Виборчий блок "Наша Україна" - це не тільки виборчий проєкт. Це - проєкція в майбутнє. Ми йдемо до створення нової політичної сили.
Блок "Наша Україна" бере на себе відповідальність звільнити країну від усього, що гальмує її розвиток.
Нас об'єднав не спільний ворог, а спільна справа.
Нам говорять, що проблема в економіці, в законодавстві, в міжнародній конкуренції й відсталих технологіях. Я знаю реальний стан нашої еконо-міки. Вона має всі умови для того, щоб зробити велетенський крок уперед.
Зміна форми потребує зміни змісту. Новий зміст - це консолідоване суспільство й оновлена влада, повернута обличчям до цього суспільства.
Бо ми хочемо змінити владу.
Я неодноразово стверджував: в Україні нема жодних підстав для соціяльних та економічних потрясінь. Десять років ми переживаємо одну-єдину кризу. Це криза влади.
"Воля людей є єдиною леґітимною основою будь-якої політичної сили. Захистити її вільне вираження є нашим ключовим завданням", - ці слова Томаса Джеферсона, третього американського Президента, звучать сьогодні для України актуально.
В Україні збудовано жорстку бюрократизовану і до того ж корумповану вертикаль влади. Влади, що не бачить сьогодні ні зовнішніх, ні внутрішніх ви-кликів, перед якими стоїть Україна.
Нашим завданням є визначення ролі України, її ідентичности та національних інтересів, що забезпечать гідне місце нашій країні у світі.
Інакше Україна може стати інструментом чужої політики.
Якщо ми хочемо підняти рівень добробуту наших людей та подолати відставання від заможних держав світу, ми повинні змінити систему управління своєю державою. Тому сьогодні нашим завданням є перемога на парляментських виборах, створення парляментської більшости та формування дієздатного уряду. Тільки за таких умов можливі справжні зміни на краще.
Я знаю, це складні завдання. Але ми не маємо права відступати. Ми повинні представити народові нову владу - владу нового тисячоліття, що здатна вирішувати проблеми кожного окремого громадянина й країни в цілому.
Нашою найвищою цінністю є Людина. Наша головна мета - забезпечити умови для її самореалізації як особистости, як громадянина, як господаря.
Усе можна підсумувати одним реченням: щоб Людина в нашій країні почувалася добре, їй потрібно дати можливість працювати й реалізовувати себе.
Тільки така держава, що служить своєму народові, може забезпечити ці умови.
У такій державі влада відстоює інтереси своїх громадян та керується такими принципами: Моральність, Чесність, Людяність, Відкри-тість, Відповідальність.
Ми ставимо собі за мету захист інтересів суспільства, а не окремих груп. У цьому полягає політична моральність.
Українській політиці не вистачає порядности. Країною керує корумпований бюрократичний апарат. Так не може тривати далі. Ми - за чесність у політиці, за чесність у справах управління державою.
Колись учні запитали у Конфуція: "Що необхідно країні для того, щоб вона процвітала?"
"Достатньо продовольства, військового спорядження й довіри населення", - такою була відповідь учителя.
"А від чого можна відмовитися?" - запитали учні.
"Від військового спорядження", - швидко відповів Конфуцій.
"А якщо цього замало й треба позбутися ще чогось?"
Мудрець довго думав і нарешті відповів: "Можна відмовитися від продовольства, бо країна, в якій народ не довіряє своїм правителям, приречена на загибель".
Ми повинні зробити все, щоб повернути довіру народу до влади.
Нашою метою є побудова професійної та патріотичної влади. [...]
Народ, який думає на рік уперед, вирощує хліб. Народ, який думає на десять літ уперед, вирощує сад. Народ, який дивиться вперед на сто років, вирощує нове покоління.
Ми переорієнтуємо систему виховання молоді та підготовки кадрів. Вона не повинна зводитись до пасивного засвоєння знань. Молодь має навчитися самостійно мислити й діяти. [...]
Батьківщину не вибирають. Я народився тут. Я дихаю вільно лише на цій землі. І разом з вами я зроблю все, що можу, щоб захистити інтереси моєї країни і мого народу. І кожного з вас закликаю до того ж. [...]
Наша Україна - це вся Україна. Це - Схід і Захід, Буковина і Слобожанщина, пенсіонери й студенти, вчителі й лікарі, чесні підприємці й порядні правоохоронці, податківці й митники... Усім нам потрібна ця єдина в світі земля.
Пропонуючи суспільству таку програму, ми ставимо собі за мету єднання нації. А єднання нації відбувається довкола великих ідей.
Я переконаний, що такою ідеєю є побудова суспільства духовно здорових і забезпечених громадян. Я переконаний, що такою ідеєю є забезпечення достойного життя кожного українця.
Годі бідкатися! Почнімо діяти сьогодні!
 

"...І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він (Симеон) на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: "Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром,бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!" (Лк 2.27-32).
Зустріч, яка відбулася на гамірному подвір'ї єрусалимського храму, була не просто зустріччю. Сталося Стрітення - подія, якій Церква надає глобального духовного значення. Це зустріч Старого і Нового Заповітів, зустріч людини, яка глибоко відчуває тугу за втраченою Небесною Батьківщиною, з Тим, Хто виповнює цю втрату, зустріч Світу зі своїм Творцем, Який віддає Себе в руки цього Світу.
Сказавши кілька слів збентеженим батькам Немовлятка, одного з багатьох, принесених до храму, Симеон відходить. Пророчиця Анна голосно славить Бога. Свята Родина, виконавши законний обряд, повертається додому. Та слова старця залишаються у серці Матері. В цих словах була і радість таємничого впізнавання Світла для Світу, і скорботна таїна "меча болю", який прониже материнське серце за Сина, що мусить стати "знаком сперечання", і поклик до готовности прийняти цей меч.
Слова, що сказав їх Симеон, схвилювали Марію та Йосифа не тому, що він відкрив їм щось абсолютно невідоме, а радше тому, що цей "сторонній" чоловік так багато знав про їхнє Дитя. Знав, що не тільки Ізраїлю належить служіння Месії, а й цілому світові. І це служіння є закликом "слідувати за Ним". Цей заклик не загальний, а глибоко персональний, звернений до кожної людини, до кожної епохи, котра, як і людина, має своє обличчя і стоїть перед Богом. Хто приймає Його - "підіймається", хто відкидає Його - відкидає і спасіння ("падає"). Наш гамірний, "комунікабельний" і в той же час ізольований, "наглухо захищений" світ знову й знову стоїть перед вибором.

Відомо, що журналіст може бути великою людиною, з якою рахуються політики, і може бути нікчемною людиною, з якою не хоче зустрічатися прибиральниця.
Відомо, що журналіст може талановито і чесно пояснювати події і факти, а може заплутувати і перекручувати.
Зрештою, головне: у кожного є вибір - стати шанованим журналістом чи продажним нікчемою.
Німці пишуть у супермаркетах: "Красти невигідно". І над цим задумуються навіть люди з нахилом красти. Завжди треба чоловікові нагадувати про чесну дорогу. Слухало багато людей, коли я на з'їзді блоку "Наша Україна" говорив, що якби нині повторити сюжет "Великого інквізитора" Ф. Достоєвського, то Христа просто б затерли в черзі і не зустріли...
Наш чиновник послав би до нього секретарку запитати "Чого треба?". І може тільки Віктор Ющенко став би на коліна... Для того, щоб зрозуміти порівняння, навіть не треба знати Достоєвського - досить щось чути про Христа.
Але журналісти "Киевских ведомостей" і газети "День" (яку ще рік тому можна було читати) розповіли читачам, що Сверстюк ставить Ющенка поруч з Христом - "далі нікуди!". Посилаючись на таку "інформацію" свого колеги Несенюка, Л. Іванюк уже журить Сверстюка за "творення культу".
Тобто журналіст, що не здатний зрозуміти різниці між Богом і людиною, яка просить прощення, виступає в пресі і безсоромно звинувачує в примітивізмі інших!
Мені вже і так пояснювали: "Його послали від газети не для того, щоб він зрозумів, а щоб перекрутив, прикинувшись дурником".
Тоді що краще: дурень чи негідник? Адже журналіст не заховається ні з дурістю, ні з продаж-ністю, ні з лукавством! Текст його свідчить і про честь, і про розум.
Звичайно, можна притягти до суду і журналіста, і газету. Але люди такого штибу відчувають, де боятися не треба. На цих гарантіях "свободи слова" вони й тримаються. При тому орієнтація на читача, який вірить написаному і не задумується, що Віктор Ющенко і не любить, і не потребує звеличення. За нього говорять його діла - і досить.
Але ж і такому читачеві треба розрізняти по-літика, який впізнає Бога і, з другого боку, політика, який скаже: "У нашому чинному законодавстві зустріч з Христом не передбачена".
Нижче текст виступу, щоб читач міг судити сам.
Є. С.

Вітаю вас словами старої української колядки, що засіває радість:

Добрий вечір тобі, пане-господарю,
Радуйся.
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Та правічна радість Різдва засвічувалася в кожнім поколінні.  Як Вифлеємська зоря, вона живила мудрість серця і творила атмосферу свята. Наша історія світиться обличчями особистостей, і на них тримається передача традиції. Та традиція захищала наш народ, коли не могло захистити його військо і держава - вона захищала від чужої держави.
Усі ми вийшли з нашого минулого, з тієї безбожної наддержави, де правили терор і насильство над особою і де поступово визрівла апокалі-птична "звізда полин". Своїм тяжким національним гріхом - неповаги, роз'єднаности і вислужництва ми їй сприяли. Усіх нас торкнулася її смертоносна радіяція. Але особливо позначилася на нас диявольська містерія ХХ віку, який годував нас поразками, вкритими полудою перемог. Нарешті, та сила, яка постійно трубила про свої перемоги, раптом упала посеред калюжі і нас усіх туди кинула.
Десять років ми блудимо сперечаючись: чи йти вперед, чи назад вертатися до старого виходу... Усі ті безвідповідальні і безкарні, орієнтовані егоїстично, кинулись у всі тяжкі гріхи - пихи старшинської, лакомства нещасного, обжорства, заздрости, лінивства і гніву... І все це забуяло в болоті беззаконня. Якби шукати діягнозу нашої недуги протягом десяти років, то це буде передусім брак любови, від якої мало б заясніти лице нашої Матері.
Який важкий стогін чується в листах бідного народу до Віктора Ющенка! До вічних людських гріхів додається наш національний гріх байдужости, узаконеної владою, яка існує ніби сама для себе. Коли людина байдужа - уже не має значення, з якої вона партії...
Здається, якби зараз прийшов до нас Христос, Йому б уже не вийшов назустріч князь світу цього, як у "Великому інквізиторі" Достоєвського, щоб сказати: іди собі назад, ми вже влаштувалися без Тебе...
У нас Його б не помітили. Як чужинець, Він став би в загальну чергу і, звичайно, був би там останній. І не запросив би Його наш чиновник з погаслими очима, хіба що послав би секретарку запитати, чого йому треба...
Тільки з протилежних дверей вийшов би втомлений і мудрий серцем чоловік: "Прости нам Господи, що не впізнали. І не тому, що не схожий з іконами. Ми тут такі закручені, що й рідного батька не впізнали б...Прости мені, Віктору Ющенкові. І пошли мені силу покласти кожен день життя на вівтар вітчизни. І дай мені мудрість так прожити день, щоб він міг бути днем останнім...".
І погодьтесь, це хіба не диво нашого часу - в тих кабінетах чоловік перед Богом на колінах, як у часи віри, надії, любови! Серед погашених ліхтарів з поважними бирками - живий совісливий чоловік. Зорієнтований на моральні вартості, які, виявляється, важливі для всіх і за всяких умов.
І став він для людей надією не тому, що встиг для них багато зробити. Вони помітили, що він хоче допомогти, що має живе серце - і вже коронували його в своїй уяві. Коли хтось відчуває і впізнає Бога в братові своєму - то вже Людина. І повірили, що блок "Наша Україна" з ним ожиє.
Хай же насправді в цьому об'єднанні кожен засвітиться для справжньої гри, де кожна фігура має вартість не сама по собі, а в ефективності захисту короля. Чи - захисті своїх воріт.
Тільки в розумній і відважній грі можна засвітитися - світитись попри все! Доки світитимеш - доти житимеш.
 

Уряд Ющенка зумів уникнути дефолту. В Україні вдалося зробити неможливе: скоротити за один рік зовнішній борг на 2 млрд. долярів, не взявши нової позики.

"Звідки ти такий узявся!" - кажуть в народі про людину, яка викликає подив.
А Віктор Ющенко викликає подив своєю природною українською вдачею, сказати б - архетипічністю.
Вже давно, ще може до війни, переінакшено романтичну пісню "Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой" на реалістичну: "Вышли мы все из народа, но не вернемся в него".
І те перше покоління "з народу" (до якого і я належу) часом малосимпатичне. Воно тягне за собою і в культуру, і в політику гріх мужицької корисливости, а то й відречення, що колись селяни називали словом "покруч".
Але в ньому часом ясніє "народна врода", яка чомусь не виростає на асфальті. І в основі тієї вроди глибинно християнський дух, який дивом Божим зберігся в молочених і морених поколіннях людей сталінської колективізації, голоду, репресій, війни і знов голоду та пристосування.
На Сумщині, в сім'ї радянських учителів - інтеліґентний хлопець з органічним християнським світоглядом сковородинського типу! Хіба це не цікавий суто український феномен на тлі нашого часу, де лукавство, зневіра, корисливість і самоприниження сплелося в таку мішковину, що на ній вже годі намалювати людське обличчя.
Я б хотів уникнути заїждженого поняття "патріотизм": справа в тому, що "радянський патріотизм" так плавно перейшов в "український патріотизм", як маска, в якій довелося тільки трохи підправити кольори. А "професійні патріоти" залишилися в постсовєтській Україні "прі сполнєнії обязаностей". До того ж вони вростають в позірний патріотизм, який плодиться самосівом, як вівсюг, що ніколи не стане вівсом.
Феномен Ющенка в природності і гідності, яка не потребує самопояснень.
Одні кажуть, що в народі його люблять за вроду, якою він вирізняється в президіях.
Інші кажуть - за прихильність до народу і ефективну діяльність в уряді: "йому Бог помагає".
Дехто каже, що "в сорочці народився".
А в основі усього є в людей правічне чуття істини. Бог створив людину за подобою своєю, і що б з тими людьми не робили вожді, а істина творіння Божого буде виднітися на обличчях, яких не дуже силувано, калічено і викривлювано змалку. От і люди впізнають: свій чоловік, у нього жива душа.
Платним жовтим посіпакам зауважимо, що нам не йдеться про створення ідеального образу лицаря без страху і докору, а просто про публічну особистість, яка тягнеться до лицарської традиції і в силу своєї здорової селянської натури гидує компанією глитаїв, фарисеїв, злодійкуватих вискочок і п'явок, що потроху гинуть від переситу.
Йдеться не про звеличення, а про розуміння: хто є хто на політичному ринку. Делікатним людям звеличення - на шкоду здоров'ю... "Справа в тому, що, очоливши уряд, Віктор Андрійович запропонував не тільки нові типи стосунків, а й продемонстрував таку політичну культуру, яка дала народові підставу повірити, що на найвищих щаблях влади може бути морально здорова людина. Українці по суті повірили владі"  (з газет).
Це був дуже важливий моральний перелом в Україні, яка успадкувала від УРСР недовіру народу до влади і систематичні обдурювання і обкрадання народу владою.

Початок біографії

Він не був спущений "зверху". Він вийшов "не з тих дверей" - і швидко здобув добру славу в фінансовому середовищі. "Людина, що носить дешеві костюми і ще більш дешеві краватки, але добре знайома з багатьма першими особами фінансового світу плянети". Ефектний образ з газети "Дзеркало тижня"
Віктор Андрійович зізнався, що саме Тернопільщина дала йому змогу відчути себе українцем. З цього деякі журналісти схильні робити хибні висновки, що тут формувався його світогляд. Зауважмо, що Тернопільщина чи Львівщина допомогла багатьом тим, у кого був закладений здоровий світогляд."У кого є, тому додасться...".

Ще в студентські роки захопився альпінізмом. На канікулах працював інструктором туристичного табору "Тернопіль-Карпати" у Рахові. Мабуть, з того часу і з'явилася добра звичка - щорічне сходження на найбільшу вершину Карпат - Говерлу.
По закінченні Тернопільського фінансово-економічного інституту, в 1975 році почалась кар'єра Ющенка-фінансиста - від бухгальтера колгоспу до керівника Національного банку України, який Віктор Андрійович очолив у 1993 році (на той час голові правління банку було всього 39 років).
Прихід Віктора Ющенка в Нацбанк - ціла епоха в розвитку банкової системи незалежної України.
1993 рік. В Україні шалена криза. Грошові станки постійно штампували нові купюри. Девальвація купоно-карбованця досягла астрономічних меж. Віктор Андрійович пропонував обмежити безконтрольне включення верстата, який друкував купоно-карбованці. Л. Кравчук відмовився. Л. Кучма підтримав монетарну політику молодого фінансиста.
У вересні 1996 року Віктор Ющенко "благословив" введення гривні в Україні. Протягом двох років вона була стабільною валютою.
Завдяки діяльності Віктора Ющенка Україна не мала жодної фінансової кризи.
Втім, успіхи України, здається, були тільки в галузі фінансовій. І саме тут вдарив грім. У квітні 1998 - нерозкрите убивство попередника - Голови Нацбанку, вчителя Вадима Гетьмана.
Загибель в автокатастрофі Голови Ощадбанку України Олександра Веселовського.
В тому ж дев'яносто восьмому - обвальна криза фінансової системи, девальвація рубля в Росії.
Падіння гривні вдалося зупинити. Удар кризи фінансова система України витримала.
Було кому і було чого радіти. Але було кому і "кувати залізо, поки гаряче". Віцеспікер В. Медведчук заявив: "Є достатньо підстав вважати, що Національний банк і, зокрема, його керівництво заслуговують на оцінку не лише депутатської слідчої комісії, але й правоохоронних органів...". Були організовані парляментські слухання Нацбанку. В той час газета "Факты" писала, що причиною парляментських слухань стало те, що "...НБУ "закрутив" гайки політичним силам, які мають свої інтереси у фінансовій сфері...".

Здобутки уряду Ющенка

Згадайте, що було у 1998-1999 роках: величезні затримки з виплатами пенсій і зарплат, нереґляментоване відключення електроенерґії ("До цього ми знову повернулись за Уряду Кінаха"). А що зробила команда Ющенка? Фінансові потоки, які йшли олігархам у кишеню, були перенаправлені в бюджет. Це зняло соціяльну напругу, в економіці почались незворотні позитивні процеси...".
Віктор Андрійович перший з українських прем'єрів зумів розрахуватися з державними боргами перед пенсіонерами, вчителями та іншими категоріями незахищених шарів суспільства. Віктор Ющенко став першим українським прем'єром, який забезпечив економічну стабілізацію і реальне постійне зростання макроекономічних показників.
На сторінках "Financial Times" ми читаємо, що Віктор Ющенко виявився тією людиною, яка поглибила взаємовідносини між Україною та цивілізованим західнім світом. Адже про те, що наша держава міститься в географічному центрі Европи, дізнались навіть малі американці.
Проведено аґрарну реформу на селі. Свого часу прогнозувалось, що коли Ющенко насправді спробує реорганізувати колгоспи, його проклянуть навіть односельчани на Сумщині. Виявилось, що смерть колгоспної системи була тихою і спокійною. Врожай 2001 року перевершив усі сподівання.
Піднесення авторитету України на міжнародньому рівні: уряд Ющенка зумів уникнути дефолту. В Україні вдалося зробити неможливе: скоротити за один рік борг на 2 млрд. долярів, не взявши нового.
Стратеґія нового уряду не обмежувалася звичайним впорядкуванням ситуації, а передбачала встановлення дієвих механізмів для подальшого зростання. Уряд Ющенка поклав край численим антикризовим програмам, які у великій кількості плодили попередники. Вже за кілька місяців діяльности команди Віктора Андрійовича розпочався період соціяльно-економічного зростання. Громадяни вперше побачили перспективу, відчувши можливість плянувати своє життя, без урахувань інфляційних чи кризових чинників.
Протягом 2000 року та трьох місяців 2001 року загальну бюджетну заборгованість було скорочено у 2,6 рази. З державного бюджету уряд повністю розрахувався з цим боргом. Загальні видатки на соціяльну та гуманітарну сфери зросли майже на 30 відсотків.
Уникнення дефолту в квітні 2000 року було надзвичайно важливим завданням, адже йшлося про скочування країни у прірву.
Саме Ющенко та його команда змогли показати світовий рівень управління державою, основою якого були професіоналізм, пріоритет ринкових відносин і демократії.

Причини відставки

Уряд Ющенка був діяльним, хоча там залишалися незмінні кадри - "коаліційні". Телебачення не давало можливости прем'єрові відповідати на нападки згори. Жоден з урядів не знав такого тиску. Теледебати Юлія Тимошенко - Григорій Суркіс увійшли в історію так само, як і відставка віцепрем'єра. За долею уряду стежив світ. Газета "Financial Times Deutschland" від 22.05.2001: "Прем'єр Ющенко виступив проти тіньової економіки, де олігархи черпали свій прибуток. Уряд Ющенка частково ліквідував вигідні оборудки обміну, так званий бартер. Це коштувало оліґархам багато мільйонів долярів США у вигляді податків, які доводилось платити державі. Впорядкування відносин у паливно-енерґетичному комплексі зменшило надприбутки тіньової економіки до мінімуму...". Все це викликало шалений супротив "українських" "нуворишів".
СДПУ(о) тріюмфувала. Вони ставили Віктору Ющенку умови: приєднатися до їх "коаліції", що означало прийняти їхні інтереси - замість своїх принципів: захисту національних інтересів, демократичности, прозорости.
"Я іду, щоб повернутись" - відповів Віктор Ющенко.

Є. С.

Такого не буває у світі, щоб бути
по справжньому щасливим,
не бачачи щастя Вітчизни.
Олексій ТАМКО, Луганщина
***
Держава в моєму розумінні - це люди.
Юрій МОСЬПАН, Херсонщина
***
Велике вам хліборобське спасибі, що Ви знайшли наше село, забуте всім народом України, тільки що не Богом, тому що в нашому селі є церква, котрій виповнилось цього року 110 років, котра вистояла у всі лихоліття держави... Але земля хоче, щоб хліборобом вона була оброблена, вчасно зорана, засіяна, та вчасно зібраний урожай. Тоді поможе і церква.
Михайло ЖУЧЕНКО, с. Глинянець, Вінничина (149)
***
Не головне, яка партія переможе - а головне щоб добрі діла перемагали. Щоб життя в країні стало кращим. Із матеріяльної сторони теж краще жилось людям.
Надія Тупісь, с. Рудне, Львівщина (133)
***
Приїжджайте влітку до нас і подивитесь, що річки Карпат течуть жовто-болотяного кольору. Майже зникла в річках царська риба - карпатська форель. На грані вимирання благородний олень, стада якого паслися в 70-х роках на карпатських крутосхилах чисельністю по 15-20 особин. Тільки в моєму селі було зруйновано близко 12 км лісових автодоріг, прокладених понад берегами річок в роки радянської влади.
Прошу вас, щоб мій лист і моє прізвище десь офіційно не фігурували. В нас у Карпатах в основному править бал лісова мафія, а лісова мафія досить сильна. В цьому я переконався, коли проводилась перевірка N-ського держлісгоспу Львівською обласною охороною природи в 1997-98 р. І всі, хто був причетний до цієї перевірки, постраждали. А тому я переживаю не за себе, а за своїх дітей. (139)
***
У нас така мізерна пенсія була, а тепер хоч можемо собі дозволити купити рогалика або булочку. Нам стало легше набагато. Як ми Вам вдячні. А найголовніше, нам світ відкрився, ніби з неба манна Божа впала. Ви нам у пригоді стали. Добре, що Ви дальше боретеся і добивайтеся, ми за Вас усі, щоб Вам Бог здоров'я дав, це найголовніше, а решта усе додасться. Не випускайте керма з рук, бо ми пропадемо.

Моя віра в життєві сили народу, в те, що він здатний змінити своє життя на краще, збудувати нову, щасливу нашу Україну, є і буде. Але пробудити цю віру в більшості інших душ, зневірених і збайдужілих, буде надзвичайно важко. Ми розуміємо, що одними людськими силами пробити цей мур байдужости і зневіри неможливо. І тому просимо Божої сили і Божої мудрости, щоб нас єднало і згуртовувало слово, надихало в творенні нової України. Успіх буде тоді, коли кожен з нас - українців підставить під цей хрест і своє плече.

І хай це Боже світло і сила, ця Божа любов пройдуть крізь наші серця, і проминують в кожному з нас, і відкривають їх на Бога з прагненням самим творити своє майбутнє, а не чекати, що це хтось зробить за нас. Якщо ми впадемо перед Богом на коліна, Україна підніметься з колін.
Антоніна К. м. Бар, Вінничина (183)
***
Ми повернулись до витоків народу: рідної мови, справжньої історії Батьківщини, традицій і обрядів.
Працювати зовсім не легко. Умови, в яких опинилась більшість шкіл, в тому числі і наша, жахливі. І все ж таки ми живемо надією на краще.
Надія Громак, м. Донецьк (184)
***
Важко дуже. Здається, покинув би все в один момент, але любов до дітей перемагає, і знову йдеш, покинувши домашні клопоти, на роботу.
Бог не обділив талантами нашу родину, але якщо не діждемося кращих змін у державі стосовно освіти, то талановита наша молодь буде шукати виходу в чомусь іншому. Та все ж таки надіємося, що Україна вийде, мусить вийти на шлях оновлення, розвитку і людяности.
Сава Ґонтар, с. Кульчин, Волинь (190)
***
Тяжка наша селянська доля, але я Вам скажу, що я не покидаю надії на наше краще життя. Я вірю, що ми дочекаємося тих днів, коли зможемо зажити по-европейськи.
Я - один фермер на два села: Зірка і Паліївка, і хоча мені було дуже важко починати, але я не здався і не здамся ніколи. Із 15 фермерів я лишився один з половиною; половина - це мій син, який має акта, а землі не має.
Степан Ярема, Одещина (308)
***
Шановний Вікторе Андрійовичу, хай і Вам буде добрий день! Ваш заклик провести діялог з простими смертними по селянській наївності прийняв усерйоз.
П. Цюпка, м. Новий Буг,
Миколаївщина (315)
***
Люди розгублені - вірити не знають кому, з кожного боку їх скубуть і по-різному піджучують. А селянину, щоб він виростив "жито й пшеницю і всяку пашницю", потрібна не формальна увага, а активні дії високопосадових осіб, виважена цінова політика, і не колись чи в майбутньому, а якнайшвидше.
Ярослав Брусак, с. Бротомобівка, Миколаївшина (321)
***
Мені 25 років. Фермерське господарство я заснував нещодавно, після закінчення Сумського Аґрарного Університету за спеціяльністю "аґроном". Поштовхом до такого кроку стало відвідання Великобританії, де я працював у фермера. Тому в мене є на що рівнятись і з чим порівнювати. Перше, з чим мені довелось зіткнутися - це неможливість одержання кредиту, щоб почати "з нуля". Кредити надаються лише на короткий термін - від одного місяця до одного року під велику заставу та з неможливими відсотками. Так можна працювати, якщо справа вже "розкручена", а спочатку - це всеодно, що вставити голову в зашморг. Держава повинна створювати пільгові умови, хоча б для заохочення тих, хто починає працювати на землі.
Андрій Дрижерук, м. Суми (322)
***
А найстрашніше те,  що ми все бачили і нічого не робили.
Але я глибоко переконаний, що провадити цю тяжку, але вкрай необхідну роботу повинна незаплямована хабарями, брудними грошима, некланова людина, а та, в якої має бути совість, про яку давно забули і вважають її пережитком минулого. (...) Порядність, Правдивість, Людяність, Непідкупність, Відстоювання Правди - ось чого бракує багатьом керівникам на всіх поверхах нашої державної будівлі.
Григорій Волков, м. Волноваха, Донеччина (330)
***
Дякую за привітання. Спасибо Вам за то, что Вы в этом тумане еще видите нас.
Г. Градобой, м. Старобільськ,
Луганщина (346)
***
Повірте, як соромно дивитись в очі дітям-школярам, які працювали нарівні з дорослими і чекали цього року якогось просвітку із вічних боргів.
Тож недивно що поступово починаєш втрачати віру в те, що село відродиться, що зміниться ставлення у країні до людини праці.
О. І. Журавель, А. А. Журавель, с. Лукашівка, Черкащина (368)
***
А совість є в більшості людей чесних, справедливих, в яких серце обливається кров'ю, коли його дитина на хліб жадна.
Ми ждемо в уряді людину, яка витягне нас із цієї трясовини, слава Богу, ще голови стирчать із неї. Хай Вам Бог помагає, а Ви з Богом нам поможіть.
Григорій Черкес, с. Велика Цвіля, Житомирщина (399)
***
Ситуацію у селі я розцінюю як критичну. Чорні злидні, невіра в завтрашній день призвели до того, що село спивається. Крім чоловіків, п'ють жінки, п'є молодь, зростає смертність працездатного населення від цієї біди, передається у спадок, бо ще древні говорили: п'яниці народжують п'яниць.
Марія Нємцева, Хмельниччина (652)
***
Коли ми вже будемо нормальними людьми, щоб у будь-якій точці землі могли з гордістю сказати: "Я українець!".
Іван Череп, Хмельниччина (656)
***
Якщо така високопоставлена особа, як ... може назвати народ "бидлом", то що ми можемо чекати від інших менш впливових людей?
А. Собко, Вінничина (668)
***
По телевізору селяни, в основному, дивляться Перший національний канал і Інтер, інші канали - мало кому доступні. А по цих двох каналах, коли дивитися "Вісті", той, хто здатен аналізувати, може дійти до інфаркту, а інші сприймають так, як подають ведучі. Навіть Вам не дали слова на телебаченні, щоб спростувати всі наклепи, якими Вас обливали навесні цього року.
Василь ВАТАШАНЮК, Івано-Франківщина (673)
***
Дуже болить душа, коли по телебаченню говорять таку неправду. Що скільки допомоги дають фермерам. Але знаєте, Вікторе Андрійовичу, все рівно я не відмовлюся від своєї мрії - бути хазяїном на землі.
Василь Данко, Закарпатська область (677)
***
Хай береже Вас Бог, від усякої "нечисті", якої так багато розвелось у наші часи.
Іду я з совбезу з сльозами, посміялися з мене. Вікторе Андрійовичу, я не хочу великої пенсії, я хочу справедливости.
Марія Москлець, Полтавщина (681)
***
На фермерській землі безперешкодно будуються генеральні директори з експорту лісу закордон, директори шкіл, лікарі, парикмахери - всі, лишень не селяни. Ось Вам, Вікторе Андрійовичу, і ДІЯЛОГ. Ось за неповний місяць розпочнемо весну. Там уже недосипаємо, і ніч і день дивимось на кожну рослинку, яка народилась на світ із зернини.
В. Прик, Закарпаття (685)
***
Проблема у нас одна: в стране нет ни одного патриота, находящегося у власти, а желания всех, кто у власти, тоже одно. Какое? Знаете.
А. Колесников, Одещина (831)
***
Ось уже третій рік, як ми не фермери, довелося віддати свою земельку назад у колгосп. Та повірте, не тому, що ми якісь ледарі, або не вміємо чи не хочемо працювати, просто вже не можна було далі боротися з властями, з податковою, з нашими законами. На кожному кроці нам ставили "палки в колеса". У нашому селі ми були єдині фермери. Нас ніхто не підтримував, ніхто не хотів ні розуміти, ні допомогти, важко було не тільки працювати, а навіть дихати. Хочеться, дуже хочеться господарювати.
Світлана Кусекеєва,
Кіровоградщина (841)
****
...Касательно позорного голосования в ВР по вопросу "недоверия правительству". Лично я, как гражданин Украины, был глубоко шокирован результатами этого голосования. Вам просто не захотели дать работать враги Украины, те люди, которые именно и не хотят процветания нашей страны. И как ловко, занимаясь словесной эквилибристикой, они переставили все с ног на голову! Это вызвало огромное чувство отвращения ко всей лживости этого фарса. И еще чувство бессилия, чувство неодобрения глубокой политической апатичности нашего народа. Ведь мы же могли по закону потребовать объяснения действий наших депутатов, вплоть до их отзыва. А то получилось, что двести с лишком депутатов ВР выступили от имени всего украинского народа.

Дякувати Богові, сини мають золоті руки і щире бажання робити добро людям. Покищо на тому й тримаємось, бо ідея - головний рушій справи: без коштів, без підтримки влади, але з Господом у душі.
В. Нечитайло, Одещина (25)
***
Сейчас большинство за Вашу политику, за Ваше видение жизни и общества. Не дайте еще раз себя подмять.
С уважением к Вам,
М. Ободовский, Донеччина (222)
***
Наша школа дуже бідна. У нас немає ні телевізора, ні магнітофона, ні м'ячів. А про комп'ютер ми тільки мріємо, та й не бачили його ніколи. Наші батьки ніде не працюють, тому не можуть допомогти нам щось купити до школи. А ще є у нас одна мрія - поїхати до Київа. Ми ніколи там не були. Хотілося б побачити Київ, музеї, театри і Дніпро. От щоб Ви приїхали до нас і показали нам свої картини! Ми б тоді показали Вам гарний концерт. У нашому класі є і співаки, і художники, і поети.
Аня Лебідь,Черкащина (104)
***
Хочу попросить у вас допомоги. Я не прошу просто так дать мені гроші, я не можу дивитись, як дитина просить 10 копійок на чай. В школі ходить голодне, то яка з нього учоба буде, як дома окрім борщу нічого я не можу зварить, та половина хліба на тиждень. Не має обуться в що. Купили туфлі, наче такі хороші. Два місяці ще не пройшло, вони розлізлись. З бумаги. І хоч плач, хоч головою в стіну бийся, а другі не появляться. Штани одні-єдині, я вже їх відпустила. Прошу, щоб ніде не зачепив, бо ні в чому буде і в школу іти. Не говорю вже про шкільне приладдя. Як пішли шукать йому портфель, Господи, та чи є Бог на світі - 40-45 гривень. Знайшли за 28 гр. І такий малий. А що зробиш? І ручки треба, і олівці і фломастери. Та що я говорю! Знаєте самі, скільки дитині треба. Стараюсь, щоб усе було, щоб у школі не сміялись з нього діти. Ляже спать і плаче, а чим поможеш, хоча б не голодне та не босе було.
Раїса ПАНАСЕНКО, Севастополь (110)
***
Сьогодні мені принесли медаль "Захисник Вітчизни". Дивлюсь я на неї і думаю, а як же тепер Вітчизна захистить мене, мою старість?
В. Заболоцький, с. Миропіль, Житомирщина (113)
***
Був я в одному з центрів по бджільництву в Ensdorf-Віеnеnhаusl - це казка. При нормальній постанові справи, я думаю, що можна підняти рівень України, але для цього потрібна правильна, продумана політика, рішучі заходи і, крім нас самих, ніхто цього не зробить.
Мені зовсім не байдужа доля України, і я цілком згоден з Вашими переконаннями. Це велика та благородна справа - побудувати Україну на принципах справедливости та совісти, і нехай допоможе нам усім Господь!
Р. Лапіцький, Дніпропетровщина (223)
***
Шановний Вікторе Андрійовичу!
Пише до Вас отой маленький українець, до якого Ви так часто звертаєте свої погляди. Мабуть, не потрібно великого розуму, щоб упевнитися в тому, що реформи в нашій державі здійснюються про людське око. Усе те, що відбувається на політичній сцені, можна скоріше назвати ілюзією реформ, скоріше навпаки, здійснюється цілеспрямоване розшарування суспільства на гіпербагатіїв та супербідних, тотальний грабунок, анархія й беззаконня.
Леонід Г., м. Київ (239)
***
В нашому селі виморено голодом 552 душі, репресовано - 70 чоловік. З козацького села з 400 хат і 1242 осіб залишилося нині десь біля 120 хат і жителів понад 300 душ.
Євген К., Вінничина (252)
***
А хто зараз більше всіх валить Україну? Партійні лідери і лідерчуки, створюючи не для України, а під себе партії. Стало зрозуміло, що ті, кого примхлива доля в цей вирішальний момент винесла в проводирі народу, не підготовлені до нового життя в цій новій молодій державі. Чи буде коли-небудь цьому кінець?
Виходить, що пожартувала доля над тими, хто життя своє віддав за Україну і отримав її такою, як тепер. (...)
Ми так і далі норовимо, як до цього, жити в норі, трясучись у ній тільки за власну шкіру, іґноруючи закони Божого єднання з Вітчизною. Такого не буває у світі, щоб бути по-справжньому щасливим, не бачачи щастя Вітчизни.
Олексій Тамко, Луганщина (92)
***
Я пережила і холод, і війну, і працювала тяжко все життя, а на старість залишилася наодинці із багатьма хворобами та мізерною пенсією 72 грн. Але найстрашніше горе, яке мене спіткало, це - сліпота. Сідаю до столу і не бачу ні ложки, ні шматочка хліба. Як же мені від цього сумно і гірко на душі, синок! Все сиджу біля приймача і думаю, що ж нас далі чекає?...
Марія Котелевська, Полтавщина (100)
***
Я знаю, що це велика радість - дітки, особливо, коли вони щось ще там белькочуть до тата, мами, бабусі, дідуся. Ось дивіться... дибає, щось щебече, ніби пташечка. Яка це радість, передати неможливо. Про свої проблеми писати не хочу. Вони лише мої, і нікого вони не турбують. Залишайтеся яким ми Вас знаємо - дійовим, домагайтеся того, що запланували, і думайте здійснити, воно збудеться, бо ми з Вами.
Марія Лимаренко, Дніпропетровщина (219)
***
На першому дзвінку в селі Андріївці замісник голови райдержадміністрації заявив, що Ющенко - не політик. А я йому показав Ваш лист і сказав: "Ющенко не тільки політик, а великий політик".
Олександер Катріч, Сумщина. (231)
***
Ми віримо в щасливе майбутнє України, тому з оптимізмом та гумором сприймаємо всі негаразди сьогодення. По-іншому неможливо, бо в кожної людини дитинство в житті одне, і ніякими труднощами в країні не можна оправдати дитячі сльози та безрадісні дні.
Л. Шконда, Сумщина. (284)
***
Влада приходить і відходить, а за стіл сідають усі - і алкаші, і люди, які не приносять державі ніякої користи. А на стіл подає все той же селянин. Така вже, як кажуть, доля селянина. Скільки б Ви не дали техніки, навіть по дешевій ціні, а якщо вона попаде в руки бездарного чоловіка, якому земля смердить, нічого путнього він не доб'ється. (...) Землю не обманеш, вона господаря любить і віддасть сторицею. Вже шостий рік хочу купити трактора. Хоча б ХТЗ -2511, тільки післяоплатою. А мені тільки й твердять: передоплата або застава. А я в заставу можу закласти тільки душу. Мати чудесну землю, золоті руки, Бог розумом не обидив, і перебиватися з хліба на сіль, а часом зовсім упроголодь - не абсурд це?
Микола Коваленко, Волинь. (153)
***
Саме серед фермерів є чимало потенційно здібних аґрарних менеджерів. Сьогодні більшість із них залишаються в тіні більш грошовитих нерозумних та недолугих бюрократів. Сільське господарство у нас - іграшка для багатих.
Леонід Власов, Харківщина (362)
***
Государство в моем понимании - это люди, и если говорят коммунисты, что земля должна принадлежать государству, так пусть договаривают, что они подразумевают под словом государство.
Вы человек который всегда говорит конкретно и примерами, вас легко воспринимать, вы свой, по стремлению к лучшей жизни. Вы не обижайтесь, но после вошей отставки это было подобно смерти Листьева Влада. На экране - нет смысла смотреть, пустота, а старики говорят: "Как после Брежнева: не видно дороги вперед".
Почему я, фермер, плательщик налога, то есть живых денег, должен кланяться бюрократам?
Юрій Мосьпан, Херсонщина (365)
***
В свої 78 років, переживши два голодомори - 33-го і 47-го, недоїдання і поневіряння по своїй же рідній землі, залишили в пам'яті невгасимий слід і любов до землі...
Іван Сиротюк, Дніпропетровщина (606)
***
Дійсно, селянин годує всіх, починаючи від маленької пташечки, і закінчує президентами, а нині він покинутий. (...)
Т. Зрада, Львівщина   (510)
***
Треба на майбутніх виборах усе зробити, щоб до влади знову не прийшли люди безчесні. А вони, ці люди, пнуться туди зі всіх сил. Насильно записують в АПУ, начальник податкової особисто їздить по школах, і дрібними подачками схиляють людей в СДПУ(о)...
Я. Юрчак, Львівщина (511)
***
Я хочу работать и, оглянувшись, посмотреть, что за собой оставил? И детей этому учу. Вот такая "лирика", Андреевич.
П. Рисухін, Луганщина (515)
***
Є один вихід - повернутись Уряду і обранцям лицем до народу. Необхідно допомагати хоч мізером, а не голослівно. Буде фермер багатим, буде з чого платити податки, будуть підтримані і дитячі будинки, заклади, школи і лікарні, не будуть темними села вночі, ніби люди повимирали. Я - за СОВІСТЬ!
Г. Гаврик, Запоріжжя (522)
***
Я вирішив у 1992 році взяти 30 га землі і створити фермерське господарство з надією, що моє господарство виживе при будь-яких державних труднощах і буде вирощувати м'ясо.
Місцева влада стала вимагати з мене хабаря за надану землю, а коли я відмовився, то вони беззаконно забрали в мене 21,9 га землі. Два роки Прокуратура вказувала на беззаконність вилучення землі, але місцева влада землі не повертала, а Прокуратура не добивалась виконання своїх вимог. Було рішення арбітражного суду м. Київа про відшкодування мені шкоди в сумі 208 000 гривень за незаконно вилучену землю, але землі не повернули.
Я звернувся до Европейського Суду з Прав Людини 27 лютого 2000 року. Після реєстрації моєї заяви Юридичний сектор від України при Европейському Суді з Прав Людини більше року не відповідав на мої листи і не передавав заяву на розгляд Суду.  15 березня 2001 року був призначений суддя для розгляду моєї заяви, але до сих пір заява не розглянута. Очевидно, суддя також з України...
В цьому році мені повернули землю, але мені, мабуть, доведеться зовсім відмовитись від свого фермерського господарства. Фермерське господарство на поливних землях, з поливною системою. Забірний канал поливної системи віддали секретарю Київської міської ради п. Яловому В. В., який поклав у канал залізобетонні труби довжиною 50 метрів, у трубу підвів каналізацію із свого котеджу, канал засипав і пригородив до своєї садиби. Поряд другий олігарх чистить канал, очевидно також буде підводить каналізацію зі свого котеджу. На мої скарги місцева влада мовчить, а 1-го листопада невідомі прийшли до мене, тяжко били і попередили, що коли я хочу жити, то повинен заспокоїтись. Я не знаю, що тепер робити. Поливна система з'єднана з річкою Ірпінь. Крім того, що неможливо буде поливати 70 га землі с/г призначення, буде забруднюватись р. Ірпінь, і нікого це не цікавить.
Ф. Камінський, Київщина (542)
***
Найголовніше - підвищити моральність політичної влади України.
Никифір В., Полтавщина (546)
***
І не ледачий, і працюю, не покладаючи рук, а звести кінці з кінцями ніяк не можу. Дуже близький до відчаю, але тримаюсь, бо іншого виходу не бачу, живу якоюсь неземною надією на чудо. ...Вночі мені приснився сон, наче Ви приїхали до мене на комбайні і подарували мені його. Який же я був щасливий!
А. Моргунов, Миколаївщина (550)
***
Цю систему треба докорінно міняти. Тому що вона не тільки принижує селян, а дає можливість людям, нечистим на руку спокійно шнирити в кишенях держави. Міняти тому, що зневіра людей до керівників робить людей байдужими до своєї Батьківщини. Це вже катастрофа.
А. Самарець,
Дніпропетровщина (565)
***
Першим і основним недоліком на селі є не недостаток його фінансування, а рабська покірність і психологічний страх самих селян. За часів колективізації і репресій було знищено справжнього господаря, справжнього землероба, його замінив колгоспник, відірваний від землі і власности, зледащілий селянин. І сьогодні, коли колгоспникові віддали землю, він розводить руками і каже: "А що ж я буду з нею робити?". Парадокс, правда ж? Цим парадоксом скористалася сільська "еліта", привласнивши паї селян. А ця так звана "еліта" - колишні голови колгоспів - кредити в банках беруть, і їх банки кредитують із задоволенням, маючи, на мою думку, неабияку вигоду.  Та розраховується за кредити не голова колгоспу (зараз вони називаються інакше, але суть залишилася та ж сама), а селянин-колгоспник своїм потом і тяжкою працею, отримуючи за це мізерні відсотки вирощеного ним урожаю. Левова ж частина прибутків осідає в кишенях новоспечених власників - червоних феодалів.
Тому перше, що потрібно було здійснити - це віддати селянинові землю, але не декляративно, як це зробили нині.
Але це все можна зробити лише тоді, коли у владних структурах по всіх вертикалях і горизонталях будуть, перш за все, патріоти своєї держави - України, з високим професійним потенціялом.
М. Бренгауз, Миколаївщина (566)
***
Сьогодні будь-який голова райдержадміністрації, навіть при повній бездіяльності не несе прямої відповідальности перед людьми, права, свободи та інтереси яких він повинен забезпечувати.
Я. Болонний, Львівщина (567)
***
Ціни, які склались цього року на зерно - це насмішка над людською працею, це - гріх від Бога!
В. Онищук, агроном, Волинь (574)
***
Нам не байдуже, що на виборах Україна обирає все гірший і гірший парлямент.
С. Мельничук, Івано-Франківщина (597)
***
Душа у нас боліла, як знімали Ваш уряд. Піти у ту Верховну Раду і побити їм ті здорові пики, які вони наїли на наших горбах і кістках. Так далі жити не можна.
А. Москальов, Херсонщина (408)
***
В усіх злодіяннях і в такому злиденному вашому становищі винні не владні посадовці, не президент і не депутати всіх рад, а ті, хто їх обирає. Звідси третє, що ви маєте собі добре усвідомити - це те, що нас використовують, на нас возять воду. Якщо ви цього не усвідомите, то ваші діти і внуки так і будуть жити і помирати злиденними, нікчемними рабами, стоячи на колінах, і з собачим страхом у душі перед державцями та чиновниками різного ранґу.
Анатолій Тихий, Дніпропетровщина (456)
***
А людей затоптали, залякали і задурили. Говорити про ефективного власника землі покищо рано. А от про ефективних ворюг можна говорити твердо. Той, хто працює на землі і віддає всі сили, покищо не хазяїн, а раб. Те, що ми загубили поголів'я худоби, с/г виробництво, - це дрібниця порівняно із загубленими душами дітей. Шановний Вікторе Андрійовичу, чесно кажучи, вже не вірю нікому. Але чомусь написав Вам.
Іван Мостовий, Полтавщина (466)
***
Кожний раз у мене мліє душа, коли наближається час посівної, постає питання про те, як за браком коштів обробити землю і вчасно обсіятись. Землю, як таку, я заставити не можу. Вона у мене, начебто і є, і нема. Начебто на папері дана у довічне успадковане володіння і начебто всі знають, що то ради шутки, щоб я погрався у господаря, був(591)

І вступати не буду ні в які "союзи неблагодарних", бо партії, клани - це безумство багатьох заради вигоди одиниці. Тому для мене є взірцем особистість, людина з великої букви, суть якої- її добра щира душа, а її мета - служіння на благо українського народу, його добробуту.
Олександр Ляшенко, Дніпропетровщина (495)
 

Тисячі листів з усіх куточків України, що ринули невтримним потоком до Віктора Ющенка, несподівано стали саме тим жанром, де яскраво виявило себе народне думання - історичне й політичне (мовби трансформовані в часі "народні думи", що їх співали колись на шляхах кобзарі). Зав'язався довірливий обмін думками про речі, значеннєвї для всіх нас. І саме за ініціятивою Віктора Ющенка, котрий, на відміну від більшости владної бюрократії, не уникає відвертої розмови з людьми, понад те - відчуває її гостру потребу як політик. Та виявляється, і люди мають животрепетне бажання виповісти владі й політикам, і самим собі щиру правду про все, що тепер із нами постало. Основна тема розмови визначилася в підтексті сама собою: становище народу (суспільства) і філософія влади. Можна подивуватися такому доконечому усвідомленню давно назрілої потреби стати суб'єктами власної історії, політики, творцями держави й суспільства. В листах просто кипить загальмована - штучно - творча енерґія нації. І причина гальмування, звісно, також давно затямлена: владна верства українська у більшості своїй досі перебуває в полоні успадкованих від совєтських часів примітивних і давно зужитих світоглядних стереотипів тоталітаризму й авторитаризму, що легко втрапляє в деспотію, - а відтак - вона мислить владу, як спосіб перебування над народом
На щастя, як підтверджують і ці ніким не силувані, вільно-думні листи, нація має великий, напрацьований за віки поколіннями пращурів імунітет проти всілякої криводушности. Люди марять про нормальну працю і можливість гідного заробітку, про повагу до людської гідности з боку владних інституцій, про будування дійсно християнської національної держави.
Так із самої глибини життя постають і висловлюються нові насущні вимоги до влади і головна з них - доконечна зміна світоглядної самоідентифікації насамперед цієї верстви. Тому люди (суспільство) шукають серед політиків особистостей, які вже збагнули безперспективність і комізм іміджу влади як заледве не макабричного чудовиська - монстра, що асоціюється з відбиранням та обмеженням прав і свобод (всупереч Богові, який створив нас вільними, дав одвічне право вибору), грабуванням національних багатств, нищенням культури, гальмуванням ініціятиви суспільства (через що й так повільно зростає його громадянська активність).
Віктор Ющенко справедливо зауважує, що Україна вже давно потребує спокою, а не шоків і потрясінь: саме спокійна праця і широке спілкування громадян дадуть змогу нації сягнути нового осмислення себе, часу, держави, суспільства, щоб відкрилася перспектива майбутнього.

Раїса Лиша

- На жаль, ми не маємо політичної системи, яка ґарантувала б принципи демократії і соціяльної справедливости. Ми маємо сьогодні 119 політичних партій, 26 так чи інакше представлених у парляменті.

- Перемога до нас прийде лише через консолідацію широких демократичних і некомуністичних сил. Необхідно збагнути, що широка консолідація - це синонім слова "перемога". А формалізація очевидних зв'язків лише політично близьких союзників - не краща відповідь на виклики сучасної ситуації в Україні. Це й не драматична відповідь. Вузьке об'єднання залишить політичний спектр України таким, яким він є сьогодні, без змін.

- Дайте сьогодні людині нормальну зарплату й пенсію - і відсотків довіри у комуністів поменшає.

- Кажуть, що нині лівих підтримують 11 мільйонів. Нічого подібного. Це є не політичне, а соціяльне голосування. Адже за часів Совєтського Союзу рівень життя був стабільний. Це факт. І якщо влада, яка прийшла на зміну КПРС, за десять останніх років так і не спромоглася задовольнити бодай мінімальні потреби своїх громадян, то це проблема влади, а не будь-якої ідеології. Загалом бракує професіоналізму парляментові, уряду і владі в цілому.

- Інформаційний простір нині настільки засмічений однобокою єзуїтською пропаґандою, що пересічному громадянинові важко відділити зерно від полови. Звісно, кожен має право на свій політичний проєкт, але не слід здобувати прихильність електорату через монополізацію засобів масової інформації. Якщо до людей доноситимуть деформовану ідею, і вони зроблять помилковий вибір, то це буде біда не трьох-чотирьох партій, а всього покоління і може вдарити по долях наших дітей. Я хочу, щоб кожен виборець діставав зважену й об'єктивну інформацію.
Напівправда - гірше брехні. Основна наша зброя до виборів, під час виборів і після виборів - правда. Чиста і прозора політика.

- Україна - єдина з держав СНД, яка за десять років чотирнадцять разів підвищувала тарифи на комунальні послуги. Скажімо, країни Прибалтики, Польща, Чехія зробили це лише двічі. Чому? Тому що вони розуміють ролю цінової політики в процесі економічного розвитку суспільства. Якщо прем'єр-міністер збирається дотувати збиткову галузь за рахунок пенсі-онерів, це буде нечесно. Останні п'ять років тіньові структури "роздягали" українську енергетику, тому їх ніколи не будуть влаштовувати ні грошові розрахунки, ні тарифи. Адже це вдаряє, передусім, по інтересах економічних холдингів.
*  *  *
- Що вам найчастіше згадується з дитячих років?

- ...Вітряки на околиці Хоружівки, і дорога на Кулишівку, Шамрай-гай, купальські дива і чимало іншого рідного. Навіть якщо зазирнути в мої сни, то дуже часто в них -стежина, що вела до школи. Знаєте, така вузька й звивиста, зараз таких, либонь, і не знайдеш у нашому заасфальтованому світі.

- Кожен мій крок буде в ім'я України. Я можу щось не поділяти, можу на щось дивитися по-іншому. Але я готовий поступитися багатьма позиціями, якщо йдеться про український вибір.

- У Святому Письмі написано: немає такого гріха, якого не можна каяттям відмолити. Вся проблема в тому, що треба молитися. Робити переоцінку себе. А не виходити з того: раз я є в цьому світі, то всі решта - це деталі, епізоди.
Життя багато разів ставило мене у ситуацію, коли вибір стояв між принципом, мораллю, справедливістю і речами, їм протилежними. Я переконаний, що людина має чинити справедливо і морально.  Будь-яка справа, якою займається людина, має бути порядною. Сама людина, і сама та справа. Це головне для мене. По-друге, я переконаний, що багатством людини є її відкритість. Через таку відкритість виникають можливості краще зрозуміти цю людину. Я веду відкриту політику - незалежно від того, на якій посаді перебував чи перебуваю, надаю перевагу відкритому діялогові з людьми.

- Чи кладете Ви своїм дітям традиційні подарунки під подушку на свято Миколая? Чи цим опікується Ваша дружина?
- Своїм дівчаткам з останніх відвідин універмагу я вже приготував подарунки. В цілому, я ставлюсь до таких справ дуже уважно, бо розумію, що дитяча філософія - це дуже тонка річ. Коли мої діти вранці прокинуться й дізнаються, що їх, як чемних діток, чекають подарунки від Миколая, то мені здається, що це буде наздвичайно потрібним моментом виховання. До речі, позавчора я відвідав з дітьми Будинок учителя, де проходила традиційна вистава для наймолодших. Треба було бачити, як вони реаґували на появу групи чортенят з різками, котрі виловлювали в залі збиточних дітей.

- Як ставиться Ваша дружина до того, що Ви поринули у вир політичної діяльности?
- Погано. І не тільки дружина. Коли я давав згоду на прем'єрство, першими словами, які сказала, зокрема, моя мама, були такі: "Вітю, це якесь нещастя на нашу голову". Мама, звичайно, розуміє, що українська політика - дуже невдячна справа.

- Якими рисами має бути наділений керівник держави передусім: політичною спритністю, знанням економічних законів чи патріотизмом? Яка з цих рис повинна домінувати?
- Безумовно, це патріотизм. Я б сказав, що це - прагматичний патріотизм. Людина повинна дати сама для себе відповідь: як цю землю, цю країну, цей народ зробити більш успішними? Я бачив, як добрі професіонали, не маючи національного стрижня, спрацьовували свій потенціял без толку. Ти ж не просто йдеш. Мусиш вибрати правильну дорогу.
Мене дивує, що мій уряд звинувачували в тому, що він був патріотичним. Такі звинувачення - абсурд. Будь-якому прем'єру будь-якої країни це був би найвищий комплімент. Це означало б, що він -людина, яка дбає про свій народ, свою країну.
 

"Поставити в селі церкву св. Андрія"

Його провокували - згадайте, як відбувалося усунення Віктора Ющенка з прем'єрства, - але він вийшов на трибуну і зійшов із неї зі словами "Христос Воскрес!'' (дійство відбувалося у дні Великодня), бо, як християнин - бажає добра навіть тим, хто його не розуміє.
Одинадцятою Господньою заповіддю для себе він вважає "Не бійся".
Віктор Ющенко: І хотів би відштовхнутися від того, чого дуже часто нам бракує - відчуття потреби ефективної влади. Для чого нам влада? Весь демократичний світ, як правило, проводить одну паралелю: для того, щоб тобі краще жилося.
І я ще раз хочу пригадати слова Франца-Йосипа, якого дуже шанують у Европі: "Соціяльна справедливість - фундамент нації".
Ми сьогодні говоримо про моральний вибір, який дає - вкотре! - нам шанс.
Давайте пригадаємо, коли українська демократія програвала? Вона програвала, як правило, тоді, коли була роз'єднана, була в розбраті. Нас дуже добре ділили. Нас ділили і за вірою, за словом, за географією, за заможністю...
Як тільки виникає моноліт, як тільки виникає згуртованість, - а вони виникають навколо ідеї, вона цементує бізнес, віруючих-невіруючих, тих, хто на Сході, на Заході народився, - як тільки з'являється ідея, навколо якої гуртуються демократичні сили, це і є шанс на сер-йозну політичну заявку, на серйозне політичне "еґо", - серйозну перемогу. Це надзвичайно значущі речі, які ми враховували, коли формували політичний блок "Наша Україна". Я хотів би звернути увагу на цей - просто! - парадокс: ми живемо в демократичній країні, де десять років розбудовуємо демократію, і - жодного року! - в парляменті не було переваги демократичних політичних сил.
Володимир Яворівський. Блок "Наша Україна" у виборчій кампанії діє наче алогічно - багатьом так здається. Відмовляється од модної нині опозиційности, від критики нинішньої влади, що є непопулярним серед народу... Коли помиляюся - спростуй, - а, натомість, пропонується чисто позитивістська програма... Чому прийнято таке рішення, - від страху перед владою?
В. Ющенко: Категорично: ні! Я не люблю революцій. Але я люблю вибір: або ми будуємо барикади, або ми будуємо Україну. Давайте вибирати. Будувати барикади ефектніше. Я розумію опозицію і її позицію. Я не засуджую і не критикую її - мені почуття опозиційників зрозумілі. Я не ориґінальний, і до діючої влади ставлюся з претензіями. Але обставини дозволяють нам зробити вибір, то давайте його зробимо!
Я говорю з тієї позиції, що "Наша Україна", як політична сила, знає проблеми і знає шлях їх розв'язання. Хочемо мати ефективнішу владу - почнімо від себе! [...]
Та вертаюся думками в сьогодні і думаю - як зробити так, щоб ті люди, які в моєму селі нині живуть, особливо малеча, особливо те покоління, яке змінило мене, - щоб їм не дісталося те, що дісталося мені в поганий спадок... Перша відповідь - повернути православні традиції, православну віру. Для мене особисто це починається з відбудови у моєму селі церкви. Для мене й мого брата це є принциповий, моральний, християнський обов'язок. Поставити церкву Першоапостола Андрія, - ми її будуємо вже років чотири, надіюся, що скоро відкриємо. З вдячності нашому батькові ми хочемо її назвати, бо для мене мій батько - герой. Знаєте, я йому вдячний усе життя, що він ніколи не знімав із покуття ікону! Скільки він переслідувань отримав за те, що в нас завжди висіла ікона! Так от, ми хочемо поставити в пам'ять про нашого батька церкву Андрія Первозванного. Ми хочемо відкрити ще й два приділи - Катеринівський і Георгіївський, бо в нашому селі колись були Катеринівська і Георгіївська церкви. Хочемо відкрити суботню школу в нашій церкві і повернутися до тих традицій, які, я переконаний, стануть родовим корінням і моральним Законом для майбутніх наших поколінь.

(Фраґменти)

- Вікторе Андрійовичу, чим є для вас обрання почесним головою Сумського земляцтва?
Скільки себе пам'ятаю, я ніколи не цурався своєї малої батьківщини, вона глибоко увійшла в мою плоть і кров, у мій дух. Із Сумщиною мене пов'язує незліченна кількість ниточок. Це і спогади, і люди, з якими я тісно співпрацюю, а насамперед-моя мама, розумієте, у цьому стрімкоплинному житті, наповненому повсякденною метушнею, деякі речі сприймаються інакше, набуваючи виняткової цінности. Я не так часто відвідую Сумщину, як би мені хотілося, однак у мене є потреба повсякчасно відчувати її присутність,
- А чи є у вас у Київі куточок Сумщини, де ви почуваєтеся як удома?
- Так, я постійно створюю навколо себе середовище, яке б відповідало моїй внутрішній природі.
Скільки себе пам'ятаю, займався збиранням старожитностей, починаючи від іконки на склі до предметів народного вжитку. Завжди зупиняю увагу на книзі чи статті з історії, етнографії та краєзнавства, де йдеться про Сумщину. Літератури такого плану досить багато в моїй бібліотеці. ...Дотик до фактів історії викликав у мене особливе, я б сказав, трепетне ставлення, викликає необхідність аналізувати минуле, осмислювати дійсність і перспективи. Усвідомлення того, що ми маємо таку колоритну історичну долю, багатющу - на заздрість іншим - землю, давні культурні пласти і потужний потенціял, дає підстави сподіватися на краще майбуття нашої України.
-А чи справді ви є нащадком останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишвського?
- Якщо вірити науковцям, які досліджували моє генеалогічне дерево, то це так. Окрім того, джерела вказують на те, що мої предки були навіть засновниками Хоружівки. У будь-якому разі мені близькі їхні устремління, і це додає відповідальности за власні вчинки.
- Наскільки ви згодні зі словами відомого мільйонера і мецената Євгена Чикаленка, що любити Україну слід не до глибини своєї душі, а до глибини своєї кишені?
- Не зовсім. Кишеня кишенею, а я б не наважувався запроторювати душу на задній план. У мене інші акценти. Я переконаний, що спочатку було Слово, переконаний у первинності духовного, животворного зерна - віри, любови, почуття, власне, всього того, що робить людину людиною, вирізняючи її з тваринного світу. Особистість із розвиненим, загостреним сумлінням знайде в собі резерв подолати споживацький характер, допомогти ближньому, суспільству. Якщо любов не позірна, не штучна, а справжня, то це неодмінно виллється у відповідні вчинки. Людину ж, у якої в душі суцільний вакуум, не наситять ніякі земні блага. Врешті-решт вона не знайде втіхи в житті ні для себе, ні для людей. Адже люди тонко відчувають щирість і реальні зусилля, їх не обдуриш ніякими рекламами, навіть майстерно виконаними.
- Мабуть, вашою несхильністю до реклямности і можна пояснити те, що ви неактивно популяризуєте свою благодійницьку діяльність? Згадати хоча б суттєву підтримку банківськими структурами під вашим керівництвом Острозької та Київо-Могилянської академій, Української академії банківської справи в Сумах, упорядкування Шевченкової могили, відтворення Михайлівського Золотоверхого та Успенського собору Київо-Печерської лаври?
Гадаю що речі, зроблені за внутрішнім покликом, не потребують особливого розголосу. Що ж до освіти, то ніколи не слід забувати, що саме вона значною мірою визначає наше майбутнє, становить системоутворюючий фундамент на все життя, формує знання, залучаючи молодь до позитивних цінностей. І тому недбале ставлення до неї - невиправдана помилка. Наш народ віддавна мав прихильність до освіти і добрі інтелектуальні здібності, тож варто це в ньому підтримувати і розвивати.
- На гербі наших знаних земляків Терещенків були слова: "Прагнути до громадських користей", а у Харитоненків: "Працею возвеличуюся". Яке гасло написали б ви на родинному гербі Ющенків?
-Мені імпонують думки, закарбовані в обох гербах. Адже все, у що вкладена наполеглива людська праця, тим паче громадсько-корисна, якраз і формує нашу дійсність, перетворює, вдосконалює її. Що ж до себе, то, виходячи із власних пріоритетів, вважаю, що гаслом Ющенків могло б бути: "Вірність честі й обов'язку". Попри всі життєві колізії, намагаюся не сходити з цих твердинь.

(Розмовляла Л. КОРЖ)
 

Оселю Ющенків впізнають по зеленій брамі. Дім як дім - добротний, цегляний, з калиною на подвір'ї і традиційним інтер'єром усередині - широка селянська піч, на ній дуже любить відпочивати Віктор Андрійович, коли буває вдома. Ікони, рушники, фотографії.
- Ви до Київа переїжджати не хочете?
- Мені знаєте, коли цікаво було до Києва їздити? Я зі своїми учнями в столиці, може, разів сто була. Андрій Андрійович, покійний чоловік, англійську викладав, я - математику, оце візьмемо свої класи, діти у колгоспі грошей зароблять, щоб дали автобус - і поїхали... Тепер що мені там за інтерес? Дивитися у вікно, хто куди на роботу йде? Місце, де живу - це для мене рай, нічого мені більше не треба. Не поїду я до Київа.
- У дитинстві була у Віті така хатня робота, щоб її не любив?
- Нема такої, щоб він не любив! Город сапаємо, і він сапає, і картоплю копав, і підлогу мив... А була ж іще і корова, й свині.
...Або ж хату мазати - ви ж не мажете тепер, правда? Вітя усе мені каже: "Давайте, я сам: ви наляпаєте - мені потім мити багато".
...А характер у нього - самі бачите, не лається ні з ким, не сперечається - це вдача мого батька. Він завжди казав:  злом ніколи добра не зробиш. Кидається воно на тебе, а ти  йому добро зроби у відповідь. Тож Вітя у нас такий - ти його хоч гризи, а він промовчав і пішов. І коли не попроси його - завжди до мене приїде, хоч серед ночі.
- Батьки до дітей були вимоглививими?
- Андрій Андрійович строгим був - як сказав, так і мало бути. Але ж і хлопці слухалися завжди, не перечили. Мабуть, і тому, що їх двоє було. Одна дитина - це як сирота. Виховували їх як? А так - навчився ходити, то й починай робити. То курей пасли, то свиней. Хлопці щойно прокидалися, то щодня мали роботу - і все. Так і тато їхній привчав. Андрій Андрійович пережив дуже багато - був у німецькому полоні, коли воював під час II Світової, потім повернувся, а тоді знаєте яка політика була? До колишніх полонених була недовіра. Як вчитися поїхав, у дорогу дали шмат сала і дві паляниці хліба. Розповідав, що то звично серед студентів було - ходили по їдальнях і харчувалися тим, що залишалося на тарілках. У вільний час морозиво продавав. Потім дуже холодно стало, одягтися нема в що. Тож він із друзями подався до Баку - там тепліше. А там облави робили - забирали тих, хто без документів. Після того суди-трійки відправляли затриманих на Біломорканал. Розповідав, що там було ніяк "не краще, ніж у німецькій неволі - наказували викопати три куби землі і відвезти тачками, хто не встигав - мусив залишатися на ніч.
- Зараз Ваш Вітя - відомий політик.
- Знаєте, політика - це його горе. Чи це йому Господь таке посилає? Як прийде, то й поговорити з ним ніколи - стільки людей до хати набіжить. Хіба як па печі вже ляже, то я сяду поруч, поговоримо...
Недавно читала, що на виборах багато відсотків отримати має. Інші пишуть, що менше. Я ж собі думаю: як Бог дасть, так і буде.
Як його у відставку відправляли, я тільки молилася: Господи, дай йому сил усе те витримати.
Приїхав до мене старший - Петро - і з порогу: "Мамо, я б цього не витримав...". Яке у Віті терпіння! Я завжди дітей навчала: "Будь-якого ворога краще обминути". Петро мені тепер відповідає: "За ворогів я завжди ставлю першу свічку, щоб Бог дав їм розуму".
- Як Ви хрестили синів?
- Звичайно, так, щоб ніхто про це не знав. Вітю далеко від рідного села хрестили. Його бабуся знала такий звичай - на хрестинах, хоч би 100 душ було в хаті, кожна дитину мала поцілувати - щоб її любили всі.
- Коли приїжджає, чим сина частуєте?
- Дуже любить капусняк. Хоч би скільки не зварила, все йому смакує. Що залишається - у банку, і з собою до Київа. Хіба ж я не мати, щоб дитину в дорогу без нічого вирядити?
 

На території містяться три будови - сама дача, сарай і майстерня. Остання - це і є той самий пристрасно описаний в газеті "будинок для прислуги". Заходимо всередину - застелена соломою підлога, старовинний ткацький станок, якісь рушники, свічник на підлозі (Ющенко: "...Я його сам зробив") і древнє ліжко ("...зараз таких уже немає"). "Ідея у мене така: тут мусить бути українська світлиця", - проводить екскурсію Віктор Андрійович. При цьому він не втомлюється повторювати про унікальність української культури і тисячолітній зв'язок поколінь.
Про своє захоплення він може розповідати годинами, кожний камінь або кущик має ексклюзивну леґенду, а куплені за сотню гривень на Сінному ринку в Київі ступа та плуг, абсолютно потворні і нефункціональні на погляд сучасного урбанізованого покоління, можуть бути дорожчими за все на світі. Хоча ні, це вже занадто: куплене там же дерев'яне корито здатне поконкурувати з будь-якою цінною річчю.
"Це моя колекція дзвіночків. А це крісло я виточив сам", - показує Ющенко на дерев'яний корч у минулому житті.
А на вершині пагорба Ющенко разом зі своїми друзями встановив хрест, розміром 4х6 м, на честь 2000 років від Різдва Христового.
Є у Ющенка і місця окремої гордости. Це - піч, до будівництва якої він доклав чимало своїх зусиль. У просторій кімнаті - куточок Тараса Шевченка. Тут же і улюблене місце Ющенка - біля каміна, на саморобній табуретці, поруч із "каменем, привезеним із в'язниці в Казахстані, де перебував під час заслання Шевченко".

За матеріялами преси
 

Про християнство і лібералізм
З Полтави від Наталії Жорнікової надійшов лист із запитанням про проблематичність поєднання в "Нашій Україні" християнства, патріотизму й лібералізму.
"Для мене, як для давньої передплатниці "Нашої віри", позиція газети і Вас особисто в цьому питанні важлива. Який взагалі суспільний устрій відповідає ідеалові християнської держави, крім монархії?".

Відповідь:
Пані Наталю, ідеал християнської держави потонув у середньовіччі. Але Вашу тривогу про ідентичність християнського ідеалу я поділяю. В нашій посткомуністичній державі доводиться говорити про відродження чи навіть запровадження християнських принципів серед релігійно, морально і національно здезорієнтованого народу.
В основі християнства - лежить Любов і Закон
В Основі патріотизму - Любов і обов'язок.
В основі лібералізму - свобода і терпимість.
Ці поняття сумісні, вони не суперечать одне одному. Інша справа, що їх перекручують. Християнство і патріотизм зводять до лукавого фарисейства, а лібералізм - до вседозволеності.
Свобода - це найвищий Божий дар, поряд з даром життя. Христос дав людині свободу вибору і підказав їй дорогу вузьку і важку. Бо по легкій дорозі - котяться вниз...
Христос відкинув суворі заборони, наприклад, у святкуванні суботи. "Не людина для суботи, а субота для людини", - сказав він. А коли хотіли скарати блудницю, Христос не виступив проти закону, а нагадав, що Закон суворий для всіх: "хто з вас праведний - хай перший кине в неї камінь". Примус замінено добровільним вибором - але вибором волі Божої, а не потурання своїм волінням і слабкостям. І саме таким чином він навчив нас морального максималізму і добровільного обов'язку, що лежить досі в фундаменті европейської культури, а отже і нашої.
Отже, лібералізм не виправдовує безпринципності і не покриває моральної недорозвинености.
А щодо програми Віктора Ющенка, то в ній акцентується лібералізм економічний. Нагадуємо визначення лібералізму за словником: "Соціяльно-політична орієнтація і рух, що проголошує свободу індивіда у всіх ділянках життя як умову розвитку суспільства. Лібералізм в економіці підтримує свободу приватної ініціятиви і конкуренції, в політиці - правову державу, парляментську демократію, розширення політичних і громадянських прав. Неолібералізм допускає поєднання державного регулювання з вільною конкуренцією.
В побуті лібералізм - тип мислення і поведінки, що характеризується незалежністю і терпимістю стосовно різних поглядів, традицій, типів поведінки".

Лібералізм відбирає грунт від олігархії
Олігархія (гр. oligos - маленька, arche - правління) - форма правління, при якій політичне й економічне господ арство здійснюється невеликою групою осіб.
Це було згубно для держави навіть тоді, коли олігархи були родовитими людьми з певними заслугами перед нацією, не просто раптом розбагатілі плебеї, які зреклися вчорашньої віри і хочуть приймати "під себе" вигідні закони.

Пристойність
Такий вже закон життя, що дерево вкриває свої тканини корою і листям, тварини - шкурою і шерстю, а людина одягом - задля пристойности.
Але окрім пристойної одежі, людина зобов'язана до пристойної поведінки . Принаймні, зовні пристойної.
Скажімо, сьогодні, коли телевізор безсоромно випорожнюється прямо на очах, а газети стали жовтими, як ... не знаю що, а чоловік все рівно має поводитися пристойно!
От хоч би в трамваї. Витягає злодій гаманця у якоїсь пані, а його напарник неодмінно прикриває його дії, скажімо, газетою. Не буває так, щоб злодій витяг з кишені з гаманцем записку та став її читати вголос та ганьбити господиню, що вона розпусниця. Він хоч і злодій, а по-своєму пристойність знає. Навіть якби та дама була депутаткою або ще вище, то злодійська пристойність зобов'язує мовчати.
Так само з підгляданням і підслуховуванням - цю підлоту теж заведено приховувати. По зубах нині не б'ють, вух не обрізують, як колись, але й не хвалять. Сором є сором, і так вже заведено, що його ховають - навіть в продажному світі, де свій сором... можна продати.
От взявся нещодавно такий собі ніби журналіст Понамарчук розголосити підслухані розмови двох політиків - проти третього. Чи то той третій, чи дідько зна хто купив тому Понамарчукові з десять телеканалів на вечір для тиражування підслуханого, а все рівно ніякої пристойности. Донос не донос, а щось таке слизьке, дурне і гидке, що всім разом стало якось соромно і ніяково за те, що таке дивишся.
Навіть розбиратись не було охочих, бо коли на тверезий глузд, то підслуховування ж - перебріхування і продажність. І всі ці негідники завжди ходять разом. І від них несе одним духом.
Одне слово, даремно той Понамарчук так одважно продався, знехтувавши пристойністю. Руку йому якщо й  подаватимуть, то вже не всі, а по імені вже й забуватимуть, а так скажуть: той, з "третього руху", що анонімки поширює...
Погана пора - перед виборами. Той рветься до корита, той до влади, той до каси, та так рветься пристрасно, що і про пристойність уже забуває. І баламутять вони людей, бо люди хочуть вірити, що обирають вони до парляменту особу гідну довіри і відповідальну за долю нашої України.
Люди мусять вірити, щоб жити.
І пристойність мусить бути збережена. І то не тільки тому, що в Европу непристойних не пускають...

Свої діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди цураються.
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

Окрім того Шевченкового застереження, є народна мудрість: "Шануймося". Правила пристойности допомагають людям стримувати свої слабкості і зберігати лице.
Завжди були люди, яким здавалося, що пристойність обтяжлива. Але таких людей в народі називали пропащими.

Прозорість
Це незвичайне слово зчинило переполох у світі, де приховують і ховаються з чимось.
- Іще чого? А говорять - демократія!
Насправді бути на видноті - бути чистим, і це норма для звичайних людей, які живуть у згоді з совістю і з людьми.
То вже більшовицька демагогія про рівність реабілітувала різних злодіїв, які сіли людям на голову і влаштовували такі сцени:
- Дядя, дай шубу, - виходить з під'їзду малий обідранець.
- А как же я? - здивувався перехожий.
- Нехорошо, дядя. Просят - дай. Зачем обижать дитя! - навчає дебелий напарник.
Здається, моральне здичавіння нині визнає одну опору: охоронців. Круті і "тіньові" нахабно посміхаються на розмови про прозорість. Їм уявляється, що прозорість - то стеблинка, на яку наступають чоботом. Навіть в пресі обігрують "прозорість Ющенка" - ті самі, що на словах - "за правове поле" і "за европейську інтеґрацію". Вони ж не розуміють, що це і є правове поняття.
Отже прозорість - це звичайна у світі готовність публічної особи правдиво відповідати на запитання, які громадськість має право ставити представницькій особі.

Соромно, але...
Британські газети частенько подають свої скептичні коментарі щодо подій в Україні: "касетного скандалу", безцеремонного звільнення уряду Віктора Ющенка, трагедії літака Ту-154 над Чорним морем...
На мою адресу тоді з боку студентів коледжу, де я навчаюсь, з'являються толерантні, але й відверті запитання на кшталт: "А правда, що в твоїй Україні?..". І стає соромно й прикро, що нічого наразі не можу вдіяти супроти фальшу і несправедливости.
Хоча я впевнена, що серед нашого покоління, яке зараз студіює науки в українських, европейських, та американських закладах, знайдеться гідна альтернатива сучасним українським можновладцям.
Ось тільки чекати потрібно, доки визріє зміна, добрих 10-20 років... А покищо доводиться червоніти за імідж України.
Олеся Хромейчук, студентка Оксфордського коледжу.

Ред. Олесю, не можна перечікувати ганьбу 10-20 років, бо... звикнеш.

Російський письменник і філософ Дмитрій Мережковський (1865 - 1941) автор численних романів, філософ та адепт "нового християнства" (що походив, до речі, з давнього роду миргородського полковника Мережки на Полтавщині) - на початку 20 сторіччя гранично гостро сформулював метафізичну проблему добра і зла, проблему долі християнства і його вартостей в сучасному (нині - "постсучасному") світі та ролі Церкви і духівництва в Євангелізації, лікуванні і порятунку морально хворого натоді (як і нині!) російського суспільства.
"Нежиттєвість Церкви я розумію як відчуження її від нагальних потреб громадян. Церкві потрібно змінити фронт, вирішити завдання розкриття правди про землю", - гостро, хоча й не безсумнівно формулював Мережковський головну потребу часу на одному з зібрань релігійно-філософського товариства в С.-Петербурзі 1903 року, якого був одним із засновників, і де була спроба започаткувати діялог між російським, зокрема, вищим, духівництвом та молодою інтеліґенцією.
Глибокий, хоча й нетрадиційний містик з виразним соціяльним темпераментом, Д. Мережковський вбачав загрозу цілісній духовній людині на шляхах секуляризації, домінування позитивістських та матеріялістичних впливів, чутних кроків "раба - переможця, яким і є хам".
Цим світоглядно він був близький до інтенцій та соціологічних поглядів іншого "консервативного революціонера", його сучасника, еспанця Хосе Ортеґи-і-Ґасета, який першим в Західній Европі визначив основну проблему часу як "повстання мас", попри невизначеність та нечіткість, амбівалентність свого ставлення до з'яви на історичній арені тоталітарних і квазі-тоталітарних масових рухів.
Як емоційний літератор, проте і як візіонер - пророк часів модерну, Мережковський відчував "вивітрювання" усталених вартостей, підміну добра злом, появу Антихриста як фальшивого "заспокоювача печалей" та облудність псевдовирішення всіх проблем на шляхах спрощення, секуляризації, ентропії, зниження загального рівня культури, "шигальовщини" та "шариковщини" (ці проблеми не менш гостро, майже одночасно визначив також Микола Бердяєв).
Ідеологічно, соціологічно Дмитрій Мережковський був близький до ідеї "третього шляху" та співзвучних йому натоді в Европі філософів - "консервативних революціонерів" (чим визначалися його взаємні симпатії з Муссоліні в часи пізнішої еміґрації), заперечуючи "плутократію" та навалу бездушної цивілізації - отож бачимо в його творах спектр проблем, який із запізненням постав перед Україною - вже наприкінці минулого сторіччя.
Д. Мережковський ніби прозирав сьогоднішній "гльобалізм" та гльобалізаційні процеси, що нівелюють будь яку культуру.
"Князь світу цього, - твердив філософ, - намагається заховати від людини найважливіше і страшне для нього, диявола, зі всіх імен Божих - свободу".
Культурним героєм часу (зараз доречніше визначити - "останнім антигероєм античасу"), як до нього Микола Гоголь, філософ назвав Чічікова з "Мертвих душ", якого розумів не як жанровий типовий образ, а як своєрідну "метафізичну мару", що за нею власне стоїть небуттєвість, перевертень, порожнеча.
В добу "безчасся, як крик сича", страшної ерозії християнських вартостей та вивітрення сакрального виміру світу, кризи "історичного християнства" мислитель мусить ховатися не лише в передбачених М. Бердяєвим "духовних катакомбах", але й знаходити поняття, шляхи та ідеї, які б спонукали до виходу з буттєвої кризи та оновлення - ось чому погляди, та й доля Мережковського несподівано знову співзвучні нашим потребам, нашому часові.
"Темна безблагодатність Мережковського і Гіппіус (поет, дружина філософа), - зауважував у своєму нарисі Микола Бердяєв, - нещасливих подорожніх по пустелі небуття, свідчить про страшну покинутість сучасної людської душі. Але все ж таки ці люди намагаються добути вогонь у крижаному холоді...".

Остання межа всієї сучасної европейської культури - позитивізм, або, за термінологією Герцена, "науковий реалізм", як метод не лише суто наукового, але й загальнофілософського і навіть релігійного мислення. Народившись в науці та філософії, позитивізм виріс з наукової та філософської свідомости в неусвідомлену релігію, що стремить витіснити і замінити собою всі існуючі релігії. Позитивізм, в цьому широкому розумінні, є утвердженням світу, відкритого до чуттєвого досвіду, як єдинореального, і запереченням світу надчуттєвого; запереченням кінця і початку світу у Бозі й утвердженням нескінченної, без початку, шереги з'явиськ... абсолютної цілковитощільної... "згуртованої посередности"... Зрікаючись Бога, абсолютної Божественної Особи, людина неминуче зрікається і своєї власної людської особистости. Відмовляючись заради чечевичної юшки помірної ситости від свого божественного голоду і божественного первородства, людина неухильно впадає в цілковите міщанство... [...]
Бакунін і Герцен, бажаючи боротися з метафізичною ідеєю про Бога, насправді борються лише з історичними привидами, потворними переломленнями цієї ідеї в туманах політичних низин; борються не з іменем Божим, а з тими блюзнірствами, якими "князь світу цього", одвічний політик, намагається заступати людям найстрашніше для нього, диявола, з усіх імен Божих - Свободу...
У першому царстві Отця, Старому Завіті, відкрилась влада Бога як істина, у другому царстві Сина, Новому Завіті, відкривається істина як любов; у третьому і останньому царстві Духа - в грядущому Заповіті, відкриється любов як свобода. І в цьому останньому царстві промовиться і почується останнє, ніким ще не промовлене і не почуте ім'я Господа Грядущого - Визволитель. [...]
У долі Герцена... прозирає запитання, від якого залежить доля всієї російської інтеліґенції: чи збагне вона, що лишень в грядущому християнстві закладена сила, спроможна перемогти міщанство і хамство грядуще? Коли збагне, то буде першим сповідником і мучеником нового світу; а коли ні, то подібно до Герцена - лише останнім бійцем старого світу, приреченим гладіятором...
...Від часів Герцена і Мілля міщанство отримало в Европі жахливі здобутки. Вся шляхетність культури, покинувши терени громадські, зосередилася в усамітнених особистостях, в таких великих відлюдниках як Ніцше, Ібсен, Фльобер і все ще найюніший з-поміж юних - старий Гетте. На пласкій рівнині міщанства ці бездонні артезіянські колодязі людського духу вказують на те, що під випаленою землею ще зберігається жива вода. [...]
А поки що мертва засуха. І навіть великі самітники европейського генія, щойно виступивши з кола особистої культури у сферу громадську, - гублять свою шляхетність, стають тривіяльними, дрібнішають, міліють, виснажуються, як степові річки в пісках. [...]
Анархізм - це останні судоми вже не громадського, а особистого бунту проти нестерпного гніту державного міщанства...
Міщанство захопило в Европі громадськість, від нього втікають окремі особистості в шляхетність високої культури.
В Росії навпаки: окремих особистостей не захищає від міщанства низький рівень нашої культури, зате наша громадськість наскрізь шляхетна... [...]
Серед нерозбірливого вереску і лайки можна розчути лиш одне звинувачення, що має деяку подобу розумного - звинувачення російської інтеліґенції в "незакоріненості"... Тут, напевне, не тільки "незакоріненість", ладні ми погодитися, тут безодня, саме та "безодня", над якою Мідний Вершник Росію "вздернул на дыбы" - цілу Росію, а не тільки російську інтеліґенцію...
Пушкін порівнював Петра з Робесп'єром, і в петровських перетвореннях вбачав "революцію згори", "білий терор". І дійсно, Петро не лише перший російський інтеліґент, але й перший російський нігіліст. Коли протодиякон "всеблазеннішого собору" блюзнірствує над найбільшими народними святинями, - це нігілізм набагато зухваліший і небезпечніший, аніж нігілізм Писарєва, коли той гудить Пушкіна...
Інтеліґентська "незакоріненість", відсторонений ідеалізм - це один з останніх, але живучих галузок народнього аскетизму. Біда російської інтеліґенції не в тому, що вона недостатньо, а радше навпаки - у тому, що вона занадто російська, тільки російська. Коли Достоєвський в глибині російського шукав "вселюдське", всесвітнє, він прочував і хотів попередити цю небезпеку. "Незакоріненість" - риса достеменно російська, але, зрозуміло, в цьому ще не вся Росія... [...]
"Християнство обміліло..." - наголошує Герцен. Якщо обміліло, то виходить, колись було глибоким. Чому ж не досліджує він цю глибину християнства? Чи не тому, що позитивний лот, придатний для мілин християнства, не дістає до дна в глибоких місцях? [...]
Сила російської інтеліґенції - не в intellectus, не в розумові, а в серці і совісті. Серце і совість її майже завжди на вірному шляху; розум же часто блукає. Серце і совість відважні і "радикальні", розум нерішучий і в самому радикалізмі консервативний. За надлишку громадянських почуттів - брак загальних ідей.
Взяти хоча б і наших марксистів. Немає жодного сумніву, що вони - пречудові люди. І народ люблять, звісно, не менше від народників. Та коли кажуть про "залізний закон економічної необхідности", то видаються лютими жерцями Маркса-Молоха, якому ладні принести в жертву увесь російський народ. І добалакалися врешті до казна-чого. Не тільки іншим, але й самі собі спротивилися... Тяглася-тяглася маруда марксистська, а далі пішла розбишацька.
Спершу ми гадали, що босота принаймні явище самобутнє. Та коли придивилися і прислухалися, виявилося, що так само як російські марксисти повторювали німця Маркса, так російська босота повторювала німця Ніцше.
Спостерігаючи всі ці безневинні розумові забавки поруч зі щонайглибшою моральною і громадською трагедією, іноді хочеться вигукнути з мимовільною прикрістю: золоті серця, глиняні голови! [...]
Часом дивлячись на цих молодих дідів, інтеліґентних аскетів і постників, хочеться вигукнути: [...] "Одного бійтеся, - рабства, і найгіршого з-поміж усіх рабств - міщанства, і найгіршого з-поміж усіх міщанств - хамства, бо раб на царському престолі і є хам, а хам на царстві - і є біс, та вже не давній, фантастичний, а новітній, реальний біс, насправді страшний, страшніший, ніж його малюють - грядущий Князь світу цього, Грядущий Хам. У цього хама в Росії три обличчя.
Перше, теперішнє - над нами, лице самодержавства, мертвий позитивізм казенщини, китайська стіна табеля про ранґи, що відчужує російський народ від російської інтеліґенції та російської Церкви.
Друге обличчя, минуле - поруч з нами, обличчя православ'я, що воздає Кесареві Боже; тієї церкви, що про неї Достоєвський сказав: вона "в паралічі". "Архиєреї наші до того загнуздані, що куди хоч веди", -  скаржився один із російських архипастирів XVIII ст.; і так само зі ще більшим правом могли б ствердити сучасні архипастирі. Духове рабство - в самому джерелі будь-якої свободи; духове міщанство - в самому джерелі будь-якої шляхетности. Мертвий позитивізм православної казенщини служить позитивізмові казенщини самодержавної.
Третє обличчя, майбутнє - над нами, обличчя хамства, що суне знизу - розбишацтва, бандитизму, чорної сотні - найжахливіше серед усіх трьох облич.
Ці три початки духового міщанства злучилися супроти трьох початків духової шляхетности: проти землі, народу - живої плоті, проти Церкви - живої душі, проти інтеліґенції - живого духу Росії.
Для того щоб у свою чергу три початки духової шляхетности і свободи могли об'єднатися супроти трьох початків духового рабства і хамства - потрібна спільна ідея, котра злучила б інтеліґенцію, церкву і народ; а таку спільну ідею може дати тільки відродження релігійне разом з відродженням суспільним. Ні релігія без громадськости, ні громадськість без релігії, а лише релігійна громадськість врятує Росію. [...]
Розум, піднесений до своєї вершини, приходить до ідеї про Бога. Інтеліґенція, добравшись до своєї вершини, прийде до релігії. [...]
І коли це здійсниться, тоді і російська інтеліґенція вже перестане бути інтеліґенцією, тільки інтеліґенцією, людським, тільки людським розумом, - тоді вона стане Розумом Боголюдським... А для того, щоб так сталося, потрібно розірвати блюзнірський союз релігії з реакцією, потрібно, щоб люди нарешті збагнули, що означає це слово Слова, яке стало Тілом: "Якщо Син звільнить вас, то істинно будете вільні" (Іоана ХІІІ. 36). Не супроти Христа, а з Христом - до волі. Христос звільнить світ - і ніхто, окрім Христа. З Христом проти рабства, міщанства і хамства.
Хама Грядущого переможе тільки Грядущий Христос.
Переклад з російської Раїси ЛИШІ

"Навчіть всі народи..." (Мт 28.19)

Таке визначення сучасної західньої цивілізації можна часто знайти в публікаціях ліберальних філософів і соціологів кінця ХХ - початку ХХІ ст. Сам термін "постхристиянський" передбачає визнання фундаментальної ролі християнства у виробленні системи цінностей, що сформувала культуру Европи й Америки. Але підкреслюється відрив сучасної цивілізації від її християнських коренів, переосмислюються категорії, відкриті людству Євангелією: особистість, свобода особистости, рівність, братерство.
Ідея постхристиянської цивілізації містилася вже в творах Фрідріха Ніцше, котрий наприкінці ХІХ ст. проголосив: "Бог помер". Німецький філософ вважав релігію притулком слабких людей, нездатних самостійно протистояти суворим реаліям життя. Ознакою надлюдини Ніцше вважав позицію по той бік добра і зла, мужні мають обходитися без віри в Бога. Похмурі настрої краху традиційної цивілізації проймають клясичну працю Освальда Шпенґлера "Присмерк Европи" (1918). Нарешті, Мартин Гайдеґґер у середині ХХ ст. заявив, що головною ознакою сучасної культури стала "безрелігійність".
Лібералізм виходить з ідеї особистої свободи як головної засади суспільства й тяжіє до необмеженого індивідуалізму, трактованого в дусі автономії та самозамкнености індивіда, його сваволі. З цими ідеями сполучається технократизм - віра в розв'язання соціяльних проблем за допомогою наукового й технологічного проґресу. За логікою технократичної цивілізації природа існує лише остільки, оскільки нею слід оволодіти, поставити її під контроль.
Якщо для антихристиянського тоталітаризму було властивим обмежувати права віруючих, боротися з суспільним впливом Церкви, то сучасний лібералізм визнає євангельську доктрину однією з ідеологічних систем, не гіршою і не ліпшою за інші. Складається світоглядний плюралізм; поряд із християнством поширюються інші релігійні доктрини, забобони, ідеологічні вчення. Ідеологія ж передає провідну ролю в світовому розвиткові економіці. Американський філософ Френсіс Фукаяма в книзі "Кінець історії" (1989) заявив про створення праґматичної моделі світового розвитку. Банкрутство комуністичної системи та її зникнення з мапи світу означало, на його думку, кінець непримиренних ідеологічних суперечностей і воєн, утвердження західніх ліберальних цінностей у цілому світі. "Постхристиянська" цивілізація мала інтеґрувати в себе й народи, що визволилися з-під влади комуністичних режимів.
Чільна тенденція "постхристиянського" світу - ґлобалізація. Національні еліти витісняються понаднаціональними політичними й економічними структурами, котрі зосереджують у своїх руках колосальні фінансові ресурси. Єдина торговельно-фінансова система всотує в себе економіки незалежних держав. Формується єдина цивілізація, де стираються межі поміж національними культурами й релігіями. Нові інформаційні технології відкривають небачені можливості розширення людського спілкування, але водночас роблять ймовірним встановлення тотального електронного контролю над особистістю.
Найбільш популярна в останні роки праця професора Гарвардського університету Сем'юеля Хантинґтона "Зіткнення Цивілізацій?" (1993).  "Захід - це передусім демократичні права, плюралізм і толерантність, це індивідуалізм, котрий ставить інтереси особи понад будь-які надперсональні структури", - такою бачить постхристиянську цивілізацію проф. Хантинґтон. Поряд із нею філософ виділяє в світі ще 7 цивілізацій: конфуціянську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'янську, латиноамериканську, африканську. Він підрахував, що три чверті збройних конфліктів у др. пол. ХХ ст. були викликані боротьбою за національне самовизначення, і в більшості з них лінії фронту пролягали поміж ісламським та неісламським світом. "Найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розламу між цивілізаціями", - стверджує Хантинґтон.
Україну, як і Судан, американський науковець відносить до "розколотих" культурних етносів, виділяючи, слідом за російськими аналітиками, уніятський Захід і православний русифікований Схід. Крах комунізму для нього зовсім не означає входження Росії та її сателітів до західньої цивілізації: культ Леніна замінюють ідеали російського націоналізму й сум за імперськими символами. Хантинґтон пригадує вельми промовистий випадок, коли сам спостерігав перед конференцією, як на сцені Леніна замінювали на двоголового орла.
Суспільна ситуація в Україні ще не вкладається у виміри західньої цивілізації. Парадоксальним чином роки комуністичного режиму сприяли збереженню народної релігійности й суспільного авторитету Церкви. Леґалізація заборонених національних Церков і атмосфера стрімких демократичних перетворень протягом 1988-1994 рр. сприяла зростанню питомої ваги християн у структурі модерного українського суспільства. Але тенденції економічного розвитку, ліберальний зміст доктрин найбільш впливових партій і політичних блоків, праґматизм державного апарату, пасивність традиційних Церков і брак умов для християнського навчання мирян засвідчують неминучість поширення в Україні ознак, що склалися на Заході в образ "постхристиянського суспільства". Зрештою, така модель розвитку цілком вкладається в євангельські провіщення майбутніх часів, коли "через розріст беззаконства любов багатьох охолоне" (Мт 24.12). Священик має бути готовий до неї, готовий до пошуку відповідних часові форм навернення мирян, до коректної полеміки з іншими конфесіями та носіями нерелігійних ідеологій, до неприязно-відчуженого ставлення господарчих і політичних еліт. Бо християнин пам'ятає: "За Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!" (Мк. 13:13).

Відповідь на поклик Христа

В одній старій леґенді розповідається, що коли три царі зі Сходу йшли за Вифлеємською зорею поклонитися Христові, то по дорозі вступили до хати однієї жінки. Розповіли їй про ціль своєї мандрівки і запропонували піти з ними.
- Ох, - відповіла жінка, - я пішла би з вами з великою охотою. Я знаю, що має народитися Месія. Я так чекала на Його прихід. Але, на жаль, зараз не можу. Мушу прибрати в хаті, зварити їсти. Ви йдіть, а я пороблю все і дожену вас.
Коли врешті закінчила всю роботу, то три царі були дуже далеко, їх уже не було видно, і жінка не знала, в яку сторону іти. Вже навіть не було видно зірки, за якою вони йшли. Так вона і не побачила новонародженого Ісуса.

ПЕРЕПУСТКА

Колись давно на прекрасному острові Крит жив чоловік, який дуже любив свою землю, свою батьківщину. Коли ж усвідомив, що вже надходить його остання година, наказав синам винести себе із хати і покласти на землю біля дому. Вже вмираючи, конвульсивно схопився рукою за землю і затис у кулаці жменю. І ось він став перед воротами раю. Його зустрів Господь Бог у постаті старого білобородого мужчини. Господь привітав критянина словами:
- Щиро вітаю тебе. Ти був доброю і чесною людиною. Ти заслужив собі, щоби бути в раю.
Коли старець уже мав перейти через ворота раю, Господь сказав:
- Будь ласка, не бери зі собою тої землі, яку тримаєш в кулаці.
- Ніколи, - відповів старий, відступаючи назад. - Ніколи не залишу своєї землі.
Господь відійшов засмучений. А старець так і не увійшов до раю.
Проминуло кілька століть. До старця підійшов Господь знову, але вже у вигляді щирого друга. Вони розговорилися, а тоді Господь сказав:
- Все в порядку. А тепер ходи зі мною до раю. Ходім.
Коли підійшли до воріт раю, Господь знову вимагав, щоб старець викинув з кулака землю, але той відмовився, бо надто її любив.
Знову минуло кілька століть. Цього разу Господь з'явився перед старим в образі чарівної маленької внучки.
- Ой, дідусю, - сказала вона, - ти такий чудовий, ми всі тужимо за тобою, Нам так тебе бракує. Ходи зі мною до раю.
Старий розчулився, кивнув головою на знак згоди, внучка взяла його за руку, бо за стільки часу він дуже постарівся, хворів на артрит. Праву руку, в кулаці якої тримав землю із Криту, підтримувавав лівою. Внучка підтримувала старенького, який з останніх сил наближався до воріт раю. Його здеформовані артритом пальці вже не могли втримати землі. Грудки повільно висипалися. Врешті остання піщинка випала з його нещільно стисненого кулака. Тоді вони з дівчинкою увійшли до раю. І перше, що він побачив у раю, - був його улюблений острів.

ПОДІЛІТЬСЯ РАДІСНОЮ НОВИНОЮ

В одній старовинній притчі розповідається про те, як чотири чоловіки продиралися крізь лісові хащі. Раптом на своїй дорозі вони побачили височенний мур. Їм стало цікаво, що ж там, за муром. Недовго роздумуючи, спорудили високу драбину. Перший із них, вилізши на верхній край муру, захоплено вигукнув і зник за ним. Другий і третій мужчини зробили те саме. І тільки четвертий, опинившись на верхівці муру, став із захопленням розглядати те, що побачив: прекрасні зелені поля, плодоносні дерева, чисті джерела і ріки, повні риби, силу-силенну звірів і птахів у лісах, тварин, що мирно паслися на галявинах. Хотів зробити, як і його товариші. Але пригадав свою рідню, сусідів, знайомих. Тому він зліз із драбини, щоби повідомити їм про своє відкриття і поділитися цією радісною новиною.

БЛАЖЕННІ ВІРУЮЧІ

Вже більше тижня безперервно пекло сонце. Була страшенна засуха. Весь урожай на полях, в городах почав сохнути. Люди в розпуці не знали, що мають робити. Священик на проповіді в неділю сказав:
- Це, видно, кара Господня за ваші гріхи. Врятувати нас може тільки молитва до Господа за прощення гріхів і прохання, щоби зіслав на наші поля дощ. Розійдіться тепер по домах, моліться щиро, дотримуйтесь увесь тиждень посту і вірте, що Господь вислухає вас. На другу неділю приходьте до церкви, і спільно відправимо Службу Божу в намірі дощу.
Усі вірні послухали поради свого душпастиря, розійшлися по домівках, постили і молились увесь тиждень, а в неділю прийшли до церкви, як було сказано.
Коли священик побачив їх у церкві, з обуренням вигукнув:
- Вертайтеся додому! Для недовірків не буду правити Служби Божої.
- Але ж панотче! Ми прийшли з повною вірою, що Бог вислухав наші молитви, - сказали прихожани.
- З вірою? - обурився священик. - А де ж ваші парасолі? Чому не взяли їх зі собою? То така ваша віра!

МЕТУШЛИВІСТЬ

Один фермер прокинувся якось зранку, подивився у вікно і побачив, що за ніч на його городі біля дому виросли проліски.
- Як гарно! - вигукнув він. - Я з охотою підійшов би ближче помилуватися, але спочатку мушу зорати ще шматок поля під пшеницю.
Коли він повернувся увечері, проліски вже зів'яли. На другий день фермер побачив через вікно двох горобчиків на гілці, які весело цвірінькали.
- Який чудовий спів. Ось тільки видою корів і повернуся їх послухати.
Коли він повернувся, горобчики вже давно відлетіли. Наступного дня фермера зранку збудив тупіт копит. За вікном він побачив великого білого жеребця, який гарцював, розгрібаючи копитом землю, ніби запрошуючи його проїхатися верхи полями.
- Ти - найкращий кінь, якого я будь-коли бачив, - сказав фермер. - Як тільки полагоджу паркан з південної сторони мого городу, осідлаю тебе і поїду.
Коли ж він повернувся, жеребця вже не було.
Багато років фермер був свідком якогось надзвичайного явища за своїм вікном. Але на першому місці в нього була ферма, про яку мусив дбати, тому він ніколи не знаходив вільного часу, щоби приглянутися до тих чудових картин.

З книги П. Д. Ворсона "Історії та притчі", "Свічадо", 1998.
 

Чисто випадково до моїх рук потрапила газета "Наша віра"... В ній я знайшла чудові цікаві статті.
От якби це почитали наші викладачі шкіл і змогли урозуміти, що мають бути не тільки добрими педагогами, але й істинними християнами. Скажу словами К. Ушинського, що без віри, без Христа оздоровлення суспільства неможливе. І чого ми навчали раніше молодь? "Ломать, крушить и рвать на части, вот это жизнь, вот это счастье".

Оксана САВЧАК м. Рівне

Різдвяні гостини
За традицією у Різдвяні свята на Сокальщині гостювали школярі зі східніх областей України. Тридцять шість школярів з міста Зміїв на Харківщині приймали у Жвирківській середній школі.
Дівчата і хлопці жили у сім'ях своїх ровесників. Вони побачили вертеп, разом колядували. Окрім того, побували в Сокалі та Львові.

Тарас ЛЕХМАН,
м. Червоноград, Львівщина

Синод Єпископів є дорадчою інституцією, створеною Папою Павлом VІ 1965 року. Головним мотивом для її створення було бажання отців Другого Ватиканського Собору підтримати той позитивний дух, який панував під час роботи Собору. Синод Єпископів можна окреслити як зібрання Єпископів, що покликані допомогти Папі здійснювати свій уряд у Вселенській Церкві шляхом подання своїх рекомендацій. Сам Папа Іван Павло ІІ назвав Синод "особливо плідним вираженням і засобом колеґіяльности єпископів". Під час роботи Синоду єпископи обмінюються інформацією й досвідом, шукають таких душпастирських підходів до складних проблем сучасности, які мали б універсальне значення та застосування.
Колеґіяльність мала місце на кожному етапі підготовки й роботи Синоду. Так, тема кожної наступної Асамблеї, а також його основний Робочий документ готуються у тісній співпраці з єпископами місцевих (партикулярних) Церков, які подають свої відгуки на різних стадіях підготовки Синоду. Після завершення роботи Синоду відредагований документ лягає на стіл Папи (до речі, Іван Павло ІІ був присутній практично на всіх засіданнях недавнього Синоду). На основі поданих пропозицій Папа може скласти своє Апостольське Повчання, як це було у випадку більшости Синодів.
Недавня Асамблея була черговою у серії присвячених обговоренню місця і ролі складових частин Церкви. Ось їхні теми, починаючи з VІ Звичайної Генеральної Асамблеї: "Покликання й місія мирян у Церкві та світі" (1987), "Формація священиків в умовах сьогодення" (1990), "Посвячене життя і його роля у Церкві і світі" (1994). Нарешті, Х Генеральна Асамблея 2001 року присвячена темі "Єпископ: Слуга Євангелії Ісуса Христа задля надії світу".
Кілька слів про учасників Асамблеї, які прибули з шістьох континентів, де діє Католицька Церква. Серед них були патріярхи, верховні архиєпископи та митрополити Східніх Католицьких Церков sui iuris; єпископи, вибрані кожною Національною Єпископською Конференцією; релігійні представники Церковних Релігійних Інститутів; особи посвяченого життя, вибрані своїми Чинами; голови дикастерій Римської Курії і члени, номіновані самим Римським Понтифіком.
Офіційним представником Української Греко-Католицької Церкви був Блаженніший Патріярх Любомир (Гузар). Папа Іван Павло ІІ своїм рішенням увів до складу Синодальних Отців також митрополита для українців у США Стефана Сороку. Римо-Католицьку Церкву в Україні представляв Архиєпископ Львівський латинського обряду кардинал Мар'ян Яворський. Крім того, взяти участь у засіданнях Синоду у статусі авдитора було запрошено автора цих рядків.
В роботі Синоду участь взяли і запрошені гості, а саме: фінляндський православний митрополит Амврозій, який зачитав, зокрема, послання Патріярха Царгороду Варфоломея; нововисвячений єпископ Аяпагян з Вірменської Апостольської Церкви, єпископ Форстер із Англіканської Церкви, лютеранський єпископ Фурберґ зі Швеції. Кожен із гостей, звичайно ж, виступив зі своїм зверненням до синодальних Отців. Припускаю, що були запрошені і представники Московського патріярхату, але не можу сказати точно, з яких причин їх не було.

Служіння Єпископа
Зрозуміло, що найбільшу увагу на Синоді було присвячено різним аспектам єпископського служіння. Так, для прикладу, на думку єп.Даженса з Франції, в суспільстві, де місію Церкви розглядають передусім у площині політичних та соціяльних аспектів,  апостольську природу єпископського служіння далеко не завжди вважають очевидною. Якщо в минулому єпископів ототожнювали з монархами й князями, то тепер їх часто ототожнюють з адміністраторами й суддями. Однак саме Христос, через дію Святого Духа, призначив єпископів за посередництвом апостолів Своїми свідками і представниками. Отож, єпископи мають добиватися того, щоб очолювані ними Церкви були вірні цій апостольській ідентичності.
Багато мовилося і про єпископа як учителя. Так, архиєпископ Кьольна кард.Мейснер з тривогою говорив про явище "автосекуляризації", причиною якої часто є, зокрема, самі єпископи. Йдеться про тих, хто недооцінює небезпеку кризи віри й розходжень у сфері віри, сподіваючись у майбутньому на нову синтезу. Вони сприймають тайну свого служіння як місію "стриманого балансування" між різними опозиційними групами. В цьому разі єпископ зводить свою місію просто до людської опіки над паствою, забуваючи, що ця місія передбачає також право управляти, в якому міститься й елемент здійснення юрисдикції. Єпископ несе відповідальність за доктринальну чистоту віри; він повинен прилюдно захищати віру, виправляти хибні ухили й дисциплінувати членів Церкви.
Практично ті ж елементи містилися і в доповіді Префекта Конґреґації віровчення кард. Рацінґера. На його думку, служити Надії означає проповідувати Бога з Його людським обличчям - з обличчям Христа. Тільки тоді, коли ми станемо сучасниками Христа і вогонь займеться в наших серцях, проповідувана нами Євангелія зможе запалити серця наших сучасників. Таке проповідування вимагає мужности правди і готовности страждати за неї. Центральною проблемою нашого часу є збіднення історичної особи Христа. Такий збіднений Ісус не може бути Єдиним Спасителем і Посередником: тому Ісуса намагаються замінити ідеєю "цінностей царства", від чого Він стає даремною надією. Тому ми повинні рішуче повернутися до Ісуса Євангелії, оскільки саме Він і є справжнім історичним Ісусом.
Про важливість ефективного використання засобів масової інформації для проповідування Божого Слова натхненно говорив президент Папської Ради для соціяльних комунікацій кард. Фолі. На його думку, треба звертати особливу увагу на тих, хто не має віри в серці, але шукає правди і сенсу життя, а ще більше на тих, хто й не шукає цього, а через те не усвідомлює, що втрачає. Чи в наших семінаріях та інших структурах Церкви ставлять перед собою пріоритетне завдання навчити священиків та мирян ефективно користуватися ЗМІ? Чи заохочуємо ми творчий підхід у цій ділянці? Адже недостатньо забезпечити правовірність наших звернень - важливо ще добитися, щоб їх почули. Бути правим дуже важливо, але не менш важливо - не бути проіґнорованим. Через ЗМІ ми можемо дійти не тільки до всіх народів, а й до кожної людини.
На думку патріярха Кілікійського для вірмен (Лівану) Нерсеса Бедроса ХІХ Тармуні, першим свідком Церкви є Єпископ, і його особисте свідчення є більш впливовим, ніж його еклезіяльна влада. До речі, найулюбленішою цитатою Синоду, яку вплітали у свої промови чи не найбільше синодальних Отців, був вислів св.Августина: "Для вас я єпископ, з вами я - християнин". Щоб успішно здійснювати свій учительський уряд, Єпископ має плекати, зокрема, свою власну духовність. Навіть будучи висвяченим, він теж духовно окормляється Святою Євхаристією і, внаслідок своїх людських немочей, відчуває потребу в прощенні з боку Отця.
Мені, як людині східньо-християнського контексту, було цікаво порівнювати синодальні дискусії з тими дискусіями, що точаться в наших краях. Так, з одного боку, мені не раз доводилося спостерігати, як неґативно відбивається в житті Православних Церков відсутність засадничого елементу Вселенської Церкви - влади Вселенського Архиєрея. Ніколи не признаючись у цьому, православ'я все-таки тужить за кимось, хто є понад існуючою його структурою і хто може зняти певні напруження, що в ній виникають. Труднощі зі скликанням Всеправославного Собору, які тривають уже чимало часу, можуть прослужити тут доброю ілюстрацією. У свою чергу, католицизм, як бачиться, щораз більше тужить за іншим засадничим елементом Вселенської Церкви - колеґіяльністю, або синодальністю чи навіть соборноправністю, що може виявитися для Католицької Церкви вельми корисним. Така конверґенція (і я про це згадував у своєму виступі на Синоді) є знаком спільної туги християн за єдністю у Вселенській Церкві, яка має взаємодоповнювальну природу.
Після закінчення Х Генеральної Асамблеї Синоду католицьких Єпископів світу журналісти невтомно запитували в учасників Синоду, що нового, на їхню думку, приніс цей Синод, що йому вдалося змінити в Церкві. "Я не знаю, чи змінить цей Синод Церкву, але знаю, що він постановив змінити Єпископа. А зміниться Єпископ, то через нього зміниться й Церква", - сказав Патріярх УГКЦ Любомир.

(Фраґмент статті)

Гілберт ЧЕСТЕРТОН  - письменник, мислитель світового рівня. Відомий він і як видатний майстер детективного жанру. Писав вірші, есеї та оповідання, літературознавчі й богословські твори. Честертона незрідка називали християнином ХХІ століття. Пропонуємо читачам фраґмент твору.
***
Якимось чином я здогадався, що треба любити світ, не покладаючись на нього; радіти світові, не зливаючись з ним. Я дізнався, що в християн Бог - особистісний і що Він створив окремий від Себе світ.

Коли я був підлітком, скрізь мені стрічалися два цікавезних створіння - оптиміст і песиміст. Я й сам їх так називав, хоча легковажно зізнаюся, що ніколи не розумів цих слів. Одне було очевидно: буквально слова ці розуміти не можна, адже буквально вони означали: "той, хто вважає світ якнайкращим" і "той, хто вважає світ якнайгіршим". Оскільки це дурниця, то варто було поміркувати ще. Слово "оптиміст" не могло означати того, хто вважає усе на світі правильним - адже це так само безглуздо, як вважати, що все на світі праворуч. Кінець кінцем я вирішив, що, як на оптиміста, добре все, крім песиміста; а песимістові усе погане, крім нього самого. Нечесно було б приховати загадкове, але привабливе визначення, що належить одній дівчинці: "Оптиміст дивиться вам у вічі, а песиміст - вам під ноги". А може, ліпшого визначення і не знайдеш? Що-що, а істина в ньому є, нехай і алегорична. [...]
Однак у самій альтернативі - або оптиміст, або песиміст - криється помилка. Ми приймаємо без доказів, що людина оцінює світ так, ніби шукає оселю, наймає квартиру. Якщо б ми з'явилися сюди свідомо і при повній силі, ми могли б виважити, чи компенсують нам літні ліси скажених собак, так, як виважує шукач квартири, чи компенсує телефон курну вулицю попід вікнами. Але так не буває. Ми потрапляємо у цей світ раніше, ніж здатні вирішити, добре тут чи ні.
Ми обстоюємо честь прапора і навіть здобуваємо перемоги раніше, ніж нас беруть у солдати. Коротше кажучи, справа у тім, що ми зв'язані вірністю вже тоді, коли ще ніким і нічим не встигли захопитись.
Дитині світ видається дивним, а все ж гарним; найліпше це відображено у казках. Про них я мовив у попередній главі. Тепер читач може, якщо забажає, перейти до тієї сміливої і навіть заповзятої літератури, яка в житті хлопчика приходить на зміну казці. Всі ми почерпнули чимало тверезої моральности з дешевих пригодницьких книжок. Чи з цієї, чи іншої причини, мені завжди здавалося і здається тепер, що ставлення до життя ліпше за все порівнювати не із засудженням чи схваленням, а з військовою вірністю. Я приймаю світ не як оптиміст, а як патріот. Світ - не пансіон у Брайтоні, звідки ми можемо виїхати, якщо він нам не до вподоби. Він - наша родинна фортеця з прапором на вежі, і чим гірші в ньому справи, тим менше в нас прав покинути його. Суть полягає не в тому, що світ надто поганий для любови або надто гарний для ненависти. Суть - в іншому: коли ви когось кохаєте, щастя його, і поготів - нещастя, окрилюють вашу любов. Коли ви любите Англію, і веселі, й сумні думки про неї підсилюють ваш патріотизм. Якщо ви любите цей світ, то така ж справа.
Уявіть собі, що перед вами що-небудь украй погане - скажімо, Пімліко. [...]
Якщо люди полюблять Пімліко, як матері люблять дітей, - нерозважливо, лише за те, що це їхні діти, - воно за два роки стане кращим, ніж Фльоренція. Мені скажуть, що все це - парадокси та вигадки. Я відповім, що це - історія. Саме так міста ставали великими. Сягніть думкою самих глибин цивілізації і ви побачите, що виростали вони навколо священного каменя або криниці. Спочатку шанували місце, потім робили його гідним слави. Рим став великим, бо його полюбили. [...]
Насправді ж мораль розпочалась не з того, що одна людина сказала іншій: "Я тебе не вдарю, якщо ти не вдариш мене"; немає й сліду таких угод. Але є чимало слідів того, що обидві вони говорили: "Ми не вдаримо одна одну на священній землі". Виконуючи обряд, люди знаходили моральну цінність. Вони не виховували хоробрости - вони боролися за святиню, і раптом - помічали, що хоробрі. Вони не виховували чепурности - вони обмивались для вівтаря, і помічали, що чисті. [...]
Якщо ви не заперечуватимете, що відданість місцю або речі - джерело творчої сили, ми можемо піти далі, до вельми дивних речей. Повторимо ще раз: справжній оптимізм подібний до патріотизму. Що ж недобре тоді у песимістові? Мені здається, те, що він - непатріотичний громадянин всесвіту. Чому ж це недобре? Як на мене, не буде надто грубо, якщо я назву його щирим доброзичливцем. Що ж недобре у щирому доброзичливцеві? Тут ми наштовхуємося на камінь реального життя і упертої природи людської.
У щирому доброзичливцеві недобре те, що він - нещирий. Він щось затаїв - він приховує, як йому приємно говорити лихі слова. Потайки він хоче дошкулити, а не допомогти. Ось чому нормальну людину так дратують люди, позбавлені патріотизму. [...]
Такий непатріот - нещирий щирий доброзичливець; він - із тих, хто мовить: "Мені дуже шкода, але ви - банкрот", та йому аж ніяк не шкода. Його, не впадаючи у пишномовство, можна назвати зрадником - йому дозволено знати гірку правду, аби він допоміг своїм, дав слушну пораду, а він натомість підбурює рекрутів на дезертирство. Свободою критики, що її світ надав своїм радникам, він послуговується, щоб відвернути народ від вірности. [...]
Песиміст лихий не тому, що лає і богів, і людей, а тому, що він їх не любить; тому, що він не поєднаний зі світом природженим, нерозумним зв'язком вірности.
Чим же лихий оптиміст? Тим, що, воліючи підтримати честь всесвіту, він приховує його гріхи. Оптиміст - як шовініст, він не схильний змінювати світ. [...]
Ми сказали, що потрібна споконвічна вірність буттю. Яка ж - природна чи нерозумна? Якщо хочете - розумна чи нерозумна? Як не дивно, лихий оптимізм (непереконливий захист усього на світі) - це оптимізм розумний. Візьму для наочности все той же патріотизм. Якщо ви любите якесь місце розумом, з певної причини ви, найпевніше, його зіпсуєте. Якщо любите без причини - ви його поліпшите. [...]
Ті, чий патріотизм від розуму, позначені шовіністичною пихатістю. Найзапекліші шовіністи люблять не Англію, а ідею Англії. [...]
Той, хто любить Францію за військову могуть, зневажатиме армію 1870 року. Той, хто любить Францію без причини, відродить цю армію; так французи і зробили. Франція взагалі - втілення мого парадоксу. Ніде у світі немає такого нерозумного і романтичного патріотизму; ніде немає таких різких і корисних змін. [...]
Перш ніж змінювати щось у світі, ми маємо присягтися йому. [...]
Мені скажуть, що розумні люди вважають світ мішаниною добра і зла, цілком придатною і терпимою. Саме проти такого погляду я й заперечую. Так, я знаю, так нині багато хто міркує. Особливо вдало сказав про це Метью Арнольд у віршах більш блюзнірських, ніж крик Шопенгауера; про те, що життя цілком терпиме, але навряд чи варте розсипів світів і пологових мук. Я знаю, що це відчуття пройняло нашу епоху, - і, на мій погляд, заморозило. Але для віри і для бунту треба не мляво приймати світ - "у найгіршому разі зійде", а ненавидіти усім серцем і всім серцем любити. Нам не треба, щоб радість і гнів змішувалися в одноманітному задоволенні - ми хочемо шаленої радості та шаленого гніву. Світ має бути для нас замком людожера, котрий ми повинні захопити, і власним котеджем, куди ми можемо повернутися.
Поза всяким сумнівом, звичайна людина здатна примиритися зі світом; але цього замало. Чи здатна вона ненавидіти світ так сильно, щоб його змінити, і любити так сильно, щоб вважати вартим зміни? Чи здатна вона дізнатись, як тут добре, і не зійти на добросердність? Чи здатна дізнатися, як тут погано, і не поринути у відчай? [...]
Приблизно тоді прочитав я у когось із лібералів, що самогубство і мучеництво - просто одне й те саме. Це було так неправильно, що допомогло мені довести до кінця мою думку. Звичайно ж, мученик прямо протилежний самовбивцеві. Йому безмірно важливе щось, і він ладен забути себе, покласти за це життя. Тим він і прекрасний - як би не зрікався він світу, як би не картав людей, він підтверджує нерозривну вірність буттю. Самовбивця ж жахливий того, що буттю не відданий, він лише руйнує, більше - нічого, - духовно руйнує всесвіт. [...]
Але християни не вважали, що самовбивця просто сягнув через край. Вони несамовито відкидали його і несамовито славили мученика. Такі схожі дійства були для них далекі одне від одного, як небо і пекло. Той, хто жертвує життям, - такий добрий, що кістки його рятують міста від чуми; той, хто позбавляє себе життя,- такий лихий, що кістки його поганять кладовище. Не знаю, чи виправданий цей запал, але чому він такий завзятий? [...]
І тут я згадав: християнство картають саме за те, що в ньому поєдналися два погляди, які я так незграбно намагаюся .витлумачити. Йому закидають і надмірний оптимізм, і надмірний песимізм. Збіг вразив мене. [...]
Уся справа - у світогляді. Коли ми говоримо про яку-небудь важливу відповідь, важливе не те, чи її одержано щойно, важливе, чи відповідає вона на питання. І от, чим більше я міркував про те, як і з чим прийшло християнство у світ, тим дужче я відчував, що воно відповіло на питання. [...]
Християнство було відповіддю на загадку, а не останнім із загальників нудної розмови. Днями я прочитав у чудовому, пуританського ґатунку часописові: "Звільніть християнство від закостенілої догми, і ви побачите, що воно - просто вчення про Внутрішній Світ". З таким же успіхом можна звільнити людину від кісток. [...]
Християнство сповістило зі всією люттю, що варто дивитись не всередину, а назовні, треба    прийняти з подивом і любов'ю суспільство й опіку Бога. Стати християнином було тим і радісно, що ти вже не один зі своїм внутрішнім світом, що є світ зовні, прекрасний, як місяць, світлий, як сонце, грізний, як полки зі стягами. [...]
Ця відповідь - як удар меча: він розрубує, а не змішує або змазує все разом, і вже ніяк не "з'єднує". Меч поділив Бога і світ. Бог відокремлений, визначений; багато хто, прийшовши тепер до християнства, вдає, що цього немає, але тільки через це люди приходили в християнство тоді. Саме так відповідало християнство нещасному песимістові і зовсім уже нещасному оптимістові. [...]
Визначення - і церковні, і мирські - складаються зі слів, І нам ніяк не уникнути метафор. Питання не в них - питання в тому, чи можливі взагалі визначення, чи можна хоч щось передати метафорою. Я вважаю, що можна; так само думає і поборник еволюції - інакше він не вживав би своєї метафори, не говорив би про розвиток. У християн також є неабиякий образ: слово "Творець". Бог-творець, як поет або художник. Усе те, про що я мовив трохи раніше, можна висловити фразою: творчість - це розлучення. Такий образ не фантастичніший за купу модних фраз про розвиток. Народження - це прощання, урочисте, як смерть. [...]
Християнство учить інакше: творивши світ, Бог його звільнив. Він створив не стільки вірші, скільки - чудову п'єсу, і віддав її акторам і режисерам, які її дуже зіпсували. Про все це я говоритиму згодом. Тепер важливим є одне: така відповідь абсолютно точно підійшла до питання, з якого я почав. Якщо її прийняти, можна радіти та гніватися, не схиляючись ні до оптимізму, ні до песимізму. Можна кинути виклик усім силам всесвіту, не зраджуючи стягові.-Можна вступити зі світом у двобій і бути йому вірним другом. Можна боротися з драконом, коли він більший від великих столиць і вічних гір, і навіть усієї землі, і вбити його в ім'я столиць, землі та гір. Байдуже, хто сильніший, - важливо, хто правий. Св. Георгій устромить спис, навіть якщо перед ним немає нічого, крім дракона, і саме небо - чорна безодня у рамці розкритої пащі.
І коли я думав так, сталося те, що описати неможливо. Довго, з самого дитинства, я блукав навпомацки, раз у раз натрапляючи на дві величезні, хитрі конструкції, абсолютно різні, нічим не пов'язані - світ і християнство. Якимось чином я здогадався, що треба любити світ, не покладаючись на нього; радіти світові, не зливаючись з ним. Я дізнався, що в християн Бог - особистісний і що Він створив окремий від себе світ. Вістря догми опинилось в отворі життєвої проблеми, вони точно збіглися, - буцімто для того їх і створили, - і несподівано почали відбуватися дивні речі. Як тільки вони з'єдналися в цій точці, всі їхні частини стали збігатись одна з одною, як годинники за годинниками показують полудень. Мої відчуття, одне за одним, збігалися з доктринами. Наведу інше порівняння. Уявіть, що я проник на чужу землю, щоб узяти одну фортецю. Фортеця впала - і країна підкорилась мені, відкрилася вся до найбільш далеких куточків дитинства. Сліпі й розпливчасті дитячі відчуття зробилися раптом ясними і певними. Я правильно відчув, що червоний колір троянд - як вибір: його обрав Бог. Я правильно відчував, що трава не повинна бути зеленою; вона могла б, за волею Божою, бути будь-якого іншого кольору. Я відчував, що радість висить на волоску умови - так і є, так і вчить нас догмат первородного гріха. Найхимерніші найнечуткіші чудовиська, яких я й описати не міг би, - про захист годі й говорити, тихо посіли свої місця, неначе каріятиди віри. Я відчував: все добре на світі треба зберігати, як зберігав Робінзон те, що лишилось після бурі. І тут є відгомін істини - адже ми врятувались, коли золотий корабель пішов на дно до початку часів.
А головне, стала на місце проблема оптимізму, і в ту саму мить я відчув легкість, буцімто стала на місце кістка. Щоб відхреститись від явного блюзнірства песимізму, я нерідко називав себе оптимістом. Але сучасний оптимізм виявився нудним і брехливим. [...]
Радість оптиміста нудна: адже для нього все гарне цілком природне, воно йому належить по праву; радість християнина - радісна, бо все є неприродним і дивовижним у променях нетутешнього світу. [...]
Враз освітилися забуті кімнати в присмерковій оселі дитинства, і я зрозумів, чому трава завжди видавалась мені дивовижною, як зелена щетина гіганта, і чому я так сумував за домівкою в себе, на землі.

Памфіл Юркевич - український філософ, професор Київо-Могилянської академії, виведений в образі професора Дашкевича І. С. Нечуй-Левицьким в повісті "Хмари". Після смерти Миколи І в Росії не було кому очолити катедру філософії Московського університету, і тоді запросили з Київа П. Юркевича. Матеріялістично настроєні студенти і преса зустріли його вороже, як ідеаліста. Він став учителем майбутнього філософа Володимира Соловйова (родича Сковороди - по матері).
В "Історії філософії права" Юркевич розглядає , "які правомірні стосунки людство вважало за най-кращі норми життя", а у "Філософії права" - "які правні стосунки треба визнати за постійний ідеал".
Книжка написана дуже дохідливою мовою. Переклад рукопису добрий.
В чому сила філософії П. Юркевича і концепцій, які він популяризує? Чому його книжка за 150 років не застаріла?
Люди схильні довіряти своєму емпіричному досвідові. В епоху миру і відносного ладу вони схильні вірити в перевагу добрих начал в людині. В епохи розбою і занепаду вони бачать, що "у злодія вже злодій краде та ще й у церкві". В совєтську епоху вони переконуються, що людина людині - вовк, навіть коли на плакатах "людина людині - друг, товариш і брат"... А нині злодійство... входить у норму!
Філософія Юркевича акцентує перевагу моральних начал, які перемагають у кінцевому підсумку. Якби хтось сказав за життя Сталіна, що скоро оділлються цьому вовкові овечі сльози, тисячі пам'ятників йому зникнуть за кілька днів - ніхто б не повірив. Але диво сталося, а ми й не здивувалися...
Ще швидше падають злочинці, які на наших очах вилізли на поверхню, показуються на телеекранах, а люди вже уявляють, як скоро буде падати політик, що поєднав у собі найгірші риси комунізму і капіталізму.
Та й по ТБ йому не дуже вигідно показуватись, бо на обличчі виписане лукавство недоброї людини.
Телеканал можна купити, але обличчя, слава Богу, купити не можна. А маски облітають...
"Дія, - за Кантом, - завжди буде законна, коли вона згідна з совістю, внутрішнім характером, то вона моральна, а коли вона така відповідно до зовнішньої форми, то вона - юридична".
Отже, коли гнучкий, як вуж, юрист іде в парлямент, то для того, щоб приймати закони, які виправдовували б його формально правні вчинки. Закон його морально не схопить на злому вчинкові. А навколо нього процвітає середовище таких, які будуть його хвалити: "Нє пойман - нє вор".
Це суперечить здоровому суспільству, суперечить інтересам людей. "Коли ти бажаєш щось зробити, то спитай себе: чи захотів би ти жити в такому суспільстві чи спілці, де всі прагнули б чинити згідно з обраним тобою правилом, де твоє правило діяло б з неухильністю закону природи?".
Наводячи цю думку Канта, Памфіл Юркевич коментує: "Злодій ніколи не захоче, аби в суспільстві усі були злодіями. Також скнара не захоче, аби всі були скнарами".
Також олігарх, - додамо від себе, - не захоче, щоб було багато таких, як він... Навпаки, він перегризатиме їм горло, доки вони йому перегризуть.
Що б там не чинили продажні визискувачі, в суспільстві діє закон добра, зрозумілий кожному, вважає П. Юркевич.
"Чини так, аби людина була для тебе метою, а не засобом" (Кант).
Це теза, власне, християнська. Вона протилежна принципові комунізму, який використовував людей навіть гірше, ніж тварин, бо тварину треба купити. Теперішні п'явки роблять це, навіть не маскуючи со-ціялістичними обіцянками. Постсовєтський мільйонер, не кліпнувши оком, оголошує себе соціял-демократом.

Є. С.

Чому в церквах Московського патріярхату чиниться такий спротив богослужінню українською мовою, чому так настирливо вірним нав'язується думка про безблагодатність та неканонічність української мови? Що за цим стоїть? При цьому завважимо: в усьому цивілізованому християнському світі національні мови і канонічні, і благодатні. І лише мова українського народу є для проросійських ієрархів в Україні винятком із цього правила.
Відповідь ясна. Маємо справу із рецидивом дрімучого російського великодержавного шовінізму та із спробою російської церкви монополізувати свій вплив на православних.
Проте між українською й російською гілками православ'я, як свідчить історія, є істотна різниця. Для українців Христос був, за словами Тараса Шевченка, "царем волі", а Його Одкровення - релігією волі. Цю тисячолітню традицію успадкували й новітні герої-мученики за віру та національну ідею. Це підтвердили своїм подвижницьким життям тисячі ієрархів, рядових священиків, монахів, черниць УАПЦ та УГКЦ, що не повернулися з тюрем і концтаборів. Дух волі і почуття всеохоплюючої любови до Бога й України і сьогодні живлять українську Церкву.
Стосовно християнської й канонічної довершености, то РПЦ саме за порушення канонів понад 140 років іґнорувала світова православна спільнота. Саме ця церква освячувала кріпосне право і володіла кріпосними рабами, чого не мала жодна церква від часів стародав-нього світу. За часів Петра І духовенство РПЦ доносило владі на парафіян, порушуючи тайну сповіді. У совєтські часи Московський патріярхат, як свідчать розсекречені документи КҐБ, фактично був підрозділом МҐБ, прислужником безбожної комуністичної влади, з його мовчазної згоди нищився цвіт духовенства, плюндрувалися церковні святині.
І саме ця церква, ієрархія якої не покаялася за гріхи своїх попередників, яка жодного разу не засудила війну в Чечні, присвоїла собі право звинувачувати УПЦ КП та УАПЦ у порушенні церковних канонів, визначати, яка мова є канонічною і благодатною. Українська людність, яка вірить у Бога, виконує його заповіді, має природне, освячене Святими Апостолами право на спілкування з Творцем рідною мовою. Ієрархи УПЦ МП, які стоять на заваді цьому, зважають не на волю Божу, а виконують політичне та ідеологічне замовлення свого зарубіжного релігійного центру.

Микола Кравець,
голова Фундації Духовного Єднання України
 

В журналі "Українці Америки за Київський Патріярхат" за січень 2002 року вміщене інтерв'ю Оксани Хомчук з Предстоятелем УАПЦ високопреосвященним Митрополитом Мефодієм. Враження, що написане воно без належної пошани до Церкви взагалі.
Оксана Хомчук стверджує: "Наша віра" - офіційний орган Вашої церкви".
Я змушений подати роз'яснення. "Наша віра" була заснована в 1989 році, коли в атмосфері часу з'явилася тільки мрія про відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Спершу друкувалася в Литві.
Вона була задумана як релігійно-культурологічна газета, яка в совєтизованому суспільстві прагне повертати людям християнські моральні й етичні поняття, потроху повертати їм історію і культуру, відібрану від народу і сфальшовану для потреб комуністичної ідеології.
Цих засад газета тримається досі. Вона ніколи не була офіційним органом Церкви і не утримувалась Церквою.
Інша справа, що я, як редактор, є вірним УАПЦ і мав щастя стояти близько до бл. п. Патріярха Мстислава, і до бл. п. Патріярха Димитрія, і мав для себе за честь підтримувати на сторінках "НВ" цих подвижників глибокої віри і справжнього патріотизму. З волі бл. п. Патріярха Димитрія редакція орендує кімнату в приміщенні Патріярхії УАПЦ, бо співпраця з інтеліґенцією - в традиціях УАПЦ.
Газета публікує християнські дописи незалежно від конфесійної належности авторів, орієнтуючись переважно на інтеліґентну  українську молодь.
Високопреосвященний Митрополит Мефодій у своєму інтерв'ю дав чітку відповідь про орієнтацію Церкви на Константинопольський Патріярхат згідно з українською традицією, і з заповітом Патріярха Димитрія, і з рішенням останнього Собору 2000 р. під головуванням високопреосвященного владики Константина, який і підписується "Митрополит УАПЦ в Україні". Завдання газети - писати правду і не спотворювати.
Загалом редакція "НВ" вважає своїм обов'язком будити духовну і громадську активність людей і орієнтувати їх на підтримку тих, хто діє в напрямку морального оздоровлення суспільства, хто керується християнськими вартостями.

Євген Сверстюк
Редактор "НВ"
 

У багатьох православних і католицькій церквах, у протестантських визнаннях з 17 до 24 січня проходив Тиждень молитов за християнську єдність. Згідно з ухвалою Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 2000 р. в Київі, рекомендується відновити традицію проведення цього Тижня.
25 січня  ц. р. в катедральному соборі святого Олександра Римо-Католицької Церкви в м. Київі відбулася зустріч клиру та вірних Православних Церков та Римо-Католицької, Греко-Католицької, Лютеранської й Анґліканської Церков. Вона була присвячена завершенню Тижня молитов за християнську єдність. На запрошення організаторів та з благословення блаженнішого митрополита Константина у зустрічі взяли участь архиєпископ Ігор, митр. прот. Юрій Бойко, прот. Валерій Копійка. Архиєпископ Ігор виголосив слово до присутніх, серед яких були християни різних конфесій, члени дипломатичного корпусу, журналісти.
 

На Богоявлення у Київі
19 січня в день Богоявлення (Хрещення Господнього) на Співочому полі біля Борисоглібського храму пройшов святковий концерт, на якому були присутні тисячі мешканців Теремків та інших районів столиці. Перед концертом на ставі було відправлено чин Великого Освячення води. За давньою українською традицією на спогад про явлення Духа Святого "у вигляді голубиному" народні депутати Слава Стецько, В. Кириленко, президент фонду "Рідне місто моє" Ігор Лисов випустили в небо зграйку голубів. Концерт відкрився словами вітання настоятеля Свято-Борисоглібської парафії митр. прот. Юрія Бойка та добродія Ігоря Лисова. У концертній програмі взяли участь народний артист України Іван Попович, фолкльорний ансамбль "Хрещатий Яр", ансамбль "Октава" та інші колективи й виконавці. Доброчинний фонд "Рідне місто моє" запровадив конкурс на краще знання українських колядок та щедрівок. Колядки лунали біля Борисоглібського храму цілий день.
 

З листів до редакції
"Аж страх подумати, що було б, коли б не існували на тих розкиданих просторах, де опинилися наші люди, церкви."
Степан Семенюк, Польща

На першу сторінку