До 190-річчя ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Релігійний стиль - це спосіб думання самого Шевченка, часто розмови самого з собою, цебто найбільше інтимного, бо це думання й розмови самої душі автора. Я не ставлю відразу питання про релігій-ність Шевченка - перше покажу глибину його стилю, а вже потім це стане ясно видне, бо ж стиль - це душа автора. Релігійний стиль у "Кобзарі" огнем палає, бо огнем палає й Шевченкова душа!

Пропонуємо фраґменти доповіді зі збірника "Личность в церкви и обществе", в якому вміщено матеріяли міжнародньої науково-богословської конференції, присвяченої проблемі людини в нашому часі, що його визначають нерідко, як час антропологічної кризи. Думки латвійського архиєпископа Віктора (Мамонтова) про таємницю упокорення вочевидь є добрим стимулом ДЛЯ РОЗМІРКОВУВАНЬ КОЖНОГО З НАС У СВІТЛІ ДНІ ВЕЛИКОГО ПОСТУ.

Поет живе в серці народу. У випадку Тараса Шевченка того сказати мало. Ще за життя він став ніби національним пророком і перейшов в леґенду. Його заборонене слово стало загадковим і віщим. Його ім'я ввійшло в притчу про переслідуваних і гнаних за правду.
В революцію 1917 року це ім'я написали на прапорі національно-визвольної боротьби. Після поразки української революції комуністи написали його на своєму прапорі ще більшими літерами. Вони його "перехрестили" в свою віру і задекорували своїми гаслами - клясової боротьби, соціялізму, матеріялізму, інтернаціоналізму, атеїзму, а потім і антифашизму.
Сторонніх людей, які приїжджають в Україну, вражає повсюдна присутність імени Шевченка. Університет ім. Шевченка, бульвар Шевченка, парк Шевченка, район Шевченківський, музеї, фабрики, театри, школи...
Звичайно, це спадщина епохи тоталітаризму, який використовував ідеологічні символи нав'язливо і без міри. Згадаймо, що пам'ятники і назви вулиць вождям плянували біля всіх головних офіційних установ по всій імперії. Ініціятива народу "вшановувати поета" охоче приймалась, бо це допомагало антиукраїнській владі маскуватися під національну, "народну".
Але то ще не вся правда про символи Шевченка. Майже у всіх країнах світу, де поселилися українці, на площах столиць з'явився пам'ятник Шевченкові. Це знак того, що українці взяли з собою на чужину духовний скарб. Але не тільки: в цьому пам'ятнику є прагнення самоутвердження нації загроженої. Багатьом здається, що за нас працює Шевченко на культурно-національній ниві. Є на цю тему і вірші.
Але не забуваймо про зворотній бік популярности. Повсюдна присутність імени супроводжується індеферентизмом або неґативною реакцією. В постсовєтському світі, отруєному насильством і неправдою, реакція набуває форм нігілізму і аґресії. Нині рідко зустрінеш людину зрівноважену і об'єктивну.
Загальний рівень освіти і культури понизився.
І раптом багатьом людям відкривається, що Шевченко працює на нас щораз менше. Слово його не озивається в серцях, не зігрітих любов'ю. На тлі споживацьких вартостей, в стихії матеріялізму постать великого ідеаліста стає анахронізмом. Сотні пісень на його слова живуть у старшому поколінні. В молоді домінують інші пісні, часто чужі і несумісні з гармонійно високим духом поета.
Постсовєтська школа пішла за вітром часу, пустилася за приманками лібералізму, з посмішкою в бік традиції й авторитетів. В наших умовах лібералізм позичений: він не виростає з ґрунту, а отже заперечує ґрунт. Антиукраїнські сили, маючи велику політичну і фінансову свободу, спрямовують неґативні емоції в суспільстві проти народного поета. Він знов стоїть в центрі протистояння.
Шевченко як голос правдивої любови і повноти почуттів у віртуальному світі занадто серйозний і вимогливий. Він був занадто вимогливий і в своєму світі, де вартості духовні і моральні були сформалізовані й утилізовані царським самодержавством. Але тоді заборона і протистояння владі створювала поле напруги і драматизму.
Нині - криза драми і трагедії. Криза любови і віри. Національний пророк промовляє до звуженого кола. Але таємна сила його слова, чар його поезії зберігає свою властивість будити, засвічувати, розширювати коло.

СИМВОЛ І ПРОФАНАЦІЯ

В людській свідомості символ такий самий давній, як знак і слово. Культура і релігія розвивалися навколо символів. Читання, розпізнавання, розрізнення, сакралізація - на цьому вибудувалась ієрархія вартостей і суспільна ієрархія. Треба подолати поріг, щоб піднятися до вищого ступеня.
Слово "профан" має дуже цікаве латинське походження, pro fanum, тобто за порогом. До античного храму не пускали непосвячених. Вони залишалися за порогом - щоб своєю байдужістю, неповагою, нерозумінням не оскверняли святині... Справа в тому, що символ не можна пояснити і раціонально схопити: в символи треба повільно "вживатися", приймати їх усім єством, усіма відчуттями. Небезпечно й руйнівно, коли профан пробує коментувати і зводити глибинне до плаского розумування.
"Страх Божий" означає піднесення і трепет перед маєстатом вічного. Страх перед владою є приниженням і вдаваною покорою. Плаский розум схоплює тільки "страх" і зводить високе до низького - до страху.
Таке знайоме слово "хам" походить з біблійної оповіді про поведінку трьох синів урятованого від потопу праотця Ноя. Побутова сцена, коли Хам, замість приховати, висміяв батькову наготу, перетворилася на вселенський символ.
Пошанування й оберігання символів є елементом культури навколо себе і в собі. Тоталітаризм - це груба школа нівеляції символів. Але у війну окупанти, на противагу більшовикам, уникали стріляти по церквах - просто в силу домашнього виховання (у матері було drei K: Kinder, Kirche, Kuche).
Пошанування символу диктує дух самозбереження людини і соціюму. З вибухом революції вибухає епідемія руйнувань, що зачіпає і старі символи.
Що там горить?
Архів? Музей?
А підкладіть-но хмизу...
(П. Тичина)
Перший свій штурм Київа в 1918 році большевики почали з обстрілу Київо-Печерської лаври...
До речі, монархія продумано і систематично обіграла свої символи. Принцип недоторканости часто суперечив практичним потребам самозахисту. Приміром, жандармам не було дозволено переступити поріг університету і поріг панського двору, де було доцільно зробити обшук.
В роки революції 1905 року російський прем'єр граф Вітте протиставився міністрові внутрішніх справ Столипіну, який порушив символи і табу задля зручностей боротьби з революцією. Революцію було придушено. Але Столипін упав в оперному театрі від пострілу аґента охранки Баґрова, отруєного нігілізмом своєї системи...
Зневажені символи помстилися.
Якби в Російській імперії було більше поваги і самоповаги, якби Російська Православна Церква принципово стояла на стороні християнських вартостей - замість прислуговувати політиці, якби символи були в пошані - революція була б стримана і поставлена в рамки закону. Каламутні хвилі нігілізму не перекрили б символів, якби державні символи було зміцнено демократичними і національними. Коли скульптор Мікешин в проєкті пам'ятника "Тисячоліття Росії" помістив постать Шевченка - треба було прийняти, а не заборонити. Цей символ відстоює і утверджує християнський лад душі. Але що могла б англійська монархія, того не могла російська. Большевики демагогічно використали з творів Шевченка стихію повстання і протесту. Але сам символ Шевченка вічно працював у ключі любови.

Молітесь Богові Одному
Молітесь правді на землі
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.

ШЕВЧЕНКОВІ РОЗМОВИ З БОГОМ

На старому 70-літньому трафареті совєтського шевченкознавства моя публікація "Бог у Шевченковому житті і слові" з'явилася, як знак тривоги.
Одні лякалися, що доведеться "знов переучуватися". Іншим почувся надто голосний акцент. Але хтось зауважив: що ж тут нового? Адже всі попередники Шевченкові, а також сучасники були людьми релігійними - Сковорода, Гоголь, Квітка-Основ'яненко, Куліш...
Все це вірно. І тим не менше розмови Шевченкові з Богом найдраматичніші і найголосніші. Всупереч поширеним уявленням про те, що найчастіше Шевченко у своїх творах розмовляє з Україною, статистичний підрахунок показує інше: слово "Бог" у нього вжите 1281 раз, тоді як Україна - 269.
Професор Юрій Шевельов, наводячи ці дані, розмірковує: "Якщо чиясь мова густо пересипана словами, пов'язаними з поняттям Бога, то загалом беручи, це можна пояснити побожністю, звиклістю до відправ, молитов, церковного співу. Не так у Шевченка. Вряди-годи його Бог теж може бути об'єктом молитви, але куди частіше він є об'єктом філософської аналізи, першопричина світового порядку (отже, і непорядку), суть і прояв універсального єства, одночасно і космічного й людського, синонім законів існування. Іншими словами, це Той чи Те, що створило всесвіт і людство, визначило нормами буття; воно - верховна сила й закон, що передрішує хід подій, що перебуває понад ними, але одночасно закладає в кожного з них зерно здійснености існування в ній самій і залежно від неї. Цей Бог явно протиставиться канонічному церковному Богові...".
"Я побачив, що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди". Ця метафора історика Костомарова дає образ і Шевченкових мотивів, і архетипів, які неусвідомлено живуть в кожній людині і тривожать її загадкою "великого льоху", розкопки якого нічого не дають...
Тільки духовно зрячий поет може безстрашно заглянути в ту глибінь і назвати все відповідним словом.
Усім відома релігійність зачинателів української літератури. З боку Синоду Православної Церкви кожному з них можна виставити рахунок. Сковорода більше схилявся до протестантизму. Гоголя запідозрювали в симпатіях до католицизму. Куліш перекладав Біблію всупереч Синодові, і робив це у співпраці з греко-католиком, відомим фізиком Іваном Пулюєм.
Чому ж про релігійність цих авторів ніколи не ставилось питання, а про Шевченка ставиться? Чи тільки тому, що у Шевченка є саркастичні вірші на адресу офіційної Церкви? Очевидно, ні. Критичне ставлення до офіційного православ'я в часи Шевченка було поширеним, навіть популярним. Хоча мало хто вдавався до таких різких форм заперечення.
Очевидно, справа тут в релігійній активності, яка виражається в християнському максималізмі.
Духовна спадщина, що передавалася від покоління до покоління, належить всім. Як повітря і сонце. Але максималіст приходить з ясною свідомістю покликання повернути свій народ лицем до Бога батьків, до втраченої історичної пам'яті, до драми вічної боротьби.
В поемі "Іван Гус" він оспівує єретика, що йде на вогнище за свою віру. В поемі "Кавказ" він благословляє визвольну боротьбу горців, які вбили його друга. В "Посланні до мертвих, живих і ненароджених" він прагне навернути до любови своїх земляків, які начебто були і є патріотами. Ці твори він пише в 1845 - в рік високого творчого спалаху, що супроводжується переспівами псалмів Давидових. Літературознавці не дуже зрозуміли цей пророчий спалах. А прості люди чомусь повішали портрет Шевченка поряд з іконами. Їм навіть на думку не спало запідозрити поета в атеїзмі. Навпаки, християнської науки любови, правди, віри, відваги вони вчилися у нього більше, ніж з церковних проповідей.
Шевченка називають основоположником нової української літератури. Посилаються на його народність і реалізм. При бажанні це можна знайти і в інших його сучасників. Насправді Шевченко став основоположником літератури тому, що він задав українській літературі іншу висоту. Він повернув її лицем до вічних проблем духу. Всупереч віянням часу він осмислив українську християнську традицію, а проблеми духовні і моральні поклав як наріжний камінь у фундамент майбутнього України.
Багато обставин склалося на те, щоб ім'я поетове перетворилося на символ. Життя і доля. Творчість і боротьба навколо неї. Але найбільше все таки те "роздирання завіси народного життя", велика любов і пророча проповідь до живих і мертвих і ненароджених.
Ніякі політичні використання і здрібнення не можуть змінити властивостей діяманту, котрий не улягає впливам часу.
 
 

Починаючи своє життя в Церкві, кожен сподівається, що буде ставати все кращим і кращим, все сильнішим і мудрішим.
Проте настає пора розгублености, коли з людиною діється щось протилежне до сподіваного: не видно жодних явних успіхів. На сповіді каже: "Я не маю любови, не маю смирення, не маю терпіння"... В чому річ?
Все через те, що, очікуючи дарів від Бога і отримуючи їх, людина дедалі більше починає покладатися на самі ці дари. Таким чином центр тяжіння духовного життя непомітно зміщується і, як наслідок, в душі запановує надія на отримання від Бога бажаних якостей, а не Сам Бог. Людина перетворюється в назбирувача багатств, нехай і духовних.
Прагнення результату в духовному житті небезпечне, оскільки разом з ідеєю результату, успіху, досягнення в душу вкрадається ідея володіння. [...] А в такому застиглому володінні завжди видніє дух непорушности, ентропії, цебто смерти. Правдиві стосунки з Богом не передбачають якогось володіння.
То що ж, відмовитися від духовного зростання? Ні, духовна праця є доконечною. Небезпека ж полягає в тому, що духовне зростання може стати самоцінністю.
Як же тоді бути?..
Світ, де ми живемо, пропонує нам вбачати призначення людини, сенс її життя в тому, щоб ставати дедалі сильнішим, багатшим, розумнішим. Сильна людина, супермен - ось "герой нашого часу". Світ утверджує культ сильної особистости, людини самодостатньої і самоутвердженої. [...]
Християнство завжди усвідомлювало небезпеку гігантизму. "І щоразу, коли людиною опановує воля до могутности в цьому світі, - писав Микола Бердяєв, - вона стає на шлях охолодження і вичерпаности духа, на шлях рабства цьому світові". [...]
Церква пропонує нам інше - величне завдання і велике призначення, про яке світ не годен навіть помислити. [...] "Ти подоба нетлінної краси, - мовить святитель Григорій Нісський, - відбиток істинного Божества, переємник блаженства. Коли ти звертаєшся до Нього, то стаєш тим же, що й Він... Немає нічого серед сущого, що могло б зрівнятися з твоєю величчю. Ти спроможен вмістити Його в собі. Він живе в тобі і не відчуває тісноти, перебуваючи в твоїй істоті..." [...]
"Коли Бог дивиться на людину, - мовить митрополит Сурозький Антоній, - Він у ній не видивляє ні успіхів, ні чеснот, що їх у неї немає. Він бачить сяяння Свого образу, яке ніщо не в силі зруйнувати".
Християнський шлях життя вражає світ своєю беззахисністю і лякає тим, що він нібито дає незрівнянно менше, ніж реалістичні схеми так званого здорового глузду. Тому чимало людей не приймає християнства. Їм уявляється, що Бог у них щось віднімає. Християни їм здаються бідними, недоладними і дивними з своїм бажанням займати останні місця в житті..." [...]
"Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, простих світу, і погорджених, і незначних, вибрав Бог, щоб значне знівечити, щоб не хвалилось перед Богом жодне тіло (1 Кор. 1.26-29).
Сам Господь Ісус Христос вибрав шлях слабости, впокорення. [...]
Нам, як учням Христа, що покликані іти за Ним, не належить дивуватися з того, що маємо вивчати високе мистецтво немощі, впокорення і втілювати його в своєму житті. Адже й апостоли спершу мислили, що в цьому світі великий той, хто більший, тобто має багато влади. Їхні уявлення про Месію, про месіянське царство були цілком людські. Вони гадали, що месіянське царство настане в людський спосіб - силою і владою. І коли Ісус почав говорити про те, що Він мусить постраждати - бути приниженим, обпльованим, відкинутим, розп'ятим, то це ніяк не лягало в їхнє розуміння. Вони цього просто не могли вмістити.
І ми теж цього не годні вмістити. Ми боїмося опинитися найостаннішими, а вже ставши на шлях упокорення, сподіваємося стати найменшими. Однак... останнє місце вже зайняте. Ким? Ісусом Христом. Нам залишено лише передостаннє місце. Ніхто не в змозі бути убогішим, смиреннішим і беззахиснішим, ніж Христос.
"Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: "Хто найбільший у Царстві Небесному?" Він же дитину покликав і поставив її серед них та й сказав: "Поправді кажу вам: коли не навернетесь і не станенете, як ті діти - не ввійдете в Царство Небесне. Отже хто впокориться, як дитина, той найбільший у Царстві Небесному. І хто прийме таку дитину одну в Моє ймення, той приймає Мене" (Мт 18;1-5).
Дитина залежна, незахищена, ранима. Вона може жити лише уповаючи на любов своїх батьків, лише довірою, що вони її захистять, обережуть, нагодують, приголублять, навчать, тобто все її життя наповнене якоюсь первісною довірою. І Христос каже Своїм учням, що Його Отець Небесний шукає саме такої довіри людини до Себе. [...]
Джерело духовного життя - не в самій людині, а в Богові. Ним визначається наше духовне життя і до Нього восходить. Бути смиренним - не значить гнітити в собі власне єство, свою природу, якимось чином силувати себе. Бути смиренним - означає все більше вбирати в себе образ Ісуса Христа, наслідувати цей образ, вдивлятися, який Він є.
Бог упокорюється, щоб реально зустрітися з людиною, і людина повинна в якомусь сенсі упокоритися перед Богом.
Господь простий, як дитя в ставленні до людини, і людина повинна стати простою, щирою, як дитя, в ставленні до Бога. Саме на цій межі взаємного упокорення з'являється простір свободи, в якому можливим стає спілкування з Богом, в якому може діяти Бог. Саме в цій таємничій порожнечі Він перетворює нас. [...]
Таке взаємне упокорення Бога і людини і створює можливість їх особистої зустрічі як "я" і "ти", - в цю мить людина приймає від Бога своє "я" як дар. Одна справа власними зусиллями кувати своє "я", утверджувати свою самість, і зовсім інша - з готовністю й благоговінням прийняти своє "я" з рук Божих. [...]
Бог творить світ з нічого. [...] Якщо мені не вдалося упокорити себе, я пропоную Богові себе наче щільно списаний лист паперу, де важко вставити бодай одне слово. І велике є упокорення Бога в тому, що Він стоїть переді мною - листом і терпляче чекає, поки я сам не звільню Йому місце бодай для рядка. А коли я спроможусь звільнити місце? Коли сам запрагну Бога. Бог чекає від нас тільки любови до Нього, і дає нам Себе не за діла і подвиги, а лише у відповідь на цю волю-любов, на прагнення Його життя. [...]
Для кращого розуміння таємниці упокорення хотів би поміркувати про досвід спілкування дитини і батьків, оскільки діти мають особливе покликання і призначення в зиждительстві Царства Божого. Що вражає в цих стосунках? Дитина, як і ікона, спонукає нас до внутрішнього душевного руху, мов би чекає від нас душевного зусилля: увійди у мій світ, в мою любов і радість.
В спілкуванні з дитиною не діють жодні маски, личини, відзнаки, що ними користуються дорослі в своєму спілкуванні один з одним. Дитя спроможне пробудити в нас те немовля, що заховане глибоко, сидить неначе у в'язниці, але яке хоче гратися, радіти і хоче бути беззахисним, не озброюватися, не вбиратися в лати. Коли начальник, повернувшись додому після роботи, спробує розмовляти й спілкуватися з власною дитиною так, як він це робить зі своїми підлеглими, то ці стосунки дуже швидко втратять реальність любови, цебто реальність будь-якого життя, вони зробляться штучними, неприродними. [...]
Упокоритися - не значить, будучи зрілою людиною, грати ролю незрілої. Духовне дитинство є плодом досконалої віри: людина сходить з п'єдесталу, який сама собі поставила в безособистісних стосунках з суспільством. [...]
Упокоритися - це передусім означає відкинути те зайве, що заважає людині бути собою. Коли ми звільнимося від усього зайвого в собі, любов Божа поспішить наповнити наше серце, все заповнить собою.
Царство Боже - Це Царство Отця. Якщо ти почуваєшся в цьому Царстві як дитя, ось у цьому й полягає упокорення. Ти себе відчуваєш не лише сином людським, але й сином Божим. Ти водночас маленький і великий, ти виростаєш і упокорюєшся, страждаєш і посміхаєшся!  Така одна з найбільш разючих антиномій християнства.
Перед людиною стоїть великий вибір - або залишатися тільки сином людським (тобто вибрати природне життя), або стати сином Божим. Якщо людина вибере перше, то стає нижчою від людини, замикається на собі. І лише ставши одухотвореною, зробившись сином Божим, вона вповні стає людиною. [...]
Гріх - це спотворення реальности, викривлення душі! А упокореність, смирення полягає в тому, щоб прийняти своє буття як істинну реальність, як дар від Бога. [...]
Сказати услід за апостолом Павлом: "Я ніщо" (2 Кор 12.11) зовсім не означає сказати: "Я нікчема". [...] Вельми складно визначити цей стан, але він є якоюсь потенцією в руках Бога, і Він може з цієї ніщоти, з цього усвідомлення "ніщо" - творити.
Головне, щоб буття не зробилося самозамкненим і самодостатнім. Особистість може жити тільки зустріччю з Богом, спілкуванням з Ним. Для цього вона мусить увійти в стан, який надає право діяти Творцю. В цьому й полягає смирення.
Проте щоб відбулася зустріч з Богом і, отже, здійснилося упокорення особистости, людина має зустрітися з реальним Богом, а не з витвором власної уяви, і предстати перед Ним як реальна, справжня людина, без жодних масок та ложного бачення самої себе, котрі ніколи не можуть дати сили для росту особистости. [...]
Як радісно усвідомлювати, що ти - ніщо, і що "все з Нього, Ним і до Нього. Йому слава во віки, амінь". (Рим 11.36).

Переклала з російської Раїса Лиша
 

БУДЬМО ВИМОГЛИВІ ДО СЕБЕ

Гадаю, що обговорення все ж варто виносити на загал. І в попередньому своєму матеріялі, здається, робила акцент на внутрішніх, чисто християнських сторонах Церкви. Однак Олександер Ткачук в статті "Про межі сергіянства" відразу перейшов до суто політичної сторони цього питання.
Для кожної людини спілкування з Богом має починатися з покаяння. Треба визнати, що було так, тепер вже не буде.
Отож треба було лише митрополитові Філарету стати перед своїм народом, перед Патріярхом Вселенським і сказати приблизно так: "Я був серед них, я був одним з них, я мушу тепер покаятися. Помоліться за мене і дайте мені можливість послужити ще своєму народові і Церкві".
Покійний Патріярх Володимир прийшов таки до Патріярха Димитрія, вони порозумілися і вирішили, що обидва відмовляться від патріяршества заради Церкви, України. І хоч ці дві постаті, ці чоловіки були народжені в один день, вони багато що розуміли по-різному, та любов до України в обох таки була над усе світське.
Наші братчики в час своєї візити до Константинопольської Патріярхії зауважили, що під час їхнього перебування у храмах на Службі Божій за ними спостерігають, чи побожні вони люди, чи ведуть себе молитовно, покірно. Це говорить про те, що не лише на політичну сторону справи там дивляться. Можливо, саме тому нам відписує сам Патріярх Варфоломей на усі наші вітання.
А перемогти Московський Патріярхат тут, у нас в Україні, можна лише благочестям, правдою, щирою вірою. Треба не лише розповідати з амвону вірним про святих, котрі зрікалися усього світського, терпіли ганьбу, голод і холод, муки, а й самим чимось жертвувати, показувати приклад відречення від мирського. Тоді буде усе по-справжньому. Зараз ми стикаємося з лукавством, фарисейством. А найвимогливішими ми маємо бути перш за все до себе, тобто до своєї Церкви, бо саме в ній нам спасатись!

Віра МАРКОВИЧ,
м. Львів
 

Журнал "Патріярхат" (№ 1, 2004) в статті Тараса Антошевського "Президентські вибори - нагода "єдиноканонічного" реваншу", привертає увагу до численних, впродовж останніх років, фактів тиску вищої влади на Церкву з метою її використання. Автор, зокрема, зазначає, що головним засобом тиску завжди було майно. Так, напередодні парляментських виборів 2002 р. президент видав указ "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СССР щодо релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій, який "фактично суперечить попереднім юридичним актам, що забороняли передавати громадам колишні храми, якщо в них розташовані заклади культури та якщо їх занесено до переліку пам'яток архітектури державного значення, і вони не підлягають поверненню".
Однак в конкретних випадках нерідко створюється складна ситуація.
"Ось тут, - зазначає автор, - криється прихована небезпека Указу: покірним правлячому режиму і інше майно повертають, а щодо "впертих" діятиме інакше законодавство, яке забороняє повертати пам'ятки архітектури. Таким чином, Почаївська Лавра перестає бути частиною заповідника і поступово переходить до УПЦ Московського патріярхату, влада закриває очі на захоплення цією конфесією щораз нових і нових приміщень Київо-Печерської Лаври."...
Натомість у Харкові чиняться перешкоди місцевій греко-католицькій громаді в будівництві храму власними силами. В УПЦ КП відбирають храми, раніше передані їй в користування, значних збитків завдано УАПЦ.
З наближенням виборів 2004 р. подібні дії щораз більше впадають в очі.
Державний комітет у справах релігій, говориться в статті, намагається провести через Верховну Раду законопроєкт, який би надавав Комітетові значні повноваження щодо контролю над конфесіями, хоча проти схвалення цього законопроєкту висловилися усі провідні конфесії України.
На перших порах проти законопроєкту була і УПЦ МП, вимагаючи визнати "особливу ролю канонічного православ'я" для України. Останнім часом УПЦ МП не заперечує проти схвалення законопроєкту. Чи не означає це, що між владою і УПЦ МП укладено якусь таємну домовленість? Чи не вказує це на те, що "Держкомрелігії розробляє плян об'єднання українських православних церков на базі УПЦ МП, щоб потім домагатися статусу автокефалії", прагнучи мати підпорядковану владі, слухняну Церкву?
Виглядає, що спроби маніпуляції Церквами будуть наростати.
 

ДЕСЯТЬ РОКІВ ПАРАФІЇ В КІВШАРІВЦІ

Свято-Духівська парафія УАПЦ в селищі Ківшарівка, що на сході Харківщини, cвятковою Літургією відзначила своє 10-ліття, від часу першої служби Божої 26 грудня 1993 р. в приміщенні Новоосинівської школи.
Нещодавно парафіяни вітали свого настоятеля о. Леоніда Даниленка з 50-річчям.
"Неймовірними зусиллями, - пишуть вони в листі до редакції, - йому вдалося зробити стільки, що вистачить іншому на ціле життя. Спочатку прокомуністична, а зараз проросійська влада з самого початку утворення громади в 1993 р. всіляко знищувала парафію. Наш майбутній священик двічі втрачав роботу; скорочували, погрожували... Три з половиною роки відмовляли в наданні земельної ділянки. Потрібно було багато коштів, щоб не лише узаконити, а й розпочати будівництво. Тоді сім'я о. Леоніда продала свій будинок, і на ці кошти узаконили землю, купили вагон, де проводили регулярні Богослужіння... І розпочали будівництва храму. Отець Леонід сам підводив електроенергію, виконував разом з людьми всі роботи, столярні, бетонні, мулярські... Складав ескізний проєкт храму. Дякувати Богові, знайшовся спонсор, котрий допоміг нам матеріялами і коштами.
Тепер службу Божу правимо в новому храмі, що став справжньою окрасою Ківшарівки".

Читачі "НВ" з м. Бердичіва у своєму листі запитують, якій конфесії буде належати майбутня Кобзарева церква у Каневі. Подаємо фраґмент з відповідей на запитання голови української "Просвіти" ПАВЛА МОВЧАНА з нагоди 190-річного ювілею Тараса Шевченка.

КОМУ БУДЕ ПІДПОРЯДКОВАНА КАПЛИЦЯ В КАНЕВІ?

Шевченко, як і вся Україна, - категорія вічна. У зв'язку з тим, що це Національний заповідник, його землі, - то юрисдикція Тарасової церкви визначена. Церква буде під опікою Національного заповідника. А користування храмом має бути високим, поза будь-якими чварами. Кому належить Храм Гробу Господнього в Єрусалимі? Там моляться і греко-католики, і католики, і православні східнього обряду. І вірменська, і грузинська, і українська - всі церкви там! Так має бути! Я не обмежую Шевченка однією конфесією. Хіба греко-католики не мають права там служити? І римо-католики не зможуть відправити службу і поставити свічку? Ми всі - українці. Нас ця церква має об'єднати! Контролюватиме графік відправ Національний заповідник.
Є потреба Храму, яку не можна не розуміти. Якщо її не розуміти, то все одно, що не розуміти, чому перевезли за тієї доби прах Шевченка на Україну. В тій царській, церковній державі - забрати з чужої землі труну і везти її в свою, знайшовши саме це місце в Каневі!
...Хотілося б, аби Храм Тарасів постав біля сходів, що ведуть на Чернечу гору - як надбрамна церква, і архітектори почали працювати над його проєктом.
Була пропозиція будувати церкву біля Монастирка, де стояв козацький манастир. Але йдеться не про козацтво, а йдеться про Шевченка. Це має бути надбрамна церква. І ми маємо пам'ятати про те, що, коли ми не поставимо цю Церкву, як оберіг Чернечої гори, могили Шевченка, то знайдуться сучасні ділки, котрі оточать цю гору всілякими генделиками та дискотеками.
Це розуміють тисячі українців, які самоідентифікують себе із Шевченковим словом, з його заповітами, і прагнуть, аби це відчула молодь, ідентифікувала себе з Шевченковим розумінням українства.

ЗАГРОЗА КИРИЛІВСЬКІЙ ЦЕРКВІ

За повідомленнями в пресі, у січні ц. р. Міжвідомча комісія дійшла висновку про доцільність передачі в повне розпорядження громади УПЦ Московського Патріярхату - Кирилівської церкви -  унікальної пам'ятки ХІІ ст., кандидата на включення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Кирилівська церква, від 1929 р. функціонує як музей-заказник. Це родовий манастир чернігівських князів Ольговичів. В ній збереглося понад 800 м2 фресок княжої доби, які не мають аналогів у вітчизняному мистецтві, а також фраґменти чудових барокових розписів ("портрет ігумена"), високомистецькі твори живописців київської школи ХІХ ст. та видатного російського художника Михайла Врубеля.
Все перелічене громада УПЦ МП вважає "неканонічним" та малоцінним. Отже долю унікальної пам'ятки світового значення довірено профанам?
 
 

"Наша віра" з радістю ділиться вісткою про відзначення державною премією ім. Т. Г. Шевченка творчости волиняка, відомого поета і прозаїка ВАСИЛЯ СЛАПЧУКА...
Вітаємо "нашого Василя", одного з перших лавреатів премії ім. Василя Стуса і нашого давнього автора і просимо йому благодаті від Бога.
Нижче подаємо декілька віршів з його книг, а також фраґмент з рецензії МИКОЛИ ГОРБАЛЯ на роман "Сліпий дощ".

І почну про нього з уточнень: сліпий дощ - це дощ, що раптом починає падати ні з сього ні з того - з ясного неба. І ще так називається новий роман Василя Слапчука - "Сліпий дощ". Очевидно, що тут не йтиметься про метеорологічні загадки природи, а радше про загадки людських доль, але також на рівні незбагненному (містичному), тому мабуть і обрано таку загадкову назву творові. Якщо в повісті Валерія Шевчука "Декоративна жінка" є тільки натяки та здогади, що головна героїня знається з якоюсь нечистою силою, то в "Сліпому дощі" вродлива, пишногруда Оксана - а пріорі відьма.
Вдаватися до тем зі сфери містики в українській літературі не є новим. "Конотопська відьма" Квітки-Основ'яненка з'явилася далеко не на порожньому місці. Европа вже шість століть до того офіційно боролася з нечистою силою (чаклунами, чаро-діями, ворожками, відьмами, єретиками). Офіційна совєтська статистика стверджувала, що інквізицією було знищено п'ять мільйонів людей, запідозрених у таких діяннях. Цю цифру можна поставити під сумнів, але що люди в той час таки дійсно жили в атмосфері усвідомлення, що світ навколо них виповнений таємничою для них силою, духами (і не завжди святими), які можуть зашкодити їхньому господарству, здоров'ю (і вони цього таки боялися), під сумнів поставити важко через масу публікацій на цю тему, і не лише художніх творів, як от "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського чи "Майстер і Маргарита" М. Булґгакова, але й дослідницьких праць - "Колдовство в юго-западной Руси" Селецького (1886), "Суд над відьмами" Єфименка (1883), "Колдовство" Антоновича (1872) та ін.
Природно, що така присутність потойбічного світу в цьому світі не могла пройти повз увагу майстрів пера. Але з приходом до влади большевиків ця тема в літературі раптом геть зникла на цілому великому континенті. Чому? Влада, що відкинула Бога - "Бога нет!" - чомусь ні словечком не прокинулася, що Його антиподу (нечистої сили) також "нет". Очевидно, знали, бісові діти, що вони таки є.
Напевно, мав рацію Євген Сверстюк, аналізуючи якось "Мертві душі" Гоголя, коли сказав, що усі ті (мертві) душі, ті бісові личини, що оточували письменника, несли тавро бісівської пошлости. Хлєстаков - найяскравіший образ лукавого. Але в 1917 хлестакови і йому подібні таки очолили департаменти в Зимовому палаці...
І те, що у сьогоднішнє українське красне письменство плеснула ціла хвиля творів з елементами містики (лиш за останніх два роки - Юрій Винничук "Книга бестій", Василь Шкляр "Кров кажана", Юрій Андрухович "Дванадцять обручів", Тарас Прохазько "Непрості" і, нарешті, Василь Слапчук "Сліпий дощ"), лише підтверджує, що хлєстакови ростуть на нашому городі. Час змінився. Але чи пощезли із нашого часу духи зла, і чи має суспільство імунітет проти цього, чи здатне розпізнати їх серед суєтних буднів?
У чудово композиційно побудованому романі Василя Слапчука питання так наче б і не ставиться, всі ці питання винесено за дужки, але від того гострота їхньої нерозгаданости не стає меншою.

 ***
Глина глині - не рівня,
вода - воді,
вогонь - вогневі.
Щоразу, коли гончар прикурює,
видно, як руки
тремтять.
Попід стіною - глечики.
У кожному -
кінець світу.

 ***
Лише той пасічник,
котрий кличе бджолу
на "Ви"
і звертається до неї "Пані",
знає, що правда, -
то не мед,
а жало.

 ***
Живемо так, що ні сестри
нема, ні брата.
Живемо так, що не втекти,
ні наздогнати.
Живемо так, мов не живем,
а помираєм.
Чи це нас Бог карає іздавен,
чи ми Його караєм?

 ***
З часом
все складніше відрізнити
тих, що дмухали на гвинти,
роблячи вітер,
від Дон Кіхотів, котрі боролися
з млинами вертольотів.
Уже тепер
ми їх вшановуємо
як рівних.

 ***
"Коли я виросту -
буду таким, як люди", -
мріяло маленьке
деревце.

Моліться, мамо,
щоб цього
не сталося.

 ***
Було тут море - і нема,
нема й не треба.
Стоїш прозора і німа,
як тінь від неба.

Тремтить піщинка на губі -
краплина сонця.
Втопилось море у тобі
усе до денця.

Ще залишалися сліди,
та зникли вчора.
Стою похмурий і твердий,
як тінь від моря.

 ***
мої достатки осліпили мене
коли ти народишся
а я зістаріюсь
ми підемо старцювати
і тоді в нас буде все
написав я на аркуші паперу
зім'яв його і вкинув до сміття
а мусив би спалити

 ***
весь світ вміщається
у кишеньковому люстерку
у яке кожному дозволено зазирнути
однак лише вибраним
дається побачити в ньому себе

 ***
Господи покарай людину
давши їй совість
і Ти її врятуєш
 

 ***
видалося чоловікові
що досягнув того духовного рівня
коли істина відкривається
бентежився від передчуттів
та щойно зняв тісне взуття
як усе минулося

 ***
пророки розказують
що буде завтра
(що також цікаво)
але жоден з них
не годен розтлумачити
що з нами вчора було

 ***
 
Вибір імені

Мати:
ім'ям його наречемо
м'яким та гладеньким,
аби щокою могла притулитися.

Дід:
ім'я треба вибрати тверде та колюче,
щоб кулі не брали, круки боялися
і воші не заїдали.

Батько:
якесь таке б підшукати,
щоб у горілці не розчинялося.

Баба:
та вже яке-небудь дайте,
тільки б мухи не липли.
Коли б не піп, ніхто б
і не здогадався мене спитати:
як ти, вражий сину, звешся?

Я:
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ -
Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ.
Так до метрики і записали
подвійне ім'я.
 

Кінець дороги

Упав чоловік на стрічку горизонту.
Дорога скінчилася.
По один бік корчма, по другий бік церква.
Ворота навстіж.
Кого не спитай - не знає: фіртка до себе
чи од себе відчиняється?
Очі долу опустив:
ось він - камінь наріжний!
Ось вони - ловці людей!
Очі догори звів: де я, Господи?
Раніше треба було, чоловіче,
дорогу в Бога питати,
а то все в людей та в людей.
 

Вибір дороги

Плащ подорожнього над колискою висить.
Подорожній на роздоріжжі спинився:
прямо підеш, наліво чи направо звернеш...
Яка кого доля чекає - все на камені написано.
Тільки ж вибір нам дається,
коли ще читати не вміємо.
Хто хоче долю свою знати,
нехай каменя з собою бере.
 

Щорічна премія ім. Василя Стуса була заснована в 1989 році Української Асоціяцією Незалежної Творчої Інтеліґенції, що об'єднувала тоді репресованих і переслідуваних поетів, артистів, мистців.
Репресивні умови швидко змінилися, але премія залишилася- для людей видатного таланту, активно присутніх в українському культурному полі, і які займають виразну громадянську позицію.
Ці три умови відповідають духові самого імені Стуса.
Але саме відзначення ми називаємо "Святом Різдвяних Василів". Це Василь Стус і Василь Симоненко, які народилися на Різдво. Вони справді височать в українській поезії як хоробрі лицарі, що яскраво засвітилися і світили в безпросвітності дорогу до волі.
Василь Стус - видатний поет ХХ ст., що в тюремних умовах реалізував свій дар і на повен голос залунав на дорозі вселюдського болю "на всерозхресті люті і жаху".
А Василь Симоненко був подібним. Ми дивилися на нього знизу вгору, бо він був у великому розгоні і протистоянні - він летів, як метеор.
Сьогорічну премію присуджено Іванці Крип'якевич, внучці відомого історика зі Львова, талановитій мисткині, що працює в жанрі сакрального живопису, вирізняється глибиною і справжністю переживання, новизною форми.
Костянтин Москалець з Бахмача - поет, літературознавець, далекий від суєтного світу, але добре знаний і шанований (і співаний) серед літературної молоді саме через ваговите і правдиве слово.
Тарас Компанійченко - молодий кобзар і інтерпретатор народних дум, улюбленець співочої молоді. Він хоче повернутися від сфальшованої думи до справжньої.
Цікаво, що всі лавреати були присутні з родинами. Іванка Крип'якевич з чоловіком і чотирма дітьми, Тарас Компанійченко з дружиною і чотирма дітьми, а Костянтин Москалець приїхав з матір'ю.

Іванка Крип'якевич-Димид,
Мисткиня
Премія імені Василя Стуса має для мене присмак радше удару батогом, аніж солодкого пряника.
Стус запитує: "Хто єси? Живий чи мрець?". І стає ніяково перед проникливим поглядом страдника. Це випробування на чесність перед собою, на чистоту думок, випробування правдою, яка є передумовою свободи, що за неї можна і життя віддати.
З Василем Стусом я розминулася в часі. Вперше це ім'я прозвучало мені з уст Івана і Льолі Світличних. Вони відкрили для мене пласт його творчости, також молодих Симоненка, Драча, Вінграновського. Це були аудіокасети, переписані ручно вірші, які зберігаю дотепер як великий скарб.
Льоля розповідала, а Іван все більше мовчав, аніж говорив, а при згадці про,Стуса тільки тихо плакав.
Особа Василя Стуса є для мене наскрізь Євангельською. Це - людина дії, муж великої віри, який ставить питання власного буття з гостротою, притаманною першим Христовим учням і дає відповідь на нього - власною цілопальною жертвою на вівтарі Бога і батьківщини.
Свідомість обраного Хресного шляху, розумний радикалізм і постійний діялог поета з Отцем і підказали мені вибір двох основних напрямків моєї творчости, які хочу Вам представити:
- Розп'яття (як свідомий вибір: "зважитись померти, щоби жить");
- Марія (у Благовіщенні і під Хрестом).
Джерелом свого натхнення маю молитву, Часослов і Біблію.
Перечитуючи вірші Василя Стуса і порівнюючи їх з ірмосами (піснями) Великого Четверга і Страсної П'ятниці, а також з євангельськими рядками, які читаються під час Великого посту, - я була вражена їх співзвучністю. Хочу з Вами цим поділитися.
Отже спільні великі теми:
1. Тема світу і буття поза світом:
Єванг. "... Я вибрав вас від світу. Я дав вам Слово. Тому світ вас ненавидить.
Якби ви  були від світу, світ своє любив би. У світі  страждатимете. Та бадьоріться! Я переміг світ." (Ів. 15:18,19; 16:33).
Стус. "Нам світ не належить".
"Між світом і душею виріс мур".
"Світ вишито хрестом.".
"Світ уже не світ".

2. Тема синівства Божого:
Ірмос. "Ти мене вивів з материнського лона, Ти дав мені безпеку при грудях матері моєї".
Стус.  "Це Ти мене береш, неначе грудку сирової глини і місиш, мнеш і пальцями всіма формуєш образ".

3. Тема долі:
Єванг. "Син чоловічий має бути виданий у руки людям і вб'ють його..." (Лк. 9.41). "Коли ця чаша не може минути, щоб Я її не пив, хай буде Твоя воля!" (Мт. 26.42).
Стус. "Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю".
"Це Богом послана Голгота".
"Сховатися од долі не судилось".

4. Тема жертви, як відкуплення, чи воскресіння:
Єванг. "Він же умер за всіх, щоб ті, що живуть, не жили більше для себе, а для Того, Хто за них помер і воскрес." (2 Кор 5.14).
Стус.  "І не береженого Бог береже, а здумана мука жертовна, жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони...", "І радісно вмерти, бо світ цей сліпить".
5. Тема фізичної муки, страждання як шляху до звільнення:
Ірмос. "Неначе віск розбилось моє серце, розтануло у мене внутрі. Я став немов вода розлита. Мов черепок висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки".
Стус. "Цей біль як алкоголь агоній. Як вимерзлий до хрусту жаль..."
"Страх як тяжко висохлим очам".
"Пречистої тримайся туги, шаленої тримайся муки, і так існуй, бо це життя".

6. Тема зради друзів:
Єванг. "Вас видадуть батьки, брати, рідні і друзі..." (Лк 21.16). "Ударю пастиря
і розбіжаться вівці стада" (Мт 26.31).
Стус. "Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби..."
"Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, вірних, друзів і дітей: а чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід?"

7. Тема прощення ворогів:
Єванг. "Любіть   ворогів   ваших,   добро   чиніте   тим,   які   вас   ненавидять,
благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають".
(Лк 6.27).
Стус. "Прощаю вас, лихі кати мої, прощаю вас!"
"До А. Г.: "Свари. Але не спосилай на нас клятьби, бо знов Голгота осквернена".

8. Самотність:
Єванг. "Душа моя смутна до смерти." (Мт 26.38). "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?" (Мт 27.46).
Стус. "... і не піддатись смертній самоті".
"О Боже мій, така мені печаль, і самота моя - така безмежна, нема -вітчизни".
"Чи в світі є сурма, що по мені заграє?"

9. Несприйняття на батьківщині:
Єванг. "Хіба Він не син теслі? І вигнали Його геть за місто..."
Стус.  "Чужа Україно, навіки прощай! Зрадлива, зраджена отчизна в серці дзвонить".
"Яка нестерпна рідна чужина..."

10. Тема слави і Царства Божого:
Єванг. "Я прославив Тебе на землі: виконав діло, яке Ти дав Мені виконати.
Слова бо, що Ти дав Мені, я дав їм. І славу, що Ти дав Мені, Я дав їм..."
Стус. "Хоч твоє зболіле серце тут обмацують руками - не зважай на це, не сердься, те одвічне, що над нами, стріли повиймає з рани і губами поцілує..."

Ось ці декілька тем, які об'єднують життєві шляхи і розп'яття Сина Чоловічого з розп'яттям Василя Стуса.
 

Юліян ТУВІМ
Вільний переспів Романа Крип'якевича

Ектенія

Молюся, Боже, жагуче,
Молюся, Боже, уклінно:

За всіх принижених кривду,
За безповороття померлих
І кволість тих, що вмирають,
За смуток незрозумілих
І прохачів безнадію.

За глупих, сіреньких, маленьких,
За тих, що мчаться без тями
До лікаря за порятунком,
За тих, що спішать тривожно
Щодень з роботи додому,
За тих, яких штурхнули грубо.
За тих, що тремтять і чекають,
І тих, що не ждуть вже нічого.

За тих, що заснути не можуть,
За тих, що смерти бояться,
Що в місті чужому питають,
Де тут найближча аптека,
За тих, що на поїзд спізняють,
І тих, що ключі загубили.

За мешканців цілого світу,
За їхні клопоти-турботи,
За їхню журу і тривогу,
За їхній неспокій і болі,
За тугу, безвихідь, невдачі,
За кожну сльозу і зітхання,
І тихе горе пекуче.

Хай щастя до них усміхнеться,
Хоч трішки, хоч раз, хоч тлінно, -
Молюся, Боже, жагуче,
Молюся, Боже, уклінно!

Костянтин МОСКАЛЕЦЬ,
поет, прозаїк, критик

Премія Василя Стуса - особливо почесна і дорога для мене відзнака. Саме завдяки творчості Василя Стуса я зміг усвідомити найбільш істотні риси власного становлення, інтерпретуючи його - пізнати самого себе. Той, хто хоче бути викшталтуваним, мусить бодай раз повністю загубитися в чомусь цілісному й автентичному, вільному й шляхетному. Такого особистого зразка не обирають. Він сам опановує нас. Василь Стус належить до нечисленних на цій землі святих і чистих людей. Ці рідкісні люди унаочнюють кожному його власне покликання і вчать пізнавати наші правдиві сили та активно послугуватися ними.
Василь Стус - воїн Армії Світла, і рано чи пізно ця Армія переможе пітьму.

Тарас Компанійченко
в своєму слові під час вручення премії сказав:
"Хочу, щоб українське - культура, творчість і, зокрема, кобзарство - було перспективним, цікавим і для України, і для світу".
Тим-то він не лише віртуозно володіє бандурою, але прагне опанувати прадавню автентичну традицію кобзарства, основи якої перейняв від кобзаря Георгія Ткаченка (а той - від Петра Деревченка). Тарас вивчає і досліджує майже втрачені співи. В його репертуарі псалми, думи, давні пісні.
Особливе враження залишила виконана ним дума з репертуару Остапа Вересая "Соколята". Це спів, який повертає відчуття справжньости й неперебутности самих себе. І виявляється, українська дума звучить дуже сучасно. Тим паче, що Тарас Компанійченко, як і належить кобзареві - природний імпровізатор.
 

***
Село в снігах і пес побіля ніг,
Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.

Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп'яче серце стало трудним,
А очі - недовірливі й сумні.

Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?

Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголосній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.
 

Для вечорів
(Уривок)

О відсторонені і горді сови!
Куди зникає ваш безшумний лет,
Коли застугонять копита дужі
Юрби кентаврів пролетаріату,
Коли сирени та фотомоделі
Заскиглять навісний солодкий спів?
Тоді ви сидите в гаю олив;
Егіда совоокої богині
Ховає спокій ваш у власнім тіню,
І вас немає в очевиднім світі,
В той час, коли ви є у сні або у міті,

Та як дешеві ті парфуми, що розлиті
Незграбною мужичою рукою,
Вивітрюється день і ущухає
Несвітське ревище півдиких табунів;
Тоді розплющуються очі самовиті, -
Хтонічною пітьмою оповиті,
Летять осінніми пустелями птахи
Цнотливої та мудрої Атени;
Тоді здригаються профани й дилетанти -
Цей лет у їхній знаковій системі
Віщує смерть близьку та пожари.

Але для нас то час святої гри, -
Дістаньте бісер, свині вже поснули!
Радійте, сови! Тіштеся, майстри!
Холодний, чистий вітер верховин
Летить у вікна, навстежи отверті,
В потужній і доладній круговерті
Прасимволи гуртуються ясні.
Акомпанує вправно сивий Бах
Тій пісні, що співає юний бог, -
І ніч осінню, і осінню вічність
Їм любо промузичити удвох.

Осінніх вечорів правдива шляхто,
Бібліотеко найдорожчих книг,
Струнка, нікому не належна вежо!
Як добре буде повернутися з доріг

У справжнє небо, де справдешній дім,
І випити холодного вина,
Милуючися полум'ям гарячим,
І заспокоювати дівчину, що плаче, -
Такі роки одна була вона.
Тим часом там, за вікнами вузькими,
Летітимуть сніги, сніги, сніги...

Додайте нам, нетоптані, снаги, -
Недо-буття і подорож тривають.

***

Євгенові Пашковському

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи
Над невеличким селом стомлений рік розіклав.
Лунко озветься десь пес,
почувши наближення кроків,
Інший йому відповість, потім затихне усе.
Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна
Для марнотратних синів, що спохопились на клич
Білого батька свого, самотнього в рідній господі,
Серед зелених лісів, яснонебесних річок.
Поночі вийдуть синове на крем'ях Чумацького Шляху,
Ноги до крові зіб'ють, сивими стануть самі,
Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,
Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.
Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів,
Лий запашного вина, добру вечерю готуй,
Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,
Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.
Годі марудному світу справляти примарні обнови
І будувати житло на промивальнім піску,
Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,
Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.
Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,
Годі шукати людей посеред білого дня, -
Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,
Світячи на небесах вічно закличні вогні.
Схлипує тихо Марія. У новому Єрусалимі
Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;
Двері прочиняться. Бог, Якого ми встигли забути,
Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.
 

***

Батькові

Над нашою хатиною малою
Господнє Літо хутко перейшло,
І Міста, про яке писав Павло,
Не видно за осінньою імлою.

І ми перемовляємся з тобою
Двома-трьома словами - про тепло,
Про те, що літа наче й не було,
Так само, як життя; й не спим обоє,

Чекаючи пробудження від сну,
В якому повно смерті й туману,
Безсоння - і безсмертя - і любови...

Цей сон тече і тчеться з людських слів,
Та, вірячи апостолу Павлові,
В густій імлі щезають журавлі.

З поетичної збірки "НІЧНІ ПАСТУХИ БУТТЯ", Львів, "Кальварія, 2001

КІНЕЦЬ РАЦІОНАЛІСТИЧНИХ УТОПІЙ

Проблема сенсу життя не є новою. Свого часу Тарас Шевченко писав:
Один у одного питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла...

Відчуття браку сенсу життя і його інтелектуальний вияв - нігілізм - спостерігаємо не лише в Україні. Ще в XIX ст. німецький філософ Ф.Ніцше (1844-1900) поставив діягнозу цього стану західньої цивілізації своїм відомим висловом "Бог помер". А сучасний австрійський культуролог Вольфганґ Краус в книзі "Нігілізм сьогодні або терплячість світової історії" (Київ, Основи, 1994) пише: "Подиву варте, що сьогодні про нігілізм говориться порівняно мало... Невже запереченню цінностей та руйнівним тенденціям настав кінець? Чи може навпаки, тепер вони стають набагато небезпечніші, як ніколи досі?" І далі продовжує: "Мабуть, річ якраз у тому, що протягом останніх десятиліть нігілізм уже не сприймають як такий, бо він ледве чи й вирізняється з-поміж усього іншого. Адже, насамперед, наше пізнання відбувається за контрастом; отож могло статися, що саме ті відмінності, які власне й роблять нігілізм видимим, майже цілком стерлися".
Американський культуролог і релігієзнавець Джозеф Кемпбелл (1904-1987) визначає сучасний стан цивілізації як "духовну пустелю", а австрійський психіятр Віктор Франкл (1905-1997) завважив відчуття браку сенсу життя у великої частини своїх пацієнтів і назвав його "екзистенційним вакуумом".
Дехто вважає основною причиною духовної кризи втрату сили і значення релігії, яка єднає людей, дає їм певний світогляд, моральні поняття і почуття спільноти. Інші звертають увагу на швидкий темп індустріялізації західніх країн та соціяльні зміни, спричинені масовою міграцією людей із сіл до міст. Тут хочу спробувати проаналізувати головні риси сучасної цивілізації, щоб зрозуміти те відчуття кризи, через яке ХХ століття назвали "століттям тривоги".
Згідно з британським істориком Арнольдом Тойнбі (1889-1975) на переломі 17-18 ст. у Західній Европі постала епохальна зміна. Після десятиліть братовбивчих воєн західні католики і протестанти дійшли до переконання, що релігія була радше нефортунним елементом їхнього співжиття, і що краще було б відсунути її осторонь, де вона стане приватною справою одиниць, а суспільство, натомість, зверне свою енергію на піднесення експериментальних наук. З того часу розвиток природничих наук і їхнє застосування у всіх ділянках життя стало головним рушієм в країнах західнього світу, а відтак спричиняло величезні трансформації у суспільстві і принесло надзвичайно високий, досі незнаний, рівень матеріяльного добробуту.
Проте починаючи з другої половини 19 ст., попри весь проґрес техніки та похідне від неї підвищення життєвих комфортів, в західніх народах стало відчутно, що душевне життя людини робиться все більш убогим. Американський філософ Р. В. Емерсон (1803-1882) каже: "Речі стали вершником і гонять людство". В Европі це почуття найбільш драматично висловив Ніцше, який у своєму творі "Жадання влади" посмертно опублікованому в 1901-1906 роках, писав: "Те, про що я розповідаю, - історія наступних двох століть. Я описую те, що настане й що не може не статися: вибух нігілізму...". Ніцше збагнув, що знецінюються найвищі цінності і що із здобутками модерної техніки головним мотивом людства стане жадання влади. Він писав: "Води релігії відплили і залишили за собою багно і калюжі; народи знову розділюються на найбільш ворожі табори... Тепер все на землі вирішуватиметься найбільш брутальною силою, егоїзмом завербованих мас і мілітарних диктаторів".
ХХ століття цілком виправдало прогнози Ніцше. Перша і Друга світові війни знищили більш ніж 100 мільйонів людей. До цього треба додати щонайменше 50 мільйонів жертв тоталітарного большевицького режиму, згідно з розрахунками російського політика і вченого Александра Яковлева. Додаймо ще понад 15 мільйонів китайців, що загинули у час становлення комуністичного режиму в Китаї. Голодомор українських селян - 7-10 мільйонів. Загибель европейських євреїв в нацистських лагерях смерти - біля 6 мільйонів і численні "менші" геноциди, такі як вірменський, камбоджійський, "етнічні чистки" в колишній Югославії і в сучасних державах Африки, та багато інших, які є мало відомі. ХХ століття залишиться в нашій пам'яті як одне з найбільш жахливих в історії людства.
Як це все пояснити? Дискусія на цю тему почалась вже після Першої світової війни. Двотомова книга німецького історика Освальда Шпенглера "Загибель Заходу" висловила загальне відчуття кризи і занепаду цивілізації. На цю тему писали й інші визначні автори: німецький теолог-філософ і лікар-місіонер Альберт Швайцер, французький письменник Андре Жід, еспанський філософ Ортега-і-Ґассет, німецький філософ і психіятр Карл Ясперс, німецький психолог Філіп Лерш, французький вчений Жак Еллюль, німецький мислитель Теодор Лессінґ у книзі "Історія людства не має сенсу" та інші.
Дискусії тривають і сьогодні. Тут розглянемо дві з найновіших книжок на цю тему.
Еймі Чу, професор юридичного факультету Єльського університету у США у своїй книжці із алярмуючим заголовком "Світ горить" показує, що поширення капіталізму і ринкової економіки в країнах "третього світу" та посткомуністичних державах спричинило розподіл населення на дві групи: панівна меншість (в деяких країнах нею є етнічна група) багатіє, тоді як велика більшість населення бідніє і ненавидить меншість.
Еймі Чу подає приклад, що сталося у Мехіко в 1990-х роках, коли уряд, захопившись ринковою економікою, вирішив приватизувати державну телефоннну компанію. Прибуток від продажу мав бути призначений на будову доріг, питну воду, каналізацію, лікарні і освіту для бідного населення. За кілька років мексіканський часопис La Jornada повідомив у своєму репортажі: "Трофеї цієї приватизації зробили тринадцять родин мультимільйонерами, а решта населення - приблизно 80 мільйонів мексіканців - пройшли через ще один процес зубожіння, так наче б вони пережили війну". Головними бенефіціянтами цеї приватизації стали колишній президент Мехіко Карлос Салінас, його родичі і приятелі, і також мультимільярдер Карлос Слім. Подібні процеси пройшли майже у всіх постсовєтських державах.
У розвинених капіталістичних країнах ринкова економіка устійнювалась протягом довгих десятиліть, проте навіть сьогодні її законів не завжди дотримуються. Саме тому держави Західньої Европи і навіть США встановили соціяльне забезпечення осіб, які можуть часом постраждати від "стихійного капіталізму".
Еймі Чу вказує на численні збройні конфлікти у державах світу, зокрема в Південній Америці, Африці та Азії, основою яких є непропорційний розподіл багатств.
На цю тему турецький автор Орган Памук опублікував у відомому американському журналі The New York Review of Books за 15 листопада 2001 статтю "Гнів окаянних". Він намагається з'ясувати, чому велика частина населення арабських країн сприяє іслямським терористам: "Не можна сказати, що мусульманська релігія сама по собі, або навіть сама бідність населення народжують підтримку для терористів... Радше ця підтримка є наслідком нищівного приниження... ...Ніколи досі в історії людства не було такої великої прірви між багатими і бідними... Завдяки телебаченню і голівудським фільмам стиль життя багатих ніколи в історії не був так явно доведений до відома бідних... Сьогодні простий громадянин бідної, недемократичної іслямської країни, або чиновник в країні третього світу чи в колишній соціялістичній країні, з великим зусиллям намагається заробити, щоб якось вижити... Заразом він свідомий того, що живе в умовах набагато гірших і більш руйнівних у порівнянні з умовами життя "західньої" людини, він знає, що йому судилось жити набагато коротше...".
Ще більш песимістична книжка британського астрофізика, професора Кембріджського університету Мартина Різа "Наша остання година". (В европейському виданні вона має більш оптимістичний заголовок "Наше останнє століття"). Різ, як дослідник космосу, дає мешканцям Землі сумну прогнозу: існує 50 відсотків шансу дожити до 2100 року. Попри те що ядерна загроза нині дещо вщухла. Найбільшою реальною загрозою він вважає біологічний тероризм.
Єдину надію на майбутнє Різ покладає на такий розвиток суспільної системи, який зменшить число людей, готових зловживати наукою. Щиро кажучи, це мала втіха. Пригадується пророцтво німецького поета Ґете: "Людство стане ще більш кмітливим і вченим, але не кращим і щасливішим. Я передбачаю, що прийде час, коли Бог вже не зможе радіти людством, і йому доведеться знищити його, щоб створити нове, відновлене".
На перший погляд, многогранність модерного життя не дозволяє звести причини кризи до якогось одного спільного знаменника. Проте, гадаю, влучним є пояснення, що його пропонують критики сучасної цивілізації, зокрема Карл Ясперс, Філіп Лерш та Жак Еллюль. Ми хворіємо наслідками раціоналізму.
Раціонально-технічне мислення формує світогляд західньої людини ось уже два століття і веде до щораз більшої раціоналізації життя.
Не дарма вживаємо такі вислови як "шкільна система", "партійний апарат", "механізм війни" чи "техніка терору". В найширшому розумінні техніка - це засіб і знаряддя для опанування світу, з метою задоволення потреб людини, як це блискуче показує Жак Елюль у своїй книжці "Технологічне суспільство".
Еллюля турбує не сама по собі присутність машин, апаратів та різних систем, але щось більше, а власне те, що раціонально- технічна функція людського мислення має тенденцію домінувати в усіх ділянках життя. Цей спосіб мислення став квазі-релігією, домінантною мітологією нашого сучасного життя. "Техніка" стала тим новим середовищем, в якому ми живемо, вона замінила старе середовище природи. Еллюль ґрунтовно досліджує цю реальність також у своїх працях: "Метаморфоза буржуазії", "Технологічна система" і "Технологічний блеф".
Сьогодні людське життя надзвичайно залежне від різноманітної техніки і апаратів: від електроенергії, телефону, радіо, телебачення, комп'ютера тощо. Якою мірою ми залежні від якої-небудь технічної системи - показує випадок, що стався у США влітку 2003 р. Коли 14 серпня 2003 о 16.20 в північно-східніх штатах Америки і в сусідній частині Канади раптом згасло світло, нормальне життя 50 млн. осіб було спаралізоване.
(Закінчення в наст. числі)
 

"Країна ця приречена на загибель. День буде починатися з брехні..."
Пророцтво Неферті, давній Єгипет, ХХ ст. до н. е.

Немає ради на "ринковий фундаменталізм"! Позитивізм, емпіризм, прагматизм - нові священні слони, на яких тримається несподівано зросла і вже всім видима черепаха "нового світового ладу", що викликає неприємні алюзії вже призабутих творів К. Маркса, винесених багатьма ще за часів "гіперінфляції" до комірчинок або ж макулятурних пунктів.
А ось книжка економіста "чикагської школи" Фрідмана на моїй полиці стоїть - ще з початку 90-х...
Отож з погляду частково всеперемагаючої "Чикагської економічної школи" релігію (тим паче віру, звичайно) належить відносити до категорії "збитків від диму" - в специфічному і негативному для такої науки смисловому наповненні.
Невловимі категорії людського духу в лібертистських економічних категоріях важко формалізувати, алгоритмізувати як фактор, з іншого боку, з огляду на їх глибоку метафізичність, релігійність розглядається сутнісно майже неіснуючою.
І все ж який-небудь потойбічний страх в людині для виробництва і ринку - то, звісно, непрямим чином добре. Ще страшний змій Кецалькоатль, якому поклонялися ацтеки, мабуть, так лякав їх своїм виглядом, що забезпечував величезну кількість виробленого маїсу, який доводилося продавати за демпінговими цінами тольтекам, або може навіть топити в океані. Інфернальний божок Вуду з Гаїті своїм виглядом і ексклюзивним "зомбуванням" так полохав місцевих мешканців, що вони завалювали ананасами увесь острів, а згодом, як і оце нині, повставали.
Одна давня монотеїстична релігія, котра, як відомо, заперечує особисте безсмертя і загробне воздаяння, за такою логікою, надзвичайно сприяє саме схильності до занять та успіхів у сфері накопичення капіталу та лихварства. Мормони, російські старообрядці або ж скопці, відкинувши все догматичне, на їх думку, зайве та нечітке, прагматично досягали великих бізнесових успіхів як скотарі, купці чи рільники. (Та чи лише цим цікаві останні як культурно-древнє явище?). Світовий медійний трест створили Свідки Єгови.
З погляду тверезих безрелігійних прагматиків вигідно, приміром, везти з Західньої Европи до наших теренів тканину і фурнітуру, щоб совісні й сумлінні напівголодні православні жінки за символічну заробітню плату шили з них чудові пальта тощо. Але що це означає?
Колись Гегель викликав релігію на "суд розуму". А ось столичне "Дзеркало тижня" також "дезорієнтувалося" на "десакралізацію", тобто амбівалентний за змістом матеріялізм. Про що свідчить, зокрема, і нещодавно надрукований матеріял "Релігія як двигун економічного розвитку" (за публікаціями закордонної преси).
Якщо безоглядне виробництво та споживання є головною метою і символом сучасного світу (і вистрибувати з цієї ціннісної парадигми як окремій людині, так і цілим країнам ой як небажано!), тоді, звісно, всі інші - неринкові - вартості ідеального "метафізичного" походження (Бог, душа, вічність, совість, рай та пекло, смерть) ніби вже і не мають наповнення і права на існування у світлі сприяння (чи навпаки не сприяння) ринковій ефективності та промисловому зростанню. Це лише своєрідні важелі для "буржуя-торгаша", який вкотре використовує слухняного і корисного конфуціянця-колгоспника і якому кортить звести зі світу "таліба", ченця-аскета і звісно "птаха небесного" - православного ортодокса - "ретрограда", який не бачить смислу й цікавости в речовинній минущій машинерії відчуженого матеріяльного світу.
Дякувати сьогоднішньому етапу, релігійність (у всіх можливих існуючих у світі формах) зарубіжні  дослідники загалом поки що ніби виправдовують, звісно - лише як корисний фактор для світової економіки і покищо читач зітхає з полегшенням. Але чи надовго? Про це не говорить публікація.
Але раптом спадає на думку щось  несуголосне нинішньому часові: коли сучасній людині стає добре (сито, безпечно, "комфортно"), то вона, напевне, мусила б задуматися бодай рефлекторно-автоматично: "А чи бува не шахрай я?"
З кафкіянського горища, де багато "евроремонту", вікон, барсеток, платинових в зріст коня статуй співаків з вигуками "Вау!" та "Боль моя! Надєжда!", мобілок в діямантах, - сходить мовчазний службовець, який, подібно до романного падре - першоджерела, тихо звертається до сучасної людини, якою вона нині стала, і повідомляє, що процес щодо неї розгортається "вкрай несприятливо".

*Самадхі - етап просвітлення свідомости в буддизмі.
 

"Есе "Протестантська етика і дух капіталізму", написане Максом Вебером, німецьким основоположником соціології, майже сто років тому. Відтоді критика деяких його положень стала темою не однієї наукової дисертації. При цьому постулят про те, що економічне зростання супроводжується зниженням релігійности суспільства, приймався практично без доказів. Однак останні дані, опубліковані відразу кількома европейськими дослідниками, змусили інакше поставитися до цього погляду. [...]
Відтоді Атлантику перетнуло чимало соціологів, політологів та економістів, і зазвичай вони доходили цілком інакших висновків. Ні, звісно, спростовувати той факт, що саме США - найбагатша країна світу і саме Америка вважається найрелігійнішою з усіх розвинених держав, вони не збиралися.
Але й створити діючу математичну модель, яка демонструвала б наявність або відсутність зв'язку між цими параметрами, їм не вдавалося. [...]
Мабуть, найнесподіванішим результатом дослідження стало виявлення позитивної кореляції між тривалістю освіти й відвідуванням церкви. Автори самі ледве повірили фактам, які свідчать, що кожних зайвих два роки, проведених у навчальних закладах (дані збиралися про тих, кому на момент опитування вже виповнилося 25 років), підвищують відвідування церкви на 10 відсотків. Чому це відбувається, пояснити важко. Адже йдеться не про церковні школи й не про країни, в яких релігійна освіта обов'язкова. [...]
В існування раю вірять 55 відсотків опитуваних, а в пекло - лише 38 відсотків! Проте якраз останнє найістотніше впливає на економічні показники праці. Інакше кажучи, саме ті, хто допускає можливість пекельних мук по смерті, за життя працюють особливо старанно".
 

Будучи людиною старшої ґенерації, не можу погодитись з укладом теперішнього життя, особливо у відносинах між людьми. На мою долю випала можливість (у роки навчання у гімназії - 1936-1939) знати багатьох представників тодішньої інтеліґенції, які навчалися у Віденському, Празькому, чи Краківському університетах. Цих людей особливо вирізняли - культура мови, знання і пошана до інших людей, що робило спілкування з ними великою радістю і цінністю. Особливо хочу наголосити, що ці люди були глибоко віруючі і справжні носії національної культури.
Перша лекція, ранкова, в гімназії розпочиналася Господньою молитвою "Отче наш". Крім інших, обов'язковим був предмет "релігії", де на підставі "Катехизису" вивчався зміст Старого і Нового Заповітів. У випускних свідоцтвах і атестаті стояла оцінка про знання предмету "релігії". Так було за Австрії а також і в Польщі, під якою перебувала Галичина до 1939 р. Отож виконувалось веління Христа щодо дітей: "не бороніть їм приходити до Мене - бо Царство Небесне належить таким" (Мт 19.14).
Не можу зрозуміти, чому в даний час в нібито демократичній державі у школах діти не вивчають Закону Божого. Адже правильно каже Соломон: настав на добру путь малого, то і старим він не зверне з неї (Приповісті 22.6).
Я прожив довге, тривожне і суворе життя. Служив в армії, був арештований "гестапо", родина моя була виселена на 22 роки в Архангельську область (1946-1966 рр.). Однак віра в Бога, Його любов і справедливість, молитва з вірою у Боже милосердя - допомогли мені пережити всі важкі випробування.
А щодо теперішніх труднощів України, то тут нам теж потрібно знати: всі наші старання і добрі наміри не сповняться, доки їх не поблагословить Творець і Володар Премудрий (Псалом 127:1,91)
Вивчаючи Біблію, ми пізнаємо сутність Бога, Його волю (вимоги) відносно нас і нашого життя.
"Покликуй до Мене - і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!" (Єр 33.3)
 "Чого ж нарікає людина жива? Нехай скаржиться кожен на гріх свій. Пошукаймо доріг своїх та дослідімо і вернімось до Господа!". ("Плач Єремії" 3.39-40).
Звідки ж отримуємо віру? Від вивчення Божого Слова - яке є вічне, дієве і правдиве (Рим 10.9, 14-17).
Всі ми підсвідомо втягнені в боротьбу між добром і злом - нейтральної позиції бути не може. Людство поділене на два табори, тому Христос навчає: "Хто не зо Мною, той супроти Мене..." (Мат 12.30).
Ось чому те, що в українських школах та інших навчальних закладах не вивчається предмет - Закон Божий, вважаю величезною втратою з багатьма наслідками.

Микола ЯМБОР,
с. Раківчик, Івано-Франківщина
 

Зоя РУЖИН
СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Стриб-скок, стриб-скок
Серед квітів, пелюсток.

На долоні у дівчатка
Сяє сонячне "зайчатко".

Стриб-скок, стриб-скок
Із долоньки на листок.

Пострибало аж до хати,
Там зайчиська не спіймати.

Он заскочило на дах,
Не знайомий зайцю страх.

Зайчик сонячний грайливий -
Сонечка синок сміливий.

ВИШИВАНКА

Бабця хрестики рахує,
Над узорами мудрує.
Вишивать бабуся вміє,
Часу й праці не жаліє.

Вишивати я вже вчуся,
Хочу вміти, як бабуся.
Все вквітчаю рушниками
І для тата, і для мами.
 
Ці два вірші - з нової книжки ЗОЇ РУЖИН "ЗОЛОТІ КОЛОСКИ" (Харків, Майдан, 2004) для дошкільнят та найменших школяриків, яку гарно ілюструвала 13-річна художниця Олеся ВАКУЛЕНКО, яку вчила малювати її бабуся - відома мисткиня Ганна Самарська.
Поетеса презентувала свою книжку у Свято-Дмитрівській каплиці УАПЦ у Київі після недільної літургії.

ТИ ЗНАЄШ УСЕ!

Мій любий пане-Боже,
я зовсім маленька дівчинка,
я ще така, як мачина,
а Ти вже знаєш мене,
а Ти вже чуєш мене,
а Ти вже бачиш мене.
Чи Ти не гніваєшся,
коли я часом зву Тебе
Всезнайком?
Всечуйком?
Всевидьком?
Бо якщо й справді
Ти знаєш,
Ти чуєш,
Ти бачиш мене -
маленьку таку, мов мачина,
тоді Ти і знаєш,
і чуєш,
і бачиш
усе!
 

ДЕ РАЙ?

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до свого нового гніздечка.
Вони так раділи, мов діти.
І мені здалося, що рай -
у гніздечку ластівки.
А це ж набагато ближче
за небо й за море.
 

НІЧ ЗНАЄ БАГАЦЬКО СНІВ

Боже,
я знаю,
що Ніч - не темна.
Ніч - золота,
мов корона в соняха.
Ніч показує мені сни -
щоразу інші.
Бувають такі кольорові,
як намальовані.
Вони ніколи не повторюються,
бо Ніч знає
багацько-пребагацько снів.
Вистачить на всіх нас
і на Тебе, Боже,
коли Тобі якось
захочеться спати.
 

МІЙ АНГЕЛ

Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка -
я навіть не бачу,
чи він сидить
на поему плечі.

Мій ангел такий легенький,
ну просто пушинка -
я навіть не чую,
як він сидить
на моєму плечі.

Мій ангел такий тихенький,
ну просто тихіший трави -
я навіть не знаю,
коли він спить,
а коли прокидається
на моєму плечі.
 

"Дорога до храму" - цей вислів-метафора прозвучав на початку 90-х, неначе якийсь таємничий пароль. І метафізична глибина його змісту не заважала уяві малювати вдалині не зовсім чіткий, але реальний, достеменний образ храму.
Ясна річ, зруйнованих храмів налічилося незмірно більше, аніж вцілілих. Отож дорога до Храму виявилася в суті дорогою до Храму, який ще потрібно було заново збудувати. І заново цьому навчитися. Починаючи з пізнання храму як сакральної цілости архетипних образів-елементів, що випромінюють у довкілля найтонше звучання, яке впливає на весь лад і форми буття, слугує своєрідним мірилом і провідником духовної гармонії, а відтак будує й підносить свідомість людини і великою мірою визначає не лише чин цього - теперішнього часу, але й майбутнього.
Тому, як відомо, навіть руїни святинь залишаються живлющим джерелом духу. І небезпідставною є віра в те, що святий храм - вічний, що в дійсності його неможливо зруйнувати. Чи не тому нерідко на місці розваленої церкви ніби чудом з якогось дивного й несподіваного плетива обставин відроджується нова під тим же іменем? З цим вочевидь пов'язані і перекази про те, як деякі церкви перед очима руйнівників пішли цілими в землю.
Ось тут ми й стикаємося з клубком проблем, що постали перед сучасними українськими будівниками храмів східнього обряду. Доводиться констатувати, що незважаючи на все багатство майже двотисячолітньої українсько-візантійської стильової традиції, хоча й грубо перерваної совєтським періодом, попри те, що на сьогодні в Україні вже збудовано тисячі нових храмів, - сподіваного розвитку й становлення українського сучасного стилю сакральної архітектури покищо не відбулося, за небагатьма вдалими винятками.
Дедалі більше впадає в очі поява так званих "муляжів" зруйнованих храмів, спокуса "реконструкції" старих храмів, яка руйнує їхню живу неповторну автентику, та загалом тиражування механічно скопійованих, духовно й естетично мертвих усереднених (типових) взірців, кічу в інтер'єрах храмів, еклектики... Все це не є випадкове, з огляду на безконтрольність, невпорядкованість, правовий хаос та кон'юнктурний ("споживацький") підхід, що загрозливо поширилися, за визнанням як духовенства, так і архітекторів, у сфері храмового будівництва.
Виняткова гострота накопичених проблем спонукала Український центр візантиністики і патрології ініціювати разом з Національною спілкою архітекторів представлення та обговорення виставки "Візантійська традиція: роля і місце в сучасній сакральній архітектурі та іконопису" (в межах наукової конференції "Константинополь, Афон, Київ - динаміка церковних і культурних стосунків"). Один із учасників акції зауважив, що розмова така мала відбутися ще десять років тому". Але тепер, здається, її необхідність усвідомлюють як священнослужителі, так і архітектори та мистці - монументалісти й іконописці.
Сама виставка, зокрема в частині фрескових розписів, засвідчила, що українські художники поступово освоюються в цій справі і можна напевне вже говорити про початок відродження українсько-візантійської самобутньої традиції в новому сучасному вияві. Визначним твором за своєю маштабністю та духовною динамікою є відомі розписи Миколи Стороженка в церкві св. Миколи Притиска у Київі. Але й досить потужно звучать розписи, виконані в храмах Львова, Чернівців, у Тлумачі на Івано-Франківщині, в Уневі та за кордоном - в Румунії, Македонії... Загалом складається враження, що праця українських художників нині більше поцінована саме за межами України. На рідних теренах чимала творча енерґія, навіть провідних мистців, покищо не знаходить належного життєвого застосування. Власне значною мірою через те й панує дешевий кіч, що Церкви не зуміли гаразд спрямувати потугу талановитих мистців.
Серед представлених проєктів храмів чимало суто експериментальних. Однак найбільш життєвими й органічними виглядали стриманіші роботи, такі як приміром Хресто-Воздвиженська церква у Сумах, катедральний собор УПЦ МП в Полтаві, що будується, як було зауважено, за підтримкою влади, де традиція козацького бароко демонструє свої ще далеко не вичерпані можливості розвитку, й інші, де дух традиції виявляє себе надійною основою, на яку й має либонь спиратися експеримент.
В розмові за круглим столом взяли участь представники духовенства, архітектори, художники, зокрема, директор Центру візантиністики і патрології архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко, канцлер Патріярхії УАПЦ протоієрей о. Валерій Копійка, експерт Містобудівної ради Головкиївархітектури Сергій Лапоногов, керівник архітектурного центру КиївЗНДІЕП Вадим Куцевич (цим колективом, до речі, створено вельми актуальний посібник з проєктування культових споруд), економ патріярхії УАПЦ Святослав Заставський та інші.
Причиною того, що більша частина новозбудованих храмів не відповідає високим духовним та естетичним критеріям, визнано: з одного боку - часто недостатній рівень духовної культури архітекторів і художників (виконавців), "брак знань про знакову семіотику елементів храму", за словом архиєпископа Ігоря Ісіченка, а з іншого боку - так само часто, дуже приблизне уявлення священнослужителів (замовників) про особливості традиції української сакральної архітектури та про закони естетики. Внаслідок чого замовники оперують клішованими взірцями офіційно-церковного синодального стилю межі ХІХ ст., нав'язаного свого часу Москвою і насправді глибоко суперечного українсько-візантійській стильовій традиції. В цьому стосунку - велике значення так званих реґіональних особливостей української церковної архітектури, які є вельми цікавими та органічними для своїх земель, а відтак несуть в собі величезний творчий потенціял.
Що ж може погамувати "жорсткість замовника" безликої копії, який не дає виконавцю місця і права на творчість? І як запобігти появі екзотичних споруд-химер, що в них свідомість не впізнає знайомий одвіку образ рідного храму?
На думку учасників зустрічі, щоб зупинити такий рух у нікуди, потрібно розв'язати проблему порозуміння - вироблення спільної мови між архітекторами й художниками (виконавцями) і Церквою (замовниками), що водночас є проблемою освіти та поінформованости. Для прикладу, сестри черниці, викладачі Католицького університету у Львові, розповіли, що в їхньому університеті вже створено і останнім часом розширено школи й семінари з церковної архітектури та мистецтва для священиків.
Власне з фатальним нерозумінням пов'язане й кричуще питання про законодавчу незахищеність пам'яток історії та культури. Є чимало випадків, коли за розпорядженням священнослужителів (особливо це стосується УПЦ Московського патріярхату) в старих церквах знищувалися давні розписи і заради "оновлення" храму замальовувались новими. Так само, трапляється, "реставрують" старі ікони. Щоб запобігти цьому злочинному неоварварству, учасники дійшли висновку про необхідність уточнення й введення в законодавство поняття "церковної реліквії - автентичної церковно-художньої пам'ятки національної історії і культури". Запропоновано звернутись до Верховної Ради України з проханням ввести мораторій на передачу церквам пам'яток - архітектурних споруд, інтер'єрів та художніх комплексів до введення в законодавство всієї низки відповідних понять з визначенням цивільної та кримінальної відповідальности за пошкодження чи руйнування пам'яток під час користування.
Чимало питань, які потребують розв'язання, підказує вже конкретний досвід будівництва храмів. Зазвичай, це відсутність в момент будівництва спільної для архітектора і живописця програми цілісного інтер'єру - як мистецького комплексу. Відсутність і такої необхідної речі як соціяльне замовлення - тобто чітке обгрунтування реальних потреб обсягу будівництва, залежно від величини парафії, коштів на утримання споруди тощо. "Потрібно думати, яка буде доля храму через 20-30 років", - слушно наголосив Святослав Заставський.
Наразі для реального контролю над будівництвом храмів з ініціятиви Держбуду України при єпархіях усіх Церков східнього обряду пропонується створити архітектурно-художні консультативні ради з означеною законом мірою відповідальности за прийняті рішення, рекомендація яких має бути обов'язковою при подачі проєкту на розгляд Містобудівної Ради.
До пакету вихідних даних на проєктування також обов'язково має додаватись перелік літератури, необхідної для виконання проєктно-художніх та інших робіт.
Не слід забувати, що приступної довідкової літератури з церковної літургіки, богослів'я, ікономалярства, історії української сакральної архітектури тощо майже не існує. Однак без заповнення цих прогалин годі сподіватись на серйозні позитивні зрушення.
Тимчасом вже є реальний досвід розвитку української традиції храмобудівництва у ХХ ст., який здійснила українська діяспора в США, Канаді та інших країнах. Досить назвати ім'я видатного архітектора Радослава Жука, щоб уявити значимість того українського прориву, що заслуговує на всіляку увагу і вивчення.
Можна погодитись з о. Валерієм Копійкою, що істинний храм має будуватися неспішно, і то не лише через брак коштів: "В цьому тривалому будівництві ми самі поволі будемо рости разом з храмом".
Справді, старовинні храми-святині виглядають так, наче самі виросли на землі. Кожна їх лінія досконало-чутливо вписана в простір земного й небесного світу, як непомильний орієнтир для подорожнього по рідній землі, в світі і межах позасвітніх...
Раїса ЛИША
 

Перед початком великого посту відійшов Сергій Аверинцев. Він був тихим і не дуже частим гостем у "святому давньому Київі". То було місто його душі і його далекого роду. Але зараз хочеться сказати: він був нашим сучасником, якого хотіли послухати у всіх університетах Европи, як хочуть послухати голос без найменшого фальшу і відчути ауру його особи.
Він писав на релігійні теми - тоді, коли допускався тільки атеїзм. Це викликало здивування. Як ця тиха і скромна справжність проникає крізь мури? Але як сенсаційно звучало тихе і коректне слово Аверинцева з приводу біблійних мотивів у "Майстрі і Маргариті" М. Булгакова і в "Пласі" Ч. Айтматова. Адже тоді майже не було людей, які тонко розуміли і розрізняли прості євангельські істини. Він писав, як чоловік не від світу сього, як чоловік, який все знає, але тримається як смиренний інок. І в гамірному світі його прозору мову слухають.
Рідкісну людину Бог послав, може, як притчу про силу слабкости і нагадування про вічну потребу смиренномудрости - в світі, оглушеному реклямою.
В "Нашій вірі" ім'я Аверинцева було постійно присутнім.
Є. С.

"МНОГОЦЕННАЯ ЖЕМЧУЖИНА", ДУХ І ЛІТЕРА, 2003 - одна з останніх книг Сергія Аверинцева, яка вийшла в Україні. Це збірник його перекладів високих зразків близькосхідньої і візантійської словесности першого тисячоліття історії християнства. Завдяки шляхетній і ретельній праці Сергія Аверинцева ми, що живем на початку третього тисячоліття, маємо змогу бачити в плинності днів колишніх і теперішніх зблиски "нематеріяльного світла" справжніх скарбів і повторити услід за Єфремом Сиріним: "Сотвори достойным меня, да возможем в Царствие Твое войти".
 

БЛИСКУЧИЙ ЗРАЗОК ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХІ СТ.

ГАЛИНА МОГИЛЬНИЦЬКА. "ЛІТОС (АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧОГО БЛУДОСЛОВІЯ)". "Українська ідея", м. БРОВАРИ 2004.

Українська письменниця Галина Могильницька (Одеса) полемізує з історичними і політично-релігійними догматами Одеського митрополита Агафангела, дуже заслуженого і нагородженого совєтськими і постсовєтськими орденами. Цензура не існує, але ніхто в південному регіоні не зважився надрукувати написану коректно, але нищівну полеміку з Митрополитом Московського Патріярхату.

Редакція "Нашої віри" просить вибачення у наших передплатників за випуск здвоєного 2-3 числа. Причини матеріяльного характеру.
На багато подій з церковного життя відгукуються читачі у своїх листах. Але більшість хвилює не так проблема створення Патріярхату УГКЦ, як проблема духовного росту Православної Церкви і вивільнення її з політичного полону владних структур, що загрожує метастазами матеріялізму і здрібненням найвищих вартостей в свідомості молоді, яка не отримує належного релігійного виховання ні в сім'ї, ні в школі.
 

Лонгин Цегельський  ВІД ЛЕҐЕНД ДО ПРАВДИ:

СПОМИНИ ПРО ПОДІЇ В УКРАЇНІ ЗВ'ЯЗАНІ З ПЕРШИМ ЛИСТОПАДА 1918 р. / Передмова Я. Дашкевича. - Львів: Свічадо, 2003

Вперше ця книжка побачила світ 1960 р. у видавництві "Булава" (Нью-Йорк, Філядельфія). І ось нарешті - з'явилася в Україні.
"Д-р Лонгин Цегельський (1875-1950) - видатний український політик, активний учасник створення ЗУНРу і її перший міністр внутрішніх справ, а після Акту Злуки - заступник міністра зовнішніх справ УНР.
Його спомини, без сумніву, належать до найбільш талановитих творів української мемуарної літератури, як з огляду художнього, так і з уваги на глибину і сміливість думки, чіткість коментарів та формулювання погляду Автора на кожну подію чи особу, згадану ним. Загалом, Автор передає нам "важливий документ доби", доби, яку він бачив, яку творив і пережив своїм серцем", - так оцінює книгу історик Ярослав Дашкевич.
Видання привертає увагу також цінними фотоматеріалами та документами з архіву професора Степана Гайдучка - про події 1918 року у Львові.

Вельмишановний Пане Редакторе!
Прийміть, прошу, щиру подяку за вміщення на сторінках Вашого цінного Часопису мого нарису "Дзвони". До речі - так було в дійсності, дзвони справді сховали. Правда, один довелося віддати, для рятунку села, другий... не стало молодців, які це робили - і до сьогодні невідомо, де він закопаний... Третій - відкопали, коли настала Україна. І він дзвонить, як давно бувало, на славу Божу... вже хіба внукам героїв цієї бувальщини...
Додаю також свій відгук на відновлену появу ДИТЯЧОГО КАТЕХИТИЧНОГО ЖУРНАЛИКА "ЗЕРНЯТКО" у Львові. Я трохи письменна у справі дитячої літератури, бачила не один такий журналик, наш і чужий, але тут я рішуче "зачарована" його педагогічним і мистецьким рівнем.
Отже перше враження: видання високопрофесійне під кожним оглядом. Матеріял незвичайно корисний, якщо говорити про катехитичну, виховну його вартість. Але й найбільш вартісний матеріял не завжди буває подано так, щоб діти його сприйняли з повною увагою. "Зернятко" однак не лиш "повчальне", але й щиро дитяче. Все тут подано в цікавій, легко зрозумілій формі, і то так, щоб дитина не лиш прочитала, але щоб її й "викликати" на якусь власну дію, розбудити якусь призадуму, спонукати на конкретну добру постанову.
Загалом про мистецьке оформлення треба сказати: воно пов'язане зі змістом, кольористика лагідна, гармонійна. (На жаль, нерідко наші дитячі журнали, наслідуючи заморські, західні зразки, часто викривлюють змалку в дитини відчуття краси й міри крикливо-яскравими малюнками та накопиченням зайвих подробиць). Але естетичний вигляд "Зернятка" спрямовує дитину до розвитку почуття міри й гармонії.

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
 

Знаєте, жити в ІІІ тисячолітті і сподіватися, що українські проблеми розв'яжуть у Москві, Варшаві чи Вашинґтоні - навіть не наївність. Тут проситься інше слово...
Я об'їздив нашу плянету вздовж і впоперек. Світ складний і жорстокий - такий висновок у мене після подорожей. Кожна нація дбає про свої інтереси. Ніхто не прийде до нас з позолоченою тацею: ось вам допомога, беріть і живіть краще. Краще життя треба творити самому. Така гірка істина життя. У мене є багато друзів і в Росії, і на Заході, але Україну боронитиму тільки з українцями і заради українців...
Для нас не важливо, як звучатиме прізвище того, хто під час президентських виборів представлятиме владу, - єдине, що ми хотіли б - це щоб боротьба була чесною, публічною і професійною.

Віктор ЮЩЕНКО
З інтерв'ю в "Шляху перемоги"
 

Теорія, яка твердить, що сучасний комунізм - різновид сучасного тоталітаризму, не лише найбільше поширена, але й цілковито відповідає правді. [...]
Сучасний комунізм - це спосіб тоталітарного володарювання, який спирається на три чинники: владу, власність, ідеологію. Всі вони монополізовані однією єдиною партією, або ідеологією, новою клясою і, в наш час, олігархією цієї партії чи цієї кляси. Жодна інша тоталітарна система в історії, навіть в сучасній, не включала в себе одночасно всі ці три чинники, а тому й не досягала такого абсолютного панування над народом.
Коли розглядаєш ці чинники кожен зокрема, приходиш до висновку, що влада - саме той із них, який відіграв і далі відіграє найголовнішу ролю в становленні комунізму.
Комунізм виник спершу як ідеологія, котра, щоправда, вже містила в собі зародок його тоталітарної і монополістичної природи. Проте сьогодні можна з певністю стверджувати, що ідеї не посідають більше головної, доконечної ролі у вивершенні комунізму над народом. Комунізм як ідеологія віджив своє. Нічого нового він світові вже не скаже. Інша річ - влада і власність. Можна твердити, що боротьба за владу, за фізичне, розумове чи економічне переважання завжди грала найпершу ролю в політиці і в громадському житті загалом. Частка правди в цьому є. Однак сучасний комунізм шукав і добивався не просто влади, а чогось більшого - такої влади, яка поширюється на все народне багатство, на все мислення народу. І влада ця перетворилася для нього в самоціль.
Совєтський комунізм, як найбільш розвинений з-поміж усіх, пройшов через три фази, як і в інших країнах, де партія захопила владу... [...] Ці три фази - революційний, догматичний і недогматичний. В загальних рисах їх можна охарактеризувати таким чином. Перша фаза - революція, або захоплення влади; Ленін. Друга фаза - "соціялізм", або створення системи; Сталін. Третя фаза - "законність", або стабілізація системи; так зване "колективне керівництво". Важливо зазначити, що ці три фази одна від одної різко не відмежовані; елементи будь-якої з них можна знайти в обох інших. [...]
Сьогоднішній, недогматичний комунізм не догматичний лише відносно: просто він не відмовляється з догматичних міркувань навіть від маленької практичної вигоди для себе, і використовуючи ці вигоди, він у той же час жорстоко придушує навіть слабенькі сумніви в істинності його догми. Відповідно до своїх практичних потреб і можливостей, комунізм часом зовсім згортає вітрила революції, зупиняє свою військову експансію. Але це жодним чином не означає, що комунізм насправді відмовився від експансії і від війни. [...]
Саме тому, що влада для комунізму була засобом для утопічного перетворення суспільства, вона мусила сама перетворитися в мету, власне в найголовнішу мету комунізму. У першій і в другій фазах влада ще могла сяк-так скидатися на засіб. Однак тепер, з настанням третьої фази, годі вже приховати, що влада для комунізму - самоціль, що вона - сама сутність комунізму. Чим більше він відмирає як ідеологія, тим дужче чіпляється за владу. [...] Нині вона взагалі його по суті єдина мета. Точніше, влада для нової кляси і мета, і засіб водночас. Влада потрібна цій клясі для охорони привілеїв і власности, проте оскільки ця особлива форма власности невід'ємна від влади, то влада і власність, засіб і мета зливаються в одно. Інші кляси часом і вміли, можливо, зберігати власність без монополії влади, але від нової кляси, що утворилася завдяки комунізмові, сподіватися чогось такого хоча б коли-небудь годі. [...] Влада - це альфа і омега сучасного комунізму, хоч би як він маскувався [...] Ідеї, філософські і моральні принципи, нація, народ, його історія, почасти навіть власність - всім цим можна поступитися, але не владою. Влада - це їхня мета, сенс їх існування. [...] Для комуністів влада є метою сама по собі хоча б через те, що вона - джерело і гарантія їхніх необмежених привілеїв. Власність владної кляси - це не що інше, як її влада над народним матеріяльним багатством. А духовне владарювання тримається на її владі забороняти або допускати певні ідеї, оголошувати правовірною або крамольною ту чи іншу людську думку.

Милован Джилас - знакова постать політичної думки ХХ ст.
Він народився 1914 р. в Чорногорії. Тривалий час був одним із високих комуністичних посадовців та одним з головних ідеологів і теоретиків Компартії Югославії. 1954 р., коли він вперше виступив з критикою політики комуністів, і до падіння комуністичного режиму його не раз заарештовували й ув'язнювали, майже до кінця життя він жив під наглядом поліції. За книгу "Нова кляса", короткі уривки з якої ми тут подаємо, у 1957 р. Милована Джиласа було засуджено до 7 років ув'язнення.
Твори Милована Джиласа з політології та історії, зокрема "Бесіди зі Сталіном", "Недосконале суспільство", "Вивищення і падіння" (1985), "Країна без законности" (1958) тощо, досі звучать актуально.
Як бачимо з процесу так званої "лібералізації тоталітарної системи", в Україні та інших постсовєтських державах основною проблемою досі залишається проблема якости влади, і то через те, що вона- влада - продовжує страждати на стару комуністичну хворобу тоталітаризму. Судячи з дій сучасних українських комуністичних лідерів, комунізм збирається й далі сліпо грати руйнівну ролю вже в новітній українській історії.
Думки Милована Джиласа спонукають подивитися на те, що відбувається в Україні, ніби новими очима: ясніше, тверезіше, без оманливих ілюзій.

І в Стразбурзі на Парляментській Асамблеї Ради Европи, і в Київі з телеканалу ICTV лідер комуністів України Петро Симоненко висловився, що Віктор Ющенко репрезентує тих українських націоналістів, які зустрічали Гітлера і розстрілювали євреїв.
Цією заявою П. Симоненко по суті блюзнірськи приписує величезній більшості громадян України, що підтримують В. Ющенка, а отже певною мірою і самому В. Ющенкові, хворобу міжнаціональної нетерпимости та юдофобії, хоча якраз його висловлювання нічим іншим не назвеш як спробою розпалювання з боку комуністів тієї таки міжнаціональної ворожнечі, не кажучи вже про українофобію. Тимчасом безперечно, Віктор Ющенко, як ніхто, ставши главою уряду, діяв оптимально на благо всього українського суспільства, не ділячи його ні за національними, ні за конфесійними чи іншими ознаками.
За всі роки самостійної України тільки уряд Віктора Ющенка в суперскладних умовах зупинив падіння економіки України (яке почалося з дефолту 1984 р.), відвернув небезпеку дефолту на весну 2000 р. і забезпечив зростання економіки, скоротив зовнішні та внутрішні заборгованості і здійснив низку інших позитивних змін, що сприяло спаду міжетнічної напруги. Ясна річ, звуження кризових явищ не могло подобатися скоробагатькам, які завдяки кризі й зубожінню народу стали мільйонерами й мільярдерами, тому вони та комуністи й проґресивні соціялісти у квітні 2001 р. скинули уряд Віктора Ющенка і продовжили економічну й соціяльну кризу ще на кілька років.
Щодо історичних фактів, то все якраз навпаки.
ОУН було створено на початку 1929 р. Нещодавно відзначено 75-річчя цієї організації. Влітку 1929 р. з'явився Декалог українського націоналіста: 10 найважливіших правил - один з чільних документів ОУН.
Перший його пункт: здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї. 10-й: змагатимеш до поширення сили, багатства і слави Української Держави. Як бачимо, немає тут закликів до будь-якого розбрату.
Далі конкретика. Восени 1942 р. українські націоналісти створили УПА - Українську повстанську армію, яка тоді боролась проти гітлерівських карателів, а після зміни окупанта продовжувала боротьбу за Українську державу проти сталінських людоловів.
Більшість, звісно, в УПА становили українці, але були там і люди інших етносів. У 1943 р. з них було створено півтора десятка бойових загонів, які воювали під прапорами своїх поневолених націй. Але немало тих людей залишалося в українських загонах. Зокрема кримські татари прославили себе в УПА як неперевершені кулеметники, а євреї - як добрі лікарі.
Тоді може Степан Бандера разом з Гітлером діяв проти євреїв?
Коли 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна, цей момент застав Степана Бандеру в тюремній камері, засудженим на довічне ув'язнення. Так його помилував президент Польщі Пілсудський після смертного вироку за організування двох політичних убивств: 1933 р. - керівника совєтського консуляту у Львові за Голодомор у підсовєтській Україні та 1934 р. - польського міністра внутрішніх справ Пєрацького за пацифікацію - антиукраїнські репресії осени 1930 р. перед зміною конституції.
З розвалом Польщі Бандера вийшов на волю. Опинився серед своїх однодумців у Кракові. На цей час в ОУН наростали незгоди, а засновник та лідер ОУН Євген Коновалець був убитий совєтськими аґентами 1938 р. в Голляндії. В 1940-41 роках Бандера очолює після розколу новоутворену організацію ОУН С-Д (самостійників-державників). Тут були переважно люди, які діяли в Західній Україні за польської влади. 22 червня 1941 р. в Кракові відбулася українська конференція за участю бандерівців та кількох діячів леґальних до совєтської окупації галицьких українських політичних партій. За це німецькі власті покарали Бандеру домашнім арештом у Кракові. 30 червня 1941 р. бандерівці проголосили у Львові відродження Української держави. Через кілька днів потому Бандеру заарештовано і після допитів відправлено до концлаґеря Саксенгавзена під Берліном - там утримували по різних камерах чільних українських націоналістичних діячів. 1944 р. в цьому лаґері було закатовано Олега Кандибу (Ольжича), який перед цим очолював іншу ОУН, Андрія Мельника, якого раніше заарештовано і відправлено до Саксенгавзена.
Двоє братів Степана Бандери - Олександер і Василь, активні члени ОУН, загинули 1942 р. в концлаґері Авшіц (Осьвєнцім).
В 1944 р. колишній гетьман України Павло Скоропадський зумів увійти в телефонний контакт з Гіммлером і намагався переконати його, що Німеччині допомогло б, якби між СССР і Німеччиною створити незалежну Українську державу, а почати це треба зі звільнення всіх українських політв'язнів. І в вересні 1944 р. їх випустили. Вони зібралися в якійсь залі. Ніякого конструктиву не вийшло, люди різних поглядів пересварилися. Хто як перебули до закінчення війни. Скоропадський до миру не дожив, він був смертельно поранений авіябомбою, але перед тим встиг передати синові до Англії, щоб усі сили кинув на рятування українців. Як наслідок тих заходів - фронтовики з дивізії СС "Галиччина" опинилися в Англії, і тому там досі чимала українська діяспора.
А Бандера після війни очолив Закордонні частини ОУН у Мюнхені. 1957 р. від них відділилася ще одна група ОУНз (закордоном) - це в основному колишні бандерівці, які діяли в підпіллі у Східній Україні.
Совєтський кіллер Сташинський 1957 р. вбив чільного діяча майбутньої ОУНз професора Ребета, на той час головного редактора "Української літературної газети" у Мюнхені, а 1959 р. Сташинський убив пострілом ціянистого калію Степана Бандеру. Одержав нагороди, поплескували його по плечах Хрущов і Шелєпін, разом пили шампанське. Послали його і на третій замах - на Ярослава Стецька, але Сташинський здався властям Західньої Німеччини. Судовий процес над ним був скоріше процесом над всією злочинною совєтською комуністичною системою.
Хто мав справу з Гітлером? Є знімок, де Молотов розповідає Гітлерові про сталінські пропозиції розподілу світу. Іншого випадку, щоб хтось із СССР чи з українців так бесідував з Гітлером, мені не відомо.
Не може бути жодних двозначностей і в питанні: хто розстрілював євреїв? У Київі 1941 р. - зондеркоманди, які потім доповідали Гітлерові й одержали якісь нагороди. В архівах збережені прізвища учасників - німців, що розстрілювали.
Українські націоналісти в тій системі були розстрілюваними, а не розстрілювачами. Наприклад, у Київі 1942 р. розстріляно Івана Рогача та інших творчих працівників газети "Українське слово" та Спілку українських письменників на чолі з поетесою Оленою Телігою. Редакція і поетеса були членами ОУН мельниківської.
Гітлерівці розстрілювали євреїв навіть тоді, коли фронти тріщали, бо не вистачало людей, а тут повноцінних солдатів використовували як конвой, охорону.
Але совєтські комуністи навіть перед гітлерівцями ставили рекорди у цій ганебній справі - нищенні людей і цілих етносів. Серед інших жертв там було немало також євреїв.
Сталін зокрема, плянував диявольський задум - депортацію в східні райони СССР всіх совєтських євреїв. 1956 р. бараки для євреїв на Алтаї ще стояли, їх тоді обстежили, чи не можна там хоча б тимчасово зберігати багатий тоді цілинний врожай пшениці. Виявилося, що і це неможливо, бо вітри свищуть крізь всі щілини.
Може, Петро Симоненко гадає, що люди не знають усіх цих очевидних фактів? Чи гадає, що без наклепу належний імідж комуністам не зліпити?

На знімку:
Москва. 24 серпня 1939. Після підписання Пакту про ненапад і таємного протоколу Сталін, цокаючись до Ріббентропа, виголошує тост за здоров'я Гітлера. До Другої світової війни - тиждень.
 

БЕРЕЗЕНЬ - МІСЯЦЬ ПАМ'ЯТИ ПРО ГОЛОДОМОР

Щороку, як і цього разу, наші автори і вболівальники за долю України і її Церкви ЮРІЙ САЮК (Німеччина) та СТЕПАН СЕМЕНЮК (Польща) нагадують нам і всім українцям, де б вони тепер не жили: пом'янімо святою молитвою перед Богом пам'ять усіх наших замучених жертв Голодомору, вчиненого над українською нацією нелюдським совєтським комуністичним режимом.
ЮРІЙ САЮК, зокрема, пише:
"В пам'яті народу полишився "33-й рік", а в ньому жахітливий місяць березень, що став апогеєм смерти, бо вже було вилучено все їстивне, а на кордонах з Росією поставлено голодову бльокаду.
Жертвою геноциду стали 7 - 9 мільйонів господарів всякої статі і всякого віку аж до немовлят. Нищення села, як носія мови і звичаїв нашого народу, супроводжувалось русифікацією. Пустки заселялись переселенцями з Росії. Провадилась "заміна етнографічного матеріялу" (формулювання ҐПУ).
В березні, в час Великого посту, за участю громадськости Українська Православна Церква в діяспорі з 1948 р. щорічно править панахиди за спокій душ мільйонів заморених нашого народу".
 

"Смерть однієї людини - це трагедія, а безвинна смерть мільйонів - космічна трагедія".
З чистою християнською пам'яттю у серці - студенти Волині.

Йдеться про поширення серед людей (простих, звичайних людей) правди про Голодомор. Цією справою я щиро перейнявся, прочитавши в минулому році Маланюкові "Волошкові очі" - малесенький, але такий пронизливий штрих про Голодомор.
Тоді мені спала на думку ідея поширювати цей твір серед усіх-усіх! Щоби кожен зрозумів, яка катастрофа нас спіткала, а не сонливо позіхав, зачувши слово "голодомор". Тому ми зробили маленькі буклетики з цим твором, видали накладом в 54 тисячі примірників і поширили через кур'єрську фірму до кожної поштової скриньки в м. Луцьку.
Тепер я хочу знайти однодумців і робити такі акції в кожному обласному центрі. Мені важливо, що бодай кілька людей відкрили для себе пекельну сторінку історії свого народу і своїх же дідусів-бабусь.

Олесь АНДРІЙЧУК,
головний редактор часопису "Джерела"

Волошкові очі

Нe маймо великого довір'я до нашої пам'яті. Вона так само носить на собі тавро безволі, як і багато інших складників нашого духовного єства. Тому варто дещо нагадати.
Послухаймо, що оповідав згаслим, безбарвним голосом втікач з затиснутої в обценьки зорганізованого голоду України. Дещо з того було записане, дещо навіть друковане. Зрештою все було "відоме", хоч зовсім "неусвідомлене".
"Всі дороги, що вели до міста, засіяні були трупами. Трупи лежали тижнями непоховані, їх жерли хробаки, ворони й здичавілі пси... До міст доходили найдужчі, але, дійшовши, лягали на брук, щоб більше не встати. Всі залізничні станції, всі містечка й міста України були засіяні людьми, що лежали на землі. Вони спочатку пробували сидіти, витягаючи руку по милостиню, але потім сили їх покидали, вони лягали з витягнутою рукою і от - тіла їх починали набрякати і набирати іншої барви... Але смерть приходила не скоро.
Мешканці міст ставилися до того байдуже, проходили, дивлячись на це як на річ нормальну, або стараючись не дивитися. В міських садах грала музика, театр і кіна були повні, хідниками спацірувала публіка, тут же повз конаючих і трупів".
Так. Все те відоме, все знане. Проклятий релятивізм психіки сучасної людини, що .до всього звикає. Але було в описі чужинця й таке, що стрясло цілою істотою і гострим, як вогонь, ножем прорізало пам'ять назавше. Це - образ дитини, що сиділа біля трупа матері при дорозі і широко розкритими волошковими очима, в яких стояв німий запит, дивилася то на матір, то на світ, не розуміючи, що сталося. "Тих волошкових очей української дитини не можу забути", - казав пергаментовий чужинець, і в його згаслім, безбарвнім голосі затремтіла несподівана струна, а в, здавалось, мертвих очах пробігла іскра.
Описувати зі слів чужинця той образ? Пригадувати його слова? Пробувати самому "малювати"? Даремний і блюзнірський труд. Зусилля шекспірів усього світу були б безсилі і марні.
"Діти вмирають з голоду особливо. Спочатку плачуть, потім затихають і хутко старіються. Роки призначеного їм життя проходять немов миттю. Очі їх, величезні очі, дивляться на світ, як очі старого, що вже збагнули всю правду, вірніш, неправду життя. Жах війни - ніщо в порівнянні з очима дитини, що конає з голоду. Йдеш повз них, що лежать на вулиці, біля плоту, під муром, а очі дітей протинають тебе наскрізь. Вони сповнені тихим здивуванням: йде людина, а не вмирає. Значить, один з тих, що на них батьки вказують, як на причину їх смерти. І коли вогник життя, ледве тліючи в них, нарешті догоряє, вони лягають, як лягали увечері, заколисувані голосом матері чи старшої сестри, і засипляють вічним сном".
Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зітхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції й моральної розпусти. Всього того ми мали досить. Аж занадто. Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційно слабу пам'ять. Щоб при першій-ліпшій нагоді ця дірява пам'ять не махнула рукавом - "нехай собі", і не почала співати на дуже знайомий мотив.
Євген МАЛАНЮК,
1935р.
 

...В сучасному скаламученому світі українцям нічого сказати на ту гостру тему, окрім скарг на деяких знахабнілих олігархів, які сильно роздмухують побутовий антисемітизм своїм безмежним хамством і захланністю.
Але погляньмо, як одважно і безоглядно ці люди кучмівського ресурсу кинули у вогонь антисемітизму тиражну українську газету! Тільки сліпий і дурний не побачить, що їм потрібна пожежа на весь світ!
Адже привід нікчемний: завтра штат виготовить десятки подібних перекладів з російської, англійської, французької...
А "Сільські вісті" - це лише сільські вісті... які "треба", якщо вже не змінити, то закрити - за планом кучмівського штабу. "Если давить, то давить до конца" (Азаров).
Страшно, що в їхніх руках суд - не розсудливий і не обтяжений мудрістю.
Починаєш думати, що ці посткомуністи, одурілі від владолюбства, налякані народною ненавистю, готові кинути в цей вогонь навіть атомний реактор! Вони не розуміють, яка то небезпека, яка то отрута, яка ганьба для України.
Вона вже так принижена в очах усього світу особою свого президента, так очорнена об'єднаними соціялістами, яким західні соціялісти не подають руки, вона так поганьблена проституцією влади та дикого ринку, що їм уже починає здаватися : ВСЕ МОЖНА, і все зійде безкарно...
В нормальному суспільстві до збудників національної ворожнечі ставляться розважливо і трохи примирливо, як у лікарні до хворого. Брехню треба викривати аргументовано, а за наклеп - соромити. Що у нас, бракує людей, готових коректно полемізувати з професором В.Яременком? Критичні публікації про євреїв не є антисемітизмом. У наших ЗМІ втрачена межа міри, коли говорять навіть про свій власний народ. А коли про інший - треба особливо пам'ятати Божу заповідь: не чини ближньому того, чого не хочеш, щоб тобі чинили. Слово застереження лікує, а збирання негативних висловлювань про народ - ображає... І ображає передусім порядних людей.
Що в цій справі може сказати суд? Ведмежою лапою муху на лобі не вбивають...
У нашу віковічну ступу впав Божий дар - свобода слова. Одні прийняли його як засіб розвитку, як лік для гармонізації душі і сумління, як право боротися з офіційною брехнею. Інші - як свободу шпурляти в чужий город камінці. Свобода слова - це добрий дар для людей доброї волі. Його треба шанувати і оберігати, особливо в нашому посткомуністичному світі, де звикли хапати його у волохаті лапи і бити ним, як поліном, по лобі, на який вказують пальцем згори.
Звичайно, за великим рахунком, нам бракує для врівноваження в сучасному політично-культурному просторі багатого і мудрого єврея, на голову вищого, який би уневажнив усі стереотипи своєю гідністю громадянина України... Але ж бракує такого багатого і українця.
І боротьба за свободу слова, і боротьба з антисемітизмом - це боротьба за вищий рівень культури.
Однак наступ на вільне слово у нас знов опускається до совєтських методів. Це загрозливо.
Своїм конвоїрам у 1972 р. я цитував Тютчева:
Безумство ищет, Глупость - судит.
"Антисемітизм" "Сільських вістей" не дуже загрозливий. А большевизм з дубиною псевдозаконности судив і в 30-ті, і в 50-ті, і в 70-ті. Це дуже загрозливо! Тим більше, що залишилися старі випробувані активісти, провокатори, донощики, прокурори і адвокати в ролі прокурорів...
І залишилося суспільство, скалічене насильством. Воно має нахил до негативних емоцій і пошуку винних. Воно не звикло сміло захищати свободу слова - розумного і чесного. Тенденції до роздору в ньому беруть гору над тенденціями злагоди.
І попри все нам треба множити вияви громадянської поведінки і приклади праці для загального добра.
Усі ми - в одному загроженому кораблі.

Фраґменти,
Повністю див. "Права людини", Харків, 2004. ч. 5
 

ПАВУКИ ЗАЗНАЛИ ПОРАЗКИ В СПРОБІ ЗАХОПИТИ СПІЛКУ ПИСЬМЕННИКІВ

Спілка радянських письменників була на службі партії. Але там завжди хтось повставав, когось "промивали", когось заарештовували. І там завжди знаходили якусь підтримку - то Василь Симоненко, то Ліна Костенко, то Іван Дзюба, то Григорій Кочур і Микола Лукаш.
З падінням ідеології Спілка втратила державне підживлення і важелі впливу на письменника. Однак письменники, розпорошені по Україні, хочуть бути в Спілці.
Але лукавий не дрімає: він хоче прихватизувати Спілку. І прилучити. Він вже й знайшов нову голову правління Спілки - Околітенко, і якогось суддю, який затвердив ту "голову правління".
Проти такої наруги піднялося усе живе - і прихильники, і противники Володимира Яворівського. 28 лютого на з'їзд зібралося до Київа біля тисячі письменників з усієї України. Домовленість про приміщення була розірвана - за відомим сценарієм, отже збори відбулися на вулиці проти будинку Спілки. Кращої атмосфери для об'єднання не вигадаєш!
Бог послав добру погоду...

Не люблю я Жадана. Чи вірніше - не хочу любити.
...Колись я сприймав Західню Україну - як місце, де всі свідомо розмовляють українською, є глибоко віруючими християнами з відповідними морально-етичними критеріями. Згодом таке уявлення поширилось на усіх людей, що свідомо розмовляють українською, перебувають в українському культурному полі... Тобто мова сприймалася як щось святе, сакральне, несумісне зі "стьобом", "фєньою", матом... Хоча й розумієш, що українці - не янголи і коли всі розмовлятимуть своєю мовою - з'явиться і "вулична" лексика. Це так. Але чи може цей процес примітивізму - "хамства" розпочинати митець?
Якщо не помиляюсь, "піонерами" в цьому напрямі були музики - "Брати Гадюкіни", Віка Врадій тощо. "Прикольно?..".
На початку 90-х у Росії теж була подібна ситуація - з Е. Лімоновим. І теж велися дискусії - чи є правомірним вживання матюччя та відверті описи статевих сцен. І тоді захисники "Едічки" кивали на Захід - там, мовляв, теж були і Генрі Міллер, і маркіз де Сад, були нечисленні послідовники, але хвиля моди зникла... У "наших" веселунів теж є арґументи - мовляв сороміцький фолкльор збирали ще видатні українські етнографи, а раз народ таке вигадав - то все нормально, "процензуровано". Вже і збірка є - "Бандурка" називається, і схвальні рецензії на неї.
Але чим керуються у своїх арґументах усі ці "популяризатори" українського... сміття? Мета ніби благородна - осучаснення, поширення нашої культури. "Плюс" - зиск, кошти...
Але що за цим стоїть? Індульґенція на бруд? Право на свободу слова?..
Мені можуть закинути - ти християнин, тобі хтось забороняє вірити? Не хочеш - і не читай, не слухай, не дивися... Дай їм саморозвиватися в творчості. З погляду ліберала - так. Але ж Україна - мій дім, українці - мої брати, а тому й відчуваю потребу бути небайдужим. А ще Україна, душі моїх земляків - нива Божа, Його дім (чом ні?). А тому терпіти бруд не хочеться. Не маю права.
Зрештою й Подерев'янський починав ніби з шляхетною метою - показати "совка" із його жахливим духовним каліцтвом, мовою, світоглядом... "Показати й налякати". Але оточуючим стало весело. З чого? Так, вперше я його читав із обуренням. Вдруге - пішов до людей, котрі бачили в ньому веселе - і теж побачив жарт. Але поступово почав відчувати - щось не те. Коли ті "афоризми" посідають місце в голові - щось змінюється у світосприйманні. Починаєш сприймати лихослів'я як норму, починаєш бачити в оточуючих - потворне, брудне ("брудно-смішне"). Тому й Подерев'янського більше не маю...
Коли митець у своїх творах переходить межі? Людям потрібен жарт, але який? І ще - я можу зрозуміти богоборство, гнів людини, котра страждає (у своїй творчості), котра пише сторінки болем, навіть використовуючи заборонене. Проте богоборство Івана Карамазова зовсім інакше, ніж богоборство Смердякова.
Але що болить Жаданові, коли він починає глузувати з Бога у своїх... творах? На кшталт: "Господь копається у старих бльокнотах" та ін.
Я не розумію - для чого ці "стьоби"? Навіщо глузувати зі святих речей? Врешті-решт - це називається "образа почуттів віруючих". Пригадую, як у якомусь музеї Росії зробили безбожну виставку. Серед експонатів, зокрема, банка "кока-коли" з написом "Кров Христова" та інші. Кілька відвідувачів погромили цю виставку. Або такий собі (теж російський) "художник" Тер-Оґанесян. Цей "мистецьки" рубав сокирою ікони або обклеював їх порнографічними листівками... Потім - переховувався в Чехії. Чим відрізняються від цих митців Жадан, Подерев'янський etc? І що робити у таких випадках?..
Проситься висновок - українцеві-християнину глибоко чужа ідеологія вседозволености. У будь-якій її формі - чи "центристській" (умовно - "західній"), чи "молодечій" - у шатах соціялізму. І ті, й ті проповідують... ні - не свободу, - розбещеність!
"Просунута" молодь... Як на мене, ці "ліберали" від культури просто отруєні гниллю, яку видають за творчість.
Я не є якимось відлюдьком. Мені 25, і я не поодинокий у своїх сумнівах. Пригадую, як спілкувався на семінарі "Смолоскипу" з сотником організації "Тризуб". Він, освічена людина, теж не сприймає бруду. Може саме в таких молодіжних організаціях як "Пласт", "Тризуб" росте здорова українська молодь? Люди, котрі не мовчатимуть. Навіть якщо є можливість пройти мимо, оскільки кожен "має право на свободу самовираження".
Врешті захист святинь характерний не лише для мусульман, але й для наших братів по вірі - греків. Маю на увазі розголос навколо безбожної книги комуніста Міміса Андрулакіса "М до сили Н" (див. "Книжник-Ревю", №1; 2000, с. 11). Характерний тут вислів автора: "Ми не є теократичним режимом, а европейською країною". Отже "европейська країна" - це безбожна країна?..

В'ячеслав ТРУШ,
м. Лозова, Харківщина

Редакція від себе може додати ще один факт: "У всякого свій світогляд, - сказала болотяна блощиця, - Я, наприклад, волію смердіти".
 
До архіву газети

На першу сторінку