2 березня - початок Великого посту

Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.
А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Т. ШЕВЧЕНКО

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ
архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря з нагоди початку Великого посту

Добрий народний звичай запрошує нас перед далекою й відповідальною дорогою зупинитися, присісти на хвилину, заспокоїти думки. Скористаймося з цього звичаю й нині, коли готуємося вирушити в семитижневу дорогу Великого посту.
Два тижні тому Церква нагадувала нам про досвід блудного сина, який зважився повернутися до зрадженого отця. І кожен із нас міг пізнати в цьому гіркому досвіді власні життєві помилки. Та сенс притчі – не у викритті синових провин. Євангеліє розкриває нам особливу Господню присутність у нашому житті в образі безмежно доброго Отця, готового завжди прийняти нас у Свої обійми, прощаючи всі завдані Йому кривди.
Зупинімося в спокійній призадумі – і ми відчуємо на обрії Великого посту присутність Небесного Отця, Який чекає на нас і сподівається на наше повернення.
Ми йдемо до Нього не самі. Нас кличе в дорогу й супроводжує в ній Сам Божий Син, гуртуючи людство в Свою спільноту – святу Христову Церкву. Її настанови, поради, церковна молитва визначатимуть духовну атмосферу посту. Переживаючи каяття за власні провини, відчуваючи біль і смуток через свою людську слабкість, ми постійно живитимемося натхненним словом святих Андрія Критського та Єфрема Сирина, нам осяватиме дорогу материнська любов Пречистої Богородиці. Особисте прагнення повернутися до Отця відкриє нам радість життя в церковній спільноті, радість співпереживання каяття зі своїм ближнім.
У цю мить спокійної призадуми поміркуймо над універсальністю головної настанови Євангелія, з якою маємо вирушати у Великий піст: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам» (Мт. 6:14). У чині прощення відкривається духовна перспектива посту, його покликання: реалізувати наш талант творити добро ближньому, властивий кожній людині як визначальна частина дару подібности Богові.
Наш шлях до Бога пролягає через примирення зі своїм оточенням, через перемогу над амбітним прагненням стверджувати себе за рахунок інших, через подолання комплексів власної вищости. Ми не зможемо побачити красу вечірнього довкілля, доки не вимкнемо в кімнаті світло й не розсунемо фіранки на вікнах. Так само годі сподіватися осягнути досконалість і багатство довколишнього світу, доки нам засліплює очі яскраве сяйво власного «Я», а штучні самозахисні бар’єри заважають відчути біль ближнього.
Ми вчимося прощати, аби навчитися любити й творити добро. Піст не повинен ховати від нас болів і турбот довколишнього світу. Волання ближнього про допомогу може стати Божою відповіддю на наші життєві пошуки, спрямовуючи нас на діяльне служіння іншим. Молитовна тиша посту дозволить нам краще почути це волання й прийняти його як дар Божої любови та довіри. І саме тоді, коли в дорозі до Отця, помітивши страждання ближнього, зупинимося, щоб йому допомогти, ми відчуємо, як розкриваються батьківські обійми Творця й Він Сам вирушає нам назустріч, промовляючи: «Прийдіть, благословенні.., візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25:34). Амінь.

Євген СВЕРСТЮК
Прости їм, Господи, бо не відають…

Світ у чеканні радости Різдва Христового – то тисячолітній мотив і настрій усього живого. Теперішній світ збіднів любов“ю і радістю. А все одно Церкви в особах ієрархів уже задовго до Різдва вітають народ своїми посланнями, щоб ще раз нагадати, що головна подія у світі – то прихід на Землю Сина Божого. А всі оті ваші клопоти – з падінням курсу доляра, з падінням цін на нафту, усі падіння на біржі – дошкуляють лише остільки, оскільки в меркантильному світі упали сили любови і взаємопритягання між людьми.

Однак газети рясніють різдвяними привітаннями, і навіть простий дяк вам скаже, що світ все таки в очікуванні свята Різдва.
Очевидно, такого дяка нема у митрополита Мефодія, тому він у газеті «Дзеркало тижня» за 27 грудня 2008 року вибухнув тим, «що на серці лягло».
«В очікуванні канонічного визнання» – ось як просто признається Мефодій до своїх передріздвяних «релігійних» хвилювань. Дяка нема, але є велика челядь, яка розкладає пасьянс на дошці канонічного визнання, бо саме ж воно має вирішити долю та кар’єру гравців, аж ніяк не згодних на сан, нижчий єпископа… Пасьянс відточений до дрібниць. Але гру збиває їм фіґура Патріярха УПЦ КП Філарета. Вже йому Мефодій і себе ставить за приклад, демонструючи готовність зрезиґнувати: «Ми готові відмовитися від керівної посади в Церкві».
Але ж усім відомо, чого вартий той приклад. Поки Патріярх Філарет зміцнював і розбудовував свою Церкву, приставлений до УАПЦ Мефодій геть здискредитував Церкву славних патріярхів Мстислава і Димитрія, а сам в історію вписався тільки скандальним освяченням номенклатурних кавалерів і кавалерствуючих дам якогось псевдомасонського «ордену» і ще скандальнішою рейдерською атакою на Патріярхію УАПЦ з метою пограбування приміщень та галереї ікон. І жодного натяку на каяття – тільки розрахунок на людську безпам’ятність!
Навіть ім“я Бога у мефодіївському пасьянсі згадано лише раз, і то так: «Божим попередженням главі УПЦ КП можна вважати смерть святійшого Алексія ІІ… То чи прислухається Філарет до цього попередження?»
Виявляється, Божі попередження до самої челяді, що розкладає пасьянс, зовсім не стосуються. Так, наче вони зовсім не люди…
Все ж таки нагадаємо, що за Патріярха Філарета моляться сотні тисяч вірних, і то питання, чи хотіли б вони главу їхньої Церкви зрівняти зі скандальною особою, яка не відомо де і ким була в тому 1990 році, коли РПЦ вибирала собі Патріярха між Алексієм і Філаретом…
Отже, «проблема персоналій», як зазначено у згаданому «посланії», не зводиться до імен предстоятелів. По суті, стоїть питання інше, а саме: хто може об’єднуватися в Українській Помісній Церкві і хто захоче об’єднуватися з авторами, які навіть ім`я Бога забули згадати у своєму передріздвяному пасьянсі?
Все ж таки для українського народу на першому місці стоїть СПРАВЖНІСТЬ І АВТОРИТЕТ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, а тоді вже можна провадити мову про її канонічне визнання.
«Ви спершу самі себе визнайте!» – нагадував таким «ієрархам» бл. п. Патріярх Мстислав.
Ні, таки справді набагато краще мати одного богобоязливого дяка, ніж цілий штат «експертів», які грають у пасьянс на дошці канонічного визнання. Дяк написав би благочестиве Різдвяне послання для «Дзеркала тижня», і нікому за це не було б сорому.
1 січня 2009 року

Патріярх Київський і всієї України – Руси Філарет від імени УПЦ Київського Патріярхату направив на адресу Помісного собору Російської Православної Церкви, який відбувся у Москві 27-29 січня 2009 року, схваленого синодом УПЦ КП листа з проханням визнати Українську Церкву автокефальною і цим припинити її розділення.

Обрано 16-го Патріярха Московського і Всієї Руси
Після оголошення результатів голосування Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Володимир запитав митрополита Кирила, чи згоден він стати Святішим Патріярхом Московським і всієї Руси. Митрополит Кирил відповів згодою.
Митрополит Кирил (у миру Володимир Михайлович Гундяєв) народився 20 листопада 1946 року в м. Ленінграді. Після закінчення середньої школи в 1965 році вступив до Ленінградської духовної семінарії, а потім до Ленінградської духовної академії, яку закінчив в 1970 році. 3 квітня 1969 року був пострижений у чернецтво з нареченням імені Кирил. 7 квітня рукоположений в єродиякона, 1 червня того ж року – в єромонаха.
З 1970 по 1971 рр. – викладач догматичного богослов’я і помічник інспектора ЛДАіС; одночасно – особистий секретар митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима.
12 вересня 1971 року возведений у сан архимандрита.
З 1971 по 1974 рр. – Представник Московського Патріярхату при Всесвітній Раді Церков в Женеві.
З 26 грудня 1974 р. по 26 грудня 1984 р. – ректор ЛДАіС.
14 березня 1976 р. хіротонований у єпископа Виборгського. 2 вересня 1977 р. возведений у сан архиєпископа.
З 26 грудня 1984 р. – архиєпископ Смоленський і Вяземський.
З 1986 р. – керівник парафіями у Калінінградській області.
З 1988 р. – архиєпископ Смоленський і Калінінградський.
З 13 листопада 1989 р. – Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків, Постійний Член Священного Синоду. 25 лютого 1991 р. зведений в сан митрополита.
Нагороджений церковними та багатьма державними відзнаками Російської Федерації.

Львiвська мiська рада звернулася до Президента України з проханням iнiцiювати процес надання УГКЦ статусу «репресованої Церкви». «Численнi випадки репресiй щодо вiрних та священнослужителів УГКЦ, включно з їх фiзичним знищенням та вивезенням до Сибiру, практика експропрiяції майна, руйнацiя церков чи їх використання не за призначенням свiдчать про цiлеспрямовану дiяльнiсть, спрямовану на насильницьку ліквiдацiю Української Греко-Католицької Церкви як такої», — йдеться у зверненнi, пiдписаному мiським голоною Львова Андрiєм Садовим.

Гармонiзацiєю державно-конфесiйних стосункiв у галузi освiти займатиметься слецiяльна Громадська рада при Мiнiстерствi освiти i науки України. Створення такого органу є наслiдком рекомендацiй нарад з главами християнських Церков України. Згiдно з наказом про її створення, рада буде займатися: представленням позицiї Церков релiгiйних органiзацiй з питань дiяльности Мiнiстерства; виконанням дорадчих функцiй пiд час обговорення та прийняття Мiнiстерством рiшень, а також здiйснення монiторинґу їх реалiзацiї; забезпеченням спiвпрацi з Мiнiстерством щодо орґанiзацiї та проведення публiчних громадських обговорень з основних напрямiв його дiяльности та окреих нормативно-правових актiв.

СИНОД УПЦ УХВАЛИВ РІШЕННЯ, що вiдтепер жодна хресна хода— всеукраїнського маштабу або така, що організовується єпархіями, парафіями, монастирями, браствами, сестринствами тощо, — «не може проходити під політичними гаслами або бути присвячена подіями політичного життя». Синод ухвалив рішення засудити політичне спрямування діяльности Союзу православних братств України та деяких інших громадських організацій, а також розповсюдження та пропаґування цими спілками ідей і літургійних обрядів, які суперечать правилам і вченню Православної Церкви.

ОСВІТА ХРИСТИЯН І ВИМОГИ ЧАСУ

Журнал «Патріярхат» в останньому числі кількома публікаціями започаткував розмову про назрілі, гострі проблеми, які постали нині перед християнськими церквами світу. Зокрема, це проблеми рівня освіти як мирян, так і священнослужителів та відповідно володіння життєздатним універсальним світоглядом, які мають забезпечувати спромогу осмислення й розв’язання християнами невідкладних завдань, що виникають перед людством у плині часу. В цьому зв’язку журнал підняв і одне з вельми актуальних питань про рівень християнської журналістики та недостатню кількість видань.
Особливо важливим бачиться аналітичний роздум історика Андрія Сороковського зі США, «Виховання мирян для постзахіднього християнства», який хоч і вияснює передусім виклики, що стоять перед католицькою спільнотою, в тому числі й перед українськими греко-католиками, та водночас заторкує становище православних та протестантських церков, будучи свідомим того, що проблеми віри і взагалі людини в сучасному світі християнство має розв’язувати й осмислювати спільно, в щирому порозумінні.
Автор звертає увагу на те, що сучасна релігійна освіта мирян не забезпечує захист віри перед інформацією природничих та ін. наук. «Відтак, багато католиків втрачають свою віру саме в університетах навіть тоді, коли ці університети є католицькими. Рівень знання релігії у початковій школі не забезпечує адекватної відповіді особи на ті виклики, які перед нею ставить типова університетська програма, у тому числі й вивчення філософії.
В минулому католицькі університети пропонували навчальну програму, альтернативну тим, що були у світських та секуляризованих постпротестантських університетах».
«У XVIII ст. аґностицизм і атеїзм побутували серед інтеліґенції, але загально поширеними вони стали лише тепер. На рівні популярної культури релігія трактується як та, яка неправильно скеровує, має репресивний, насильницький характер. Американська статистика вказує на радикальне зменшення кількости членів Церкви й занепад релігійних практик, особливо між католиками, й українці-католики тут не є винятком. Також спостерігається занепад віри, велике число католиків не приймають її базових догматів».
Навряд чи авторові тут може хтось закинути перебільшення чи згущення фактів, якщо озирнутись довкола.
«Сьогодні християнство загалом і католицизм зокрема піддаються публічному запереченню. Якщо ми не братимемо участи в їхньому захисті, а натомість відійдемо до безпечного парафіяльного візантійського гетто, ми не зможемо з переконливістю і передати віру, а й власним дітям. Що треба робити?»
Відповідь автора рішуча й однозначна: церква, християнство мусить повернутися до діяльної участи в житті: «Ми повинні розуміти сучасність. Це означає, що ми мусимо знайомитись з тими сферами знань, з яких християнство отримує виклики: природничі науки, етична й моральна філософія, психологія, політика й економіка». Щоб з’ясувати з позиції християнства безліч заплутаних суспільних, політичних, світоглядних та інших питань.
Не секрет, — зауважує Андрій Сороковський — що в Сполучених Штатах найефективнiшими у вiдповiдi на виклик секулярного модернiзму виявилися не католики, а євангелiсти. Їхній вплив на людей, зростає, i то не тiльки в Сполучених Штатах, а насамперед у Латинськiй Америцi, Африцi та Азii. У них є чого повчитися.
Безперечно, поставлене питання стосується не лише Римо-Католицької Церкви. Передбачаючи заперечення уявного можливого співрозмовника з числа православних: «Інший може сказати, що те,як Римо-Католицька Церква визначас пiдходи до справ, не є вiдповiдним для нашої Церкви через надмiр рацiоналiзму та юридизму, натомiсть «ми зi Сходу бачимо цi речi бiльш духовно», — автор слушно стверджує: «Немає просто «латинських» питань. Зрештою, не можна просто вiдкинути рацiональнi вiдповiдi. Рацiоналiзм, врештi-решт, є характерною рисою сучасного свiту...
Несправедливо характеризувати греко-вiзантiйську традицiю як антирацiональну. Однiєю з заслуг київського християнства є те, що православний Київ не ухилявся вiд iнтелектуального виклику латинського католицизму. Вiн адаптував логiку й мову захiдньої теологiї, щоб розвивати i обстоювати власну схiдню вiдповiдь.
Що ми читаємо на сторінках нашої преси? Що чуємо від священиків у проповідях? Наскільки семінаристи готові брати участь в обговоренні насущних духовних, культурних та суспільних проблем? Хіба ці питання не стоять насправді так само перед православними?
За часів Митрополита Петра Могили Київська Церква асимілювала латинську культуру, щоб створити власну православну вiдповiдь.
Священики Руси ХVI ст. освоїли захiднє вчення, критично його оцiнюючи i синтезуючи його найкращi особливостi з вiзантiйською спадщиною, «щоб сформувати ефективну вiдповiдь схiднього християнства».
Подiбно до Київської Церкви в ХVII столiттi, сучасне християнство повинне творчо приймати час.
Отже, як випливає із розмислів Андрія Сороковського, перед українським та світовим християнством стоїть невідкладне завдання, породжене самим життям:зформувати духовну й культурну відповідь секулярному модернізмові, заради порятунку світу й людини.

Архимандрит РАФАЇЛ

ОБЕРЕЖНО: ТЕЛЕВІЗОР

Пустеля Сахара була колись найбагатшим i квiтучим краєм на Землі. Русла висохлих рiк, настiннi малюнки в печерах, величезнi руїни, витвори стародавніх ковалiв засвiдчують, що колись тут вирувало житгя, намість пустелі була велика оаза. Там, де розкинулись мертвi пiщанi простори, подiбні на поверхню Мертвого моря, колись зеленіла трава, квiтнули пальми i банановi дерева.
Якщо приглянемося до сучасного релiгiйного життя, то побачимо, як на останнi оази наступає пустеля. Причин багато, але зупинимося на однiй iз них. Це — телевiзор. Будемо говорити не про технiчні винаходи, а про їх використання.
Телевiзор зайняв чiльне мiсце в кожному домi. Спочатку він був скромним засобом iнформацiї, тепер вiнзнищує духовне життя людей. У стародавнi часи мiсцем зустрічi сiм’ї було вогнище. Потому ним став стiл, за котрим збиралася уся родина до вечері. Там вони не тiльки їли, але йчитали Святе Письмо. Тепер мiсце, де ранiше був святий куток з iконами, зайняв телевізор, який роз’єднує членів сім’ї.
Телевiзор позбавив нас дому, перетворив його на театральнi зали. У Біблії написано: “Не впускай багатьох у свiй дiм!”. Телевізор відчиняє дверi наших домівок, до нас приходять натовпи людей. Приходять без стуку i дозволу, приходять прибульцi, вигадані фантастами, ковбої i ґанґстери, приходять люди, з котрими ми не хотiли би мати нiчого спiльного. Дім став «прохідним двором».
Телевізор вчить мислити чуттєвими образами, виховує розсiяність i вразливiсть. Вiн створив новий вид людини — істоту, виснажену від безперервного видовища, смислова пам’ять якої притуплюється, а творчі сили слабнуть. Телевiзор розслаблює iнтелектуальнi сиди людини. Розум повинен вправлятися, шукати, переборювати перешкоди, подібно як атлет тренує свої м’язи.
Телевiзор дає багату, рафiновану, готову їжу, від которої розум стає млявим, немiчним, не здатним до самостiйного мислення. Він пропонує одну і ту саму їжу десяткам мiльйонiв людей. Тому-то люди стали подібними один на одного, однак не в єдності духовної любови, а в одноманіттi, втративши цікавість один до одного
Телевiзор поширює нервовi й психiчнi хвороби. Бiля телевiзора людина за декiлька годин отримує стiльки вражень, як за один місяць. Нервова система зношується, не витримуючи непосильного напруження, вона, нiби захищаючи себе, вiдходить в хворобу.
Телевiзор вчить людей жорстокости; це стосується передусiм сцен убивства i насилля, оточених часто атмосферою захоплення лжегеройськими вчинками дійових осіб. Переживання людини бiля телевiзора настiльки iнтенсивнi i гострi, що емоцiйно спустошують її, i вона в повсякдекному життi стає байдужою, холодною, відчуженою од ближнiх.
Телевiзор убиває саме серце релiгії – молитву, містичну розмову з Богом. Завантажена, забита потоком вражень душа не в силi зосередитися на молитвi. На слова молитви наноситься шар невластивих їй пристрасних уявлень.
Бiля телевiзора виростає людина з приглушеною духовнiстю. У кращому випадку вона сприймає релiгiю як моралъно-культурну й iсторичну ціннiсть, що, в сутi є релiгiєю без Бога. Відтак телевiзор нищить невиннi дитячi душi, вiдбирає в дiтей дитинство, робить iх з малят одразу ж старими — дiтьми без дитинства i чистоти!
Особливо згубно дiють картини сексу на дiтей, котрi за мовчазною згодою батькiв сидять разом iз ними (iнакше батькам довелося б або вимикати телевiзор, або вiддалити дiтей iз дому надовго, тим-то батьки роблять вигляд, що вони не зауважують дiтей, якi дивляться телевізор за їхньою спиною). Дiти ще менше, нiж дорослi, можуть реґулювати свої почуття, тому пiсля духовного розтлiння бiля телевiзора сприймуть християнство як світогляд, що все забороняє.
Телевiзор вніс у доми віруючихлюдей блюзнiрськi кiнофiльми про Христа Спасителя, які спотворюють Його образ.
Телевiзор — ворог, з котрим неможливо домовитися, його аґресiя не має мiри імежi. Якщо пустеля Сахара поширюється з швидкiстю п’ять кiлометрiв на рiк, то телевiзор переможним маршем iде по всiй плянетi, висушує останнi джерела, забруднює i затоптує останнi оази духовности. Незабаром людинi не потрібно буде вiдвiдувати друзiв, їхати на роботу, приходити до школи на заняття: вона зможе зробити це, керуючи технiчними винаходами, зостаючись у своїй кiмнатi. Людина залишиться в свiтi, як у пустелi, холодною до всього i чужою для всiх.

* Редакція, публікуючи цей розмисл, звісно, не мала на увазі закликати мерщій викинути телевізори, але пропонуємо замислитися над поставленою автором роздуму важливою проблемою.

Закінчення. Початок у ч.1

«Моє серце зміцнилося, Боже,
зміцнилося серце моє...» Псалом 56,8

Справжня поезія завжди виростає на межовому прузі буття, як квіти, як саме життя. Слова раптом утворюють якесь таємничо-цілісне живе єство, що народжує почуття волі і відчиняє крайобрій духовного руху. Поет, вочевидь, мусить мати наснагу сталкера, що спроможен дійти до тієї межі, звідки видно, що Світ і Людина продовжує творитися божественним Словом. Відтак надчутливою має бути його уважність, аби вловити істинні слова, які промовляє ось нині до світу, до кожної істоти Творець, які доносяться до нас може в звучанні небесних сфер, але і в світлі земного дня, в усіх іменах людей і речей, що їх вимовляємо, називаємо, оживляємо, кличемо.

Богдана МАТІЯШ
28 (85)
наповни мене водою мій Господи бо я
 тільки порожній глечик дай мені такої
води щоб студила холодом стінки дзбанка
 щоб хлюпотіла й трохи переливалася
через вінця від швидкої ходи щоб стікала
 пошерхлою глиною залишаючи
тонкий слід що висихає на сонці наповни
 мене доброю водою мій Боже

я просто слухатиму як вона тече як
 плюскотить об глину нічого не говоритиму
нічого нарешті не потребуватиму крім
 прохолоди і спокою і ще твоїх кроків
Господи якщо їх чутиму значить ти не
 відходиш від мене надто далеко
значить ти не дуже далеко віддаляєшся до
 мене долинатиме твій голос коли ти

співатимеш ти ж так часто співаєш мій Боже
 коли шумлять твої водоспади
і коли вітри несуть твій пісок у твої пустелі
 і коли проростає зело і коли
розплющують очі малі левенята ти ж радієш
 Господи співом ти ж радієш
найгарнішою в світі піснею наповни мене
 прошу найпрозорішою водою

Тетяна МАЙДАНОВИЧ

Плоди Святого Духа
Те, що ти бачиш, юрмище і тління,
Запам’ятай: це ще не Україна.
Це тільки ґрунт…
Лише кореневище…
А Божа Україна – сходить вище.
У ній не відгорять краса й напруга,
Вона несе плоди Святого Духа:
ЛЮБОВ, РАДІСТЬ, МИР,
ТЕРПІННЯ, ДОБРОТУ, МИЛОСЕРДЯ,
ЛАГІДНІСТЬ, ВІРУ, СТРИМАННЯ…
Ми їх приймаєм, ставши на коліна,
Вони – спочатку, потім – Україна.
Оце наш ґрунт, міцне кореневище,
Із нього Украхна сходить вище.
І тільки так ми знаємо напевно,
Що ця Вкраїна – істинна і кревна,
Що це не гра,
І це не сатани
(Неправдомовця й душогуба!) сни.
Бо та, що не взяла святі плоди, -
Примара, маска, вісниця біди,
Ти не дивись їй в очі, відійди!
…Те, що ти бачиш, юрмище і тління,
Запам’ятай: це ще не Україна.
Це тільки ґрунт. Лише кореневище.
Господня Україна
 сходить вище...

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
* * *
Отак -
Дністро,
а так -
Збруч...
Воронове перо,
не затьмарюй добро,
мого поля не муч,
не лягай на нього
чорним хрестом...
щоб не чувся вже
стогін...
Нехай пісня
гоїть коріння,
пошли, Боже, нам
воскресіння.
* * *
 Капличка під липою,
над капличкою липа
буйно цвіте,
над липою хмарка
голубом сивим благословляє: нехай усе
в світі
росте.

Євген СВЕРСТЮК

За мотивом псалма 43

Боже мій
 світло моєї душі
В пам’яті нашій
 наших батьків
 Ти був вершиною
Де не носило нас
 де не блукали ми
 як ми не падали
В променях ранку вершина світилася
І на коліна ми опускалися
І у молитві ми підіймалися

Тільки могили в наших степах
Скільки віків скільки орд скільки сил
як міражі гордо знятих мечів

вітром волі Твоєї проносило
Перед лицем Твоїм все розсипалося
І на коліна ми опускалися
І у молитві ми підіймалися

Понад тьмяний Чумацький шлях
раптом засяяла наша зоря

Зрошений потом і кров’ю-сльозами
степ наш зацвів нездоланною силою
Ти посоромив пихатих і гордих

Слава Всевишньому
 луна розлягалася і
у молитві ми підіймалися

Нині Твій вівтар у наших серцях
гасне притлумлений темними силами
ходим сліпі і в сусіда на глум
крихітки права як милости просимо
Але офіру на вівтар приносимо
І лиш тоді ми за хрест свій тримаємось
І у молитві ми підіймаємось
 Київ, 1984 р.

Галина МАНІВ
Як подих запашної квітки,
Як дотик ніжний вітерця,
Долинула, не знати звідки,
Мелодія прозора ця.

Блукала по кутках кімнати,
Горнулась тихо до руки,
Та я воліла не зважати
На голос лагідно-слабкий.

І тільки о лихій годині
Прийшло прозрінням відчуття,
Що ось на ній, на ній єдиній
Тримається моє життя.

Микола ПЕТРЕНКО
Переддень Богородиці

Сни Твої із недосоння,
Що ведуть дивами в літо:
Ти уся немов з осоння,
З пелюсткових сяйних міток.
Ти уся із пісні, втіхи,
Скибка, з райдуги відтята,
Ти як ластівка з-під стріхи,
Із довірою звірята.
Ти уся із вісток ніби,
Найтаємніших для світу –
І уже подоба німбу
Над чолом несміло світить.
Ти уся - бджолині взятки
Доконечної потреби –
Для майбутнього Дитятки,
Подарованого небом.
Ти весна, весна - і досить,
Богові довічне віно.
На леваді місяць косить
У вертепні ясла сіно.

Катерина МІЩУК

Той Бог, що через ромашки дивиться на нас
і бачить нас очима ромашок,
споглядає як витоптуємо
стежки майбутнього,
як смакуємо ожину вчорашнього...
Водночас дивиться на нас очима озер.
У їхніх плесах бачимо себе.
Однак не бачимо, окрім неба і птаства,
Того, хто на нас дивиться звідти.

Юлія ДМИТРЕНКО

Там де Ти, не треба слів,
там де Ти, не треба сліз,
тільки радість у очах,
тільки крила на плечах.
А у серці - простота
і мелодія свята,
і до ніг Твоїх поклін,
і небесних дзвонів дзвін.

Євген СВЕРСТЮК
МИКОЛА ГОГОЛЬ — МІСТИК
З нової книги «Гоголь і українська ніч»

Релігійна віра завжди лежить в глибинах містики
М. Бердяєв

Досі слово «містик» (грецьке mistikos – таємний) багатьох відлякує через звичний негативний контекст. А тим часом то сакральна релігійна практика, націлена на осягнення Бога, надчуттєве безпосереднє єднання з Творцем.
Микола Гоголь – містик, можна сказати, ще до народження. Він не залишив автобіографії, не писав автобіографічних творів. А водночас нічого не приховував, не крився зі своєю релігійною практикою, такою незвичною в оточенні людей обрядово релігійних.
Те, що в Біблії є благословіствування, наприклад, про народження Діви Марії, Йоана Хрестителя, про покликання пророка ще у череві матері – то ми сприймаємо, як таємниці Божі. Але як нам бути з реальним свідченням матері письменника Марії Іванівни: «Видали мене в 14 років за мого доброго чоловіка, що жив за сім верст від моїх батьків. Йому вказала на мене Цариця Небесна, явившись йому уві сні».
І далі – явно не вигадана історія на патріярхальній староукраїнській канві. Разом з батьками 13-річний хлопець Василь їздив до церкви в Яреськах, там він побачив семимісячну дівчину, в якій впізнав… ту саму, на яку у сні показала йому Богородиця.
Коли вона стала підростати, він грався з нею в ляльки і дитячі ігри, і старші дивувалися, як такому юнакові не набридає гратися з дитиною. Пізніше у сні він побачив у тому ж храмі Діву в білому з короною на голові, і вона сказала: «Ось твоя наречена», і вказала на 7-місячну дівчинку в білому з тими ж рисами обличчя..
Якщо ми віднесемо і ту розповідь Марії Іванівни (з її листа до С.Т. Аксакова) на рахунок її фантазіїї, то далі вже маємо цілком достовірний факт одруження 27-річного парубка з 14-річною дівчинкою.
Коли вона гралася з дівчатками на березі Псла, то з-за кущів на другому березі річки чула приємну музику, і та музика супроводжувало її аж до дому. Нарешті, він запитав її, чи любить вона його. «Я відповіла, що люблю, як і всіх людей. Дивуюсь, як я могла приховувати свої почуття на 14 році». В тому ж році вони повінчались, молода переїхала до батьківського дому Гоголів, оточена незвичайною любов’ю і добротою.
У них було 12 дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри.
Коли після родів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав знакомитий на всю околицю доктор Трохимовський.
Гоголь любив згадувати, чому його назвали Миколаєм.
Перед образом св. Миколая в Троїцькому храмі в Диканьці Марія Іванівна на колінах молилася годинами і дала перед чудотворною іконою обіт, що коли у неї народиться син, то назове його Миколаєм, і він служитиме Богові. Батьки Гоголя просили також священика з Диканьки молитися за них, аж доки не дадуть йому знати, щоб відслужив подячний молебень.
Отже, Микола Гоголь був уже «центральною» постаттю у духовному просторі Диканьки і Свято-Троїцького храму ще до народження. Проте практична кмітливість батьків віддала належне і медицині.
20 березня народився хлопчик і охрещено його Миколаєм. Хлопчик худенький і слабкий, і ще цілих шість тижнів він залишався під наглядом лікаря, аж тоді його перевезли додому, у Василівку-Яновщину. І не говорив він до трьох років…
Ніяких прикмет містичної натури за ним не спостерігали. Але звернемось до свідчень самого письменника в його листі до матері за 2.10.1833 – свідчень підкреслено суворих – про вади виховання.
«Я пам’ятаю: я в дитинстві сильно не почував, а дивився на все, як на речі, створені для того, щоб мені догоджати.
Нікого особливо не любив, за винятком Вас, і то лишень тому, що сама природа вдихнула те почуття. На все я дивився безпристрасними очима; я ходив до церкви лишень тому, що мені наказували або носили мене; але коли стояв там, то нічого не бачив, окрім риз, попа і противного ревіння дячків. Я хрестився тому, що бачив, що всі хрестяться. Але одного разу, - я живо пам’ятаю, як зараз, той випадок, я попросив Вас розповісти мені про страшний суд, і Ви мені, дитині, так гарно, так зрозуміло, так зворушливо розповіла про ті блага, які очікують людей за добродійне життя, і так разюче, так страшно описали мені муки грішників, що це потрясло і розбудило в мені всю чуттєвість, це заронило і виробило згодом у мені самі високі думки»
Під таким чесним сповідальним свідченням, мабуть. може підписатися більшість юнаків, вихованих в достатках в українській традиції, але без особливого релігійного запалу. Варто поставити цей лист в контекст з іншими Гоголівськими листами до матері, де син охолоджує надмірний материнський ентузіязм і просить не називати його генієм… До речі, на що варто зважити: відомі містики Франциск Асізький чи Блез Паскаль в молоді роки теж були практичними: поділяли «гріхи молодости» свого покоління. Лише потім настав злам.
Гоголеві українська релігійна традиція дала дуже багато: вона дала той фундамент, від якого людина підіймається до ідеалу служіння Богу. Що ж стосується його власних нахилів, то в молоді роки він був промітним, практичним, потайним і, як згадує першу зустріч з автором «Вечорів на хуторі» поет, театральний критик Сергій Аксаков, уже зовнішнім виглядом скидався «на маленького українського хитруна, пройдисвіта». Він влаштовує на безплатне навчання в Петербурзі своїх сестер. Не будучи світською людиною, має багато знайомств серед князів, генералів, знатних дам. «Його матінка нашвидку одружує слугу Якима з роботящою служницею Мотрею, щоб було кому доглядати в Петербурзі за гімназистками.
Таких прикладів метикуватости можна зібрати багато. Але за ними стоїть страшенно працьовитий і різнобічно обдарований юнак, дуже наполегливий у досягненні своїх цілей, і попри всю видиму корисливість, по суті байдужий до земних благ християнин, який неухильно йде обраною ще зі шкільних років дорогою самовдосконалення і служіння вищим цілям.
Вертаючись до релігійної української традиції, саме вона вивела його на ту дорогу, з якої починається нова російська література, запліднена духом християнської любови, що повинна змінити людські цінності, оживити «мертві душі». Вона ж його повела на Північ слідами українських місіонерів з їх ідеєю культурного наступу на самоізольовану Москву.
На тій дорозі з’являються в Росії його послідовники, починаючи від Ф. М. Достоєвського, І.С. Тургенєва, М.Є. Салтикова-Щедрина. Однак він залишиться одиноким містиком, задивленим у євангельський слід і байдужим до політичних стратегій та революційних проєктів своїх сучасників.
З російської традиції нерідко виходили високі постаті релігійних філософів і публіцистів, уражених раціоналізмом та вірою в нові доктрини визволення людства. Зі священицьких родин виходили «революційні демократи» та нігілісти.
Гоголь стояв усамітнено, на сторожі євангельської істини:
«Багато було в світі оман, в які тепер, здавалося, не потрапила б навіть дитина. Які викривлення.
Згадуються історіософські міркування Гоголя в «Мертвих душах»: «Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що заносять далеко в сторону, дороги вибирало людство в прагненні досягти вічної істини, тоді як перед ним була вся відкрита пряма дорога, схожа на дорогу, що веде до чудових хоромів, призначених цареві в чертоги. Від усіх доріг ширша і розкішніша вона, осяяна сонцем і освітлена всю ніч вогнями, але повз неї кудись у глухій темноті пливли люди. І скільки разів уже наведені смислом, що сходив з неба, вони й тут уміли відсахнутися і збитись у сторону, зуміли серед білого дня потрапити знов у непрохідні нетрі, зуміли напустити знов сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогниками, зуміли таки добратись до прірви... Бачить тепер усе це теперішнє покоління... але сміється теперішнє покоління і самонадійно гордо починає ряд нових збочень».
З таких філософських і ліричних відступів побудовано незримий купол, під яким і торгують мертвими душами пройдисвіти і небокоптителі, яких важко собі уявити на молитві. Ті сірі персонажі, втілення пересічности і безликости, були явищем, новим в літературі, яка полюбляла яскраві костюми і горді пози. Першим оцінив те явище Пушкін. «Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було того дару виставляти так яскраво пошлість життя, уміти окреслити з такою силою пошлість пласкої людини, щоб весь той дріб’язок, який не потрапляє на очі, прояснився крупно на очах у всіх. Ось моя головна властивість, одному мені приналежна, і якої точно нема в інших письменників». (Вибрані місця, XVIII).
У своїй праці «Гоголь. Творчість, життя і релігія» Д. Мережковський дає своєрідну інтерпретацію предмету того гоголівського бачення – усередненого непримітного зла. «Гоголь перший побачив невидиме і найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а в безсиллі, не в безумних крайнощах, а в надто розсудливій середині, не в гостроті і глибині, а в тупості і пласкості , пошлості всіх людських почуттів і думок, не в найбільшому, а в найменшому. Гоголь зробив для моральних вимірів те, що Ляйбніц для математики – відкрив ніби диференціяльне числення – безкінечно велике значення безкінечно малих величин добра і зла. Першим він зрозумів, що чорт і є саме мале, котре тільки внаслідок нашої власної малости здається великим, саме слабке, яке тільки через нашу власну слабкість здається сильним. «Я називаю, речі просто своїми іменами, тобто чорта називаю просто чортом, не дах йому пишних костюмів, а ля Байрон і знаю, що він ходить у фраку…»
Читач ще міг жартома прийняти образ чорта, якого загнуздав коваль Вакула, і навіть не дуже здивувався, коли той чорт украв місяць і заховав його в кишеню… Але щоб так реально бачити його серед знайомих у фраку… в щоденній юрбі?..
Закінчення в наступному числі

Зоряна ЖИВКА
МАМИНІ КАЗКИ ПРО ЗАЙЧИКА

Перша казочка
–     Ну, що ж вам сьогодні розказати? – спитала мама, сідаючи на стілець біля Сашкового ліжка.
–     Казочку! – одразу попрохав Сашко.
–     Ні, не хочу казку! Вони все одно вигадані. Краще справжню історію! Або з Біблії! – одразу заперечила Оксанка. Вона була на п’ять років старша від братика, й уже ходила до третього класу.
–     А я хочу казочку! Про зайчика! – захнюпав малий.
Мама зітхнула, подивилася на доньку, на сина, кинула поглядом у вікно, де з вечірнього неба крізь фіранку зазирав до кімнати місяць-молодик.
–     Буде вам казочка про зайчика, – Сашко одразу всміхнувся й міцно притулив до себе свого іграшкового улюбленця, Оксанка ще хотіла сперечатися, але мама одразу додала. – Проте геть правдива.

Жило в одному лісі Зайченя. Воно було ще зовсім мале, трохи неслухняне, а також непосидюче й дуже допитливе. Все йому цікаво: і де сонечко спить, і скільки років старому дубові, й чому трава зелена, а небо синє…
Одного вечора, коли мале Зайченя лягало спати (а того дня воно добряче набігалося в лісі, граючи з друзями), спитало в матусі Зайчихи:
–     Мамо, а ви з татом давно живете в цьому лісі?
–     Так, синку, ми тут народились і виросли.
–     А ліс тоді був великий?
–     Старий і великий, як і зараз.
–     І в ньому так само текла Синя річка?
Мама Зайчиха ствердно хитнула головою:
–     І коли моя мама народилася, наш ліс також був старий і великий, і в ньому текла Синя річка, і росли могутні дуби та клени біля галявини… І коли моя бабуся, й навіть бабуся моєї бабусі були маленькими, ліс усе одно був древнім і величним, а небо голубим…
–     Виходить ліс ріс завжди? – запитав маленький вуханчик.
–     Ні, мій хлопчику, – й матуся Зайчиха поправила на ліжечку ковдру.
–     А звідки ж він тоді узявся, наш ліс, і річка, й небо?
Мама Зайчиха уважно подивилася на свого малого поспитайлика, он який він вже дорослий: такі серйозні запитання постають у його сіренькій голівці.
–     Усе, що ми бачимо: всі дерева, кущі, травичку, зірочки в небі, звірят, великих і малих… І навіть те, що ніколи не бачили: велику ріку, до якої стримить наша Синя річка, ті теплі краї, куди відлітають на зиму наші птахи, й навіть людину – все-все на світі створив Бог.
–     І нас із тобою?
–     І нас із тобою.
Зайченятко вагалося, про що б його ще запитати матусю, адже скільки нових “хто, що, як, де, коли й чому?” постало в його голові. Але мама Зайчиха поцьомала його:
–     На добраніч! Спи вже!
Й рушила з кімнати.
“Який же Бог? – міркувало собі Зайченя. – Мабуть Він дуже-дуже могутній, бо створив такий великий світ. І мудрий, тому що все на світі до ладу: небо синє, трава зелена, сонце тепле… А ще мабуть добрий… Адже Він створив смачну моркву й капусту. І про всіх піклується.”
Наступного ранку зайчика розбудив золотавий побратим, сонячний зайчик, і нагадав, що за вікном чудовий новий день, то ж годі лежати в постелі, краще бігти на вулицю. Отож Зайченя встало, застелило ліжечко, вмилося і поспішило на кухню. Там мама Зайчиха готувала щось смаченьке до сніданку.
–     Матусю, я так хотів у тебе вчора спитати: який Бог?
–     Ото запитаннячко! Ну, Він всемогутній, мудрий, добрий, турботливий…
Слухаючи маму, Зайченя схвально хитало головою, мовляв, так я і думав.
–     …і вічний.
А ось тут постало знову запитання.
–     А як це вічний?
–     Це такий що немає ні початку, ні кінця.
–     Тю, хіба таке буває, щоб ані початку, ні кінця, – здивувався малий. – Все десь починається: і дуб – від кореня, і річка від джерела…
Мама Зайчиха ласкаво всміхнулася й витягла з печі деко, а на ньому всілякої смакоти повно:
–     На ось тобі, поспитайлику малий, бублика. Та перш ніж вкусити, пошукай мені, де в нього початок, а де кінець.
Зайченя взяло з дека теплий хрумкий бублик, повертіло його туди, сюди… Нема в бублика ні початку, ні кінця.
–     Ото ж бо! Є таки речі, що не мають ні початку, ні кінця! – похитала головою мудра матуся. – То життя людини, звіра чи птаха, чи квітки, як річка біжить від джерела й до гирла, від народження й до смерті, але Бог не постає й не зникає… А тепер хрумай бублика й біжи до друзів, – проказала Зайчиха.
А малий вуханчик ще довго потім міркував над маминими словами, й думав, що є на світі речі, які не просто зрозуміти: Бог добрий так само, як сонце тепле, і мудрий, і всемогутній. А є таке дивне слово як вічність, кругле, наче бублик, схоже на велику таємницю…

Друга казочка

Цього разу після вечірньої молитви матуся сіла на Оксанчине ліжко та знову запитала:
–     Що ви хочете послухати на добраніч, мої маленькі?
–     Казочку, казочку! Про Зайченя! – одразу вигукнув Сашко.
Оксанка вже не сперечалася й матуся стала оповідати.

Коли ввечері мама Зайчиха зайшла до синочкової кімнати, щоби побачити, чи вклався вже її маленький неслух у ліжечко, то вона побачила… Просто жах, що вона побачила! Від несподіванки аж у лапи сплеснула:
– Лишенько моє вухате! Що ж це ти робиш?
Зайченятко замість того, щоб укладатися спати, поскидало на ліжко купу речей і тепер сиділо та старанно збирало заплічник.
– Я, мамо, завтра рушаю в мандри, – статечно промовило Зайченя.
– У мандри? Куди це ти вирішив помандрувати? – ще більше здивувалася Зайчиха.
– Ще не знаю, чи близьким буде мій шлях, чи далеким, але конче мушу йти…
– Та куди ж? – зовсім занепокоїлася матуся.
–     Хочу знайти Бога, побачити Його, вклонитися Йому, й подякувати за те, що Він створив наш ліс таким гарним…
–     Хух! – полегшено зітхнуло Зайчиха, засміялася й сіла на стільчик. – Оце утнув малий!
–     Чого ти смієшся?! – здивувався й навіть трохи образився зайчик. – Хіба я кепсько придумав? Адже ти сама мене вчила, що коли мене хтось вгощає солодкою морквинкою чи ще чимось смачненьким, то завжди слід казати “дякую” або “спасибі”. А Бог же створив усю моркву на світі! Та що там моркву, цілий світ! – вигукнув малий, бо ніяк не міг збагнути, чому мама спочатку здивувалася, потім злякалася, а тепер сміється.
–     Ой, розвеселив же ти мене! А я була вже за серце схопилася! – Зайчиха похитала головою. – Хіба ж я з того сміюся, що ти хотів подякувати Богові за моркву та всенький світ? Ох! Та ж треба дякувати. І щодня. Адже все, що тільки маємо, від Нього, від Творця, до нас приходить. Він і сонечку щодня каже сходити, і дощику вчасно йти, а травичці рости. І навіть зимі-сніговійці наказує не бути надто холодною… Але ж – рушати для цього в мандри, з заплічником! Ох!
–     З заплічником, щоб харчів з собою взяти, і светра теплого – я ж не знаю, як далеко йти, – відповів зайчик.
–     Бо нікуди йти не треба! – усміхнулася матуся. – Господь є скрізь, де Його люблять. Тож, коли хочеш подякувати Йому за щось чи попросити про щось, просто скажи – й Він почує.
–     Отак просто… І йти нікуди не треба? – трохи розчаровано проказав малий. Йому вже ввижалися героїчні пригоди майбутньої славної подорожі. – Сказати й почує? Скрізь? Хіба таке можливо?
–     Мабуть нам із тобою це видається неможливим: чути кожного, хто тільки покличе, та ще звідусіль. Але, подумай сам: якщо Бог створив цілий світ, і всіх істот, що мешкають у ньому – й наш ліс, і старий дуб, і Синю річку, а також нас із тобою, то чому Йому буде важко почути, коли якесь творіння позве Його?
–     А й правда! – зраділо Зайченя. – Тепер я щодня буду дякувати Богові за все те добре та радісне, що Він нам посилає. Розказуватиму Йому про свої справи…
–     Молодець! А тепер – нумо поскладаймо речі до шафи, а тоді стели постіль й вкладайся спати. Пізно вже.
–     Зажди, матусю, а можна ми завтра з друзями таки трохи поподорожуємо? Не далеко, тільки на нашій галяві… та ще до річки добіжимо… Га, матусю, можна?
Зайчиха зітхнула – що вже з ним зробиш, з цим капосником малим.
–     Тільки недалеко, глядіть.
І вони разом прибрали в кімнаті.
Потім у ліжечку Зайченя ще довго дивилося на зорі, які зазирали до кімнати крізь віконце, й думало, що як же це добре: аби поговорити з Богом, не треба йти в далекі світи, а варто лише тихенько покликати – і Він почує. Адже на світі є багато чудових речей, просто скарбів, за які маленький зайчик хотів сказати Творцеві: “Дякую!” І найпрекрасніший у світ Божий дар навіть не морква, а його добра та мудра матуся.

 –    Я теж щодня дякую Господу за тебе, матусю! Ти в нас найкраща в усьому світі! – сказала Оксанка, цьомаючи маму надобраніч.
–     Бо навіть зайчикова мам не знає таких казочок, як ти, – додав Сашко, й обійняв свого іграшкового товариша.
Мама нічого не сказала. Вона тільки всміхнулася.

Третя казочка
–     Тож Зайчик таки вирушив у мандри? – спитав увечері маму Сашко.
–     Та трохи помандрував, – усміхнулася мама. – Але не довго, якраз, аби встигнути до обіду. А вже вдома на нього чекала Велика Таємниця.
–     Так уже й таємниця? – не повірила Оксанка.
–     Еге ж, найсправжнісінька, – загадково мовила мама. – Слухайте.

Отож наступного дня Зайченя зі своїми товаришами мало захоплюючу подорож довкола їхньої Великої Галявини до самої Синьої Річки. Ось. Нагулялись, аж потомились. І зголодніли добряче.
Прибігло Зайченя додому обідати.
Проте маленький вуханчик був таким уже поспитайликом, що розпитувати маму з татом про всеньке все на світ не втомлювався ніколи. Ось і за столом він знову спитався:
–     Матусю! Ти казала, що Бог мене чує, так?
–     Так, малий, так. І тебе, і мене, і кожного, хто Його погукає. Розмова з Богом називається молитвою.
–     А Йому не тяжко всіх слухати – це ж скільки зайчиків кличуть Його щодня. А ще ж і мишки, й білочки, і їжачки, і пташки… І скільки всіх звірят лише в нашому лісі!
–     Не тяжко, адже я Тобі казала, що Бог усемогутній. Він же створив кожного з нас, звірят, і людей також, і ще ангелів… Усіх, багато-багато. Й кожного він чує та знає на ім’я.
–     Мамо, а якщо Бог може зробити все, що завгодно, то можна Його й попросити, правда?
–     Правда!
–     І Бог відповість?
–     Аякже! Якщо те, що ти просиш, на добро тобі й тим, хто довкола тебе, то Господь подарує тобі те, прохане. А якщо з того вийде щось лихе чи просто непотрібне, то скаже: “Ні, малий, того робити не варто!” А часом буває, що просять у Бога річ добру, але не вчасно, тоді Господь відповідає: “Зачекай!”.
–     Так само, як і ви з татом!
–     Атож…
Зайчик зрадів. Он як воно виходить: із самим Творцем неба, землі та нашого лісу можна говорити так просто, як із мамою чи татом. І навіть попросити про щось. Клас! Але знов у вухатій голівці юрмляться запитання.
–     А звідки Богові відомо, чи буде прохане на добро? Адже то буде в майбутньому…
–     Та Він же мудрий! Дивися, навіть я, коли печу печиво, то знаю скільки кориці слід покласти, кільки горіхів. Знаю, що та присмака зашкодить, а інша добре пасує до тіста. Ще того печива нема, тільки тісто замішую, а вже знаю яке воно буде: чи шоколадне, чи медове, чи горіхове. А наш Творець дуже-дуже мудрий!
Зайчик дуже поважав свою мудру матусю. Аякже, вона бо знає відповіді на стільки запитань! І печиво випікає дуже смачне, і коржики, і бублики, і медяники, і купу всяких лакіток. Знає, як усе до ладу зробити в хаті й на городі. То тим паче Бог, який створив для нього таку мудру матусю, має бути в сто тисяч разів мудріший. Цікаво, а чи можна…
–     Матусю, а можна зробити Богові подарунок? – тихенько проказало Зайченя. – Щось таке, від чого Він зрадіє? А то виходить, що Творець нам усе дарує й дарує, а Йому ніхто й нічого – то якось зле виходить.
Зайчик ще не уявляв, що можна подарувати Богові, такому мудрому і могутньому.
Таку ж гарну квіточку, як сам викохав для матусі? Чи найбільшу морквинку? Ні, не годиться… Адже то все Божі дарунки йому, зайчикові. Може, матуся знає?
І матуся таки знає! Зайчиха також стишила голос і пошепки, ніби повідаючи велику таємницю, прошепотіла зайчикові:
–     Хоча наш Бог і всемогутній, і дуже мудрий, і Сам щедро всіх обдаровує, дуже легко зробить і для Нього щось радісне.
–     Справді! От класно! А як? – зраділо Зайченя.
–     Бог дуже радіє, коли Його творіння роблять добрі справи – усміхаються й вітаються, поводяться чемно, допомагають іншим, і близьким і геть незнайомим, коли ті потраплять у халепу, роблять подарунки тим, хто довкола – не чекаючи на взаємність, а просто так…
–     І це все радує Бога? А чому? – не зрозумів малий. І справді, дивовижа якась: виходить якщо подарувати морквинку тому капосному Хом’ячку, вийде ніби подарував її Богові? Не може бути…
–     Бо коли ми любимо тих, хто довкола нас, то стаємо схожі на нашого Творця, який любить усіх і сам є Любов. Це Велика Таємниця.
–     Ага… – зайчик на мить задумався. – Так просто виходить… Але, матусю, зажди, це ж якщо порадувати Бога так легко, то й засмутити його просто. Коли добрі вчинки Його радують, тоді лихі, виходить, смутять?
–     Так, мій вуханчику, – матуся Зайчиха вже давно поприбирала зі столу й сіла до вікна шити. І Зайченяті вже давно було час бігти надвір гуляти. Але ж така важлива розмова, які ж тут ігри?
–     Виходить, кожного разу як я роблю шкоду чи не слухаюся, то засмучую не лише тебе чи тата, але й Бога? – міркував далі зайчик. – Ото кепсько… А що ж робити?
–     А що ти робиш, як нашкодиш удома?
–     Ну… перепрошую вас із татом, стараюся поприбирати за собою чи ще якось виправити, якщо можна… Правда, так не завжди виходить – виправити зроблену шкоду. І дуже стараюся не робити такого знову, – промовив малий. Ех, воно, правда, геть не завжди виходить не робити шкоди знову… Інколи капості самі приходять, ніби з мішка сипляться.
–     Отож і Бога слід перепросити. Він вибачить.
–     І не буде через мене сумувати?
–     Тоді вже не буде.
–     Ото клас! Матусю, дякую, що розповіла мені стільки таємниць про Боже Серце! Ну, я побіг!
Отепер Зайченя могло бігти бавитися досхочу! Всі запитаннячка на сьогодні вже дістали свої відповіді, й могли відпочити. Дозавтра він обов’язково назбирає нових. А нині ще спробує подарувати Богові хоч одненьку радість – занесе свою найкращу морквинку тому капосному Хом’ячкові, він бо зараз застудився й сидить удома. А ще перепросить Творця за всі свої попередні недобрі вчинки – щоби Господь не був через нього, зайчика, смутний.

– Щастить же цьому Зайчикові з казочки! – тихенько зітхнула Оксанка.
Сашко, наслухавшись про зайчикові таємниці, заснув.
–     Чому? – здивувалася мама.
–     Ну, він вирішив попросити в Бога пробачення й далі бути слухняним, і буде. Бо він же в казці. А я щодня стараюся бути хорошою, але завжди щось не так зроблю. В мене так не виходить: завжди бути чемною, слухняною, привітною, любити тих, хто мене не любить… Я навіть із Сашком сварюся, бо він вредний. …Правда, він думає, що то я вредна…
–     Он воно що! – усміхнулася матуся. Ні не зайчикова, а Оксанчина й Сашкова. Хоча зайчикова теж напевне б усміхнулася. – Але ж ти маєш для усіх своїх добрих задумів Найліпшого Помічника.
–     Якого?
–     Спасителя. Сам Ісус допомагає тобі робити добро. Коли ти любиш Його й Він живе у твоєму серці – то Його власні, Божі, любов і світло світять довкола тебе просто з твого серця, ніби з ліхтарика. Тільки не забувай просити Його про допомогу щодня, і перепрошувати, коли раптом засмутиш Господа своїм гріхом. Бог завжди-завжди допомагає тим, хто потребує Його допомоги. Особливо, коли ми хочемо чинити Його волю. – Тут Сашкова й Оксанчина матуся поправила ковдри й вимкнула світло. – Спіть, мої маленькі. Добраніч!

ЖИТТЄВЕ ЗНАЧЕННЯ СПОВІДІ

З усіх Таїнств найбільш всім знане, а разом і найбільш спрощене Таїнство Покаяння (Сповідь). Найбільш знане, бо починаючи від сьомого року життя, сповідаються всі бодай один раз на рік. Найбільш спрощене, бо часто це Таїнство зводиться до вико­нання форми, без належного розуміння його суті і значення. Часто сповід­ник належно не готується до прийняття Таїнства, не перевіряє пройденний свій життєвий шлях, освітлюючи його світлом Христових заповітів. А не продумавши, не перевіривши належно свого життя, не пригадавши своїх помилок, чи, ви­словлюючись мовою церковною, своїх гріхів, — ЧИ МОЖНА КАЯТИСЯ? І якщо ми, не підготувавшись належно, все ж таки йдемо до Сповіді і промовляємо своє «каюся», то чи треба доводити, як багато ми собі шкодимо таким своїм спрощеним виконанням Таїнства Покаяння? Якщо пригадати, що Таїнство Пока­яння підготовляє нас до прийняття Святого Причастя, і той, хто, не розважаючи, приймає Святе Причастя, — суд собі приймає, бо таке спрощене ставлення до Святих Таїнств є фактично зневагою Розп’ятого за нас та наслідуванням того розбійника, що говорив: «Як Ти Христос, то спаси Себе і нас».
Пекло, в якому ми живемо, за найкращих матеріяльних умов, — неправда, насильство, братовбивство, ворожнеча — все це наслідки нашого зневажливого ставлення до своїх християнських обов’язків і зокрема того спрощення, якого ми допуска­ємося, формально приймаючи Святі Таїнства.
Цього пекла і бід ми не позбудемося доти, доки не приймемо в своє серце Христа, щоб вірою і правдою служити Йому. А до цього є лише одна дорога, — ДОРОГА ЧИСТОГО ПОКАЯННЯ. І Сам Христос про це говорить: — «Збулися часи — і Боже Царство наблизилося. Покайтеся, і віруйте в Євангелію [Марк 1:14-15]. «Коли не покає­тесь, то загинете всі» [Лука 13:3].

З проповіді о. Ф. ОСИЧЕНКА,
«Вісник – «the Herald»,
Канада

Олександер СУГОНЯКО
ЕКОНОМІЧНУ КРИЗУ ПОДОЛАЄМО, ЯКЩО ВИЙДЕМО З ПОЛІТИЧНОЇ

Більше трьох місяців минуло після прийняття НБУ Постанови №319, якою він призупинив відтік депозитів з банків. Тоді АУБ заявила, що це відповідальне рішення Нацбанку дає законодавчій і виконавчій владі ресурс часу на прийняття і реалізацію антикризових заходів. Проте до цього часу не те що немає стратегії виходу з економічної кризи, але не проаналізовані і не виявлені причини: чому саме Україна опинилася серед п’яти країн світу, економіка яких потерпіла найбільше.
Макроекономічні проблеми впали на голови українців безробіттям, невиплатою зарплат і пенсій, інфляцією, падінням курсу гривні, фінансовими проблемами господарств, підприємців, банків...
Через падіння платоспроможности підприємств і населення — клієнтів банків, — через зростання ризиків кредитування погіршується стан і банківської системи. Люди, підприємства, банки дорого платять за кожен день кризи. З кожним днем все більше. І не видно цьому кінця. І немає з кого спитати.
Для суспільства подолання економічної біди є головним. Натомість для політиків є більш важливе – боротьба за владу, їм не до економічних проблем. За цих умов у країні поширюється і поглиблюється криза.
Очевидно, що економічну біду подолаємо, якщо вийдемо з політичної.

1. Від 2004 року Україна у перманентній гострій політичній кризі. Реальне життя суспільства супроводжувалося виборами, розпусками парляменту, бльокуванням його роботи, конфронтацією між гілками влади, між фракціями, між КМУ і Секретаріятом Президента, Прем’єром і Президентом.
Люди і господарства якось адаптувалися до того роздору, до шкідливої для суспільства діяльности гілок «влади», і виживали. Наближені до «влади» бізнесмени жирували.

2. У цей час перебувала у кризі й українська економіка, тільки в потенційній. Її структура, енерґовитратність, застарілість і зношеність устаткування підприємств надавали економіці кризового характеру. Структурні економічні реформи в Україні за всі роки незалежности не робилися, а так званий “крупний” бізнес, який зрісся з владою, разом з нею паразитував на старому економічному потенціялі України. По суті, той владно-бізнесовий мутант і все суспільство споживали те, що зробили попередні покоління, не думаючи про проблеми завтрашнього дня.
Після Помаранчевої революції, з суттєвим припливом в Україну іноземного капіталу, з доступом українських компаній до фінансових ресурсів за кордоном, кризогенні структурні диспропорції були приховані під «повінню» залучених ззовні ресурсів. Недалека соціяльна політика Уряду та популістське підігрівання споживчого буму притлумили і совість, і розум значної частини суспільства. Людина, бізнес, країна в цілому почали жити в борг. Точніше, споживати в борг. Країна п’яніла від можливости жити не по кишені і непомітно сповзала в системну кризу.

3. Те, що мало місце в економіці в останні роки: випереджуючі темпи росту доходів населення у порівнянні з темпами росту продуктивности праці, неґативне торговельне сальдо і дефіцит поточного рахунку платіжного балансу, різке зростання зовнішньої заборгованості компаній, різке зростання споживчого кредитування при надзвичайно високому рівні енерґоємности економіки, – все це разом наближувало економічну кризу. Всі ці проблеми “покривалися” зовнішніми запозиченнями. Як тільки перекрилися джерела зовнішнього фінансування - економічна криза з потенційної перетворилася в реальну, у видиму. Прийшло похмілля. Протверезіння влади йде з великим запізненням.

4. З жовтня 2008 року наша країна перебуває одночасно в політичній і економічній кризі. Це якісно нова ситуація для останніх років. Політична і економічна кризи, що діють разом в один і той же час, перетворюються у суспільно-політичну вибухову суміш, вкрай небезпечну для країни.
Тепер, коли в Україні розгортається страшна економічна криза, криза влади стає проявом своєрідної суспільної ґанґрени. ЇЇ треба рішуче відсікти, бо політикам немає діла до економіки та проблем суспільства, – вся їх увага йде на поборювання один одного. В той час люди, бізнес, суспільство все більше і більше платять за кожен наступний день кризи.
Зараз стає очевидним – Україна подолає економічну кризу, якщо подолає політичну.
Вихід з економічної біди вимагає концентрації відповідальности і повноважень для того, хто береться навести лад.
5. Корінь політичної кризи – в аморальності та бездуховності носіїв владних повноважень. Всюдисуще хабарництво – не наслідок поганих законів. Це наслідок морального розкладу, в першу чергу суб’єктів влади. Назовні такий стан влади проявляється у безпардонному протягуванні егоїстичних інтересів на шкоду суспільним, прикриваючи все це патологічною брехнею на «Свободах».
Вихід з кризи вимагає чесного погляду на стан речей. Більшість посадовців на це не здатні. Державні посади вимагають від тих, хто їх займає, душею вболівати за національні, державні інтереси, і бути здатними на цих рівнях мислити. Мислити категоріями держави, реґіону, міста, села вони не можуть і не будуть.
Суспільне тло, на якому існує політична криза –безвідповідальність. За цих умов персоніфікатор влади, що чинить несправедливо і непрофесійно, уникає політичної, юридичної і моральної відповідальности, безкарно ховаючись за публічною демагогією на тих же «Свободах» і не тільки.

6. Що означає вихід з політичної кризи ?
Персональна чітка відповідальність керівника держави за вихід із кризи у визначений термін.
Концентрація владних повноважень, необхідних для забезпечення позитивних змін в економіці.
Узаконена домовленість між гілками влади про одночасні вибори Президента і Верховної Ради України по завершенні визначеного терміну, відведеного на вихід із економічної кризи.

7. На подолання політичної кризи в Україні є не більше місяця. Цей термін визначається станом української економіки, бюджету, банківської системи та суспільства. Цей стан, в свою чергу, вимагає негайного розроблення і здійснення економічних перетворень. Зволікання з прийняттям таких рішень та їх реалізацією щоденно завдає збитків людям, суспільству, країні. Через місяць вихід з кризи вимагатиме значно більшу ціну, яку заплатить суспільство, ніж якби це зробити зараз.

8. Як практично вийти з політичної кризи?
На кому з нинішніх вищих політиків лежить персональна відповідальність перед Богом, народом і історією за те, що буде з країною в найближчі роки? Юридично ця відповідальність розмита між Президентом, Верховною Радою і Прем’єр-Міністром України. Зрозуміло, не випадково. Але морально вона лежить на Президентові України. Персонально на ньому: народ поклав на нього відповідальність своїм прямим вибором.
Моральна відповідальність Верховної Ради не персоніфікована. Вона розмита між Головою Верховної Ради, фракціями, депутатами.
Прем’єр-Міністра України обирав не народ безпосередньо, а коаліційна більшість парляменту. Тому і відповідальність Прем’єра перед народом не безпосередня, а опосередкована через відповідальність перед коаліцією. Так чи інакше вона переадресовується Главі держави.
Отже історична відповідальність на час виходу країни з кризи лежить на Президентові країни. Якщо він здатний взяти на себе цю відповідальність, хай формує дієву команду і робить рішучі кроки.
Якщо Президент не хоче брати на себе всю повноту відповідальности, тоді він має негайно запропонувати країні позачергові вибори Президента і Верховної Ради України.
Якщо Президент бере відповідальність на себе, то Верховна Рада України має узаконити повноваження Президента на цей час в царині здійснення економічних перетворень, врахувавши досвід передачі таких повноважень Президенту Кравчуку і Прем’єру Кучмі. Вона має узаконити також термін, на який надаються Президенту ці повноваження, і дату проведення наступних виборів Президента і Верховної Ради країни.
Якщо Верховна Рада України буде затягувати узаконення ліквідації політичної безвідповідальности в країні у кризовій ситуації, то суспільні сили, які розуміють ціну продовження кризи влади для суспільства, політично змусять її вчасно прийняти необхідні закони. На терезах – доля народу і країни.

* * *
Автор шукав правди, яка одна для всіх. Викладений варіянт виходу з кризи діючої влади видається логічно обґрунтованим, може ідеялістичний. Але чи реальним?
Важко уявити собі, що діючі суб“єкти влади: Верховна Рада, Прем“єр - будуть діяти належно, як тут прописано. Є серйозні сумніви, що Президент теж буде діяти правильно. Це так.

Але якщо цей варіянт виходу з владної кризи не буде швидко реалізований, за кожен день затримки український народ буде платити все більшу і більшу ціну. І не лише в грошах. Той, хто це розуміє, кому це болить, хто не хоче цього допустити, буде діяти. Від того, наскільки масовий і організований буде тиск громадськости на владу, залежатиме реальність подолання політичної кризи, а через це і економічної.

Ольга РІЗНИЧЕНКО,
м. Харків
Чому «вікопомний» День СОБОРНОСТИ?

Слово «вікопомний» використовується в оцінці Дня Соборности у діяспорній періодиці, немов замовляння. Принаймні в статтях, які проглянула, його вжито десь 300 разів. В ньому, гадаю, передається послання, що роками, віками і більше українці мають пам’ятати цю дату як вищу мету. Я на цьому хочу наголосити. Соборна Україна – це в моєму розумінні не доконаний факт, а наша перспектива, зафіксована в цей день 90 років тому очільниками УНР і ЗУНР. Бо ж Акт Злуки був підписаний в момент, коли обидві республіки вже знали про свій смертний вирок, оточені зусібіч большевиками, денікінцями, поляками. Тому, відчувши себе в передсмертному екстазі одним цілим, УНР і ЗУНР урочисто оформили свій союз на землі, щоби на небі не розлучатись. І водночас цим документом був поданий сигнал усім живим, мертвим і ненародженим просуватися шляхом Соборности.
Соборність – поняття, не тотожне територіяльній цілісності чи суто національній єдності. Природа його релігійна. Мається на увазі єднання християн в любові, житті і вірі. Так звучить одинадцятий член Нікейсько-Константинопольського Символу віри: «Вірую в єдину, святу, соборну і апостольську церкву». У православній же еклезіології поняття соборности пов’язано ще з принципом автокефалії – незалежности Помісної Церкви в духовній єдності і зв’язку з іншими Церквами. І це головна духовна підвалина Соборної України.
Слід зазначити, що у Визвольних Змаганнях 1917-1921 років поразка українських сил була неминучою саме тому, що національний політичний провід складався переважно з соціял-демократів, які геть не враховували у боротьбі за державність пріоритетности церковного чинника. Соборна православна автокефальність пов’язана з духом свободи і такою ж є природа мислення людини, що постійно перебуває в молитовному спілкуванні з Богом і з іншими. В кожному іншому соборна людина бачить відображення лику Божого і це обумовлює її ставлення до нього як неповторної особистости.
Різноликість, строкатість, мозаїчність – це за визначенням етнопсихологів і філософів – головна риса української ментальности. Умовно кажучи, усі вісім регіонів України – неповторні особистості, солісти. Якби порівнювати нас з Росією, то там є один соліст чи два чи двоголовий соліст і хор, який йому підспівує. У нас же у кожного реґіону своя тональність і проблема, яку треба вирішити, аби це багатоголосся звучало органічно, а не перетворювалось на різноголосицю як зараз. Принцип домінування в цій капелі солістів з боку когось одного відпадає. Бо водночас актуалізуються поділи і розколи. Тому для нас найважливіше знайти таку реґулятивну модель в усіх сферах життя: духовній, культурній, економічній, щоб національний організм набув злагоджености і був самодостатнім.
Джерелом такої моделі якраз і має бути, на мій погляд, соборність – неподільна і єдність різноманітностей: Галичини, Слобожанщини, Буковини, інших реґіонів. І тоді концепції унітаризму, федералізації, реґіоналізму відпадуть самі собою. Соборність не суперечить жодній з них, а їх в себе вміщує. Центром же, ядром для всіх складових цієї соборної єдности має бути безперечно Київ, оскільки в ньому відбувалось Хрещення і починалась наша національна історія. Як зазначає Мирослав Маринович: «Завданням Київа сьогодні є не зректися Сходу, знову перекинувши державу виключно на західні орбіти ( як гаряче рекомендують «прозахідники») і не зректися Заходу, вертаючи країну знову на східні орбіти (як не менш гаряче рекомендують «просхідняки»),а стабілізувати ситуацію через гармонійне поєднання впливів Сходу і Заходу». (1, с.97).

Степан СЕМЕНЮК
90 РОКІВ ТОМУ. ПРИГАДАЙМО І НЕ ЗАБУДЬМО

22 січня вже традиційно в Україні і на поселеннях відзначається ДЕНЬ СОБОРНОСТИ. Пригадаймо хід тих історичних подій. В березні 1917 було створено Українську Центральну Раду, український парлямент, який в листопаді 1917 року проголосив (автономну) Українську Народну Республіку (УНР), а 22 січня 1918 року проголошено Незалежність УНР. Це діялося на Великій Україні під російською займанщиною.
Під австрійською окупацією у Львові 18 – 19 жовтня 1918 року відбулися Українські національні збори (Конституанта, або Установчі збори) представників Східньої Галичини і Північної Буковини —депутатів австрійського парляменту і крайових сеймів, представників чотирьох буковинських і п’яти галицьких українських політичних партій. Українські Установчі збори ухвалили таке рішення:
1. Українська етнічна область Східньої Галичини по лінії Сяну разом з Лемківщиною (повіти Самбір, Кросно, Ясло, Горліца з лінією по Північних Карпатах) і північно-західня частина Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, а також північно-східня частина Угорщини творять окрему українську область.
2. Ця національна українська область проголошується як окрема Українська держава.
3. Всі національні меншості (причому євреї визнаються за окрему націю) повинні прислати своїх представників в Українську Національну Раду у Львів.
4. Українська НР домагається права послати своїх представників на мирну конференцію і довести до відома цісаря про створення Української держави.
Це рішення УНР дало юридичну основу для військового Зриву 1 листопада 1918 року і проголошення Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР) 14 листопада 1918 року.
Одним із найважливіших завдань Уряду ЗУНР було, як видно, об’єднання Західніх Земель з Великою Україною в одну Українську державу. Бо вже 22 січня 1919 січня у Київі було проголошено об’єднання досі окремих двох українських держав в одну Українську Народну Республіку. І прозвучало: “Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Придніпровська Україна...” ЗУНР ставала Західньо-Українською областю УНР, з певними автономними правами.
Отже, хоч наші землі були віками розділені поміж різними окупантами, однак, що треба особливо підкреслити (!), українці західніх, земель, як бачимо, жили ідеєю СОБОРНОСТИ України.
Короткочасний був період української державної СОБОРНОСТИ, але він був, і належить пам’ятати його, бо він справді охоплював всю українську етнічну територію. На Заході і на Сході. Тому цей час повинен жити в наших умах повіки.
На молоду і ще не зовсім утверджену Українську державу нагрянули чужі сили: московська – білогвардійська і большевицька, румунська і польська армія ген. Галлєра. А Україна була безборонна через немудру політику соціялістичних правителів, які проголошуючи Незалежність, одночасно розпустили українську армію. Але “розпустити” СОБОРНИЦЬКУ ідею нікому не вдалось. Вона вічна, як сам український народ. Сей День освятив Господь, ДЕНЬ СОБОРНОСТИ.

ВИСОКА ХВИЛЯ УАНТІ
Раїса ЛИША,
лавреат премії ім. В. Стуса

2009-й ознаменовує 20 років існування в Україні унікальної за своїм смислом і духом громадської літературно-мистецької премії імені Василя Стуса, поета, який став справжнім велетом духу, слово якого наче виростає нині в багатьох серцях живою силою, набираючи нових барв, просвітлюючи сутемні напливи часу.
Цю, тепер широко знану авторитетну премію, як і чимало інших прикметних суспільних і мистецьких явищ 80-90-х років, створила або спонукала до розвитку Українська Асоціяція Незалежної Творчої Інтеліґенції (УАНТІ) — це без перебільшення незвичайне таємниче утворення, досі фактично не досліджений феномен, що в другій половині 80-х років природно, наче сам собою зіткався з духу волі, що його несли в собі, плекали, як щось найдорожче, так звані «відщепенці», дисиденти, в’язні сумління, інакодумці, для кого той дух був невід’ємною умовою життя, творчости і врешті прозрінням вільної України.
Чудо було в тому, що як тільки десь у 1988 р. промовилося це слово – УАНТІ – і воно з дивовижною легкістю полетіло по всій Україні (та й навіть поза межі), вмить знайшовши тих, хто наче тільки й чекав його почути (а таких виявилось не так вже і мало) – тобто відбулося публічне означення себе і певне осмислення свого місця у часі і просторі, власне проголошено мету – деклярацію та обрано на зібранні у Львові президента, яким став Євген Сверстюк, — цього виявилося досить, щоб кожен із тих поодиноких, переслідуваних владою, хто боронив свою фортецю волі і творчости під жорстоким пресом режиму, малюючи картини чи пишучи свої вірші, есеї, прозу чи публіцистику «у скриню» та ще хіба для кількох друзів, раптом відчув себе часткою живої реальної сили, учасником маштабної духовної події.
Утворення УАНТІ, поруч з УГС, насправді небачено піднесло в українському суспільно-культурному просторі почуття певности, а ще – особливої, ні з чим не зрівнянної радости. То була радість єднання і усвідомлення непоборности правди. Своїх знали і впізнавали непомильно, незалежно від відстані, наче в якомусь лицарському ордені. Знаком приналежности були творчість, свобода мислення, незалежність духу.
Так виростали крила нового життя. Окрім вже існуючого «Українського вісника» Вячеслава Чорновола, почали з’являтися незалежні самвидавні часописи в різних містах: «Євшан-зілля» в Коломиї, «Пороги» в Дніпропетровську, «Кальміюс» на Донеччині … Нелегальний самвидав невтримно перетворювався у відкритий. Бурхлива діяльність культуро-логічного клюбу у Київі, численні новаторські, аж містерійні за буянням духу, мистецькі виставки…Рух за відновлення автокефалії УАПЦ, виведення з катакомб УГКЦ…
Це все разом утворило таку хвилю пориву до справжнього, непідневільного життя, яка врешті і втілилась у незалежність України. Сьогодні можна стверджувати, що УАНТІ від кінця 80-х дала потужний імпульс розвитку українського національно-культурного життя, сила якого відчутна і нині. Українська незалежна творча інтеліґенція засвідчила в той відповідальний історичний момент високу зрілість духу і думки, гідно відповівши на вимоги часу і довівши реальне право і спромогу українців творити в новому часі глибоке національне життя.
Досвід цього неформального самотворчого феномену показав, що шляхетна духовна єдність є справді більшою й вищою од будь-кого з нас, і лише вона взаємно підносить кожного, і очищує і захищає та творить спільне поле культури.

НАЦІОНАЛІЗМ ПОЗИТИВНИЙ

Старше поколіня звикло до крайніх оцінок націоналізму, особливо українського. З боку гнаних тут була цілковита підтримка, з боку гонителів – кримінальне засудження.
Потім ми стали читати стримані, а то й неґативні оцінки націоналізму в зарубіжній пресі. Виявилося, що в кожній країні націоналізм різний.
У свій час ми посилалися на висловлювання Леніна про націоналізм нації поневоленої і націоналізм поневолювачів.

В газеті «Свобода» (США) подано матеріял на цю особливо актуальну нині тему д-ра Івана Гвозди «Націоналізм як позитивний чинник», де він вияснює погляд на націоналізм у західній пресі авторів, які заперечують вину націоналізму у спричиненні «внутрішніх і зовнішніх воєн» в суспільствах.
Д-р І. Гвозда звертається до статті Густава де ляс Касаса (ж. «Foreign Policy»), який визначає націоналізм як «почуття єдности…поза безпосередньо родиною і приятелями», зауважуючи, що націоналізмові начепили багато причин, які доводили спільноти до чогось злого. Коріння антинаціоналізму Густав де ляс Касас вбачає «в системі вартостей науковців», в якій «інтенсивно емоційний зміст» явищ життя не бореться до уваги. Отже, зформований поза самобутніми культурними й духовними вартостями «холодно-логічний» академік вважатиме націоналізм примітивним, «неінтелектуальним», а відтак «неспроможним видати з себе можливі кращі держави».
Окрім того, він наголошує, що не є правдою заяви деяких «модерних» науковців, нібито «націоналізм спричинює схильність громадян своєї нації трактувати інших як нижчих і поганих». Навпаки, вважає Густав де ляс Касас, націоналізм допомагає культивувати приязні взаємини як у своїй спільноті, так і зовні – задля добра і спокою в світі.
«Націоналістично з’єднана спільнота схильна підтримувати порядок, взаємодопомогу, законодавчі процеси, побудовані на вартостях добра громадянства, його державні чинники є слугами суспільства, а не його панами, «націоналістична економіка подібна до колонії бджіл – члени усвідомлюють спільне добро нації».
В 1995 і 2003 р. норвезький ІSSР досліджував національну ідентичність 34 країн, запитуючи громадян, наскільки їхні країни є кращими від інших, «Чим сильніше почуття національної піднесености, тим вищий рівень націоналізму» – зауважує Густав де ляс Касас.
З’ясувалося також, що вищий рівень національного добробуту сприяє підвищенню рівня націоналізму. Звідси Густав де ляс Касас робить висновок, що «проблемою багатьох бідних країн є те, що їхні громадяни не досить націоналістичні (включно з Україною, додає автор статті в газеті «Свобода»). Натомість, дехто лякається, що багатші східньо-европейські країни, такі як Латвія, Словенія, «містять в собі зародки гіпернаціоналізму». «Насправді ж ці країни є ще найменш націоналістичними з-поміж країн цієї групи». Багаті країни Заходу – Канада, США – виявляються найбільш націоналістичними. Дослідження виявило, що в країнах з високим рівнем націоналізму послідовно простежується нижчий рівень корупції. Таким чином виходить, що «країни з вищим рівнем націоналізму мають тенденцію до сильніших норм законодавства, націоналізм послідовно асоціюється з високопоставленими акцентами в площинах економіки, політики і суспільства взагалі».
Звісно, націоналізм може бути підданий процесам аберації, залежно від інших сил, які діють в суспільстві. Зокрема, коли провідники держави «демагогічно переконують масу в тому, що їх країна не мусить рахуватися з визнаними моральними стандартами, що їм належить право на поневолення інших народів». Однак більшість розвинутих форм націоналізму не плекають аґресивности, а спрямовують енерґію громадян на поліпшення внутрішньої ситуації в країні.
Г. де ляс Касас переконливо доводить, на думку І. Гвозди, що націоналізм є одна з чільних активних вартостей, що їх посідає кожна країна, «до якого, на жаль, суспільні науки ставляться негативно. «Фортеці наук» - інституції інтелектуального світу, досі не приділили належної уваги цьому явищу і не добачають в концепції націоналізму потенцію позитивного поступу людства.
Густав де ляс Касас наголошує: «Ми повинні позбутися примітивного споосбу думання, нібито націоналізм є небезпечний. Проблемою є те, що його невірно розуміють», «науковці пропонують на націоналізм дивитися згори, як на відсталість, а уряди держав не цікавляться розвитком політики, щоб використати його потенціял. За неґативне ставлення до націоналізму врешті доводиться надто дорого розплачуватися».

ЗУПИНИТИ ОСКВЕРНИТЕЛІВ СЛОБОЖАНСЬКИХ МОГИЛ!
Заява архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря ІСІЧЕНКА

Цей черговий акт вандалізму нагада про зловісну тенденцію, що виявилася в Харківській області протягом останніх чотирьох років. Й пам’ятний знак героям Крут, і меморіяльна дошка митрополитові Йосифові Сліпому, і цей-таки скромний гайдамацький хрест у Лозовій зазнавали наруги від вандалів. І жодного разу винуватці не були покарані.
Церква Христова не втручається в політичні дискусії, неминучі в демократичному суспільстві. Але обов’язком Церкви є застерегти від використання в політичних війнах знарядь, котрі суперечать християнській моралі й загрожують звиродненням суспільства.
Чим обертається безкарність бешкетування на історичному харківському цвинтарі, де встановлений пам’ятний знак воїнам УПА, маскарадного «генерала» Валерія Цюртока й групи його однодумців, у тому числі депутатів обласної ради 14 жовтня 2006 р.? Що тягне за собою відмова міської влади Харкова визнати статус меморіяльної зони за колишнім головним цвинтарем, де й нині спочивають тіла Петра Гулака-Артемовського, Марка Кропивницького, Сергія Васильківського, а біля них здіймаються пам’ятники жертвам Голодомору та воїнам УПА? Все це стає прикладом морального нігілізму, відкидання традиційних цінностей, на місце яких приходять звироднілі культи. Хіба не стало шоком для Харкова два місяці тому ритуальне вбивство на 15-му міському цвинтарі 18-річного Олександра Пустовіта, кров якого пили двадцятирічні члени сатаністської секти, вже звинувачувані раніше в руйнуванні могил на харківських цвинтарях? А чи не відчувають осквернителі хреста в Лозовій і пам’ятника воїнам УПА своєї провини в жахливій трагедії загиблого юнака?
Важко припустити, що металевий хрест у Лозовій зрізали зварювальним аґрегатом випадкові особи. Політична позиція місцевих рад і найвпливовіших у реґіоні партій вільно чи невільно створила режим сприяння вандалізмові на могилах і пам’ятниках спочилим. Але яке криваве жниво може зійти на уламках понівечених пам’ятників і сплюндрованих могил!..
Зупинити осквернителів могил можна лише плеканням у суспільстві пошани до минулого, до пам’яти предків, до місць їхнього упокоєння – незалежно від того, як ставишся до їхніх ідеалів, «щоб нам не впасти жертвою сатани» (1 Кор. 2:11). Акції нищення пам’ятників політичним противникам рівнозначні заохоченню кривавих шабашів бузувірських сект, жертвами яких можуть стати діти й онуки тих, хто стоїть за спинами вандалів.
Свята Христова Церква, молячись за вічну пам’ять спочилих, звертається до влади й політичних діячів Слобожанщини з благанням:
Захистіть майбутнє ваших нащадків! Подбайте про те, щоб добрий приклад пошани до спочилих завжди був присутнім на слобожанській землі і єднав усі політичні сили нашого краю.  

У Лозовій знищено Гайдамацький Хрест
Вячеслав ТРУШ

26-27 січня у місті Лозова, що на Харківщині, стався жахливий факт вандалізму. Невідомі зловмисники за допомогою зварювального апарату знищили меморіяльний Хрест, встановлений 1991 року на честь поляглих вояків УНР. Блюзнірство підкреслене ще й тим, що сталося під час підготовки до вшанування пам’яті героїв Крут.
Коротко про історію цього знаку. Як відомо, в грудні 1917 р. в Україну рушили московські орди. Частина, на чолі із Муравйовим, рухалася на Київ, інша, керована Руднєвим, здобула Харків і рушила на південь. Проте у Лозовій шлях їм заступили українські підрозділи – Український полк та гайдамаки Павлограду й Лозової. Запеклий бій тривав два дні (14-15 грудня за ст. ст.). Лише використовуючи панцерного потяга, червоні окупанти оволоділи станцією.
Більшовики ніколи не відрізнялися повагою до мертвих. Загиблих вояків закопали просто у сніг, а навесні перенесли до найближчих рівчаків. Частину пізніше перепоховали на лозівському цвинтарі. Лише останніми роками стали відомі два прізвища оборонців Лозової – це гайдамаки Семен Стефанович Горбатенко та Андрій Михайлович Мовчан.
Пам’ять про загиблих вояків жила в народі. Тому із початком українського національного відродження, 1990 року, патріоти Харківщини вирішили встановити пам’ятний Хрест. На Покрову 1990 року до Лозової прибули представники РУХу, СНУМу, інших організацій. Однак, місцева влада зібрала юрбу затятих комуністів, міліцію, інший набрід, що унеможливило встановлення Хреста.
Проте наступного року, 13 жовтня 1991 року, Молодіжна ліга Харківщини (об’єднувала членство СУМу, «Соколу» та ТУСМ ім. М. Міхновського) вирішила повторити акцію. Цього разу на насипаному кургані було встановлено дерев’яного хреста. Окрім лозівчан (між ними були й колишні репресовані за зв’язки з ОУН – УПА), було багато гостей – члени УНС з Полтави, молодь УРП та СНУМу з Києва, патріоти Сум, Львова, Івано-Франківська, Харкова тощо. Пізніше Хреста було кілька разів нищено, тож замість дерев’яного було встановлено залізний.
Бій за Лозову – це героїчна сторінка нашої історії, що має всеукраїнське значення. Безіменні вояки, переважно молодь, заступили шлях північній орді. Тому наруга над Гайдамацьким Хрестом – це не суто місцева лозівська подія. Це виклик зденаціоналізованого монстра всьому українству.
Але пам’ять не знищити – на тому ж місці височітиме новий Хрест. Лише маємо усвідомити, що за Україну потрібно боротися.

Стефан ПАНЯК
Українці в Російській Федерації
З доповіді на конференції Комісії людських та громадянських прав під час ІХ Світового Конґресу Українців у Київі 20 серпня 2008 р.

За останнім переписом 2002 року, в Росії проживає майже 3 млн. українців, що складає 2 % населення. Вони посідають третє місце після росіян і татар. Сьогодні в Росії нараховується близько 100 міських і реґіональних національно-культурних українських громад у 58 реґіонах. Вони зґуртовані в двох організаціях федерального рівня. У 1993 році було створено «Об’єднання українців Росії» (ОУР), а в 1996 році – Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» (ФНКА).
За останні п’ять років на тлі відомого тиску російської влади на всі громадські об’єднання і некомерційні організації з одного боку, і відсутности реальної підтримки з боку Київа, активність українських громад, на мій погляд, поволі падає. Діяльність керівних органів федерального рівня паралізована. Ентузіязм активістів першої хвилі згасає, а масового молодіжного руху немає.
В Росії вже ряд років спостерігається явний відступ від демократичних процесів перших років після розпаду СРСР. Така тенденція, як видається, пов’язана з приходом до влади так званих «силовиків», для яких в країні не може існувати опозиції. Ситуація все більше нагадує совєтську, коли існувала одна партія і одна ідеологія, а все, що було за межами такої єдности, вважалося ворожим і нібито підтримуваним з-за кордону.
Ситуація на рівні федерального керівництва ОУР і ФНКА у Москві завжди була складною. Ми, керівники реґіональних організацій, нерідко гостро і, гадаю, заслужено критикували московське керівництво за неузгоджені рішення, неадекватні політичні виступи, роздування наших успіхів, коли недільний гурток з вивчення мови перетворювався в устах наших керівників в українські школи в Росії тощо. Але така ситуація була терпимою. Гостра дискусія змушувала думати, шукати оптимальні шляхи вирішення проблем.
У квітні 2005 року делеґати IV конґресу ОУР та ІІІ з’їзду ФНКА обрали співголовами згаданих організацій Василя Бабенка (Уфа) та Валерія Семененка (Москва), а головою Координаційної ради Василя Думу.
Пізніше, методом електронного опитування, В. Думу було обрано головою Об’єднаної ради обох організацій. Але у зв’язку з тим, що протоколи опитування не були оголошені і затверджені, леґітимність В. Думи, як голови двох організацій, була поставлена багатьма членами ради під сумнів. З цього часу в організаціях федерального рівня почалося безладдя. Статут організації постійно порушувався, щорічні засідання ради не збиралися. Колективні рішення перестали прийматися. Напрямки діяльности, визначені з’їздом, були змінені, комісія з співпраці з Церквою була ліквідована.
Історичний досвід показує, що діяспора не може зберегти національну ідентичність без своєї церкви і школи. А що має у цьому плані найбільша українська діяспора у світі? Сучасний стан і проблеми українських церков в Росії недавно дослідив Заслужений журналіст України, головний редактор інтернет-сайту «Кобза» Андрій Бондаренко.
Згідно з його дослідженнями на теренах Росії існує три єпархії Української Православної Церкви Київського патріярхату (УПЦ КП): Богородська (Московська обл.), Білгородсько-Обоянська (Білгородська обл.) і Тобольська Сибірської митрополії, а також 10 греко-католицьких церков під опікою ординарія для католиків візантійського обряду Єпископа Йосифа Верта (Новосибірськ). Дослідження показало, що фактично функціонування громад УПЦ КП маємо лише в Богородській єпархії, завдяки невтомній праці подвижника, Митрополита Адріяна. У двох інших єпархіях релігійного життя майже немає або воно проявляється тимчасово і проходить в приватних приміщеннях напівлеґально. Зареєструвати релігійну громаду, отримати приміщення або земельну ділянку під храм за останні роки стало неможливо. До речі, серед організаторів церкви УПЦ КП у Владивостоці був Анатолій Криль, вбитий пізніше невідомими злочинцями.
Греко-католицькі парафії діють в Кемеровській, Томській, Тюменській, Новосибірській, Омській і Челябінській областях.

Лавреати премії ім. Василя Стуса 2009 р.
Ростислав СЕМКІВ
Смолоскип Осипа Зінкевича

Видавництво „Смолоскип” знане своїми книгами та культурницькою діяльністю від 60-их років ХХ сторіччя як на еміграції, так і в Україні. В 1991 році, одразу ж після здобуття незалежности, його діяльність була перенесена до Київа, де відтоді знаходиться головний смолоскипівський офіс, в якому функціонують саме видавництво, Музей-архів українського сам­видаву, численні молодіжні гуртки та студії, а від 2007 року – ще й книгарня. За увесь пе­ріод діяльности „Смолоскипу” з ним у США, Канаді та Україні співпрацювали багато осіб, котрі кріпили його авторитет та розширювали терени видавничої та культурницької роботи: серед інших можна назвати колишніх політв’язнів і дисидентів – Вячеслва Чорновола, Миколу та Раїсу Руденків, Юрія Бадзя, Олеся Бердника, Ми­хай­ла та Богдана Горинів, Миколу Горбаля, Опанаса Заливаху, Михай­лину Коцюбинську, Василя Лісового, Василя Овсієнка, Атену Пашко, Євгена Сверстюка, Надію Світличну, ЛесяТанюка, генерала Петра Григоренка та багатьох інших. Проте, знаємо одну людину, котра доклалася до роботи у „Смолоскипі” найбільше – говорю про заснов­ника та багаторічного голову видавництва Осипа Зінкевича, саме за­вдяки якому „Смолоскип” розвинувся та набув значного статусу в українській спільноті.
Найбільшою інтриґою свого життя Осип Зінкевич називає азарт, з яким він, професійний хемік, взявся до видавництва книг та організації культур­ни­цької діяльности довкола „Смолоскипу”. Зі слів Осипа Степановича, прямий імпульс такому розширенню його діяльности надали дві важливі зустрічі, про які він завжди згадує з теплотою та хвилюванням.
Найперше, у далекому місяці липні 1941 року, тоді ще п’ятнадцятирічним хлопцем Осипу Зінкевичу, як кур’єрові одного з далеких осередків ОУН, випало зустрітися й мати кількагодинну розмову з Олегом Ольжичем, про котрого на той час він ще не знав нічого. Втім, сама роз­мо­ва залишилася у пам’яті, а надто – головна її ідея: потреба об’єднання зусиль українців для становлення та розвитку власної держави.
Не менший вплив на Осипа Зінкевича та розуміння ним необхідности по­движ­ницької праці мало знайомство та кількаразові зустрічі з Іваном Багряним вже пізніше – на тере­нах Західнього світу. А також творчість Миколи Хвильового та Олени Теліги.
Шлях до створення „Смолоскипу” був довгим і не менш складним, ніж боротьба молодого хлопця – еміґранта з обставинами життя у повоєнних Европі та Америці, його прагнення здобути на Заході фах, досягти професійного успіху, а ще – завжди залишатися українцем.
Взагалі, сам шлях від Совєтів був справою ризикованою і сповненою химерних пригод. Проте починався він з трагедії: у 1944 році в Ко­со­ві німці розстріляли батька Осипа Зінкевича – Степана, тоді й було прийнято молодим хлопцем та кількома його друзями рішення: пробиратися на Захід. Але вже на кордоні з Чехією подорожніх зустрічає великий загін совєтських партизан і змушує стати до лав Червоної Армії. Осип Зінкевич бере участь в боях з німцями за звільнення Праги (до речі, за заслуги в цих боях маршал Конєв особисто вручив йому ме­даль), проте як тільки трапляється нагода – покидає більшовицьких командирів і переходить на територію, контрольовану американською армією. На щастя, вій­сь­ковики США, зваживши на оголошене ним голодування, відмовляються по­вернути його червоній окупаційній адміністрації й тим відкривають шлях до віль­ного світу.­
„Смолоскип”, тим часом, постав найперше як інформаційний орган – газета, котра існує й дотепер, а тоді (в 50-их роках у Франції) мала, з’явившись, поши­рю­вати серед українських еміґраційних осередків нечисленні звістки, котрі долітали на Захід з України. Тоді ж виникла ідея друкувати книжки.
Наприкінці 50-их, вже попрацювавши шахтарем та закінчивши хемічні сту­дії в Парижі, а також одружившись із подругою дальшого всього життя Надією, – Осип Зінкевич покидає Францію і починає працю в Сполучених Штатах Америки.
Американський період діяльности „Смолоскипа” з одного боку маркований значними успіхами й вельми серйозними здобутками, з іншого – як і все життя Осипа Зінкевича – подекуди нагадує цікавий детективний роман. У США „Смо­ло­скип” видрукував близько двох сотень назв книжок: головним чином твори політв’язнів і дисидентів (праці Є. Сверстюка, В. Мороза, М. Руденка, М. Осадчого, О. Бердника; «Українські вісники» і „Лихо з розуму” Вячеслава Чорновола). «Лихо з розуму» з’явилося у видавництві McGrow-Hill й було видане англійською мовою у США, Канаді та Австралії загальним накладом близько 50.000 при­мір­ників, що забезпечило українській справі неабиякий резонанс. Друковано також забороне­них в СРСР поетів ( Л. Костенко, І.Калинець, В.Стус), видано українською і велику частину англійською мовами майже всі документи Української Гельсінкської Групи, письменни­ків „роз­стрі­ляного відродження” (смолоскипівське 5-томове видання творів Ми­ко­ли Хвильового дотепер залишається найповнішим). Однак, треба було ще орга­нізувати справу так, щоби була нагода отримати підцензурні тексти з СРСР у той час, коли імперія зла ревно ховала свої злочини за залізною завісою. В житті Осипа Зінкевича, котрий взявся налагоджувати такий зв’язок, – проклада­ти шлях від самвидаву до тамвидаву – трапилося немало ризикованих, як вже було сказано, мало не детективних, пригод, коли він особисто виїздив до Европи на зустріч з кур’єрами, які нелеґально довозили у вільний світ численні заборонені в СРСР тексти. Ця частина біографії Осипа Зінкевича ще чекає на талановитого біографа, а може й романіста.
Проте „Смолоскип” на емґрації був не лише видавництвом. Він діяв і як ін­фор­маційний центр, більше того – один з центрів ідеологічного опору, поширення антирадянської інформації, в чому також найбільша заслуга Осипа Зінкевича. Часопис «Смолоскип», який видавався з 1978 по 1989 роки українською і англійською мовами, був єдиним українським виданням, яке детально інформувало українців і Західній світ про арешти в Україні, організовувало допомогу їх сім’ям, близько співпрацювало з Міжнародною Амністією у Вашингтоні й Лондоні.
Три заяви Осипа Зінкевича, висловлені у статтях 60-80-их років, мали найбіль­ший резонанс, але також і вплив на тактику та стратегію діяльности ак­тивного українства в діяспорі.
(1) Так, у газеті «Новий шлях» в липні 1964 року з’явилася стаття Осипа Зін­кевича «Час перейти в протибольшевицьку офензиву», в котрій не лише доклад­но роз­глянуто засади та методи ідеологічної боротьби на теренах діяспори, але також міститься вельми конструктивний заклик на оборону ко­лишніх діячів «розстріляного відродження». Частина діяспор­и, йдучи на поводу провокаторів КДБ, вдалася до гострої критики письменників 20-их – зокрема Миколи Хвильового та Володимира Сосюри – відтак почала таврувати їх, як зрадників. Тим часом Осип Зін­кевич наполягає, що таких діячів 1920-их в жодному разі не можна вилу­чати з українського літературного процесу, з кола борців за справжню Україну та її культуру.
(2) В листопаді 1976 року, на сторінках газети «Свобода» з’являється інша важлива публікація Осипа Зінкевича – «Оборона українських полі­тичних в’язнів». У цій статті автор, однозначно заперечуючи скептикам, ко­трі вагалися, чи не зашкодять закордонні акції протесту самим ув’язненим, закликає до об’єднанання у моральній під­тримці засуджених й наполягає на необхідності централізації зусиль. «Смолоскип» був першою орга­нізацією, що спромоглася не лише акумулювати моральну й фінансову допомогу (дотепер ми надаємо допомогу колишнім політв’язням і їхнім родинам), але й викли­ка­ти суттєвий резонанс довкола репресій в СРСР, збираючи підписи та забезпе­чуючи появу інформаційних матеріялів з цього приводу в закордонній пресі. Найвищим визнанням зусиль «Смолоскипу» у цьому напрямку була авдієнція делеґації Комітету Гельсінкських ґарантій для України з участю Осипа Зінкевича у Білому Домі: правду про злочини совєтської си­сте­ми в Україні мав нагоду почути особисто президент США Рональд Рейган.
(3) Третім вагомим документом, що спрямовував громадську думку україн­ців у США та Канаді, була резонансна стаття Осипа Зінкевича в газеті «Смо­ло­скип» (ч. 16, 1982 року) під заголовком «Про масові покаянні заяви в СРСР», яка містила заклик не покладати вину за публічні зречення своїх переконань на їх авторів – відомих дисидентів – зважаючи на фізичні та психологічні тортури, застосовувані до них системою, а звинувачувати в ганебних діях саму совєтську владу. Тверда моральна позиція загалом проступає з рядків усіх публічних виступів та звернень Осипа Зінкевича, що дозволяє на­зва­ти його одним із чільних форматорів громадської думки українства Заходу.
На початку 90-их «Смолоскип» перебирається до Київа. Осип Зінкевич та його дружина Надія (перша українка в Міжнародній Амнестії), довший час проводять в Україні, де поступово вирішувалися вельми складні проблеми з організацією діяльности у Київі: зареєстровано Міжнародний Благодійний Фонд «Смолоскип», ви­давництво «Смолоскип», інформаційні бюлетені «Смолоскип України» та «Український самвидав», науковий альманах «Молода нація». Першою сталою осілістю видавництва та фонду стає офіс на Балакірєва, 1, а революційного 2004 року «Смолоскип» переїжджає у будинок на Подолі, котрий дотепер став поміт­ним культурним центром в житті столиці і в якому зберігається найбільша у світі колекція творів і документів українського самвидаву. Реорганізація інфраструктури «Смо­лоскипу­», забезпечення появи видань та проведення численних культурницьких акцій займає увесь вільний час Осипа Зінке­ви­ча досьогодні.
Саме завдяки його енерґії в доробку видавництва з’явилися такі потрібні й унікальні видан­ня як «Переяславська рада 1654 року», 4 томи філо­соф­ських творів Дмитра Чижевського, 5 томів творів Вячеслава Чорновола, перевидання «Розстріляного відродження» Юрія Лавріненка, спога­дів генерала Петра Григоренка та літературознавця Григорія Костюка. Загальна кількість назв книг, виданих «Смолоскипом» вже в Україні, сягає на сьогодні двох сотень одиниць загальним накладом близько півмільйона примірників.
Робота «Смолоскипу» в Україні ґрунтується на вельми важливому, закладе­но­му в підвалини організації самим Осипом Зінкевичем переконанні: розбудо­ву­ва­ти Українську державу доведеться, найперше, молоді – тож якраз молодь і потребує підтримки та прищеплення їй високих ідеалів свободолюбства і твор­чого пориву. Це переконання, власне, й стало стратегією розвитку «Смоло­ски­пу» в Україні й підставою оптимізму щодо майбутнього як організації, так і нашої держави. Однак, Осип Зінкевич не розглядав подібну програму крізь при­зму менторства. На його думку, молоді творчі люди здатні самі стави­ти перед собою вагомі завдання та нести відповідальність за їх втілення. Так постали семінари творчої молоді, а не ДЛЯ творчої молоді видавництва «Смолоскип», на яких активна молодь має шанс заявити про себе та зазнайомитися з думками інших молодих людей з усіх куточків країни.
Зараз саме молодь складає левову частку управлінської структури «Смолоскипу», молоді люди віком від 22 до 35 років керують роботою книгарні, виданням книг, організацією конференцій та семі­на­рів, виїзних круг­лих столів та презентацій, поетичною та драматичною сту­діями, кіноклубом, іншими осередками, котрі працюють в будинку «Смоло­скипу». Творчий імпульс, що його креатором був і залишається Осип Зінкевич, передається вже другому поколінню смолоскипівської молоді, в той час як окремі активісти 90-их років уже стали народними депутатами України, як Олесь Доній («Наша Україна») та Віталій Чепинога (БЮТ), урядовцями, як Максим Розумний та Олег Проценко, викладачами університетів, як Олена Галета й Ірина Старовойт (Львівський На­ці­ональний Університет), Роман Трифонов (Харківський Національний Універ­си­тет), Ростислав Мельників (Харківський педагогічний університет), Олег Со­ло­вей (Донецький Націо­на­ль­ний Університет), Дмитро Білий (Донецька акаде­мія внутрішніх справ), Ірина Цапліна (Запорізький Національний Університет), Ростислав Семків (Націона­ль­ний Університет «Київо-Могилян­ська Академія»), або ж дотепер є відомими літераторами та поетами, як Анастасія Байдаченко, Віра Балдинюк, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Маріянна Кіяновська, Світлана Пиркало, Мар’яна Савка, Роман Скиба, Марина Соколян та багато інших.
Якщо згадати євангельську притчу про таланти, то в особі Осипа Зінкевича бачимо людину, котра не лише розвинула й виплекала таланти власні – як фа­хо­вий науковець, літератор, видавець, організатор та громадський діяч – але й забезпечувала й забезпечує іншим умови проявити себе, повірити у себе, стати кращою особистістю. Саме завдяки таким людям, як Осип Зінкевич, людям, котрі завжди вірили у втілення своєї та національної мети, але також і докладали практичних зусиль, аби така мета втілилася, стала можливою незалежність Української держави і, без сумніву, стане можливим, незважаючи на негаразди та кризи, гідне для неї майбутнє.

У СВОЄМУ СЛОВІ ПРО Осипа ЗІНКЕВИЧА Василь ОВСІЄНКО говорив про великі і справжні заслуги лавреата стусівської премії.
На відміну від тих українських патріотів, що привезли в Україну свої подрібнені партії, Осип Зінкевич перевіз до Київа своє видавництво з доброю репутацією і готовністю в умовах свободи продовжити працю. Він зумів налагодити роботу і залучити до неї творчу молодь. Можна з певністю говорити, що імена Василя Симоненка і Василя Стуса – завжди на прапорі «Смолоскипу».

Євген СВЕРСТЮК
СЛОВО ПРО ЛЮБОМУДРА

Мирослав Маринович уже давно вписався в перший ряд української творчої інтелігенції. Публікації під його іменем уважно читаються і часто передруковуються різними виданнями. Його думка з приводу важливих духовних проблем суспільства і Церкви, а також з приводу гострих моральних колізій є настільки істотною, що з нею рахуються часто люди, які не поділяють його поглядів. Одне слово, ім’я Мариновича зайняло одну з тих високих ніш, які відкриті в чеканні, але не дуже видно, щоб там коли було скупчення народу.
Одне з пояснень полягає в тому, що він працює на полі вічно високому. Але головне в тому, що він з належною відповідальністю вступив на те опустіле поле і не припустився змішування, що так характерне для посткомуністичного світу, який втратив критерії. Такі постаті завжди бажані, і їх не вистачає.
Спокуса кон’юнктурного розміну вартостей постійно нависає, і тепер вона навіть небезпечніша, ніж у часи диктату кон’юнктури. Релятивізм узаконився в теорії й практиці. Сакральні висоти межують із туристськими принадами. Істина небезпечно наближується до вигоди. Отже, висота позиції має бути справжньою, тобто повинна підтверджуватися кожним виступом і кожною публікацією – і тоді з’являється ім’я. Так було, і так буде завжди.

СЛОВО Мирослава Мариновича 14.01.2009

Вельмишановна калітуло премії ім. Василя Стуса! Високоповажні Пані та Панове!
Що скажу я на початку, здогадується мабуть, кожен із вас. Бо справді, першу в’язанку своїх слів – слів великої вдячности і справжнього душевного зворушення — я складаю на руки тих. хто прийняв рішення про вшанування мене премією ім. Василя Стуса. Ви вберегли цю відзнаку чистою й незаплямованою, а тому, приймаючи звання її лавреата, хочеться перехреститись, як це віддавна роблять люди, переступаючи поріг ошатної й освяченої іконами світлиці. Сердечно дякую вам від себе, а також від імени моїх найдорожчих дружини Люби і сестри Надійки, які колись ділили зі мною гіркоту переслідувань, а тепер я поділяю з ними радість визнання.
Щиро дякую всім дотеперішнім лавреатам премії ім. Василя Стуса, що так сердечно приймаєте мене до свого кола. Дякую також усьому славному товариству, що зібралося сьогодні в цій залі, щоб у час непевності й тривоги зігрітися душею, пом’янути добрим словом Василя Стуса й причаститися щедрот нашого національного духу.
І зовсім уже очевидно, що я від усього серця вітаю наших іменинників-Василів з днем їхнього ангела, а всіх вас — з величним Святом Різдва Христового. Христос ро­ждається!
У цьому короткому слові я запропоную нам спільно відповісти на те запитання, яке не один із нас сьогодні ставить перед собою: «Як жити далі?». Як зберегти себе, коли довкола все потопає у скверні, коли світлі надії ста­ють пожовклими ілюзіями, віра в добро - утопією прире­чених, а моральні принципи - фіґовими листочками, які радше увиразнюють, ніж приховують? Народ ослаблений внутрішнім роздором, знесилений цинічною інформаційною й енерґетичною облогою з боку Росії та дезорієнтований зневіреним відстороненням з боку Европи. Отож не дивно, що стан українства — знов у кризі, дух українства — знову в тривозі. І здається, ніколи ще цинізм не був насті­льки безкарним і переможним.
То чи не пора міняти моральні імперативи? Чи не мав рації відомий клясик: «Добро должно быть с кулаками»?
І раптом у наше сьогодення вривається лист Василя Стуса до сина з табору, який став його, Василя, ложем смерти: «Ідеал є один — добра і справедливости і чесности) і любови. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал Краси (Лист до сина, 3.10.1983).
І раптом ота знаменита Василева формула із заслання, що стала одним із його заповітів: «...Захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі» (Лист до сина. 25.04.1979).
Що це: формула мрійника? тестамент приреченого? Чи не сказав би наш зневірений сучасник: —Що? Аби голуби сідали на плечі?! Так це ж однаково, щоб люди сіли на голову!»
І все ж поміркуймо. В Україні можуть спорохнявіти її шляхетські грамоти, що доводять її пряме спадкоємство від Київської Руси; можуть вицвісти її княжі шати й поржавіти лицарські обладунки. Але незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю, «Для юдеїв згіршення, а для греків безумство» — сказав би св. ап. Павло на це страстотерпство (1 Кор. 1:23). «Для світу згіршєння, для Росії слабкість» —сказаз би наш сердитий сучасник.
І дух сехуляризму. втомившись очікувати Вашингтона з новим і праведний законом», зрікся цієї формули.
Так. в Ізраїлі зболені серця, будучи не в сипі осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили духовний тип Стражденного Слуги, так яскраво виписаний пророком Ісаєю: «Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення... І з злочинцями визначили Йому гроба Його, ...хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани...» (Іс. 53:7, 9). А оскарживши цей духовний тип, вони й відкинули його.
І в Україні не менш зболені серця, вжахнувшись перед безконечною чередою національних поразок, зреклися отого не­змінного нашого страстотерпства й закликали до кремін­ного противленства злу й до твердої руки.
Проте за Василевим « ..аби голуби сідали на плечі» не стояло упокорення перед Князем темряви. Навпаки, за ним стояв могутній дух любови добра, кремінна воля не йти на компроміс зі злом.
І той же Майдан був таким непохитним саме тому, що над ним провисла арка любови, якою Господь ніби казав нам: «Цим духом переможете!». І виявилося, що й любов може зробити людину стійкою та незламною, а всіх недругів, зокрема російського наполеончика, маленькими і смішними.
Більше чотирьох років тому Господь відхилив перед нами, як перед ізраїльськими пророками, завісу майбут­нього і показав, якими ми можемо бути сильними й пере­можними. Ця сила нам генетично задана, невинною кров’ю окроплена й жертвою героїв освячена. Не зрікай­мося її, а навпаки - довірмося їй. Повірмо, що таки будуть засоромлені мудрі світу цього, як будуть засоромлені і його сильні (1 Кор. 1:27). А в наших муках і сумнівах, у кривдах і потрясіннях зріє нова й благословенна епоха, бо таки Бог, а не нерони нашої доби, є Господом історії.
А Василь Стус уже давно в колі тих. кому тепер ангели сідають на плечі...

Антін ДУШЕЙКО
Володимир ДУШЕЙКО
ПОРЯТУНОК УКРАЇНИ І КОНЦЕПЦІЯ ТВОРЦЯ?

Перед нами лежить надзвичайно актуальне і не менш претензійне видання: «100 людей, котрі змінили хід історії». Однак не будьмо марновірними, навіть якщо включити до цього сонмища геніяльних людей ще й засновників великих релігій, пророків, апостолів, канонізованих і не канонізованих святих, то і тоді, судячи з того, в якому стані сьогодні опинилась планета, не можна говорити, що хід історії змінився. Зло, перемагаючи добро, крокує по плянеті. Світова спільнота стрімко наближається до прірви, а світовий істеблішмент демонструє очевидну неспроможність зупинити цей рух. Чому мовчить наука, чому долю плянети вирішують недолукі політики, а не світочі думки?
Якщо прийняти тезу, що історія є наслідком взаємодій людини з людиною і всього людства з природою, то до поставлених запитань додадуться ще й інші: що таке Всесвіт, з чого і як він виник, куди він рухається, звідки взялося життя, рослинний і тваринний світ, і сама людина, яка її роля і яке її місце в цьому нескінченному русі Всесвіту?
Змінити хід історії без відповіді на ці питання годі, але й відповісти на них без осягання концепції Творця теж зась.
Тлумачний словник дає таке визначення слова «концепція»: 1. Система доказів певного положення, система поглядів на те чи інше явище; світогляд, світорозуміння, погляди, переконання. 2. Ідейний задум твору.
Ми розглядаємо концепцію як засіб, як форму наукового пізнання матеріяльного і духовного світу.
Що ж стосується поняття «Творець» то тлумачні словники радянського
періоду, в тому числі і енциклопедичні, його не трактують. В українському словнику 2001 року дається дуже лаконічне, редуковане тлумачення:
«надприродна істота, що нібито створила світ; Бог, світотворець». Слово «нібито» свідчить про невпевненість, вагання, та й взагалі це поняття вважалось богословським і до науки «нібито» не стосувалось.
Тим часом проблема Творця в усій своїй повноті постала перед наукою ще на початку минулого століття. її, на повному серйозі, обговорювали творці квантової механіки, автор теорії відносности, теорії поля й інші.
Подібно до того як ньютонівська фізика спіткнулась на питанні «першого поштовху», так основоположники квантової механіки зіткнулись з проблемою «першопричини». Або треба було відмовитися від закону причинности і стати на шлях індетермінізму, або приписати навіть атомам і молекулам щось подібне до волі.
Індетермінізм пов’язувався з неспроможністю простежити за окремими атомами і передбачати їх поведінку. Але ж будова атома і його рух абсолютно визначені, і це змусило Гейзенберґа, автора «принципу невизначености», визнати реальність Бога: «Тільки перший ковток із посудини знання породжує атеїзм, а на дні його - Бог». До такого ж висновку приходить Планк. Розглядаючи проблему причинности і свободи волі, він зазначає, що «квантова фізика підійшла до такої межі, за якою треба розширити і уточнити нашу концепцію причинности: ... за сучасного стану речей застосування принципу причинности до внутрішніх процесів в атомній фізиці є неможливим».
Ейнштейн, на натяк журналіста Мерфі, чи не настав час, коли наука повинна дати своє визначення Бога, відреаґував: «Абсолютно безглузда думка!» — і одразу ж, немов би спохопившись, дав широке і глибоке обґрунтування «космічного релігійного почуття», як вищого ступеня релігійности. Це поняття Айнштайн вияснював так: індивід відчуває нікчемність людських бажань та цілей — з одного боку і піднесеність та чудовий порядок, що проявляється в природі — з іншого. Він починає розглядати своє існування як свого роду тюремне ув’язнення і лише цілий Всесвіт сприймає як щось єдине і осмислене. На думку Айнштайна, функція науки, а також мистецтва полягає в тому, щоб пробуджувати, підтримувати і розвивати це почуття.
Щиро подякуємо йому за це, але невгамовний Мерфі ставить наступне запитання: «Якою мірою сучасна наука може задовольнити цю потребу? Ваша думка, професоре?»
Айнштайн: «Якщо говорити про те, що надихає сучасні наукові дослідження, то я вважаю, що всі найбільш тонкі ідеї беруть свій початок із глибинного релігійного почуття, і без цього почуття ті ідеї не були б такими плодотворними. Я думаю також, що та різновидність релігійности, котра в наші дні діє в наукових дослідженнях Планка, Гейзенберґа, Бора, є єдиною творчою релігійною діяльністю в теперішній час»…
За останні кілька десятиліть бурхливий розвиток природничих наук остаточно поховав будь-які ілюзії і спекуляції відносно еволюції матеріяльного світу, як випадкового зіткнення атомів, молекул, випадкового виникнення Сонячної системи, Землі і всього того, що на ній. Наука стверджує, що в Природі немає нічого випадкового, що все йде точно «за планом», що Всесвіт не еволюціонує, а розвивається. Як розвивається будь-який живий організм: із жолудя виростає дуб, із зіготи-тварина. Найбільшим досягненням науки кінця ХХ і початку XXI ст. є доказ того, що Бог така ж реальність, як і земне тяжіння, як і квант, що Він є Творцем Всесвіту і «в кості не грає».
На прямо поставлене тим же Мерфі, запитання: «Чи вірите ви в Бога?» Анштайн відповів: «Я вірю в Бога Спінози, який розкривається у всезагальній гармонії усіх речей, а не в Бога, який цікавиться долями та справами людей». І наслідок легковажного розуміння Бога не примусив себе довго чекати: уже через 14 років на Хіросиму і Нагасакі впали перші атомні бомби. Почувши про це, Айнштайн знепритомнів і до самої смерти: відчував величезну провину за те, що був причетний до створення зброї масового знищення.
Для більшости тодішніх вчених, які були абсолютно переконані в універсальності дії закону причинности, реальність Бога, та ще здатного втручатись в хід світових подій, була зовсім неприпустимою. Для них Бог, що «винагороджує за добро та карає за гріхи», був неможливим з тієї простої причини, що, за їх переконанням, вчинки людей визначаються внутрішньою та зовнішньою потребою. А тому перед Богом люди можуть відповідати за свої вчинки не більше, ніж неживий предмет за той рух, в який він був втягнутий. Виходячи з цих міркувань, вважалось, що етична (моральна) поведінка людей не потребує ніякої релігійної основи, їм не потрібен ні Бог, ні релігія.
Через обмеженість світогляду вченим не спадало на думку, що людина — богоподібна істота, здатна, як і Бог, творити, але будучи недосконалою, вона може творити не тільки добро, а й зло. За промислом Творця людина покликана бути активним учасником бути світотворення, метою якого є перемога добра над злом.
Наука в цих питаннях залишалась на рівні обивателя. Тому минуле століття пройшло під знаком повного безбожжя, за що людство розплачувалось багатомільйонними жертвами, розрухою і покаліченими долями людей.
Більшість вчених, навіть видатних, так говорять про Бога: «Не бачив, не знаю», «Не можу довести і не можу спростувати».
Ньютон не бачив земного тяжіння і не з’ясовував його природу, він повірив у нього, як повірив і в Бога. Так само Планк, хоч ні він, ні його послідовники не змогли пояснити природу кванта і дати йому визначення. Але чи можемо ми сьогодні уявити цивілізацію без законів Ньютона і квантової механіки? Нема сумніву, що наукове відкриття Бога започаткує нову цивілізацію «духовно багатих, морально чистих і фізично досконалих» людей.
Наведений вище діялог Айнштайна з журналістом і письменником Мерфі відбувся в 1932 році. Тодішня ситуація в світі дуже нагадує сьогоднішню. Історія повторюється, немов би хоче ще і ще вказати людству, що не тим шляхом і не туди воно йде. Чи можна було уникнути суспільних катастроф в минулому і чи можна їх не повторити тепер? Що має чинити наука, щоб розвиток подій у світі пішов за іншим сценарієм?
Людство відчуває гостру потребу адекватного нашому часові світогляду. Стан світу й людини вимагає перегляду і переосмислення багатьох філософських категорій, систем, теорій, концепцій, історичних фактів, зламу багатьох стереотипів, що міцно укоренились в думках, засіли в душах і трансформувалися в діях людей. Треба вибудувати вертикаль гармонійних стосунків людини з людиною, з Богом, з Природою, з суспільством.
Світогляд без Бога — нонсенс, це все одно, що в формулі Айнштайна Е=МС2, (m=маса, E=енергія, с=швидкість поширення світла) величину «С» не піднести до квадрату, або з формули «Планка Е = hv виключити величину h. Вони не будуть адекватно відображати природу речей і стануть непридатними для застосування. Маючи спотворений світогляд, ми не зможемо розв’язати жодної проблеми.
Яким вченням керуються сьогоднішні лідери, приймаючи доленосні для усієї плянети рішення? Чи не суперечать вони законам і вектору розвитку Всесвіту, Волі Творця?
Сталося так, що в ІІІ тисячолітті світова спільнота залишилась без чітких моральних і світоглядних орієнтирів. Два неадекватних світогляди і дві, однаково непридатні для впорядкування світу ідеології, доводили свою правоту, і жодна з них не допровадила до справжнього поступу. Світ опинився на роздоріжжі. Народ не знає куди йому йти, а лідери не знають як, куди і до чого його вести.
Сучасне безвірне суспільство «нагадує осу, яка, потрапивши у вікно, сотні раз, впершись голівкою у скло, хоче пролетіти крізь нього, в той час як за спиною збожеволілої комахи відкриті двері в чарівний квітучий сад».
Трильйони долярів тратяться на війну та на підготовку до неї… Людство не володіє сьогодні ефективним інструментом, аби убезпечити й упорядкувати світ. Зрозуміло, що «булат і злато» цього зробити неспроможні, бо не в силі Бог, а в Істині. Потрібно могутнє ідеологічне поле, яке б кожну особу, кожну державу ставило на своє, Богом визначене місце.
У кожної людини, нації, держави своє призначення, свій шлях до Бога. І якщо саме ним рухатись, то ніяких зіткнень між людьми і між державами не буде. Припиниться флуктуяція (броунівське зштовхування) і розпочнеться упорядкований цілеспрямований рух до Царства Божого. Хтось подумає, що це не реально. А що тоді реально?
Щоб упоратись із глобальними екологічними, економічними, соціяльними проблемами, світ мусить досягати єдиномислія (консенсусу), але не шляхом компромісів, а шляхом пошуку Істини.
Будь-яке політичне рішення, прийняте на основі спотвореного світогляду буде не тільки авантюристичним, а й трагічним, як для тих, хто його приймав, так і для тих, кому воно адресоване.
Людство повинно врешті-решт урозуміти, що не воно будує світ, а плянує і будує його Творець, а люди лише співтворці, і при будь-якому відхиленні від законів і пляну Творця вступає в дію закон наслідку. Ми повинні виходити з того, що існує проєкт і Великий будівничий, а все людство — будівельники. Кожна країна своїми ресурсами повинна здійснювати цей проєкт. Порятунок - в єдності і єдиномислії.
Нинішня цивілізація зформувалась лише на формальному визнанні Бога. Його норми, принципи, закони не стали керівництвом до дії ні для держав, ні для окремих осіб. Перші особи держав, приймаючи те чи інше рішення, не задумуються, чи відповідає воно вектору руху Всесвіту, законам, волі Бога. Така цивілізація приречена, вона не має майбутнього.
Демократичний світ зорієнтований лише на верховенство закону і права, створеного самими людьми, а не на верховенство Закону Божого. Десакралізація породила деморалізовані, криміналізовані і мілітаризовані суспільства.
Завдання науки - перекласти закони Бога і Природи на мову ідеології і політики. Політика держав повинна відповідати тим законам, за якими створений і за якими розвивається Всесвіт:
Історія людства, держав, як і доля людини — це не взаємозв’язок випадковостей. Кожна подія має свою причину і наслідок. Чому виникла криза? Не так мислили, не так жили, не ті цілі ставили, не тими цінностями керувались, не ті закони приймали, не так їх виконували.
Тільки Світогляд III тисячоліття може бути знаряддям вирішення глобальних, реґіональних та індивідуальних проблем сучасности.
Що морально, а що аморально, що є добро, а що зло, що є істина, а що лжа — всі ці питання без концепції Творця не вирішуються.
Історія людства є продовженням процесу світотворення, з участю людини, і змінити хід історії можна лише опираючись на Творця.
На долю України випала історична місія — розбудовувати державу ІІІ тисячоліття, державу нового типу. У вирішенні цієї проблеми нам не допоможе ні Схід; ні Захід. Розпад СРСР ознаменував крах марксистського світогляду і комуністичної ідеології. Повернення до капіталізму - процес антиприродний і антинародний, ми не можемо заплющувати очі і не бачити, як швидко він руйнує душі і спотворює людей.
Історія учить, що не можна побудувати державу на засадах атеїзму, рано чи пізно вона все одно розвалиться. Доки в Конституції буде 35 стаття, яка передбачає «...право людини - вільно і незалежно визначати ставлення до релігії, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання; не допускається встановлення обов’язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами своїх світоглядних переконань», — у нас не припиниться війна між гілками влади, бедлам в парляменті, непорозуміння між народом і владою. Ця стаття узаконює вседозволеність. А якщо людині все дозволено, то вона стає божевільною, згадаймо Достоєвського: «Якщо Бога нема, то Я - бог». Ми від однієї крайности - тоталітаризму кинулись в іншу — вседозволеність: грабуй, дури, багатій. Комуністична ідеологія — це державний атеїзм, який посадив у тюрми і відправив на той світ мільйони ні в чому не винних людей, спричинив голод (Гітлер спалював людей в печах, а Сталін — розстрілював і морив голодом), спровокував Другу світову війну, спотворив народ духовно і морально.
Тепер колишні комуністичні ідеологи підкинули нам таку «штучку», як плюралізм світогляду: думай, як хочеш і роби, що хочеш, Світогляд — це відображення світу в свідомості людини, воно може бути адекватним або спотвореним. Отже, не відповідати істині буття. Ось чому — світогляд є наука наук.
Ми ж почали розбудовувати державу сліпма, не маючи ні теоретичних, ні ідеологічних, ні організаційних основ. Наші партії безідейні, безпрограмні, безпринципні. Вони пропонують народові вибирати або соціялізм, або комунізм, або капіталізм. Все це вже було. Захід теж розгублений і хапливо шукає виходу з глухого кута, і був би вдячний Україні, якби вона знайшла той вихід, а не підлаштовувалась до системи, яка вже відмирає.
Ми не вважаємо однак, що Україна «в найближчому майбутньому не може здійснити якусь місію загальнолюдської і загальноевропейської ваги». На наш погляд, вона не тільки може, але й повинна, це її божественне призначення, у нас є сили, треба тільки їх організувати. Ідейним лідером може стати будь-яка держава. Не багатство і не економічна могутність визначає лідера, а новизна ідей, їх адекватність нашому часові.
Але для цього треба радикально реформувати зміст, стратегію і напрямок освіти. У нас сьогодні немає високоідейних, високоморальних, високоосвічених кадрів, їх не буде і завтра, якщо ми не реформуємо освіту.
Країна погрузла в корупції, бездуховності, аморальності, в ній панує безвладдя і безладдя. Наведення порядку треба починати з Конституції. Конституція держави ІІІ тисячоліття повинна стати конкретним виразом і практичним втіленням оновленого світогляду й ідеології, заснованих на Законах Творця. З Богом і до Бога!

Рядки з листа

Вітаю – в першу чергу тих, хто вірний заповідям Батьків і розуміє суть безперервности післанництва Народу, хто відчуває доглибно своє національне коріння і шукає повноту особистого самовияву – у донесенні до вершини мрій Батьків, Прадідів…
Нові часи, нові обставини, нова проблематика… Цього не можна не брати до уваги. Але є щось вічне у плині часу і зміні поколінь - таке ж незмінне, як і Правда Новонародженого Спаса – це завдання розвитку усіх духовних сил нашого народу. Тепер відкриті нам шляхи до здійснення завдання, так виразно з’ясованого Іваном Франком: «Простувати в ході духові шлях», щоб повернулася нам слава не лише «житниці Европи», але й оберегу людських прав і чеснот, супроти загального їх упадку в світі.
Головне – вірмо у здорового духа нашого народу, який зумів пережити стільки століть ворожих насильств – і сьогодні поступово займає своє місце у «народів вольних колі». Найкращі політики не вдіють нічого, доки кожний із нас не повірить цьому. Наш особистий оптимізм – це вже частина перемоги цілого народу!
Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
Канада

Дай нам, Боже, все даром

«Боже, звільни Україну від вікових ланцюгів». «Боже, врятуй Україну» — так ми одно просимо у Бога: дай… Але забули люди, що Бог дарував нам вільну волю і розум, щоб ми їх уживали. Чому Іван Франко знав: «Лиш боротись — значить жить? Чому Тарас Шевченко знав: «Борітеся— поборете!» Чому у своїй масі ми їх однак не слухаємо? Таж вони послані нам Богом, щоб вказувати шлях і напрям: куди і як іти. Чи ми, бодай час од часу, читаємо їх твори, щоб набиратися того духа боротьби за наше краще завтра? І ще дивуємося, що Бог не дає нам кращої долі. Кому давати? Лінюхам, негідникам, брехунам, продажним, користолюбцям, злодіям, крадіям, злобним, заздрісним, себелюбам, безбожникам, яничарам, людям, які не цінують всього рідного: мови, культури, церкви, звичаїв?
Ось чому в нас так зле! Мусимо перевиховати себе і своїх нащадків в дусі Велетнів Духа Українського Народу, які своїм життям і ділами показали свою щиру любов до народу. Благання до Бога не матимуть значення, коли не візьмемось жертвенно до діла.
Коли Патріярх Йосиф Сліпий був звільнений з вісімнадцятилітньої сибірської каторги, то відвідав майже всі українські громади світу. Народ ставив Йому питання: як і що робити. Часом виглядало так, наче їх Святість мав розв’язати всі проблеми. Якось він глянув на всіх і сказав: «Маєте голови, то думайте». Думаймо і діймо як гідна нація в Божому світі.
Зиновій КВІТ, США

Різдвяна платівка, знаменита різдвяна платівка Івана Козловського, була випущена у 60-ті роки попри всі заборони безбожного режиму. Вона так високо піднялася над заборонами, що й донині долає опір інерції, як небесний гімн Предвічному Богові. Але до колядок на платівці притулився ще й романс на слова Олександра Блока «Девушка пела в церковном хоре». В ті часи то також звучало анахронізмом. А вже в наш час та пісня – як оновлена ікона.
Нижче подаємо вірш Олександра БЛОКА в перекладі Євгена СВЕРСТЮКА.

Дівчина в церкві співала в хорі
Про всіх, хто стомився на чужині,
Про кораблі у холоднім морі,
Про тих, що забули радісні дні.
Співав її голос, летів у купол.
І сяяв промінь на білім плечі.
І кожен з пітьми дивився й слухав,
Як промінь у платті її ячів.
Солодкий голос і промінь тонкий,
І тільки вгорі, біля царських врат,
До таїн причетна плаче дитинка
За тим, що ніхто не поверне назад.
І всім здавалося: радість буде,
Що на причалах всі кораблі,
Що по чужинах стомлені люди
Світле життя вже собі знайшли.
1 січня 2009 р.

ЮВІЛЕЙНА МОНЕТА
«Василь Стус»

Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», увів в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену Василеві Стусу (1938-1985) – громадському діячеві, правозахиснику, в’язню сумління, перекладачу, літературознавцю, поетові лицарської постави, твори якого перекладено багатьма мовами світу.
На реверсі монети зображено портрет Василя Стуса на тлі стилізованої мозаїки Алли Горської «Жінка-птах», праворуч від якого півколом розміщено напис – ВАСИЛЬ СТУС.
Автор монети – художник і скульптор Володимир Атаманчук.

Цю інформацію надіслала до редакції поетеса, лавреат премії ім. Василя Стуса Євгенія ЛЕЩУК, яка пише в листі: «Вдивляючись у цю подаровану мені монету, пригадую, як вперше побачила портрет Василя в якійсь книзі його поезій, і мені склався вірш «Над фотографією Василя Стуса».
Пропонуємо цей вірш увазі читачів:

Чаїна ніжність в нім кигиче,
Душа беззахисна і гола…
- Такого світлого обличчя
Я ще не бачила ніколи.
Той зір манить людей і кличе,
До боротьби за кращу долю.
- Такого доброго обличчя
Я ще не бачила ніколи.       
О, це чоло, ці чорні вічі
В таємнім скам’яніли болі…
- Такого мужнього обличчя
Я ще не бачила ніколи.

«Трансплантація органів - це завжди вчинок любови». На цьому особливо наголосив Папа Венедикт XVI під час зустрічі з лікарями та експертами в галузі біоетики, учасниками конгресу, який провела Папська академія «Рrо Vitа» («За життя») разом із Міжнародною федерацією католицьких лікарських асоціацій та Італійським національним центром трансплантації органів. Україну на конгресі представляли д-р Іван Луць та о. д-р Ігор Бойко зі Львова, члени Папської академії «Рrо Vitа».

РЯДКИ З ЛИСТА
«Наша віра» стала для мене радістю. Вона мудра, чесна. Її роблять порядні люди. Я не хапаюся за газету відразу. Чекаю відповідного часу і настрою. Коли читаю, світліє світ. І щоразу з вдячністю думаю про вас, які газету видають. Я завжди виписувала багато газет. А потім відмовилася. Але «Наша віра» лишається. Вона дає мені духовну наснагу. По можливості передплачую ще й іншим людям.
Марія ГРИНДА, с.Кровінка, Тернопільщина
«Спи, козаче, душа щира»
(Т. Шевченко)

22 січня 2009 року відійшов у вічність Іван Бенедиктович Бровко (нар. 15.01.1915) – одна з яскравих постатей серед української опозиційної інтеліґенції, один з перших переслідуваних за правду університетських професорів на початку 60-х років. Чоловік глибокої української традиції, він любив людей, і його любили фронтові товариші, його студенти, дисиденти, колеґи з Київського філіалу Національного центру аерокосмічної освіти молоді України.
До 90-річчя Івана Бенедиктовича чотири роки тому вийшла книжка про нього під назвою «Добром нагріте серце». Щира книжка про світлу людину. Якимось чином у цьому синові жорстокого віку поєднався природний український націоналіст з чесного селянського полтавського роду і – совєцький офіцер, учасник трьох большевицьких воєн (а також і трьох голодоморів), і навіть більше – один з причетних до секретної ракетної зброї. Він залишився до кінця вірним обов`язку перед своїм приниженим народом, але він і дотримався військової присяги. За порядність і мужність його шанують і люблять ветерани в Центрі аерокосмічної освіти, де він був живим прикладом українського патріотизму.
На фотографії 1946 року, яка обійшла тепер усі ґазети і журнали, можна побачити в невеликому колі офіцерів у берлінському кабінеті конструктора ракет ФАУ фон Брауна молодого майора Івана Бровка, а також майбутнього Ґенерального конструктора Сергія Корольова, теж українця родом з Житомира.
Користуючись офіцерським привілеєм, Іван Бенедиктович привіз з війни дивні трофеї – сотні заборонених в СССР українських книжок, які буде пізніше використовувати на своїх лекціях у Київському університеті, за що потрапить у лапи КГБ. І тут його порятує фронтовий приятель дзвінком з Москви, з відомства космонавтики…
Але характерно, що Іван Бенедиктович твердо залишиться на своїх українських позиціях, і його київська привітна хата буде тим вогником, на який будуть злітатися з усієї України нові приятелі, переважно переслідувані і спраглі забороненої правди. Щира козацька душа, Іван Бенедиктович сміливо розширював простір свободи і активно наближував незалежність України, у яку свято вірив навіть у найгірші часи. «Правда все одно переможе, хоч би як люто її переслідували темні і ненависницькі сили», – переконував усіх «розжалуваний» комуніст, якого так і не навчили лукавити і брехати.
За стійкість духу і проповідництво приятелі називали його учителем і будителем.
Великий гуморист і дотепник, він умів по-народному обминути дурну гординю влади, що дихала жорстокими інструкціями, і вчив радіти життю, милуватися красою, творити людям і собі добро. Небагато є людей такого віку, які могли б так жваво відгукуватися на красу, бачити добро в житті, цінувати шляхетність і підтримувати позитивне і чесне в суспільстві, як це вмів Іван Бенедиктович Бровко – природжений педагог і духовний цілитель.
Гостинна українська хата Івана Бенедиктовича світитиме з темряви важких років, і образ національного просвітителя не забудеться.
«Живіть в радості», – нагадував він. – «Попри все живіть в любові і єдності – і будьте вільними». Ніколи не падав духом і з козацькою усмішкою радив молодшим: «Нема сенсу старіти».
Вічна йому пам“ять у народі і Царство Небесне.

Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Василь Горбачук, Петро Розумний, Віра Ткаченко, Валерія Андрієвська, Алла і Ніна Марченко, Броніслав Лапідус, Ореста Ковцун, Василь Яківчик, Віра і Василь Лісові, Олена Голуб, Галина Колюх, Ольга Страшенко, Олександр Рябокрис, Василь Овсієнко, Михайло Горинь, Микола Шудря, Микола Василеґа-Дерибас, Артур Вакуленко, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Василь Василашко, Марія Голець, Ярослава Войтович, Роман Круцик.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку