кордон через страх переслідувань, в пошуках політичного притулку. Я мрію, щоб громадяни могли діяти тут, а не через прямі трансляції чи радіовісточки з Голосу Америки.
Україна моєї мрії – простір свободи і самореалізації, країна, де кожен буде свідомий своєї участи, де не перекладатиметься відповідальність на владу, сусідів справа чи зліва, на погану погоду чи неврожай.
Українцю, не будь байдужим!

Вiкторiя Кравець
р.н. 1993 ,
студентка НаУКМА

Україна моєї мрії

Одного разу на круглому столі, присвяченому якомусь молодіжному питанню (точно вже не пам’ятаю ні час, ні назву), голова студпрофкому одного з кіровоградських ВНЗ заявив, що він мріє стати Міністром сільського господарства. Тобто, він скромний, йому більше не треба. Та і зовнішність у нього пасує саме для цієї посади (він був досить огрядним дядьком).
«А навіщо це тобі? — запитав я — Що ти хочеш зробити на цій посаді? Які зміни ти принесеш у сільське господарство нашої країни?...» Але чіткої відповіді я так і не отримав на жодне з моїх питань.
На жаль, цей випадок дуже показовий. Молодь, що мріє про політичну кар’єру, здебільше прагне дорватись «до корита» і тішитись важливістю своєї персони, хизуючись перед телекамерами. Саме в цьому і вбачають сенс вітчизняної політики переважна більшість українців.
Я відношусь до переважної меншости, адже вважаю, що політик — це не фотомодель і не актор. Політик – це носій певної ідеї та бачення її втілення на практиці. От і я вже бачу Україну, в якій хотів би жити, і до будівництва якої докладу максимум своїх зусиль.
В першу чергу це має бути країна відкритости та відповідальности. Безвідповідальність є найбільшою проблемою сучасної України. Саме через неї в державі ухвалюються безглузді закони, які не виконуються навіть тими, хто їх ухвалює. І це стає можливим насамперед через максимальну закритість влади від людей та людей один від одного. Подвійна бухгалтерія, подвійні звіти, подвійні стандарти... і навіть принцип «моя хата скраю» — це все породження двох вищезазначених проблем.
Однак, якщо показати людям, як використовуються їхні податки, які доходи мають чиновники, що планується зробити в поточному році і на скільки виконаний план… відповідальність кожного громадянина зросте до неймовірних висот. Якщо все на видноті – одразу видно хто є хто. Хто працює, а хто байдикує. Хто чесний, і хто брехун. Не буде ніякого «цапа-відбувайла», бо кожен відповідатиме за себе і кожен знатиме, хто і за що насправді має відповідати. Тому кожен політик двічі подумає, перш ніж щось обіцяти, і кожен громадянин голосуватиме свідомо.
Все геніяльне – просте. Натомість будь-яке штучне ускладнення – це спосіб приховати правду. Тому Україна має стати країною простоти та ефективности. Чим простіші правила гри – тим краще вони будуть виконуватись. Нам потрібні проста Конституція, прості закони, проста і зрозуміла податкова система. Простота дозволить зосередитись великій масі народу над досягненням єдиної мети і збільшить ефективність її реалізації. Простота дозволить побачити кожній людині власну вигоду у спільній справі і почати робити її не тому, що так треба, а тому, що так треба особисто їй.
У суспільній свідомості українців сила та інтелект сприймаються як протилежні, полярні поняття. «Сила є – розуму не треба» - говорить народна мудрість. Тому інтелект у нас асоціюється з ботаніком в окулярах, а сила – з тупим накачаним «бичком». От і виходить, що інтелектуали позбавлені сили втілити свої новації в життя, а ті, хто має за собою силу, позбавлені інтелекту, і тому недалекоглядні. Україна має стати країною сили та інтелекту. Вже сьогодні найсильніші та найрозумніші люди – це українці. Ми ж маємо поєднати ці дві цінності, і в результаті отримати вольових, хоробрих, розумних та мудрих провідників, які стануть взірцем для решти громадян.
Виконання попередніх пунктів дозволить вирішити ще одну проблему – зняти суперечки навколо мови та історії. Україна повинна стати країною єдиного розуміння історії та глибокої шани традицій. Єдиний вивірений варіянт історії має стати частиною державної ідеології і ніколи не дискутуватись. На його основі повинні будуватись державні стратегії і тактики. Всі державні свята, обряди, всі топоніми, назви, монументи, архітектура, вся державна символіка має бути просякнута справжньою автентичною традицією нашого народу.
Повернення істинних змістів українському світоглядові дозволить нам стати країною краси та гармонії. Це дасть змогу кожному українцю знайти справжнього себе, робити свою улюблену справу і відкрити радість життя.
І який же державний механізм дозволить реалізувати ці принципи? Нинішній однозначно не подужає. Я вважаю, що ми маємо відмовитись від представницької і перейти на пряму форму демократії, використавши всі надбання сучасного інформаційного суспільства. Системи електронного врядування, електронного голосування, електронних фінансових операцій, в поєднанні із електронними системами накопичення інформації та соціяльною мережею мають створити єдину державну інформаційну систему.

Дмитро Сiнченко
р.н. 1986 ,
м. Житомир
Фраґмент

Записки святителя Петра Могили
Упорядкування та передмови I.В.Жиленко. — К.: Фенiкс, 2011

Видання представляє першу повну публікацію унікальної пам’ятки першої половини ХVII ст. — власного записника святителя Петра Могили за період 1628 — 1632 рр. Записи здебільшого велися самим святителем і містять дуже різнопланові тексти — від записів про чудеса, які відбувалися в православному світі, і до чернеток богослужбових творів, господарчих документів.
До публікації увійшли фотокопії оригінальної пам’ятки, транскрипція та опис рукопису, а також адаптація сучасною українською мовою частини текстів, зокрема записів про чудеса.
аявність особистих записів святих, відмінних від публічних творів — річ доволі рідкісна , більше притаманна ХХ ст. І тим паче знаменним для нашої духовної культури є те, що два великі святителі українського народу, два великі діячі української духовної культури — святитель Петро Могила і святитель Димитрій Туптало, залишили нам такі унікальні документи. Щоправда, записки свт. Петра, створені в період між 1628 і 1632 рр., не є автобіографічними замітками, як особистий літопис свт. Димитрія, та, однак, ми можемо вповні підтримати висновок М. Грушевського, котрий відзначав: ці записки є «дуже цінне джерело… для висвітлення… цеї культурної епохи».
Найбільш відомими і, власне, найвагомішими в рукопису є численні записи чудес, які сталися в Православній Церкві, та висловів духовних старців. З усього, що є в записнику, ці невеликі тексти — найбільш довершені й літературно оброблені.
Записи складено прекрасною церковно-слов’янською мовою з деякими українізмами та полонізмами, переважно з відзначенням дати подій і запису, а також імен дійових осіб і оповідачів, місця події.
Начерки богослужбових творів у власноручних записках свт. Петра важливі для нас не тільки своїм існуванням і не тільки підтвердженням того, що автором чи співавтором цих творів є Могила, а й самими темами творів, надзвичайно актуальними для Лаври того часу.
Як це не дивно, таке надзвичайно цікаве джерело ще ніколи не видавалося, не перекладалося і не вивчалося в комплексі. Свого часу значна частина записів мовою оригіналу опублікована С. Голубєвим у «Архиве Юго-Западной России», і з тих пір фраґменти того видання епізодично перевидавалися у вільному перекладі російською чи українською мовами. Проте більш-менш повний опис пам’ятки знаходимо тільки в «Історії української літератури» М. Грушевського, де розгляду окремих сюжетів майже нема.
Нинішнє видання покликане донести до читача максимум інформації першоджерела, якість якого з часом, зрозуміло, не стає кращою. Виходячи з цього — головною його частиною є фотокопія пам’ятки, як спроба не лише подати його для ознайомлення широкому загалу, а й зберегти для подальших дослідників. За даними фотокопіями сторінок нами проведено транскрипцію тексту для більш точної його подачі.

Iрина ЖИЛЕНКО (молодша)
З передмови

З роздумiв святителя

Нестяжання — від усіх справ негідних загальне заспокоєння, від заколотів, пересудів і рабства клопотів житейських — звільнення; і Марії Діви блага і благословенна участь обрана — біля ніг Христових знаходження. Цим бо кормилом корабель безмовности Духа Святого утверджується. Цим утверджується рівень Христового послуху. Цим смирення здіймається Богоосяжна висота. Цим нескорботне здійснюється рівноангельне житіє постників. Цим заохочується непрестанне божественне жадання пустельників. Цим цноти цілісність зберігається неураженою. Цим зводиться непереможний град мовчання. Цим хороброго усамітнености гласно твориться бойовище. Цим дитяча безстрашна в душі народжується незлобивість. Цим все тлінне і тимчасове зневажується, і за нечистоти мається. Цим постійна пам’ять смерти, якою страх [Божий] набувається, зачинається і плодиться. Цим східного Богобачення до любови Превисокого Довершеного Христового росту зводяться сходи. Нестяжання бо безпристрасного, довершеного іноцького житія є початок і основа. Без нього інок, котрий старається досягти добродійства, даремно трудиться і даремно на піску будову зводить, мирськими бо суєтами і піклуваннями, немов вітром чи течією води невдовзі зруйнована буде і загине.
Іноцьке житіє є довершеністю християнського житія, довершеність християнська є наслідування Христового житія. Христос довершеність не в чому іншому заклав, як в нестяжанні. Всі бо заповіді юнак звершив, крім тільки однієї цієї. Каже йому Христос: «Іди, продай все майно своє і роздай жебракам, і йди услід Мені». Нестяжанням бо і довершена довершеність чи любов довершена здійснитися може, де бо «моє» і «твоє» — нема, там мир і загальна любов....
…Іноцьке істинне житіє на нестяжанні засновується, дівством і послухом здійсниться, любов’ю втілюється. Всі добродійства з цих чотирьох, як із джерела витікають. І до розуму Божого довершеного чоловіка доводять та звершують. Нестяжання є істинним дзеркалом, аби самого себе пізнати; світу і всього, що в світі, зневаження і цього істинне відкидання, щонайточніший і щонайістинніший шлях, аби на себе уважати на краще керівництво; Христового Божественного світла, аби лишити і роздати все і за Ним іти.
…Інок, схильний до стяжання, хоча й вважає, що добродійства дотримується, та себе обманює, бо не має їх основи — вільної Христової бідности, яку прийняв у знятті мирських риз, і одяганні в волосяну сорочку, і у відреченні від світу та того, що в світі. Якщо і буде яке в ньому добродійство чи й численні — не довго побутуватимуть, ні в ньому не вкоріняться, оскільки без фундаменту на піску любови до майна це будує; заворушеннями і пересудами житейськими і піклуванням про майно чи про збереження зібраного, щоби цього не втратити чи не зменшити, руйнуються, і немов віск від вогню тануть, і помалу, з часом, висихаючи, викорінюються і загибають.

Запис 4

Року 1614 один шляхетний на ім’я Василь Воронич достоїнством писар земський київський, зажерливістю клятою переможений, повстав на манастир святий общинножительний, що називається Межигірським, і насмілився відняти у нього озеро під назвою Косор і собі присвоїти. Відігнав від ставу (рибальського) іноків та людей манастирських із сітями, що там для риболовлі були, своїх там поставив і людей, і сіті. Ігумен тамтешній тогочасний на ім’я Гедеон з братією багато молили його, аби не віднімав у них озеро, яке ніколи не було його, але здавна манастирське, і від нього весь рік братія рибою харчується. Він, ніскільки не слухаючи моління їхнього, ще більше укріпився в своєму лихому починанні, що остаточно відняв у них озеро. Не тільки це зробив, але і смертю погрожував їм, говорячи: «Якщо зустріну (тут) інока з вашого манастиря, як злодія повісити звелю». Ігумен, побачивши: нічого не досягло благання їхнє до нього, уставив братам усім піст і молитви з поклонами повсякдень — рано (?) — сто, в полудень — сто, увечері — сто, говорячи: «Оскільки прохання наше не змогло навернути на милість ласого (до чужого —?— І.Ж.) ворога нашого — помолімося Тому, хто бачить кривди наші й може вибавити нас від недоброзичливця нашого». Невдовзі, як почали вони співати молебні соборні в церкві зі сльозами й зітханнями — о чудо! — прийшов слуга від Воронича, просячи ігумена і братію про молитву, оскільки, каже, тяжко захворів сьогодні пан мій, і не знаю, чи, повернувшись, знайду його живим. Ще вони молитви співали, прийшов і другий, ігумена просячи, аби прийшов з братією і єлей над ним освятив. Ігумен, благий муж і незлобивий, пішов до нього і єлей освятив йому. Але хвороба його тільки посилилась— ранком.... перед смертю, усвідомивши свої гріхи, і що через це.... хвороба однак.... здолала його, покликав ігумена, з іншими гріхами й цей сповідаючи перед ним і з плачем пробачення просячи, повернув їм озеро і сіті свої, і харч, привезений туди для рибалок, манастиреві подарував...
...спочатку біснувався, і така його мука була, що взявши ложку срібну, погриз і поїв, по цьому гарячка сильна обійняла його, по сповіданні і причасті Божественних Таїн, з глузду з’їхавши, помер.
Чув це я, Петро Могила, архимандрит святої великої і чудотворної Лаври Печерської Київської від багатьох віри гідних свідків, найбільше від православного митрополита Київського кир Йова Борецького, котрий був свідком цього чуда, і від братії святої Межигірської обителі. Написав це, аби побачили всі, хто кривдить, чернечих рабів Божих, що швидко творить Бог (згідно з Євангельським своїм правдивим Словом) відомщення за обраних, які волають до Нього день і ніч, довго терплячи від тих. В літо 1629, місяця 26 дня.

