Архиєпископ Харківський і Полтавський ІГОР
Пастирське послання з нагоди початку ВЕЛИКОГО ПОСТУ

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Кожен із нас, захворівши, сподівається одержати від лікаря рецепт, випити пігулки або зробити операцію – і повернутися до здоров’я. Та як же часто замість переліку потрібних ліків ми чуємо від сумлінних медиків про необхідність змінити спосіб життя, звільнитися від шкідливих звичок, більше часу проводити на повітрі, давати тілу фізичні навантаження… І раптом виявляється, що саме ці елементарні поради виконати найважче.
Нерідко й до церкви ми звертаємося, як до терапевта, чекаючи на рецепт конкретних, видимих ліків на духовну недугу: особливої молитви, чудодійної води, мудрої поради отця-духовидця. Багатьох спокушають ефектні картини масових зцілень, часто демонстровані на відправах нетрадиційних культів. Дехто сподівається, що в церкві з ним відбудеться щось подібне й життєві проблеми назавжди його залишать. Натомість же чуються поради, здається, ніяк не пов’язані з актуальним станом недужої людини: повернутися до реґулярної молитви, примиритися з ближніми, пробачити кривдникам, навчитися шукати в Євангелії відповіді на свої життєві питання. А понад усе – пам’ятати про Христові слова: «Нехай вам станеться за вашою вірою!» (Мт. 9:29).
Та що вдіяти, коли віра слабка, коли ми не чуємо на молитві Божої відповіді, а церковне богослужіння лишає нас байдужими? Як здобути силу, що лунає в розпачливому голосі батька хворого хлопчика, зверненому до Ісуса: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мк. 9:24).
Великий піст впроваджує нас у перспективу духовного зцілення, пропонуючи цілковиту зміну способу життя. Церква заохочує нас полегшити харчування, відмовитися від гамірливих розваг, зайвих суперечок і непотрібних розмов, від алкоголю й нав’язуваних масовою культурою сексуальних узалежнень. Однак півтора місяці тілесної аскези були б лише наївною спробою втекти від сучасного світу, якби вони не мали ширшої перспективи: повернути нас у стан піднесеної тиші, в якій чутиметься голос Бога.
Тілесні обмеження постової пори – це тільки необхідні знаряддя для відновлення нами природної єдности з Творцем, втрата якої врешті-решт провокує всі наші духовні недуги й життєві кризи. Великий піст набуває сенсу, коли звільнений від випадкових захоплень, упереджень і образ простір нашого життя наповниться молитвою, коли ми відкриємо багатство й різноманітність форм нашого спілкування з Богом. За безмежно чуйного Помічника Господь посилає нам Єдинородного Сина, що у Своїх відкупительних стражданнях наближається до кожної людини, коли й вона переживає власну хресну дорогу.
Один із найбільших православних аскетів, прп. Іоан Ліствичник, зобразив наше духовне зростання сходами до неба. Великий піст є в певному сенсі саме такими сходами. Долаючи їх, ми входимо у величний ритм руху церковної спільноти до вічного Небесного Царства. Центральний момент цього руху – таїнственне єднання з Господом Ісусом Христом у причасті Його Найсвятіших Таїн. Ось мить, яка розкриває значення Великого посту. Ось мить, яка долає нашу самотність і виявляє Небесного Супутника, чий супровід дається кожному з нас. Хай же кожен гідно переживе цю унікальну мить і вийде з очищувальної дороги посту в пасхальну радість духовно оздоровленим і зміцнілим. Хай досвід Великого посту збагатить нас відчуттям повсякчасної присутности на нашій життєвій дорозі Божого Агнця, Котрий прийшов узяти на Себе наші недуги. Амінь.

Повернути пам’ять про хрещення Оскольдове
Сергій ШУМИЛО

За влучним висловом проф. М. Максимовича, без Оскольдового Хрещення у 860 р. не відбулося б на Русі і Володимирового Хрещення у 988 р., адже саме прийняття хрещення кн. Оскольдом приготувало ґрунт для початкового поширення християнства та подальшого хрещення св. кн. Ольги та її онука св. кн. Володимира Великого. Виходячи з цього, за ініціятивою проф. М. Максимовича у 1866 році з благословення Святішого Синоду у Російській імперії відзначався ювілей Тисячоліття першого Оскольдового Хрещення Руси.
Якщо відзначення такого ювілею було можливим колись у Російській імперії, то тим паче тепер у 2010 році в незалежній Україні ми не маємо права проминути 1150 років від часу походу кн. Оскольда на Константинополь та прийняття ним після цього християнства.
До цього ювілею мною підготовлено спеціяльний збірник, де вміщені та висвітлені різноманітні історичні свідоцтва як про хрещення Великого князя Київського Оскольда та прийняття ним у 882 р. від рук язичників мученицької смерти за відданість християнській вірі, так і факти вшанування в минулому князя Оскольда як християнського мученика.
Вважаю, що для відзначення цього величного ювілею в історії України на державному рівні порібно здійснити низку заходів, зокрема:
Звернутися до Президента України, Кабінету міністрів України, Верховної Ради України та Київської міської ради й міськдержадміністрації з відповідною пропозицією.
Провести у м. Київі міжнародню науково-церковну конференцію, присвячену цій річниці.
Відродити вшанування на церковному рівні пам’яті кн. Оскольда Київського (у св. хрещенні Миколая), як першого київського православного князя та мученика за віру Христову.
Встановити на честь означеної історичної події пам’ятний знак та пам’ятник кн. Оскольду у м. Київі;
Видати книгу (або серії книг).
Побудувати каплицю у м. Київі та інших містах в пам’ять про знаменну подію.
Звернутися до НБУ щодо виготовлення пам’ятної монети, присвяченої 1150-й річниці походу кн. Оскольда Київського на Константинополь та прийняття ним після цього християнства.

Патріярх ДИМИТРІЙ (Ярема)
Настав час вшанувати блаженного князя Аскольда

Подаю свої думки про актуальність і потребу канонізації блаженного князя Оскольда. Наша Церква має приступити до цієї справи.
Моє зацікавлення постаттю князя Оскольда почалося з того часу, коли я в 1958 році обстежував стінопис дерев’яної Свято-Юріївської церкви в місті Дрогобичі. На північній стіні тієї церкви намальований у кінці XVII століття акафіст Благовіщенню Пресвятої Богородиці, зображені там всі кондаки й ікоси цього іконографічного комплексу. Правда, тоді це зображення в більшості було заслонене великим кивотом з іконами та різьбленим оформленням, але перший кондак акафіста «Взбранній Воєводині» було видно. Саме це зображення найбільш мене зацікавило, і я у Львові поділився враженням з колишнім архиєпископом УАПЦ Йосипом Оксіюком, редактором «Православного вісника», а він заохотив мене написати для журналу статтю про іконографію акафістів.
Мене найбільше врадував факт, що кодак був проілюстрований моментом облоги Царгороду князем Оскольдом, коли патріярх Фотій доторкнувся Ризою Богоматері моря, яке раптом сколихнулося і загрозило потопленням човнів. Наші літописи подають одні дати походу князя Оскольда на Царгород, а чужі – інші. Немає ясности й у Татіщева. Але цей історик мав давню звістку про те, що князь Оскольд був називаний блаженним та що на могилі його боярин Ольма збудував церкву святого Миколи, а князь Олег її зруйнував.
Статтю про акафіст опубліковано аж у 1978 році, але й тоді я ще не зміг впорядкувати проблеми датування. Тільки праця історика М. Брайчевського, видана 1988 року, внесла повну ясність у події того часу. Деякі доповнення знаходимо в книзі «Очерки истории Русской Церкви» А. Карташева.
Згадаємо, що ще Татіщев назвав князя Оскольда мучеником. Він подає історію князя Оскольда за Йоакимівським літописом, але його датування невірне. Для нас важливе однак те, що за тим літописом Татіщев називає князя Оскольда блаженним.
А звістка про церкву святого Миколи на могилі князя дає суттєве доповнення й підтвердження, бо на могилах князів церков не будували, а тільки на могилах мучеників або святих людей.
Присвячення храму в честь святителя Миколи виразно говорить про хресне ім’я князя, першого хрестителя киян. Так і дрогобицька ілюстрація першого акафісного кондака говорить, що навіть у кінці XVII ст. (1692) православні в Галичині знали, до якої дії прив’язаний був додатковий перший кондак найвідомішого акафіста Благовіщенню.
Подібно й найдавніша ікона Покрову Пресвятої Богородиці (XII-XIII ст.), привезена в Київський Національний музей з Галичини, передає зображення Богородиці Влахернітиси в апсиді влахернського храму, а на тлі апсиди стоять, можливо, князь Оскольд і його воєводи, які були охрещені в Царгороді. Як видно, новий варіянт ікони Покрову, де зображують моління в час пошести в Царгороді, — в Галичині тоді ще не був поширений, хоч у Новгороді на іконах XIV-XV ст. ці дві події вже були змішані.
Саме Риза Богородиці (покров, мафорій), яка зберігалася в храмі на Влахернах, і якою святитель – патріярх Фотій вимолив чудо на морі, котре потривожило русичів Оскольда, - дала поштовх до охрещення князя та його воєвод, а згодом – хрещення киян, а також для постанови окремого святкування на честь саме Покрову, а не покладення Риз у Влахернах. Мабуть, важливим є й те, що в переддень Покрову святкує наша Церква пам’ять першого митрополита Київського Михаїла Сиріянина.
Загадкою залишається, що Богородиці Десятинна церква не зберегла точнішої вказівки, якому Богородичному празникові була присвячена. Можливо, що в той час, коли будували церкву, посвятили її Покрову, а коли затирали сліди пам’яти блаженного князя Оскольда, якого знищили Рюриковичі, пропущено й згадку про одну з перших церков у честь Покрову Богородиці, тому й залишилося тільки друге слово названня – Богородиці.
За Лаврентійським літописом вбивство Оскольда зв’язане з початком княжіння Олега, датується 6390 роком, тобто 882-м. Дати ці приблизні. Їх поправили пізніше історики за грецькими джерелами, де похід Оскольда датується 18 червня 860 року. Все ж Карташев датує також початок княжіння Олега 882 роком, і це досі є єдиною датою смерти князя Оскольда. Простежуючи події після 860 року, особливо відвідини Святим Кирилом Херсонесу у 861 році, бачимо, що святий Кирило-Костянтин та Оскольд були вже тоді близькими собі людьми, а патріярх Фотій явно їм симпатизував і допомагав. Бачачи великі старання слов’янських просвітителів Кирила і Методія, які жертвували для цієї праці усе своє життя, - можемо здогадуватися, що святі брати відчували споріднення не тільки з Македонією, але і з київськими русичами.
Цікава справа про тогочасну руську, тобто – київську писемність, фраґмент давнього літопису (може й Перемиського), збережений у хроніці Самуїла, дяка з Дубкова біля Пскова, говорить про нищення слідів візантійської місії в Моравії, Чехії та південній Польщі. «Многім літом миноувшим прийде Войтіх на Мораву, і в Чехи, і в Ляхи, разроуши віру правоую і грамотоу роуськую іспроверже, ікони пожьже, попи посіче, і іде в проруськоую землю, хотя і тамо сіє сотворити. Но тамо оубіен бисть Войтіх латинський пискоуп».. Отож якщо цей фраґмент дійсно давній, як потверджує польський історик Г. Ловмянський, то маємо в ньому свідчення, що лядяни й вісляни, хорватські племена, які опинилися в південній Польщі, мали грамоту «роусьскоую», а не мораво-слов’янську чи болгарьску. Переклади Євангелії та Псалтирі, які читав у Корсуні святий Кирило-Костянтин, були безсумнівно «роусьскими», чи, як тоді могли писати «роушськими» (напр., сербське місто Рас, а округа – ражська). Але то було письмо, яке користувалося грецькими буквами, а святий Кирило для Моравії придумав букви, які тепер називають «глаголицькими». Таке письмо, яке ми тепер називаємо «кирилицею», було, як видно, вже давніше у Київі. Переклади замовляв, мабуть, князь Оскольд, можливо за домовленістю з Кирилом, бо Кирило вже в початку 861 року дістається до Корсуня і там зустрічає русича з перекладами. Святі Кирило і Методій безсумнівно перекладали для Моравії й переписували глаголицькими буквами. Відомості щодо київських перекладів містять свідченння про близькі стосунки кн. Оскольда зі Святими братами і пієтику їх до князя.
Настав час канонізувати князя Оскольда за заслуги перед нашою Церквою, як рівноапостольного та благовірного мученика.

Владика був знавцем архітектури та церковного живопису, а також дослідником першопочатків християнства на теренах Руси-України, зокрема виявив невідомі раніше факти, пов’язані з постаттю князя Оскольда.
В ці дні ми відзначаємо 10-ті роковини відходу талановитого дослідника Патріярха Димитрія.

ЕПОХА ПРОБУДЖЕННЯ ВІРИ
Євген СВЕРСТЮК

(з Приводу публікації в «Дзеркалі тижня» за 13-19 лютого 2010 р.)

Над усім калейдоскопом змін від часу «перебудови» підіймається український феномен пробудження віри. Можна скептично поставитися до совєтської статистики перемоги атеїзму в країні, де люди не говорили правди про свої почуття і погляди. Можна сумніватися в коректності понять, коли ті самі вчорашні «атеїсти» назвали себе віруючими. Але численні факти засвідчують щирі релігійні пориви українців і неґативне ставлення до безбожних політиканів, які лицемірно вдають з себе порядних людей.
Набудовано багато церков різних віросповідань. Видано мільйони примірників Біблії. Оздоблено іконами майже усі транспортні засоби. Прийнято запрошувати священиків для освячення приміщень і всіх видів транспорту.
За усім тим також щось ховається. В око впадають часто прояви карикатурні, але з’являється щораз більше ревних священнослужителів і ревних парафіян.
В Україні засвітилися постаті патріярхів Мстислава, Димитрія, Любомира… Постаті достойні в очах народу. Нарешті, в Україні третій Президент — релігійна людина.
Хочеться звернути увагу на появу книжки Олександра Сугоняка «Покликання України», адресованої людям, що пов’язують відродження краю з відродженням віри серед молодих спадкоємців трап.
То ще одне з духовних прозрінь крізь товщу безбожного практицизму у бізнесовому і конфесійному облаченні. Але добре вже те, що маски називають своїми словами.
Ось, наприклад, в «Дзеркалі тижня» за 13 лютого з’явилася стаття «Епоха згаяних можливостей. Про головні помилки Президента, який йде з посади, у церковній сфері». Підписана ..Іоан Модзалевський, архиєпископ Уманський, УАПЦ».
Звичайно, то «орендована» стаття, оплачена автором. Але тут же і оцінено її: «Ворожіння на програмній гущі. Вектор Кесаря» К. Щоткіна.
Оцінка достатня — можна і не читати. Правда було б цікаво, якби знайшовся кореспондент та поїхав до Умані шукати єпархію Модзалевського. Ще цікавіше було б взяти у нього інтерв’ю і детальніше розпитати про «єпископат УАПЦ», що фігурує замість імені предстоятеля.
Але з нас досить зараз прочитати про ту «епоху» і задуматися над «згаяними можливостями».
Сміховинні арґументи проти Президента, який не зумів створити «єдиної помісної Церкви», наводять на глибщі роздуми. Зі статті не видно, в якого бога вірить «єпископ Уманський», про це і згадки нема. А тільки з посилань на інших видно, що він теж православний.
За стилем схоже, наче це написав «православний атеїст» типу П. Симоненка. З тексту видно, що він таки хоче під омофор Патріярха Варфоломія. Але ж Патріярх — не Чічіков, щоб збирати «єпархію» по 1 рублю за штуку! Патріярх Вселенський вперше за пів тисячоліття прибув на запрошення Президента в Україну, помолився в Софії, побачив українців, тільки серед них не було Модзалевського! То як же його об’єднати в «помісну»?
Навіть більшовики, великі майстри фікцій, об’єднували все-таки реальні колгоспи. І при цьому наголошували, що колгоспи самі об’єднуються, з власної волі. А Модзалевський думає, що він собі десь буде гуляти по рідній Москві, а тим часом Президент об’єднає його «єпископат» з УПЦ і УПЦ КП, а Вселенський Патріярх визнає усе це «канонічним»…
Тут ми підходимо до головної проблеми: Церква і народ. Якщо в народі є віра, то народ тяжить до того, «щоб усі були одно». Якщо ієрархи мають у серці Бога, то Бог їх єднає і нагадує щомиті, на чиїй ниві вони працюють, а «робітників мало»…
Якщо ж вони без Пастиря Доброго, то кожен пасеться, де йому зручніше, і ніхто їх не об’єднає. І в тому розумінні епоха після падіння комуністичного гніту є епохою втрачених можливостей.
Народ потягнувся до своєї традиційної Церкви, але там відштовхували його невідомі комерсанти і політикани в рясах. Молодь воліла слухати заїжджих пасторів, які принаймні говорили про Святе Письмо, а не проти сусіда тієї ж православної віри.
Сергіянська православна Церква поклонялася «двом богам». Мамона їй був ближчим — і з осідком в Кремлі, і зрозуміліший, бо він антибог… Служити йому було — без проблем… На одній релігійній міжнародній конференції до мене підійшов чоловік і простягнув свою візитку.
— Якої ви віри? — запитав я.
— Ніякої, я поза релігією. Я міжконфесійний примиритель.
— Ясно: юрист, син юриста, — сказав я, повертаючи візитку.
Зі своєю одвертістю він стоїть вище за «уманського єпископа», бо не переодягається в рясу і сам готовий мирити, а не судити того, хто «не зумів примирити».
Але наш «уманський» теж не без позитиву. Він, можливо, навів на роздуми, явивши нам абсолютно неґативний приклад. По-друге, нагадав про згаяне, бо сказано: «Поки є час, спішім робити добро». По-третє, мимохіть він все ж таки згадав епоху. А ми вже самі домислимо, що епоха навернення до Вселенського патріярхату була започаткована В. А. Ющенком, приїздом до Київа Патріярха Константинопольського, що було подією в історії України. Не забуваймо: в час молитви в Софіївському соборі над храмом з’явилася веселка у вигляді німбу. А дощу не було.
Однак наш читач резонно може запитати: що являє собою УАПЦ сьогодні? Мені важко відповісти. Після відходу Патріярха Димитрія в 2000 році прийшов підібраний кучмівською адміністрацією загадкового свячення митрополит Мефодій, який заявив, що Церква без підтримки влади нічого не значить.
Патріярха Димитрія знали, шанували. І погрожували йому анонімними телефонними дзвінками за його виразну орієнтацію на Патріярха Вселенського Варфоломія. Українська Автокефальна Православна Церква, за його переконанням, мала бути містком України до Церкви-матері.
Кучмівський «митрополит Мефодій» занехаяв зв’язки і з Константинополем, і з УПЦ США. Зате він засвітився скандалами — «висвяченням» псевдомасонів, потім погромом парафії Церкви Димитрія Солунського та редакції газети «Наша віра» в 2005 р., то активністю на боці В. Януковича, то активністю на боці Ю. Тимошенко, то чутками про якесь пограбування Андріївського храму, де осідок УАПЦ....
Але найбільшою загадкою Мефодія є його «єпископат», до якого належить і «єпископ Уманський». Мені вже доводилося писати про їхні «релігійні» виступи на сторінках «Дзеркала тижня»: там справді видно той «єпископат», як у дзеркалі. Зовсім окремо зареєстрована Харківсько- Полтавська єпархія УАПЦ на чолі з архиєпископом Ігорем (Ісіченком). Вона продовжує традицію Патріярха Димитрія, дотримуючись його заповіту.
Гадаю, ця довідка наведе читача і на розгадку — появи кон’юнктурної статті проти Президента В.А. Ющенка в момент закінчення його каденції.
Політичну сцену покидає третій Президент України. Перший наш Президент, драматичну перемогу якого в світі вітали мільйони людей — демократичний український Президент.
Громадяни сумовито схиляють голови. Політичні бомжі шепчуться. Блазні гукають про його невдачі. Він виходить з гідністю, спокійно, з вірою в Бога, що вчить не розрізняти наших тріюмфів і поразок.

Бо є Один, який усі падіння
В безмежній ласці стримує в руці.
Р.М. Рільке.

Завтра Він Один дасть нам новий урок — випробування на справжність.

ВИРОБИТИ СТРАТЕГІЮ ЛЮБОВИ

Боже милий! Як хочеться жити
і любити Твою правду, і весь світ обняти!
Т. Шевченко

Наскільки утвердимо Шевченка – настільки «спрацює» Українська Національна ідея в Народі. Заповітною у Тараса Шевченка є «Молитва», написана в 1860 році:

Злоначинающих спини, А доброзиждущим рукам
У пута кутії не куй, І покажи, і поможи,
В склепи глибокі не муруй. Святую силу ниспошли.

А чистих серцем?Коло їх А всім нам вкупі на землі
Постави ангели свої Єдиномисліє подай
І чистоту їх соблюди. І братолюбіє пошли.

Як біблійний Мойсей, він досі веде нас через духовну пустелю до «залізних стовпів, що підпирають небо». Цими стовпами є Чистосердечність, Взаєморозуміння, Єдиномисліє, Братолюбіє… Тож почнімо будувати Храм Нового життя на тих наріжних каменях.
Стаття 24 Конституції України ґарантує: «Усі люди від народження є вільними і рівними в своїй гідності та правах».
Ми пропонуємо програму: «Із державного бюджету – третину на дитину». Пам’ятаєте притчу про чоловіка, який щодня купував три хлібини? Одну батькам (повертає борг), другу дітям (дає в борг), а третю – собі з дружиною. Не можна отримати віддачу від дітей, не вкладаючи в них те, що їм належиться по праву. А їм належиться те саме, що й дорослим: право на життя, право голосу, право на сім’ю. Кожна дитина нарівні з іншими віковими групами має право на рівне з усіма забезпечення з боку держави. Дитина повинна отримувати щомісячну державну позику-стипендію не менше прожиткового мінімуму (з поверненням у дорослому віці). Держава повинна оплачувати сімейного лікаря, вихователя, юриста…, щоб не було сиріт, хворих, скривджених дітей.
Діти, як повноцінні і рівноправні громадяни своєї країни, повинні отримати право голосу: особисто – з 16 років, разом з отриманням паспорта; і від народження – через делеґування голосу батькам і законним опікунам. Це вирішить проблему сирітства, соціяльно утвердить багатодітні сім’ї, вирівняє права дитини по відношенню до інших вікових верств населення.
Однією з найбільших і найсвітліших сил на нашій землі є одвічна материнська любов. Ніхто, ніколи і нічим не замінить дитині рідну сім’ю – матір і батька. Ми повинні виховувати дітей в любові, яка починається з любови до Бога, до всього світу. Але не можна полюбити світ, не полюбивши свою країну, як не можна полюбити Бога без любови до свого брата. Не можна полюбити свою країну, не люблячи свою Малу Батьківщину, свій рід, свою сім’ю, не поважаючи самого себе і ближніх.

Тарас ПУШКАР-БАГАЗІЙ,
Ігор ПУШКАР, м. Харків

Прот. ВАЛЕРІЙ КОПІЙКА
Побачити себе

«Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче», — співаємо ми, входячи у час Великого Посту. Так, саме двері, бо душа людини, що через гріх відділена від Бога, почуває себе немов у задушливій темній в’язниці. Вона рветься на волю, і потрібен Той, що має владу звільнити її. Трагедія людини в тому, що вона сама будує собі в’язницю, муруючи з цеглин гріхів глухі стіни, що ховають її від людей і від Бога. А значить від радости і життя.
Ось, живе людина. Вона працює, їсть, одягається, облаштовує домівку, спілкується з рідними та друзями. І все нібито у неї гаразд. Але чому ж їй так незатишно й самотньо буває серед гамору і щоденних клопотів? Звідки ці нічні страхи, гнітючий неспокій, знеохочення та роздратування до людей: «Світ злий і ворожий, мене не розуміють, роблять мені боляче, я втечу, сховаюсь, розважусь, забудусь». Та все марно, ні нове авто, ні розваги не дають полегшення. Все одно бракує чогось, що не можна висловити. Але без чого душа зіщулюється, як на протязі. Можна довго ховати у найпотаємніших коморах, у найтемніших шпаринках цей біль і ніби жити. Але саме “ніби”. Бо гріх вводить людину в ілюзорний, викривлений ерзац-світ. Гріх — хворобливий стан душі, яка свідомо чи несвідомо робить вибір на користь зла. Все решта — лише наслідки цього вибору, руйнівні наслідки. Блудний син з євангельської притчі згрішив, коли зажадав піти від батька. Всі його гультяйство, поневіряння, “освинячення” були вже наслідками злого вибору. А до життя він почав повертатися, коли вжахнувся і заплакав від нестерпного болю і сорому. Син побачив себе. І це був початок повернення до рідної домівки. Але цього б було замало, якби батько не чекав на нього, і більш того — не поспішав йму назустріч. Ось це справжнє чудо, радісна тайна Любови, яка все виправляє і доповнює, терпеливо очікуючи своїх дітей. Це чудо можливе для всіх без винятку. Треба тільки зважитись прийняти його — і наше життя оновиться, наповниться барвами і змістом. Жан Ваньє пише: ”Допоки не бажатимемо визнати, що кожен із нас — це суміш світла і мороку, позитивних і негативних якостей, любови і ненависти, альтруїзму й егоцентризму...а також те, що ми є дітьми одного Отця, доти будемо ділити світ на ворогів(“поганих”) та друзів(“добрих”) і споруджувати бар’єри довколо себе...Лише прийнявши свої...гріхи супроти Бога і людей, і водночас зрозумівши, що ми отримали прощення, можемо зростати до внутрішньої свободи й правдивішої любови...” З покаяння починається все. Покаятися — це не просто вибачитися перед Отцем. Це, як казав пророк Єзекіїл, перемінити серце з кам’яного на тілесне, щоб воно стало чутливим до болю, але й здатним до радости. Ця переміна стаєтьтся, без сумніву, дією в нас Святого Духа, але тільки за умови нашої згоди, і мужности пережити біль, відкривши тайники свого єства і впустивши туди Боже світло.
Ось метафора покаяння. Уявімо себе у кімнаті, де досить тепло, не зовсім поночі, так — постійні сутінки. Бо вікна давно не мили і не відкривали. Від того, хоч нам і звично, все ж, задушливо. Та настає день, коли ми відкидаємо плед, встаємо з крісла-качалки і відкриваємо вікно. Сонячне світло, що увірвалося у дім, змушує нас замружитись, а потім вжахнутись. Павутиння у брудних кутках, порох на меблях, непотрібний мотлох. І хочеться все змінити, вимити, вичистити, звільнитись від бруду. І що б ми робили без світла?!
Покаяння можна порівняти з розкопками прекрасного древнього міста. Рік за роком терпеливий археолог старанно шар за шаром розчищає вулиці і храми, колони і фонтани, аж до останнього камінчика, щоби явити світові красу і велич, сховану під товщею грунту . Археолог терпить спрагу і втому, насмішки і недовіру. Та він вірить у свою роботу. Бо любить це місто і його первісну красу. Так діє Бог в людині у тайні покаяння. Бо покаяння — це не мить, а ціла школа істинного “живого” життя. Довга дорога через пустелю до небесної оази, до рідної домівки, де на нас чекає Той Хто любить нас. Якщо двері покаяння в нас ще зачинені, то не зволікаймо, поки маємо час.

Квiти Святого Франциска

«Квіти святого Франциска» з’явилися через 100 років після смерти святого. Їх автор — брат Уголіно — своїми розповідями надав нового забарвлення історії життя і самовідданої праці св. Франциска, до яких вже зверталися його попередники (брат Томас Челяно, св. Бонавентура).
Близько 1380 р инший член Ордену францисканців переклав 53 розділи італійською мовою, додавши до них деякі вибрані частини з праці брата Томаса Челяно. Саме з цієї версії зробив у 1955 році український переклад о. Йосафат Ананевич. Книга вийшла у видавництві «Свічадо», 2009.

Святий Франциск постував 40 днів без їжі

Правдивий Христовий слуга святий Франциск виступає у багатьох подіях свого життя, як другий Спаситель, посланий світові на його обнову. І справ-ді, він заслужив собі на ту ласку, що Бог Отець вчинив його найподібнішим і найближчим до Свого Божественного Сина. Доказом цієї подібности з Ісусом Христом є почесне товариство дванадцятьох учнів святого Франциска, відтак тайна його чудесних і святих ран і, врешті-решт, сорокаденний піст, який відбув наш святий. А як це сталось, розкажемо тут.
Було це в часі пущення, перед Великим постом. Святий Франциск перебував тоді в Перуції над озером, у хаті одного господаря, який дуже прихильно ставився до нього та прийняв його ночувати. Тоді несподівано прийшло нашому святому Боже натхнення перебути Великий піст на відлюдному острові посеред цього озера. Тому попросив господаря, щоб, з любови до Господа Бога, перевіз його на цей острівець посеред ночі, аби ніхто не бачив. Приятель святого погодився і перевіз його своїм човном на острівець. Святий не взяв зі собою жодних харчів, окрім двох малих буханців хліба. Коли прибули на місце, і святий Франциск мав попрощатися зі своїм провідником, став він його дуже просити, щоб той нікому не говорив про це місце його побуту та щоб приїхав по нього аж у середу перед Великим четвергом. Чоловік пообіцяв це святому і відплив. Коли святий Франциск перебував сам один на цьому острові, він не знайшов там жодного мешканця. У густому лісі натрапив на місце, отінене галузками корчів, неначе альтанка або мала хата. Це місце вибрав собі святий на молитву і розважання. Аж у Великий четвер забрав він святого з острівця, а з двох хлібців залишився один цілий, а другого — половинка. Ця половина спожитого хліба вберегла святого від пустої слави, та, однак, не відібрала йому заслуги, що, подібно до Спасителя, постив він строго сорок днів і ночей.
Завдячуючи заслугам святого Франциска, Господь Бог учинив на цьому острівці багато чудес, і невдовзі там оселились люди. Збудовано також там велику та міцну фортецю, а брати святого Франциска заснували свій манастир, називаючи його манастирем на острові.
Мешканці цієї фортеці мають до теперішніх часів велику пошану і побожні почуття до місця, де святий перебував весь Великий піст.

…На голос святого замовкають ластівки та інші птахи

Одного разу під час своїх місійних подорожей побачив святий патріярх зграйку птахів на деревах вздовж дороги, якою проходив. Зачарований ними, затримався та сказав до своїх товаришів: «Зачекайте, браття, хвилину, я хочу сказати проповідь також і братчикам-сестричкам — ось цим пташкам». І звернувся до них, що густо сиділи на деревах, та став їм проповідувати. На голос святого всі птахи позлітали на землю, сіли навколо нього, і так тихенько сиділи аж до кінця проповіді. Навіть коли вже перестав говорити, залишались на землі і не відлітали, поки святий проповідник їх не поблагословив. Сам святий тремтів з радости та подиву, бачачи цих гарних птахів, те, з якою увагою слухали вони Божу науку, й у святому піднесенні духа став прославляти Творця свого. Коли св. Франциск закінчив проповідь, поблагословив птахів знаком святого хреста, і вони розлетілись, прекрасно співаючи, розділилися відтак на чотири групи і полетіли одні на схід, інші — на захід, ще інші — на південь, а останні - на північ. Чудо це мало таємниче значення. Як святий Франциск, цей вождь Христовий, проповідував пташкам і поблагословив їх знаком святого хреста, а вони розлетілись у всі чотири сторони світу, так і проповідь хреста Христового є відновлена на весь світ апостольством Франциска і його братів, що, мов ті птиці, не мають нічого, а всі старання про своє земне існування залишають на Боже Провидіння.

Закінчення в наступному числі
Фрагменти

Патріярх Любомир ГУЗАР
ПОДОЛАТИ КОМПЛЕКС РАБСТВА

На початку грудня Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) відзначила 20-ту річницю своєї леґалізації після десятиліть тоталітарної заборони та переслідувань.
На 2009 рік припадають ще дві помітні дати: 65 років по смерті Митрополита Андрея Шептицького та 25-ті роковини смерти Патріярха Йосифа Сліпого. З цього приводу Верховний Архиєпископ УГКЦ Любомир кардинал Гузар вкотре закликав усі православні Церкви України до єднання.
Подаємо фраґменти розмови Владики Любомира з журналістами на прес-конференції в Київі.
— Як подолати міжконфесійну нетерпимість в українському суспільстві?

Одним з перших кроків має бути подолання нетерпимости. Треба подолати дух конфесійности, порівнювання, заздрощів, натомість шукати духовної дружби. Саме в цьому полягає єдність. Та це не може статися так просто — ніби підписання договору, це потребує внутрішнього переродження людини. Треба знайти те, у чому ми можемо стати друзями, що нас болить і що нам неприємне. Припинити робити кроки, які дратують одне одного. Потім спільними зусиллями шукати можливих розв’язок. А готових розв’язок ми ще не маємо…

— Тобто, Ваша Святосте, якщо говорити екуменічною мовою, Ви вбачаєте можливість створення своєрідного кола з єдиним центром? Чи це має бути спільна Церква і Ви готові пожертвувати своїм верховенством, вашими обрядами?

— Що таке дружба? Що таке єдність? Тут не йдеться про компроміс, мовляв, я щось мушу віддавати від себе, аби мати можливість чимось торгувати. Тут ідеться про сопричастя: ми зберігаємо те, що в нас є питоме, що розвинулося впродовж століть, а основа має бути спільна. Це — свята віра, Церква, яку створив Володимир. Без цього немає жодної можливости для єднання.
Наприклад, така розмова з нашими братами-протестантами — євангелистами, баптистами — була б зовсім інакша, бо в нас є поважна різниця у вірі. Натомість із нашими православними співбратами разючих різниць немає. Ми з ними стоїмо на тому самому ґрунті, але є багато інших речей, на яких ми порізнилися і які треба чимось замінити, аби співжити — шануючи те, що кожен напрацював споконвіків, оскільки воно не противиться нашій спільності.

— За такого об’єднання має бути один глава Церкви?

—Так, один. Бо Ісус Христос створив лише одну Церкву… Але пам’ятаймо, що та Церква існує в дуже різних формах. Подам приклад… Подивіться на ікону Пресвятої Богородиці Гваделюбе і на Богородицю Вишгородську. Те сама Богородиця, але інакше представлена. те саме й з вірою: вона та сама, тільки спосіб представлення інший — відповідно до культури даного народу. Нашим Церквам було б дуже легко об’єднатися, бо в нас одна культура, різниць як таких немає, тільки наголоси дещо різні.

— А хто б міг очолити таку Церкву — Митрополит Володимир, Патріярх Філарет чи, можливо, Ви?
— Митрополит Андрей Шептицький у 1941-1942 році писав листи до православної інтеліґенції, головно на Волинь: «Ми, греко-католики, не маємо амбіції, що майбутній патріярх мусить походити з греко-католиків. Коли ми знайдемо дорогу один до одного, він спокійно може походити й від православних, бо православних є більше в Україні, як греко-католиків. Але ми ставимо одну передумову — щоб той, хто буде тим патріярхом , з якого б він середовища не був, аби він теж був у єдності Вселенської Церкви.
Ми не хочемо бути, скажімо, закритою в собі Церквою, ми хочемо бути однією з помісних церков у єдності Вселенської Церкви.

— Ви маєте на увазі підлеглість Ватиканові?

Єдність Вселенської церкви означає єдність з наступником св. Апостола Петра. Не треба забувати, де є наступник святого Петра. Він у Римі. Але Церква — це не якесь місто: Рим, Стамбул, Царгород чи Москва. Церква — це люди. Сьогодні наступником св. Петра, як ми це бачимо, — є Єпископ Риму. Тому має бути єдність з ним. Для нас основна справа віри, видимий символ єдности.
Але й тут є дуже поважні елементи, які треба зрозуміти й належно розставити. Це не є підкорення, у прямому значенні слова, це є сопричастя. Ми так бачимо єдність Вселенської Церкви. Без такої єдности, вважаємо, не може бути справжньої Христової єдности.
Зрозумійте, що таке Греко-католицький Патріярхат. Це є засіб досягнення мети щодо кращого служіння. Ми сьогодні не знаємо, скільки промине часу, поки ми дійдемо до загальнобажаної єдности. Це не значить, якщо ми матимемо Патріярхат, то скажемо: робіть самі що хочете. Ні, це є лише засіб для кращого служіння.
Будьте свідомі того, що наша Церква — так Бог дав — існує не тільки в Україні, вона існує і за океаном: у Північній та Південній Америці, Австралії, Західній Европі. Тому Патріярхат для нас є засіб зберегти внутрішню єдність католиків.
Скажу ще іншими словами… Ви всі знаєте, що ми будуємо собор у Київі на лівому березі Дніпра. Цей собор має стати духовним центром для греко-католиків доти, доки при Божій помочі собор Св. Софії стане центром для всіх нас. Бо сьогодні собор Св. Софії, на жаль, — музей. Ми надіємося, що коли, при Божій помочі, матимемо одного главу, одного Патріярха Христової Церкви в Україні. то він осяде у Св. Софії. Тоді ми скажемо, що собор на лівому березі Дніпра не є основним символом єдности для греко-католиків, бо разом з усіма іншими матимемо один центр у Св. Софії.
— Минуло 20 років, як Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. Чи реабілітувалася вона цілком?

— Ні, абсолютно ні. УГКЦ має пройти реабілітацію через Верховну Раду. Президент Леонід Кучма і Президент Віктор Ющенко висловили, так би мовити, співчуття, що наша Церква так була потерпіла. Але це співчуття ще не є правним актом. Реабілітацію в повному значенні цього слова мусить зробити Верховна Рада.

— Що відчуваєте, думаєте, коли спостерігаєте за сьогоднішньою президентською кампанією?

Єдине, що мені подобається, — нарід починає рухатися. Люди починають розуміти, що все залежить не тільки від політиків. Починають усвідомлювати, що вони мусять щось робити, що не можна лише слухати, терпіти й плакати над собою. Тільки треба знайти правильні способи, бо наша ситуація така, що закони може змінити лише Верховна Рада. Але ми бачимо, що вона в нас якась не дуже широко думаюча. Надіюся, що йтимемо вперед.

Ви говорили про об’єднання і про роз’єднання людей. А що, на Вашу думку, сьогодні об’єднує українців і що їх роз’єднує?

— Це тяжке й велике питання. Як на мене, одна з причин роз’єднання, — історичний вантаж. Ми були під дуже різними окупаціями, ми ще не маємо, скажу так, політичної зрілости, тому в нас проявляється не лише комплекс меншовартости, але й комплекс рабства.
Ми не були самостійними дуже довго, і це на нас залишило пляму. Гадаю, це одна з важливих причин, чому бракує внутрішньої солідарности. Проте я спостерігаю, що хоча й поволі, але починаємо дозрівати. та й так ми за 20 років незалежности дуже багато зробили, підросли, але дорога перед нами ще далека.
Є певне прозріння, люди починають пізнавати, хто вони, що вони. Прийшло розуміння факту, що тільки стоячи разом, діючи злагоджено, можемо щось зробити.

Оксана Климончук (УНІАН)

Чому анемони стали червоними
Галина МАНІВ

Щойно зійде сніг і відцвітуть проліски, як знову в лісі стане біло-білесенько. Що це? Невже повернулася зима? Ні! То рясно квітне анемона, ніби великі сніжинки впали на зелене листя. А ось на Святій Землі, де весна настає раніше й анемони розпускаються якраз на Стрітення, ці квіти мають не білі, а ясно-червоні пелюстки. Дозволь, я розповім тобі незвичайну історію про те, як білі анемони стали червоними.
Стояв чудовий ранок. Від землі, що сокувала буйними травами, віяло приємною прохолодою, і повітря було кришталево чисте, хоч кухлем пий. Оливковим гаєм простував чоловік, обережно ступаючи, щоб не розчавити чудові білі анемони, що так і стелилися до ніг. Подорожній вів під вуздечку симпатичного віслючка, на якому сиділа Жінка з Дитинкою на руках. Мати й Дитя були такі прекрасні, що затьмарювали Собою навіть цей сонячний ранок. Ось чому квіти, як до сонця, тяглися до подорожуючої Родини, а птахи супроводжували її, наспівуючи найкращих своїх пісень.
Йосиф віз Діву Марію з маленьким Ісусиком до Єрусалиму. Адже минуло вже сорок днів від Різдва, і Марія, як кожна єврейська жінка після народження дитини, мала пройти обряд очищення, а Ісуса, як будь-якого новонародженого хлопчика, треба було посвятити Богові. Мандрівники почувалися щасливими. Вся природа раділа разом із Ними, і віслючок, якого зовсім не обтяжувала його ноша, теж радів, нахиляючись раз-по-раз скубнути соковитої травички.
В такому чудовому настрої Родина подолала весь неблизький шлях та увійшла до Єрусалимського Храму. Був же в Єрусалимі один праведний богодухновенний чоловік на ім’я Симеон, який давно вже чекав на прихід у світ Спасителя. Пообіцяв-бо йому Господь, що не помре Симеон, доки не побачить Месію. І ось надихнув старця Святий Дух також прийти до Храму саме тоді, коли там звершували обряд посвячення над Дитятком Ісусом. Симеон, наділений даром прозорливости, відразу побачив, що то за Дитина. Він взяв Ісуса на руки, подякував Богові та прорік майбутнє Немовляти. Підтвердив пророк те, що Марія вже знала: у цьому Хлопчикові прийшло спасіння для світу, через Нього просвітяться язичники, пізнавши істинного Бога, й прославиться народ Ізраїля. Але прорік Симеон і таке, що вразило Богородицю: важка доля чекає на її Ісуса — багато буде суперечок через Нього й розділення в народі та віддадуть Його на страту, і смерть Сина, як гостра зброя, протне душу Марії...
І відразу померкнув ясний день для Пресвятої Богородиці. Серце її пронизав гострий біль. Адже досі Марія була впевнена, що Ісус, ставши Царем Ізраїлю, принесе Своєму народові визволення від римлян і здобуде цим загальну любов і пошану — як славетний цар Давид. Всі в Ізраїлі саме такого чекали від приходу Месії. Натомість тепер Пречиста Діва дізналася, що Сина її стратять як злочинця...
Всю зворотну дорогу Марія проплакала — тихенько, щоб не засмучувати і старенького Йосифа, який не чув слів пророка. Серце Богородиці кровоточило від завданої рани, страждання її тихими сльозами скрапувало на білі анемони. Пелюстки від гірких сліз Марії ставали червоними, наче від крови. Ось відтоді і цвітуть на Святій Землі на Стрітення червоні анемони — свідки першої рани, що її зазнало серце Пресвятої Богородиці.

Стрітенська свічка
Леся ПРОНЬ

Стрітенську свічечку
запалю:
щоби горіла;
щоб я з молитвою
на вустах
Бога зустріла.

Бога шукаю все,
пильно так,
спрагло шукаю…
Стрітенську свічечку
у руках
міцно тримаю.

Вітер облизує
вогник мій —
хоче згасити…
Як же без вогника
в дні спокус
у світі жити?!

Свічечко стрітенська,
освіти
стежку до раю!
З Богом зустрітися
у житті
щиро бажаю!

Кшиштоф КОЛТУН
ГРОМНИЧНЕ СВІТЛО

Світлий вогник воскової свічки, освяченої на Стрітення Господнє, яку називають громницею, відганяє переляк у душі, під час бурі стишує вітри та заспокоює град, у нещастях додає силу і надію. Під час останньої дороги людини, у час смерти, таємниця громничного світла провадить душу до вічности. Саме звідси з’явилися відомі слова з Рубежів: «Громниця — душі стражниця».
Нині це рідкісна професія — старовічне вміння виливати громничні свічки, але триває в традиції. Досить часто товаришує бджільництву, тому що отримання чистого дорогого воску найчастіше веде до пасічника. Свіжий і чистий віск, добре відлитий, пахне медом. Гарячий віск легко ллється і топиться, а формування і виливання свічок — це старовинний ритуал. Гніт до них має бути з міцного прядива, добре скрученого, та цілісний.
Громничний вогонь — це містерія світла та таємниця його святости. Громниця, посвячена і запалена в храмі, приносить до наших порогів і в життя віру в очищення душі, погром для сатани та допомогу в несподіваних потребах, у боротьбі із стихіями. За звичаями наших бабусь, під час великої бурі вистачить побожно зітхнути, попросити опіки Пресвятої Діви Марії, запалити громницю та святим вогнем перехрестити хмару, а свічку залишити на вікні. Усе затихне, а зло не буде мати доступу до порогу. Щоб перебороти страх перед блискавками, дітям підсмалювали волосся громничним вогнем. Колись господарі на балках дому випалювали хрест вогнем від громничної свічки, на знак приналежности до Христа. Під ним благословляли тих, хто збирався в подорож, а нещирих людей ставили для «щирого свідчення мови». Громниця також протягом віків відлякувала вовків. Повну містерію святого вогню громниця відігравала у момент смерти людини. Коли конаючому подавали запалену громницю, його обличчя світлішало і зникав страх перед смертю.
По-християнськи і по-колишньому громниця до свячення мала бути прикрашена. На Холмщині до сьогодні її обв’язують пригорщею льону, який посвячений і побожно спалений, лікує хвороби «від вітру». Незважаючи на люту зиму, колись і нині, кладуть три галузки зелені аспарагуса або домашньої папороті. Обв’язують бантом, міцно, нині найчастіше білою або блакитною стрічкою, колись обов’язково обв’язували червоною — символізувала королівські шати Христа.
Запалену громницю традиційно виносять за поріг храму і несуть додому, вносячи із громничним світлом благословення і мир. У побожних волинських хатах увечері збиралися молоді дівчата на молитви і на співи біля запаленої громниці. Знімали з неї прикраси на другий день, клали до скрині або вішали —хоча б до Великодня — під святими образами. Громниця — полум’я благодаті від Матері Христа, як же темно було б без неї.

З польськ. перекл.
Ірина Андрощук
«Волання з Волині»

Ангел одного міста

Ангел Світлодар уже добрий десяток років оберігав одне й те ж містечко. Зазвичай, ангели змінювали службу за волею Божою, адже кожне місто час від часу потребувало різних охоронців: ангели Радости приходили за ангелами Спокою, ангели Щастя – за ангелами Смирення, ангели Скорботи мінялися місцями з ангелами Сміху.
Містечко, яким піклувався Світлодар, не вимагало змін. Все в ньому було до ладу. Світлодар беріг ясний день і тиху ніч його жителів. Про кращого охоронця годі було й мріяти!
Одного зимового дня Світлодар сидів на даху каплиці й легенько сіяв зі жмені додолу сніжок. Мешканці міста метушливо бігали у пошуках подарунків – до радісної вервечки свят лишалося кілька днів. Хтось лише вбігав до магазину, а хтось уже вибігав назовні, тримаючи яскраві пакунки.
У такі дні Світлодарові подобалося спостерігати за мистецькою крамничкою, двері котрої по-старовинному сповіщали про прихід покупця веселими дзвіночками. До цієї крамниці часто ходили саме ті люди, котрих час від часу навідували Світлодарові побратими, ангели Творчости, тобто митці.
Світлодар дивився, як обережно вони виносили з крамнички придбані речі: чи то для себе, чи для когось на подарунок – вибирані не лише зі смаком, але й з душею. Ось і нині, сиплючи з долоні сніг, Світлодар упіймав краєм ока постать старенького міського художника – Івана Сокола. Чоловік дбайливо щось кутав у шарфик і хутенько біг крізь снігопад.
***
Максимко Сокіл, онук поважного художника, святкував десятиріччя. Тож пан Іван хотів здивувати хлопчика чудо-подарунком, котрий він давно запланував придбати для малого.
У галасливому натовпі гостей дідусь дочекався таки і своєї черги вручити подарунок. Він відкрив прозорий пакунок і дістав з нього білосніжного ангела, зробленого з гіпсу. Розпростерті крила витонченої скульптури були оздоблені дрібними шматочками бурштину та, здавалося, сяяли, увібравши в себе жменю сонячного проміння.
— Онуку, — дідусь простягнув свій дарунок, — це ангел нашого міста! Його створив мій найліпший товариш — скульптор Андрій Волошин. Десять років тому, коли він потрапив у лікарню, величний ангел врятував йому життя. Пан Волошин відтоді, на згадку про дивовижну містичну подію, творить чудові скульптури — в честь Ангела, опікуна нашого міста. Цього він зробив саме для тебе. Тож нині, в день твого десятиріччя, прошу прийняти цього охоронця — у дар і в серце — назавжди! І хай Божі янголи повсякчас опікуються тобою на всіх життєвих дорогах!
Максим здивовано оглянув дідусів дарунок.
— Ну митці, вони і є митці! — прокотилося серед гостей.
***
Світлодар літав понад містечком і притрушував бульвари та вулиці свіжим снігом. Все навколо сяяло – й аж возвеличувалося у тій небесній красі. Будинки, двори, садки та сквери, хідники й дороги, по яких гуркотіли автомобілі – все потрохи перетворювалося у світлу зимову казку. Ангел торкався крилами хмар, що мов срібні канделябри, пливли понад будівлями, зазирали у шибки й освічували їх. Радісно й легко було на душі в мешканців містечка.
Радісно й легко було на душі у Світлодара. Відчуття свята неймовірно впливало на настрій людей. Ніде не зустріти похмурих і злих облич: щастям хотілося ділитися з кожним перехожим, із кожним незнайомцем, з кожним жителем чи гостем міста – з усіма!
Час від часу ангел сідав на хмари й поринав у м’яку безодню ніжности: його, його казкове місто у передчутті Різдвяної зірки! Як же воно змінювалося в ті дні, як же по-іншому дивилися один на одного люди, як щиро вірили у слово Боже й Господню любов!
Світлодар із усіх сил намагався зберегти молитву в серцях людей, а коли хто забував, то він нагадував, ледь помітним променем крізь вечорову синь – здавалося, що то покотилася зірка. Але у ці вечори молитви звучали з кожного будинку й підіймались у небо блискучим золотавим пилком. Бо молитва – то прекрасна квітка, що розцвітає тільки в людському серці.
***
Максим, повечерявши з гостями, подався до кімнати з подарунками. Заради його дня народження мама зготувала улюблені страви хлопчика. Смакота! …Але ось уже й розрізано святковий торт. Між дорослими точиться якась своя, доросла, нецікава, розмова. Час роздивитися: що ж там йому надарували?
Погляд ковзнув повз купу різноманітних коробок туди, де виднівся гіпсовий ангел. Хлопчик глянув ближче: «В ім’я Світлодара, відданого охоронця!» — прочитав про себе. Але увагу враз приворожила велика коробка з кеглями. Максимко швидко скочив до неї. Дістав кілька кегль і почав вибудовувати гральний ряд. За мить Максим вбіг до їдальні, викрикуючи: «Чи є охочі зіграти в кеглі?». Гості все ще були зайняті смачними наїдками (а також своїми розмовами, плітками та дискусіями), отже ніхто не підтримав хлопчикової ініціятиви. Він вже й засмутився, але раптом дідусь Іван пішов за хлопчиком до дитячої кімнати. Йому хотілося потішити малого, та й по-правді, ніяк не знаходилося спільної теми для розмови з присутніми.
— Е- е - е - ех! – Максимко пожбурив м’ячиком у першу кеглю.
Проте, кеглі трималися, мов солдати. Тоді взявся за гру дідусь. Він пильно прицілився, кинув м’яч і – влучив! Раз, два – Максим зараз програє. То ж дідусь почав показувати правила кидання м’яча: «Треба робити так і так… Ану спробуй!» Тепер справи пішли ліпше: ще хвилина – і хлопчик збив цілісінький ряд! Гра налагодилася.
Проте пан Іван, будучи вже у поважному віці, швидко зморився та хотів уже йти прощатися та й додому, аж тут онук гукнув:
— Дідусю, а так ти можеш? – і зі всієї сили пустив м’яч не за правилом. В мить ока м’яч влучив у крило скульптури ангела, і те розбилося на дві частини. – Але ж він, він не справжній! – перше, що мовив хлопчик, схвильовано переводячи погляд з розбитої статуї на дідуся.
Пан Іван засмучено похилився і вийшов.
***
Світлодар, відчувши гострий біль у правому крилі, почав падати додолу. Він летів повз вікна будинків, розуміючи, що його тіло ось-ось торкнеться снігової перини. Він не заб’ється, не скалічиться, ні, не це страшно… Та не дозволено ангелам показуватися людям просто так! Не дозволено являтися без щирого людського прохання!
Світлодар знав, що в ту хвилину, коли крилом торкнеться місця, де виднілися ще не заметені снігом кроки людей, він навіки позбавиться дару охороняти саме це місто. І скоро йому на заміну прийде ангел Скорботи. Такий от небесний порядок.
Він тихо проквилив останні слова: «Допоможи мені, Боже мій!».
…І тепла хмара огорнула його тіло, й сховала від людських очей.
***
Того вечора Іван Сокіл пішов, не сказавши онукові «до побачення». І не вручивши смачного «потаємного» льодяника, як завжди… Йому було дуже кривдно на душі, аж у грудях заболіло.
Максимкові стало дуже соромно перед дідусем за необачливий вчинок. Хлопчик вирішив обов’язково полагодити зіпсований подарунок. Отож, коли розійшлися гості, Максим звернувся до батька.
— Облиш! – втомлено обізвався тато. – У тебе ще багато подарунків – он, глянь – кучугура! Та й нащо тобі цей ангел? Хіба справжні хлопчики такими іграшками бавляться? Теж мені, забаганка художника! Всі митці трохи вар’яти… І знайшов же що подарувати онукові? – позіхаючи, він увімкнув телевізор.
Максим довго вовтузився у ліжку. А тоді таки підійнявся, знайшов клей, кілька паперових серветок і почав залагоджувати розбите крило. Сів ближче до шибки, так, аби місячне сяйво допоможе йому закінчити чим швидше. Однак надворі було дуже темно. Снігова завірюха завивала, аж підсвистуючи, а сильний вітер дув у всі шпарини. На небі не було ані зірочки. Більш того, схоже було, що навіть ліхтарі у місті згасли від негоди.
Раптом серед завірюхи Максим побачив сіро-срібну хмару, що здавалося, огортала якогось світлого крилатого велета, ховаючи його від світу.
— Світлодар! – не очікуючи того від самого себе, гукнув хлопчик. – Ось! – він підійняв вище білу скульптуру ангела. Відбите крило було приклеєне.
Ангел, велично всміхаючись, здійняв крила… і місто поринуло у спокій, ніби задрімало між м’якими Світлодаровими пір’їнами: вітер – ущух, снігопад – припинився.
Максим відійшов від вікна й повернувся під ковдру, все повторяв, мов тиху колискову: «В ім’я Світлодара, відданого охоронця!..» Так і заснув.
***
Ангел Світлодар сидів на каплиці й дивився на зорі, що вилискували, наче вогники. Він щиро дякував Господу за дозвіл залишитися саме у цьому містечку; дякував за те, що Бог почув його зойк і дарував йому маленького охоронця, котрий зрозумів і виправив свою помилку, чим урятував і ангела, і місто від скорботи та суму.
Світлодар міцно тримав містечко у своїх обіймах і поволі засинав.
***
Наступного дня Максим вибіг із мистецької крамнички, обережно тримаючи якусь коробку. Він вскочив у під’їзд і підійнявся до помешкання Івана Сокола. Але замість натиснути на дзвінок, тихенько постукав. Дідусь відімкнув двері.
— Вибач мені! – прошепотів Максим. Він, трохи ніяковіючи, показав дідусеві коробку. – Це тобі! Світлодар – ангел-опікун нашого міста!
Пан Іван розгорнув папір і дістав гіпсового ангела. Дідусь, ніби засуджуючи, хлопчика, покивав головою:
— То ти нового придбав?
— Тобі! А мій – удома, на вікні. Я полагодив крило – навіть знаку не видно… — і хлопчик, зашарівшись додав. – То не просто подарунок на день народження. Тепер то мій друг. Дякую, дідусю…
***
Світлодар кружляв над містом. Праве крило ще трохи боліло, хоча рана затягувалася швидко-швидко. Однак думка, що не має межі, додавала сили – повз смирення і радість, повз щастя і спокій, повз тишу і сміх, повз святе і земне, повз людину й ангела – все вела й вела охоронителя увись. Вище і вище – до самого Світла!
Світлодар усе ніжніше огортав крилами святкове містечко, оберігаючи його від усяких лих, і від найстрашнішої біди – байдужости та зчерствіння сердець, маленьке зимове містечко, по якому, тримаючись за руки, повільно крокували Максим і його дідусь. Вони йшли, милуючись засніженими вуличками, будинками, садками та скверами, і щиро розмовляючи про все на світі…

Оксана ЛУЩЕВСЬКА

Раїса ЛИША
ЛІСОВА МІСТЕРІЯ

Нова книга денників Петра Сороки «Натщесерце», окрім власне денників — повісти про усамітнене чування в покинутій лісничівці в нетрях лісу — «Райдуга над кронами» та коротких, наче висвітлених блискавкою, портретів людських доль — «Одробини», містить також його переклади фраґментів з денникової прози Михайла Пришвіна «Лісовий капіж» та Кристіяна Бобена «Автопортрет біля радіятора». В такому товаристві під однією обкладинкою гарно овиднюється відмінність стилю й тонка матерія світосприймання цих самітників, що воліють рухатись не «трасою» літератури з її шаленим гоном, а брести собі дещо осторонь звільна узбіччям. Втім найперше впадає в око те, що їх єднає. Це останнє хочеться означити як чекання або ж виглядання дива: «… і не втомлююсь подивуватися найпростішим речам, і собі самому, недовгому гостеві у їх світі» Це Кристіян Бобен. Але подібні твердження знайдеш і у Михайла Пришвіна, і в самого Петра Сороки.
Що й казати, нинішній час, як той дракон тисячолапо-дискретний, шарпає й жбурляє людину в хаос загублености, в найпотемнішу очуженість. А все ж таки коли людина не розгубила чутливість — со-вість у собі первинних речей, вона небезпремінно вловить ті живлющі видива й погуки, що їх явно й неявно, повсякчас посилає нам голосами істот, краєвидів, стихій і явищ Той Хто створив усе видиме й невидиме.
В своїх денниках автор немов стоїть на сторожі власної буттєвої чутности, але й — голосів таємничого сущого, живої земної краси, — відкриваючись до них з любов’ю, й тим самим даючи прихисток у просторі власної душі, будуючи в ній оселю — оберіг від новітніх циклопів — демонів нищення — для всього, що є на світі джерелом світла й гармонії.
В пору сум’яття людського духу така література повертає слову спромогу бути силою, що оживляє видющість серця. Бо ж автор розгортає перед нами сокровенний досвід праці власної душі, яка прагне піднестися до нових овидів свідомости, вирощуючи проникливу уважність до найменших порухів довколишнього світу. Коли душа проходить науку в усілякого творіння, питаючи мови істини: у землі, у лісу, у дерев, снігу, дощу, у хмар, що плинуть, у квітів і птахів… Письменник власне дає нам змогу пережити з ним ці миті, коли в звичайних речах в розмаїтій мінливій яві починають озиватись таємничі незнані смисли — і ти раптом чуєш в них радість і біль буття і мову незбагненного всесвіту — й відчуваєш близькість Бога та починаєш здогадуватись про занедбаний тобою найдорожчий скарб…
Покинута лісничівка, де автор був усамітнився в хащах на досить тривалий час лише удвох з собакою, об’явилася врешті йому чимось цілком несподіваним: «Лісничівка — це не просто місце мого душевного спокою і умиротворення, це — моя земля обітована, мій едем, де все набирає мудрої доцільности і особливої значущости. Мабуть, таке місце приготоване для кожної людини, та не кожному на жаль таланить віднайти його».
Либонь найбільше диво, яке тут сталося — (що сповнило особливим світлом лісову повість в денниках «Знак серця» 2008 і «Натщесерце», 2009, де світ споглядається немов із самої істоти лісу), — є в тому, що присвятивши себе, відкрившись душею «своєму лісові» й усім його мешканцям (що й дозволило почути найтихіші шепоти і голоси, адже ліс зробився немов часткою єства автора, і сам автор став часткою істоти лісу) — письменник сягнув відчуття космічности буття кожного створіння: дерева, птаха, травинки…— та його найвищої самоцінности у Творця. Тим-то його ліс і все що в ньому, у космічно-драматичній, а то й трагічній сув’язі з буттям і долею світу та екзистенцією людської душі, набув ознак зокрема й містерійно-мітично-світотворчих, що робить «лісові денники» творам вельми сутнісним в контексті шукань і втрат сьогоденя.
Що є мала людина перед нівеляційною масою цивілізації? Одначе коли та людина не проминула «свій ліс», наче порожнє місце, і відчуває себе немов відображеною в єдності сущого — у квітці, щебеті птахів, у зірці… — в присутності Творця, — тоді вона таки важить супроти роздутої химери злої горгони. Бо вона істинна, як істинні ліс, річка, сонце, місяць, небо й земля…
Тому слово, здобуте в пильнуванні дива, стає ніби острівцем тверді посеред розбурханої безвісти й непевности.
Петро Сорока, особливо у двох останніх книгах денників, діткнувся може найбільш насущної та складної проблеми сучасности: віднайдення зневіреною людиною шляхів до нового прозріння свого духу, щоб витривати їй з Божою поміччю в небувалих грозових перемінах і трансформаціях, що ринуть назустріч.
Куди, яким шляхом рухатись людині, аби вирватись з полону підмін, аби прийти до справжности себе і світу?.. Письменник вирушив у свою робінзонаду, аби побути з лісом. І ліс йому зрадів, і заговорив. Те живе озивання лісу посеред всесвіту чути у денниках. Воно жебонить про якусь одвічно просту й водночас незбагненну річ: прокинься — дав Бог людській душі можливості безмірні; згадай — перетворювати їх в реальність до снаги лише світлу любови.

Петро СОРОКА
РАЙДУГА НАД КРОНАМИ

Радісно вслухатися у Велику Зимову Тишу, невимовно солодко розчинятися в ній, наповнювати душу. Вона різна у різні дні й навіть години. Вранці — тремка і пливка; коли береться до полудня - набухла і тужава, як брунька; коли купчиться темрява — приземиста і дрімотна. У сонячний день — дзвінка і святкова, як церковний дзвін за мить до того, як хитнеться його язик, у прихмурену погоду — напружена і тривожна, перед хурделицею — примгліла і ламка.
Здається, що тільки дерева й уміють слухати її і впиватися нею по-справжньому, ставати часткою її. І кожен раз по-своєму зачаровує їх відкритість і стійкість, незворушність і мудра розчуленість. Тут, у глухих лісових нетрищах, де взимку ніколи не ступає нога людини. мені іноді хочеться вклякнути перед ними на коліна, щоб випросити частку їхньої мужності й мудрости.

Лютий добігає кінця, а темно-буре, струпешіле листя ліщини і дуба, що давно втратило запах, ще де-не-де тримається гілок. Особливо на молодому дереві.
Деякі листки ліщини теж ніби приросли до свого гілля. Знаю: ті що пережили зиму, протримаються усю весну і навіть літо, назавжди сховаються між зеленими листками. Тільки десь у серпні-вересні врешті-решт відпадуть чи так і зів’януть на сонці, але цього не побачить ніхто. Може, так треба триматися за життя, так боротися за нього, любити його і так помирати, кажу собі, торкаючись цього воскового листя.

У млистому передвечір’ї довго милувався голубами в польоті, й несподівано відкрилося мені, який захват відчуватиме душа, коли ось так ширятиме в небесах, звільнившись від ваги тіла. І охопило легке сп’яніння, невимовна радість, навіть блаженство, ніби я вже обернувся у птаха. І, як скарб, зберіг у серці те відчуття, і до кінця повірив і апостолові, який свідчить, що земні страждання ніщо перед тією радістю і великою славою, які чекають людину на небі.

Кожна пташина в лісі, комаха, листок і травинка славлять Бога, хоча їхнє життя порівняно з людським набагато складніше, драматичніше і швидкоплинніше. Деякі з них живуть, наприклад, тільки добу, інші - кілька днів.
Хоча земний час - це велика умовність, і не варто життя вимірювати тільки ним. Можливо, для комахи найменша доля секунди довша за нашу добу і вони переживають за неї стільки емоцій і почуттів, що нам і не снилися...

Добре тут. Невтомно журкотять джерела. Сонце на хвилях віт грає тисячами іскор, миготять кольоровими крильцями бабки, кружляють по воді чорні вертячки, сюди-туди гасають довгасті водомірки.
Неподалік вистукує дятел, і дзвінка луна розливається лісом. Цей стукіт потрібен, щоб відчути всю глибину лісової тиші.
Розчиняюся у тому зеленому раї, відчуваючи себе часткою великої безсмертної світової душі.

З усіх відтінків зеленого найбільше люблю темно-бархатну зелень дубів. Здається, ніщо так не манить, так не промовляє до моєї душі як дубовий гай. Дуб дарує відчуття сили і спокою, і якби я був птахом, то жив би тільки в кроні дуба. Але рідко якого птаха можна побачити н а дубі. Можливо, його сила відлякує чи насторожує, чи навіть не підпускає близько…
Небо і озеро немовби засклені. Тиша над водою, у воді й навколо неї... За кілька десятків метрів звідси повно звуків, а тут така глибока, така умиротворююча тиша. Навіть не тиша, а щось неосяжно-щемке, вічне, від чого починаєш відчувати безсмертну душу, як відчуваєш серце, що б’ється, і очі, що бачать....

Усі мої найбільші дитячі витівки, щасливі відкриття пов’язані саме з деревами.. І з утіхою згадую сьогодні, що не зруйнував жодного пташиного гнізда, не розбив ні єдиного яєчка, ні разу не познущався над беззахисними пташенятами. Навпаки — не одного врятував од хижих щелеп і допоміг повернутися в мамине гніздо. Якась особлива ніжність переповнювала мене до птахів і дерев, не мною закладена в душу, але мною розвинута і виплекана, збережена, як скарб, на все життя.
Я закоханий у весняні дерева, коли вистрілюють бруньки і за одну ніч обертаються на прозорі крильця. Тоді здається, що дерево хоче злетіти, а разом з ним і моя душа поривається у небо.
Я люблю літні дерева, їх мудрий спокій, лагідний зелений шум. Дерево влітку — це як людина, що сягнула полудня віку: збагачена життєвим досвідом, але ще не стара, залюблена в життя і спроможна відчути вічність у проминальній миті.
Мене зачаровують осінні дерева, і я вчуся у них спокійно і красиво прощатися з минулим. Під тихий шум осіннього падолисту я пізнаю найбільшу радість творчости.
Я люблю ліси і довго не можу одвести очей від самотнього дерева, загубленого в безкраїх розстанях полів.
Моя душа розкошує в дібровах і борах, гаях і осичниках...
Гостро відчуваю: земний світ більше належить деревам, ніж людям, і в них мене розчулює все: крони, стовбур, кора, гілля і листя.
Коли притуляюся до дерева, то відчуваю,, що воно дихає; і милуюся квіткою і шепчу їй лагідні слова, вона розпросторює пахучий аромат і розплющує очі, коли довго слухаю, як співають птахи, починаю розуміти їх пісню і мову.
І так у всьому.

Уже другий місяць в лісі, й мені здається, що він читає мої думки і розуміє бажання. Хочеться бути чистим перед ним, і я проганяю; всяку негідну думку, соромлюся спалахів миттєвої слабкости й проявів зла, бо відчуваю його любов і доброту до себе.

На галявині перед лісничівкою строкате розмаїття трав. Як жаль, що більшість з них не можу назвати по імені. Ніби великий світ проходить поруч, але мимо мене. Ім’я трави - це не дрібниця, це майбутнє ймення її безсмертної душі.
Коли упізнаєш і вимовляєш уголос: жовтець, дягель, кінський щавель, глуха кропива, підкопитник, чорнобиль, мокрець, папороть, дика морква, пирій, дев’ятисил, то названа трава наче засвічується і стає тобі ближчою і ріднішою.

Купчаться смолянисті хмари. Небо дихає грозою.
Як гарно засвітили золотисто-жовті квіти сонце світу.

Важливо, якими очима дивишся на все, що відбувається навколо: розширеними від цікавости й захоплення чи знудженими і втомленими від бездіяльности. Може, я тому і зумів підгледіти, як заєць п’є березовий сік і рибалять дятли, як димлять весною осики і запаморочливо кадить верба, як білка сушить на зиму гриби і зозуля підкидає власне яйце в чуже гніздо, що найбільше мене цікавлять таємниці лісу і я прийшов сюди на лови прекрасного.

— Сенс нашого життя напевно в тому, - сказала якось Марта, щоб після будь-яких випробувань і тортур зуміти воскреснути. Іноді в житті доводиться воскресати багато разів.

Чому я затримуюся в цьому лісі, що мене не пускає додому? Може, ті дерева, що доживають своє останнє літо і хочуть побачити людину? Може, сова, що втомилася від самотности? Може, зозуля, якій нема кому ворожити? Як знати. Але дні проходять за днями, а я не можу покинути лісничівку, передчуваю, що коли опинюся в селі, буду сумувати за нею і хтозна чи тут же не повернуся сюди знову.
(З перекладів)

Михайло ПРИШВІН

ПРИХОВАНА СИЛА
Прихована сила (так буду її називати) визначила моє письменство і мій оптимізм: моя радість нагадує сік хвойних дерев, ароматну :молу, що затягує рану. Ми нічого не знали б про лісову смолу, якби у хвойних дерев не було ворогів, які ранять їх тіло: після кожного поранення дерева виділяють в цьому місці пахучий бальзам.
Так і в людей, як у дерев: іноді в сильного чоловіка від болю душевного народжується поезія, як в дерева смола.

ВЕЛИКА ВОДА
Сказано в Гете недвозначно, що, споглядаючи природу, людина все краще, про що говорить, вивільняє із себе. Але чому ж, трапляється, підходиш до» великої води з такою дрібною душею, роздробленою ще більше якоюсь домашньою сваркою, а глянеш на велику воду - і душа стане великою, і все пробачить великодушно?

СТАРА ЛИПА
Думав про стару липу з її поморщеною корою. Скільки часу вона втішала старого хазяїна і втішає мене, зовсім нічого не думаючи про нас! Я дивлюся на її безкорисне служіння людям, і в мені, як духмяний липовий цвіт, розквітає надія: можливо, і я колись разом з нею зможу розквітнути.

ПЕРЕМОГА
Друже мій, ні на півночі, ні на півдні нема тобі місця, якщо ти сам переможений: вся природа переможеній людині — поле, де була програна битва. Але якщо здобув перемогу, — а всяка перемога — це перемога над самим собою, — і коли навіть одні дикі болота були свідками твоєї перемоги, то і вони розквітнуть незвичною красою, і весна залишиться тобі назавжди, одна весна, слава перемозі.

ПТАШИНА
Маленька пташина сіла на чолопочок найвищої ялинки, і, мабуть, недаремно сіла, теж прагне привітати зорю; її невеличкий дзьобик розкривається, одначе пісня не долітає до землі, але з усього видно: її справа — славити, а не домагатися того, аби пісня долітала до землі й славила її саму.

ВЕСНЯНИЙ СТРУМОК
Слухав воду. Жолобком улоговини вона бігла безшумно, тільки іноді струмок зустрічався зі струмком і тихо сплескував. Прислухаючись, очікував я наступного сплеску і запитував себе, звідки це? Можливо, там нагорі сніг, з-під якого витікав струмок, обвалювався, і ця подія в житті струмка тут внизу передавалася зіткненням води, а може... мало що може бути! Адже якщо навіть вникнути в життя одного весняного струмка, то виявиться, що збагнути його повністю можна тільки тоді, коли зрозумієш життя всесвіту, пропущеного через себе самого.

Кристіан БОБЕН
Від кожного зустрічного я чогось чекаю і отримую, оскільки чекаю.

П’ятниця, 19 квітня
Пахощі свіжої отави біля нашого дому наповнюють цей ден благодаттю. Що б не трапилося потім, все буде тільки доповнення. Мені скажуть, що не варто надавати аж стільки уваги якійсь дрібничці і все ж: гроші, успіх, робота, книги і любов — ніщо так не п’янить, як пригорща зрізаних травинок, що віддають свою маленьку пахучу душу в обійми повітря.

Вівторок, 30 квітня
Життя. Я бачу його в усьому, що ранить і мучить, заступає дорогу, збиває з ніг. Життя - це те, що кричить, коли від нього очікуєш мовчання, що нищить всі розрахунки і сподівання, звільняє від тьмяної буденності твого «я».
Неділя, 5 травня
Я багач. Мої скарби невичерпні, якщо їх тратити непомірно.

Сьогодні день без квітів. Але світло, яке можуть випромінювати лише вони, залишається зі мною.

Понеділок, 6 травня
Я бик. Крилатий бик - ось хто я такий. У мене двоє маленьких, не більших за шишку, крил, що випинаються між лопатками на спині. Крила майже завжди складені. А коли рухаються, то потребують так мало повітря, що бик відривається від землі лишень на міліметр - але щоб літати, цього досить. Із надміром.

Дім — це місце настільки самотнє, що в ньому може поселитися півонія.

Тут, там, скрізь - взаємопроникнення видимого і невидимого. Нещільно закрита штора, прочинені двері, з яких струменить промінчик світла. Незриме допомагає побачити, без нього ми залишилися б у суцільній пітьмі.

П’ятниця, 17 травня
Не люблю, коли про Бога говорять як про щось саме собою зрозуміле. 1 не люблю, коли про віру судять як про недомисел. Не люблю відаючих, люблю люблячих.
Буває, в сонячний день в усмішці випадкового перехожого можна ясно побачити відсвіт Бога. Ось і все. Так просто. Але ніхто і не говорить, що простота не може ошелешувати.

Неділя, 19 травня
У нашому світі цікава тільки радість. Те, що я називаю радістю, - явище того ж ряду, що й життя: радість сяє, як сльоза на щоці, як ромашка в траві, і світло, що випромінюють вони, незмінно яскраве.

Для читачів письменник завжди мертвий, навіть якщо насправді він ще живий. А зі співаками навпаки: навіть мертві, вони живуть. Отже, треба намагатися, щоб книжка співала.

П’ятниця, 31 травня
Про один зі своїх концертів Моцарт написав: «Блискуче, але не вистачає простоти».

Я буду письменником, доки це приносить мені радість і змушує дивуватися. Якщо колись радість і подив звернуть увагу на іншу орогу, я піду за ними.

Фраза, яку я міг би записувати щодня: «Я над чимось роздумую, але не знаю над чим».

Вівторок, 13 серпня
За спиною прірва. Щоб не впасти в не неї, хапаюся за соломинку. Хапаюся за неї ось уже сорок п’ять років, і вона мене тримає, це диво, але вона все ще тримає.

Слово Президента України Віктора Ющенка з нагоди 91-ї річниці Акту Злуки

Дорогі українці, Шановні співвітчизники!
Щиро вітаю всіх вас із великим українським святом – Днем Соборности.
«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка».
Універсал Директорії Української Народної Республіки.
22 січня 1919 року цей документ підписав Винниченко як Голова Директорії і члени Директорії – Петлюра та інші політичні діячі.
91 рік тому Акт Злуки явив усьому світові колосальну життєву силу нашої нації. Розділена кордонами ворогуючих імперій, вона через століття пронесла ідею єдности й здійснила її, щойно історія дала для цього найменший шанс.
В Акті Соборности – велике послання для нас, сьогоднішніх українців, і для наших нащадків.
Про українську соборність можна говорити в багатьох аспектах. Це – соборність державна й географічна, національна і політична.
Сьогодні, коли Україна на порозі змін, хочу означити головну тему своєї промови – це моральний вибір України на наступні роки. Говоритиму про те, чого ми досягли, які наші перспективи, які загрози і що маємо спільно робити. Не раз наводив здобутки, якими пишаюся як Президент, як громадянин і які вважаю нашою спільною, нашою соборною перемогою.
Сьогодні скажу про ті основні речі, які назавжди змінили, на мій погляд, українське суспільство. Це, я вірю, незворотні явища і процеси. А отже – нова доба України продовжується. Перше – це національна ідея, ідея сильної, справедливої і вільної нашої держави, відродження української мови, культури, відродження нашої пам’яті і самої нашої ідентичности.
П’ять років тому ці теми навіть не стояли на порядку денному мільйонів людей, можливо, десятків мільйонів людей. Нині вони заволоділи суспільною свідомістю й стали тим ферментом, який творить єдину політичну українську націю та її нову ідеологію.
Друге – це европейський вибір України, у найширшому значенні цього слова. Він об’єднав практично усе наше суспільство, усіх громадян, незалежно від їхніх політичних уподобань. Сьогодні ми сприймаємо цей вибір як відновлення нашої европейської сутности, як повернення в той цивілізаційний простір, до якого ми завжди належали.
Третє – не менш важливе, ніж перше й друге. Це – здобута нами свобода й демократія. Я говорю про свободу слова, про свободу вибору, про свободу підприємництва. Я говорю про свободу як про нову найвищу реальну цінність Українського народу, яка, очевидно, належно на сьогодні не оцінена, тому поки що залишається безцінною.
Реальність нашої свободи продемонстрував перший тур президентських виборів, який відбувся в Україні менше ніж тиждень тому. Особливо відзначу, що пройшли вони в докорінно новій атмосфері, набагато толерантнішій, ніж будь-коли в попередні роки.
Скажу найважливіше. Як би не сичали моральні й політичні опоненти, Помаранчова революція продовжується, бо за останні п’ять років вона дала нам колосальний ковток свободи, який нікому не дозволить перекреслити наші великі надбання.
Попереду в нас другий тур виборів і новий Президент України.
Хочу відверто сказати те, що думаю про нинішню ситуацію і про обох претендентів. Думаю, що я маю на це право перш за все як громадянин і як Президент. На жаль, виборець, втомлений постійними політичними чварами й труднощами економічної кризи, повірив популістським обіцянкам. Переконаний, переміг чужий, неукраїнський проєкт, і всім нам доведеться дуже скоро це усвідомити. Розпочинається новий політичний етап.
Його парадоксальність в тому, що українці на вільних виборах, по суті, не мають справжнього українського вибору. Повторюю, що сказав раніше: не бачу принципової різниці між обома претендентами. Голосувати за одного – втратити голову. Голосувати за другого претендента – не мати серця. За обома стоять олігархічні кланові системи, для яких Україна є лише поживою. В обох немає національної ідеології. Їхня ідеологія – популізм. Обоє своїми конкретними діями довели, що демократія для них – це просто ширма, яка прикриває авторитаризм і корупцію, а европейські та національні цінності – чужі й, думаю, незрозумілі.
Шановне товариство! І найголовніше: у нинішній ситуації ми всі маємо усвідомити свою громадянську відповідальність за збереження наших демократичних надбань. Адже вільно обираючи антидемократичних лідерів, громадяни можуть позбавити себе і, власне, своїх дітей, права голосу у майбутньому. Якщо втратимо демократію – втратимо Україну. Лише демократія дає гарантію нашій суверенності й незалежності, а кожному громадянинові – гідність, перспективу і свою волю.
Якщо ми здатні об’єднатися, то зможемо вберегти країну і людей від будь-яких авторитарних чи антиукраїнських загроз. На жаль, сьогодні ці загрози досить реальні.
Це й загроза банкрутства «Нафтогазу» України, втрати права власности на газотранспортну національну систему, а з нею – і втрата енерґетичної та економічної незалежности. Це втрата проєкту транспортування каспійської нафти в Україну «Одеса-Броди». Це – «ручне управління» економікою. Це – вже неукраїнська металюрґія.
Це – старі й нові десятки мільярдів доларів державних боргів, які вже лягли на наші плечі й плечі наших дітей. Це – російська військова присутність в Україні. Це – згортання евроатлантичного курсу. Це – забуття всього українського, це – маскування під українське. Це – Україна без реформ. Це – Україна без української душі. Назвавши цей ряд, я кажу про загрози від Юлії Тимошенко.
Є й інший ряд – далеко не повний. Це – згортання европейського і евроатлантичного курсу України. Це – денаціоналізація і деукраїнізація нашого народу, марґіналізація української мови, культури й освіти, забуття. Це я кажу про загрози від Віктора Януковича, далеко не повні.
Обидва ряди загроз, які я перечислив, це – тріюмф «малоросійства». А «малоросійство, як казала Леся Українка, – це не політика і навіть не тактика, це завжди… тотальна капітуляція».
І, можливо, найголовніше: незалежно від того, який цей буде вибір 7 лютого, у будь-якій історії є вихід. В чому я бачу вихід? На мій погляд, вихід – один. Сили, що йдуть до державного керма, повинні добре зрозуміти: сваволя в Україні більше не пройде, у влади повинна бути межа. Ця межа, власне кажучи, наша позиція, здатність громадянина і суспільства захищати свої права і досягнення свободи. Цю здатність ми довели не раз. Незалежно, повторюю, від остаточних результатів другого туру виборів, я закликаю українську націю до згуртування навколо наших правдивих національних цінностей, ідеї громадянського захисту демократії в країні і европейської мети України.
Це – заклик не до політиків. Цей заклик я хочу адресувати простій людині і кожному, незалежно від того, під яким прапором ви стояли до сьогоднішнього дня. Це заклик до людей, які хочуть не втратити свої права, мають розум і мають бажання утвердити ту Україну, про яку мріємо і шлях до якої ми розпочали декілька років тому. Так, я виконав свої демократичні зобов’язання на посаді Президента України. Але зобов’язання національні і державні не дають мені морального права полишити політичне життя країни.
Тому я хочу сказати вдруге: я йду, щоб знову повернутися. Багато історичних прикладів свідчать: якщо політик дбає не про власні рейтинґ і посаду, а про інтереси держави й нації, він і його ідеї повертаються. Хочу підкреслити: завжди повертаються.
Кон’юнктура моменту з часом втрачає актуальність. Я в цьому переконаний. На перший план знову виходять базові фундаментальні цінності, з якими живе кожна людина.
Абсолютно впевнений, що ці цінності поділяє – свідомо чи підсвідомо – переважна більшість українців. Ці цінності, безумовно, переможуть. Як перемогли у кожного із наших сусідів – чи то поляків, чи то чехів, чи то словаків, чи то болгар. Я називаю слов’янську спільноту, я можу назвати іншу спільноту, бо це є базові цінності двадцять першого століття.
За мною стоїть моя політична сила «Наша Україна», яку я хотів би зараз особливо підтримати. Ми – національна, ідеологічна та принципова сила в цій країні. Хочу підкреслити: ми жодного разу не зрадили національної ідеї та національних інтересів.
Ми – національно-демократичний рух, який має енерґію і тверду волю йти далі, боротися за рідну справу і перемогти задля України, нашого народу і держави.
Пані і панове. Які б не були у нас різні погляди і політичні уподобання, ми – один Український народ. Це – найголовніше.
Нас єднає соборність національного духу і соборність нашої держави. Нас мільйони. А це означає, що ми переможемо.
На завершення я хочу сказати про те, чого чекали мільйони українських патріотів, і багато років. Я підписав Указ:
За незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу постановляю:
Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави
Бандері Степану Андрійовичу.
Слава Україні!

(Скорочено)

Євген СВЕРСТЮК
Як «царя» вибирають

Гортаючи книгу історичної долі, ми особливо зупиняємось на сторінці “Президенти”. Кліпаємо очима, сумуємо, соромимось... Як би не було, а ми таки причетні до вибору...
Нині ми перегорнули смішні і прикрі мультики до виборів 17 січня, які пройшли під знаком нехоті, такої собі “демократичної необхідности”. І тепер опинилися перед калюжею, в яку ніхто не хоче пірнати. Обидва персонажі так спопуляризовані, що більше несила витримувати їхніх білбордів. Обидва не сходять з телеекранів роками. Обидва показали себе на високих кріслах і явили межі своїх талантів. Але головне – обидва без програми, з якою належало б приходити на місце Президента, що мав все-таки виразне національне і культурне обличчя, ба більше – релігійне.
І що дивно – в суспільстві переполох! Як у лісі, де звірі вибирають собі царя. Вони бояться і ведмедя, і тигра, і нічого доброго від них не чекають, але “вибирають собі царя”. Лисиці прикидають, до кого пристосуватись, вовки нагадують своїм малим, що “вовка ноги годують”. Зайці оглядаються, де б надійніше сховатися.
Найцікавіше те, що самі “обранці” ввійшли в ролю і страшними обіцянками лісового порядку і права геть залякали усю звірину. У страсі і трепеті ведмедеві ставлять питання, що він зробить з тим і тим звіром, а він лиже лапу і скалить зуби! Спробуй вгадай...
І нема кому вголос нагадати: та ми ж вас обидвох знаємо, як облуплених, і знаємо, на що ви здатні. Чуда не станеться від того, що пересядете на інший стілець! Ліс той самий, звірі залишаться ті самі, під тим самим небом...
Але з небом царі завжди вступали в суперечність. Якось вони більше пристосовані кожен до своєї берлоги. Там усі свої, усе звично. А неба не видно, і знаки його неясні...
Недавно на каналі “Інтер” Віктор Федорович змушений був нагадати роки “оранжевої чуми” і непримиренної боротьби з нею. Тоді і дружина йому допомагала. Він зворушливо признався:
— “Я ей говорил, зачем ты полезла туда, на эту трибуну”.
Она говорит:
— “Я хотела тебе помочь”.
Усе правдиво, тільки трохи зміщено в часі. Справа в тому, що в той час, коли вона “полізла на трибуну”, то й Віктор Федорович поліз на трибуну. І обоє вони мали шалений успіх! Згадаймо, як переможно говорив Віктор Федорович у теплій компанії: “Эти козлы мешают нам жить!».І всі аж завили з радости і підтримали оратора бурхливими оплесками.
Так само, в такій же своїй компанії, дружина кандидата в Президенти проти тих же самих “козлів” на київському Майдані видала свою інформацію, що вони там ходять в американських валянках і їдять наколоті наркотиками апельсини. Їй повірили, і заглушили дружніми оплесками. Її виступ був успішним!
То вже пізніше, коли на телебаченні зробили документальний кліп і показали його насміх перед усім світом, то аж тоді до донецьких фанів дійшло, що американські валянки і наколоті апельсини – то брехня для домашнього вжитку. Тоді і до Віктора Федоровича дійшло, що у світі є інші поняття про правду і культуру, і туди соромно показуватися зі своєю блатною культурою. Доведеться робити поправки і просто трохи вчитися.
Дивно, що він, чоловік від природи кмітливий, не зробив з цього належних висновків. Наука Сковороди про пізнання себе і свого покликання є дуже проста, а для виконання – важка. Огляньмось навколо: сліпі йдуть у поводирі, неуки – в учителі, егоїстичні дурні стають політиками, брехливі лицеміри прилаштовуються до амвону. І усім же їм по суті не легше, ніж бабі Мотрі, яка мудріша за них усіх, а проте продає яблука і редьку на базарі і роздає влучні характеристики кандидатам у Президенти...
Коли від Бога чоловікові не дано, то вже долі не переломиш., а тільки дров наламаєш. Є люди легкі і дотепні на слово, вони мають хист переконувати, і їм здається, що вони вроджені для трону і для овацій. Але працювати біля керма – то вимагає інших талантів, інших чеснот. Передусім – офірного служіння та уміння радитися з Богом. А Бог приймає тільки мову правди і любови. Саме ж по собі прагнення влади іде від диявола.
Сьогоднішні вибори без вибору є настільки пустими, що аж дивно: чого люди сперечаються? Яке зло менше? Які загрози більші? Загрози від кого? Від того, кого ми добровільно обираємо?
Але ж ми навіть не обираємо: ми голосуємо проти одного і боїмося чесно голосувати проти обидвох, щоб це не вийшло на користь одному!
Притому неясно, чи буде йому велика користь із того, що він ледь-ледь проскочить в те крісло, яке ви обоє розхитували під попереднім Президентом...
Очевидно, в Господньому задумі є ще такий лікувальний засіб, що називається в народі “наїстися сорому”. З Божої ласки нас обминають голод, мор, повені і землетруси...
Нас мучить тільки пекло, яке ми самі влаштували через брак любови до ближнього. Як за Шевченком: “Ми в раї пекло розвели”....
Історія в лютому 2010 року не закінчується. Як сліпі коні, будемо йти по колу. Але з надією прозріти.
“Через великі гріхи наші ми не маємо відваги” – говориться в псалмі. Справді, ми за роки незалежности явили мало прикладів громадянської відваги, офірности і просто любови до рідного краю. Патріотична белькотня, начинена амбіціями, небажання співпрацювати і єднатися задля вищої цілі, небажання й невміння служити Вітчизні – то жалюгідний образ наших національно свідомих кіл.
Той образ не міг бути привабливим для молоді, і не міг стати добрим прикладом. Мало було позитивного ферменту для формування чесного громадянського суспільства. Користолюбство стало гаслом посткомуністичної епохи. Втрачалися межі між гідним і ганебним, між порядним і ницим, а поняття чести вийшло з ужитку. Що посіяно, те й пожинаємо. І не треба питати, за що нас Бог карає. Кожен особисто має запитати себе щоденно, за що він заслужив кару. І запитати: “ Що я зробив, щоб поліпшити Наш Дім? Що я посіяв і виплекав на радість людям?”.
Моя Україна – то внески нашої любови. Патріотизм не приватизується. Він живе в здоровій людині, як Божий дар творчости. Він проявляється в позитивному прикладі і не розподіляється в західних чи східних областях України.
Вибори 2010 є виплодом нашої байдужости до спільного добра і до чести нашого краю. Вони виросли з нашої дачної філософії і порізненої віри – кожного у своїх ідолів.
Великий Бог вчить нас пожинати посіяне. І не треба просити чуда – обдарування ледачих і ощасливлення байдужих. На дні пекла сидітимуть дрібнокорисливі і байдужі до спільного добра. Але вони і на землі сидітимуть в рабстві і трепеті перед царями сезону.
Усе це істини відомі – “ми вже чули”. Але потрібні гострі ситуації, щоб привести людину до притомности і зупинити на блудній дорозі. Уроки мають бути досить гіркими, щоб засвоюватися. Ліберально-демократичний період нашої історії дав нам відчуття свободи, але не навчив нас почуття обов’язку, що надає свободі життя і сенс. За свободу треба боротися, свободу треба виборювати за найважчих умов, і ми їх матимемо. Трохи заспокоює те, що пройдений нами шлях після Помаранчеової революції вписався в українську демократичну традицію і безповоротно вписався в свідомість покоління. Отже, принаймні, матимемо ґрунт під ногами...

Правду не заховати

Степан Бандера, як і Симон Петлюра, як і Євген Коновалець, безперечно, є Героями України. Вони служили їй самовіддано і до кінця. Цієї правди не заховати. Так думають не тільки українці. Їх дуже високо оцінили в Кремлі – перед тим, як посилати убивць. Адже убивство відомої політичної постаті на Заході пов“язане з великим ризиком. Політичних противників було багато, а вбивали найкращих.
Окрім того, вони стали популярними символами. На всіх просторах Росії можуть не знати нічого про Україну, але всі знають, що значить «бандерівець», «петлюрівець». То визнання! І то принципове визнання. Фактично убитих бандерівцями не так багато. Самі большевики розстріляли своїх за той же проміжок часу на тій же території не менше. Отже, бандерівців оцінювали за їх героїзм і незламність.
Звичайно, серед нагороджених «героїв України» є немало таких, що не хотіли б «сусідства» з Бандерою. Вони могли б відмовитись від свого ордена, якби були хоч трохи героями…
Що ж стосується засудження молодого Бандери польським судом, то тут логічно застосувати польську юридичну практику: поляки навіть у 1950-і роки не визнавали чинними політичних присудів інших держав над громадянами Польщі. І розумно робили. Згадаймо, що Степан Бандера не визнавав себе польським громадянином. А Москва готова була судити всіх своїх противників по всьому світу.

Олександер СУГОНЯКО
Призначення України
Закінчення. Початок у ч.1

ІІ. ІДЕЯ–ВИМОГА. «МОЛОДЕ ВИНО», АБО ЩО І ЯК МАЄ БУТИ В УКРАЇНІ
«Поза ціннісним виміром будь-яка політика, по-перше, стає аморальною, по-друге, втрачає свій надихаючий потенціял, сталі орієнтири, вироджується в суто кон‘юнктурну діяльність за елементарною схемою павлівського типу – «стимул – реакція» (О.Шумилов).
Постає питання: навіщо українському суспільству влада, або яку спільну мету хоче суспільство досягти за допомогою цього інструменту? Іншими словами, яке «молоде вино» збирається українське суспільство вливати у нові суспільні і владні інституції ? Правдива відповідь на нього – крок до об’єднання суспільства, до його цілеспрямованости і моральности. Якщо ж в суспільстві не з’ясована мета, для досягнення якої потрібна нова форма влади, альтернативна існуючій, то нема чого, як то кажуть, і тин городити. Не запропоновано політичною силою чи політиком такої ціннісної мети — немає у них справжніх підстав претендувати на політичну владу.

1. ВІД Я-СПРЯМОВАНОСТИ ДО ЦІЛЕ-СПРЯМОВАНОСТИ

18 років «керують» Україною люди, що навіть не задумувались про її призначення. Одні говорять, що ведуть Україну в ЄС, інші — що в ЄЕП, не розуміючи, що то не мета і навіть не засіб реалізації справжньої стратегії. А в той час «автомобіль» дикуни розбирають. Подібні «стратегії» мету від засобів не відрізняють. Таких політиків не спільне благо громадян турбує, а приватні, корпоративні інтереси. Тому, вибираючи чиєсь «Я», а не суспільну мету, виборці фактично голосують за подальше розграбування країни, леґітимізують дальше розповзання біди.
Таке безпутне існування, державність без мети схожі на своєрідне суспільне божевілля. Бджоли на чолі зі «своїми» псевдо-матками і псевдо-трутнями самі знищують свій вулик. Відсутність спільної мети знімає всі питання про те, що в суспільстві є високим і благородним, а що - низьким і гідним осуду, що є розумним, а що безумом. Звідси моральна і розумова пітьма і деґрадація.
Першим кроком українського суспільства від цього хаосу має бути відвернення політичної свідомости людей від орієнтації на ім’я політика. Орієнтація має спрямовуватись на суспільну мету.
…В сучасному українському суспільстві, однак, явно живе усвідомлена потреба прояснення місії країни, її мети, національної ідеї. Це є вже великий позитив, тому що така потреба є далеко не у всіх народів. Прояснення ж призначення країни передує народженню якщо не нової цивілізації, то нової нації.
Хто задає мету існування глечику? – Гончар. А автомобілю ? – Його творець. Мету життя людини і мету життя народів задає їх Творець.
Відрив від примітивного матеріялізму і повернення до притаманного українському духові ідеалізму (в історії української філософської думки не виділився жоден матеріяліст), повернення до віри — веде нас до Джерела життя. «Віра освітлює шлях, прямуючи яким, людина наближається до Бога» (Г.Сковорода). Так і нації. Тут українців давно очікують досі суспільно неактуалізовані здобутки наших великих попередників. Тут виясняються призначення України, її ідея, шлях українського суспільства. « Я єсть путь, і істина, і життя…» (Ін 14.6.), — того дороговказу Христа трималися наші попередні покоління.
За Памфілом Юркевичем не розум творить ідеї. Навпаки, ідеї визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Ідеєю України має буття ідеальне начало, яке складатиме її правдивість. Це зразкова форма дійсности, а не сама дійсність. Вона металогічна. Ідея України є тим, чим наша країна повинна стати. Ідея є «вимога». Вона «не є сила». Вона є правда і цим вичерпується її буття. Ідея не є причиною існування чогось на Землі. Вона є основа, з якої це «щось» на Землі з’ясовується. Як ідеї здійснюються в світі? Як ідеал, не будучи силою, опановує світ? Між ідеями і їх здійсненням в світі стоїть не тільки творча воля Бога, але й люди з їх творчими можливостями.
Як витягти Україну із сьогоднішнього занепаду і вивести її на путь до ідеалу? Чи це під силу людям? Адже «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 126:1). Тобто, якщо Господь не будує України, то не «тратьте куме сили…» Але українська душа чує, що Творець з нами і хоче нашого навернення і життя. Тоді інше питання виникає: якими ми маємо бути, щоб ми могли у співтворчості з Ним будувати Україну? Як нам стати такими, щоб через нашу добро-дію здійснювалася воля Неба? Щоб через нас йшло обожнення природи, її преображення? Як ми маємо змінитися?
Люди звикли до тези, що людина грішна, і тим пояснювали духовне здичавіння. Нове варварство ХХ століття приймали майже як норму. Ми забули заклик до нас: «Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний» (Мт. 5:48).
Ідея України на Небі прояснюється через серце і совість народу, через кращих його представників у різні періоди історії, акумулюється, а у визначений час ініціюється та здійснюється сучасними творчими особистостями у спільній націєтворчій дії.

2. НАВЕРНЕННЯ ДО БОГА, АБО ПОВЕРНЕННЯ ЙОГО В НАШІ ДУШІ І ДІЛА

Без Неба заблукав Захід, заблукала Україна. «Усім нам потрібна нова дорога, на якій ми змогли б відновити загублений лад душі, мир душі. Примирення з природою і Богом.» (Є.Сверстюк).
Усвідомлення власної гріховности викликає каяття, визнання Вищої волі і смирення. З цим підіймається віра і надія. І любов. Вони дають бачення, прояснюють ідею України.
Один російський політолог українського походження у притаманному йому стилі дав дві версії розуміння національної ідеї: «Це не те, що хочуть «жлоби»; не те, що хоче інтеліґенція для свого народу; це те, що думає Бог про цей народ». Є й інший його варіянт: «Це протез, який вставляється в державу замість душі». І варто було б йому додати: і тоді з’являється комуністична імперія або суспільство, зображене Орвеллом у його творі «1984». Українській же державі потрібна національна ідея як душа, що любить Творця і Його творіння, як совість держави, а не «протез», який є творінням голого розуму, цієї «міді брязкучої». «Лише через пізнання ідеї добра нам стає зрозумілим, принаймні, що те, що може бути (ідея), переходить в те, що існує (дійсність), через те, що повинно бути» (П.Юркевич).
Україна в цей грізний час прозріває свого Творця, Його волю, яка задає їй духовний вектор суспільної дії. Україна тепер чує вимогу її Творця до неї, її народу і її влади виконувати Закон. Добродії усвідомлюють свій обов’язок чинити добро, що є законом для гідних (Лао Цзи). Українське суспільство вчиться розрізняти добро і зло, що є вищою мудрістю (Сократ), без якої в наш вік не жити. «На життя народитись – це коли, вийшовши з утроби у цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле од доброго» (І. Вишенський). З цим у суспільство повертається початок вищої мудрости – страх порушувати Божі заповіді.
Головним в духовній сфері суспільства є повернення і утвердження правди у стосунках між людьми. Пристосування української народної душі протягом минулого століття до духовно чужого їй життя без правди притлумило саму віру в те, що життя може бути іншим: чесним, сумлінним і щодо іншої людини, і щодо суспільства, і щодо влади. З’ява правди між людьми, яка лежить в основі всякої чесноти, є першою ознакою оздоровлення суспільства.

Чи буде правда між людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
( Т. Шевченко)

«Правда піде перед Ним і направить на путь стопи наші» (Пс. 84:14).

Людина за своєю природою є істота духовна, «вона більше, ніж будь-яке небесне тіло: вона тіло неба». Вищий прояв її громадянства – в служінні.
Римський імператор Марк Аврелій, щоб покрити військові витрати, розпродав все своє майно, разом з коштовностями дружини та її улюбленою тунікою, за що вона йому довго «дякувала». «Чи будемо ми щасливі сьогодні?», — питає Цезар у центуріона, і той відповідає: «Ти переможеш! Щодо мене, сьогодні ввечері, живий чи мертвий, я заслужу похвалу Цезаря». Вмирають тільки за те, задля чого живуть, казав Сент-Екзюпері. Так живуть і помирають люди, які знають не тільки те, що бачать їхні очі. Вчинки імператора і звичайного центуріона, по-нашому – сотника, — це вчинки з суспільного простору правди і довіри, які неможливі в просторі зла і неправди.
В Богові все і всі єдині: люди, народи, Земля. В Ньому все живе. Без Нього все мучиться, розсипається і вмирає. Люди і народи, які забули голос совісти, почали і завершують губити Землю. І себе. Ми, українці, тут нині на одному з перших місць.
Воля для українців в історії завше тільки там, де панує Господній Дух (так записано в «Книгах буття українського народу»). Єдність українців можлива тільки в Ньому. Як запанує Дух правди в українських серцях, то постане єдність і спільна праця, що має за мету наблизити дійсність до того, якою вона має бути по правді, до Української Ідеї. «Добро України можливе тільки при виповненні заповіту нашого божественного Спасителя» (Кирило-Методіївці).

3. ГОСПОДАРСТВО МІРИ — МУДРОСТИ

Відтепер я вже не раб моїх речей...
І мені належить світ!
Й.В. Гете

Нинішня небезпечна для людства економіка базується на трьох помилкових постулатах розуму: про прибуток як місію економічної діяльности; про те, що егоїстичний економічний інтерес кожного працює на суспільний інтерес, і економіці мораль не потрібна; про безмежність природних ресурсів.
Ось як оцінює Володимир Соловйов першу помилку: «Визнання матеріяльного багатства метою економічної діяльности можна визнати первородним гріхом політичної економії». Дійсно, чи не є спотворенням людської суті піднесення нижчої, прикладної економічної сфери людства чи країни, до ступеня вищої і панівної? Чи не є потворним перетворення людини і довкілля у засіб і знаряддя отримання матеріяльного зиску? Чи не є все це свого роду формою масового безуму, формою божевілля? З багатства зробили ідола.
Корінь зла в сфері обігу і у всій сучасній економічній дійсності один: «перетворення матеріяльного інтересу із службового у панівний, із залежного в самостійний, із засобу в ціль. З цього отруйного кореня у сфері обміну виходять три дуже шкідливі стовбури: фальсифікація, спекуляція і лихварство…» (В. Соловйов).
Людина в сучасній економіці діє як «персоніфікатор зиску», що як такий, не дбає про суспільне благо, хоч він, як учасник природно-суспільних економічних відносин, працюючи на себе, працює і на користь усіх. Але для людини моральної, совісної цього недостатньо. Її діяльність свідомо спрямовується на спільне благо, і це головне. Вона його прагне. А оскільки цього зараз немає, то люди, які працюють на свій інтерес, рано чи пізно стають жертвами і винуватцями спільних, небажаних для всіх, фінансових крахів і економічних криз. «Як довільна гра хемічних процесів може відбуватися лише в трупі, а в живому тілі ці процеси пов’язані і визначені органічними цілями, так само й довільна гра економічних чинників і законів можлива лише в мертвому суспільстві, яке розкладається, а в живому, яке має своє майбутнє, господарські елементи пов’язані і визначені моральними цілями, і проголошувати тут вседозволеність – означає говорити суспільству: «Вмирай і розкладайся!» (В. Соловйов). Такі економічні катаклізми свідчать про те, що господарювання втратило зв’язок з началом добра, випхнуло з себе мораль.
В комунізмі і капіталізмі один девіз: «Хлібом єдиним буде жити людина». І ті, і другі трактують людину як людину господарюючу, а по суті — споживаючу, абстрагуючись від її моральної сутности. У одного й іншого кінцевою метою і найвищим благом визначається економічний добробут. І боротьба між ними не була принциповою. Подивіться, як наші керівні комуністи і комсомольці швидко стали капіталістами. Чи подивіться, як капіталістично проґресує комуністичний Китай... Соціялізм забезпечував якоюсь мірою матеріяльні потреби людей, капіталізм — матеріяльні і суспільні, але в забезпеченні духовних потреб людей вони обоє провалилися (О. Шумилов). Соціялізм не був антитезою капіталізму — то інший бік західної буржуазної матеріялістичної цивілізації.
Людство сучасне не вийде з хибного кола, доки не зрозуміє і не прийме застереження філософа, висловлене ще на зорі капіталізму і соціялізму в Росії: «Значення людини, а відповідно й людського суспільства у своїй суті не визначається економічними відносинами, людина не є перш за все виробником матеріяльних благ чи ринкових цінностей, а чимось набагато важливішим, і суспільство, відповідно, також є чимось більшим, аніж господарська спілка» (В. Соловйов).
Показовою є сьогоднішня реакція керівництва деяких країн на те, що Північний льодовитий океан скоро перестане бути льодовитим через зміну клімату внаслідок економічної діяльности людства. Вони і в умовах розгортання всеосяжних катастрофічних кліматичних змін продовжують політику середньовічної експансії і ділять водну акваторію цього океану, на дні якого є поклади енерґоресурсів, демонструючи смертельно небезпечну для людства інерцію мислення. Можливо ще більша сліпота й інерція мислення у нас, якщо брати до уваги екологічний стан нашої країни.
«Виробництво, засноване на прибутку, прагне – шляхом виховання (через рекляму) створити людей для жувальної гуми, а не жувальну гуму для людей» (Сент-Екзюпері). Не зростаюче матеріяльне виробництво і не зростаюче споживання матеріяльних благ є виміром успішности країни нової доби, що постає. Таким виміром є цілісна, вільна, гідна людина, її самореалізація у моральних відносинах між людьми і між ними й Природою.
Вся українська земля: поля, ліси, луки, Дніпро з тисячами менших річок, моря — все, створене Господом, очікує єднання українців у правді, бо це дає шанс Природі на оздоровлення після диявольської наруги над нею.
У такому господарстві зміниться призначення і банківської системи — з заробляння прибутку на надання суспільно-корисних послуг господарям і забезпечення господарства безінфляційними грошима. Таке господарство можна назвати господарством міри — мудрости.
Прибуток і зручність повертаються до людей руйнівною стороною. «Світ споживацтва – це новий єгипетський полон. Полон успіху нових технологій, нової індустрії спокус. Гірший за вавилонський полон, ринок обезбожених вартостей перетворює всіх на полохливих поган …» (Є.Сверстюк).
Европа проте обрала шлях, визначений Ф.Беконом, ідеологом безмежного підкорення Природи через науку.
Український же дух не сприймає матеріялізму — домінування науки над духом людини і перетворення її в ідола. «Я (Господь Бог), голова твого щастя і світлого розуму, — пише Г. Сковорода. – Бережись, щоб ти не заснував життя свого на інших радах, мистецтвах та вимислах, хоч би вони і з ангельських розумів народилися. Покладись на Мене сліпо. Коли ж Мене минувши, покладеш вік свій на іншій премудрості, то вона тобі буде богом, але не істинним, а тому і щастя твоє буде подібне до краденої монети». Ось на Кому радив засновувати життя Сковорода.
Потяг західної цивілізації стрімко рухається в небезпечному напрямі. В ньому, образно кажучи, є вагони 1-ої кляси (ЄС) і вагони кляса «товарняк», є інші. Одні закликають сідати в «товарняк», інші – в «люкс». «Люди добрі, зупиніться, Ви ж до прірви прямуєте», — гукає Україна, бо бачить, куди прямує цей потяг. Вона знаходить і ступає на свою праведну путь. Зібратися з духом, щоб сказати «ні» блудному шляхові розвитку людства, а ще — запропонувати іншу, альтернативну путь може і повинен здатний на такий крок, покликаний до цього народ. Спантеличений світ мусить повернути на шлях духовної цивілізації. Ще в трагічному і кривавому ХХ столітті лунали попередження, що ХХІ століття буде містичним або його взагалі не буде.

4. СУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ

Відкидаючи суб’єктність інших людей, націй, не признаючи їх за особистості, за суб’єкти, ми самі втрачаємо свою суб’єктність. Наш внутрішній світ без іншої людини, нації звужується, колапсує. Люди і нації стають чужими самі собі, бездушними об’єктами в світі речей і об’єктів. Хіба такі люди і народи здатні турбуватися про свободу свою і інших? Машинерія не дає їм свободи, вона робить їх роботами, додатками до неї. Свободу людині і народу дає її Творець, Вища Особа. Визнання Його відновлює людську особистість, олюднює, персоналізує її стосунки з іншими, з довкіллям, надає їм сенс і мету. В світлі Його любови.
Суб’єктність в просторі чести і служіння світиться в даяннях іншим. Сонце дає, Земля дає, кожна травинка дає плід і саму себе, кожна істота – дає. Той, хто відбирає в інших і поглинає, робиться тяжким і падає вниз. Україна постає, щоб бути собою і давати людству. «Усі всесвітньо історичні держави не мають мети самі у собі, але за своїм величним служінням суть органи, що виконують загальне покликання людства» (П. Юркевич). У чому воно? — Очевидно не у споживанні.
Причини падіння держав і цивілізацій неоригінальні, очевидні і звичайні – падіння моралі, втрата належного рівня духовности. Вердикт Історії – «самогубство». Така загроза нині є над людством, Україною і людиною, що заблукали..

В трагедіях негідників не треба!
Тчуть лихо пристрасті.
Й не воля Неба,
А в душах лжа до згуби нас веде.
Мередіт

«Чи сучасна західна людина покається і схаменеться, перш ніж її нестямна поведінка знайде своє логічне завершення в духовній і психічній катастрофі? Відповісти на це запитання поки що важко, і ми можемо тільки стривожено вдивлятися в ляндшафт нашого сучасного духовного життя в пошуках симптомів, які дали б нам підстави сподіватися, що ми відроджуємо в собі духовну спроможність, яку так старанно і так уперто намагалися пригнітити». — Тойнбі писав це в 40-их роках ХХ століття. На жаль, не покаялися, не схаменулися. На Заході «вживати сьогодні слово «духовний» мають за не дуже добрий тон» (П’єр Адо). Дійсно, про недавно померлого в його хаті не згадують. А в нас?..
Криза Західньої цивілізації останніх років підтверджує, на жаль, сумну діягнозу. Раціональна правда вчорашньої доби померла, Правду нашого часу належить прояснити. Ця вимога стоїть перед усім людством, бо змінюватися, і то радикально, мають не лише Західня цивілізація й Україна.
На тому шляху, який пропонує Україна для ліквідації причин занепаду людства, вбачаються спільні для всіх націй вищі цілі, які справді їх об’єднують. І формують простір довіри, поле «сили правди», а не «правди сили». Тоді у міжнародніх стосунках воля до життя однієї нації вже не буде тотожною смертному вироку для іншої. Вже зараз, через згубний вплив діяльности світової економіки на Природу, цивілізаційні загрози від кліматичних змін явлені набагато небезпечнішими від інших загроз, а в перспективі 30-50 років – вони здаються катастрофічними: «Сьогодні клімат змінюється швидше, ніж ми передбачали це два роки тому, — пише Жозе Мануел Баррозу, Президент Европейської Комісії. «Традиційне (виділено О.С.) ведення бізнесу неминуче призведе до небезпечних, а то й катастрофічних кліматичних змін уже до кінця цього століття. Це головне (виділено О.С.) випробування для нинішнього покоління політиків». Він попереджає: якщо не вдасться погодити текст угоди про боротьбу з кліматичними змінами, то цей непогоджений текст «може стати найдовшою й найглобальнішою «нотою суїциду» в історії людства». За таких умов швидко зростає величезна загроза для всіх. Подивіться за вікно. До неї світ не готовий.
Теперішня економічна криза не є кризою тільки Заходу. То криза світової матеріялістичної цивілізації. Людство дійшло до крайньої межі. Жити завтра, як воно жило вчора, людству вже не дасть ні Небо, ні Земля. Подолання цієї універсальної кризи потребує нового світогляду і нової людини — Духовної.
Хай в стані емоційного щиросердного пориву, але Україна позбавила себе ядерної зброї. То був крок народу, вияв сутнісно притаманної йому доброї волі, який дехто у світі сприйняв як прояв глупоти і слабкости. Той крок ще оцінить людство в ХХІ столітті. Але то було і звільнення України від нечистої сили, яка заважала б нам сьогодні адекватно сприймати суть того, що відбувається у світі і з нами. Парадокс, Україна в своїй немощі сьогодні чи не найбільш готова до страшного виклику, який стоїть перед людством, ніж інші країни, незважаючи на те, що вона бідна, має зруйновану комунізмом і доруйновану капіталізмом економіку, не має дієздатної влади. З іншого боку, українці не звикли до надмірного споживання і комфорту, їм не доведеться ліквідувати надлишки промислових потужностей, створених на Заході для задоволення зростаючого споживчого попиту, який доведеться сильно гальмувати, що створює величезні проблеми. Україна не має історичної інерції. Для українців відвернення від надмірного, споживання і комфорту та навернення до необхідного не є такою проблемою, як для населення країн Заходу.
Природна віра української душі та прагнення правди дає силу духу для того, щоб добродіяти в цих, здавалося б, безнадійних умовах і стані психологічного і фізичного знесилення суспільства. Воістину сила Божа в немощах проявляється. Поможи, Господи!
Навернутися і змінити ставлення до господарства, до довкілля, до інших країн на добродійне – ось із чим нова Україна прийде до світового співтовариства і в чому полягає її місія. То є крок країни, що має свою Путь, крок до своєї Мети, яка не позбавляє і не заважає іншим країнам бути собою, стати і йти шляхом віри і розуму. І жити, а не вмирати і розкладатися.

5. «НОВІ БУРДЮКИ»

Призначенням нової влади — сприяти рухові української нації до обраної Мети суспільного життя, орієнтуючи громадян на добро, заохочуючи добро і караючи зло. Творення морального і правового середовища, сприятливого для самореалізації громадян, забезпечення їх свободи в організації господарства міри-мудрости і відновлення довкілля – її завдання. Хай тут читач забуде політичного «володаря дум» останніх століть — Макіявелі. В останні століття потроху, непомітно відокремили мораль від політики, відокремили в теорії і на практиці. У древніх греків політика була частиною етики. Братчики Кирила-Методія говорили про те, що Царем в Україні буде Христос. Вони знали, що Він «є глава всякого начальства і влади» (Кол 2.10.) Їхній сучасник, маркіз де Кюстин, говорив про те, що в Европі політика буде заснована на Євангелії. Відступити світ політики сатані — означає не любити людей і віддати їх у його володіння. Нова українська політика буде спиратися на Євангелію. Не на Макіявелі. І у цьому буде її справжня европейськість. Українська ідея не потребує порядку, заснованого на несправедливості. Він не кращий за беззаконня, яке зараз чиниться в Україні, засноване на цьому ж негативному принципі.
Ідеал України вимагає, щоб в країні поле дії моралі переважало поле дії права: «Чого не забороняє закон, те забороняє сором» (Сенека). Право тримається на вимогах людського сумління, без якого право не діє. А на чому нині воно тримається в нашій країні?.. Воно не тримається. Тому в нас псевдозакони, псевдосудді, беззаконня, свавілля.
Вигнати кривду може лише брат у Христі. «…Князі твої – законопорушники і спільники злодіїв; усі вони люблять подарунки і ганяються за мздою; не захищають сироту і справа вдови не доходить до них ” (Ісая 1:23). Такі “князі” не будуть гнати кривду з суспільних відносин своїми діями. «Сіон спасеться правосуддям, і сини його, які навернулися, правдою» (Ісая1:27). Так що наверненій Українській державі «протез» не потрібен, їй потрібна правда і православна душа, бо такою ж є і душа її народу.
«Сам феномен правління і є виправлення. Хто ж посміє не виправитися, якщо виправиться правитель?» — запитує Конфуцій. Нова доба і нова Україна чекає таких правителів, творців нових за духом політичних інституцій, чекає створення духовного плацдарму в українській політиці.
Чи колись стояли такі трудні завдання змін перед іншими народами? Мабуть. Але надія розквітає від того, що творчі добродії шукають в цих трудних завданнях радикальних змін терпку радість власної відповідальности за спільну справу, з готовністю віддавати, служити.

Лавреати премії ім. Василя Стуса 2010

ДАР ПРОВІДНИЦТВА

Чи живий у наш час лицарський український дух? Всупереч занепадові й сумнівам, він таки є. Хоча й рідко зустрінеш нині лицарський чин. Але як радісно відчувати, що ти знаєш таку людину, життя якої, немов смолоскип, є поривом того шляхетного горіння. Таким беззаперечним виразником лицарського українського духу бачиться пан Степан Семенюк, ціле життя якого, весь його — без жодного перебільшення — героїчний чин те засвідчують.
Пан Степан став постійним автором «Нашої віри» ще від початку 90-х років. Його публікації — це динамічна і вчасна реакція думки і волі на складні моменти суспільного життя. Його історико-політологічна публіцистика є рідкісним натепер взірцем історичного мислення, проникливої й точної аналізи подій і постатей. Його матеріяли вирізняє глибокий засяг у потік часу, жива зорієнтованість в смислах того що діялось і діється нині, відчуття перспективи.
І головне, він — справжній носій української національної свідомости — відчуває потребу історичного мислення й адекватної громадянської дії як доконечно життєву, без чого особистість і народ не може бути суб’єктом власної історії й творцем свого часу.
В «Нашій вірі», окрім іншого, були надруковані уривки з вражаючої книги спогадів Степана Семенюка, яка незабаром має вийти друком у видавництві «Терен».
Раїса ЛИША

Степан Семенюк: Коротка автобіографія

Народився 19 січня 1920 року в сім”ї Тетяни і Василя на історичній Волині.
Було нас четверо хлопців і сестра Марія. Найстарший Остап загинув, визволяючи Латвію, Андрій —“Мім”, окружний господарчий ОУН і районний ОУН Луччини, загинув у 1945 р. від куль НКВД; Іван, районний Колківщини, загинув 1945 року також від куль НКВД. Мама, Тато і дружина Андрія з п’ятилітнім сином були депортовані 15 травня 1941 року в Тюменську обл., де Тато помер з голоду 1945 р. Мама двічі втікала з заслання, похована в м. Луцьку.
Початкову школу, 4 кляси, закінчив у селі, а тоді вчився і працював у Луцьку. Член ОУН з 1938 року.
З приходом большевиків 1939 року пішов працювати вчителем. Пройшов так звану перепідготовку вчителів у секції істориків. 30 серпня 1940 року уникаючи арешту (в останню хвилину!), перейшов на нелегальну стопу, в підпілля. Організував визвольний рух в Острожецькому районі на Дубенщині, де, після Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року, організував українську державну адміністрацію.
Під німецькою окупацією далі перебував у підпіллі на чужих аусвайсах і кенкартах, організовуючи боротьбу з окупантом.
9 вересня 1944 року потрапив у “полон” НКВД — був арештований і засуджений Ревтрибуналом війск НКВД Рівненської области на кару смерти за статтею 54., — “вооружонноє вторженіє в прєдєли СССР”, та іншими пунктами 54 статті КК УССР.
Після 79 днів у смертній камері був “помилуваний” 20 роками каторжних робіт. Покарання відбував у лагерях Тайшетлага, колонія 41, Маріінських — л/о Суслово, Норильлаґ, л/о “Дудінка сортіровочная”, л/о № 4— Бофстрой і л/о № 3 Горлаґа (каторжне). Тут в 1953 році був учасником організованого ОПОРУ, що охопив усі відділення Ґорлаґа Норильська, в яких перебувало біля 30 тисяч політичних в”язнів. В Ґорлазі № 3 Опір тривав два місяці. Такого не знала вся історія тюремної Росії. (Жаль, що досі не досліджено цей феномен, який потряс систему Гулагу СССР). Після розгрому Опору разом з іншими учасниками був ув’язнений в так званому Центральному політ-ізоляторі у Владімірі над Клязьмою, бо в “сєкретной запіскє” уповноваженого МҐБ написано, що я був «актівним організатором мятєжа в Ґорлаґє № 3», хоч я справді ані разу не виступав і не був членом страйкового комітету.
І знов Тайшетлаґ, тепер вже “Озьорлаґ” л/о №5 і 4. На останньому був арештований “за антисовєтскую агітацію” (мабуть йшлося про статті, писані з нагоди 300-ліття Переяславської угоди) і організацію “терорістічєской банди в лаґєрє” і перевезений до тюрми № 1 в Іркутську. (Л/о № 4 було “больнічним”, тут перебували хворі в’язні, очікуючи на смерть. Одначе як сильні вони були вірою і як гідно трималися!).
З Іркутська перевезли на Воркуту. Тут перебував у лагерях при шахтах № 29 і 30, де більшість часу просидів у Бурі. “Відвідав” ще тюрму в Ярославлі і “Красную Пресню” в Москві, щоб опинитись в Мордовії. Десь у вересні (?) 1955 року, як підданого Польщі, за “тяжолиє прєступлєнія решєнієм правітєльства СССР пєрєдайотся в розпоряжєніє правітєльства ПНР”. Так разом із 234 іншими громадянами Польщі в Бресті передано нас польській в’язничній службі. Серед цієї групи були особи не суджені, вислані і такі, яким судимість вже знято. Нас, в’язнів, завезено до окремої зони в “осьродку праци” недалеко од міста Влоцлавка, що в Центральній Польщі, звідки згодом всіх звільнили У цій групі було мабуть біля десяти українців, один росіянин, один єврей, один німець, громадяни Польщі, решта поляки, переважно жовніри Армії Крайової. Польща тоді, в момент перед так званим. “польським жовтнем”, просто не визнала чинности політичних вироків інших держав щодо своїх громадян..
Вийшовши на волю, працював у будівництв (і доучувався), 198 року перейшов на пенсію. Є членом Українського Суспільно-Культурного Товариства — Об’єднання Українців у Польщі.
Завжди жив Україною, між іншим, брав участь в передреферендівській акції 1991 року в Криму, Одесі та інших місцевостях, нині бере участь в різних конференціях, зустрічах, зокрема з молоддю.
Займаюсь історико-політичною публіцистикою.
«Тобі, моя Україно, мій перший подих, і подих останній Тобі!»

19 січня сповнилося — 90 років панові Степанові Семенюку. Він активний член ОУП в Зеленій Горі, бувший в’язень совєтських лагерів за приналежність до ОУН, знавець і дослідник української історії. Його історичні та публіцистичні статті друковані у багатьох газетах і часописах в Польщі, Україні і всюди, де живуть і читають НАШІ люди..
З цієї нагоди просимо помістити щирі вітання цій Великій Людині від української громади Зеленогірщини в «Нашій вірі». Хай Всемогутній Бог дарує Йому добре здоров’я і дозволить здійснити все те, що задумав для нашого народу, нашої Церкви і нашої Батьківщини — України.
Василь ШЛЯХТИЧ,
Польща

Особистість на ниві культури

Напевне не так легко пригадати, коли наші вже традиційні вечори обходилися без участи КИРИЛА БУЛКІНА.
Він запам’ятався яскравим виконанням різних ролей. Хоча Василь Овсієнко каже, що любить його гру в ролях негативних героїв, де він когось допитує, когось заарештовує чи когось повчає...
П’ять років тому в часи Помаранчевої революції Кирило Булкін працював на “Чесній хвилі”, пізніше був журналістом радіостанція “Свобода”. Але як тоді, так і зараз його вирізняє невтомна праця та постійний творчий пошук у популяризації українського слова та духу: – вечір пам’яті Івана Світличного, Юрія Литвина, Василя Стуса – цей перелік можна продовжувати.
Кирило Булкін знайомить і відкриває громадкості цілі культурні пласти - імена, події, творчість. Тобто, те, що закладає основи. І все це у поєднанні із рідкісною в наш час скромністю та безвідмовністю.
Кирило Булкін відомий і як автор-виконавець пісень, автор збірки поезії та публіцистики “Доцільне та парадоксальне”. Його журналістський хист також знайшов своє вираження у веденні блогу “Українські архіви”, що в суті є унікальним зібранням різноманітних матеріялів, серед яких — статті про культурні події, рідкісні фотографії, записи пісень, поезій у виконанні авторів, як-от Василя Стуса, Василя Симоненка…
Вірність громадянській позиції, попри усі коливання духовного та політичного клімату – особлива риса Кирила Булкіна.

Леся МАТВІЙЧУК

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
Мовознавець-стратег

Лариса Масенко – гуманітарій широкого профілю і концептуального мислення, яких зажди бракувало та й сьогодні не густо, які чітко усвідомлюють стратегічні завдання і напрями відродження, утвердження й розвитку рідної культури і науки.
Провідний фахівець із соціолінгвістики, Лариса Масенко є автором серйозних безкомпромісних досліджень, які ламають табу і стереотипи постколоніяльного українського мовознавства і соціології, реанімують і оприлюднюють замовчувані, спаплюжені лексикографічні джерела, наново відкривають імена корифеїв українського мовознавства 20 століття, оббріханих, знищених або стриножених радянською тоталітарною машиною. Словник Кримського, Єфремова та інші репресовані українські (не російсько-російські...) галузеві словники завдяки ініціятиві і праці Лариси Масенко та її соратників увійшли в наш культурний побут – як друкована продукція і на електронних носіях.
Надзвичайно важливо, що перед нами не кабінетний самодостатній науковець, а педагог, наставник, що залучає молодих до праці, плекає ентузіястів, спрямовує їхні інтереси, виховує з них трудівників на ниві культури і гідних лицарів українського слова – з того ж лицарського ордену, до якого належить сама. Відданих рідній мові і разом з тим позбавлених ксенофобських забобонів, псевдопатріотичного шумування, відкритих сучасним очисним вітрам.
Іще одна грань Лариси Масенко – її роля у поверненні й освоєнні фундаментального культурного доробку української діяспори, передусім імені і спадщини Юрія Шевельова, що сприяє “соборності української науки та її десовєтизації”.
Вдумлива, віддана традиційним цінностям, і разом з тим відкрита до нових перспектив, підвладна моральному імперативу, Лариса Масенко належить до людей – не побоюся слова! – стусівського гарту. Вона гідно й природно увіллється до грона удостоєних світлої нескомпроментованої премії, яку присуджуємо сьогодні.

У нас начебто багато патріотів, але їхній патріотизм — це словеса. У цьому, мабуть, виявляється вплив візантійської традиції, яку перейняла Росія. Головне — забалакати проблеми. У Европі мовна політика — це продумані чіткі кроки, а не словеса. У нас вивішують гасла “Любіть Україну!”, але нічого не роблять Такі “патріоти” сидять і в Міністерстві культури. Кілька років тому один діяч очолював Державний комітет телебачення і радіомовлення. Саме тоді відбувалося зросійщення ЗМІ. Почалася навала російських фільмів. Тож коли питали в цього “патріота”, чому він нічого не робить для поліпшення ситуації, він відповідав, що не дивиться телевізора. Як це так? Хіба це відповідь? Навіщо тоді йти на таку посаду?
Українцям, як на мене, бракує організації. Потрібні ще психологічні дослідження, чому в нас так багато людей зосереджені тільки на своєму “Его”. У нас усе часто фокусується навколо егоїстичних позицій. Немає стратегій державного мовного розвитку.
Лариса МАСЕНКО

Василь ОВСІЄНКО
Режисер, що показує правду історії

Премія імені Василя Стуса присуджується талановитим митцям, які посідають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі та натхненно працюють на ниві української культури, чиї твори позначені печаттю високого, стусівського духу.
Як лавреат премії імені Василя Стуса, я ще позаминулого року порушував питання про присудження цієї престижної премії режисерові Олександрові Рябокрису, бо його творчий доробок, на мою думку, давно заслуговує цієї високої відзнаки.
Подивімося лишень список його робіт. 15 фільмів.
Це важливі теми, це видатні, сказати б, особистості, на яких тримається українське духовне небо.
Це важливі, ключові проблеми української історії і української культури.
Але потрібно було фільму «Війна Мирослава Симчича», щоби шальки журі остаточно схилилися на користь нашого режисера.
Про мистецькі якості цього фільму ліпше скаже режисер Михайло Ткачук. Я відзначу виняткову виключну лаконічність фільму – нічого зайвого. Короткі фраґменти, виразні деталі, стрімкий розвиток подій.
Сюжет тримається на особистості сотника Кривоноса-Симчича, який висловлюється точно і лаконічно. Я знаю фразу Симчича, бо 2000 року записував інтерв’ю з ним.
Це, либонь, перший ігровий фільм О.Рябокриса, досі він робив тільки документальні. Причому грали в фільмі не професійні артисти, а члени молодіжних патріотичних організацій. І зіграли прекрасно! Так, що це скидається на документальні зйомки. Пан Ткачук навіть пожартував був, що надалі кадри з фільму Рябокриса позичатимуть в інші фільми як документальні свідчення.
Я тішуся, що причетний до створення деяких із цих фільмів, бо надавав матеріяли (Шістдесятники, УГГ, Іван Бровко, Симчич). Ми разом їздили у Сандармох і на Соловки 2002, 2005 р., результатом чого є два фільми.
Кожен його фільм несе в суспільство вважливу інформацію в належному ідеологічному наповненні.
Чого нам ще чекати від Олександра? Я не знаю його творчих задумів, але певен, що він і надалі працюватиме в цьому напрямку і на щораз вищому рівні. Адже йдеться про високий стусівський дух.
Але в мене є ще така майже приватна надія, що він колись прийде в якусь школу на мій урок Василя Стуса і зробить з того ще один фільм.

АНДРІЙ ДАНИЛЬЧЕНКО — мій колеґа й співавтор сценарію фільму “Війна Мирослава Симчича” і багатьох інших фільмів. Пройшов гарний вишкіл на Київській кіностудії науково-популярних фільмів, де ми з ним, власне, познайомились і зробили перші спільні фільми.
Він створив разом з Віктором Дерюгіним такий потужний фільм, як «Голодомор. Технологія геноциду». Цей фільм став своєрідною відправною точкою, камертоном професійности режисерів об’єднання.
В більшості фільмів, які були зроблені мною, як режисером, він допоміг мені при створенні сценарію, написанні дикторського тексту. Він їх відшліфовує, і сценарії, і тексти. У нього є великий досвід, тонке відчуття специфіки документального фільму, гарний смак, свій погляд на історичні події.
Олександер РЯБОКРИС, режисер творчого об’єднання документальних та художніх фільмів Національної телекомпанії України

Головні роботи О. Рябокриса:
Цикл відеофільмів «Історія Української державности» (від прадавніх часів до 1994 р.) – 1998-2001
Шістдесятники, 2002
Українська Гельсінкська група, 2002
Історія українського козацтва 16-17ст., 2002
Фільм-трилогія «УПА. Невідомі сторінки» (спогади повстанців та думки істориків), 2003
Голгофа академіка Кравчука, 2004
Іван Бровко. Уроки історичної правди, 2005
Соловки, 2005
Сандармох, 2006. Диплом за кращий фільм з історії України на міжнародному фестивалі «Кінолітопис 2008»
Ужма (про життєвий шлях Ніни Вірченко), 2006
Сергій Корольов. Початок (про українське коріння та перші кроки вченого), 2006. Фільм отримав медаль С. Корольова Російської федерації космонавтики
Українці на Колимі. Фільм-трилогія про минуле та сьогодення наших земляків у далекому краї. 2008-2009 (мандри з журналистом Хрієнком)
Архип Люлька. Про долю видатного винахідника авіаційних двигунів. 2008
Українське вільне козацтво (про боротьбу козацьких загонів проти більшовицької навали в 1918-20-х рр. 20-го ст.), 2009
Війна Мирослава Симчича, 2009

Пересопницька Евангелія (1556-1561)

Пересопницька Євангелія — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад Євангелії так званою простою мовою, досить близькою до народної.
На Пересопницькій Євангелії під час інавґурації присягали Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко.
Пересопницька Євангелія є першою в Україні церковною книгою, перекладеною із книжної церковнослов’янської на староукраїнську мову: із «языка болъгарского на мову роускоую».
Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангелії 1556-1561 протопоп Михайло Василевич та архимандрит Пречистенського манастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.). Замовила книгу княгиня А. Заславська.
Пересопницька Євангелія — розкішна книга, переплетена в дубові дошки, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставками й мініятюрами. За красою й багатством оформлення Пересопницька Євангелія не має рівних собі серед українських рукописів.. Зміст рукопису — традиційна четвероєвангелія. Своєрідним є вміщення перед кожною Євангелією так званих сумаріїв — короткого змісту розділу. На марґіналіях чимало голосів — пояснень до окремих малозрозумілих слів.
Після зруйнування Пречистенського манастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам’ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семінарії, де 1837 з нею ознайомився славіст О.М. Бодянський (1808-1877). Вперше в наукових колах Пересопницька Євангелія стала відома у 1837 р. саме завдяки археографічним пошукам українського історика, професора Московського університету Осипа Бодянського (ним була опублікована невелика інформаційна стаття в журналі Міністєрства народного просвєщения за 1838 г. Кн. 5).
Після переведення духовної семінарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницька Євангелія теж була перевезена. На поч.. ХХ ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В. Перетц (1870-1935) та філолог і палеографО.С. Грузинський (1881-1954). Під час війни Пересопницька Євангелія була евакуйована. Від 1947 року Пересопницька Євангелія — в фондах Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського.

На побажання читачів

Роберт САУТСВЕЛ - R. Southwell
Все мінить час

Обтяте древо з часом знов росте,
Обдерта гілка зацвіте на диво.
Геть зболений полегшення знайде.
І найсухіший ґрунт просякне в зливу.
Все мінить час і шанс на зміну шле —
на гарне, ліпше — знов на зле.
Приплив то прибува, то відбува,
Та так, що аж згрібає дно шорстке,
Фортуни плин не завжди доплива,
І тче її верстат тонке й жорстке…
І радости нема, щоб не збігла,
І лиха не буває без добра
Не вічна осінь, і весна мина,
Не безкінечна ніч, не вічний день.
Птах найсумніший пору співу зна,
За найгрізнішим штормом — штиль іде.
Так плином змін Бог рівноважить все,
Що чоловік, здолавши страх, несе.
Льос виграє, де інший льос програв.
Сіть на малих-великих риб мина.
У чомусь — все, у всім — ніщо не гра
Хтось ма вдосталь, ніхто — що забагне.
Безхмарна радість — радість не земна…
Хто менш — хоч щось, хто більш — лише мана.

Кучино, 1975

Переклад з англ. Євгена СВЕРСТЮКА

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку