Народний депутат України, голова комітету Верховної Ради по боротьбі із організованою злочинністю та корупцією Володимир Стретович від імени комітету направив листи до Генерального прокурора України Святослава Піскуна та міністра внутрішніх справ Юрія Луценка щодо незаконного захоплення (без судового рішення) приміщення Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, що супроводжувалось побиттям людей, привласненням та нищенням майна релігійної громади, редакції газети «Наша віра» та Українського центру візантиністики і патрології.
З часу свого третього відродження на теренах України
в 1990 році патріярхом Мстиславом, УАПЦ заповідалася як певний моральний
авторитет для громади, що тяжіла до всього українського. Такими авторитетами,
і не лише у церковному світі, були і Патріярхи Мстислав та Димитрій, який
очолив церкву після смерти першого. Такою людиною є і предстоятель Української
православної церкви в Америці митрополит Костянтин[...]
...Однак були и інші нюанси, про які зараз владика
Мефодій воліє не згадувати. Головував на Помісному Соборі у 2000 р. сам
митрополит Костянтин, який, попри поважний вік, приїхав зі США на зібрання.
На соборі стояло питання про можливе об'єднання
УАПЦ з УПЦ в Америці з тим, щоб далі добиватися канонічного визнання (для
УПЦ-МП Сабадана та РПЦ це був би величезний удар), тому, обравши Мефодія
предстоятелем УАПЦ, за ним залишили його титул „митрополит Тернопільський
і Подільський”, — пояснює іще один учасник того Собору народний депутат
отець Юрій Бойко. До речі, в кінцевому протоколі помісного собору 2000
року, підготовленому Мефодієм, про головування Костянтина та його ролю
в цьому зібранні навіть не згадувалося. Цей же Собор затвердив архиєпископа
Ігоря (Ісіченка) керуючим справами Патріаяхії, як це було і при патріярхові
Димитрії. Однак після обрання Мефодія предстоятелем УАПЦ питання об'єднавчого
Собору саме по собі почало відходити на задній плян, з часом рішеннями
архиєрейських соборів, куди входили наближені до Мефодія люди, його підвищили
до титулів „митрополит Київський і всієї України” та „Блаженнійший”...
Однак причиною для захоплення приміщення патріярхії
стали не стільки ідеологічні розбіжності, скільки матеріяальні претензії.
А точніше — оті самі 425 кв. м, на яких іще за часів патріярха Димитрія
розмістилися капличка святого Димитрія Солунського, Центр візантиністики
та патрології, редакція газети „Наша віра”, виставка-продаж релігійної
літератури та атрибутики — те, що патріярх Димитрій бачив як культурний
центр УАПЦ.
Більше того, офіційна заява до Шевченківського
суду з проханням вирішити майнові претензії надійшла від юристів Мефодія...
9 лютого, через 5 днів після захоплення приміщення. Мабуть, митрополит
Мефодій вирішив уникнути зайвих формальностей і діяв за звичкою. „13 серпня
1990 року Валерій Кудряков (мирське ім'я Мефодія. — Авт.) на чолі групи
бойовиків захоплює катедральний собор Тернопільської єпархії УАПЦ і грубо
виганяє з нього правлячого архиєрея архиєпископа Сергія”, — читаємо в довіднику
„Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії)” [...]
Митрополитові Мефодію інкримінують й інші „гріхи”.
На прес-конференції, що відбулася в аґенції УНІАН одразу після захоплення
приміщення Патріярхії, було оприлюднено відкритий лист, у якому міститься
14 досить гострих запитань, які характеризують митрополита Мефодія далеко
не з „богоугодного” боку. „Чи ваш батько дійсно був одним з керівників
підрозділів НКВС у Галичині, які наприкінці 40-х років займалися
відправкою родин вояків ОУН-УПА до Сибіру? Чи ваш брат дійсно є офіцером
російської ФСБ? Чи правда, що ви були засуджені та відбували покарання
за статтею 206 КК СРСР „злісне хуліганство”? Як можна пояснити, що після
вашої „розборки” в одному з громадських закладів Тернополя, коли ви зі
зброєю в руках погрожували людям, проти вас не було порушено кримінальну
справу? Чим ви мотивуєте вашу аґітацію та підтримку СДПУ(о) та інших антинародних
сил на парляментських виборах 2002 року? Чи ваша активна участь у „ордені
святого Станіслава”, визнаного за „квазімасонський”, пояснюється тільки
матеріяльною зацікавленістю? Чи має право священнослужитель переривати
Святу Літургію та виходити із храму для того, щоб почастуватись із вельможним
гостем? Хто у той момент для вас більше важив: Христос, який був присутній
у Святих тайнах, чи Кучма, який завітав на Великодню службу 2001 року?»
— ось лише частина з тих запитань, на які люди хочуть знати відповідь.
Наталка ПОЗНАК-ХОМЕНКО,
„Україна молода”, середа, 2 березня 2005 р.
Можна винести враження, що 15-річна історія
УАПЦ складається лише з помилок і нереалізованих можливостей. Церква
не змогла використати потенціялу народної довіри, змарнувала жертовну енерґію
своїх вірних, втратила ініціятиву в здійсненні євангельської проповіді
й наверненні українського народу до Христа. Запобігання перед владою, найчастіше
ворожою щодо УАПЦ, не дало нам нічого, крім зневаги.
Помісний Собор 2005 року не буде черговою акцією
маскування духовної безплідности УАПЦ. На ньому йтиметься не тільки про
зміну особи предстоятеля. Це, зрештою, другорядна, похідна проблема. Ми
повинні відповісти на кардинальне питання: чи є ми Церквою? Чи гідні ми
вести народ до спасіння? Чи підлягаємо ми православним канонам? А тому
на Помісному Соборі не місце людям з сумнівними свяченнями та з пересвятами,
різного роду бомжам від релігії.
Один з головних принципів Богослужіння: здійснення
Євхаристії несумісне з Постом. В цьому православна традиція вельми відрізняється
від євхаристійного богослов’я західнього католицтва: в православній традиції
чин Євхаристії завжди свято і радість. Це передусім – таїнство явлення
Христа, Його присутности серед учнів, і тому святкування – дуже реальне
– Його Воскресіння. Безумовно, поява і присутність Христа в час Євхаристії
є для Церкви доказом Його Воскресіння. В радості і “паланні сердець” прибули
учні до Еммаусу, де Христос відкрив їм Себе в ламланні хліба (Лк. 24, 13-35);
для Церкви – це вічне джерело реального й істотного пізнання Воскресіння.
Ніхто не бачив безпосередньо Воскресіння Спасителя, проте учні повірили
в нього, не тому, що хтось навчив їх цьому, але тому, що вони бачили
Воскреслого Господа, Котрий з’явився їм при зачинених дверях (“дверем заключенним”).
Він з’явився їм і взяв участь з ними у трапезі.
Євхаристія існує як те ж саме з’явлення і присутність,
та ж радість і “палання сердець”, незбагненна для розуму і абсолютна впевненість,
що Воскреслий Господь явив Себе в ламанні хліба. І така велика ця радість,
що у першохристиянській Церкві день Євхаристії не був одним із днів, але
Днем Господнім, днем поза часом, оскільки в Євхаристії вже передбачається
Царство Боже. Під час Таємної Вечері Христос Сам сказав Своїм учням, що
заповідає їм Царство, щоб вони “споживали й пили за столом” із Ним в Його
Царстві (Лк. 22,30). Отож присутність на Євхаристії Воскреслого Спасителя,
що вознісся на небеса і сидить одесную (праворуч) Отця, - є
участю в Його Царстві, яке прилучає нас “до радости й миру у Святому Духові”.
Причастя – “пожива безсмертя”, “небесний хліб”, і ми, наближаючись до Святої
Трапези, насправді возносимось на Небо. Відтак - Євхаристія - Свято
Церкви, або ще ліпше – сама Церква, як свято, як радість від яви Христа,
як передвістя вічної радости у Царстві Божому. Щораз, коли Церква здійснює
Євхаристію, вона – на небі, в своїй небесній вітчизні, вона сходить туди,
куди вознісся Христос, щоб нам “споживати і пити” із Ним в Його Царстві.
Відтак стає зрозуміло, чому Євхаристія несполучна з Постом; адже коли ми
постимося, то, як побачимо нижче, в очах Церкви ми є подорожніми на шляху
до Царства Небесного. “Хіба можуть гості весільні сумувати, - як
мовив Христос, - поки з ними ще є молодий?” (Мт. 9,15).
Але чому ж тоді, запитується, в дні Посту все
ж таки дозволено причащатися на Літургії Ранішосвячених Дарів? Чи не суперечить
це сказаному вище? Щоб відповісти, маємо розглянути друге значення Причастя
у Православ’ї, його розуміння як джерела і головної сили, що підтримує
людину у її духовному подвигу. Коли Причастя, як ми щойно говорили, є завершенням
усіх наших подвигів, мета, до якої ми прагнемо, найвища радість кожного
життя у Христі, то воно також невід’ємне джерело і первень
самого духовного подвигу, божественний дар, через який з’являється сама
можливість пізнати, бажати і прагнути “досконалого причастя у невечірньому
дні” (нескінченному дні) Царства Божого. Бо хоча Царство уже прийшло і
входить у Церкву, все ж воно повинне бути сповнене і завершене в
кінці часів, коли Бог наповнить усе Собою. Ми живемо в передчутті цього
дня, ми беремо участь у Царстві, яке колись має прийти. Ми передбачаємо
і передчуваємо його славу і щастя, проте ми є на землі і наше земне існування
– це тривалий і тяжкий шлях до завершального Дня Господнього. На цьому
шляху ми потребуємо допомоги, підтримки, сили і розради, адже “князь світу
цього” ще не ослаб, навпаки, знаючи, що Христос його переміг, він розпочинає
останню несамовиту боротьбу супроти Бога, намагаючись відірвати від Спасителя
якомога більше людських душ. Така виснажлива ця боротьба, і таку сильну
владу мають ворота пекла, що Сам Христос застерігає нас про шлях вузький,
який небагатьом під силу. І в цій боротьбі саме Тіло і Кров Христові –
головний наш порятунок, та насущна пожива, яка підтримує життя нашого духу
? і завдяки їй, незважаючи на всі спокуси і підступи, ми йдемо за Христом.
Ось тому, причастившись, ми молимося:
… дай, щоб вони (Святі Дари) і мені стали на
зцілення душі і тіла, на відігнання всякого супротивника, на просвітлення
очей серця мого, на спокій душевних сил моїх, на віру неосудну, на любов
нелицемірну, на виконання премудрости, на додержання заповідей Твоїх, на
примноження божественної Твоєї благодаті і Царства Твого осягнення…
… Не спали мене, Творче мій. Але пройми члени
мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали терня провин моїх, душу освяти.
Учини мене оселею Твого Духа Єдиного, а вже не оселею гріха, щоб по Причасті
від мене, як від дому Твого і як від вогню, втікали злочинець усякий і
всяка недоля.
Якщо Великий Піст означає посилення цієї боротьби,
то так є тому, що згідно з Євангелією, в цей час ми лицем до лиця зустрічаємося
зі злом і всією його силою. Отож саме в цей час ми потребуємо допомоги
і сили Божественного Причастя Ранішосвячених Дарів, тобто Дарів, освячених
у попередню неділю, що зберігаються на престолі у вівтарі для Причастя
в середу й п’ятницю.
Звершення Євхаристії – це безперестанна, нескінченна
радість, тому чин її не здійснюють у дні Посту, та однак у Церкві
завжди присутні плоди Євхаристії – Святі Дари. Подібно до того як
Христос зримо вознісся на небо, та разом з тим незримо присутній у світі,
так само як Пасха, що святкується раз на рік і в той же час промінням своїм
освітлює все життя Церкви, подібно до того як Царство Боже має ще настати,
але вже тепер – посеред нас, так існує і Євхаристія. Як Таїнство
і Торжество Царства, як свято Церкви вона несполучна з Постом і не чиниться
у час Великого Посту; проте як благодать і сила Царства, що діє у світі,
як дар “істотної поживи” та зброї в нашій духовній боротьбі вона правдива
небесна мана, якою ми живемо в дні нашої подорожі пустелею Великого Посту.
Переклад з російської Раїси Лиші. Книга „Великий
Піст” незабаром з’явиться друком у видавництві „Центр православної книги”
при храмі Святителя Михаїла, першого митрополита Київського.
Рядки з листів
„Нашу віру” передплачую майже з початку її заснування
і вважаю найкращою з-поміж інших газет і дуже потрібною всім.
Так хотілося читати про правдиві події, настрої людей-патріотів і в цьому
2005 році. Але вже закінчується лютий, а я не отримала в цьому році газети.
Можливо, фінансові труднощі в редакції...
Мені під 80, я одинока, але з радістю заплатила
б удвічі більше, аби лиш отримувати цю хорошу газету. Особливо хотілося
б дістати січневе число. Так бажається і мені щось корисне зробити для
України, але ми з сестрою (живе поряд) лише молимося за нашого Президента,
за нашу матір-Україну та ще молимо Бога, щоб дав нам єдину Українську Православну
Церкву.
Ольга МИЧЛО
смт. Широке,
Січеславщина
З виступів на пресконференції в УНІАН
Володимир СТРЕТОВИЧ, голова комітету ВР із питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю, голова Християнсько-демократичного союзу
Цивільно-правовий момент полягає в тому, що ніхто не може зайти до приміщення, якщо цього не бажають ті, хто там проживає чи працює, за винятком випадків, передбачених законом — щодо обшуку, припинення злочину чи інших дій. Натомість свавільно увірвалися в приміщення Патріярхії і вчинили там розбій. Є ще момент кримінально-правовий, адже від нападу потерпіли люди. І знову-таки влада мовчить. Я дуже занепокоєний цим, бо ми можемо заколисати надбання Майдану й усе залишиться так, як і було. Тому ми прагнемо громадянського пробудження і як представники неурядової громадської організації „Громадянська позиція” заявляємо, що владі пора опуститися на землю із піднебесної, з пагорбів печерських, і подивитися, як „маленький українець”, за словами Президента, відчуває зміни, що відбулися після Помаранчової революції. Але є таке поняття, як двостороння реституція. Якщо подібний конфлікт трапляється, то треба повернути всіх у початковий стан і тоді правовим механізмом з'ясувати, хто правий... Ми в 1991 році зробили одну методологічну біблійську помилку, — ми налили молоде вино в старі міхи. Я дуже непокоюся тим, щоби ми знову молоде вино революції не налили в старі міхи і все залишилося по-старому.
Олександер СУГОНЯКО,
голова оргкомітету ВГО „Громадянська позиція”
та президент Асоціяції українських банків
Те, що відбулося 4 лютого, після призначення нового
уряду, має занадто багато символіки: Вони не посміли це зробити за Кучми,
бо це був би розголос на всю Европу. Це провокація дуже глибинного пляну,
коли двох із цих шістдесятників посміли фізично викинути з приміщення,
не маючи на те ніяких юридичних підстав.
Якби ми провели по-людськи люстрацію, в державних
органах і в релігійному середовищі, можливо, таких проблем не виникало
б. Тому що дії, вчинені Кудряковим, — клясична провокація в кадебістському
стилі.
„Слово Просвіти”, ч. 8 (281), 24 лютого – 2
березня 2005 р.
У зв'язку з захопленням Свято-Дмитрівського храму
при Патріярхії УАПЦ кримінальною групою «митрополита Мефодія» (Валерія
Кудрякова) недільне богослужіння 6 лютого 2005 р. було відправлене на Михайлівській
площі біля будинку Патріярхії. Молебень почався о 10.00. Очолив богослужіння
архиєпископ Ігор. Йому співслужили прот. Валерій Копійка (Київ), прот.
Віталій Зубак (Харків), о. Володимир Червонников (Канів), о. Ігор Герій
(Київ).
Священики й миряни УАПЦ висловлюють надію на
те, що агонія поставленого режимом Леоніда Кучми „предстоятеля УАПЦ” свідчить
про завершення ганебного періоду панування в УАПЦ звичок кримінальної „зони”.
Редакція щиро дякує усім, хто допоміг нам
словом чи ділом в час випробувань. До нас доходили голоси з Англії, Америки,
Франції, Німеччини, Канади, Угорщини... І ті голоси переконують: та газета
мусить виходити!
Бракує слів, щоб описати обурення, яке відчуваю,
і жаль, що тепер, коли, здавалося, вже минуть всі утиснення і труднощі,
коли думала, що хоч і не відразу, але все таки буде легше, а тут раптово
такий вчинок та ще і від духовної особи.
Тяжко повірити, що людина в літніх роках може
так себе понизити. Це просто самогубство, з тою різницею, що не втрачається
життя, а людська гідність.
Цікаво, а як чуються ті шестеро, які голосували,
щоб митрополит Мефодій очолював Автокефальну Церкву?
... І тут раптово подія, яку не хочеться розголошувати,
але ж і в ніякому разі не можна замовчувати. Треба вимагати відшкодування
не тільки за матеріяльні утрати, персональні ушкодження, а й за образу,
утрату спокою та моральні переживання кожного працівника Патріархії та
„Нашої віри”.
До всіх, кому я висилаю „Нашу віру”, вислала
копію тексту, що був на Інтернеті із додатком від мене слідуючого:
„З огляду на подію, яка трапилася в редакції
„Наша віра”, буде затримка із отриманням часопису. Мені невідомо, скільки
шкоди було завдано комп’ютерам та іншому устаткуванню, чи то можливо направити,
чи потрібно заміняти новим та які кошти пов’язані з тим”.
Від об’єднання українських православних сестрицтв
у США
Надія МІРЧУК,
голова об’єднання
Українська Всесвітня Координаційна
Рада виступила з осудом нападу на Патріярхію УАПЦ
Учасники форуму Української Всесвітньої Координаційної
Ради (УВКР) направили до Президента, Прем'єр-міністра та Голови Верховної
Ради України листа з приводу бандитського нападу на Патріярхію УАПЦ та
редакцію газети «Наша віра».
Учасники форуму констатують: «В світлі щойно
проголошеної Програми - це насильство і злочин. Так само це оцінюється
і в правових державах Заходу. Але практично в «новій» нашій реальності
- все навпаки. Бандити залишені в захопленому приміщенні, і то під захистом
міліції. Священика і парафіян викинуто з церкви. Редакція зайнята чужими
людьми». УВКР зокрема наголошує, «...Ми віримо, що злочин буде належно
кваліфіковано, і то невідкладно, незалежно від того, які були мотиви злочину.
Ми вимагаємо, щоб список учасників злочину був оприлюднений... Чого ми
чекаємо від української влади? Встановлення законности - вже сьогодні».
Після того як 2000 року Леонід Кучма з допомогою
Державного Комітету України у справах релігій та Служби безпеки України
повернув митрополита Костянтина з Київа до Чікаґо, а замість нього
поставив над УАПЦ Тернопільського митрополита Мефодія (Валерія Кудрякова),
цьому останньому дозволено правити і в Андріївському соборі в столиці.
У користування йому надано кілька прицерковних приміщень.
За майже п’ять років при знаменитому храмі не
створено парафії. Од кількох людей, які по разу приходили туди на літургію,
я чув, що казання владики майже не чути, зате чули, як він лається, в
тому числі недостойно. У Божому храмі таке могло бути хіба за Леніна.
В Андріївському храмі скандальний митрополит
освячував нагородження товстосумів „орденом Станіслава” і надання за відповідну
кількатисячну проплату такого собі шляхетсько-дворянського звання „шевальє”.
4 лютого 2005 року ті „зароблені” кошти, як видно,
і були задіяні для захоплення приміщення Патріярхії УАПЦ та редакції газети
„Наша віра”. Адже бандитську операцію було проведено цілком професійно.
Перші зайшли троє в рясах. Стали нібито оглядати виставлені книжки та інші
товари церковної лавки і сам коридор-вестибюль. Купили по свічці,
зайшли до храму і там їх поставили. Далі повернули на виставку-продаж ікон.
Черговому щось буркнули, пішли на другий поверх, посмикали всі двері. Потім
невеликими групами з’явилися „бойовики”.
Повернувшись з Укрінбанку, куди ходив у справах,
я зупинився біля включеного внизу у чергового телевізора, де саме йшла
трансляція з Верховної Ради: депутати обговорювали кандидатуру Юлії Тимошенко
на посаду прем’єр-міністра. Тимчасом вестибюль заповнювався якимись людьми.
Зайшов головний редактор „Нашої віри” Євген Сверстюк, поздоровкавшись і
перехрестившись до церкви, пішов на 2-ий поверх до редакції. За ним пішов
і я. В цей час до редакції заходить група непрошених гостей. Їхній
головний каже, що всім треба зійти вниз познайомитися з якимось документом.
Головний редактор набирає телефонний номер, але „гості” накидаються на
нього і виривають трубку, натискують на телефон. Намагаюся повернутися.
Але при східцях на другий поверх уже стоїть здоровило і нікого не пускає.
Так само не пускають у бічну кімнату і до телефону на столі чергового.
Коли прийшов „митрополит Мефодій” „зі свитою”,
всіх нас з боєм виштурляли на сніг і мороз.
Після цього один з нападників сів на порозі,
розкрив чемоданчик і став викручувати наші замки і вкручувати свої...
Отак друге число „Нашої віри” не було завершене
і не потрапило до читачів. А парафіяни храму св. Димитрія моляться на вітрі
й морозі біля зачинених воріт.
Люди йдуть не до призначених Кучмою „митрополитів”,
а до справжніх священиків, які щиро кажуть людям правдиве слово віри.
В жодних словниках ви не знайдете такого поєднання
двох різних слів.
Право є нормою свободи. Воно має загальнообов’язковий
характер, на відміну від релігії, моралі чи інших соціальних норм.
В метафізичних началах Канта ми знайдемо такі
поняття, як громадянське право, особисте право, міжнародне право, прецедентне
право, первісне право, навіть шлюбне право. Тільки не „моральне право”,
оскільки це сфера психології, а не філософії.
Однак і право, і мораль мають спільне те, що
вони нормативні. Тільки норми моралі зазвичай не фіксуються в спеціальних
актах, тоді як нормативні правові акти – це прийняті офіційні юридичні
документи.
Мораль – це особливий тип регулювання міжлюдських
стосунків, спрямований на їх гуманізацію і узгодження з вищими цілями.
В етичному вченні Канта, яке для багатьох поколінь
було джерелом і довідником з питань моралі, виділяється центральне поняття
обов’язку в культурі моралі. „Найвища моральна досконалість людини – виконувати
свій обов’язок, і при тім – з самого почуття обов’язку”.
Суворість приписів Канта зумовлена тим, що „доброчинність
зі своїми раз і назавжди прийнятими максимами ніколи не може залишатися
в стані спокою і бездіяльності; коли вона не рухається вверх, то вона неминуче
гасне, тому що моральні максими на відміну від технічних не можуть
ґрунтуватися на звичці”.
Тільки актуальна свобода вибору визначає характер
поведінки...
Без етики Канта нам не зрозуміти душі Європи
яка віками культивувала моральні максими і чесноти як цінності, за
які постійно дорого платили, щоб „постійно рухатися вище”. Про те, що в
ґрунті тієї культури лежить римський фундамент, можна судити вже з того,
що і Кант в Німеччині, як і Монтень у Франції слугуються латинськими визначеннями
і скрізь наводять латинські цитати і образи. Однак дух цього максималізму
– біблійний. Це передусім очищення від лжі і фарисейства. „Заслуговує
уваги, - пише Кант, - що Біблія датує перший злочин, що його принесло у
світ зло, не з братовбивства (Каїн), а з першої лжі (оскільки проти братовбивства
повстає сама природа) і причиною всього злого називає першого лжеця і батька
лжі, хоча розум не може вказати на дальшу причину цього нахилу людей до
лицемірства...”
Згадаймо, що лицеміри з храму були першими і
найбільшими ворогами Христа.
Уся висхідна дорога – камениста, як готична вежа,
і в проваллях обабіч неї – лож, ласість, підлесливість... Філософ просто
таки з пристрастю поета хоче скинути в прірву небуття бісові личини, що
знов і знов випливають на поверхню. „Лож є приниження і як би знищення
людської гідності в собі. Людина, яка сама на вірить в те, що говорить
інший, має ще меншу цінність. Ніж коли б вона була просто річчю...”
Можна ще навести подібне судження про духовне
лінивство, безсоромність чи байдужість людини до голосу свого сумління...
В центрі побудови – людина, яка є ціллю і не може бути засобом і
вінець людини – гідність, непохитна і нерозмінна. „Людина повинна
мати повагу до закону в собі”. Хтось може сказати: „що з тих готичних храмів,
коли вони тепер порожні? Ще коли Достоєвський ностальгійно говорив
про „священні камені Європи”... „А послухайте голоси лівих...”
Можна слухати всіх. Але не слід забувати,
що старі храми стоять просто на старій землі. Храми незримо стоять і в
душах людей.
Коли Довженко у своїх гірких роздумах часу війни
торкнувся болючого питання, чому вони з нас так поводяться, адже у Франції
окупанти повадяться інакше, то задумувався він не над етикою чужинців.
Він думав про те, що у нас людина втратила обличчя. Вона перестала бути
ціллю, стала засобом. Що вона принижена і змушена до брехні і злодійства
як способу виживання. І чужинці її не поважають, бо вона сама себе не поважає.
Однак згадаймо численні розповіді про те, як
в очах українських селян раптом упав німець з усією його культурою, коли
на очах людей справляв свою нужду... Яка ж гідність і самоповага, коли
нема поваги до інших людей?
Але попри все на чомусь трималися острівки людської
довіри і надійності – і до війни, і у війну.
Релігія, філософія, мораль, право, естетика –
відпали...
Ще в „Маніфесті комуністичної партії” Маркс і
Енгельс не без зловтіхи одспівали стару Европу, по якій бродить тільки
привид комунізму. Коли Енгельс торкнувся захитаних стовпів надбудови над
старим базисом, у матеріалістичній простоті і в класовій запальності він
пообіцяв після комуністичної революції ті стовпи повикидати і поставити
зовсім нові. „Мораль, право і так звані вічні істини” – це у нього наче
стеблина, за яку хапається старий світ. Він любить посміхатися над тією
стеблиною, а потім пояснювати: „буття визначає свідомість”. Наша революція
створить інше буття, гідне людини, і сама собою витвориться нова свідомість,
„нова надбудова”. Ленінська революція пустила в обіг зневажливу фразу „буржуазные
предрассудки”, з якою ідейні босяки викидали з життя „старе сміття” – релігію,
буржуазне право, ідеалістичну філософію, „буржуазну” етику і естетику.
Припустимо, що міркування про базис і надбудову
у Енгельса були такою собі легкою імпровізацією на розмитому тлі матеріялістичного
релятивізму, який вчить, що всі істини відносні, а вся реальність дається
нам у відчуттях. У матеріяліста Сталіна ці міркування стали вже “вченням”,
яке узаконювало стан його свідомості і сумління, цілком вільного від релігії,
права, моралі, етики, естетики – і накидало такий стан суспільству. Замість
фундаментального у нашій тисячолітній традиції морально-правового кодексу
– десяти заповідей Господніх…
Можу засвідчити, що в мої студенстькі роки в
атмосфері висіло поняття “загрози атомної війни”. Але мене значно більше
гнітило навчання про руйнування надбудови і загрози “нової людини”, узброєної
мандатом вождя. Ця людина поставила собі ціль – перетворення природи, зокрема
перетворення людської природи. Та “висока ціль” виправдовувала усі засоби.
Вона виправдовувала всі “помилки” і “тимчасові труднощі”. Отже людина з
мандатом ні за що не відповідала. Виробився тип людини безвідповідальної
і умілої писати переможні звіти. Людини без морального ядра і без живого
сумління, яке дає собі звіт за свої дії.
Однак це була тільки тенденція, одна з загрозливих
тенденцій в історії людських блукань. Насправді людина залишалася жити
з усіма “пережитками минулого в свідомості”, а отже залишками старої моралі,
яка ятрила в собі поняття про “моральне право”, про “рештки сумління”,
про чесність перед дітьми тощо.
На жаль ці поняття втратили силу імперативності
і перейшли в пасивну сферу свідомості.
Моральний самозахист.
Так само, як є природне право самозахисту живої
істоти, так і є моральне право самозахисту індивіда в суспільстві. Для
цього він використовує всі діючі аргументи зі сфери практичного розуму
і практичної моралі. Це та сфера, яка тримається в усіх складниках народної
свідомості і не дуже піддається політичним впливам. Суд громадськості за
будь-якої влади завжди апелює до чесности, порядности, відповідальности,
правдивости. Незважаючи на ідеологічну атмосферу, ті “апріорні синтетичні
служіння”, за Кантом, залишаються в моральній природі людини. Прислів’я,
приказки, прикмети – вони “понадкласові”. “Де нема соромливості, нема й
чесності”. “Повний колосок додолу гнеться, а порожній угоре пнеться”. З
цим усі згодні. Хоча на кожному кроці чоловік з мандатом, але без знань,
навчає селян, як орати, а науковців – що досліджувати. “Кришталево чесний”
чекіст складає плани розстрілів, а вчорашній злодій втілює принцип народної
власності.
Мандат був замінником морального імперативу і
підтримував позірну дисципліну. Коли ж та сама людина, що зробила кар’єру
на “ідейній стійкості та витриманості”, відчула свободу після падіння ідеологічної
системи, то народ прокинувся раптом без “народної власності” і навіть без
трудових заощаджень…
Отоді почастішали запитання про моральне право,
моральний авторитет, про забезпеченість слова і про громадську довіру.
Здавалося б, довідники “Хто є хто” могли б внести
прозорість у джунглі пристосовницької душі. Насправді ж вони перетворилися
в засіб самореклами. А журналіст у своїх запитаннях не хоче заходити так
далеко, як це робив Георгій Гонгадзе.
Зло узвичаюється. “Послідовний комуніст” викриває
демагогів, стає на сторожі європейських демократичних стандартів, і “захищає”
православну віру. Соціаліст “об’єднаний” ревно береже право олігархічної
власності, а рецидивіст доводить свою моральність... фактом членства в
КПСС.
Телебачення, якщо воно іде попереду громадської
думки, може ставити питання про моральне право особи. Однак ми звикли до
безпринципності під виглядом толерантності плюралізму, тоді як поняття
толерантності стосується все ж таки толерування віри іншого, а не поєднання
різних вір в одній особі.
Часто моральний рівень наших телеканалів опускається
нижче всяких питань і нагадує “толерантність” простакової щодо її ледачого
синочка Митрофанушки. Тоді ми слухаємо запрограмовану і наперед відому
брехню людей, яким в доброму товаристві не дали б слова.
Отут і слід поставити питання про моральне право
як обов’язок. Якщо не впроваджувати норму обов’язку і чесності на кожному
кроці, то вони залишаються собі в сфері пасивної свідомості. І тоді люди
змушені час від часу нагадувати про моральне право тим, хто не звик дослухатися
ні до сумління, ні до моральних вимог суспільства.
Прокурору м. Київа
п. Василю Присяжнюку
Ми, українська громада Угорщини, з величезним
обуренням дізналися про жахливу несправедливість – брутальний напад та
захоплення приміщення Патріархії УАПЦ та редакції нашої улюбленої газети
„Наша віра” 4 лютого 2005 року. Ми є вдячні читачі цієї змістовної газети,
котра є взірцем об’єктивности та толерантности, котра відроджує дух в українському
народі, несучи слово віри, правди, любови і надії, лікує зболені українські
душі, яку з нетерпінням чекають українці по всіх куточках світу.
Газету закрито на невизначений час, але навіть
якщо з часом, ми в це віримо, її відкриють, як дивитись в очі цим людям?
Як дивитись в очі нашим дітям, адже це наша громадськість допустила, що
в центрі Київа, серед дня, стали можливими такі жахливі речі.
Ця газета напевне аж занадто добре попрацювала
напередодні виборів Президента, що саме в час затвердження нового
уряду України, уряду, за який молились всі без винятку читачі „Нашої віри”
– на редакцію вчинено напад.
В будь-якій країні Европи такий злочин був би
покараний якнайсуворіше.
Голова Державного Органу Самоврядування Українців
Угорщини та Товариства Української культури в Угорщині Ярослава ХОРТЯНІ
Будапешт, 12 лютого 2005 р.
П'ята річниця упокоєний Патріярха Димитрія
25 лютого 2005 р. Українська Автокефальна Православна
Церква вшановує п’яту річницю упокоєння Патріярха Димитрія. Заупокійні
богослужіння з цієї нагоди почалися в неділю, 20 лютого. Освячена Патріярхом
Димитрієм Свято-Дмитрівська церква при Патріярхії перебуває захопленою
кримінальною групою «митрополита Мефодія». Тому її парафіяни молилися за
спокій душі Патріярха Димитрія біля приміщення замкненого храму.
Розбій і глумління
Ми, просвітяни міста Кам’янського (Дніпродзержинська),
що на Січеславщині (Дніпропетровщині), обурені брутальним розбійним нападом
бойовиків, керованих „митрополитом Мефодієм” (Валерієм Кудряковим), на
Патріярхію УАПЦ і редакцію газети „Наша віра”.
Вражає та обставина, що „диригентом” цієї розбійничої
вакханалії був клірик. Українці за час виборчого марафону надивились на
„неканонічні” обійми іншого канонічного митрополита з колишнім прем’єр-міністром,
але означений жорстокий погром під безпосереднім оперативним управлінням
вищого ієрарха – це вже занадто! Гіршої компрометації священичого сану
і високого священичого покликання духовенства важко було й уявити. А в
юридичному сенсі схоже на кримінальний злочин.
Вражає і момент звершення „розборки” – час, коли
чи не вперше за українську історію відкрито і святково мінялась виконавча
влада на державному Олімпі.
Осквернювали, на наше переконання, не лише Храм,
а й світлу високу мить народовладдя – акт Єднання української влади з рідним
народом.
До якої ж фарисейської ниці та розбещеної
гордині треба було дійти „митрополитові”, щоб замість християнського смиренномудрія
розбійно добувати Геростратову славу!
Закликаємо органи правопорядку терміново розслідувати
розбійницький дебош, керований сумнозвісним „митрополитом Мефодієм”.
Останні 15 років редакція на чолі з п. Євгеном
Сверстюком видає унікальну газету, що на нашу думку, є енциклопедією християнської
духовности українців.
Сподіваємось, що правда і справедливість восторжествують!
Члени Дніпродзержинського міського осередку Всеукраїнського
товариства „Просвіта” імени Тараса Шевченка:
Віктор Кравченко(голова осередку), Людмила Кучер,
Петро Войтюк, Ганна Дубікова, Нестір Грабовецький, Олександер Чередниченко,
Олена Козак, Людмила Тума, Михайло Гринишин, Михайло Рогатинський, Лариса
Рогатинська.
Рядки з листів
Дорогі журналісти „Нашої віри”! Газети, за якою
я скучаю, просіть Бога, щоб Бог дав вашим кривдникам ліпший розум, бо не
відають, що роблять.
Ось яку пісню про Євгена Коновальця я склала:
Борімося і поборемо! А Бог нам допоможе.
Правдою світ перейдеш, а брехнею і до порога
не дійдеш.
Осипа САС,
с. Скибник на Львівщині
Бойовики в рясах
Останнім часом живемо у специфічній, якійсь піднесеній
атмосфері, коли наше суспільство, роблячи дедалі впевненіші кроки на шляху
до громадянського самовизначення, з неослабною увагою стежить за першими
діями нової влади — з довір'ям і готовністю вносити свої корективи. Ще
жива пам'ять недавніх очисних змагань, не згасли відблиски помаранчового
спалаху. Тому особливо гостро, як потворний дисонанс, сприймаються такі
події, як напад на приміщення Патріярхії Української Автокефальної Православної
Церкви в Київі та редакції газети „Наша віра”. Єдиної у своєму роді газети
філософсько-релігієзнавчо-культурологічного характеру, знаної в Україні
й світі, редаґованої відомим публіцистом, філософом і правозахисником Євгеном
Сверстюком, якого незвані гості брутально виштовхали на мороз.
Йдеться про саме явище, дике й незбагненне в
цивілізованому суспільстві: нападницькі акції таких собі біляцерковних
бойовиків, іноді, як свідчить останній випадок, навіть у рясах. Прецедентів
не бракує: періодичні напади на церкви чи священиків „неугодних” конфесій,
акції, пов'язані із захопленням спірних приміщень, зокрема Київо-Печерського
державного заповідника. Все це має вирішуватися шляхом переговорів, угод,
компромісів, судових процедур, — натомість грубе насильство, мовби освячене
(!) Божою волею. Страшенно небезпечний, варварський парадокс!
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
Газета „День”
Напасники бавляться
12,13 і 15 лютого 2005 р. вірні Свято-Михайлівської парафії м. Київа молилися під відкритим небом біля захопленої злочинцями Патріярхії. Під час освячення свічок з Патріярхії вийшли два молодики кримінального вигляду, які демонстративно почали бавитися пістолетами. За спостереженнями очевидців, у приміщенні Патріярхії було зірвано пломби з дверей, Мефодієві „охоронці” переглядали документи, приватні речі.
Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви не розглядає цей інцидент як вияв міжконфесійної боротьби. На приміщення Патріархії здійснено злочинний напад, завдано значної матеріяльної шкоди й моральних збитків громадянам України. Постраждали матеріяльні цінності – ікони й інші освячені речі з каплиці Патріярхії та виставки церковного мистецтва, що постійно діє при Патріярхії. Ми розглядаємо злочинний напад як звичайний кримінальний злочин і вимагаємо судити нападників згідно з відповідною статтею Кримінального кодексу України. Категорично відкидаємо претензії цих осіб на належність до Української Автокефальної Православної Церкви: згідно з православними канонами та статутом Української Автокефальної Православної Церкви ці особи за грубі порушення канонів давно перебувають поза церковною огорожею.
15.02 – 21.02. 2005 р. „Слово істини”
За таку “віру” колись спалювали. Але живемо не
в середньовіччі. В міністерстві юстиції України зареєстровано десятки релігій.
В тому числі нехристиянські і антихристиянські, як , наприклад, Рун-віра.
Інша справа, що у вірі потрібно ідентифікуватися.
Як кажуть, не йти зі своїм уставом в чужий манастир. Крім уставу,
для Церкви православної найважливіше – закони життя, проповідані Христом,
дух. Поза цінностями духовними Церква не має сенсу.
Українська Автокефальна Православна Церква постала
як утвердження віри і Закону, на місце зформалізованої Церкви, зрощеної
з політикою і владою.
Усі ми знаємо, що вона ніколи не мала усталеної
єрархії, а трималася на відданих священнослужителях, людях непохитної віри.
Митрополит Василь Липківський безстрашно тримав на собі тверду віру і опір
большевицькому режимові.
Патріярх Мстислав ще в роки окупації набрався
сміливости всупереч владі розпочати процес відродження УАПЦ і вірно служив
Церкві до кінця, маючи за 90 років.
Патріярх Димитрій взяв на себе тягар служіння
і самовіддано тримав на собі гідність Церкви.
В суспільстві перестали згадувати про УАПЦ,
як тільки її очолив незрозумілий митрополит Мефодій. Спадщина Патріярхів
для нього не важила. “Без державної влади ми ніхто і ніщо”, – сказав він.
Це була позиція протилежна. Дехто вжахнувся: це ж людина іншої віри, чужої
духові християнської Церкви. Адже ми вірили в Боже Царство не від світу
цього, а він, навпаки, вірить в князя світу цього. Предстоятель не проповідував
у церквах, не говорив перед громадами, не давав ладу Церкві, а мав якісь
свої справи. Він мав іншого бога. Той бог накладав з владними і бізнесовими
“крутими” і не знав поняття гріха. Ставало ясно, що Мефодій сповідує
іншу віру – без Закону, який вимагає праведности і смиреномудрія, стриманости
і духовного самовдосконалення. Його спроби створити з церкви політизовану
структуру почалися зі скреслення “інакодумця” архієпископа Харківського
і Полтавського Ігоря, що заповідався як наступник Патріярха Димитрія, а
закінчилися фактичним відходом від справ УАПЦ та створенням своєї групи
прихильників, і то позацерковних, з осідком в стародавній Андріївській
церкві в Київі.
Коли вони 4 лютого вчинили напад на культурний
центр УАПЦ з каплицею св. Димитрія і розгромили редакцію газети “Наша віра”
– це здавалося настільки далеким від духу християнської Церкви і від здорового
глузду, що настав шок і відключення щойно призначеної Президентом влади.
Минає місяць, а все це видовище розбою в Церкві
серед білого дня з табличкою “ремонт” досі триває, наче явлена притча,
щоб ми зрозуміли: ось до якої наруги над святинею веде наша байдужість
до головного і першорядного.
Метаморфози в УАПЦ почалися ще тоді, коли розсварені
між собою владики ухвалювали скреслення зі списку єпископів, патріярха
УАПЦ Димитрія і архиєпископа Ігоря. Хтось їх осмикнув – не зважилися. І
не змоглм домовитися – що далі?
Порочне мовчання запанувало в Церкві без пастиря.
Не зрушилося і тоді, коли в 2003 році в “Нашій вірі” були опубліковані
мої полемічні статті “Чи виносити сміття з храму” і “Відкритий лист”. Це
був заклик до дискусії про головне: чи будемо будувати і очищувати УАПЦ,
чи будемо спостерігати, як позарелігійний митрополит на замовлення Кучми
перетворює нашу Церкву на оперетку з висвяченням псевдомасонів та бродячих
єпископів…
В здоровому організмі такі суворі слова мали
б прозвучати, як вибух. Тільки тут була важка тиша. І політичні радники
Мефодія не радили йому йти і громити редакцію газети “Наша віра”. Вони
залягли на дно аж на 2 роки. Президент Кучма розбудовував Московський Патріярхат
в Україні і готовив його до особливої ролі у виборах 2004. Ніхто дуже не
чіпав Київського Патріярхату як Церкви дипломатично ізольованої і забльокованої.
А УАПЦ тихо зруйновано зсередини за методом, виробленим сталінськими спецслужбами:
шкаралупа хай буде, але без серцевини …
Діяла автономно Харківська і Полтавська єпархія
на чолі зі “скресленим” архиєпископом Ігорем. Діяли сотні парафій УАПЦ
по всій Україні. В Київі діяв Центр візантології і патристики
при Патріярхії. Розширилась тут парафія св. Димитрія, при ній – школа вивчення
Біблії і дитяча школа. Виходила газета “Наша віра” за підтримкою читачів
з України і з багатьох країн Заходу. І все це разом означало, що
УАПЦ як перспектива Українського православ’я канонічно поєднатися зі спорідненими
Церквами США, Канади і Константинополя реально жива, незважаючи на сепаратні
дії Мефодія.
Ось що стало причиною нечувано кримінального
кроку – на знищення того культурного центру як живої ланки для відновлення
канонічного зв’язку Київа з Константинополем.
Стратеги цього бандитського нападу не могли не
розуміти, що це самознищення Мефодія як митрополита і як Предстоятеля
УАПЦ. А проте могла бути і інша думка: єпископат УАПЦ пасивний і залежний
– все проковтне, а священики і вірні – вони ж і так не поминають Мефодія
в своїх Церквах…
Одне слово, Мефодієві вже втрачати нічого…
Але вони помилилися в тому, що недооцінили дух
часу і резонанс.
В пресі, на радіо, по телебаченню пішли одна
за одною публікації про “мефодіївську церкву”. Не дуже відомий в Тернополі,
Мефодій стає “найпопулярнішим” діячем “тіньового православ’я”. Досі він
з буйною компанією порядкував в Андріївській Церкві, і нічого не було чути,
крім леґенд про ящики з порожніми пляшками.
Вперше його компанія вийшла разом “на люди”,
коли вчинили напад на Патріярхію – хто в рясах, хто в шкірянках, хто в
куфайках. Найлеґітимніший з них показав мені бірку з надписом “адвокат
Шульженко”. І здалеку, як на дикому ринку, показав мені якийсь рукописний
папірець.
– Що це? Хто ви є? – запитую.
Вони обступили юрбою з десятками відеокамер і
мікрофонів, чекаючи розпачливих криків на допомогу. Жаль, що у мене не
було відеокамери. Хоча ясно, що вона була б вирвана з рук і “конфіскована”.
Навіть телефон, яким я викликав міліцію, грубо вирвали з рук, і при цьому
кидали найбрутальніші слова. І то було брудніше, ніж у кримінальних фільмах,
де не розкидаються словами і не лишають слідів. “Мефодіївська церква” була
розв’язною, як на пекельних картинах Босха, і це наводило на роздум про
особливо небезпечний тип, замаскований рясою.
“Ви безбожники”, – казав о. Валерій, якого вони
витягували за ноги з Церкви… А вони – сміються…
Отже, “Мефодіївська церква” не піддається опису.
Але вона стоїть в моїх очах, як суспільна загроза: адже він їх посилатиме
на роботу з людьми. І люди прийматимуть одяг за ознаку священичого сану.
І люди потім сахатимуться православної церкви і будуть записуватися хоч
у мормони.
Суспільство в небезпеці!
Звичайно, Мефодій отримав від журналістів
усі запитання, які доводять його до напівпрозорости. Починаючи від прихованої
кримінальної статті за злісне хуліганство (що постійно повторюється
в його “житії”) і закінчуючи співпрацею з російським ФСБ, що дає нам ясніше
уявлення про його ролю у дискредитації Українського Православ’я.
“Скандал в УАПЦ” мав відвернути увагу від скандальної ролі УПЦ МП, причетної
до фальсифікації виборів в Україні. Нині всі знають, що і Московський Патріярхат
і “Мефодіївська церква” переступили закон про політичну нейтральність Церкви
і пішли на виконання політичного замовлення Кремля, тобто разом з усією
аґентурою одурювали народ і паплюжили демократію. Вони служили іншим богам,
і всі знають їхніх богів.
Після усіх публікацій “церква Мефодія” вже не
може прикриватися реєстрацією в Мінюсті, тому що вона не є УАПЦ і навіть
не є відколотою часткою УАПЦ, а якимось злоякісним утворенням.
“Церква Мефодія” – то самодіяльний витвір з уміло
використаними чужими документами, власне позацерковне утворення, вороже
духові УАПЦ і заповітам Патріярхів УАПЦ. Слава Богу, що вона засвітилася
в бандитському нападі 4 лютого і продемонструвала виклик новій демократичній
владі та її принципам.
Ось чому треба вбачати в цьому нещасті руку Провидіння,
яке просто нам показує, хто є хто. І нагадує: православні християни, очищуйтесь!
Покайтесь за свій гріх байдужости до Церкви, гріх терпимости до зла і прислужуванні
лукавому, який навіть не дуже маскується.
Нам потрібна Церква для служби Богу. А їм потрібно
використати старий храм для квазімасонських обрядів, для довільних самосвячень
і розваг з залученням “крутих”, які граються в релігію. Їхні боги не вимагають
заборон і не ставлять вимог. Це релігія без закону і без ідеалу.
Така релігія є зручним прикриттям для нелеґального бізнесу і комфортним
прикриттям найтяжчих гріхів. Одні визнають ідеал Мадонни, інші – содомський
ідеал, але, як зауважив Ф.Достоєвський, найгірші ті, що сповідують содомський
ідеал і водночас ідеал Мадонни.
Україна засвітилася Майданом, і для багатьох
людей у світі це було чудом.
Але це чудо явилось нам як заклик до очищення
в особистому, в громадянському, в церковному житті.
Українське православ’я в глибокому занепаді.
Вся надія на віруючий народ, а не на єпископат. Каноніничими вважають
себе і ті, що співпрацювали з КҐБ, і ті офіцери спецслужб, кого готували
до роботи в Церкві. Єпископами вважають себе і ті, кого люди не вважають
християнами.
“Мефодіївська церква” не є ні Українською
Автокефальною, ні мусульманською, ні буддистською. У всіх справжніх є спільні
морально-етичні принципи. Вони дають людям певність і надію.
Мефодіївська церква – проти православних, проти
католиків, проти протестантів, проти віруючої людини. Вона сповідує матеріялістичну
релігію і бойові методи „любови” до ближнього. Вона обслуговує розваги
владних людей, які не беруть на себе ніяких моральних зобов’язань.
В одному журналі я читав, що в Бразилії з’явилась
нова порода бджіл, які не приносять меду. Вони сильніші за звичайну
бджолу, і вбивають її, забираючи мед. Для екологічної служби клопіт:
як їх вирізнити і відокремити…
Моральне неблагополуччя та судомні злами світу,
наростання гострої цивілізаційної, власне антропологічної кризи чи не щодня
обдаровує через „медія” або в реальному житті своїми болотняними „орхідеями”
та абераціями. Дія сил ентропійних вибірково-ювелірна, гнучка й діялектична:
приміром, в чомусь геть усе аж через вінця дозволити, скажімо, нікчему
оголосити неперевершеним письменником і „глобалістичними” методами признати
світочем і клясиком навіть у папуасів, а біля пам’ятника Тарасові
Шевченку поставити статую, хоча б і снігову, але Будди, в інших же, серйозніших
випадках, клясично заборонити, сплюндрувати, розгромити, ліквідувати...
Не кажучи вже про спокійне і методичне перемелювання української інтеліґенції
як кляси та „зачисток” окремих журналістів; постійно стоїть питання й про
нищення важливих нервово-духовних центрів „аборигенів” з їхнім бачення
як України, так і змісту та подальших перспектив часу. Власне, це війна
проти Гуманізму, справжнього. „Злам меж”, так би мовити...
Відтак, новопосталий образ ентропії, занепаду
і спрощення гармонійного змісту існуючих під сонцем речей, переможне шестя
глобалізації з постсовдепівським кримінальним відтінком... Се „браток”!
Отруєння В. Ющенка... Кпини на адресу хворого
Папи Івана Павла ІІ, вбивство Масхадова... Замахи на життя Вселенського
Патріярха Варфоломія, майже леґальне розростання найрадикальніших сатанинських
сект - усе це створює видиво перемагаючої бісівщини і враження свідомо
деморалізуючого „хороводу демонів”, як для декого вразливого, ніби вже
в „передапокаліптичну” епоху.
Сучасний „світ” – той, що згідно з Євангелією,
як „ловить”, так і всечасно, постійно „минає”, не знаючи про триваючий
суд над собою; чи більш реально-предметний світ вже за вікном з телевежею
як континуум, лава застарілого і вже „новітнього” хаосу і спустошення,
все ж нагадує й Вія, який своїм жезлом – пальцем доволі вправно показує
на своїх дійсних ворогів, і хоча його рать як з місцевих, так і з безвізово
приїжджих кікімор може діяти лише до першого півнячого кукурікання, все
ж має і він „мановєніє удачі”, за яке „держіца” та й „уриваєт”.
Ще Отці Церкви, а за ними печерські давні аскети,
як вже згодом Гоголь чи той же М. Булгаков зауважували, що келія самітника,
як і святі київські пагорби, надзвичайно притягальні водночас і для різноманітної
бісівщини, зокрема в облаченні як світському, так і псевдоцерковному, котра
хоч і застряє у вікнах храмів з першими криками півня, все ж до того встигає
накоїти чимало лихого. І не дивно: вони ж бо встигли повчитися якщо
не в „пажеських корпусах”, то тоді хоча б у відповідних „школах” чи „академіях”,
яко „надлюди” в лоджіях чи псевдоложах з бантами на шиї, „прібамабасами”
і золотими самопальними орденами.
Тому як спробу реваншу, як похмільний синдром
української Вандеї можна сприйняти напад фашизоїдних сек’юриті під проводом
„месира” Кудрякова на Патріярхію УАПЦ на Володимирській гірці у Київі та,
зокрема, редакцію газети „Наша віра”, яка впродовж свого 15-річного існування
мала „світову пресу” та визнання поважних релігійних діячів як серед іноземців,
так і української діяспори.
А що ж наші ліберали? Вони, як Манілов, „краснобайствують”,
„ліберальствують”, вони власне ще у візочках, „ще ростуть” і тільки вчаться
й лише починають підступатися до розуміння тонких духово-політичних речей
і справжніх невидимих підвалин будь-якої влади... Вони розказують про щось
дуже рожеве, гарне, високо літаюче і для всіх в перспективі дуже солодке.
А від згаданої події пахне не лише звичайним
криміналом, і провокацією, але й онучами, якимсь місцевим „Судоплатовим”
і трохи „союзом русского народа” з кастетами, горілкою і киями та мутантами
на джипі.
Зупинити погромників! Більше світла!
З заяви керуючого справами Патріярхії Української
Автокефальної Православної Церкви архиєпископа Ігоря з приводу захоплення
приміщення Патріярхії 4 лютого 2005 року.
Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви не розглядає цей інцидент як вияв „міжконфесійної боротьби”. На приміщення Патріярхії здійснено злочинний напад, завдано значної матеріяльної шкоди й моральних збитків громадянам України. Постраждали матеріяльні цінності - ікони й інші освячені речі з каплиці Патріярхії та виставки церковного мистецтва, що постійно діє при Патріярхії. Ми розглядаємо злочинний напад як звичайний кримінальний злочин і вимагаємо судити напасників згідно з відповідною статтею Кримінального кодексу України. Категорично відкидаємо претензії цих осіб на належність до Української Автокефальної Православної Церкви: згідно з православними канонами та статутом Української Автокефальної Православної Церкви ці особи за грубі порушення канонів давно перебувають поза церковною огорожею.
Виклик новій владі
Одним із численних викликів новій владі будуть
її взаємини зі ЗМІ. Власне, чому будуть? Виклики, як нав'язлива тінь, уже
волочаться за новим урядом. Можна погодитися з Євгеном Сверстюком, що брутальний
напад на Патріярхію Української Автокефальної Православної Церкви в центрі
столиці України серед білого дня в той момент, коли затверджений Президентом
України Віктором Ющенком новий уряд зібрався на своє перше засідання в
кінозалі Верховної Ради, є диявольським викликом оновленій владі. Чи відреаґувала
ця сама влада на виклик?
Замість відповіді наведу в скороченому вигляді
інформацію від Центру громадських зв'язків Головного управління МВС України
в Київі, здобуту довгою і наполегливою працею. „Попередньою перевіркою
встановлено, що фізична сила між конфліктуючими сторонами не застосовувалась.
Охорону громадського порядку на території манастиря, з метою недопущення
протиправних дій, забезпечує наряд міліції”.
На цей канцелярський документ мені довелося витратити
майже чотири години. Таку оперативність можна охарактеризувати виразом
«опір матеріялу» в особі начальника згаданого Центру громадських зв'язків
Дмитра Андреєва, а можна вважати і явним затягуванням часу. Хоча, як мінімум,
мав би бути коментар компетентної людини в погонах.
Нова влада або, як у випадку з Омельченком, нова-стара
влада потребує отих „ланцюгових псів демократії”, які допомагатимуть їй
адекватно відповідати на нові виклики. Можна не сумніватися, що їх буде
чимало.
Тарас МАРУСИК, журналіст Радіо „Свобода”
Звернення до клиру й мирян УАПЦ «Про скликання Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви» (6 лютого 2005 р.)
Україна сьогодні на порозі великих змін. З огляду
на кризу, що настала в житті Української Автокефальної Православної Церкви
після обрання предстоятелем митрополита Мефодія (Кудрякова), виявляючись
у занедбанні Церквою її апостольської місії, катастрофічній втраті суспільного
авторитету й довіри, співслужінні з особами, відлученими від Церкви, позбавленими
сану, підданими анафемі, порізненні єпархій і клиру, втяганні Церкви в
сумнівні політичні та комерційні проєкти, антиконституційній передвиборчій
аґітації, а врешті решт обернулася ганебним скандалом із захопленням приміщень
Патріярхії кримінальною групою, очоленою митрополитом Мефодієм (Кудряковим),
ніби у відповідь на інавґураційну заяву Президента Віктора Ющенка саме
під час проголошення програми уряду Юлії Тимошенко 4 лютого 2005 р. Відгукуючись
на численні звернення священнослужителів і мирян Української Автокефальної
Православної Церкви щодо скликання Помісного Собору, закликаємо:
Провести протягом лютого - березня 2005 р. єпархіяльні
собори для розгляду стану в Церкві.
Скликати в травні - червні 2005 р. Помісний Собор
Української Автокефальної Православної Церкви для унормування церковного
життя в дусі Вселенського Православ'я.
Визнавати Блаженнішого митрополита Константина
єдиним леґітимним главою Української Автокефальної Православної Церкви
як у діяспорі, так і в Україні.
Повернутися до заповіданої Патріярхами Мстиславом
і Димитрієм програми творення єдиної Помісної Української Православної
Церкви та підготувати до Помісного Собору УАПЦ конкретні пропозиції в цьому
напрямку.
ІГОР, Архиєпископ Харківський і Полтавський.
Митр. прот. Юрій БОЙКО, Народний депутат України, Євген СВЕРСТЮК, редактор
газети "Наша віра". Валентина ЧЕШКОВА, Голова Всеукраїнського братства
апостола Андрія Первозванного.
Зі звернення до Віце-прем’єра з гуманітарних питань п. Миколи ТОМЕНКА та Міністра внутрішніх справ п. Юрія ЛУЦЕНКА
Ця дія має явні ознаки провокації, це виклик новій
владі, яку випробовують на здатність протидіяти насильству як засобу розв'язання
міжцерковних та міжконфесійних конфліктів. Після дзвінка в міліцію та прибуття
міліціонера, за його розпорядженням приміщення церкви та редакції газети
було опечатане. Але на сьогодні печатки зірвано і нападники вже порядкують
у захоплених ними приміщеннях, зокрема і в редакції газети «Наша віра».
Безпосереднім наслідком такої дії є переконання, що насильством можна досягати
бажаних результатів.
Особливу тривогу викликає те, що завдано удару
по одному із важливих осередків української культури і просвіти — газеті
«Наша віра», єдиній загальнонаціональній газеті, в якій на належному рівні
обговорюються питання християнської релігійної думки. Газета вижила у протистоянні
скорумпованій владі в часи кучмізму, обстоюючи духовні цінності як основу
суспільного і політичного життя. Якими б мотивами не керувалися люди, що
силою захопили приміщення, але те, що вони вдалися до насильницьких дій
саме тепер, у час оновлення влади, насторожує.
Держава відокремлена від Церкви, але, діючи
у межах закону, вона зобов'язана вживати заходів, спрямованих проти використання
насильства у розв'язанні будь-яких суперечок. У нападників була можливість
діяти цивілізовано, законно, звернувшись, зрештою, до суду, якщо б шляхом
переговорів не вдалося дійти згоди. Застосування ж насильства дає цілком
законну підставу для звільнення захоплених приміщень і покарання нападників.
Це буде знаком того, що держава обстоює цивілізовані, законні способи розв'язання
будь-яких конфліктів у суспільстві.
Підписали:
КАСЬЯНОВ Георгій Володимирович, доктор історичних
наук, директор Інституту навчальної літератури Міністерства освіти і науки
України;
КУЗНЄЦОВ Володимир Іванович, доктор філософських
наук, професор, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН
України, член Асоціяції філософії науки США (PSA);
ЛІСОВИЙ Василь Семенович, кандидат філософських
наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України;
КОЦЮБИНСЬКА Михайлина, старший науковий співробітник
Інституту літератури НАН України, заслужений діяч науки;
ПОЛІЩУК Ніна Павлівна, доктор філософських наук,
провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України;
ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович, доктор філософських
наук, професор, академік НАН України, директор Інституту філософії
НАН України.
14.02.2005
„Українське слово”