 

Микола КОСИЦЬКИЙ
Грецiя православна

Наш київський мандрівник, активний учасник молодіжних заходів нині, після закінчення аспірантури при Національному університеті ім. Т. Шевченка, проходить стажування в Греції. Він пише для «Нашої віри» свої нотатки.
Один чоловік казав, що Гомер створив греків, а ті, у свою чергу, — Европу. Думка не позбавлена змісту. Однак, від часів, коли елліни «сотворювали старий континент», минуло багато часу. Що «грецького» залишилося в самій Греції з тих давен незмінним і, непідвладне часові, дотривало до наших днів, що відійшло й розчинилося, не пробившись через величезну товщу століть, надто галасливих, екзальтованих та епатажних? Що залишилося в сучасних греків від тих гордовитих, піднесених, надхненних еллінів, які жили тут раніше? Для багатьох Еллада була і залишається країною дещо загадковою, можливо, навіть казковою. Коли чуємо це слово, в уяві виринають пістряві Атени з Акрополем і агорою; войовнича Лікургова Спарта і цар Леонід; заповнені убранством і пишнотою священні Аполлонівські Дельфи з Оракулом; Сицилійські Сіракузи; барвиста, гомінка та емоційна Олімпія, що прокидалася раз у чотири роки; золотом багаті, спокусливі Мікени; нововіднайдений, таємничий Крит; нова, яскрава Солунь. Однак, це все фраґменти і шматочки... А як забути про речі, якості людей, котрими захоплювався; моральні настанови й чесноти мітичних героїв і простих людей? Все те і більше, що й нині часом кладе на наші обличчя непорожню задуму. Дає снагу прислухатися до себе у вирішальні, визначальні моменти.
Правда, це все зморшки і рубці «старої Еллади». Відомо, якою вона стала потім. Греція перейшла у Візантію. І чого варте вже саме промовляння цього слова... Константинополь, Вселенські Собори, імператор, архітектурна велич, убранство церков, палаців та маєтків; подвижники чернецтва й аскетизму, Афон... Мабуть, не вмістити всіх думок, асоціяцій, переживань і почуттів; географічних назв, імен, термінів, понять і образів, що ненароком можуть зринути у припорошеній метушнею буденности нашій голові чи по-новому народитися, коли ми чуємо слово Еллада.
Але те все діялося дуже колись давно. Не той тепер і наш Миргород із Хоролом. На зміну тій Елладі приходили і знову відходили інші заздрісні етноси, народності й міста; імператори, царі, князі, паші, беї та султани. Поступово, плавно перетікаючи від однієї епохи до наступної; змінюючи династії; заступаючи одні імена іншими, Греція постає перед нами у своїй новостарій красі, із певним, властивим можливо лише їй, вже ментальним темпераментом, вдачею і світобаченням.
У минулому ще один відомий латинянин казав, що підкорена Еллада стала переможницею Риму. Слова також не позбавлені сенсу. Але чи переможницею лише Риму? Нині, як і колись, ця невелико-велика країна продовжує залишати видимі й невидимі сліди у багатьох европейських континентальних і острівних землях та демонструвати той самий «тріумф перемоги підкореної». Що це? Фатум? Забаганка долі? Чи проста імпровізована закономірність історії людського існування?
Трапляється, що держави-сусіди не завжди мають добрі взаємини. Це й не дивно, політика — не товариськість. І навіть річ не в тім, що дечого не варто забувати. Після завоювання Османською Імперією грецьких земель, після падіння столиці Візантії, Еллада все ж зуміла відвоювати свою незалежність в середині першої половини ХІХ ст. Від часів падіння Візантії до визволення Греції більше трьохсот років елліни зазнавали утисків духу й тіла. Проте це не завадило їм повернути собі багато втраченого. Віра виплекана, мова утримана, традиція збережена, культура передана. До того ж температура їхньої віри не знизилася, а можливо, навпаки. У цьому, мабуть, і проявляється феномен християнства та православ’я зокрема. В умовах гонінь вони зуміли утримати необхідний рівень самоповаги й самодисципліни. Воно, й не дивно. Адже саме їхньою мовою написаний Новий Заповіт. До мешканців їхніх міст апостол Павло писав свої листи любови, листи-підтримки, листи-настанови. Їхні гори — оселя Богородиці на Землі. На їхньому острові писав Одкровення апостол Йоан, перебуваючи в засланні. Вони добре пам’ятають свого Учителя.
Елліни також знають усе про море. У них є не одне й не два слова, щоб назвати його, так само як мешканці Півночі бачать не один чи два кольори снігу. Не дивина — стільки років плавати! Стільки зірок видивитися! Один давній еллін більше двадцяти років кружляв-блукав морем, аж поки не дістався-таки своєї домівки — острова Ітаки. Континентальна Греція не менш цікава ніж острівна. На Заході межує з Албанією (регіон Епір), на Півночі Македонія (область Греції) і Тракія межують із Македонією (країною), Болгарією та Туреччиною. Решта кордонів Еллада має морем: зі Сходу – Туреччина; на Півдні – країни Північної Африки та Кіпр, на Заході – Італія. Про кожну місцевість, область, майже чи не кожне місто, містечко чи село Греції можна говорити. І предметно і проникливо!
Кажуть, є лише два стовпи, на яких тримається світ, — це любов до Бога та любов до ближнього. У греків (та зрештою не лише в них), якщо можна так мовити, є своє «богослів’я спілкування», хоча, можливо, воно є загальносередземноморським, загальнохристиянським, загальнолюдським. Кожен, із ким він, звичайний пересічний еллін, має до діла саме у цей момент, є найважливішим для нього. Все є по-дитячому важливим для них. Це може бути літній дід на вулиці, черниця у манастирі, архимандрит у Соборі чи навіть монах у горах Афону. Перший пройде зайві два квартали не в напрямку, в якому йшов; друга — подарує вервечку, торкаючись руки; третій нагодує варенням; останній зготує щось випити в спекотний день. Не робімо ідилічних образів з мешканців цієї країни. Однак, щось таки не втрачається в такому спілкуванні, якась інакшість відчувається. Це те, що вони часом називають філоксенією, тобто любов’ю до «чужого», а ми – гостинністю, увагою, турботою про ближнього, подорожнього.

Продовження в наступному числі

Лик незнаного
Бесiди Олiв’є Клемана з Патрiярхом Атенагором

Фраґменти

Він
«Серце розумне» — це серце, обдароване розумінням любови. Любов — велика сила і сила єдина. Де енерґія Божа, котра обіймає всі речі і рухає їх, двигає всю вселенну, аж до найвіддаленіших туманностей. Нести в собі розуміння любови — це кожного сприймати як таємницю…
Мені потрібен інший, щоб усвідомити моє власне існування та існування Боже. Моя самосвідомість проходить через іншого, самосвідомість, котру я сприймаю від Бога, як і пізнання мого ближнього. Ми прагнемо злучити і те й інше, і разом знаходимо «центр, де сходяться всі промені».
Я
Таємниця християнства можливо й полягає в оцій невичерпній взаємопов’язаності одного з іншим. нероздільній і незлитій. На духовних вершинах Індії все змішується, тоді як в юдаїзмі й ісламі панує розділення (котре їх духовидці долають лише за рахунок іншої форми змішування). В християнстві чим більше моє «я» досягає єдности з іншим. тим більше його особистість стає для мене новою й невичерпною, і вона відкривається мені немов би вперше.
Він
Так само з Богом. Те ж безкінечне розширення душі.
Я
Святий Григорій Нисський славить безконечний політ душі — голуба — «о якби мав я крила голуба» — в світлі, котре одночасно є і мороком, адже Бог заховує Себе в Своїй незахованості. Він неприступний у Своїй присутності. Чим більше насичує Він душу, тим сильніше вона жадає Його, чим більше наповнює її світлом Своїм, тим палкіше поривається вона в пітьму, котра означає, що світло бездонне.
Він
Ближній робиться ближнім лише завдяки одкровенню, де він знаходить себе, залишаючись назавжди незбагненним.
Я
«Об’єкт — це вигнання особистости» — сказав в Упсалі єпископ Латтаїкський Ігнатій Адам. Особистість — це не об’єкт, в тому числі і не об’єкт пізнання.
Він
Потрібно навчитися уважности. Ось тоді незвичайну радість може подарувати лице, що відкривається! Ми скупі на любов. Щоб обдарувати квітами ближнього, нам треба аби він помер. Подаруймо йому квіти сьогодні — слово, погляд, посмішку. Даймо йому зрозуміти, що він потрібен нам.
Це ж яка радість, що тут, з нами інша людина, що вона — інша — існує. Існує настільки ж реально, настільки ж внутрішньо, як і я.
Я
Чи знаєте Ви, що я став християнином тому, що християнство явилося мені релігією облич? В дитинстві я жив в атеїстичному середовищі… Однак обличчя людей чимось тривожили мене, звідки вони приходять, звідки виходить те світло, що їх освітлює? В лиці, у погляді я вгадував щось величезне, яке вторглось в матерію. Обличчя і погляди — чи не є це квіти землі? Але яке сонце їх виростило?
Якось підлітком я гуляв удень на березі моря. Була зима, і в безмежній пустелі неба появлялися перші зорі… Може, вони погасли вже тисячі років тому, але їхнє світло все ще доходить до мене? Колись помру і я, а трохи пізніше — бо ж перед лицем Божим тисячі літ як кілька днів — тож пізніше вся земля стане мертвою, а мертві зорі завжди будуть над нею світити…
Заледенілий, з заледенілим серцем сів я в автобус, який мав відвезти мене в місто. Я вирішив покінчити з своїм життям. Заради чого жити?..
І раптом я відчув, що на мене дивляться. Це була маленька дівчинка років чотирьох — п’яти. Очі її сяяли дружбою. Вона посміхнулася. І я збагнув, що світло погляду — внутрішній океан очей, коли пригадати Ваш вислів, — ширший, аніж оте ніщо… бо є обіцяне, і потрібно жити.
Він
Любов дає все зрозуміти: Бога і життя. Вона робить життя одкровенням Божим. Життя всього — це Христос, тобто лице. І погляд Матері Божої звернений до нас із безмежним співчуттям…
Христос є тим «Сонцем правди», яке осяює лики праведників…
Любов живить молитву, і молитва живить любов.
Піклуватись і воздавати подяку — це означає дозволити Крові із чаші орошати весь світ. «За все дякуйте», — говорить Апостол. Здивуйтесь тому, що Бог існує, і ви побачите, що все є живе. Молитва стає існуванням, існуванням того, хто вже не залишається в собі самому, щоб відкритися неосяжному й простому. Чисті серцем Бога побачать і смиренні успадкують землю.
Я
А вбогі духом?
Він
Це ті, хто вже не вбачає центр світу в своєму «Я» — будь воно індивідуальне чи колективне — щоби узріти його в Богові і в ближньому. Вони позбавляють себе всього, і врешті — відмовляються і від себе. В кожну мить свого існування вони сприймають Бога як благодать.
…Я нічого не боюсь, бо «любов проганяє страх». Я роззброюю свою волю, яка хоче бути правою, виправдовувати себе за рахунок інших. Я вже не живу насторожі, ревниво розпростершись над своїми багатствами. Те, що мені дається, я вмію і роздавати.
Я
Більшість людей живе в турботах, можливо для того щоб забути про смерть. Час для них зітканий із турбот, і так щільно, що ніяке світло не пробивається через цю ткань.
…Чи не повинна людина позбутися своїх турбот, як важких обладунків, аби викрити свою тугу смерти і перетворити її в уповання на Христа, переможця смерти? В нашій духовній традиції — і це особливо мені дороге — «пам’ять смерти» запитується як благодать, аби вона преобразилась в «пам’ятання про Бога».
Він
Час жорстокий. Проте кожна мить, яка проминає і тим самим вбиває, може стати, якщо ми приймаємо її від Бога, — миттю воскресіння… Все істинно добре преображається і знаходить своє місце в Царстві Божому: це спілкування святих, яке оберігає й наповнює світлом нашу сучасність.
Я
Вже сама людська пам’ять преображає.. Радість і краса ніби просочуються до нас і злучаються з вічністю, яка їх надихає… І свята Софія з’єднується зі своїм першобразом, Новим Єрусалимом.
Він
Однак не забувається зло, як спричинене, так і пережите… Це не забувається. І це не можна змусити забути… Але якщо залишатися безоружним, неімущим, відкритим до Богочоловіка, Котрий творить все нове, то Він стирає погані спогади і повертає нам новий час, де все стає можливим. Прощення — це Бог, Котрий втілюється, помирає на Хресті і воскресає. Він прощає і дозволяє нам прощати, бо Він — оновлювач часу, навіть минулого. В цьому полягає таїнство покаяння. І це таїнство має звершуватися також і в стосунках між народами, але спершу, передусім, воно має здійснюватися в стосунках між Церквами. Бо Церква живе лише прощенням Божим. Ось чому папа і я, разом з Синодом просили Бога згладити з пам’яті Церкви те погане минуле, яке нас розділяє, драму 1053 року, ненависть, що існує століттями.
…Однак ми не повинні нав’язувати майбутнє. Воно у владі Божій. …Ми звертаємо погляд до Бога, покладаючи на Нього безконечне уповання, що б не сталося в майбутньому.
Так ми можемо зустріти теперішнє і прожити його найбільш інтенсивно. Кожного дня я встаю із вдячністю за те що живу, і кожен новий день приймаю як благословення. Все обітування життя, що виходить з минулого і звертається до майбутнього, яким володіє Бог, я намагаюсь виростити сьогодні, проживаючи кожну мить у її повноті.
Я
Але мить може бути й такою, що розпинає. Вона може бути випробуванням Йова.
Він
Ніщо не повинно мене вкинути в сумнів. Я в руці Божій.
…Пам’ятаєте, в храмі, де ми були вчора, з якою любов’ю там люди прикрашали ікону Богородиці. Ікони примножують Її присутність. І Її віра приходить нам на допомогу, коли ми губимося. Її милосердя гасить нашу гіркоту… І мир приходить до мене, мир, дарований Господом, що перевищує будь-яке розуміння.
Я
Спостерігаючи Вашу любов до природи. я думаю про те «споглядання природи», про яке говорять великі духовидці християнського Сходу, про принесення Богові речей в їх істинній суті, про дихання тварі…
Церква, де всі речі отримують своє євхаристійне покликання, дозволяє нам розрізняти й звершувати космічну літургію…
Він
Природа — це втішання, яке посилає нам Бог на спогад про рай. Його світ, Його сила, Його мудрість, яка править природою, зміцнює душу перед непевністю долі, особливо в трагічні й тривожні періоди історії. Людство впадає тоді в шаленство і безум, але природа вчить нас вірности Богу, навчає законам істинної плідности, терпимости, поступовости, безмовности.
Я
Пам’ятаю, як того року, коли для мене почалась болюча розлука, присутність вічок на дереві на початку осені заспокоїла й умиротворила мене. Кожна брунька була осердям майбутнього часу: ще й зима не почалася,а вона вже свідчила про те, що буде весна, буде літо.
Він
«Надалі у всі дні землі сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться» (Буття 8:22). Великі ритми природи нагадують про обітницю й благословення Боже. Церква благословляє землю — згадайте про виноградну лозу, яка благословляється в свято Преображення — вона прославляє її материнство…
Я
Коли я дивився, як Ви вдихаєте пахощі ясмину, коли слухав, як Ви говорите про втішання, яке приносить нам природа в судомні часи історії, мені пригадався великий роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго»… Впродовж тих апокаліптичних років, коли революція з її абстрактною ідеєю переробити людину ударами декретів, все більше й більше перетворювалась на порожнечу, забираючи з собою незчисленну кількість життів, Живаго здобув відчуття реальности, можна сказати, повернувся на землю, лише завдяки спогляданню великих ритмів природи. Особливо приваблювали його дерева, які росли настільки поволі, що за їхнім ростом можна було встежити лише через великі проміжки часу. Так триває справжній ріст історії. Нині мені видається, що ми потребуємо людей, які подібні на дерева. Вважалося, що дерева не потрібні, їх знищували, але потім виявилося, що без них земля перестане бути плодоносною. Люди, які подібні на дерева, це святі, й Церква в її суті — це, може, безмовний ліс, що росте під подихом Духа так, що люди не помічають цього росту. Не тільки присутність її умиротворює і оберігає людство, щодня хтось вирушає до неї, входить під її шати, в її безмовність, щоб у свою чергу стати деревами — і це виявляється цілющим і плодоносним для життя.
Він
Втомлені люди відпочивають в тіні дерев, птахи небесні в’ють в них свої гнізда. І лише дерева дозволяють нам почути спів вітру, спів Духа. Хрест є нове древо життя, що поєднує небо і землю, живих і мертвих, людей і янголів. В Писанні є багацько символів, взятих із рослинного світу. І це аж ніяк не випадковість, така справжня природа речей. Ісус є істинна виноградна лоза, а ми — віття.
Я
На жаль, ці великі космічні символи неприступні мешканцям великих міст.
Він
Люди великих міст за першої ж можливости вирушають в село. В Америці багато міщан живе в дерев’яних будинках, які тонуть в зелені… Техніка визбавляє нас від природи, грізної і владної, але дозволяє наблизитися до неї в інший, безкорисливий спосіб. Не стільки як до матері, котру ми чекали, скільки як до нареченої, за яку ми відповідальні і яку з усією належною честю повинні підвести до шлюбу Царства.
…Любов дає збагнути все. Для мене таємниця природи просвічується, можливо, через лик Матері Божої.
…Ми говорили про птахів. Погляньте на них. Вони прилетіли з моря з початком дня, щоб шукати свою їжу на міських околицях. Тепер вони знову відлітають до моря. Вони прощаються з днем. Який вільний їх лет…
Настає ніч. Патріярх веде мене в притвор храму. Він надовго зупиняється на паперті, милуючись ніччю. «Який спокій довкруг»… Він входить, запалює дві свічки, ставить їх на плаский підсвічник перед іконою Богородиці. Зорі, виписані на покривалі Пречистої, немов продовження тих, що прокидаються на темно-синьому небі. «Дві свічі, одна за всіх живих, друга — за всіх усопших», — каже Патріярх.
Він
У квітів своє життя. Вони квітнуть для всіх. Коли я бачу їх живими, я немов перемовляюся з ними. Розмовляю, часом зі сльозами на очах.
В садах Фанара є один кущ, який розквітає першим, ще в лютому. І я приходжу й вітаю його: ласкаво просимо, куще.
В Фанарі також багато птахів. І ясна річ, кішок. Один з котів очікує на мене щовечора, я розмовляю з ним, гладжу його. Він проводжає мене до верхньої ступеньки сходів.
Читаю Патріярхові замітку одного французького фізика, лавреата Нобелівської премії, в «анкеті про Бога», опублікованій в тижневику, який трапився мені в Стамбулі перед нашою поїздкою на острови: «Ідея, що світ, матеріяльний усесвіт, виникли самі собою, бачиться мені абсурдною… Для фізика один-єдиний атом настільки складний, настільки багатий розумом, що матеріялістична концепція вселенної втрачає будь-який сенс. Наука річ досить скромна. Годі й думати з її допомогою пояснити все».
Він
Питання атеїстів, в суті, треба повернути до них самих. Як може існувати Бог? — кажуть вони. Однак швидше слід запитати: як може існувати світ?.. Чи можливо його осягнути?..
…Завдяки тим, хто відійшов, кого людина любила, кого не перестає любити, вона з роками здобуває все більше і більше коренів у невидимому.
…Смерть — перехід, Воскреслий веде нас від смерти до життя. Ми були охрещені в смерть, щоб стати співучасниками Воскресіння.
…Силою Животворного Хреста життя здобуває своє завершення в смерті. Без смерти життя не мало б реальности. Воно було б ілюзією, сном без пробудження.
…І рай, і пекло в нас самих, чистилище для мене не має смислу. Що воно може означати? Бог не приготував нічого подібного. Він приймає Душі в лоно Своєї любови, витирає сльози, зцілює рани. Ласкою Своєю Він готує їх до Воскресіння, до тієї вирішальної миті, коли вони перейдуть у світло.
Світло Воскресіння затопить всю нашу істоту. І якщо ми приймемо його смиренно і вдячно, то настане рай. Якщо ж ми, поринувши в любов Божу, залишимося відділеними від неї, зв’язаними самі собою, то опинимося в пеклі…
Я
Про це писав святий Ісаак Сирін: «Неправда, що грішники в пеклі позбавлені любови Божої… Але любов діє двома різними шляхами, вона стає стражданням для осуджених і радістю для блаженних».
Та чи маємо ми право говорити про пекло для інших? Тільки Бог має право говорити мені про пекло…
Я знаю, що Суддя — це в той же час і Захисник. «Жменя піску в неосяжному морі — ось що таке гріх всієї плоті в порівнянні з милосердям Божим, — мовить святий Ісаак. — Найголовніше, — каже він, — це прислухатися всією своєю істотою до радости любови Христової; що таке геєна перед благодаттю Воскресіння?»
Він
Оріґен вважав, як ви знаєте, що в самому кінці, перейшовши через еони й безодні, всі душі звернуться до Бога. Кожна із душ пізнає, що навіть крайнє найбільше зло не може її наситити, бо безконечний лише Бог.
Я
Це вірно, адже у злі іноді відчувається ніби обернений навспак пошук безконечного.
Він
Церква осудила Оріґена. Всезагальне спасіння не дається з автоматичною достовірністю. Але великі святі молилися за те, щоб всі були спасенні. Молитві не можна ставити меж.
…Вже апостол Павло хотів бути відлученим за своїх братів. Мученики молилися за спасіння своїх катів. І нам належить вістити людям не пекло, а перемогу Христа над пеклом.
Я
В давній Церкві християнина називали aphoberos tanatou — «той, хто не боїться смерти». Він царственно вільний, бо смерть — не попереду, а позаду його.
…Щоб сучасній людині здобути відчуття таїни, або ж, якщо це слово для неї чуже, відчуття незнаного, потрібно, мені думається, повернутися до «апофатичного» мислення Отців. Бог, згідно з їхнім баченням, завжди перебуває по той бік образів, розумінь і самого слова «Бог». Це не якийсь норовливий індивід, що сидить на небі, а Незбагненний, Бездонний, це — сяючий морок. В той же час Він є основа, смисл. Він є та відкритість, в якій усе об’являється в світлі. Ми принизили Бога, перетворивши Його у вищу істоту, в опертя, на якому тримаються наші побудови. Ми самі зробили Його сміхотворно малим. Може саме тому повно людей у наш час тяжіють до Індії, до її безособистісної духовности, а може просто до гір і до моря під сонцем…
В одному трагічному фільмі, який я бачив недавно, йдеться про молодого чоловіка, перейнятого відчайними пошуками буття в його первозданній невинності, а коли він помирає, ми чуємо вірші Рембо:
Вона знайдена
Вічности глибина
Смужка сонця
По морю проведена…
Він
Чудо християнського Об’явлення в тому, що бездонне не безобличне, в безмірній його глибині нам відкривається свобода і любов, вони приходять до нас, вони отримують лик, Воістину Бог настільки перевищує Бога, що віддає Себе нам на Хресті, що сходить для нас в Пекло, що сприймає наші самогубства як волання про допомогу. Бог розп’ятий — це і є дійсно апофатичне бачення, що далеко більше, ніж заперечувальне богослов’я, це одкровення Любови. Бог наш — Бог Живий.
…Настав час Бога Живого і животворящого, Котрий вносить світло в повсякденне наше життя. Котрий усиновляє нас до Своєї повноти. У цій перспективі християнство повинне стати істинною «наукою життя».

Переклад Раїси Лиші
За виданням О. Клеман «Беседы с Патриархом Афинагором» — Брюссель, 1993

Василь ЧАЙЧЕНКО
Зорі

Мамо люба! Глянь, як сяють
Ясні зорі золоті.
Кажуть люди: то не зорі —
Душі сяють то святі.
Кажуть: хто у нас на світі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив, —
Бог того післав на небо
Ясно зіркою сіять...
Правда, мамо, — то все душі,
А не зорі там горять?
Так навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила:
Щоб добро робити вміла
І робить не вміла зла.

Надiя ГЕРБIШ
Боже зерно

Маленький Степанко схвильовано переглядав малюнки в Дитячій Біблії й мало не плакав.
— Мамо, чому… чому люди не повірили йому? Чого вони його закатували? І чому Ісус дозволив диякону Стефанові вмерти? Чому Бог не захистив його?
Історія першого християнського мученика Стефана сколихнула хлопчика дуже глибоко. Малий не міг повірити, що чоловіка, який чинив іншим лише добро: допомагав бідним, піклувався про вдів і сиріт, — хтось міг не любити. А ще більше непокоїло малого питання, чому Ісус, Якому Стефан був відданий, про Кого він так надхненно й переконано розповідав, не заступився за нього, не врятував від лихих людей...
— Синочку, — лагідно проказала ненька, — ти ж знаєш, що Бог любить нас і ніколи не робить Своїм дітям зла. Усе, що трапляється, — діє нам на добро...
Мама хотіла було спершу швидко-швидко все пояснити синові й повернутися до своїх справ, проте змовчала — ліпше, коли хлопчик знайде відповідь сам.
— Спробуймо перечитати цю історію ще раз.
— Візьмемо твою, «дорослу», Біблію? — запропонував Степанко.
І мама розгорнула Діяння Апостолів і почала читати Стефанову історію: спершу про покликання на дияконське служіння, потім про його працю, зрештою про арешт і проповідь у синедріоні... Коли мова зайшла про те, як люди стали «скреготати зубами на нього», Степанко захотів читати сам. Він дуже хвилювався, слухаючи маму, переживав подумки ті події. Малий поволі, по складах, перечитував історію про святого, на честь якого його назвали:
— А Стефан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв, і промовив: «Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!..» Та вони гучним голосом стали кричати та вуха собі затуляти, та й кинулися однодушно на нього!.. І за місто вони його вивели, і зачали побивати камінням його. А свідки плащі свої склали в ногах юнака, який звався Савлом. І побивали камінням Стефана, що молився й казав: «Господи Ісусе, прийми духа мого!..» Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: «Не залічи їм, о Господи, цього гріха!» І, промовивши це, він спочив…
Хлопчик стрепенувся.
— Матусю, але ж виходить, Ісус був поруч зі Стефаном у ту мить! І, може, Стефан навіть не відчував свого болю... Бо ж Він бачив Ісуса, прочинене небо, молився за своїх кривдників і так спочив.
— Так, спочив у великій славі й щасті, яких ми навіть не можемо уявити. Бо опинився поруч з Ісусом, — додала мама.
Хлопчик полегшено зітхнув і усміхнувся. Проте за мить на його чоло знову насунулася хмарка.
— Але чому, чому люди відкинули Стефанові слова про Бога?
Нам не дано знати, чому хтось вибирає так, а не інакше... Бог нікого не силує ні вірити, ні любити. Але, як завжди, у Біблії є відповіді на всі наші запитання, синочку.
Мама швидко прогортала кілька сторінок:
— Ну ж бо, прочитай!
І знову повільно, по складах, Степанко проказав: «Блаженні ви, як ґаньбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах!»
— Матусю, так це саме те, що сталося зі Стефаном! Ісус дотримав Свого слова...
— Завжди дотримує.
Мама приголубила синочка, а тоді пильно подивилася йому у вічі.
— Але мені здається, Степанку, що ти пропустив одну дуже важливу річ у цій історії. Ти ж знаєш, що кожне зеренце, яке падає в добру землю, проростає. Пам’ятаєш, як ви з бабусею сіяли петрушку минулого року?
Хлопчик кивнув.
— Так ось, — вела далі матуся. — Стефан не лише помер, щоби зустрітися з Ісусом і жити щасливо з Ним у вічності, на небі. Його смерть принесла неабиякий плід і тут, на землі. Пам’ятаєш юнака, який стеріг плащі свідків, поки вони кидали каміння в Стефана? Так ось, саме цей юнак згодом таки увірував у Христа, отже Стефанові слова були не марні! Той юнак став великим проповідником Христовим, апостолом, якого всі називали Павлом. Але про це я розповім тобі іншим разом…

«Зимова книжка». — Упоряд. Г. Кирієнко, З. Жук, Ю.Березенко. — К., 2009

Пiснi Бориса БУЄВСЬКОГО
на вiршi Миколи ВIНГРАНОВСЬКОГО

Про казку

Ця казка на білих лапах
Іде уночі по дорозі,
І місяць тече по хатах,
І в казки на віях сльози.

Іде вона й тихо плаче:
Андрійка ніде не бачить.
Чи ліг вже Андрійко спати,
І де ж це Андрійкова хата?

В торбині у казки — літо,
Зима в тій торбині та осінь,
Ліси в тій торбині й квіти,
Де казці бувать довелося.

Іде вона, наша казка,
Аж дивиться — наша хата!
Андрійко не ліг ще спати,
Заходь в нашу хату, будь ласка!
Що робить сонце
Що робить сонце уночі,
Коли у ліса на плечі
Тоненька зіронька сидить, —
Що робить сонце? — Сонце спить.

Що робить місяць по ночах,
Коли земля йому в очах,
Земля, ромашка і вода, —
Тоді він сонце вигляда.

Що роблять сонце й місяць вдвох,
Коли в снігах біліє мох,
На сіножать сніги сніжать
І снігури в снігу лежать?

Тоді їм холодно обом
З моїм собакою й котом.
З них кожен холодно сія,
І літа ждуть вони, як я.

Чому всі вони: поети, письменники, співаки, складачі пісень і симфонічних партитур, блискучі сопілкарі і грандіозні органісти… вчепилися за своє наївне ремесло, навіть коли суспільство їх не розуміє й не цінує належно, і доля посилає їм найтяжчі випробування? А тому, що мистецтво — це та розкіш, перед якою вже немає більшого нічого, окрім віри в Бога!
Ні Поет, ні Музика, ні Байкар з веселим обличчям не шукають в своїй службі бути знаменитими чи грошовитими, а перш за все, прагнуть подальшої можливости торкнутися душею іще і ще раз тієї таємниці, яка гарантує їм переконатися в існуванні Нетутешньої Радости.

Борис Буєвський
З листа до редактора

Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопiль
Чи кожному під силу розв’язувати вузлики душі?

Народження кожної нової книжки можна порівняти хіба що з народженням людини. Адже, перш ніж з’явитись на цей світ, вона так само проходить довгий і вистражданий шлях: «зачаття» (думка, ідея, образ, візуалізація, асоціятивний порух помислу) і до завершення. Тут, між іншим, дуже важко конкретно визначити завершальний момент твору. Для когось це останнє речення, для когось – крапка в кінці цього ж таки останнього речення, а для іншого – тримання в руках ще «теплої», щойно з друкарні книги. Однак не кожна книжка має згори благословення на подальше життя. Якщо ви тут подумали про пишне і яскраве життя в яскравих обкладинках на полицях столичних магазинів і не тільки, то ви дуже глибоко помилились. Бо насправді життя справжньої книжки не зовсім публічне (за винятком окремих екземплярів та прізвищ) і не зовсім помітне. Справжніх книжок не тільки сьогодні, а так було завжди, потребує не надто багато людей.
У моєму розумінні поняття справжности охоплює п’ять основних загально-людських духовних цінностей. Саме їх і потребує в своїй глибині кожна жива душа, бо безпосередньо пов’язана невидимою духовною пуповиною із Першовитоком, звідкіля снують свій початок ті цінності: любов, мир, розуміння, служіння іншим, праведність. Рано чи пізно кожен з нас починає замислюватися над питаннями: Хто я? Звідкіля прийшов? Куди прямую? Де мій початок і де кінець?
Коли активізується спадковий ген родової пам’яті, активізується і духовна пам’ять. У неї теж відповідна місія-завдання. І вона знаходить вияв у творчості, зокрема в поезії . До поетів, які є своєрідними посередниками між родовою і духовною пам’яттю, я б віднесла тернопільську авторку Марійку Гуменюк. Про це свідчить її книжечка «І рани пам’яті ячать…» (видавництво «Лілея»). На відміну від решти людей, Марійка глибше і виразніше, я б сказала концептуальніше, бачить у своїх поетичних текстах звичне для нас поняття пам’яті. Вона ототожнює її з такими людськими якостями, як біль, радість, буття, сум, рани. Відчуваючи виняткове значення пам’яті для прийдешніх поколінь, вона, дбайливо збираючи зерна пам’яті, немов намистини, які для неї в першу чергу є «згустком енерґій», доходить важливого усвідомлення:

Лелію пам’ять і оберігаю,
Нанизую на ниточки душі.
Вона – моєї совісти скрижалі,
Мірило вчинків – лінія межі.

Перший розділ книги із глибоко філософською назвою «Розв’яжу вузлики душі», поступово вибудовуючись, легко і непомітно переходить у наступний: «І роздуми, і сумніви, і біль». Кажуть, що душа людини приходить у цей світ задля того, аби здобувши певний досвід, через певні уроки, пробудити і відродити всередині себе джерело Вселенської Любови, ім’я якій – Істина. А Істина, як відомо – це Бог.
Вузлики душі – це символ накопичених і здійснених нами вчинків і діянь у цьому житті. Інша справа, які вони, ті вузлики? Звісно, найкраще, аби їх було якнайменше, або ж — взагалі не було. Не дивно, що інтуїтивне прагнення кожного з нас мати душу світлу (за промислом Творця) – без вузликів, які, до речі, на Сході називають кармічними вузлами. Авторка підводить читача до думки, що ці сотворені нами ж вузлики можна порозв’язувати, відпустивши «смуток і журу», а замість них наповнити своє життя «сонячними дощами». В пориві духовного піднесення вона готова зігріти серцем та теплом «усіх, в кого душа сумна», а ще Марія прагне засіяти «рідний край добром», та так, аби його доленька зійшла зорею…
Такі світлі наміри можуть бути тільки у людей з відкритим серцем і світлою душею.
Ще і ще звертається Марія Гуменюк до старшого покоління, нагадуючи про важливість спілкування з дитячими душами. Її поетичні рядки до них — це своєрідна програмна настанова, яку треба пам’ятати і передавати наступним поколінням з роду в рід:

Душа дитяча – то весняний лан,
Який так прагне доброго засіву.
Любови зерна – батьківський талан –
Вкладати маємо не сліпо, а уміло.

А ще авторка відкрито і з радісним щемом душі ділиться власним духовним досвідом, який може знадобитися кожному, хто вперше стає на шлях духовного шукача:

В молитві тихо очищаю душу,
Бо серед мороку життя
Я промінь світла запалити мушу,
Щоб дітям освітити майбуття.

Уважно вчитуюсь у кожен зболений і пропущений через серце рядок, і розумію, звідкіля у авторки така спрагла любов до стражденної землі України: це пам’ять про батьків, які відчули на собі холодну печать Сибіру й Колими. Допоки існує любов і віра у серці, каже Марія Гуменюк, пам’ять ніколи не вигасне. Для неї, може як ні для кого іншого, у «Світі ілюзій» «Питання вічности» більш ніж актуальне. Воно зриме, воно – вже, тут і тепер.
Після прочитання цієї книжки почуваєшся немов омитий дощем і напоєний сонцем, обцілований вітром і занурений в небесні обійми.
А ось ці чотири рядки просто і невимушено спонукають до конкретної дії:

Думками сіймо зерна доброти,
В людині кожній бачмо брата й друга, —
В житті зумієм щастя віднайти,
Відійде зло, захланність та наруга.

***
Космічні жорна мелють безупинно
Зерно людського духу й почуттів,
І чисту душу творять для людини,
Відсіюють із вічности млинів.

Кармічні жорна – сховані незримо
У душах наших предків і батьків,
І вузликами в’яжеться тугими
Їх праця в долю дочок і синів.

Веде життя стежинами крутими,
А вчинки – мов вода із берегів,
Лягає, мов насіння незгасиме,
У чесний для прийдешнього посів.

Пам’ятi батьків

Відроджуються біля хати квіти,
Земля зазеленіла по зимі,
І вже давно повиростали діти,
Народжені в Сибіру й Колимі.

Стирає пам’ять вицвілі пейзажі,
Гірчать полинно втрати і жалі.
І вже мені матуся не розкаже,
Як їй велося на чужій землі…

А батько не згадає побратимів,
Яким судилась вічність у снігах.
Пожовкли фотографії донині,
Як пам’ять по батьках.

Вітри женуть невтомні хвилі часу,
Відвіюють байдужість і зневіру,
Ми ж несемо у світ несхитність Вашу,
Любов до України, як офіру.

…Веселкою побіля хати квіти,
І хоч в минуле довшає дорога,
Ми пам’ятаєм Ваші заповіти,
За рідні душі молимось до Бога.

Молитовник

Старенький молитовник ув оправі
Снагу у душі лив на чужині:
Щоб вижити у хижості лукавій,
Щоднини сіяв зерна осяйні.

Сім’я збирала вдячно дар духовний,
Знаходила підтримку в молитвах,
І світ холодний, як вінок жертовний,
Носили мужньо, з вірою в серцях.

Несли до Бога сподівання разом,
Йому звіряли мрії та жалі,
Здавалось: з молитовника щоразу
Причастя йшло із рідної землі.

***
Розв’яжу вузлики душі –
Відпущу смуток і журу,
Покличу сонячні дощі,
У радість мрії уберу.
Досиплю жменьку кришталю, —
Запрошу яблуневий цвіт,
Росою болі розіллю,
Обійму в щасті ясний світ.
Зігрію серцем та теплом
Усіх, в кого душа сумна,
Засію рідний край добром, —
Веселість зійде, мов весна.
Зіграю музику шпарку,
Пробуджу вітер з полонин,
Веселку випущу в ріку,
Підсвічу зорями з вершин, —
Розквітне в щасті рідний край,
Зорею доленька зійде,
І заясніє той розмай,
Що з мрії в дійсність перейде…

Бабусина наука

Вчить онуку вишивати бабуся щоднини,
Та не слухається голка малої дитини:
Вколе пальчик ненароком, ниточку облише,
Та дівчатко не здається – шиє все спритніше.
Мріє квіти вишивати, братику сорочку,
А для мами і татуся – соняхи в збаночку.
Вже і хрестики лягають рівно у клітинку,
Бо Софійка все зуміє – вона ж українка.

СОБОРНIСТЬ ДУХОВНА

Соборність духовна у нас асоціюється зі святом Української державності і маніфестації єдності Східної і Західної України на майдані столиці біля її символу — Софійського собору 22 січня 1919.
Собор символізує духовну єдність. Якщо ж говорити про галичан, що прибули до собору, то вони наче подолали порізненість конфесійну — вони ж були греко-католиками. Але єдність для них стояла вище. Отже, єдність переступила і через давні кордони між двома імперіями, і конфесійні рогатки, і історичну відчуженість.
Щось було вище за історичні бар’єри і щось глибше за наноси часу.
Соборність духу нації, що творить свою державу! Фактично той дух віяв понад бар’єрами.
Шевченко прийнятий був на Галичині ще може й гарячіше, ніж в Україні, що дрімала в російському ярмі.
Іван Франко в міру свого зростання ставав поетом всієї України, не визнавав кордонів у сфері духу.
Імперії воювали і змушували українців воювати проти українців. Звичайно, в ім’я імперського патріотизму. А люди єдналися в силу природної солідарности.
І цікаво, що в час великого занепаду з’являлися рятівники:
хтось на Сіверщині написав «Історію Русів», заховавшись під псевдонімом архієпископа Кониського.
Поки там розібралися, хто і навіщо написав, знайшовся Осип Бодянський, який провів її через «Термопіли» цензури.
Раптом сміх Котляревського привертає увагу до українського слова.
Невинний збірник пісень Максимовича роздмухує ватру і з пісні з’являється Гоголь.
Вибух національної свідомості в «Кобзарі» рятує і гуртує усе живе в Україні.
Перше братство Кирило-Мефодіївців,
Перший журнал «Основа»,
Драматургія з півдня України,
Українські громади,
Братство Тарасівців,
Микола Міхновський з націоналістичними акцентами — усе це національні будителі в часах заборони на українську мову і полювання на будителів.
Оживлення українського духу під час революції 1905 року — це мерехтіння тих острівків у сонному імперському морі.
Жодна революція не може чогось дати, коли нема кому брати, коли нема особистостей, готових скористатися послабленням режиму і взяти на себе відповідальність.
Падіння цензури само по собі нічого не важить, коли нема авторів, які виборювали свободу слова для загалу.
Методом заманювання і переслідувань українська нива постійно пустошилася, але завжди знаходилися плечі, на які падав національний обов’язок.
Навесні 17-го року утворюється Українська Центральна Рада — це заскочило ревнителів єдино-неділимої. Адже систематичні зачистки мали б ґарантувати від таких несподіванок.
Символічний акт злуки 22 січня 1919 року мав більше значення, ніж виграна битва. Він залишився в історії як альтернатива Переяславській Раді, де з’єдналися чужі, а потім несумісність моральну і культурну відчувало на власній шкірі кожне покоління.
Після поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років ідеологія інтернаціоналізму, здавалося б, згладить ті суперечності, які загострилися в Російській імперії. Виявилося, навпаки: антигуманна ідеологія поєдналася з російським шовінізмом в найжорстокіший спосіб і було переступлено усі божі і людські закони.
Антиукраїнський геноцид мав ослабити етнічну і моральну силу України. А війна двох «визволителів», здавалося б, уже донищує Україну. І тут з’являється молода сила на Волині, яка заявляє своє право господаря на своїй землі, на полігоні, де воюють «визволителі». І там знов з’являється симптом соборності: до УПА приєднуються добровольці з усіх регіонів України.
В часи послаблення режиму на початку 60-х піднімається нова національна хвиля, і на цей раз вона йде до Київа з Донбасу, з Черкащини і, звичайно, з Західної України. До цього соборного товариства долучаються інтелектуали з діаспори.
Попри всі зусилля КГБ, ту морально-політичну спільноту розірвати не вдалося.
Неважко зрозуміти, за чиїм планом нині культивується антагонізм Сходу і Заходу.
Донецький край сьогодні ізольований від загально-національного культурного життя України. Він оглушений російськими ЗМІ ще більше, ніж в СССР.
Жоден з урядів не зробив того, що має робити уряд незалежної держави для своїх громадян.
Але з часом прояснюється те, що роз’єднання проходить просто на культурному полі: західні області еволюціонують в бік західної демократії, а в східних штучно зберігаються совєтські стандарти і залізобетонна єдність, що забезпечує прогнозовані вибори на користь «своїх» олігархів.
Крапля видовбує камінь не силою, а частим паданням. Чи багато у нас зроблено зусиль, щоб розмягчити донецький залізобетон? А для цього потрібна передусім просвітницька робота, людський обмін і різні спроби гуманізації краю запущеного, збіднілого і самоізольованого.
Чи може це зробити сьогоднішня держава, яка заклопотана лише економічними проблемами?
Але ту важливу роботу можуть взяти на себе самі люди на різних щаблях державної і громадської структури. Йдеться передусім про культурне спілкування.
А це можуть робити лише ті, кому громадське болить так само, як особисте.
Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду.
Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці. Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.
Про такі речі треба частіше нагадувати, бо великі справи і великі істини притрушуються порохом сьогодення і не впадають в око людям молодого покоління.
Думаймо про велике!

Червоні сніги під Крутами

Свято Крут увійшло в українську традицію. Кожен розуміє, як може. Найчастіше осуджують Центральну Раду, описують картину бою і характеризують большевиків.
Це підміна теми.
Припустимо, большевиків розгромили. Ходу історії це не змінило б. В історії згадувався б один з боїв. А свята Крут не було б.
Отже, ми святкуємо не битву — ми святкуємо пам’ять тих, що, за словом П. Тичини:
Вмерли в новім заповіті
З славою святих
Юні ідеалісти поклали своє життя на вівтар Батьківщини.
Подібні випадки були в історії.
Порівнюють їх зі спартанцями під Термопілами, де є камінь з надписом:

Мандрівнику, прийдеш у Спарту, повідаєш людям:
Чесно ми тут полягли, так як велів нам закон.

Спартанці не змогли зупинити армії перського царя Дарія. Але за законом Спарти воїни могли перемогти або загинути. Це були вишколені воїни на чолі з царем Леонідом.
Під Крути пішли не воїни, і жоден закон їх не зобов’язував. Українські юнаки добровільно пішли захищати Україну і полягли жертвою в нерівнім бою. Ми святкуємо духовну перемогу, незрівнянно важливішу, ніж перемога в бою.

Епілог. Брестський мир, який визнавав Україну як незалежну державу, був підписаний. Большевики зазнали політичної поразки. Жандармський підполковник Муравйов після здобуття Київа створив большевикам негативний імідж кривавих бандитів.
З часом переможці Крут будуть розстріляні.
Полеглі герої Крут відкрили нову сторінку в українській історії — безоглядна війна проти всіх окупантів.

Євген СВЕРСТЮК

Ореста КОВЦУН
Мета, на яку сподіваємось

Думки з приводу статті В. Демченко «В основі влади має бути Закон Божий» («НВ», вересень 2011)

Релігія, за визначенням В.Вернадського, як і мистецтво, наука, філософія, належить до основних форм пізнавальної діяльности. Це є шляхи до пізнання істини, духовний аспект розвитку людини.
Держава ж, за енциклопедією, є організація політичної влади пануючого класу на чолі з урядом і його органами, які переслідують мету зміцнити своє економічне, політичне та ідеологічне панування. До всього, вона не дуже перебірлива в методах та засобах здійснення своєї мети.
Отож, мета держави і релігії дещо відрізняються. Якщо релігія вдосконалює психіку, то держава розглядає релігію як ідеологію, з допомогою якої можна посилити своє панування.
Звичайно ж держава, хоче вона чи ні, мусить забезпечувати як фізичний, так і духовний розвиток людини, суспільства загалом. То вже інше питання, яким чином вона це здійснює і яких людей залучає для цього. Безперечно, що із всіх духовних чинників розвитку суспільства найбільш впливовим є релігія. Її вплив настільки виріс, що держава, боячись втратити свою політичну владу, змушена була закріпити свої стосунки з релігією на законодавчому рівні. На сьогоднішній час у світі існує декілька основних типів відносин між державою та релігією: теократія — при якій вся повнота влади в державі належить главі панівної церкви; цезаропапізм — коли церква повністю залежить від світської влади; державна церква — при якій певна конфесія має привілейований статус; відокремлення церкви від держави — що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави, при активному однак втручанні державних інституцій у справи церкви; відокремлення церкви і держави — базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави; поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави — передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.
В Україні діє п’ята модель стосунків між Державою і Церквою (відокремлення церкви і держави). Добре це чи погано? Вважаю, що на даному етапі розвитку нашої держави, та і людства загалом, такі стосунки є найоптимальнішими. До речі, така ж модель стосунків між Державою і Церквою існує тепер і в США, країні з давнішою демократією, ніж наша.
Чи нам треба, щоб влада втручалася у справи Церкви? Уявляєте собі, щоб наша Верховна Рада приймала закони щодо Церкви, призначала її керівників? Мені стає моторошно від самої думки про це. Я не хочу нашої світської влади ще й у Церкві. Чому ми ходимо у храм? Ми йдемо у храм щоб побути в духовній атмосфері об’єднаної сили молитви, щоб очиститися від скверни буднів, відволіктися від щоденної рутини, яка замулює божественне джерело душі нашої. Проповідь, спів «викликають гармонійну реакцію людини на вібрацію, ведуть до формування такого типу сприйняття, який дає людині здатність просто й природно відповідати повною ритмічною реакцією на всі впливи середовища» (О.Братко-Кутинський). Це за умови, коли вам пощастить знайти чесного священика, бо що гріха таїти, священнослужителі бувають теж різні. Коли я зрідка бачу на Літургії політиків (звісно, не під час великих заходів, які влаштовує влада за участю ЗМІ, а у звичайний недільний день), — я тішуся за них, що в них все-таки виникає іноді потреба торкнутися Вічного. Але це лише «малесенька шопта» з можновладців. Сьогоднішня влада далека від законів Божих і не поставить їх в свою основу, як на це сподівається п. В.Демченко.
Не певна я й того, що добре було б, якби Церква стала суб’єктом юридичного права і впливала на закони. Припустимо, що так сталося, то в даному разі Церква не лише впливала б на закони, але вона б, що важливіше, несла разом із правовими інституціями відповідальність за вердикти Феміди. За сьогоднішніх реалій українська Феміда має свою специфіку і часто пов’язка на її очах є не символом безсторонности, а скоріш символом безсоромности. Що в такому випадку може зробити Церква? Я думаю, питання риторичне… По-друге, в разі перебирання Церквою повноважень світської влади, вона (Церква) відразу опиниться перед загрозою заразитися вірусами спокуси влади. Темні сили не дрімають… Диявол намагався спокусити навіть Ісуса. А священнослужителі ж бо всього лише люди. Принагідно згадаймо історичні часи інквізиції та походи хрестоносців. Скажете, та коли те було? Так, було давно. Але чи надто відтоді змінилося людство, чи його моральність та стійкість у вірі стали багато вищими? Я досі з трепетом і жахом згадую недавні події у Лівії: знущання та приниження, яким піддав натовп останки свого вчорашнього кумира. Нехай він був тричі диктатором, але є межі, за які не можна переступати…
Однак, між Державою і Церквою, звичайно ж, не треба зводити мур. Важливо, щоб між ними відбувався постійний діялог для побудови платформи співпраці та «пошуку нових доріг, які ведуть до мети, на яку сподіваємось» (Папа Римський Іван Павло ІІ). В даному контексті, на мій позір, має активізуватися Церква (від Держави цих кроків очікувати марно), враховуючи при цьому нові політичні та суспільні реалії. «Церква ніколи не повинна бути пов’язана з байдужістю чи надмірним відособленням… Байдужість і апатія приводять до смерти, в той час як участь і діяльність змінюють і перетворюють світ» (о.д-р Ярослав Буцьора).

Пам’ять про Героїв Крут

У неділю, 29 січня 2012 року, в 94-у річницю історичного бою київської молоді з більшовицькими загарбниками, традиційно відбулися численні заходи вшанування пам’яті Героїв Крут.
Зокрема, у столиці України біля храму святителя Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі було відкрито і освячено кам’яний меморіяльний Козацький хрест. Довгий час покладання квітів та молитви за загиблими тривали біля дерев’яного хреста. Цього року на могилі Героїв Крут було встановлено новий, гранітний хрест, а саму могилу приведено до належного естетичного стану.
В освяченні пам’ятного хреста та заупокійній молитві з благословення Святійшого Патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета взяв участь керуючий справами Київської Патріярхії єпископ Вишгородський Агапіт.
Чин освячення та панахиду очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук у співслужінні єпископа-помічника Йосифа Міляна.
Участь в урочистостях взяв також прем’єр-міністр України Микола Азаров та інші високопосадовці.
На Чернігівщині біля меморіялу, встановленого на місці бою, відбулися заходи пам’яті, у яких взяло участь духовенство Чернігівської єпархії на чолі з архиєпископом Євстратієм.
Перед початком офіційної церемонії вшанування владика благословив кращих учнів автодорожного ліцею з м. Бар на Вінниччині, які прибули на місце подвигу своїх однолітків для того, щоби скласти присягу на вірність Україні.

Лавреати премii iм. Василя Стуса 2012

Леся МАТВIЙЧУК
Народний уповноважений з прав людини

Обстоювати права людини в Україні — це системна і копітка праця, яка вимагає відданости справі, професіоналізму та високого рівня моральних чеснот. Завдяки саме такому поєднанню ім’я Євгена Захарова стало відомим не тільки в Україні, але й в усьому світі.
Євген Юхимович — приклад для наслідування. Він завжди на сторожі будь-яких посягань влади на людину, її права та свободи. І зараз, коли нинішня влада почала політично переслідувати опонентів, а також правозахисників, журналістів, громадських активістів, членів неурядових організацій, в тому числі активних діячів молодіжного та студентського руху тощо, він перший, хто розпочав справу консолідації зусиль громадянського суспільства та належної відповіді таким ганебним проявам, створивши громадський Комітет захисту від політичних переслідувань.
Особливо захоплює його титанічна працездатність, гострий розум, почуття гумору та вміння називати речі своїми іменами. І це в поєднанні із особливою скромністю щодо власних заслуг. Для мене і для багатьох людей в Україні Євген Юхимович давно став народним уповноваженим з прав людини.
Найкраще про таку людину як Євген Захаров можна сказати словами ОлениТеліги: «Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням.
То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.
То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим».

Леся МАТВIЙЧУК
Чесний, правдивий історик

Кожна держава у світі має своє обличчя — мову, культуру, історію. І обов’язок чесних людей творити, оберігати його і захищати. На нашій землі ця традиція є давньою, зокрема в часи царської Росії та «совєтів». Сьогодні цей обов’язок випав на нашу долю.
В Україні є чимало знаних і незнаних людей, які щоденною копіткою працею обстоюють чесне обличчя нашого народу, його гідність та правду історичної пам’яті. Одним із яскравих представників цієї когорти є Володимир В’ятрович.
Я познайомилася з Володимиром, коли він обіймав посаду директора архіву Служби безпеки України. Власне, тоді він запросив Євгена Захарова і мене провести заняття для керівників обласних архівів з питань свободи інформації. Це був лише один із цілого ряду заходів, що мали на меті змінити совковий триб доступу до документів, які зберігалися в архіві. Завдяки його особистим зусиллям за той короткий час, коли він був директором архіву, було проведене маштабне розсекречення архівів КГБ в СБУ. Певно, чи не більше, ніж за всю історію незалежної України. Мало того, він зробив цей процес незворотним, коли офіційно СБУ передало оцифровані матеріяли архівів у бібліотеки двох українських університетів та Гарвардського університету.
Варто сказати, що нинішня влада теж справедливо оцінила важливість роботи Володимира В’ятровича та його колеґ. Красномовним прикладом цього є гучна колись справа історика Руслана Забілого та вилучення опрацьованих ним архівних матеріялів понадпівстолітньої давности, які виявилися державною таємницею, на захист якої СБУ мобілізувала свої найкращі сили. На сьогоднішній день справа засекречена, але мало хто знає, що вона досі не закрита. Сам Руслан Забілий проходить по ній як свідок. З квартальною періодичністю по ній проводяться допити. Ця ситуація небезпечна тим, що у будь-який момент за вказівкою згори справу можна реанімувати та пред’явити офіційне звинувачення.
Відтоді, коли мені говорять про те, що аби у своїй сфері, конкретній справі зробити щось вагоме та вартісне — не вистачає нормальних законів, фінансів чи технічного оснащення, я наводжу цей приклад Володимира В’ятровича. Адже головне мати віру, тверду волю та чесно працювати на результат.
Безперечно, в особі Володимира В’ятровича маємо не тільки талановитого історика, але й людину, яка майстерно володіє словом. Про це свідчить видання 32-х історій з-під грифу «секретно», які стали справжнім бестселером 2011 року.

Володимир В’ЯТРОВИЧ
Я сам!

Багато років я займаюся важливою справою. Важливою не тільки для мене особисто, але й для суспільства. Зрештою, кожна маленька особиста справа, зроблена чесно, професійно, душею – є частиною загального блага. Маю певні досягнення в цій справі, багато чому навчився, дечому вже навчив інших.
У своєму житті зустрічав різних людей – тих, які хочуть і вміють працювати, а також тих, які постійно тікають від роботи та відповідальности. Других намагаюся уникати, з першими – підтримувати контакти.
Тому з абсолютною певністю можу твердити: у країні безліч професійних і порядних людей.
Усі ми хочемо далі розвивати свої справи, далі вдосконалюватися, змінювати себе й довколишній світ на краще. Довгий час ми вірили, що й усіх інших спонукають ті ж самі мотиви. Особливо тих, котрі голосно заявляють про «турботу за суспільне благо». Тобто політиків.
Ми продовжували якісно робити свою маленьку справу, даючи карт-бланш політикам у їх значно важливіших ділах.
Ми прощали політикам перші важкі помилки, давали час навчитися діяти правильно. Ми підтримували тих політиків, які, виявляючи недоліки, прорахунки чи умисні зловживання своїх попередників – заявляли про власну рішучість і здатність змінити ситуацію.
Ми ризикували заради них своїми маленькими справами, виходили на майдани, демонструючи підтримку й знову даючи їм можливість проявити себе. І знову прощали перші помилки, давали час навчитися...
Але нічого не змінювалося.
Влада та опозиція стали для політиків лише ролями, які вони більш-менш вдало грають. Вони утворили замкнуту систему, не здатну розвиватися. Постав симбіоз відірваних від суспільства політиків, які періодично звертаються до нього лише для отримання можливости продовжити їхнє існування.
Таку можливість надають вибори.
Під час виборів представники нібито різних політичних сил нібито протистоять один одному, нібито обстоюючи якісь ідеї.
Для забезпечення їхньої монополії на владу серед нас вдало поширюється думка про політику як брудну справу. «Займайтеся своїми маленькими чесними справами, а політику залиште нам, це болото не для вас, ми можемо взяти цей тягар на себе. Ми не дуже гарно виглядаємо, що ж поробиш? Це – брудна робота. Але ж ви завжди можете обрати менше зло».
Країна стала болотом тому, що ті, хто взявся її будувати, вважають за норму робити це брудними методами.
Я можу й далі розвивати свою маленьку й дуже потрібну справу. Але це означає, що вони продовжуватимуть свою велику й брудну, яка врешті загубить усе.
Я маю що втрачати. Тому кажу їм: «Досить, я сам!»
Я сам можу змінити цю країну. Я сам можу будувати її.
Таких, як я – сотні тисяч. Людей, які зробили себе, зробили свою справу, зроблять свою країну.
Ми об’єднаємося в Самоврядну Альтернативну Мережу, яка помножить силу кожного.
Самоврядну тому, що не потребуємо нічиїх вказівок, здатні самостійно визначити цілі й методи їх досягнення.
Альтернативну тому, що ситуацію в країні не здатні змінити ні влада, ні опозиція – потрібно вийти за межі цієї замкнутої системи й створити їй реальну альтернативу.
Мережу тому, що нам не потрібні вожді та ієрархії, ми вміємо працювати як партнери.
Ми не займаємося політикою – ми будуємо державу.

Олексiй Сінченко
«Я просто лiричний поет»

Ірина Жиленко за книгу спогадів «Homo feriens» удостоєна премії ім. Василя Стуса!
Поет крицевого гарту й внутрішньої готичної незламности!
Поетка – поезія якої проливає світло в ренесансний світ весни, любови й ніжности. Що їх поєднує?
Ми звикли до того, що поет — трибун, а його поезія — послання. Тоді як Ірина Жиленко — і не трибун, і не автор послань. Однак модельований нею художній світ, вже самою непретензійністю, вибуховий, бо в умовах творчого запілля, коли почувати себе людиною розцінювалося як злочин, раптом поезія виповнена чуттєвости, тихости й жіночої сповідальної інтимности.
«В умовах державного тиску стала камерною не тільки генетично, але й принципово», — пише вона у своїй книзі. Такою лишається і дотепер.
Непублічність, яку культивує Ірина Жиленко, сприяє тій внутрішній потузі й розкутості, з якими вона лучить свої сходжені земні дороги. Безпосередність, чуттєвість, простота — роблять її спогади по-домашньому затишними, а пошук сутнього в собі, «немодність» життєвої позиції і орієнтування на внутрішні запити — по-християнськи мудрими.
Можливо Жиленко і не написала би такої «грубезної» книги як «Homo feriens», якби ця книга не була частиною її життя. Так природно для поетки твердити: «Давно вже не можу я розділити своє життя на творче і просто життя. Я не знаю, що таке просто життя і як ним жити». Тому кожне свідчення «людини святкуючої» — творення «світу на вістрі серцебиття» (Н. Білоцерківець), на ідеальностях, бо «якщо людина не ідеаліст – вона не людина»!
Спогади, як і щоденники, рятують від розщеплення, дарують цілісність, бо в осерді своєму містять надію, що людина – цінність, планета, котра має свою орбіту, в системі інших планет.
Певно трагедія людини не в тому, що вона відчуває неповноту й прагне її виповнити, а якраз навпаки – у відсутності такого прагнення. Спогади Жиленко – унікальний досвід людського проживання, що, як і молитовний досвід, помножує світло й любов, бо в них глибоке усвідомлення відповідальности за світ, виплеканий як власною душею, так і душами тих, кого поетка зустрічала на своєму життєвому шляху. В її спогадах маємо не просто фіксування подій, але й прагнення виявити досвід внутрішнього проживання, підкреслюючи його сповідальний характер. Притаманне шістдесятникам у цілому, адже зовнішнє в тих умовах найчастіше було несправжнє, тому вагомою є потреба в самосвідченні й самоосвідченні, у вибудові правдивого розгортання внутрішнього духу покоління.
Звичка авторки жити в собі, у світі-для-себе доволі гостро виявляється у неприйнятті світу теперішнього, який так само як і тоталітарний претендує на внутрішню свободу людини, однак у ще гірший спосіб — байдужости: не забороняє його, але й не приймає. Він, ніби декларує непотрібність внутрішнього. Ні світ радянський, ні світ сучасний не поставили в осердя цінностей людину. Що заклало підвалини в світовідчування шістдесятників, тому їхній досвід культивування людського, не розпізнаваний сучасною прагматичною добою, приховує значний гуманістичний потенціял.
Премія В.Стуса засвідчує, що Ірина Жиленко містить в собі дух побратима – незламність і патос прямостояння. Це свідчення того, що опір неправді виявляє себе в різних формах: від прямого протистояння до внутрішнього правдивого проживання світу. А тому й свідчення «я просто ліричний поет» не таке вже й «просте». В умовах зневаження людського в людині – це позиція.

Киiвськiй митрополiї — 1150 рокiв

3 лютого 2012 року Уповноважений Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки професор, архимандрит Віктор (Бедь) надіслав листи-звернення до Президента України, Голови Верховної Ради України, Голів депутатських фракцій у Верховній Раді України, Президента Національної академії наук України, Президента Академії педагогічних наук України, Міністра освіти і науки, молоді та спорту України, Президента Всеукраїнської асоціяції політичних наук із проханням розглянути та посприяти в розгляді питання про відзначення на загальнодержавному рівні в 2012 році урочистих заходів щодо 1150-річчя заснування Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви), повідомляє офіційний сайт Уповноваженого Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки.
До Вашої уваги пропонуємо текст звернення:

«Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 28 червня 2011 року (журнал № 49), що проходив під головування Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, було ухвалено рішення відзначити в 2012 році урочистий ювілей 1150-річчя заснування Київської Митрополії (Української Православної Церкви).
В Україні початок християнства сягає часів перших проповідників, апостолів Христових, зокрема святого апостола Андрія Первозваного. Так, зокрема, святий апостол Павло говорить про те, що скіфи, що жили на території нашої держави в І-му тисячолітті, прийняли святу віру (Послання до Колосян 3, 11). Однак заснування Церкви Христової у столиці давньоукраїнської держави, Руси, безпосередньо пов’язане з укладанням у 860 р. чергового міжнародного мирного договору між Візантійською імперією та Великим київським князем (каганом) Оскольдом (з династії київських князів Кия). Прийняття князем Оскольдом і частиною його вельможного оточення християнства обумовило відкриття в Київі у 862 р. митрополичої катедри, на чолі якої було поставлено Митрополита Олексія. Вже в 60-й нотиції візантійського імператора Лева Мудрого (886 - 911) «Митрополія Руси» згадується на 61 місці як Митрополія Константинопольського Патріярхату (реальне місце Київської Церкви було 60, бо Митрополія Лаодікії у Лева помилково повторюється двічі).
Таким чином, багато в чому завдяки діяльності Великого київського князя (кагана) Оскольда, у 862 р. була заснована Українська Православна Церква (Свята Київська Митрополія), на чолі якої з самого початку поставлялися Митрополити, чиєю місіонерською працею християнство на давньоукраїнських землях Руси поступово розвивалося, поки за святого Великого київського князя Володимира, в 988 році, свята віра не була прийнята на загальнодержавному рівні.
24 червня 2010 року в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Методія та Карпатському університеті імені Августина Волошина відбулося спільне засідання Вчених рад академії та університету. На цьому засіданні було ухвалено (протокол № 11) відзначити в 2012 році на базі ДННК «УУБА - КаУ» 1150-річчя заснування Київської Митрополії (Української Православної Церкви). Також було ухвалено рішення «звернутися до Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, Президента України, Верховної Ради України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, до Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України та Всеукраїнської асоціяції політичних наук із проханням розглянути питання про можливість відзначення на загальноцерковному, загальнодержавному та загальнонауковому рівнях в Україні 1150-річчя заснування Київської Митрополії (Української Православної Церкви (862-2012 рр.) у 2012 році».
27 грудня 2010 р. з благословення Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Методія та Карпатському університеті імені Августина Волошина було проведено наукові читання, приурочені до 1150-річчя укладення міжнародного мирного договору між Руссю-Україною та Візантійською імперією і хрещення Великого князя київського Оскольда у 860 році. На конференції, зокрема, було відзначено, що наступним великим кроком щодо міжнародного утвердження давньоукраїнської держави, Руси, після хрещення князя Оскольда було заснування в 862 р. Київської Митрополії.
З благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира, в «Церковному календарі» Української Православної Церкви на 2012 рік, серед урочистих ювілейних дат, зокрема, зазначено й 1150-річний ювілей з дня заснування Київської Митрополії.
Виходячи із вище викладеного, звертаємось до Вас з проханням розглянути питання про відзначення на загальнодержавному рівні в 2012 році урочистих заходів щодо 1150-річчя заснування Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви)».

Мирослав МАРИНОВИЧ
Ще раз про ініціативу Першого грудня

Прочитав статтю Мирослава Мариновича «Ще раз про ініціятиву Першого грудня».
Думаю ця тема є головною темою нашого часу. А може й правда вже починається нова епоха — епоха Духа!?
Олександер СУГОНЯКО

Ці роздуми — спроба відповісти на ті численні відгуки й запитання, які надійшли після оприлюднення Деклярації однойменної Ініціятивної групи. А ще – спроба самому розібратися в тому, які обов’язки моє членство в ній на мене накладає.
Утім я відразу попереджую: подані нижче роздуми – мої власні та з іншими членами групи не узгоджені. Тобто пишу я про нас, але від свого власного імені.
І ще одне. Мені зручніше ілюструвати свої думки християнськими арґументами, бо я – християнин. Проте в цьому немає наміру уневажнити арґументи, традиційні для інших релігій чи для людей, до віри індиферентних.
Хто ми?
Це не одинадцятеро українських праведників і не група новітніх «мудреців». Ми не видаватимемо сертифікати моральности для тих, хто до нас приєднається, і не станемо Моралістичною партією України, яка на своєму з’їзді постановить боротися за місця у Верховній Раді.
Жоден із нас не є безгрішним. Ми помилялися в минулому й, на жаль, будемо помилятися в майбутньому. Скажу про себе особисто: за своє життя я також пізнав солодкий смак морального переступу і добре відчув, якою полиновою гіркотою він зазвичай обертається.
Отож в Ініціятивну групу об’єдналися ті, хто на власному життєвому досвіді переконався: справа не в тім, щоб ніколи не падати, – це не вдасться нікому. Важливо при цьому не зневіритись і вчасно сказати собі: «Я обов’язково піднімуся!».
Впадає в око, що серед нас поки що немає молоді. З одного боку, це зрозуміло, оскільки йдеться саме про досвід життя. З іншого боку, це водночас і слабкість Групи (поки що). Бо молодечий максималізм і потяг до правди нічим не замінити. Тому молодь, без сумніву, буде учасницею майбутнього Національного Круглого Столу.
Помаранчева революція духу почалася з морального опору молоді, яка не захотіла коритися злу. Майбутнє преображення народу почнеться з усвідомлення молоддю того, що світ цинічного зневажання Божих і людських законів, у якому їх змушують жити поважні мужі, є насправді нестерпним.
Для чого ми?
Справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму й демократії, але якщо люди в цій державі деґрадують духовно — ті моделі не спрацюють.
Хтось, мабуть, пригадує: в совєтський час мали звичку закуповувати на Заході дорогі технологічні лінії, але економити на матеріялах. Наслідки були, звичайно ж, плачевні.
Ця теза справедлива і в тому випадку, коли йдеться про цинічні автократії й диктатури. Спершу моральний хребет людини ламають, щоб нею легше було маніпулювати. А потім зауважують, що на безхребетних соратників не можна покластися: вони обов’язково підведуть, а ще ймовірніше – зрадять. Тож кому, в такому разі, потрібен моральний покруч?
У своїй Деклярації ми ствердили, що «в кожному українському місті чи селі є чимало людей, які чинять тихий опір руйнівним тенденціям».
Ми солідарні з ними й духовно підтримуємо всіх, хто опинився у зашморгу зла й жахається грандіозности морального занепаду у нашій державі. Відчуття, що ми самотні, – це ілюзія.
Численні «одні у полі воїни» можуть стати «армією», коли відчують себе причетними до потужного морального руху.
Як маємо об’єднуватися?
І в Україні, і в Росії протестні групи формулюють одну і ту саму вимогу: «Нам не потрібні лідери – нам потрібна здатність до самоорганізації».
Що ж, залишмо відкритим питання, наскільки ця вимога є реалістичною в ієрархічному суспільстві. Сьогодні головне, що в ній міститься справедливий вотум недовіри усім дотеперішнім лідерам.
Адже надто довго вони довірялись тим лукавим політтехнологам, які, наче сучасні фінансові спекулянти й безвідповідальні банкіри, надували бульбашки та множили фікції. Якою гординею сповнювалися серця цих політтехнологів од відчуття власної всесильности!
«Казати правду? Та це ж самогубство! Довіртеся нам – ми знаємо закони людського сприйняття». Де вони зараз, оті мудрагелики? Чи повернули вони комусь даремно змарновані гроші?
Досі ми зі свічкою вдень шукали лідера, довкола якого могли б об’єднатися. Не вийшло. Може, Бог не вислухав нашу молитву «Боже, нам єдність подай!»?
Що ж, в історії людства Бог не раз посилав у морально занепалий народ свого посланця, який і привносив із собою нову систему цінностей. Це мить особливого Божого благословення, яке дається людям за незбагненним Господнім планом.
Проте ключ до духовного очищення не в тому, що людям дарується вмілий ватажок чи запальний вождь, спроможний переламати пасивність народу й повести його за собою. Навіть біблійний Мойсей, перш ніж увести юдеїв у землю обіцяну, привів їх до гори Синай, де народові був даний новий закон їхнього буття.
Отже, ключ – у системі цінностей та ідей, довкола яких люди готові об’єднуватись і заради яких готові пожертвувати навіть своїм життям. Цінності формулюються інтелектом, проте перевіряються готовністю пожертвувати заради них якимись благами.
Але признаймося: заради яких цінностей готові пожертвувати своїм життям (чи бодай комфортом) ми як народ? Чесна відповідь на це питання пояснює, чому народ заслуговує саме на ту владу, яку має.
Що таке моральні цінності?
Я не раз був свідком того, як при згадуванні про моральні цінності у людей згасає погляд. Так включаються стереотипи, які пасивують нас.
Найперший стереотип – ототожнення моральної постави людини з її святістю. А кожен із нас більш чи менш гостро усвідомлює свою гріховність. Отже, мовляв, балачка про мораль – це не про мене. Я ніколи не буду святим.
Проте якби святість була синонімом безгрішности, то всі церковні святці опустіли б в одну мить. Бо безгрішних людей немає в принципі. Святість людини – це її зусилля вознестися понад страх і неміч і здійснити те, до чого кличе її сумління.
Пригадуєте той дивовижний момент у Євангеліях, коли перед розбійником, який визнав розп’ятого Христа, відкрилися двері раю? Його святість не в тому, що він був безгрішним, а в тому, що він спромігся випростати свій шлях, коли став на бік зневаженого Добра, й отримав за це прощення.
Інший стереотип – це ототожнювати аморальність виключно з гріхами плоті. Відтак гнів, аґресивність, мстивість, облуда, лукавство, продажність, хабарництво тощо не асоціюються в нас зі сферою моралі й не несуть для нас загрози. Мовляв, ними ми просто захищаємося від ударів життя.
Через це заклики до морального життя викликають у нас невдоволення або тиху паніку. Ми або безнадійно махаємо рукою, бо знаємо, що ніколи не позбудемося своєї гріховности, або сприймаємо ці заклики як посягання на одну з найсолодших радощів життя – плотські утіхи.
А йдеться насправді про інше: законом нашого життя ми встановили задоволення, заради якого ми часом готові іти по трупах. Саме задоволення є для нас тотожним щастю.
Відтак нас також стосується експеримент, поведений ученими над мишами. Коли піддослідна миша усвідомила, яку кнопку слід натискати, щоб отримати імпульс задоволення, вона тиснула на неї доти, доки не звалилася замертво.
Що ми можемо зробити разом?
Важливо зрозуміти: на духовному рівні наш національний організм вразила ракова пухлина, й метастази пішли по всіх суспільних вимірах.
Але в житті трапляється чудо раптового одужання – це коли кожна окрема клітина, що досі була злоякісною, зазнає чудесного переродження у клітину здорову. Хто сказав, що такою клітиною не може стати кожен із нас?
Звичайно, таке переродження стається з особливої ласки Бога – але важливо, що воно може статися (навіть якщо не відразу i не без болю).
Отже, спробуймо. Наприклад, даймо собі слово, що ніколи більше не візьмемо хабара. Адже це залежить лише від нас.
Або спинімось, якщо хочемо помститися тому, хто скривдив нас. Помста не відновлює справедливість, а лише започатковує нову кривду.
Або зречімось якоїсь забаганки чи пільги, якщо здобути її можна лише завдаючи болю іншій людині.
І за жодних обставин не кажімо собі, що зло непереможне, – хіба ж ми не бачили, яким воно стає жалюгідним, коли втрачає над нами свою силу?! Не кажімо собі: «Ми – грішні, й нема на те ради». Бо це не лише прив’язує нас до царства зла як його жертв.
Щогірше, ми стаємо аґентами цього зла та його опричниками. Бо злочинні рішення, що їх приймають нагорі, втілюються в життя нашими руками.
Я вдячний усім нашим однодумцям, які вже відгукнулися на нашу ініціятиву та розпочали потрібний діялог. Припускаю, що на його основі визріє прообраз спільної платформи, яку могли б прийняти за свою багато людей. Адже, як завжди, людям потрібен якийсь символ, що дав би їм почуття особистої причетности.
Проте слід пам’ятати: якщо така платформа справді буде відображати потребу нинішнього дня, то приноситиме вона не політичний престиж, а радше розмаїті випробування. Бо ж відомо, що Царство Боже не від світу цього.
Отож, щоб бути нашими однодумцями, не обов’язково підписувати наші документи. Важливо нашими однодумцями, не обов’язково підписувати наші документи. Важливо натомість бодай на кілька сантиметрів відтіснити від себе зло: з епіцентру своєї душі, з мікросвіту своєї родини, з макросвіту своєї громади.
Кожен, хто нас підтримує, має створити довкола себе таку собі evil-free zone – «зону, вільну від зла». А ще – подати руку тим, хто є довкола нас нашим однодумцем.
У масштабах України неможливо створити одну велетенську організацію, яка дбатиме про суспільну моральність: ми люди, а тому обов’язково пересваримось за право лідерства. Тому хай нами керує Бог, якого ніхто не підкупить і не обдурить, а кожен із нас хай буде епіцентром посильного духовного зростання.
Нехай не завадить нам зробити цей крок ні причетність до влади чи партій, ні наші посади чи походження. Лінія між добром і злом, як відомо, проходить виключно через людське серце!
Я не вірю, що серед творців нинішнього беззаконня немає бодай однієї людини, яка б відчула, що слід зупинитися. Не треба приглядатись до арабських новин, щоб усвідомити: хто впирається й не дає себе «вичавити з влади», того змітають.
Я не вірю, що серед народних депутатів не може знайтися критична маса тих, які приймуть для початку просте моральне рішення, до якого їх закликає вся Україна: «Моєю карткою голосуватиму лише я – і ніхто інший!». Якщо вас більше, ніж один Олесь Доній, – дійте здружено!
Я не вірю, що серед українських оліґархів не знайдеться бодай одного, хто відчує: наближається час, коли дотеперішній спосіб ведення економіки, який приносив їм зиск, може спричинити їхню тотальну поразку.
Усі наші історичні перемоги ми здобували тільки тоді, коли виходили зі своєї «хати скраю».
Але для цього треба відмовитися бути рабами своїх інстинктів. Народ здобуває собі долю, коли вчиться зростати у свободі. І навпаки, свободу втрачають, якщо її не цінують і нею зловживають.
Нарешті, окреме слово про українські Церкви. Ініціятива «Першого грудня» постала з прикладу єдности трьох із них, за що їм велика дяка. Проте на цьому не вичерпано ті нагоди, за яких усі релігійні громади України могли б діяти солідарно.
Доля розпорядилася так, що у розкішних палацах українських римів знову фальшивлять новітні нерони. Чи знайдуться поміж нами ті, що знову жертовно підуть у зачумлені міста та відважно зазирнуть у пащу лева?
Отож важливо насправді не те, скільки людей підпишеться під нашим зверненням, а те, скільки їх зважиться жити по правді й у згоді з власним сумлінням. Це рішення ми повинні прийняти самі – вписати його у своєму серці та зробити його законом нашого життя.
Тоді і станемо ми єдиним народом, якому не соромно буде за самого себе.

Микола Гоголь
До короткозорого приятеля

Озброївся поглядом сучасної короткозорости і думаєш, що вірно судиш про події! Висновки твої — гнилизна; вони зроблені без Бога. Чого покликаєшся ти на історію? Історія для тебе мертва, — і лише закрита книга. Без Бога не виснуєш з неї великих висновків; виснуєш одні тільки нікчемні й дрібні. Росія не Франція; елементи французькі — не російські. Ти забув навіть про своєрідність кожного народу й думаєш, що одні й ті ж події можуть діяти однаковим чином на кожний народ. Той же самий молот, коли падає на скло, роздроблює його вщент, а коли впаде на залізо, кує його. Думки твої про фінанси засновані на читанні іноземних книг та на англійських журналах, а тому власне мертві думки. Сором тобі, будучи розумним чоловіком, не увійти досі до власного ума свого, котрий міг би самобутньо розвинутися, а не захаращувати його чужоземним гноєм. Не бачу і в проєктах твоїх участи Божої; не чую у словах листа твого, попри весь блиск ума і гострий розум, щоби Бог був присутній у твоїх думках у той час, коли ти писав його; не бачу я на твоїй думці освячення небесного. Ні, не зробиш ти добра на своїй посаді, хоч і бажаєш того; не принесуть твої діла того плоду, котрого ждеш. З прекрасними намірами можна зробити зло, як уже багато хто і зробив його. Останнім часом не стільки розгардіяшу зробили нерозумні люди, скільки розумні, а все від того, що понадіялись на свої сили та на ум свій. Ти гордий, і чим же пишаєшся? Хоч би вже своїм умом; ні, ти загромадив сміттям свій ум, справді чудовий і великий, і зробив його чужоземцем самому собі. Ти пишаєшся чужим, мертвим умом і видаєш його за свій. Дивись за собою: ти ходиш небезпечно. Ти мітиш у державні люди і будеш чоловіком державним, тому що у тебе, справді, є на те здібності; але тим строгіше тепер дивись за собою. Не зачинай цих покращень, котрими вже наповнилася твоя голова ще до того, як ти вступив у свою посаду, і пам’ятай, що всяким найменшим нерозважливим вчинком можна призвести тепер велике зло. Вже і в твоїх нинішніх проєктах видно радше боязнь, ніж передбачливість. Всі думки твої спрямовані на те, щоб уникнути чогось загрозливого у майбутньому. Не майбутнього, але теперішнього стережися. Про теперішнє велить нам дбати Бог. Хто засмучується боязню від майбутнього, від того, значить, уже відступилась свята сила. Хто з Богом, той дивиться світло вперед і є уже в теперішньому творцем сяючого майбуття. А ти гордий: ти й тепер уже нічого не хочеш бачити; ти самовпевнений: ти думаєш, що вже все знаєш; ти думаєш, що всі обставини Росії тобі відкриті; ти думаєш, що вже ніхто і повчити тебе не може; ти прагнеш з усіх сил бути схожим на тих державних людей, котрі швидко зблиснули і швидко зникли, котрі мали в собі все для того, щоб зробити безліч добра, котрі навіть полум’яніли бажанням зробити добро, навіть працювали, як мурашки, все своє життя, і при всьому тому не залишилось після них ніякого сліду, і сама пам’ять про них забута; як щезає коло на воді, щезло життя їхнє посеред Росії. І до сих пір ще, на наш сором, вказують нам европейці на своїх великих людей, розумнішими за яких бувають у нас часом і невеликі люди; та ті хоч яке-небудь залишили після себе діло міцне, а ми виробляємо купи справ, і всі, як порох, змітаються вони з землі разом з нами. Ти гордий — кажу тобі, і знову повторюю тобі: ти гордий; пильнуй себе і спасай себе від гордости зарання. Почни з того, що переконай самого себе, що ти за всіх дурніший у Росії, і що з цих тільки пір слід серйозно порозумнішати тобі, і слухай з такою увагою всякого ділка, наче б зовсім нічого не знав і всього від нього хотів би повчитися. Втім тобі ще загадка слова мої; вони на тебе не подіють. Тобі потрібне чи яке-небудь нещастя, чи потрясіння. Моли Бога про те, щоб сталось це потрясіння, щоб зустрілась тобі яка-небудь найнестерпніша неприємність на службі, щоб знайшовся такий чоловік, котрий сильно образив би тебе і осоромив так перед усіма, що від сорому не знав би ти, куди сховатися, і розірвав би за одним разом всі найчутливіші струни твого самолюбства. Він буде твій істинний брат і визволитель. О, як нам буває потрібний публічний, даний на очах у всіх, ляпас!

Лист вiд Миколи Гоголя до депутата

Тихенько пройшов у нас 200-річний ювілей літературного класика Гоголя.
На Сорочинському ярмарку відзначили активніше, а в академічних колах бліденько. І десь в цьому ювілейному сум’ятті загубилися ті твори Гоголя, що заховалися на глибині.
Редакції «Нашої віри» пощастило розшукати у книзі «Вибрані місця з листування з приятелями» такого листа, адресат якого не встановлений.
В редакції «Нашої віри» виникло припущення, що цей лист адресований якомусь депутатові Верховної Ради. Депутат не може ображатися, бо отримати будь-якого листа від Гоголя — то честь.
З проповіді. «Вісник — Herald», 2011, Канада

о. Патрiк ПАВЛIНСЬКИЙ
СТАТИ ПРЕОБРАЖЕННИМИ…

Наше покликання полягає в тому, щоб в міру можливостей по-справжньому побачити й пізнати Ісуса Христа. Коли перебуваємо у спілкуванні з Богом, ми покращуємося. Оскільки Христос преображається в нашому житті і оскільки ми піднімаємося вгору з Ним, —ми теж преобразимося, відновимося і оживемо Ми також є судинами Святого Духа. Св. Павло виразно говорить нам в 1 Посланні до Коринтян (6:19): «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло—то храм Духа Святого?»
Наша справжня мета — стати повнотою, щоб зробитись вільними, а це означає уподібнитися Христу. Старець Теодосій мовить — «Ми, люди, були сотворені за образом Божим. Людству був даний великий дар: енерґія Бога, Його життя і світло, що є всередині нас, проте ми ще цього не усвідомлюємо».
Чи відкриті ми для отримання благодаті Божої?.. Передусім постановімо собі: маємо стати учасниками Божественної природи, які бажають бути преображеними в інструменти Його миру. Прагнім сіяти любов там, де є ненависть. Творімо віру там, де є сумніви. Поставмо перед собою вимогу стати носіями надії в самий розпал відчаю. І останнє, будьмо сяйвом світла там, де панує темрява.
Як рослина офірує кисень світові, так і ми отримали можливість відображати святе і божественне життя, яке може змінити світ. Старець Теодосій каже: «Наші думки, і настрої і бажання вибрали шлях і для нашого життя… Якщо наші думки тихі, мирні і насичені любов’ю, добротою і чистотою, то ми маємо спокій, а цей спокій забезпечує внутрішній спокій, який ми випромінюємо!»
Коли ми доручаємо себе самих і один одного преображаючій силі Христа, нашого Бога, тоді розуміємо, що мали на увазі апостоли, коли казали: «Добре нам бути тут».
З проповіді. «Вісник — Herald», 2011, Канада

Парафія київської традиції у Вроцлавi

Парафія святого Петра Могили, митрополита Київського і Галицького, виникла у Вроцлаві завдяки клопотанням української православної громади міста. Метою була потреба збереження рідної (київсько-галицької) церковної традиції, яка об’єднує нащадків колишніх мешканців Лемківщини, Перемищини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, виселених під час операції «Вісла» у 1947 р., а також громадян України і всіх православних, яким ця традиція духовно близька.
Парафія, якої настоятелем є о. митрат Костянтин Марчик, входить до складу Вроцлавсько-Щецінської єпархії Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Першу Літургію 17 червня 2001 р. відправив Архиєпископ Вроцлавський і Щецінський Єремія. Парафія дотримується юліянського календаря (в старому стилі), парафіяльне свято відбувається у другу суботу червня. Парафіяльним храмом є церква святих Кирила і Методія. Богослужіння провадяться старослов’янською мовою з українською вимовою і українською мовою.
Одним із ініціяторів заснування цієї релігійної громади був Андрій Кобак, тепер її староста. Видається, що досвід цього небайдужого українця — християнина, який в непростих обставинах зумів втілити свій задум в життя, є повчальним і важливим. Нижче подаємо уривки з розповіді Андрія КОБАКА в журналі «Над Бугом і Нарвою».

До Вроцлава я приїхав на початку дев’яностих років у зв’язку з моєю професійною працею. Раніше я мешкав у Тарнові, в якому немає церкви, але звідти дуже близько до Лемківщини. Мав я там дуже близькі зв’язки з православною парохією в Гладишові і з селом Регетів, з якого діди моєї дружини Єви. У Регетові, який також належить до Гладишівської парафії, була в цей час скромна церковця, неподалік якої зараз будується нова, велика. Отже, звик я до традиційної київської вимови церковнослов’янських богослужбових текстів, яка збереглася у Галичині, та до рідної мови в проповідях, які виголошував о. Михайло Пасіка. Тому це, що я почув на Службі Божій у вроцлавському православному соборі — російською мовою, дуже мене вразило. А ще більше вразило те, що в іншій православній церкві, до якої випадково потрапив, на Літургії почув польську мову.
…Це можливо, одна з причин, а друга це внутрішня потреба — не кидай свого, бо так важко його було тобі втримати, не кидай мови, і не дай себе вговорити, що твоя мова і твоя національна тотожність — це лише твоя приватна справа, яка до церкви не має жодного відношення, що церква повинна стояти від цього осторонь.
Це шлях у денаціоналізацію, а ті, які до цього переконують, неправі — переконують до відречення від самого себе.
І так ми, з Мирославом Воргачем, вирішили представити наші думки про потребу рідної мови в церкві Його Високопреосвященству Архиєпископу Єремії. Благословення ми отримали.
Владика вирішив, що храмом, у котрому будуть правитися наші Служби, буде церква, в якій діє православна парафія святих Кирила і Методія, саме ця — з польською мовою Богослужінь.
…Від цього моменту почався новий етап у моєму житті — почалася відповідальність за новостворену парафію, більша свідомість буття в церкві, буття православним. І, звісно, зокрема на початку, велике захоплення тим, що можемо служити по-нашому, за українською традицією, з читанням Апостола і Євангелії українською мовою. Пам’ятаю зворушення, навіть сльози, коли почув уперше на Літургії українське слово, як почув уперше «Благословенне Царство...»

***
…Так, у перших роках існування парафії ми переживали, що нема лемків, а тут почали зазирати до церкви українці з України — а то заробітчани, а то студенти, які приїхали сюди на навчання. Переважно це вихідці із західних областей — Волині, Івано-Франківщини, Закарпаття, і вони найбільш вірні нашій парафії. Але бували, або час від часу відвідують нашу церкву, українці з Київа та східних областей —від Дніпропетровська до Луганська.
А третя хвиля наших парохіян, які від 2-3 років почали реґулярно приходити до нас, це знов лемки, але вони не з заходу Польщі, а з самої Лемківщини — там виховалися й щойно тоді приїхали до Вроцлава. І своїх дітей вже охрестили в нашій парафії.

***
…Буває що вибирають парафію для конкретного священика, для знайомих, для молитовної атмосфери. Це індивідуальний вибір, хоча з точки зору принципів — для мене незрозумілий.
Це, так би сказати, мандрівка людей, існуючих на межі традицій, це наслідок особистих історій кожної людини та минулого і теперішнього українського православ’я у Польщі. А такі питання, як «українське Православ’я», «київсько-галицька традиція», «своя традиція», Богослужіння «по-нашому» тощо — все ще мало усвідомлювані, а навіть декому здаються страшні...
У цій ситуації, думаю, ми маємо просто існувати. Існувати як морський маяк, щоб давати вибір, приклад, можливу дорогу. Так мені здається...

***
Важливою подією було посвячення у 2002 році таблиці, присвяченої 55-літтю акції «Вісла», важливими були спільні зустрічі в прицерковному приміщенні, наприклад у Різдвяному періоді, яких нині, на жаль, майже немає. Але найважливіша для нашого існування була офіційна реєстрація нашої парафії у березні 2010 року. Попередні 9 років ми були парафіяльною громадою без урядової реєстрації.
…Діяльність в парафії спонукає до поглиблення знань — треба нам багато більше пізнавати і вивчати, адже до цього примушує ситуація: хтось із нас має читати Апостола, співати в хорі, інші мають пізнавати нові молитви і нові мелодії, щоб їх вводити у спів залежно від потреб чергових етапів літургійного року тощо. А все це в руслі нашої київсько-галицької церковної традиції, якої наше знання також стає все глибшим і глибшим.

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку