ЗУСТРІЧ СТАРОГО І НОВОГО ЗАВІТІВ
о. Александр Мень

Свято випадає на 40-й день після Різдва – 15 лютого. Введене Єрусалимською церквою в IV ст. н. е., а з V стало повсюдним. Слов’янське слово «стрітення» означає «зустріч». В євангельській історії це як ніби зустріч Старого і Нового Завітів.
Згідно з оповіддю св. Луки (2: 22-24) відбулася вона в єрусалимському Храмі. Мойсеїв Закон наказував здійснювати над кожним первістком чоловічої статі обряд посвячення Богові. Коли немовляткові Ісусові сповнилося 40 днів, Йосиф та Марія понесли Його у Дім Божий. Вони стояли серед інших родин, очікуючи своєї черги, і в цю мить до них наблизився старець Симеон, що жив при храмі. Він належав до тих, хто палко вірив у скорий прихід Месії. Старцю було провіщено, що він ще за життя побачить Спасителя світу. І тепер Дух Божий вказав йому на пару бідних галилеян. Симеон взяв на руки їхнє Дитя і став молитися: – «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував переду усіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля. Потім, прозріваючи боротьбу, яка спалахне довкола імени Ісусового, старець додав: «Ось призначений Цей багатьом на падіння і й уставання в Ізраїлі… щоб відкрилися роздуми сердець багатьох». А Матері прорік: «І меч душу прошиє Самій же Тобі».
В цих словах означено весь хресний шлях Діви: від пустельних вулиць нічного Вифлиєму до Ґолґоти. Уже в перші роки життя Сина Їй довелося тремтіти за Нього. Тривожна вість про те, що готується вбивство, поспішна втеча, виснажливі мандри в чужу країну, життя далеко від батьківщини – такий пролог євангельської історії. Але ніколи не вирвалося у Марії ні слова нарікання чи жалю.
І ось Свята родина знову в Назареті. Здається, всі загрози минули. Однак, чи можна сказати, що в ці роки серце Матері завжди було спокійним? Єдиний епізод із отроцьких літ Ісуса, збережений Євангелією, говорить про інше. Які болісні години пережила Діва Марія, розшукуючи зниклого Сина в багатолюдному місті… «Дитя моє! Що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я з великим смутком шукали Тебе!» – каже Вона Отрокові.
Нарешті Ісус полишив Назарет, щоб ніколи більше не повертатися під рідний дах. Марія залишилась сама в містечку, де Її Сина вважали безумцем. А коли Вона прийшла в Капернаум лише щоб глянути на Ісуса, натовп завадив Їй увійти в дім…
І так протягом майже трьох літ. Вона дивиться за Ісусом здалеку, страждає за Нього, мовчки несе Свою скорботну материнську долю, Марія чує, що Ісусові постійно загрожує небезпека, дізнається, що Він вирушив у самий стан противників, в Єрусалим, де старійшини і архиєреї готують Йому розправу. І Мати Божа поспішає туди разом з галилейськими прочанами…
У Страсну П’ятницю меч воістину пронизав Їй душу. Стоячи біля лобного місця, Вона бачила Сина на ганебному стовпі, бачила Його прибиті цвяхами руки, чула Його останні слова, коли Він доручив опікуватися Нею улюбленому учневі. Вона стала названою матір’ю Івана і разом з ним, немов би всиновила всіх учнів.
Недарма День Стрітення в церковній традиції вважається не тільки святом на честь Христа, але й «Богородичним». Воно нагадує нам про земний подвиг і муки Марії.

ТИЖДЕНЬ МОЛИТОВ ЗА ЄДНІСТЬ ХРИСТИЯН У ХАРКОВІ

У своєму посланні до Православних Церков світу з 1902 р. Вселенський Патріярх Йоаким ІІІ зазначив, що єдність християн є «предметом постійної молитви й благання». А в січні 1920 р. Вселенський Патріярхат оприлюднив послання «До Церков Христа повсюди», яке починалося словами: «Відновлення дружніх стосунків між різними християнськими Церквами і встановлення братерства поміж ними не виключаються тими доктринальними відмінностями, які різнять їх. На нашу думку, таке відновлення дружніх стосунків надзвичайно бажане і необхідне». Період з 18 по 25 січня християни різних конфесій присвячують молитві за єдність християн. Ця практика була започаткована рівно 100 років тому, 1908 р., священиком Єпископальної Церкви Полом Вотсоном (Нью-Йорк, США). Згодом до цієї ініціятиви приєдналися православні, католицька, протестантські церкви. З 1968 р. матеріяли до Тижня молитов за християнську єдність спільно розробляються Світовою Радою Церков, до якої входять 323 православні та протестантські церкви зі 120 країн світу, та Секретаріятом для сприяння християнській єдності Католицької Церкви. Текст для роздумів протягом Тижня молитов за християнську єдність 2008 р. взятий із Першого послання апостола Павла до Солунян: «Безперестанку моліться!» (1 Сол. 5:17).
У Харкові центральною подією ювілейного Тижня молитов за єдність християн став екуменічний молебень, який було відправлено 20 січня 2008 р. в Свято-Дмитрівському храмі духовенством православної та католицької церков. Молебень почався після Архиєрейської Святої Літургії, яку очолив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор. Перед молебнем архиєпископ Ігор звернувся до вірних із пастирським словом, у якому нагадав про ювілейний характер Тижня молитов за християнську єдність. На молебні, крім парафіян Свято-Дмитрівського храму, були присутні вірні інших церков, місцеві журналісти. Активно підтримала ініціятиву екуменічного молебня харківська організація партії «Християнсько-Демократичний Союз». Настоятель Свято-Дмитрівського храму прот. Віталій Зубак (УАПЦ) виголосив єктенію; євангельський текст і молитву прочитав католицький священик. Після молебня проповідь на тему Тижня молитов за християнську єдність виголосив ієромонах кармелітського манастиря о. Максиміліян Подвіка, який нагадав про досвід молитви святих кармеліток – прп. Терези Авільської та прп. Терези від Дитятка Ісуса.

ЗУСТРІЧ ПАТРІЯРХА УПЦ КП ФІЛАРЕТА У КОНГРЕСІ США

Під час своєї візити Патріярх мав зустріч з конґресменом, членом Палати Представників від штату Флорида, Гасом Майклом Біліракісом – співголовою фракційних зборів Конґресу з грецьких питань. Під час розмови були обговорені питання, які торкаються життя Православної Церкви в Україні та міжправославних відносин. Зустріч Патріярха Філарета з конґресменом США викликала неґативну реакцію з боку Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріярхату. Коментуючи цю подію, керівник прес-служби УПЦ ідейний Василь Анісімов висловив сподівання, що за участь у цій зустрічі американського конґресмена буде відлучено від Грецької Православної Церкви.

З ПРИВОДУ РІШЕНЬ СОБОРУ ЄПИСКОПІВ УПЦ МП
архимадрит Євстратій,
прес-секретар Київської Патріархії

Рішення Собору єпископів УПЦ МП, який відбувся 21 грудня 2007 р. в Київо-Печерській лаврі, впевнений, будуть відзначені в історії Української Церкви. І відзначені словом «вперше», яке можна додати до більшости цих рішень.
Вперше звернення до УПЦ МП, складене Київським Патріярхатом, було прийняте, причому в офіційній обстановці, і не просто ким-небудь, а Предстоятелем, а пізніше – і розглянуте на Соборі. До всього, рішення, прийняте стосовно цього звернення, було не істерично-погромним, а діловито-стриманим: передати на розгляд спеціяльної комісії.
У промові на відкритті Собору митрополит Володимир вперше зазначив, що для подолання розділення Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдности повинен бути обопільним. Таким чином, хай і не прямо, але сказано дуже важливе – вимога беззастережного покаяння поступається місцем можливості діялогу.
Раніше у зверненнях Київського Патріярхату неодноразово звучали заклики до УПЦ МП припинити взаємну ворожнечу. Вперше слова про те, що ворожнеча суперечить заповіді Спасителя, навіть якщо йдеться про тих, хто вважається «розкольниками», прозвучали і в зверненні УПЦ МП.
Вперше єпископи УПЦ МП однозначно заявили, що Церква - не політичний інструмент. Особливо в руках шовіністів, незалежно від їх національної приналежности.
Вперше дана однозначно неґативна оцінка діяльности навколоцерковних рухів, що практикують «політичне православ’я». Це не означає, що православний християнин повинен бути соціяльно або політично пасивний. Це означає, що вічний авторитет Святої Христової Церкви не можна розмінювати на дрібницю мінливих політичних гасел. А також те, що Церква не повинна бути інструментом в політичній боротьбі – будь то внутрішній чи міжнародній.
У зв’язку з цим в промові митрополита Володимира висловлена чудова думка – в ідеалі Церква взагалі не повинна відчувати, які політичні сили при владі. Вона повинна жити в рамках закону, а не залежати від симпатій чиновників.
Особливу увагу було приділено так званому «Союзу православних громадян України» під керівництвом Валерія Каурова. Його діяльність була визнана шкідливою для Церкви. Таким чином, вперше УПЦ МП відмежувалася від «професійних російських патріотів», єдине досягнення яких полягає в тому, що на кремлівські гроші вони роками успішно псували суспільну репутацію своєї Церкви і всіляко сварили її з владою. Причому була засуджена не тільки діяльність Каурова, але і його закордонних покровителів, не названих по імені, але всім відомих. І це теж – вперше.
Нова редакція Статуту про управління УПЦ вимагає окремого коментаря, доречного тільки після її остаточного затвердження. Зауважу лише, що тепер він більшою мірою, ніж раніше, відповідає статусові самокерованої Церкви. А також те, що повернено норму про довічний статус Предстоятеля, скасовану в 1992 р. в запалі боротьби з попереднім Предстоятелем УПЦ. Думаю, що деякі митрополити від цього настільки розхвилювалися, що навіть не змогли прибути на Собор. У зв’язку з чим, гадаю, буде доречно нагадати їм католицьке прислів’я: «Хто їде на конклав Папою, повернеться додому кардиналом».
В цілому результати діяльности Собору дозволяють констатувати, що на свої життєві питання УПЦ МП почала давати відповіді, більшою мірою, ніж раніше, продиктовані «українським» поглядом і власне церковним, православним духом. Впродовж десь вже півтора року я неодноразово зазначав, що в глибині УПЦ МП відбуваються дуже серйозні зрушення, покищо не видні для зовнішнього погляду, але які змінюють її обличчя. Минулий Собор підтвердив, що УПЦ МП дійсно міняється зсередини і цей процес – незворотний. Головне – щоб він не розтягнувся на довгі роки.

В УГКЦ СТВОРЮЮТЬ БЮРО З ПИТАНЬ ЕКОЛОГІЇ

Рішення про це прийнято на 37-й сесії Синоду єпископів Київо-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, яка проходила у Львові-Брюховичах 28-29 листопада 2007 р. Бюро створюватимуть на базі Екологічного центру Івано-Франківської єпархії. У всіх єпархіях та екзархатах владики мають призначити відповідальних з питань екології.

ПРАВОСЛАВНА ПАРАФІЯ У РЯШЕВІ

З «Церковного календаря», 2008 р., що його видає Перемисько-Новосанчівська українська єпархія у Польщі, який надіслав до редакції Владика Адам.
8 вересня 2007 року в історії Підкарпаття, а особливо старовинної Єпархії Перемиської – день історичний. Цього дня Його Високопреосвященство Кир Адам, Архиєпископ Перемиськии і Новосанчівський, посвятив нову церкву в нашій Єпархії, в столичному місті Підкарпаття – Ряшеві. Можна сказати – історія вчинила великий круг – Святе Православ’я повернулося на землю, з якої було вигнане під кінець XVII століття.
Для багатьох сьогоднішніх римо-католиків у Ряшеві почути, що Православ’я було в місті від його самого початку – справжня сенсація, бо саме цей фраґмент історії міста дійсно вже зовсім забутий його мешканцями, вірніше «затертий» псевдоісториками. Адже до XIV ст., коли Казимир Великий приєднав Галицьке Князівство до п’ястовської держави, кордон між Малопольщею та Галичиною стояв не на Сяні, а на Вислоці. Міста Ряшів, Коросно та Чудец були прикордонними. Хто ж сьогодні в цих архикатолицьких околицях пам’ятає, що власне тут починалася велика православна країна? Названня міста «Чудец» досьогодні залишилося без зміни, завдяки чому історики та мовознавці мають живий, та на жаль, один з нечисленних доказів історії цієї землі.
Від самого початку свого існування сьогоднішня наша парафія «ходила» по слідах Православ’я в місті. Знаємо з документів… що в сучасних межах Ряшева у 1499 році існували щонайменше 5 церков (в тому числі 2 манастирі): в Руській Весі, в Повірхній, в Старомісті та в Заліссі. П’ятим був дочерний манастир Св. Миколая, але не знаємо в якому місці. Знаємо тільки, що був він дочерний православного манастиря в селі Манастир колишнього деканату Ярославського.
Церква Собору Пресвятої Богородиці в Заліссі існує досьогодні. Аж до 1947 року була греко-католицька, а тепер діє як костел, і виглядає, що греко-католикам так і не вдасться туди повернутись.
Церква в Старомісті, як про це інформує нас Шематизм за 1879 р., була манастирською.
Руська Весь – це частина Ряшева, розташована з другого боку залізниці в центрі міста. Сьогодні на мапі міста такої «негарної» назви звичайно нема. Саме тут наша парафія мала своє тимчасове приміщення від квітня 2006 до серпня 2007 року. Ми відчували, що це не випадкове місце – адже у Бога випадків не буває. І яка ж велика була наша радість, коли шукаючи в інтернеті інформацію про історію Православ’я в Ряшеві, натрапили на повідомлення, що наша тимчасова каплиця в бюро (20 м.кв.) знаходиться на перехресті вулиць, де в Середні віки жили православні русини.
Коли ми розпочали будову каплиці при вулиці Цєністей, то виявилося, що неподалік, буквально кілометр, колись стояла церковця Св. Трійці.
З огляду на пам’ять про церкву Св. Трійці в Повірхній, ми постановили, що на тетраподі ряшівської церкви, крім ікони св. Миколая, буде лежати ікона Св. Трійці і постійно буде нагадувати нам, що ми не прийшли як місіонери на чужу землю, але повернулися туди, де жили і молились наші предки.
Однак, це повернення не було легким. У квітні 2005 року, коли вирішувалося «бути чи не бути» православній парафії у Ряшеві, треба було зробити крок, після якого вже не буде відступу. Рішучим моментом була підтримка ідеї парафії з боку о. Архимандрита Никодима, Намісника Св. Кирило-Методіївського Манастиря в Уйковичах. Саме Він своїм авторитетом переконав тих, які сумнівалися.
На першій зустрічі з групою вірних в Ряшеві в грудні 2004 року о. Юрій Мокрауз, який був тоді назначений Його Високопреосвященством для опікування вірних в Ряшеві та околицях, звернувся до них з запитанням, якого святого вони хочуть взяти за покровителя майбутньої церкви. Люди відповіли: «Звичайно – святого Миколая!». Там через голос людей до Ряшева повернув той близький серцю і життю кожної православної людини Святитель Миколай, який мав колись в цьому місці свій манастир, а нині має свою парафію.
Коли власниця бюро вже не могла його утримувати, ми перейшли до приватних помешкань. Розпочався найбільш катакомбний період існування нашої парафії. Також парафія постійно зверталася до міської влади з проханням передати нам невелику ділянку, на якій можна було б розпочати нормальне церковне життя.
У квітні 2006 року ми винайняли приміщення при вул. Жулкєвського. З помешкань до бюро на Жулкєвського перейшла горсточка. Владика Кир Адам благословив нам служити там Св. Літургію, і вже ми мали силу, щоб утриматися і вистояти в тих безнадійних, як здавалося, обставинах. Матеріяльно було дуже важко: горсточка людей мусила утримати приміщення (500 зл в місяць). На доїзди для священика вже бракувало. Але незважаючи на все, ми мали і хвилини радости – з яких найбільшою була перша Св. Літургія «в катакомбах» – 4 червня 2006 року.
Нарешті в листопаді 2006 року Милостивий Господь зглянувся на нашу журбу. Після виборів восени 2006 року витворилася в місті ситуація більш сприятлива для нашої справи.
27 лютого 2007, в день Св. Рівноапостольного Кирила, Вчителя Слов’янського, завдяки молитвам отців із Св. Кирило-Методіївського манастиря в Уйковичах, які підтримували нас в найважчих моментах, ми отримали земельну ділянку. Ця символічна дата нагадує нам, що ряшівська парафія є спадкоємицею тої великої Церкви Кирило-Методіївської, слов’янської, яка колись охрестила всю Польщу і була першою Християнською Церквою на Ряшівщині.
Незадовго о. Юліян Феленчак привіз з Морохова дерево на будову церкви та майбутньої плебанії, а скоро після нього прибув п. Владислав Сова, морохівський парафіянин, зі своїми людьми. Їх золоті руки задивили цілий Ряшів – всі, хто бачив і бачить сьогоднішну церкву, не можуть повірити, що її поставили протягом місяця. Дійсно, і п. Владислав, і п. Стефан Мищишин, їх сини – Петро та Богдан працювали з побожністю та любов’ю, і це відчувається нині, коли входимо до церкви.
…Його Високопреосвященство нагородив Благословенними Грамотами найактивніших парафіян: Івону Опалинську, Єву Боцян та Лєшка Осипку, без великого труду та посвяти яких, неможливим було би перетривання парафії. Парафіяни не приховували свого щастя в день відкриття церкви.

ПРО ВИБІР КАНДИДАТІВ НА ЄПИСКОПСЬКЕ СЛУЖІННЯ В УПЦ
Іван Верстюк,
православний богослов, УПЦ МП

Заради ефективности діялогу між православними церковними юрисдикціями УПЦ (МП) потрібно сприйняти все те добре, що було і є в історії українського автокефального руху. Насамперед я маю на увазі принцип соборноправности. Згідно з цим принципом кандидати для єпископського служіння повинні обиратись не монопольним рішенням Предстоятеля Церкви чи Священного Синоду, але Собором кліриків та мирян тої єпархії, на яку обирається архиєрей. Після вибору кандидата на Соборі він повинен отримати благословення Священного Синоду та Предстоятеля, які й здійснюють, в разі відсутности зауважень, єпископську хіротонію. Якщо ж зауваження є, Св. Синод повинен повідомити їх єпархіяльному Соборові, запропонувавши розглянути можливість вибору іншого кандидата. Відповідно, також потрібно зважати на рішення Собору єпархії, коли Предстоятель чи Св. Синод бажають перевести єпископа на іншу катедру – в такому разі потрібно прислухатись до голосів обох єпархій: тієї, де єпископ перебуває, і тієї, на яку його бажає спрямувати священноначалля Церкви.
Принцип соборноправности дозволить відродити стародавній церковний принцип духовної єдности вірян єпархії зі своїм єпископом, що є фактично неможливо, коли єпископи обираються на синодальних нарадах без урахування голосу кліриків та мирян. Є численні приклади коли люди не сприймають поставленого на катедру єпископа і через це переходить в іншу юрисдикцію. Духовне єднання з єпископом та спільне предстояння перед престолом Господнім має допомагати вірним повніше пізнавати Ісуса Христа та бути з Ним й у Ньому в таїні Євхаристії, навколо якої живе, росте та розвивається цілісний вселенський церковний організм.
В зв’язку з цим також доцільно пригадати одне із питань, що внесене в порядок денний майбутнього Всеправославного Собору, про можливість висвячення на єпископів одружених священиків – можливо, після досягнення ними певного віку, коли вони вже довели Церкві свою щиру відданість Богові та людям.
Безумовно, соборноправний еклезійний принцип може бути важливою основою для подальшого зближення та, в кінцевому результаті, єднання УПЦ (МП), УАПЦ та УПЦ КП, що є приємним Богові та спасенним для людей – українських християн.

КОЛЯДА В НАДІРТИШШІ
Ольга Голованчук

Авторові цих рядків протягом багатьох років випала нагода брати участь в різдвяних заходах у різних куточках європейського та азійського теренів, де мешкають християни. А вони мешкають... скрізь. І беру на себе сміливість ствердити, що з таким запалом та чудодійствами, як відзначали Різдво по всій Україні і нині святкують в західніх її реґіонах, так кольоритно та яскраво більше ніде не святкують. Та й не дивно, адже чарівні звичаї і традиції різдвяних свят та безпосередньо Коляди на древній землі українців сягають десятків століть тому. Наші пращури накопичили неоціненні скарби цих древніх, але вічно молодих, світлих та дорогих українському людові святочних дійств. На традиціях цих свят виховано сотні поколінь нашого народу.
І знаменно, що де мешкає дійсно українська душа, там робляться спроби, а де й більш вагомі кроки, для відродження українського коріння, наших святинь та буття.
Традиційне святкування Різдва відродила й українська громада Павлодарського Надіртишшя. Нинішнє Різдво шістнадцяте в житті тутешніх українців, згромаджених у Товариство ім. Т. Шевченка.
В українському храмі святих Петра і Павла різдвяну службу відправили священики о. Ярослав і о. Іван. Силами священнослужителів у храмі було відтворено образ Вифлиєму, де народилося Боже Дитятко.
Попри сорокаградусний мороз, велика концертна зала міського культурного центру «Шанирак» не змогла вмістити всіх бажаючих подивитися різдвяну театралізовану програму українців. Хоча працівники центру виставили всі запасні стільці і табуретки.
Святкова затишна зала, просто, але ошатно прибрана сцена, де стояла ікона Почаївської Божої Матері з новонародженим Ісусом на руках, прибрана мистецьки вишитим подільським рушником, висвітлена золотими вогниками свічок.
А розпочалося святочне дійство зі звичних позивних українського Товариства, що нагадують позивні щоранкових радіопередач в Україні: «Ой роде мій красний». Для зачину, славнозвісний в Казахстані народний хоровий колектив Павлодарської громади заспівав «Добрий вечір тобі, пане господарю». До присутніх з пастирським різдвяним словом звернувся настоятель павдлодарської української церкви отець Ярослав Головчук. Голова місцевого Товариства Михайло Парипса також привітав усіх з Різдвом та оприлюднив вітальні телеграми й листи, які надійшли на адресу Асоціяції «Українці Казахстану» і Товариства від керівників УВКР, СКУ, МЗС України, Посла України в Казахстані, головного редактора тижневика «УН» та ін.
Хор подарував присутнім низку колядок, щедрівок і святочних різдвяних співів. Особливо гарно хор разом з учнями українського відділення Павлодарської школи національного відродження заспівали коляду «Нова радість стала» і піснеспів «Різдво». Репертуар павлодарських хористів налічує вже понад 30 колядок, щедрівок та різдвяних співів. Піднесено виступили дипломанти п’ятого республіканського фестивалю національних культур тріо у складі сестер Ірини та Катерини Соколюк і Анатолія Невмивако, солісти Н. Місяць, Р. Юрчинко, Л. Редченко. Хор Петра Маслія виконав низку нових пісенних творів на музику та слова українців Санкт-Петербурґу В. Власова та М. Жигла.
Захоплені оплески викликали учасники гурту «Криниці» з міста Яксу на чолі з художнім керівником і акомпаніятором В. Бральгіним.
Двогодинна програма промайнула, як мить. По завершенні вечора людям не хотілось розходитись. Дехто висловлював невдоволення, чому не пролунали колядки, які співають на Волині, Слобожанщині, на півдні України. Домовилися, що при Товаристві створимо земляцтва, які будуть презентувати звичаї й обряди всіх місцевостей України.
А в дні Різдва сформовані за ініцятивою о. Ярослава та Петра Маслія гурти колядників вирушили калядувати до осель земляків, котрі заздалегідь зробили на це замовлення. Особливий кольорит Коляди запанував у приватному секторі, що нагадувало українське село, де лунали захоплюючі колядки, віншування господарів та членів їх сімей. Як зазначив колядник «зі стажем», буковинець, він же і староста церковної громади, Михайло Ткач, ще й наколядували трохи грошей, яких вистачить на цьогорічне опалення церкви та на інші потреби парафії.
Своєрідним різдвяним подарунком став доброчинний жест Миколи Шабрата, президента АО «Картонорубероїдний завод», котрий оформив всім членам хорового колективу, українській школі і церкві річну передплату тижневика «Українські новини» – ЗО комплектів. Член Товариства, президент фірми «НО-ККО» Анатолій Гловацький забезпечив потребуючих членів громади зерном пшениці для приготування куті.
А видавництва часописів «Українське слово», «Шлях перемоги», «Наша віра», «Смолоскип» передплатили на поточний рік свої видання для світлиці Товариства.
На третій день Різдва в надвечірній час українська коляда та інші різдвяні співи, а також розповідь про празник Різдва лунали у всіх селах та аулах Павлодарської области. Саме в цей час вийшла в етер обласного радіо передача «Українська родина».

ЯК ЗБЕРЕГТИ ТРАДИЦІЮ РІЗДВЯНОГО ВЕРТЕПУ?
Вячеслав Рошко

Мало де залишилося таке чудове дійство святкування Різдва, як на Закарпатті. З року в рік на Різдво тут колядують молоді юнаки, носячи на руках маленький різнокольоровий будиночок, що зветься вертепом чи бетлегемом. По телевізору можна побачити виступи дітей, які колядують майже граючи виставу. Та, мабуть, ні одна телекамера не здатна перевершити дивовижне сприйняття насправді живого творення вертепу, дійства, що здатне розпорошити людське єство на дрібнесенькі шматки, а потім знову скласти і зцілити, оновлене… Це треба бачити, відчути, пережити і в серці берегти для нащадків. Щоб не довелося бачити вертеп хіба на підставці якогось музею, як вже багато національно знакових предметів і речей, котрі ще зовсім недавно для кожного з нас були невід’ємними.

Троє хлопців із закарпатського села Драгове, що на Хустині, колядують з вертепом вже не перший рік. Напередодні енерґійно ліплять кольорові квадратики до вертепу, які чомусь називають аркушами. «Цілий рік вертеп лежав на пуді, а там миші його трохи погризли, бо ж клей ми робимо зі звичайного борошна», – розповідає Василь Рошко.
Хлопці одягнені в білі сорочки, великого розміру, щоб під низ вмістилася куртка. Перев’язані солдатськими ременями, на яких зображені зірки. «Це символ зорі, що засіяла на небосхилі, коли народився Ісус», – каже Іван Рошко – другий учасник колективу. В обох на руках теплі шкіряні рукавиці, бо холодно майже цілу ніч носити вертеп.
«Хат у нас чимало, лиш би сил вистачило», – говорить Василь. В руках у нього пастирська бота, трохи більша за нього самого, а зверху на ній дерев’яний хрестик, з якого донизу тягнуться три різнокольорові смужечки – прикраси. Трохи нижче хреста цвяшком прибитий спіжуник, що є символом пастуха.
«Починаємо ходити на Святий вечір, коли на небі з’являться перші зірки, – каже Василь Сухара. – Від хати до хати… За колядування нам дають хто що має: гроші, цукерки, яблука, горіхи. Є й такі, хто не має нічого, бо старий чи хворий. Тоді ми їм колядуємо за дякую, адже ми сповіщаємо про народження Христа. І саме це – велика нагорода для нас.
Шкода, але майже з кожним роком все менше стає дітей, які ходять з вертепом. Мабуть, ті, що ходили, виросли, а підростаючі ходити не хочуть, мовляв, «сучасне життя» – «і немодно». Натомість тепер багато побачите п’яних.
А нас люди чекають з радістю.
Святий вечір настав, пастир вдарив ботою і задзвенів спіжуник, хлопці рушили з вертепом колядувати. На небо висипали перші зорі, трохи тисне морозець… Лунає урочиста коляда… Та чи довго ще житиме така прадавня українська традиція колядування?

«ЛЮДИНУ ВИКРИВАЄ ЇЇ СОВІСТЬ»
Старець Паїсій Святогорець
З книги «Слова», т. 1, Стрий, 2006

Та найгірше те, що нинішні люди повально захопились гріхом і коли бачать, що хтось не крокує в дусі часу, не грішить, має крапельку благоговіння, називають його відсталим, ретроградом. Таких людей зачіпає, що хтось не грішить. Гріх вони вважають проґресом. А це гірше за все. Якби сучасні люди, які живуть у гріху, принаймні, це визнавали, то Бог помилував би їх. Але вони виправдовують те, чому нема виправдання, і співають гріхові дифірамби. А вважати гріх проґресом і говорити, що моральність віджила свій вік, це, крім всього іншого, найстрашніша хула на Святого Духа. Тому, якщо хтось, живучи в світі, живе праведно, зберігає своє життя в чистоті, то це має чималу ціну. Таких людей чекає велика винагорода.

Совість – найперше Священне Писання, дане Богом первозданним людям. Ми «знімаємо» совість з наших батьків як фотокопію. Як би людина не зневажала свою совість – вона (совість) все одно буде звинувачувати її зсередини. Тому і говорять: «Його хробак точить». Адже немає нічого солодшого, ніж мирна спокійна совість. Така людина почуває себе внутрішньо окриленою, і тоді вона летить.

Я не пам’ятаю дня, у який не відчував би божественної втіхи. Перерви іноді бувають, і тоді я почуваю себе погано. Таким чином, я в стані зрозуміти, наскільки погано живе більшість людей. Вони відійшли від Бога і тому позбавлені божественної втіхи. Чим далі людина відходить від Бога, тим їй сутужніше. А якщо мати Бога, тоді можна не мати нічого більше – і нічого більше не бажати. Вся справа в цьому. Якщо ж у людини є все, але нема Бога, то вона відчуває внутрішні муки. Тому, наскільки можливо, нам необхідно наблизитися до Бога. Тільки біля Бога людина знаходить радість – справжню, вічну.
Спочатку людина перебувала в спілкуванні з Богом. Однак потім вона відійшла від Бога і стала почувати себе так, ніби спочатку вона жила у палаці, а потім, назавжди; опинившись за воротами палацу, дивилася на палац здалека і плакала. Як страждає дитина, перебуваючи далеко від матері, так страждає, мучиться людина, яка віддалилася від Бога.
Той, хто відійшов від Бога, зазнає бісівського впливу, тоді як той, хто живе з Богом, отримує Божу Благодать. Благодать Божа додасться тому, хто її має. А якщо людина має небагато Благодаті, але поводиться з нею без належного благоговіння, то в неї відніметься і те мале, що в неї є. Сучасним людям не вистачає Благодаті Божої, тому що скоюючи гріх, вони відкидають від себе і ті крихти Благодаті, що мають.

Творячи добро, людина відчуває радість. Скоюючи гріх – страждає. Чим більше добра творить людина, тим більше вона тішиться, чим більше робить зла, тим сильніше страждає її душа.
Навіть коли людина просто щось приймає від іншої – вона не відчуває тієї радости, яку відчуває, коли сама щось дає.
І чим більше працюєш для Христа, тим світлішим і радіснішим стаєш.

Люди хочуть грішити і мати добренького Бога. Такого Бога, щоб Він нас прощав, а ми продовжували б грішити. Тобто, щоб ми робили все, що хочемо, а Він прощав нас, щоб Він прощав нас безперестанку, а ми дули б у свою дуду. Люди не вірують і від цього ненаситно грішать. З цього, тобто з невір’я, починається все зло. Люди не вірять в інше життя і тому не рахуються ні з чим.
Якщо люди не покаються, не повернуться до Бога, то вони втратять вічне життя. Людина повинна допомогти собі відчути найглибший сенс життя. Вона повинна отямитися, щоб відчути божественну розраду. Завдання в тому, щоб людина духовно зросла, а не просто стримувалася від гріхів.
Подивіться – падіння Адама зцілилось пришестям Бога на землю, Учоловіченням. Але падіння диявола не може бути зцілене нічим іншим, крім його, власної смиренности.

У проханні «помилуй нас» є смиренність – і душа, яка просить великої милости Божої, одержує те, що просить.
Що б ми не робили, необхідна смиренність, любов, благородство.
Однак ті, чиї серця віддані суєтному, мирському, живуть під владою «правителя цього світу». Тобто диявол править суєтою і тими, хто поневолений цією суєтою та світом.
Серце, заполонене суєтним світом, утримує душу в стані, який не розвивається, а розум – у затьмаренні. І тоді людина тільки здається людиною, по суті ж вона є духовним недоноском.
Серце не розтрачує себе даремно тільки тоді, коли воно віддається Христу. І тільки в Христі людина у цьому житті знаходить віддачу Божої любови, а в житті іншому, вічному – божественну втіху.
Але бачиш як виходить: ми не хочемо навіть трішки потурбувати нашу «тілесну» сутність, а хочемо виконувати її примхи.
Теперішні люди не думають про вічність. Самолюбство допомагає їм забути про те, що вони втратять все. Вони не усвідомили ще найглибшого сенсу життя, не відчули інших, небесних радощів.

Ті, кого задовольняє матеріяльний світ, подібні до дурних пташенят, що сидять у яйці без шуму, не намагаються пробити шкаралупу, вилізти і порадіти сонечку – небесному польоту в райське життя, – але, сидячи без руху, вмирають всередині яєчної шкаралупи.

Говорячи, що хтось вловив східній дух і позбувся духу европейського, я хочу сказати, що, позбувшись логіки, раціоналізму, людина вловила простоту і благоговіння. Адже простота і благоговіння – це і є православний дух, в якому перебуває Христос.

Людина не рідниться з Богом, зі святими. Для того, щоб вступити в таке споріднення, необхідно почати жити в духовному просторі.
Якщо ж це не так, то вона намагається сфабрикувати із себе іншу людину.
І, таким чином, вони залишаються людьми тілесними. Вони намагаються вести духовне життя за світськими звичаями. Однак всередині вони порожні – Бога в них нема.
Люди не розуміють того, що світське везіння – це духовна невдача.

Не забувайте про Христа, щоб і Він пам’ятав про вас.
При тому, що сьогодні нам варто було б жити більш по-чернечому, щоб мати божественну силу, ми, на жаль, потрапляємо під вплив світського духу, він змінює нас у гірший бік, і ми стаємо безсилими. Тобто ми самі виганяємо із себе наш дух і стаємо мертвим тілом.
Коли в людини є благословення Боже, то це велика справа. Це справжнє багатство! Те, що благословенне, – стоїть і не руйнується. Те, що не має благословення, не тримається. Несправедливість – великий гріх. Пом’якшуючі вину обставини є у всіх гріхів, але не у несправедливости – вона збирає гнів Божий. Як це страшно! Ті, хто несправедливо чинять з іншими, збирають вогонь на власну голову. Люди роблять якусь несправедливість, і от помирають їхні близькі, але вони не можуть зрозуміти причину цього. Але як можуть процвітати люди, які роблять стільки несправедливостей? Чинячи їх, вони дають дияволу право над собою, і потім у них починаються нещастя, хвороби, інші халепи...

Для того, щоб Бог простив людину, яка вчинила якусь провину, вона повинна цю провину усвідомити. А крім того, якщо погрішності роблять люди духовні, то пом’якшуючих провину обставин у них немає.
А як відпочиває людина, дивлячись на зоряне небо! Тоді як від виставлених у рівний ряд мирських світильників людина дуже втомлюється. З якою гармонією все влаштовано Богом!
В якоїсь крихітної Божої квіточки благодаті більше, ніж у цілого оберемка штучних паперових квітів. Вони відрізняються один від одного так само, як дух відрізняється від парфумів.

Малюсінька пташина відправляється в подорож, досягає Африки, потім – без компасу – повертається назад і знаходить своє гніздечко! А люди – маючи географічні карти, дорожні показники – збиваються зі шляху. Але ж птахи подорожують по небі, а не по суші – тобто зарубок після себе не залишають. Летять у височині, над морем! Ну скажи, будь ласка, на чому там залишиш слід? А є ще такі малі птахи, то вони сідають на спини лелекам ніби на літаки! Справжні авіапасажири! Птахи, коли пролітають над морем, сідають на якийсь острів і відпочивають. Одного разу, коли я жив у келії Чесного Хреста, я побачив, як зі сходу летять птахи, схожі на горобців, тільки крупніші і гарніші. Їх була ціла зграя. Але тут четверо-п’ятеро птахів цілком ймовірно, що вибилися зі сил і не могли летіти далі.
Тоді від зграї відірвалося ще близько п’ятнадцяти птахів, – інші продовжували летіти, сіли на дерево разом з втомленими птахами, посиділи, трохи відпочили, а потім усі разом злетіли в небо і продовжили політ. І найперше вони піднялися дуже високо, щоб зорієнтуватися, як наздогнати інших. На мене справило враження те, що зграя не залишила втомлених птахів самих, а виділила їм ще п’ятнадцять товаришів – «групу допомоги».
Усе, що ви бачите і чуєте, використовуйте як засіб поєднання з Вишнім. Все повинно підносити вас до Неба. Так від творіння людина поступово піднімається до Творця.

З НЕМОВЛЯМ НА РУКАХ
Продовження

У Луцьку тримали, доки не назганяли багато. Кожного дня все привозять, привозять. Тим часом бачу, докторка якась серед наших ходить. І, як кому щось напише, то того дитину віддають. Я наважилася до неї приступитись. Послухала, каже: «Пусть ваша сестра ко мнє прыдьот».
Дала адрес. Вулиця Коперника, дом чи то 25, чи 35. Сестра домовилась. І от, як би сьогодні я вже маю їй хлопчика свого, Тоніка, віддати, а тут, наче заміть яка, вже у товарняки женуть! Докторка звідкись прибігла до вагона: «Здєсь женщіна с рєбьонком! У нєйо рєбьонок болєн заразной болезнью! Єво нєльзя вмєстє со всємі отправлять! Давайте, я отнєсу єго родним». Я передала. А той самий енкаведист локацький: «Куда? Она уже одного отдала, тєпєрь другого отдаст, а потом і сама сбєжіт! Пусть єдєт вмєстє с етім щєнком!» Вихопив у докторки з рук дитину і кинув назад у вагон. Ну все. Повезли.
У вагоні кожному стіко місця, як ото сижу. Не було де дитини розгорнути. І ні їсти не дають, ні пити. Стали люди вмирати. Найперше діти, сипались, як вода. Тонік мені груди ссе, а з мене вже ссати нема що. Де візьметься? На станції зайшов якийсь начальник у вагон: «Сколько рєбьонку?» Кажу, що тіко-тіко. «Пєрєхаді в другой вагон». В тому вагоні штири жінки з дітьми. Ну, всьо, думаю, тут я жию! Але те саме. Нас з маленькими хіба умисне в інший вагон забрали, щоби сховати від людських очей. Щоб не бачили, як дітлахи нищаться.
Я прийшла у вагон в суботу, а в понеділок одне вмерло. Дівчинка. Сім місяців. Одкрилися на станції двері, прийшло дві якихось з носилками, забрали ту ляльку, понесли. Конвой двері зачинив, навіть виглянути матері вслід не дав. Кричить, б’ється — а хоч забийся. У вівторок друга дитина вмерла. Топіру привезли нас у Слободськой Кіровської области. Загнали в казарми. Холод у них, як той казав, собачий. А звідси ще двіста кілометрів везли кіньми в тайгу. Як везли? Хтось щось клав на сані, хто дітей садовив, а самі ішли слідом. То одне дитятко вмерло, як десять кілометрів від’їхали від . Слободського, а друге — як сімдесят кілометрів оставалося до місця назначєнія. Обох в тому снігу, в тому лісі і загребли. З п’ятьох, що у вагоні були, тіко мій хлопчик живий. Тепер порахуйте. Я, коли втікала звідтам, майже чотириста верст пішки пройшла. Додому добиралася штири неділі і два дні. А туди везли від 7 листопада, від октябрських, маєте, празників, до 16 грудня. Скіко виходить? Шість неділь? А скіко туди їхати? Пару суток. Так довго везли, тримали у заперті, в голоді, в холоді, щоб у дорозі виморити... Ну от. Два тижні в Луцьку з того шалаша, чи гаража якогось, не випускали. Потім у вагоні до Слободського, в казармі, а ще дорога до місця назначєнія. Тонік мій по тій дорозі теж мало за чим не загинув. А-а-а...
Ловлю себе на думці: у поєднанні з жахливими умовами утримання, такі от темпи транспортування були, що цілком можливо, і теж заздалегідь продуманим засобом боротьби системи з «ворогами народу». Незалежно від віку і статі, для неї вони вже були не людьми, а контінґєнтом. А ще — рабсілой. Більше від слова раб, ніж від работать. Яка ж користь з рабсіли, коли пов’язують її малі діти? Отже, діти мусили вимерти. Старі та немічні — теж. А щоб не привертати особливої уваги в мєстах назначєнія, де не тільки спецпоселенці, то в дорозі. Розсіятися половою уздовж залізниць і трактів. Без сліду і знаку. ҐУЛАҐівська машина діяла чітко.
— Очутилась в посьолку № 3, — зітхає моя співрозмовниця. — Кіровська область, Нагорський район, спецпосьолок № 3. Звідти 15 вересня 1945 року і втікала. Але то ще скіко часу минуло. В посьолку по квартирах почали розводити, а хто мене з малою дитиною візьме? З села Романова, Луцького тепер району, жінка говорить: «Начальник, припишіть її до нас». Одаркою ту жінку звали. Пожаліла мене. Я на роботу не ходила, бо вельми мала дитина. Од 16 грудня, як нас туди привезли, до 8 березня жила з Тоніком на двіста грамів хліба в день. Більше нічого не давали. А то ходить комендант, з ним ще якийсь, перевіряють. Побачив мого хлопчика: «У-у, да он совсєм маленькій! У нєго даже зубов єщьо нет!» «І не буде», — кажу йому. «Как так?» «А так. Хіба можна отим кусочком хліба на день і себе прогодувати, і дитину вигодувати?» «Ладно, пріді завтра ко мнє в комендатуру, я тєбя по спісках отмєчу, штоби больше получала».
Добавили ще двіста грамів. Ну, ми отак дожили і я отак домінялась до послєдньої нитки, що вже нічого не осталось на молоко дитині. Кінець приходить. Як спасатись? Хто топиться — за бритву вхопиться. Рішилася на Божу волю. Мої люди, тиї, з Романова, Вдовиченко їхня фамілія, пустилися додому. І я з ними. Вдовиченки Одарка, Ніна і чоловік Одарчин. З ними ще з Войнина жінка, Ганна звалась. Разом пішли. А посьолок так розположений, що куди не підеш — вода. Не обійти її. Мусиш так, як дорога веде. Пішли дорогою — паром на другому боці. Не переправитись. Ганна каже: «Ходіть за мною. Там в одному місці брід, здається, є. Може, якось перейдемо». Плавати жоден не вміє.
В суботу було. Я вже так втомилася, що сили нема. А тут через воду треба. Тако-о глибоко. Думаю, от, як понесе! І руки з Тоніком все вище, вище. Наче, аби справді вода підхопила і понесла, так би його врятувала. Перебрели. Відбігли трохи, а мені вже ноги підко¬шуються. Кажу до своїх: «Всьо, не можу дальше». Одійшли в сторону, розклали вогонь. Отдихнули. Потім скіко не ходили, не могли на тую стежку попасти, що нам треба. Мусили там ночувати. Коло того вогниська. Рано встали, тіко вбік відійшли — і стежка є! То, знаєте, так Бог нас охоронив. Як коло вогниська були, то за нами кінна погоня проїхала. А ранком ми ще на стежку не вийшли, вона назад вернулась.
Ідемо — знов річка. Хата за нею. Перевіз якийсь чоловік лодкою. Ні, підождіть, не чоловік, а дівчина. Лісникова дочка. А чоловік, батько її, на березі зустрів. Каже: «Я здєшній лєснік. Ваше начальство у мєня ночєвало. Гаварілі, што вас разисківают. Пріказивалі, єслі увіжу, задержать і сообщіть. Но я нє людей стєрєгу, а лєс». Покликав до хати, щоб підкріпились. А потім: «Нєльзя вам здєсь долго, вєдь снова могут нагрянуть». Налила лісникова жінка ще півлітрину молока дитині. Показали нам, дай їм Бог здоров’я, дорогу. Ми пішли. Знов під вечір попалося село. Боялися до нього йти. А тут якась жінка. Спитала, хто ми є, і сказала, щоб ждали. Перез трохи вернулася, забрала з собою. Зварила картопель. Діти її просять: «Мама, дай картошинку». А вона: «Вам завтра дам. А подорожнім людям сєйчас надо. Ім очєнь далеко добіраться». Вночі вона змолола нам трошки жита на жорнах і відправила. Ще день пройшли. Таке сонце було, так тепло! Я дитині пелюшки в річці попрала. І висохли вони. А ночували в лісі. Велике вогнище розклали. Я не сплю. Дитину на руках тримаю. Від вогню пече, але “ чогось ззаду так холодно! Аж мороз за плечі хапає. Розвиднілося — сніг на йолках. Всьо, думаю, вже й по Україні буде. Як тут зима застане, тут і замерзнемо.
Ой, занадто тяжка то була дорога! Всього не розкажеш. Все розказувати — тиждень тра говорити... Ідемо. Сніг мокрий, дощ. Вже нитки нема сухої. Вже вогню в лісі не розкладеш, бо все мокре. Ховаю Тоніка під кухвайкою на грудях. Думаю, доведеться таки погибати. Знов село. Жінка там: «Тєбя с рєбьоночком пріму, а всєх — нєт». Де ж я сама останусь? Пішли в колгоспний двір. Сторожиха напалила нам у своїй будці, щоб обсушилися, десь молока для Тоніка розстаралась. А рано йти не мона. Такий дощ із снігом, що навіть не потикатись в дорогу. Приходить голова колгоспу, питає за документи. Які в нас документи? Каже: «Ладно, я дам вам чєловєка, он доставіт вас в Кіров, а там разбєрутся». Сів щось писати, а я дитину на руки і в двері! Здавалося, що і небо горить надо мною, і земля підо мною. Ніби коні за мною летять. Оглянуся — нема. Ніби люди за мною біжать. Озирнуся — не видно.
Був і такий випадок. То трохи раніше. Чи наоборот. Бо я з тими романівськими людьми потом знову зустрілась. Відпустив їх той голова. Жінка його прибігла, стала просити, щоб «нє брал грєх на душу». І відпустив. Знов разом ішли. І їде якийсь на коні. Порівнявся з нами, подавився, каже: «Знаєте, я здєшній прєдсєдатєль колхоза. Впєрєді у вас село. І єсть там такіє, што могут видать. Лучше обойдітє єво». Ну, то інше. А як з будки від сторожихи вискочила — ніг під собою не чула. Вже й ніч заходить. Морозець. Пришерхло під ногами. Луг якийсь. Стіжки. На луг ступила, аж трісь-трісь — і вода у черевиках. Добралася якось до стіжка. Сіно, що зверху його мокрим снігом і морозом прихопило, продерла, вирила нору — і в середину. Кухвайка на мені мокра, ногі мокрі. Вся мокра. Тоніка за пазухою до голого тіла притулила, зверху лахами своїми обшурпалась. Так і передзиготіла ніч, перетрусилася.
На ранок, тільки розвиднілося — в путь. Страх підганяє. Доженуть, думаю. Довго ішла. Попалося село. Зайшла в одну хату попросити їсти дитині, а там офіцер сидить. Я і остовпіла у дверях. Шагу не ступити. Ну, думаю, всьо вже! Вже й прийшла! Кончилася моя дорога! А він: «Заході, заході! Чєво іспугалась?» — і до матері своєї: «Дай рєбьоночку молока». Спитав мене, чи грамотна. Сказала, що трохи грамотна, і він написав мені на папері всі села, через які маю йти. Щоб не плуталася, не розпи¬тувала. Каже: «Тєбє єщьо 70 кіломєтров до Кірова». А я того і Кірова не знати як боюсь. Думаю, зловлять там. Бо тут ідеш, а туди вже давно по телефону сообщили. Там уже й ждуть, щоб злапати і назад запроторити. Але ж мусиш іти. Не обминеш. Думаю, що вже буде...
Нарешті, і Кіров той. Знов як через вогонь іти. Стою, не знаю, що робити. Перехресна дорога. І якийсь чоловік мені назустріч. То 27-е число було, Чесний Хрест. Спитався той чоловік, куди йду. Зразу боялась, а потім сказала. Я по-рускі не вміла говорити. Та й сам бачить, хто. Каже: «Ладно, я тєбя через город провєду, а то попадьошся, єслі сама». І отак він пішов попереду; а я за ним. І через ту перехресну дорогу перейшли, і через всеньке місто. Іду за ним і думаю: «А як би сама тутай плуталася, коли зроду в місті великому не була?» Провів. І лодкою через річку перевіз, бо на мості за документи могли спитати. А я тепер думаю завсігди: «Що ж то за чоловік такий? Де взявся на тамтій перехресній дорозі? Я ж йому зовсім не потрібна була! Він свою путь мав. Но йому Бог таке дав у душу, що не міг мене оставити. Вивів за Кіров, направив на Москву. Каже: «Постарайся чєм дальше пєшком уйті. Здєсь, єслі на поєзд сядєш, поймают».
Знов іду. Цілий день. Село якесь. Стоїть жінка. Не прийняла до хати. Побоялась. А друга привела до свеї доми, одмикнула, дала /квасу, пішла кудись. Довго нема. Вже смеркло. Боюся в хаті сама бути, і боюся рушати. Коли, нарешті, приходить. Каже: «Я все дома обошла. У нас люді хорошиє. Я всєм сказала, што путніца у мєня с рєбьоночком». Що, мовляв, нігде дитину не кидаю, а тіко з нею іду, хоч як важко. Що я, як Матір Божа, від Ірода тікаючи. «Вєчєром, — сказала, — все тєбя прідут правєдивать». І справді, прийшли жінки ввечора. І хто картоплину, хто кусок хліба приніс. Сорок п’ятий рік. Там голод. А кожна, що могла, те принесла. Подивилися на мою нужду, на мою дитину, поставали всі на коліна, помолились. І сказали, щоб на Покрову я до Божої Матері молилася, то Вона мене не опустить. Дали ще мені 30 рублів. На Покрову я вже дома була. Покрова, маєте, штирнадцятого жовтня, а я, значить, восьмого додому прийшла. Та жінка дала мені ще сірники, щоб мала чим вогонь розпалити, написала свій адрес. Кіровська область, село Пєтухово. Марія Пєтухова.
Ну от. Ліс з обох боків, колія. Я по ній, як по драбині. Кінця-краю не видно. Поїзд далеко ще гримотить, а я хутчій ховаюся, щоби на очі кому не втрапити. Бо треба якнайдальше од Кірова . відійти. А вже нема сили. Зайшла в ліс, присіла під ялиною, Тоніка до себе щільніше пригорнула і заснула так. Приснився мені наш хутір в Уманцях, луг перед ним. Такий зелений-зелений. Квітками весь всипаний. А ті квітки аж сяхтять під сонцем. І сонце таке, що воно нігди таке не було, і нігди таке не могло бути! І ніби голос якийсь. «Іди, — каже, — вставай і йди. Бо пропадеш, як в цьому лісі зима застане. Іди, скільки моці. Вже не далеко. Вже можна буде скоро сісти на поїзд». Схопилася, як би підняв хто. Вибігла на колію і не знаю, куди тепер. Сіро так, похмуро. Жодної тобі познаки, в який бік. Перемішалося мені все. Що в один бік ліс та рейки, що в другий. Ну, хоч плач! Невже, думаю, піду — і назад до Кірова? Але, згадала, звідки мені в тому сні сонце світило. Пошла. І так, знаєте, легко якось стало!..
Ось так і прокладалась Олені Ступак дорога в Україну. З немовлям на руках, ночувала в дрімучих лісах коло вогнищ, у заледенілих стіжках, в хатах добросердних росіян, котрі безпомилково впізнавали у ній бєглую хахлушку, очевидно з отих, що—бандєровци, врагі народа. Впізнавали і... допомагали. Тільки тому, що, як у Пєтухово, схилялися перед її материнством і порівнювали з Пречистою Богородицею, котра з малим Ісусом рятується від переслідувачів царя Ірода? Чи ще й через те, що, так само ненавидячи більшовицьку систему, але будучи вже зломленими, подумки співчували тим непокірним українцям, котрі насмілилися на боротьбу проти неї? Важко знайти відповідь. Як важко збагнути, не вірячи в Бога, де брала Олена Ступак в собі сили, аби сотні верст пройти пішки по осінньому бездоріжжю, сльотавиці, холоду, їхати потім на при¬ступках вагонів, тримаючись однією рукою, щоби не впасти самій, а другою тримаючи дитину. І з чого брала в собі материнські соки, аби не дати тій дитині умерти.
— Дивлюсь і думаю: «Ну, як не вмер мій хлопчик цієї ночі, то вдень, мабуть, вмре». Не було вже чому там жити. А як вмре, що я буду робити? Як мені прийдеться десь пальцями ямку для нього видирати? Як я її потім засиплю і оступлюся від неї? А коли додому прийду, то як буду казати, що не вберегла?.. Так от хоронила-хоронила і, Господу дякувати, принесла. Бог дав, що живий Тонік остався. І виріс здоровий. Бог мені і людей добрих посилав скрізь назустріч, бо дитину мою охороняв. Кондуктор якийсь побачив, забрав з підніжки у вагон. Без білета. І контролерові сказав: «Пусть єдєт». Другого разу воєнні у вагон посадили, а ще — якісь жінки. І добралася додому. Антонові – рік і місяць...

ХРОНІКА УКРАЇНСЬКИХ ЗМАГАНЬ

16 грудня 1917 уряд совєтської Росії визнав УНР, але вже 20 грудня оголосив ультиматум і розпочав першу аґресію проти України.
На початку січня 1918 р. Франція, яка була на чолі Антанти (союзників у боротьбі проти Німеччини й Австрії), визнала Україну де факто (4. 1. 1918) і призначила генерала Табуї своїм представником у Київі. Дещо пізніше, внаслідок наступу російсько-совєтських військ у напрямі Київа, український уряд був змушений приступити до переговорів з Німеччиною і Австрією, з якими уже вела переговори совєтська Росія в Бересті Литовському, покидаючи тим самим табір Антанти. Однак безрезультатні переговори України з Антантою продовжувались. Щоб боронити суверенність України, 22 січня 1918 р. українська влада проголосила незалежність України. 29 січня – бій під Крутами.
9 лютого український уряд підписав мир із Центральними державами в Бересті.
Того ж дня Київ зайняла армія совєтської Росії під командою Муравйова. Вулиці столиці вкрилися трупами розстріляних українців, членів адміністрації незалежної України, офіцерів української армії і людей, які говорили по-українськи, а також членів старої царської адміністрації. Кривава розправа тривала два-три дні, розстрілювали без суду. За істориком Д. Дорошенком, тоді убито від 2 до 5 тисяч осіб (Історія України, т. І).
Муравйов повідомив Москву, що принесену на вістрях багнетів його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. Це і є офіційне потвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами.
Поведінка армії совєтської Росії на окупованих українських землях була ворожою. Російсько-совєтська влада забирала силою харчові продукти, збіжжя, вугілля і інше та відправляла на північ, до Петрограда, Москви.
Тим часом німці і австрійці, з метою примусити Росію підписати мир у Бересті, розпочали загальний наступ на східньому фронті, і на початку березня 1918 р. Київ був звільнений від російсько-совєтської влади. Влада УНР була вдруге визнана совєтською Росією, а большевицький «уряд» з осідком у Харкові
був розв’язаний Москвою у Таганрозі 18 квітня 1918 р.
Не отримавши сподіваної допомоги провіянтом від українського уряду, німці погодилися на державний переворот і допомогли скинути владу Української Народної Республіки. До влади прийшов гетьман П. Скоропадський; державу названо Українська Держава. Але у грудні 1918 р., унаслідок повстання республіканців, влада гетьмана П. Скоропадського була усунена. Відновлено владу УНР під керівництвом Директорії, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф Швець, і на чолі якої в половині лютого 1919 р. став Симон Петлюра. Дуже неприхильно, навіть вороже ставився до С. Петлюри В. Винниченко, який, внаслідок вимоги Антанти усунути з Директорії усіх соціял-демократів, покинув Директорію та Україну.
Та вже в грудні 1918 р. совєтська Росія розпочала другу аґресію проти незалежної України. Створивши у Харкові новий нібито «український уряд», Москва включила до своїх військ декілька підрозділів, мобілізованих в Україні, намагаючись в такий спосіб приховати свою аґресію нібито «допомогою» Українській совєтській республіці.
Директорія УНР продовжувала обороняти незалежність України. 22 січня 1919 р. було проголошено в Київі Акт злуки УНР і Західньо-Української Народної Республіки. Не маючи жодної допомоги, потрібного озброєння, ліків (Антанта оголосила блокаду України, хоч у той же час підтримувала армію Денікіна, яка намагалася зайняти Україну, щоб потім звільнити Росію від большевиків), об’єднана українська армія зазнала невдач і восени 1919р. мусила перейти на партизанський спосіб війни. Договір з Польщею у квітні 1920 р. і спільний польсько-український похід на Київ не врятували ситуації, і 22 листопада 1920 р. українські національні війська покинули Україну і були роззброєні та інтерновані на території Польської держави.
Після закінчення визвольної війни у 1920 р. українська територія опинилася під владою чотирьох держав: совєтської Росії, Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини.
«Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії ні з Росією, ні з ким би то не було» (Симон Петлюра).

Генадій Горовий
ЗИМОВА ЗАМЕТІЛЬ

Білі мухи налетіли.
Що за диво-дивина?!
На сосну зелену сіли –
Стала білою й вона.
Побіліло враз подвір’я,
І дороги, і поля.
У пухнасте біле пір’я
Одягнулася земля.

ЇДАЛЬНЯ ДЛЯ СЕСТРИЧОК

Дві синички, дві сестрички
До віконця підлітали,
В день морозний щось поїсти
У господаря прохали.
Галя й Петрик за віконцем
Годівничку приладнали,
Ще й фломастером червоним
Біля входу написали:
«Тут їдальня для синичок,
Для маленьких двох сестричок!»

СКАЗАННЯ ПРО ТРИ ДЕРЕВА
(АНГЛІЙСЬКА ЛЕГЕНДА)

Колись давно-давно в одному лісі, на самісінькій вершині пагорба, стояло три маленькі деревця. Вони дивилися в небо, слухали, як бринить між їхніх гілочок лагідний вітер, і мріяли. Мріяли про те, чим би їм хотілося стати, коли вони виростуть.
Перше дерево любило дивитися на зорі, що мерехтіли над ними щоночі. Зорі були схожі на коштовні самоцвіти, які щедра Божа рука розсипала на чорному шовку небес.
– Найдужче у світі я би хотіло стати охоронцем скарбу, – мовило воно. – Я хочу, щоб із мене зробили красиву скриню й поклали всередину коштовності. Я буду надійним сторожем для срібла, золота чи коштовного каміння.
Друге дерево любило дивитися на річку, що брала свій початок біля підніжжя горба, на якому ріс їхній ліс. Спочатку то було в’юнке, прудке маленьке джерело, але далі русло річки ставало ширшим і глибшим, а плин спокійнішим і поважнішим, а десь далеко за обрієм вона впадала в море.
– Я хочу стати великим кораблем, з пишними білими вітрилами. Я хочу плавати різними морями, побачити багато чудес і служити наймогутнішому цареві світу, – мовило друге дерево.
Третє дерево любило дивитися на село, що лежало в долині між горбами, за лісом. Любило дивитися на людей. Люди були завжди заклопотані, стомлені, метушливі. Маленьке деревце жаліло людей: вони такі нещасні, бо не мають часу подумати про Бога, про те, що Творець піклується про них так само, як і про птахів чи квіти, і нікого немає, щоб нагадати цим бідолахам про вічність.
– Я хочу рости, рости й стати найвищим деревом у світі. Хочу завжди стояти на вершині гори. Щоб людям, які проходитимуть повз мене, хотілося побачити, де моя крона. Тоді вони підноситимуть свій погляд до небес і хтозна, можливо, згадають про Бога. Я хочу стати дороговказом для вічности, – мовило третє дерево.
Минуло багато-багато років. Ішли дощі, світило сонце. Дерева росли. Врешті вони стали високими та крислатими. Та в глибині душі кожне з них плекало давню дитячу мрію.
Одного дня до лісу прийшли дроворуби. Перший дроворуб підійшов до дерева, що любило дивитися на зорі.
– Це гарне дерево. Мені потрібно саме таке.
І він узявся до праці. Незабаром під ударами його гострої сокири перше дерево впало на землю. «Прийшов мій час, – подумало воно. – Тепер із мене зроблять прекрасну скриню і я зберігатиму дорогоцінний скарб».
Другий дроворуб підійшов до дерева, що мріяло по бачити море.
– Це міцне дерево. Мені потрібно саме таке.
І він узявся до праці. Незабаром під ударами його гострої сокири друге дерево впало на землю. «Прийшов мій час, – подумало воно. – Тепер із мене зроблять корабель-вітрильник, і я ширятиму морськими хвилями. Я буду надійним кораблем, і сам цар не погребує ступити на мій борт».
І тільки третє дерево тривожно затремтіло, побачивши дроворубів. Воно було струнке та високе, схоже на небесний дороговказ. Але третій дроворуб не мав часу здійняти очі до неба.
– Мені байдуже, яке дерево рубати, – сердито пробурмотів він і взявся до праці.
Незабаром під ударами його гострої сокири третє дерево впало на землю. Воно востаннє подивилось у високе небо, на село, що лежало в долині, на людину, котра завдала йому смерти, й сумно прошелестіло своїми гілками слова прощання.
Перше дерево дуже зраділо, коли дроворуб приніс його до майстерні теслі. Проте це був бідний тесля. Він виконував замовлення не царів і вельмож, а бідних селян. Вправні й мозолясті руки теслі зробили з того дерева годівницю для худоби. Отож дерево, що любило дивитися на зорі та мріяло зберігати коштовності, так і не стало дорогою скринею. Його поставили в повітку й наповнили сіном.
Друге дерево дуже зраділо, коли дроворуб приніс його до корабельні. Проте на цій верфі ніколи не будували великих кораблів. З могутнього дерева, що задивлялося у далечінь, і мріяло про подорожі та чудеса, зробили човен, який купили рибалки. Щодня вони виходили у своєму човні на працю і, коли Бог посилав їм добрий улов, радісно вантажили в нього рибу. Так дерево, що мріяло вітати на своєму борту царя, стало помічником простих рибалок.
А третє дерево так і не діждалося свого майстра – його розпиляли й забули в коморі. «Я так мріяло звіщати людям про Бога, нагадувати про вічність. А з мене навіть не нарубали дров, що, згорівши, зігріли б когось у холод. Я нікому не потрібне, лежу в темній коморі й укриваюся пилом».
Однієї ночі до хліва, де стояла годівниця для худоби, зроблена з дерева, яке любило милуватися зорями та мріяло зберігати коштовності, впав промінь дивовижної зорі. Потім туди зайшли чоловік і жінка. На руках у молодої Жінки спало Немовля. Вона поклала Дитину в ясла.
– Люба моя, як шкода, що ми на чужині. Бог послав нам Первістка, а я не можу зробити для нього колиску, – мовив чоловік.
– Не журися. Дивися, які чудові ясла у цьому хліві. Я покладу Синочка в них, і вони стануть для Нього колискою, – відповіла його дружина.
Жінка всміхнулася й лагідно провела рукою по дерев’яній годівниці. Тієї миті перше дерево дізналося, що його мрія збулася, бо йому випало зберігати найдорогоцінніший скарб, який тільки існував у світі.
Через багато років до рибальського човна, що його зробили з дерева, яке мріяло про чудесні подорожі, увійшло кілька подорожніх. Їм потрібно було переплисти озеро. Один Подорожній був дуже стомлений, Він одразу заснув на кормі, а Його друзі поставили вітрило й узялися до весел. Та раптом налетіла страшна буря. Вперіщив дощ. Вітер розірвав старе вітрило. Човен здригнувся від страху та жалю. Він бачив, що йому не витримати такої бурі, а його бідолашним пасажирам загрожує страшна небезпека. Проте втомлений Подорожній, який досі спав на кормі, прокинувся, підвівся. Він промовив до бурі: «Зупинися! Перестань!» І хвилі стихли, вщух вітер, плесо озера стало гладеньким і спокійним.
І тоді друге дерево здогадалося, що це збулася його мрія. Човен бачив – не лише бачив, а навіть став учасником дива та віз самого Царя Всесвіту.
Минуло ще рік чи два, й одного дня до комори, де багато років лежало запилене, забуте третє дерево, яке мріяло бути Божим дороговказом, зайшло кілька воїнів.
– Годиться! – мовив один із них. З двох шматків цього дерева збили шибеницю для страшної страти – розп’яття. Хрест поклали на плечі змученого зраненого Чоловіка, що мусив нести його аж на вершину гори за містом. На вулицях вирувала юрба й сипала лайкою та глузуванням на бідного Засудженого. Коли ж дійшли до гори, руки й ноги того Чоловіка прибили величезними цвяхами до дерева і кров Розп’ятого стікала по деревині на землю. «Колись я мріяло вказувати людям на небо, звіщати про Божу доброту, а натомість стало символом людської жорстокости та злости», – з жахом подумало третє дерево. Та через три дні, коли зійшло сонце, небо та земля заспівали від радости, бо Син Божий переміг смерть. Тоді воно дізналося, що любов Господня використала його для відкуплення людства. Й тепер у всьому світі, коли люди бачитимуть хрест, вони будуть думати про свого Творця та Спасителя. Так здійснилася мрія третього дерева.

Збірник «Різдвяна ніч»,
Львів, «Свічадо», 2007

«Крути». Збірка у пам’ять героїв Крут. Упорядники Осип і Надія Зінкевичі,«Смолоскип», Київ, 2008
ЛЕГЕНДА КРУТ
Осип Зінкевич
Уривки з передмови та статті до збірника

Вони відчули поклик віків. Призначення виконати велику місію, яка мала зелектризувати цілу націю на боротьбу з північним ворогом і отверезити її політичний провід. Вони знали, що Крути, на які вони йшли, – це перша після Полтави війна з Москвою. Вони знали, що за ними немає жодних українських озброєних армій, що вони, їхня горстка, не здобудуть мілітарну перемогу над ворогом. Але вони знали, що для поневоленого століттями народу потрібна їхня смерть, щоб сколихнути совість, душу і серце політичних провідників, які мали раз і назавжди усвідомити, хто несе волю, а хто – поневолення.
Крутянці виконали місію перед своєю Батьківщиною. Хтось сказав: «Треба вчинити кілька шаленств, щоб надати людині новий сенс життя – ось це і є призначення кожної місії». Подвиг Крутянців і був цією місією задля української нації. Безумство, яким жили Крутянці, нова ідея, нове завдання – тільки це може повести за собою одиницю і маси, заставити жертвувати особистим добром, щастям і навіть життям. Історія показує, що кожна боротьба за свободу, боротьба, яка закінчувалася перемогою, мусила мати якийсь мітичний, релігійний патос, порив, навіяний чимсь неземним. Без цього ніхто не міг би перемогти і не переміг би. Великі пророки, реформатори, політики і вожді окутували свої діла якоюсь містикою, надаючи своїм ділам і відчуття надприроднього.
Ідея безумства полонила душі українців протягом тисячоліть. Чи не безумством, наприклад, була боротьба під час Другої світової війни проти могутньої гітлерівської Німеччини і сталінського Радянського Союзу? Якою б безперспективною на ближчу мету не була боротьба – на дальшу перспективу вона завжди вкрай необхідна. Боротися з повоєнним переможним Союзом могли лише безумці. Творити підпільні організації, по¬ширювати самвидав, знаючи, що ніхто не підтримає – невже це не безумство? Боротись за незалежність у підрадянській дійсності могли лише відважні, такі як молодь з-під Крут, які бачили перед собою візію вільної України, таку, яка для здорово думаючих філістерів була божевіллям. Але для безумців часу Крутянців і кінця XX століття вільна Україна була єдино реальною ціллю, категоричним постулатом їхнього життя.
Перед боєм під Крутами київські юнаки, студентська і гімназійна молодь зустрічали місяць січень радісно, бадьоро і з великою надією на майбутнє. Це якраз у січні народжувалося нове життя, яке стало вірою великої частини людства, саме у січні, після переможних боїв, гетьман Богдан Хмельницький тріюмфально в’їздив у Київ, і якраз 22 січня вони були свідками проголошення незалежности їхньої Батьківщини. Якраз ці дві дати накреслили дороговказ у майбутнє, створили націю, свідому свого покликання на Сході Европи. Кінець січня приносить нам не тріумфальну перемогу, а героїчну смерть під Крутами. Відтоді й назавжди боротьба за Незалежність кристалізувала народ навколо ідеї Незалежности і Самостійности.
* * *
Крути стали символом героїчної боротьби. Крути зобов’язують кожного з нас і зокрема молодь та студентство, зобов’язують не мовчати, не стояти осторонь будови нашої держави, не бути байдужими. Чи хотіли б ми, щоб колись з’явився наш Еміль Золя і кинув у наше обличчя: «Я звинувачую вас!» Звинувачую за те, що ви мовчите, коли падають тиражі українських газет і журналів, за те, що в містах і селах України майже не видно української книжки, а натомість завозять низькопробну російську літературу, за те, що у нашому власному парляменті ще далі лунають зневажливі слова іноземною мовою в сторону нашої державности і нашої самостійности, за те, що у власній державі українець перетворюється на іноземця.
І дивишся на сьогоднішню національну дійсність крізь призму десятиліть: під Крутами пролилась не одна крапля крови наших юнаків. І пригадується роман Юрія Мушкетика «Крапля крови», де є такі слова: «Немає і не може бути такої мети, задля якої можна було б пожертвувати честю і совістю. Вони самі собі мета, найвища мета».
Ця найвища мета — це честь і совість народу. Але за те, що хтось зневажає честь і державність нашого народу відповідальні не Крутянці, а кожний з нас.

ВШАНУВАННЯ 90-РІЧЧЯ ГЕРОЇВ КРУТ

В день 90-річчя героїчної загибелі київських учнів і студентів, що намагалися 29 січня 1918 р. під станцією Крути захистити столицю України від навали більшовицької Росії, Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви спільно з молодіжними організаціями міста провела вшанування подвигу юних патріотів. Біля пам’ятного знаку героям Крут на місці колишнього Мироносицького цвинтаря та зруйнованої більшовиками Мироносицької церкви (нині популярний сквер, відомий у Харкові як «Срібний струмінь») собор священиків Харківсько-Полтавської єпархії відправив панахиду за загиблими героями. Після панахиди молодіжні організації Харкова провели біля пам’ятного знаку меморіяльну акцію. Того ж дня в Київі архиєпископ Ігор та священнослужителі Київського деканату Харківсько-Полтавської єпархії поклали квіти до могили героїв Крут на Аскольдовій могилі.

КРУТИ
Євген Сверстюк

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
«Пам’яті тридцяти». Павло Тичина, 1918

Коли в березні 1918 року Київ відспівував своїх оборонців під Крутами, реальність події відтісняла образ метаісторичний. Тільки римське прислів’я про «солодку смерть за вітчизну» нагадувало вічний сенс події, де вже не мало значення, чи поразка, чи перемога: високий дух – то завжди перемога!
Здається, тільки один поет Павло Тичина зовсім відсторонився від трагічного характеру події і відчув її в сакральних вимірах – як смерть мучеників, які своєю кров’ю записали першу сторінку Нового Заповіту, з якого вимірюється історія української незалежности. У вірші вони не впали в бою: полеглих в бою часто забувають, А от тих, що вмерли в новім Заповіті з «славою святих», то вже не забувають. Справді, скільки було тих князів. А от вічно згадуємо священомучеників Бориса і Гліба.
Зовсім не випадково «На Аскольдовій могилі поховали їх», бо ж там кості першого нашого християнського священномученика, про що говорить і церква з його іменем. Бог своє береже.

Бій під Крутами
став паролем повстанської Волині
Свято Крут відзначали
в усіх політичних лагерях
Леґенда Крут загадково кружляла
в умах української молоді
Герої Крут приходять
до кожного юного покоління
Коли у нас глохнуть в душі
імена і слова
І великі обранці
лежать у могилах забуті
Хтось гукає на сполох
«Не спи моя рідна земля»
І високими зорями
заглядають у вічі Крути
Ті говорять про битву
набої і бій врукопаш
Тільки Лавра мовчить
під чоботом тим що і Крути
І чомусь ті офіри
на вівтарі волі горять
І кричать крізь віки
як той камінь у Спарті забутій
Тайна імені того
тривожить і в небо вола
Як його затоптали
але не зуміли затерти
Бо встають над снігами
і світять очима хлоп’ята
що тоді усміхались
до смерті

ПРО ІДІОТИЗМ ДУХОВНИЙ
Євген Сверстюк

Якби зробити мультфільм про ХХ ст. – ми побачили б збурені людські мурашники «одержимі злим духом». Усі вони кудись квапляться, як перед погибеллю.
Колись у наближенні то виглядало як озеро, вкрите осугою.
Ось ми проглянули фільм про партійний з’їзд з участю Сталіна. Такі сюжети крутили і крутили десятки років підряд. Тільки тепер по-іншому дивляться інфантильні обличчя в атмосфері одностайности. Мене не дивує поведінка полонених.
«Всі полонені мовчать» вірно писав Володимир Сосюра.
Але за кадрами я бачу іноземних гостей, шановних громадян вільного світу. Чому вони мовчать так само, як полонені? «Оглухли, не чують?» як у Шевченка. Більш того вони вийдуть з того дому ідолопоклонства і будуть розносити по світу брехню про розквіт націй. Як вони це робили в 1933 році, коли каміння ридало.
Добровільні слуги лжі? Адже вони не зазнали терору лжі… Не знайшлося великого збитошника, щоб виліз на дерево і гукнув з висоти: «король голий».
«Духовний ідіотизм» пише Роберт Конквест у своїй книзі «Роздуми над сплюндрованим сторіччям» (К. 2003 р.). Суворішої і страшнішої діягнози не уявляю. «Духовний ідіотизм» обслуговується хитрим і винахідливим розумом. Коли Гітлер казав, що він звільняє людину від такої химери, як совість, то мав на увазі людину, виховану в німецькій родині. Сталін же навіть не згадував про такі «пережитки минулого». Совість вже була заглушена і дрімала на дні душі. Йшлося тільки, щоб зблокувати безсовісних і кидати в юрбу іскру ненависти.
«Тоталітаризм» у нас нині таке собі інтернаціональне покриття, під яким «законно» ходять зловмисні і просто слухняні злочинці при всіх орденах і медалях ходять вулицями Москви, Київа, Тель-Авіва, Нью-Йорку. Ходять вдоволено. І безкарність заспокоює їх сумління. А у пам’яті – стоять їхні жертви. Вони вже й не пам’ятають де, кого, коли й завіщо…
Не можна навіть порівнювати тоталітаризм на російсько-імперському ґрунті з його різновидами на німецькому, польському або югославському ґрунті.
Учасник громадянської війни в Еспанії Джордж Орвел згадує, як несумісні були сталінські моделі з еспанським характером. Італійський «тоталітаризм» у нас викликає тільки легку посмішку. А камбоджійський ми розуміли, як якусь східню холєру.
А проте ми говоримо про тоталітаризм і досі, бо він у нас сидить в кістках. Ми бачимо, що залишкова «радянська людина» є продуктом розпаду тоталітаризму, і то таким адаптивним продуктом, що совєтську маску легко змінює на будь-які інші маски. А дорогу обирає найлегшу і найширшу.
Говорять про люстрацію, про необхідність очищення. Спробуй застосуй до неї люстрацію вона ж і буде її проводити...
Звичайно, конче треба хоча б на моральному рівні тримати ту ідею в полі зору ЗМІ і постійно нагадувати. Але наша журналістика її навіть не відчуває. А беззаконний злодій активізується і стверджується «в правовому полі» бездіяльного закону.
Випадково я прочитав у харківському журналі «Права людини» про голову Київського обласного суду Григорія Зубця, який, щоб не йти на пенсію, зфальшував собі документи і трохи «повернув молодість»...
Яка ж то була молодість? Перегортаю в пам’яті сторінку гнітючої осені 1983 року. Голова Київського обласного суду Григорій Зубець судив журналіста Валерія Марченка – чи то за розголошення таємниці, що проституція ховається за параваном ідейности, чи то за розголошення таємного указу про додаткову доплату в Україні вчителям російської мови. Ніби – «доплата за шкідливість».
Судили Марченка і за рукописну релігійну статтю – «Там, у Київських печерах»...
Словом, дав Зубець журналістові 15 років.
Політична діягноза була настільки натягнута, що вже в Москві чи в Талліні її назвали б неврозумливою.
Зате медична діягноза нефрит в останній стадії лежала перед суддею, чорним по білому. Від адвоката суддя міг дізнатися, що то вирок смертельний... і не міг він не розуміти, що судить юнака на смерть. Не минуло й року, як Валерій Марченко повернувся в цинковій труні. А суддя Зубець з задоволенням вершив справедливість, зокрема над побратимами Марченка. Якщо і таке не впало в око журналістам, то що говорити про люстрацію?
За туманом тоталітаризму нічого не видно.
Тільки видно дуба зеленого, того дуба, на якому виріс батько і вчитель тоталітаризму В.І.Ленін.
В своїх «Роздумах над сплюндрованим сторіччям» Конквест бачить саме в ньому центральну фігуру серед руїнників. Він звертає нашу увагу на те, що протистояло тоталітаризмові і що Ленін хотів зруйнувати в душах, як опору незалежної людини і незалежних суспільних інституцій.
Автор цитує Леніна:
«Усяка релігійна ідея, всяке поняття про Бога, навіть загравання з ідеєю Бога – це несказанна мерзота. Мільйони гріхів, брудних учинків, актів насильства і фізичних зараз… далеко не такі небезпечні».
От хто учитель морального релятивізму і послідовного безбожництва!
А вже яка різниця між тим «ученням» і сучасним західнім релятивізмом і пасивним безбожництвом сучасних «духовних ідіотів» варто задуматися.
Справді, чому «ідея Бога» це гірше за «мільйони гріхів і актів насильства»? Чому вона «така небезпечна»? То ж не просто емоційний надрив безбожника – «геніяльний учитель» завжди знав, що говорить, кому говорить і навіщо говорить…
Справа в тому, що він прийшов зовсім не для того, щоб трохи покращити і змінити життя людей, удосконалити форми правління, методи виховання тощо. Ні, те його мало цікавило. Геній тоталітаризму, він хотів вибити з-під ніг релігійно-моральний грунт, на якому тримається людина. Без ідеї Абсолюту особа зникає – залишається хистка податлива істота, якою терористична влада може маніпулювати. Така істота вливається, як краплина, в «масу трудящих», і тоді вождь може говорити від тієї маси, що захоче. «Маса трудящих» одностайно схвалить, і в тій масі завжди знайдуться одиниці, які будуть вгадувати волю вождя і закликатимуть масу підтримувати насильство, розкуркулення, ліквідацію «ворогів народу» і навіть «священну війну» проти «ворогів трудящих». Людина без кореня – слухняне знаряддя в руках тоталітарної влади. І та влада не боїться, що її слухняний раб вчинить «мільйони гріхів, брудних вчинків, актів насильства і фізичних зараз» взагалі Ленін не боїться зіпсуття суспільства, його моральної деґрадації і глухоти. Головне для нього – щоб кожен чоловічок, який вчинив негідне і «акти насильства», був «беззавітно відданий» вождеві і був залежним від нього…
Якщо ж у людини буде свій Бог, вона буде молитись своєму Богові і творити Його волю, дотримуючись заповідей – не убий, шануй свого батька і матір, не вкради, не побажай добра сусіда твого… То хіба з такими людьми можна розпалити «класову боротьбу», почати розкуркулення, а потім «усуспільнення» чужого майна? Людина побожна не зрозуміє, коли їй скажуть «візьми гвинтівку, піди до сусіда, забери від нього запаси зерна, забери хліб від його дітей, бо є таке рішення ЦК ВКП(б)». А безбожник – не посоромиться, вижене людей з церкви, викине дітей з хати і покаже усім «диктатуру»…
При чому йдеться тут не про темного мужика, який пройшов лікнеп і навчився «викривати попів» йдеться про соратників «вождя і вчителя всього проґресивного людства». Саме вони, колишні церковні хористи Молотови і Ворошилови, «беззавітно віддані» Кагановичі і Постишеви, Балицькі і Леплевські, будуть проводити «генеральну лінію партії», цілком усвідомлюючи, що це війна проти народу, і знаючи, що в цій війні буде ліквідовано протягом року мільйони дітей, жінок, старих і молодих трудових селян. І вочевидь, що – за національною ознакою, хоча вождь за кримінальною звичкою не формулював своїх задумів, а реалізував їх в таємних інструкціях, жадібно схоплюваних покидьками.
До речі, диявол теж мовчки пародіює і вивертає усі творіння Творця. То вже його метушливі слуги розробляють пляни «побудови щасливого і заможного життя трудящих», голосно оспівуючи: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».
Чи розуміють ті люди, яким заглушили сумління і витруїли душу, що вони перестають бути людьми? Духовний ідіотизм зовні схожий на нормальний стан здорової людини. Вона любить споживати багато і зі смаком. Вона домагається успіхів частково, завдяки своїй нерозбірливості в засобах. Вона вживає популярні слова – право, мораль, патріотизм, народ. І навіть молитва і святість. Але ідіот теж вживає слова, тільки при цьому він нічого не мислить і не переживає.
Однак є, очевидно, вища форма тієї духовної недуги, коли слова усвідомлюються не сповна. На рівні логіки вони вживаються грамотно, а «за душею нічого не стоїть». Уся комуністична ідеологія трималася на зовнішній правдоподібності і навіть на абсолютизації розуму. Але коли простий колгоспник ставив лекторові запитання: «Хто придумав комунізм – вчені чи робітники?» – то лектор чомусь злукавив і чомусь сказав «робітники». Він злукавив, щоб … бути ближчим до народу (адже портрети тих бородатих вчених висіли на стінах!). А коли селянин сказав «Воно й видно, бо вчені спершу спробували б на собаках», то лектору забракло розуму щось відповісти. Він доніс в НКВД, і дядькові дали 10 років, «щоб не був таким розумним».
Отже, не можна сказати, що тут має місце клінічний ідіотизм, бо ж вся система працює. і то довго працює – 70 років! Але вона ніби відключена від справжнього розуму, зв’язаного з сумлінням і відповідальністю за слово. Адже освіченій людині викликати НКВД, щоб забрало дядька за те, що хотів поставити розмову на рівень здорового глузду – це хіба не ідіотизм? Але таких розумних дядьків у концлагерях сиділи сотні. І я ж там сидів за те, що ставив запитання, на які не могли відповісти леґіони совєтських академіків і докторів наук. Зате на них «відповідали» кагебісти і судді, такі як Зубець. Солідарними з ними були адвокати, такі як Медведчук, і прокурори, які в 1990 році «реабілітували» нас – за те ж, за що судили в 1973 чи 1983…
Виходить, цілком справна раціональна система була відключена від того духовного центру, який відповідає за вагу слова, за відповідальність за нього. Може, це і є духовний ідіотизм, коли слово не несе правди, не дає світла, а снує лож?
Можна сказати, що той головний зв’язок був відморожений терором, бо ж «мудрий вождь» розумів, що тотальну деформацію особи треба забезпечити постійно діючим терором.
Але ж зараз терор упав, і свобода відкриває можливості повернутись до людської норми! Тільки як може повернутися той, хто і не знав норми і ніколи не знав, що слово має тяжіти до правди і до свого духовного джерела?
Депутат Петро Симоненко знає, що слово треба використати для обману тих, що звикли його слухати. Економіст Вітренко знає, що правда – в ній самій. Історик Табачник уміє керувати думкою, як «мерседесом», куди треба. Історик Литвин знає, що спритна думка обганяє усяку правду. Світ кишить фальшивомонетниками, імітаторами, затверділими популістами, ледарями інертного слововживання, рабами зорового поля, акторами погорілих театрів, фарисеями без любови і віри…
Той велетенський посткомуністичний базар торгує монетами ленінської чеканки. «Насильство, брехня, бруд і всякі зарази» – то все в них добрі монети, порівняно з вірою в Абсолют, від якого міряється людська справжність і вартість. Моральний релятивізм, класовий підхід, партійна спрямованість, кон’юнктурний нюх – все це розчиняється на мілководді ліберальної демократії і вільного ринку! В цьому постмодерному Вавилоні плаває душа, яка ніколи ні в що не вірила і ніколи нікого не любила. На світі з’явилось стільки спокусливих для неї ласощів, що тільки споживай!
Чи може та зматеріялізована душа повернутися до своєї суті? Очевидно, може. Але тільки вирвавшись з полону духовного ідіотизму, який водить, як біс у полі, по блудному колу. Згадаймо, у тому колі «від з’їзду до з’їзду» був аґітпункт, де обіцяли покінчити з «тимчасовими труднощами» і вийти на вищий «рівень добробуту і процвітання». Але ніхто не вірив тим, що в принципі не пов’язують своїх слів з якоюсь відповідальністю. Ніхто не вірить і сьогоднішнім обіцяльникам «процвітання». Адже вони нічого не роблять для наведення ладу в країні і в душі народу. Навпаки, вони терзають обікрадений до нитки народ своїми скандалами і сіють зневіру навіть не розуміючи, що розмивають під собою фундамент.
Історія поставить, вона вже ставить зверхникам України питання: «Хто вигнав у роки незалежности мільйони трудової української молоді в наймити до сусідів? Хто підірвав її віру в можливість чесно жити в себе дома? Хто зробив рідний дім ареною безкарного розбою? Чому ніхто з винних не втопився, а, навпаки, влаштували самогубство «стрілочникам» ?
Вони так і не втямили, чому Україна не Росія. а народ втямив: Росія хоче сильного вождя, а Україна хоче мати сильний Закон. І це вже було ясно в часи кріпацтва:
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти виздохнеш!
Коли ми діждемося Вашинґтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись.
Нагадаємо, що тут Шевченко мав на увазі не просто Конституцію, а передусім «Закон Божий», прийнятий кирило-методіївцями. Зрештою, послухаймо самого Вашинґтона: «З усіх традицій, необхідних для політичного гаразду, релігія і моральність є найнеобхідніші. Намарне закликав би до патріотизму той, хто повалив би ті визначні стовпи людського щастя, ці найміцніші опертя обов’язків людини і громадянина».
З позицій духовного ідіотизму ці міркування вже або «застарілі», або не сприйнятні для вух, які ще пророк Ісая охарактеризував так: «Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони».
Світ, звичайно змінився, але не змінилися його основи і здоровий глузд. Як говорить Вашинґтон «і досвід, і здоровий глузд не дозволять нам сподіватися торжества національної моралі без релігійних принципів».
Наведені тут міркування вождя про релігію нині вже здаються застарілими. Міркування ж Вашингтона – не доходять до свідомости. Поки що політики навчилися «вшановувати» інститут церкви, але не керуватися духом закону і сумлінням. Тому вони так нагадують мурашок, де кожен тягне кудись свою подушечку. Але досвід і здоровий глузд таки наверне нас до духовного прозріння – через тисячі спроб і помилок. Товстосум зрозуміє, що немає чого передати дітям у спадок, крім грошей. «Політик» зрозуміє, що в парляменті прогавив нагоду стати шанованою людиною. «Православний атеїст» зрозуміє, що суєтність і обман у церкві – гірші від фарисейства і ще гірші за содомський гріх.
Але поки вони псуватимуть народ, неясно, звідки прийдуть розумні і духовно здорові будівничі доброї хати, де панує лад і добра воля…
Леніну-Сталіну було легше: в царській «в России народа хватит» – і на виселення до Сибіру, і на Голодомор, і на індустріялізацію, і на «вітчизняну» війну… У нас робочого люду уже бракує. І чудно дивитися на кругленьких чоловічків, які заповзятливо підрубують під собою сук, на якому сидять.

СПОГАД ПРО ПАТРІЯРХА
Євген Сверстюк

Про бл. Патріярха Димитрія мені згадувати приємно. У великому посткомуністичному православному карнавалі він був і залишається постаттю справжньою. Для Церкви постать Глави значить дуже багато. Особливо для Церкви, яка щойно підіймається і формує своє обличчя.
Задля справедливости я нагадаю, що на Соборі 1991 року я виступив проти вибору Патріярха Димитрія і навіть відмовлявся зайняти місце в Президії. Справа в тому, що наша група мирян домагалася вибору єдиного Патріярха від УАПЦ і від УПЦ КП, і нам здавалося, що з нашою правдою переможемо. Ми тоді не знали закулісних сил…
Напевно того ж самого хотів отець Володимир Ярема. Він весь час того прагнув.
Фактично УАПЦ 90-х років піднялося на особистостях двох Патріярхів – бл. п. Мстислава і бл. п. Димитрія.
Характерно, що отець Володимир, ніяк не підготовлений до місії високого ієрарха, був визнаний морально Патріярхом. Наведу три приклади, Владика Любомир (Гузар), пригадую, дуже радо зустрічався з Патріярхом Димитрієм, і завжди їм хотілося один одного поставити вище.
Якось мені довелося зайти до Комітету в справах релігії і довше порозмовляти з людьми, обізнаними з життям церков. Я був приємно здивований тим, що люди так високо цінують чернечу скромність Патріярха. Здавалося б, чиновникам не могло подобатись, як високий ієрарх витягує з валізки облачення і переодягається, невимушено розмовляючи з людьми.
Виявляється, вони відчули до нього якусь братерську близькість і симпатію до його убогої Церкви, бо не бачили тут жодного фальшу. Очевидно, їм доводилося бути і на богослужінні Патріярха і пережити щирість молитви. «Яка різниця?» – допитувалися сторонні люди. «А ви послухайте молитву Патріярха Димитрія – і відчуєте відмінність Церков…
Особливо мені запам’яталася зустріч в Патріярхії УАПЦ з відомим американським політиком, колишнім держсекретарем США Збігнєвом Бжезінським. Людину католицької традиції, його зацікавив поділ православних. Після відвідин митрополита Володимира і Патріярха Філарета, він явно неохоче прибув з почетом до Патріярхії УАПЦ. Це було видно з першого питання: «Там не релігійний, а політичний поділ, це ясно. А чим викликана до життя ще одна православна Церква?»
Гості дуже уважно слухали просте і щире слово Патріярха Димитрія про те, як він йшов до української Церкви і відходив від офіційної, яка потім поділилася на Московський і Київський Патріярхат, але з тим самим єпископатом. Я побачив на обличчі вишколеного, стриманого політика зворушливу приязнь і справжню повагу. Він запитав: «Чому ведеться мова про об’єднання? Чи не краще говорити про співпрацю?» Патріярх підтримав цю традиційну християнську ідею і зауважив, що співпраця і є мірою щирости намірів. Але потрібні дії…
По закінченні офіційної розмови виплив на поверхню ще й такий факт, що молодий солдат Володимир Ярема і батько Збігнєва Бжезінського служили в одній дивізії у війну 1939 року…
Мені доводилося бачити різні вирази пошани до осіб духовного звання. Але та глибока і радісна пошана, яку я побачив на обличчі і в жестах дипломата Бжезінського, мені запам’яталося особливо. То була зустріч людей спорідненої духовної культури. Саме носієм духовної культури і православної традиції постає нині Патріярх Димитрій в очах вірних нашої Церкви.

БІЛЯ ЧИСТОГО ДЖЕРЕЛА
Віра Лісова

На цьому врочистому вечорі, коли вручають премію ім. Василя Стуса зокрема і Галині Могильницькій, я також почуваю себе щасливою. Мені випала радість поширювати ці книжки, особливо полемічні твори «Літос…» та «Хроніку великого ошуканства». А коли даєш людям розумну, талановито написану і таку своєчасну книжку, то радієш і за тих, хто її створив, і за тих, хто її читатиме.
Виданню названих книжок ми завдячуємо Марії Овдієнко (вид-во «Українська ідея»), яка має талант віднаходити благородних людей – меценатів – у райдержадміністрації, серед депутатів, українців з діяспори. Сприяв цьому також Осип Зінкевич, директор видавництва «Смолоскип», відомий ентузіяст просвіти.
Я ж їх поширила кілька тисяч, але по всій Україні, нагадуючи при тому, що сподіваюся на безперервну працю з цими книжками: «Від хати до хати, з рук в руки», а після того – до школи й до бібліотеки: Бо то справа кожного з нас, особливо інтеліґенції.
Тож пішли ці книжки, як і смолоскипівські, по всій Україні, від Закарпаття до Донеччини, Луганщини і Харківщини; а від Волині й Чернігівщини – до Півдня і Криму. А через Ліду Мадоян, з громадської організації «Український Севастополь», – до Українського Флоту. Потрапили до лікарів, вчителів, священиків різних конфесій, у бібліотеки навчальних закладів.
Я щиро радію, коли даю людям книжки, які відкривають нові, досі не відомі широкому загалу сторінки нашої історії чи замовчувані теми. І хоч це крапля в морі, але цю краплю спричинила я. І тоді часом уявляю, як читає ці книги моя Україна, ніби мій великий клас, що сидить спраглий навколо прозорого джерела, яке я бачила в дитинстві у кагарлицьких ярах, і п’є з нього живлющу воду. А тоді оживає духовно та інтелектуально – і проростає в їх душах така велика чеснота як людська та національна гідність, а з тим і національне самоусвідомлення, без якого державу не збудувати.
А вже коли телефонічно чи з листа десь із Харківщини, що аж на кордоні з Росією, чи з Вінниччини, чи Кіровоградщини чую: «Ви навіть не уявляєте, як потрібні нам ці книжки й газети» («Наша віра», «Слово «Просвіти» та ін.), тоді я знову розкриваю ці «книжечки», як називає їх Галина Могильницька, такі ваговиті тематично, арґументовані та суспільно необхідні. А щодо стилю – елегантні, інтелігентно дотепні, з доброзичливою іронією. Отоді я переживаю захоплення: «Є ж такі люди на нашій невичерпній землі!»
За десятки років праці, не тільки з дітьми, я ще раз переконалась у відомій всім істині, що читання з року в рік патріотичної преси та книжки формує громадянську позицію людини незалежно від її освіти. На жаль, цьому не надають належної уваги керівники політичних партій та багато громадських організацій. Тому і в наш час, здається, залишаються не почутими ні болісні Шевченкові звертання до земляків, ні наполегливе застереження Івана Франка щодо формування українською інтеліґенцією національної самосвідомости народу. А тим часом «дух руїни», нескінченні протиборства і сьогодні стоять на заваді єдтости громадян. Як наслідок бачимо оце теперішнє беззаконня, гармидер і розгубленість людей. Коли ж під час виборчих кампаній пояснюєш причини цього, чуєш у відповідь: «Ой, Господи, то чого ж це раніше нам так ніхто не розказував?!».
Тож в цьому контексті просвітницькі книжки Галини Могильницької дуже вчасні, як отой ковток джерельної води.
Бо позиція Василя Стуса про неможливість відступу, коли відчуваєш за собою народ, буття якого загрожене, – це і її позиція.

ПРО СЕБЕ
Галина Могильницька
З книги «З непамяті прикликана судьбою»

Писати про себе – це писати про світ, у якому ти жив, про людей, яких Бог поставив на твоєму шляху. А оскільки як на красу світу, так і на добрих та мудрих людей Господь до мене був дивовижно щедрим, то мені й семи волових шкур не вистачило б, щоб про все і всіх розповісти докладно.
БАБУНЯ КСЕНЯ (КСЕНЯ ФЕДОРІВНА) була невичерпною криницею народних знань. Здається, не було пісні, потішки, примовки, обряду, прикмети, леґенди, повір’я, яких би вона не знала... А ще – дуже любила красу. Їх з Дідуньом чотири рази «розкуркулювали» лише тому, що в хаті у них завжди було «по-панському». Після кожної «розкулачки» Дідуньові доводилось шукати нове місце роботи, тож і жили вони завжди в шкільних (казьонних) квартирах. Власну («шевченківську») хатину придбали десь аж в кінці 50-х чи на початку 60-х років, коли Дідуньо, відпрацювавши 53 роки на освітянській ниві, вийшов на пенсію.
Отож, Бабуня після чергової «розкулачки» знову було вдух натче ряден, килимів на три квітки (один із них є у мене й досі), навишиває скатерок, наволічок, рушників (а вишивала так, що за рукою з голкою встежити не можна було...), люстро велике (незмінний атрибут Бабуниної світлиці...) почепить, обіч нього оляндри велетенські поставить і знову походжає собі паня-панею у «панській» хаті, як у Раю.[…]
МАБУТЬ, ЗА ОЦЮ ЛАГІДНІСТЬ, незрушну доброту, нехіть до конфліктів Бабуня й прозвала його Миколою-угодником, або просто Святим Миколаєм.
Дідуньо й справді був схожий навіть зовні.
Був закоханий у слово. Знав кілька мов. Чудово знав історію і багато розповідав нам. Мономахове «Повчання дітям», «Слово про похід Ігорів» розказував (саме розказував, а не «читав») напам’ять давньоруською. Я оті всі «а ще кому хотяще»... або «к білі Вежи ідохом, і два князі яхом, два мужа токмо утікоста»... пробувала на смак, довго перекочувала в роті й ковтала з неймовірною насолодою.
У час окупації Дідуньо врятував і переховував шкільну бібліотеку, тож Великомечетнянська школа була по війні однією з небагатьох, яка мала чималий бібліотечний фонд.[…]
У РАЙВНО Я СПЕРШУ ПРАЦЮВАЛА МЕТОДИСТОМ райметодкабінету, а потім інспектором шкіл. Коли в Криве надійшли відомості про мою, так би мовити, «неблагонадійність», утриматись на роботі мені допомогла моя воляча працездатність, терплячість і безвідмовність та ще життєва мудрість нашого заврайвно А. В. Ковальського, який дуже цінував мій розум, знання й уміння працювати по 20 годин на добу, хоч і експлуатував ці властивості нещадно. Дуже часто бувало так, що йому й самому ставало врешті совісно завалювати мене роботою, що жодним чином не входила до моїх обов’язків. Тоді він заходив до нашої кімнати й клав купу паперу на крайній стіл зі словами: «Вот это... Сделайте кто-нибудь».
Зате, скільки на нього не тиснув райком, з роботи він мене не звільнив.
Простий собі чоловік – без «ідеологічєскіх завіхрєній», без претензій на якусь особливу власну позицію, що замість «камень преткновения» казав «камень претолкновения», а «вундеркіндів» плутав із «ундервудами», зумів зробити те, чого не могли славетні академіки, керівники вузів, редакцій: просто – взяти й не звільнити з роботи того, на кого тицьнув «перст указующий».[…]
ПОПРИ ВСІ ПРИКРОЩІ, ШКОЛУ Я ЛЮБИЛА. Мені завжди було цікаво з дітьми, а дітям зі мною. Я ніколи не розуміла, чому часто говорять, що з дітьми важко працювати. Мені було важко тільки з шкільним начальством, а до учнів на уроки ,я ходила як на свято.
Мали ми з учнями шкільний театр, класний агітколектив «Дружба», фольклорний колектив «Джерельце».
Скільки спектаклів ми поставили, скільки тематичних програм реалізували на сцені! І то не були якісь інсценівочки чи звичні літературно-музичні «монтажі», а повноцінні спектаклі на 3-4 дії, театралізовані програми, що теж були своєрідними спектаклями.
Оскільки на обласних конкурсах нагородами за призові місця (а в призерах ми ходили щороку!) найчастіше були туристичні путівки, то ми з дітьми багато їздили.
Радістю було, коли перед поїздкою до Литви (теж за нагородною путівкою) навесні 1990 чи 91-го року батьки членів мого колективу, зібрані дирекцією, щоб залякати їх тим, що там «Саюдіс» розправляється з «русскіми» та відмінити поїздку, твердо заявили: «Як Галина Анатоліївна бере за них (дітей) відповідальність – то хай їдуть. Ми їй віримо. Вона знає. Туди, де б нашим дітям щось загрожувало, вона б їх не повезла». Як гарно приймала неспокійна тоді Литва моїх україномовних діточок! Скільки цікавого нам показали такого, що не входило в програму екскурсії! А які зосереджено-горді виходили діти із штаб-квартири того «страшного» «Саюдіса», де хлопці знайшли час розпо¬вісти їм, що відбувається, хто й чого прагне, показали листівки, газети...
Щось подібне було й у 1992 році перед подорожжю на Івано-Франківщину. То вже я під егідою Народного Руху організувала. Теж лякали дітей «бандерівцями», що ненавидять «східняків».
Везла я фольклорний колектив (учні різних класів). Їхали ми з програмою «Український Великдень». Приймали нас у с. Кропивник Ново-Долинського району.
Відкривали програму, ясна річ, тропарем. «Христос воскрес із мертвих», повторивши його тричі на різні мелодії. Діти співають, а залою – перегук: «По-нашому!.. Адіть, по-нашому, а не по-московську співають!»
А вже як веснянки – «Благослови, мати», «Кривий танець», «Жучко», «Зельман», «Царенко» – пішли, то дітей моїх мало не на руках зі сцени зносили.
Мали діти що вдома розповідати про отих «клятих бандерівців»... До мене в Рух після тих розповідей дитячих ледь не половина батьків моїх фолкльористів вписалися. Моя Кривоозерська організація НРУ була тоді найбільшою на Миколаївщині — 93 чоловіки налічувала.
До речі, першою школою на Миколаївщині, що вже у вересні 1991 року підняла на щоглі жовто-блакитний прапор, була наша Кривоозерська СШ № 1. Підняв його, заступивши на чергування, мій клас. Провисів прапор, щоправда, всього 3 дні. На четвертий, прийшовши до школи, ми побачили на щоглі вже знову червоно-синій...
Але вже те, що цілих 3 дні над шкільним подвір’ям маяв жовто-синій, те, що знімали його тихцем, уночі, — значило дуже багато.
Ми нині часто нарікаємо: от уже 12 років у незалежній Державі живемо, а в нас і те не так, і оце негаразд... Людоньки! Які 12 років?!
Мій останній клас (це саме той, що в 91-ому підняв жовто-блакитний прапор над школою) випускався в 1993 році. Це вже Союзу не було, і ми в незалежній Україні жили. На «останній дзвінок» вишикувались у коридорі два випускні класи: мій з дзвіночками на жовто-блакитних стрічечках, паралельний – на червоних.
Я пам’ятаю, як довго й важко вирішував директор школи, з якою стрічечкою дзвіночок прикріпити до лацкана свого піджака: з червоною чи жовто-блакитною? Взяв врешті наш – із жовто-блакитною, і це, воістину, для нього був відважний вчинок. А вже ішов третій рік незалежности!..

ПІСНІ ОЛЕКСАНДРА СМИКА
Ірина Єгорова

Він добре знає, що не завжди люди чують, коли співаєш серцем, – це ж слухати треба серцем, не лінивим. І тому трапляється, що бард змушений вибирати «з натовпу» кілька очей і для них співати... Та й чи потрібно робити величезну рекляму пісням, в яких все називається своїми іменами: зрада – зрадою, злодійство – злодійством, а любов –любов’ю…
Якщо ви щось із його пісень поставите знайомим послухати – обов’язково диск хтось потягне. Візьме послухати і вже не верне. і це значить для Олександра більше, ніж премії, звання, гастрольні карти… Виходить, потрібно це людям – мати біля себе!
Коли приїхав у Кременець (лікарі порадили після трьох інфарктів жити ближче до природи й у спокої – ніби такі як він колись мають спокій!..), Смик купив тут будинок Тушківських, Вишневецьких – стару, з’їдену літами споруду, якій цього року виповнюється 101 рік.
Дехто із кремінчан довго дивився, як поволі він робив ремонт, стриг траву, вішав картини, розставляв скульптури. І дивувалися: краще б гусей та козенятко завів, була б хоч якась користь… А тут на тридцяти сотках землі твориться раптом якийсь «сад скульптур»!
Потім почали заходити до того «саду», прислухатися до пісень, що ввечорі лунали з будинку:
Невже у спадок маємо ярмо?
І знову бунт, і знов
співають зайди…
Може й правда треба щось робити для вічности? І не когось звинувачувати, а себе? Як той Олександер співає:
Усе, що в мене є – твоє
Відчути легкість,
Почуватись вільним…
Олександер член п’яти національних творчих спілок. І п’єси пише, і книжки публіцистику. Цього року за книгу публіцистики висунутий на премію В’ячеслава Чорновола. створив диск для української армії, диск для українських туристів, диск для заробітчан… І всі ті пісні – справжній дарунок серця.
– Цікаво, а хто це вигадав, що поет обов’язково має багато страждати? А головне – жити у бідності?
– Справді наші бізнесмени мені говорять: «Ну, Саша, ти ж поет, нащо тобі деньги? Поети должни буть голодними…» Не погоджуюсь, коли хтось із ситою впевненістю стверджує, що люди мистецтва мають бути голодними. Це ж така сама робота… Я хочу рівно стільки мати, щоб не почувати себе приниженим. а у нас все робиться, щоб почувались ми саме так. Особисто я, а практично і всі інші, не народилися для того. Якби я нічого не робив, інша справа… Країна беззахисних людей. До мене часто звертаються за допомогою, певно, думають: поет – людина сильна; а чи бачили вони мене на самоті?
– А хто ви взагалі такий, щоб так про все судити?
– Хто я такий? Не знаю. Може, музикант. часом гарну мелодію напишу. Може, поет – часом тексти нормальні виходять. На фестивалі «Оберіг» у 90-му визнаний кращим поетом-піснярем України. Журналістикою займаюсь, у мене є книга есеїв – «Україна провінційна: від самотности до самодостатности». До речі, провінційна Україна вартує надзвичайно серйозного ставлення. Саме тому я і розробив концепцію повернення культурологічної аури малих міст і редагував газету «Маленька Батьківщина».
Раніше страждав, що немає звань і справжнього широкого визнання, – тепер байдуже. Хоча ні, однією премією гордий. це премія «Визнання» Краківської конфратерні поетів. Це така особлива карта, на якій усі поети підписуються, тобто визнають і тебе за рівного – за поета. Оцим дуже пишаюсь!
– А про щось шкодуєте?
– Велика моя помилка, і я в тому твердо переконаний, що не можна міняти дружин, – діти без тебе виростуть. І це боляче усім. А жінка, в свою чергу, повинна розуміти, за кого вона виходить заміж. А загалом світ тримає Жінка, любов до неї.
Гарна жінка.
Добра мати.
Їй призначено тримати
Світ як яблуко в руці.
А ще у мене дві прекрасні доньки. До моїх ідей вони ставляться, як і усі, думають, що я «чудік», та все одно люблять. Тому жалітися нема чого.
– Складається враження – розчарування вам не відоме.
– Так… Але хочеться відчувати, що все, що ти робиш, комусь потрібно. А сила з’являється із другим диханням, через біль…
То фільм знімаю, то п’єси пишу, то – пісні до них. Щороку організовую два скульптурні пленери. Треба подбати про те, щоб камінь завезли, забезпечити харчування, підготувати помешкання. На моєму будинку напис: територія вільних муз. Планую також організувати пленер, присвячений 300-річчю скульптураІвана Пінзеля – сучасне фентезі українського бароко. Десять чи не найкращих скульпторів мають приїхати і показати, що вони вміють…
– А де ж гроші на все це взяти?
– Рано чи пізно люди зрозуміють, що такі пленери мають бути спроєктовані згори, з міністерства. Якщо є гарний проєкт і є місце, де його реалізувати, то його варто фінансувати. До речі, поруч мене стоїть краєзнавчий музей, відвідуваність там не більша, ніж у мене. Так само і в ботанічному саду, що дуже шкода, бо так не має бути… Тільки цього року влада звернула увагу на наш «сад скульптур»…
– Ви любите ставити пам’ятники. Кому б ще хотіли поставити?
– Пам’ятники потрібно ставити людям, які прославили свій край і були віддані справі. Працюю над встановленням пам’ятника Генріху Германовичу, одному з найкращих фотохудожників світу, – він у Кременці працював. Хочеться, щоб у місті постав і пам’ятник Вілібальду Бессеру, вченому-ботаніку, що систематизував усі рослини у ботанічному соду Кременця. Він віддав садові чимало років життя, творив його славу.
– І звідки ви такий, «тісний», узялися?
– Із Сумщини. Моя мама все життя ліси садила. Від Коверця до Росії – стоять мамині ліси. Батько все життя працював таксистом. А ріс я у Рівному на вулиці Карпатській і виховувався практично на вулиці, але дивною була наша вулиця і наш дім. Щоб ви зрозуміли, в якому середовищі я формувався, скажу, що у нас за стіною тьотя Валя жила, референт по пресі Степана Бандери. А напроти дядько з «яструбків», а за нами будинок – ад’ютанта Власова. У нас була вчителька російської мови та літератури Баранова, вона мені Солженіцина давала читати у 8 класі, а сама була секретарем партійної організації. Так, до деякої міри це роздвоєність була. Хоча сьогодні гірша роздвоєність у суспільстві. І полягає вона у внутрішній брехні – самим собі... А ось коли викорінимо це – стане легше!
Я люблю ідеологію творення. а більш за все ціную незалежність, а вона з’являється тоді, коли людина вільна духовно і самодостатня.

КРЕДО
Олександер Смик

Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб кожне слово западало
в серце,
Щоб хлопці не кидались хлібом черствим,
Щоб не забули вишивки дівчата,
Щоб мати не кидала немовляти,
Щоб кожен батько
не цурався сина.
І ще, щоб просто
не стріляли в впину,
Коли стоїш обличчям до багаття.
Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб не ховали камінь за сорочку,
Додолу щоб не опускали очі,
Коли опівночі пускаєш в свою хату.
Щоб Батьківщину вміли відстояти,
Щоб кожен доживав до свого віку,
Щоб до зірок ніколи ми не звикли,
Мені потрібно зовсім небагато.

ЯСНА ГОРА В ГОШЕВІ
Роман Ричок

Дуже важливу подію записано в «Манастирському Літописі» під датою 8 жовтня 1758 року: «Микола Гошовський, власник земельних посілостей в Гошеві і околиці, передає Ясну Гору чинові св. Василія Великого на вічне володіння». В тому записі вперше згадується про Чудотворну ікону: ... «Бажаємо, щоб слава Пресвятої Діви Марії, Матері Божої, що її ікона є в церкві, завжди зростала...». Підписав Микола Маркович Гошовський.
З літопису довідуємося, що Гошівська ікона – це копія Ясногірської чудотворної ікони в Ченстохові (Польща), яку в 1352 році князь Володимир Опольський забрав із галицького містечка Белз до манастиря в Ченстохові. Внаслідок різних обставин та неприхильних «торгів» з римо-католицькими священиками, Гошівська ікона стала власністю родини Гошовських і зберігалась у їхніх маєтках, спочатку в Дунаєві, а згодом в Гошеві. Після деяких чудес М. Гошовський завіз ікону до Митрополита Анастасія Шептицького. Після довгих, 36-річних обстежень, зізнань під присягою свідків, перевірки чудесних оздоровлень, 11 липня 1737 року Митрополит А. Шептицький грамотою і печаткою на іконі проголосив, що ікона Божої Матері в Гошеві є «благородною – чудотворною».
Напередодні Преображення Господнього, при великому здвизі народу і священиків ікону приміщено в церкві на Ясній Горі. Історію ікони, її довгий шлях на Ясну Гору описав у «Манастирському Літописі» М. Гошовський, закінчуючи такими словами: «Я присягою готов все це ствердити і на це підписуюся – Микола Маркович Гошовський».
В гошівськім «Манастирськім Літописі», окремій книзі «Пролог» та у власноручних записах людей з освітою подані чуда, отримані за посередництвом Чудотворної ікони.

ПРО «НАХТІГАЛЬ»
Володимир Вятрович

Слідство про перебіг масових вбивств євреїв та поляків в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянськими органами було створено Надзвичайну ( державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців. Підсумком роботи комісії стало спеціяльне видання «Про злочинства німців на території Львівської области. Повідомлення надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників», опубліковане в Київі у 1945 році.
Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названі: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауптштурмфюрер Гебауер, гауптштурмфюрер СС Варцок, оберштурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, оберлейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, оберштурмфюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, оберлейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтерштурмбанфюрер Гайніш, гаупт-штурбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник «бригади смерти» Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обервахместри СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, оберфельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та ін.
Результати діяльности цієї комісії перевірялися й були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Зокрема, головний звинувачувач з совєтського боку генеральний прокурор Руденко, виступаючи на процесі, заявив: «Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтеліґенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли». У цьому ж виступі можна знайти ще й такі слова: «Вбивства совєтських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затвердженими плянами німецькими військовими з’єднаннями, поліцією та СС».
Факти, встановлені цією комісією, побутували як незаперечні в історіографії, в тому числі на совєтській прес-конференції східньонімецького професора Альберта Ордена у 1959 році.
Професор зробив сенсаційне «відкриття» про те, що масові вбивства у Львові організували і провели... українці, вояки спеціяльного батальйону «Нахтіґаль». Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не тільки українці (хоч і про те, аби зайвий раз звинуватити українських націоналістів у всіх смертних гріхах комуністи не забували ніколи), але і його колеґа професор Теодор Оберлендер, що в 1941 році був німецьким зв’язковим офіцером в українському батальйоні.
Розпочалась активна робота зі збору матеріялів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність «Нахтіґалю» та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові. Цією справою зайнявся Комітет німецької єдности, що базувався в Німецькій Демократичній Республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише 19.
Зібрані свідчення швиденько було передано до суду, який в підконтрольній Москві Східній Німеччині міг бути тільки «найгуманнішим», а тому заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув’язнення.
Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціяція жертв нацизму.
Але ніяких нових документів знайти не вдалося, а ті, що вже були знайдені, не визнавалися західньонімецьким правосуддям. Тоді їх сфабрикували совєтські спецслужби, які представили «свідчення» кількох вояків «Нахтіґалю».
Згодом в рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані і в окремій брошурі «Криваві злочини Оберлендера». 6 квітня 1960 року ці «докази» були перекладені німецькою мовою і відправлені до штабу Асоціяції жертв нациз му в місто Людвіґсбурґ. Асоціяція подала документи до суду. У звинуваченні мовилося, що батальйон «Нахтіґаль» нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполі, а в ніч з 3 на 4 липня українські леґіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.
Західньонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися «Нахтіґалю». Слідчими було встановлено, що «більшість членів «Нахтіґалю», хоча й знали про жахливі вбивства, проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родин деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни».
На суді працювала спеціяльна слідча комісія, яка переслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування «Нахтіґаль» й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав. Хоча німецькі слідчі не виключали, що «члени українського батальйону «Нахтіґаль», прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону». З огляду на сказане вище, підсудних звільнили від вини і покарання, встановленого судом НДР.
Що ж змусило Москву переглянути свої ж офіційні висновки щодо учасників та організаторів масових в6ивств у Львові в липні 1941 року? По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра, інспірована КҐБ проти західньонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденавером. Він у 1953 році призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР.
Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. З часом Оберлендер, спираючись на них, розпочав створювати потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, таким чином привернувши до себе увагу КҐБ.
Частково завдання із компрометації уряду Аденавера і безпосередньо Оберлендера «доблесним» чекістам вдалося реалізувати. Незважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.
Іншим завданням кампанії проти «Нахтіґалю» було відвернути увагу світової громадськости від злочинних дій КҐБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КҐБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру.
Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на совєтські спецслужби. Аби захиститися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив... Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року.
Проте ця дезінформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західньонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Б. Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КҐБ. Отже, леґенда про участь «Нахтіґалю» у масових вбивствах в липні 1941 року була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західньої Німеччини та української еміґрації.
Незважаючи на її цілковиту компрометацію, вона увійшла в канон совєтської антинаціоналістичної риторики. Прикро, що до кампанії, спрямованої проти повернення правди про український визвольний рух залучаються і закордонні установи, зокрема й такі солідні, як дослідницький інститут Яд Вашем.

НАРЕШТІ Й АРХІВНА ПРАВДА ПОБАЧИТЬ СВІТ
Йосиф Сірка, Торонто

Визначний український поет Мойсей Фішбейн в інтерв’ю газеті «Україна молода» (28 листопада 2007 року) зазначив: «Українська Повстанська Армія була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. А всі ті провокації, всі ті брехні, буцімто УПА винищувала євреїв... Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА?» М. Фішбейн називає конкретні імена євреїв, які були бійцями УПА й цитує Стеллу Кренцбах, яка у своїх спогадах сказала: «Тим, що я сьогодні живу й усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлеві, я завдячую, мабуть, тільки Богові й УПА».

ВОЛЯ – ДАР БОЖИЙ
Євген Сверстюк
Запрошуємо наших читачів до обговорення теми: «Людина народилася вільною»

З дитинства я читав багато книжок, передусім українських, про боротьбу за волю. Тоді я розумів, що воля – це панування у власному домі, в Батьківщині своїй, і війна проти сусідів, які накидали нам неволю.
В дитинстві мені батьки казали: «Поляки продовжують нав’язувати нам неволю, і це їм боком вилізе».
В 1939 р. большевики нас «звільнили». Усі стали рівними, сірими і заляканими. Усіх гнали то в колгосп, то в тюрми. Люди чекали, коли прийдуть німці.
В 1941 р. прийшли німці і знов сказали нам, що «визволили». Від большевизму». Усі знали два слова: «verboten» i «erschossen» («заборонено» і «розстріл»). Люди боялися, коли большевики вивозили до Сибіру. Але також боялися, коли вивозили в Німеччину, хоча всі знали, що Німеччина – це культурний Захід. Отже боялися рабства і в Сибіру, і в Німеччині.
УПА боролася під гаслом «Свобода народам! Свобода людині». Але те гасло зобов’язувало воювати проти окупантів – і брати свободу ціною життя.
В 1944 большевики ще раз «визволили», на цей раз брутально: «Не умеешь – научим, не хочешь – заставим. Никуда не денешься». Ця мова солдатської казарми стосувалася всіх.
В школі я відчував, що про свободу не треба говорити вголос, але треба самому відчувати, де є маленька свобода вибору, і вибирати чесну бідність, тільки не привілеї.
В 60-ті роки сміливіші українські інтелігенти відчули, що є можливість говорити і писати правду. За це грошей не дадуть, але й не прямо заборонять. можна сперечатися і викликати владу та її слуг на діялог.
Я відчув, що життя без правди не має сенсу. Ситі і задоволені раби влади не є людьми в справжньому значенні того слова. Вони бояться думати, бояться вільно говорити і не сміють діяти у згоді зі своїм сумлінням. Я вибрав собі друзів, які вільно говорять, вільно сміються і намагаються жартувати, коли їх звільняють з роботи чи виключають з університету. Що більше втрачаєш вигід, то більше маєш свободи духу і розкованости думки. В тому малому колі вільні шістдесятники стрімко росли вгору, а раби страху – деґрадували. Воля не просто солодка. вона може й гірка. Терпка. Але вона має велику життєдайну силу, як сонце і вітер для рослини. Воля пробуджує в душі дрімотні сили. Вона вчить відривати погляд від землі і дивитися в даль і в небо. Вільна людина більше може, більше сміє, а головне – вона відкриває Бога, який дав їй свободу вибору і вчив не надіятись на владу божків земних і на скарби земні.
Воля – це великий дар Божий людині від народження. Великий гріх затоптати його в юрбі і в чергах задля лакомства нещасного.
Від людини заховали цей дар. В 1948 р. 10 грудня була прийнята в ООН «Деклярація прав людини». Совєтсякий уряд заховав від народу навіть той документ, під яким поставив підпис.
Чи боровся я за вільну Незалежну Україну? Звичайно, як вільний громадянин, я розумів Незалежність як норму. Але конкретно я думками і діями утверджував гідність українця в суспільстві залежному, брехливому і покірному владі. В суспільстві, де всі надії покладають на владу і чекають, коли вона щось дозволить, щось подарує і кудись покличе трудящих…
Я не носився з гаслами боротьби проти комунізму, бо хто б підтримав таке? Але робив я те, чого не рекомендували. Говорив про факти, які замовчувано. Офіційні заклики до правдивости й чесности брав за чисту монету і переконував авдиторію, щоб робила так само. «Не боятися» – до цього мало закликати – треба показати конкретно. Большевики ще до революції любили говорити про «свободу слова» і про те, що свободу слова треба використати для викриття противника, вони і досі цим зайняті. А тим часом свобода – це проблема моральна – «свобода – поняття позитивне, вона синонім всієї внутрішньої духовної творчости людської особи» (Бердяєв). І далі: «слово ніколи не було для них святинею, еманацією божественного Логоса, в ньому не бачили вони відображення нашої безкінечної природи, а було утилітарним засобом для інших цілей…»
Слово як цінність, мова як цінність, національна культура як цінність, традиція як цінність – це був виклик системі, побудованій на єдиній цінності – теорії марксизму-ленінізму.

МІСТИКА ВІЛЬНОГО ВЧИНКУ
Раїса Лиша

Воля, як і любов, мабуть наймінливіша, найсокровенніша константа людського буття. Без волі хіба змогла б людина осягати й творити свій духовний простір? Здавалось би, річ очевидна: Бог створив людину вільною, і які можуть бути сумніви? Щодня промовляє до нас божественний космос, уся природа, навчаючи краси і безмежжя свободи. Навіть повітря, яке ми вдихаємо, дарує смак волі. І все ж, виявляється, стати вільним у цьому світі – чи не найскладніше завдання. Воля постає врешті чимось таким, що його передусім треба відкрити для себе, вибороти, аби усвідомити її істинну вартість.
Тимчасом впрягшись у якесь механістичне ярмо, що їх безліч винахідливо пропонує цивілізація, люди буває й не згадують про ту, даровану їм з неба, свободу. Та й чи існує вона насправді? Спокійніше вважати, що існує лише «ілюзія свободи» і якраз із нею й маємо до діла в реальності.
Власне таке уявлення про особу – як об’єкт дій зовнішнього світу та неспроможність прозріти себе як суб’єкта свободи і є нині тими духовними кайданами, що їх продовжує носити за інерцією «поневоленої свідомости» значна частина українського суспільства. В цьому причина й тривання досить дивної ситуації, коли українці – у своїй вільній країні – одні немовби не знають про власну свободу, а інші розуміють її як сваволю. Відтак не можемо сьогодні похвалитися, що створили вже вільне суспільство, країну вільних громадян. Не панує ще в нас та особлива аура волі, що підносить і тримає кожного десь вище за негаразди (як то було приміром в козацькі часи, за Хмельницького, або недавно – на Майдані 2004 року, коли люди переживали свободу як найвищий та найреальніший доказ власної гідности).
Бути вільним – це ж насправді опанувати світ, витворити з власного буття – простір волі, прозріваючи серцем правду, оману, добро і зло. З кожним ніби невеликим вільним вчинком внутрішній простір дивно збільшується. Дух волі дійсно має властивість зростати, передаватись іншим: відкривати очі на правду. І ця вища правда врешті-решт перевершує в історії навзір нібито «більш реальну» силу влади і грошей.
Дуже наочно це було явлено, до речі, у 60-80-ті роки ХХ ст., коли несподівано актуально й прозоро у суспільній свідомості завиднівся вибір: успішна кар’єра, оплачена участю в комуністичній облуді, чи особиста свобода, внутрішня незалежність з неуникненними «неприємностями», відлученістю від соціяльного життя та іншими відомими загрозами.
Ті, хто вибирав кар’єру, вступ у партію (здебільшого гаразд розуміючи фальш ідеології), попри все гадали, що вибирають для себе посутні життєві можливості, реальну перспективу, а не якусь там химеру – совість чи свободу творчости. Однак тепер достеменно видно, що якраз вибір нечисленних вільних «безумців» виявився могутньою життєвою дією, яка великою мірою змінила світ, і сам хід історії, здобувши критично необхідний простір волі, який відкрив нові обрії для особистости, нації і країни. А вибір «кар’єристів» показав себе або духовно мертвим, або драматично роздвоєним.
Тут присутнє щось містичне. Власна свобода для тих, хто свідомо не вибрав совєтську «кар’єру», була невід’ємна від волі України, тобто – і всіх, хто й слово воля ще боявся промовити. Таке безмежне відчуття підказує, що прозріння людиною волі – через пізнання істини (за Христом) незбагненно пов’язує її з силою Абсолюту. Може тому, що істина єдина. Отже і воля – єдина. Вона не може бути лише для когось – для себе самого. Либонь це відчуття лежить в глибові української ментальности.
Не випадково у найдавніших українських колядках (а випадкового в таких вивірених тисячоліттями текстах не буває) не раз повторюється побажання «пану господарю», щоб був і гарний, і здоровий, «та не сам з собою, а з отцем і ненькою, з братами і сестрами, ще й із приятелями, з усім родом».
Виходить, народ знав цю істину: як тільки хтось починає творити волю лише для себе, відгороджуючись триметровими парканами, як то спостерігаємо в теперішній дійсності, або й без них, вона миттю втрачає свою потугу й велич і перемінюється на злу сваволю, а по суті – на самообмеженість. Адже справжня воля – пильно і радісно відкрита у всесвіт й відповідальна «за всіх і за все», як мовиться у молитві.
Свобода – як сад небесний на землі. Сковорода назвав це «садом божественних пісень», що його маємо плекати постійно. І ми бачимо незмінну містичну закономірність: той, хто плекав найвищу єдину волю, виростав і сам як особистість. Тарас Шевченко, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл… і багато ще імен. Вони лишили нам нетлінний спадок живої свободи, щоб зросло суспільство особистостей, які не віддадуть свою волю – свою гідність людини – за жодні принади.

МИСТЕЦТВО ВИБОРУ
Зоя Гончарова, студентка

«Карась любить, щоб його смажили в сметані. Це знають усі, крім карася. Його навіть і не запитують не тільки щодо сметани, але й чи любить він смажитися взагалі. Така сила загальної думки» Козьма Прутков, № 95.
А скільки таких «карасів» серед нас, які дозволяють робити вибір за себе!..
Ми живемо в багатоваріянтному світі, борсаємося в океані можливостей. Кожного дня ми постаємо перед проблемою вибору. Щогодини і щохвилини ми робимо свій вибір. Наприклад, більшість з нас вмикають телевізор, щоб подивитися останні новини, хоча є й альтернатива – можна почитати газету. Одягаємося ми тепліше з настанням холодів, вмикаємо світло в темні години доби. Це обумовлений вибір, який часто робиться рефлекторно.
Є й необумовлені вибори, які людина просто не може не помітити. Невибраний варіянт тоне в безкінечності нереалізованих можливостей. А як важко часом зробити правильний вибір і не помилитися, і не шкодувати пізніше про результат. «Блаженний той, хто не засуджує себе за те, що вибирає», – стверджується в Біблії. Тому що яким би не був наш вибір, він дозволяє нам бути самими собою, зростати, робити висновки. Саме в мистецтві вибору і закладена основа творчости життя.
Творіт своє життя! Будьмо достойними власного вибору.

«І КРАЙ МЕНЕ ПОЧУЄ»
Євген Сверстюк

Нас зібрала сьогодні любов до Поета. Комусь він близький, як Поет. комусь більше як громадянин, який загинув в обороні рідного краю. Але книжка «Життя як творчість», написана його сином, правдиво підкреслює: життя і творчість Стуса розділити не можна. І нема сенсу гадати, чи був би він таким славним, якби дожив до 70-ти років і прийшов сьогодні на свій творчий вечір до Філармонії. Просто він не міг дожити до 70-ти…
Ви тільки послухайте назви і строфи його віршів:
Як добре те, що
смерти не боюся
І не питаю, чи
тяжкий мій хрест.
***
Благословляю
твою сваволю,
Дорого болю,
дорого долі
***
Заклечано землю
дротами,
Планету дроти
оплели,
І долю козачу
постами,
Неначе козу
повели.

Але над усім повторюється мотив поета планетарного болю:
Як то сниться
мені земля,
На якій лиш ночую!
Як мені небеса
болять,
Коли я їх не чую.
Чи міг комуністичний режим терпіти такого поета, який заважав одностайно співати «Широка страна моя родная»?
Поета, який так легко говорить про смерть і глузує з рабів, що розміняли волю на гроші і медалі.
Але головне те, що він грудьми став в обороні прав і чести свого народу, зневаженого національно і закріпаченого в колгоспах і на заводах.
І як поет, він же називає речі своїми іменами:
За ґратами, за вартами
розбухлий на сльозах…
Рад-соц-конц-таборів союз,
Котрий Господь забув.
Диявол теж забув.
Тепер тут править інший бог:
марксист, расист і людожер –
один за трьох.
Василь Стус був заарештований 1972 року разом з Іваном Світличним, Вячеславом Чорноволом та іншими «особливо небезпечними державними злочинцями»…
Але жоден з нас, також готових на все, не писав прощальних слів:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Може готовність померти говорить про слабкий зв’язок його з родиною?
Але ж навпаки: ніхто з ув’язнених не писав таких зворушливих слів дружині, синові, батькові, матері, сестрі – ніхто так не побивався, як Василь Стус.
Його любов до рідні була такою ж великою, як любов до свого скривдженого народу, якому він готовив своє життя в офіру.
Дехто каже, що у Стуса заслабкий інстинкт самозбереження.
Є такі, що і сьогодні шукають винних, що «не вберегли великого поета»…
Ті люди просто не зрозуміли його віршів, які дихають горнім повітрям добровільної офіри – вже поза межами страху.
Коли потяг віз поета
«На схід, на схід, на схід, на схід»
тобто у 1977 році – на Колиму, він чомусь не думав, що то тільки 3 роки заслання.
Для нього
«Десь Україна там», – уже позаду – і «до неї ти від неї йдеш в горбаті засвіти.»
Кожен з нас їхав туди, на Схід, з маленькою надією повернутися. Хтось прощався жалісно словами, уже смішними для Василя Стуса. І то був не усміх гордого чоловіка, як може позірно здаватись. Ні, то був відсторонено ясний дух офірної людини, яка не приймає жалюгідних приманок світу наглядачів і рабів. Звичайно, будуть ще якісь ілюзії:
Чигає на тебе засліплення мить,
Та все проривайся до Бога.
Можна було б це назвати фаталізмом, якби не та відчужена готовність до офіри і навіть ніби радісне приймання накреслень своєї долі:
Від неї ти до неї йдеш,
Страсна до неї путь –
та, на котрій і сам падеш,
і друзі теж падуть.
Часом його навідували марення про тисячі безстрашних сміливців, здатних на будь-які злигодні в ім’я справедливости. Але реально була тільки невелика «гельсінська група» – проти державного Молоха…
Отже, поета мучив брак життєвої активности в народі, брак готовности і безстрашності. Тому він перелічує імена перших сміливців серед усіх народів імперії – а все рівно виходила жменька.
Це його не зневірювало, а тільки підкріплювало волю не здаватися, а своєю офірою підняти дух народу, пробудити в ньому почуття чести і прагнення волі. Поет віщує посмертне повернення до свого оновленого, змужнілого пробудженого народу:
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І в смерті
з рідним краєм поріднюсь.
Отже, не йдеться про вдячну пам’ять – йдеться про зустріч споріднених честю, про народ вільний і гідний, уже глибинно рідний.
Хтось назве це фантазією. Але згадаймо, як уже в 1989 році під синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами і церковними хоругвами тисячі людей везли труну Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого повз будинок КГБ, де крізь вікна злякано визирали їхні кати.
А ще через два роки осмілілі «будівники комунізму» проголосували за Незалежність України. Начальство не могло повірити…
Ім’я Стуса стало національним символом. Його вірші і пісні на його слова підіймають дух і культуру молоді.
Хто скаже, що Стус у 2004 році не був з нами на Майдані? Міра його присутности в житті України дуже велика.
Звичайно, честь у споживацькому світі не високо цінується. Нині зрадник, замість тихо повіситись, як Юда, йде на телебачення і пояснює доцільність і корисність своєї позиції. А чиновник після публічного ляпаса йде до хірурга «засвидетельствовать пощечину»…
Але ж народ бачить, хто є хто, навіть тоді, коли йому перед виборами видають пайок з крупою! І слова поета «чесно гляну в чесні твої вічі» – то не марні слова.
Народ не забуває – ні в давніх мітах і віруваннях, ні в наші часи – добровільної очисної жертви. Тим більше того, хто сам нагадував і повторював: «Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає».
Не забуваймо, що понад головами духовних бомжів, понад глухими заторами люксусових авто, понад ринком жовтої преси – постійно йдуть високі позивні, і їх є кому слухати: «Голос духа чути скрізь» (І. Франко).
Зовсім не випадково нелегкі для читання поезії Стуса миттєво розкуповують. Несподівано для багатьох з’являються і з’являються нові пісні на його слова. І ніякий піар зліва і справа не заглушить величного «В мені уже народжується Бог».
Зникла тайна твоєї зяви,
Відіснився світ марноти –
Тільки чорна кирея слави
Неприкаяно світом летить…
Слава Стуса вже впліталася в лагерні містерії. В 1977 в концлагері 36 до мене підійшов молодий вірменський хлопець: «Я Размик Маркосян – я был в Мордовии разом з Василем Стусом!»
З його інтонації я відчув, що Стус ще приятель, але для багатьох – вже апостол!
На закінчення – вірш Австіка Ісаакяна, перекладений з подачі наших спільних вірменських друзів, які внутрішньо сьогодні з нами, на вечорі Стуса.
А я вам скажу:
прийде голод такий,
Що спрагло впадете
за ситим столом
З тужливо благальним
тремтінням руки
По слова високий псалом!
Безтямно зневажили порив ясний,
Зняли на знущання і глум
У храмі матерії танок хмільний
Над вічністю мрії і дум.
За спалах високий,
що в кпинах зачах,
Прийде голод духа такий,
Що вас розмета по морях, по світах –
З жебрацьким тремтінням руки!
Хай це заповітне нагадування вийде за межі нашої зали.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку