15 лютого — Стрітення Господне

Шевченкова молитва

Християнство відносить молитву до головних добрих діл людини. «З богословської точки зору молитва є вмістилищем всього духовного життя або самим духовним життям в рухові та дії». Тому великі поети, особливо причетні до християнської культури, в своїй творчості аж ніяк не могли оминути молитовного мотиву. Тарас Шевченко в своєму повсякденному житті ще з дитячих літ щи-ро молився. Достеменно відомо, що дитиною ходив із сестрами на богомілля до Лебединського манастиря, на прощу до Мотронинського манастиря. Добре знав Псалтир й інші церковні молитви. В своїх повістях, зокрема, згадує такі з них церковнослов’янською мовою: «Живый в помощи вышняго», «Господь просвещение мое, кого убоюся», «Не ревнуй лукавнующим», «Да воскреснет Бог». Або взяти вірш «Мені тринадцятий минало», в якому з унікальною для світової літератури проникливістю передано молитовний стан підлітка. В його поетичних текстах слова «молитва», «молитися», «помолитись», «молебствіє» з похідними є серед найуживаніших – зустрічаються 200 разів. Із них прохально-наказова форма «молися», «молись», «помолись», «помоліться» — 40 разів. А ще ж, як констатують дослідники, були синонімічні вислови «Господа благати», «Бога благати» і, крім цього, слова «молитва» і «молитися» в різних формах зустрічаємо в «Щоденнику» — 19 разів, у листах — 25 разів і навіть у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» один раз.
З усього видно, що молитву поет вважав повсякчасною, природною й необхідною складовою духовного життя людини, коли «від повноти серця уста промовляють» (Мт: 12 : 34): «А та вчилась / Та Богу молилась» («Відьма»); «Блукав собі, молився Богу…» («Не гріє сонце на чужині»); «Там би я спочив хоч мало, / Молившися Богу» («Ой гляну я, подивлюся…»). При цьому поет звертає увагу на дотримання молінь вранішніх, вечірніх, принагідних: «Чи ти рано до схід сонця / Богу не молилась…» («Розрита могила») та ін. Але важливішим має відповідну налаштованість на молитву. Не випадково в поезії «Буває в неволі іноді згадаю», вкотре звертаючись до польсько-українського протистояння в минулому, він приглушено натякає на те, що його болюча візія-сон могла бути суб’єктивною та неадекватною: «…так і заснув, / Богу не молившись!». Та ще й уточнює: «Свинею заснувши, звичайне, такий / І сон приверзеться…». У Шевченка у відповідності з Нагірною проповіддю Христа (Мт. 6 : 5, 6) молитва є не на показ:: «І крадькома молилася…» («Іржавець»); «Тихенько Богу помолюсь» («І станом гнучким, і красою…»)…
В Шевченкових поезіях є молитви прохальні, подячні і славлення, але саме на прохальні молитви припадає близько 90%. Великий їх діяпазон, однак поміж них немає прохань допомоги в недобрих намірах (лжемолитов). Натомість є численні молитви за Україну. За неї молиться Богдан Хмельницький в епілозі поеми «Великий льох» («Стоїть в селі Суботові…»), Семен Палій в поемі «Чернець», повсталий люд в «Гайдамаках» на заклик благочинного. Та й сам Шевченко жертовно в першому й останньому вірші із циклу «В казематі» просить своїх «соузників» любити Україну й молити за неї Господа навіть в «остатню тяжкую минуту». Молитвою має благословлятися й служіння Україні. «… Братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України безталанної» — такий по-християнськи не гучний (власне, молитовний) заклик знаходимо в проєкті передмови до нездійсненого видання «Кобзаря». Молитви освячували саме поняття «Україна» і ніби протиставлялися офіційно-церковним, в яких просили за правителів та уряди. Не випрошування особистого блага у Господа, а молитва за ближнього — таке генеральне спрямування прохальних молитов у Шевченкових творах, що якнайточніше визначає їх христологічний зміст. Адже в християнстві головним є «турбота про спасіння інших».
В такій якості молитва належить до семи діл духовного милосердя. Подячні молитви Господеві «за благодать Його святую» посилає, «встаючи і лягаючи», щаслива несподіваним материнством Марта в повісті «Наймичка». Постійно творить молитви в цьому творі і її чоловік, чумак Яким. Шевченкова сестра Ярина згадувала, що брат, вислухавши її слізну розповідь про «життя гіркеє» з уже колишнім чоловіком-пияком, «встав, подивився на небо, перехрестився та й сказав: «Слава тобі, Господи! Молись, сестро: і я вільний, і ти вільна…».
А ідеальним зразком християнського моління може бути поезія «Н. Костомарову», написана в казематі: «Молюся! Господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!». Такі молитви можна також віднести за зовнішньою формою не до усних, а до внутрішніх, коли молиться більше серце, ніж уста. Є в Шевченка й вказівки на загальні молитви: «І все село за неї молилось» («Княжна»); «До церкви молитись / Підуть люди» («Не додому вночі йдучи…»). Згадуються й молебні, які є молитовними богослужіннями з якоїсь потреби суспільного або приватного життя: «Бо грошей не стало/ На молебствіє Варварі» («Наймичка»).
Очевидно, що Шевченко мислив молитву, як зв’язок з Богом, невід’ємною ознакою духовного життя людини: молитися — як дихати. Тому в поемі «Неофіти» і поезії «У Бога за дверима лежала сокира…» у нього моляться і язичники: римляни і кочові казахи. Із тексту творів, як також і роздумів у «Щоденнику» від 15 липня 1857 року, випливає, що автор ближчими до християнства вважав казахів, які поклонялися одинокому дереву, а не сенаторів і патриціїв, які займалися ідолопоклонством («Перед Нероном, / Перед Юпітером новим, / Молились вчора…»).
Святий Єфрем Сирійський у «Подвижницьких настановах» повчав: «Перед тим як читати або слухати, спочатку помолися Богові…». Великий християнин Микола Гоголь теж закликав в «Правилах жития в мире», щоб будь-яка справа теж починалася «завше духовною внутрішньою молитвою».Так було і в Шевченка. Наприклад, в листі до Б. Залеського 8 листопада 1856 р. він писав: «…а в продолжении зимы обдумаю, взлелею, выношу, как мать младенца в своей утробе, эту бесконечную разнообразную тему, а весной, помолясь Богу, приступлю к исполнению». Малася на увазі задумана серія картин «Притча про блудного сина».
Шевченко вважав, що саме молитва, висловлюючись сучасною мовою, ніби алгоритмізує всяку гарну творчу роботу та облагороджує її. Власне, з молитвою Шевченко вирушав у свою життєву дорогу («На путь молитву прочитав…» — «Тризна»), нею й завершував цей шлях: «Та нескверними устами / Помолимось Богу, / та й рушимо тихесенько / В далеку дорогу…» («Чи не покинуть нам, небого…»). «Так, 14 лютого 1861 року, за 12 днів до відходу у вічність рука Тараса Шевченка останній раз у своїх віршах написала слова «Бог» і «помолимось», — стверджує Б. Завадка.
Найголовніша двоєдина християнська Заповідь Любови проявляється і в моліннях за інших людей, як дітей одного Отця Небесного. «За Надію Дмитрівну і вас і весь дом ваш молюся Господеві милосердному і благаю Його, щоб ви не забували», — пише Шевченко 1 лютого 1848 року із Орської фортеці до А. Лизогуба. Так само і в листах до А. Козачковського (14.05.1854) та М. Максимовича (4.01.1858) повідомляв, що щиро молиться за них та їхні родини. Просить молитися і за нього, зокрема княжну В. Рєпніну в листі від 29 лютого 1848 р.: «Моліться, моліться, молитва ваша угодна Богу. Вона мене оградить від того страшного безчувствія, яке уже починає проникати в мою розслаблену душу». Як християнин, поет вважав, що треба молитися і за померлих. «Як матимеш гулящий час, то піди в Сімонов монастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу», — просив свого приятеля О. Бодянського у листі від 1 травня 1854 року.
Можна виокремити кілька визначальних ознак Шевченкового розуміння християнської молитви. Передусім це те, що вона, як і вся християнська мораль, є офірно-максималістською. «Чи може бути щось чистіше, вище, богоугодніше, ніж молитва за душу нерозкаяного грішника. Релігія християнська, як ніжна мати, не отвергає навіть і злочинних дітей своїх, за всіх молиться і всім прощає» — читаємо в «Щоденнику». А в «Тризні»: «І за гріхи… гріхи його / сердечно Богу помолітесь». В формулі «найбажанішою є молитва за спасіння душі саме нерозкаяного грішника» якраз і концентрується суть Христового вчення про дієву, чинну любов до ближнього, що не скована накладеними кимось, в тому числі і Церквою, винятками, обмовками тощо. По-друге, поет вважав, що молитва допомагає людині переборювати життєві біди й трагедії. «Молитва і ваші щирі листи найбільше допомагають мені нести хрест», — пише Шевченко княжні В. Рєпніній 25 лютого 1849 р. А через три дні повідомляє, що ходив до заутрені, де після осмислення євангельських слів Христа «Приидите все труждающиися и обремененные, и аз упокою вы», говіння, перед причастям «так радісно, чисто молився, як може ніколи раніше».
В листі до А. Козачковського від 30 червня 1853 року Шевченко вживає вислів «і молячись віруй розумно». Він наштовхує на думку, що могло бути й — «молися розумно». «Розумну молитву» не слід плутати з «молитвою розуму», на котру як вид молитви, вказав Никодим Світогорець Афонський, називаючи її напівмолитвою, на відміну від дійсної молитви серця. Наведені уривки з листів свідчать, що Шевченко під розумною молитвою та вірою мав на увазі постійне взорування молільника на Христову науку. Шевченкова молитва виключає корисливе «торгування з Богом». В його розумінні молитва — це таке звернення до Бога, яке потрібне передусім самій людині, бо вона, послуговуючись думкою святителя Ігнатія (Брянчанінова), «усвояет человека Богу» і без неї людина відчужена від Бога, а молитвою наближається до Нього. Подібне бачення частково міститься в словах «І не благай, бо пропаде / Молитва за Богом», які є в обох редакціях Шевченкової поезії «Лічу в неволі дні і ночі» (1850 р.). Адже не богоборчий мотив невольника простежується в них, а вказівка на величезне значення в житті людини молитви. Це художній засіб піднесення молитви на щонайвищий рівень за рахунок позірного протиставлення Господеві. А ще – найвиразніше художнє передання важкого стану людської душі, коли, як мовлено в першій редакції цього твору, «Нема навіть кругом тебе / Великого Бога». Прикметно, що останні слова в другій редакції автор вилучив, а цитовані вище залишив.
Також Шевченко вважав, що молитва належить до обов’язкових і чи не найважливіших складників освіти людини. «Принаймні навчиться хоч Богу помолитися» — таку характерну фразу кидає в повісті «Наймичка» Лукія, коли її сина Марка прийомні батьки віддавали до початкової школи. Свій «Буквар» 1860 року Шевченко наповнив молитвами не через офіційну й традиційну вимогу до такого роду видань, а передусім з переконання доконечности такого змісту і такої форми початкового освітнього процесу. Крім окремих псалмів, традиційних молитов «Отче наш» і «Вірую», які були і в інших підручниках, він помістив там покаянну молитву великопістного богослужіння Єфрема Сирійського «Господи і Владико живота мого…». Очевидно, що він бачив ті її прикметні риси, на які вказує протопресвітер О. Шмеман: «…У ній по-особливому перелічені всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначений, так би мовити, список наших особистих подвигів. Мета цих подвигів — передовсім вивільнення від якоїсь основної недуги, що спрямовує все наше життя і перешкоджає ступити на шлях навернення до Бога».
С. Аверинцев звернув увагу, що слово «молитва» нині надто легко сприймається після століть новоевропейської культури в настроєвому, сентиментальному, психологічному, пієтистському дусі, як «Andacht», а за старозавітною і середньовічною традицією, «молитва — духовне борництво «за други своя», «духовна брань», по-воїнському непохитне «держання» перед Лицем Бога, напруження теургічної сили». Саме таке «напруження теургічної сили» спостерігається в Шевченкових молитвах. Вони ніби повертають нас до першооснов у сенсі насичености бажанням змінити стан речей, але є цілком новітніми стосовно вказівки на засоби таких змін – за допомогою діяльної любови до ближнього.
Молитва присутня і в Шевченка-художника. 19 лютого 1841 року він повідомляє Г. Квітці-Основ’яненку, що «сього літа повинен намалювати для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спати». Під кінець свого перебування в «незамкненій тюрмі» в 1856 році Шевченко створює низку сепій, серед яких твори виразного молитовного спрямування. Це передусім «Благословіння дітей», «Святий Себастіян» і «Молитва за небіжчиків». На першому з цих малюнків жінка-мати ніби відсторонює від себе до Ісуса, який благословляє дітей, і своє дитинча в кошику, а сама не дивиться в той бік, перебуваючи в жертовно-молитовній задумі. Сюжетом другого є розіп’ятий на дереві за сповідування християнства колишній командир преторіянців при імператорах Діоклетіяні та Максиміяні Себастіян з піднятим догори обличчям, яке виражає молитовний екстаз, ніби мовлячи Христове: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23 : 34). «Прости Ти їм, бо не знають!..» — молиться й Шевченків Ян Гус на вогнищі. До Шевченка численні художники, взоруючись на перекази, зображували християнського мученика пронизаного стрілами, а він не випадково обрав зовсім іншу композицію — топос розпинання і молитви. А на третьому малюнку відображене релігійне повір’я казахів, яке сам художник захоплено назвав «безмовною поетичною молитвою».
Але й безмовну «молитву серця» геніяльні поети передають у слові. В російській літературі таким поетом був Михайло Лермонтов, який написав кілька творів під назвою «Молитва». Один з них — «В минуту жизни трудную» — освітлює благодатний очисний вплив молитви на людську душу. Вважаю, що саме за релігійно-молитовну спрямованість лермонтівської поезії її так любив Шевченко, називаючи автора «поетом нашим» у вірші «Мені здається я не знаю…». В «Щоденнику» він записує (28.07.1857), що мимоволі прочитав однієї чарівної місячної ночі кілька разів поезію Лермонтова «Выхожу один я на дорогу…» «як кращу молитву творцеві тієї невимовної гармонії в своїм безконечнім мирозданії». Та ще більшим молитвотворящим поетом був сам Шевченко. «Псалми Давидові», фраґменти «Тризны», «Неофітів» та «Марії», «Дівча любе, чорнобриве…», «Світе ясний! Світе тихий!». Ці та інші поезії при глибокому прочитанні є молитвами, хоч так і не називаються. І їх важко вбгати в ту «молитву», яку іменують літературним жанром, що є відгалуженням медитативної лірики. Ще важче це зробити з Шевченковим триптихом «Молитва» (травень 1860 р.), хоч він є прямим поетичним зверненням до Всевишнього. Надто близько Шевченкові твори стоять до Христової науки, а отже — і до богослов’я. Можна погодитися із дослідниками, які триптих називають «підсумковою синтезою духовних шукань поета», «молитвою за все людство», вказівкою осягнення своєрідного триступеневого шляху до Христової істини». Думаю, що в теологічному аспекті цей триптих в кожній своїй лексемі є також найкращою ілюстрацією бажаного сходження молитовної практики людини від особистісних прохань духовного змісту («Мені ж … пошли») до їх повного стирання вимолюванням повноцінно-християнського братолюбія: «А всім нам вкупі на землі…». Цей твір є, послуговуючись текстом Томи Кемпійського, своєрідною «молитвою за любов Божу» зі словами: «Хочу любити Тебе більше за себе, а себе тільки ради Тебе і в Тобі любити всіх, що дійсно Тебе люблять, як велить той закон любови, що від Тебе походить».
Шевченко чи не єдиний зі світових поетів підносить поняття молитви на рівень цивілізаційного чинника, який рятує від винародовлення, гармонізує суспільство, очищає духовну атмосферу. В цьому переконують і прикінцеві рядки глибокої поезії «Бували войни й військовії свари» (1860 р.). Оскільки твір дійшов до нас у не зовсім точному списку І. Лазаревського, їх треба друкувати так, як у празькому (1876 р.) та женевському (1878 р.) виданнях «Кобзаря»: «А помолимося Богу // І небагатії й не вбогі». Адже у вірші проводиться думка, що елітність – даність, а не панацея від суспільних бід. І якщо еліта в своїй масі перетворюється на паразитуючу верству та ще й на «дядьків отечества чужого», зміни і поступ можливі й без неї, хай і в радикальніших формах («козак безверхий упаде»). Поклонятися треба тільки єдиному Богові й покладатися на Нього. «Небагатії» – бо не належать до еліти, але й «не вбогі», бо є духовність, яка для всіх станів – головна і визначальна цінність, рушій поступу. Зрештою, Шевченко цілком ототожнює молитву з поняттям правди і справедливости. «Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому / Не поклонітесь», — мовиться в поемі «Неофіти».
Сам Шевченко, вкладаючи всю душу в свої творіння, називав їх молитвами. «Поможи / Молитву діяти до краю» — просить він свою музу («Муза»). Тут варто звернути увагу на дієслово «діяти». А Микешину в хвилини розпуки поет кидає фразу: «О!!! Коли б ти знав, якими словесами — молитвами для людей були повні мої груди. Потрощили груди, повикидали і пустили за вітром усі думи укупі з серцем…». Отці Церкви Василій Великий та Іоан Золотоустий розвивали поняття про молитву в широкому розумінні слова, коли вона проявляється не так у словах, як у душевному стані та добротворчих справах людини. Саме таку широку молитву і творив Шевченко своїм «Кобзарем».
Можна навести чимало прикладів того, як його твори резонували в серцях читачів та слухачів саме через їх молитовне спрямування. І є унікальний факт того, як вони, передусім у цій якості, врятували життя конкретної людини. Це – спогад політв’язня з Волині Миколи Куделі про те, як у колимських лвгерях перед загрозою дикої розправи на лісоповалі від карних злочинців, він попросив мучителів дати «помолитися перед смертю молитвами з «Кобзаря» і після дозволу почав читати поему «Сон», а затим «Кавказ». Ефект, як згадує М. Куделя, був вражаючий: «Страшні, знавіснілі обличчя cтавали врівноваженими, спокійними, звірячий вишкір був угамований. І донині бринять у вухах рішучі слова Дуги (ватажка – В. Я): «Жіві, мужік, і молісь! Тебя Шевченко спас».

Василь ЯРЕМЕНКО,
м. Хмельницький

Колядування
Степан СЕМЕНЮК, Зелена Гора, Польща

16 січня ц.р. заходами православної парафії св. Миколая в Зеленій Горі (Zielona Gуra) за фінансового сприяння Міської Управи та Почесного Консула України в Зеленій Горі Пана Збіґнєва Джимали, в актовій залі Зеленогірського університету (Uni-wersytet Zielonogуrski) відбувся Концерт Колядок. Концерт має вже свою традицію і вписався в культурне життя міста. Гостями концерту були представники міської і воєводської влади, численне духовенство Польської Екуменічної Ради, ординарій римо-католицької діецезії єпископ (biskup) Стефан із священством, Почесний Консул України з дружиною, представники Ректорату Університету, голова Воєвудського відділу Об’єднання українців в Польщі пані С. Яворницька і генеральний консул РФ в Познані. І переповнена зала людей.
Колядками радували людей хор місцевого гуртка Об’єднання українців в Польщі «Калина» та хор «Октоїх» православної нарафії св. Кирила і Методія з Вроцлава. «Калина» презентувала українські колядки з різних регіонів, а хор «Октоїх» також польські, білоруські, і т.зв. літургічні колядки, в тому числі і грецькою мовою. Дві години люди слухали і пізнавали духовну насолоду прославляння Новонародженого. Закінчився концерт многоліттям у виконанні хору «Октоїх», а вдячні люди аплодували стоячи довгими оплесками.
До зустрічі через рік!
А 18 січня після служби Божої наша громада зійшлась в прицерковній світлиці греко-католицької парафії Святої Покрови на спільну кутю і щоб поділитись св. Просфорою. Колядували всі, згадували рідні землі, бесідували. Прицерковна світлиця улаштована дуже затишно, окрім колядок, які розгрівали душі, вогонь каміна створював милий святочно-родинний настрій.
Хай Бог благословить і дозволить дожити і зустрітись при куті на другий рік!
І так скрізь, де проживають наші люди, розпорошені після війни.

Життя Святого Василія Великого

Далеко в Каппадокійській Кесарії в 329 році прийшов на світ Василій. Родичі його мали великі маєтки в Каппадокії і в Понті. Обидва роди святого з боку батька і по лінії матері належали до найславніших того часу, їх предки посідали найвищі військові та громадські посади. Ще більше вславився той рід великою побожністю та святістю життя, видавши багато великих святих. Дід матері св. Василія увінчаний мученичим вінцем за Христа. Дід по батькові терпів переслідування за віру за часів Максиміліяна, жив з родиною вигнанцем сім літ у горах Понту. Бабуся св. Василія була переслідувана за віру довгі літа.
Батько нашого св. Законодавця, Василій старший, був також угодником Божим. Ціле місто подивлялося його християнським чеснотам, а Бог нагороджував його чудесами. Його дружина св. Емелія дала життя дев’ятьом дітям. Найстарша донька св. Макрина, її брати — св. Василій Великий, св. Григорій Нісийський, св. Петро, св. Навкратій стали великими світилами святої Церкви. Григорій оповідає про свого брата Василія, що був він випрошений у Бога молитвами батька. Коли в дитинстві був тяжко хворий, за крок до смерти, його св. батько випросив йому в Бога життя й здоров’я.
Виховання молодого Василія взяла на себе його бабуня, і її вплив, живий приклад св. життя та її глибокі засади, які прищеплювала серцю дитини, залишили незгладне враження назавжди й стали непохитною підвалиною міцної будови духовного життя Божого велетня. Молодий Василій, маючи надзвичайну гостроту розуму, вирізнявся в усіх тодішних науках між своїми ровесниками. Всі галузі філософії, штуку малярську й астрономію опанував досконало. Особливо відзначався він в риториці: його мова була така вогниста, що поривав серця слухачів. Маючи 26 літ, Василій завершив з найкращим успіхом свої студії, увібравши в себе, мов губка воду, майже все тодішнє знання.
Коли Василій скінчив науки, слава його мудрости рознеслася по всій країні. Всі міста Понту мали за честь мати Василія у себе, як професора красномовства. Чимало міст влаштували Василію величні прийоми. Але Його великий дух не дався закувати в буденщину. Його палка душа, повна надії і сили, для якої ніщо не було неможливим, бажала, шукала чогось більшого, тривалішого.
У такім настрою відвідав Василій свою старшу сестру Макрину. Макрина була сильною, кмітливою, шляхетною й освіченою жінкою; сповненою духа чистої християнської любови. Дуже талановита й обдарована, вибрала вона для себе життя труда й жертви. По смерті батька стала підпорою своєї хворобливої матері. Маючи всього 14 літ, взяла на себе ведення цілого дому й великого родинного господарства, а одночасно дбала й про виховання молодшої рідні.
Коли брат її Василій після студій вернувся до рідного дому, пізнала Макрина незвичайний настрій його душі. Знала вона, що слава його науки стала голосною, що перед її братом стелиться успішний шлях земного щастя й слави, бачила, що Василія почала гнітити людська слава, і затривожилося її серце. Вона розуміла, що орлиний дух брата мусить злинути вище понад усе земне. І почала Макрина направляти думку братову на святий шлях.
І здавалося Василієві, немов світло освітило його душу — щезла темрява ночі, явився ясний шлях нового життя. Пізнав Василій, що марно ганятися за привидами — що є світське, марне життя з блудним вогником у порівнянні з чистим полум’ям, здатним піднестися просто до неба! Ще в часі студій, коли бажаючи охоронитися від зіпсуття, яке було тоді по містах, зібрав він коло себе гурток найпобожніших юнаків, що вільний від науки час посвячували читанню Святого Письма й практикуванню християнських чеснот. Та це був миттєвий запал. Аж тепер, коли Макрина звернула його погляд на праведну дорогу, ніби прокинувся він із тяжкого сну. — і постановив присвятити себе служінню Господові.
Й так молодий орел простягнув свої крила до лету в ясні висоти. Обравши таке настановлення, Василій пішов до Сирії, Палестини та Єгипту, де люди жили лише для Бога, відкинувши все те, що ставало їм на дорозі між Богом та їхніми душами. Тут знайшов Василій чернече життя в найкращому розквіті, тут пізнав старих героїв любови Божої — св. Макарія, св. Пафнутія, св. Пахемія та інших святих пустиножителів. Тут спостеріг Василій їх життя і сам забажав піти їх слідами.
В цей час св. Макрина підказала своїй матері св. Емелії думку заснувати манастир. Зібравши довкола себе душі однодумні й спраглі вищої досконалости, почала вона провадити монаше життя. Коли ж вернувся Василій з далекої дороги до вітчизни, втішився вельми, що його сестра й мати вже здійснили свій намір — посвятитися Господові, й сам пішов за їх прикладом, увесь свій маєток роздав убогим, а за решту побудував манастир в околицях Понту. Про це згадує сам св. Василій у своїм листі до приятеля св. Григорія так: «Бог показав мені місце й то таке, про яке я сам собі не раз в душі думав. Недалеко від Чорного моря підноситься висока гора, вкрита густим лісом, багата джерелами, з котрих свіжа та чиста вода бистрими спливає потічками... Під горою розкинулася прекрасна долина, замкнена з усіх боків густими лісами... Моя долинка виглядає на малий, але пречудовий острівець, і тут на полянці стоїть моя хатка».
Та хоч і намагався св. Василій укритися від людей на самоті, вони й там знайшли його. Почали збиратися коло нього люди, схильні до монашого життя, й просили, щоб він був їм провідником, і св. Василій не відкинув того прохання.
В тім святім манастирі почалося життя, повне високих християнських чеснот, і чутка про те ангельське життя Василія та його монахів рознеслася далеко по всій країні Понту. Не лише горнулися коло Василія душі, спраглі слова Божого, але й просили святого, щоби по цілій країні проповідував слово євангельської науки. І Василій мусив полишити свою любу самоту, бо того вимагала слава Божа, та й пішов навергати людей до Бога. Господь поблагословив його працю, його запальні слова поривали душі, підносили їх до ревної служби Богові.
Став святий по різних місцях Понту закладати манастирі. Коли по тих апостольських працях повернувся угодник Божий до своїх братів, написав і для них правила монашого життя, яких і до сьогодні дотримуються по його манастирях, та які зробили св. Василія батьком східного чернецтва. На прохання своєї сестри св. Макрини, засновниці жіночих манастирів, уклав він правила й монахиням, які від його імені називаються Василіянками.
Згідно з наукою святого, чернече життя — це праця над душею. Душа мусить очиститися від усякого безладу. Вона мусить бути як лист папірусу, з котрого вишкрябуємо старі знаки, щоб на їх місце написати нові. Душа потребує самоти, щоб могла розмовляти з Богом, а Бог щоб міг розмовляти з нею.
Настав сумний час для Церкви, час єресі Арія, вся Церква була заражена нею. Лють пекла зв’язалася зі злобою світу. Прихильники єресі воювали хитрощами та підступом, уживали всієї сили й мудрости світу, щоб розвалити Церкву Христову. Але тут являється поміч Христа Ісуса, котрий сказав: «Я з вами — не лякайтеся».
Одним з тих мужів Провидіння Божого був св. Василій. Як мужній воїн св. Церкви, рятував він її від найбільших небезпек. Висвячений на священика, цілою душею віддався праці для її добра.
Коли настав час голоду й посухи, тоді Василій став батьком бідних і голодних, та потішителем бідаків. Але ж і душі тих бідних не лишав без опіки, взивав їх до покути, щоби відвернути гнів Божий. Бог поширяв діяльність того св. мужа щораз далі й за свою ревність св. Василій був вибраний на єпископа. Пізнавши в тім волю Божу, в покорі серця схилив свою голову, хоч знав, який важкий тягар бере на свої плечі. Зі збільшенням своєї гідности збільшував св. Василій свої чесноти, а передусім покору. Покора Святого була так незрівнана, що переходила границі звичайного дару ласки. Мусіла бути в ній ця таємнича, божеська ясність дня, в якій земна людина є немов знівечена, а панує в ній лише Бог та його ласка.
На єпископськім престолі засіяв його дух цілим блиском святости. В огні переслідувань, серед праці у своїй дієцезії виробився той великий дух, що захопив цілий світ. Св. Василій дуже дбав про ширення Божої слави, про величаві храми, про розвій церковного співу. Написав він «Літургію», яка є вічним пам’ятником його святого імени.
Передчуваючи, що невдовзі покличе його Всевишній до Своєї слави, — зібрав він коло себе вірний народ і навіть перед смертю потішав його словами батьківської любови. Зі словами: «В РУКИ ТВОЇ, ГОСПОДИ...» віддав сотворителеві 379 року свою душу серед ангелів, що супроводжували того земного Серафима.
Іскра любови, вкинена рукою Творця в природу святого, перемінилася в огонь, а порив ласки потягнув його до геройських подвигів у монашім житті, і хоч життя святого було земне, але не було воно від цього світу. Жив святий для Бога, і Бог поставив йому й далі по смерті опікуватися Церквою й тим його прекрасним твором — монашим чином його імені.
Постать св. Василія Великого — одна з найбільших постатей світу — велика в природних і надприродних дарах, даних йому Всемогучим. Приклад святого життя Патріярха має вплив на віки, та буде тривати до кінця світу. Праця, ним започата, продовжується далі в св. Церкві. Манастирі на правилах св. Василія зросли на цілім Сході, чоловічі й жіночі. Пізніше почали поставати в західних краях монаші чини інших законодателів, але майже всі черпали основи своїх правил з правил св. Василія.
Чин заповнив небо багатьма святими мучениками, котрих імена знає сам Бог.
Фраґменти

Василь БЕЛЕЙ, м. Мукачів

Володимир ПАНЧИШИН
Притча про блудного сина

«Він став бідувати»
(Лк.15:14)

Cтан духовної бідности у світі жахливий. Люди працюють і поспішають взад-вперед цілими днями у пошуках того чи іншого. А в кінці вони доходять до висновку, що їхнє життя було епізодом важкої праці і неприємностей. Вони так і не змогли знайти любов, честь, радість, попри те, що затратили стільки зусиль. Все, що вони мають, — це незадоволення і тягар гріха. Так сталося і з блудним сином, коли він залишився сам із собою у цьому жорстокому сатанинському світі. “Один чоловік мав двох синів.” Цими словами починається притча про блудного сина, який попросив свою належну частину зі спадку і негайно залишив дім, щоб пошукати свого щастя у світі. Він швидко витратив гроші і став бідувати. Спочатку для нього світ виглядав чудовим. Аж коли пізнав лихо, тоді зрозумів, що світ не може замінити йому батьківську опіку. Сьогодні теж багато є людей, які шукають щастя або жадають миру без Бога. Цей порочний світ не повірив Ісусу Христу, Який сказав: “Я хліб життя! Хто приходить до Мене, — не буде голодувати, і хто вірить у Мене, — ніколи не буде спраглим” (Ів.6:35). Тому не дивуймось духовному голоду у світі.
Син Божий — Єдиний, Хто може задовольнити спрагу людської душі. Яке нещастя мав пережити бідний юнак через свою легковажність. Життя стало дуже складним для нього, але він тільки жав те, що посіяв. Він відмовився від любови та турботи батька, і довелось йому пізнати, якими безсердечними можуть бути люди. Той, хто не зміг навернутися до Бога, не має іншого вибору, окрім пошуку щастя в інших людей. Наслідком є залежність, користування людиною, навіть, неволя і деґрадація. Блудний син шукав прихильности світу, а коли світ більше не мав вигоди з нього, то він опинився між свиньми: “Пішов він та й пристав до одного з громадян тієї землі, а він послав його на свої поля пасти свиней” (Лк.15:15). Блудний син дійшов до найнижчого рівня, жив брудним життям. Це – шлях гріха. Спочатку люди не сприймають його серйозно, потім стають рабами.
Диявол обіцяє людям свободу, але насправді зв’язує їх ланцюгами рабства, бо не тільки пекло є сумним місцем – сумною є і дорога, яка веде туди. Життя, прожите без Бога, є життям неволі і суму. З іншого боку, життя, прожите з Богом, є життям свободи і благословення, що дають нам зрозуміти слова з Біблії: “Підіймає нужденного з пороху, підносить убогого зі смітників, щоб посадити з вельможами й престол слави їм дать на спадщину” (1Сам.2:8).
Молодший син, що залишив батька, усвідомив свою фатальну помилку й покаявся: “Батьку, я згрішив перед Небом і перед тобою” (Лк.15:18). Він збагнув своє блукання, коли отримав батькове прощення ще до того, як став вибачатись. Він готував цілу покаянну промову, тому що по-справжньому не знав свого батька. І лише в батькових обіймах, прийнятий і любимий, молодший син усвідомив глибину власних блукань.
Але був ще один, старший син, який залишився вдома. І він теж виявився духовно віддаленим від свого батька: “А його старший син був на полі” (Лк.15:25). Той син був, очевидно, працьовитою, добросовісною людиною, але одночасно самовпевненим. Коли він почув, як батько привітав брата, то розсердився. Милосердя батькове уявлялось йому перешкодою. Самовпевнені люди не чують слова Бога. Вони надто пишаються своїми досягненнями, і переконані, що Бог має бути задоволений такими розумними, обов’язковими людьми. Будь-яке слово про милість Божу змушує їх думати, що їхні зусилля є марними: “Тож він розгнівався і не хотів увійти” (Лк.15:28). Старший син був не лише невдоволений милістю батька, він відмовився радіти з ним. Сьогодні теж багато людей стверджує: “Я не можу вірити!” Причина їхньої невіри міститься саме в них. Їхня зарозумілість тримає їх і не пускає до свята і радости.
Коли старший син відмовився святкувати повернення свого брата в батьківський дім, сталося дещо дивне — батько покинув свято і пішов просити сина, щоб той увійшов у дім: “Його батько вийшов і вмовляв його” (Лк.15:28). Тоді старший син діткнувся власного блукання. Бог теж через Святого Духа звертається до всіх, навіть до самовпевнених, які гадають, що не потребують Спасителя. Він докладає усі зусилля, щоб переконати їх і заохотити: “Увійдіть, будь ласка! Бог чекає на вас! Ви також можете з Ним радіти!”
Старший син на прохання батька відповів: “Ось скільки років я тобі служу.” Нині багато людей так само думають, що вони мають заслуги перед Богом більші ніж інші. Це випробування витримують не всі: “Коли скажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо, і немає в нас правди” (1Ів.1:8). Старший син не бачив жодної причини бути вдячним своєму батькові. Як і старший син, ми часто не усвідомлюємо, що те, що ми вважаємо своїм набутком: одяг, їжа, хата, мир, кошти — є подарунком від Бога. Жити з вдячністю – значить підносити до Бога отримані від Нього дари, вірячи, що вони помножаться.
Сам батько у своїй любові, яка є тотожною любові Господа, дозволяє синам відійти і потім приймає їх, прощаючи. Він щиросердно приймає синів такими, якими вони є у своїй недосконалості, бо любить їх, чуває над ними незалежно від того, чи вони вдома, чи поза домом. Любов ллється з батькового серця і так само поллється і з нашого, якщо сповнений любови Божий Дух зробить оселю у нашому серці, а ми в молитовній радості і вдячності промовимо до Отця:
Господи Терпеливий! У мовчанні сьогодні ловитиму мить, щоб слухати Твоє Слово. Господи Правдивий, нехай Твої слова глибоко западуть у моє серце і зміцнять мене у вірі, а моя молитва хай наблизить мене до Тебе і прояснить мені Твою волю щодо мене. Господи, дай мені завжди пам’ятати, що я – Твоя дитина, і мені безпечно колись буде тільки в Домі Твоєму, мого Доброго Отця. Боже, дякую Тобі за те, що Ти сьогодні даєш мені надію на це безпечне місце. Подай мені силу звіщати про це у всьому світі та віддано виконувати моє служіння з любови до Тебе, не загубивши правди про те, хто я є, і бути готовим втратити своє життя задля Тебе.
Милостивий Боже, я вірю у Твою присутність, навіть коли почуваюся найбільш самотнім. Я знаю, що мені важко приймати допомогу, особливо від найближчих людей, тому хай Твоя благодать відкриє моє серце до всіх добрих дарів, які Ти бажаєш передати мені через цих людей. Дай мені пам’ятати, що досконала любов приходить тільки від Тебе. Дай мені смиренно дарувати мою власну обмежену любов людям поруч мене. Дай мені відпустити моє минуле, щоб я міг прийняти Твоє прощення, і поможи мені прийняти те, чого я не можу змінити, та відкрий моє серце і розум для прощення інших, перевівши мене від диявольського страху до Божої любови.
Люблячий Боже, хай моя любов до ближнього щораз більше уподібнюється до любови, яку Ти даруєш усім нам. Дай мені великодушне серце, щоб я міг прощати людям, як і Ти простив мені. Ти дав мені Свою любов, то дай мені зір, який дозволить мені бачити Тебе в іншій людині, допоможи мені любити людей такими, якими вони є. Ти об’явив Себе в любові до всіх людей, тому покажи мені шлях, щоб виразити Твою любов усім тим, хто є тепер біля мене.
Милосердний Отче, допоможи мені виявити Твоє милосердя до людей, яких мені найважче любити у моєму житті. Хоч іноді це буває не надто приємно, я хочу, щоб Ти “ліпив” мене згідно з Твоєю любов’ю. Дай мені навчитися любити, як Ти, вільно, незалежно від відповіді на мою любов. Поможи мені прощати усім, пам’ятаючи, що вони – всього лише люди і мають обмежену здатність любити – точнісінько, як я. Господи! З вдячности за все, що Ти дав мені, зволь, аби я був щедрим з людьми в потребі, і дай мені мужність страждати в Ім’я Твоє та відвагу прийняти остаточне рішення гідно дійти до Твого Небесного Царства.
Всемогутній, Незбагненний, Всепрощаючий Боже! Поможи мені повірити, що Ти поведеш мене до такого зцілення, якого я найбільше потребую. Дай мені завжди пам’ятати, що Ти повсякчас зі мною, незалежно від того, свідомий я цього чи ні. Господи, вияви мої образи, аби я міг бути зціленим. Поможи мені прийняти Твою ласку і благословення. На тебе я уповаю, Тобою звільняюся від моїх страхів і образ. Вірю, що Ти формуєш мене — істинністю і досконалістю. Поможи мені достойно прийняти зміни в моєму житті. Твоя доброта, Господи, притягує мене до Тебе з подякою, що Ти даруєш мені прощення, і з вірою, що Ти бажаєш мені тільки найкращого у цьому житті.
Отче наш, дякую Тобі, що Ти створив мене наново зі Своєї любови, дозволив мені пізнати, що я також – Твій син. Дай мені завжди діяти так, як має діяти той, хто є “возлюбленим”. Дякую Тобі за те, що Ти мене відпускаєш і приймаєш назад у Свої люблячі обійми. Дякую Тобі, Отче, за дар моєї правдивої ідентичности. Дякую Тобі за все добре чи погане в моєму житті, що стається по Твоїй волі, і визволяє мене від гріха, від усіх ран і від самої смерти. Дякую за Твого Святого Духа, що розширяє моє серце, аби я міг прийняти все, що Ти хочеш дати мені через Ісуса. Дякую Тобі за мого Спасителя і Брата, Господа нашого Ісуса Христа, Який взяв на Себе і наше життя, і нашу смерть, щоб показати нам дорогу до Тебе.
Господи! Дякую Тобі, що виявив мою “заблуканість”, що Твоя сильна любов торкнулася в моїй душі кожного місця, де я заблукав. Дякую за те, що я усвідомив не тільки своє блукання, але й те, у скількох місцях і на скількох дорогах Ти хочеш мене віднайти. Дякую Тобі за Твою Батьківську безмірну радість, коли Твій блудний земний син вибирає Твою любов, яка завжди чекала на нього, і повертається до свого Отця. Тому тепер я точно знаю, що Ти вже ведеш мене до Свого Небесного Дому для подальшої вічної подяки і слави Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь.

Інна ДОРОФІЄНКО, Ольга РУТКОВСЬКА
СОРОЧИНСЬКИЙ ІКОНОСТАС —
видатний твір образотворчого мистецтва 1730-х років

З досвіду реставрації Сорочинського іконостасу

У видавництві «Родовід» вийшла друком розкішна книга — альбом з кольоровими репродукціями, яка представляє видатний твір українського сакрального мистецтва Сорочинський іконостас у храмі Спасо-Преображення після завершення реставрації. Пропонуємо фраґменти із вступних статтей, які розкривають духовний і мистецький образ пам’ятки.

Вихор руйнувань пам’яток архітектури на теренах України, коли загинули величні іконостаси храмів Київа, Чернігова, Ніжина, Ромен, Мгара, Полтави та інших місць, на щастя і на диво обминув одну з найяскравіших пам’яток україн¬ського бароко 30-х років XVIII ст. — Спасо-Преображенську церкву з унікальним іконостасом в с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської области. Неперевершений рівень фахової, мистецької майстерности, відтворений в архітектурі Спасо-Преображенської церкви, її іконостасі та, разом з тим, критичний стан як конструкцій споруди, так і живопису та декору іконостасу, засвідчений на початку 1960-х років, спонукали до комплексної реставрації храму та іконостасу, що тривала одночасно з дослідженнями та реставрацією унікальних пам’яток з інтер’єрів київських храмів упродовж 1960-80-х років.
Про спорудження Спасо-Преображенської церкви збереглось наступне документальне свідчення: «Преображенська церква, мурована, з окремою дерев’яною дзвіницею, холодна, побудована в 1734 році старанням і на власні кошти малоросійського гетьмана Данила Павлова Апостола». Місце спорудження Спасо-Преображенської церкви не випадкове, зумовлене вибором мальовничої території на березі річки Псьол, в межах укріплень гетьманського маєтку у містечку Великих Сорочинцях — велелюдному адміністративному центрі Миргородського полку, на чолі якого Д. Апостол перебував з 1678 р.
Мистецтвознавчі розвідки з вивчення церкви і іконостасу активізувались з кінця 1950-х років. Цій темі були присвячені дослідження провідних вчених: Г.Н. Логвина, П.М.Жолтовського, П.О. Білецького, Л.С. Міляєвої, — завдяки наполяганню яких і було розпочато планомірну архітектурну реставрацію пам’ятки.
Витончене за композицією і ювелірно мережчате біле громаддя будівлі немов виростає з невисокого урвистого берега і лине в темну блакить. Запам’ятовуються її величний і водночас мальовничий силует і чудовий тендітний декор.
Усі профілі — карнизи, фронтончики, наличники вікон і дверей, пілястри біля порталів та карниз на рівніхорів щедро вкриті різьбою. Споруда цегляна, потинькована...
На думку науковців, система конструкцій споруди вказує на пряму залежність від прийомів дерев’яного народного зодчества. Вражає гармонія поєднання об’ємно-просторового вирішення з непересічними зразками пластики україн¬ського бароко в декорі фасадів. Але головний мистецький наголос зроблено на іконостасі, який, на щастя, майже не постраждав під час пожежі 1811 року.
Сорочинський іконостас є унікальним з багатьох аспектів. Кожна з трьох його частин має, загалом, самодостатню канонічну структуру та тематичну програму. При цьому іконостаси приділів поєднуються з центральним архітектонічно та те¬матично. Динамічний стрій композиції іконостасу, характер різьблення, живо¬пис високого ґатунку створюють неповторну сутність Сорочинського іконоста¬су — унікальної пам’-ятки доби зрілого українського бароко.
На момент створення в іконостасі було сто тридцять ікон, а на час першого повноцінного обстеження у 1960-х роках дванадцять з них були втрачені, на ві¬сімнадцяти образах левкас із фарбовим шаром зазнав значних пошкоджень і част¬кових втрат. Були втрачені ікони центральних Царських врат та повністю Царські врата приділів. За відсутности детальних описів первісної тематичної програми іконостасу, суттєву користь у атрибуції ікон, крім кола збережених аналогів та бо¬гословських текстів, дають написи на іконостасі та документація щодо досліджен¬ня та реставрації ікон у 1960-1980 роках.

Церква Спасо-Преображення і поетика українського бароко
Людмила МІЛЯЄВА

Серед пам’яток періоду Гетьманщини збереглися лише поодинокі ансамблі. І серед них чи не найвизначніше місце займає Спасо-Преображенська церква в селі Великі Сорочинці Полтавської области, в якій напрочуд послідовно втілено засади українського бароко зрілої доби.
Церква розташована в селі, оспіваному Миколою Гоголем, який тут народився і був у ній похрещений, так само як і її засновник гетьман Данило Апостол (1658-1734), який і помер у Сорочинцях. Перед тим Миргородський полковник Данило Павлович Апостол — визначний військовий діяч, попри всі свої заслуги був заарештований Петром І 1723 року та ув’язнений в Петро-Павлівську фортецю разом із Павлом Полуботком та іншою козацькою старшиною, яку цар підозрював у симпатіях до Івана Мазепи. Апостола врятувала смерть імператора Петра І, Петром II він був реабіліто¬ваний і його, сімдесятирічного, 1727 року обрали гетьманом. Тоді він розпочав (за іншими гіпотезами продовжив) будівництво церкви в своєму рідному селі, яку освяче¬но 1732 року. Нам невідомі документи, які дозволили б пов’язати церкву з іменем конкретного архітектора, розкрити історію її зведення та оздоблення інтер’єру. Проте храм настільки достеменно продуманий, в ньому закладено й розкрито таку послі¬довно богословську програму, яку міг створити тільки освічений священик, «учений муж». То була типова людина часів бароко, чуйна до велінь своєї доби.
Прикметна місцевість, відведена для церкви — вона споруджена неподалік не¬повторно поетичної річки Псьол. «Ріка-красуня», — писав про неї Микола Гоголь. Храм стоїть, власне кажучи, на її річищі, яке зветься Затон. Колись Сорочинці були сотенним містом, а навколо нього ще в XIX ст. зберігалися давні мури.
Величний Спасо-Преображенський собор вдало вписаний у ландшафт. Він співмірний з просторовим оточенням, з природою, являючи собою колись центр міського поселення. У його задумі напрочуд яскраво відображено смаки першої половини XVIII ст., принципи барокової естетики, які поділялися як замовниками, так і виконавцями.
В основі композиції стоїть рівнокінцевий хрест, між його раменами вбудовані значно знижені приміщення, завдяки яким він став дев’ятикамерним. Але, здавалося, розчленований храм має, і це характерно для української архітектури, єдиний внутрішній простір. З колишніх дев’яти бань, що раніше завершували фасад, після пожежі 1811 року лишилося п’ять. Розташовані на різній висоті, вони надавали силуетові церкви пірамідальної динамічности, властивої стилю бароко, вона контрастно підсилювалася великою імпозантною центральною банею, що досягає в зеніті 26 метрів, та геометрично чіткими баньками — світильниками, які нагадують невеличкі вежі.
Церкві не притаманна характерна для бароко криволінійність форм. Навпаки, тут визначено всі гострі та прямі кути. У цьому, напевно, можна вбачати вплив дерев’яної архітектури, принципи якої на той час стали домінуючими в кам’яній архітектурі Східної України, не тільки Лівобережжя, але й Київа.
Ідея контрастности, протиставлення форм втілена в особливій пластиці фа¬садів, у ритмічному чергуванні заглиблених і, навпаки, виступаючих елемен¬тів. Атмосферне освітлення сприяє зміні світлотіньових ефектів упродовж дня. Скульптурність мурів церкви посилюється їхнім декором — невід’ємним компонентом її художнього образу. Але на фасадах сорочинського храму, на відміну від інших тогочасних барокових споруд, декор стриманий і виважений. Він не лише обрамлює функціональні частини архітектури — вікна, портали, гзимси, а й становить частину складної концептуальної програми церкви.
Церкву будували в ті роки, коли її ктитор був старий і, природно, він хотів, щоб вона була родинною усипальницею. Тому автор церкви мав вже на фасаді відобразити ідею торжества Фаворського божественного світла, тобто семантику храмового свята, а поряд — ідею скороминучого життя і смерти. Власне бароко притаманне поєднання протилежностей, те, що називали кончетто, або консепт. Воно найпере¬конливіше звучить у словах Григорія Сковороди, якого Д. Чижевський влучно на¬звав епігоном бароко (в ньому він знаходив типовий світоглядний дуалізм). «У цьо¬му світі, — писав Сковорода, — бачу я два світи... Світ видимий і невидимий, живий та мертвий, цілий та розпадливий... Отже світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, побуд у сні, світло у тьмі...». Важко сказати, хто з причетних до будівництва людей вигадав ці лаконічні образотворчі мотиви, які втілили в образі церкви цю складну релігійно-світоглядну концепцію. Можна тільки з впевненістю стверджу¬вати, що цей автор здобув освіту у Київо-Могилянській академії.
Вже на порталах храму було продекларовано ці основні ідеї. Серед пластичних елементів, що прикрашають собор, особливе місце відведено розеткам, які часто використовувалися в тогочасній архітектурі, навіть на сволоках селянських хат, але ніде, напевно, не мають такої конкретної образної семантики. Використано тут три види розеток: шестипелюсткову, багатопроменеву («соняшник») та роз¬етку названу «колесом Юпітера». Як переконливо довів Борис Рибаков, у народ¬ному мистецтві та дерев’яній архітектурі ці мотиви були солярними знаками з неоднаковим значенням. Коли шестипелюсткова розетка означала, приміром, світло в його, так би мовити фізичній суті, то поняття «колесо Юпітера» мало аб¬страктний сенс, воно розумілося, як біле світло, всесвіт, космос, «соняшник» — символ сонячного світла. Переосмислення язичницьких символів з прийняттям християнства призвело до того, що вони почали звучати, контамінуючись з ідеєю Христа, з однією з Його іпостасей — «Аз есмь свет миру», тобто те світло, в яке Христос перетворився на очах апостолів на горі Фавор, подія, чудо, що стало на¬зиватися «Преображенням» .
Світло об’єднувало архітектурні компоненти в цілісність, собор був залитий світлом, будівничий, мабуть, прагнув до такого осяяння церкви. При цьо¬му склепіння, як сволоки хати, також прикрасив солярними знаками — розетками.
Грандіозний іконостас став осереддям цієї ідеї. Він сяяв золотом ікон та вирізь¬бленої оздоби. Надзвичайно складну програму іконостасу втілено в характерній для бароко варіятивності, яка обіграна за допомогою архітектурної композиції, малярства і різьблення. Всі види мистецтва підпорядковані єдиному задуму, взємодіють між собою, складаючи разом хоральне tutti, що вражає своєю гармонічністю і урочистістю.
Іконостас має три компартименти: центральний, трохи занурений у вівтар, пів¬нічний та південний, вони вільно розташувалися в раменах відповідно до хреща¬того плану церкви. Завдяки винахідливості архітектора, його архітектурна ком¬позиція, в основі якої є принцип поетичної барокової антиномії — «неузгоджена узгодженість», відзначається цілісністю й водночас розпадається на самостійні автономні ланки. Вже у плані іконостасу є типова для бароко динаміка — бо він не має «червоної лінії». Виступаючі, порівняно з центром, його бокові частини, з’єднуються з центром під гострим кутом. Вже у самій «рухомості» передвівтарної стіни відчутно барокову напругу. Вражаючою є і архітектура самого іконостасу.
У ньому особливо виділено головну вертикаль, що пролягає вздовж вісі царських воріт. Цю лінію наче підтягнуто догори. Вона підноситься до бані аж на 18 метрів та підламує празничний і «Апостольский» чини, які, вигинаючись, сягають до цен¬тральної ікони «Спаса-Архиєрея».
Кожна з трьох частин іконостасу має свою релігійну тему: центральну най¬урочистішу — Спасо-Преображенську, можна назвати майже типовою за змістом, північну присвячено Покрову Богородиці, південну — св. Трійці, Господу в Його трьох іпостасях. На кутах переходу від центру до бокових частин, з півдня зображено пророка Данила, тобто за Христом, з півночі — великомученицю Уляну — за Богоматір’ю. Всі разом вони складають довжину іконостасу у 22 метри.
Якщо в тябловому іконостасі домінувало малярство, то в бароковому воно по¬стає нарівні з різьбярством, образний устрій якого теж містить певну семантику. Пишність, величність різьби розраховано на емоційний ефект, та водночас орна¬ментальна в’язь має свою богословську програму. Вже віддавна мистецтвознавці помітили, що в іконостасі чимало мотивів місцевої флори. Фантазія майстрів, вишукане ажурне мереживо з квітів, листя та галузок, на нашу думку, осмислювалося авторами програми іконостасу як образ дерева життя. Цей сюжет мав свої джерела, як і рельєфи фасаду, в язичницькій добі часто обігравався народним мистецтвом, але згодом був трансформований християнською іконографією. На його основі створювалися такі композиції, як «Дерево Ієсея» (його ми в Україні зустрічаємо в монументальному мистецтві і в різьбленні Царських врат іконостасів) та «Рід Христа». Але в хитросплетіннях різьблення поряд з квітами значне місце займає традиційна для іконостасів виноградна лоза, а відтак «дерево життя» дістає ще сенс «Хресного древа Іісуса Христа». Адже не випадково внизу обабіч «Розп’яття» розташовані ангели зі знаряддям страстей.
Різьбярство відрізняється винятковою технічною віртуозністю, в основі якої — імпровізація. Соковита і надхненна, вона створювалася майстрами, під руками яких інструмент «співав».
Проте вихований православною традицією майстер шукав нових художніх засобів для поглиблення сакрального змісту намісних ікон. Давні ікони світилися німбами, золотими нитками волосся в Христа, золотими асистами, покладеними на драперії. Бароковий митець йде іншим шляхом — він відтворює ніби внутрішнє світіння Христа й Богородиці. Ідея Фаворського світла в церкві продовжує бути основною. Для цього тканини малювали на позолоченій або срібній основі, з якої в окремих місцях усувалася рідка фарба, що створювало ефект випромінювання світла.
У храмовій іконі «Преображення» ефект світла навколо Христа побудований на контрасті з фігурами приголомшених чудом апостолів. Майстер взагалі відійшов від традиційної іконографії сюжету, коли гора, на яку зійшов Христос, мала за ка¬ноном три вершини. Він її зобразив пологою («Фавор» означає кругла), таким чи¬ном змінивши і місце розташування пророків, що з’явилися під час Преображення Господня. Христос у сріблястих шатах стоїть над горою на білих хмарах, оточений золотим німбом і сяянням променів, що прокреслені на золотому тлі — небо відділено від землі. Постаті апостолів узагальнені з дивовижною майстерністю і підкреслені червоними гиматіями, які своїми мажорними плямами вносять драматургічні ноти в сюжет.
Сорочинські майстри, а їх, провідних, очевидячки, було кілька, не подібних один до одного, обдаровано поєднували в релігійних, здавалося канонічних сюже¬тах, уявлення з реальністю. Для українських іконописців звичайним явищем було внесення портретів сучасників у сюжети таких ікон, як «Покрова Богородиці», «Розп’яття», «Воздвиження Чесного Хреста». Переважно це були небіжчики, проте, не обов’язково. Але сорочинські майстри пішли далі: в цілому ряді сцен вони зобразили реальних осіб — не тільки замовників іконостасу, але представників їхнього середовища — і зробили їх безпосередніми учасниками сакральної події.
Київська майстерня виховувала особливо високу мистецьку фахову культуру, забезпечувала бездоганну ремісничу підготовку. Тому так багато іноді схожого між творами, які походять з різних місцевостей України: її автори мають спільну професійну освіту, навіть, якщо і працювали поза межами Київа. Зокрема, іконостас має свою специфічну програму, яка відбилася не тільки на іконографії більшости ікон, але, ще й у підборі святих, зображених на бічних іконостасах. Вони — свідчення серйозних богословських знань у того, хто був авто¬ром їхньої концепції. У такому випадку було важливим, щоб митці розуміли її і зна¬ли, яким чином це можна зобразити візуально. Такими знаннями на той час на Гетьманщині володіли передовсім вихованці майстерні Київо-Печерської лаври.
Сорочинський іконостас дає можливість побачити весь «мистецький арсенал» тогочасного малярства — вигладженість лесирувальної манери, наче порцелянові лики та широкий імпульсивний мазок, орнаменти, гравіровані на золоті та площинно покладені на вигинах тканин, умовний ідеалізований образ поряд з глибокою психологіч¬ною характеристикою. Іноді майстрам вдається поєднати здавалося б неможливі речі. Попри те, що одяг у пророків, які зображені в центральній частині, дуже декоративний, щедро прикрашений рослинними орнаментами (адже вони були розраховані на сприйняття на великій висоті), кожний з них — глибокий і реалістичний за виконан¬ням образ мудреця, з бездоганно намальованими руками. Навіть серед сучасних їм ма¬лярських портретів важко знайти настільки індивідуалізовані і переконливі обличчя.
Але при тому мали передавати містичну напругу зовсім новими художніми засобами. Барокове мистецтво посилило повчальність і дидактичність малярства, вимагало від глядача певної «розумової гри», допитливости. Проте, симптоматично, що в Україні воно проймало культуру всіх верств суспільства, його асимілювало не тільки елітарне, але й демократичне середовище. Між «вченим» і «низовим» бароко не було демаркаційної межі. Своєрідна дифузія між ними стане характерною ознакою українського бароко. Тому і вся урочистість сорочинського іконостасу була підпорядкована вираженню, на засадах барокової поетики, глибокої догматичної програми, яку адресували всім мирянам, через те там і використовували навіть язичницькі, але по-християнськи аранжовані мотиви.

12 лютого — Собор Вселенських учителів і святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Золотоустого

Микола МУЧИНСЬКИЙ
БУЗЬКИ ПРИЛЕТІЛИ!

Та історія трапилася насправді понад піввіку тому…

Малий Грицько радісно чимчикував польовою дорогою. Під ногами, в такт із його настроєм, весело поскри¬пував сніг. І хоч надворі ще тримався легкий морозець, у хлопчика на душі грала музика, було тепло й затишно. Ще б пак, він таки набрався сміливости і втік з інтернату.
Те, що Грицькові доведеться відповідати перед батьками, хлопчика не бентежило. Його добряче пожурять або й про¬чухана дадуть, але ж потім і простять. А як же інакше? Адже завтра свято Трьох святителів, одного з яких зовуть Григорієм. Здогадуєтесь?
«Сподіваюся, ти за мене заступишся? — звертається до свого покровителя хлопчик. — Адже я втік не назовсім, а тільки на один день. Втік, бо в інтернаті мене ніхто не привітає з днем ангела, бо ж вчать, що Бога немає. Проте Він таки є. І, як у кожної людини, янгол у мене теж є. Так рідні мої кажуть. Я їм вірю й ніскілечки не ображаюся за те, що віддали мене до інтернату. А що їм залишалось робити? Потрібно було виходити зі скрути. Нас шестеро у сім’ї: сестра і п’ятеро хлопців один другого менший».
Ось дорога завернула, і перед Грицевими очима, в кінці засніженого поля, завидніло село. Це підбадьорило малого, і він наддав ходи. Навіть вечірні сутінки, що швидко опускалися на землю, закриваючи від зору таку рідну після інтернату домівку, не лякали. Хлопчик із задоволенням уявляв, як тихо зайде до хати і скаже: «А ось і я!» — і всі з дива так і попадають.
Раптом попереду майнуло кілька тіней. Грицько насторожився.
«Хто б то міг бути? Вовки? Ні! Напевно, собаки, — заспокоїв себе малий. —Собаки?!! — раптом дійшло до нього. — Але ж здичавілі собаки нічим не ліпші за вовків! Що робити? — Ходу!» — скомандував собі Грицько та кинувся навтікача.
Не розбираючи дороги, він біг крізь ніч. Позаду лунало багатоголосе собаче гавкання...
Погоня, не сповільнюючи темп, наступала хлопчикові на п’яти. Бігти було важко. І хоч собачий гавкіт підгонив, Грицько, борсаючись у снігу, вже ледве переставляв ноги. З глибини серця рвався зойк переляканої дитини: «Боженько, я боюся! Не залишай! Захисти! Врятуй!»
І коли Грицькові вже здавалося, що ніхто його не чує серед нічного неба, не бачить посеред засніженого поля, що порятунку нізвідки чекати, прямо перед ним раптом постало щось темне, величезне. Хлопчик наскочив на те невідоме і, відлетівши назад, упав у сніг...
«Скирта соломи! — здогадався, спинаючись на ноги. -Дякую тобі, Господи!»
Він кинувся в кінець скирти. І коли вже собача зграя майже дихала в спину, знайшов таки місце, де солома була розворушена...
...Під собачий гавкіт Грицько навкарачки, вперто підні¬мався по скирті все вище, подалі від злих переслідувачів. Ось нарешті замаячіла й верхівка. Але що це? На самому її чубчику хтось був... Три мовчазні постаті... Невеликі й дивні... Хлопчик до болю в очах напружив зір. Ці три темні фігурки когось йому нагадували. Але кого?
«Хто б то міг бути? — розмірковував Грицько, не знаючи, чи радіти, чи лякатись невідомих сусідів. — Я б сказав, що це бузьки. Але звідки вони взялися в лютому? Такі ж блукальці, як і я?» — губився в здогадах.
І хоча там, внизу, біснувалися собаки, в товаристві мовчазних бузьків у малого Гриця і страх пропав. Тепер він навіть язика показав псам.
Вище хлопчик не ліз - не хотів турбувати сусідів, а захо¬дився облаштовувати в соломі нору. На початку важкенько було — злежалі заледенілі стебла соломи не хотіли відриватись. Але чим глибшала нора, тим сухіша була солома, тож врешті малий влаштував собі непогане кубельце. Розмістившись у ньому, зверху прикрився сухою соломою. Стомився. Лежав. Відпочивав. Пригадував дім. Згодом його думки перекинулись на птахів. Згадав, як мама казала, що на празник Трьох святих до села прилітають три бузьки.
«їх там, на скирті, якраз троє. Може це вони? — розмір¬ковував Грицько. — Летять до нас на свято. Цікаво, а вони теж мають імена: Василь, Григорій та Іван? А котрий із них Григорій?» — заусміхався малий.
Він згадував, як матуся розповідала, що колись давно, в далекій Візантії — то було у IV столітті по Різдві Христовім — жили троє святих: Василій Великий, Григорій Богослов й Іоан Золотоуст. Були вони дуже мудрі й освічені. І багато сприяли правильному розумінню Слова Божого. Та сталося так, що їхні учні, намагаючись возвеличити кожен свого наставника, внесли великий розбрат у Церкву. Тоді троє святих самі розв’язали суперечку між християнами, явившись спочатку кожен окремо, а потім і разом єпископу міста Евхаїти Іоанові. Святі сказали йому, що вони рівні перед Богом і тільки доповнюють один одного. Тож нехай люди не сваряться, бо вони прагнуть миру та єдности. Мудрий єпископ все зробив, як було велено. Так було започатковане свято всіх трьох святих в один день — 12 лютого. Народ називає його празником Трьох Святителів.
За цими спогадами маленький мандрівник незчувся, як задрімав. І приснилися йому троє чоловіків у світлому вбранні. Один із них і розбудив його словами: «Не спи, дитино! Замерзнеш! Вставай і йди! Ми покажемо тобі дорогу!»
От Грицько і прокинуся. Темрява розвіялась. Ніч була місячна. Довкола дзвеніла тиша. Яскраво мерехтіли зорі. Грі¬зної собачої зграї ніде не було видно. На снігу від скирти, як на воді, сяяла місячна доріжка.
«Це, напевне, вона і є, та дорога? Це про неї говорив незнайомець зі сну?» — подумав хлопчик. А мороз, дедалі міцніший, пробирав уже до кісток, нагадуючи, що вміє гризти не гірше собак. І Грицько таки наважився йти далі.
— Бувайте, мої сусідоньки! Я йду додому! — промовив він вголос, звертаючись до бузьків. Та з вершечка скирти ані звуку. — Далі мовчите? — запитав Грицько, підіймаючи голову вгору.
Бузьків на місці не було. Розчаровано махнувши рукою, хлопчик зліз додолу. Сторожко прислухаючись, зробив кілька кроків... Раптом над головою зашуміли крила — то кружляли бузьки. Обрадуваний їхньою підтримкою, Грицько сміливо ступив на місячну доріжку...
Сонне село, засипане снігом, щойно прокидалось... Але хто це там, весь укритий інеєм, скоцюрбився під вікном ста¬ренької хатиночки?
— Мамо! Мамо! — чується дитячий плач і тривожний стукіт у шибку. — Відчиніть! Це я, ваш Гриць!
В хаті заворушилося. Блимнуло світло.
— Мамо! Це я! — лунає жалібне вже під дверима. Скриплять сінешні двері... Відчиняються навстіж... На порозі з’являється біла постать з каганцем у руці:
— Сину! — чується злякано-тривожне. — Дитино! Янголе мій! Звідкіля ти взявся над ранок!? — і ненька вже пригортає замерзлого до себе.
— Мамо! Вибачте! Я так хотів додому! На мене напали собаки у полі... Я ледве втік. Переховувався на скирті соломи. Оце тільки-но додому добрався... Бог послав мені аж трьох янголів на допомогу, — крізь сльози, посинілими від холоду губами шепоче малий Грицько, поступово розтоплюючись у маминих обіймах...
— Нічого, ріднесенький мій, зараз зігрієшся! — заспокоює його мама. — Ходімо до хати.
Раптом над їхнім подвір’ям щось промайнуло. Ненька й син підвели голови. Там, у ранішній млі над їхньою хатинкою пролітало троє бузьків.
— Он вони! Он! — малий простяг руку до неба. — До нашого села прилетіли!
Мама витерла нишком сльозу, лагідно усміхнулась. Пригорнула синочка. Схвильовано мовила:
— Сьогодні ж Трьох Святителів, сину. От і прилетіли...

«Зимова книжка», Київ, 2010

Надія КМЕТЮК
Стрітення

В той день зустрілись
два світи у Храмі.
Старенький і побожний Симеон,
Мов чистим снігом, вбілений роками,
Що втілював в життя
Святий Закон, —

Він дочекався Божої години:
З глибоким щастям, з радістю в очах
Зустрів новонароджену Дитину,
Що Божа Мати внесла на руках.

В Святому Дусі ждав цієї миті.
Низький уклін вам, Божі Небеса!
Бо в світ прийшов Месія і Спаситель,
Предвічний Бог під іменем Христа.

І ось перед Дитячим Божим ликом
Схилилась низько сива голова.
І мудрий Бог, Творець,
Святий Владика
Почув від старця праведні слова.

Збагнувши серцем
Боже Провидіння,
Утішився старенький Симеон,
Бо очі його бачили Спасіння,
Яке пророкував Святий Закон.

Вiдлуння Переходу

В музеї сучасного українського мистецтва триває виставка живопису і скульптури лавреата премії ім. В. Стуса Миколи МАЛИШКА.

Раїса ЛИША

Та власне що значить — ідентифікувати плоди своїх зусиль? Це віддати їх усьому. А не забрати, замкнути — в собі.Не ділити світ на камери, де кожен в’язень сам себе стереже.
Либонь чи не найпослідовнішим серед сучасного мистецького аванґарду в своїй відкритости є Микола Малишко. Він починав свій аванґард ще в 60-ті роки. (І ті роботи й тепер несуть в собі нове).
В сучасному українському мистецтві майстер належить до тих небагатьох одиниць, хто володіє універсальністю як в пляні фундаментальности культури і світогляду, так і в пляні опанування різноманітних мистецьких технік і жанрів. В той же час він є одним з найпрозорливіших, найчутливіших формо-творців нового часу.
Якось він висловився так: «Мистецтво виникає, як щось те, що мало б статися. Залежно від мене воно має статись. Мистецтво — це сила... Але люди здебільшого не вірять в силу мистецтва. Мистецтво — це щось таке, що переплетене з самим моїм життям, щоденним. Світ цікавий мені завжди тим, що в нього треба поринати. Мати одвагу»...
Вдивляючись у грандіозне темне «Плесо» Миколи Малишка, наче в небо або в глибоку воду, кожен, напевне, міг відчути в собі те внутрішнє око, здатне справді щось бачити, прозирати до першопочатку себе і світу, де з’являється радість свободи. Коли, за Гайдегером, час знову стає «довгим часом, в якому колись відбудеться істина».
Дерев’яні космічно-рухомі «Ступи» Миколи Малишка, кострубато-могутня «Пра-пра-пра-вісь», що потрясає уяву своїм виростанням кудись у відкрите й недосяжне небо, цикл картин, де поєднано дерево і колір, плями, крапки, мазки, світло і об’ємність... Дотичність і невидиме явлених форм...
В яких незміримих мандрах догледів художник кольори і поєднання, що їх ще не бачило око, що дихають первісною тишою, і мова їх ось тепер виникає, як першотвір, з небуття? Що ним і мало би бути, напевне, кожне людське життя.
Відбулося невимушено вільне повернення архаїчного в сучасне образотворення на рівні проникливо особистісному (що не так-то легко зробити в колективному дійстві), а відтак — певне торжество руху, який є доланням механістичности у мистецтві і в світосприйманні. Бо вельми не просто сучасній зашкарублій, обліпленій товстим панцирем стереотипів, як той носоріг Іонеску, людині повернутися до очевидного, що насправді існування світу й людини —це творчість, спонукана любов’ю (як і заповідано Творцем), це образо - творення буття в дослуханні до минулого, теперішнього і майбутнього.

Тетяна ЖУРУНОВА

Микола Малишко вважає своєю місією пошук не стільки яскравих виражальних засобів, скільки Форми, яка має Зміст. Творча особистість, за його відчуттям, є містком через ті запаморочливі прірви, які наша техноцивілізація утворила між життям та мистецтвом, між людиною і Богом. Справжній художник, опріч усього, — людина, здатна усвідомити життя у всій багатоскладності та багатоповерховості зв’язків: особа — людство — всесвіт — Бог; минуле — сучасність — майбутнє. Саме взірцем такого мистця-філософа є Микола Малишко, а його роздуми знаходять вербальний і візуальний виходи. Численні інтерв’ю, власні публікації, влучні вислови з приводу відкривають в художникові талановитого знавця і апологета національної культури.
Малишко набирає снаги з життєдайного джерела буття і не може задовольнити своєї творчої спраги. Він береться до скульптури: дерев’яні постаті перегукуються з шедеврами Архипенка, Барлаха, Мура — визнаних авторитетів у трактуванні об’єму. Перше в цій спільноті — національний ґрунт їхнього мистецтва. Ікона притягує художника невичерпною силою образотворення і містичною таїною. «Покрова» — втілення молитви людини сучасної, розгубленої, заблудлої. Недарма твір увійшов до монографії з українського іконопису, що починається з імені мистецького ідеалу Малишка — маляра-ченця Аліпія. «Його мозаїки і фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого собору перевершили все, що я бачив до того», захоплюється мистець. «Відкриваю — і бачу сонце, і воно звідти сяє — тепер, сьогодні». Ніби арка перекинута з витоків до сьогодення.
Історія народу, культурне коріння — це творча основа будь-якого починання М. Малишка. Шар за шаром проступають риси українського праархетипу. У творчості Малишка минуле ділиться на два періоди, християнський і дохристиянський.
Саме зараз, на його думку, «нам ближчі, суголосні первісні наскельні розписи, трипільська мальована кераміка, а вже більш, гостре бачення і зацікавленість іконописом будуть у віддаленому майбутньому». Тому художник усе більше наближається до тієї частини когорти українських мистців, які у створенні художньої системи нового малярства поглядали, на народне мистецтво, близьке до архаїки. Стародавня магія витвору, космічна енерґія, яка переходить у нього через Людину-Творця, мають зберегти сучасників від наступу жорстокої матерії, від жаху перед світовою машиною, так само як наших пращурів від їхніх первісних жахів. Енерґетика М. Малишка сприймається, перш за все, інтуїтивно і потім викликає потребу проаналізувати свої почуття. Він моделює на полотні власні переживання, що виринають з плину життя. Їхперевтілено в ритмічну динаміку кольорів, рух ліній, потенціяльну енерґетику проміжків. Завдяки цій складній драматургії конструктивних засобів малярство Малишка сприймається як активне. Його сучасні твори налаштовують на оптимістичну хвилю. Не хапаючись за спрощення чи ілюзії, а мобілізуючи силу людського духу. Тож, хто має зір — хай побачить, хто має душу — хай відчує.

Крути — символ патріотизму і жертовности
Данута КОСТУРА

29 січня Україна вшановувала своїх героїв. Вшановувала у різний спосіб.
У київському Будинку Вчителя пройшов вечір «Героям Крут», який зорганізували видавництво «Смолоскип» та українське відділення Міжнародного ПЕН- клубу.
Вечір зібрав повну залу людей. Вони прийшли віддати шану юнакам, трагічна загибель яких під Крутами стала символом патріотизму і жертовности у боротьбі за незалежну Україну.
Відкрив вечір директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. У своєму слові він наголосив на гаслі «Пам’ятати про полеглих, думати про живих». А це значить — знаходити взаєморозуміння, прагнути об’єднання національно — патріотичних сил, орієнтуючись при цьому на морально авторитетних людей. Які, зокрема, були присутні на цьому вечорі. Об’єднання і буде найкращою пам’яттю про полеглих.
Письменник Олег Коцарев говорив про те, що студенти під Крутами не є одинокими у своїй любові до Вітчизни. Багато держав мають у своєму списку подібних героїв. Перед ними схиляють голови співвітчизники. Чин, який створили студенти під Крутами, ставісторичним знаком, створив мітку у ментальності українців. Промовець торкнувся важливости різних реґіонів у розбудові держави, виділивши при цьому центральну Україну з її величезним людським, питомо українським ресурсом.
Лавреати премії ім. Василя Стуса Леся Матвійчук, Кирило Булкін, Тарас Компаніченко (з гуртом « Хорея козацька»), гурт «Сад» показали цілісну літературно-музичну композицію, де звучали пісні, вірші, спогади на тему Крут.
Завершив вечір пам’яті Євген Сверстюк. У своєму слові він наголосив, що ми відзначаємо не битву під Крутами, а офіру, принесену на вівтар Батьківщини. І саме тому це стало святом для усіх поколінь. Часто порівнюють Героїв Крут з героями Термопіл, які обороняли Спарту перед азійськими полчищами персів. Однак не забуваймо, що хоробрі спартанці були вишколеними воїнами і їх зобов’язувала присяга боротися до останнього. В тому відношенні це порівняння некоректне. В нашому випадку ми маємо приклад жертовної любови до Батьківщини. І саме такими високими офірами встелений історичний шлях народів до волі.

ПОЇЗДИ ДРУЖБИ

20 –й рік Незалежности. 92 роки з часу проголошення Дня Злуки і 12 років святкування його як державного свята.
На жаль, доводиться помічати, що ми досі десь там, у совєтському минулому, де були 70 років поспіль. І робиться все, аби схід і захід України не знаходили точок дотику.
Як і в домайданні часи, так і після влада на місцях на сході і півдні нашої держави робила все, щоб громадяни й надалі жили занурені в совєтські смисли. Тому нічого дивного, що зараз, коли вся повнота влади належить силі, якій далекі історична правда, і поняття історичної справедливости, дух совєтчини пливе на всю Україну.
Жертвами вибрані національні патріоти, їх світобачення. Йде топтання по найбільш тонкій, чутливій і високій сфері – любові до рідної землі, до своєї Вітчизни.
Пару років тому випала нагода побувати в Луганську. Залишала його з приємним відчуттям, що не все там так погано, як видавалось у Київі. Люди хочуть знати і про захід України, і про свою столицю. Хочуть відчути свою причетність до них. І питання мови у них не стояло. Рідна українська була їм і цікава, і приємна.
Пригадалося, були за тих же совєтських часів т.зв. «поїзди дружби». От хай би взяли з того минулого хорошу ідею і перенесли її на сучасний ґрунт. Із яким задоволенням проїхались би через неозорі степи з їхніми балками, ланами – західняки. І як цікаво було б пройтися львівськими вуличками, побувати на карпатських перевалах східнякам.
Президент Янукович обіцяв об’єднати Україну. Може, почати з екскурсій?

Ален БЕЗАНСОН,
академік Французької академії наук
ПРО ЕВРОПЕЙСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ ЦІННОСТІ Й ІНТЕРЕСИ

Як дуже ясно заявив Збігнєв Бжезинський, домінування над Україною є важливим для Росії. І якщо вона досягне успіху, то буде кінець будь-якій надії щодо демократичної еволюції Росії. Адже для того щоб підтримувати імперію Росії, доведеться зберігати режим, який зараз існує в цій країні.
По-третє, я був здивований совєтизацією України за президентства Януковича. Наскільки я знаю, він дуже швидко нав’язав свої закони і свою волю українцям. Мене дещо здивувала слабка реакція українського народу.
Мене дуже дивує різниця між тим, яка кількість українців підтримує членство України в ЄС і НАТО (70% і 30%). Це викликає у мене сум’яття.
На мою думку, дуже важливим фактором є, можливо, я помиляюсь, незалежність української Церкви. Я не можу сприйняти того, що 70% українських парафій належить православній церкві, яка підпорядкована московському патріярху.
І допоки не буде повністю незалежної автокефальної Церкви, Росія буде зберігати присутність в Україні і відмовлятиме їй у незалежності. Тому я вважаю, що для утвердження незалежности України важливо заснувати автокефальну Українську Церкву з власним патріярхом. І дуже болючим, я вважаю, є те, що гроші українських вірян є дуже важливою частиною доходу російської православної Церкви.
Щоб говорити про сприйняття українською владою европейських стандартів у своїй діяльності, треба протистояти російській дипломатії, яка є дуже активною, і особливо дипломатії Московського патріярхату, який зараз є частиною держави та інструментом російського ФСБ, спадкоємця КГБ.
Я думаю, що в даний момент Польща — єдина европейська країна, яка підтримує повну незалежність України. Не Німеччина, не Франція — дві найбільш впливові країни ЄС. Мені соромно, що свого часу президент Жак Ширак у розмові з президентом Джорджом Бушем сказав, що Україна є частиною Росії. Це ознака раболіпства перед Росією.
Брюссель повинен взяти на себе багато вини за те, що за останні 20 років він так і не спромігся на пропозицію, що заслуговує довіри з боку України.

Уривки. «День», 21-22 січня 2011

ВІРА В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Буває час затьмарення і буває час прояснення. Після безнадійно довгої большевицької змори світ заворушився, наче з просоння.
Бог ослабив розум в імперії зла і наслав параліч на силові структури. Настала велика відлига і розслаблення. Слабкість стала тотальною інфекцією.
Слабкість від переситу веде до отупіння і духовного занепаду. Політична верхівка Європи почала забувати, що вона родом з християнської традиції. Політична верхівка Америки злилася з економічною і загубила моральну висоту. На екранах ТБ з’являлися тимчасові постаті, одержимі тимчасовими клопотами.
Великих духовних проблем не було кому підіймати. Тільки невтомний слуга Божий папа Йоан Павло ІІ ворушив і будив оспалий світ.
Посткомуністична РПЦ натомість активізувалася і почала перехоплювати функції імперської ідеології. Вона піднялася з колін перед кремлівськими вождями, але не стала на коліна перед Господом в покаянні. Якщо слабодуху залежність від страшної влади ще можна було якось виправдовувати і пояснювати, то нинішню залежність її від бізнесу треба одверто назвати ідолопоклонством і духовним затьмаренням.
Отже, на карті землі є живі вогнища християнства і є зони затемнення, де відбувається небезпечна підміна. В тих затемнених залах також проходить боротьба світлих і темних сил. Наша роль і цій боротьбі дуже важлива і відповідальна. Здати позиції — то відступництво.
«Моліться за Росію» — сказала Мати Божа дітям у Фатімі. Того не чули російські православні, бо вони слухали свого царя. Коли вибухла революція 1917, народ не захищав ні самодержавця, ні православ’я. Нині РПЦ — уже в Кремлі. І то ще гірше імперська політика стає «православною». І знов жандарм йде з попом розширювати «русский мир»…
Але та профанація небезпечніша за атеїзм. Небезпечно те, що до тієї «канонічної» підміни корисливо тягнуться і наші «недобитки православні»… А тим часом світ опритомнюється.
Нижче наведемо уривки зі статті англійського політика ТОНІ БЛЕРА, колишнього прем’єр-міністра Великої Британії.

Від редакції

Багато років поспіль вважалося (звісно, на Заході), що з розвитком суспільства релігія відімре. Проте цього не сталося, і на початку нового десятиліття вершителям політики час би вже поставитися до релігії серйозно. Усе більше людей у світі називають себе віруючими. Це точно можна сказати про мусульманські країни. Росте й християнство — інколи у незвичний спосіб і в найнесподіваніших місцях.
Найшвидше зростає релігійність у Китаї. І справді, набожність китайців варта того, щоб над цим замислитися. У Китаї більше мусульман, ніж у Европі, більше активних протестантів, ніж в Англії, а католиків більше, ніж в Італії. До того ж, за даними останніх досліджень, близько 100 мільйонів китайців вважають себе буддистами. Ну, й звісно ж, конфуціянство (радше не релігія, а філософія) — теж у глибокій пошані.
Бразилія і Мексика охоплені потужним євангелістським рухом. Для багатьох людей у Сполучених Штатах віра залишається важливою частиною життя. Навіть у Европі число тих, хто визнає свою віру в Бога, залишається високим. І звісно, є сотні мільйонів індуїстів, і все ще солідна кількість сикхів та іудеїв.
Релігія спонукає віруючих вершити великі справи. Приблизно 40% послуг у сфері охорони здоров’я в африканських країнах забезпечують релігійні організації. Мусульманські, індуїстські та іудейські гуманітарні організації у всьому світі активно борються проти злиднів і хвороб. Візьміть будь-яку розвинуту країну, і ви побачите, що віра надихає людей до безкорисливої турботи про інвалідів, смертельно хворих, бідних і самотніх людей. Спільна риса всіх великих світових релігій — любов до ближнього і рівність людей перед Богом.
На жаль, співчуття — не єдиний контекст, у якому релігія рухає людьми. Вона може також розпалювати екстремізм і навіть підтримувати тероризм. Це трапляється тоді, коли віра стає розпізнавальним знаком, який ділить людей на «своїх» і «чужих». 50 років тому юне покоління рідко мало нагоду зустрітися з представником іншої культури або віри. Нині ж, коли я виходжу на дитячий майданчик із своїм десятирічним сином або дивлюся на друзів на його дні народження, я бачу безліч різних мов, релігій, кольорів.
Особисто мене це радує. Але такий світ вимагає,щоб на зміну взаємній підозрі прийшла взаємна повага.
Отож нам необхідно розуміти, як світ віри взаємодіє з невідворотним процесом глобалізації. Утім, як це не дивно, ми присвячуємо цьому надзвичайно мало енерґії або часу в політиці. Більшість конфліктів у сьогоднішньому світі мають релігійний вимір. Екстремізм, заснований на спотвореному тлумаченні ісламу, зовсім не збирається затихати; насправді він і не затихне, доки за нього не візьмуться не лише служби безпеки, а й служителі релігії.
Звісно, в усі часи релігія часто була складовою політичного конфлікту. Але це не означає, що релігію не слід сприймати серйозно. Навпаки, вона вимагає особливої до себе уваги. Мені це добре видно, оскільки я дуже багато часу проводжу в Єрусалимі, місці, де сходяться Схід і Захід — саме тут релігійність різко зростає.
Я й заснував свій Фонд Віри саме для того, щоб сприяти кращому порозумінню між конфесіями.
Ми — лише одна організація. Засновуються й інші. Але урядам слід почати ставитися до цього набагато серйозніше. «Альянс цивілізацій», започаткований Іспанією та Туреччиною, — це всього один приклад. Король Саудівської Аравії також зробив великий крок у цій сфері. Але така діяльність не зводиться лише до зустрічей між високопоставленими керівниками. Цей процес потрібно перевести на рівень простих людей, а надто в молодіжне середовище.
І нарешті, релігійні лідери мусять взяти на себе нову відповідальність: твердо і рішуче виступити за повагу до прав представників інших, відмінних від їхньої релігій. Агресивні секуляристи і екстремісти підживлюють одне одного. Разом вони кидають серйозний виклик справді віруючим людям. Ми повинні показати, що в основі істинної віри лежить любов; в іншому випадку релігія зводитиметься до війни, в якій екстремісти захоплять владу над громадами вірних, а секуляристи заявлятимуть, що це лежить в основі релігії.
Це стало б справжньою трагедією. Бо, понад усе, саме в епоху глобалізації віра може представляти здоровий глузд і проґрес. Релігія не вмирає; вона і не повинна вмерти. Світ потребує віри.

Газета «День», 28 грудня 2010 р.

Моє село на березі Десни…
Віктор КРАВЧЕНКО,
м. Дніпродзержинськ

Все частіше згадую рідне село на Чернігівщині, яке з праслов’янських витоків і зветься Локнисте. В пам’яті — барвисті, немеркнучі дитячі враження. Село моє — на правому корінному березі Десни і на ньому (з давнини) — пагорб округлої форми. Колись тут стояла православна церква. Не знаю, чи природне, чи рукотворне те підвищення. Боюсь, що вже і не дізнаюсь... Пам’ятаю час, десь друга половина 50-х років, коли церкви вже не було, а на її місці будувався сільський клуб. Нас, малих, ця перебудова мале цікавила. Вподобали ми той пагорб і, особливо взимку, на ньому не вгавав щебет дітлашні, з’їжджали «з гори» на санях, на лижах, на підручних дошках, а то і просто юзом, «гралися в сніжки», розважалися з опівдня до пізнього вечора...
І те місце в селі чомусь називалось «цвинтарем». Матері казали про наші забави: «гуляють на цвинтарі». А як тільки сонечко по-весняному блисне, розтануть прогалини, то вже і молодь підходить, а то й дорослі («дядьки»), грати «в цура», «в помагача»...
На другий день Пасхи статечні чоловіки «грають навбитки», цокаються крашанками та обмінюються ними — і ми, діти, тут-як-тут, безліч малечі вештається і допитливо заглядає на всі ці дивні розваги...
68-го року закінчив школу, покинув родинне гніздо, подався з хлопцями «за романтикою» на Тюменщину, на нафто-газорозробки, «служив у армії», вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Постійно щороку прижджав у село до батьків. Та один приїзд мене ошелешив. Це було десь у першій половині 70-х років. Клуб, що був на церковному фундаменті, — розвалений, пагорб зрізаний десь на два метри, а на поверхні тут і там розриті поховання з поруйнованими домовинами, розірваними зітлілими ризами і розкиданими кістьми небіжчиків — упокоєних «батюшок» ... Так боляче стало і так ясно — чому те дивне місце звалося «цвинтарем»... Комунізовані невігласи бульдозерами пройшлись по нашій дитячій пам’яті, безбатченки байдуже знищили навіть церковні підвалини. На тій руїні заповзялися та збудували новий клуб, який спочатку збирав «п’яні» дискотеки, а невдовзі зовсім занепав.
На Святому місці і місці невинних дитячих забав постала пустка, в душах поглибилась духовна порожнеча з вираз-ками п’янства, лихослів’я, нудьгування...
І лише в свідомості стоїть «гора високая», з якої відкриваються пройняті сонцем пойменні луки, залиті «прибутною» водою аж ген-ген за Десну. З осердя колишнього пагорба з-під землі ніби проростає Божий білостінний храм з позолоченими банями і благовістить щемним передзвоном... — це дивне диво аж тепер, наприкінці життя, часто являється моїм мало зрячим очам. І слава Богу, що хоч тепер!

До 155 – річчя Софії Русової

Галина ДАЦЮК, голова жіночого центру «Спадщина», викладач Національного університету ім. Т. Шевченка
НАШ ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ

…Вересневого дня, через сімдесят літ забуття, Софія Русова поверталася в Україну. Рідна Олешня, що вже встигла загубити в пам’яті її ім’я, раптом велелюдно кинулася навстріч. Виявилося, що земляки не забули ні щедрого пана Ліндфорса, ні його родину, ні їхні добрі справи. Вдивляючись з майдану в обличчя панських нащадків, село намагалося зрозуміти, що ж рухало цими людьми, які подолали тисячі кілометрів ради зустрічі на чернігівській землі. Немолоді і трохи невеселі гості ж, у свою чергу, споглядали рідне обійстя, ліс, сад, каплицю і теж намагалися збагнути олешнян, яких так любила бабця Софія.
Ми ж намагалися впізнати у людях, що приїхали в Україну — внуках і праонуках Софії, ті дорогі риси обличчя, вчинки, думки, що споріднювали з великою жінкою. Ми – це представниці жіночого центру «Спадщина» — громадської організації, яка власне й ініціювала вшанування 135-літнього ювілею Софії Русової й організувала приїзд гостей з Філядельфії (США), Канади, Чехії. Серед них – онуки Ніна Михалевич та Олександер Ліндфорс, правнуки Ольга Рудакевич та Леся Михалевич, праправнука Софійка, онучаті племінники Андрій та Наталя Ждановичі. В числі активного жіноцтва, яке долучилося до проведення урочистостей, конференції в Національному університеті імені Тараса Шевченка, зустрічі у музеї Видатних діячів української культури – Надія Самуляк, Олена Суслова, Роксана Скорульська, Олена Замостян…Світлою птахою літала у велелюдній юрбі з фотоапаратом Леся Падун-Лук’янова. Згодом вона та ще фотокореспондент з місцевої газети залишать для історії чорно-білі світлини, які вже сьогодні є унікальним свідченням першого свята в Олешні. Невтомно й молодечо бігали вулицями села, долучившись до громадської справи, літні народні художники Михайло та Григорій Денисенки, що облаштували пам’ятний знак на колишньому обійсті. Розгойдував дзвони пам’яті вчитель історії Володимир Єрмак.
Так 1991 рік дугою звів понад Україною Софіїн день. Ми відчули, що не вміємо свого не цуратися, рівно ж як і чужого научатися. Ми зрозуміли, що не знаємо України, її імен. Ми відчули, як потрібна була нам така жінка, такий ідеал для утвердження нашої ідентичности і нашої незалежности. Цей день відкривав нам особистість світового значення, життя, не поціноване й відкинуте з обігу освітньої традиції України на цілу епоху. Десь присоромлено зупинилися, задумалися і водночас пораділи, що маємо Софію. І таки подякували, що Господь дав Україні мудрі Її настанови.
«Велика сила притягання благородних душ є в Україні!», — зауважить син Юрій Русов.
Щоб відкрити благородну душу Софії нашим дітям, цю постать належало відкрити нам. Пізнати її життя – не українки за походженням — і подивуватися, як може чужинка перейнятися національною справою і наскільки відносне поняття рафінованого «корінного» патріотизму. Взагалі Софіїне життя руйнувало усталені і зформовані поняття про життя жінки, його вартість, призначення, його принципи і можливості. З її ім’ям ми довідалися про невтомну працю «буржуазних націоналістів», про велике життя нашої діяспори, про те, як можна любити Україну і як можна дбати про неї, будучи за межами рідної землі.
«Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміґрації, ні персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енерґії в боротьбі за український ідеал, і навпаки, часто «щось» додавало їй якоїсь нової сили для громадської і політичної праці», — писав у спогадах її син Юрій Русов.
Вона стала однією з най-діяльніших дочок України.
Софія Русова — особистість, що відкрила нам інший світ, інше життя, іншу свідомість, національно зорієнтовану на служіння: Україні, громадській справі, освіті, рідній мові. Ми виростали з Софією. Мудрішали з нею, зміцнювалися, утверджували інший спосіб життя й інший погляд на людське щастя. Щастя, яке виключає людський еґоїзм. «Чи можу я так еґоїстично розпоряджатися своїм життям. Чи маю право?» — запитувала себе п’ятнадцятилітня випускниця гімназії, вирішуючи відректись від улюбленої музики на користь освіти, бо освіти потребувала неписьменна Україна.
Ми збагнули, що Софія Русова була активною учасницею найактуальніших подій культурного простору України в умовах царської заборони і переслідувань наприкінці ХІХ століття. Феномен «Старої громади», перший український дитячий садок, перша українська опера Миколи Лисенка «Різдвяна ніч», перша дитяча опера «Коза-дереза». І перший позацензурний «Кобзар», виданий з чоловіком у Празі. Інколи просто дошкуляє несправедливість, коли згадується Олександер Русов як видавець і «забувається» Софія, двадцятилітня його дружина, яка здійснювала упорядкування, коректуру і ділила з чоловіком усі тривоги переправлення в Україну щойно видрукуваних двох томів «Кобзаря». Вони не прагнули першости, вони просто йшли першими за покликом обов’язку. Вони втратили у Празі першу донечку – Людмилу, але й у горі: «Обов’язок – понад усе!».
Софія Русова — це присутність свободи в житті кожної людини, яка хоч раз доторкнулася до її постаті. Все педагогічне життя вона стверджувала, що над дитиною має панувати тільки дисципліна любови і ласки, а не примушування. Волевиявлення, бажання, а не вчинки з примусу мають керувати дитиною. Пошану до свободи особистости і несприйняття насильства над людською гідністю виплекала вона в собі як найголовнішу чесноту педагога. Ще будучи восьмилітньою дівчинкою, Софійка пережила одне з найсвітліших вражень дитинства — звільнення селян від кріпацтва. Одного вечора вона відчула незвичайно піднесений настрій у хаті, побачила празниковий стіл і почула, як татко Федір Ліндфорс, якого обрали «за мирового посередника» піднесено розмовляє з селянами про волю, і яке то свято для селян! Вона на все життя залишила в душі той спомин, як і віру, що у селянстві залишається правдива українська душа. Вона цінувала волю. Вона завше підтримувала народи, що прагнуть свободи, будь то младочехи чи поневолені народи Росії. І відчувши гнітючу несвободу у більшовицькій Україні, де вже почало запроваджуватися новітнє комуністичне кріпацтво, вирішує залишити цю країну смутку.
А скільки до того дитячих садків і позашкільних курсів вона відкрила, написала підручників, праць! «Скільки вийшло з-під її керування досвідчених фребелічок, виховательок, що вкладали далі в дитячі душі любов і відданість до Батьківщини!», — напише з захопленням син. І пригадає, як у 1942 році марно шукатиме могили батька Олександра Русова та діда — теж Олександра Русова. «Червоні москалі знищили могили моїх дідів і батька, але не знищили того, що посіяла моя мати…До мене не раз приходили вже підстаркуваті вчительки, керівниці дитячих садків, і показували, оглядаючись, за звичкою, на двері й вікна, пожовклі… фотографії. «Це група наших фребелічок, які закінчили у вашої матері навчання. Гляньте, я сиджу третя поруч з С.Русовою…»
Оглядаючись сьогодні довкола, відчуваємо ті самі проблеми, що стояли перед освітою України сто літ тому. Скільки сьогодні маємо патріоток-фребелічок, що могли б навчити дитину відданости й патріотизму? Небагато! Але маємо Софію як виховний Ідеал. Маємо особистість як приклад. Часом, коли огортає малодушність, подумаймо про неї. Про її втрати і невлаштований побут, про неприпустимі умови, в яких народжувалися її діти, про ув’язнення і переслідування. Про вибір, який вона зробила, про невтомність, з якою жила задля України, про гідність, якої не втрачала за жодних обставин.
«Я заробляла на своїх діток цілий день, бігаючи по лекціях. Але вечори цілком віддавала політичній справі. Майже щодня збиралися в нас народовольці, обмірковували справи повстань».
В житті вона зустріла прекрасного друга й однодумця, коханого й відданого чоловіка Олександра Русова, якого переслідували за «посягання на цілісність Російської імперії», з чого від дотепно кепкував, кажучи, що «на це не відважуються навіть сусідські імператори, які розпоряджаються величезними арміями, а мені приписується ця сміливість…». Їх розлучали не раз. Російський уряд заборонив Софії жити в Петербурзі, Олександру не дозволили їхати до України. Обурений Русов писав до Синоду скаргу, що уряд не сміє розлучати чоловіка з жінкою, бо шлюби благословляються Небом.
Наступ більшовизму. Холодна еміґрація, замерзлий Збруч. «Усі свої сили віддати на визволення твого народу». І до останнього подиху праця для України. В одному з листів до Юрія 80-літня Софія напише: «Юра, любий, чи ти мене розумієш? Не честолюбіє, не легкодухість керують мною, а бажання завше прикласти мої сили на маленьку користь Україні. Так пригадую, як твій батько посилав мене на усякі з’їзди…»
За двадцять років незалежности Софія таки наблизилася до нас. З «Букварем» зайшла до дитячих садочків, таких, як київський школа-садок імені Софії Русової (директорка Людмила Синекоп), до дітей, які вчаться палко промовляти сьогодні рідне слово. Вона мудрістю озвалася зі сторінок виданих й перевиданих педагогічних праць. Вона має сьогодні тисячі прихильників концепції національного виховання.
Але найголовніше, вона залишається виховним Ідеалом для педагогів, вихователів дитячих садочків, які хочуть сьогодні зростити наших дітей свідомими, високо моральними громадянами. Чи легко було Софії? Але чи нарікала коли-небудь вона на долю?
«Спасибі нашому громадянству. Воно гідно відсвяткувало у Львові 80-ліття Софії Русової 1936 року. 363 організації склали пошану її сивому волоссю, чим зворушили до сліз прибулу до Львова ювілянтку. Сама вона, хоч в такім поважнім віці, виголосила палку промову, закликаючи до боротьби за Україну», — напише син Юрій у слові про матір.
…Софіїному дню стільки ж літ, скільки нашій незалежності – двадцять. У цьому році минає 155 років від дня народження Софії Русової. Чи належно ми пошануємо це ім’я? І що означатиме наша шана?
Напевно, найважливіша для Софії пам’ять – пам’ять чину. Вона має оприлюднитися у постійному плеканні рідного ґрунту, слова, традиції, історії. «Учитель, який передає дитині тільки знання – це ремісник». «Держава, яка мовчки дозволяє, або прямо допомагає нав’язувати дітям іншу мову навчання, є несправедливою і аморальною…»
Найбільшою радістю для Софії були б педагоги й вихователі, що поділяли б її мудрі настанови й принципи. Від таких людей найбільша користь Україні і її дітям.
А сьогодні ми повторимо за Русовою настанову, висловлену у «Виховних ідеях Сковороди»: «Панівним добрим почуттям у душі людини має бути вдячність». «Сину, — говорить батько Еродію, — сину мій! Гей, учися самої вдячности. Вчися, сидячи вдома, літаючи в дорозі, засинаючи і прокидаючись. Хай буде вона тобі найсолодшим і вечірнім, і раннім, і обіднім шматком».
Дякуємо Вересню, що відкрив нам Софію. Дякуємо тим людям, для яких сьогодні світить її Ідеал. І тим, для яких вже відсвітив, як для Ніни Михалевич, Лесі Падун-Лук’янової, Оленки Замостян, Наталі Жданович, Олександра Ліндфорса, Григорія і Михайла Денисенків, Андрія Лівня. Вони були з нами у той вересень. І залишаються сьогодні. А над нами — Софіїне життя, яке сьогодні триває у її настановах, житті її родини.
«А ви працюйте, працюйте й не сваріться», — заповідала Софія Русова. Нам заповідала.

Євген СВЕРСТЮК
Світло Михайлини Коцюбинської

Українська культурна громадськість прощалася 11 січня 2011 року з Михайлиною Хомівною Коцюбинською, промінентною особистістю серед української творчої інтеліґенції ще від 60-х років, учасницею національного опору, членом Українського ПЕН-клубу, лавреаткою Державної Преміїім. Т. Шевченка, а також премій Василя Стуса, Олени Теліги, Антоновичів.
Коли умирає людина, відома і шанована в народі, людина, яка животворила дух і вселяла відвагу, ми дякуємо Богові, що такі люди з нами жили й залишили нам Ім’я.
Михайлина Коцюбинська міцно трималася за гілку Дерева життя. Гілка зламалася. Наша Михайлина відійшла на перший день Різдва 2011 року. Три вірні сестри, три хранительки вогнища – Алла Горська, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська. Такі різні, як Віра, Надія, Любов. І такі єдині біля вогнища Батьківщини. І Вони вже на тому березі моляться за нас.
Михайлина Коцюбинська прийшла в середовище шістдесятників немовби з Острова Культури. Закорінене варварство «класової боротьби» тоді було трішки освітлене проблиском свободи. У відлигу проскакували паростки. Жінка з Острова Культури була потрібна, як бальзам на рани. Вона народилася у Вінниці, в тій самій кімнаті, де народився Михайло Коцюбинський, де потім створено музей.. Захист і чар ВЕЛИКОГО ІМЕНІ, музей і сад, материна пісня, тепличні умови старого дому…
Збереглася фотографія: високий завідувач музею і садівник Хома Михайлович Коцюбинський з дівчинкою. Вона стоїть поміж квітів поруч і досягає йому колін. Але видно, що то вже характер. І дух роду, лагідний і незламний.
Той характер виявився особливо через 30 років, коли треба було обирати свою долю – або ту, куди «партія веде», або нонконформізм і правду, за яку переслідують. Михайлина обрала дорогу совісливих і сміливих, громадян, тих, що не приймали офіційної ідеології, а отже і її вчорашніх вартостей. Талановитих і безкомпромісних вона запросила до своєї господи, устаткованої в тичининському стилі:
«Еллади карта, Коцюбинський,
На етажерці лебідь —
Ото і вся моя кімната.
Заходьте коли-небудь».
Тоді з’явилися перші проблиски солідарности ідеалістів.
І не було сили, яка її могла б схитнути чи зламати. Виявилося, та тонка верства культури, як непробивний панцир, відпорна до ударів. За 30 років опору той панцир у шрамах, ум’ятинах та подряпинах, а вцілів. І багато людей переконалося, яке то диво – ДУХОВНА СИЛА ОСОБИ.
Погрози, обшуки, репресії, перекривання кисню. На допити в КГБ Михайлину викликав майор Кольчик, давній знайомий: колись в університетські роки їхні портрети висіли на дошці пошани поряд — на букву «К»…
Навколо Михайлини Коцюбинської утворювалося життєдайне середовище і у третій період її життя – ТВОРЧИЙ.
Вільна творчість для неї стала можливою вже в роки свободи. Тут почалася праця на повну силу і більш-менш нормальне життя.
У Михайлини Коцюбинської завжди було «добірне товариство». В дитячі роки — письменники Тичина, Яновський, Рильський… В 60-ті роки вона знов потрапила в «добірне товариство» — Світличний, Симоненко, Стус… А в умовах Незалежности вона вже сама добирала товариство, куди входили насамперед загиблі друзі. Відомо, що присутність тих, що принесли своє життя в офіру, дуже часто відчувається гостріше, ніж живих, і вплив їхній на життя дуже великий.
Михайлина часто цитувала Василя Стуса, говорила його словами, дихала його поезією. Рідко поетові трапляються такі поціновувачі й інтерпретатори.
Людина великої внутрішньої дисципліни і вимогливости, вона впорядкувала і видала свої твори — «Мої обрії» у 2 книжках (2004), книгу роздумів про епістолярну творчість в українській літературі — «Листи і Люди» (2009) і книгу спогадів про своє оточення і рід. Майбутні дослідники напишуть і про її величезну працю як упорядника, редактора численних книг.
Протягом півстоліття вона була живим нервом репресованої нації, і вся її праця диктувалася прагненням утвердити спокійну об’єктивність і культуру на місце кон’юнктури. Вона цінувала в українській культурі прояви гідности і шляхетности, усе справжнє, варте любови і шани. При тому уникала всіляких сантиментів, самозвеличувань і вихвалянь. Патріотизм Коцюбинської спокійний і глибокий, без деклярацій.
Вона зберігала ватру шістдесятників. Опрацювання і оцінювання спадщини – то величезна робота, яку могла здолати людина великої культури і незвичайної працьовитости, не кажучи про любов і відданість.
На непочатій ниві дослідження епістолярної творчости та мемуаристики Михайлина Коцюбинська зробила першу оранку.
А все ж таки, головним в останнє десятиріччя було світіння її імені, приявність її Особистости в культурному житті України.
Про цвітіння ОСОБИ, про значення Особистости і вплив її на оточення ми мало говоримо. Зате дуже відчуваємо ту особу, що в першому ряду уважно вас слухає. Вона творить погодууже своєю присутністю. А ще коли скаже добре слово і усмішкою приголубить, то це вже щастя.
Не бурхливі оплески нам важливі, вони пролетять як вітер… Не скупі на слово «рицарі», які десь за чаєм схвально посміхнуться. Нам важливі ті особи, які животворять і розширюють простір культури. Та культурна верства, що світить і непомітно згоряє. Адже то була та особа, яку любив Павло Тичина, шанував Олександер Білецький, з якою приятелював Василь Стус… У ній сходяться промені нашого часу.
Про це будуть писати її учні, бо в житті і в служінні — за всяких умов — було багато учительного, доброго, що віддячиться сторицею.
Схиляюся в молитві і останньому поклоні.

Лавреати премії ім. Василя Стуса 2011 р.

Тільки й людей на селі, що Василі!
Василь ОВСІЄНКО

Як і щороку, в Київському міському Будинку Вчителя (Центральна Рада) 14 січня відбулося Свято Різдвяних Василів. Адже саме на Різдво Христове 1938 року прийшов у світ Василь Стус, 1901 року – Василь Чумак, 8 січня 1935 року – Василь Симоненко, 12 січня 1894 року – Василь Еллан-Блакитний. Це тільки поети... А скількома Василями багата Україна в інших галузях! Недарма в цей день можна й пожартувати: «Тільки й людей на селі, що Василі». Стус якось сказав був, що ледве чи не кожна четверта українська мати називала свого сина Василем, і в цьому проявлявся підсвідомий потяг українського народу до власної державности, адже у старогрецькій мові, звідки до нас прийшло це ім’я, воно звучало як Базилеос – «цар», «царський», «володар».
Головна подія на цьому святі – вручення премій імені Василя Стуса новим лавреатам, яку вручив екс-президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу п. Євген Сверстюк.
Цю премію 1989 року заснувала Українська Асоціяція Незалежної Творчої Інтеліґенції. Присуджується вона творчим людям за талант і хоробрість – літераторам, митцям, ученим, публіцистам, які своєю творчою працею і громадянською поставою тримають принципи, викладені в Декларації УАНТІ, мають видатні успіхи у своїй галузі і посідають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі. Тобто люди Стусового духу й цілеспрямованости, які самовіддано і безкорисливо служать Батьківщині, горять і світяться.
Варто нагадати, що першими лавреатами цієї особливої своїм духом премії стали художник Опанас Заливаха, літературний критик Іван Світличний та режисер Львівського молодіжного театру Володимир Кульчинський, Михайлина Коцюбинська, Сергій Мороз, Ігор Жук, Ольга Богомолець, Раїса Лиша, Анна-Галя Горбач, Ігор Калинець, Надія Світлична… Усього понад 60 осіб і колективів.
Цього року лавреатом цієї ніким ще не скомпрометованої премії стала відома просвітянка і видавець із Броварів Марія Овдієнко. З юних літ вона була причетна до друкування літератури самвидаву, через що її не допустили до вищої школи в Київі. Мусила вступити до Одеського університету, але й звідти виключили погромного 1972 року зокрема, за те, що влаштувала вечір Василя Симоненка. Тяжко працювала на будівництві, з труднощами закінчила вечірнє відділення Київського університету, 10 років учителювала в Броварській школі № 3, організувала там Малу академію народних мистецтв. 1989 року заснувала в Броварях Товариство української мови, завідувала освітнім відділом всеукраїнського ТУМу, два роки працювала заступником начальника управління освіти Київщини. Коли ж 1994 року за впровадження проґресивних патріотичних освітніх проєктів М.Овдієнко звільнили з цієї посади, вона розпочала зовсім нову для себе справу — видавничу. Зареєстроване 1997 року видавництво «Українська ідея» має у своєму доробку понад 130 книжок. Це збірники творів місцевих авторів, краєзнавча література, книжки про історію міст і сіл – вони користуються величезною популярністю, бо збуджують інтерес до рідного краю. Якби кожне містечко, кожне село мало таку книжку, сказала на презентації п. Марія, то люди почувалися б твердо на своїх землі. Кілька видань витримали книжки лавреатки премії ім. В.Стуса Галини Могильницької з Одеси, спрямовані проти засилля Московського патріярхату в Україні: «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія», «Хроніка великого ошуканства». А нині п. Марія представила нову третю книжку — «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства».
Літературознавець, лавреат премії ім. В. Стуса Елеонора Соловей представила журналістку газети «Україна молода» Ярославу Музиченко, яка «не загладжує, а увиразнює проблеми», має виразну громадянську позицію. «Мої герої, — сказала сама п. Ярослава, — це хороші люди, яких я люблю». Вона вміє знаходити їх, знає, до кого звернутися і як розпитати. Слово її виважене, відповідальне, зріле, але й сміливе. Таку журналістику не можуть іґнорувати навіть відверті недоброзичливці.
Леся Матвійчук, теж лауреат стусівської премії, представила рок-гурт «САД» у складі: Сергій Решетник — гітара, акустична гітара, вокал; Андрій Дроздов — бас-гітара, клавіші, вокал; Павло Зубков — барабани; Вячеслав Ільїн — бек-вокал, директор гурту; Володимир Умаров — звукорежисура; Олена Довгаль — фоторепортер; Оксана Лагутєєва — менеджмент, веб-дизайн.
Гурт «САД» виник у вересні 1982 року в Дніпропетровську. Він обслуговував культурні заходи, вечори відпочинку молоді, домагався професійного статусу. Та чиновники від культури всіляко перешкоджали його діяльності. Бажання творити вільно змусило учасників гурту влітку 1985 року відверто заявити про себе як прихильників рок-музики. Це фактично означало свідомо зануритися в underground, тобто в напівлеґальний спосіб життя в умовах режимного міста та ризикувати бути позбавленими волі за «дармоїдство».
Дворічна самоізоляція змінилася періодом активної суспільно-музичної діяльности гурту. «САД» бере участь в спробі створити в Дніпропетровську міський рок-клуб та обласну рок-асоціяцію, бере участь в рок-фестивалях, виступає з благодійними концертами. Гурт став широко відомим, посипалися пропозиції з різних обласних філармоній неосяжного СРСР, що відчиняло шлях до зоряної совєтської естради... Але совєтська бюрократична машина перекрила той шлях, приневоливши «САД» до «голодної свободи».
З грудня 1994 року гурт «САД» є незалежним професійним музичним колективом (ТОВ «Група САД»). З 1997 р., переїхавши до Київа, гурт продовжує боротьбу за право на вільну творчість. За фактичної відсутности шоу-бізнесу в Україні, гурт випустив 2001 року альбом «ТРАНСМУТАТОР»; 2004 року – «ДОЛЕ, ДЕ ТИ?! АКУСТИКА»; 2006 – «Дворовая песня»; 2007 року – подвійний альбом «ДОЛЕ, ДЕ ТИ?!» на вірші Т. Шевченка. У своїй творчості учасники гурту дотримуються напрямку HARD-ROCK та прагнуть наслідувати його найкращі традиції. Композиції виконуються українською та російською мовами, як на власні тексти, так і на твори Д.Андрєєва, К.Бальмонта, Шарля Бодлера, М.Волошина, Генрі Лонґфело, А. Нуваса, Мігеля де Унамуно, Лесі Українки, Т. Шевченка та інших. Щороку вони влаштовують прощу в Канів до Тараса.
Увінчав Свято вертеп під орудою знаменитого кобзаря Тараса Компаніченка.

проф. Елеонора СОЛОВЕЙ
ІМ’Я У ГРОМАДЯНСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ

Посеред гіркої печалі прощання з Михайлиною Коцюбинською раптом зринула, — достоту як знак того, що життя триває, — добра новина: на премію імені Стуса цьогоріч номіновано Ярославу Музиченко. Як давня читачка газети «Україна молода», я добре знаю це ім’я. Не знаю, чи в «Україні молодій» є така статистика, але якби там складали рейтинґ їхніх журналістів і відстежували, чиї статті найбільше передруковують та цитують, то однією з перших напевно мала би бути Ярослава Музиченко. Вона бажаний гість на авторитетних порталах громадянської журналістики, тому що вона – взірець журналіста з чіткою громадянською позицією. Вона не боїться гострих і «незручних» проблем, безпомильно знаходить «больові точки» сучасности. Аналітична, уважна, доскіплива, вдумлива. А це дуже важливі й коштовні якості сьогодні, коли чимала частина спектру нашої журналістики має виразно жовте забарвлення, коли комерційний дух проймає все і домінує скрізь, а верхоглядство й некомпетентність уже навіть не конче приховувати. Восени 2009 р. як голос громадянського сумління прозвучала стаття Ярослави «Засудили за Биківню» – про офіційний осуд незаконних розкопок на території національного заповідника «Биківнянські могили» під орудою нашого, сказати б, «національного антигероя» Дмитра Табачника. Історична тема в доробку Ярослави Музиченко посідає важливе місце. Чи треба казати, як це важливо тепер, коли ми нарешті так багато незнаного раніше взнали, але ще такий великий перед нами масив невідомого! І коли нашу історію знову й знову намагаються переписати комусь на догоду… Хотіла б у цьому зв’язку назвати бодай одну-дві статті Ярослави: наприклад, «Червона сокира», де в облудних описах «бандерівських звірств» авторка прозорливо відчитує світогляд і практику совєтських каральних органів. Або «Дві барви єдности» – стаття до роковин УГВР (Української Головної Визвольної Ради). Вільна від комплексу всезнайства та безпомильности, Ярослава виявляє вміння знаходити добрих співрозмовників, експертів, авторитетних фахівців, думки яких вона не просто «транслює», а якнайкраще презентує читацькій авдиторії, аби в тієї авдиторії бодай трохи вияснювалося в голові й відкривалися очі, аби нами не маніпулювали з такою зухвалою безсоромністю. Нещодавно серед її гостей був, приміром, відомий історик, доктор політології Владислав Гриневич, ішлося про «політику пам’яті» стосовно Другої світової війни і нові політичні спекуляції щодо участи України у перемозі над нацизмом.
Не просто запам’яталася, а запала в душу розповідь Ярослави про її поїздку на Соловки. Щороку «Меморіял» організує таке паломництво, і щоразу хтось потім про це пише, а проте наступні оповіді не затьмарили тієї, бо в ній була неповторність особистого доторку до теми, бо сама тема для авторки глибоко особиста. Мені імпонує самий стиль цієї журналістки: вироблений, відповідальний, ощадливий і точний.
Ярославу вирізняє прекрасне вміння знаходити в нашій історії справжніх героїв, виправляти ту гірку несправедливість, що багатьох ми досі не знаємо й не віддаємо їм належну шану. Такою була свого часу її розповідь про січового стрільця Олену Степанів-Дашкевич (УМ від 7. ХІІ 2006). Добре було б, аби з таких розповідей колись склалася книжка! До слова – Ярослава є одним із співавторів книжки «Українські символи», що існує також і в форматі аудіокниги. Це вельми цінний науково-популярний нарис про систему символічного відображення світу в нашій національній культурі. І втішне свідчення того, що минув, нарешті, час аматорства в цій царині, що й популярне видання на таку тему мусить мати міцне й надійне підґрунтя. Народознавча тематика також посідає в доробку Ярослави Музиченко важливе місце: прегарний розділ про Великдень у електронній «Веселій абетці» – її пера; вона ж є упорядником книжки «Великдень», що вийшла у видавництві «Свічадо». Всі тематичні пріоритети цієї авторки логічно пов’язані між собою: питання релігії, віри, нашої болючої міжконфесійної безвиході – це також її тема. На сьогодні в тому, що пише Ярослава Музиченко виразно й обнадійливо відчуваються як зрілість, так і прекрасний потенціял. Коли відзначалося десятиліття премії імені Василя Стуса, стало особливо очевидно, що лавреати цієї премії вже становлять якесь таке особливе братство чи «орден», що належати до нього – велика честь і велика відповідальність. Тішуся з того, що нині до цього братства долучається Ярослава Музиченко.

Молитва за Україну

Боже, почуй нас!
Змилуйсь над нами.
Силу нам дай —
Не бути рабами!
Згоду посій
І збери воєдино,
Що Ти поєднаєш —
Не розлучить людина.

Боже, збуди нас
Од сну і марноти,
І всіх прилучи —
До святої роботи.
Дай нам сьогодні
Волю й терпіння,
У дні непровидні —
Пошли нам спасіння.

Христе ласкавий,
У Бозі воскреслий,
Духу Правди і Світла,
Отче Небесний —
Пошли нам прощення
За кривди і сірість.
Очисти нам душі,
Утверди у Вірі.

Архиєпископ Ігор Ісіченко
ПІДСТУПИ «РУССКОГО МІРА»

Цими днями російський консул у Харкові оголосив про відкриття в кількох школах области кабінетів «русского міра» — очевидно, аби через ті кабінети, ніби через фантастичні «зоряні ворота», наші діти починали подорож у незнайомий простір відновлюваної імперії з «неозорим Сибіром» і загальною переляканою мовчанкою. Ідеологічна диверсія? Так, звичайно. Але вільними чи невільними учасниками цієї диверсії можуть стати й наші православні парафії, котрі чужинцям також дуже кортить перетворити на «кабінети русского міра».
Ось, скажімо, прикарпатська парафіяльна газета «Світ духовности» (ч. 2 — 126 за лютий 2011 р.) повідомляє читачам, що новий стиль «прийшов до нас із безбожницькою радянською владою», доти ж у нас (в Україні? — А.І.) світський календар був старостильним. І взагалі, пише газета, посилаючись на невідомих учених, юліянський стиль набагато точніший, простіший і зручніший за григоріянський… При цьому вона забуває, що з 1923 р. більшість православних Церков, у тому числі Вселенський Патріярхат, перейшла на григоріянський стиль, а в Україні як частині Речі Посполитої світський календар був «новостильним» уже з 1586 р. Та й в Австро-Угорській імперії, Чехо-Словаччині, Польщі послугувалися новим календарем. Зрештою, ще до окупації України росіянами Центральна Рада провела календарну реформу: день 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня.
Зрозуміло, що газета скористалася перекладом якогось російського консерватора. Але разом із тим вона некритично прийняла й властивий чужій ментальності стиль мислення – категоричний і безапеляційний, побудований на ідеї власної винятковости. Окрім того, українському читачеві нав’язується стереотип відчужености від Европи й інтеґрованости в інший цивілізаційний простір. Відтак же православна газета з Коломийщини мимоволі стає форпостом «русского міра», побудованого на ідеї гуртування всього православного світу під владою останнього на землі Вавилону.

Побачив світ, з благословіння Владики Адама, вже традиційно очікуваний ЦЕРКОВНИЙ КАЛЕНДАР. 2011 рік. — Видання Перемисько-Новосанчівської православної єпархії, Польща.

Окрім власне календарних даних про свята, дні пам’яті святих і різних вказівок до провадження духовного життя впродовж року, в календарі вміщено цікаві дослідження з питань історії. сакрального мистецтва та культури. Особливо привертає увагу ґрунтовна праця проф.. Василя Пуцка «Мистецьке оздоблення української сакральної книги в ХII – ХVI ст.» та його розвідка «Мистецькі втрати України ХХ ст. церковні й музейні»; «Репліки другої половини ХVIII ст. з Перемиської чудотворної ікони Святого Миколая» Володимира Олександровича; «Українські православні пастирські курси вояків Армії УНР у Каліші» Олександра Колянчука; «Споконвічна модель джерела, дорога історії і літератури Козацького краю. До Шевченкового трактування України — Козаччини» Романа Галана; «Реформа східного візантійського чернецтва в Уніятській Церкві» о. проф.. Мар’яна Бендзи, а також розповіді про релігійно-культурні події парафії: чудо мироточіння ікони Божої Матері «Скоропослушниця» в Тересполі; прощу Молодіжного Братства Новосанчівського деканату до православних святинь у Сербії та інші.
Календар щедро ілюстрований світлинами та репродукціями творів.
Редакція щиро дякує Владиці Адаму і громаді за надісланий примірник цієї змістовної книги та має намір познайомити наших читачів з вибраними уривками деяких публікацій, важливих у плині сучасного українського життя.

Сліди Євгенії Лещук

В кінці грудня 2010 у Львові померла Євгенія Лещук, співачка повстанської Волині, поетка, лавреатка премії ім. Василя Стуса, будителька духу і національної свідомости серед збайдужілих.
Про неї треба згадувати не просто у зв’язку з сороковинами. Такі постаті будителів залишаються в історії як вічний фермент, що оживає в поколіннях.
Передусім треба їй подякувати за оспівування рідного гнізда — в світі холодного відчуження людини від дому батьків і взагалі від п’ятої заповіді. Її щирість і вірна любов до отчого дому — це джерело сили її громадянського нерву і сили її поетичної пристрасти. Зважимося сказати — джерело її морального здоров’я і драматичного оптимізму, за яким стоїть така реальність, яка послужила б для багатьох наших сучасників джерелом плачів над своєю долею і нарікань, і скарг, і зневіри, і жури. Я думаю, на конкурсі одного вірша в Італії... зовсім не випадково виділили з-поміж багатьох її мініатюру про танок останнього листочка. Здається, у нас такого б не помітили, бо не дуже помітили навіть після міжнародного відзначення «Срібною трояндою».
А стоїцизм — це той діямант, на якому тримається поетичний світ і взагалі мікрокосмос людини XX століття, котра не розтратила духовних вартостей, винесених з епохи ще довоєнної, успадкованих від світу патріярхального, а надто дитинного, коли на нього дивитися посивілими очима людини XXI сторіччя.
Адже на проваллях історії людина так прискорено модернізувалася і пристосувалася до усереднених вартостей маси, що ні сантиментів, ні старих ідеалів уже не має де зберігати.
Євгенія Лещук, навпаки, на основі своїх дитячих переживань, пов’язаних з щорічним відвідуванням козацьких могил під Берестечком, відтворює дух козацької епохи і на пустирях біля р. Пляшевої бачить дух Богуна і тисячам людей розбурхує душі своєю піснею «Пошли нам, Боже, нині Богунів».
Її ентузіязм передається і людям з міністерства оборони, військові починають і собі думати про вшанування пам’яті Івана Богуна.
Значить, то не химера, а дух, що втілюється в нащадках, засвічених пристрасним словом, котре, виявляється, досі не вмирало.
Найцікавіше те, що містерія відбувається в XXI сторіччі, коли уже навіть школярів переконують, що література існує не для того, щоб впливати на життя. А от Євгенія Лещук піде в учнівську авдиторію і за одну годину спростує всі постмодерні побудови і вийде з тієї авдиторії в супроводі своїх прихильників.
Після цього починаєш задумуватися над критеріями поетичної вартости.
Якщо в картину епохи постмодернізму можна вмонтувати навіть старе колесо від чужого воза, то чому романтична поетка не може вмонтувати у свою збірку перо лелеки, знайдене на своєму подвір’ї, і сліди пам’яті про той закуток землі, де вона виросла? Тим більше, що її Млинець — то не місто, не село і навіть не географічна назва: це тільки хутір, заснований батьком і розораний після його відходу. Він існує лише в її пам’яті як вічне джерело і хата, від якої починалася земля.
Але то дуже важливо для людини — вибудувати свій світ і увічнити його в слові. Написати дуже суб’єктивну історію свого краю і наповнити її іменами і привидами, які тут жили і творили мікроклімат у згоді з духом часу. Потім розширити цей свій острів на цілу Волинь. Але Волинь також так вибудувати в своїй уяві, щоб там залишилися сліди і деякі реліквії Лесі Українки. Щоб відновити слід Северина Наливайка, але неодмінно увічнити під Берестечком слід Івана Богуна.
Чи є в цьому якась правда? Звичайно, є і правда факту, і правда історії. Полковник Богун під Берестечком 1651 року блискуче зіграв ролю полководця, для якого неможливого нема. Як же може його забути історія? Він є ще тією постаттю, з якою не може розминутися ні романіст, ні кінорежисер. Саме як образ козацького лицарства і вірности; прагне увічнити Богуна волинська поетка, на цей раз розгортаючи бурхливу діяльність національного маштабу, наскільки це може людина в чотирьох стінах. Крапля вижолоблює камінь не силою, а частим паданням.
Багаторічна битва Євгенії Лещук під Берестечком закінчилася не лише її інфарктом, але і повільним закладанням п’єдесталу Іванові Богунові. Адмірал флоту обіцяє корабель під назвою «Богун». Від повітряного флоту обіцяють літак «Богун». Готується поштова марка і срібна монета із зображенням Богуна.
Сіверська телестудія створила фільм «Іван Богун». Сіверські школярі упорядкували могилу національного героя.
Усі наукові і обласні бібліотеки мають від авторки поетофотоальбом «Вічність Івана Богуна».
Але чи не найважливіше — постійно отримують альбоми, книжки і фільми Євгенії Лещук інтернати для дітей-сиріт.
Крапля вижолоблює камінь там, де під лежачий камінь вода не тече. Усе життя Євгенія Лещук займалась висиланням книг поштою. Не надіючись на зруйновані мережі розповсюдження.
І тут постає питання про міру впливу поета на авдиторію.
Поети з прославленими іменами мають магію імені. А Євгенія Лещук має авдиторію, яка радіє, плаче, співає, повторюючи її просте і щире слово, яке для людей не є старомодним, а живим і сучасним.
Пасіонарність її особи розкидає маленькі перегородки, які для багатьох є незборимими.
Звичайно, в пасіонарності є доза наївности, якої наш світ не терпить. А якщо терпить, то з міною поблажливою. Кожен має свого читача. І треба шанувати читачів простих серцем, які чекають на слово свого поета.
Зрештою, треба шанувати і увагу іноземних авторів, які включають поезії Євгенії Лещук до своїх антологій. Так, італійський поет і критик Алессандро Вілла у презентації до її книжки «Срібна троянда» (українською та італійською мовами) пише: «Євгенія Лещук своїм ліризмом та мелодіями відкриває нам душу народу, яка проходить крізь неї, від минулого до теперішнього, яка є ще надією майбутнього... У своєму простому почутті вона автентична поетеса, оскільки бере на себе античний вантаж однієї — душу всієї людськости, голосом, розумом, трепетним серцем якої вона є. Її любов до рідної землі стає таким свідченням відродження, що перевищує межі однієї країни — України, щоб обійняти світ у постійному становленні...». У 2001 році за книжку «Срібна троянда» Євгенії Лещук присуджено премію Миру (Торонто). Звичайно усе це — світло України. І мости дружби часом сильніші за дипломатичні місії.
За фахом Єв-генія Лещук — медик, канд. мед. наук. Членство у СПУ, кількість виданих книжок, нагороди — усе це небагато додає до образу, чітко означеного кількома рядками листа з музею Л. Українки з Криму: «Ми не знаємо нікого з поетів України, хто б виявив протягом багатьох років стільки снаги і жертовности для підйому національного відродження Криму, як Євгенія Лещук. У ній відчувається дух Лесі Українки…».
Отже, ми від-значаємо пам’ять Євгенії Лещук як вічно живий вогник, один з тих досвітніх вогнів, що будять, підбадьорюють і не згасають.

Євген СВЕРСТЮК

Помолімося за Віру Ткаченко

5 лютого 2011 року відійшла від нас велика трудівниця на громадській ниві Віра Георгіївна Ткаченко, людина офірного громадського служіння і рідкісної відданости людям.
Пані Віра була добрим ангелом «Нашої віри». З власного почину листувалася з авторами й читачами, посилала газету у різні кінці України.
«Немає більшої любови, ніж у того, хто життя своє віддає за друзів своїх»
(Єванг. Йоана 15.13)

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671
Вартість передплати: 15.84 — на рік.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку