Минули і свята Водохреща в чеканні, що наша земля освятиться богоявленською водою. А чому ж ні? Ще ніколи ми так не колядували і так рясно не розсипалися  в щедруваннях на Новий рік. І то незважаючи  на те, що газова холодна війна Україні була оголошена саме до свят...
Чи усвідомила Україна, що на порозі 2006 року вона поставлена перед викликами справжньої незалежности? Чи розуміє українська еліта, що над горизонтальними мілинами передвиборних змагань підіймається історична вертикаль власної дороги і долі?  Кожній людині з гідністю та доля  стукає у вікно і нагадує: поглянь в небо і перехрестись.  Ти вже переходиш великий перевал, де за тобою і вавилонський полон, і єгипетське рабство...
Чим ти засвітився для себе і своїх ближніх в ті холодні дні під зорями Чумацького шляху, прихованими в зимовій імлі?
Так часто тепер з гучномовців лунало:
Не спи, українська земля...
Хто прокинувся, щоб доторкнутися до тої вертикалі? Хто почув голос пророчиці Кассандри?
Це  питання діти колись поставлять своїм батькам, нашим сучасникам.

***
У великому історичному часі нічого не минає.
Мудрість традиції нагадує це нам щорічно циклом християнських свят, сповнених глибокого містичного змісту.
Різдво Христове ми задекорували ідилією. Але колядка нам нагадує: „Ірод – цар за Христом ганявся”. „ В яслях положила, сіном притрусила  Господнього Сина”. Щось тут  вічно тривожить.
Хрещення в Йордані не дає забути, що Хреститель завтра буде у в’язниці, і відсічену голову його принесуть на таці  розпусній грішниці.
 А охрещений для високого Служіння і Проповіді Син Божий має для Своєї місії лише два роки. І за ті два роки було витворено учення, що дало дух і зміст життю двох тисячоліть.
Це – Новий Завіт, що дарував людині на всі віки свободу вибору. Ним живе Україна уже тисячу років. Можна сказати – під захистом якого, бо захисту держави і законів ми по суті не мали.
Основним законом для нашого народу були десять заповідей і вчення християнської моралі.
Можна говорити різне про вплив законів моралі на різних людей, але той вплив був і є.
Досить згадати, що почалося, коли країну опустили до безбожництва. Як страшно стало виходити на вулицю. Страшно було і в хаті батькам перед дітьми, страшно сказати правду про те, що бачиш... І як легко стало хулити Бога, а просто було красти і вбивати тих, на кого показували пальцем...
Аж тоді люди почали задумуватися над тихо задумливим співом на початку літургії. Але, здавалося, спів був не про нас, а про щось небесне.
„Блаженні убогі духом, бо їх є  Царство Небесне”.  Так, саме ті, по яких вирівнював Йоан Христитель путі Господні,  щоб гордих понизити, а принижених підняти до Бога, щоб вони могли чути і розуміти Його Слово і його Царство, що не від світу свого.
До багатьох ця істина дійшла, аж коли вони побачили пихато-надутих мужланів з наганами, „чужих і чуждих рідних бродів”...
Однак у Князя світу сього завжди однакові цінності і однаковий тип людини вони породжують – чи то в царстві Вавилонському, чи в царстві Ірода,  чи у Понтія Пилата.
Цьому типові протиставлені блаженні убогі духом або й просто убогі, бо стоять ближче до Бога і далі від ілюзорних, минущих багатств і спокус світу. Мало ми задумувалися над  „багатими духом”, про яких Шевченко іронічно писав „серцем голі догола”, а Гоголь нагадував,, що духовне багатство в тому, щоб підноситися до Бога.
А поза тим „хто підноситься – буде впокорений, хто впокоряється – той піднесеться” (Лук, 14.11).Надималися  духом   книжники і фарисеї усіх часів, і їх чекала доля пихатих, що не знають, де впадуть. Книжники епохи просвітництва підняли на сміх „убогих духом”, бо були певні, що вони багаті духом, розуміючи під цим свої ілюзорні знання.
В переліку блаженних далі згадуються  засмучені, лагідні і кроткі, спраглі правди, милостиві, чисті серцем, миротворці.
Здавалося б, це поняття різного ряду, бо засмучений – це тимчасовий стан, кроткий – це вдача, а миротворець – це  і вдача і робота. Однак за великим рахунком усе це речі одного порядку. І Царство Небесне їм обіцяне не на тому світі, а небесний лад у душі в звичайному щоденному  житті.  Бо хіба не щасливіші за крутих, зажерливих і гордих люди добрі, здатні своїм добрим душевним ладом творити добру сім’ю і навколо себе формувати середовище?  То тільки здається, що успіху досягають здатні на все...
Насправді заплакані втішаться, а дуже втішені заплачуть. І як писав англійський поет  Роберт Соутсвел перед стратою:
  Обтяте древо з часом знов росте
  Обдерта гілка зацвіте на диво...
Геть зболений полегшення знайде
І найсухіший ґрунт просякне в зливу
Все мінить час і шанс на зміну шле –
Лихе на добре, гірше – знов на зле
Приплив то прибува, то відбува,
Та так, що аж згрібає дно шорстке...
Блаженні милостиві, хоча дивляться на них, як на „ненормальних”, але приходять вони у свій дім з добрим серцем. Складніше зі щастям гнаних за правду, бо справді треба мати велику віру і духовну силу, щоб жити правдою посеред  кривди і насильства.  Але коли порівняти їх з гонителями правди, то вони таки щасливі, бо Царство Боже носять в собі.
Але блаженні і щасливі також ті, яких безбожний світ особливо переслідує за віру і вірність святиням: „Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе заради Мене”. Можливо, щасливі вони тим розумінням, що вони сіль землі і порятунок для тих, що не можуть зберегти гідність і обличчя.
Адже щасливий праведник, задля якого Бог милує ціле місто – людей і байдужих, і маловірних, і корисливих, і легковажних,  і пристосованих до підлоти, але часто гірко заплаканих над слабкістю натури своєї і браком сил духовних.
І що головне, нічого по суті не змінюється у тому грішному місті, яке вічно будує свою химерну Вавилонську вежу. І в комуністичному,  і в посткомуністичному світі воно по суті те саме.
 У нинішній передвиборній атмосфері – повний набір тих нещасних, що прагнуть досягнути щастя, обминувши Заповіді блаженства. Вони можуть дати матеріял для продовження пісні Сковороди „Всякому городу нрав і права”, та таке продовження, що Сковорода  зжахнувся б.
Але світ завжди той самий. І в нашому післяріздвяному світі дуже тривожного 2006 року історія знову дає шанс піднестись  до блаженства на шляху доброчесности,  або, надувшись гординею,  безслідно розсипатися мильною бульбашкою,  застогнавши: „А щастя було так близько”
 

Ось вже понад 40 років Католицька і Православні Церкви ведуть активний діялог для відновлення любови і єдности, які були між ними протягом першого тисячоліття. В цьому діялозі беруть участь мільйони православних і католиків по всьому світу, відгукуючись на заклик Господа:
„ ..щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми."
Ів.17:21-22.
Ключовим поштовхом до зближення наших Церков став II Ватиканський собор (1962-1965), на якому було засвідчено зміну в ставленні Католицької Церкви до Православних Церков. Католицька Церква заявила про рівноправний діялог любові з Православною Церквою. У рішеннях II Ватиканського собору, зокрема зазначається: "...Церкви (Сходу і Заходу – Авт.), хоча і роз'єднані...володіють істинними таїнствами, особливо в силу Апостольського переємства, –священством і Євхаристією, якими вони донині зв'язані... найтіснішим чином, певне спілкування в таїнствах за належних обставин і за згодою церковної влади не тільки можливе, а навіть бажане...Дуже важливо знати, шанувати, берегти, розвивати надзвичайно багате літургічне і духовне насліддя Сходу для вірного збереження повноти християнського передання і для здійснення примирення східніх і західніх християн." (глава III, 1.15.)
Другою основоположною подією у відновленні єдности між Церквами стало скасування взаємних анатем 1054 року, про що було заявлено в „Спільній деклярації Римо-Католицької та Православної Церков з нагоди зняття анатем" 7 грудня 1965 року. Ця деклярація була схвалена Константинопольським Патріярхом Атенагором І та патріяршим синодом і Папою Павлом VI та II Ватиканським собором.
Зокрема в цій деклярації зазначено: „Папа Павло VI і Патріярх Атенагор І зі своїм синодом усвідомлюють, що цей жест справедливости і взаємного прощення недостатній для того, щоб покласти кінець незгодам, як древнім, так і недавнім, які все ще залишаються між Римо-Католицькою Церквою і Церквою Православною, і які будуть подолані дією Духа Святого, завдяки очищенню сердець наших, завдяки розкаянню в історичних помилках і діяльній волі до досягнення розуміння і спільному вираженню апостольської віри та її вимог.
Звершуючи подібний жест, вони (патріярхи) уповають на те, що він буде угодний Богові, готовому прощати нас, коли і ми прощаємо один одного, і оцінений всім християнським світом і передусім Римо-Католицькою і Православною Церквою, як вираження щирої взаємної волі до примирення, як спонука до продовження в дусі взаємної поваги, довір'я і любови діялогу, котрий для великої користи для душ приведе з поміччю Божою до оновлення життя, настання Царства Божого в повному спілкуванні віри, в братній згоді й участі в таїнствах, що з'єднували нас протягом першого тисячоліття життя Церкви."
Для ведення вищезгаданого діялогу в 1979 р було створено Міжнародню змішану богословську комісію діялогу між Православною та Католицькою Церквами. На сьогодні ця комісія провела вже шість пленарних засідань і схвалила три детальні спільні богословські документи.
Яку ж єдність прагне засвідчити цей діялог між Церквами?
Дуже влучно відповів на це запитання Константинопольський Патріярх Атенагор І: "Єдність Церкви – єдність перш за все євхаристійна, бо Євхаристія найбільш реальним чином вводить вірних в Тіло Христове... євхаристійне зібрання ототожнюється з першою єрусалимською спільнотою, з тією горницею Тайної  вечері, а також через простір і час – ототожнюється воно і зі всіма "звершеннями" Євхаристії.
Також єдність Церкви розуміється в духовному значенні – у всій конкретності дій і присутності Духа Святого, істина, як печать цієї єдности, не накладається ззовні, вона вільно і свідомо приймається кожним, хто переборює свій егоцентризм, щоб стати "причасником". Бо Дух Спочиває на сакраментальному Тілі Христовому, проявляючи себе в єдності віри і любові.
Правила віри...повинні бути "прийняті" сукупністю народу Божого..., бо кожен християнин – "духоносець" і тому відповідальний за істину...Єдність Церкви перш за все "тринітарна": за образом Пресвятої Тройці Церква повинна бути єдиною і різноманітною, тобто суттєво і постійно соборною, мова йде про згоду совісти, що з'єднує окремих людей, чи про згоду помісних церков у Церкві Вселенській.
В рамках цієї згоди утворюються свого роду центри, звідки можна спостерігати за живильним взаємообміном між помісними церквами. Обширні незалежні, співдружні ("автокефальні" Церкви), зв'язані спільним походженням і долею (як світ латинський об'єднаний навколо Риму, єгипетський - навколо Олександрії, сирійський - навколо Антіохії, грецький - навколо Константинополя)".
Які ж можна накреслити практичні напрямки зміцнення єдности між нашими Церквами?
По-перше: ми маємо подолати упередження. Усталені упередження і глибоко укорінені ідеї-кліше є у обох сторін. Вони продовжують передаватись шляхом необережної мови, в журналах і книгах. Однак, при ретельнішому розгляді, в більшості випадків вони не відповідають дійсності.
Друге: недостатньо тільки усувати упередження, необхідно також сприяти двосторонньому позитивному розумінню. Ми знаємо один одного занадто мало. Протягом тривалого історичного процесу Церкви Сходу і Заходу жили окремо; сьогодні вони повинні знову жити разом і сприяти взаємному розумінню та повазі. Для досягнення цього нам необхідні не тільки „екуменізм на верхах" і обговорення експертів; ми потребуємо „життєвого екуменізму на місцях". Ми маємо навчатися краще знати, розуміти і цінувати один одного. Але це можливо тільки тоді, коли ми зустрічаємось один з одним, коли ми один одному простягуємо руки і дивимось в очі.
На „високому рівні" уже відновлені деякі важливі різновиди церковного спілкування першого тисячоліття: обмін візитами і чергові привітання між Папою та Патріярхами. І це – не тільки дипломатичні висловлення поваги. Це – важливі церковні події.
Окрім того варто відзначити обміни, що відбуваються між манастирями і духовними центрами. Сюди можна віднести і спільні молодіжні зустрічі в Тезе та зустрічі між молоддю світового православного братства Синдесмос та католицькою молоддю, тощо.
Слід також визнати те, що вже досягнуто, і впровадити його в життя. Передусім, це стосується вчення II Ватиканського Собору, багатьох виступів Папи Римського про екуменізм і результатів роботи Змішаної міжнародньої богословської комісії. Можна лише подивуватись тому, як багато вже було досягнуто, але як мало з того ввійшло в життя Церков. Потрібно покласти початок процесу сприйняття всього цього: в катехизисі, в проповіді, в богословській освіті.
По-третє: повне єднання потребує досягнення згоди в догматичних питаннях, і передусім – в питанні Петрового Служіння. Папа Іоанн Павло II особисто закликав християн двох Церков спільно з ним шукати "ті форми, в яких це служіння (служіння єпископа Риму) змогло б здійснювати діло любови, що визнавалось би одними і другими". Тому потрібно як можна скоріше відновити міжнародній богословський діялог. Обмін і спільна робота між богословськими факультетами, академіями також мають велике значення.
Четверте і найголовніше – це духовний екуменізм; він є душею руху за єдність, бо єдність Церкви неможливо „будувати": вона є дар Святого Духа; необхідна „нова П'ятидесятниця". Про це ми можемо тільки молитись. Отже ми повинні чинити подібно Марії та Учням по Вознесінні Господньому: вони повернулись в горницю і молились старанно про зішестя Святого Духа (Діянь. 1, 13). Спільна молитва про єдність має бути осердям руху за єдність Церков. Слід також зрозуміти і те, що єдність Церкви неможлива без особистого покаяння, стяжання святости і без оновлення самої Церкви. Жити за Євангелією – це найкращий екуменізм. Оскільки таке життя передбачає, за словами Блаженного Августина: "В головному єдність, в другорядному різноманітність, в усьому любов”.
І останнє: слід запровадити широку дискусію відносно можливости євхаристійного єднання між вірними Православної і Католицької Церков. Цей заклик висловлюється вже давно деякими православними богословами. Зокрема ще в 1933 р. протопресвітер Сергій Булгаков писав: "...Чому ж вважається необхідним попередньо погодитись в думках, а не навпаки, чи не в єдності таїнства (Євхаристії) треба шукати шлях до подолання цієї різниці? Чому не шукати подолання єресі вчень через подолання єресі життя, якою є розділення? Чи не грішать нині християни тим, що не чують спільного євхаристійного поклику і не слідують йому, охоплені своїми пристрастями і розділеннями? А якщо так, то для православ'я та католицизму ще залишається підґрунтя і шлях їхнього з'єднання – на основі спілкування в таїнствах. Але для цього, звичайно, має відчутись віяння Духа Божого, лише воно зробить явним, що єднання слід шукати зовсім не так далеко, як думають, бо воно вже є існуючий факт, який треба реалізувати. Але реалізувати його треба чесно і щиро, абсолютно без задніх думок, підступу і хитрости, тільки так можна явити і усвідомити своє братство в Господі."
Підготував Святослав ВАРЕННЯ
 
 

Ми повинні зрозуміти, що зустріч Симеона Богоприімця з Дівою Марією і Ісусом – це ще і зустріч Старого і Нового Заповіту. Симеон символізує собою ветхий, уже “одряхлілий” Заповіт. А щойно народжений Ісус Христос символізує Новий Заповіт, нову епоху, новий період у спасінні людини Богом. І ось вони зустрілися – ветхе і нове, давнє і сучасне. Як відбувається ця зустріч? Вона відбувається не без сумнівів і хитань. Симеон промовляє пророцтво, яке ми не раз чули вже у співанні: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по глаголу Твоєму з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед всіма народами. Світло на просвіту поганам, на славу народу Твого Ізраїля”. І далі він передбачає, що “Ось призначений цей  на падіння й уставання в Ізраїлі і на знак сперечання. З цього випливає: в момент народження Нового Заповіту, в момент заходу Старого Заповіту, ці події є об’єктом сумнівів для окремих людей і причиною сперечань.
За переданням, єгипетський фараон Птолемей підтримував Александрійську бібліотеку. Якось він помітив, що в бібліотеці відсутня Біблія, Старий Заповіт. Натоді в Єгипті Біблія уже була відома – і він наказав зробити  переклад з давньоєврейської мови на грецьку. Поскільки Александрія була приморським містом, портом і там мовою міжнаціонального спілкування, як тепер би сказали, була грецька. Отож всі, хто жив у Єгипті і користувався бібліотекою, могли читати Святе Письмо. 72 перекладачі взялися до праці. Ці події відбувалися за кілька століть до Різдва Христового. За жеребом Симеонові випало перекладати “Книгу пророка Ісаї”. Він почав і прочитав: “Діва народить сина і назвуть його Іммануїл і спасе людей від гріхів”.Діва народить? – засумнівався він. І вирішив перекласти слово “діва” словом “жона”. І, як оповідається, тільки підніс руку написати це слово, з’явився Янгол, зупинив його і сказав: “Ніколи не смій за своїм людським розумінням і уявленням виправляти те, що Бог прорік за натхненням Духа Святого, навіть коли це тобі незбагненне. Один Бог знає, як це станеться. Ти перепиши і передай як написано. А за те, що ти засумнівався, ти не помреш, поки не побачиш, як це сповниться”. За переданням, Симеон прожив понад 300 літ.
Нарешті в храмі йому відкрилося за натхненням, що принесли саме Те Дитя і він зустрічає Того, в Чиєму народженні був засумнівався. Саме в цю хвилину він і промовив: “Нині відпускаєш раба Твого”...
Як і кожен біблійний персонаж, Симеон – це також символ. Тому що кожен з нас – Симеон, кожен з нас Богоприїмець у передвизначенні. І кожен з нас має сумніви. Дали в руки Біблію і кажуть: “А тепер переклади на мову свого життя!”. Перекласти знання в життя – це і є найкращий переклад Біблії. Ми, як і Симеон, блукаємо по життю і не знаємо, коли нас відпустять. Але і ми могли б, як Симеон, з радістю сказати Богові перед відходом: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико...” Ось чому надто важливо усвідомити місію свого приходу в цей світ.
Святі отці говорили, що зустрівши ближнього свого, ти зустрів Бога. Потрібно вчитись бачити Бога в кожній людині. Іноді нам здається, що один гідний того, щоб у ньому бачити Бога, а інший не дуже [...] Проте, насправді Господь нам говорить, що кожна людина носить в собі образ Божий і вже через те серед нас не повинно бути жодного кінченого, пропащого, на котрого можна вже махнути рукою. Це є та основа, виходячи з якої християнин повинен будувати своє ставлення до кожної людини. Ми маємо вчитися жити разом на підставі любови, щоб наші людські енерґії об’єдналися з Божественними енергіями добра, краси, істини. Лише так ми станемо співробітниками істини. Приналежність до якоїсь громади, юрисдикції нікому нічого не ґарантує. Чи виникне відродження і оновлення серця – ось головне, чого чекає від нас Бог і що насправді нам промислено у зустрічі з Господом. Одна з прикмет  і одна з можливостей відкрити новий етап у своєму житті – це осмислено підійти до відсунення ветхого в своєму житті і збагнути потребу духовного оновлення.
Надто далеко ми сьогодні від ідеалу. Від заповітів Ісуса Христа, в тому числі і в теперішній церковній реальності. Однак, коли міркуємо про всі ці явища і події, не забуваймо, що є над нами високе Боже Провидіння.
 

Патріярх Вафроломій І благословив діяльність Інституту екуменічних студій в Україні

Зустріч директора Інституту екуменічних студій (ІЕС), створеного при Українському Католицькому  Університеті (УКУ), д-ра Антуана Аржаковського з Вселенським Патріярхом відбулася у рамках проведення Конференції „Мир та толерантність  у Південно-Східній Европі, Кавказі та Центральній Азії”. Конференція проходила у Стамбулі в листопаді 2005 р.
Основна мета діяльности Інституту – сприяння „екуменізму життя” серед мільйонів християн у всьому світі. Патріярх Варфоломій І благословив діяльність ІЕС та підтримав усі його ініціятиви. Він також висловив прохання про те, щоб його регулярно інформували про проєкти інституту та висловив готовність посилати своїх представників на певні наукові конференції, організовані Інститутом.
До почесної ради ІЕС входять: архиєпископ Української Православної Церкви у США (Константинопольського Патріярхату) владика Антоній (Щерба), професор Конрад Кайзер, пастор Німецької Євангелічної Церкви та Патріярх Любомир (Гузар), Глава Української Греко-Католицької Церкви.
ІЕС створив маґістерську програму з Екуменічних Студій у співпраці з Львівським Національним Університетом та започаткував Українське Християнське Академічне Товариство, яке працює над питанням Київської Церкви. Інститут також почав роботу над створенням бази даних про Православний світ, яка буде здійснюватися на міжконфесійних засадах. ІЕС видав книгу – ілюстрований  альбом, яка відкриває духовні та екуменічні виміри „Помаранчової революції” (Революція духу) тощо.
 

Той, хто відвідав у Різдвяні дні в столичному Українському домі виставку раритетів української культури з приватної колекції Президента України Віктора Ющенка, доповнену творами з колекцій інших знаних збирачів, зокрема Лідії Лихач, Петра Гончара – отримав нагоду пережити надвисоку гаму почуттів – вдихнути повітря, напоєного озоном краси. Споглядаючи експозицію: народні ікони, картини, храмові скульптури янголів і святих, ткані килими,  вишивані рушники, свічники, одяг, взуття – з Поділля, Полтавщини, Волині, Черкащини та ін. місцевостей України – вкотре вражено стаєш перед очевидним фактом: такі елітарні, аристократичні, як на сьогодні, речі творив народ, вони були присутні в щоденному триванні усіх суспільних верств.  Так відтворювався простір і зміст культури, де кожна річ слугує для  одухотворення зв’язку з цілим буттям.  Тому бо й сьогодні ці творива – живі, на відміну від нинішнього руйнівного засилля речей мертвих.
Розглядаючи, приміром, тканий килим зі Східнього Поділля, чи будь-який інший, годі не відчути захоплення од велично-реального переплетіння кольорово-космічних ритмів усесвіту з одухотвореним життям козацького народу. І так, до чого не звернеш очі, все промениться назустріч, обдаровує невимовною музикою неперебутнього.
Найвиразніше на виставці виявилася представлена народна ікона з усіх куточків України, ще раз показавши невичерпне багатство  іконографічних сюжетів, осяяну красу та свободу живописних і композиційних рішень. Зворушливо прикметна особливість: святі Варвара, Миколай, Катерина, Параскева, Юрій Змієборець..., як і Пречиста Мати з Ісусом – бачаться тут присутніми у житті, поруч з людьми. І до них звернені найщиріші – за цю спасенну невимовну присутність – подяка, любов і схиляння. Парні, тридільні і навіть чотиридільні ікони...  Благовіщення, Воскресіння, Таємна вечеря, Богоявлення...  Подібного за урочистим зворушенням, багатством  відтінків і свіжістю почуттів, живописною вишуканістю напевне годі тепер десь шукати.
Шляхетні збирачі врятували все це від нищення, загублення або й вивезення за „срібняки” кудись на Захід, де знають ціну справжній автентиці культури – і власної, і чужої. Ми ж свої скарби усе ще сліпо топчемо ногами, і тягнемо руку, прохаючи чогось чужого.
Різдвяна виставка в Українському домі бачиться як подія, в котрій до нас усіх – відповідальних спадкоємців – озивається чистий як джерело голос нашої  питомої культури.
Подібно можна сказати і про ще одну січневу подію – виставку і багатолюдне зібрання на 95-річчя Івана Гончара в музеї видатного збирача. Тут побував і виступив зі словом і міністр культури Ігор Ліховий. Говорилося про пляни,  проблеми і надії.  Було презентовано перший об’ємний том багатоілюстрованого етнографічно-мистецького  видання „Україна і українці”.
Колядники з прадавньою колядою, пісня славного тріо  „Ключі”, хор „Гомін”... Господарі  свята Ніна Матвієнко і Петро Гончар гречно, щиро та вишукано вітали гостей, спонукали до розмови і пісні.
Можна було довго ходити серед знайомих і не бачених раніше картин, ікон, дивовижних Мамаїв, подивовувати містичні обриси кобз і бандур – вслухаючись у їхнє прозірливе промовляння – до нас – промінням правічного сонця культури. Воно світитиме, якщо будуватимемо не на піску.
 
 

7 листопада 2005 р. в Харкові пройшла конференція духовенства і мирян УАПЦ. Її делеґати представляли громади і братства УАПЦ з Київа, Львова, Миколаїва, Полтави, Харкова,
Донбасу. Конференція відбулася під проводом архиєпископа Харківсько-Полтавського Ігоря (Ісіченка). Учасники зустрічі визнали над собою духовну владу ієрарха Вселенської
Патріярхії.
Учасники конференції прийняли чотири ухвали.

Покликання до священства і монашого служіння
Ухвала 1

Входження України до ліберальної цивілізації, утвердження в суспільній свідомості споживацьких цінностей та криза традиційних церковних інституцій обумовлюють помітне
зменшення покликань до священичого й монашого служіння. Воно вже стало реальністю на індустріяльному Сході України й поступово починає виявлятися в західному регіоні.
Спроби компенсувати брак покликань залученням духовенства та випускників богословських шкіл з інших православних юрисдикцій руйнують ідентичність Української
Автокефальної Православної Церкви, спричиняють поширення на неї інституційних хвороб синодальної Церкви, успадкованих УПЦ МП та УПЦ КП. Досвід церковного життя кінця
XX – початку  XXI ст. засвідчив: зрадники, приблуди й заробітчани, одягнувши духовне вбрання, стають руйнівною силою, що прагне перетяти народові Божому шляхи спасіння.
Пастирями, монахами й монахинями, гідними київської духовної традиції та готовими протистояти викликам постіндустріяльної цивілізації, можуть бути лише особистості,
сформовані на високих взірцях християнського служіння й свідомі своєї конфесійної та національної тотожности.
Конференція священства й мирян Української Автокефальної Православної Церкви визнає за єдиний шлях до успішного подолання кризи покликань активізацію пастирської
праці в парафіях, реформування церковної освіти, пошук нових підходів до духовного формування молоді. З цією метою провести на зимову сесію день відкритих дверей у Колеґії
Патріярха Мстислава.
Визначальним для подолання кризи покликань конференція визнає звільнення УАПЦ від осіб, що дискредитують священичий сан, виявляють себе нездатними до
душпастирського служіння, використовують священство для прикриття своїх позацерковних занять.
Конференція вважає за необхідне пошук у парафіях нових форм душпастирської опіки учнів і студентів, молодих робітників, організацію щотижневих зустрічей молоді при
парафіяльних громадах, утворення молодіжних клюбів. При цьому основними формами праці пастиря з молодими людьми лишаються сповідь, спільна молитва, особисті зустрічі,
індивідуальні поради.
Конференція звертається до єпископату УАПЦ в Україні та поза її межами, до проводу УПЦ в США та УПЦ в Канаді з закликом: створити спільний Учбовий комітет, що матиме на
меті координацію учбово-виховних плянів і навчальних програм, вироблення та втілення в життя стратегії формування пастирів і Богопосвячених осіб нового покоління, здатних
виконувати апостольську місію за умов постіндустріяльної цивілізації в різних країнах світу.
Конференція пропонує відновити практику проведення щорічних єпархіяльних і загальноцерковних зустрічей молоді, поширювати досвід молодіжних прощ і таборів відпочинку,
залучати молодих людей до євангелізаційних і доброчинних проектів.
Утворити єпархіяльну службу покликань.

Пастирська місія Церкви у подоланні суспільної кризи УАПЦ та передвиборча кампанія
Ухвала 2

Досвід суспільного життя в Україні після перемоги на виборах 2004 р. Віктора Ющенка засвідчив правильність обраної Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ позиції:
дистанціюватися від окремих партій або політичних діячів, підтримувати рухи й доктрини, що відповідають християнським суспільним ідеалам. Сенс акцій суспільного протесту,
котрі відбувалися в Україні 21 листопада – 26 грудня 2004 р., духовенство і миряни УАПЦ вбачають не в приведенні на посаду президента певної конкретної особи, а в захисті
українським народом свого виняткового права здійснювати управління державою через посадовців, призначуваних на основі демократичних виборів і підзвітних народові.
"Помаранчова революція", президентство Віктора Ющенка – лише  етапи в формуванні громадянського суспільства в Україні.
Суспільна криза в Україні почалася відразу після приходу до влади нового президента і його оточення. УАПЦ першою зазнала на собі жорстокого вияву цієї кризи, переживши
несподіване залучення до урядових заходів дискредитованого й відкиненого церковною спільнотою "митрополита Мефодія" (Валерія Кудрякова), злочинний напад і захоплення
Патріярхії в день призначення уряду Юлії Тимошенко (4 лютого 2005 р.), спробу державних чиновників створити маріонеткову "єдину Помісну Церкву" адміністративно-командними
методами.
Конференція духовенства й мирян УАПЦ вважає витоками суспільної кризи неготовність політичних еліт опанувати культуру демократичних взаємин, подолати постсовєтський
волюнтаризм,  клановість і корупцію. Колишні опоненти, сформовані в  авторитарному світі совєтської імперії, виявилися "старими бурдюками", які не можуть вмістити "нове вино"
громадянського суспільства.
Спільнота УАПЦ протистоїть і готова надалі протистояти адміністративному тискові, спробам позбавити УАПЦ легітимности. Однак конференція застерігає парафіяльні громади й
братства від конфронтації зчинною владою, що провокується закулісними силами. Ми готові до найдіяльнішої співпраці з владою в справі творення громадянського суспільства,
протидії кримінальній психології та авторитаризмові, в доброчинних і просвітницьких акціях.
Конференція просить єпископат УАПЦ заборонити священнослужителям публічну демонстрацію їхніх політичних симпатій і антипатій та особисту участь у виборчій кампанії.
Священнослужитель має право балотуватися до органів влади, лише склавши свої пастирські обов'язки й вийшовши поза штат. Але священнослужитель покликаний допомогти
своїм парафіянам здійснити своє громадянське право вибору гідно й чесно, свідомо зваживши християнські якості підтримуваного кандидата.
Конференція високо цінує допомогу в захисті громадянських прав УАПЦ, що надавалася й надається Християнсько-Демократичним Союзом, Молодіжним Національним
Конґресом, організацією "Пора", партією "Реформи і порядок", Українською Народною партією. Вона закликає покладатися на авторитет Всеукраїнського братства апостола Андрія
Первозваного при здійсненні вибору навесні 2006 р.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ УАПЦ В УКРАЇНІ ДО НАСТУПНОГО ПОМІСНОГО СОБОРУ
Ухвала З

Порушення церковних канонів, статуту УАПЦ й ухвал Помісних Соборів, виявлене в самочинному проголошенні митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія (Кудрякова)
"блаженнішим митрополитом Київським і всієї України" та вихід з-під батьківської опіки Блаженнішого митрополита УАПЦ Константина спричинили розкол, що настав в УАПЦ 9
квітня 2003 р.
Конференція духовенства й мирян УАПЦ підтримує звернення архиєпископа Ігоря, митр. прот. Юрія Бойка, Євгена Сверстюка й Валентини Чешкової з 6 лютого 2005 р. про
скликання Помісного Собору УАПЦ. Пропонуємо єпископам, що лишилися вірними ухвалам Помісного Собору 2000 р., зібрати спільне засідання Архиєрейського Собору та
Патріяршої Ради для визначення дати Помісного Собору й процедури підготовки до нього. Координація єпархіяльного життя в Україні може здійснюватися на Архиєрейських
соборах, очолюваних старшим за хіротонією Високопреосвященнішим митрополитом Андрієм. У Помісному Соборі й праці передсоборових установ можуть взяти участь усі архиєреї,
що прийняли канонічну хіротонію в УАПЦ, лишалися в клирі УАПЦ й не були перерукоположені в інших Церквах. Взаємні звинувачення й заборони попередньо повинні бути
письмово уневажнені.
До наступного Помісного Собору адміністративне управління УАПЦ має здійснюватися Патріярхією УАПЦ, що перебуває під духовним проводом митрополита Константина.
Конференція вимагає від Міністерства внутрішніх справ України та Київської міської державної адміністрації звільнити приміщення Патріярхії від злочинців і повернути його в
користування канонічно сформованій Помісним Собором Патріярхії. Конференція уповноважує керуючого справами Патріархії УАПЦ архиєпископа Ігоря звернутися до Міністерства
юстиції України та суду з вимогою скасувати протизаконну реєстрацію змін і доповнень до статуту УАПЦ та статуту Патріярхії УАПЦ, здійснену всупереч статутові УАПЦ й ухвалам
Помісного Собору 2000 р.
Конференція духовенства й мирян заявляє про визнання канонічною єдиної Української Автокефальної Православної Церкви, проголошеної 1942 р., очолюваної з 1993 р.
Блаженнішим митрополитом Константином і включеної 1995 р. під духовний провід Всесвятішого Вселенського Патріярха. Інші деномінації та релігійні рухи, які присвоюють собі
назву "УАПЦ", діють всупереч православним канонам і міжнародньому праву. Всі документи "патріярха Мойсея" (Олега Кулика), "митрополита Мефодія" (Валерія Кудрякова) та
зібрань, що проходять за їхньою участю, для УАПЦ не є легітимними.
На час до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в цілому світі наділені достатніми правами
внутрішнього самоврядування, входять під безпосереднє першосвятительське очюлювання Блаженнішого митрополита Константина, а за його посередництвом – під омофор
Всесвятішого Вселенського Патріярха Варфоломея. Ми сподіваємося від духовного опікуна УАПЦ й Постійної Конференції українських православних єпископів у діяспорі більш
активного й відповідального виконання своїх архипастирських обов'язків у провадженні церковної спільноти в Україні шляхом спасіння. Політичні мотиви не повинні
перешкоджати священнослужителям у здійсненні їхньої апостольської місії.

СТОСУНКИ УАПЦ З ІНШИМИ ПРАВОСЛАВНИМИ ЦЕРКВАМИ ТА ЦЕРКОВНИМИ РУХАМИ

Ухвала 4

Конференція духовенства й мирян УАПЦ визнає сучасний стан поділеної Православної Церкви в Україні за неприродний і шкідливий. Молячись "щоб усі були одно", ми готові до
активної підтримки будь-яких конструктивних ініціятив, спрямованих на виростання Церков і православних рухів в Україні в єдину Помісну Церкву. Основою для нашої участи в
цьому процесі є ухвала Архиєрейського собору 1998 р. "Етапи об'єднання Православних Церков України в єдину Помісну Церкву". Неодмінною основою для зближення й
об'єднання Церков має бути спільна традиція автентичного київського православ'я. Головними перешкодами цього є залишки синодального православ’я, ганебна залежність Церкви
від світських інститутів, корупція й матеріялістичний прагматизм церковних лідерів, а також низька освіта, брак духовного формування та політичні амбіції духовенства.
Клир і миряни УАПЦ визнають пріоритетний характер стосунків з українськими Церквами київської традиції – УПЦ  КП та УГКЦ. Стоячи на засадах Помісного Собору 2000 р.,
вони прагнуть розширення діялогу між УАПЦ й УПЦ КП. На жаль, цьому діялогові шкодять сепаратні перемовини, спроби використати кризу в УАПЦ для здобуття політичних
дивідендів, переманювання громад і священиків до іншої юрисдикції або знищення опонентів за допомогою залучення адміністративного ресурсу чи кримінальних угруповань. Ми
вітаємо повернення розкольницької групи "митрополита Мефодія" (Валерія Кудрякова), яка 19 жовтня 1995 р. відійшла була від УПЦ КП, назад – під першосвятительський омофор
Патріярха Філарета, і глибоко розчаровані відходом лідерів цієї групи від підписаних раніше зобов'язань. Суворий контроль за цим церковним рухом допоміг би йому позбутися
анархічного характеру й надав глибшого апостольського змісту діяльності  його лідерів. Це могло б створити належні передумови для входження церковного руху "митрополита
Мефодія" до православної спільноти України як її природної частини. Але ми визнаємо некоректним заявляти про "об'єднання УАПЦ та УПЦ КП" на підставі повернення до УПЦ КП
групи її колишніх клириків. Міцне й перспективне об'єднання православної спільноти України в єдиній Помісній Церкві може відбутися лише на твердій канонічній основі внаслідок
відкритого між’юрисдикційного діялогу за участи всіх Церков візантійсько-київської традиції під духовною опікою Церкви-Матері. Політичні проєкти творення нових конфесійних
інституцій не можуть мати позитивного значення ані для церковного життя, ані для суспільного порозуміння в Україні.
 За газетою „Успенська вежа” (Львів)
 
 

Нинішній вибух пристрастей на релігійному ґрунті є і симптомом, і застереженням, і попередженням. Симптоматичним є і те, що за чиюсь нетактовність розраховуються
найкультурніші нації.
Якби карикатура на пророка Могомета з’явилася першою в газеті „Сегодня”, то реакції може й не було б. Бо на кого ображатися? Коли позбирати з клонованих російських газет в
Україні – „Известия”, „Комсомольська правда”, „Столичные новости” і т.д. увесь непотріб, неповагу до народу і до святинь, слизьку мораль і просто неправду, то суд можна було б
завалити позовами. В посткомуністичному спадку взагалі важко визначити джерела інфекції. Адже богохульство  і безчестя були складовими ідеології, то чи можна дивуватися, що в
душах людей це залишилося?
А от до газети данської вже (чи ще?) можна ставити питання.  „От ви абсолютизуєте „свободу слова”... А чи ви ще пам’ятаєте, що свобода слова виборювали кращі люди, щоб можна
було торкатися  забороненої правди? Чи ви ще пам’ятаєте, звідки то слова: „Блаженні гнані за правду?” Чи ви щось чули про замучених в ҐУЛАҐУ за слово правди, за  захист правди і
святині?
Виступати може й виступали, але то було так давно...
Зараз  маніпулятори здрібнілим словом з данської газети заявили, що вони намалюють карикатури і на Христа.  В цьому є щирість: їм все рівно. Адже пес мочиться, не розрізняючи
символів.  Свобода без Абсолюту і без честі,  свобода без поваги, свобода без любови і без святині веде звироднілу людину далі, ніж дику тварину.  Тварину ще можна передбачувати:
вона знає свої межі. ..
Нині є ті „герої”, що культивують переступ меж і зневагу святинь.  І демократичне суспільство,  на жаль, не виробило способів самозахисту. Щось мусить його привести до
притомності!
Мусульманська реакція дика і нерозумна. Вона масова і некерована.  Але вона спровокована хворобою, нечистою і небезпечною. Це реакція здорового організму на підступну
хворобу, яка має заразливий характер.  І, що важливіше,  загрозливий характер.  Наш світ занадто легковажно балансує на межі дозволеного.  Він екологічно і морально розхитаний. В
ньому з’явилося занадто багато людей,  готових себе кинути, як бомбу. В нашому світі зневажених святинь потроху глохне совість і замовкає здоровий глузд.  Поряд з самогубцями
бачимо напівідіотів, які хочуть  собі влаштувати щастя на нещасті ближнього.  І не помічають, що гинуть у тому „щасті”, як мухи в смолі. Цінність людського життя корелює з легкістю
думки і порожнечею душі... І щораз  більше випадків,  коли людина не відповідає за наслідки своїх дій.
Може мусульманський бунт буде почутий, як дзвін на сполох? Може над світом пролунають високі голоси пророчої правди?
Адже такі голоси вже рятували народи на погибельній  дорозі. Нас врятує Слово. Те слово, через яке так легко звикли переступати.
Євген СВЕРСТЮК
8 лютого 2006 р.
 
 

Премію імени Василя Стуса,  засновану Українською Асоціяцією Незалежної Ттворчої Інтеліґенції (УАНТІ) в 1989 р., її президент п. Євген СВЕРСТЮК вручив Олені ГОЛУБ – знаній
авторці пісень і виконавиці співаної поезії Василя Стуса, Євгена Плужника, Олени Теліги та інших відомих поетів.
Премія присуджена також Станіславу ЧЕРНИЛЕВСЬКОМУ – режисерові фільму про Василя Стуса „Просвітлої дороги свічка чорна” (студія „Галфільм”, 1992). На зібранні було
продемонстровано фраґменти фільму.
Третя лауреатка – народна поетка Волині, авторка кількох книжок, громадська діячка  Євгенія ЛЕЩУК.
ГОРЛИЦЯ
Серед критеріїв, за якими запускаються на масову сцену новоспечені „зірки”, така величезна кількість вимог до зовнішнього блиску, вигляду, манери поведінки, грошей і зусиль,
затрачених на рекляму, „розкрутку”, імідж, що до творчої глибини, а тим більше до громадянської позиції, вже просто нема потреби добиратися. У гарній коробці дорого куплять і
найдешевший товар, важливо лише відповідно і невтомно формувати споживача.
Премія імени Василя Стуса, на мою думку, найзначніша саме тим, що об‘єднує людей, котрі сповідують протилежні принципи, хто у мистецтві цінує справжність і дбає про справжні
цінності життя.
До таких людей належить і Олена Голуб. Тиха, скромна і чомусь завжди сумна, вона дивовижно асоціюється з власним прізвищем, видається сірою голубкою, а точніше – лісовою
горлицею. При всьому її непересічному голосі і цікавих, небанальних музичних пошуках, вона навряд чи зацікавила б менеджерів конкурсу Евробачення – втім, вони її, гадаю,
цікавлять ще менше. Олена не з тих, що шукають, де б, у якому престижному конкурсі себе подорожче продати. Зате дивовижно вміє без жодної пози опинитися у потрібний час у
місці, де вона справді потрібна, де її пісня доречна і знаходить спраглі до неї душі. Тому я не особливо був здивований, дізнавшись, що її гітара прозвучала й на відкритті сумного
меморіялу на Соловках. Втім, я би й не дуже здивувався, якби туди, з огляду на кон‘юнктуру нашого часу, приїхала і яка-небудь зірка поп-сцени, – але з яким шумом, з якою реклямою
це було б подано! Менеджери зірки пропхнули б її на добрий десяток гучних відзнак, розмаїтих „людин року” та „золотих фортун”, заробивши принагідно і свою копійчину.
Олена Голуб отримала одну, можливо, не найгучнішу відзнаку. Але, думаю, вона б не проміняла її на жоден титул „людини року” – як не проміняв би і я, та й всі решта нас,
об‘єднаних іменем Василя Стуса. А ще, вітаючи Олену з заслуженою нагородою, вже вкотре захоплююсь зірким поглядом фундаторів Премії імени В.Стуса, котрі, попри сліпучий
блиск і гучний шурхіт розкішних обгорток, вміють помітити подібні неординарні особистості і розчути їх негучний, але такий справжній голос.
Ігор ЖУК
 

Станіслав ЧЕРНИЛЕВСЬКИЙ
Родом з Вінниччини, 1950 р.н. З 1967 року навчався на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка, та був виключений з 4-го курсу за інакодумство. 1987 р. закінчив кінофакультет Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. З 1980 працював на кіностудії ім. О.Довженка та на Одеській кіностудії. Дипломна робота – фільм „Грамотний” за оповіданням Григора Тютюнника.
Станіслав Чернилевський – перший лавреат премії імени Василя Симоненка за книжку поезій „Рушник землі” (1984 р.) Член Спілки письменників та Спілки кінематографістів.
Теперішня його робота – озвучення українською мовою іншомовних фільмів на студії 1+1. Викладає телережисуру та драматургію в Театральному інституті. Брав участь у створенні телепередач „Я так думаю”.
Але життєвим подвигом Станіслава Чернилевського є фільм про Василя СТУСА „ПРОСВІТЛОЇ ДОРОГИ СВІЧКА ЧОРНА”, 1992 р., студія „Галфільм”. На віддалі часу бачимо історичну цінність документальних зйомок 1989 рр., проведених під час двох експедицій на Урал, що завершилися перепохованням у Київі Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Крім того, С.Чернилевський разом з Богданом Підгірним записав 27 інтерв’ю з людьми, які знали Василя Стуса. Вони списані і видані в Тернополі 2002 – 2003 рр.  двома книжками під назвою ”Нецензурний Стус”.
Я був не лише свідком, а й учасником цієї психологічно і фізично тяжкої роботи – знімання деяких епізодів фільму під час двох поїздок на Урал ¬ у кінці вересня та в середині листопада 1989 року.
До групи входили син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член УГС Василь Ґурдзан, режисер кіностудії "Галфільм" Станіслав Чернилевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, зукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Валерій Покальчук та колишній в'язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого Микола. Директор фільму "Василь Стус. Тернова дорога" поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада 1989 року.
Я втішений, що праця Станіслава Чернилевського заслужено пошанована премією ім. Василя Стуса.
Василь ОВСІЄНКО

„Послання надії попри всяку надію ... в життя”
- ці слова італійського критика уявляються мені вірним визначенням суті поетичної творчости Євгенії Лещук. Остання збірка – „Мій храм і Рідний вогник”. Прочитавши, відкрила в ній напрочуд автентичний, цілісний, живий український світопростір – як за відчуттям, так і за омовленням та непомильністю знаково-структурних образів.
Неабияка експресія, драматизм, сила ліризму в поєднанні з абсолютно природною мелодійністю   цих віршів, що наче сама собою виривається з душі і рухає слово,  - мають своїм імпульсом і початком глибоко-чутливо пережиту дійсність  - як правдиву духовно-культурну  реальність українського світу.
Саме невичерпна любов до Волині, до рідного села, до хати над ставом і луками, до людей, котрі передали їй цей одухотворений український космос буття, сповнює вірші Євгенії Лещук високою внутрішньою правдою. Таких рядків, що наче спалах, освітлюють час і  свідомість, чимало. Наведу тут лише декілька прикладів: „А ми були, неначе ті журавлики”, „Не було ні пташки, ні травинки, котрих би я не знала на лугах”, „Тільки пісня мами – як світанок”, „Ті дні як свято у душі зостались, коли брати співали і сміялись”, „Якби ж то, Льонька, не було війни, якби ж то не було тебе убито”, „А журавлі спустились і заплакали”, „Із нас вже й так багато вбито. Нам треба сіяти євшан й любов у душі наче жито”...
Гіркий парадокс, але саме автентичного національного світосприймання і світобачення гостро бракує сьогодні в нашому суспільному довкіллі, в політиці, в літературі... І таке небувало поширене відречення від власної сутности, що в християнстві є одним з найбільших гріхів, за який доведеться відповідати перед Богом, – становить очевидну загрозу для відтворення української світоглядно-культурної самоідентичности, а відтак для цілого національного життя.
Доглибна відкритість цих віршів – як відкритість рідного дому, де завжди світиться для тебе, де ти завше свій і де на рушнику не вибуває „хліб і сіль для сонця”. У рятівній питомо українській відкритості напевне й крається найбільший чар і сучасна сутнісна актуальність віршів Євгенії Лещук.
Не випадково авторка ніби продовжує їх у конкретній життєвій дії. Безумовно, можна ствердити: багато з того, що нині завирувало й з’явилося в стосунку до Берестечка і Козацьких могил, щодо усвідомлення чину героїчної лицарської особистости Івана Богуна, як також спогадання конкретних імен героїв УПА, - без активних творчих і людських зусиль Євгенії Лещук не набуло б такої видимої ваги і поширення. У декотрих селах саме за її спонукою  з’явилися пам’ятники воякам УПА.  Вона причетна до виникнення свята „Лесині джерела” у Новоград-Волинську, до спорудження пам’ятника Лесі Українці в Ялті.
Поетка невтомно жбурляє палючий жмут іскор в охлялу людську свідомість – свої вірші-пісні (а чимало з них написані в жанрі суто пісенному, вона й сама склала до декотрих музику) – аби дух любови і лицарства, воскресаючи, протистояв тому, що „в жадобі гублять світ широкий”. Вона ніби приречена на це протистояння усім віковим досвідом українства, і сприймає це беззаперечно – як вибрану долю. Не раз у віршах Євгенії Лещук звучить трагізм. Однак трагізм попри все – світлий. В його глибині – спів жайворонка, що завжди прокидається разом із сонцем. Врешті – це голос душі, яка має відвагу бути собою посеред нівеляції і безпорадности в часи великих випробувань.
Раїса ЛИША     
 

Безсонні журавлі

Здається, мене луки виглядають:
Замружу очі – бачиться в імлі,
Що в пізній вирій небом відлітають
Моїх надій безсонні журавлі.

Свою Волинь – в осінній позолоті –
Я серцем бачу крізь бурхливий Львів:
Над людською душею у турботі
Не хочу відпускати журавлів.

Але курличуть і летять, печальні,
Бо осінь вже подзвонює об мідь.
Мої птахи, на рідні луки дальні
Хоч по одній пір’їночці зроніть.

Мамина пісня

Ой, яка гарна співаночка мами,
Її не забуду ніколи.
Як йшла полями разом із нами,
Навкруг співало все поле.

Як виглядала мене у лузі
І цілі ночі не спала,
Квилила чайка за дітьми в тузі,
А може, мама співала.

Як говорила лагідно-тихо –
Щедро весна розцвітала,
Спадало з серця найбільше лихо –
То моя мама співала.

А зараз дивиться ясними зорями,
Ласкою світ напуває,
І лине пісня долами й горами –
То моя мама співає.

Тато

Вали, рови – мого села скрижалі...
Замулився давно широкий став.
Здається, всім селом рови копали,
Насправді ж – тато сам-один копав.

Возводив греблю, ставив сітки-міхи,
До сажавок проводив рівчаки,
А скільки було радости-утіхи,
Як риба стала більша від руки.

Не мав землі, та що ті десятини, -
Настачив нам він на життя пісень,
Ні пташки не зобидив, ні людини,
Вітався щиро першим: „Добрий день!”

Буяли весни, проминули війни,
І там, де не згаса туману синь, -
Упав, мов землю взять хотів в обійми.
І росами заплакала Волинь.

Тепер із чайкою по березі блукаю,
А тато не стрічає вже ніде.
Казав: - Не  жаль мені, що помираю,
А тільки жаль, як риба пропаде...

На виклик з татом

  Іще в студентські роки,
    як приїжджала додому,
  часто викликали на поміч
  до хворих.

Вночі постукали: – Ідіть порятувати!.. –
А скрізь весняна клекотить вода.
Та вже не буде наша хата спати,
Коли у когось трапилась біда.

– Це ж як, в грозу? –
   тривожні мами звуки...
– Там помирає... То важніша річ! –
Ліхтар горів, брав тато палку в руки,
І так ми йшли у ту розгрузлу ніч.

Ми йшли у ніч у кирзових чоботях
Навпроти вітру, зливи, блискавиць.
Та що тут вдієш, це моя робота,
Аби лиш встигнути до меркнучих зіниць.

І ось я в хаті розганяю хмари,
І струмінь крові зупинивсь умить...
В руці у тата надворі ліхтарик
Від холоду та вітру миготить.

... Коли вертались, сонце вже вставало,
Не хтів мій тато знати таємниць.
Але в душі в обох у нас світало –
І сонце сходило не з неба – із зіниць.

Щедрували вітри

Щедрували брати –
Із вертепом ходили,
Щедрували брати –
Все село веселили.
Як співав наш Петрусь.
Як лунав його голос –
То на річечці в нас
Аж крижини кололись.
Але проти судьби
Ми буваєм безсилі –
Дві берізки ростуть
Край села при могилі.
Олексієвий спів
Так ще хочу почути!
Та додому з війни
 Вже його не вернути.
А Павла баритон...
Так хотілося долі, –
Обірвавсь, як струна,
У широкому полі...
В новорічную ніч,
Як свічки скрізь палали,
Під віконцем моїм
Три  вітри щедрували.
Чому ж серце болить,
Чом душа у тривозі?
Бо щедрують вітри
На моєму порозі.
Не брати,
 А вітри
  Посівать завітали...
Щедрували брати,
   щедрували...
 
Якби не було війни...

  Пам’яті брата Льоньки

Тепер приходиш, брате, тільки в сни:
Все сієш на Волині вічне жито...
Якби ж то, Льонька, не було війни,
Якби ж то не було тебе убито.

Якби те повідомлення страшне
Було не дійсне, проминуло хату,
Не було б моє серденько сумне,
Не відійшов би передчасно тато...

І в луках тих, де ходять журавлі,
Косив бись сіно в світанкових росах,
Не було б хмари в мене на чолі
І менше срібла сіялось у косах.

Якби ж то, Льонька, не було війни.

В серці заховала

Я зросла поміж леґенд Волині
З білими лілеями в руках.
Не було ні пташки, ні травини,
Котрих би я не знала на лугах.

У найбільше свято мого серця
Я вставала рано на зорі,
Як під нашим садом, під деревця,
Сходились до праці косарі.

Журавлями вдалеч пропливали
Над високим небом зелен-трав,
І брати у ті ряди ставали,
Тато грабельки мені давав.

Сяли сріблом запашні покоси,
Хвилювавсь квітковий океан,
Наче крила, змахували коси,
І зринала пісня крізь туман.

Жадібно душа моя вбирала
Чари ті, що ніжний легіт ніс,
І навіки в серці заховала
Музику дзвінку – клепання кіс.

І співали в далині дівчата,
Чайка помагала їм: ки-ги...
У праці тій аж промінився тато
На все поле, на усі луги.

Перегуки з дзенькотом лунали,
Столуною озивався ліс,
Райдугами усмішки ставали –
Святкував обкоси сінокіс.

І тоді всміхнулась моя доля
І в далекі звабила світи.
Жаль мені, що казку того поля
Вже ніколи більше не знайти...

Танець опадаючого листочка

Погляньте, погляньте, який оптимізм
В листочка, що падає долі!..
Ховає у серці безмежний трагізм,
Розпуку, прощання та болі.

І хоч залишилося жити лиш мить,
А все ж чепуриться в багрянці...
І падає,
 падає,
  з вітром струмить –
Кружляє
 в останньому танці.

Жайворонок

Дзвіночок-жайвір в синій вишині
Свої пісні світанками співає, –
Червоним маком серце розцвітає,
Як слухає ті співи голосні.

Та як не дивуватися мені
Що небо, все безхмарне і безкрає!
Маленький жайвір співом колихає
І ліс, і поле вранці навесні...

Від тих пісень я завжди оновляюсь.
Піснями тими ніби причащаюсь,
Я ними дихаю, працюю і жию.

У жайворонка сили набираюсь,
І легше у політ стрімкий здіймаюсь,
І світлою та дужою стаю.

Ореол

Стояв звичайний чоловік,
Але душа сягала неба.
– Вбивать не можна, – він прорік, –
Нам тільки воскрешати треба.

У нас і так багато ран,
Із нас вже і так багато вбито...
Нам треба сіяти євшан
Й любов у душі, неначе жито,

Слова плекати золоті! –
Сказав... Пішов. В тумані скрився.
І там, де він стояв в житті, –
Ще довго ореол світився.

Весною

На грудочці замріяний жучок
Чека тепла – свойого оборонця,
А в жайворона на крильцях рушничок,
На ньому хліб і сіль –
    для Сонця.

Щоб чути щебет, плюскоти річок,
Хатина відчинила всі віконця,
На стіл поклала білий рушничок,
На ньому хліб і сіль –
   для Сонця.

Комарики

Коло ставу, коло річки
Скрипочки якісь дзижчали –
Комарики невеличкі
Метушились, танцювали

А під вечір обіймались
Із ясними світлячками,
Тільки нас чомусь кололи
Тоненькими голочками.

Жабокрики

Де очерет  шепоче щось світам,
Де не минути магії  і зваби,
На всій Волині завжди тут і там
На берегах скрізь царювали жаби.

Лишень майне крилом своїм теплінь,
Лишень зі сну скресають білі ріки –
Колишуть землю й неба голубінь
Весною на Волині – жабокрики.

Тоді не треба скрипки, ні цимбал,
Не треба йти нікуди на музики –
Лишень сідай у берегах на вал
І  до півночі слухай – жабокрики.

Таке мистецтво! Стільки в нім щедрот!
І хоч озерця тут і невеликі,
А як тактовно кумкають, без нот,
І звеселяють душу жабокрики.

Де очерет шепоче й комиші,
Зберіте, люди, кошти невеликі
Й для лікування нервів і душі
Воздвигніть санаторій „Жабокрики”.

І скільки тут народу не жило,
Та жаби штамп лишили свій навіки,
Бо жаби знаменують те село
Чарівно-мелодійно – „Жабокрики”.

Берестецькі журавлі

У Пляшевій з’явились журавлі!
І заспівали про козацьку долю.
Прибоєм пісня билась по землі
Про рідну Україну, її Волю.

А може, то крізь грозові роки
Не журавлі з’явились і курличуть...
А може, то могили козаки
Вже захищати Україну кличуть.

О, де узявся ворог навісний,
Що сколихнув так цілий край широкий?
О, хто порушив їх глибокі сни?
О, хто порушив їх священний спокій?..

І як мені цю істину знайти..
Питаюся у лицарів крилатих.
І зашуміли тихі берести,
Луна озвалась – Міненерґоатом.

А журавлі кружляють край ріки,
Мов дзвони б’ють –
  курличуть і курличуть.
О, ні, то встали, мабуть, козаки
І захищати Україну кличуть.
  Кличуть...
   Кличуть...

Вранішня молитва

Пошли нам, Боже, нині Богунів,
Щоб вберегли омріяну Державу,
Щоб виростили лицарських синів,
Щоб воскресили розіп’яту славу.

Пошли Нечаїв через триста літ,
Які б за волю стали до загину,
Щоб мужністю знов потрясали світ,
Щоб над усе любили Україну!

Пошли Савурів, Мельників, Бандер,
Щоб довершили розпочату Справу,
Щоб ворог більше шкури з нас не дер,
Щоб світ благословив мою Державу.

Пошли нам, Боже, вірних Богунів –
Козацької душі, снаги і вроди,
Щоб в них була опора наших днів,
Щоб стрій козацький був
  не лиш для моди.

Щоб не боялись хрест тяжкий нести, –
Бо що тоді такі герої варті! –
Щоб не пливли за бізнесом в світи,
Щоб не лишали на поталу Матір!

Та не забули, що в нас за мета,
Щоб не пішли знов на ганебну злуку.
Щоб Україна їм була свята,
Щоб не подали ворогові руку!

Пошли нам, Боже,
  нині Богунів!

 
Святе місце „Здвижин”
На Івано-Франківщині створено Духовно-екологічний центр християнської любови і злагоди.

“Здвижинем” називали у стародавніх писемних джерелах село, що нині має назву Кобаки  (у літописах воно вперше згадується під 1442 роком). У жовтні 1934 тут, на високій горі, звідки видно майже всі Карпати, було явлено знамення, що на довгі роки стало дороговказом людям Божим.
Підніми очі від землі – й побачиш
„Там, де ти бачив це, мусиш поставити Хрест з написом: „На цьому місці з’явився Бог і Син Його людям Своїм”, – чув невимовлені слова Микола Букатчук. А бачив він, як простували над землею в білих хмарах Бог і Христос. Це сталося 11 жовтня 1934 року. Микола працював тоді на своєму полі, на високій горі поблизу села Кобаки. „Він мав надприродний дар видіння, хоча йому мало хто вірив”, – розповідає 80-річний Дмитро Никифорчин, хрещеник Миколи Букатчука. Дар відкрився, коли Миколі було років 17. Якось мати послала його провідати хворого дядька. У хаті вже було кілька гостей. За якийсь час рипнули вхідні двері. Микола чекав, що от-от хтось зайде до кімнати. А потім майнула думка, що це, мабуть, якийсь злодій, знаючи, що в хаті хвора людина, замислив щось украсти. Хлопець вирішив глянути, хто там ходить. Коли ж – на порозі стоїть ангел, такий, як на образах. Весь у білому, крила ззаду спущені. У руці тримає золотий меч, аж сяє з нього. „Я заціпенів, не можу зрозуміти, що зі мною, дивлюся на нього, а він – на нас,” – розповідав згодом Букатчук своєму похресникові. Ангел нахилився над хворим, потім повернувся до людей, що сиділи на лаві, мовив: „Я цього чоловіка залишаю ще на десять років”. І зник. Микола поволі відійшов від страху. питав: „Чи хтось заходив до кімнати?” Та  ніхто нічого не бачив. Микола не розповів про побачене, побоювався, що сміятимуться. Хворий видужав і прожив ще десять років.
І ось, уже одружений господар, Микола Букатчук знову побачив диво, коли підняв очі від своєї ниви і глянув на небо. Односельці, слухаючи „дивака”, підсміювалися. Через це, та ще через постійну роботу, якої в селі ніколи не бракувало, хреста не поставив. У 1939 почалася війна, у 1941 прийшли німці... А В 42-му знову об’ява: „На тому місці повинен стояти Хрест». Розповів жінці, а вона заборонила: і так, мовляв, люди сміються. Наразі знову об’ява, уже сувора: „Зроби там Хрест, а жінці скажи, хай не заважає”. Жінка, почувши про таке, знову настояла на своєму: „Хай і помру, але такого не дозволю”. Через кілька днів раптово вмерла. Після похорону Букатчук взявся майструвати хреста. „Одного разу приходжу до нього – хрест готовий, але напису немає, – згадує Дмитро Никифорчин. – Він береться сам писати, але ж малописьменний. Кажу: „Давайте-но я напишу”. Я викарбував напис... Поставленого хреста ніхто не чіпав, сам угнив і упав уже після війни. Я питав у хрещеного: „А тепер вам об’яви немає?». «Ні, тихо». А одного разу каже: «Об’ява знов, треба поставити Хрест, такий як був”. Це було вже в 1960-ті роки, після того, як від удару блискавки згоріла в Кобаках церква. У видінні йшлося, що хрест слід витесати з вибраного дуба. Дмитро домовився з лісниками, пояснивши, навіщо потрібна деревина. Якогось дня пішли з дядьком до лісу вибирати дерево. „Тоді вже була репресія, така люта була в нас у селі комуністична влада, – каже пан Дмитро. – Було дуже тяжко це зробити, переслідували. Але ми зробили Хрест і вночі закопали на тому ж місці”. Простояв Хрест майже рік. А тоді село пройняла страшна звістка: комсомольські активісти спиляли Хрест, розчленували і вкинули у річку. „Знаю, що вони будуть дуже покарані”, – з жалем мовив тоді Букатчук. Усі четверо учасників „акції” невдовзі загинули. Її керівника, секретаря комсомольської організації, розчавило під колесами трактора.
Хрест, який стоїть на горі тепер, селяни витесали вже після смерти Букатчука. „Як стала Україна, прийшов до мене чоловік, який зробив новий Хрест, – розповідає Дмитро Никифорчин. – І каже: „Чи знаєте, що там було написано?” Кажу: „Знаю!”. Але мені так дивно стало, питаю: „Ви такий молодий, що вас спонукало зробити Хрест?” А він каже: „Може, хтось на тому світі бідуватиме, що Хреста немає...”.
„Здвижин” під куполом неба
Місце, де було об’явлення, нині є святинею. В одному з видінь Микола Букатчук бачив над Кобаками Матір Божу, а тут, на полі, об’ява сталася в переддень свята Покрови. Тут є каплиця зі статуєю Матері Божої, Хресна дорога, екологічна стежка. Загалом це – Духовно-екологічний центр християнської любови і злагоди „Здвижин”. Такий центр ініціювало товариство „Гуцульщина”, ідею підтримали Косівська районна рада і держадміністрація та підприємство „Райагроліс”. Вірні усіх християнських конфесій приходять сюди зі священиками. Торік, на 70-ту річницю об’явлення, Коломийсько-Косівська єпархія УПЦ КП відправила у „Здвижині” архиєрейське богослужіння, разом зі священиками УАПЦ. Відтоді щомісяця, 11 числа, тут об 11 годині правиться Служба Божа. Кожної останньої неділі місяця моляться у «Здвижині» греко-католики. Щопершої п’ятницї приїжджає помолитися над хворими священик-екзорцист з чину Святих отців Василіян Юрій Савчук. «Сюди ніхто нікого не скликає, тут немає організаторів духовних дійств. Цю місію немов виконує сама Марія, Мати Ісуса. Тому тут, під банею неба, немає протистоянь, тому кожному християнину, кожній громаді, яку б конфесію вона не представляла, дорога сюди відкрита», – каже журналістка Калина Ватаманюк, яка народилася в Кобаках і постійно розповідала про святиню у своїх статтях і книгах. Перекладачка цих книг, американка Анна Попадюк, дізнавшись про пляни будівництва церкви, перерахувала на цю добру справу значну суму грошей. Отож цього року на святому місці постала церква Покрови Пресвятої Богородиці. Дерев’яна, в гуцульському стилі.
Калина Ватаманюк, як і всі українці середнього покоління, пам’ятає: „На Великдень, коли наші матері складали у кошики неосвячені паски і писанки, щоби самим окропити їх свяченою водою, ми, їхні діти, йшли на комуністичні суботники копати рови, носити каміння, рубати дрова – Богові на зло робити”. Утім школярі тоді, будучи „вихованцями люципера”, все ж, за духовною природою своєю, залишалися дітьми Отця Небесного. 11 жовтня 2005 року, при відкритті церкви у „Здвижині”, тут уперше поряд молилися, сповідали своїх вірних і проповідували пастві декани Української Православної Церкви Київського Патріярхату, Української Автокефальної Православної Церкви і Української Греко-католицької Церкви. Кілька тисяч паломників з довколишніх сіл і містечок (серед них багато дітей) прибули до „Здвижина».
„Ця церква не належить жодній конфесії, – пояснив отець Яків, який упродовж кількох років прослужив ігуменом Манявського манастиря. – Це духовний центр миру і злагоди, створений для того, щоб люди об’єднувалися довкола Христа. Нас постійно роз’єднують – як політики, так і представники церков. Тому найперше маємо  проповідувати любов. Не те «християнство», яке розділяє, а християнство, яке з’єднує». Ігумен Яків розповів, що, можливо, у «Здвижині» з часом постане манастир Української Церкви Київської традиції. «Будемо приймати сюди всіх, без різниці, хто до якої конфесії належить», – запевнив священик.
Хрест Криворівні
«Центр у „Здвижині” – вважає отець Іван Рибарук, недаремно названо екологічним. Екос – це дім, Всесвіт; логос – знання, а також Слово, Христос. Мабуть, тільки поєднуючи духовність з екологією – душі, розуму, думок, довкілля – людина може зрозуміти повноту життя і змінитися. А коли ми змінюємося – змінюється і світ довкола нас”... Коли людина віддається Христові, то перестає бути «людиною зодіякальною», тобто підданою стихіям. Вона звільняється від «фатуму», очищується від розбрату, хвороб. У нас у Криворівні є Хрест Святому Трезвінню – і я завжди наголошую, що то не просто «хрест від пияцтва», а пам’ятка, щоб протверезити розум, думки, почування до ближнього, національні почуття», – розповідає отець Іван.
О. Іван Рибарук, який служить на криворівненській парафії з 1995 року, найперше, переконав паству не пити спиртного на похоронах і поминках, щоб не забувати про душі покійних. Відразу ж став дбати про молодь. Постійно організовує паломництва – в Зарваницю, Джублик, Маняву, Здвижин (вважає, що єднання, яке відбулося на Майдані, уже давно сталося у Зарваниці, Джублику). «Моя мета – відновити живу парафію, таку, як перші християнські спільноти. –  Хрест має приєднувати людину до людини, а не роз’єднувати”. У Криворівні тільки одна парафія – православна, Київського Патріярхату. Утім мешканці цього карпатського села (де полюбляли бувати Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський) – щирі й надзвичайно духовні люди, вже давно відкриті до християнського полілогу. Упродовж багатьох років на свята до Криворівні приїжджають священики й вірні Римо-католицької церкви. Отець Іван розмірковує: католицизм означає „вселенський”, православ’я – це коли людина правильно славить Бога. „Ми всі католики й православні водночас, – каже священик. – І нам слід мати Христовий розум, а не розум когось із богословів чи ієрархів. Бо то досвід окремої людини, хай і святої, ми його не повинні виривати з загальнохристиянського контексту”. Він зокрема нагадує, що примирення між Сходом і Заходом уже давно відбулося, у 1967 знято взаємні анатеми 1054 року, але священики про це чомусь не розповідають пастві. „Нам сьогодні треба повернути дух православ’я Київського. Київо-центризм має бути у розумінні духовно-національному”.
Виглядає, що Криворівня  той дух уже має.
Ярослава МУЗИЧЕНКО
Володимир РОЖКО,
історик-архівіст
м. Луцьк

Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити
у темряві той, але матиме Світло  життя.
Св. Івана 8,12

Світлом Христового Світла для наших прадідів, як і для нас, залишається світло воскової свічки, котру впродовж віків запалювали в храмах Божих за народжених, одружених, померлих, несли її до святинь як свою офіру Богові.
Воскова свічка з сивої давнини і по наш час залишається нашою офірою Богові, бо віск, за словами відомого філософа-теолога Сергія Булгакова: “Приношений і запалюваний нами, як речовина найчистіша, означає нашу чистоту і щирість принесення; як речовина, на якій легко відбиваються предмети, він знаменує печатку чи знамення хреста, що покладено на нас хрещенням і єлеопомазанням; як речовина м’яка і легкомісима, показує нашу готовність до розкаяння в гріхах і послуху; як зібраний з благоуханних квітів віск означає благодать Духа Святого, як згоряючий від вогню знаменує наше опалення (очищення Божественним вогнем нашого єства); і нарешті, як джерело вогню, безперервно ним підтримуваного, віск означає поєднання і нерозривність взаємної любови і миру між людьми.” Використання з вищезазначеним значенням – запалення воскових свічок в храмах Божих заповідано нам давньою Вселенською православною Церквою, освячено віковими церковними звичаями і приписувалося діючими церковними уставами, тому інше освітлення в храмах Божих, опріч воскових свічок, не могло мати такого символічного значення.
Віск, воскова свічка на теренах історичної Волині “як прообраз сонця, життєдайної сили землі, а тим і людини, відомі були задовго до християнізації наших предків, тобто в поганські часи. І віск, з якого “сукали” свічки, вважався ними продуктом сонця, продуктом і поживою богів, насамперед бога Сонця, тих величезних сил неба, що такі великі благодаті посилали людям на землю. (С. Килимник. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні. Вінніпеґ, Торонто, 1963).
Одначе сила вогню і світла воскової свічки в Божих храмах з християнізацією наших предків набрала цілком іншого значення – християнського.
Плекання бджіл – давнє господарське заняття волинян. Викачування меду з вощини змусило їх звернути увагу і на інший продукт – саму вощину, з якої почали плавити віск. Це робили наші пращури ще в поганські часи, і князі, обкладаючи своїх підданих даниною, не забували про віск. Віск був складовою частиною данини та товаром, що його купували іноземні купці чи наші й вивозили до Царгороду, Риму і інших міст Европи.
Вже від початку віск використовували для виготовлення свічок, якими освітлювали княжі, боярські тереми. Починаючи з другої половини ІХ ст., на історичній Волині, можемо впевнено сказати, свічки використовують в печерних манастирських церквах, в дерев’яних і мурованих храмах під час Літургії.
Виготовлення воску з вощини та “сукання” свічок було передбачено в манастирському господарстві. Свічки ці були різні за розмірами, мистецтвом виготовлення та призначенням, але вже в ті перші християнські часи нашої землі були вони і предметом православного церковного мистецтва.
Коли в народі  був звичай “сукати” воскові свічки для власних потреб чи як офіру для храму Божого, то при манастирях, в більшості єпархіяльних храмів, виготовляли воскові свічки справжні майстри-ченці. Про це можемо судити з пізніших відомих нам взірців XV-XVI ст. що вціліли в храмах Волинського Полісся.
Свічки виготовляли з високоякісного воску різних природних кольорів і відтінків, розташовуючи їх у певних геометричних, орнаментальних пропорціях. Прикрашали різними візерунками з біблійними сюжетами, образами з народних оповідей тощо. Переважно мистецькі воскові свічки прикрашались зовні різноколірними паперовими стрічками, нитками, а до певних церковних свят – Стрітення Господнього, Маковія – пасмами кольорів з відтінками райдуги. В переважній більшості були це свічки Великоднього призначення. В той же час над покійником завжди горіла строго клясична воскова свічка. Майстри-ченці, духовні, прицерковні особи виготовляли свічки за формою, розміром, орнаментикою залежно від потреби їх використання: освітлення храмів, під час літургій, народження, весілля, похорону.
Вони були різні за величиною: від найдрібніших до висоти в два метри з товщиною телеграфного стовпа. Це так звані свічки-велетні. До Першої світової війни в трьох храмах поліського містечка Степань: Святої Тройці, 1523 р., Преображення Господнього, 1749 р., Св. Миколая, 1775 р. стояли три пудові воскові свічки, так звані цехові, тобто офірувані цеховими ремісничими братствами. Виготовлені з воску певних природних кольорів і відтінків, були вони неперевершеними творами церковного мистецтва Волинського Полісся XVI ст. і впродовж віків прикрашали, освітлювали святині, які належали до найкращих пам’яток української сакральної архітектури Волині.
В 30-і роки минулого століття очевидець залишив нам про свічки-велетні в храмах містечка Степань такі думки: “Під час служби Божої горіли тут в Миколаївській і Троїцькій церквах три пудові свічі, так звані цехові, які початок ведуть ще з Середньовіччя.
Щорічно їх підсукують та засвічують тільки в урочисті свята. В Миколаївській церкві їх перше було шість. Одну з них перед війною забрали до музею, а дві других у війну перероблено було на офірки. Зараз тут, як і в Троїцькій церкві, є по дві і стоять вони за кліросами коло стіни. Братчики та сестриці теж тримають в руках величезні свічі, та тримають не так, як усюди по церквах, а держать їх в руці за нижній кінець, так що в церкві неначе ліс дерев, а зверху над головами богомольців вогники свічок полискують наче зорі. Все це при світлі величезних огнів цехових свічок дає чудову картину” (Церква і нарід. Крем’янець, 1935 р.)
Подібні воскові свічки-велетні були і по інших храмах історичної Волині, але вони, на превеликий жаль, не збереглись.
Авторові цих рядків у 70-ті роки минулого століття у містечку Степань вдалось виявити і оглянути дві воскові свічки-велетні в Свято-Троїцькій церкві, одна з них пізніше опинилась в Рівненському краєзнавчому музеї, де вона довгі роки чекає вмілих рук реставратора.
Про менші розміром, але досить грубі і довгі воскові свічі в селі Вілія Острозького повіту знаходимо дані за 1889 рік: “Тут перед Зеленими святами в хаті селянина Миколая Остапчука з’явився образ “Знамення Божої Матері” гарного старовинного письма на дереві в срібній ризі, вийшов попереджений незвичайним світлом з землі в кутку хати під образами... Тут на очах чисельних богомольців вийшли з землі в тому ж місці дві досить грубі й довгі воскові свічки”. (Церква і нарід. Крем’янець, 1937 р. ч. 23).
Відомо про виготовлення воскових свічок і при інших храмах та манастирях у Луцьку, Острозі, Володимирі, Крем’янці, Почаїві, Збаражі... В Середні віки аж до кінця XVIII ст. виготовляли їх майстри-умільці. Пізніше свічки стали річчю церковного ширпотребу, а до воску поступово почали давати різні хемічні речовини – парафін тощо. У ХІХ-ХХ ст. на Волині бачимо вже ряд свічкових заводів. “У Волинській єпархії, – знаходимо повідомлення, – в 1937 році діяв свічковий завод, а на його утримання: службовців, робітників – кошторисом передбачено 21300 злотих, на закуп матеріялів для заводу – 50 тис. злотих”.
Але судячи з тогочасних повідомлень залишались ще на Західній Волині, окуповані й поверсальською Польщею, народні умільці по виготовленню воскових свічок, вироби яких радо купували священики для освітлення Божих храмів і які значно відрізнялись якістю і мистецтвом виготовлення від заводських.  (Церква і нарід. Крем’янець, 1937 р.).
Мистецтво виготовлення воскової свічки має довгий шлях еволюції. Витоки його сягають ІХ ст., але особливого розквіту зазнало в XIV-XVIII ст.
Збережені по церквах, манастирях, музеях давні воскові свічки маємо не тільки старанно оберігати і вивчати, а й пам’ятати, що їх створили майстри, як правило безіменні, і вони мали призначення в святинях “як офірність Богові”. Вони залишаються для нас взірцями щирої офірности наших прадідів, високими і неповторними зразками церковного мистецтва Волині, складовою частиною нашої духовної спадщини.
Воскові свічки, – маємо наголосити – в Божих храмах були і є свідченням віри і причетности людини до Божественного світла, виразом теплоти і полум’я нашої любови до Господа, Божої Матері, до святих праведників і мучеників нашої землі.
 

Наталка ПОЗНЯК

МАМИНА МОЛИТВА

Навчіть мене молитись, мамо.
Не за себе - за цілий світ.
Не словом - Вашими піснями,
Що Ви плекали стільки літ.
Навчіть мене людей любити
Без заздрости і без образ,
Щоб в глибині очей відкритих
Вогонь довіри не погас.

Мамина молитва,
Як любов свята.
Мамина молитва
В дітях вироста.
Помолюся Богу
В світанковий час,
Щоб усі тривоги
Обминали Вас.

Щодня лечу до вас думками
І сповідаюсь, як землі.
І пахне вашими руками
Хліб на ранковому столі.
Коли душа до неба лине,
Я зачудовано мовчу.
"Помилуй, Господи, Вкраїну", -
За вами тихо шепочу.
 

* * *

Я хочу дарувати людям радість.
Коли захочу і кому захочу.
Я хочу сонцю щиро усміхатись
І зорі з неба рвати опівночі,
 

Ховаючи за пазуху, як вишні,
Що червнем проступають біля серця.
Минуле, сьогодення і колишнє –
Космічна кров, що у тобі сміється.

І ти летиш у небо, наче вітер.
Це просто, коли крила за плечима.
Коли умієш жити. Просто жити,
Усі зірвавши маски і личини.

А знаєш, і на щастя буде мода,
Її колись благословить Всевишній.
І ти відчуєш дивний смак свободи,
Що на вустах проступить соком вишні.

ГРА

Я знову граю в цю жахливу гру,
У гру, що називається - РОЗМОВА.
Набір банальних фраз беру до рук,
Вбиваючи навік одвертість Слова.
 

Безлика маска буде до лиця,
Умови гри - як зречення ілюзій.
Ваш хід, сеньйоро. Браво! Фраза ця,
Мов шар, майстерно загнаний у лузу.

Круп'є скептично дивиться на нас,
В очах кипить холодний присмерк жаху.
І посмішка:
- Так-так...
Печальний час
Стіка по краплі, наче кров із плахи.

...Скінчилась гра. З душі стираю грим:
"Усе чудово. В мене - все чудово".
А десь далеко, в закутку німім,
Зґвалтоване, тихенько плаче Слово.
 

НА ВИСТАВЦІ ВИШИТИХ СОРОЧОК "НЕЗАЛЕЖНЕ МОВЧАННЯ"

Спека нестерпна. Стомлений Київ.
Небо, розколоте дзвоном Софії.
Брама прадавня. Звільнена тиша,
І - таїна полотна найбіліша.

Біль на обрусах, барви на льолі,
Хрестиком дрібним мережана доля.
Кожна сорочка зирить лукаво:
Вишита краля, вишита пава.

Ниточка сонця, ниточка неба –
Голосом роду мовчать біля тебе.
Вишита правда. Вишита Вічність.
Вишита наша дорога космічна.

Тоніно ЛАСКОНІ

Господи, нелегко…

Господи,
Тобі можу це сказати:
Я думав, що дружити легко...
Усі шукаємо дружбу...
Чому ж так важко
Знайти її?
Я зробив усе, що міг.
Я був лагідним для них;
Я усміхався, хоча було не до сміху;
Я щиро позичав свої
Ручки, фарби,
Стирачки й гроші.
Сподівався, вони зрозуміють,
Як я прагну
Стати їхнім другом.
Але ні.
За першої нагоди
Вони забули все.
І, знаю, навіть
Сміялися з мене.
Господи,
Чи варто старатися?
Господи,
Я говорю з Тобою щиро,
І Ти мені відповідаєш.
Ти кажеш:
„Дружба – це не договір:
Я даю тобі, ти даєш мені!
Правдива дружба
Завжди говорить лише:
Я даю тобі”.
Господи, це важко
Але я знаю, що Ти сотворив дружбу саме так.
Неправда те, що говорять:
„Дружби не буває!”
Дружба є,
Якщо я дарую її.
Господи, Ти
Сотворив так...
Юда знає дещо про це...

З журналу для дітей „Сто талантів”, Львів

Бруно ФЕРРЕРО
Дзеркало

Якось володар покликав до себе одного зі своїх васалів, котрий славився у своєму князівстві крутійством і хитрістю. Підлеглі йому люди жили в постійному страху. Коли він прибув на вимогу володаря, той віддав йому наказ: „Хочу, аби ти вирушив у світ і знайшов чоловіка, який би був цілком добрий”. – „Так, пане”, – відповів васал і слухняно розпочав пошуки.
Васал зустрічався і розмовляв із багатьма людьми. Після тривалих пошуків повернувся і сказав своєму володарю: „Пане, я учинив так, як ти звелів, але зараз маю переконання, що немає жодної доброї людини. У світі повно злосливців та себелюбців, але немає такого місця, де б жили ті, котрих шукаєш”.
Володар відіслав його і попросив покликати іншого васала, що був відомий своєю щедрістю і добротою, а піддані його дуже любили. Господар сказав йому: „Друже, я хотів би, аби ти вирушив у дорогу і знайшов для мене людину, яка була б уособленням зла”.
Цей васал так само слухняно подався у мандри. Він зустрів багацько осіб, розмовляв із ними. Коли спливло трохи часу, васал повернувся до володаря і мовив йому: „Пане, мені не вдалося виконати твого наказу. Є люди необачні, є розбещені, є такі, що поводяться немов сліпці, але жоден із них не є цілковитим уособленням зла. У кожного криється у серці добро. Хоча вони й роблять багато помилок”.
Під вечір один селянин сів на порозі своєї скромної хатини, аби насолодитися вечірньою прохолодою. Попри його хату звивалася дорога, яка провадила до села. Чоловік, що переходив по ній, помітив селянина і подумав: „Ця людина – взірець лінюха. Нічого не робить, тільки сидить цілими днями на порозі...”
Трохи згодом переходила інша особа і подумала: „Це якийсь джиґун. Сидить цілий день і  пасе   очима жінок, що тут  ходять.  Напевно,  чіпляється  до  них  і  напастує...”
Нарешті ішов до села якийсь мандрівець і подумав: „Мабуть, це працьовитий чоловік. Трудився увесь день, а тепер сів собі відпочити”.
Справді, майже нічого не можемо сказати про селянина, що сидів на порозі своєї хатини. Натомість про трьох перехожих, що ішли до села, знаємо: перший – це ледар, другий – особа  підозрілива,  а  третій – чоловік  працьовитий.
Усе, що говориш, свідчить про тебе; особливо, коли твої слова стосуються до інших.

Ніколи не було більш складної для аналізи економічної ситуації в країні за роки незалежности, ніж та, що склалася  в 2005 році. Те ж, мабуть, можна сказати про політичний, соціяльний і навіть психологічний стан суспільства.
Зафіксуємо головні зміни у політиці, економіці, а також трохи зупинимося на банківських  справах.
 Всі ми хочемо знати, як воно є в дійсності, прагнемо істини, в тому числі і щодо економічних результатів діяльности нової влади України. Пошук істини завжди не простий.

Політика.

Ми прожили дуже емоційний рік за нового Президента.
В цей рік Україна почала жити власним життям, а не життям колишньої метрополії. І це суттєва зміна в українській політиці.
Ми стали на шлях свободи не лише як люди і громодяни, ми стали на шлях свободи як нація, що не подобається північному сусідові.
Персоніфікує цей історичний процес Ющенко.
Тому він і сьогодні наш Президент.
При тому Ющенко не “московський цар-батюшка”, а  український  Президент, і перед ним не потрібно падати на коліна і битися чолом об підлогу, демонструючи вірнопідданість.
Посада Президента вимагає поваги. Критика, для якої є достатньо причин, не може бути люмпенсько-антагоністичною. Мусимо  набувати шляхетности. На це є попит в українському суспільстві і його політикуму.

Формально саме Президент Ющенко відповідає перед історією за наше майбутнє. Але моральна відповідальність  - на кожному з нас.

Економіка

За 2005 рік економіка набула іншої якости. Люди, які були ніщо для постсовєтської влади, особливо малозабезпечені, стали головними суб”єктами у фінансовій політиці держави. Через них в 2005 році пішов великий фінансовий потік і він  почав змінювати якість економіки. Якщо раніше, кошти як живильні соки економіки, висмоктувалися купкою олігархів і вони не доходили   в  належних обсягах до широких верств населення, то в 2005 році нова влада зробила різкий розворот фінансів у бік людей. Цей розворот, у свою чергу, змінив фінансові потоки в самій економіці. ЇЇ зростання відбулося виключно за рахунок приватного споживання. Автором цього розвороту, як і в 2000 році, є Ющенко.
Образ ранньої весни дуже пасує для опису стану нашої економіки.
Через кореневу систему економіки, через людей пішли соки – грошові потоки. Розкритих бруньок, листків, квітів і полодів ми завтра ще не побачимо, але весна почалася.
Великі снігові намети валового внутрішнього продукту 2004 і попередніх років йшли в кишені купки олігархів і неадекватно відбивалися на житті мільйонів. В 2005 році фінансові потоки пріорітетно пішли через людські маси.
Для економіки важливо позбутися атмосфери  невизначености, яка заважає приймати  економічні рішення. Потрібні сигнали, що весна незворотня, що зима не повернеться. Сигнали від влади, бізнесу, банків,  всіх нас. Весна має бути в нас самих.
Коли сходить сніг, а особливо, якщо він лежав століттями, під ним багато бруду, нечистот, останків. Багато роботи. Мусимо прибирати. І готуватися до оранки і посіву на українській економічній ниві.
А фінансові зміни, які відбулися в українській економіці в 2005 році, створюють зовсім інші передумови її розвитку. І головна з них – це суттєве зростання впливу приватного споживання на економіку. Вона починає орієнтуватися на потреби людей і тим самим можемо говорити про те, що 2005 рік – це рік початку нової і кінця соціялістичної економіки.
Зверніть увагу на динаміку фінансів держави, корпорацій (підприємств) і населення.

І. Фінанси держави
Доходи бюджетів України (всіх разом Державного і місцевих):
2004 рік - 91,5 млрд. грн.,
2005 рік – 134,0 млрд. грн.
Власні доходи Пенсійного фонду:
2004 рік - 31,1 млрд. грн.,
2005 рік – 43,0 млрд. грн.
Міжнародні валютні резерви НБУ:
2004 рік - 9,5 млрд. грн.,
2005 рік – 19,4 млрд. грн.

ІІ. Фінанси корпорацій
Прибуток промисловості до оподаткування:
2004 рік - 18,9 млрд. грн.,
2005 рік – 28,1 млрд. грн.

ІІІ. Фінанси населення
Доходи громадян:
2004 рік - 269,8 млрд. грн.,
2005 рік – 393,3 млрд. грн.
Зростання реальних доходів громадян:
2004 рік – на 18,2 %,
2005 рік – на 21,3 %.

Відображає таку позитивну тенденцію і зростання національної банківської системи за 2005 рік.
За рік вклади населення зросли на 32 млрд. грн. Кредити населенню склали більше 30 млрд. грн. і зросли за рік в 2,3 рази. Суттєво зросло кредитування економіки на 50 %. А всі активи банківської системи зросли на 60 %. Сміливо можна стверджувати, що вона суттєво посприяла таким успішним фінансовим результатам економіки.
І це все при темпах росту ВВП 2,4 % (12,0 % у 2004 р.).
Що тут головне?
Ми всі є свідками, як вперше в нашій історії повністю зростання економіки відбулося за рахунок росту споживання людей, а не за рахунок росту попиту на металургійну чи хімічну продукцію за кордоном. Ситуація кардинально змінюється. І це головне.

Звичайно, однозначної оцінки української економіки 2005 року дати неможливо. Мусимо з”ясовувати плюси і відповідно мінуси економічної діяльности. Вивчаючи позитиви – помічаємо, як плюси переходять у мінуси, а мінуси у плюси, майже за Гегелем. Наприклад, розворот економіки в сторону широких верств населення – це  позитив, але такий різкий розворот несе в собі загрозу державним фінансам, якщо не буде адекватного збільшення продуктивности праці і  обсягів виробництва. З іншого боку, різкий рух колишньої метрополії в сторону збільшення ціни на газ є негативом для української економіки, а з іншого боку цей крок Росії має перетворитися у великий плюс з позиції загальнонаціонального запровадження енергозберігаючих технологій.
 Щоб вивчити всю палітру економічних процесів, з”ясувати суспільні  пріорітети  економічної політики, необхідно радикально збільшити фінансування  економічної науки: галузевої, науково-дослідної, академічної. Подбати, щоб в Україну повернулися наші молоді люди, які отримали вищу економічну освіту на Заході і мають досвід наукової роботи. Бо на рівні емоцій і бажань управляти економічною політикою держави вже не можна.
 

Таким шансом для України стало обрання в кінці 2004 Президентом Віктора Ющенка. Того самого, який на чолі Національного банку грав головну ролю в поборенні гіперінфляції. 1993 ціни в Україні зросли у 102 рази - це був пік гіперінфляції, а за 4 роки інфляції майже не стало – мільйони  карбованців було обміняно на десятки гривень.
У 1999-2001, коли він був прем’єр-міністром, то вперше за роки незалежности скоротив зовнішній борг держави, налагодив по всій країні реґулярну виплату зарплат і пенсій, компенсував людям значну частку заборгованостей щодо зарплат і пенсій.
А ось тепер дехто незадоволений: Ющенко Президент, а чуда немає. Чи дали ми, виборці, йому змогу робити чуда? Хоча б те, що дав йому тодішній Президент Леонід Кучма, зляканий наближенням дефолту. Він дозволив взяти своїх людей до економічного сектору уряду - так що то був уряд Віктора Ющенка. Кучма тоді також організував у Верховній Раді антикомуністичний переворот і створив олігархічно-демократичну більшість, яка підтримувала Ющенка, поки він та перший віце-прем’єр Юрій Єхануров працювали над усуненням загрози дефолту. Як тільки тут було досягнено перемоги, постали три спроби відправити Ющенка у відставку. 26  квітня 2001 року вже інша більшість – олігархічно-комуністична – оголосила Ющенкові недовіру.
До уряду Ющенка економіка України рухалася вниз, за того уряду і після нього економіка йде вгору. Хоча при теперішніх антиукраїнських діях Москви все може бути. Але багато залежить і від нас, виборців.
Отже, що має Президент Ющенко тепер порівняно з кінцем 1999? Уряд Єханурова –це його уряд, перед тим був уряд Юлії   Тимошенко, він виконав частину програми Віктора Ющенка, але в галузі економіки, інвестиційного клімату зазнав невдачі.
Щодо більшости у парляменті, то покищо вона антиющенківська. Робити перевороти  у Верховній Раді кримінальними методами, як це робив Кучма, Ющенко не може – він чесна людина, християнин. Президент хоче підняти рівень життя в Україні до стандартів західньоевропейських, а ті, що голосували проти кращого за всі роки незалежности бюджету та за відставку уряду Єханурова за 80 днів до виборів – вони  за які стандарти для України? На  мій погляд, що б вони собі не фантазували, а об'єктивно вони можуть нас підвести до стандартів центральноафриканських. От якого саме нам хочеться життя в Україні, так і голосуймо 26 березня.
Виталій ШЕВЧЕНКО
Політв’язень 1980-1987

Ми знову стоїмо на перехідній межі, хоча Україна після Помаранчової революції 2004 року визначилась. На жаль, не визначилися сили учасників Майдану. Схоже на те, що про Україну вони трохи забули. Вірніше, вони думали, що їхні справи – це і є справи України.  А тимчасом у багатьох громадян постало запитання, чи взагалі є у нас влада? Бандити до тюрем не пішли, а пішли на 5-й канал насолоджуватись ліберальною демократією.  Кравчуки-Медведчуки створювали свою нову „платформу” – „не так!”. Янукович заліг на дно і чекав сигналу з центру.  Газові атаки Путіна його підняли на поверхню, і  він знов почав видавати звуки про запровадження російської мови і про негайне покращення добробуту народу.
А тимчасом герої Майдану перетягували на себе  ковдру саме тоді, коли народ запитував: де влада?
Юлія Тимошенко надто різко смикнула і оголила свою платформу. Олігархи дарували Віктору Ющенку якісь непотрібні речі, щоб відволікти увагу від об’єктів, до яких вони встигли присмоктатися. Юлія Володимирівна обіцяє відокремити Віктора Ющенка від його оточення. Ніхто нам не пообіцяв відокремити  Юлію Володимирівну від її оточення, кажуть, дуже сумнівного.
Тимчасом перед кожними виборами випливає на поверхню не тільки „державна” російська мова, але  й мотивчик про „москалів – ляхів – жидів”. „Націоналісти” закутуються в тепло аж до передвиборних кампаній, так, наче їм в спокійніший час нічого казати народові. А потім їх хтось клонує.  Коли десь прокрадеться С. Козак   - то раптом випливає „третій рух”. Б. Бойко, і святе місце не пустує. Тепер їх збирається затьмарити Олег Тягнибок – на чолі  „Всеукраїнського об’єднання „Свобода”. Таке гарне слово „Свобода”, а нікого нині ним не зачаруєш, особливо коли воно не поєднується з таким істотним наповненням, як „відповідальність” і „обов’язок”.
Навіть коли напишеш „Ми у своїй Богом даній країні”, то всерівно постає на черзі питання: „І що робити?”. Якщо далі кажуть: „нам заважають неукраїнці в Україні”, то можна порадити: збирайте українців! Найвідоміших: Леоніда Кравчука, Петра Симоненка, Євгена Марчука, Дніпропетровського Пустовойтенка, Конотопську Вітренко, Закарпатського Шуфрича і Різака, Донецького Януковича разом з Тарасом Чорноволом...
Не хочете? Ну, тоді хай „академік Щокін” з МАУПу вам дасть уточнений реєстр – перевірених...
А коли серйозно, то патріотизм потребує перевірки – перш за все. Зараз маємо скрізь багато патріотів, а коли послухати українські тости, то й дуже багато. Одні виголошують за чаркою довгі промови, інші віршують свої тости, а здебільшого в тости заганяють патріотичні гасла по 3-5 штук. Дуже часто патріотичні тости вкладають у текст свого вірша, а вже закінчують побажанням – Україні.
Я б сказав, патріотизм потребує перевірки психолога, а то й психіатра. Хворих на ґрунті патріотичному  і релігійному більше, ніж на ґрунті розбитого кохання.  І тут нема нічого дивного:  за патріотизм і за релігію тиснули, а тепер чоловік хоче виговоритися вволю.  І нічого дивного, що вони хочуть оформитися в партію. Але за браком розумної програми дій починають з найлегшого – з ксенофобії і з заміни віри – на рун-віру...
Найтяжче „патріотам” визначитися тоді, коли люди потребують якоїсь визначености. Чому їм так важко? А просто вони не копали в собі так глибоко, щоб докопатися до чогось твердого, на чому можна будувати.
Путінська газова атака на Україну перед Новим роком пробудила не тільки „своїх людішек”. Нагадаємо відому торішню сенсаційну фотографію, де вони –  Медведчук, Янукович і Кучма – в  доземному поклоні застигли перед Путіном. Нині, як від шоку, усі прокинулися – хто до дії, хто до критики, хто з  переполоху.  З „національною зрадою” у зв’язку з газовими домовленостями Юлія Тимошенко пересолила: свобода слова, яка дає їй негайно трибуну, часто їй шкодить. Взагалі усім треба зібратися з думками, а тоді вже виступати. Варто було зібратися з думками і поговорити з народом лідерові народного блоку В. Литвину і депутатам Верховної Ради перед тим, як збиратися зненацька для проголосування за відставку уряду України.
Зрозуміло, мова не йде про тих, що довго вже думали одну думку: як би під свист газової атаки скинути український уряд і Президента України разом. В захваті від грандіозности тієї національної деструкції їм відібрало розум, і перед голосуванням вони забули про законодавство і не встигли  подивитися наліво і направо: з ким голосую!
 Національний інстинкт підказує:  газовий шантаж щодо України під Новий рік – це виклик кожному українцеві. Розум підказує, що треба підтримати того, хто спокійно бере на себе удар і закликає народ до спокою.
Совість радить: я повинен у важку для України годину взяти на себе частку громадської відповідальности і підтримати честь і гідність своєї країни в особі свого Президента. І навіть якщо він особисто зараз чимось мене не задовольняє, я сьогодні з ним і молюся за нього. Адже це перший наш Президент, який не принизить і не продасть, тобто який є  нормальним Президентом, поважаним у світі.
Українському народові так хочеться когось поважати!
Отак порозважавши, покладеш руку на своє „патріотичне серце” і порадиш йому: не лукав, не гнівайся і не смикайся в момент, коли кожен має нести гідно свій обов’язок.
Про це забув „націоналіст”, який каже, що інтереси нації – перш за все. А між іншим, деякі „москалі-ляхи-жиди”, будучи громадянами України, виступили тверезо і проти путінських газових атак, і проти панічної реакції, і проти легкодухости чи хитрости керівництва Верховної Ради, яка пішла на такий нечуваний крок дестабілізації своєї країни в час наступу на неї.
Отже, панове, що проголосували за відставку уряду України 10 січня 2006 року, ви дали собі і політичну, і моральну, і інтелектуальну оцінку? А коли серед вас було ще й об’єднання „Свобода”, то з таких союзників навіть Вітренко посміється... Не виключено, що будуть ще дебати. Я б попросив поставити моє запитання: „Як вам не сором?”
І подумати, кого це стосуються слова Василя Стуса „А бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали”.
А з патріотичною любов’ю, то така справа, як з усякою любов’ю: вона є або її нема. Згадаймо біблійного царя Соломона, до якого прийшли на суд дві жінки, що засперечалися, котрій з них належить дитина. Обидві заявляли материнське право.
Соломон розсудив: розрубати дитину і розділити між двома порівну! – Ой, хай бере дитину вона! – вигукнула справжня мати.
А після цього зберемо за круглий стіл усіх патріотів і попросимо висловитися про справедливість.  Той, хто найменше говорить про патріотизм, скаже: причім тут кривда, причім тут якась несправедливість, коли йдеться про те, щоб дитина була жива!
 

Роман Корогодський з книги „ДОВЖЕНКО В ПОЛОНІ”

Козацький літописець XVII—XVIII століть Самійло Величко розпочинає «Повість літописну про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані» надзвичайно показово (це,
до речі, «Передмова до читальника»): «Завершивши книгу Твардовського, ласкавий читальнику, я закінчив описувати дванадцятирічну війну, яка була з козаками та з іншими
державами у ляхів. Але коли заспокоїлися у Польщі завдяки Оливському трактатові кровопролиття та завірюхи, помножилися в Україні (спершу серед значних, а потім і серед
посполитих козаків) гніви, незгоди, властолюбство, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттями та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства.
Окрім того, витерпіла та ж Мала Росія, на крайню свою руїну, знесилення та виснаження, й численні зусібіч навали ворогів».
У цих словах — ключ до всіх історичних подій, що в кожному столітті другого тисячоліття входили в плоть і кров українця. Поступово вироблявся етнопсихологічний тип людини,
яка успадковувала поряд з іншими дві взаємовиключні риси характеру: любов до Батьківщини, готовність стати на прю в ім'я вольностей краю, готовність офірувати життям заради
ідеалу; й водночас — неригористична натура, романтично замріяна, м'яка, поступлива, романтично налаштована почути й побачити не саму лише маніякально нав'язливу мету, а
багатобарвну систему людських взаємин, де обов'язково враховуються християнські цінності, зокрема, загальнолюдські ідеали — все це багатофакторне розмаїття в різні доби
проявлялося аж надто різновекторно й суперечливо.
До 300-річчя Хмельниччини відомий у діяспорі історик Олександер Оглоблин написав блискучу статтю з прикметним заголовком «Золотий спокій». Вчений починає з запитань:
«Чи був Хмельницький несподіванкою для сучасників? Чи справді грандіозний вибух козацьких перемог 1648 року і відродження Української держави видавалися людям тієї доби
якимсь історичним чудом?» Від 1648 року збігло чимало часу, й від 1948, коли писалася стаття, також дещо ми бачили й навіть були учасниками багатьох подій, тому кода вченого
мене глибоко розтривожила: «Не бідна, а багата природним добром і народним доробком, не вбога духом і культурою, а могутня — славна далеко за межі – думкою і словом, не
покірна волі й сваволі чужого пана, а повна гордих задумів і світлої віри в їх  здійснення,— стояла Україна в переддень Великої Революції» (часопис «Арка», 1948, ч. II, с. 1, 6).
Усе тут правда. І найістотніше, як на мене, що ці слова надзвичайно сучасні, неначе вимовлені грудня місяця 1991 року. А ще правда, що Україна від часів Богдана Хмельницького не
раз стояла «в переддень Великої Революції». І де ж ті плоди революцій? Звичайно, риторичне запитання виникло не на порожньому місці. Та хотілося пробитися від констатацій до
значно глибших причин. Гадаю, відповідь складна: вона в діялектиці етнічного складу душі українця, про що вже йшлося і що варто узагальнено повторити – поступливість, невміння
наступально «кувати залізо, поки воно гаряче», енерґійно просуватися вперед, відклавши пошуки так званої гармонії інтересів «рrо» і «соntrа». Намагання бути для всіх приємними,
для всіх зручними заводять Україну в глухий кут. Результатом чого не лише не виникає гармонії, а натомість з'являються суцільні втрати, криваві страхіття — розбрат. Однак усього
цього можна було б уникнути, аби національна єдність була пріоритетною, єдиною ідею для всіх громадян України. Історична драма полягає  в тому, що від февдальної
відцентровости Україна не перейшла органічно до національної згуртованости, коли б національні інтереси були б понад усе. (До речі, сьогодні продуктивна  ідея Миколи
Міхновського віддана на відкуп і остаточно скомпрометована напівлюмпенізованими людцями, вкрай безвідповідальними, а то й просто чорносотенними провокаторами, що є ще
одним, як на мене, свідченням ідеологічної слабкости української демократії, її невміння стратегічно мислити). Та національний вектор дії у минулому не виник в свою чергу тому,
що спрямований тиск сусідів був неадекватний опору. Вже відчувалася фатальна різновекторність військово-політичних зусиль України. На жаль, Україна від XVII ст. не знала
моноконцептуальної доктрини, а стала ареною змагань різних поглядів щодо свого майбуття – отак утворилися сфери впливів. І найавторитетніші, найталановитіші українські діячі
стали об'єктом особливої суспільної уваги. Почалася боротьба за їхні душі, формування осередків, амбіціозних кланів, куди затягувалися ті чи ті діячі. Випробування на розрив,
ротацію, трощення цілісности стало передумовою колоніяльного статусу України й прямої зради України, на що йшли її достойники. Комплекс...
Органічною складовою такого статусу став граничний провінціялізм української культури. Не відразу, звичайно, а поступово, послідовно імперія висмоктувала спочатку
інтелектуальну могуть, а затим і художньо-артистичну потугу України. Спочатку була надія, що вищий (европейський) рівень освіти, культури зсередини засвітить московську тьму.
Можна назвати десятки просто видатних постатей української науки та культури XVIII—XIX століть, які перейшли в метрополію... Назву лише тих, хто нікуди не переходив, а
залишився українцем: Сковорода, Ведель, Котляревський, Куліш, Шевченко, Леся Українка, Франко. Гадаю, що на полі культури та науки Україна зазнала найбільших втрат.
Державницький корабель почав занурюватися у вир небуття саме тому, що найуразливіші, просто непоправні пробоїни з'явилися як результат утрати національної еліти. А
загальновідомо, що саме вона, інтеліґенція, є бродилом національної свідомости. Саме українські духовні пастирі, вчені, архітекти, митці, літератори, артисти, музики надавали
неповторного обличчя нації. Чого варте хоча б українське бароко як національний стиль. А чи можна вирахувати втрати на полі культури, науки, якщо йдеться про імена тих, хто
народився в Україні, але вже проявив себе як діяч сусідньої культури, польської, частіше, російської.
Гадаю, що після Великої Руїни XVII ст., голодоморів, воєнних лихоліть XX ст., у черзі найістотніших утрат стала руйнація великої української культури й підміна її сурогатом
провінціялізму.
Провінціялізм – це неначе хвороба національного імунодефіциту, тобто в кількох генераціях невиліковна. Занурюєшся у твань загумінкових критеріїв, розмитих понять; звикаєш до
подібного статусу; винаходиш логічні, «серйозні» виправдання, арґументи на користь саме такого існування. Адже круговерть житейського моря (простору смерти) сприяє
усвідомленню, що захищенішого куточка, ніж місце на печі власної хати, немає. Оця майже біблійна твердь канонізується здоровим глуздом як реальна форма виживання. Поступово
цей бастіон елементарного фізичного захисту в уяві людини набирає нових властивостей, і володар такої печі в третьому поколінні вже стає носієм цілої ідеології, філософії.
Володимир Самійленко висміяв цей тип людини, цього «патріота на печі».
Мені хотілося б проникнути за епідерму явища. Сміх не буває вбивчим. Це лише образ. «Патріот» наприкінці тисячоліття змінився – інша машкара. «Піч» зазнала конструктивних
видозмін, тобто змінилася до невпізнання. Та сама клясична самійленківська  „піч” в наш час може виглядати й кабінетом державного казнокрада, партійного бонзи й трибуною на
мітинґу чи в парляменті. Та це буде носій тої самої провінційної психології, філософії. І сучасний напрочуд проникливий літературознавець Марко Павлишин з далекої Австралії,
аналізуючи творчість поета Ігоря Калинця («Герб меланхолії»: поезія Ігоря Калинця), торкнувся надзвичайно болючої теми й побачив її в несподіваному ракурсі – крізь призму
християнства. «Християни, не поспішаючи судити гріховність інших, повинні визнати і засудити гріховність свою власну. Такий вид самокритики Калинець практикує від імени
однієї з груп, до яких він належить: своєї нації. Риса її, що заслуговує на особливо гостре засудження, – це провінційність. Калинцева поезія зневажливо приймає до відома «нашу
провінційку» та її «юродивий народець», присвячуючи їм цикл під назвою «Загумінкові гротески». Провінційність, треба завважити, не є тут підпорядкованим терміном у (світській)
бінарній опозиції «метрополія – провінція». Вона протиставлена, радше, універсальному: Богові і його царству. Провінційність складається з дрібних злочинів і зрад, спричинених
самозакоханістю, вузьколобістю і сліпотою, які були і продовжують бути причиною Розп'яття як у прямому, релігійному сенсі, так і в алегоричному, політичному». (Підкреслення
моє. – Р. К.)
Це вже дуже серйозно. Йдеться про філософське узагальнення образу «печі». Тут уже не до сміху – ані добродушно-кепкуючого, ані злого чи «вбивчого». І оскільки культурна
провінція напряму пов'язана з національною інтеліґенцією і колоніяльно-«національною» адміністрацією, то я ще до цієї теми повернуся...
Довженко гостро нарікав на провінціялізм, на всі прояви цієї задавненої хвороби. Він скаржився, що ніколи не бачив своїх фільмів на добрій плівці, нормально проявленій, на
нормальному екрані. Він страждав, бо в Празі, Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні, де він дивився й показував своє кіно, технологія кіно була на щабель вищою, і авангардне
мистецтво режисера прийшло (інакше і бути не могло) у невідповідність із засобами кіноіндустрії. Але то лише вершечок драми. Трагедія полягала в тому, що поступово, крок за
кроком, самого Довженка запровадили на ідеологічно слизьке, й, як на мене, стрічки «Аероград», особливо «Мічурін», позначені всім набором елементів провінціялізму, проти якого
щиро протестував майстер у 20-х роках.
Отак, можливо, в самій постаті Довженка, його творчості яскраво проявився трагізм одвічної ситуації, коли з огляду на фатальні обставини не вдалося вирватися з цупких обіймів
сусідів із Заходу, Північного Сходу, Півдня (цю обставину молодий Гоголь-історик добре описав у своїх «Арабесках»). Не вдалося вийти в долину «золотого спокою». Сталося
найгірше: одна хвиля лихоліть заступала нову, ще страхітливішу. Самійло Величко лише штрихами описав дванадцятирічну війну, а попереду в цьому ж XVII ст. на країну чекала
Велика Руїна, чвертьстолітня різанина, коли, за словами Гоголя, „історія перетворилася на географію”. Зі шкільної лави ми вивчали історії семилітньої війни, тридцятилітньої,
столітньої. Та жодна історія не розповідає про тисячолітню війну в Україні.  Жоден народ Европи, більшість українців, зокрема, ще вчора не чули про Батурин, руйнування Січі,
Гетьманщини, кирило-методіївську трагедію, Емський указ, цькування українства, розгром УНР, Базар, Крути. А що далі? Більшовицький терор, провокаційні судові процеси, три
голодомори «всесоюзної житниці», Друга світова війна, ОУН-УПА, дивізія «Галичина», Броди, «буржуазний націоналізм», ҐУЛАҐ... Назвіть ще один народ у всій світовій історії,
якому судилася б у II тисячолітті така доля.
За умов такого тотального незнання, а ще тотальнішого небажання знати (страх паралізує волю, й людина шукає порятунку в найпримітивніших, найнезбагненніших забобонах,
пересудах, тобто «інакознаннях», свідомо, несвідомо, підсвідомо ошукуючи саму себе), людина перетворюється на обивателя, чия голова неначе створена для того, щоб її начиняли
своїм ідеологічним мотлохом найчорніша пропаґанда. В такий спосіб, підмінивши гасла національно-державницького змісту соціяльними утопіями, комуністам вдалося
скомпрометувати саму ідею національно-державного будівництва й повести шалену боротьбу з націоналізмом. Відторгуючи, відчужуючи людську сутність від національної,
унеможливлювалося право захисту національної гідности. Скажімо, слова гімну «Володарюй, Британіє, володарко морів», явно геоімперіялістичні, спробуймо перенести на наш
ґрунт: «Володарюй, Украйно, в своєму краю». І що? Наші опоненти відразу витягнуть жупел націоналізму, нацменшини згадають про права людини, комуністи – соціяльну
справедливість, російськомовне населення – право на «офіційну» мову. Звісно, російську.

З книги Р. Корогодського «Довженко в поплоні», Видавництво Гелікон, Київ, 2000

Поміж зеленкуватоцеглистим камінням біліють ще не розтоплені купки граду, а на небі нагромаджуються нові хмари. Вони нагадують Василькові панцир пращура Миколи на портреті: такі ж сталевосині, з такими рудуватими відсвітами по краях та на опуклинах і напевне такі ж тверді й холодні, як бляхи панцира.
Ой. Хай там той дід-прадід з Богом спочиває! Василько більш ніколи не побачить портрету, який так любив, як рівно ж не побачить рідного дворища на Волині, ні тата, ні мами – нічого і нікого! Портрет згорів разом з дворищем, тата забрали такі страшні люди вночі, а мама з горя захворувала, почала кашляти кров'ю і тоді, коли їх у переповненому вагоні везли в Азійську пустелю, померла. Василько тепер одинокий на цьому світі, сирота, круглий сирота!..
Гостре руде каміння немилосердно оббиває малі порепані ноженята, а хлопчик, притискаючи дорогоцінний згорток до грудей, поспішає, скільки духу. Скоріше б добігти до старого Касима, бо по всьому видно, що насувається знову буря. Може, ще страшніша від попередньої. А й попередня була страшна. Он скільки граду нападало! Де була яка зелена стебелина – все обчухрало, посікло, поломило...
Чи ж не біжить хто навздогінці?..
Хлопчик зупиняється й довго, з тривогою в очах пильно дивиться назад. Але не видно нічого. Можна було би сісти й відпочити трохи, щоби не так боліло в грудях. Однак Василько не сідає: як упіймає його дощ – розмокне цінний згорточок, притулений до грудей. Старенька куцина та драна сорочка  не врятує від води Василькового скарбу. А тоді – пощо ж було й бігти й бігти стільки?
Ох, Боже, як нестерпно болить у грудях і повітря бракує... А дорога скорочується так помалу. Зрештою, яка ж це дорога? Скільки оком не кинь – скелі й каміння, скелі й каміння. Більші й менші, вищі й нижчі, а поміж ними рудий пісок і темнозелені купки тієї чіпкої рослинности, що вміє навіть з піску й каміння витягнути для себе поживу. Який непривітний, скупий край! Не те, що люба зелена Волинь! Тут навіть ні міст, ні сіл не видно.
Сталеворуді хмари ще нижче спускаються на зеленкуватоцеглясту пустелю, і між ними та землею стає тісно. Починає прокидатися вітер.
Швидше, швидше! Чіплянка старого Касима Алі недалеко – он за тим скелястим горбом над річечкою.  Та Василько нап’ється теплого молока з прісним коржем, а потім ляже на овечій шкурі перед вогнищем, відпочиватиме і їстиме кислосолодкий урюк (так пообіцяв йому колись старий Касим Алі).
Як це добре, що Василько з ним познайомився. Тоді коли бригадир послав його по воду, він пішов і заблудив. І напевне вмер би, коли б не зустрівся з Касимом. Старий киргиз пас державну чередь овець і, побачивши хлопчика, дуже розчулився. Калічив трохи по-московськи і, коли довідався, що Василько з дитячої колонії сиріт, високо підняв угору пастушу ковіньку і почав нею грозити кудись у простір, вигукуючи сердито незрозумілі слова.
Василько взяв це на свою адресу й хотів уже тікати, але старий пастух затримав його і почав йому пояснювати, що він гнівається на москалів -"урусів". Бо "уруси" забрали овець, забрали землю, забрали Бога, забрали права людські, закони, правду - все! Він знав про існування дитячої колонії, в якій жив і Василько.
–  І в тебе урус забрав батька, – пристрасно говорив пастух. - Не забрав?
– Забрав! – хлипнув Василько, дивуючись, звідки знає про це незнайомий пастух.
–   І маму забрав?
– Мама вмерла, – відповів хлопець, але, подумавши, додав: – "Урус" мою маму забив.
– Забив, забив! – годився старий. – Урус усіх забиває, нікому жити не дає!
А вас, таких малих, завіз у чужий край, загнав наче овець, у спільну кошару і змусив до роботи, яка нікому користи не дає. Не так?
Все це була правда, і Василько почав плакати.
– Не плач! — різко сказав пастух. – Хлопці не сміють плакати! Виростеш - помстишся.
Вітер уже перетворився в бурю, а Василько напружує рештки сили, щоби втекти від дощу. І від напруження у нього клекотить у грудях, як і в сірих хмарах, що сунуть на землю.
Та все ж, хоч як силкувався, хоч як спішив, не вспів. Холоднюща злива впіймала його на яких двісті кроків перед житлом Касима й скупала до останнього рубця. А найгірше було те, що в ліплянці Василько не застав ані Касима, ані його доньки, ані взагалі сліду якогось життя. Давно забуте попелище було холодне. А в ліплянці віяло вогкістю й запустінням. Отже, нема ні приятеля, ні тепла, ні поживи! А Василькові того всього було треба. Гірке розчарування!..
Але хлопчик не вспіває всього додумати до кінця, не вспіває навіть вийняти з-за пазухи наскрізь промоклий згорток, бо його валить з ніг несподіваний напад спазматичного кашлю. Покашлював Василько вже пар місяців, але такого, як оце, не бувало. Легені раптом перетворилися в брилу каменя, й годі було набрати в них повітря.
Хлопець спочатку спирається на очеретяну стіну. Потім присідає, а врешті падає на земляну долівку й корчиться від немилосердного бухикання. По довгих муках у грудях наче щось тріскає і зараз же рота наповнює тепла солона рідина: кров!
– Так само, як у мами! – блискає в голівці дитини порівняння. – У мене та сама хвороба, що й у мами! Мене остерігали, й мама сама просила, щоби я не тримався близько неї... Від цієї хвороби нема ліку... Зрештою, це й на добре, що я вмру: буду разом з мамою і татом. Тільки шкода, що не виросту, не піду в басмачі й не помщуся за батьків...
Пливуть хвилини, пливе устами червона кров, пливуть з очей холодні сльози і пливуть в отяжілій голівці сумні, пригноблюючі думки. Аж поки раптом пригадка не підкидає Василька і не примушує сісти:
– Вертеп же!..
Згорточок випав з-за пазухи і лежить на долівці. Мокрий, брудний і поплямлений кров'ю.
Василько обережно, з побожністю розгортає розмоклий часопис і тремтячими пальцями починає вибирати складаний паперовий вертеп: Ісусик в ясельцях, похилені над ним Пречиста Діва й Св. Йосип, янголята вгорі, біля яселець пастушки навколішках з ягнятками в руках і три царі в багатих одягах і з дорогими дарами в кованих скриньках... Ох, скільки ж труду й небезпек зазнали Василько зі своїм старшим товаришем-опікуном Влодком, поки вони цей вертеп зложили! Влодко вмудрився ще з дому вивезти і привезти в пустельну Азію фігурки святих та царів, решту вони роздобували вже в колонії, переробляли, домальовували, ліпили... Душу свою в цей вертепик вкладали, тому він, мабуть, такий гарний вийшов. Головну роботу робив, звичайно, Влодко. Йому було чотирнадцять років, себто майже вдвоє стільки, як Василькові. Але й Василько помагав також. Його справою було діставати знаряддя для роботи й матеріял, як рівно ж стояти на сторожі, коли Влодко віддавався такому "злочинному" з погляду вихователів і наставників зайняттю. Та головною ролею Василька була та, якої він і сам не розумів — він був натхненником для Влодка. Своїм захопленням, своєю зацікавленістю він вселяв ще більший запал, заохоту й винахідливість у старшого друга. Він подивляв його відвагу і просто терпнув, коли уявляв собі, яке враження справить вертеп на цілу колонію, й тим подвоював упертість Влодка в постанові – відзначити вертепом і колядками найближче Різдво. Чи не зі сто разів Василько заговорював про слідства й кари, які посипляться за це, й кожного разу Влодко, зневажливо скривившись, казав:
– Пхі, велике діло! Мого брата енкаведисти живцем впекли, щоби він склад зброї видав, а він і пари з вуст не пустив. Коли би всі такі лишень на половину
були – мали би ми, Васильку, Україну і ми би з тобою не сиділи в цьому смітнику.
– Треба гартуватися! – казав уже від себе Василько слова, чуті десятикратно від Влодка.
– Треба гартуватися на малих справах, щоби вміти братися до великих, – підтверджував Влодко.
Вихователі й наглядачі пінилися від злости, не розуміючи, звідки раптом у колонії поширилися колядки. Спочатку якось не звернули уваги на незнайомі їм пісні, а потім. Коли вже похопилися, було пізно: більша половина хлопців уміла співати "Нова радість", "Бог предвічний!, "Добрий вечір тобі", "По всьому світу" та інші. І співали їх охоче, не так, як ті похвальні пісні для комуністичної партії та її вождів, як марші, чи спеціяльно складені для праці "частушки".
Директор і начальник "культурно-виховної частини" суворо заборонили колядки. В колонії було оголошено, що за співання "релігійних пісень" кожний вихованець буде покараний. Але це нічого не помогло, хіба ще більше спопуляризувало колядки. Їх співано при праці й відпочинку, в кожну пору дня, поодинці й гуртом. І вихователі були безрадні щось зробити. Шукали ініціятора, шукали джерела, з якого вийшли заборонені пісні. Але також не могли дошукатися.
І лишень сьогодні, якраз саме під час градової бурі, по колонії блискавкою рознеслася вістка, що хтось "настукав" на Влодка і Влодка покликано до директора. Почувши це, Василько спочатку не хотів повірити, але переконав його двократний свист товариша, якого саме вели від директора в "ізолятор" (цей свист був умовленим знаком: "Рятуй вертеп!")
Василько вже не думав довго. Скориставшись із загальної метушні, він метнувся під барак, витягнув зі сховку вертеп і знаним йому замаскованим лазом видерся на другий бік паркана. Плазував, припадаючи до каміння, поки не доліз до високого горба. Там схопився на ноги і просто побіг до старого Касима Алі. У нього можна було безпечно сховати вертеп.
Але що він застав тут? Курінь і загорода порожні, з легенів точить кров, а з вертепика, можна сказати, не залишилося нічого. Все розмокло, повідклеювалося, пом'ялося і вкрилося іржавими плямами крови.
Забувши науку Касима, Василько вибухає плачем!
Адже було все таке гарне, так майстерно зроблене!.. Від поставленої позаду вертепика свічки відразу загорялася зоря з хвостом і з яселок, де лежав Ісусик, променіло світло. А тепер усе пропало!..
Василько аж заходиться в сльозах і тулить мокрі, знівечені фігурки до своїх грудей, щоби бодай трохи їх просушити. Іншого джерела тепла він не має. Але вітер, який свище у цілини ліплянки, робить і тіло холодним. Мокра одежа не гріє, навпаки, морозом в'їдається аж до костей.
Чи ж нема тут нічого такого, щоби хоч трохи захистило від вітру й вогкости?..
Є...Он, у кутку загороди купа сіна...
Трясучись і дзвонячи зубами, хлопець влазить у колюче сіно й укривається ним з головою. Хоче лишень трошки нагрітися, а тоді встане і піде назад в колонію, бо ж незабаром наступить ніч... Ні, він спочатку пошукає сховку на те, що залишилося від вертепика. Воно, правда, вже ні до чого непридатне, але для Василька дороге. Таке дороге, що не віддав би його нікому і нізащо!
А як вернеться назад, його ж спитають, де він був? Може, вже хтось і про вертепик доніс? Влодко і Василько, правда, робили його у великій таємни¬ці, та все ж не без того, щоби хтось із хлопців чого не здогадувалися... Ну, і возьмуть його, Василька, і почнуть випитувати, куди він ходив і де подів вертепик. Що тоді?
Не скажу! - сам собі відповідає хлопець. - Хай хоч і зіб'ють. Та не скажу!
Он Влодкового брата живцем на вогні спалили, а він не видав таємниці. І Влодко також напевне нічого не скаже...
Притискаючи жмуток мокрого паперу до хворих грудей, хлопчик починає знову плакати, але якимись радісними, солодкими сльозами.
- Ісусику найдорожчий! - шепче палко. - Я так Тебе люблю, що життя за Тебе віддам!..
І тоді. Коли вимовляє ці слова, чує дивні звуки біля себе. Обережно відгортає сіно з перед очей і завмирає з дива: посеред ліплянки горить вогонь, а довкола якісь постаті. Це Касим Алі і напевне його донька, та ще якісь діти і багато вбрані чоловіки. Мусять бути азіятами, бо в Европі такої одежі чоловіки не носять...
Однак, ні! Придивившись краще, Василько переконується, що це зовсім не Касим – це хтось інший. Ніби знаний і ніби ні. І те, що йому спочатку видалося вогнем, також не вогонь. І та жінка...
Василько нараз схоплюється й сідає: та це ж перед ним той самий вертеп, який вони ліпили удвох із Влодком! Тільки не паперовий і не маленький, що його можна сховати за пазухою, а справжній. Де рухаються справжні живі люди: он Ісусик в яслах, Матінка Божа над Ним, святий Йосип і янголята вгорі. Вони сурмлять у золоті сурмочки, голосячи світові дивну новину, а музика така чарівна, що все живе, здається, перетворюється в радісну молитву Творцеві. Он пастушки з ягнятками, а ті чоловіки в багатих одягах – це ж три царі "зі Сходу". І все-все таке саме, як Влодко робив, навіть обличчя ті самі! Ні, не зовсім такі – кращі, святіші! Матінка Божа сяє красою, як лілея, як зоря в небі, і від її чарівної, ніжної усмішки променіє тепло і світло. Старенький Йосип – це сама доброта й мудрість. А Ісусик!.. Господи, Господи, лишень таким може бути Твій Син! У людській мові нема слів, щоби описати Божеськість!..
Лежить у яслах Боже Дитятко і радісними святими очима дивиться на присутніх. Три царі в золотих киреях лежать перед Ним обличчями до землі, поклавши перед собою дорогі дари. Пастушки простягають Йому біленьких ягняток – найкращих з молодої череди, янголи співають славу.
А Дитятко зичливе до гостей. Ще не говорить, але дивиться привітно, піднявши вгору рожеву пучечку – благословляє.
Василько вискакує із соломи, біжить до ясел і падає ницьма. Він такий щасливий, такий щасливий, неначе в небі опинився. Від щастя йому перехоплює віддих, а з грудей виривається радісне ридання.
– О. Мій Ісусику найсвятіший! – більше думкою, ніж устами, вигукує він.
– Вибач, але я не маю ніякого дару для Тебе. Я – бідний сирота... Я... Я...
І хлопчик оповідає про своє безрадісне сирітське життя, про свої болі, про свої втрати, свої кривди і свою хворобу, на яку нема ліку.
– Тому я нічого не маю, – виправдовується він. – Усе моє добро – це стара одежина та... та... ось розмоклий вертепик, який ми робили для Тебе,  Ісусику...
Він виймає згорток з-за пазухи і подає Дитяткові. Дитятко ж радісно усміхається і простягає рученята по дар. Але згорток – уже не згорток. Це білий птах. І тоді, коли Новонароджений приймає його у Свої рученята, щасливий Василько схиляється чолом до колін Матері й радісно розстається з життям.
Нескоро знайшли Василькове тіло, бо ж ніхто не догадувався, куди він подівся, а старий Касим Алі перейшов з чередою на інше пасовисько. Щоб не возитися з трупом, його закопали таки на місці, там, де знайшли. Закопали і забули, бо ж чи то один "бандерівський потомок" гине? Влада ж і робить так, щоби їх вигинуло якнайбільше.
Але цікаве інше.
Автохтони, яким лучається певної дати вночі проїжджати чи проходити пішки біля того місця, де раніше стояла ліплянка Касима Алі, запевняють, що там діється чудо. Всі вони в один голос повторюють, що бачили серед руїн ліплянки привид семилітнього хлопця, який, стоячи навколішках, власними руками виймає з грудей і випускає білого птаха.
І, хоч як влада переслідує віруючих в цю леґенду, побожні люди всіх вировизнань знаходять час і спосіб, щоби дістатися до руїн колишньої халупи Касима, моляться там і чекають часу, коли на тому місці можна буде без страху поклонятися Єдиному Творцеві.

Другий Світовий з'їзд Гуртків Плекання Української Мови (ГПУМ) під опікою Української Світової Спілки Професійних Учителів (УССПУ) відбувся в Київі у Будинку Вчителя. 3’їхались представники української шкільної молоді з усіх районів України та західньої і східньої діяспор.
Провід з'їзду заздалегідь підготував на окремих картках запитання для юних учасників: "Що робити, щоб всі українці в цілому світі і в Україні говорили українською мовою?" А щоб молодь не відчувала жадного тиску і примусу, то запропоновано було не підписуватися, а лише вільно висловити свою думку. Ось кілька прикладів того, як міркує щодо вирішення цієї проблеми наша молодь:
„По-перше, треба любити свою Батьківщину і свою мову. А вже тоді, коли будеш її любити, то й залюбки будеш розмовляти своєю рідною українською мовою. І ти розповіси своїм друзям, а ті своїм, про те, як ти поважаєш і любиш свій народ, свою країну і свою мову."
„Потрібно, щоб Президент України був справжнім патріотом своєї держави”.
„Всі канали радіо й  телебачення в Україні повинні бути україномовними. Треба, щоб люди виконували закон про українську мову”.
„Потрібно самим розмовляти українською і закликати інших до цього. По телебаченню показувати більше фільмів і передач українською мовою. Вивчати в школі українську мову. Щорічно проводити з'їзд ГПУМ”.
„Спілкуватися українською мовою насамперед у сім’ях. У дитячих садочках, школах, вузах все викладання повинно бути українською мовою. Людину, яка не володіє українською мовою, не слід брати туди на роботу. Телебачення, радіо, газети, журнали повинні бути україномовними”.
„Всі україномовні газети, журнали в Україні мають фінансуватись із держбюджету, а всі інші – не слід фінансувати. Тоді  не буде такого чужого засилля, особливо російськомовних”.
„Спілкуватися з тими, хто не володіє українською мовою, співати пісні, читати найкращу поезію, щоб вони могли відчути чарівність  українського слова.
Вимагати на найвищому рівні вивчення української мови посадовими особами.
 Дітям російськомовних регіонів давати квоти на вступ у вузи України, а саме в західні області, де ще збереглось українське слово, культура і традиції справжні, українські”.
„Треба побудувати українські школи  для українців за кордоном.  Також  треба усім, хто говорить іншими мовами, дарувати українські книжки”.
„Треба створити нормальну правову державу, у якій усі українці мають поважати рідну мову”.
„Треба підвищити авторитет України перед  іншими  „високорозвиненими” державами і цим піднести рідну землю й культуру в очах українців”.
„Треба, щоб батьки розмовляли українською мовою”.
„Треба зробити більше українських шкіл,  відновити свята”.
„Без знання української мови не влаштовувати на роботу”.
„Я вважаю, що треба з дитинства прищеплювати любов до рідного слова і практикуватися, щоб мова була гарна і чиста а особливо в районах з російськомовним населенням”.
„Потрібно, щоб якнайбільше було українських естрадних пісень, щоб всі люди, які виступають по телевізору, тобто політики, співаки, журналісти чи просто перехо¬жі, говорили українською мовою”.
„Перш за все потрібно, щоб на телебаченні все було винятково по- українському. В школах не вивчати російської мови і з'їзди ГЛУМ проводити щорічно”.
„Насамперед - не соромитись своєї рідної мови”.
„Частіше проводити заходи з метою підтримки української мови, на яких збирати українців з усього світу.
Розмовляти, писати, видавати рекляму, газети, книжки тільки українською мовою”.
„Відчувати любов,  пишатися мовою, а не соромитися її, як ми це робимо”.
Як бачимо – наша  молодь переймається долею української мови, і її треба в цьому змаганні підтримати. Справді,  така молодь високо піднесе прапор української мови. Є над чим подумати і державним чинникам України і над усім разом та взятись до діла. Хай  українська мова буде дійсно державною і найкоштовнішою власністю всього українського народу як в Україні, так і поза нею.
Зиновій КВІТ, Філадельфія, США

Рік тому 16 лютого 2005 року на пресконференції оприлюднено заяву редактора „Нашої віри” Є.О. Сверстюка. Заява починається так:
„4 лютого, коли Прем'єр Юлія Тимошенко своїм виступом у парляменті про пріорітет духовних вартостей розчулила народ до глибини душі, на редакцію газети "Наша віра", яка проголошує ці вартості, вчинено напад. Редакцію погромлено і закрито.
Цей факт увійде в історію як перший в Україні погром першої релігійно-культурологічної справді незалежної української газети, яка 15 років виходить всупереч усім режимам.
Від Уряду і Секретаріяту Президента вимагалося небагато: зупинити нападників, повернути власникам бібліотеку і виставку ікон, дитячу школу і Інститут Візантиністики, очистити редакцію "Нашої віри", а потім передати позови до суду.
Мефодій з ватагою бродячих владик і розбійників претендує лише на аренду площі, де він мав би стати на коліна перед порогом оскверненого ним Храму”.
Зараз не можна сказати, як увійде в історію... Але вже видно, що це був майже символічний камінь спотикання  для нової влади, яка не зрозуміла... і не змогла...
Нема сумніву, що це була заздалегідь задумана провокація, забезпечена з боку міліції і прокуратури на ґрунті  зв’язків Кудрякова (Мефодія)  з януковичами...
Пізніше міліція аж двічі збирала матеріяли  для кримінальної справи – і їм прокуратура не дала ходу.
Суд розглянув справу про формальну приналежність приміщення до Предстоятеля  УАПЦ. Але ще не розглянув:
1) про погром редакції,
2) про пограбування майна.
Міністер внутрішніх справ Луценко по ТБ заявив, що за В. Кудряковим є три кримінальні справи...
Чому віце-прем’єр Томенко не зацікавився погромом редакції,  можна пояснити хіба тим, що він був зайнятий дискусією з гармоністом Я. Табачником на патріотичну тему.
Що змінилось за рік?
 Приміщення на Трьохсвятительській,  8-а замкнене. Орендний договір з Патріярхією розірвано, але нападники там ночують.
Мефодієві „владики” виїжджали захоплювати храми в Полтаві і Харкові, але місцева адміністрація їх не підтримала: „У нас хватає свого кримінального елементу”.
Кудряков пустив славу про об’єднання з УПЦ КП, і про це заговорила преса. Але Мефодій  міг тільки сам приєднатися зі своїми „владиками”, бо жодна з єпархій УАПЦ його не визнає. Отже, все закінчилося звичайним обманом.
 

Аби лиш ми були надійні

Мене дуже підбадьорила стаття п. Євгена Сверстюка „Край неба палає”. Та все ж чи скоро наша країна настільки зміцніє, щоб можна було сміливо сказати недругам,  котрі тут живуть, так як говорять англійці: „Якщо ви не любите країну, в якій перебуваєте, це всього лише ваша особиста справа”. Нам поки що далеко до англійців, а політика наша – очевидне самоїдство. Адже те, чого з великими зусиллями досягає Президент, із задоволенням руйнує парлямент. І повсюди – негативні емоції.
Та все ж ми сьогодні маємо власну незалежну державу. Маємо нарешті свою Українську Православну Церкву Київського Патріярхату і просто зобов’язані струсити з себе усіляке рабство.
Хоча простій людині нелегко розібратися в тій шаленій балаканині, що нині у нас панує.  Та й непотрібно розуміти  тих, хто міркує собі так: „язиком нашим пересилимо, вуста наші з нами, хто нам господар?”
А справа народу – триматися обраного Президента, своєї Української Церкви Київського Патріярхату, і не хилитатися, наче очерет од вітру. Ці дві сили є справжнім ґарантом  стабільного становлення країни. Аби ми були надійними і їх не підвели.
Погляньмо на Прибалтику. Хто не знає, що після війни майже вся Естонія опинилася в Сибіру, а на їхній землі оселилися росіяни. Однак естонці, ті хто вижив, повернулися додому і відбудували свою державу.  Тепер вони мають добрий рівень життя, здобули членство в Евросоюзі – і жодна Сибір їм не загрожує. То невже ми гірші за естонців? Не треба нікого боятися, а треба діяти розумно і самостійно, як Прибалтика. Потрібно врешті припинити думати і вимірювати шлунком. З Богом навіть неможливе є можливим.
Нам багато чого варто повчитися в інших. Приміром у тих таки англійців. Зараз я перечитую Емерсона і знаходжу там чимало розумних думок. Ось хоча б ця:
„Секрет їхньої сили – взаєморозуміння. Добрі наміри не тільки з’являються у когось зокрема, але їх поділяють усі люди... Їхня національна ідея, подібно до електричного струму, проникає  всю спільноту і єднає їх в нероздільну родину, надає сили та енерґії... Вони згуртовані, відповідальні і довіряють один одному.”

Людмила ОГОЛЬЦОВА,
Донбас
 

У Дніпродзержинську 80% українців

В Дніпродзержинську влада залишається та, що була до Майдану.
Уже весь металюрґійний завод заґітований „дружно” голосувати за Януковича.  На передноворічному зібранні „вибраних” були присутні три священики, але всі троє від чужої держави. За переписом у місті 80 % українців, а українських церков – дві. Одна греко-католицька і одна Київського патріярхату.
Нещодавно один священик із Московського патріярхату перейшов у Київський патріярхат. Однак колишню його громаду і храм – ні, не випустять. Та все ж  слава Богу, тепер десь буде ще одна церква Київського патріярхату.

Людмила КУЧЕР,
м. Дніпродзержинськ

Кожного номеру „Нашої віри” чекаю як свята, як зустрічі з близькими по духу і рідними мені людьми.  Дочекався і грудневого видання, який перевершив всі мої сподівання. Прочитав його на одному диханні, розкошуючи кожною статтею і кожним словом.  Згадав разом із вами дорогого моєму серцю патріярха Димитрія, його просвітлений, смиренний лик і натхненні проповіді.
Коротко проаналізувавши грудневий часопис, можна захоплено сказати: високопрофесійно, глибоко і надзвичайно актуально. Велика пожива для серця і розуму. До вашого рівня не дотягує жоден християнський часопис. А  головне все таки: Світає! Край неба палає! Навіть невиправимі нігілісти цього не можуть не відчувати.  Дуже жаль, що такої газети не читає (в більшості своїй невіруюча) шкільна інтелігенція.
Україна відбудеться!  Маленький, але вагомий камінчик в фундаменті тієї нової України буде Ваш і Ваших побратимів, Євгене Олександровичу.
З твердою вірою в майбутнє і повагою до Вас, Ваш постійний читач Броніслав МІХАЛЕВСЬКИЙ, керівник ансамблю народного танцю „Віночок”, вчитель Новосілківської школи мистецтв, Київо-Святошинського району.
 
У цьому новому 2006 році у вас і в нас вибори. Кругом реклями, наклепи, сварки. У вас теж багато суперечок. Нехай сперечаються, ви добре знаєте, що ні комуністи, ні януковичі за Україну не дбали, то ви тримайтесь Ющенка, хоч він багато чого не виконав, бо оті злодії йому ставлять  палички в колеса.  Думаю, що люди зрозуміють і підтримають Президента.

Катерина ЩЕРБАНЬ,
м. Торонто, Канада
Рядки з листів

Усвідомлення того, що Ви є, що існує „Наша віра”, дуже допомагає у складному повсякденному  житті.

В’ячеслав ТРУШ
м. Лозова, Харківщина

До архіву газети

На першу сторінку