Євген СВЕРСТЮК Початок 2003 року
Євген СВЕРСТЮК На історичній хвилі відпливу...
Юрій ЛИПА МОГИЛА НЕЗНАНОГО БІЙЦЯ
Розмова з редактором
С.ЛУЦЕНКО Що не пускає до Бога?
Кіндрат ГАВРИЛЮК Влада зневажає народ
Тамара ЖМУЦЬКА Допікає стан нашої Церкви
Микола ХРИПЧЕНКО Не буває святе у лукавих
Тривожний знак запитання
Є. С. Що хвилює "батюшку"?
Православні понад бар'єрами
Дарія БРОДХЕД Шануймося!
Лариса СЕМАКА КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ
Митрополит Антоній Сурозький Віра і світло лиця
Володимир СОЛОВЙОВ Про причини занепаду середньовічного світобачення
СЛІПИЙ ІЗ ЛІХТАРЕМ
Раїса ЛИША "Всесвіт став мені домом"
Володимир ЦАПОВСЬКИЙ Коли душа щемить... Миколі Руденкові
Митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ Про блудного сина
Засаднича довіра Релігійне виховання дітей у щоденному житті
ЯКІВ ПРИДУМУЄ МОЛИТВУ
Дитячі Молитви

Відспівались колядки, в цьому році особливо рясні. Відщедрувались.
Січень з розгону вірвався, як вітер. Захід посилює свої санкції проти кучмівського режиму в Україні. Спрощено це називають "проти України". Путін, сторона "вечно берущая, но не дающая", привіз нам "рік Росії". Позитивними емоціями, чи хоча б жестами візита, на жаль, не підготовлена.
По руках ходять "законопроєкти" про "підтримку російської мови" (такі речі супроводжуються організованим масованим тиском).
Кучма шелестить прапором і видає указ про відзначення героїв Крут - 29 січня. Отже, Кучма пам'ятає, що підполковник КҐБ Путін прибуває в Київ рівно через 85 років по тому, як жандармський полковник Муравйов увірвався до Київа з бандами карателів. Може, Путін приїжджає з покаянням?!
Прем'єр-міністер Янукович домовляється в Західній Европі про доступ України до Европейських структур і говорить про безальтернативний шлях економічної інтеґрації в Европу.
Обман чи самообман? Якщо є санкції проти "відмивання брудних грошей", то навіть школяреві ясно, що то санкції проти брудних людей, сумнівних заяв влади, корупції від самого верху, безконтрольности оліґархів, підкупу і страху.
Питання стоїть про елементарну порядність тих, хто хоче бути партнером Заходові.
Отже не можна все зводити до економічної співпраці. І не можна вдавати, що "маємо більшість" - і "все нормально". Большевицька більшість - нині анахронізм.
Життя рухається на позитивних імпульсах. Все живе потребує чистої поживи. І коли якась категорія блощиць звикає до дусту і навіть споживає дуст, то це нагадує владу, яка звикає до ненависти народу. Вона починає будувати свою стратегію перемог, не рахуючись з народом.
Таку модель влади ми мали 73 роки. Але та влада гармонізувала розрив з народом большевицькими гаслами під музику розстрілів і тишу арештів. Вона не покарана. Але час її минув.
Нині терор не може бути способом правління. І його не можна замінити просто системою лжі і обману. Усі знають, що в апараті Адміністрації Президента 619 службовців, готових виготовити будь-який реклямний ролик і мильну бульку. Але головна їх "мудрість" полягає в розрахунку, що в людей коротка пам'ять, і вони звикнуть до влади, яка звикла до ненависти народу.
Така філософія моральних банкрутів, які влаштували собі "квітуче життя" на один сезон. Вони думають, що "одна окремо взята країна" плавно опуститься в минуле, якого вже нема.
Ми думаємо, що "Сонце йде і за собою день веде..." (Шевченко).
Але було б з нашого боку нечемно і легковажно помітити, як Путін і Кучма навитяжку вислуховують гімн "Союз нерушимый", а не помітити головного акценту в київській промові Путіна - про єдність крови, кровну спорідненість.
Арґумент крови - це зовсім нове в науці, що приходить до нас з Кремля.
Відомо, що при Російських імператорах крови російської, татарської, німецької не розрізняли. Записували православним - і того було досить. Кров згадувалась тільки в молитві єднання: "се є кров Моя Нового Завіту, що за вас проливається".
Большевики відкинули причастя і сповідь, а клясовий принцип виключав кровний. Якби поскидати псевдоніми з Леніна-Сталіна-Троцького-Свердлова-Петакова і т. д. - то там, у суміші крови, чорт ногу зламає.
Правда, червоний терор повернув до принципу крови. Але там йшлося не про спорідненість, а про безперервні потоки крови.
У світлі вчення товариша Путіна йдеться, очевидно, а) про культурну кровну спорідненість, б) про братню спорідненість.
Це тема надто широка для одного року Росії в Україні. Тут, якби відкрити Академію, то за першою прикидкою потрібно інститутів з 50.
Одна тільки література відкриває тему про спорідненість крови в епоху становлення реалізму: негритянської (Пушкін), татарської (Карамзін), шотландської (Лєрмонтов), польської (Грибоєдов), німецької (Фонвізін)...
А музика, а живопис, архітектура, а особливо воєнне мистецтво... Але не будемо залазити в джунґлі. Очевидно, в світлі вчення Путіна треба все починати з історії.
Один інститут міг би вивчати спорідненість крові варягів, полян і деревлян.
Інший міг би зайнятись кров'ю русичів і половців.
Безмежні перспективи перед інститутом споріднення угро-фінської і суздальської крови.
А яка животрепетна тема на межі історії мистецтва і релігії! Наприклад: кров киян на іконі Вишгородської Богоматері, перетвореній Андрієм Боголюбським у 1169 р. на Володимирську і вивезену у Володимир (на Клязьмі).
На саму епоху Петра І скільки треба інститутів! Про одного князя Меншікова і випиту ним кров гетьманської столиці Батурин - тема бездонна.
Але все це - хіба то маштаби, порівняно з большевицькими маштабами?! Большевики могли виграти війну з українським народом протягом 1933 р. - зовсім без крови. Війна голодом - це винахід товариша Сталіна!
Жоден інститут не впорається з І визволенням 1939-41 р.
П'ять інститутів не впорається з ІІ визволенням 1943-44 р., бо ж тут і кров повстанців, і необмундированих, і червоних партизанів і, між іншим німців з колябораціоністами.
Можна поставити окремо дослідження: "чи стало КҐБ українським після пиття української крови?".
Отак, не хотячи, маленький зростом президент зачепив велику, як море проблему. Проте коли її не поглиблювати, то вона мілка, як рештки недопитої чарки.
Саме на такому рівні її розливають по телеканалах і в псевдоправославній пресі про кровну спорідненість слов'ян, про "триєдиний народ", про "різання по живому".
Для народу, який п'є і не просихає, такої глибини досить.
Для людей вчених - все це проблема, яку треба досліджувати і вимірювати.
А для прихильників фройдистської методики досить витлумачити мотив крови у президентській промові як обмовку російського президента, зануреного в чеченську проблему і у велику стратегію повернення історії назад в минуле.
І то саме в безбожне минуле. Русская рулєтка!
 

в піску, на дні знаходять таку постать, як секретар ЦК Щербицький.
Останнім часом несподівано звернулися до мене голоси з телеканалів - запрошують до розмови про Володимира Щербицького. Очевидно, хочуть почути "іншу думку".
Я неохоче, але погоджуюсь, бо все ж таки з цим іменем зв'язані так чи інакше долі видатних людей. Прийнято міряти іменами: то було за Сталіна, за Хрущова, за Брежнєва, в часи Перебудови.
Рідше кажуть - за Шелеста, за Щербицького, бо ті були тільки знаряддям Кремля. Власне, в цьому я бачу проблему: як реалізує себе історична особа, не будучи господарем ситуації. Універсальність проблеми в тому, що на ділі майже ніхто не є незалежним господарем. Навіть абсолютний деспот не дозволяє собі лібералізації режиму, заснованого на нагнітанні терору...
І все ж таки досвід кожному з нас нагадує: скрізь можна було бути людиною або нелюдом. І навіть Пилат, у дуже тісній ситуації, мав свободу вибору. Але у нього не було тієї віри, яка дарує людині свободу волі і свободу вибору. Інтелект у нього був...
Володимир Щербицький засвітився в 60-ті роки в ситуації загадковій: його викинули і опустили вниз. Тоді ті, що потрапили в немилість, користувалися симпатією народу. Хоча той народ формулював закономірність без сентиментів: "Номенклятура - макітра з варениками. Усі купаються в маслі. Але коли при перетрушуванні один випаде на землю - назад не покладуть".
Коли Щербицького поклали назад в макітру і призначили прем'єр-міністром - це стало підозрілим. Обличчя фотогенічне, ближче до директора школи, ніж до чекіста. А вірші Маяковського "я себя под Ленина чищу", і зразок для наслідування - "под товарища Дзержинского" були тоді в пам'яті не тільки Щербицького. Словом, його не соромно було посилати за кордон. Хоча всі знали: посилають не за пристойний вигляд.
Шелеста ми недолюблювали, хоча про нього і його українське оточення ходили чутки. Особисто мені хтось незнайомий з його оточення дав текст "Останнього слова" засудженого Валентина Мороза. Зі словами: "даю в чесні руки". Зрозуміло, воно було передане за кордон.
В 1971 році всі знали, що Шелеста Москва не любить, але мало хто знав, що Щербицького, ставленика Суслова, Москва готує на місце Шелеста.
Після мого арешту з розмов каґебістів я відчув, що Шелест їм противний, а Щербицький - любий. Я розумів, що моя доля не залежить ні від першого, ні від другого. Мені натякали, щоб я написав скаргу Шелесту. Інстинкт самозахисту підказав: не пиши нікому і не йди на зустріч з генералом Федорчуком: досить тобі майорів...
Дружина Щербицького була вчителькою, і сам він був нещасним батьком наркомана і, очевидно, добрим господарем кабінету.
Нинішнім його виучням він може здаватися "святим комуністом": не прокрався, хабарів не брав, умів вислухати. Нема сумніву, що і Кравчук, і Марчук, і Крючков досі зберегли трепет, з яким вони підіймалися до суворого і охайного кабінету Щербицького.
Все пізніше - не йде в порівняння. Досить подивитися як Кучма і Путін навитяжку вислуховують гімн: "Союз нерушимый" і як вони раптом ледачіють і розслаблюються при виконанні гімну "Ще не вмерла Україна", щоб зрозуміти: вони в минулому по вуха і з нього не вийдуть ніколи. Бо не знають, куди йти.
Наші президенти ніколи не розуміли тієї висоти, куди їх закинула доля. Високої свободи і відповідальности вони не звідали і не відчули.
До речі, було б дуже цікаво зібрати в окрему кімнату усі листи, які надходили на їх адреси від політичних в'язнів. Звичайно, вони їх не читали. Але то були переважно листи, які пишуть гнані за правду - особам без чести і відповідальности...
І власне тут перейдемо до іншого виміру, історичного, який є головним при оцінці історичних осіб. Для найвищих осіб, починаючи від єгипетських фараонів, китайських імператорів і римських цезарів важливим було питання: який нетлінний слід в камені, в слові, в нащадках увічнить імення царське. І це досить показово навіть в СССР. Тема, варта окремого дослідження.
Але візьмемо двох ставлеників Кремля. Шелест, ставленик Хрущова, Щербицький - ставленик Суслова. Палац Україна, палац Спорту, палац Піонерів, автострада на Бориспіль... Все це вибив з бюджету впертий хохол Шелест. А інститут теоретичної фізики став зразковим в СССР. І очолював - син Шелеста, науковець західнього демократичного типу. Я знав внучку Шелеста, скромну, релігійну.
Будови Щербицького створені задля приїзду до Київа "бровеносца в потемках"...
Коли я повернувся з заслання, і підполковник КҐБ хотів показати мені "розквіт столиці", то згадав музей Леніна і зам'явся: говорити зекові про пам'ятник Леніну - все рівно, що давати котові хрін.
Остаточно зганьбив себе Щербицький в роки перебудови. Він умив руки, і дав каґебістам карт-бланш. Київський КҐБ відзначався безсоромним вислужництвом, яке навіть в Росії сприймалося з посмішкою. Усе було в стилі енкаведиста Леплевського, який перевиконав у 1937 році розстрільний плян і просив затвердити зустрічний плян.
В епоху застою Щербицький забезпечив застій. В епоху перебудови він зберігав застій, аж поки Горбачов не приїхав до Київа, щоб зняти його і зробити віддушину. Щербицький був освистаний на посту секретаря ЦК, як ніхто більше, і помер у ганьбі. Студенти скандували: "Геть Щербицького! Бабу і ярмо - на брухт!".
То безпрецедентний випадок, коли з Кремля виходять ліберальні постанови, а провінція просить батога і тримається настанов покійного інквізитора Суслова. Такого нерозуміння історичних змін історія не прощає.
Можна було б створити фільм про старанного вислужника ганебної доби який служить фюреру, коли вже нема фюрера.
Але треба було б створити фільм про малу людину, яка займала високу посаду, і все почало дрібніти і нікчемніти під такою владою.
А може для наших матеріяльно розбухлих і морально засохлих лідерів треба створити фільм про свободу вибору? Хто входить в історію, а хто - на смітник історії - вибирай. Тільки знай: перша дорога висхідна і важка.
І це залежить не від того, про кого написано книжку і брошури, а від того, хто як вписався в народну пам'ять.
Ті, що освистані і прив'язані до ганебного стовпа, вже не відв'яжуться. Але кожен може врятувати себе тільки покаянням - і то єдиний шлях, щоб повернутись лицем до народу і до правди.
Тільки ж спробуйте припустити у Щербицького і його учнів високі помисли, а тоді спробуйте схилити їх до покаяння! Це буде все рівно, що переробляти натуру Чичикова і придумувати йому замість мертвої душі - живу душу...
 

Голос:

Могило Незнаного Бійця,
Що впав в Україні,
Я приніс тобі смуток свого лиця
І біль серця гнівний;
Забагато підлих днів
Облягає душу самотню...
Де ж ти, що впав, що горів, що вів,
Поручнику, свою сотню?

Де ж ви, дитячі ручки жінок,
Що підпалювали амуніції склади,
Що лиш усміхом ненависти поток
Перемінювали у водоспади?

Де ж ти, що за нових людей
Упав під кулями, Повстанче?
Обізвися до мене крізь людський глей,
Крізь м'ясо самиче і самче!

Обізвіться в червоній імлі життя,
Ви, прегарні блискавки смерти!
Невже ж ви - мертві,
Питаю я.

Голоси:

Ні, це мертва, людино, твоя
Безнадійна, вбога надія.
Ми, саме життя, земля, буття,
Не тліємо - вієм!
Ми - істота днів, ми - Дія!
Ми в надлюдській напрузі,
В смертельній тузі
Перейшли поріг,
Але вічно над ними, тобою
Сурмить наш ріг.

Ріг:

Там, де сталась смерть - там станем,
Там, де слово криваве "слава",
Нерухомим табором станем,
У польоті нескінчені станем,
Щоб скінчитися - вами!

Жоден крик не пропав в порожнечі,
Жоден крик, Україно,
Всі слова зависли - предтечі,
Всі загини - зариси речі,
Речі, що йде неодмінно,
Що пройде над цим краєм
Розгорненим небосхилом,
Що зіллє нас з кров'ю і тілом,
Тілом Мечника того,
Що життя розсікає
На дві половини:
Давнини і Нового.

З    ПОЕМИ   "СІМНАДЦЯТИЙ"

- Вперед, Україно! В Тебе тяжкі стопи!
Пожари хат димляться з-під них:
Ні Росії, ні Европі
Не зрозуміти синів Твоїх!

Це не ті - балакучі, нерозумні,
І не ті - жалібні пісні, -
Мовчазливі, думні,
У поломінному сні.

Їхніх рядів не зочити, їх крок - один.

Україна:
- Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?

Українці:
- Хто ж знав Тебе, найпрекрасніша з країн?
 
 

Надруковане в "Нашій вірі" за січень інтерв'ю з Віктором Ющенком відкриває в ньому політика на голову вищого за своє оточення. Він нікому не ставить оцінок і нікого не принижує, але він мислить про важливе, як европейський політик. Нижче подаємо телефонні розмови читачів з редакцією "Нашої віри".

Чит. Я прочитав інтерв'ю в січневому числі "НВ". Дуже змістовне. Тільки чи можуть сьогодні люди зрозуміти політика, який не пре "проти" когось і говорить мирним голосом?
Ред. Ви маєте певну рацію. В очах багатьох людей президент - це "сильна особистість". Але наші "сильні особистості" або вже сидять, або будуть сидіти.
Отже, будемо надавати перевагу духовно активній особистості, яку народ виділив як першу людину за роки незалежности, яка показала, що Україна може підійматися. Що зміни на краще можливі. Треба почати з того, щоб чесно виплачувати зарплати і пенсії.

Чит. В. Ющенкові закидають нерішучість і нахил до діялогу там, де нема з ким говорити.
Ред. А тим часом треба собі задати питання: "А що я зробив би?". Рішучий похід проти Л. Кучми вимагає попереднього зважування: 1) що нині важить та особа; 2) який механізм її зміщення; 3) хто замінить.
У своєму інтерв'ю В. Ющенко говорить про людей нинішньої влади: "це продукт короткої української історії, коли люди такого ґатунку були, на жаль, затребувані, і то в достатньо високу політику. Це не вибір суспільства, зумовлений необхідністю, а вияв його слабкости".

Чит. Звичайно, це оцінка коротка і ясна. Але ж такі самі знову ж пропонують себе на зміну Кучмі. При цьому вони не потребують навіть симпатії народу: вони обставлять своїми прихильниками керівні посади, а ті забезпечать їм механізм виборів. Гроші і сила!
Ред. Коли нема нічого за душею, крім грошей і сили, то доводиться вірити в те, що маєш. Плюс - у підтримку Путіна.
Але наше завдання - пробудити в народі віру в себе, в свої сили, зрештою, в своє право, обрати своїх людей, чесних і порядних.
Треба, щоб народ знав своїх ворогів, які ніколи не дадуть йому жити, а будуть обкрадати його.

Чит. Як показали вибори 2002 року, народ все розуміє і знає, хто є хто. Але цього мало: потрібна постійна робота і енерґія протистояння злодійським кланам. Бо питання стоїть: хто кого?
Тим часом вони всіляко намагаються показувати, що  Віктор Ющенко такий самий. Навіть гірший, бо "американський зять". Що вони хочуть сказати, що його дружина - українка з Америки?
Ред. Я думаю, вони заздрять, що Ющенка поважають і приймають на Заході з пошаною, а їх не помічають або не подають руки. Але на Заході приймають кожного порядного українця. Природно, їм хочеться, щоб було з ким говорити!

Чит. В теперішньому політичному лексиконі нема слів "порядність", "повага", "гідність". Там фіґурують слова: хто кому служить? Перед ким вислужується? Кому продається?
На жаль, журналісти достатньо не використовують інформації, яка фіґурує в кулуарах. А треба було б давати до газет фотографії з біркою, на якій написано або відому суму, за яку продався, або суму хабаря, або суму банківських рахунків. То було б цікавою формою інформації.
Ред. І дуже важливою: заберіть ту суму від нашого олігарха, і залишається круглий нуль.

Чит. Про що хоче вести діялог Віктор Ющенко з тими нульовими особами? Чи потрібно витрачати сили на пусте?
Ред. Діялог - то норма суспільного життя. Візьмемо комуністів: вони не знають істини - вона у них замінена користю, і вони ціле ХХ століття жили на неґативних гаслах: "долой", "прочь" і т. п. Але не всі такі, як Грач, який славить російську перемогу "Олександра Невського під Полтавою", а Ющенка порівнює з Гітлером - а там хоч трава не рости.
Є серед них також люди, які потребують діялогу і задумуються над тим, що для України корисно, а що ні. Відсутність діялогу посилює протистояння і непорозуміння.
Маштабні політики працюють не тільки з однодумцями, але й з розумними опонентами. Заслуга В. Ющенка вже в тому, що він пропонує чесну гру за правилами і постійно нагадує про прозорість влади.

Чит. Але вони не можуть пристати на гру з партнером, який не ховає своїх карт. Віктор Ющенко відкритий. Він своєї національної орієнтації і християнської віри не завуальовує модними фразами. Ви подивіться, як діє герой нашого часу Медведчук: у нього все приховане, починаючи від суті партії СДПУ(о), і закінчуючи "національною ідеєю", про яку він розводиться в дисертації. Його "національна ідея" настільки універсальна, що її приймуть навіть папуаси, які не чули про Україну.
Ред. Взагалі маскування модне ще з совєтських часів. Про Лазаренка досі ніхто нічого не знає. Кучма в другому терміні обіцяв бути "зовсім інакшим" - ніхто не розумів, що це значить. Генерал Марчук обіцяв бути сильним Президентом - і нічого більше. І ніхто не спробував випустити цих котів з мішка. А потім вони аж в "касеті" засвітилися.
От Віктор Ющенко кидає свого роду демократичний виклик: викладайте на стіл усе, з чим приходите, хай люди бачать і оцінюють. А совкові маніпуляції з національністю і переконаннями - це ганьба. То в Кремлі всі прикидалися росіянами. А ділові партнери в світі цікавляться, чи ви справжній чоловік і мужчина, чи тільки штани і маска. Якщо ви захищаєте національні інтереси України, то є з ким говорити, а коли огинаєтесь і щось вдаєте з себе, то ваші слова порожні.

Чит. Але з тими мріями В. Ющенка про єднання нації навколо традицій багато хто не погодиться.
Ред. Може й не погодиться. Але мріяти про єднання і працювати на єднання на ґрунті вищих вартостей треба усім і постійно.

Сьогодні в Україні знову говорять про загрозу етноциду. Як на мене, етноцид може виникнути там, де втрачається поняття святости людського життя і внаслідок цього в душах діє зло і насильство. Ось приміром, деякі протестанти вважають себе, по суті, святими тільки на тій підставі, що завчили Євангелію і не п'ють горілки. В спілкуванні з ними нерідко почуєш: "А ти ось знаєш, в якому місці Євангелії сказано?". В підтексті звучить почуття власної зверхности. Тут і з'являється це насіння хижацької ідеї: знайти ворога.
Справжню святість неможливо поєднати з цим вдиранням в іншу душу й намаганням там порядкувати на свій розсуд.
Якщо копнути глибше, так само діє, за моїми спостереженнями Московська Православна Церква (в Україні - УПЦ МП). Вона так само чинить насильство. Що змушує до цього?.. Коли спілкуєшся з православними Московського патріярхату відчуваєш, що їх ніби несе щось по золотих рейках... до Царства Небесного... Можна було б радіти. Але ж сказано: "По ділах їх пізнаєте". Є, дійсно, справжні віруючі. Радіо "Свобода" розповіло про Віктора Попкова, який півтора місяці голодував на Красній площі, закликаючи до покаяння перед Чечнею, і загинув, розвозячи гуманітарку дітям і бідним, проповідуючи мир. Зразок чистого християнського служіння, сучасної святости... Чи визнав його, чи помітив "канонічний" клир? Ні! Що ж завадило? Нездатність до каяття, поєднання Церкви і недосконалої влади. Підміна святих номенклятурою. І це стає причиною засліплення всіх органів чуття, внаслідок чого вони не досягають чистого повітря, тобто Царства Небесного. Перемішування святих і грішних, які по-хижацьки харчуються кров'ю, веде до відчутної присутности в церкві Московського патріярхату духа насильства. Він вельми явний назовні у міжконфесійному спілкуванні, але самі вони його не помічають. Додаю до цих міркувань коротку притчу.
 

Причиною наших негараздів є дії "п'ятої колони" в Україні. Найперше, що ця п'ята колона не каже, хто вона є, а маскується під назвою Українська Православна Церква, а правдиву нашу Церкву називає неканонічною. Тоді як тридцять п'ятий канон 5-6 Вселенського Собору проголошує: "Треба зберігати звичаї кожної Церкви!".
Християнство поширилось завдяки любові та правді! Яка ж тепер любов, коли віруючі мусять звертатися до світського суду, щоб той дав право молитися у храмі, якого ті віруючі будували!? І суд підтверджує їхнє право. Але місцева влада навіть рішення суду часто не виконує, а потурає "п'ятій колоні", зневажаючи і Бога, й людей. Так було зокрема з храмом Святої Покрови в с. Гнидаві на Тернопільщині. Та хіба лише там...

Кіндрат ГАВРИЛЮК,
м. Тернопіль,
колишній в'язень ҐУЛАҐу, член УПА
 
 

Чого тільки не робила у нас місцева влада щоб люди не дізналися і не пішли на акцію "Повстань Україно!".
Знаєте, що найбільше допікає нам? Це стан нашої української Церкви. І те, що автокефальна не бажає об'єднуватися з УПЦ КП. Це вельми тішить "москалів". І невже не розуміють єрархи, що разом - це була б сила. Таке враження, що кожен держиться за своє місце, а доля церкви, доля країни - до того байдуже.
Це проявляється і в малому. Ось, приміром Вінницька парафія УАПЦ має можливість відкрити недільну школу для дітей, але чомусь не хоче.
Тимчасом проти УАПЦ і УПЦ КП - ведеться шалена пропаґанда.
Соромно і тяжко дивитися на все це.

Тамара ЖМУЦЬКА,
с. Яришівка,
Вінничина
 

Маємо нібито незалежну Україну - вільну і нову. Насправді все навпаки. Ми дома - у своїй державі - не маємо ще своєї єдиної української Церкви, де б змогли молитися рідною мовою. В усіх областях насаджено московські парафії.
Але що то за Церква, коли в ній патріярха Алексія І призначив Берія, а Алексія ІІ - ЦК КПСС.
Що може бути святе у людей лукавих, які нас оце переконують, що Бог по-українськи "не понимает". Але ж подібні твердження просто дикість.
Ось ми у своєму селі заснували громаду, мене обрали старостою, і я взявся організувати будівництво храму. Надану нам будівлю ми з односельцями опорядили. А ось священика нам нав'язали Московського патріярхату. Згодом виявилося - непорядну, неморальну людину. Промовляв він у Церкві так, ніби в нас немає ні держави, ні Президента, ні народу свого. Врешті церковне начальство через пияцтво цього священика заметушилося... Врешті-решт громаду нам розігнали, зібрали свою "десятку", і храм наш забрали. Мене відтрутили геть, як такого, що мовляв хоче "бандерівської церкви".
А я дійсно за Українську Православну Церкву Київського Патріярхату і за свій український народ.
Оце така виходить провина моя. І більше у Московську Церкву не піду. Бог бачить, де правда.

Микола ХРИПЧЕНКО,
с. Верхня Самара, Близьнюківецький р-н, Харківщина
 

Нещодавно в пресі з'явилося повідомлення, що чудотворні мощі 17 українських святих, в тому числі мощі преподобного Іллі Муромця, Іова, Амфілохія... - вивезені з України в Росію, оскільки священослужителі УПЦ Московського патріярхату, які підпорядкували собі Київо-Печерську лавру, вирішили передати мощі цих святих угодників в дар новому собору святителя Димитрія Ростовського у Ростові-на-Дону.
Перше повідомлення про це прозвучало в російській пресі. Звідти ми й дізнаємося нерідко про немислимі речі, які діються тишком-нишком у нас вдома.
"Вилучення і вивезення предметів (символів, образів, творів) духовної і культурної спадщини нації, - пише зокрема газета "День" в статті І. Островського "Київські святі назавжди покинули Україну?" - здійснювалися хіба що під час маштабних військових конфліктів - разом із знищенням населення і захопленням територій, тих, що вижили, позбавляли коріння, пам'яті, почуття власної гідности". "Добровільна передача спадщини такого рівня, здається, взагалі не має прецедентів".
Російські засоби масової інформації вживали термін "мощі", а не "частинки мощів". Однак прес-служба УПЦ Московського патріярхату на офіційному сайті заявила, що йдеться про частинки мощів святих угодників і подала слова намісника Київо-Печерської лаври єпископа Вишгородського Павла": "Мощі угодників Києво-Печерської лаври перебувають і перебуватимуть довічно в нашій святій обителі. Частинки мощів наших преподобних є в усіх помісних православних церквах, багатьох єпархіях, монастирях і храмах. Вони є і на Афоні, і в Єрусалимі, і це анітрохи не применшило значення наших святинь, а лише уславлює їх. Якщо хтось пожертвував декілька таких часточок (а вони величиною з гірчичне зерно) ростовському Свято-Димитріївському храмові, і це прийнято ростовчанами як милість Божа, то ми можемо це лише вітати. Часточки мощів св. Димитрія Ростовського (Туптала), який почив і мощі якого перебувають у Ростові-на-Дону, є практично в усіх київських манастирях".
Це все зрозуміло. Але запитання залишаються. Особливо щодо прозорости дій УПЦ МП.
 

До редакції "НВ" надійшов лист з Віниччини від П. Стовбчатого. Він надіслав газету "Православный собеседник" зі статтею о. Андрія Дудченка "Надо ли разрушать до основания" - і просить редакцію прокоментувати.
Сам він пише "утримуюсь від коментарів". Але хіба то недостатній коментар в наступному реченні: "Згадалось Шевченкове: "І помолитись не дають...", "О люди, люди, небораки"...
Що до цього додати? Я належу до тих, що мріяли про падіння безбожної імперії і про відродження християнської віри в народі. То наш єдиний порятунок.
Але як відродити Церкву? Поки вона під контролем КҐБ , там тихенько сидять в "опіумі для народу" контрольовані єпископи і залякані священики.
А коли вона виходить з-під контролю, то розбійники в рясі - ще гірші за рекет! Каґебісти-наглядачі стають "істориками церкви" і борцями за "канонічні території", а державне православіє замінює державний атеїзм. І то буде ще гірше, ніж залякана Церква, яка обороняється перед наступом супостатів, але знає і страх Божий.
В рясі ходить порядний священик, який розбудовує парафію і залучає малих і старих до віри. Він може вживати українську або церковно-слов'янську мову, для людей головне, щоб служив Богові і любив, і дбав...
В рясі ходить і байдужий служитель церковного відомства.
Але в рясі ходить і професійний розтлитель каґебіст, пристосований до нових умов.
Як їх розрізнити?
Ось ви прочитали статтю, підписану "священик Алексій Дудченко", передруковану з "СОС". Це видання, якого нормальний священик чи єпископ Московського Патріярхату не бере до рук. Це суміш політичної демагогії, фінансованої з центру, і психічного надриву. Це газета хвороботворча. Там зовсім немає духу християнського смиренномудрія.
Тепер прочитайте перше речення А. Дудченка: "В настоящее время для жителей Украины удобным, надежным и практически единственным средством приобщения к сокровищнице православной веры, богословия и духовного опыта церкви остается русский язык"
Це міг написати реклямний аґент.
Це міг написати інструктор в справах церкви.
Але це не мова священика і не мова релігійної людини!
Якщо ви це відчули, то не оскверняйте душу дальшим читанням.
Але коли ви вже спокусились псевдоученістю, то дочитайте до речення: "В свое время Пантелеймон Кулиш уговорил Шевченко писать на украинском языке". Виходить, "Кобзар" 1840 р. написаний російською...
Якщо вже після цього і далі будете читати Дудченка, тоді зі смаком і з нюхом у вас не все гаразд... Вас отруїла жовта преса.
Газета "Православный собеседник" - це і є жовта преса з церковним ухилом. А Тульчинський і Брацлавський Єпископ Іпполіт - це та відштовхуюча сила, яка остаточно руйнує православну Церкву, осквернену комуністичним режимом.
Найгірший ворог - не зовнішній, а червоточина зсередини.

Є. С.

Якби ви тільки знали, як важко буває зустрічатися з українцями діяспори, відповідати на їхні запитання - вони про нашу складну церковну кон'юнктуру не хочуть і слухати. Для них це просто неважливі речі на тлі тієї великої потреби у єдиній Церкві, яку мають країна, народ. І вони кажуть правду - у вільній державі має бути вільна Церква, і вороття назад немає.
Проте за яким статусом живе зараз УПЦ МП? Ми навіть не маємо права самостійно спілкуватися із церквами світового православ'я: "Ще рано", - говорять нам. А я думаю, так уже, може, й запізно. Треба більш активно, всіма доступними нам канонічними засобами, рушати з місця справу об'єднання українського православ'я. А все йде навпаки - виглядає, що ніхто не зацікавлений, щоб у світовому православ'ї з'явилася нова велика автокефальна Церква - Українська.

Архиєпископ Дніпропетровський і Криворізький АНДРІЯН (УПЦ КП) до владики Софронія:
Рабський стереотип московського насилля в Україні дуже міцно сидить в душах і серцях нашого українського народу, який боїться розлучитися зі своєю духовною мачухою.
Ваш почин у сміливому донесенні багатьом українцям історичної правди підхоплять інші архиєреї в Україні та духовенство УПЦ Московського патріярхату, тому що вони раніше боялися загубити своє місце в єпархії, а тепер Ви дали їм снагу і самим так діяти. Саме цього вимагає час, людська гідність та Божественна справедливість.

Щодня слухаю новини з України. Прикро, що там панує розгул зла. Розгул егоїзму, продажности. Саме тепер, коли потрібно громадою утверджувати в країні справедливість і права українського народу, тим, хто за це бореться, якраз і важко знайти підтримку. Виходить, свої ж топчуть своїх і погіршують становище...
Нещодавно помер колишній генеральний губернатор Канади - представник королеви Єлизавети ІІ в Канаді - Ромон Гнатишин. Поховали за православним обрядом. Служба правилась українською й частково англійською мовами.
С. п. Ромон Гнатишин, син Івана Гнатишина, правника й сенатора Канади. Батьки привезли його маленьким із нашої зеленої Буковини. Він володів українською мовою, любив Канаду як і Україну. Вже за Незалежности відвідав містечко Сморожинець, звідки простяглося його коріння.
Похорон відбувся на державному рівні. Його очолив наш архиєпископ Юрій. Відспівували чоловічий хор катедри Св. Володимира в Торонто. Архиєпископ Юрій виголосив дуже змістовну коротку проповідь українською і англійською мовами, розказав про історію роду Гнатишиних, які приїхали тільки з роботящими руками і через одну ґенерацію прийшли у сенат Канади, а через дві на найпрестижнішу посаду в державі. Владика не забув також торкнутися в проповіді історії України.
Отже це перший раз в історії Канади прозвучала нещодавно українська мова в стінах канадського парляменту, а потім у стародавньому великому англіканському соборі (бо українська православна церква в Оттаві маленька, а людей було тисячі). Так було вшановано пам'ять колишнього генерал-губернатора Канади Ромона Гнатишина.
Ми записали жалобну церемонію на відео. Тепер хочемо перевести на українську систему і вислати в Україну. Було б добре, якби показали його на Вашому телебаченні, щоб побачили всі, яка гарна, престижна українська мова та як її шанують найвищі державні чини інших країн. Може посоромилися б називати її неблагодатною. Українці в Канаді змусили шанувати себе. До таких, гідних пошани, належав і Ромон Гнатишин.

Дарія БРОДХЕД,
м. Гамільтон, Канада
 

XVI сторіччя в історії України мало особливе значення. Це був час завершення формування українського народу, що склався головним чином із нащадків князівств Південної і Південно-Західньої Руси: Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського, Галицького і Волинського.
На межі ХУ-ХУІ ст. на території лісостепової України, переважно в Середній Наддніпрянщині, значно прискорюється процес етнічної консолідації. Це стимулювалося насамперед трьома жорстокими "викликами" з боку зовнішніх сил. По-перше, татарсько-турецькою аґресією, що загрожувала фізичною розправою жителям українських земель; по-друге, польською експансією в Україні, що вела до закріпачення селян та козаків і супроводжувалась утисками православної шляхти, духівництва; по-третє, церковно-культурним тиском католицького духівництва при поширенні влади папства на значну частину українських земель унаслідок Берестейської церковної унії 1596 року.
На тлі процесів національної консолідації в Україні й розгорталася діяльність двох представників династії князів Острозьких, батька - Костянтина Івановича і його сина - Костянтина-Василя Костянтиновича.
Вважається, що рід князів Острозьких походить від польської гілки династії Рюриковичів. Костянтин Іванович Острозький (1460 або 1463-1530) - староста Поділля, гетьман війська Великого князівства Литовського, видатний полководець, політичний діяч і меценат. Він прославився насамперед тим, що зумів домогтися перелому у війні з кримськими татарами, застосувавши нову, винайдену ним тактику ведення бойових дій. На ворога нападали, коли той повертався, обтяжений здобиччю і бранцями, втративши мобільність і маневреність.
Літописці стверджують, що Костянтин Іванович одержав перемоги в 60 битвах. Вражаючими були бої з татарами 1512 року під Вишневцем на Волині та 1527 року під Ольшаницею на Київщині. Натиск татар було зупинено, а спустошені ними південні райони Поділля та Середньої Наддніпрянщини знову почали заселятися. Славу Острозькому принесла й перемога над військами великого князя Московського Василя III під Оршею в 1513 році.
За умов католицького впливу, що дедалі зростав, Костянтин Іванович - ревнитель християнської віри східнього обряду - очолював православну "партію", надавав матеріяльну й політичну підтримку розвиткові церковно-культурного життя в Україні. Саме він боровся за відновлення духовної величі Києво-Печерської лаври. Захоплені відгуки про Острозького-старшого залишили не тільки православні літописці, а й польські автори. Останні відзначили в нього одну-єдину ваду: те, що він був "схизматом", тобто православним.
Не менше за батька, але вже не стільки ратними подвигами, скільки меценатством і культурно-просвітницькою діяльністю відзначився його син і спадкоємець Костянтин-Василь Костянтинович Острозький. Він був одним із найвпливовіших військово-політичних діячів Речі Посполитої (федеративної держави, що виникла у 1569 році в результаті об'єднання Королівства Польського та Великого Князівства Литовського). Понад три десятиліття, з 1576 року й до самої смерти Острозький-молодший очолював Київське воєводство.
На високій посаді київського воєводи Костянтин-Василь протистояв татарським набігам, активно залучаючи до оборони ще розрізнені й мало організовані козацькі загони. Проте головною його заслугою була невтомна боротьба за збереження й розвиток православної культури на українських землях за умов утисків, а потім і неприкритих гонінь із боку католицької церкви та її посталої після Берестейського собору 1596 року уніятської ієрархії.
Князь був різнобічно освіченою людиною, володів кількома мовами й добре розумівся на основах православного, католицького та протестантського богослів'я. Усвідомлюючи значення науки, просвітництва і друкарства, він на власні кошти заснував в Острозі греко-слов'яно-латинську колеґію (яку називали також академією). Це був перший на східнослов'янських землях навчальний заклад европейського типу. Твердження єзуїтів про неможливість розвивати вищу освіту на засадах православ'я було спростовано.
При Острозькій школі зібрався гурток високоосвічених православних різних національностей. Були серед них греки, які вже здобули вищу освіту в університетах Західньої Европи (Никифор Лукарис - згодом патріярх), але переважали українці та білоруси. Найшанованішими серед них були богослови і філологи Герасим Смотрицький та його син Максим (більше відомий під своїм чернечим ім'ям Мелетій), церковні полемісти Іван Вишенський і Василь Красовський, письменник і вчений Дем'ян (Даміян) Наливайко, старший брат Северина Наливайка - сотника надвірної корогви князя Острозького, який став легендарним ватажком козацького повстання 1595-1596 років.
До кола друзів Костянтина-Василя Острозького входив і князь Андрій Курбський, який утік із Московського царства від звірств Івана Грозного. Він відзначався особливою начитаністю й гострим розумом. У 1575 році на прохання Костянтина-Василя зі Львова до Острога переїхав відомий першодрукар Іван Федоров (в Україні відомий також як Федорович), котрий теж мусив покинути Москву. Він був запрошений для роботи в заснованій (а ймовірніше - відновленій) у 1571 році Костянтином-Василем друкарні.
Покладаючись на вчених і просвітителів, які зібралися довкола нього, князь задумав грандіозну справу - видання Біблії церковнослов'янською мовою. На той час уже існували переклади окремих книг Старого й Нового Заповітів, які йшли ще від першовчителів слов'янства Кирила та Мефодія. Проте зберігалися ці переклади в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов'янського світу, рясніли допущеними перекладачами й переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювали тлумачення Святого Письма, при цьому багатьох важливих біблійних текстів у слов'янському варіанті не існувало взагалі і їх варто було перекласти з грецької з урахуванням уже наявного латинського перекладу.
Князь енерґійно взявся за організацію видання Біблії. На його особисті гроші були відправлені до різних міст люди, що провадили пошуки біблійних грецьких текстів і слов'янських перекладів. Ориґінали чи копії везли в Острог, де їх звіряли, редаґували і зводили в єдину церковнослов'янську книгу, яка одержала назву "Острозька Біблія". Оздоблену високохудожніми гравюрами, її було видрукувано в 1581 році.
Видання "Острозької Біблії" за умов польсько-католицького тиску і невтішного стану православ'я загалом (після розорення монголами князівств Русі та загибелі під ударами хрестоносців і турків Візантії) було культурно-просвітницьким подвигом. Слов'яни східнього обряду отримали справжні біблійні тексти зрозумілою їм мовою. Виконану роботу за її значущістю можна порівняти з перекладом і публікацією Біблії німецькою мовою, що їх на півстоліття раніше здійснив Лютер.
Примірники "Острозької Біблії" почали швидко розходитися українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляючи іноді й до Московського царства, а також до болгар і сербів, що перебували під владою Туреччини. Цим виданням широко користувалися православні аристократи й церковнослужителі. Проте особливу роль "Острозька Біблія" відігравала в демократичному середовищі православних братств, які масово виникали в містах України та Білорусі у другій половині XVI століття. Найчисельнішим і найвпливовішим вважалося Львівське братство, а з початку XVII століття - Київське. Саме братства стали осередками православної освічености, мали школи й навіть бібліотеки.
Діяльність Острозької друкарні не обмежувалася виданням тільки Біблії, в ній працювали над різноманітною релігійною та навчальною літературою. 1587 року в Острозі видається перша полемічна, спрямована на захист православної віри від нападок із боку католиків, праця Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", а невдовзі "Книжиця" Василя Сурозького аналогічного ідейного спрямування.
Особлива роль належить князю Костянтину Костянтиновичу в боротьбі з запровадженням унії на українсько-білоруських землях кінця XVІ - початку XVII століть.
Берестейська унія 1596 року готувалася таємно від православної громадськости, її прийняття "князями церкви" було для основної маси не тільки парафіян, а й багатьох священиків та ченців повною несподіванкою.
У ситуації всебічного тиску на віруючих візантійського обряду князь Костянтин Острозький виявився серед найстійкіших православних аристократів і державних діячів Речі Посполитої вищого ранґу, які виступили проти унії (окрім нього ще були князі Збаразькі, Друцькі-Соколинські, Корецькі та ін.; цікаво, що в неправославному середовищі унія так само не скрізь знайшла підтримку: проти неї виступили деякі державні діячі з числа римо-католиків і протестантів). Особливе обурення князя викликало таємне, без обговорення православною громадськістю, її укладання.
У широко розповсюдженому листі князь проголосив ініціяторів унії "вовками в овечій шкурі", що зрадили свою паству, й закликав віруючих до відкритих виступів. Костянтин Острозький надіслав офіційний протест королю Сигізмунду III, але той його проіґнорував. Тоді князь вступив у антикатолицький союз із польськими протестантами, погрожуючи підняти збройне повстання. Під його впливом шляхта, що залишилася вірною православ'ю (частина її вже входила до лав козацтва), збиралася на повітові сейми, де виступала проти унії. Провідні манастирі і насамперед Києво-Печерська лавра, очолювана ревнителем православ'я Ничипором Туром, також рішуче висловили неприйняття унії, піддавши прокляттю її ініціяторів.
Цими рішучими діями Костянтину Острозькому разом із друзями і сподвижниками (Ничипором Туром, Іваном Вишенським, острозьким шляхтичем Мартином Броневським, що писав під псевдонімом Христофор Філалет) вдалося значною мірою зірвати пляни приведення до стану унії всього українсько-білоруського православ'я. В 90-х роках XVI століття в Україні з'являється цілий напрям релігійно-полемічної літератури, що сягнув свого розквіту в наступні десятиріччя.
Проте на православних землях польсько-литовської держави можливості протистояти уніятству й католицькому натиску були не в усіх однаковими. У найближчій до Польщі Галичині та на переважній частині Волині позиції католицизму наприкінці XVI століття були досить сильними і влада належала католикам, у тому числі з вельможних західноукраїнських родів. А в Середній Наддніпрянщині польсько-католицький вплив був малопомітний. Одна з причин - посаду київського воєводи зберігав за собою Костянтин Острозький. Це не дозволяло уніятам широко (як у Галичині або Литві) починати в Києві й окрузі насильницькі дії проти православних. Підпорядкуванню папі тут рішуче противилися, особливо духівництво, козаки й городяни.
Варто сказати і про меценатську діяльність князя Острозького в підтримку православної церкви. У Києві завдяки його клопотанням і матеріяльній підтримці були відновлені Кирилівський і Межигірський манастирі, досягла розквіту Києво-Печерська лавра, були споруджені церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинська на Подолі. Згідно з переказами, Костянтин Острозький був патроном понад 1000 православних церков по всій Україні.
Меценатство, видавнича діяльність і політичне заступництво Костянтина Острозького, його невтомна просвітницька робота допомогли українському православ'ю вистояти і зміцніти.
Однак процес покатоличення й полонізації українсько-білоруської аристократії набував незворотного характеру. В католицизм переходили колись найвідоміші православні княжі родини. Більше того, ще за життя Костянтина-Василя його діти теж перейшли в католицизм, вірним православ'ю залишився тільки син Олександер, але він помер раніше за батька.
У XVII столітті на авансцену української історії виходять нові соціяльно активні сили, що зберегли вірність православ'ю, - городяни (міщани), духівництво, головним чином Києва, а також запорозьке козацтво, яке поступово перетворювалося на грізну воєнну силу.
 

Щойно побачило світ друге число журналу "Волинь моя", що його започаткувало міжнароднє громадське об'єднання "Волинське братство".
Журнал, за задумом його творців, адресовано передусім для молоді та широкого загалу. Нове число подає матеріяли з духовно-культурної історії рідного краю, нариси про відомих волинян (зокрема історичні нариси Лариси Семаки про князів-просвітителів батька і сина Костянтина Івановича і Костянтина Костянтиновича Острозьких, церковного діяча і письменника XVI ст. Мелетія Смотрицького, нарис Григорія Гуртового про леґендарну фундаторку Братської школи - майбутньої Київо-Могилянської академії Гальшку Гулевичівну, есей Євгена Сверстюка про долю славетного математика Михайла Кравчука "Учений з обличчям Христа", нарис Ігоря Сюндюкова "Українська ідея" Агатангела Кримського у вселюдських системах координат").
З-поміж вміщених матеріялів особливо привертає увагу глибоке дослідження сакральної архітектури і мистецтва Волині славетного Григорія Логвина з книги "По Україні", яка нині стала бібліографічним раритетом і доконечно потребує перевидання. Читач також знайде чимало інформації про сучасне політичне, економічне, мистецьке й культурне життя, про проблеми української діяспори, виступи політиків та громадських діячів з важливих питань, що хвилюють сьогодні Україну.
Хочеться тут процитувати слова з вступного слова-заклику "До гурту!" голови правління "Волинського братства", генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського: "НАЙБІЛЬШОЮ ПОМИЛКОЮ СЬОГОЧАСНИХ ПОЛІТИКІВ Є ТЕ, ЩО У СВОЇХ ЗУСИЛЛЯХ - ПРАВЕДНИХ І НЕПРАВЕДНИХ - ВОНИ ЧАСТО АПЕЛЮЮТЬ ДО НАРОДУ І ДЕРЖАВИ ТА НАМАГАЮТЬСЯ ГОВОРИТИ ВІД ІМЕНІ НАРОДУ Й ДЕРЖАВИ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕ БАЧАТЬ, НЕ ВІДЧУВАЮТЬ, НЕ РОЗУМІЮТЬ І НЕ ЗНАЮТЬ. ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО? НІ ТЕ, НІ ІНШЕ. ПРИКРО... ЛЮДИНА, ОТРИМАВШИ ВІД ПРИРОДИ, ВІД ВСЕСВІТУ СВІЙ КОРОТКИЙ ВІДРІЗОК ЧАСУ, НЕ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЧАСТИНОЮ БЕЗКІНЕЧНОСТИ, НЕ КОРИСТУЄТЬСЯ НАДАНИМИ ЇЙ ГАРМОНІЙНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ, А З МАНІЯКАЛЬНОЮ ВПЕРТІСТЮ ПОВТОРЮЄ ТРАГІЧНІ ПОМИЛКИ Й ЗУСИЛЛЯ, НЕ ВЧИТЬСЯ НА БІДАХ МИНУЛОГО...
ДЕ ТА ІСТИНА, ЩО РОБИТЬ ЛЮДИНУ ВІЛЬНОЮ? ІСТИНА - У СПРИЙНЯТТІ СЕБЕ ТИМ, КИМ ТИ, ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ, Є! ЯКЩО ТОБІ ВДАСТЬСЯ ОЦІНИТИ СЕБЕ ТИМ, КИМ ТИ Є В ПРИРОДІ, ТОДІ ТВІЙ КОРОТКИЙ ШЛЯХ ВПИШЕТЬСЯ В ІСТОРІЮ, В ЗОРЯНУ ДОРОГУ ЛЮДСТВА.
ХТО НЕ ЗНАЄ СВОЄЇ ІСТОРІЇ, ТОБТО НЕ ЗРОЗУМІВ СЕБЕ, ТОЙ НЕ МАЄ МАЙБУТНЬОГО".
 

Якщо ми приходимо до віри не змалечку, а в якийсь інший період свого життя, коли вже людина є достатньо зрілою, то звідки вона нам з'являється? Ми знаємо з Послання апостола Павла, що віра від чування, а чування від Слова Божого. Так, дійсно, в епоху апостольську люди, що зневірилися в поганстві, чули живе слово, яке їм відчиняло нові глибини і відчиняло їхні душі до вічного життя. Це було Слово Боже, що доходило до інших через проповідь апостолів, це була не філософія, вона зиждилась не на розумових хитросплетіннях, а була виявом і відкриттям якоїсь внутрішньої духовної сили. В Євангелії є місце, де те, що говорив Христос, здавалося слухачам неймовірним, його було надто важко вмістити, і багато хто з людей почали відходити. Спаситель звернувся до Своїх учнів: Чи не хочете й ви відійти? І Петро від імени інших відповів: Куди ж нам іти? У Тебе глаголи вічного життя... Що це значить? Христос жодного разу в Євангелії не говорив про вічне життя описово. Він мовить про вічне життя всередині людини. Він каже про Бога, але Він не говорить про те, що буде після смерти чи після кінця світу. Що ж мав на думці апостол Петро? Як на мене, він хотів сказати: Коли ти говориш, Твої слова доторкаються до якоїсь глибини в кожному з нас, і засвічується вічність в нас...
Така була, гадаю, і проповідь апостолів. Вона була звернена до людей, що зголодніли, що зневірились, і коли доходила до них проповідь про Христа, про те, Хто Він, що Він говорив, то проповідь цю голосили люди, які самі були перевернуті його Словом, преображені, змінені. І ця зміна, преображеність апостолів перетворювала їх слова в силу і в життя... Пригадую, як одного разу мій духовний отець сказав мені: ніхто не зможе відмовитися від земного і увійти в вічне життя,якщо він не побачить в очах чи в обличчі хоча б однієї людини сяйво вічного життя... Якщо ми не зустріли жодної людини, в якій бодай ледь-ледь видніється світло вічности, наша віра ще дуже слабка. Це може бути легковір'я, це може бути бажання триматися хоч за що-небудь, але це не та віра, що творить і преображає, що її ми відчуваємо в апостолів і в першому поколінні християн. Тому найперше, що мусить статися, це зустріч з живою вірою живої людини, з якої сяє світло вічности, від якої лине слово, що несе в собі силу народжувати в нас чи, вірніше, розбуджувати, пробуджувати те вічне життя, що його заклав у нас Бог ще в час нашого сотворення. Ми ладні повірити людині і спроможні повірити Христу лише тоді, коли можемо сказати: так, те, що ти говориш, звучить як істина і обіймає мене радістю і відкривається переді мною як краса...
Ще Платон стверджував, що краса - це переконлива сила істини. І ми здатні сприйняти віру, що передається нам від іншої людини, лише настільки, наскільки відгукуємося на неї з середини самих себе. Це може з'явитися через читання Євангелії, або через зустріч з людиною, що явить нам сяйво вічного життя, але це мусить стати особистим досвідом. Доки віра не стане хоч невеликою мірою особистим досвідом, вона залишається лише одним із можливих світобачень, але спасенної, вирішальної для життя сили вона ще не має.
Пригадаймо, наприклад, оповідь про те, як Христос зцілив чоловіка, сліпого від народження. Що відбулося? Христос зробив його зрячим. І що побачив цей чоловік? Перше, що він побачив, це очі Бога, котрий став людиною, очі Божественного співчуття, Божественної любови, Божественної лагідности, лик Боголюдини. Це було найперше і первісне для нього одкровення. Згодом йому довелося пізнати велику складність першохристиянської громади, проте перше залишилося назавжди: він бачив, він пізнав особисто.

Переклад з російської Раїси Лиші.
Фраґменти з книги "Пути христианской жизни", "Дух і літера", Київ, 2001.
 
 

У січні виповнилося 150 років від дня народження видатного християнського філософа Володимира Соловйова, який у своїх працях передбачив нинішню духовну кризу світу і людини й необхідність оновлення Церкви. Несподіваним чином давно написані філософом пророчі рядки висвітлюють й поточну українську кризу, спроби сформувати псевдодуховні підвалини держави на окультному антихристиянському ґрунті та ідеях, що передбачені релігійним мислителем зокрема в праці "Три разговора. Повесть об Антихристе".

Сутність істинного християнства - це переродження людства і світу в дусі Христовім, перетворення світового царства в Царство Боже (яке не від світу цього). Таке переродження - складний і тривалий процес - недарма воно у самій Євангелії порівнюється з ростом дерева, дозріванням поля для жнив, квашенням опари для тіста тощо. Проте, зрозуміло, християнське переродження людства не може бути лише природним процесом, не може здійснюватися саме собою, шляхом неусвідомлених змін. Таке переродження - процес духовний... в ньому неодмінно мусить діяти саме людство своїми власними силами і своєю свідомістю. Сутнісна і корінна відмінність нашої релігії від інших, східніх, а особливо від мусульманської, полягає в тому, що християнство, як релігія боголюдська, передбачає дію Божу, але разом з тим і доконечну участь людини.
[...] Духовне переродження людства... не може бути тільки зовнішнім чином, воно є цілою справою, що нам доручена, завданням, що його належить нам виконати. Зрозуміло й те, що враз, притьмом не вийде ані розв'язати, ані бодай усвідомити вповні її значення.
Навернення і переродження навіть однієї людини враз не відбувається. Візьмемо власних учнів Христа. Хто як не вони мали всі умови для повного і швидкого духовного відродження. А проте за всього земного життя Спасителя і потім до самої П'ятдесятниці ми такого відродження не помітимо... Поява Христа вразила їх. Його духовна сила привабила і прив'язала їх до Нього, але не переродила. Вони вірили в Нього як в явище вищого порядку і чекали від Нього встановлення Царства Божого також як зовнішнього явища. І саме на їхньому прикладі, на цій солі землі, найліпше можна переконатися, як мало важить віра в Божественне як у зовнішню надприродну подію.
Не випадково, ясна річ, в широко знаній 16-й главі Матвія стоять майже поруч найвища похвала Петрові за його щире сповідування праведної віри і таке звертання до того ж Петра: "Відступися від Мене, сатано, - ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське". [...] Як і в іншому місці Нового Заповіту сказано: "і біси вірують і тремтять". І чим з більшою ревністю та прямолінійністю виявляється зовнішнім робом така віра, тим вона не лише противна Духові Христовому, але тим менше в ній самій внутрішньої сили і стійкости. Не даремно знову ж оповідається в Євангелії, як той же ревний учень Христа відсік вухо слузі першосвященика, щоб оборонити свого Учителя, а пізніше тієї ж ночі тричі зрікся Його. Звертати цю неспроможність Петрової віри на його особливий характер - це однаково, що провину псевдохристиянського фанатизму й насильства скидати, як це часто у нас буває, лише на західню католицьку церкву, що для неї апостол Петро визнається за протипа. Однак в Євангелії дещо подібне розповідається і про улюбленого учня Христового - про Івана, цього прототипа, як інші мислять, нашого східнього Православ'я. [...]
"І сталося, коли дні вознесіння Його наближались, постановив Він іти до Єрусалиму. І Він посланців послав перед Собою. І йшли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготувати. І ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: "Господи, - хочеш, то ми скажемо, "щоб вогонь зійшов з неба та винищив" їх, як і Ілля був зробив. А Він обернувся до них, їм докорив та й сказав: "Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губити душі людські, але спасати? - І пішли вони в інше село". (Лк ІХ. 49-56).
Коли головне - віра, то вже, здається, якої ще треба пильнішої віри, коли ось зараз, без жодного сумніву і були готові вогонь з неба прикликати, а проте, мавши таку велику, як видно, віру, Яків і Іван не знали Духа Христового, і саме через те не відали, що вірили найбільше в Його зовнішню чудодійну силу. Ця сила була, та не в ній містилася суть. [...]
Лише після зовнішньої розлуки Дух Христа внутрішньо опанував апостолів і переродив їх. Так само опанував Він і ту першу громаду вірних в Єрусалимі, що в них, за словом Діянь Апостолів, було одне серце і одна душа. Однак Церква в широкому сенсі, християнське людство в усій своїй чисельності, досі ще не дожили до своєї П'ятдесятниці; людство так само зовнішньо ставиться до Христа, як ставились і апостоли в час Його земного життя, воно ще також не навчилося мислити по-божому, також не знає, якого воно духа. Чим далі ширилась проповідь про нового духовного Адама в поганському світі, тим сильніший спротив і напруженість виявляв ветхий плотський Адам. [...]
Важлива перевага тих віків перед наступними полягала в тому, що християни могли бути і були гонимі, але в жодному разі не гонителями. [...] Була серед поганського світу дійсно християнська спільнота, далека від досконалости, та все ж кермована іншим, кращим началом життя.
З цього боку припинення гонінь і офіційне визнання нової релігії спершу повноправною, а згодом і панівною спричинило насправді істотну зміну на гірше... до християнства потяглися поганські маси не за переконанням, але за рабським уподібненням або корисливим розрахунком. З'явився небувалий раніше тип християн лицемірних [...]. Звісно, нещирих і поміж цим типом християн помимо волі, з-під палиці, що утворився в такий спосіб, і тими, що залишилися, справжніми християнами за глибоким переконанням, виникли безліч перехідних відтінків поверхового і байдужого християнства. Проте все це без ніякого розрізнення було прикрите загальною організацією зовнішньої церкви, в якій всі категорії внутрішньої гідности стерлися і змішались. [...]
Я не кажу про безумовний компроміс між абсолютною істиною і нашою дійсністю. Все наше життя, минуле, теперішнє і майбутнє, до кінця історії, є в кожному своєму даному стані певний компроміс між здійснюваним у світі високим ідеальним началом і тим матеріяльним, не відповідним йому становищем, в якому воно діє. [...]
Але Христос приходив у світ, ясна річ, не для того, щоб збагатити мирське життя кількома новими церемоніями, а для того, щоб спасти світ. Своєю смертю і воскресінням Він спас цілий світ в принципі, в корені, в центрі, а розпросторити це спасіння на всю сферу людського і світового життя, здійснити справу спасіння в усій нашій реальності - це Він може зробити вже не Сам, а разом з усім людством, бо силоміць та без власного відома і згоди ніхто, безперечно, не може спастися.
[...] Перш ніж зважитись прийняти справжнє спасіння як своє особисте завдання, свій подвиг, поганський світ побажав спробувати легкого, дешевого спасіння, спасіння мертвою вірою і справами благочестя, справами, а не справою. І то справами зовнішніми, хоча правдиве християнство - це передусім справа життя цілого людства, а вже потім - справи. Однак справа - важка, а справи - легкі, і найлегше вірити у незрозумілі речі, тобто у власне словесне сповідування такої віри. [...]
Проте сутність релігії в тому, що її істина не абстрактно теоретична, а стверджується як норма дійсности, як закон життя. [...]
[...] Тоді як вдавані християни зреклись і зрікаються Духа Христового в своєму надмірному догматизмі, в той час як вони втрачали і втрачають його в своєму житті і діяльності, - куди ж подівся сам цей Дух? Я не кажу про Його містичну присутність у Таїнствах Церкви, ані про Його особисту дію на вибрані душі. Але невже людство в цілому і його історію покинув Дух Христа?

Фраґменти.
Переклад з російської Раїси Лиші
 

За прадавніх часів люди в Японії часто користувались паперовими ліхтарями. Скріплений докупи бамбуковими паличками, папір захищав запалену свічку від вітру.
Якось один сліпий чоловік затримався в гостях у приятеля. Година була вже пізня, і коли він зібрався додому, господар запропонував йому взяти з собою ліхтаря.
- Мені однаковісінько, день надворі чи ніч, - розсміявся той у відповідь. - Що я з ним робитиму?
- Справді, тобі він навряд чи допоможе дістатися додому, - відповів приятель. - Однак він може завадити якомусь перехожому наскочити на тебе у темряві.
Тож сліпий вирушив у дорогу з ліхтарем в руці. Проте незабаром хтось таки наскочив на нього і звалив з ніг.
- Гей, ти, роззявляко! - вигукнув сліпий. - Ти що, не бачиш ліхтаря?
- Брате, - сказав незнайомець, - твій ліхтар давно погас.

Правдиве світло - це твоя власна чутлива уважність.
 

Коли раптом з'являється по-справжньому змістовна, новаторська книга, довкола неї завше сворюється якась незумисна урочиста і таємнича атмосфера. Той, кому вдалося книгу роздобути й прочитати, пишається нею, ніби то його власне... А й справді, хіба не того добивається кожен автор - розімкнення меж, відгуку, що єднає?
Саме така атмосфера піднесення й причетности до чогось непідробного і високого виникла довкола книг Миколи Руденка "Енерґія проґресу" та "Гносис і сучасність". Люди їх розшукують, хочуть мати.
Притім що автор, який за своє невгамовне інакше мислення розплачувався роками каторги в совєтських лаґерях, належить до тих, що не женуться за славою. Навпаки, він ставиться до читача з усією делікатністю і ненав'язливістю інтеліґентної людини. Його слова про читача у короткому вступі - лише надія, що знайдеться мисляча, "чутлива душа", яка це сприйме.
І все ж обидві книги привернули неабияку увагу. В тому числі й політичних діячів (Про це йшлося в інтерв'ю з Віктором Ющенком у минулому числі "НВ").
Незвичний і загадковий вже сам жанр обох творів. Останній по суті є синтезою космологічно-філософського трактату, наукової гіпотези і поезії. А динаміка дослідницької думки, що уважно видивляє у Всесвіті докази своїх інтуїцій, працює, як найгостріший сюжет у прозі. Адже маємо тут дійсно "езду в незнаемое", справжню, а не імітовану. З одного боку це праці, які репрезентують, за визначенням вчених, створену Миколою Руденком цілісну й глибоку філософсько-економічну систему. З іншого боку, він винайшов систему образів і фізичних формул (які теж у суті своїй - метафори) й тим самим зробив із свого дослідження поезію. Не випадково в "Гносисі і сучасності" згадується, між іншим, Данте, який називав себе не поетом, а геометром. Згадані образи і формули, "налаштовані на пізнання об'єктивної реальности", - для вчених - серйозний інструментарій дослідження, "що базується, - за словами професора М. Курика, - на сучасних досягненнях фізико-математичної аналізи".
Та головне, що вирізняє "Енерґію проґресу" і "Гносис і сучасність" - вони належать до тих виняткових сутнісно-провидчих творів, котрі руйнують змертвілі псевдонаукові догми, серед яких обертається наше існування, а відтак розкріпачують свідомість і її будують, витягаючи нитку правдивих знань, як зауважує проф. економіки Володимир Шевчук, з тисячолітніх глибин в сучасність. Такого роду твори здатні без жодної принуки зробити революцію в суспільстві. Бо вони повертають людині цікавість до того, в якому світі ми існуємо, пробуджують потребу істини. Відомо ж бо, хто не задумувався над подібними питаннями, той спроможен радше бути виконавцем чужої волі, або просто рабом.
Згадаймо, який ефект подиху свободи з'явила в українському суспільстві свого часу праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Або вражаюче відкриття української геополітики з погляду не чужого, а свого - українського - в історично-духовній ретроспективі і в сучасності у "Призначенні України" Юрія Липи на початку 90-х. Тільки, знову ж, прочитало її обмаль людей. Книга фактично лишилася неприступною для широкого загалу, а отже не виконала вповні своєї ролі в світоглядному становленні сучасної української людини. Хтось нібито боїться й досі так званого націоналізму, а хтось просто вільної, незастрашеної думки... "Будь приготований!" - таке гасло написав Юрій Липа либонь в передчутті відповідального часу і змін в українській історії.
Як бачимо сьогодні, не надто багато з нас до здійснення цього важливого кроку у власне майбутнє опинилися приготовані. Проте Руденкова теорія фізичної економії та економічного господарювання в гармонії з законами Творця, де він розвинув ідеї французьких фізіократів XVIIІ ст. і талановитого українського економіста Сергія Подолинського ( особливо феноменальні на тлі сьогоднішнього "дикого" капіталізму) і корені якої ховаються також у глибинному національному світобаченні, як і його новий погляд на архітектуру світобудови, де автор приходить до єдности метафізичного й фізичного знання і стверджує, що "пізнання має будуватись на метафізичних засадах", - це вочевидь і є частина такого приготування.
Адже так звана наука впродовж останніх століть, особливо совєтська, розглядала один світ, а релігія - зовсім інший. В першому Бог не присутній. Отже сама розірваність знання робить його сумнівним. І гуманіст Микола Руденко на фізико-математичному рівні, підтверджуючи формулами, й звертаючись також до уявлень стародавніх філософів, зокрема Платона, доводить присутність трансцедентного у Всесвіті, тим самим виявляє ненауковість і марноту претензії на об'єктивність науки, яка заперечує Творця. І поважні сучасні фізики спростувати рівняння Миколи Руденка не можуть. Так ніби сам Всесвіт відгукнувся і дав Миколі Руденкові реальні підтвердження своєї метафізичности. Ще Піфагор казав, нагадує дослідник, що геометрія наближає нас до Бога. Ось чому людині потрібно дати цілісне загальне знання про Всесвіт, як це було давніше. За цією тезою автора стоїть певність того, що лише наука і практика, які виходять з основи метафізичної, уможливлять збереження тяглости розвитку культури, а отже й відвернуть цивілізацію від самозгубних тенденцій.
І хоч яким це може виглядати несподіваним, методологія Миколи Руденка, гуманітарія, виявилася вельми продуктивною саме в царині фізичній. Йому вдалося знайти відповідь на цілу низку кардинальних питань, щодо яких сучасні фізики переконливого пояснення не мають.
Так, міркуючи над плутаниною в понятті, що таке Матерія, він здогадався, що гравітація, всупереч усталеному поглядові, - не тяжіння, а тиск простору, який і є первісною Матерією, що в ній зароджуються Монади (духо-матерія, яка отримує силу від Творця). Ввівши поняття Сили Моносу (що визначають як відкриття третьої світової сталої у космології, брак котрої був завше відчутний) і віднайшовши її формулу, та заодно запровадивши поняття гравітаційного радіусу Монади, що дало змогу вирахувати співвідношення між гравітаційними і звичайними радіусами небесних тіл і галактик і допровадило врешті до виявлення центру Метагалактики (Світової Монади), автор, як стверджують неупереджені вчені, зробив грандіозний внесок у космологію, який має виняткове значення не лише в Україні, але для світової науки. Ось що пише стосовно відкритого М. Руденком гравітаційного радіусу Монади професор, доктор економічних наук Володимир Шевчук: "Можна ствердити, що запровадження цього поняття в науковий обіг створює нову парадигму фізики, космології та світогляду загалом".
Ще б пак, адже з усього цього випливає, що у Всесвіті все має своє місце, і Всесвіт не ізотропний (тобто розмазаний, однаковий в усі боки, а отже випадковий), як досі продовжують твердити прихильники ізотропної моделі у фізиці.
"Космологічний принцип засновано лише на вірі, - зауважує доктор фізико-математичних наук, професор М. Курик, а реальність центру Всесвіту М. Руденко довів розрахунками, які можна перевірити. Між іншим, розрахунки Миколи Руденка підтверджуються швидкістю нашої Галактики - 100 км/сек. Саме така швидкість Галактики відповідає її відстані від Центру Всесвіту. А як її мотивують сьогодні? Абсолютно ніяк. Галактики, мовляв, летять з такою швидкістю, з якою їм заманеться. Насправді ж кожна галактика має свою орбіту, яку легко віднайти за рівняннями М. Руденка".
По-своєму обґрунтовує Микола Руденко і так звані "чорні діри" у космосі. І природу світіння небесних тіл, зокрема Сонця, бачить не термоядерною, а гравітаційною.
"Всесвіт став мені домом", - написав Микола Руденко в своїй "Метафізичній поемі". А поки поет і вчений освоює нашу велику оселю Буття, й міркує приміром над тим, чому лише кілька галактик, що їх ми бачимо через телескопи, - сині, а не червоні, як інші, й ламає голову над питаннями, на які покищо не може відповісти, - в Україні повно людей, котрі не вміють бути вільними. І хтось гадає, як повернути народові оптимізм?..
А Всесвіт міжтим і далі залишається прекрасним. І кличе нашу свідомість до виростання. Можна побачити певний віщий знак у тому, що твори Миколи Руденка, написані в основі у 70-ті роки, з'явилися в Україні саме тепер.

Раїса ЛИША

Творець орудує Світлом як інструментом.
У найменшій часточці можна відкрити цілі галактики, якщо озброїтись надпотужним мікроскопом. Зайве говорити про абсурдність пошуку межі Всесвіту. Символічно ця межа щоразу співпадає з границями нашої думки.
Творець збудував для людських душ світопростір, а на сторожі поставив Закон Всесвіту - закон збереження і перетворення енерґії. Тому, прагнучи пізнати Бога, ми повинні виводити нашу уяву за межі цих явищ. Нам слід шукати Те, що не має границь й існує поза часом.
Але згадаймо: "Бо Царство Боже всередині вас!" (Лук.17:21). Дивовижно, кожна смертна людина може відкрити в собі Те, що є за межею вимірів і вийти через границі віртуального речовинного світу у Вічність.
Що є зерном наших душ?
Не вірю, щоб бодай раз в житті кожної людини не промайнула мить Блаженства - коли душа щемить і прагне позбутися часу! В цей момент наше єство охоплює повноту Світу і в той же час стає його серцевиною. Таким моментом Істини може стати раптове враження Гармонією Природи, хвиля кохання, що виносить нас на гребінь самозречення; передчуття повернення до батьківської оселі після тривалої розлуки...
Це промінь Любови струмує душею, викликаючи сльози радости. Бог - це Любов! Любов пронизує все і не знає часу! Любов є Абсолютом, Константою, з якої починається і в якій закінчується будь-який відлік.
Ми мусимо долати тернисту стежину Любови і Страждання крізь час і простір. Ми повинні завжди тримати курс на маячок Любови, не уникаючи неминучих страждань!
Правдива стежина Любови веде через співчуття і співстраждання за долі інших людей. І лише тоді, коли будь-яка кривда, злочин, наруга чи насильство, скоєне людиною в теперішньому часі, або в минулих тисячоліттях, викликає в нашому серці біль, співчуття і співстраждання (не тільки за долю страдника, але, в першу чергу, за долю грішника) - коли ми стаємо на коліна перед Господом із благанням: "Прости їм, Боже, бо не відали, що чинили!" - ми спроможні долати лябіринти часу й простору.
Ми повинні молитися за наших ворогів, бо бажання помсти і відплати, якими б справедливими вони нам не здавалися, - незмірно віддаляють нас від мети.
Для Пастиря всі вівці однаково цінні. І коли зі ста овець одна заблукає, то полишає Він стадо і йде шукати загублену. Відчути тривогу Пастиря і намагатися допомогти Йому у здійсненні Його волі означає для людини зміну свого якісного статусу і наближення до Батьківської оселі.
Земний шлях Іісуса Христа - шлях праведної Любови і страждання - єдиний дороговказ до Правди і Життя вічного у Домі Господа. Вчитаймося у послання св.апостола Павла: "Христос же, - як Син у домі Його, а дім Його - ми, якщо тільки збережемо непохитне довір'я і похвалу до кінця". (Євр.3:6)

Любов ніколи не перестане, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне (1Кор.13:1-8) Любов - виконання Закону.
"Не будьте винні нікому нічого, крім взаємної любови. Хто ж любить іншого - виконав Закон.
Підтвердженням того, що Любов є поза часом і простором, найкраще слугує сам факт заперечення Любов'ю закону збереження і перетворення енерґії: чим більше Любови ми віддаємо, тим більше ми її здобуваємо!

Володимир ЦАПОВСЬКИЙ
 

Як часто ми в житті подібні до тої Марти, до якої Христос сказав: "Ти клопочешся та турбуєшся про многе, а одного тільки треба" (Лук 10,42). А ще частіше, браття, ми подібні до цього розпутного сина, що заплутався на шляху життя, про якого каже Христос в сьогоднішній Євангелії.
Може хто й не так далеко ще одійшов, ще затримав у собі частину скарбів Божих, а більше, що відійшли ми вже від Бога в краї далекі, на базарах та утіхах життя розтратили всі скарби Божі. А може й мусіли пристати до інших хазяїв, найнятись до них пасти свиней. Може свиней і напасали, а самі з голоду пропадали... Ой, який духовний голод справді настав в нашій країні! Чого нам пропадати з цього голоду? Встанемо, розглянемось, станемо на шлях повернення до Бога, Отця Небесного.

Митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ, з проповіді
 
 

Колись релігійне виховання здавалось усім найпростішою у світі справою: дитина сама собі зростала за традиційно встановленими зразками. Щоденний розпорядок дня родин, які здебільшого були селянськими, визначали ранішня та вечірня молитви, а також молитва при трапезі; в неділю само собою зрозумілим явищем була Служба Божа, а протягом року життя людини супроводжувала значна кількість церковних свят.
Тепер щоденне життя родини не вписується у замкнутий ритм праці власного господарства, який був визначальним для всіх членів: від малого до великого... Тож закономірно постає питання: як, за таких обставин, абсолютно відмінних від умов нашого зростання, передавати віру?
Суперечка з приводу цього питання привела до важливого усвідомлення. Віру не можна передавати далі, наче добре набиту валізу, бо згодом це сприйматиметься швидше як тягар, аніж наперед заготовлені припаси. Віра - це щось живе, не замкнуте у собі, це завжди відображення життя та досвіду віруючої людини. Отож батьки не можуть так просто передавати віру далі, вони повинні заохочувати свою дитину до прийняття віри. Вони можуть організувати релігійне виховання дітей тільки як "запрошення до віри". Не сухе повчання, а "чуттєвий досвід сумісного життя" є вирішальним для розвитку релігійности дитини. Релігійне виховання початково відбувається не там, де виразно і чітко говорять про Бога чи Ісуса - основою цього "запрошення до віри" є будні, щоденне співжиття.
У цих буденних ситуаціях та мінливих подіях щодення дитина вчиться жити, пізнає, що є важливим, що - правильним. Вона бере участь у житті дорослих, а дорослі діляться з нею усім тим, з чим стикаються і що складає їхнє життя. Наповнена враженнями від життя, дитина згодом ставить і свої запитання, найважливішим серед яких є запитання: "Чому?"
Батьки є у розпорядженні дитини, вона має право вимагати, щоб вони розповідали їй, хто і що є суттю їхнього життя. Багато батьків не звикли говорити про те, як вони вірять, тому вони повинні спершу самі навчитися цьому.
Вихователь не зобов'язаний знати відповіді на всі дитячі запитання. Звичайно, вони будуть запитувати: "Де живе Бог?". І вихователь на це зможе відповісти лише словами: "Не знаю". Вирішальною є не остаточна вичерпна відповідь дорослих, а розпочата розмова - на ціле життя.
Відверто кажучи, самі батьки іноді не відповідають своїм особистим вимогам. Трапляються ситуації, на які вони не можуть вплинути. Для дитини було б важливо зрозуміти, що поведінка батьків не є мірилом усіх цінностей і що вони - батьки - не бездоганні "божки".
Останнім часом ми все більше розуміємо значення зосереджености, медитації для формування зрілої релігійности людини. Бернард Ґром навіть вважає, що перш ніж батьки почнуть відкрито говорити дитині про Бога, вона (дитина) повинна вміти "заглиблюватись у себе". Здатність до внутрішнього переживання дає дитині можливість сприймати й розуміти розмову про Бога і зіставляти її зі своїм особистим життєвим досвідом.
Найважливіший досвід, який виносить дитина зі свого життя (загалом він є передумовою вміння жити) - це досвід безпечности, "можливість довіритися", адже мама є доброю і любить мене. Ця засаднича довіра до світу, до життя, батьків та самого себе закладається вже на першому році життя.
Засаднича довіра - це своєрідне почуття, "що можна довіритися", є головною передумовою здатности дитини вступати в стосунки з іншими, любити людей, вчитися розрізняти правильну і неправильну поведінку і, нарешті, є основою почуття, а згодом і дорослої людини. Однак досвід безпечности не можна ототожнювати із досвідом того, що Бог мене любить. Досвід надійности батьків і світу треба поглиблювати та розумно розвивати у почуття довіри до Бога. Тільки тоді, коли дитина зрозуміє, що чим більше ми, люди, будемо позитивно ставитись до інших - з Богом і так, як Бог, - тим надійнішими та міцнішими стануть відносини між нами, і розуміння безпечности, яке дається з ласки Божої, сприйматиметься як утвердження та визнання, а не лише як відчуття захищености.
 

До редакції надходять листи з запитанням: чи потрібно хрестити немовлят? Адже вони ще не усвідомлюють сенсу цієї події. Але у тисячі і мільйони разів більше було і є тих, що охрещують немовлят з вірою, що немовлята удостоюються добра, що дається їм через таїнство хрещення. Віра в таїнство в народі глибша, ніж віра у нібито вільний вибір і свідомий вибір релігії у зрілому віці.
"Якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже" (Ін. 3:5).
Блаженний Августин також свідчить: "Є Передання Апостольське, що немовлята спасаються Хрещенням". І в іншому місці: "Церква дає немовлятам ноги інших, щоб вони ходили, серця, щоб вірували, язик, щоб ісповідували". І ще: "Мати Церква дає їм материнське серце".
Православна Церква хрестить немовля по вірі їх родичів і хресних батьків. Для цього і бувають при хрещенні хресні батьки, щоб поручитися перед Церквою за віру хрещеного. Коли він підросте, вони зобов'язані навчити його вірі і потурбуватися про те, щоб їх хресний став істинним християнином. Це священний обов'язок хресних батьків і вони тяжко грішать, якщо нехтують цим обов'язком.
Сектанти вважають, що не можна хрестити немовлят і засуджують православних за хрещення їх. Але основою для хрещення немовлят служить те, що хрещення замінило старозавітне обрізання, котре здійснювалося над восьмиденними немовлятами. "А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого" [Бут. 17:12]. "А як минуло вісім днів,коли належали обрізати Немовля, дали Йому ім'я Ісус, наречене Ангелом до зачаття Його в утробі" [Лк.2:21].
Християнське хрещення названо нерукотворним обрізанням: "В Ньому ви і обрізані нерукотворним обрізанням, стягненям гріховного тіла плоті, обрізанням Христовим, бувши поховані з Ним у хрещенні, в Ньому ви і разом воскресли вірою в силу Бога, Котрий воскресив Його з мертвих, і вас, що були мертві в гріхах і в необрізанні плоті вашої, оживив разом з Ним, простивши нам усім гріхи, знищивши вченням рукопис, що був про нас і проти нас, і Він узяв його із середовища і прибив до хреста" [Кол. 2:11-14].
"Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть" [Іоан. 6:37].
 

У саду біля будинку. Яків - на гойдалці. Цю сцену потрібно грати зосереджено, стримано.
ЯКІВ (гойдається, бурмоче щось про себе): Я є тут. Ти є тут. Обоє ми є тут (злазить з гойдалки і скаче на одній нозі). Я є тут. Ти є тут. Обоє ми є тут. Гм. (Сідає, спираючись до стіни, і намагається осягнути стан спокою). І коли я нічого не роблю, коли перебуваю у цілковитому спокої... Я є тут. Ти є тут. Обоє ми є тут (задоволено). Так є завжди. (Знову йде на гойдалку). Я є тут. Ти є тут.
ТАТО (повертається з роботи): Агов, Якове, це ти?
ЯКІВ (дуже зосереджено): Привіт. - Мій милий Боже! Я є тут, Ти є тут, обоє ми є тут.
ТАТО: Це нова лічилка?
ЯКІВ: Ні. Це щось інше. Це молитва, яку я щойно придумав. ТАТО: Молитва?
ЯКІВ: Знаєш, молитви у дитячому садочку були для мене занудні. Постійно одне і те ж. Деякі підходять тільки тоді, коли приступаємо до їжі, інші - коли пробуджуємось зранку. Я ж придумав молитву на будь-який випадок. Сказати тобі?
ТАТО (нахиляється до стіни): Скажи, будь ласка.
ЯКІВ (гойдаючись, з певною урочистістю промовляє):
Мій Боже!
Я є тут.
Ти є тут.
Обоє ми є тут.
ТАТО: Гарно, а далі?
ЯКІВ: Це все. Хіба не досить?
ТАТО: Для мене звучить трохи незвично.
ЯКІВ: Мій Боже! Коли я це промовляю, Бог думає собі: "Так, Яків Мене кличе. Треба прислухатись". - Я є тут. - Зрозумів, так? Ти є тут. Мама каже, що Бог є завжди і всюди.
ТАТО: Звичайно, мама має рацію.
ЯКІВ: То, коли я є тут і Бог є тут, тоді ми обоє є тут, обоє присутні. Це ж так гарно? Завжди і всюди. Коли граюсь, їм,
барабаню, розглядаю книжки з малюнками, скрізь і всюди. Я
випробував.
ТАТО: Якщо так, то ти маєш рацію, сину.
ЯКІВ: Коли тобі подобається моя молитва, то можеш взяти її
собі. Я дарую.
ТАТО (збентежено): О, це так, гм.
ЯКІВ: Можемо разом промовляти її, де б ми не були. Як ти
вважаєш, для роботи вона годиться?
ТАТО: Гм, ну, чому б ні?
ЯКІВ: І в автобусі?
ТАТО: Певно, що так.
ЯКІВ: Тату, я тобі щось скажу. Завтра ти всюди випробовуй
мою молитву, а ввечері скажеш мені, чи було дійсно так.
ТАТО: Гаразд, якщо ти так хочеш, то я випробую її.
ЯКІВ: Тату, ти запам'ятав: "Мій Боже! Я є тут, Ти є тут. Обоє
ми є тут"?
Яків задоволено погойдується.

Мартін Єґле, Лене Маєр-Скуманц.
Дитина і віра.
Переклад з німецької Наталки Лозинської,
Львів, "Свічадо".
 

Боже на Небі, линуть до Тебе
Наші маленькі дитячі слова.
Ми - Твої діти, ми - Твої квіти,
Ми - України надія одна.
Пошли нам, Боже, маленьким дітям
Щастя, здоров'я і розуму на довгії літа.
Амінь.

Я, коли лягаю спати,
Коло мене - Божа Мати, -
Янголятка по боках
І Ісус Христос в головах.
Амінь.

Господи Ісусе,
На колінцях я молюся:
Всі гріхи мені прости,
І від лиха захисти!
Просвіти моє серденько,
Щоб навчався я гарненько,
Щоб удома і у школі
Не робив я зла нікому,
Щоб я старших шанував,
Щоб матусі помагав,
Щоб жили усі здорові
У злагоді і любові.
Амінь.

Я до Бога руки зводжу,
Щастя, здоров'я і розуму прошу
Для тата, для мами, для сестри і брата,
Для всієї родини.
Ісусе, послухай малої дитини -
Вогонь погас - Христос при нас.
Святая Богородице, спаси нас!
Амінь.

Записав
Валерій ЖУРБА,
м. Київ

До архіву газети

На першу сторінку