Чудо оздоровлення біснуватого – після того як Христос утихомирив бурю на морі...
Кінець ХХ століття заповідався на велику бурю – на всесвітній потоп. Однак всесвітній потоп – це ще не так страшно, бо Ноїв ковчег зберігав усякої тварі по парі. А земля була здорова, змита чистою водою...
В кінці ж ХХ століття по землі могла пройти така атомна буря, що земна куля перетворилася б на заразну мертву планету. Христос утихомирив цю бурю: Він вилучив з життя безбожну силу аґресивного комунізму, що збиралася визволяти „трудящих усього світу”.
Але в печері залишився біснуватий, який тероризував  людей божевільними криками. Він розірвав усі пута і ланцюги, якими його в’язали – „і демон гнав його по пустині”. Чомусь він вклонився Христові і закричав: „Що тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Всевишнього, Богом Тебе заклинаю, не муч ти мене”. Чомусь він вважав, що його мучить Бог, а не демон.
„Вийди, духу нечистий із людини, - сказав Христос і запитав біснуватого: - Як тобі наймення?” А той відповів: „Легіон. Легіон мені наймення, багато бо нас”.
Який загадковий символ: легіон демонів трясе людину і позбавляє її людської подоби!
Велике чудо – зупинити бурю на морі.  Але ще більше чудо – вигнати бісів із біснуватого. І ми це бачили: біси утратили владу, їх прогнано! А вони виходити з людини не хочуть.
„Пошли нас у свиней” – домагаються вони...
Усе це дуже схоже не казку. Однак тут багато глибоких символів. Усі ми бачили карликових людей, одержимих бісами. Ми бачили, як вони показували вперед рукою
  Хай же горить над віками
  Жест огняної правиці
- співав про них поет...
Ми знали, що за цим стоять біси гордині, жорстокости і хитрости.
Ми бачили розважливого пана Кушнарьова. Але згадаймо як він недавно з палаючим поглядом волав: „Нам звідси до Росії ближче, ніж до Київа”. І  волали з ним легіони бісів.
Серед нас є люди, які часто кричали з трибуни, що комунізм переможе і розчавить усіх, хто стане поперек дороги. Тепер вони, обікравши народ до нитки, кричать, що зроблять його процвітаючим. Але головне навіть не те. Вони сидять в людині і трясуть її, як чорт суху грушу. І бідна людина очамріла, кричить: ненавиджу! Не хочу миритися...
Усі вороги народу, що називалися його слугами, нині – безбожні біси, звичайно не навернулися до Бога. Однак вони вчепилися за „канонічну церкву”. Послухати їх – то там їх штаб-квартира. Часом вони готові змінити свою риторику на церковну. Але послухаєш – їм все рівно, що кричати, аби – проти і не своїм голосом!
В євангельській оповіді чудом Господнім чоловік звільнився від бісів, став пристойним і навіть хотів йти за Христом. Однак Христос не дозволив, а послав його додому: „Іди додому свого, до своїх, їм розповіси, які речі великі Господь учинив тобі, і як змилувався над тобою” (Марк. 5:19).
То справді ВЕЛИКІ РЕЧІ – відродження людини. Такі ж великі, як стримування бурі на великому житейському морі. Утихомирення душі, так само як утихомирення моря. Ба, навіть складніше! Але важливо, щоб врятований і здоровий чоловік ходив між людьми і переконував їх, що з Божою допомогою все можливо. Щоб вони бачили:  той, хто погрозливо волав і лякав, може свідчити правдиво про силу Божу. І що після всього може триматися по-людськи...
За кадром залишається все ж таки той легіон. Він не хотів гинути. Він просив дозволу перейти в іншу іпостась – в стадо свиней. Тобто, він хотів продовжити собі життя, хай тваринне...
І дозволив їм Христос перейти в свиней. Але тоді свині перестали пастися, а кинулися в море.  Не тільки людину зіпсували біси – свиней зіпсували.
Невже таки біси потопилися? А може вони перейшли в  широке плавання?
По-перше, біс, поєднаний зі свинею – то новий клас! Він стає ненаситним. Він стає безсоромним і відважним. Він у широкому морі, як мерседес, що ні перед чим не зупиняється  і пре на червоне світло.
Боюсь, що на цю тему я не додам нічого нового...
В Євангелії сказано, що вони потонули в морі. То правда. Потонули. І безслідно. По суті – потонули. Але ми в даний історичний період переживаємо ще той момент, заки вони потонули... Нині їм здається, що вони господарі життя. Ордени, титули, звання – вони хапаються за те, як за стеблину, деякі хочуть оформитися в нову королівську ескадру. Кажуть один навіть вискочив із моря і записався на прийом до англійської королеви. Хоче леґалізуватися в світі! Біс їм шепче: дій потаємно. А свиня, навпаки, вимагає визнання і слави на весь світ! Вона ж не знає, що с л а в а від голосного квікання – то не та слава...
А уздоролений біснуватий, тепер тихий і розважливий, про те справжнє чудо ходить розказує... Але хто його чує?
 

Своїм Різдвяним посланням наш Всесвятіший Отець Варфоломей, архиєпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріярх, проголосив 2007 рік, що починається нині, Роком святителя Іоана Золотоустого. Приводом до цього є майбутній 1600-річний ювілей упокоєння святого, що його Свята Христова Церква відзначатиме 14 (27 н. ст.) вересня 2007 р. Як вірні люблячі діти, ми з вдячністю приймаємо волю Церкви-Матері, аби плідно використати унікальну нагоду для молитовного єднання зі святим константинопольським архипастирем, вивчення його богословської спадщини, відкриття його присутности в сучасному церковному житті.
На жаль, і досі гостро бракує українських перекладів творів свт. Іоана Золотоустого. Однак широко доступні переклади іншими мовами, насамперед російською. Богословська спадщина свт. Іоана Золотоустого добре представлена в електронній мережі, зокрема на порталі «Бібліотека святоотцівської літератури» (www.orthlib.ru).  Через парафіяльні бібліотеки, через осередки Братства апостола Андрія Первозваного слід поширювати ці твори, коли ж є можливість – перекладати їх українською мовою, видавати й розміщувати на єпархіяльних електронних сторінках.
Харківсько-Полтавська єпархія запрошує Український центр візантиністики і патрології вшанувати ювілейний рік спільним проведенням богословської конференції «Духовна спадщина свт. Іоана Золотоустого в історії української культури». Час і місце проведення конференції буде визначено згодом.
Істотна частина духовної спадщини святого – досвід його сповідницького життя. Житіє свт. Іоана Золотоустого, вміщене в «Книгах житій святих» свт. Димитрія Туптала під 13 листопада, є неоціненним взірцем побожної мудрости й мужньої стійкости, котрих так бракує в сучасному світі. Воно різко відрізняється від узвичаєних стереотипів «візантійства», тобто пристосовницького, конформістського православ’я, образ якого підступно нав’язують нам далекі від християнства ідеологи новітньої імперії, а також чиновники, зацікавлені в підпорядкуванні Церкви державі. Служіння Євангелії було для константинопольського архиєпископа Іоана тотожним служінню Правді, навіть коли ця правда здавалася надто жорсткою та невигідною для правлячих еліт. На жаль, у православному побуті «Житіє свт. Іоана Золотоустого» не належить до найбільш популярних, читається досить рідко, хіба що в дні його пам’яти. Тож не без волі Божого Провидіння ювілейний рік заохочує нас подолати цей недолік.
З ласки Божої Харківсько-Полтавська єпархія має коштовну реліквію – часточку мощів свт. Іоана Золотоустого. Протягом 2007 р. ікона з мощами святого відвідає всі наші парафіяльні громади, аби кожен вірний міг помолитися перед нею і пережити духовну зустріч із великим Отцем і Учителем Церкви.
Але духовну прощу до свт. Іоана Золотоустого ми можемо здійснити незалежно від цього. Кожна Свята Літургія, чин якої свого часу уклав цей великий святий, дає нам нагоду спільної з ним молитви. Коли ми побожно молимося на Службі Божій, переживаємо неповторну мить пресуществлення Святих Дарів і причащаємося Тіла і Крови Христової, з нами поряд невидимо перебуває серед хору святих золотоустий архиєрей Константинополя. Його молитва допоможе подолати нашу неміч, здійснюючи чудо, відкрите в Господі Ісусі Христі для Його Церкви: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17:20).
Часто ми не дістаємо сподіваного, бо не маємо ані щирої віри, ні сили й неухильности молитви. Рік святителя Іоана Золотоустого насамперед відкриває нам фундаментальну ролю у церковному побуті, в спасінні християнина досвіду літургійного життя. Його не замінити нічим. Коли людина пропускає недільну літургію або приходить уже на середину богослужіння, коли лишається на відправі стороннім спостерігачем, коли роками уникає причастя Святих Таїн, вона свідомо нищить себе, руйнує власну особистість, тікає від спасительної присутности Христа. Тому найголовніше й найкорисніше, що ми можемо зробити цього ювілейного року – вчитися в свт. Іоана Золотоустого повної, досконалої участи в літургійній молитві. А отже бути неодмінно присутніми на кожній недільній літургії від першого виголосу священика аж до відпусту, брати свідому участь у спільному співі, якомога частіше єднатися з Христом у таїнстві Євхаристії – причащатися Тіла і Крови Христової. Нагадую, що у відповідності до сучасної практики грецьких Церков та наших зарубіжних громад у Харківсько-Полтавській єпархії благословляється не тільки для священиків, але й для мирян щотижневе причастя Святих Таїн за умови відсутности важких гріхів, реґулярної (щомісячної) сповіді, євхаристійного посту – повного утримання від їжі та будь-яких напоїв, навіть води, від 12 години ночі до часу причастя.

† Ігор
Архиєпископ Харківський і Полтавський
 

Яке то щастя - зібратися усією родиною на Різдво, злетітися до батьківської хати з далеких куточків України та з-за кордону і за смачною кутею переповідати один одному все, що так і не вмістилося у нечисленні листи і телефонні розмови… Аж раптом дзвінок у двері! Які ж то химерні гості з'являться на порозі у день народження Сина Божого? Вертепники-колядники із гучною "Добрий вечір тобі…" входять у хату і розпочинають своє феєричне дійство.
«Депортований» вертеп
Цього року Київом ходив незвичайний вертеп. Більше півсторіччя грають його у Донецькій області в селі Званівка нащадки лемків, яких у 1951 році переселили на Донбас. Саме там народився і з дитинства брав участь у Різдвяних дійствах Андрій Чаплик, який і привіз свій унікальний сценарій до столиці. Званівського лемка підтримали учасники хору Патріяршого греко-католицького собору на лівому березі, віряни з інших греко-католицьких парафій Київа, а також православні Київського Патріярхату. Нести благу звістку вирішили і православним КП, і автокефалістам, і греко-католикам – Ісус бо для всіх один.
Добрих людей коляда не обминає
Отакий аматорський міжконфесійний вертеп привітав зі святом головного пастора греко-католицької церкви Любомира Гузара, Голову Київської організації Спілки письменників України Анатолія Погрібного, Голову Всеукраїнського товариства "Просвіта" Павла Мовчана, дисидентів Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Богдана Гориня.
Згідно з народною прикметою, коляда обминає домівки тільки недобрих людей. Цьогорічний лемківський вертеп ходив до людей і добрих, а головне таких, котрі до української справи докладали і докладають багато зусиль. Підтвердження цьому – плоди їхньої праці: радує читачів «Наша віра» Євгена Сверстюка, двотомник Василя Овсієнка „Світло людей”. Нещодавно побачила світ нова книжечка Анатолія Погрібного "Умію, та не хочу" про захист рідної мови. Богдан Горинь теж видав перший том спогадів про свої мордовські поневіряння та про долі своїх побратимів.
Завітали вертепники і до сучасних українських артисток – Лесі Горової та Руслани Лижичко. І Руслана, і Леся Горова підтримували колядників-аматорів своїми гарними голосами.
Напевно, найбільше зраділа вертепникам дружина колишнього Голови Секретаріяту НРУ Михайла Бойчишина, якого викрали під час передвиборчої кампанії у 1994 році, Любомира Бойчишин. Ця мужня жінка на візку, що втратила чоловіка, а згодом сина, ще донедавна видавала інформаційний журнал для жінок-інвалідів "Любомира", брала участь у всеукраїнських марафонах інвалідів-візочників. Однак, щиро кажучи, по-справжньому радіє вона тільки двічі на рік: на Різдво і Великдень, коли приїжджає до неї зі Львова донька з онуками. У своєму житті пані Любомира бачила багато різдвяних вистав, однак лемківський сценарій вразив так, ніби дивилася вертеп уперше.
На фестиваль вертепів Маланка привела…
За щиру гру та благовіст нагородив Господь продовжувачів лемківських традицій можливістю взяти участь у фестивалі вертепів «Карпатія», що 14 січня проходив на центральній площі Івано-Франківська. Уперше фестиваль набув всеукраїнського маштабу, оскільки учасниками його були херсонці та львів’яни, донеччани і тернопільці. Організатором «Карпатії» є голова Громадянського руху «Народна самооборона» екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, а також мистецький гурт «Остання барикада». Український різдвяний карнавал став одним із кроків до об’єднання України, адже саме соборною хоче бачити нашу державу Господь.
Коли ходиш вулицями Київа у костюмі пастушка або царя з Арабії, цікаво спостерігати за реакцією перехожих. Виявляється, на привітання "Христос народився!" більшість пересічних киян не знають, що відповідати, тож доводилося чути "Воістіну воскрес" або "І вас также". На жаль, для столиці вертеп не є традиційною ознакою святкування Різдва. Люди позачинялися у своїх квартирах і навіть колядників не пускають: мовляв, пробубнить чотири рядочки, а найголовніше "Дайте, дядьку, п'ятака" і радій собі з такого знущання над традицією, над святом. Ніде правди діти, у наш час з усього вміють зробити гроші.
Однак ще не все втрачено. Якщо лемківський вертеп зберігся на зрусифікованому Донбасі, значить і столицю він переможе. І коли не знають наші люди ні колядок, ні щедрівок, ні традиційних вітань, то зачаруймо їх красою та щирістю українського вертепу, щоб вони зрозуміли: де Бог, там радість, сила і любов.

Про Симона Петлюру в Єрусалимі

Посольство України в Ізраїлі і Асоціяція єврейсько-української співдружности провели в Єрусалимі вечір, присвячений 80-річчю від дня загибелі Симона Петлюри,
головнокомандувача армії Української Народної Республіки, голови Директорії УНР. Ініціятор вечора і головний доповідач Яків Сусленський відхилив необґрунтовані звинувачення
провідника незалежної України у його причетності до погромів у 1918-20 роках. Було зацитовано його відозву, в якій зокрема сказано: „Як допустите до погромів, то ганьбою
покриєте славне ім'я українського війська". Після погрому в Проскурові 15-17 лютого 1919 року за наказом С. Петлюри було заарештовано отамана Івана Самисенка. Яків Сусленський
сказав, що тепер стали відомі документи, які свідчать про причетність Москви до замаху на С. Петлюру. Сам Шварцбард у Червоному війську Котовського очолював чекістський
загон.
На закид присутніх проти встановлення в Україні пам'ятника Симону Петлюрі заступник голови Асоціяції Леонід Грош відповів, що кожна держава має право ставити пам'ятники
своїм видатним діячам. „Нам слід переглянути своє ставлення до С. Петлюри і не валити усі біди тих страшних для українського єврейства років на нього", - сказав він.
Варто навести слова українського поета, лавреата премії ім. Василя Стуса  Мойсея Фішбейна : „Для мене, українця   єврейського   роду,   Симон Петлюра є шанованою людиною,
українським інтеліґентом і соціял-демократом. На багато років його оголосили погромником певні органи і засоби масової інформації. Політичні картярі давно розігрують на наших
теренах єврейську карту, аби одвернути євреїв від українського відродження, і весь цивілізований світ - від тих, хто, перебуваючи в опозиції до влади, хоче створити справжню
українську Україну. Почали з Петлюри та Бандери, а в пізніші часи взялися поширювати чутки про антисемітизм Народного Руху".
У книзі „Червона перемога: історія російської громадянської війни" проф. Брюс Лінкольн пише, що антипогромницькі накази Петлюри виявилися досить дієвими і кількість
зареєстрованих погромів у 1919 році зменшилася на 80 відсотків. Американський професор історії Тарас Гунчак, який впродовж понад 35 років вивчав біографію С.Петлюри і
працював в архівах Лондону і Нью-Йорку, вів дискусії на сторінках єврейських видань, заявив, що наукова громада світу загалом дійшла думки, що звинувачень в антисемітизмі
колишній керівник української держави не заслужив.
Дослідник Генрі Абрамсон в книзі „Молитва за уряд" теж говорить, що Петлюра жодним погромником не був і, на його думку, в науковому світі ця тема вже закрита.
Головна проблема – не факти, а стереотипи свідомости.

(За матеріялами преси)
 

На жаль, редакція не може надрукувати об’ємистого листа дорогого приятеля „Нашої віри”, і то не тільки через формат газети, але й через надто особистий характер листа, в якому автор сам дає оцінки: „Не мені, з Франції, давати вам конкретні поради”, а також обмірковує призначення ордена „За мужність”, якими нагороджено членів УГГ.
Редакція з радістю вітатиме на своїх сторінках нашого Леоніда Плюща і радо повідомляє про вихід у видавництві „Факт” книги „Розмови з ангелом”, перекладеної з англійської Леонідом і Тетяною Плющ.
 Нижче подаємо фраґмент з відкритого листа дисидента і правозахисника Леоніда ПЛЮЩА  до ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА:

Шановний пане Президенте!
Ні, я таки дійсно шаную Вас за все те позитивне для України, що Ви зробили під час Помаранчевої революції. Шаную за Ваші спроби повернути Україні її власну історію, пам'ять, гордість, честь. За Ваші виступи й Укази про Голодомор, УПА, борців, що загинули за Україну в комуністичних та нацистських лаґерях, за Ваші виступи проти ксенофобії й антисемітизму. Та й уся Ваша діяльність справляє враження, що, на відміну від більшости українських «політиків», Ви справді вболіваєте не лише за себе, а й за Україну та демократію.
Та я не можу шанувати людину, яка пропустила до фактичної влади в Україні сили реакції, 5 колону імперії й мафій. Людину непослідовну й безсилу. Так, Ви примусили внутрішніх ворогів України підписати непоганий Універсал і формально визнати Ваші вимоги. Але Універсал - слова, значущі лише для Вас. Не для них, Ваших противників. Ні комуністам, ні Морозові, ні «реґіоналам» не зрозуміле поняття чести, зокрема чести даного ними слова. їх цікавить лише реальна матеріяльна влада - у Верховній Раді й регіональних радах, влада силових структур, Суду, фінансова влада. І саме її вони поступово й наполегливо захоплюють, залишаючи Вам лише видимість влади.
Та не буду перераховувати Ваші вади, як людини й як Президента - їх ретельно виписують не лише Ваші вороги, але й прихильники.
Головна з них — нерішучість, тобто відсутність мужности.

Нас посадили в калюжу. Багатьох людей гнітить час повернення „до застою”. Ті тюремні обличчя. Ті марудні розмови про „нафтогаз”. Ті запевняння Азарова, що влади не віддамо. Ті розлючені пирскання Д. Табачника на помаранчевий колір.  Той новий гранатовий костюм В. Януковича.... Ті похоронні гості після полювання на кабана.
І найстрашніше – загроза повернутися в ту яму, якої вже нема – і бути вже не може!
Дехто запитує: „А може Янукович вже не той? Адже казав колись Кучма, що він вже інший Кучма...” Але іміджмейкером був у нього  Табачник, а який з нього кравець?
Дещо про ті переодягання пише Вальтер МАЙР в німецькому журналі „Шпіґель”

Серед більшости населення панує відчуття байдужости. Ніби товстий шар лави вкрив все, що сталося в Україні в 2004 році, створивши кірку, яка майже поховала мрії про більшу
свободу, правду та процвітання. Більше ніж будь-коли я розділена країна страждає від неможливости знайти своє місце на континенті.
Президент хоче вести свою країну до членства в НАТО, а прем’єр-міністер у даний час виступає проти цього плану. Президент обіцяв покінчити зі старою системою, яку
прем'єр-міністер практично втілює. Президент хоче бачити розквіт української економіки услід за постреволюційним різким спадом, але прем'єр-міністер є прихильним до
вугільних та сталевих маґнатів його рідної російськомовної Донецької области, котрі очікують, що він залишить недоторкними їх самих та їхні мільярди, що вони нагребли у 1990-их
роках.
Новий В. Янукович є незворушним, навіть більше ніж у минулому. Він добирає свої слова ретельно, тримає під контролем вираз обличчя і уникає тюремного жарґону, завдяки
котрому став раніше сумновідомим. Особа, яка керує його бюром – Філ Гріфін. Він працює на Пола Манафорта. Манафорт – тип кулуарного політичного оператора, який діє, але
ніколи не з'являється у заголовках. Манафорт працював у Білому Домі при Президентові Джералдові Фордові, а пізніше допомагав керувати виборчими кампаніями президентів від
Роналда Рейґана до Джорджа Буша. 2005 року Манафорт отримав запит з України. Його останнє призначення мало потягнути за собою трансформацію Віктора Януковича з
невдахи-кандидата у президенти, який був вигнаний з ганьбою з української політичної сцени, ? на державного діяча, який може принести порядок у найбільшу країну Европи.
Завдяки зусиллям Манафорта та інших радників В. Янукович був повністю „переодягнений”, якраз вчасно – до парляментських виборів у березні 2006 року. Він тепер носить більш
динамічну на вигляд коротку зачіску, темно-сині костюми і відповідні до них шовкові краватки, він став умілим у зачаровуванні преси. Партія Регіонів В. Януковича взяла у березні
більшість у парляменті, обійшовши альянс пересварених між собою революційних героїв Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка. На відміну від російських політичних радників, які були
відповідальними за його політичну невдачу у 2004 році, люди Пола Манафорта ніколи не дають порад, які можуть призвести до порушення закону.
Колишні друзі в Єнакієвому кажуть, що Янукович та його компаньйони були відомі „пиятиками, лайкою та крадіжками хутряних шапок". Він був засуджений до кримінального
покарання у вигляді ув'язнення після двох серйозних інцидентів у 1967 та 1969 роках.
Григорій Омельченко, член парляменту від Блоку Юлії Тимошенко і ветеран розвідувальної служби, каже: „Янукович був у КҐБ. Він був завербований після того як вийшов із
в'язниці”. Його однопартієць Олександер Турчинов, який очолював СБУ, українську наступницю КҐБ, до вересня 2005 року, каже, що через зобов'язання зберігати таємницю він
може коментувати лише „неофіційно". За словами О. Турчинова, „є ознаки того, що Янукович був із КҐБ”.
Багато хто з дискредитованих індустріяльних баронів Донецької области тепер мають місця і вплив у парляменті в Київі. Парлямент гарантує їм недоторканність від судового
переслідування за колишні злочини. Ця стратегія була винайдена Ринатом Ахметовим.
В. Янукович, оточений колом колишніх співзмовників, які влаштувалися у парляменті, обнадієний „любовними листами" з Москви та „дружніми переговорами" у Вашінґтоні,  чудово
почуває себе і всередині країни, і за кордоном.
 

Навколо Василя Стуса завжди щось діється – і то вже понад  два десятки років.
Того не було за його життя. За його життя банальне зло протікало повільним потічком і роки тяглися так сонно, хоч  ти криком кричи, щоб розбудити світ.
А тут Василь Стус відійшов – і наче греблю прорвало. Минуло півроку,  і стався Чорнобильський вибух, який фактично уневажнив головне в СССР – ідеологічну стійкість Кремля і його арсенали атомної зброї. У ЗВІРА ВИПАЛИ ЗУБИ.
Вже за якихось три роки Стус повертається в труні, як і казав „ми ще вернемось, хоча б ногами вперед”. І не просто повертається до Київа, а повертається під синьо-жовтим прапором під спів церковного хору з хоругвами.
Будь-який майор з КҐБ за життя Василя Стуса міг би сказитися від самої думки про таке, що побачив під своїми  вікнами 1989 р. на Володимирській 33.
Але далі більше – газети і журнали заповнюються віршами і портретами Василя Стуса. Виходять книжки,  а за короткий час – твори його у 9-ти книгах!
Здавалося б змінилися закони життя, і правда прорвала греблю! Але – зупинімося. І огляньмося уважно: усі вороги Стуса живі-здорові і навіть розквітли на фуршетах.
Він відірвався від зони і взагалі від землі, а вони завили:
- Е – ні, брат, ми ще при спольнєнії служебному! Ми приставлені соблюдати рівність. Славу будемо розподіляти як бутерброди. І від землі відірватися не дамо.
  Народе мій,
  До тебе я ще верну.
Добре. Вернув. А тепер ми тебе запишемо в реєстр, зарахуємо до Спілки Радянських Письменників, а потім заглянемо в інвентар:
- Заяву Щербицькому – писав? - Признавався, що хочеш жити? - Признавався....
- Влаштовувався на роботи, писав заяви, автобіографії, заповнював „особовий листок”, так, щоб комар носа не підточив? - Заповнював... - А у віршах сам признавався: „Я не крицевий”? - То чим тоді ти відрізняєшся від інших?
Усі ці питання ставить знайомий голос. Але вже без мундира і без погон. Голова облисіла, ніс картоплиною, очі як у Швейка. Демократизувався.
А тим часом народна маса розгойдує хвилю патріотичних настроїв, і на верху тієї хвилі – портрет Василя Стуса – як червоно-чорний стяг.
Це дратує амбітних конформістів, які зараз гуляють на хвилі постмодернізму, і звисока посвистують на патріотичну юрбу і на всякі стяги.
– У мене є свій погляд на це, - кажуть вони поважно.
– Нам набридли міти.
За браком культурного діялогу йому не поставиш питання: „Ви проти грецьких мітів? Чи ви проти міту про вершника Чапаєва – який не їздив на коні?
- Проти мітологізації Василя Стуса, - гудуть амбітні хлопці. - Чого його підносять до небес. Він і народився на Різдво, як Христос, він і прожив 47 років, як Шевченко, і перепохований, як Шевченко. Він і загинув, як мученик...
Але ж усе це правда, хлопці! Які  ж міти? Він не був святим, і навіть не був ідеалом краси. Але він був  м о р а л ь н о, д у х о в н о та і н т е л е к т у а л ь н о високим – вищим за вас усіх!
Він був максималістом. На жаль, цього не розуміють у споживацькому світі, де прийнято давати мінімум, а брати максимум. А він таки був гордим, моральним максималістом. Просто серед вас бракує людей, які це можуть оцінити і пошанувати.
Ви не хочете до нього задирати голову вгору, щоб часом не подумали, що ви побожні. Ви волієте дивитися вниз – там можна щось цікаве знайти.
Але коли хочете зустрічі зі Стусом, то він вище. І не треба його тягти до себе, щоб оголити нижче пояса.
У своєму слові він вищий за ваші мірки. Якби ви навчилися вище підіймати голови, то побачили б там Стусові застереження. І побачили б там зверху чорну чиюсь руку, яка сипле вам задачі, щоб ви клювали і дискутували:
про дві державні мови,
про дві православні церкви,
про дві України – Західню й Східню,
про дві категорії учасників війни...
А ви не думаєте, що той хтось має вас за дурних баранів на кладці, що спихають один одного в воду .
Хлопцям набридла Стусова слава. Розвінчуй – не розвінчуй, а вона не падає. Вірші залишаються свіжими, антисовковий ідеалізм звучить сучасно. Максималізм – це постійна висота в історії. Він завжди справжній – і у стоїків, і в аскетів, і у романтиків.
Отже, навколо імені Василя Стуса завжди щось діється. Навіть в наші підлі і пусті часи, коли ситі бояться згадувати про голод, імпотенти вимагають сороміцьких пісень, блатні причесались і хочуть зустрічі з англійською королевою, і всі вони разом лізуть в „золоту книгу еліти”.
Виявляється, справжність поета не дає спокою тим, що придбали собі і капітали, і титули.  Їх заїдає заздрість і мучить відчуття власної нікчемности.
Отак потрапляє Василь Стус на сцену театру. Думаєте в якій ролі? Якщо гадаєте, побачити його високим і прямим, то помиляєтеся. Таким є його опонент-каґебіст.  До Стуса там не треба задирати голову: він грає ролю жертви, внизу...
Все життя вони чомусь себе уявляли так, як той в театрі: давали або не давали Стусові роботу, залишали або звільняли з роботи, викликали або не викликали...
Хто вони? Покажіть мені хоч одну особу! Чи була в КҐБ особа, яка може розмовляти про щось  зі Стусом або щось сказати по-людськи від себе?  До самого останнього дня він мав перед собою тих лише опудал, що залякують.
І коли ви запитаєте:
Чому він був такий гордий і непоступливий?
Чому так зневажливо говорив про вислужників?
Чому вважав себе відповідальним за весь народ?
Чому писав, що нам важко оговтатися на тій висоті-видноті, куди  нас піднесла доля?
Чому почувався „так, ніби десь посередині  між небом і землею”?
Спробуйте відповісти – і побачите, з чого виростав Стусів максималізм і прямостояння.
Театральна вистава з використанням імені Василя Стуса корелює з тим коритним матеріялізмом і газово-нафтовим „ідеалізмом”, в якому живемо.
Вони не розуміють, чому він не хоче сипати перли перед свинями, адже свині – в погонах!
Я б не торкався вистави, коли б тут  йшлося про трупу бродячих комедіянтів. Але ж маємо справу зі столичним Національним театром російської драми. Маємо справу з виставою, яка відкривалася з участю віце-прем’єра України з гуманітарних питань Д. Табачника.
Але головне – попереду. В центрі дійства стоїть фальшивка, виготовлена каґебістами для дискредитації української інтеліґенції. Театр популяризує цю фальшивку як справжній документ, і Стус у їхньому виконанні клює цю падаль.
Чи знає театр, що це фальшивка? Знає: ще в 1993 році за її публікацію суд притягнув газету „Товариш” до відповідальности і змусив опублікувати вибачення.

Різниці між правдою і брехнею, між добром і злом – у них нема.  Нижчого морального падіння за  нинішнє лицедійство годі уявити.
Навколо імени Василя Стуса завжди щось діється – і відображається в його великому дзеркалі. Що дрібнішим стає світ, то меншим уявляється великий поет. „Демітологізованого” Стуса ставлять поряд з каґебістом. На якомусь дорогому панно в Горлівському музеї Стуса зображують поряд з крутими... Свобода!
Ми творимо своє свято зустрічі з духом поета, завжди високим, завжди ясним, завжди імперативним. За ним йдуть і йтимуть його послідовники.
Видавництво „Смолоскип” нещодавно організувало широку стусівську конференцію за участю десятків науковців і студентів, переважно зі Сходу України. На слова поета співається багато пісень і з’являється щораз більше виконавців.  Постійно діє Гуманітарний центр В. Стуса. Випущено книгу матеріялів конференції на 400 стор.
Отже, навколо імени Василя Стуса пожвавлюється духовне життя.  Щорічно в цій історичній залі вручаються премії ім. Василя Стуса – за критерієм мистецької вартости, втілення безкомпромісного духу поета, а також активної присутности лавреата в культурному полі.  Перед нами сьогодні виступають нові лавреати – Михайло Ткачук, автор десятків документальних фільмів (демонструється фраґмент його останнього фільму „Норильське повстання”). Елеонора Соловей, збирачка і дослідниця творчости поета Володимира Свідзінського та акад. Сергія Єфремова. Третя наша лавреатка – Леся Матвійчук, студентка і артистка Київського університету, що виступає часто в цій залі в жанрі художнього читання, а  також в ролях княжни Варвари Рєпніної і Олени Теліги.
Премія ім. В. Стуса орієнтована передусім на молодих. Леся Матвійчук серед них наймолодша.
 

Хочу поділитися з Вами переживанням загадки погаслої зірки. Одна з дивних загадок, на які так багатий наш світ, - метафора згаслої зірки. Феномен кожної яскравої зірки у тому, що світло від неї, навіть якщо вона згасла, йде до землі мільярди і мільярди років. Так і деякі люди, продовжують осявати наше життя роками і століттями, навіть якщо ми і  не можемо осягнути велич того світла, яке вони подарували сучасникам.
Сьогодні я знову відчуваю світло яскравої зірки. А це зобов’язує. Зобов’язує сміливо і твердо йти по шляху, який вона вказує, та бути гідним і самого шляху, і зірки, яка його освячує. Такою зіркою є для мене Василь Стус.
Доля подарувала мені зустрічі з багатьма зірками, які утворюють справжні сузір’я на моєму небі. І на моєму зоряному небі є люди, які присутні сьогодні у цьому залі, поряд з якими так легко зростати, які не дають мені збитися на манівці, які кожен день знову і знову вчать мене бачити ті зорі навіть „у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

Слово при одержанні премії ім. Василя Стуса за монографію «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (К.: Наукова думка, 2006)
 Сполученість і спорідненість імен Свідзінського і Стуса відома й очевидна, принаймні на рівні фактів: Свідзінський – один із найулюбленіших поетів Стуса. Ще бувши загадкою для співвітчизників-сучасників, Свідзінський постав у Стусових «Двох словах читачеві» у приголомшливому на перший погляд оточенні: у трійці Гете – Свідзінський – Рільке. З плином часу, в ході поновного відкриття Свідзінського, стає дедалі очевиднішим, що цей ряд є цілком коректним, що тут немає перебільшення, бо це співмірні величини. Есей Стуса «Зникоме розцвітання», присвячений поезії Свідзінського, але також і взагалі поезії як такій, є неперевершеним зразком осягнення творчої постави митця в контексті філософської проблематики доби – «червоного століття». Саме в цьому есеї особливо виразно бачимо, що Василь Стус ще й мислитель високої потуги. Тому Свідзінський і Стус – головні «герої» моєї давнішої праці «Українська філософська лірика».
      Останній розділ так високо оціненої сьогодні книжки, розділ «Історія відсутности й повернення», фіксує деякі специфічні обставини, що поріднили Свідзінського й Стуса ще більше. Йдеться про характерну для українського варіянту «хрущовської відлиги» практику сповільненого, дозованого і вкрай неохочого повернення проскрибованих письменників. Так було із Зеровим, Плужником, Олесем, так було і з Свідзінським. «Недореабілітовані», вони виявилися ніби вдруге репресованими, вже разом із дисидентами-правозахисниками Стусового кола. А те, що під час трусів кадебісти знаходили передруковані на машинці чи переписані від руки поезії Свідзінського, живило неохололу за цілі десятиліття непрязнь системи та «людей системи» до поета-нонконформіста. Тепер нові нонконформісти знаходили в нього безцінний досвід духовного самозбереження й самовідновлення, як мовить Стус – «самоприналежности», внутрішньої рівноваги, резистентности до отруйних ідеологічних випарів.
 Глибокою духовною спорідненістю наснажений самий стиль Стусового есею: співпочуванням аж до перевтілення в улюбленого поета. Цитата: «Єдиною реальністю для поета був його внутрішній світ, виболілий по нічних безсоннях. І тоді поетові чуття терпли од крижаного повіву реальности:
Ніч владною рукою
мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки,
там холодом північної роси
торкаються мене невидні руки,
і з темряви, з Великої розлуки
звучать давно безмовні голоси...»
 До цих рядків Стус робить знаменну примітку: «Дивно, як ці вірші були надруковані в... 1940 році – адже за такі вірші стріляли. Але хто знає, як закінчив поет своє життя?». Це можна читати двояко: 1) що, знаючи звичаї, «почерк» системи, котра і його вб’є з холодною жорстокістю, Стус інтуїтивно здогадувався про реальні обставини загибелі Свідзінського; 2) що він таки достеменно знав правду, як знав дуже багато того, що знати заборонялося. У будь-якому з цих варіянтів він наперед гидливо відкидав «примирливу» версію Смолича...
 Для мене, як для більшости з нас, Свідзінський почався з радписьменниківського томика 1986 року, укладеного В.Яременком. І це було потрясіння, навіть на тлі тодішніх і наступних навальних відкриттів. Свідзінський зі своїм, як мовить Кость Москалець, «тихим модернізмом» вніс у національну поезію нечувані теми і звучання, створив небувалий стиль, він вражає і вражатиме своєю яскравою незвичайністю і несподіваною сучасністю, залишаючись постаттю самотньою і до кінця нерозгадуваною.
 Ще з виходом два роки тому двотомника Свідзінського стало, гадаю, незаперечним, що це першорядна поетична величина, що в українській поезії ХХ ст. це одна з найяскравіших зірок. Книжка «Невпізнаний гість» мала це лише потвердити остаточно. Хотілося так написати її, щоб неуникненність певної нової зміни канону поставала не лише необхідною, а й дуже природною, отже не такою вже й важкою, щоб оскаржити гіркі слова Емануїла Райса, одного з найкращих інтерпретаторів Свідзінського, що «ми, видимо, на такого поета не заслугували». Мине небагато часу і хтось дивуватиметься, як взагалі могло статися, що на тривалий час він «випав» із свідомости співвітчизників, що його вже були навіть просто забули, а потім так довго і важко «пригадували».
 Маємо таких боргів ще чимало: так само це діється із нашим усвідомленням доробку видатного художника Юхима Михайліва, з тими ж таки Олександром Мурашком і Володимиром Замирайлом, з видатними українськими філософами, котрі в Російській імперії мусили писати свої твори мовою тодішньої академічної науки, а тепер це достатня підстава, аби їх вважали російськими філософами. Зрештою, і повернення спадщини Сергія Єфремова, справа, до якої я маю честь бути причетною, ще далебі не завершене. Тож, подякувавши за високу відзнаку, скажу, наслідуючи І.М.Дзюбу:
  – Працюймо!

 Наскрізна тема моїх фільмів часів Незалежности – це несення Хреста. Він немов би і на плечах   відомого економіста – супротивника  колективізації села Олександра Чанова, якого було розстріляно, -  у фільмі «Мандри в країну Чаянова». Далі, троє літніх чоловіків несуть цей хрест від церковної брами в селі Сухівці, що на Волині, щоб встановити його на місці загибелі художника УПА Ніла Хасевича, у фільмі «Здобути або не бути». Далі, 80-річна лучанка Ірина Левчанівська фільмує стрічку про свою маму Олену Левчанівську, блискучу представницю української  меншини в Польському сенаті ще у 20-і роки минулого століття, яка загинула по дорозі на каторгу (фільм «Пані сенаторка»). Донька знімає аматорське кіно, аби таким чином залишити ті кадри в історії (кіно як хрест) в пам'ять рідної людини, місце загибелі якої невідоме. І невідомі місця поховань, мабуть, усіх героїв моїх фільмів. Чи вони величезні, ці місця, як то закидані вічним снігом рови, де поховані сотні тисяч в'язнів під горою Шмідта в Норильську ( у фільмі «Загадка Норильського повстання»), чи невеличкий пагорбок лаґерного пилу із п'ятизначним номером на дерев'яній табличці в далеких болотах Сибіру. Це страдники за нашу волю. І ми повинні навчитися цінувати людину і за те, що вона зробила, і за те, що втратила, і за те, що вона вистраждала. І тут ми всі – боржники перед ними. Вони мученики за нас. І вони мають постійно будити нас, тому що ми і зараз спимо... Дякуючи Вам за цю Почеснішу в моєму житті нагороду – премію імені Василя Стуса за фільми, зроблені вже в часи Незалежности, вірю, що вона буде для мене дзвоном, що дзвонить завжди по тобі. І ми повинні підніматися з колін знову і знову йти тим шляхом, пам’ятаючи Стусове слово:
На цих шалених стовітрах,
Де ні коня, ані дороги,
Звіряй свій крок за словом Бога
І попри смерть, і попри страх.
 

У лютому 2002 року Папа Римський Іван Павло II, виступаючи у Ватикані із коментарями щодо причин економічної кризи в Арґентині, серед основних її передумов назвав "політичну корупцію, егоїзм, непрофесійний менеджмент та плюс до всього глибоку моральну кризу". "Ваша країна переживає глибоку соціяльну та економічну кризу. Це піддає ризику стабільність демократії та суспільних інститутів", - повідомив Папа арґентинським єпископам, які прибули у Ватикан. При цьому Папа закликав архиєпископів взяти участь у діялозі, спрямованому на розвиток "чесности, строгости і відповідальности за спільне благо".
Ситуація в Україні теж характеризується системною економічною кризою. Не в кращому стані і моральний стан суспільства. Дуже часто кризу моралі пояснюють саме економічною кризою. Проте чи немає тут зворотного зв'язку? Чому видатні особистості минулого могли передбачати майбутній розвиток подій, спираючись саме на моральні характеристики суспільства? Так, Митрополит УГКЦ Андрій Шептицький ще півстоліття тому до найдрібніших подробиць зумів описати нинішню українську політичну дійсність. Він зазначав, що коли відбувається нехтування нормами християнської поведінки, то "на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні до провідництва". Вони, "замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим не обмежену партійність і визначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть супроти братів і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають".
Дмитро Донцов говорив, що "за моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації. Бо Бог "люті зла не діє без вини нікому". Де провідна каста забуває "коритися богам", там перестає їй коритися світ, там стає вона в службі фальшивим богам нікчемна, боягуз і дурна, а суспільність не зціплена зсередини міцними нитками морального закону, тратить опірну силу і стає легкою здобиччю демагогів і наїзників, пасивним страждальником, над яким не зглянеться Справедливість".
З погляду зору економічного еволюціонізму Ф. Хайека людський розвиток став можливим завдяки "... незумисному дотримуванню певних традиційних і, головним чином, моральних практик (ргаctices). ... Ці звичаї досить швидко розповсюдились завдяки дії еволюційного відбору, який забезпечував, як виявилось, випереджаючий ріст чисельности багатства саме тих груп, що дотримувалися їх". Цим вказується, що на становлення різних суспільно-економічних систем визначальний вплив мали правила, норми та цінності, якими керувалися окремі члени тих чи інших спільнот у своїй повсякденній економічній діяльності. Хоча, зрозуміло, можна окремо відмітити і ту важливу ролю, яка належала просто окремим випадкам чи експериментам.
Норми моралі визначають рамки індивідуальної свободи
Людині дано все те, що необхідне для її виживання та розвитку. З одного боку, людина наділена інстинктами, які спонукають її до виживання. До них насамперед належать інстинкти самозбереження (фізіологічні та захисні) і розмноження (статеві та батьківські). Групові інстинкти солідарности та альтруїзму об'єднували первісних людей, без чого було б неможливе виживання людства на зорі цивілізації. Без інстинктів неможливе виживання окремої людини в критичних і загрозливих ситуаціях. Вони ж дарують їй радість любови і самопожертви. Вони ж полегшували і полегшують життя багатьох людей в часи лихоліть, об'єднують людей перед загрозою зовнішньої небезпеки і т.п.
Проте цього було б недостатньо, щоб сповнилося: "Будьте плідними, розмножуйтесь і наповнюйте землю" (Буття, 9:1). Адже більшість з цих інстинктів в тій чи іншій мірі притаманні і будь-яким іншим живим організмам. Проте жодним з них так і не вдалось досягти того рівня розвитку і розселення по території землі, якого досягла людина.
Отже, без свободи – не може бути сили духу, ініціятиви і звершень. Становлення суспільства відбулося лише завдяки появі певних правил, які заклали основи іншої, не інстинктивної форми поведінки. Загалом все те, що дає можливість становлення і розвитку суспільства та полегшує пристосування людини до нього, виражено у десяти євангельських заповідях.
Десять заповідей роблять людину вільною, якщо вона їх дотримується. Завдяки цьому людина стає зобов'язаною насамперед перед Богом.
Сила моралі найбільше проявляється в тому, що будь-які спроби створення іншої відмінної системи правил поведінки неминуче призводять до групової самоізоляції їх послідовників. Мораль групи, на відміну від загальнолюдської, зобов'язує її членів підпорядковуватися колективним цілям, оскільки вже на момент вступу до неї людина стає до чогось і чимось зобов'язаною. В рамках групи (клану, "сім'ї", банди тощо) для кожного окремого індивіда можливе тільки силове розширення ступеня власної свободи через зміну свого ієрархічного становища. Силова форма конкуренції зумовлює неефективне використання енерґії. Проте завдяки клановій моралі члени групи можуть отримувати певну вигоду, звичайно, якщо всі інші члени суспільства продовжуватимуть керуватися загальнолюдськими нормами поведінки. Якщо в суспільстві почнуть переважати будь-які інші правила, то саме воно рано чи пізно зазнає неминучої руйнації.

Деякі моральні питання перехідного періоду

Українське суспільство вже вдруге в цьому столітті вступило в період корінної ломки пануючих норм поведінки. Спочатку з благими намірами довелося штучно створювати правила поведінки, які б поєднували проголошену систему колективістських цінностей рівности і справедливости із загальнолюдськими нормами моралі. Однією з причин, які зумовили таку привабливість соціялістичних ідей серед широких верств населення, стало те, що вони в своїй основі опираються ена групові інстинкти солідарности та альтруїзму. Але 70-літній період виявив, що незважаючи на всі зусилля та жертви, штучні правила поведінки не забезпечили конкурентноздатности і справедливости "збудованого" на цей час суспільства.
Нові „соціяльні інженери” взагалі розцінили це суспільство як прикру помилку "нехороших" людей. Інакше важко було б пояснити той факт, що процес „будівництва” нового ладу почався за відомим принципом: „Весь мир насилья мьі разрушим, до основанья, а затем ...” Особливо в стосунку до правил та інститутів, які забезпечували недоторканність суспільної власности. Внаслідок чого створились умови для розгулу інстинктів в  економічній сфері та руйнації державного сектора.
Це в жодному разі не означає, що нові економічні відносини власности формуються без відповідного правового забезпечення. Проблема в тому, що воно ґрунтується на заново створених нормах справедливости. В умовах необмеженої демократії вони неминуче стають відображати інтереси організованих груп, тобто знову ж таки дається простір для розвитку групової моралі. Цим пояснюється не тільки надто висока прибутковість політичного підприємництва, але і нинішнє засилля кримінального елементу в економіці. Адже важко повірити, що останнє викликане тільки невідповідністю існуючим законним нормам багатьох господарсько-економічних операцій. Доводиться робити припущення, що саме законодавство формується всупереч загальнолюдським нормам моралі, неприхованим чином відображаючи ті чи інші групові інтереси.
Для так званих "нових українців" не буде великою образою зазначити, що найбільші статки і багатства здебільше здобуваються шляхом найрізноманітніших форм "прихватизації" суспільної власности за ціною, далекою від її справжньої вартости. Часто навіть при формально "законному" характері їх походження не завжди можна довести їх моральність.
Проблема полягає в тому, що суб'єктивна нелеґітимність прав власности не сприяє ефективному використанню приватизованих засобів виробництва. Адже основною турботою "нових" стає не стільки примноження, як збереження набутого багатства. На майно, не захищене правилами моралі, з одного боку, претендують ті, хто прагне перерозподілу, оскільки просто вважає, що їхня частка виявилась несправедливою, тобто надто малою. Їхні методи нічим не відрізняються. Тому все частіше гризня на ниві перерозподілу завершується банальною стріляниною. Може і в цьому проявляється знамення Боже?
З іншого боку – у незаможному середовищі створилися передумови для появи новітніх борців за справедливість на зразок Довбуша і Кармелюка, які мають підстави для висунення гасел на зразок "експропріяція не експропріяторів, а просто - злодіїв". Тому навіть чесні (у загальнолюдському, а не клановому розумінні) трохи багатші громадяни не вельми комфортно почуваються у нинішньому українському суспільстві.
З метою "освячення" відносин власности робляться спроби формувати і "нову" ідеологію. Виправданням нинішнього розгулу інстинктів в економічній сфері служить досить проста і, на перший погляд, переконлива ідеологія, вся "глибина" якої зводиться до двох „невинних” фраз на кшталт:
- Якщо не я, це б зробив хтось інший.
- Так було у всьому світі.
Перше ґрунтується на професійній логіці кілера, який вважає, що відповідальність за вбивство несе замовник, а не він, оскільки вбивство відбулося би у будь-якому випадку. Друге - на твердженні якогось західнього мільярдера про те, що він не знає, таких випадків, щоб хтось чесно заробив свій перший мільйон. Якщо так, то для чого простим "новим" перейматися питаннями моральности бізнесу і доходів? Хоча й навіть вони вірять (ба, а може і щиро цього хочуть), що надалі життя ґрунтуватиметься на загальнолюдських цінностях. Мовляв: "Дід був піратом, батько - купцем, а внук - меценатом?" Таке наївне мислення ґрунтується на страхові за майбутнє. Адже шанси їхніх дітей (вихованих переважно в закритих школах чи за кордоном, відгороджених від реалій українського бізнесу) на збереження і примноження набутого батьками багатства ще нижчі?

Економічні функції норм моралі

Щоб трохи похитнути впевненість прихильників так званого "прискорення і радикалізації" нинішнього варіянту здійснення реформ, слід не просто звернути їхню увагу на невідповідність нових правил поведінки загальнолюдським нормам моралі, але й обґрунтувати значення їх дотримання з точки зору економічної теорії.
Насамперед варто зауважити, що самі по собі "жадоба наживи", гонитва за прибутком і т.п. мають не багато спільного із тим, що називається капіталістичною підприємливістю. Спокуса максимум   урвати   виникала, виникає і виникатиме завжди і всюди серед людей різного ґатунку всіх народів, аби лише були для цього сприятливі обставини. Проте, як зазначає М. Вебер, "нестримна пожадливість жодною мірою не ідентична капіталізмові, тим більше його "духові". Капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи принаймні раціонально  реґляментувати це ірраціональне прагнення”. Капіталістичною він називає таку господарську діяльність, яка ґрунтується на очікуванні прибутку шляхом використання можливостей обміну, тобто на (формально) мирному придбанні".
Необхідною умовою здійснення добровільного  обміну є не просто здатність кожної із сторін задовольнити ту чи іншу потребу та свобода сторін щодо прийняття чи відхилення рішень. Характер добровільности обміну створює  насамперед можливість вибору. Можливість вибору існує лише в умовах конкуренції. Саме вона робить формальне право свободи вибору реальним.
Свобода прийняття чи відхилення рішень забезпечується інститутом індивідуальної свободи. Всупереч деяким поширеним поглядам, свобода не буває абсолютною. Вона можлива лише завдяки наявності певної системи обмежень, в рамках якої індивід стає захищеним від сваволі іншої особи чи групи. Це правила моралі. Можна по-різному трактувати походження правил моралі, але їхня божественність напевно виявляє себе в тому, що спроби їх перегляду і формування суспільства на базі інших норм и справедливости, як правило, розширюють можливості посягань в сферу життя окремої людини, що веде до звуження рамок індивідуальних свобод і руйнації відкритого суспільства в цілому.
Економічна роля правил моралі полягає в тому, що їхня дія спрямована на обмеження інстинктивних поривань людини до зрівняльного розподілу ресурсів їх  здобуття їх силою  чи обманом. Це спрямовує конкуренцію між окремими індивідами у мирне русло. Як наслідок економічні відносини формуються за принципом взаємної вигоди, доступні людям ресурси розподіляються і використовуються найкращим із практично можливих способів, що максимізує ефект по суспільству в цілому. Діє так зване правило "невидимої руки".
Конкуренція має виняткове значення для суспільства, яке ґрунтується на інституті індивідуальної свободи. І це пов'язано не тільки з тим, що саме вона спонукає кожного члена суспільства до максимального виявлення своїх потенційних можливостей. Відтак  суспільство у будь-якому разі виявляється більш життєздатнішим, ніж коли б воно ґрунтувалося на колективістській системі цінностей. Чи не найголовнішим є те, що конкуренція призводить до того, що система правил поведінки стає обов'язковою до виконання незалежно від особистого до них ставлення. У противному разі у кожному окремому випадку дотримання правил моралі було би у значній залежності від рівня свідомости чи альтруїзму сильнішого. Тобто правила поведінки підказують, як не можна діяти, конкуренція – змушує їх дотримуватись.
Стимул до конкуренції не за правилами моралі полягає в тому, що їх  порушники отримують певну короткочасну перевагу перед тими, хто веде чесну конкуренцію. Але раціоналізм неминуче змушує й інших будувати свою економічну діяльність за тими правилами, які дають можливість витримувати конкурентну боротьбу. Порушення руйнує принцип добровільности обміну і при збереженні такої тенденції суспільство опиняється в стані тотальної війни кожного проти всіх. Тоді руйнується вся система правил, що робить відкрите суспільство, як форму людського співіснування, нежиттєздатним. В таких умовах доводиться вдаватися до організації суспільства на засадах централізму, коли принцип індивідуальної свободи приноситься в жертву в ім'я спасіння самої особи.
Особлива роля конкуренції, чи побічний, але неминучий ефект її дії, полягає також в тому, що вона веде до раціоналізації економічного життя. І це, можливо, відбувається всупереч людській природі, оскільки конкуренція неминуче виносить на поверхню тих, хто ефективніше використовує надані йому можливості (час, ресурси та інформацію про можливості їх використання). Всі інші неминуче втягуються в цю гонитву за повне використання даних їм Богом "талантів". Саме на цьому тримається одна із найважливіших аксіом економічної теорії про так звану економічну людину (homo economicus).
Раціоналізм в свою чергу підштовхує конкуренцію, правила ж моралі обмежують інстинктивні пориви до некономічних форм конкуренції. Могутнім поштовхом до цього є реальне утвердження правил моралі в усіх сферах людського життя, в т.ч. економічній. В минулому   велику   ролю  у   цьому   процесі відіграла  Реформація.  Як   зазначав М. Вебер, „Реформація не стільки усунула панування церкви у повсякденному житті, скільки замінила одну його форму на іншу, причому це була заміна панування зовсім необтяжливого, на ту пору практично мало відчутного, здебільшого майже формального, неймовірно обтяжливою і жорстокою реґляментацією поведінки, яка глибоко проникла в усі сфери приватного і громадського життя”.
Тому, коли в деяких людей, що претендують на лідерів нації, зародження капіталізму асоціюється із піратством, варто їм все ж таки звернути увагу на очевидні сьогоднішні відмінності в економічному розвитку в минулому піратської Латинської Америки та, в значній мірі,  і донині пуританської  Англії. Як зазначав М. Вебер, „питання про рушійні сили експансії сучасного капіталізму – це, насамперед, не питання про джерела тих грошових ресурсів, які використовує капіталіст, а  питання про розвиток капіталістичного духу. Там, де він виникає і утверджує себе, він здобуває потрібні йому грошові ресурси, а не навпаки”.

До редакції „Нашої віри” надходять різні листи про релігійний стан суспільства.
Газети про Церкву пишуть якось стримано і відчужено.
Читачка Данута Костура з Ворзеля пише: „Добре було б, коли б у церкві був завжди присутній священняк, до якого могла б звернутися зі своїми душевними проблемами будь-яка людина. Цей священик повинен бути хорошим психологом, інтелігентом, освіченим (можливо, що і спеціально підготовленим), готовим вислухати людину і зрозуміти, як їй допомогти. Можливо, цій людині просто потрібно, щоб її вислухали, можливо, порятунком для неї буде задіяння у якомусь соціальному  чи культурно-просвітницькому напрямку, які повинні діяти при кожному храмі.
Про таку можливість допомоги треба широко розголосити у проповідях чи медіа.
Зараз багато докорів і обурень йде з боку наших традиційних церков щодо засилля сект.
Ті, хто обвинувачує, чомусь не хочуть бачити, що багато з членів сект щасливі. Вони виходять зі своїх Домів Молитов просвітленими. Значить, знайшли свою віддушену.
А в цей час наші традиційні церкви поборювали одне одну – куди їм було до цих розгублених людей...
Коли мені доводилось розмовляти з прихильниками різних сект, виявилось, що багато хто пробував себе знайти  у традиційній Церкві. Вони ходили, ставили свічки, а жіночки, що прибирали храми, недружелюбно їх вчили, як правильно себе вести. І цією недружелюбністю відштовхували.
Окремо взята церква починається з продавців церковної атрибутики, книг. Часто до них звертаються люди і чекають щирого бажання з їх боку допомогти, порадити, до кого звернутися. А натомість, замикаються з нічим невиправданою холодністю. Враження, що ці жінки чи дівчата все ще в магазинах радянського зразка – короткі, уривчасті  фрази і погляди десь вдалину.
Але все ж добралась якась страждуща душа до священика. І добре, коли попала на справжнього душ пастиря – тоді вже залишиться при цій Церкві.
Але скільки відійшли, так і не примкнувши до парафії, та й до конфесії. І опинялись у сектах, де до них знайшли підхід, де зрозуміли і допомогли.
Багато хто стає прихожанами нетрадиційних Церков завдяки вихованості, добросовісності їх членів, які слугують прикладом для інших.
Як, скажімо, одна жіночка, яка їхала зі своїми 4-ма дітками з Дому Молитви. 2-є менших залишилися вдома. Дітки тримали книги з казками, деякі зацікавлено пере листували. Прийшла в свою церкву завдяки сусідам – баптистам, які були для неї прикладом порядності, чуйності, людяності, захотілося бути подібною до них.
Часом я бачу їх по неділях, коли їдемо кожен у свою церкву. Акуратні, виховані діти. І спокійна, доброзичлива мама. За цих дітей можна бути спокійними.
І думається, може нашим священикам і ієрархам дечому повчитися у цих Церков і їх пастирів? Думаю, що багато чого вони із здивуванням відкриють для себе.
Захистити, пригорнути страждущу душу – і функція Церкви буде виконана. А для людини відкриється зовсім інший.
І тоді не треба буде боятися прозелітатизму. Вже сама думка про це, як на мою думку, повинна принижувати.
У православній чи греко-католицькій церкві є могутня перевага – її тисячолітня історія з її красивим візантійським обрядом.

Часто можна  почути, що умови життя, точніше виживання, в Україні є нестерпними.
Атмосферу якоїсь задухи створює влада. В цій атмосфері елементи духовного життя локалізуються і вмирають.  Щось знищене в нашому суспільстві таке, з допомогою чого людина спілкується з людиною, людина з Богом.
Так, люди приходять до усвідомлення, що українське комунікативне середовище є отруйним для українського суспільства. Основним і визначальним інструментом  такого середовища є слово. Уражене слово. Слово як навіть не пустий, а отруйний звук. Ніщо справжнє (відповідність слова і діла) в такому суспільстві не може зреалізуватися на нелокальному рівні.
Для мене абсолютно очевидно, що брехливе середовище сковує, робить суспільно недієвою правдиву людину, покликану працювати на системні, а не власні, приватні інтереси. Власне, її знищує. Для мене очевидно, що в суспільному середовищі обману (не-правди) Україна помре. Як  тепер осетрові  не живуть в отруєному Дніпрі, так і ми вимремо в отруєному інформаційному середовищі не-правди. Але українці це усвідомили. І це дає нам шанс. Бо  середовище творимо ми самі.
Але діти! Маленька людина, що народилася, отримує інформаційний простір як об’єктивно даний, як повітря. Їй немає куди від нього подітися. Хоча він суб’єктивний, батьками і дідами створений. Нами, або за нашого мовчання і бездіяльности, створений.
Дитятко змалку наповнює своє серце і свій розум отрутою безуму, гріхами, моральним каліцтвом.
Відповідальність за це – наша, батьків. Ми з мовчазною тупістю робимо власних дітей каліками. Прости нас, Господи.
Мій родич, маючи 13-річну доньку, мучиться пошуком перепон, які б  не допустили  до неї цю інформаційну отруту з TV, комп’ютера, і при тому щоб була змога брати звідти потрібну і якісну інформацію. А скільки батьків вже і не думають про це. Вони адаптувалися до цього середовища. Вони вже моральні мутанти... Де інститути сім’ї? Де інститути політики? Тому війна за нормальну сім’ю, за державу і за Христову церкву є війна за життя. І починатися вона має з лікування слова.
Питання стоїть саме так.

1.   Щоб говорити про одне, окреслимо світоглядну систему координат,  в якій будемо розглядати    підняту п. Яременком тему та базові поняття.
Під Логосом будемо розуміти Закони Буття, задані Творцем.
- Світ не є фраґментарний, він цілісний. Одиничне, особливе і загальне складають одне гармонійне ціле. У кожної з цих складових є  своє призначення, свої функції, своє завдання  і  одне не може поглинути чи знищити  інше, не порушуючи задану Творцем гармонію, не відкидаючи  Його.
- Людина – творіння Боже, яке в свободі вибору  рівне своєму Творцю. Тому говорити про свободу людини поза її стосунками з Творцем є блуд людини, яка впала в гординю. Моя свобода обмежена Творцем, котрий не нав’язує мені Своєї волі, а залишає  право вибору. Я приймаю Його обмеження. Я хочу знати і чинити Його волю. Якщо так буде  в дійсності, то  це значить, що  я вільний чоловік.  В цьому полягає свобода. Свобода “Его” полягає у протилежному -  у  свободі творити сваволю. Щоб цього бажати,  треба  цілковито відкидати вічність. Треба бути всім серцем тут, на Землі,  і тут бажати всього. Це безум.
 - Людина, як правило,  не може бути тотожною собі  поза  сім‘єю і суспільною  діяльністю,  поза  зв’язками з Творцем.  Прагнення та пошук  гармонії між «Я», сім’єю та суспільством є  здоровою думкою, правдивим словом і розумною дією людини, яка має Бога в серці.

2. Напад на Логос починається там, де одиничне прагне підпорядкувати власній волі життя спільноти загального. Джерело бажання втрутитися в Закони Буття і змінити їх  під себе міститься в «Его» безбожної людини. Бажання такої людини: змінити  світ у відповідності  з її волею. Дияволізм  у дії. ХХ століття тим прямо і займалося. Ми жили в країні,  яка очолювала цей похід проти Логоса. ХХI століття продовжує робити те саме, але не тоталітарно, а „демократично”.
 Таке “Его” “заспокоюється” у богоборстві, як у  своїй основі. Західня людина, потрапивши у диявольські тенета в минулі століття,  продовжує  хворобливо  й монотонно повторювати, що  «Бог помер», мліючи в обіймах комфортобісся.
 Бог у людській спільноті може жити лише живучи в серцях  членів цієї спільноти. І помирає Він, вмираючи в серцях людей. І воскресає теж в них.

3. Як має діяти  «Его», котре прагне нав’язати свою волю світові, щоб реалізовувати свою мету? По-перше, воно має  витіснити з людських сердець віру в Бога. Адже    віруючій людині, яка цінує    свободу, неможливо накинути волю іншої людини чи групи людей. Що й робили  в СРСР закривавленими руками енкаведистів. Як не дивно, тепер на Заході те саме роблять ліберали, випещеними   руками і цілком демократично. По –друге, воно має нав’язати суспільству свої цінності, що є протилежні  Законові: прагнення спокус, насолод,  легалізацію гріха, і т. п. Воно мусить позбавити людину моральних орієнтирів. Але оскільки моральність – то є розуміння  прав та обов‘язків, то воно прагне занурити людей  у   інформаційний  світ, створений  його власним  свавіллям,  закувати   їх в інформаційну резервацію, позбавити розуміння дійсности і сутнісного зв’язку з суспільним буттям і, таким чином,  паралізувати їх розум  і волю, дезорієнтувати  у всіх аспектах суспільних відносин: політичних, економічних та соціяльних. Фактично відрізана від  Бога і природи, від минулого, позбавлена моральних орієнтирів людина   не знає, що є добре, а що погано. Як у стані невагомости, людина не може визначити де верх, де низ. Справді,  у такому суспільстві панівним душевним станом, як колись писав Дж. Орвел, стає керований безум. На жаль, це не проблема однієї окремої людини або  окремого прошарку людей чи території, -  це наша загальнонаціональна  біда. Ба більше – це  біда значної частини населення Землі. Безум, божевілля. Я не здивуюся, якщо Орвела „затруть” у США та ЕС, тому що його книга “1984”  не стільки про СРСР, хоч і про нього передусім, скільки про те, якими вони і ми з ними є сьогодні.
«Кажу бо вам: за кожне  пусте слово, яке скажуть люди, дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми  засуджений будеш» (Мт.12:36-37). Це за слово пусте. А що буде за слово отруйне, яке  робить з Божих творінь нерозумних, “пустих”,  пропащих людей?

4. На Заході все більше розуміють, що  їхній звичайний споживач не належить до виду homo sapiens. Він радше нагадує людину нерозумну. А західня цивілізація перетворюється на чеховську «палату №6» дуже високої комфортности. До нас в країну їдуть санітари з цієї палати, вони ж “гуру”, “вчителі”, котрі навчають,  як бути успішними в цій палаті. Один з них К’єл Нордстрем  (див. статтю «Мы создаем свободу» у газеті «Экономические известия» від 4.04.06; “свободу від розуму” - варто додати) вчить, що сенс вже не є метою, що людина  залишилася на самоті  і  має цей сенс шукати сама. Суспільна цілісність вже знищена, а спільнота палати  складається з окремих самотніх пацієнтів. У Стокгольмі 64% домогосподарств ведуть одинаки, свого роду  атомізація. Старі цінності, наприклад сім‘я, відходять у небуття. Тиск на молодь дуже  сильний, особливо на молодих дівчат. Уже  відсутні наперед задані установки, що вони мають вийти заміж,  народити дітей – бо невідомо в якій країні вони будуть жити,  чи будуть вони гомо- чи гетеросексуальними. Все це вони мають вирішувати у свої всього 14-16 років самостійно. Тому, - констатує гуру-санітар, - ми бачимо зростання числа самогубств, депресій, наркотичної залежности. В палаті домінує бажання спокус і розваг.
- Ви не повинні будувати  музей, бо  це  не приносить втіхи, -   вчить санітар нас,  українців. І його висновок для тих, хто хоче бути успішний в  цьому безумі, формулюється наступним чином: “В основі успіху лежить відмова від думки про те, що  люди є істоти розумні. Повелителі настрою експлуатують слабкості людини, заманюючи її та  роблячи з клієнта свого раба”.

5.   Зв’язок між словом  і річчю, яку воно відображає, геть втрачається.
Колись запитали Конфуція, що б він робив, якби був правителем.  “Я б слідкував за тим, щоб кожна річ відповідала своїй назві”, - відповів мудрець. Може через те Піднебесній тисячі років? Комуністичні бонзи знищували цю відповідність, жодні  ресурси не допомогли  протягти  їхній  країні навіть до ста років. Така доля чекає й на інші країни, які творять безум.
З кожним роком стає все менше й менше неуражених слів,  тому дедалі вужчають межі  думки. Висловити в смертельно уражених словах думку стає просто немислимим.  Приклади  спотворених  слів: еліта, Біблія, держава, гетьман... - читач  може навести сам.
Політик – це людина, яка володіє мистецтвом  керувати державою та суспільством  відповідно до їх цілей.  Наші “політики” є людьми, які володіють мистецтвом привласнення суспільної та державної власности з використанням влади. Якщо керуватися порадою Конфуція, то їх треба назвати корупціонерами, а не політиками. Справжній правитель України мав би  слідкувати за відповідністю речей їхнім назвам. А як тоді  називати народних депутатів та місце, де вони сьогодні “засідають”?  Бо то і не засідання. А що? Моя мрія –  територія точного вживання слів. Неточне вживання слова  людиною, яка працює з ним, є таким самим професійним злочином, як і торгівля правосуддям суддею. Тому і страшно писати. А мовчати буває ще страшніше.
 Кажуть, що у сучасній інформації немає знань, у знаннях – мудрости, в мудрості – святости. А що є? Є демонстративний гріх, у якому ніхто не збирається каятися. Є виклик Богові, в якому зайшли занадто далеко. Чекаймо гніву Його.

6.Чому наші політики допускають «іґнорування змісту слова», про що пише Яременко?  Що за цим стоїть?
“Політики” та їх електорат живуть у різних реальностях, які не поєднуються між собою. Інтереси “політиків” та інтереси людей містяться в площинах, що не перетинаються. У них різні цінності, цілі та бачення свого майбутнього.  Наші  “політики” не служать людям і суспільству, а служать собі.  Вони не політики. Тому цю небезпечну для  них суть вони мусять  ховати за правильними словами, за якими немає і бути не може належної та очікуваної суспільством дії. Тому вони й вибудовують інформаційну резервацію для своїх громадян – щоб ті не знали реального стану справ.
 Слово відомої людини, яке не має зв’язку з реальною дійсністю, є словом-вбивцею. Виступ політика з набором таких слів і речень є виступ, який омертвляє суспільне життя, робить зі споживачів цих слів  дурнів, які не знають правди, які блукають серед дня, робить з них суспільних, і не лише, калік. Це вкраплення в їхні голови елементів божевілля, розриву між реальною дійсністю та її відображенням у їхніх головах. Це не просто профанація суспільного життя публічними людьми. Це є його вбивство.
А систематичне прокручування у ЗМІ одних і тих же “політиків” з такими  виступами - то є ураження здатности сукупного суспільного інтелекту  щодо  адекватного сприйняття дійсности, в якій живе суспільство.
Плюралізм думок від українських ЗМІ: виступають штатні  сіячі маразму від   комуністів, реґіоналів, соціялістів до нашоукраїнців, бютівців. Мова – це дім буття за Гайдеґґером.  Мова, в якій слова не відповідають буттю, є труною життя. Може через це так впевнено і потужно  відлунює  в голові божевільна какофонія з нашого зросійщеного інформпростору, що нас скоро має залишитися 25 мільйонів.  Наші будівничі палати №6 по-українськи вибудовують табірну божевільню, мешканців якої має  ставати щораз менше.
Омертвлення суспільного життя  отруйним  словом - це не  гіпербола. Наслідком інформаційної отрути, що ллється на голови українців і дезорієнтує їх роками, є реальне скорочення українського населення. Це і є достеменна інформаційна війна. І наслідки її не  віртуальні.

7. «Політична майстерність: зібрати кошти олігархів та голоси рядових виборців, пообіцявши їм захист одне від одного», -  гранично сумна сентенція М. Фішбейна. Це вищий пілотаж  брехні, яка їхнью мовою називається  конструювання інформаційної реальности”. Сам батько брехні радіє за достойних своїх синків-“політиків”.   Суспільство    анемічно наразі реаґує на своє  примусове  “купання” у відвертій бісівщині. Але реаґує. А Майдан посіяв надію назавжди. В Україні виразно відчутне бажання, - хай ще не достатньо сильне,-  змінити  ситуацію, і воно значно сильніше, ніж на Заході. Там немає де розгорнутися, там все зареґульовано, все контролюється. У нас більше можливостей. Це і той же Нордстрем констатує.

   8. Чому в нашому інформаційному просторі немає нових ідей? Ідеї можуть бути наслідком  об’єктивної аналізи стану справ у суспільстві з метою його з‘ясування, визначення суспільних  пріоритетів та шляхів їх досягнення. В   інформаційному просторі, що  призначений бути інформаційною резервацією,  про такі  речі мови бути не може.
Нам вбивають в голову думку про природність обмеженої, читай калічної,  суверенности, що так само відповідає дійсності як “природність” гомосексуальної „сім‘ї”.   Виставляють на показ “права” людини, іґноруючи права сім’ї та країни... Глобалізація безуму. Спроба, і то дуже серйозна, укорінення його у нас.
Нова ідея, на мій погляд,  полягає  в тому, щоб українці навернулися до Бога, до Джерела  Правди і Життя та відвернулися від культури смерти, яка так рясно зацвіла на терені західньої цивілізації і яка збирає свій укіс у сусідній державі.
Свідомий замах на Правду, свідоме  вибудовування інформаційного муру  між людиною і Духом  Святим,  що животворить,  - чи не є то хула на Духа Святого? Чи то не є війна проти Нього?
“Тому-то кажу вам: усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, - не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!” (Мат.12:31,32).
На Майдані  Господь показав українців українцям і світові  здоровими, якими ми можемо бути. А потім закрив завісу. Суспільство не зробило належного  кроку до Життя.  Уражений Логос українського суспільства лікується, оздоровлюється наверненням до Христа. Це є необхідна і достатня умова оздоровлення.

Прочитала в „Нашій вірі”  №1, 2007 статтю „Вбивство священика”. Таке ж саме пережила і наша сім’я. Нашого батька Олександра Білецького вбили у 1943 р. в церкві на Великдень, під час служби Божої.  Провина батька – любов  до України, до народу. Так і сказали вбивці: „України йому захотілося”. Він відчував, що його спіткає та доля, пам’ятаю, говорив нам: „Поганий той пастир, що лишає свою паству у важкий період”. Службу Божу правив українською мовою, прищеплював людям любов до Бога і України. А 1947 р. ми потрапили до Сибіру. Ми, старші діти, уже давно повернулись на рідну землю, а наймолодший брат лишився. У свій час пропонували йому шпигунську роботу, він з огидною відкинув ту пропозицію. В КГБ сказали: „Попомнишь меня” ? і після цього появилась в „Правді України” і інших газетах стаття „Під хрестом і тризубом”. Яких тільки звинувачень на батька не було: він і офіцер царський (батько з 1903 року народження). І вороже ставився до рідної влади, бо у нього конфіскували багатства (яких у нас зроду не було). В церкві нібито знайшли під престолом якусь кількість різної зброї – і все перераховано; він „відстрілювався”, через те його вбили; він ходив лісом із сином (а синові  якраз старшому було 10 років). Це страшно було читати, а стаття з’явилась десь років за 30 після смерти батька.  Ще й тепер нам штрикають в очі рядками з цієї статті... уже  в незалежній Україні.
...Пригадується одна розмова з подорожнім у поїзді. Це було 20-22  роки тому, а може й більше. Попутник їхав на зустріч з учасниками визволення Криму. Він стояв біля вікна і видно згадував минуле, а що інших співрозмовників не було, то заговорив до мене: „Під час війни мій друг потрапив  у дуже складні обставини і дав обітницю: якщо залишусь живий, стану священиком.
– І став? – запитую.
– Так, але його сімферопольський єпископ за віщось позбавив сану.  Єпископ той був членом КПРС, викладав у медичному інституті.
– Як же таке могло бути?
– А як же, церква – велика сила, на самоплин залишати її не можна...
Ще хочу розповісти про Іскровку.  Це село в Кіровоградській області. У 1918 році червоні тут убили священика о. Миколая.  Це свята людина: його мощі виявились нетлінними  і нині стоять у гробниці в церкві.
Отець Миколай за життя викопав джерело, де вода була цілюща. Він зцілював хворих цією водою. В совєтські часи джерело засипали, коли насипали дамбу, а воно пробилося в іншому місці, зберігши усі свої властивості.
Ми їздили групами до церкви в Іскрову, побували І біля джерела. Там така благодать. Править Службу Божу о. Василій. Коли одна з наших паломниць підходила до сповіді, то побачила замість о. Василія Ангела.
- Я, - каже, – стала на коліна зі страху, боюсь підійти, а він,  священик, каже:  „Підходьте, підходьте”. Я подивилася - тепер стоїть о. Василій.
Зараз ми туди уже не їздимо. Нам туди дорога закрита. Бо виявилось, що там священик – „раскольник”. Я декому кажу: священики-комуністи – не „раскольники”, а той, хто править службу Божу українською мовою – „раскольник”? Адже  і під час зішестя Духа Святого на Апостолів усі вони говорили рідними мовами, а  не одною якоюсь.
...Десь вже мабуть в часи Горбачова якось зайшла в хату і чую передачу по радіо. Чую такі слова: „Приехал в Минск – не слышу белорусской речи, в Баку – не слышно азербайджанской речи. Мне стыдно, что всё это сделали мы». Шкода, не пригадую прізвища цієї чесної людини.
Я молюсь, щоб Господь послав нам єдність, укріпив незалежну Матір-Україну, дав здобути помісну Українську Православну Церкву. За кров, за муки за руїну прости нас, Боже, і помилуй за молитвами наших мучеників.

Ольга МИЧЛО, Дніпропетровщина

Сьогодні ім’я преподобного Іоана Синайського відоме передовсім шанувальникам патристичної літератури, хоча свого часу популярність святого була така велика, що його зображення було написане на фресці московського Кремля. В ХІХ ст. у Донському манастирі побудовано церкву, присвячену Іоану Синайському.
Чим же уславився цей подвижник духу?
Відповідь проста – своїм життям. Його  книга, де висвітлено духовний досвід подвижника, стала бестселером християнської літератури – одним з найвідоміших підручників духовного вдосконалення не лише для ченців, але й для мирян.
Лаконічні, але промовисті відомості про святого лишив нам його сучасник, чернець Раїфського манастиря Даниїл. Народився пр. Іоан в VІ ст. (за УЛЕ – бл. 649р., за «Словником давньоруських пам’яток» - 579, за «Православною богословською енциклопедією» - 525). В шістнадцять років прийшов у Синайський манастир до старця Мартирія, в якого навчався дев’ятнадцять років, а після його смерти був в усамітненні ще двадцять. Згодом його обрали ігуменом, але через чотири роки він повернувся до самоти і відійшов у інший світ, коли йому виповнилось вісімдесят.
Назва ( в російському перекладі - «лестница» ) вказує на сюжет зі Старого Заповіту, коли праотець Яків уві сні побачив сходи, якими підіймались та спускались янголи. Образ сходів морального вдосконалення на той час вже був відомий в учительній літературі з книг Іоана Златоустого, Макарія Великого та ін.
Іоан Синайський у своєму оточенні відзначався вченістю, знав твори аскетів (Євагрія, Касіяна, папи Григорія 1 та Григорія Арсилаїта), тож його звернення до їх праць було даниною пошани. Однак основним  джерелом для написання книги стало Святе Письмо та особистий досвід.
 Чернече життя, за Іоаном Синайським, є безперервний і тяжкий шлях поступу сходами Бого- і самопізнання. У своїй праці він розглядає людські вади і осмислює можливості їх усунення. Книга поділена на тридцять розділів – сходинок – за числом літ Ісуса Христа до хрещення і початку проповіді. Двадцять три розділи книги описують гріхи та способи боротьби з ними,  а решта сім – чесноти та способи їх надбання. У першій сходинці-розділі аскет звертається до нас, звичайних людей:
  «Питали мене миряни: «Як ми, котрі живуть з жінками і заплутані житейськими  турботами, можемо дійти досконалого християнського життя?» - Я відповів їм: «Все добре, що тільки можете робити, робіть; нікого не осуджуйте, не обкрадайте, нікому не говоріть неправди, ні перед ким не возвеличуйтесь, ні до кого не майте ненависти, не полишайте церковних зібрань, будьте милосердні до нужденних, нікого не спокушайте, не посягайте на чужу честь, зберігайте вірність дружинам вашим. Коли будете так робити, то будете недалеко від Царства Небесного».
За Іоаном Синайським, ідеалом чернечого життя є мовчання і внутрішня свобода від грішних пристрастей і недобрих думок, яка досягається за допомогою постійного духовного єднання з Ісусом Христом.
«Ліствиця» одразу стала настільною книгою для ченців, тлумачення до неї написали ігумен Раїфського манастиря Іоан, Критський митрополит Ілля і патріярх Фотій. Отці чернечого поступу Федір Студит, Іосааф Валоколамський посилались на неї, як на кращу книгу для ченців. Цей твір виявив великий вплив на візантійську літературу – і з ІХ ст. Іоан Ліствичник став вшановуватись візантійською церквою як преподобний, пам’ять його відзначалась 30 березня.  В цей день його вшановує Католицька Церква. В Православній Церкві  преподобного згадують в неділю четвертого тижня Великого Посту.
У всіх великих осередках християнства „Ліствиця” поширювалась в перекладах –слов’янськими мовами, латиною, вірменською, грузинською, арабською, сирійською. Перший слов’янський переклад з’явився в Болгарії вже в Х ст., але він був недосконалим. В ХІV ст. у Сербії був зроблений новий переклад, який поширився на наших землях.
«Ліствиця» була добре знана у Київо-Печерському манастирі – «Київо-Печерський Патерик» (список 1462 р.) двічі її цитував – у Життєписі св. Святоші та у Слові про преподобних Федора та Василія. У 1627 році в Лаврській друкарні вийшла книга «Тріодь пісна», де вміщено «Житіє Іоана Ліствичника, від Данила монаха списане».
Через двадцять років текст «Ліствиці» церковнослов’янською мовою був надрукований у Москві і одразу набув поширення у російських манастирях. Соловецький книжник Герасим Фірсов написав «Слово похвальне Іоану Ліствичнику», так звану «Сибірську «Ліствицю» видав у своїй трансформації митрополит Філофій Ліщинський. У ХVІІ ст. свій переклад зробив також Паїсій Величковський – згодом його надрукував Амвросій Оптинський. Постійно читав цю книгу і преподобний Серафим Саровський.
Якесь із видань стало улюбленою книгою Миколи Гоголя, він завжди возив її з собою. На думку дослідника К. Зеємана, саме їй зобов’язаний іменем і особливістю характеру головний герой «Шинелі» , вказуючи на Акакія Саваїта, про якого йдеться у четвертій сходинці. Історія Акакія, лагідного учня жорстокого старця, наводиться в розділі про  послух як приклад бездоганного смирення.
Дев’ять років Акакій мовчки, без скарг і нарікань  терпів  докори та побої свого вчителя. Коли один із аскетів  запитував його про життя, він мовчки показував на синці; на що той говорив: «Добре, добре, потерпи і одержиш користь». (Важко збагнути такі розмови і вчинки, вони поза стереотипами нашої свідомости). Через дев’ять років Акакій почив у Бозі, але коли його вчитель не повірив у його кончину і з ігуменом прийшов у келію, останній запитав: «Брате Акакію, чи ти помер?». Тоді смиренний учень,  роблячи послух і після смерти, відповів: «Отче, як можна вмерти тому, хто чинить послух?». Вражений, його вчитель, одержимий страхом, впав зі сльозами на землю, і випросивши у ігумена келію поблизу гробу Акакія, провів там решту життя вже доброчинно, завжди говорячи отцям: «Я скоїв вбивство».
Така щемлива історія про лагідного  інока стала одним із приводів для його канонізації. Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Акакія 20 липня. Письменник залишив нам декілька таких незвичних  оповідей ( про Іоана   Саваїта, преподобного Мину, розбійника  та ін.), які не лише  засвідчують виняткові прояви їх релігійної свідомости, але водночас є документами  про життя пустельників.
  «Ліствиця» мала великий вплив на літературу та іконографію України, Росії, Болгарії, Сербії, Греції, Грузії, Палестини, Сирії. Вже в ХІ ст.  в манастирі св. Катерини на Синаї, де  преподобний Іоан був ігуменом, з’явилась ікона із зображенням ченців, які піднімались по тридцяти сходинках; сам же автор знаменитого твору був вписаний у небесний простір. Цю ікону дослідники відносять до константинопольської школи, зважаючи на її високу живописну культуру.
  На Заході  «Ліствиця» була перекладена латиною францисканцем Анжело Кларено та францисканцем Амброджо Травескарі. Саме «Ліствиці» в еспанському перекладі судилося стати першою друкованою книгою на американському континенті.
 У всі часи ця книга приваблювала до себе дослідників – про неї писали А.Архангельський, А.Соболевський, В.Перетц, О.Мишанич. Зокрема В.Перетц досліджував спробу перекладу «Ліствиці» українською мовою у рукописі першої половини ХУІІ ст., який належав Церковно-Археологічному музею при бібліотеці Київської Духовної Академії.
 Всього на території колишнього СРСР збереглося більше ста списків «Ліствиці». Я.Запаско в «Українській рукописній книзі» подає відомості про три українські списки.
Один список кінця ХІV - поч. ХVІ ст. ( в його праці він відсутній) представлений в постійно діючій експозиції Національного музею літератури України. Він привертає увагу своїм оформленням – на одній кольоровій ілюстрації зображення Іоана Ліствичника на повен зріст, а на іншій – сюжет зі Святого Письма: сон Якова і сходи, що верхнім кінцем сягали Небес. Незвично вимальовано і назви розділів, червоною і чорною фарбою у вигляді сходів –зміст іде не зверху донизу, а навпаки: верхня сходинка із зазначенням «любов» міститься вгорі під намальованою хмаркою. Бо саме любов є тим скарбом, який, збираючи тут, на землі, ми візьмемо з собою у Вічність. Так, оспівуючи любов, святий Іоан Синайський досягає  найбільшої виразности та поетичности, що вирізняє його книгу серед творів інших аскетів і робить її винятковим явищем духовної літератури.

 Звісти нам, о Ти (любов) , найпрекрасніша з чеснот, «де Ти пасеш вівці твої? Де відпочиваєш  в полудень?» (Пісня над Пісн. 1, 6)?  Просвіти нас, напої нас, настанови нас, керуй нами: бо ми всі прагнемо прийти до Тебе. Ти пануєш над усіма. Ти зранила душу мою, і не може витримати серце моє полум’я Твого. Ось так, оспівуючи Тебе, іду.

     Ми повинні постійно піклуватись про духовний стан і шукати його; бо коли він з’явиться, тоді зовнішні почуття припинять звабливо діяти на душу; знаючи це, хтось із премудрих сказав: «І почуття Боже віднайдете».

Буває, коли стоїш на молитві, трапляється справа доброчинна, що не терпить зволікання. У цьому разі слід надати перевагу справі любови. Бо любов більша за молитву, оскільки молитва є доброчесність часткова, а любов обіймає всі чесноти.

Не тоді визнай себе вільним від язви злопам’ятства, коли помолишся за того, хто скривдив тебе, або відплатиш йому дарами, або запросиш його на трапезу, але коли почуєш, що він зазнав душевної чи тілесної скрути, і поспівчуваєш йому і заплачеш за нього, як за себе самого.

Досвідом доведено, що за які гріхи – тілесні чи духовні – осудите ближнього, в ті самі впадете.

Як вогонь полярний воді, так людині, яка кається, не притаманно судити інших. Якби ти побачив кого-небудь, хто грішить при виході душі із  тіла – і тоді не осуджуй його, бо суд Божий прихований від людей. Одні зримо впадали у великі гріхи, а таємно здійснювали ще більші доброчинності - і любителі пересудів помилялись, коли бачили дим, а не прозирали за ним сонця.

Не будь впевнений у своїх чеснотах, допоки не почуєш про себе останнього вислову Судді, бо з Євангелії бачимо, що і той, хто на Таємній вечері був присутній, зв’язаний  був по руках і ногах і у пітьму безпросвітню  вкинутий.

Давати кожному, хто просить, властиво благочестивим, давати і тим, хто не просить є справа найблагочестивіших, а не вимагати свого від того, кому позичив, навіть якщо він і має можливість віддати, належить одним лише смиренним.

Як ті, що мають здорове почуття нюху, можуть відчувати пахощі, коли хто має їх при собі таємно, так і душа чиста пізнає в інших те благоухання, яке сама одержала від Бога, - і той злосморід, якого зовсім позбавлена і якого інші не помічають.

Коли душа зрадила себе і втратила блаженне  і жадане тепло, тоді нехай дослідить сумлінно, через що вона його позбулася, і на цю причину нехай спрямує всю працю свою і всі зусилля; бо колишнє тепло неможливо повернути інакше, як тим же шляхом, яким воно було втрачене.

Немічні душею повинні впізнавати відвідання Господнє і Його милість до них з тілесних хвороб, бід і зовнішніх спокус. Досконалі ж пізнають присутність Бога від пришестя Духа та від помноження дарів.

Хто просить у Бога дарів за свої труди, той заклав небезпечні підвалини, а хто вважає себе боржником, той несподівано і раптово збагатиться.

Людям великим притаманно переносити образи мужньо і з радістю; а святим і преподобним – вислуховувати похвалу без шкоди.

Звістку про те, що прохання наше почуте Богом, одержуємо ми під час молитви. Звісткою є зникнення сумніву; звістка є достовірним оголошенням невідомого.

Не жахайся, якщо і кожний день падаєш, і не відступай від шляху Божого, але тримайся мужньо; і, поза сумнівом, Янгол,  який тебе охороняє, пошанує твоє терпіння.
 

„В головному – єдність, у спірному – свобода, у всьому ж – любов”. Ці безсмертні слова блаженного Августина ідеально описують світоглядну позицію для вирішення проблемних питань у мирі та злагоді. Керівними ж ці слова мають бути при вирішенні розбіжности у церковному житті.
Цей погляд як ніколи доречний, коли розглядається така багатостраждальна проблема, як мовне питання у богослужінні. Саме з ним розбирався семінар „Становлення української богословської термінології”, що відбувся 17 грудня у рамках циклу „Українська християнська культура”, започаткованого секретарем Всеукраїнського православного педагогічного товариства протоієреєм Богданом Огульчанським. Семінари відбуваються принаймні раз на місяць у Центрі богословських студій при парафії святої великомучениці Катерини (УПЦ МП).
Статус цього заходу міжконфесійний та міжнародний. Окрім отця Богдана, доповідали Наталія Туряєва, кандидат наук з Інституту української мови (Київ) та о. Петро (Ґаладза), професор літургійних наук Інституту східньо-християнських наук імені митрополита Андрія Шептицького у Оттаві (Канада).
Ще митрополит Мелетій Смотрицький, відомий полеміст проти унії XVII ст. (який, однак, згодом сам став уніятом), закликав до повторення подвигу Кирила і Мефодія - здійснення перекладу Святого Письма та богослужбових текстів на зрозумілу для населення мову. Солунські брати Кирило та Мефодій у IX ст. в умовах домінування грецької мови та латини у богослужінні винайшли письмову абетку для проповіді Євангелії слов'янським народам, які не мали власної писемности. На фонетичну основу глаголиці, розробленої Кирилом, лягла елінізованого вигляду кирилиця учнів Мефодія, яку використовують донині слов'янські народи – і до речі, не тільки слов'янські. Ця подія була знаковою - до того вважалося, що сакральними мовами є давньоєврейська, грецька та латина, якими був зроблений напис на табличці, прибитій до хреста Спасителя.
Пересопницька Євангелія, надрукована у XVI ст., стала одним із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелії. Богослужбовий же текст не перекладався.
Цікаво відмітити, що вимова церковнослов'янських текстів на території Росії у XVI столітті була українською. Ця особливість збережена і донині в російській церковнослов'янській вимові - м'яке гортанне "г", протяжне "о" (Господь, а не Ґасподь). Одночасно із заборонами на українську мову в Російській імперії поширюється русифікація і церковнослов'янської вимови. Проте старообрядці законсервували українську вимову і використовують її і понині.
Після 1918 року постало питання про впровадження української мови у богослужіння, і з цих років починається робота по здійсненню перекладів Євангелії та богослужбових текстів на сучасну українську мову.
Нині стараннями о. Богдана Огульцинського створюється український словник богослужбової термінології.

Олександра ШАНДРА

Ми бачили, які лихі наслідки мав гріх для впалих ангелів. Ці нещасні ангели через свій гріх не втратили своїх природних дарів, якими Творець наділив їх під час сотворення. Вони позбулися блаженства і святости, але зберегли дуже велике розуміння, хоча ці здібності, що залишились у них, стали для них карою. Саме з цієї причини цар Давид, як пояснює святий Августин, називає їх сильними. Сам Спаситель, говорячи про сатану, керівника впалих духів, називає його князем світу цього (див. Йо. 12, 31), і апостол Павло, пояснюючи слово Божественного Вчителя, називає сатану князем «злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Той самий апостол розрізняє між ними: Начала, Власті та Світодержці темряви віку цього (Кол. 2, 15; Еф. 6, 12). З цього можна зробити висновок, що впалі ангели зберегли відмінності, усталені в єрархічному порядку небесних воїнств, і змушені були скоритися сатані — найсильнішому і найзлобнішому з них усіх. Але яка може бути покора в житлі вічного безладу, ненависти та злоби, у цих духів, вуста яких безперестанку вивергають хулу і прокляття! Божа десниця скинула їх у пекельну безодню; але вони можуть з пекла розійтися по всесвіті... Ненависть до Бога, жага помсти і відчай шматують їх. Ось в чому полягає історія протистояння добра і зла — це боротьба сатани проти Бога; тому що божественна премудрість дозволяє їхній гордості повставати проти неба, небесних Ангелів та людини до того дня, коли пекельні ворота будуть запечатані на всю вічність. Багато хто з невіруючих насміхається з вірувань у демонів; але чи можна мати сумніви в істинності вчення, що так твердо доведене? Що існують злі духи, яких ми називаємо демонами, доведено не лише ясними свідченнями Святого Письма, а й одностайною згодою всіх племен і народів. Те ж саме говорив Тертуліян римським сенаторам: «Ім'я демонів не нове для вас. Ваші філософи і поети довели, що знали їх, цих духів, відкинутих Богом, наміри яких постійно спрямовані на те, як би згубити людину». Дії злих духів вельми очевидні для тих, хто уважно спостерігає за подіями у світі. Але від чого походить ця лють, з якою вони прагнуть згубити нас? Не маючи можливости вчинити напад на Бога, вони нападають на Нього в Його творіннях, особливо в людині, створеній за Його образом і подобою. І чи можна сатані бути спокійним, коли ми живемо в надії блаженства, якого він позбувся; коли Господь своєю благодаттю рівняє нас з Ангелами; коли Син Божий прийняв образ людини, щоб зробити нас спадкоємцями Бога? (див.: Еф. 2,12). Він казиться, коли подумає, що вірні послідовники Ісуса Христа, сидячи на величних престолах, будуть разом з Ангелами судити його в кінці віків.
 З того дня, коли велику жертву було принесено, коли хрест Спасителя поставлено на чільному місці, могутність нечистих сил зникає і люди перероджуються в істині та святості.
Одержимі злими духами люди, яких була велика кількість, приходили натовпами й падали до ніг учнів Ісуса Христа; щойно ті вимовляли ім'я Христове, біси одразу ж утікали. Ці чудеса були вельми поширеним явищем у перші віки християнства.

Життя – це поле боротьби. Горе тому, хто не вийде з неї переможцем! Вічна смерть – ось його участь. Але хто збереже мужність і передасть себе Божій волі, того не торкнеться ніяке зло. Вестиме його Божа благодать, він переможе, і нагородою для нього буде Небесне Царство. Хто боїться Бога, той сильніший за всіх демонів! – говорить один письменник. Щоб підтримати своїх вірних синів на цьому полі безперервної боротьби, щоб безпечно провести їх цим шляхом, що сповнений безжальними губителями, Господь посилає своїх Ангелів, вірних хоронителів. Він призначає до кожного з нас одного з них, Своїх небесних воїнів, котрий стає нашим Ангелом-хоронителем, нашим захисником. Таким є загальне вірування християн, і наші священні книги, слово небесного Вчителя. Не лише кожна людина має свого Ангела-хоронителя, а й кожна родина, кожне благочестиве товариство, кожна держава. Нещасні ті люди, котрі нічого не хочуть бачити між небом і землею, крім того, що їхні тілесні очі можуть осягнути! Навпаки, яким щасливим є християнин у сердечній простоті своєї віри! У якій гармонії його відчуття з небесною істиною! Віра говорить нам, що Церква на землі і Церква на небі становлять одну благодатну спільноту, лишень тут вона воює, а там вінчається славою. Ангели і блаженні небожителі є друзями і братами людей на землі. Любов, що існує в Богові, проникає у всі серця Його вірних синів, з'єднує їх єдиною думкою і єдиним почуттям. Дія цієї любови в Ангелах сильніша, бо вони ближче до Бога і бачать в Ньому вічну любов і те благо, яке бажає нашого спасіння. Вони приходять, щоб нагодувати нещасну людину хлібом благодаті, напоїти її декількома краплинами з Джерела небесних насолод, допомогти їй порвати пута гріха і з торжеством привести її в дім Небесного Отця. Яка радість для них спасати душі, що Ісус Христос викупив Своєю кров'ю і котрі вічно будуть разом з ними поділяти славу і блаженство! Призначені посланцями до нас від Всевишнього Царя, вони бажають також бути нашими посланцями до Всевишнього.
Так говорить нам Святе Письмо; так виконується слово Ісуса Христа: звідси побачите Ангелів Божих, які піднімаються і які сходять (Йо. 1, 51). Вони сходять, щоб принести благодать нам; вони піднімаються, щоб піднести наші подяки і наші молитви Богові.
Ми маємо приносити Ангелові-хоронителю потрійну жертву: жертву поваги, жертву благодійности і жертву сердечної довіри. Ми зобов'язані йому повагою з причини його присутности з нами; благоговінням – з причини благодійної його любови до нас; довірою – з причини його невсипущої варти над нами.
Зі самої купелі хрещення Ангел-хоронитель даний тобі у співрозмовники, і, може бути, до цього часу ти не звернув до нього жодного слова, не звернув до нього жодної молитви.
Що подумаєш і що скажеш ти про ту людину, яка у невдячності забула матір, що її народила, вигодувала її своїм молоком, ніжно любила її? Що б ти сказав про того бідного, який відвертає свої очі, не бажаючи бачити руки свого благодійника, котрий подає йому кусень хліба і спасає від голодної смерти? Але яка мати може любити своє дитя настільки, наскільки твій Ангел-хоронитель? Він завжди перебуває поруч з тобою, завжди звертає до Бога твій погляд, благаючи Його про милосердя до тебе і про виправлення твого серця силою Його благодаті. Подумай, чи не був твій Ангел до цього часу тобі чужий? Чи не час тобі відкрити свої очі й бачити свого вірного провідника, посланого тобі Богом?
Звернися з твердою вірою, звернися розумом і серцем до свого Ангела і скажи:
Ангеле Божий, Хоронителю мій! Твоїй опіці довірила мене прихильність Всевишнього, — прости і настанови мене, оберігай мене на життєвій дорозі, керуй та управляй мною.

З книги „Роздуми християнина про Ангела Хоронителя”
Львів, Свічадо, 2005
 

Синичка жила в дуплі старої груші. Намостила собі сінця – і їй було там тепло й затишно. Тільки докучала люта хурделиця. Якось хурделиця кілька днів і ночей висвистувала:
– Маю хвищі й холоди – все завію назавжди!
А синичка висувала голівку із дупельця і проказувала:
– Хай би як ти шуміла, хай би як висвистувала, все одно вигляне сонечко – сніг розтане, і весна настане.
– Сніг не розтане, весна не настане, – сичала хурделиця. – Мої морози застудили лози й закували ріки кригою навіки!
– Ців-ців-ців! – стояла на своєму невгамовна синичка. – Хоч ти й заволокла темними хмарами сонечко, та воно є в моїй пісеньці.
– У пісеньці? – зневажливо вигукнула віхола. – Та тебе ж не чути. А я так умію шуміти-свистіти, що од мене утікають до осель всі діти!
Синичка перелетіла з гілки на гілку і проспівала:
– Бач, від тебе утікають до осель всі діти, а від пісеньки моєї зацвітають квіти!
Тут налетів вітер. Затріщало сухе потрухле гілляччя, а здорове, пругке так розгойдалось та захльоскало по хмарі, що вона розпоролася, і крізь прогалину виглянуло сонечко.
– Ців-ців-ців! – привітала його синичка.
Сонечко простягло свій теплий промінець і погладило синичку по голівці.
Вона защебетала ще веселіше на весь ліс. І всім у лісі почулося:
"Покинь сани, візьми віз!"

 Ось уже вкотре Захід подає на екранах безсмертну клясику літератури ХХ століття, і в кінці 2005 року на екранах київських кінотеатрів йшла стрічка - „Хроніки Нарнії”. Власне, це екранізація лише першої частини хронік, що загалом складаються із сімох книг. Отже, "Лев, чаклунка і платяна шафа". Сама книга була написана у 1950 році.
Нагадаю, що Клайв Стейлз Льюіс народився 28 листопада 1898 року. Початкову освіту отримав від матері, що навчала його знання мов. На жаль, вона померла, коли хлопцеві ще не було й десяти років. Батько, не дуже переймаючись долею дітей, віддав сина у далеку сільську школу. З шістнадцяти років Льюіс навчався у вчителя Кьоркпатріка, який був атеїстом.
Вважається, що саме він навчив його мистецтву діялектики, і вдячний учень зберігав шанобливе ставлення до нього впродовж багатьох років. У 1917 році Льюіс вступає до Оксфордського університету, та скоро їде на фронт у Францію. Після закінчення військових дій він повертається до університету і не залишає його вже аж до 1954 року, викладаючи там різноманітні філологічні дисципліни.
У 1954 році Льюіс переїздить до Кембріджу, де йому було відведено окрему катедру. У 1955 році стає членом Британської Академії Наук. У 1963 році вчений змушений полишити
університет і після хвороби 22 листопада того ж року він помирає.
Ось коротка описова біографія людини, чиє життя, філософія і творчість заслуговують на вивчення та наслідування подальшими поколіннями.
Що ж спонукало автора "Хронік Нарнії" поринути саме у казку? Певно, її "вседозволеність" і простота. Щоправда, казка, написана лише суто для дітей, втрачає свій сенс. Казка мусить мати в собі ту дитячу простоту, яку могла б осягнути і зрозуміти доросла та вже цілком сформована особистість. Як пише М. Кундера „... бо насправді серйозними питаннями бувають лишень ті, які може сформулювати навіть дитина. Найбільш наївні питання є найбільш серйозними...".
Льюіс зауважує про свої "християнські" казки: "Здається, дехто вважає, що спочатку я запитав себе, як розповісти дітям щось про християнство, потім, як засіб, уже вибрав казку, зібрав деякі свідчення про дитячу психологію і визначився, для якого віку буду писати, набрав певний список християнських істин і вигадав для них алегорії. Це – повна нісенітниця. У такому випадку я нічого б не написав. Усе почалося з образів: фавн під парасолькою, королева в санях... у дитинстві мені здавалося, що про віру можна говорити лише напівголосно, як у лікарні. "А якщо це все перенести у чарівну країну, – подумав я, – де не існує ні вітражів, ні недільних шкіл, можливо лише тоді дитина вперше побачить віру в усій її силі й вистоїть?" І я зрозумів, що так... Мої книги були написані для дітей, проте це не означає, що я мислив про щось недостойне уваги дорослих. Просто я прибрав усе, що для дітлахів могло бути незрозумілим чи нецікавим. Я намагався подивитися на них без зверхности. Певен: книгу, яку варто читати лише в дитинстві, взагалі не варто читати...".
Не одне покоління дітей Европи виросло на "Хроніках" і ще більше поколінь продовжуватимуть читати й перечитувати їх, зачаровуватися світом Льюіса й довіряти йому виховання своїх дітей.
То чим же приваблює стількох людей у всьому світі ця книжка? Що не дає їй запилитися на полицях книгарень і бібліотек? Адже питання, які піднімає автор, здавалось би, всім добре відомі. Проте, цікавим є ракурс, який автор обирає для спостереження.
Виявляється, Льюіс не сам писав усі сім книг хронік. Йому дуже допомагали його маленькі читач. Автор постійно прислухався до дитячих думок і зауважень, радився і враховував їхню думку: „... До речі, як на твій погляд, чи не занадто Темний острів є страшним для малюків? Чи не налякав він твого молодшого братика? Не снилися йому якісь страшні сни? Я дуже цього побоювався..." (з листа до Філліди від 14 вересня 1953 року). Для Льюіса діти є найдорожчими критиками: "...дивність маленьких читачів у тому, що вони є зовсім звичайними. Це ми дивні. У літературі тільки й того, що виникають нові напрями; моди приходять і відходять. Усі ці явища ніяк не можуть покращити чи зіпсувати смак дітей, тому що вони читають лише для свого власного задоволення".
Лише діти могли витримати випробування, що були поставлені перед Пітером, Люсі, Едмундом та Сьюзен. Наругу над вірою у Нарнію, наругу над Асланом та над дитячою простотою душі. Бо що таке віра? Насамперед – це впевненість у тому, чого не можна осягнути розумом. Діти, як ми знаємо, не мислять раціоналістично – Cogito ergo sum. Для них умовою існування не є розум, якщо брати розум як „ratio” . Саме це й показує нам автор у сімох книгах. Льюіс пише про Сьюзен, яка почала забувати Нарнію: "Вона залишилася живою у нашому світі й встигла перетворитися у досить поганеньку, самозакохану дівчинку. Проте у неї є досить часу аби виправитися, і можливо, врешті-решт вона все ж таки потрапить до країни Аслана – своїм шляхом. Гадаю, навіть після всього, що вона бачила й чула у Нарнії, вона цілком могла з часом упевнити себе в тому, що це все "нісенітниця".
Зрада Едмунда також стає для всіх великою втратою, а найбільше – для Аслана. Такою ж і для Христа була втрата його учня Іуди. Зрадивши, Едмунд уже не взмозі встояти перед спокусою зробити ще раз так само. Але він все-таки розкаявся і отримав прощення від Аслана, чого не зміг зробити Іуда, після свого Гетсиманського поцілунку.
Страх бути відкинутим усіма і страх самотности стоїть часом на заваді щирого каяття. Страх і сором... але так думають до часу визнання за собою провини. Та одного цього, як виявиться, буває замало...
Сергій Авєринцев писав, що "немає абсолютно віруючої, або ж абсолютно невіруючої людини, маючи на увазі віру, що могла рухати гори...". Можливо, тут доречно згадати силу віри Зенона з твору М. Лєскова "Гора". Адже саме таку силу віри й впевненість у Христі він мав. Проте керуючи навіть стихією (що, здавалося би, є для людини неможливим), він усвідомлював свою слабкість перед Богом. Ось у чому і полягала його могутність. "Небесний Отче! Помилуй усіх людей, котрі живуть! Ти дав їм зрозуміти, що Тобі все під силу, пошли ж у їхні серця любов до інших людей”! І коли він молився, то відчув, що гора почала розбухати, як губка, кременисті її грані западали, а м'який осип виступав, і плити, що покривали її, лопалися і розкришувалися...".
Коли ж його запитав патріярх: "Ким же ти, Зеноне, наставлений і стверджений у твоїй вірі?” - той відповідав:
- Вона мені відкривається потроху і не завжди є у мені рівномірною: часом вона ледь-ледь жевріє, як полохливість світанку, а часом яскраво горить і тоді все мені освітлює.
- Отож, твоя віра ще слабка?
- Так, дуже слабка".
Можливо, якось подібно вірили й діти. В Нарнії вони мали величезну силу віри, що для них природно, та саме її втратив згодом дехто з них, коли подорослішав і став думати "раціоналістично" - як дорослий. Правда, хіба ж можна пройти через стіну шафи? Ф. Достоєвський вкладає такі слова в уста свого героя Івана Карамазова: „Я нічого не розумію... я і не хочу тепер нічого розуміти. Я бажаю залишатися при факті. Я давно вже вирішив не розуміти. Якщо ж я захочу щось розуміти, в той же час відійду від факту, а я вирішив залишатися при факті”. Але діти ти так не вирішили. Не вірити нічому доти, поки не переконаєшся на власному досвіді, - це не для них.
І ось саме така віра згодом породжує "впевненість". Так і Зенон знав, що може лише з Богом зрушити гору (в Його ім’я). Так і діти весь час знали, що знову потраплять до Нарнії.
Згадаймо, як Аслан визволив Едмунда і чого вартувала свобода цього самозакоханого егоїста. Навіть тоді, коли Едмунд уже був готовий "покінчити" зі своєю зрадою і визнав провину, вона не „відпускала” його. І не звільнився б Едмунд, якби не Голгота Аслана і його воскресіння. Так само й ми не можемо досягти справжнього каяття до сьогоднішнього дня. Тому и чекаємо Пришестя Христа. Велич Аслана – у його смиренні перед створіннями, яких він, насправді, може легко здолати. Але ж саме за них він помирає.
„Найменш бояться смерти ті, чия життя найцінніше”, - роздумував колись Емануїл Кант. Чого було варте життя Аслана для Нарнії? І як впевнено й безстрашно він ішов на смерть "за други своя".
Вчені-психологи ХХ століття зробили спостереження, що сюжет улюбленої казки дитини часто продовжується у "сюжеті" її життя. Іншими словами: доросла людина модулює і відбиває своє існування у світі, подібно до казки, що в дитинстві запала в її душу. То як має прожити своє життя і будувати його людина, улюбленою казкою котрої стане "Хроніки Нарнії"?
Найголовніше у Льюіса - не блиск розуму, не освіченість, зрештою, і не талант полеміста, хоча й цього не можна заперечувати. Здається, найголовніше в нього те, що він
знову і знову показує нам не егоцентричність, а Богоцентричність нашого світу.

Терміном «геноцид» позначають фізичне знищення певної групи людей, виокремлених за певною ознакою – расовою, соціяльною, етнічною, релігійною, культурною; тим часом етноцид може здійснюватись не тільки шляхом геноциду (фізичного знищення певного етносу), а внаслідок цілеспрямованого знищення культури етносу (культурна асиміляція).
Лінґвоцид є, отже, проявом політики етноциду. У випадку русифікації білорусів та українців додатковою, хоча й не вирішальною обставиною, була спорідненість слов’янських мов: що цей чинник не є вирішальним, свідчить утвердження словацької мови в опозиції до чеської. Унаслідок довготривалої політики русифікації, поєднаної з геноцидом, у сучасній
Україні маємо парадоксальну ситуацію, коли мова, яка за Конституцією є офіційною (державною), на більшій території сучасної України нагадує своїм становищем мову національної меншини.
З проголошенням та визнанням державної незалежности України проблема мови опинилася в центрі гострих політичних дискусій. Причина цих дискусій – ставлення до наслідків русифікації. Партії націонал-демократичного спрямування та громадяни, що з ними солідаризуються, зорієнтовані на подолання успадкованого обсягу русифікації і утвердження української мови як мови загальногромадянського спілкування. Ці партії утворились на основі дисидентського руху, а українські дисиденти захищали і права національних меншин, зокрема євреїв, кримських татар та ін. на збереження своєї культурної самобутности. Але національні меншини в СРСР були суцільно зрусифіковані і в сучасній Україні вони дуже
повільно долають наслідки цієї русифікації. Тим часом ліберал-демократи, комуністи, переважна частина етнічних росіян, євреїв та якийсь відсоток російськомовних українців обрали позицію, яку в загальному можна охарактеризувати як неприйняття курсу на поступове утвердження української мови як мови загальногромадянського спілкування.
Тож коли йдеться про публічну дискусію навколо української та росіської мов в сучасній Україні, то гострота дискусії не стосується двомовности окремих етнічних груп та загалом національних меншин: у центрі дискусії перебуває ставлення до успадкованих обсягів зросійщення. І тому законодавчу ініціятиву про надання російській мові статусу другої державної мови можна адекватно оцінити беручи до уваги саме цю обставину. Здається виправданим навіть припущення, що ця законодавча ініціятива є своєрідний піар-ходом, коли наступ є формою прикриття цілої серії практик, що діяли впродовж 90-х років і продовжують діяти сьогодні – спрямованих на розширення функціювання російської мови (та, відповідно, звуження використання української мови).
Перший найважливіший неґативний наслідок поділу України на різномовні території – загроза представницькій демократії, про яку свого часу виразно сказав Дж. Ст. Мілл у 16 розділі своєї книги «Представницьке правління»: “Серед людей, яким бракує почуття солідарности (fellow-feeling), особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького урядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень -- будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії (set) лідерів, ніж в іншій. У цих частинах не одержать поширення ті ж самі книжки, газети, брошури, промови. В одній частині не будуть знати, які погляди та мотиви переважають в іншій. Ті ж самі події, ті ж самі законодавчі дії, та ж сама система урядування
буде впливати на ці частини по- різному; в кожній із частин будуть більше остерігатися шкідливих щодо себе дій з боку іншої національности, аніж з боку спільного арбітра – держави.
Взаємна антипатія цих частин назагал буде набагато більшою, ніж загроза з боку уряду” .
Досягнення порозуміння між учасниками громадянської дискусії про становище і перспективи української мови передусім залежить від того, чи зорієнтовані учасники дискусії на пошанування культурної різноманітности світу та гідної життєвої перспективи культур, націй та цивілізацій. Декотрі із учасників дискусій щодо двомовности в Україні заявляють про поцінування культурної різноманітности світу, але твердять, що якраз заради збереження цієї різноманітности вони і виступають за збереження двомовности. Бо, з їхнього погляду, утвердження української мови як мови загальногромадянського спілкування нібито утверджує навпаки культурну одноманітність. Складається враження, що такі люди не помічають того, що російська мова охопила великі географічні простори, витіснивши з ужитку мови сусідніх націй – білоруську та великою мірою також українську. Навряд чи не бачать або не знають. Радше маємо справу в кращому разі з упередженням, але частіше – з хитрим чи цинічним розумом: використовувати будь-яку риторику в розрахунку, що її наївні люди і
справді сприймуть за серйозний арґумент. Хоча брак елементарної самокритичности і справді дозволяє багатьом людям перебувати в полоні ідеологем, успадкованих від того інтернаціоналізму, за яким ще два десятки літ тому ховалася звичайна нетерпимість до культурної самобутности інших народів. Та чи маємо ми справу з хитрим розумом чи зі
злоякісними упередженнями («сліпою щирістю»), дискутувати з такими людьми – марна трата часу. Адже будь-яка дискусія тільки тоді є плідною, коли існує надія досягти порозуміння та справедливого розв‘язання певної проблеми.
Якщо залишити осторонь ці два крайні випадки, то досягти порозуміння щодо справедливого розв’язання даної проблеми можна лише тоді, коли учасники згодні, що справедливе розв’язання проблеми має ґрунтуватися на урахуванні ціни поступок, на яку має зважатися кожна із сторін у суперечці заради досягнення згоди. Захисники конституційного закону
про надання російської мови статусу другої державної мови, захищають, звісно ж не двомовність, а право громадян не знати української мови. Та хіба оволодіння українською мовою, спорідненою з російською, не є чимось значно легшим, ніж, скажімо, опанування англійської?
Очевидно, що надання українській мові статусу державної є захисною дією: мова є найважливішим елементом самобутности української етнічної нації - від зменшення чи збільшення сфери її застосування прямо залежить рівень тривоги української нації за виживання. Ціна поступки, яку вимагають від українців, аби вони погодились на увічнення територіяльної двомовности України, не рівноцінна “жертві”, яка полягає в оволодінні українською мовою (у перспективі) всіма громадянами України. Якщо ж прихильники двомовности і справді щиро хочуть, щоб кожен громадянин України володів двома мовами, то впровадження закону про державність української мови якраз і сприяє цьому.
Надійне забезпечення життєвої перспективи української мови та культури, яке б зняло тривогу за її виживання, можливе тільки тоді, коли українська мова та культура буде домінувати в Україні.
У дискусіях, пов‘язаних з прийняттям українським парляментом закону про геноцид 1933 року, як заклинання повторювалась теза, що вина за геноцид лежить на відповідній ідеології та політиці (політиках). Але таке протиставлення державної політики і народу не націлене на виховання в громадян відповідальности за державну політику. Воно зорієнтоване на традиційні тиранічні, деспотичні чи монархічні держави. Тобто, на народ, що складається з вірнопідданих чи сумнозвісного «гвинтика», а не на громадян. Сучасні німці, спираючись на філософію “реалізму”, могли б так само заявляти, що вони не несуть відповідальности за націонал-соціялізм. Та й прихильники позиції надання російській мові статусу другої
державної мови у своїй оцінці злочинів фашизму не схильні списувати їх в історію. А ось геноцид та етноцид, здійснювані комунізмом, вони готові виносити поза дужки дискусії, тим самим сприяючи утвердженню безвідповідальности у ставленні до минулого: фактично ж йдеться про відповідальність у ставленні до сучасного та майбутнього.
Фактично за позицією реалізму та пасивности часто стоїть усвідомлене чи неусвідомлене покладання на те, що досить заблокувати будь-які зусилля, спрямовані на захист української мови, як тим самим буде забезпечено той „природний” чи „стихійний” процес, який приведе до остаточного витіснення української мови із сфери масового використання.
Зауважимо, що позірна „стихійність” цього процесу досі поєднувалась з дуже відчутними і цілеспрямованими стратегіями, які забезпечують переваги російської мови в багатьох сферах суспільного життя.
Сьогодні у правовій арґументації переважно посилаються на «Хартію регіональних мов або мов меншин» (назва дається в редакції від 15.05.2003). Але такі посилання явно не відповідають ні духу, ні букві Хартії. Адже метою Хартії є захист загрожених мов, а російська мова не належить до загрожених. До того ж у Преамбулі Хартії говориться, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Нарешті, по третє, Хартія до загрожених відносить ті, які, «незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевости цієї держави» (Стаття 1).
Отож, букві та духу Хартії відповідав би радше захист української мови на територіях, де панує розмовна російська мова. Це навіть якщо б знехтувати тим, що українська мова є офіційною (державною). Але Хартія не розрахована на ситуації, в яких мова, яка де-юре є офіційною, де факто є загроженою: якщо Україна вступить у европейську спілку, то вона
буде першою нацією у цій співдружності з такою мовною ситуацією. То ж у будь-якому разі посилання на Хартію є цілком безпідставне. Викладання українською мовою не територіях, де спілкування суцільно здійснюється російською мовою, мало б розглядатися насправді як позитивне для громадянина: знання української мови жодним життєвим інтересам громадянина не загрожує, навпаки, розширює його можливості.

За останнім переписом населення, в Україні проживає майже 11 мільйонів громадян неукраїнського походження, які становлять національні і етнічні меншості. Найчисельніші, очевидно, росіяни, яких Москва намагається використовувати як свою п'яту колону в Україні. Гіркий, на жаль, факт. Тим більше, що загалом політичних проблем з іншими національними й етнічними меншостями в Україні властиво немає.
Питання національних, релігійних і соціяльних меншин існує майже у всіх державах Европи, а передовсім в колишніх колоніяльних імперіях: Британїї, Франції, Бельгії та інших, а також в Німеччині, хоч в останній має інше коріння. Питання на сьогодні дуже на часі і клопітливе настільки, що змусило зайнятись ним Раду Европи. Займалась цим питанням також Ліга Націй, без особливого успіху, в 1919 р. та в тридцяті роки XX ст. Проте Україна, що треба наголосити, перша в новітній історії визнала національні меншини суб'єктами свого державного права. Ще на світанку свого державного будівництва 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада Української Народньої Республіки своїм III Універсалом надала національним меншостям національно-персональну автономію. Це право було затверджене і IV Універсалом УЦР УНР 22 січня 1918 р., а найчисельнішим - полякам, євреям і росіянам – було ґарантовано по 20 депутатських мандатів в українському парляменті - УЦР. Як бачимо, Україна вирішила позитивно питання національних меншин в правовому полі раніше Ліги Націй, раніше Атлантичної Хартії і, очевидно, раніше Ради Европи. Саме вирішила, бо ж згадані інституції створили лише деклярації. Нам є чим пишатися! Лихо тільки, що світ і ми самі мало знаємо про це, бо десятиліттями нам було заборонено це знати. Тому треба відновити історичну правду і довести її до відома світової спільноти.
Годиться зауважити, що в Конвенції Ради Европи 1995 року, опенґаґенській Конференції 1990 р. чи КБСЄ 1975 р., а також в Декляраціях ООН немає чіткого визначення поняття національних меншин, тому кожна держава, яка є Стороною Конвенції, тобто підписала її, сама вирішує це питання – кого визнати чи ні за таку. Наприклад, в Німеччині понад два мільйони турків, які проживають там вже понад 50 років і не мають навіть німецького громадянства, вони просто імігранти-заробітчани. Польща, яка ратифікувала Конвенцію Ради Европи 1 лютого 2005 р., за національну меншину визнала польських громадян непольського походження, предки яких проживали на території сучасної Польщі щонайменше 100 років і ототожнюються з народом, який має власну державу. Натомість за етнічну меншість (народність) визнано групи громадян, що їх предки проживали на території сучасної Польщі не менше 100 років, і вони не ототожнюються з народом, який має власну державу, приміром цигани, караїми, татари, але вирізняються окремою мовою, релігією, культурою тощо.
Міжнародні Деклярації, в тому числі і Конвенція Ради Европи 1995 р., зобов'язують держави, які є Стороною Конвенції, до охорони прав національних меншин і сприяння їх розвиткові, але одночасно зобов'язують останніх до пошанування законодавства країн свого проживання і прав інших осіб, зокрема більшости населення, а також забороняють використовувати Конвенцію для діяльности, що суперечить міжнародньому праву та спрямована на шкоду територіяльній цілісності і політичній незалежності держави проживання.
А якраз такою діяльністю і займається великою мірою в Україні російська меншість, порушуючи вимоги міжнародніх Деклярацій і Конвенцій та Конституції України.
Держави, Сторони Конвенції, мають запевнити особам національної меншости, наскільки це можливо, в рамках своєї освітньої системи, можливість вивчання рідної мови або навчання рідною мовою. Одначе це не може бути реалізоване зі шкодою для вивчення офіційної державної мови або навчання державною мовою. (І-14, 1,2,3).
Ми зупинились лише па кількох важливих моментах Конвенції Ради Европи 1995 р., щоб засвідчити, що Україна, як в минулому, так і сьогодні, повною мірою, за своїми можливостями, ґарантує національним меншинам всі права, передбачені міжнародніми Декляраціями і Конвенціями, що записані в Конституції України.
На закінчення хочу зупинитись над визначенням „регіональна мова”. Мовою національних меншин є їхня національна мова – угорська, російська, польська та інші. Так звані регіональні мови, що ними намагаються спекулювати російські шовіністи і „регіонали” з комуністами й соціялістами, міжнароднім правом визначаються як місцеві говірки чи діялекти.
У нас до них можна віднести говірки гуцульські, поліські, лемківські, бойківські, кубанські, підляські тощо. Мови російська, польська, румунська... є національними мовами росіян, поляків, румунів, котрі є національними, а не „регіональними” меншинами, і, якщо йдеться про росіян, то в Україні вони не такі вже й давні. Варто пам’ятати і про це.
 

Російська Православна Церква збирається вести місіонерську діяльність серед китайців, що приїжджають до Росії, щоб полегшити їх асиміляцію, повідомив в інтерв'ю РІА "Новини" співробітник Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріярхату протоієрей Діонісій Поздняєв, котрий займається православними громадами в Китаї і Гонконзі.
„ Хотілося б, правда, уникнути створення чисто китайських спільнот на території Росії... При цьому для китайців повинно здійснюватися служіння китайською мовою, для чого необхідно готувати кадри” – додав він.
Досить цікавими для нас є тут дві речі:
Перше. Небажаним виявляється створення церковних громад китайців – очевидно через побоювання того, що раптом ці громади захочуть виокремитися з РПЦ.
Друге. Богослужіння для китайців мусить здійснюватися китайською мовою. Уявіть, китаєць приїхав у Росію на навчання чи займатись бізнесом, або з інших причин, – ви думаєте, що з ним у магазинах чи установах будуть говорити по-китайськи? Звісно, ні. Але з богослужінням інакше. І це цілком правильно. Китайцю добре буде зайти в православний храм,
що розташований за тисячі кілометрів від батьківщини, і почути богослужіння рідною мовою! Виникає лише одне питання: чому таких умов досі не створено для української діяспори в Росії, набагато чисельнішої за китайську? Тим більше, чому УПЦ МП, яка всіляко нас переконує, що вона є українською і за назвою і за суттю, й досі не звершує служб Божих
українською мовою – в самій Україні!? Навіть проповіді більшість священиків цієї церкви виголошує російською і зовсім не в тих місцях, де проживає російська діяспора в Україні...
До речі, 26 листопада 2006 р. виповнилося 200 років від дня народження першого перекладача Нового Заповіту українською мовою Пилипа Семеновича Морачевського та 100 років від часу першої публікації його перекладу. Складним і тернистим був шлях його праці до видавництва. Мало того, саме його переклад Нового Заповіту та вірш П.Чужбинського „Ще не вмерла України...” стали причиною появи Валуєвського циркуляру...
Хоча відгук (1862 р.) академіків Російської Академії Наук А. Востокова, А. Никитенка та І. Срезневського на переклад П. Морачевського був дуже схвальний: „Щодо релігійно-морального боку цього перекладу, то в його вагомості годі сумніватися. Коли племена напівдикі чи зовсім дикі отримали щасливу змогу слухати і читати Слово Боже своїми
мовами, то чому малоросіянам не бажати просвіщатися і напучуватись рідною мовою? Для цього, вірогідно зауважать нам, існує Євангелія російською мовою, що зрозуміла для малоросіян. Однак ця „зрозумілість” не така задовільна, як видається на перший погляд. По-перше, для маси простого народу в російській мові далеко не все прийнятно зрозуміле, а по-друге, хто сумнівається, що істина, котру вияснюємо мовою, якою мислимо і розмовляємо від самої колиски, мовою, переданою нам із кров’ю наших предків, діє незрівнянно жвавіше, більш будительно, аніж висловлена мовами, хоча й близькими та назагал зрозумілими нам, однак позбавленими рідного змісту. Тому вважаємо, що Євангелія рідною мовою малоросіян вельми сприятиме їхній релігійно-моральній освіті. Відтак, на наш погляд, переклад Морачевського слід зі схвальним відгуком Академії представити на благопошану Святішого Синоду і прохати його, після розгляду з богословського боку, довзолити друкувати”.
Синод же думав інакше, і визнав книгу „зловредною”. Так само як і тепер УПЦ МП, не бажаючи перекладати богослужбові книги українською мовою, вигадує якісь нісенітниці то про тяжкість перекладацької праці, то про відсутність потреби у ній, то взагалі говорить про безблагодатність нашої рідної української мови, – а це вже схоже на відому єресь „триязичія”.
 

Україна, 79008 м. Львів,
а/с 808 вул. Винниченка, 22
тел./факс (032) 297-16-33
e-mail: post@svichado.com
www.svichado.com

Сьогодні у світі, і зокрема в Україні, кожній людині потрібна книжка, яка допоможе знайти своє місце в суспільстві, у сім'ї, у відносинах з иншими, і яка відкриє людині правдиві цінності життя. "Книги, що дарують радість душі" – ось наше гасло. І саме такі книги ми пропонуємо своїм читачам.
"Свічадо" охоплює дуже широкий спектр літератури: релігійні, філософські, психологічні видання, молитовники, богослужбові книги, науково-популярні праці про літургію, обряд, традицію, літературно-художні та мистецькі видання, альбоми. Особливо широко представлена тема приготування до подружнього життя, сім'ї та виховання. Для дітей "Свічадо" щомісяця видає журнал "Зернятко", а для підлітків – "Сто талантів".
"Сто талантів" – передплатний індекс у каталозі "Укрпошти": 95082 "Зернятко" – передплатний індекс у каталозі "Укрпошти": 74609

Історія "Свічада"

Видавництво "Свічадо" постало 1987 року з ініціятиви українських студентів Люблінського католицького університету в Польщі, які через книгу прагнули утвердити християнські вартості у сучасному світі. Перші брошури виходили ще підпільно, однак після зміни системи влади у Польщі видавництво леґалізувало свою діяльність і взяло назву "Свічадо".
Чому саме "Свічадо"? Бо "свічадо" – це свічка і дзеркало. Наше видавництво прагне віддзеркалювати світло Божої мудрости, відповідаючи на духовні потреби людини.
Значну частину накладів перевозили в Україну, де розповсюджувати книги допомагали монахи-студити. 1992 р. видавництво перенесене до Львова, де з благословення Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського розпочало свою діяльність як видавничий відділ Манастиря Монахів Студитського Уставу.
На початок 2006 року видано 650 назв загальним тиражем 3 млн примірників.

Відзнаки "Свічада"

Книги видавництва мають багато нагород. Серед них: грамоти Форуму видавців за "Старослов'янсько-український словник" (2001) та "Досвід людської особи" (2001), "Повна симфонія до Святого Письма" (2004) та за вірність Форумові видавців (2003). Книга "Пізнай свою дружину" стала Книжкою року - 1999 в номінації "Калейдоскоп" (Центр рейтинґових
досліджень "Еліт-Профі"). "Українська народна писанка" за високу професійну майстерність в номінації "Мистецтвознавство, фольклор" в травні 2005 року здобула нагороду на VI
Всеукраїнській виставці-форумі "Українська книга на Одещині".
Однак найважливішою відзнакою та великою радістю для нас є відгуки читачів, які з допомогою нашої літератури зуміли віднайти себе, стати щасливішими у своїх родинах, зрозуміти
сенс життя.

"Свічадо" сьогодні

Щомісяця у видавництві виходять друком 7-8 нових видань. Значна частина книг "Свічада" вже стала бестселерами. Це "Пізнай свого чоловіка" та "Пізнай свою дружину" Ґері Смолі, 7 книжок серії "Короткі історії для душі" Бруно Ферреро, "Наслідування Христа" Томи Кемпійського, молитовник дитини "Бог завжди зі мною", молитовник "Прийдіте поклонімся" та інші.
Серед книг "Свічада" кожен знайде для себе цікаву й корисну книгу. Нові серії книг "Пізнай себе", "Порадники для батьків", "Любов, подружжя, сім'я", "Розмови про Біблію" і справді задовольнять потреби найвибагливішого читача.
"Свічадо" активно шукає нові ідеї, з часу свого існування постійно змінюється. З нами працюють цікаві письменники, художники, перекладачі та науковці-експерти. Ми видаємо книги закордонних і українських авторів, останнім часом дедалі більше прагнемо відкрити нові українські імена.

У своїй роботі керуємося великим досвідом та відгуками читачів. Професійність кожного з наших працівників, інноваційне мислення й активна позиція на ринку допомагають видавництву „Свічадо" щороку, щодня здобувати нові терени. Тому наші книжки знають не тільки в Україні, а й у Казахстані, Польщі, Канаді, США, Австралії, Італії, Франції,
Португалії, Греції та инших країнах світу. Тому не розчаровуйтеся, якщо не маєте можливости потрапити до крамниці "Свічада" у Львові - наші книги можна знайти у багатьох інших книгарнях, а ще замовити поштою чи за допомогою Інтернету - на сайті видавництва (www.svichado.com) працює інтернет-книгарня.

Завітайте до книгарні "Свічадо": м. Львів, вул. Лисенка, 2 Час праці: пн-пт з 9.30 до 18.00, сб 10.00-15.00 Вихідні дні: неділі та свята
У видавництві "Свічадо" діє послуга "Книга-поштою". Замовлення надсилайте на адресу: "Книга-поштою" а/с 808, 79008, м. Львів або на e-mail: bookshop@svichado.com
Зробити замовлення, а також отримати додаткову інформацію можна за тел. (032) 297-81-08 Інформація про новинки видавництва, замовлення книг за допомогою Інтернету:
www.svichado.com
 

Клуб духовного відродження „Спадщина" проводить набір школярів та студентської молоді

КИЇВСЬКИЙ ПАЛАЦ ДЕТЕЙ ТА ЮНАЦТВА, КЛУБ ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ „СПАДЩИНА" проводить набір школярів та студентської молоді. В плані занять вивчення
Святого Письма, християнської етики, народних свят та обрядів.
Проводяться заняття з режисури, основ сценарної майстерности, сценічного мовлення, основ журналістики, літературної майстерности, графіки і малюнку, основ моралі, психології, культури сімейних відносин.
Напрямки роботи творчої майстерні клубу „Спадщина": створення відеофільмів, тематичні ток-шоу, написання статтей в ЗМ1, проведення тренінґів, написання літературних творів
і сценаріїв, постановка театралізованих вистав до православних свят, організація концертів, проведення вернісажів, круглих столів.
Окремим розділом є робота у напрямках „Цнота і здоров'я нації" і „Аборт і право на життя ненародженої дитини"
Контактні телефони: 8 (044) 543 43 35, 8 067 621 84 76
Pritvor.kiev.ua

Є дані, що перехід на англійську мову і так званий новий календар не збільшив числа парафіян в українських церквах діяспори. Навпаки, ті церкви занепадають. Раніше в римо-католицьких церквах вживалася латинська мова у Богослужіннях. Майже ніхто її не розумів. Але римо-католицькі церкви були заповнені. А тепер з англійською мовою, де всі її розуміють, чому порожніють римо-католицькі костели?..
Тут хочеться згадати слова канадського прем'єр-міністра Джана Діффенбекера, звернені до українців Канади: „Якщо будете добрими українцями, то й будете добрими канадцями”. Є багато прикладів, коли українці-патріоти є добрими громадянами тих держав, де, хоч і не з власної волі, живуть. Сьогодні біля двадцяти мільйонів українців живе поза Україною – тобто кожний третій українець опинився на чужині. Тут ставимо питання: хто рядить Україною, що не бажає, щоб діяспорні українці повертались на свою рідну землю?
У мене не раз бувало, що зустрічаюся з якимсь українцем вперше, і відразу між нами в’яжеться цікава і дружня розмова. І я їм ставив запитання: „Ось я вас бачу вперше. Чому ми відразу знайшли спільність?” І ми доходили висновку, що рідна українська мова відразу нас єднає в одно споріднене. Без мови рідної ми стаємо чужинцями самі для себе. Отже за рідну українську мову змагаймось щодня, щохвилини, усюди.

Зіновій КВІТ,
Філядельфія

До архіву газети

На першу сторінку