Газета "Наша Віра", січень 2012 р.

Рiздвяне послання

Варфоломiй
Милістю Божою Архиєпископ Константинополя — Нового Риму
і Вселенський Патріярх

Для повноти Церкви

Благодать, Мир і Милість від Нашого Спасителя, народженого у Вифлеємі
«Христос народжується знову і ангели співають ще раз: Слава в вишніх Богу і на землі мир людям, благовоління». (Лк. 2.14-15)

Улюблені брати і сестри, діти в Бозі!
Ангели співають ці три чарівні рядки, а проте, більшість людей,хоча і святкують Різдво, не можуть сприйняти значення ангельської пісні, а натомість питають себе, чи сьогодні Бог по-справжньому славиться і чи потрібно Його взагалі прославляти; де можна знайти мир на землі, про який співається, і чому сучасне людство повинно жити в благоволінні?
А все тому, що насправді більшість людей не славлять Бога — або своїми вчинками або словами. Багато з них навіть сумніваються в існуванні Бога та Його присутності у їхньому житті. Багато людей також вважають Бога відповідальним за невдачі, котрі трапляються в їхньому житті. Однак ті, що нарікають на Бога, глибоко помиляються, адже зло від Нього не походить. Навпаки, любляче втілення Божого Сина і Слова, разом з подальшим Його Розп’яттям і Воскресінням, змінили людську подобу до її первозданої краси, подарували вічне життя і мир, вищий за будь-яке розуміння, зробили людей спадкоємцями Небесного Царства. Цей акт Божественної поблажливости, сам по собі здатен прославити людство. Тому, навіть якщо більшість людей не здатні прославити Бога у серці своєму, слава виявляється — через все творіння і всі речі, котрі відбуваються поміж людей — на Того, Хто живе в вишніх. Ми також, з вдячністю взиваємо з Ангелами: «Слава в вишніх Богу», за неосяжність Його звершень і незбагненність Його любови до нас.
Все ж люди піддають сумніву друге ангельське проголошення: «І на землі мир». Як ми можемо говорити про мир, якщо половина планети перебуває в процесі або приготуванні до війни? Солодкий звук ангельського проголошення по відношенню «миру на землі» — це, звичайно, перш за все, Божественна обіцянка, що коли люди дотримаються шляху, вказаного Новонародженою Дитиною, вони набудуть внутрішній мир та мирне співіснування. Але, на жаль, більшість людей запряжені в литаври війни та іґнорують запоруку миру на землі. Ми не кажемо тут про тих, хто самовіддано підтримує використання зброї, але про тих, хто перетворює слабке змагання на нерівний конфлікт, прагнучи знищення будь-якої опозиції. У зв’язку з цим війна сприймається як реальність членами конкуруючих соціяльних груп та партіями всіх видів — расових, політичних, партизанських, фінансових, ідеологічних, релігійних, спортивних і всіх інших, де мислення спрямоване у військове, а не мирне русло. Тим не менш, це не спростовує Істини, проголошеної Ангелами про те, що через Різдво Христове та прийняття Його вчення мир дійсно переважатиме на землі. Христос прийшов, несучи мир, і якщо Його мир не переважає у світі, то відповідальність за це лежить на тих, хто не здатен прийняти цей мир.
Оскільки це позиція сучасного людства у світлі миру, запропонованого Богом, то не дивно, що благовоління рідко зустрічається поміж людей. Благий намір Бога стосовно людства не піддається сумніву, так само як благі наслідки Божественної любови, в принципі, очевидні всім людям, а особливо тим, хто приймає всі ангельські проголошення. З іншого боку, для тих, хто відкидає їх, використовує та ображає інших, результати виливаються в кризу стресу і тривоги, як кризу економічну і смислову, і, нарешті, екзистенційну невизначеність.
Улюблені брати і сестри, діти в Бозі, всі проголошення ангелів протягом народження Бога — це реальність, котра існує, і котру сьогодні повністю переживають ті, хто вірить в Ісуса Христа як в Боголюдського Спасителя світу. Тож почнемо з цього року переживати Різдво таким чином, який угодний Господу, подателю всіх благ, так, щоб ми могли відчути в наших серцях трансцендентний мир і благовоління Бога до нас. Присвятимо себе, як люблячі люди, стосункам з Богом і людьми, станемо щедрими, а не егоїстами. Давайте знімемо маски, які розділяють і віддаляють нас від Бога і його Людської Подоби, наших ближніх. І давайте наповнимо нашу долю подібністю до Бога, вірою в Нього. Давайте також проголошувати ангельську пісню до людства, котре жахливо страждає і не може віднайти Мир і Благовоління традиційними способами. Єдиний шлях подолання війни і всіх форм кризи від якої страждає наш світ — це Господь Наш Ісус Христос, Котрий запевнив нас, що Він є Шлях, Істина і Життя. А тому ми прославляємо Бога в вишніх і Ісуса Христа, котрий зійшов з Небес, щоб жити поміж нас. І ми проголошуємо з ангелами, що мир доступний і дійсно існує на землі та в наших серцях, тому що ми визнали Бога через Його благовоління, щоб прийняти Його народження в плоті у яслах.
То ж радіймо Різдву Ісуса Христа в передчутті всіх благ, оспіваних триразовим проголошенням ангелів. Амінь.
Фанар
Варфоломій
Милістю Божою Архиєпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріярх .
Для повноти Церкви Благодать, Мир і Милість від Нашого Спасителя, народженого у Вифлеємі.

РIЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ архи пископа Харкiвського i Полтавського IГОРЯ

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
У ці святкові різдвяні дні серце кожного християнина лине до Вифлеєму. Весь сорокаденний піст, що впроваджує нас у таємницю воплочення Божого Сина, є нашою духовною прощею до ясел із Немовлятком Христом. Євангельське слово осяває і спрямовує нашу подорож, ніби вифлеємська зірка. Воно допомагає нам відчути своїми попутниками і трьох східних мудреців, і наївних пастушків, вражених ангельським хором. Напевне, ми ніколи не відчуваємо себе настільки згуртованими в одну християнську родину, як нині, в Різдвяні свята. Здається, увесь світ з’юрмився біля вертепу, а над ним лине без кінця повторюване питання: «Де народжений Цар Юдейський?» (Мт. 2:2).
Але Сам Цар Христос, щойно прийшовши в світ, змушений вирушати геть від Давидового міста — Вифлеєму, від завмерлих в очікуванні Месії Юдеї та Галилеї. Він іде шляхом проданого в рабство Йосифа Прекрасного. Свята Родина — Йосиф Обручник, Пречиста Богородиця й Немовлятко Ісус — простує до Єгипту, країни неволі, де її предки гинули від виснажливої праці на фараона, зазнавали принижень і визиску, прирікалися на винищення. Бо «Ангел Господній з’явивсь у сні Йосифові та й сказав: Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити» (Мт. 2:13).
Та чи була подорож до Єгипту лише втечею від несамовитого тирана, який заповзявся був знищити свого ймовірного суперника? Євангелист Матей пояснює перебування в Єгипті сповненням старозавітнього пророцтва: «Із Єгипту покликав Я Сина Свого» (Мт. 2:15), яке він знайшов у книзі Осії, написаній у трагічні дні падіння Ізраїльського царства, завойованого Асирією (Ос. 11:1). Осія, спостерігаючи початок нової, асирійської неволі, що повторювала гіркий досвід єгипетської, шукає в майбутньому ознаки завершення епохи рабського животіння. Він передчуває грізні випробування, розуміє їхні причини — зраду заповіту з Богом, укладеного на Синайській горі. І розрадою для пророка Осії стає побачене в далекому майбутньому відновлення зруйнованого союзу творіння й Творця, позначене поверненням Сина Людського з Єгипту.
Так тимчасове повернення до країни рабства обертається в пророчих очах прологом свободи. Досвід ганебного падіння несе надію на піднесення до Бога. Саме це відчув євангелист Матей і в цьому світлі прочитав історію подорожі Святої Родини до країни, що стала символом неволі й рабства — до Єгипту.
Ми важко переживаємо власні відступи й падіння. Особливо гірко розчаровуватися в успіхах, які виявилися примарними. Віра в безперервність економічного проґресу, в постійне зростання соціяльної справедливости, у висхідний розвиток людства, у незнищенність демократичних здобутків — дуже підступна річ. Часто саме тоді, коли ми здаємося собі могутніми, непереможними, здатними на будь-які подвиги, коли світ захоплюється нами, Бог дає нам пережити повернення до власного Єгипту — в минуле, сповнене горя, рабства, ганьби.
І саме в цю мить до нас простує Христос. Він іде, аби покликати нас до справжньої, а не ілюзорної свободи. Бо без Бога будь-які політичні, економічні, технологічні успіхи виявляються фантомом. А відкочування в минуле стає необхідними ліками від влади ілюзій. Ми знов переживаємо ганьбу неволі, аби відчути необхідність Бога, Його вітцівської опіки. Ось тоді, приймаючи людське тіло, Божий Син іде до нас, аби вивести з духовних пустель країни рабства. Ми ж відкриваємо в Ньому єдину певну дорогу в майбутнє, в реальний світ відвічної гармонії творіння і Творця, що поєдналися в особі воплоченого у вифлеємському вертепі Немовлятка.
Христос народжується! Славімо Його!

Що то за предиво

Що то за предиво — в світі новина,
що Марія Діва Сина родила.
А як Вона породила, у ясельця положила
Пречиста Діва!

А Йосиф старенький над яслями стоїть,
Йсусові Христові пелени стелить,
А Марія повиває, до серденька пригортає,
Йсусе Сину мій!

А тріє царіє зі Сходу ідуть,
Йсусові Христові дарунки несуть.
Вийшов Ірод та й питає та й до себе запрошає:
«Куди ви йдете?»

«А ми к рожденному Христу Богу йдем,
Злато, ладан, смирну в дарунки несем».
А злий Ірод розсердився, що Йсус Христос народився
З Діви Марії.

Ангели на небі та й заспівали.
Пастирі на землі людям сказали:
«Слава була, слава й буде, Рожденному радість буде,
І нам на землі».

Чуєте? Рiздво...

Знов наближається Різдво Господнє. Отак час пливе безупину; понад нами; кого зрощує літами і кріпить на душі й тілі на майбутні життєві подвиги, а кого все більше до землі прихиляє, припорошує достойним сріблом волос та заставляє жити щораз більше споминами літ і довершених трудів.
Але для всіх однаково настає раз у рік оцей небуденний час, коли всі сфери буття єднаються в поклоні Одному Найвищому. Це ж Він, містерійним Своїм промислом, прийняв вид... наш, Людський! І то найбільш по-людському зрозумілої, найніжнішої, найнемічнішої Дитини. «Хлоп’яті, що незбагненним чудом вся влада на Його Раменах»; що Він «Князь Миру», «Отець Будучого Віку»!
Відчувають небуденність цієї містерії всі сотворіння, від стоголосих янголів аж до німих сил природи. Навіть зорі падуть у той час із висот іскристими сніжинками небо наближається до землі. То й у кожного із нас виринає у цей час бажання і собі піднятися думкою у незбагненні вільні простори Надземного — святкувати!
Чуєте? Різдво!.. Господь Правди народився в найтемнішу ніч, у найлютішу зиму, у час найжорстокішого поневолення Його народу…

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР, Канада

Свята ніч...
Раю, мiй раю, iде Коляда: вiршi українських поетiв про Рiздво/ упор. Н. Данилевська. — Нiжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Полiграф», 2011

Надiя ДАНИЛЕВСЬКА
Колядники

Добрий вечір, добрі люди,
В цій світлій оселі.
Дозвольте вас привітати
На свята веселі.

Дозвольте нам про Ісуса
Всім Вам розказати,
Дозвольте під скрипку й бубон
Заколядувати.

Й про ту зорю, що на небі
Сяє наче в казці,
Щоб пребули ви од нині
В світлій Божій ласці.

Я. ВIЛЬШЕНКО
У святу ніч…

В Різдвяну нічку, святу, веселу —
Ходить Ісусик по наших селах.

І де дитина добра у неньки,
Стає в віконці Ісус маленький:

Благословить там тиху хатину —
Тиху хатину й добру дитину.

А як сирітку бідну побачить,
Що у куточку гіренько плаче —

Кладе на неї рученьку ясну
І вже в сирітки біль увесь гасне.

Потім Ісусик сходить на ниви
Й благословить їх на гарне жниво:

«Сійся, родися, жито, пшениця,
Жито, пшениця, всяка пашниця!»

Й зерна надії засіва всюди
На гарне жниво за пильні труди...

Ходить Ісусик по наших селах
В Різдвяну нічку — святу, веселу…

Роман КУПЧИНСЬКИЙ
До Вифлеєму

За один стіл, за два,
Навіть за три столи
Сядьмо, панове громадно,
Бо треба більш як коли!

Посідаймо і радьмо
Як зустріти добу,
Що позве нас не нині то завтра
На тяжку боротьбу.

Положім на столах
Не кулаки — серця!
Треба ж, панове громадо,
В дечім дійти до кінця!

Треба ж зібрати думки
Не як здобути, а бути!
Багато в нас голосних,
А слуханих — не чути...

Хоч і вийде зоря —
«Не мигтить по моєму!»
І блукаєм, шукаєм доріг
До Вифлеєму…

Теодор ГАЛIП
Коляда

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
В цвіт уберися,
В рай обернися,
Рідна землице:
Ниви родимі,
Широкополі,
Гори високі,
Сторожі волі!..
Радуйся земле! —
Пустять морози,
Легіт повіє,

Вся Україна
Зазеленіє...
З весняним громом
Дійде проломом
Слово обнови;
Сироти голі
Скинуть окови,
Стануть питати
Правди і волі
Радуйся земле!..


Микола ТКАЧ

Ми коляднички малії,
Ідемо по всій землі ми;
Сповіщаємо про теє,
Що Дитятко непростеє
Народилося нам нині
У печері, у ясні.

Над Дитятком Божа Мати, —
Всі спішать Його вітати.
Так у дудочки вербові
Грають янголи любови.
Те Дитятко — слово Боже,
Воно всім нам допоможе.

Будьте й ви в своїй оселі
З тої радости веселі!
Хай добробут, мир і згода
У ваш дім завжди приходять!
Щоби в нашій Україні.
Всі щасливі були нині.

Ясен місяць у путі
Добривечір!
Смачної вам куті!

Анастасiя ХІМКО

Моє дитинство йде колядувати,
Бере в похід дзвіночок та звізду.
Про живодайне сповіщати свято,
Людському роду дарувати Коляду.

Слова цвітуть мов пишні райські рожі
Та сиплють зорі діямантами здаля.
Ангели, люди славлять Дитя Боже,
Вітає радо всміхнена земля.

Василь ХМАРА
Христос народився!

Христос родився — дивна новина.
Лунає радість по світі;
За стіл сідає наша Родина,
Радійте, тіштеся, діти!

Ангели грають в золоті сурми,
На небі зірка в промінні,
Зганяє пастир у полі турми —
Вітає Бога на сіні.

Палає небо сімсот вогнями,
Шумлять діброви і бори:
Вся Україна гримить піснями —
Народ шумує як море.

Христос родився! Дивна новина!
Тріснуть зневіри окови —
Ждала ж Месії вся Україна,
Різдва святого й обнови…

Василь Пуцко, професор, мистецтвознавець
Iконопис Руcи-України
(вiд початкiв до середини ХIII ст.)

Фраґменти

Християнське образотворче мистецтво прийшло на Русь разом з самим християнством, мабуть вже в другій половині ІХ ст., внаслідок кирило-методіївської місії. Одначе рештки його від того часу не збереглися, так само як і від кінця X ст., коли розпочато було церковне будівництво заходами насамперед київських князів. Тож початки локальної, а зрештою й національної мистецької традиції ніби розмиваються в давніх переказах та тихих відгомонах пізнішого часу. Щодо самих пам’яток, то в кращому випадку це невеличкі фраґменти тинку із залишками живопису з руїн Десятинної церкви, побудованої в 990-х рр. Все, що могло б належно характеризувати сакральне чи світське сюжетне мистецтво цієї початкової доби, безслідно зникло.
Іконопис Руси найдавнішого періоду її християнської історії не залишив по собі творів, збережених упродовж наступних століть й приступних для дослідження, і тому може бути лише реконструйований на основі різних джерел. Йдеться насамперед про реконструкцію загальної іконографії та конкретних образів... Приклад з історії вивчення давньоболгарського мистецтва свідчить, що таки можна шляхом дослідження архаїзуючих явищ дійти до виявлення характеру загиблих оригіналів. Як відомо, нині це підтверджують пізніше знайдені твори. Саме вони певною мірою здатні характеризувати початкове християнське образотворче мистецтво Київської Руси. Його джерелом мала бути книжкова мініятюра. Подібне явище ґрунтовно простежено на візантійському матеріялі, збереженому значно краще ніж східнослов’янський. Історичні умови якнайбільше сприяли впливам на київське сакральне мистецтво на початковому етапі його розвитку саме Константинополя й Болгарії, що стає очевидним навіть при дослідженні наявних творів.
Літопис повідомляє про те, що князь Володимир Великий після спорудження Десятинної церкви «вда ту все еже бе взяль в Корсуни иконы и ссуды церквныя, и кресты». Це чи не єдиний випадок, коли означено походження певних предметів церковного начиння. Проте вони мали здебільшого виготовлятися за візантійськими взірцями місцевими майстрами. Дослідників завжди цікавила посвята Десятинної церкви, і часом виказували припущення, що храм був на честь Успіння Богородиці. Одначе на 15 серпня припадало й свято Влахернської Богородиці, котре в грузинській Карталинії утрималося до другої половини ХІХ ст. Воно найщільніше пов’язане як власне з Успінням та взяттям на небо, так і з вшануванням поховальних пелен й одягу Богородиці, котрі зберігалися у Влахернському храмі візантійської столиці, де, за переказами, відбулося видіння Андрія Юродивого, з яким лучить празник Покрова. Його найдавнішою іконографічною формулою є образ Богородиці Агіосоритіси. Такою мала бути також храмова ікона Богородиці Десятинної, відтворена пізніше в творах пластичного мистецтва, із зображенням в молінні. Вона була подібною до ікони Богородиці Боголюбської, теж грецького пензля, живописна техніка якої ідентична константинопольським творам ХІ — ХІІ ст.
Важливо усвідомити, що середньовічна Русь успадкувала сакральне мистецтво від Візантії в добу його найвищого піднесення, коли залишилися позаду тривалі суперечки з іконоборцями і оновлений іконопис вже помітно виробляв свою класичну форму. Ікони цього періоду, що зберігаються в манастирі св. Катерини на Синаї, є прикладом того, як кращі грецькі малярі прагнуть до більшої пластичности й все помітніше звертаються до витонченої техніки, внаслідок чого досягається певна подібність до елітарних рельєфів з слонової кістки. Євангельські сюжети в цей час набувають сталої композиційної схеми, так само як і іконографічний образ Христа, Богородиці, Архангелів та Святих. Оформлюється класична система стінопису візантійського храму, пристосована до певних архітектурних форм, котра є відтворенням богословських тез. Неодмінною приналежністю візантійського храму в цей період стає вівтарна огорожа, темплон, прикрашена кількома рядами ікон, перетворена пізніше на іконостас.
Від XI ст. не збереглася в ориґіналі жодна ікона, котра своїм походженням безперечно пов’язана з Київом. Проте деякі малярські твори зазначеного періоду, на той час відомі в київському церковному середовищі, стає можливим уявити завдяки їх відтворенням як в стінописі, так і в книжковому, а також пластичному мистецтві. Ці репліки не завжди є власне копіями знищених творів, але вони при цьому здатні зберегти принаймні композиційну схему й певні іконографічні ознаки, в тому разі визначальні для чудотворних ікон.
Можна не сумніватися, що мозаїки та фрески Софійського собору в Київі виконані за принесеними з Візантії взірцями, котрими мали бути ікони, книжкова мініятюра й збірники малюнків, чимсь подібні до пізніших, доби Палеологів. В цілому тут віддзеркалено вельми багату іконографію, часом з варіятивним повторенням тих самих іконописних образів. Одначе було б помилкою твердити, що всі вони є сюжетами виконаних на Русі моленних ікон. Деякі з них виразно пов’язані з архітектурними формами церковної споруди… В інших випадках вражає подібність до ілюстрацій менологієв, до того ж типологічно відмінних від календарних ікон, зразки яких зберігаються в манастирі св. Катерини на Синаї. Отож необхідно врахувати передусім тематику та загальний характер творів, пов’язаних з відомими візантійськими іконостасами тієї ж доби.
Інвентар македонського манастиря у Велюсі від 1164 р. цінний вже тим, що дозволяє набути уявлення про поступове заповнення іконами іконостасу, котрий первісно мав вигляд традиційної візантійської вівтарної огорожі з різьбленим архитравом на колонах. Мабуть від цього ж мало розпочатися оздоблення іконами київських храмів ХІ — ХІІ ст. Інша категорія джерел на київському ґрунті — це відтворення в софійських фресках реальних ікон, відповідно оформлених, завдяки чому ці репліки сприймаються неначе перенесені в стінопис самостійні твори. Про них варто сказати докладніше.
Іконографічна система стінопису Софійського собору в Київі має кілька мозаїк, котрі відтворюють саме моленні образи, відомі завдяки іконам. Зокрема це стосується зображення Христа Пантократора в центральному куполі, Деісуса на тріумфальній арці, у вигляді трьох медальйонів з погруддями Христа Пантократора, Богородиці й Йоана Предтечі, що могли подібно прикрашати також вівтарну огорожу, доповнені зображеннями Архангелів, Апостолів, Мучеників. Себто йдеться про сюжети, частково репрезентовані софійськими мозаїками, до того ж центральної частини споруди. Те саме можна сказати стосовно мозаїки нижньої частини вівтарної апсиди із зображеннями Святителів, особовий склад яких є свідченням їх популярности в тогочасному християнському світі. Ці образи за своєю загальною типологією цілком відповідають відомим мозаїкам кінця IX ст. у царгородському соборі Святої Софії. Отже йдеться про прилучення до високих здобутків візантійської цивілізації, а не провінційних її варіянтів.
Софійські фрески із зображеннями численних святих, хоча цілком іконописного вигляду, з огляду на їх композиційну побудову радше відтворюють таки книжкову мініятюру. Переважають фронтально зображені фігури на повний зріст, з відповідними жестами. Обличчя в одних випадках наче типізовані, в інших виразно індивідуальні. Серед останніх особливо привертають своїми оригінальними рисами півфігурні зображення деяких святих в обрамленнях. Враховуючи наявність серед них Домна і Филипола, було висловлено припущення про залучення солунських малярів. Здається, на користь цього висновку свідчить ще й зображення Єрмила Сингидонського, себто Білоградського, але його голова зберігалася в Константинополі. В будь-якому разі мова може йти про елітну мистецьку течію, визначальну також для солунського осередку, принаймні для XI ст.
Загальна орієнтація сакрального мистецтва християнського Київа на зв’язок саме з візантійською столицею виходить зі свідчень різних джерел: історичних повідомлень, церковних переказів, аналізи самих нечисленних пам’яток. Якщо дотримуватися хронології подій, то першою слід згадати ікону Богородиці Одигітрії, котрою в 1046 р. візантійський імператор Константин IX Мономах (1042-1054) поблагословив свою доньку Анну при її одруженні з сином Ярослава Мудрого князем Всеволодом Ярославичем чернігівським. Пізніше цей царгородський образ, з Влахернського храму, став власністю сина згаданого князівського подружжя Володимира Мономаха, який врешті залишив його в Смоленську, в спорудженій в 1101 р. церкві Успіння Богородиці, від 1136 р. єпископській. Йдеться про, славнозвісну Смоленську ікону Богородиці Одигітрії. Літопис під 1456 р. оповідає про те, за яких обставин вона потрапила до Москви і в який спосіб її повернули до Смоленська, зробивши перед тим її відтворення. З огляду на особливості останнього можна стверджувати, що на той час вже не існувало оригіналу XI ст., його заступив твір доби Палеологів, ймовірно кінця XIV ст. Співставляючи різні візантійські й давньоруські зображення Богородиці Одигітрії, доводиться дійти висновку, що правдивою реплікою ікони, привезеної в 1046 р., може бути лише бронзове рельєфне відтворення початку XIII ст., з Княжої Гори.
Київо-Печерський патерик містить Слово о пришествії мастеръ церковнихъ от Царяграда къ Онтонію и Феодосію, в якому йдеться про те, що сама Богородиця доручила цим будівничим у Влахернах мощі святих мучеників: Артемія і Поліекта, Леонтія, Акакія, Арефи, Якова, Теодора, наказуючи: сіа положите въ основанія. Мощі зазначених Святих дійсно перебували в Константинополі. Як свідчить написане володимиро-суздальським єпископом Симоном (1215-1226) Слово еже когда основана бысть церкви Печерскаа, ці мощи святыхъ мученикь подо всіми стінами положены быша, идіже и сами написаны суть надмощми по стенам. Цей давній звичай покладання мощей при заснуванні церкви під її стіни засвідчений в Київі й значно пізніше, в 1696 р. Відомі також відтворення Печерської ікони Успіння Богородиці, з позначенням, що це є образ і міра принесеної в 1073 р. з Влахерн разом з мощами. Принаймні від другої половини XVII ст. відомі ікони-списки з вмонтованими в зображення одра срібними мощевиками; в інших випадках лише позначено їх місце, що також відтворюють гравюри. Тож чи не свідчить такий звичай про існування в давнину в Печерському манастирі царгородської ікони з цілком подібно врізаним релікварієм?
Жива печерська традиція ніби запевняє, що відома лише в копіях списках ікона Успіння Богородиці є твором, ориґінал якого царгородського походження принесено до манастиря в 1073 р.
Порівнюючи різні списки, можна помітити, що митці ретельно не тільки зберігають саму іконографічну схему, але й відтворюють контури фігур. Про те, що це був за ориґінал, свідчать такі зразки царгородського мистецтва як рельєф з слонової кістки, виконаний близько 1000 р., а також мініятюра великої за форматом Євангелії, виготовленої в імператорському скрипторії в 1059, тепер знаної як власність Афонського манастиря Діонісіат. Вони явно відтворюють спільний ориґінал, той самий, що і київська ікона XVII ст.
На сторінках Київо-Печерського патерика кілька разів трапляються згадки про «намістную» ікону, починаючи з розповіді царгородських будівничих, як саме Богородиця у Влахернах власними руками, за їхнім виразом, «дасть намъ сію икону: та намістна, рече, да, будеть». Про її царгородське походження пам’ятали навіть значно пізніше. Це зокрема доводить написана близько 1390 р. Бесіда о святынях Цареграда або ж Сказаніє о святих местах, о Костянтинеграде и о святых мощей спасшихся во Иерусалимі, а собраных Костянтином царемъ в нарщаемый Царъград. Автор цього літературного твору свідчить про те, що в церкві Святої Софії є «теремец чюдно устроен», з іконою Богородиці, і таа икона посылала мастеры на Киев ставити церкви Печерьскыа во имя святыа Богородица. Як відомо, цей образ в царгородському соборі відтворює вівтарна мозаїка, а за царювання Михайла VІІ (1071-1078) він також вміщений на візантійських монетах. Подібне зображення було також і в згаданому Влахернському храмі. Тож чи випадково воно до березневих подій 1073 р. з’явилося й на одному з аркушів латиномовної Трирської псалтирі, що на той час була власністю дружини київського князя Ізясяслава Ярославича Гертруди?
З’явилося ж до того на одному з вільних місць самого кодексу, а не на додаткових аркушах з молитвами. Це могло бути обумовленим виключно бажанням побожної княгині мати перед очима відтворення привезеного з Константинополя до Київа зображення, відомого як образ Богородиці Печерської.
Безперечним відтворенням образу Богородиці Печерської є давня ікона київського походження, зі Свіньського манастиря на р. Свіні поблизу Брянська, за переказом, принесена в 1288 р. за бажанням місцевого князя Романа Михайловича, котрий після свого зцілення й став фундатором згаданої обителі.
На кінець XI ст. припадає початок творчої діяльности уславленого київського іконописця, печерського ченця, й нарешті ієромонаха Аліпія (помер в 1114 р.), про якого йдеться в 34-ому Слові Патерика; одначе з його ім’ям досі не вдалося переконливо пов’язати жодний з відомих в ориґіналі творів.
Поодинокі ікони другої половини XI ст. з давньоруських храмів за іконографією й стилем наближаються до візантійських творів царгородського кола, завдяки чому не доводиться сумніватися щодо причетности до їх виконання вправних грецьких малярів. Йдеться про історично пов’язану з Новгородом ікону Апостолів Петра і Павла, з Софійського собору, а також про ікону з півфігурним зображенням св. Георгія, з Успенського собору в Москві.
Час та лихоліття спричинилися до майже цілковитої втрати творів сакрального малярства, відомих і вшанованих в середньовічній Русі, особливо в ХІ-ХІІІ ст. Залишилися тільки відтворення деяких з них у пластичному мистецтві, котрі зберігають іконографію, переважно зображень Богородиці. Поряд з ними треба згадати двобічну бронзову іконку київського походження, другої половини XI ст. із зображеннями Спаса на престолі та Архангела Михаїла, що переносить Пророка Авакума до Данила в яму для левів. Не виключено, що тут відтворено саме іконографію передвівтарного образу з двома сюжетами, один з яких традиційно пов’язаний з Архангелом Михаїлом…
Нещодавно віднайшлася ікона Богородиці Холмської, багаторічна трагічна історія якої скінчилася тим, що вона нині зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку. Досить драматичне її минуле явно позначилося на стані давнього малярства: ікона зазнала значних руйнувань, але, на диво, частково збереглися ювелірні прикраси з перегородчастими кольоровими емалями.
Про будівництво Холма князем Данилом Галицьким йдеться в літописі під 1223 р. Там само вміщено оповідання про страшенну пожежу, котра знищила місто в 1259 р. Виказуючи з цього приводу великий жаль, літописець згадує: «Прикрасив камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Київа, і образ Спаса і Пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з манастиря Теодора; приніс він також ікону Стрітення з Вручого од отця його. Диву подібні, що погоріли в церкві святого Йоана; один Михаїл зостався з чудових тих ікон». З цього виходить, що погоріли, крім однієї, саме ікони, принесені від батька Анни, Данилової дружини, Мстислава Мстиславича «Удатного з Вручого (Овруча), в той час як ікона Богородиці лише згадана серед привезених з Київа, з Вотчого манастиря. Це безперечно родинна реліквія князя Данила Галицького, бо своєго часу вона належала синові Володимира Мономаха — князю Мстиславу, якому він в 1117 р. віддав Білгород і який після смерти батька успадкував київський стіл. Саме з його особою пов’язано золотий амулет-змієвик (діяметром 4,9 см). з рельєфним відтворенням згаданого образу Богородиці, знайдений в межах давнього Білгорода в 1877 р. А хрестильне ім’я Мстислава було Федор, і тому якраз на честь св. Теодора він в 1129 р. заклав церкву в Київі, в якій було його поховано в 1133 р. і при якій нащадки князя влаштували Вотчий манастир.
Зовсім інша доля спіткала царгородську ікону Богородиці Елеуси, загальновідому як Володимирська.
Від первісного живопису збереглися переважно голови Богородиці й Христа, а також деякі дрібніші деталі. Одначе лики надзвичайної краси в доброму стані, і саме вони дають всі підстави характеризувати твір як зразковий для царгородського елітного малярства першої третини ХІІ ст. Витончені аристократичні риси безперечно віддзеркалюють естетичний ідеал, який панує у візантійському церковному малярстві.
Володимирську Вишгородську ікону Богородиці привезено з візантійської столиці на замовлення київського князя Мстислава близько 1130 р., разом з іншою, відомою як Пирогоща. А вже під 1155 р. в Іпатському літописі з’являється запис: «У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з Пирогощею із Цесареграда в одному кораблі».
Значно більш загадковою є історія ікони Богородиці Пирогощої…
Мабуть більш рації в здогадках М.І. Петрова, що репліками таємничої київської ікони можуть бути теракотові іконки, з яких одну знайдено в 1882 р. недалеко від Софійського собору, із зображенням Богородиці Елеуси.
…Мимоволі постає питання стосовно наявности у Володимирі близько 1160 р. елітного царгородського маляра, котрий міг би відтворити князівське видіння в іконографічному образі, цілком тотожному київській іконі, репродукованій навіть на бронзових хрестах енколпіонах. Звичайно, це не могла бути ікона Богородиці Пирогощої, адже їй міг ще після 1185 р. вклонитися герой Слова о полку Ігоревім.
...За спостереженням реставраторів ікона Богородиці Боголюбської виявляє малярську техніку, властиву царгородському іконопису ХІ — ХІІ ст. Це важко узгодити з виконанням в другій половині ХІІ ст., до того ж без проявів очевидної архаїзації, чого тут якраз непомітно. Тому мимоволі вимальовується зовсім інша картина: князь Андрій Боголюбський міг разом з іконою Богородиці Володимирської вивезти з київського Вишгорода ще інший твір чудового візатійського малярства, яким є ікона Богородиці Боголюбської. До того ж стилістичні відміни їх дуже несуттєві, радше за все властиві індивідуальним манерам. Наведені факти хоча досить відомі, але їх мусили узгоджувати зі штучно створеною історичною схемою, всіляко позбігаючи незручних питань.

Тарас Б. ДЗЮБАНСЬКИЙ
БАЗИЛІКА СВ. АПОСТОЛА ПЕТРА В РИМІ

Вiд простої могили до найвеличнiшоi базилiки у свiтi — К., Дух i лiтера, 2011

“Трофей” на могилI святого Апостола Петра та Червона стIна, 160 рiк
З припиненням переслідувань на короткий час та з появою різноманітних могил-склепів біля Могили св. Петра було потрібно відділити в якийсь спосіб місце поховання Апостола від інших могил. Якби це не було зроблено, то важко сказати, чи сьогодні ми б знали, в якому саме місці було похоронено Апостола Петра.
В другому столітті християни збудували стіну сім метрів завдовжки та два з половиною метри заввишки на північному боці Могили, щоби відділити місце поховання Петра. З одного боку ця стіна була червоного кольору.
В половині другого століття, приблизно 160 року, християни спорудили простенький монумент — «Трофей» — додаючи до Червоної стіни дві маленькі колони та накриваючи їх невеликою плитою. Слово трофей з грецької означає перемогу. Цей монумент був своєрідним символом перемоги святого Петра над переслідуваннями та над смертю.
Згадки про цей монумент сягають початку ІІІ століття.
Перша базилiка святого Петра в Римi, VI ст.
Імператор Константин не лишень дав волю християнам, але усіляко допомагав поширенню християнства в Римській імперії, зводячи церкви та базиліки для християн. Одним з найбільших проєктів імператора Константина була побудова базиліки на честь святого Апостола Петра, першого Папи Римського.
Будова першої базиліки святого Петра розпочалася приблизно в 320 році, а в 350 була завершена.
Друга базилiка святого Апостола Петра, XVI столiття
Наприкінці п’ятнадцятого століття стан базиліки, збудованої імператором Константином Великим, був майже руйнівним. Через дванадцять століть свого існування та історії будівля зазнала багато змін та пошкоджень.
Сьогодні ми шоковані самою ідеєю зруйнування тисячолітнього храму, але для епохи Відродження, яка шукала нових та бездоганних форм, стара церква святого Петра мала вкрай поганий вигляд. Знесення старої базиліки призвело до втрат старовинних мозаїк, статуй та оздоблених коштовностями, фресками й мозаїками стін назавжди.
Очевидно, в середньовіччі знали про існування старого язичницького некрополя, який був засипаний землею імператором Константином, але новий проєкт базиліки не передбачав ніяких розкопок. В 574 році, під час робіт один робітник провалився під проломлену підлогу в маленьку кімнатку з мозаїками. Як виявилося декілька століть пізніше, робітник провалився в єдиний повністю християнський мавзолей у поганському некрополі! Напевне, цей склеп не був засипаний землею через його малий розмір та через те, що він був християнським. 1574 року доступ до склепу був закритий; до XX століття, коли розпочалися археологічні розкопки під базилікою.
Серед різноманітних проєктів, запропонованих для побудови нової базиліки, Папа Римський Юлій II вибрав проєкт архітектора Донато Браманте. Згідно з цим проєктом, базиліка мала бути збудована у формі грецького рівнобічного хреста, а над головним вівтарем величезний купол мав покривати вівтарну частину над Могилою святого Апостола Петра. Сам купол був спроєктований Мікеланджело в 1547 році та закінчений Джакомо делля Порта і Доменіком Фонтана в 1590 році. До сьогодні купол базиліки святого Петра у Ватикані є найвищим у світі, піднімаючись до 135 м над рівнем базиліки.
Безперечно, в новозбудованій базиліці центральне місце посідає Могила святого Петра. Мармурові колони зі старої базиліки були вміщені в структуру нової будівлі. Папа Климентій VIII збудував новий вівтар над уже існуючими вівтарями та структурами над простою Могилою першого Римського Понтифіка, датованою 64 роком.
Археологiчнi розкопки пiд базилiкою в XX столiттi
Історія розкопок почалася з випадковим знайденням цегляної споруди під підлогою ватиканських гротів. 1939 року в гротах проводилися роботи із розширення крипти для майбутніх поховань Римських Пап, зокрема, для приготуван¬ня мавзолею для Папи Пія XI. Опускаючи рівень підлоги приблизно на 80 сантиметрів, робітники натрапили на декілька кам’яних та мармурових саркофагів. Ці знахідки не були повною новиною для археологів, котрим було відомо, що базиліка Константина будувалася на цвинтарі-некрополі, та про те, що в підлозі старої базиліки міститься безліч поховань.
Продовжуючи опускати рівень підлоги, працівники натрапили на цегляну споруду-стіну. З одного боку стіна була потинькована на зелено-синє. Ця незвичайна знахід¬ка викликала дуже великий інтерес та привернула увагу багатьох фахівців. Окрім археологів-науковців вона зацікавила істориків та релігієзнавців, адже тепер можна було дізнатися більше про місце поховання святого Апостола Петра! Мало того, настала нагода переконатися в існуванні старого Римського некрополя, про який свідчать старовинні документи.
Безперечно, ватиканський некрополь — один із найцінніших скарбів, котрі дійшли до нас із давнини у первісному вигляді.
Період, в якому проводилися розкопки, тривав понад 10 років — з 1939 по 1950 рік, коли була знайдена Могила святого Петра.
Некрополь
Мавзолей Валерія — найбільший склеп, розкопаний під базилікою. Знахідка цього склепу — одна з найцінніших з усієї римської давнини! Після того як склеп був очищений від землі, він виглядав, немов музей гіпсових фігур та мистецтва. Склеп інтенсивно використовували в період з 130 до 230 року.
Замість фресок на стінах бачимо численні великі ніші, в яких були встановлені гіпсові статуї. Статуї чоловіків та жінок символізували богів та богинь, котрих шанували члени сім’ї.
Залишаючи мавзолей Валерія, рухаємося на захід, і наступний склеп, який ми бачимо, був останнім «будинком», розкопаним археологами під базилікою в 1946 році. Його площа становить майже 20 кв. м. Стіни склепу розмальовані барвистими кольорами, з яких переважає червоний. Птахи, павичі, тигри, лебеді та мітичні персонажі зображені в саду із троянд. На одній із стін — сюжет із грецької мітології — Геркулес, котрий виводить Алцесті з її могили. У латинській та грецькій мітології Алцесті — одна з найкрасивіших та чесних героїнь. Вона пожертвувала своїм молодим життям заради Адмета, її чоловіка. Проте Геркулес вивів Алцесті з Аду на землю, де їй було подароване ще одне життя.
Окрім чудових настінних зображень, у цьому склепі майже повністю збереглася підлога з мозаїки… На підлозі зображена одна із найпопулярніших похоронних сцен давнини: Меркурій веде колісницю, запряжену чотирма кіньми, на якій видно бога Плутона та богиню Персефону. Квіти та кошики порозкидувані навколо колісниці. Леґенда розповідає, що бог Зевс дозволив Персефоні повертатися з Аду на землю кожної весни.
Леґенда про Алцесті та історія Персефони відображають сподівання та віру власників цього мавзолею у життя після смерти.
І останній склеп, про який ми розкажемо у нашій книжці, заслуговує особливої уваги через те, що він є ЄДИНИМ повністю християнським склепом у ватиканському некрополі. Датований кінцем III століття, він розташований між двома поганськими мавзолеями. Видається, що склеп був утворений із проходу між цими мавзолеями добудуванням північної стіни та стелі наверху. Малі розміри кімнати компенсовані тим, що було знайдено в склепі. А знайдено було найпершу мозаїку з християнськими символами та сюжетами в Римі. Ця знахідка є найціннішою у ватиканському некрополі.
Прекрасно оздоблений чарівними мозаїками з домінуючими жовтими та зеленими відтінками, цей склеп можна охарактеризувати як справжню «книгу» з християнським змістом та з найпершим зображенням Христа-Сонця у мозаїці в Римі! Мозаїка Христа розміщена на стелі мавзолею. На золотому тлі Христос зображений як молодий юнак, котрий піднімається вгору на колісниці з двома білими кіньми. Довкруж голови сяють золоті промені. Мантія піднесена вітром, а в руці юнака — кругла річ, ніби сонце. Без сумніву, римляни, поглянувши на цю мозаїку, розпізнали б грецько¬го бога Аполлона чи Геліоса — бога сонця з грецької мітології. Не дивуймось, що християни зобразили Христа, запозичивши зображення Аполлона. Христос — справжнє сонце, яке нас просвічує. Оскільки християн ще переслідували в ті часи, то ніхто не мав розпізнати Христа, окрім самих християн. Багато християнських символів видніються на мозаїці: промені зображено у вигляді хреста, виноградні гілки — символ Христа та Божого Царства в Євангеліях.
На бічних стінах мавзолею бачимо три інші мозаїки із християнськими сюжетами та символами. Праворуч від входу — старозавітний пророк Йона, котрого двоє осіб на човні витягають із лона риби. Історія Йони розповідає, що Бог послав його проповідувати у місто Ніневію. Не послухавшись Бога, Йона сів на корабель та поплив в іншому керунку. Під час шторму Йону проковтнула велика риба, в якій пророк провів три дні. Ця історія була пророчим знаком Христового воскресіння: Христос три дні пробув у гробі, після чого воскрес.
На північній стіні видніється мозаїка Христової притчі про рибалку… На стіні ліворуч від входу — зображення доброго пастиря. На жаль, сама мозаїка впала, але, придивившись, можемо побачити чіткі лінії та контури.
Встановлено, що цей склеп збудований наприкінці II століття. В середині ІІІ століття склеп перейшов у власність християн та був оздоблений багатими мозаїками.
Стiна надписiв, 250 рiк та мощi святого Апостола Петра
Археологічні розкопки під криптою базиліки святого Петра підтвердили факт існування Могили святого Петра під центральним вівтарем базиліки та вівтарями і структурами під вівтарем. Питання Могили було вирішено та офіційно підтверджено у Ватикані в 1950 році. Детальні вивчення та дослідження мали за мету дослідити вміст Могили та місця навколо самої Могили Апостола.
Подальші дослідження показали, що близько середини ІІІ століття, перпендикулярно до Червоної стіни було збудовано невелику стіну, яка є надзвичай¬но цінним свідком та доказом того, як розвивався культ святого Апостола Петра. Християни-прочани, котрі приходили в Ватикан, щоби помолитися до святого Петра, «писали» свої прохання та молитви на цій стіні, яку було названо Стіною надписів… Перші надписи сягають 280 року. Ці численні надписи, викарбувані на стіні, складаються із простих фраз — християнських молитов. Також є тут такі символи як монограма Христа.., знаки у вигляді ключа — символ влади Петра. Окрім звертань до Петра, на стіні є просте звертання до Марії.
На нижній частині стіни видніється невеличкий отвір, який був зроблений на початку четвертого століття, найімовірніше за часів імператора Константина Великого. Під час археологічних розкопок у цьому отворі був знайдений невеличкий камінь (2,5 см х 8 см) з червоним тиньком (тим, що і на червоній стіні). На камені виднілися два грецьких слова. Згідно з проф. Марґерітою Ґвардуччі, цей напис означає «Петро (знаходиться) всередині (стіни)». В стіні знайдено фраґменти людських кісток. Аналізи, зроблені над цими кістками, показали, що вони належали одному чоловікові сильної тілобудови (яку мав і святий Петро). Вік чоловіка в час смерти становив приблизно сімдесят років (святий Петро був убитий приблизно в такому віці). Частинки землі, що були виявлені на кістках, — це та сама земля, що заповнювала Могилу святого Апостола Петра під монументом Трофея!
Мало того, разом із цими кістками були знайдені золоті та пурпурові нитки з четвертого століття. Найвірогідніше, ці нитки — частинки матерії, в яку були загорнуті самі кістки. Така матерія була надзвичайно цінною, і лише імператор або важливі особи могли носити одяг, пошитий із неї. Склавши усі деталі разом, бачимо, що кістки святого Петра були забрані з Могили під Трофеєм, загорнуті у дорогоцінну матерію та покладені в сухе і надійне місце—в отвір в стіні з надписами прочан, де був знайдений камінь із Червоної стіни з надписом.
26 червня 1968 року на загальній авдієнції у Ватикані Папа Римський Павло VI оголосив вірним, що кістки-мощі святого Апостола Петра знайдені та ідентифіковані.
Мощі святого Петра герметично закриті у пластиково-скляні коробки та покладені в отвір у Стіні надписів наступного дня. Сьогодні, так само як у ранні віки християнства, прочани можуть наблизитися до мощів святого Петра та помолитися до Апостола, якому Сам Ісус Христос дав владу вести Церкву через віки…

Оксана ПЕТРОВСЬКА
Різдвяне янголятко

Цьогоріч святий Миколай був дуже щедрим. Мартуся отримала і ляльку, про яку давно мріяла, і цікаві книжечки, і розмальовки, і навіть візочок для Марічки (так вона назвала нову ляльку). А ще багато солодощів, мандаринок і навіть чудернацький фрукт із смішною назвою «ананас». Дівчинка відразу перейменувала його на «а ну вас». Але найбільше сподобалося різдвяне янголятко — біле, ніжне, з гарними крильцями. Дівчинка примостила його на підвіконні й довго милувалася подарунком.
Коли наступного дня повернулася додому з дитсадка, то хутчіш побігла до спальні, а невдовзі вийшла звідти в довгій маминій нічній сорочці та перуці. Підійшла до дзеркала і довго й уважно вивчала своє відображення, а потім раптом гірко розплакалася.
— Ти чого, Мартусечко? - злякалася мама.
—Я зовсім не схожа, ну ніскілечки… — ридала мала.
— На кого не схожа?
— На різдвяне янголятко, яке мені Миколай приніс.

Уранці Мартусю очікувала несподіванка, на кріслі біля ліжка лежали два білосніжні крила, точнісінько такі ж, як у її різдвяного ангелика. Цього разу дівчинка вдягла своє біленьке платтячко, начепила крила й знову побігла до дзеркала. Вона довго крутилася, і так і сяк заглядала в люстерко — то розчісувала кучері, то заплітала кіску, а потім ніжно притулилася до мами і сказала:
— Але ж ти мене і так любитимеш, правда? Навіть якщо я й не дуже схожа на янголя.

Наближалося Різдво. Ввечері Мартуся з бабусею пішли до церкви. Там було багато людей, стояла шопка. У яслах лежав маленький Ісусик. Вогники свічок мерехтіли на обличчях трьох царів, пастухів, відбивалися в очах Діви Марії, і дівчинці здавалося, ніби всі вони живі та справжні, і що Ісусик усміхається саме до неї. Після відправи бабуся нахилилася до онучки, дала їй у руки гроші й тихенько сказала:
— Ми зараз підемо додому, але ти, мабуть, помітила, що біля церкви стоять убогі бідні люди. То ти дай їм гроші.
Мартуся так і зробила, поважно підходила до кожного і клала в простягнену долоню монетку. І раптом побачила віддалік літню жінку, яка чи то також просила милостиню, чи просто чекала на когось. Але стояла сумна-сумна.
— Бабусю, а ця жінка, вона теж убога? Вона якось так дивно тримає руку. Ніби соромиться. Можливо, вона хвора. Дивись, як низько схилила личко.
Бабуся глянула на жінку й аж руками сплеснула:
— Олю, що ти тут робиш? Що з тобою? Що сталося?
Жінка підвела голову й гірко розплакалась. А потім вони довго говорили про не зовсім зрозумілі для Мартусі речі. Пані Оля розповідала про сина, який потрапив під машину та, незважаючи на всі зусилля лікарів і родини, помер рік тому. Про невістку, яка поїхала кудись далеко збирати мандарини. («От щаслива», — подумала дівчинка), про борги та про онуків, яким нічого не може купити на Різдво, не те що ялинки, навіть цукерок.
Далі Мартуся вже не слухала, вона згадала, як їй було сумно, коли мама поїхала в Польщу працювати за контрактом. Мала не знала, хто такий чи що таке той контракт, однак він видавався їй колючим високим живоплотом, таким як у казці про сплячу красуню, і злючий, і поганючий не відпускав маму до Марти.
До самого дому Мартуся йшла мовчки. І лише на порозі запитала в бабусі, чи вона знає, же диве пані Оля.

Коли всі вже встали з-за столу після Різдвяної вечері, дівчинка підійшла до мами, взяла її за руку й тихенько прошепотіла на вухо:
— Мамочко, я хочу про щось тебе попросити.
Незабаром, після таємничої розмови з мамою, вся родина знімала з ялинки прикраси й акуратно пакувала в коробку. А Мартуся складала в торбинку подарунки, які їй приніс Миколай. І їй було зовсім не шкода. Адже вона не жаднюга, хоча Ігорчик зі старшої групи так дражнить її. Лише різдвяного янгелика вона то брала з підвіконня, то ставила назад. Але потім рішуче обгорнула його в білий папір і поклала із самого верху.
— Думаю, що святий Миколай не образиться.
Пізно ввечері дівчинка розповідала мамі, як здивувалася пані Оля, коли вони з татком занесли до квартири ялинку, як раділи подарункам Тарасик з Оленкою. А ще як було весело прикрашати ялинку вдруге, а Тарасик запропонував почепити янголятко на вершечку ялинки. І вийшло дуже гарно. І що вона аніскілечки не шкодує за іграшками та ялинкою, і навіть за янголятком, справді-справді. Анітрішечки.
— А знаєш Мартусечко, — мама пригорнула донечку до себе й усміхнулася, — мені здається, що от тепер ти і справді викапане різдвяне янголятко.

Надiя ГУМЕНЮК
Святвечір

На столі — свята вечеря.
Вся родина за столом.
Відчиняє ангел двері
Позолоченим крилом,
Благу вість нам сповіщає
Про народження Христа,
В хаті свято розцвітає,
Гріє душу доброта.
Пахне сіном і кутею.
Сяє зірка. Сніг скрипить.
І колядка над землею
З білим ангелом летить

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Новорічень

Прийшов Січень-Новорічень,
Приніс торбу мальовану:
— З Новим роком, малята.
Виглянув з торби Горішок:
— Будьте міцні та здорові.
Виглянув Чорнобривець,
Веселий гостинець:
—Будьте вродливі.
Виглянув Калач-посівач,
Сипонув пашниці:
— Щастя і добра вам,
Як води в криниці.
А дід Старий Рік
Покотився бубликом
У сніг.

Олекса СТЕФАНОВИЧ
Свіжеє сіно, ясла кленові

Свіжеє сіно, ясла кленові,
Ясна Дитина...
Діва Марія коси шовкові
Стеле для Сина.

Біле ягнятко дише на Бога,
Сивеє дише,—
Дишуть на Бога, щоби для Нього
Було тепліше.
В небі черкають крила об крила:
Янголів сила.
В небі ніколи пісня зраділа
Так не дзвонила.

Дзвонить ялина десь у діброві,
В лузі калина.
Свіжеє сіно, ясла кленові,
Ясна Дитина…

Андрiй М’ЯСТКiВСЬКИЙ
Сію, посіваю

Щовечора перед Новим роком дідусь Демид навчав Андрійка щедрувати:
— Щедрий вечір, хато-світлице, сійся-родися, житечку, пшенице!..
Андрійко співав разом з дідусем та уявляв, як він прийде із дзвіночком до дядька Івана, потім до дядька Юхима і сам лунко, як дзвіночок, щедруватиме. А йому за це дякуватимуть, пригощаючи цукерками, горіхами. Він ще й посіватиме з правої руки:
— Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!
— Все це дуже давнє, — зауважила мама.
— Хто давнє забуває, той теперішнього не знає, — сказав дідусь.
— Жито, пшениця теж давні, а щороку нові родять, — додав тато.
І Андрійко тішився, що скоро піде щедрувати.

Микола ПОГІДНИЙ
Шлях Богородиці

У юдейській землі панував недобрий і жорстокий цар Ірод. Він завжди боявся за свою царську владу й корону.
Якось прийшли до нього три царі зо Сходу й спитали, де народився новий юдейський цар. Дуже злякався Ірод і звернувся з запитом до своїх священиків. Божі служителі подивились у святі книги і сказали йому, що той цар, про якого питають, народився у містечку Вифлеємі.
Ірод передав ці слова трьом царям і, приховавши свій страх та злість, попросив їх:
— Знайдіть новородженого царя ізраїльського, а потім, вертаючись, вступіть до мене, бо я хочу теж йому вклонитись.
Але даремно чекав Ірод на їх поворот.
Тоді запалав він гнівом, вислав до Вифлеєму своїх вояків і наказав їм повбивати всіх дітей до двох років життя.
Але його лихі наміри не вдались. Господь не дозволив йому погубити Боже Дитя. Праведний Йосип дістав у сні осторогу від янгола. Тієї ж ночі Йосип посадив Божу Матір з Ісусиком на ослицю, і всі троє втекли до Єгипту.
Ірод довідався про це. Зараз вислав послів до єгипетського фараона, щоб видав йому Йосипа й Марію з Ісусом.
Фараон, знавши жорстокість Ірода, дуже злякався, бо Іродові допомагали могутні римляни. Щоб заспокоїти Іро¬да, фараон наказав воякам шукати Ісусика по всьому Єгипті.
Старенький Йосип у розпачі не знав, що робити. Та вночі у сні знову з’явився йому янгол і наказав утікати з Марією та Ісусиком до берегів великого моря.
Негайно вирушили вони в далеку дорогу. Подорож була дуже небезпечна й важка: вдень дошкуляла їм страшна спека, спрага й піскові бурі, а вночі — холод і страх перед розбійниками. З трудом добрались вони до моря, і тут побачили велике многолюдне місто.
Але хто це йде вулицею і вже здалека вклоняється Святій Родині? Це ті самі три царі, що відвідали малого Ісусика в Вифлеємі.
Старенький Йосип розказав їм про своє горе.
Царі порадились між собою, і один з них сказав Йосипові:
— Якщо хочете врятувати Боже Дитя, то ідіть зо мною. Ось мій корабель, поїдемо разом у мою батьківщину — Роксолянію. Там нічого вам боятися, бо в моєму царстві ні Ірод, ні римляни, ні боязливий фараон не мають жадного права.
Матінка Божа і Йосип втішились. Вони зараз зійшли на корабель і того ж дня відплили. Подорож морем була довга й небезпечна, та вони раділи, що врятували Боже Дитя від лукавого Ірода. З Божою поміччю переплили щасливо великі води, аж опинилися на морі, яке тоді називалося Евксинським, а згодом Чорним морем. Тоді сказав до них цар:
— Тепер нічого вам уже боятись! Ми вже близько мого царства. Радійте, що всі небезпеки за нами!
Незабаром корабель причалив до берегів землі роксолян. Йосип і Марія з Ісусиком вийшли на суходіл і по¬дякували Богу за цю ласку. Цар хотів був обдарувати їх гостинцями, але Йосип сказав:
— Хай тобі Бог заплатить за все добро, яке ти нам учинив! Наш Господь більший за всіх царів земних. Він не за¬лишить нас без Своєї опіки.
Тоді Матінка Божа з Ісусиком та Йосип попрощалися з царем і пішли берегом ріки Бористену, що згодом дістала назву Дніпра. В одній балці знайшли вони порожню хату, і там замешкали.
Мати Божа всім серцем полюбила нову батьківщину. Вона молилась, щоб Бог не дозволив знищити цей добрий нарід лютим ворогам і завжди мав його у Своїй опіці.
Та недовго довелось Святій Родині жити в Роксолянії. Господь Бог мав інші плани, бо призначив Своєму Синові проповідувати слово правди між ізраїльтянами. Тож одного ранку з’явився Матінці Божій святий янгол і привітав Її словами:
— Вертайся, Маріє, з Ісусом і Йоси¬пом до Назарету. Ірода вже немає на світі.
Почувши таку вістку, Мати Божа зраділа, але й засмутилась:
— На кого ж я залишу цей гостинний нарід, що так багато терпить від ворогів?
— Не тривожся, — сказав янгол. — Господь дасть цьому народові силу витримати. Його ніхто не переможе, і він завжди лишиться вірним Богові.
А діялось це якраз після весняного дощику. Було тепло й радісно.
Янгол поблагословив променистою рукою синє небо та золоте сонечко, і сталось велике диво. Від неба аж до землі, до стіп Матінки Божої простелилась промениста райдуга-веселка. Вона засяяла різними кольорами, розкинувшись чарівною доріжкою. По цій барвистій райдузі з’їхав вкритий узорами ридван і зупинився біля янгола.
Свята Родина сіла у чудесний ридван, він піднявся райдужним шляхом і зник у небесній блакиті... З тяжким серцем розійшлись люди по своїх оселях...
А ви, діти, як побачите чудову райдугу-веселку на небі, знайте — це шлях Пресвятої Богородиці, яким Вона колись вернеться до нас поблагословити нашу волю.

За мотивами М. ЛЄСКОВА
Нерозмiнний карбованець

Виявляється, що у моєї бабусі є незвичайна річ — нерозмінний карбованець. І в чудесний день Різдва вона подарувала його мені! Ось як це сталося.
Прокидаюся я рано-вранці, а біля мене стоїть бабуся. І тримає в руках блискучу новеньку монету.
— Ось тобі нерозмінний карбованець,— сказала вона. — Після служби в церкві йди на базар, і можеш купувати все, що заманеться. Ти купиш річ, віддаси карбованець, а він знову опиниться в твоїй кишені.
— Так, — кажу, — я це вже знаю. — А сам схопив монету і міцно-міцно тримаю її. А бабуся продовжує:
— Карбованець повертається, це правда. Але є в нього ще одна властивість. Він буде у тебе у кишені доти, доки ти купуватимеш на нього речі потрібні або корисні тобі й іншим людям. Але якщо ти хоч копійку витратиш марно — твій карбованець в ту ж мить щезне.
— Дякую, бабусю,— відказав я — Тепер вже я великий і знаю, що купувати на карбованець.
— Твій карбованець, ти вирішуй сам! — серйозно сказала бабуся. І відпустила мене.
Стільки всього гарного і смачного було на базарі! Очі розбігаються. Але що ж тут потрібне і корисне?
Біля лотка з іграшками стояли кілька бідно вдягнених дітей і з захопленням дивились на різнокольорові надувні кульки, машинки, ляльки і різні іграшки.— Треба поздоровити їх з Різдвом! — подумав я. Купивши всім по іграшці, я з острахом засунув руку в кишеню і — о, радість! — карбованець був на місці.
— Тепер я зрозумів, що треба робити, — зрадів я.— Треба обдаровувати
людей потрібними речами.
І тоді я став купувати: кофточку мамі, портфель сестрі, годинник татові. А потім я став робити подарунки родичам, сусідам, друзям. І пам’ятав: все, що я купую, має бути корисним.
Про мене стали говорити люди. Вони шепотілися, що я, мабуть, маю нерозмінний карбованець. Коли я приходив на базар, люди кидали свої справи і ходили за мною. Мені ставало приємно, що вони славили мою доброту і розум.
Аж ось одного разу я прийшов на базар і здивовано побачив, що на мене не звертають уваги. Великий натовп ходив за якимось чоловіком і заворожено дивився на його одяг, на якому світилися блискучі ґудзики.
— Невже ж я нікому не потрібний? — ображено подумав я.— Ні, зараз усі знову згадають про мене.
Я підійшов до чоловіка і запитав:
— Скільки коштує ваш костюм?
— Мій костюм не коштує нічого, бо він не гріє і користи не дає. Я віддаю його вам задарма. А от за кожен ґудзик, що світиться і блищить, віддайте мені по карбованцю.
— Згода. Тримайте. — Я опустив руку в кишеню і дістав звідти карбованця. Потім знову засунув руку, але... кишеня була порожня... Мій нерозмінний карбованець вже не повернувся. Він щез... його не було, а на мене всі дивилися і сміялися.

Iрина МАЗУРЕНКО
В краплині буття два білих крила

Ірина Мазуренко народилася у Дніпропетровську (1960 р.).
З 1983 р. працює в міському історичному музеї, у літературному відділі. Авторка числених наукових публікацій, а також виставок наукових досліджень з літературно-мистецького життя Придніпров’я першої половини ХХ ст., зокрема: «Діяльність 1-го Державного драматичного театру ім. Т. Шевченка в добу українського ренесансу (1918 — 1920-ті)»; «Письменники Придніпров’я» — жертви сталінський репресій», «Мала проза В. Підмогильного на тлі катеринославських реалій 1920-х рр.»; «Модернізм у літературно-мистецькому просторі Придніпров’я першої пол. ХХ ст.». Друкувалася в пресі, самвидаві та інтернеті. 2000 р. в Дніпропетровську вийшла збірка поезій «Напівтони». Малярські твори були представлені на виставках сучасного мистецтва в Дніпропетровську.
«Білий аркуш мабуть пригадує, що повинно бути на ньому і ВОНО виникає... Життя дивне... Воно завжди дає людині шанс... на Крила», — пише Ірина про свою творчість.
Поезії й малярство Ірини Мазуренко позначені напрочуд тонким і глибоко одухотвореним та неповторним сприйняттям і переживанням світу. Тож з радістю пропонуємо читачам добірку її поезій з майбутньої книжки з ілюстраціями — малюнками авторки.

З потойбіку люстер
В шкляному саркофазі річка
І кришталевий перстень січня
Сновидно-сизим верболозом
Вінчує Зірку
А поза шибкою у білому сльоза
З-під стріхи новиной радіє
Стрічає Бога сонце
Свічка тліє.

***
Китайські сни
І вічности ручай
До мушки джуральця
Відлунь печалі
Прокинулась
pieta
Зима у павутинці скла
На щезлому пейзажі
Літа

***
На річковому дні лежала
Немов Офелія
Піщина
Притиснута безглуздям
І коханням
Рептилії сосен
Цурпаллям водоростей
Квилили
Звиваючи орільський саван

Крізь синювату прорізь
Споглядала нескінченність

***
Синій окраєць серпня
Золото – рудавої Орелі
Мед всотує
Статуї
Білої та сірої чапель
Очеретами шельпочуть

***
Плинний погляд немовляти
Волооко-вологий місяць
Голий
Босоніж задрімав соловей
Сновидінням куриться
Туман долиною
Білим морем лункої тиші
Чисто як у хаті
Вибілені душі

Вертати на небо
мов зораний степ
Чи впасти у степ
Немов зоряне небо

***
Хата
Сміялась і плакала
Всіма своїми
Глиняними закутками
Й пролежнями
Зітхала
Пригортаючи приречених
Зашкарублими
Немов потріскані черевики
Віконницями
Квочкою захищала
Від світу
Й вітру
А вони
Разом з духами ночі
Що повилазили з мишачих нір
Чужих сновидінь
Відчайдушно
На вістрі вогнику свічки
Правили таїнство
М а л ь в и
Дякуючи Йому

Майже японське

Садили айстри ніби тільки вчора
Час промайнув
Зірками шелестить
На клумбах перед хатою
Осінній вітер.

***
Ловсюди
Мерехтить дощем
Розкинувши
Розкішні чорні запинала
Ніч
Проріхи верб
Збирають крашаниці зір.

Cон

Котимося
Сходами зрад
Наше місце
Там
Не в небесах
Б’є
Бляшаний барабан
Час вертає назад

***
Пустка сліпа
Причаїлася
Край села
Пошепки голоси
З-під хрестів
Просторіні минулого
Дивиться вслід
Ненародженим.

***

Не та вічність, що є вічністю смерти, а та, що є вічністю життя. Анрі Берґсон

Небесне латаття
Піниться туманами
Обіруч сповиваючи
Лискучо-жовті пасма
Сиво-синього степу
Прохолодними долонями ефіру
Тлумачить ієрогліфи
На спинці ящірки
Дивним зіллям-молоком
Напуває тишу
Сполотнілими примарками
Полохливо випурхують
Кришталеві хрестики бабок
Ті що живуть у вербах
Брейгелівською вервечкою
Сунуть навпрошки
Сріблястий обрис лелеки
Маячить у повітрі

Відлуння подиху янгола
На ще теплій
Кульці роси

***
Я крапля
Місячної амальгами
Коли у раму
Хати-вулика
Дмухне зелений Космос
І злива поглинає
Вчора
Мить ся
Вже є відлунням
І буревій
Приборкуючи стріху
Б’є в черевця гладенькі
Вишень
Збирає з породілля кров
Чаклує над живим вином
Що повертає нас
У землю

***
Учаділа
Від полинових пензликів
Малюючи тобі листа
Зухвалий півень
Почепив на крильця ранок
Вітрильник півдня
В таїну очеретів гайнув
Побився в мережане гілля
Груші мертвої
Заслухався її токати
Хлюпоче річка
В засутенілому бузковому раю
І хитромудре око щуки
Підсліпувато зиркнуло
Відьмацьки
На новомісяччя

***
Неба
Сіро-лиловий ковток
Крізь невмите ще скло
Латкою волі
Заплетений
У гілля

***
Равлика ріжки
Кладка до Сонця
Що нею збігає промінчик.

***
Сонця краплею в павутинні
Плюскотом журби одвічно
урочистого заходу
Місячним скляним разком
Фіалковою марою волохатих
хмаринок
Шепотом Божим
Легким диханням
Спом’яни мене.

***
Янголе мій
Не одлітай
Я
Вічність твоя
Море та рай
Янголе мій
Не зазирай
У віч
Темряви сизої край
Янголе мій
Зачекай.

***
Гримасувань імперських
Без’язике місто
Обліплене брехнею
Гадючої мімікрії
Недоїдками жебраєш
Тебе випереджає
Тваринний жах раба
Ти
Антитеза раю
Ти
Антипод життя
Ти
Мрець
Ти
Каїн

***
зеленасто-ніжно-смутна
крап-дзелень
крап

зі патефону неба
ледь-ледь
крап-дзелень
крап

курчатком лист дзьобає повітря,
крап-дзелень
крап-дзелень
платівка вічности
вщерть
крап-дзелень
крап……………………………………….

***
Бурштин осінній
З-під стелі гронами висне
Його зрізаю
Зрізаю
Сліз намисто.

***
Брунатне лоно
Почвари
Неблимаючим оком заганяє в кут
Всмоктує в одиночку
І стугонить кістками
Холерою
Котиться в пекло
Гадам на шматування
Виригує сморід і сором
Літер
Мови брутальної
Ні – і – і – і – і – і – і –

А десь золотавая риба
В зеленому запиналі
Снить собі
Снить
Під зорепадом.

Володимиру Бублику. Художнику

Без запобіжників
Єдиною струною
Доводив світу
Що живий
Що є
Що смерть
Мара
Або напроти
Зародок
Пороги
Ритмо-Степ
Яйце-Райце
Вразливим колесом
Душа
Одвічний смуток
Мамая
Перед воздвиженням
У Небо

***
І тисячу
Й багато тисяч літ
Ти альбатросе
Нагадуєш мені про крила.

Iнiцiятива 1 грудня
Деклярацiя

Ми, учасники зустрічі з Главами та представниками Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Греко-Католицької Церкви 1 грудня 2011 року, солідаризуємося з думками, викладеними у Зверненні згаданих Церков до українського народу з приводу нинішньої суспільної ситуації в Україні та об’єднуємо зусилля задля духовного відродження українського суспільства.
До 20-ї річниці державної незалежности суспільство підійшло у вкрай драматичному стані морального і соціяльного занепаду та втрати життєвих орієнтирів. Хибно зрозуміле матеріялістичне мислення взяло гору над пріоритетом етичних та духовних цінностей. Взаємне поборювання й жадоба нагромадження стали масовими нормами соціяльної поведінки. Все це спричинило серйозні суспільні деформації: моральні чесноти стали асоціюватись з життєвим програшем, правосуддя щораз більше ототожнюється з корупцією та правом сили, зросла криміналізація суспільства, поглибився розрив між бідними та багатими. Це, своєю чергою, призвело до атомізації суспільства, викривило міжлюдські стосунки, а також внесло відчуження між політичною владою та народом і породило глибоку недовіру до держави загалом.
Відродження потребують усі пласти українського суспільства. Ми переконані, що всі виразки нашого суспільства є лише проєкціями головної проблеми – замулення нашого духу. Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю.
Нашою метою є становлення вільного народу України, об’єднаного спільними духовними вартостями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціяльне благо.
Ми не єдині у своєму прагненні сприяти оздоровленню українського суспільства. У кожному українському місті чи селі є чимало людей, які чинять тихий опір руйнівним тенденціям. Їхня слабкість — в їхній розрізненості, у тому, що вони не подали одне одному руки.
Ми об’єдналися самі й закликаємо об’єднуватись інших довкола таких принципів:
1. Примат свободи та людської гідности. Людина є вільною особистістю, а не придатком державної машини та фінансового капіталу.
2. Верховенство права та справедливий суд. Рівність перед правосуддям замість вибіркового застосування закону, що уневажнює сам принцип правосуддя та перетворює його на інструмент авторитарної примхи.
3. Доброчинство та взаємодопомога в суспільстві замість патерналістських і авторитарних тенденцій державної політики; солідарність із людьми у потребі.
4. Партнерство та кооперація у сфері національного господарства замість оліґархічного монополізму, чесна конкуренція замість хижацького взаємознищення і споживацького світосприйняття.
5. Взаємна відповідальність влади й суспільства за вибір належних і пропорційних засобів для захисту своїх інтересів. Добрі суспільні справи робляться лише добрими способами.
6. Спроможність до самоорганізації у вирішенні та обстоюванні соціяльно-політичних питань замість політичного маніпулювання або схильности до зневіри.
7. Посвята та жертовність політиків заради суспільного блага, замість спекулятивної політики роз’єднань та ворожнечі. Будь-які суспільні зміни вимагають посилення політичної моралі та культури, особистого прикладу.
Домогтися встановлення нових «правил гри» в державі можна лише шляхом послідовної громадської взаємодії та суспільного консенсусу. Щоб забезпечити і одне, і друге, в суспільстві слід:
- відновити чесну, фахову та продуктивну розмову навколо життєво важливих його проблем, вивільнивши творчу ініціятиву людей;
- гарантувати в цій дискусії право голосу усіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей;
- сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо.
Ми почали діялог. Закликаємо усіх громадян об’єднатися навколо відповідальности за майбутнє своєї країни. Ми започатковуємо НАЦІОНАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ , який має стати новим суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства. Запрошуємо усіх людей доброї волі долучитися до підготовки та проведення цього заходу, організовуючи подібні форуми на місцевому рівні та обговорюючи найнагальніші національні пріоритети сьогодення.
Україна нашої мрії досі не постала тому, що ми очікували її в подарунок. Натомість такого роду мрії стають реальністю лише з великої віри й поту нашого чола.
13 грудня 2011 року
Вячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, Кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський

Вінок Вацлаву Гавелу

Сумна звістка про відхід Президента Чехії Вацлава Гавела спонукає нас сказати слово, яке носилося в повітрі ще за його життя.
Посткомуністичний період нашої історії тягне за собою смугу брудної політики. У багатьох людей в Україні складається хибне уявлення, що політика є брудною у самій своїй суті.
І тут напрошується аргумент — приклад Вацлава Гавела.
Він був обраний Президентом у складний період, коли його країна носила травми придушення «Празької весни» і мала клопіт з елітою колаборантів.
Але Президент Гавел з’єднав навколо себе інтелектуалів, які дотримуються демократичних та моральних принципів. Вони звичні розв’язувати завдання, уникаючи насильницьких методів. Це важче, зате надійніше в сенсі оздоровлення суспільства.
З часом виявилося, що моральна політика дає і кращі економічні результати.
Комунізм застосовував методи війни у всіх сферах, в тому числі і в гуманітарній.
Визбутися тих понять і стереотипів, повернутися до традицій Масарика було справою найбільшої ваги.
Адже історія переорала старі сліди і започаткувала принципи насильства та грубої користи. Замість класової пильности потрібно було відновлювати принцип довіри та поваги. І головне — принцип служіння.
Вацлав Гавел не боявся бути смішним в очах юрби. Він підтвердив християнську істину про силу, яка ховається в слабкості.
З часом люди переконуються, що та сила дає тривалі результати. Народ знову обирає демократичного Президента, який не уміє і не хоче себе поставити на королівський трон. Зате він твердий і непоступливий в обстоюванні моральних принципів, тихих, не афішованих, але твердих, як закон.
Суспільство оздоровлюється і повертається до норми, закоріненої в національній традиції.
Відхід Вацлава Гавела повинен підкреслити в очах світу його великий урок доброти, порядности та безкорисного служіння народові. Урок спонтанний, що йде від доброго ладу душі, згармонізованої з мудрістю природи.
Українцям Гавел — добрий, близький сусід, глибоко переконаний, що демократія є нашою спільною спадщиною, яку маємо плекати та культивувати в житті на шляху до спільної Европи.
В останньому поклоні складаємо Вацлаву Гавелу, Людині і Президентові, вінок пошани і вдячности за те, що ми були його сучасниками. Ми хочемо бути його наступниками.
В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський.

20.12.2011, Ініціативна група «Першого грудня»

Iрина Ващук, голова Комiтету приятелiв УПЦ Київського Патрiярхату, голова Свiтової Ради Суспiльної Служби Свiтового Конґресу Українцiв
«Церква – це криниця сили Духа»

Протягом останніх двох десятиліть Україну відвідували мільйони громадян інших країн, а серед них сотні тисяч — нащадки наших земляків, представники Великої Української Родини. Завжди добрим словом згадуємо тих осіб, котрі протягом багатьох років наближали нашу свободу, інформуючи світ про життя українців у большевицькому ярмі, підтримуючи наших в’язнів сумління, дисидентів.
Після проголошення незалежности відкрилися нові можливості співпраці, і українці Канади, Польщі, США, Австралії та інших країн на власні очі побачили наші проблеми, відчули їх на собі, перебуваючи в Україні.
Пані Ірина Ващук, відома громадська діячка з Канади, за власною ініціятивою створила Комітет приятелів Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Як, коли і чому виникла така потреба – про це розпитуємо п. Ващук.
І.В.: Це почалося від мого знайомства з працею Суспільної Служби України. Я вперше приїхала на Кіровоградщину на запрошення пана Валентина Животовського до Новоархангельська. Моє перше, знайомство з паном Животовським було телефонне, і я запитую його: «Ви ходите до церкви?» Каже: «Ходжу». «А до якої церкви?» Каже: «Української». Запитую: «Але до якої української?»
Я дала два-три дні йому до надуми, аж потім він з’ясував, що у них церква належить до Московського патріярхату.
Так я приїхала до Новоархангельська. Районна адміністрація вислала авто, і я об’їздила Кіровоградщину. Ця земля мене дуже обігріла, по селах всюди була українська мова, ми відвідували самотніх людей, і одного дня я побачила те, на що навіть не сподівалася. Місцева громада зачинила двері до церкви і не пустила московського священика. І я тоді відкрито виступила на захист громади, а пізніше, коли мене викликали в міліцію, я зрозуміла, що була заява на мене.
В міліції я сказала, що пережила найприємнішу хвилину в моєму житті: мені дуже сподобалось, що наш народ починає думати і національно дозрівати.
Пізніше познайомилася з єпископом Сумським Київського Патріярхату владикою Мефодієм. На Сумщині я об’їздила усі парафії. Я бачила, з чого починається Церква — з нуля, на власних силах починає ставати, воскресати…
Я пообіцяла собі, що зроблю все, щоб допомогти цій Церкві. Зорганізувала в 2002 р. Комітет приятелів Київського Патріярхату, який очолюю до сьогодні і стараємось надати всебічну підтримку: моральну, гуманітарну, фінансову.
Тепер наша увага буде призначена Луганську, де зовсім нема Церкви. А таких місць далеко більше. Думаю, що святим обов’язком кожного українця і українки є визначитися і цьому питанні. Бо Церква – це криниця сили Духа. І якщо Церква сильна, тоді і нація буде сильна, і не буде так тяжко проходити того шляху, як це відбувається тепер. Нація буде об’єднана.
КОР: Пані Ірино, Ви багато мандруєте Україною. А які місцини нашої Батьківщини для Вас є особливими?
І. В.: Київ — мій улюблений дім. Для мене це святе місце, свята земля. Звичайно, кожного року я відвідую Святійшого Патріярха Філарета.
Дуже дорога мені Сумщина, тому що коли я приїхала як міжнародний спостерігач на вибори в 2004 році — це було моє вибране місто, і ми перебували у владики Мефодія під час виборів. Чим більше я його пізнавала, тим більше бачила людину не тільки духовну, але й патріота великого, українця з великої букви. Мене вразило його дуже скромне житло.
Я мала нагоду побачити багато історичних міст – Батурин, Конотоп, Глухів. Минулого року відвідали Холодний Яр – Чигирин, Суботів. Бо ж Україна – це суцільна історія. Коли я була вперше в Батурині, мені здавалося, що я стою на морі крови, мені здавалося, що я чую крик тих людей, які тут загинули… А ще цей пам’ятник, високий Хрест.
КОР: Знаю, що Ви підтримуєте також молодь, яка поповнює Київський Патріярхат?
І.В.: Усі молоді священики – це як мої діти. Ось коли настає Різдвяний час, вони ходять з колядою від хати до хати і вони мені зізнаються, що люди, наприклад, на Сумщині, раніше не чули колядок. Оце велика радість, яку вони приносять на нове життя, повертаючи людям традицію, котра має жити в нашім народі.
Звичайно, я щаслива, що можемо простягнути руку допомоги через свідомих українців у Канаді, і ми простягаємо цю руку.
До Комітету Приятелів Київського Патріярхату належать і греко-католики, і православні. Не грає ролі, якого віровизнання людина, але важливо бути українцем, свідомим українцем. Наші греко-католики приязно і з розумінням ставляться до Комітету, Світовий Конґрес Українців теж долучився, коли я робила збірку на побудову Петропавлівського храму у Дніпропетровську, — це було під його патронатом, і все склалося успішно і гарно.
Ми читаємо новини з Інтернету, знаємо, що дуже важко зареєструвати парафію Київського Патріярхату – не сприяє влада. А храми московського патріярхату ростуть по всій Україні, знаходяться добродії, котрі дістають якісь пільги податкові… Але спробуй скажи, що Церкву будує громада Київського Патріярхату…
Так не повинно бути, бо Українська Православна Церква Київського Патріярхату — це корінна національна Церква, і я думаю, що пора нашому народові це зрозуміти.
Цього року мені пощастило бути на святкуванні Князя Володимира 28 липня. То вперше в моєму житті я була свідком такого християнського піднесення: ішла колона народу від Собору Святого Володимира, де була служба Святійшого Патріярха Філарета, аж до пам’ятника Володимира. Я зрозуміла, що можу бути спокійною за майбутнє нашої Церкви. Це переконало кожного учасника, кожного, хто звернув свої очі на похід. Українській Церкві бути! Сильнішати і ніколи не сходити з того шляху! Вона буде!
Ми великий народ, гідні бути незалежними, мати свою Церкву і не зважати, чи нам Москва дозволяє, чи Рим, чи Константинополь. Ми повинні бути самі собою.

Розмовляла Надія САМУЛЯК

Раїса ЛИША
Ярослав i ковчег

У жовтні 2011 р. минуло 20 років від трагічної загибелі Ярослава Лесіва — учителя, поета, учасника правозахисного руху, політв’язня совєтських тюрем і лагерів, священика катакомбної Української Греко-Католицької Церкви та героїчного сподвижника її відродження. У видавництві «Смолоскип» незабаром вийде книга його творів (поезія, публіцистика, виступи тощо) та спогадів, статтей про цю видатну особистість.
Нині, вже з гребеня хвилі нового часу, перед лицем того що гряде, особистість Ярослава Лесіва дедалі вагоміше увиразнюється в своїй суті, як одна з найсвітліших, найвизначальніших серед тих, хто в Україні в час конечної потреби перемін у 60 — 80-ті роки, за словами його вірша, — «воскресали у святій меті». І змогли здійснити, здавалося, неможливе: так освітили своїм героїчним спалахом духу морок і самовпевнено-брехливе жалюгіддя епохи «застою», що всі маски раптом впали.
Виявилося притім, що велика самопосвята навіть однієї людської душі може зколихнути і врятувати світ, змінити світіння часу.
Ярославова душа, вся його доля якраз і вражає безмежною, найвищою силою самопосвяти. Настільки великою, що й нині його поезія, кожна подробиця його життя пропікає болем усвідомленої правди про те, що є і що має бути.
Слово Ярослава Лесіва виривається прямо «із магми серця», що повне страждання за світ, за людину, за Україну. Поет недарма написав: «Бути суттю без слів, / як до словно було». Його біль направду вселенський, а любов безмірна. Лише з такого болю й такої любови могло народитися світло, що розвиднює й морок новітній, ясніючи нам десь попереду.
Укладаю слова не для того,
Аби возвеличить свій біль,
Бо немає свого і чужого,
Є горе, що збуджує ціль.
В усіх своїх вчинках Ярослав Лесів здавався несподіваним, хоч насправді був глибоко природним. Але природа його була надвисокого гарту. Вже сам вид, кожна його поява приносили відчуття немов свіжого пахощу неба, висоти. Наче ця людина щойно спустилася із горніх сфер. Здавалося, що він живе наполовину на землі і наполовину (більшу) на небі («я більше птах, аніж людина»).
Так воно й було, вочевидь. Народжений серед гірських вершин, Ярослав ніс у собі душу і горній дух Карпат, з усією глибиною надбаної історії, віри і невимовною красою стремлінь. І він, як справжній небожитель, беззаперечно вражав своєю невимовною внутрішньою досконалістю.
Промениста зібраність («будь приготований»), і водночас легкість, негучність, простота (здавалося, в його істоті не було нічого зайвого), аж наче янгольська привітна безшелесність його присутности — все це немов розширювало простір, робило все довкола вільним, чистим, прозорим. Ярослав ніби постійно наслухав щось невидиме. І чув його.
В одному з віршів він пише про душу свою «в часи прозріння»:
І тільки лет в яснім безкраї,
Лиш мить і вічність,
Я і Бог.
Саме такий вимір осягання особистістю буття у світі променить у поезії Ярослава Лесіва. Але це також — достеменний реальний маштаб і простір його дії. Адже для нього пізнати волю Божу означало — безпосередньо й надхненно сповнити її власним життям — як найвище призначення людини (яке світом знехтуване і занедбане).
Пам’ятаю, як мені перехопило подих, коли дізналась, що Ярослав ще в 1965 р., в умовах безпросвітно незрушної совєтчини став одним із активних членів підпільної організації «Український Національний Фронт», яка ставила за мету виборення незалежности України. Сама вже назва — одчайдушний, відвертий виклик і заклик! А з іншого боку — ніби цілковитий безум, безглуздя. Однак Ярослав Лесів дивився на все поглядом деміурга і вірив у реальність і силу вищу. І не давав себе одурити.
Так само в 1979 р., лише трохи побувши «на волі» і вже мріючи стати священиком, Лесів вступив до УГС — як сам зізнався: «знову пішов у політичну боротьбу» — за покликом необхідности. Хтось мусив боротися!
Не вступлюся, рідний краю,
Сам іду на рать ворожу…
Його чин потрясає рішучістю й незалежністю волі й погляду людини, яка завжди була вища за обставини. Навіть більше, чим складніша поставала ситуація, тим сильнішим робився його дух. Власне, навіть в умовах найтяжчих він ставить собі мету і завдання історично й духовно маштабні, які часом перевершували уявлення про те, що під силу здійснити людині.
Той пророчий сон, що наснився Ярославові в час першого ув’язнення в 1972 р., в якому він опинився в церкві, де в повітрі наче плавали ікони, і одна з них із зображенням Христа потрапила йому до рук, на зворотному боці якої він прочитав виразно написані слова: «Не великими будьте, а святими», — не міг приснитися будь-кому, а лише тій душі, яка готова була вмістити його надвисокий зміст — поклик до істини життя.
І хіба не вчинив Ярослав Лесів, — інтеліґент, суперделікатний, в окулярах, що ніби підкреслювало його безборонність, вкинений буцімто «за наркотики» у в’язницю між карних злочинців, — чудо і подвиг на рівні біблійного Даниїлового перебування у ямі з левами?!.
Годі було й уявити жах його становища…
І ось що він пише про це у великодньому листі від 28.03.85 до сестри Орисі: «Якщо правду, то високого і доброго тут мало, але людині світить, що є в її душі, а якщо сонця в душі немає, то такій людині всюди погано… бо така людина несе тьму, морок.
…Лише тепер, коли я діткнувся людського дна, я вповні збагнув усю глибину і важливість моральних принципів в усьому. Я ще ніколи не бачив такого юродства душ, такого духовного убозтва, пригортаю до серця сих калік, мучуся за них, болію, намагаюся полюбити їх, завше невдоволений собою, всі ми грішні».
Гадаю, в цій ситуації особливо яскраво виявилась вочевидь найсуттєвіша риса Ярослава — незмірима любов до людей, яка й вчинила чудо преображення «горбатих душ» «розбійників»… Відкривши й полюбивши в них найсвятіше диво — людську душу, він врятував не одному з них і долю, і людську сутність.
Тож в’язні кримінальники (де ще таке було?!) полюбили Ярослава і виступили з акціями протесту проти його переслідувань: оголосили «страйк», тримали голодівку на його захист. Дехто після звільнення приїздив у Дніпропетровськ до Орисі, розшукував Ярослава, щоб подякувати йому за те, що він знайшов у них людей.
Думається мені, що так проникливо й мудро бачити людину і так її непомітно обігріти й піднести на дусі вмів лише він. Не раз помічала: чи не кожен в присутності Ярослава немов розквітав, ставав кращим, яким і був насправді в захованій глибині своєї істоти. Та й як було не поставати самим собою, коли Ярослав дивився на тебе так, немов знайшов бозна-який чудесний скарб. І людина, на своє диво, переконувалась, що скарб той насправді існує.
Вперше почула про Ярослава від Івана Сокульського в 1976 р. (вони познайомилися в ув’язненні і стали великими друзями). Іван і Орися очікували на його приїзд до Дніпропетровська. З тих розповідей виникло мимоволі в уяві, що приїде дивний посланець — від усіх Карпат. А ми маємо показати йому наш Степ і Козацьку Україну, бо десь у невидимому просторі нас теж, чомусь, на те обрано.
І ось загадковий посланець прибув. Привітний, усміхнений, дотепний, спраглий побачити і осягнути все, яким воно є, але й повний якоїсь наснаженої таємничої тиші. Невтомно подорожував: хотів бачити все на власні очі: китайгородські козацькі церкви, Троїцький дерев’яний собор у Новоселиці, петриківські розписи, старі білі хати під очеретом та рогозом, ландшафт степу і Орільських та Дніпрових плавнів, скитську пластику…
Серед тодішньої дніпропетровської пустелі він зумів розгледіти майже невидиме — глибинну Україну, і ствердив це нам, втішеним: є вона тут — жива, справдешня.
Мав рацію Опанас Заливаха, зауваживши, що Ярослав зчитував інформацію з простору.
Говорилось між тим, звісно, чи не найбільше про літературу: зокрема, про роман Кобо Абе «Жінка в пісках», щойно надрукований в «Иностранной литературе», твори Ясунарі Кавабати, про особливості давньої японської поезії та естетики, ясна річ, в порівнянні з українськими…
Невдовзі Ярослав запросив нас усіх до себе в Лужки, в Карпати. І ми поїхали: Юрій Вівташ, я, Іван, Орися і маленька Марієчка.
Там ми побачили Ярослава, та й самих себе, наче іншими очима — очима його Карпат. Ніби хтось проспівав найліпшу, ще від кельтських провидців — сагу. Може, вустами сивого старця — Славкового вуйка, мудра співуча й дивна мова й весь вид якого разючо являли живого древнього пророка…
В тій пісні й маленька справжня гірська мідна змійка (дуже небезпечна, кажуть) на кам’янистій стежці, яку я ледь не наступила ногою, царственно зупинила мене миттєвим поглядом — ударом, — й отак ми зустрілися з нею, дві істоти — посеред вічних гір — глянувши здивовано одне на одне, як два духи. Так проникливо, що й я раптом відчула свою первісність, про яку чомусь забуває людина.
Та ж цього якраз видно й прагнув досягнути шляхетний лицар-господар — щоб ми в його гірських володіннях відкинули весь мотлох і відчули єдину первозданність буття, а може... і власну безмежність.
Здавалося, Ярослав знав у Карпатах все, і всім опікувався («Карпати вічний мій ковчег»). Не забути, з якою урочисто-радісною гордістю показував він кожен гірський краєвид, смереки, буки, ялини, бойківські дерев’яні церкви…дивовижний Олеський замок, що саме тоді ожив, де ми вперше побачили українські ікони ХІІІ — ХVІ століть...
Все те наче вручалося тобі з королівською щедрістю і само з радістю ставало даром.
Запам’яталося надто сходження на вершину поближньої гори. Чомусь то була рідкісно осяйна, наче небесна мить — відчуття підйому до вершини.
На вершині Юрій на високім паколі жартома почепив свою футболку, і ми там фотографувалися. Згодом ці світлини викликали неабияку підозру під час обшуку у нас в Дніпропетровську: що то, мовляв, за прапор?..
Від тієї мандрівки на вершину залишилася вирізана нашвидкуруч Ярославом з дерева ложка-копистка. Пам’ятлива і тепла.
Тоді ж, в Карпатах, вперше відкрив нам Ярослав і свої — справді подібні на краплі роси, бездонно-прозорі, наче промиті небом вірші.

Юрiй Чорноморець, д.фiлос.н.
Пiзнати власну iдентичнiсть


23 грудня в київській книгарні «Є» відбулася презентація книги архиєпископа Ігоря Ісіченка «Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.)».

Владика Ігор давно займається історією української літератури, і метою цих занять є відкриття української культурної ідентичности в її справжності та в її складності. В передмові до своєї книги «Аскетична література Київської Руси» владика Ігор цілком слушно назвав культуру кількох століть після Володимирового хрещення частиною великої візантійської цивілізації (стор. 10). Середньовічний християнський Схід виявився для нас першим нашим домом в загальноевропейській християнській культурі (стор. 19), і ми в тому домі посіли окреме місце, цілком відмінне від місця культури Володимиро-Суздальської землі (стор. 11). В XVII-XVIII ст. українська культура виступає органічною частиною загальноевропейського культурного простору вже через свою причетність до бароко. На презентації книги проф. В. Моринець підкреслив, що книги вл. Ігоря – це найкращий доказ на користь нашої неперервної присутности в европейському культурному просторі. І це була присутність саме в просторі европейської християнської культури. Саме бароко виникло як певна релігійно-містична і естетична реакція на секуляризацію доби Ренесансу. Загальноевропейські тенденції зустрілися в Україні із потребою місцевої еліти саме в такій мистецькій мові, що поєднувала християнство і тодішню культуру.
Вл. Ігор підкреслив, що і в часи Ренесансу Україна мала власну християнську традицію, ґрунтовне дослідження якої вже розпочате українськими філософами. Але і сьогодні ми бачимо в літературі Київської Руси та доби Бароко два найважливіші фундаменти для нашого визначення себе як українців та европейців. І обидва визначення пов’язані із нашою християнською ідентичністю.
Українська література і культура не почалася із «Енеїди» Котляревського. Багато віків наша культура розвивалася як феномен багатомовний, що було звичайним явищем і в часи Середньовіччя, і Ренесансу, і Бароко.
Вл. Ігор підкреслив, що було б утопічним ставити собі за мету повернутися до українського бароко. Історія не повторюється, а якщо повторюється, то лише як фарс. Тому на нас не чекає ні нове середньовіччя, ні нова доба бароко. Але знання і Середньовіччя, і Бароко, необхідні. Тому що спадщина цих епох залишається для нас актуальною. Отже, не мріяти про повернення до бароко, а відчути його присутність. І в українській поезії XX століття, і у сьогоднішній українській культурі відчувається пульс барокового спадку.
Розуміти власну ідентичність можливо, якщо українська християнська культура представлена у книгах, які є взірцевими дослідженнями, підручниками, енциклопедіями. Президент Київо-Могилянської Академії проф. Сергій Квіт підкреслив структурованість книги. Член-кореспондент НАН України Микола Сулима (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка) наголосив її енциклопедичність. Проф. Київо-Могилянської Академії Володимир Моренець зауважив, що книга так добре структурована та є енциклопедією саме тому, що автор її мав цілісний концептуальний погляд на українське бароко. Отже, книга д. філ. наук Ігоря Ісіченка «Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.)» - це і взірцевий підручник, і енциклопедія, і дослідження. Саме завдяки таким книгам можливо довести і собі і світові, що таки маємо унікальну культуру. Бо як висловилася знана дослідниця слов’янських літератур проф. Джованні Броджі: «якщо у Вас була така велика культура, то Ви повинні весь час презентувати її у нових книгах». Можна сказати, що така презентація – найкращий доказ в усіх дискусіях про те, хто ми такі і якими є наші права на цій землі.
Чому саме вл. Ігор написав таку гарну книгу про українське бароко? Проф. Сергій Квіт висловив впевненість, що автор мав таке ясне бачення доби Бароко саме через власний досвід священнослужіння. Проф. Микола Сулима підкреслив, що владика Ігор є одним із учнів проф. Володимира Крекотня, а також належить до прекрасного харківського відгалуження київської філологічної школи. Сам вл. Ігор пояснив особливості власного підходу до літератури бароко через досвід відкритости, пізнання діялогічности культури взагалі та тієї доби – особливо. Вся українська культура будувалася як діялог через різного роду кордони, як діялог через полеміку і освіту, через культурні впливи та відповіді на історичні виклики. Україна завжди була територією культурного діялогу, а не культурної війни. Навіть коли Київ став центром православної контрреформації, відкритість до діялогу зберігалася. Навіть якщо у кожної із сторін історичних конфліктів з’являлися свої мученики, культура кожної релігійної спільноти продовжувала творитися в загальному просторі.
На презентації було підкреслене значення праць вл. Ігоря. Проф. Сергій Квіт наголосив, що ясність думок вл. Ігоря дозволяє нам зрозуміти культуру доби Бароко, яка досить складна для розуміння, оскільки творилася як химерний та складний феномен. Проф. Микола Сулима назвав книгу «тріумфом школи Інституту літератури». Це не просто курс лекцій, це твір, подібний до курсів лекцій професорів Київо-Могилянської Академії доби Бароко. Проф. Юрій Пелещенко зауважив, що лише з часом стає зрозумілим вся цінність праць вл. Ігоря. Видавець о. Василь Саган зазначив, що ця книга важлива не лише з огляду на її ролю в культурі, але і з точки зору церковної. Ця книга була б корисна в бібліотеці кожного священика, бо вона – ключ до розуміння української духовної ідентичности.

Колядки-Щедрiвки

...Коли не било з нащада світа,
Тогди не било неба й землі,
Ано лем било синєє море.
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки.
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ
сновати:
Та пустемоcя на дно моря,
Та дістанемо дрібного піску —
Дрібний пісочок посіємо ми,
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанемо золотий камінь —
Золотий камінь посіємо ми,
Та нам ся стане ясне небонько,
Ясне небонько, світле соненько,
Світле соненько, ясний місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки...
***
…Бувай нам здоров, господарочку,
Не сам собою, а з ґаздинькою,
Та з ґаздинькою, з родиною!
Вінчуємо ти щастем, здаровйєм,
Щастєм, здаровйєм,
Різдвом Христовим!
Дай же ти, Боже, в городі зело,
В городі зело, в хаті весело!
Подай же, Боже, всім здоровйичко
На худобоньку, на роговую,
На челядочку, на. домовую!
Ой дай, Боже!
***
Ой чи є, чи нема господар дома?
Рефрен:
Славен ти є, славен єси,
Славен Господь Бог на небеси!
(Повторюється за кожним рядком).

Ой; нема, нема — в темному гаю камінь лупаю,
Камінь лупаю, церкву будую…
З трьома банями, з трьома
окнами.
Перше віконце — яснеє сонце…
Друге віконце — місяць ясненький,
Трете віконце — дощик
дрібненький.
— Сонечко ясне, на що ти здібне?
— Бо як я зійду в неділю рано,
То буду грати малії діти,
То зрадуються малії діти,
Діти маленькі, дідки старенькі.
— Місяцю ясний, на що ти здібний?
— Ой як я зійду вночі-півночі,
То зрадується гість у дорозі.
— Дощику дрібний, на що
ти здібний?
— Ой як я піду три рази в маю,
То зрадується жито-пшениця,
Жито-пшениця, всяка пашниця!
***

«Церковний календар на новий рік, що його традиційно видає Перемисько-Новосанчівська православна єпархія в Сяноку (Польща), з благословення Владики Адама, продовжує радувати змістовними й ґрунтовними дослідженнями історії та природи українського сакрального мистецтва, зокрема, іконопису, книжної культури та становлення християнства в Русі-Україні.
В новому календарі привертають особливу увагу розвідки професора Василя Пуцка «Іконопис Руси-України» (ІХ — ХІІІ ст.) та «Київо-Печерський манастир в історії світової духовної культури»; В. Олександровича «Середньовічне мистецтво Перемишльської Єпархії на сторінках нового видання «Історії Українського Мистецтва»; проф. Віктора (Бедя) — про хрещення князя Київського Оскольда та заснування Київської митрополії (Української Православної Церкви) та ін.
Редакція «Нашої віри» дякує Владиці Адаму та всій перемиській громаді за духовно й культурно наповнений календар, який дає добру нагоду бачити процеси, що відбуваються в житті українського православ’я, в ширшому просторі.

Золотi думки

Зростай духовно і помагай в тому іншим; в цьому вища ціль життя.

Не роби всього що вмієш, не витрачай всього що маєш, не вір всьому що чуєш, і не говори всього що знаєш.

Не вірте словам — вірте ділам.

Євген СВЕРСТЮК
Шевченко понад часом.
Есеї. — Луцьк; Київ: ВМА «Терен»; ТОВ «Видавничий дім «Київо-Могиянська академія»», 2011 (Упорядник — Олексій СІНЧЕНКО)

До нової давно очікуваної книги Євгена Сверстюка, презентація якої щойно відбулася в Державному музеї Тараса Шевченка, увійшли есеї, головно написані впродовж двох останніх десятиліть. Її розділи «Шевченкові стовпи», «Паралелі», «Поет і час» відображають основні аспекти осягання автором постаті українського генія. Частина творів публікується вперше.
Шевченкова тематика в совєтські часи належала до стратегічно важливих. Провідний революціонер-демократ. Учень і послідовник російських революціонерів-демократів, борець за щасливе майбутнє «в сім’ї вольній, новій»... На такому Шевченкові виховувалися три-чотири покоління читачів. Порушення цього стереотипу вважали державним злочином і карали за кримінальним кодексом. Поміщену в цій книжці статтю «Остання сльоза» — про один вірш Шевченка — було оцінено у вироку 1973 року як «антирадянську».
Автор цієї книжки був порушником ще від початку 60-х років і не зважав на обов’язкові стереотипи. Чи було це боротьбою з накинутим мітом, чи просто ігноруванням його? Радше це було прагнення «не ложними устами сказати правду». Адресат цієї книжки відчує те нове прочитання, яке важко дістається, бо доводиться долати гори узвичаєних поверхових уявлень про великого поета, простих і зручних для політичного використання.
Усупереч більшості шевченкознавців, автор прочитує Шевченка як поета органічно релігійного, одержимого пророчим духом.

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку