СИН БОЖИЙ НАРОДИВСЯ

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ
ВАРФОЛОМІЙ МИЛІСТЮ БОЖОЮ,
АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ — НОВОГО РИМУ, ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІЯРХ
УСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ БЛАГОДАТЬ, МИР І МИЛІСТЬ
ВІД ХРИСТА СПАСИТЕЛЯ, ЩО НАРОДИВСЯ У ВИФЛЕЄМІ

Улюблені браття, співслужителі і благословенні діти в Господі.
У похмуру атмосферу, яка панує останнім часом у всьому світі з різноманітними фінансовими, соціяльними, моральними негараздами і особливо в період духовної кризи, які приводять до зростання розчарування, гіркоти, розгублености, тривоги, незадоволення і страху серед багатьох людей щодо майбутнього, обнадійливо звучить Голос Церкви:
Прийдіть, вірні, піднесімось
духовно, і побачимо сходження
Божественне з неба,
і явлення нам у Вифлеємі...
(тропар шостого часу, Різдво).
Непохитність віри християн в тому, що Бог не просто спостерігає згори за мандрівкою людства, яке Він особисто за Своїм образом і подобою сотворив. Тому втілення Його Єдинородного Сина і Слова було виявом Його доброї волі, Його предвічним наміром. Божа «предвічна воля» непомильно припускала в Його особі акт крайньої любови, що преобразить людську природу, яку Він сотворив з метою дати їй можливість бути «учасником божественної природи» (2 Петра 1:4). Справді, Бог знав заздалегідь про «падіння» Адама і Єви, ще до самого їхнього створення! Після «падіння» Адама і Єви необхідне було Втілення Христа, Його Святі Страсті, Живоначальна Смерть, Зішестя в пекло і Воскресіння після трьох днів. Таким чином, гріх, що проник в людську природу з тим, щоб заражати все, і смерть, що потайки проникла в життя , повністю і остаточно розвіялися, а людство тепер спроможне повною мірою втішатися одвічною Батьківською спадщиною.
Однак, божественна милість Різдва не обмежується майбутньою вічністю. Вона також включає в себе речі, пов’язані з нашим земним шляхом. Христос прийшов у світ для того, щоб поширювати благу звістку про Царство Небесне і стати початком цього Царства для нас. Мало того, Він прийшов для того, щоб допомогти і зцілити людську слабкість. Він чудесно і неодноразово годував народ, що слухав Його слова; Він очищав прокажених; Він уздоровлював паралітиків; Він дарував світло сліпим, слух глухим і мову німим; Він виганяв нечистих духів, воскрешав мертвих, підтримував покинутих і пригноблених; Він засуджував незаконні багатства, бездушність щодо бідних, лицемірство і зарозумілість у людських стосунках; Він став прикладом добровільного принесення Себе в жертву заради інших!
Можливо, цей аспект повідомлення Божественного втілення слід особливо наголосити в цьому році. Багато наших друзів і колеґ переживають страшні випробування в нинішню кризу. Є безліч безробітних, «нових» бідних, бездомних, молодих людей з «обрізаними» мріями. Крім того, Вифлеєм перекладається як «Хлібна хата». Отже ми, як віруючі християни, повинні турбуватися не тільки про «хліб насущний» для наших братів і сестер.
Тим самим Христос, Який лежить в пелюшках у простих яслах Вифлеєму, є не тільки «насущним», духовним, але і матеріяльним хлібом тілесної потреби (Яків 2:16). Тепер настав час для практичного застосування Євангельської звістки з достойним почуттям відповідальности! Нині настав час для ясного і точного здійснення слова апостола: покажи мені «віру свою від діл твоїх!» (Яків 2,18). Настав час і можливість для нас, щоб підняти наші уми до Божественних речей, до царської висоти любови, яка наближає нас до Бога.
Це те, що ми проголошуємо до всіх дітей Вселенського Патріярхату, цього священного престолу мучеників, церкви бідних заради Христа, і ми закликаємо на всіх вас Божественне благословення і безмежну милість, а також мир і благодать Єдинородного Сина і Слова Божого, Який заради нас воплотився від Духа Святого і Діви Марії. Йому належать слава, влада, честь і поклоніння, з Отцем і Духом, на віки віків. Амінь.
Фанар

Вітаємо наших читачів в Україні і в цілому світі з Святим Різдвом і Новим роком.
Христос народився! Славімо Його!
Хай буде з нами любов і віра, відвага і воля.
Редакція

З РIЗДВЯНОГО ПОСЛАННЯ
архиєпископа Харківського і Полтавського ІГОРЯ

Сум і приниження переживав у часи Господнього приходу в світ народ Авраама, Ісаака та Якова. Брутальна влада, творячи свій «римський мир», нав’язувала юдеям комплекс меншовартости, на кожному кроці демонструвала свою силу, багатство, культурні переваги. У Єрусалимі царював чужинець, ідумеянин Ірод, що ставився до підвладних із цинічною зверхністю, жорстоко придушуючи будь-які вияви непокори. Національні еліти – храмове священство, книжники, садукеї – легко зраджували свій народ, женучись за прихильністю влади, за матеріяльним зиском. Для борців же з римським домінуванням, зилотів, партійні чвари виглядали часом важливішими за солідарний опір гнобителям.
Та ось серед цієї безвідрадно темної ночі раптом спалахує над Вифлеємом зірка, знаменуючи прихід очікуваного Месії. Ангельський же хор сповіщає простим пастушкам: «Слава на висотах Богу, і на землі мир, людям благовоління» (Лк. 2:14). Мир, радість, надія, яких так бракувало в земній реальності, приходять із Неба, повертаючи людині втрачену через гріх внутрішню єдність, гармонію духу й тіла. Приходять із Немовлятком, покладеним у вифлеємські ясла. І жодні підступи жорстокого царя вже не зможуть зупинити людство на шляху визволення.
Непроминущість надхненної сили Різдва Христового виявляється у покликові вічности, спрямованому до людства через воплоченого Божого Сина, — покликові, у вимірах якого всі іроди, всі синедріони світу виглядають нікчемними й безсилими. Темна ніч душі буває нам необхідна, аби ми зауважили попереду провідну зорю, непомітну при сліпучому сонячному світлі. Довколишній присмерк набуває свого сенсу, коли відкриває нам вифлеємську зірку над вертепом, кличе перемогти сумніви, страх, непевність і вирушити до Христа, обминаючи Іродові палаци, не дослухаючись до обмов синедріону.
Можливо, переживаючи нині розгубленість під час нашого з вами «сумного святого вечора», ми завтра подякуємо Богові за раптом почуті серед пітьми слова ангельського сповіщення. Вони покликали нас у дорогу духовного визволення, поза якою шлях до справжньої свободи завжди лишатиметься закритим: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2:10-11). Амінь.
Христос народжується! Славімо Його!

СВІТЛО ВІД СВІТЛА
Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ

Різдво... Ви помітили, у переддень Різдва Христового видозмінюється простір. Інакшими стають люди. Так, вони метушаться, вони поспішають, але не так, як завжди, а на особливо піднесеній ноті. І це неможливо не помітити. Так було завжди, так є і так буде. Враз кудись зникає аґресія, добрішають очі в людей. А все тому, що раз на рік у наших душах пробуджуєть¬ся Світло Різдва. І сховати його тоді неможливо, бо ж очі — це дзеркало Душі. Наша Душа торкається не просто до всепланетарного дійства, а до Вселенського поступу. Вона причащаєть¬ся Христовою Любов’ю, Добром і Теплотою.
Різдво — це своєрідна нульова точка відліку у просторі. Це Мить, з якої все колись почалось. Це постійне нагадування нам, якими ми повинні бути насправді, щоб у своїх помислах і діях прагнути отієї вершинної досконалости...
Надвечір’я Різдва... Поступово згасає день. В очікуванні священного дійства принишкли дерева й птахи. Від новорічної іграшки, що відсвічує казковим різнобарв’ям, віє загадковістю і таємничістю. У зимовому танку тихо кружляють сніжинки, сплі¬таючи неймовірної краси мережані візерунки. Світ застиг в очі¬куванні Дива...
І з’явилась на небі «зоря ясна і досвітня» (Об’явлення Св. Івана Богослова 22, 17). Народження Нового Світила було особливим знаком для багатьох посвячених у цю Тайну із Тайн. Орієнтуючись на досвітню зорю, мудреці зі Сходу розшу¬кали Новонародженого і привітали символічними дарами.
Золото, ладан і миро — глибоко символічні дари. У давнину золото символізувало не лише багатство, а й духовні скарби. Ладан — субстанція душі. Виготовлявся із сосни та кедру, дерев, які мали потужну життєстверджуючу силу та енерґетику. Ароматом ладану обкурюють храм, у якому відбувається богослужіння. Ладан — це містичний зв’язок через вогонь з Небом. Миро готується вищим духовенством церкви з оливкової олії, білого виноградного вина й ароматичних речовин, із спеціяльним богослужінням при цьому. Священнослужителі використовують цю пахучу рідину при здійсненні таїнства миропомазання...
Сучасні астрономи, посилаючись на знання древніх астрологів, обґрунтували цікаву версію. 2000 років тому в момент народження Ісуса Христа (зимове сонцестояння) з’явилось нове зіркове скупчення Ясла... Ця назва зафіксована на древніх астрономічних картах. Мало того, обабіч нього є дві маленькі зірочки, назву яких — Віслята — можна знайти в описах Плінія Старшого...
Кожне Різдво Христове — це ще один шанс нам, людям, змінитися внутрішньо. Відкрити серце, впустити туди Світло. І процес цей має бути не одноденний, а повсякчасний:
Кожний день — це дарунок
від Бога авансом.
Це великий нам шанс
в майбуття.
Оченята Новонародженого Немовляти відсвічують лагід¬ним променистим Світлом. Світлом від Світла. Його тиха усмішка налаштовує на гармонійний лад у душі, спричинює до світлих роздумів, торкається найпотаємніших духовних струн... Зупинімось на хвильку, запам’ятаймо цей стан, ці відчуття. І, кажучи «Христос рождається! Славімо Його!», відчуймо, як традиційне різдвяне вітання нині набуває глибиннішого і вагомішого значення, аніж завжди. Вслухайтесь: воно не просто промениться Світлом, а допомагає кожному з нас стати його продовженням. Станьмо ним.

Уривки з книги «Сила ангельської пір’їни». — Тернопіль, Астон, 2010

Про священицький стан в Україні
Олександер ОГЛОБЛИН

Було б великою помилкою вважати, що священицький стан в Україні-Гетьманщині був дуже далекий від шляхетства (nоbility) паче козацької старшини, і взагалі не був у великій пошані (not very highly resrected), як твердить Сєчкарьов, або дорівнювати його до гоголівського Фоми Григоровича, дяка Диканьської церкви, приписуючи Гоголеві «тягу к мещанскому сословию и снюханность с бытом писцов и поповичей», як це робить Андрей Бєлий.
Насправді становище духовенства в Україні-Гетьманщині у XVIII столітті було зовсім інше — й, до речі, дуже відмінне від російського. Українське духовенство, зокрема світське, являло собою окремий суспільний стан, який мав неабиякий вплив на громадське, економічне, культурне, а навіть політичне життя Козацько-Гетьманської держави. Звичайно, це не був панівний стан, але його місце на соціяльній драбині було аж ніяк не низьке. Цьому сприяла низка історичних умовин: майже виключно український етнічний склад духовенства; державний характер Православної Церкви на Гетьманщині; концентрація парафій у руках небагатьох священицьких фа¬мілій; спадковість парафій, що переходили від батька до сина (або до зятя); щільний зв’язок духовенства з місцевим господарством і землеволодінням, при чому духовенство (світське) во¬лоділо землею на праві приватної власности, а нерідко навіть мало «підданих» або підсусідків; традиційна виборність українського парафіяльного (зокрема сільського) духовенства, що зміцнювала моральний зв’язок поміж ним і громадою; фаміль¬ні зв’язки священицьких родів з місцевим козацтвом, міським патриціятом і козацькою старшиною, а навіть шляхетством; добра (нерідко висока) освіта священства; нарешті, своєрідна «династичність» лівобережно-українського духовенства й зріст на цьому ґрунті виразних «династичних» почувань і традицій. Чимало духовенства було старшинського або й шляхетського походження. Нерідко козацький старшина (або його син) приймав сан священика (або йшов у ченці); кандидати на священиків одружувалися зі старшинськими доньками, а діти свяще¬ників — з дітьми старшини або шляхетства. Саме цей зв’язок з козацькою старшиною й шляхетством відкрив українському духовенству — хоч і не безпосередньо — шлях до російського дворянства. Цей шлях перейшов і дід Миколи Гоголя — Опанас Дем’янович Гоголь-Яновський, священицький син, що став ко¬зацьким старшиною — й згодом дістав дворянські права.
Щоб перейти цей шлях, дід Гоголя мусив насамперед за¬кінчити Київську Академію, де свого часу вчився й його батько. Великою й науково цілком неприпустимою помил¬кою деяких дослідників Гоголя було називати славнозвісну Київо-Могилянську Академію XVIII століття — «духовною семінарією». Адже ж це була загальностанова висока шко¬ла, яка давала загальну освіту, і лише студії в класі богословія (обов’язкові тільки для тих, хто обирав собі духовну кар’єру) і становили спеціяльну теологічну освіту. З Київо-Могилянської Колеґії, а згодом Академії, вийшли майже всі українські гетьмани XVII— XVIII ст., низка генеральних старшин і полковників і сила-силенна державних і церковних діячів, вчених, письменників, митців тощо — українських і неукраїнських (зокрема російських). Це ж давним-давно відомі в науці істини — і на¬зивати це в середині XX століття «духовною семінарією» просто ненауково.
Саме наука в Київській Академії й знання 5 чужих мов, а не одруження (значно пізніше) з донькою знатного й багатого бунчукового товариша Семена Лизогуба відкрили дідові Го¬голя двері Генеральної Військової Канцелярії, найвищої державної установи Гетьманщини XVIII століття, що її російський автор, очевидно, вважає звичайною канцелярією. Російським дослідникам Гоголя, мабуть, не відомо, що «військовий канцелярист» Гетьманщини — це не звичайний собі писар («писец», як каже Андрей Бєлий) військової частини («войсковой писарь»), а ранґ (чин), який надавався далеко не всім канцеля¬ристам Генеральної Військової Канцелярії, і звичайно лише по кількох роках служби в цій установі. Я. Сидоренко, автор цікавої статті «О прежних чинах в Малороссии», надрукованої в «Русском вестнике» 1842 року, пише таке:
«31. Канцеляристы войсковые. Сего звання нельзя сравнить с званием канцеляристов в Великороссийских присутственных местах находившихся и ныне состоящих. Должность войсковых канцеляристов была таковая же, как и тех, но они несравненно большим пользовались почтением и уважением; самих первейших дворян и чиновников Малороссийских дети сею должностию не пренебрегали. Все молодые люди, окончив в школах науки, определялись в Генеральную Войсковую Канцелярию канцеляристами, и приготовя себя в знании всех своего отечества дел, поступали в различные чины и должности. Число их было неопределенное. Простиралось иногда до ста и более человек, ибо многие достаточные и почтеннейших фамилий люди служили в сем чине на собственном содержании, единственно из чести. Не только в Генеральной Канцелярии и в Генеральном Суде канцеляристы сим названием и чином пользовались, но они разделены были по поветам; по полкам подчинялись они старшим канцеляристам и в Генеральной Войсковой Канцелярии Генеральному, а в Суде Генеральном судовому писарю. Поелику все гражданские правительства находились во власти военных и все вообще почитались войсковыми, то и канцеляристы принадлежали к числу военных людей».
За довгу службу в Генеральній Військовій Канцелярії Опанас Дем’янович дістав чин бунчукового товариша (7. VIII. 1781), а 7. VI. 1782 — чин полкового писаря. Той же автор так пише про цей ранґ:
«23. Писарь полковой. Между полковыми старшинами третий чиновник в Полковой Канцелярии, отправлял ту же должность, какую генеральный писарь в Генеральной Войсковой Канцелярии. На основании высочайшего указа 28 июня 1783 года ген.-фельдмаршалом графом Румянцевым-Задунайским писаря полковые определены на службу ротмистрами, а другие, не желавшие продолжать службу, отставлены секунд-майорами...».
Тим-то, очевидно, Опанас Дем’янович і вийшов у відставку з чином секунд-майора (1794-1798), який він мав до кінця життя. Цей чин і дав йому право на російське дворянство.

З книги «Родовід Гоголя»

Віра ВОВК
ЛАСТІВКИ

— Привіт! Привіт! — защебетали ластівки на телеграфічнім дроті, що сиділи рядком як намистини, нанизані на шнурочку.
— Від кого привіт, дорогі ластівочки?
— Від хатини між каштаном і черешнею...
— Від снігової баби з моркв’яним носом...
— Від мороза, що малює цвіт папороті на шибах...
— Від Свят Миколи з золотою мітрою...
— Від ялинки, де сідають зорі на гілки...
— Від Вертепу з козою, циганом, журавлем і ведмедем..
— Від Вифлеємської звізди на довгім держаку...
— Від Олеся і Наталочки...
Я дуже зраділа.
— Ластівочки, передайте їм також привіт!
— Від кого, від кого?
— Від пальми з зеленими косами...
— Від цикади, що живе в дуплі фікуса...
— Від жовтих птахів, що кличуть «Бень-те-ві»!..
— Від морських хвиль у білих мережках..
— Від мушель, що шумлять вічність...
— Передамо! Передамо! — защебетали ластівки й знялися вгору.
— І скажіть, що я дуже тужу за ними всіма! — сказала я, але ластівки вже мене не чули.

Василь СТРОЧУК
Наче вбоге пастушатко

До небесного Дитятка,
Наче вбоге пастушатко,
Тихо нині я молюся:
«Щастя, миру і достатку
Та Своєї благодати,
Божий Сину, наш Ісусе,
Пошли людям в їхні хати».
Чимскоріше поспішаймо
Богородицю вітати,
Немовлятку поклоняймось,
Рожденного прославляймо.

Ми славні ґазди з горів Карпатів,
Ми прийшли до Вас колядувати

З книги «На струнах душі і серця», Криворівня, 2009

Пані Одосії далеко за вісімдесят, а задумів, надхнення до творчої праці і копіткого збирання по намистинці усної народної творчости, здається, ще на стільки ж літ.
У цю книгу ввійшли вірші і коляди, написані серцем цієї невтомниці та записані нею від односельців.

* * *
Ми, коліднички, рівно ступаймо,
Пресвятій Тройці поклін віддаймо.
Йсусу Христови — Господу Богу,
Благослови нас, йдемо в дорогу.
Ми йдемо в гори людем сказати,
Шо в Вифлеємі, там Божа Мати
Сина родила, благословила,
А ясна зоря з неба світила.
Нам дано знати, би роги брати,
Тай шє в трембіту затрембітати.
Ліси вид снігу угинаютси,
Гори вид трембіт издригаютси.
Сонечко світит — радіймо, люде,
Вкраїна вільна най вічно буде.
(Уривок)

Ми славні ґазди
з горів Карпатів

Ми славні ґазди з горів Карпатів,
Ми прийшли до вас колідувати.
Пташки у вирій повидлітали,
Врожаї з поля вже позбирали,
Сніжок біленький земленьку покрив,
Ангел нам з неба радість возвістив.
Радість возвістив, радійте, люде —
Вже єзичництва більше ни буде.
Ми колідники — післанці Божі,
Гості желанні, гості прихожі.
Ми коліднички з високих горів,
З зелених Карпат, вільних просторів.
З високих горів, з широких долів,
Из церков Божих, світлих соборів.
Повеліли нам хрест з церкви брати
Сам Ісус Христос тай Божа Мати.
Світий Николай книги отворив,
Тай у дорогу нас благословив.
Ми ни з Персії, ні з Палестини,
Ми славні ґазди из Верховини.
Ми ни з Персії царі народні,
Ми з Гуцульщини слуги Господні.
Божі ангелі з світого неба
Нам возвістили, шо є потреба
Різдво Христове всім возвістити,
Бога во Тройці возвеличіти.
Возвеличіти й Бога просити,
Би радість з дітий родичі мали,
Аби віночок на голову клали.
А ви, діточьки, запамнітайте:
Батькам на старість добром виддайте,
А ми вінчуєм в поли врожаєм
На цей новий рік та на цілий вік.
(Скорочено)

Коліда плєсова народна

Ой упав сніжок,
упав горами,
А ми з колідов
пішли плаями.
Бо прийшла вістка
на верховину,
Шо зоря світит
з неба вдолину.
Шо в Вифлеємі Христос
родивси,
А у Йорданських водах
хрестивси.
Тай над головов
голуб з’явивси,
А облак єсний
з неба світивси.
І давси голос
з облака чюти,
Шо то з предвіків
так мало бути.
Шє колис в раю першим
родичям
Завіт змінити
Господь обіцяв.
Господь обіцяв
завіт змінити,
В тайні хрещення віру
втвердити.
Віру втвердити
в звичаї давні,
У святій вірі,
у православній,
Шоби ви знали, надію мали,
Вірити в Бога
ни перестали,
Невинні жертви Христу
складали.
А ми коліду жертвуєм нині
Ісусу Христу, Святій родині,
Пресвятій Тройці в небесні
двори,
І мир вселенній, і в наші гори.
На наші гори сонце сходило,
На Різдво рано єсно світило,
На Різдво рано сонце сходило,
А чесне брацтво
в церкву спішило.
Йшли до церкви помолитиси,
Ісусу Христу поклонитиси,
Бо в кожній церкві,
у Божім Храмі
Різдво Христове в великій славі.
Тай ми зійшлиси Христа славити,
Що дозволив нам той рік прожити.
Бога славити, просити з неба
Миру на землі — перша потреба,
Благослови нас, Ісусе милий,
Обильним дощем на наші ниви,
На наші поля, на наші сади,
Вид зла, стихії нас огороди,
Нашу маржину, наші дуброви,
Мир даруй землі. Будьте здорові.

В Свєта Різдвєні днина маленька

В Свєта Різдвєні днина маленька,
Василько д хаті йде пізненько.
Ой, війшла мати з нової хати,
Єла синочька свого питати,
«Сину, синоньку, мій Василочьку,
Ци то зозулька кує в садочьку?»
То ни зозулька, ни соловейко,
То труб’є в роги уже близенько.
Чюти дзвіночки, трембіту чюти,
Що за новина мала би бути?
Чюти дзвіночки, чюти трембіту,
Ця славна звістка по всьому світу,
Що зоря світла з неба сіяє,
А земля нашя Бога приймає.
Заколідуєм в ту нічку славно,
Най нам зірничка світит нидармо.
Єк зорі в небі єсно сіяют,
Тогди на морі бурі втихают,
При зорях роса рєсно спадає,
Сонечко ранком в росах сіяє.
А в днину дошшік землю поросит
Тай ґазда славний Бога попросит
За рану весну, за літо й врожу
На благо людем, на славу Божу.
Тай ми на славу заколідуєм,
З Різдвом Христовим вас повінчюєм,
Из Новим роком, світим Василем,
А леґіника з славним весілєм.

Колядка плєсова священикови

Отче, ми до вас прийшли з новинов,
Повінчювати из Божим Сином.
Добру новину ми вам принесли —
То всі пророцтва тепер си збули,
Шо в Вифлеємі дивна новина,
Діва Марія зродила Сина.
Сина зродила тай спеленала,
Тай у Йорданських водах купала.
В водах купала, гадку гадала,
Ісусом Христом Сина назвала.
Ісус в повні літ йшов до Йордана
І охрестивси в Предтечі Йвана.
Тай по Йордані свєті ходили,
Свєті ходили, воду світили,
Свєті ходили, воду світили,
Воду світили, раду радили.
Раду радили, з Йордану йдучі,
Ой кому дати церковні ключі?
Ой дати-дати, та не будь-кому,
Дати отцеви тай духовному.
До церкви йде, ангел го веде,
У церкву ввійшов з Ісусом Христом.
Пречиста Діва петрахіль дає,
Світий Никола фалон вбирає.
Тай самі свічі засвітилиси,
А книги самі отворилиси.
Священик в церкві Службу співає,
А Господь землі мир посилає.
Ми вам жилаєм в мирі прожити,
В нашій церковці довго служити.
Ми вам жилаєм шєсливо жити,
Нас на коліду благословити.

(На мелодію «Бог ся рождає»)

Вечір веселенький в гуцульській родині,
Засіяла зоря по всій Верховині.
Води шумно гомонять,
Вітри в лісі шепотять,
Зірки сяють, мов вогні,
Шоби видно дітворі.
Гуцулочка в снігу йде,
Вечерочку десь несе,
Тут же близько,
Тут же, тут же, тут.

Снігом замітає доріжку, порошить,
Дівча під дверима в хатоньку ся просить.
Господарю, відчини,
Гостя в хату допусти,
Ясне світло засвіти,
Ісусика привіти,
Святий вечір в нас вітає,
На ялинці зірка сяє,
Тут же, тут же і на чужині.

По цій доріжці і ми поспішали,
Слідом дівчини до вас завітали.
В нас громада весела,
Колядницька, не яка,
Зірка щиро нам сіяє,
В кожду хату посилає,
Колядочку проспівати,
Христом-Богом привітати,
В цю ніч, в цю ніч
І за рік також.

З вашеї хати підем до яскині,
Де цар рожденний в стаєнці на сіні.
Там би треба заспівати,
Про гуцулів розказати,
Як ми тішимося нині
На високій верховині,
В гості ходимо всю ніч,
Сардачок не зняли з пліч.
Аж до раня, аж до Рождества.

З неба зірка засвітила

З неба зірка засвітила,
Вже зійшла золота,
Про Бога, про Христа
Всім возвістила.
На Вкраїну завітала,
Над широким степом,
Над могучим Дніпром —
Там запалала,
Над хатами заясніла,
В українських серцях
Про Христа, про Дитя
Загомоніла.
Радуйтеся, добрі люди,
Бо вродився Христос Бог,
Що з неволі й тривог
Спасати буде.
Радуйтеся, людські діти,
Бо вродився Божий Син.
Він не дасть нам один
Кривду терпіти.
І зраділи степи й гори,
Звеселіла земля,
Україна ціла
І Чорне море.
Лине пісня попід хмари,
Заспівали степи,
Вже не буде журби,
Вражої кари.
І ми, браття, станьмо в колі,
Заспіваймо Христу,
Який спас Вітчизну
Нашу з неволі.

Щедрий вечір, щедрівочка

Щедрий вечір, щедрівочка,
Прилетіла ластівочька,
Стала вона щебетати,
Господарів викликати,
Подивітси до віконця,
Єк то файно у схід сонця,
Облак єсний там світивси,
Бо Христос там народивси.
В Йордані Христа купали,
При зірничці пеленали.
В Йордані Христа хрестили,
Єк учителям звістили.
Його Мати в серці щира
До серденька притулила.
Най Дитятко торжествує,
Любов Матері відчує,
А від нашого зібрання
Щедрівочка аж до рання.
А від рання до літ многа
Попросімо ласки в Бога:
На полях наших врожаю
Тай спокою в нашім краю,
В цілім світі й на Вкраїні,
Би не страдали в руїні,
А розуму вченим людем —
Тогди в світі спокій буде.

Гімн Криворівні

Нема то краще, як село наше,
Як село наше у горах.
А село наше — то Криворівня
В широких вільних просторах.
Сива зозулька гаєм літає,
Про весну-красну звіщає,
А біля хати, в саду-садочку
Дівчатко пісню співає.
Якби я мала крила пташині,
Я би по світу літала,
Про Україну, про Криворівню
Я би усім заспівала.
Ой ви, дівчатка криворівнянські,
Вкраїнські пісні співайте,
І Гуцульщину, в світі єдину,
Все рідним словом витайте.

Володимир РОЖКО, історик-архівіст, м. Луцьк
Дзвони в храмах Погориння

Дзвони в Божих храмах православного і католицького світу під час богослужінь покликані підносити людські почуття до глибин вічного і прекрасного, до осягання величі Господнього творіння.
З’явилися дзвони вперше в Китаї за дві тисячі років до народження Ісуса Христа. Пізніше появилися в Єгипті, Асирії, Греції і Римі. Маємо біблійні повідомлення про дзвони. Використовували їх як ударні музичні інструменти в Китаї, в інших країнах для означення часу. Історичній науці відомо, що коли 323 року до народження Христа перевозили домовину з тілом Олександра Македонського, то мули, що везли колісницю, мали на голові золоті дзвоники, прикрашали одяг священнослужителів і інше. Перші вістки про дзвони, як явище суто церковне, походять з Італії. За єпископства Паулінія у IV ст. відлили дзвони для храму міста Нола, й тому невеликі дзвони довгий час називали «нолами», а більші розміром «кампанами» — від округи Кампанія, де розташоване місто Нола. Існує переказ, що взірцем для форми дзвона майстри-людвісари взяли польову квітку «дзвіночок».
Західна церква почала використовувати дзвони в богослужіннях ще в IV ст., а за папи Сабініяна (604-606) було упорядковано порядок їх використання. Метали, з яких виготовляли дзвони, були різні: бронза, мідь, залізо, золото, срібло і інші сплави.
Візантійська церква появу дзвонів в церковних богослужіннях сприйняла як латинський витвір, але пізніше, десь в другій половині IX ст., в Царгороді з’явилися перші дзвони.
В Україну-Русь, на історичну Волинь дзвони прийшли також із Заходу, найправдоподібніше — з Німеччини через Моравію. Свідченням того є найдавніша наша назва дзвону «колокол», що походить від німецького «Die Glocke».
До появи дзвонів скликали вірних до служби за допомогою «била» або «клепала». Про це свідчать історичні джерела. То були своєрідні дошки: «било» — з дерева, «клепало» — з металу. Їх перейняла наша церква від Візантійської. Про широке використання «била» знаходимо повідомлення в «Літописі руському» під датою 1074 року в зв’язку з упокоєнням в Бозі преподобного Теодосія Печерського: «... він, Феодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударила в била, і зібралися всі».
З того ж «Літопису Руського» дізнаємося, що в 1237 році король Данило Галицький привіз дзвони з Київа, а інші відлив у Холмі, а благовірний князь Володимир Василькович відлив дивно звучні дзвони для збудованого ним храму св. Юрія в м. Любомлі, що таких, зі слів літописця, «не було по всій землі».
Отож давнє людвісарство Волині і Полісся виводить свої пракорені ще з княжих часів. В Погоринні з’явилися вони в храмах Божих з появою тут перших святинь в X—XI ст. Це в містах Пересопниця, Дорогобуж, Степань, Висоцьк і інших. Ті перші дзвони не дійшли до нашого часу, стали жертвами орд Батия, поляків, литвинів і інших чужинців, що пустошили нашу землю. Слід пам’ятати, що дзвони від найдавніших часів аж до закінчення Другої світової війни були військовими трофеями, а в часи розгулу червоного московського атеїзму стали жертвами цього кривавого монстра. Дзвони віддавали, як це сталося в м. Дубровиці, Степані, Кураші і інших місцях, на металобрухт.
Найдавніший дзвін, збережений в Україні, є в катедральному соборі св. Юра 1341 р. — у Львові, а на історичній Волині — дзвін 1566 року, подарований князем Олександром Чорторийським Святогірському Успіння Божої Матері Зимненському манастирю. До давніх збережених дзвонів належить дзвін 1572 року з манастирського храму Преображення Господнього в м. Дубно, який нині перебуває в місцевому музеї, а на глибокому Поліссі — дзвін 1583 року з с. Молодове Іванівського району.
Основними центрами людвісарства були в XV—XVIII ст. на історичній Волині цехи у Володимирі, Холмі, Луцьку, Острозі, Дубно, Бродах, Степані і інших менш відомих містах і містечках.
Із збережених дзвонів Погориння маємо головно відлиті в людвісарських майстернях м. Дубно, а також Степаня, де цей вид ремесла був дуже розвинений і лише після Третього розподілу Польщі 1795 року відливання дзвонів тут занепадає, бо в XIX ст. Москва завозила в наші храми виготовлені свої дзвони.
Високої майстерности дзвони зберігалися в Дорогобужі (зникли в часи Першої світової війни), Дубровиці, Степані. В Дубровиці перший секретар місцевого райкому КПРС Охтень Іван Методійович, який відзначився своїм вандалізмом щодо храмів Дубровеччини в 60-ті роки, наказав знімати давні дзвони. Директор школи Майба здавав їх на металобрухт, а на виручені кошти возив піонерів в Артек.
В колишньому княжому містечку Висоцьк в церкві були давні мистецькі дзвони невідомого походження, гарно удекоровані рослинним орнаментом, з зображенням святих. Вони також загинули ще в роки Першої світової війни.
Містечко Степань славилося в Пригоринні не лише своїми широковідомими ремеслами, в тому числі і людвісарством, про що говорить давня назва села і річечки Зульня (права притока Горині), а й величними храмами Божими, які були побудовані на місці святинь княжої доби: Святої Тройці 1523 р., Преображення Господнього 1749 р., Св. Миколая 1775 р., Успіння Божої Матері XVIII ст., манастир Св. Михайла XVI ст. і інші. Всі вони мали окремі багатоярусні дзвіниці з пречудовими дзвонами місцевих людвісарів, з кириличними написами, багато удекоровані.
Московсько-більшовицький режим завдав небаченої шкоди святиням Степаня. Лише храм Св. Тройці залишився не розвалений, не осквернений і зберіг свою дзвіницю з дзвонами XVIII ст. Церкву Св. Миколая звандалізували, перетворили в клуб санаторію «Горинь», дзвіницю розібрали, а дзвони здали на металобрухт.
Церкви Успіння Божої Матері, Преображення Господнього розламали разом з дзвіницями, церкву на кладовищі спалили вже в часи незалежности України, церкву-каплицю над джерелом розібрали і перевезли в Сарни до історико-етнографічного музею. Всі дзвони здано в металобрухт. А були то дзвони XVIII ст., неповторні мистецькі пам’ятки волинських, деякі і місцевих степанських людвісарів. Всі вони мали кириличні написи, багате рослинне удекорування, зображення святих, вилиті з найкращих сплавів металів.
Автор, перебуваючи в липні 2010 р. у науковій подорожі на Костопільщині, від старожила села Збуж (в 17 км південніше Степаня) Юхима Павловича Каленика дізнався, що великого дзвона з храму Преображення Господнього в Степані 1962 р. комуністи привезли на місцевий колгоспний двір. Дзвін той був дуже давній, удекорований рослинним орнаментом, належав до високих мистецьких взірців роботи волинських людвісарів.
— Недовго дзвін пролежав на колгоспному дворі, — розповідав Юхим Павлович, — вістки про погром комуністами церков в Степані швидко поширились у навколишніх селах, боячись, що вірні дізнаються про місцезнаходження дзвону, місцеві атеїсти однієї ночі вивезли його невідомо куди...
Степань — з княжих часів був центром ремесла і торгівлі, особливо відоме містечко над Горинню своїми ремеслами у XVIII — поч. XIX ст. Зокрема тут був ливарний цех, що славився своїми людвісарними виробами.
Свідченням того, що виплавляння металу та виготовлення з нього різних господарських побутових і церковних предметів існувало ще в княжу добу, є попередня назва с. Грушівка (Зульня) і річечка під тою ж назвою (права притока Горині), яка витікає з недалеких лісів, і омивала в давнину с. Зульню.
На користь нашої думки, що в Степані місцеві людвісари плавили метали і відливали церковні дзвони ще в сиву давнину для Божих храмів Волинського Полісся, говорять історичні джерела, що тут в Зульні в 1583 році було три рудні для плавлення місцевої залізної руди та металів. Ще одна з цих ливарень знаходилася в селі Велика Любаша в 17 км на південь від Степаня. Місцеві старожили розповідали автору про велику кількість шлаків від плавлення руди, яку довозили з с. Яполоть, на місцях, де стояли магерні над річечкою Замчисько. А сімдесятирічний Василь Перелет показав і місце, де стояли ці невеликі поліські доменні печі. Ці магерні, людвісарні майстерні в селі працювали ще з «незапам’ятних часів» аж до кінця XIX ст., «виготовляли рільничі знаряддя, речі побуту, холодну зброю».
Цієї весни і літа відбув я чисельні наукові подорожі до середнього Погориння: Караєвичі, Грабів, Деражно, Бичаль, Постійно, В. Мидськ, В. Стидинь, Збуж, Яполоть, Жалин, Космачів, Велика Любаша, Кричильськ, Городець, ще раніше — в с. Цепцевичі, Бережниця, Кураш, Висоцьк і інші. Оглянув місця, на яких стояли понищені наші святині, збережені храми. Їх дзвони в переважній більшості нові, відлиті в м. Нововолинську. Незважаючи на масовий «червоний» вандалізм, мені вдалося виявити низку дзвонів XVIII—XIX ст. Збереглися дзвони або їх рештки: в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с. В. Мидськ — ударник великих розмірів і ваги від давнього дзвона, з яких можна судити про його вагу, не менше півтони, недіючі дзвони на дзвіниці храму Св. Юрія, 1755 р., в с. Грабів, в окремій дзвіниці церкви Чесного Хреста Господнього в Деражно і інші.
Кожен дзвін має свою історію: виготовлення, використання, зберігання, переховування, нищення і т. д. В княжому містечку Деражно вчителька-пенсіонер Леся Василівна Бас розповіла, як було врятовано великий дзвін місцевої святині:
— Навесні 1943 року українські повстанці звільнили Деражно, Постійно, інші навколишні села від німецьких окупантів. Тоді саме і з’явилася приказка: «Від Деражно до Постійно — Україна самостійна». Німці з поляками палили села, вбивали українців, грабували їх майно, не жаліли і храмів Божих, а дзвони забирали як військові трофеї і відправляли в Німеччину. З попалених храмів Костопільщини в селах Постійне, Яполоть, Велика Любаша і інших німці й поляки забрали не лише церковне майно, а й дзвони, підсвічники і інші речі, виготовлені з кольорових металів. Мої старші земляки передбачали таку акцію і в Деражно. Однієї травневої ночі дзвони було знято з дзвіниці, а найбільшого перевезено на місцеве кладовище і «поховано» з почестями — надмогильним написом та дубовим хрестом.
У цій «могилі» дзвін і пережив щасливо німецьку, і московсько-більшовицьку окупацію. Енкаведисти по війні в церкві і дзвіниці влаштували свої склади, шукали дзвони, але ніхто з утаємничених в справу переховування великого і менших дзвонів не зрадив, тому нині всі шість дзвонів своїм співом прикрашають служби Божі...
В окремих селах Пригориння закопані, затоплені у води Горині дзвони так і не вдалось відшукати, учасники їх переховування передчасно і несподівано пішли з життя, забрали з собою таємниці рятування дзвонів в с. Грабів, Караєвичі, Постійно, Бичаль, Городець і ін.
Вже сама назва Городець промовисто вказує, що це поселення належало до давніх погоринських городів XI—XIII ст. Відомості про храм Божий в Городці маємо з XVII ст., але то не була його перша святиня. Після побудови тут нового храму св. Миколая, 1839 р., дзвіницю змістили над бабинець, хоч до того була вона окремо від святині, а давні дзвони ще доби князів Гольшанських перенесено з неї до дзвіниці нової церкви. Церква св. Миколая в Городці мала також велику збірку давніх ікон XVI—XVII ст., багато цінних предметів церковного мистецтва, а місцевий палац власників села нагадував безцінну скарбницю нашої історії.
Всі ці скарби як і давні церковні дзвони храму св. Миколая, опинилися в чужих музеях, приватних збірках наших загребущих, жадібних чужого добра сусідів.
Подібна доля і давніх церковних дзвонів доби князів Гольшанських, образів, інших виробів церковного мистецтва з церкви в с. Великі Цепкевичі на нижньому Погоринні. Спершу святиня була пограбована «невідомими», а потім спалена. Загинули тут і давні церковні дзвони.
Окремої уваги заслуговує історія церковних дзвонів храму Покрови Пресвятої Богородиці 1885 р. в с. Кричильськ, як і самих святинь в цьому княжому поселенні Пригориння.
Видатний дослідник Волині професор Олександр Динкаловський в 30-х роках минулого століття в Кричильську віднайшов сліди давнього IX—XII ст. печерного анахоретського (відлюдного) манастиря. «В урвищі Горині відкрив, — писав дослідник, — видовбану в глинястому березі печеру, що складалася з коридору і округлої камери з виверченим вентилятором для забезпечення допливу повітря...
Саме такої ротондної (округлої) форми були печерні, наземні храми, починаючи з Мефодієвської доби (870—992 рр.). Без сумніву, як і в Степані, тут ще до татаро-монгольської навали були храми Божі, а вибудувані по них зберігали не лише святість місця, а й передавали новим церковне майно і дзвони, якщо вони збереглися.
Слід наголосити, що поліські людвісари були високими майстрами плавлення металів, виготовлення церковних і світських речей, мали високі знання з цієї справи, віковий досвід, який передавався від покоління до покоління.
Дзвони в Божих храмах Погориння, як і всієї історичної Волині, й України є темою, яка потребує глибокого і всебічного дослідження. Одночасно і самі рудні на Волинському Поліссі чекають на свого дослідника, який розкрив би їх вікові таємниці.
Давні традиції волинських людвісарів відновили в 90-х роках минулого століття майстри цієї величної і святої справи нововолинські умільці. Дзвони виготовлені їх руками, є нині в усіх реґіонах України.

В. ГРЕБЕНЮК, м. Радомишль

Папірня архимандрита Єлисея
Лишень ідея ще нам світить,
Віра, що кличе: не піддавайся!
Святослав Гординський

Під блакитним небом щедрого на таланти Полісся все грає чарами природи й буяє красою, особливо річка Мика, що витікає з цілющих джерел з-під віковічних дубів затаємниченого лісу, де відпочивали й втамовували спрагу звитяжці Максима Кривоноса (1648р.), напували коней козаки Богдана Хмельницького (1652р.).
Саме в цій благодатній місцині в 1150 році на тоді ще судноплавній річці Миці заснували наші предки древній Микгород, а в 1605 р. на околиці Микгорода настоятель Київо-Печерської Лаври облюбував долину біля річки для будівництва першої в Україні папірні. Як годиться, місце було освячене, і архимандрит Єлисей отримав благословення на спорудження папірні. Мав він тоді чимало талантів від Творця. Як найкращий архітектор і будівничий, як знавець деревини та паперу, як обізнаний книгодрукар і мудрий провидець, богослов та філософ — він опікувався формуванням національної свідомости рідною мовою, тому прагнув надійно й надовго утвердити друкарську справу в Україні. Тож Єлисей Плетенецький перегородив річку Мику високою кам’яною дамбою з мостом та шлюзами для спрямованого відбору і дозування води на привідне колесо та спрямування деревини на розпилювання в папірню, а за дамбою спорудив (1612р.) унікальне на той час механізоване виробництво високоякісного паперу і водночас — книгодрукарню. Ця восьмиярусна споруда-фортеця мала метрові стіни з вікнами-бійницями та спостережну вежу, була обгороджена муром (з часом зруйнованим), а з надійного підземелля папірні вели підземні ходи, один з яких донедавна виходив за чотири кілометри на території колишньої гімназії (ХVIII ст.) у центрі Радомишля.
У буремні часи боротьби з окупантами тут дзвеніли шаблі Устима Кармелюка, Вишневецького, січових стрільців (поодинокі хрести на їх могилах ще збереглися на старому занедбаному цвинтарі). За більшовицьких часів від 1927 року могутню споруду минувшини фортецю-папірню використатовували як млин і комору. І ніхто не наважився на її реставрацію. Лиш в 2008 році розпочато повномаштабні реставраційні роботи...
Чому ж такі скупі відомості донесла нам історія про першу в Україні паперову фабрику та інші події у Микгороді? Тому що у ХVIII ст. Катерина II жорстоко нищила українську мову, історичну спадщину та вільнодумство окупованого народу, а в 1776 році «вєлєла под угрозой безотлагатєльной смертной казні ізьять і унічтожіть всьо напечатаноє українскім і впрєдь навсєгда запретіть печатаніє в етой беспрізорной глухомані». Це стосувалось і книг з печаткою друкарні Микгорода; імператриця зобов’язала навіть перейменувати Микгород, щоб назавжди стерти з пам’яті народу духовну історичну Божу спадщину і світлу Мудрість предків наших, окутавши темрявою спотвореного світу насильства і несправедливости. Бо над усе боялися окупанти, як і сучасні пройдисвіти, що мудрі книги рознесуть і посіють Боже рідне слово Істини і Волі. Таким чином в 1777 році з’явилось місто Радомишль. До речі, це місто вподобали і польські магнати, спорудивши в Польші такого ж пляну місто Radomsk.
Віримо в потужню силу оновлюючої правди минувшини, що все частіше проростає могутніми паростями, якими завше тішиться людина світлої душі і доброго серця. Віримо, що в Микгороді (нинішньому Радомишлі) з’явиться відомий світові музей давньої першопапірні, про яку поки що так мало знають навіть радомишляни, хоча делеґації з Японії, Швеції, Данії тут вже встигли побувати.

Константина МАЛИЦЬКА
Коза Гаїза

Була вся біла з чорними вушками — тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.
Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.
Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий — старець із довгою бородою.
«Це певно Мама і дідусь Малого», — міркувала Гаїза. — «Яке гарне оце Мале людське! Але чому Воно таке сумне? Так далеко дивиться кудись перед себе! Невже ж Воно хворе, а може і вмерло? Ану, побачу!»
І, присунувшись ближче до Дитятка, почала своєю м’якою борідкою пестити Його ніжки й рученята. Малий розплющив широко очі, глянув на рогату тварину і всміхнувся — і раз, і другий, і третій. А за ним всміхнулась і Мати, і бородатий дідусь, і пастирі, навіть сумний осел весело крутнув головою.
— Ось як треба діток забавляти! — сказала Гаїза. — Малі мусять сміятися, радіти. Побачите, як Воно ще засміється!
І, відштовхнувши осла і вола набік, щоб зробити собі місце, почала Гаїза виводити перед Дитятком найкращі свої козячі танки і штуки. А вона була в цьому мистець. Ходила вихилясом, притупцювала ніжками, вертіла головою, немов хотіла взяти когось на ріжки. А Малий у яслах дивився на чудну танцюристку, а потім сплеснув радісно в рученята і зайшовся перлистим сміхом.
А за тим сміхом уся природа загомоніла і собі. Заревів віл і осел, заворкотіли дикі голуби, забриніли лісні бджоли, засичало гаддя в травах, запищали степові ховрашки, пальми поскидали найкращі свої плоди, вода в потоках зашуміла повним річищем. А вбогі пастирі, припавши на коліна, заспівали Дитяткові:
Бог Предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд Свій весь,
І утішився...
«Утішився, як я Йому затанцювала», — думала Гаїза, повертаючи з пастирями на поле. — «Чудна ця сьогоднішня ніч і чудне це Мале людське в яслах!».
І все чудним видалося Гаїзі, не менш і те, що господар Яків не потягнув її бучком, що ось так самовільно відійшла від отари. Але, мабуть, усе що сталося цієї ночі там, у вертепі, було найважніше.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», — говорила до себе Гаїза, вкладаючись на ніч у своєму стадку. — «Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.

Втеча до Єгипту

А сорокового дня по народженні Ісуса понесла Марія Дитятко до святині в Єрусалимі, щоб там по закону присвятити Його Богові і найменувати. І по закону жертвувала теж пару голубів і пару горличок.
І тої самої ночі з’явився Йосифові у сні янгол і сказав:
— Устань, візьми Дитя і Матір і втікай до Єгипту, бо цар Ірод наважується на життя Малого.
І встав Йосиф і, посадивши Марію з Ісусом на осла, вирушив у дорогу.
А водночас оповістив янгол усі живі тварини, що на землі і під землею, і в повітрі і на воді, щоб помагали втікачам. І заворушилась уся природа. Мурашки висипали високі кіпчики на шляху, куди гнали воїни Ірода, бджоли засліплювали їм очі гострими уколами, дикі звірі страшним ревом полохали коней, сонце запалювало до грані мідяні шоломи, вітер навівав гарячого піску в обличчя, річки виступали з берегів і заливали дороги, а злі гадюки й скорпіони боляче в’їдалися в ноги вершників і румаків. Нелегка була погоня за Святою Родиною, бо все довкілля сприяло їхній втечі.
Сонце гріло — не пекло, вітрець холодив знеможене тіло. Високі пальми клонили вниз своє буйне гілля і скидали солодкі плоди. Дикі кози й антилопи підходили до Марії, щоб годувала своє Дитятко їхнім молоком. А коли Вона хотіла переполоскати Ісусикові пелюшечки, де не взялося чисте джерельце, даючи Матері свою чисту водицю.
Ночами крилися подорожні в скелястих печерах, а тоді павуки розпинали перед входом густу сітку, а пустельні звірі — леви і тигри берегли супочинок втомлених цілоденним ходом. Навіть погана гієна держала варту над втікачами, вгамовуючи на той час своє жалісливе виття, щоб не турбувати Дитятка.
Іноді по дорозі стрічали вони довгі каравани людей на верблюдах, але ці байдуже проїздили повз них.
Довго-довго мандрувала Свята Родина, поки підійшла до меж Єгипту. Пречиста Марія хотіла задля Дитятка вже десь поміж людьми в безпечному захисті хоч часок спочити.
Аж ось побачили вони в далечині велику оазу. Росли там стрункі пальми над чистим потічком, а просторі шатра і загорожа для свійських тварин указували на добробут мешканців.
— Тут треба нам проситись на нічліг, — сказала Марія. — Може не відмовлять нам гостини.
А в тій оазі, у найбільшому шатрі, жила розбійницька мати з невісткою і маленьким онуком. Коли наші подорожні увійшли в загорожу і стали прохати захисту, стара розбійницька мати сказала:
— Не можу вас прийняти. Мій син розбійник; тепер нема його дома, але як повернеться, вас повбиває, а мене насварить.
На те Марія:
— Однаково нам у дорозі від розбишак погибати, то вже краще хоч одну ніч спокійно прожити під покрівлею. Ми вам місця не залежимо, страви не переїмо. Згляньтеся на оце Маля.
Зиркнула розбійницька мати на Ісусика, а Він до неї ручки простягає, всміхається. Жаль стало старій дитини, і молода невістка за них заступилася:
— Пустіть їх, мамо!
— То заходьте вже всі троє, а осла поставте в загороді.
Увійшла Марія до шатра і передусім попросила теплої води, щоб Ісусика скупати. Подала їй розбійницька жінка води у широкій посудині і дивиться, як малий Ісусик радісно хлюпається. А тіло в Нього здорове, міцне, рожеве.
І з заздрощів скипіло серце молодої розбійниці, бо її синок Дизма ввесь був укритий струпами. І думає вона собі:
— Поганий мій Дизма, хай і Дитя оцієї зайшлої набереться від нього шолудів.
І саджає свого синка у купіль разом з Ісусиком. А Ісусик усміхається до товариша, обіймає його рученятами й обливає жартівливо водою.
І глянь! — шолуді починають опадати з Дизми, і тільце його стає таке чисте й гладеньке, як у здорової дитини.
Із дива не може вийти розбійницька жінка. Позирає на Марію, мов на чудотворця і дякує зі сльозами в очах. А стара мати щедру вечерю готовить для подорожніх.
Надвечір повернувся розбійник зі своєю ватагою. Побачивши чужих людей, запалав спершу гнівом, але коли почув, як його синок оздоровів на тілі, то й сам почав припадати біля незвичайних гостей.
А другої днини ранком знову вирушила Свята Родина в дальшу дорогу. Розбійницька мати дала їм на прощання чимало харчів: дактилів, сухарів, верблюжого молока і добрий шматок печеного козлячого м’яса. А сам розбійник провів їх аж ген поза межі пустелі, у замешкалі вже місця Єгипту.
Тут поблизу старинного Геліополісу, недалеко нинішнього Каїру, натрапили вони на давню оселю земляків і в ній зупинилися, знайшовши тут спокійний захист.
І жили вони там тихо-мирно, аж знову янгол сповістив Йосифові, що цар Ірод помер, і вони можуть вертатися до рідного краю.

На горі Голготі три хрести простягають чорні рамена. Посередині розп’ятий Він — Христос, обабіч два розбійники. І цей зліва почав насміхатися з Христа:
— Якщо ти Божий Син, спаси Себе і нас. — Але той другий скартав його, кажучи:
— Невже ж не боїшся ти Бога? Ми справедливо терпимо кару за наші злочини, але цей невинний не заподіяв нікому ніякого лиха...
А Христос повернувся до нього і мовить:
— Дизмо! Колись давно ти дитиною в одній купелі зі Мною очистив своє тіло від шолудів, сьогодні в кривавій спільній нашій муці обмивається твоя душа з гріхів.
І засяяло лице розбійника тихою радістю. І згадав він далеку оазу в пустелі, і стрункі пальми перед шатрами, і рідну матір, і малого хлопчика, що загостив до них надвечір, і батька розбишаку, що вивів сина на дорогу злочину.
І щирий жаль за змарнованою молодістю обгорнув його душу, і сльози викотилися з очей. І тихо прошепотів він з вірою:
— Господи! Пом’яни мене, коли увійдеш у царство Твоє. — І від хреста Ісусового понеслися повні любови слова:
— Направду кажу тобі, ще сьогодні будеш зі Мною в раю.

РІЗДВЯНА ЧУДАСІЯ
УПОРЯДНИКИ З. ЖУК, Ю. БЕРЕЗЕНКО. ХУДОЖНИК С. БАЛУХ.– К.: 2010

Цю нову дитячу книжку святочних історій – «Різдвяна чудасія» — видало Київське молодіжне православне братство свв. Бориса та Гліба.
Головні герої цієї барвистої і доброї книжки — тваринки, які не менше за людей люблять Різдво. Разом із осликом, овечкою та верблюдом маленький читач помандрує до Вифлеєма, де стане свідком народження Спасителя. А відтак переживе безліч пригод, пізнає таємниці різдвяної ночі, повірить у здійснення мрій разом із чарівним зайчатком, малим мишеням, капосним лисом, невгамовною синичкою та іншими незабутніми героями цієї книжки.
Написали «Різдвяну чудасію» сім письменниць, яких читачі вже знають із серії «Християнська читанка»: Зоряна Живка, Оксана Лущевська, Галина Манів, Наталка Малетич, Юля Смаль, Валентина Вздульська, Надія Гербіш. А намалювала вигадлива художниця – Світлана Балух.
Книжка найбільше пасує дошкільнятам та дітям молодшого шкільного віку. Створена для родинного читання, проте також стане в пригоді педагогам, катехитам і священикам.
Замовляти «Різдвяну чудасію» та книжки серії «Християнська читанка» («Весняна книжка», «Осіння книжка», «Літня книжка», «Зимова книжка») можна за телефоном: 098-43-55-309 (Юлія) або на електронну скриньку agape.kyiv@gmail.com.
Пропонуємо читачам дві казкові оповіді з «Різдвяної чудасії».

Галина МАНІВ
Як Манюня і Дзінька помирилися

Жила собі киця. Звали її Манюня. Вона любила сидіти на підвіконні й дивитися, як облітає з кленів жовте листя. Але одного дня все листя облетіло. І Тетянка, господиня киці, повісила за вікно годівничку та на¬сипала в неї соняшникового насіння.
Невдовзі прилетіла до годівнички синичка Дзінька, зачепилася лапками за дашок й отак — униз головою — стала дзьобати зернятка. Чогось ці синички полюбляють висіти вниз головою. Хтозна, може, їм так ліпше думається.
А Манюня, угледівши пташку, тут-таки намірилася її вполювати. І стала тихесенько-тихесенько підкрадатися поближче, ховаючись за ві¬конну раму. Тоді як стрибне! А Дзінька – хоч би що. Хоч би крильцем поворухнула. Ні. Знай собі дзьобає смачне насіннячко. Тому що вона вже доросла (не те що Манюня) і знає: люди вставляють у віконні рами такі прозорі штуки, які нічого крізь себе не пропускають крім світла і сонячних зайчиків. Тож і киця-розбійниця до Дзіньки не добереться.
І стала синичка з Манюні насміхатися:
— Яка ж ти, кицю, дурненька! Спробуй-но, дзінь-стань мене! Дзінь-дзілі-лінь (у перекладі із синичої мови це приблизно як наше “бе-бе-бе”).
А в Манюні від гніву й досади аж зелені вогники в очах засвітилися. Кидається вона на шибку й нявкає сердито:
— Сама дур-няв! Няв-чися спочатку з па-няв-нками розмовляти!
— Ой, гля-дзінь, це ти панянка?! — від сміху Дзінька аж звалилася з дашку та мусила зробити в повітрі кульбіт, щоб повернутися до вікна й досваритися з Манюнею. — Та я своїми очима бачила, як тебе добра дзінь-вчинка зі смітника пі-дзінь-брала.
— Брех-няв! Брех-няв! Мене благородні батьки загубили! Ось я тебе!!! — і Манюня знову кинулася на шибку.
А Дзінька своє: “Дзінь-дзілі-лінь!”.
Отак би ще, мабуть, довго сварилися синичка з кицею, та пролітав повз них у справах ангелик і з докором сказав:
— Ех, ви! Сваритесь, а нині ж такий день! — і майнув собі далі.
А киця й синичка враз згадали, що сьогодні, коли звечоріє й засяє пер¬ша зірка, всі — і люди, і звірята, і птахи — вітатимуть народження Божого Дитятка, Ісуса. Настане Святвечір!
Хтозна-звідки звірятам це відомо, але навіть така маленька киця, як Манюня, відчуває наближення свята. От хіба що сьогодні забула. Але ж це її перше на світі Різдво!
І Манюні стало соромно й прикро, що вона свариться в такий день! А Дзіньці стало ще соромніше й прикріше. Бо вона вже доросла, тож мала би пам’ятати та Манюні приклад показати...
— Кицю, го-дзінь сваритися, нумо миритися! — сказала Дзінька.
— Із задоволенням-няв, — радо погодилася Манюня.
— Веселого Різдва! — Дзінька пурхнула на прочинену кватирку й потяглася дзьобиком до киці.
— Веселого Різдва! — Манюня стала на задні лапки й потяглася мордочкою до пташки.
— Мамо, — прошепотіла Тетянка, — ходи мерщій сюди! Дивись, Манюня із синичкою цілуються!!!

Надія ГЕРБІШ
Помаранчевий подарунок

Маленькому сірому мишеняті набридло бавитися своїм куценьким сірим хвостиком. На столику в затишній нірці лежали три золотисті зер¬нини. Воно понюхало їх, погладило, попідкидало, пожонґлювало та й повернуло на стіл. У нірці було тепло й спокійно, але так не вистачало барв! Усе сіре, сіре, сіре… І лише ці три запашні зернини! Вони так принадно пахли свіжим смачним золотистим кольором, що маленькому сірому ми¬шеняті до щему захотілося відчути, як пахнуть інші кольори. Тож воно натягнуло на голівку маленьку сіру шапочку, закутало шийку сіреньким шаликом і шмигнуло з нірки в тунелик, що вів надвір…
Мишенятко часом бавилося в ньому. Проте завше наштовхувалося на старенького дядечка Крота, який прямував до своєї нори, лякалося та мерщій тікало додому. Далі за тунелик воно ще ніколи не виходило. Та того дня мишенятко зрозуміло, що прийшов час побачити світ. Хутко пе¬ребираючи лапками, воно згадувало мамині розповіді про хрумку зелену траву, про соковиті червоні суниці, про пахуче й солодке синє небо, про недосяжні руді пагорби, пахощі з яких приносив вітер…
Однак щойно мишенятко видобулося на білий світ, як писнуло й затулило очі. Кольорів ніяких не було, крім одного — білий світ виявився направду білим-білим та ще й сліпучим…
— Але ж… мама завжди каже правду, — думало воно. — Отже, кольори десь є, їх треба тільки пошукати…
Тож маленьке сіре мишенятко вирушило в мандри — у пошуках кольорових запахів.
Мишенятко дріботіло білим-білим світом, білим-білим полем, а над ним нависало біле-біле небо. І раптом воно відчуло, як пахне цей білий колір.
Він пахнув казкою! Хрусть-хрусть — маленькі лапки по¬троху ввійшли в ритм, і білий пухкий блискучий сніг по¬чав вигравати пахучу мелодію, що нагадувала дзеленчання сріб¬них дзвоників. Білий сніг пахнув передсмаком свята. І мишенятко вже відчувало, що ось-ось познайомиться з іншими кольорами…
Аж ось з-за пагорба вигулькнув будиночок. Охайний, цегляний, із великими вікнами. Біля нього пишалася розкішно вбрана ялинка. Мишенятко поспішило їй назустріч, і такий солодкий свіжий аромат огорнув його, що воно на мить аж присіло з подиву. Тепер мишеня знало, що зелений – то колір зустрічі, а ще він пахнув відкриттями й новим життям…
Мишенятко всмак насолодилося цим ароматом і пішло далі – оглянути будинок. Він був набагато більший за мишачу нірку та здавався дуже теплим. Хтось розчинив вікно, і до мишенятка долинули чудесні запахи випічки, такої ж золотистої, як і ті три зернинки, які надихнули його на ці мандри, і яблук із корицею, і гарячих чаїв, і щирих обіймів, і дзвінкого сміху… Уся ця суміш ароматів відрізнялася від запахів його нірки, але все одно цей будинок пахнув так само, як і нірка, — домом…
Аж тут чиясь рука опустилася перед ним, тримаючи велику помаранчеву кулю. Мишенятко задерло голівку й побачило дівчинку з двома рудими кісками та дуже добрими зеленими очима, яка простягала йому цього дивовижного м’яча й усміхалася.
— Бери, маленьке мишенятко, мандаринку. З Різдвом тебе!!!
Воно обережно взяло подарунок, чемно подякувало дівчинці, і та швидко побігла кудись, весело сміючись.
Мишенятко ще раз принюхалося до жовтогарячої пахучої скоринки й вирішило, що такий теплий і яскравий колір пахне… подарунком!

Любомир ГУЗАР
«Щоб робити добро – треба любити людей»

Фраґменти з виступу — відкритої розмови Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара

2 грудня 2010 року Київо-Могилянська Бізнес Школа [kmbs] та innovations.com.ua провели зустріч Любомира Гузара, Верховного Архиєпископа Київо-Галицького, Кардинала, Глави Української Греко-Католицької Церкви, з українськими управлінцями. Подія пройшла в форматі відкритої розмови «business talk», яку провів декан kmbs Олександер Саврук. Тема зустрічі: «Бізнес та духовні цінності».

Любомир Гузар: Кожна людина має щонайменше два покликання. І до речі, правильніше буде вживати слово «покликання», а не «призначення». Покликання – це запрошення щось робити. Господь покликав людину до життя, тобто дав їй дар життя. Більшість цей дар приймає, проте бувають люди, котрі за різних обставин відкидають це запрошення, тобто позбавляють себе життя. Друге людське покликання пов’язане з тим, що Господь Бог наділив кожного з нас особливим життєвим шляхом, унікальними, властивими тільки їй талантами та можливостями. Це покликання вкладене в людську особистість. Наданий дар людина може прийняти, використати, розвинути або змарнувати. Господь Бог нас не призначає. Це важливо розуміти, бо призначення — означає примус. А вибір повинен бути завжди вільним. Господь Бог дає нам певні таланти, обставини, прагнення, мрії, а ми – свідомо, чи не свідомо, відповідаємо на виклик. Зазвичай такий вибір відбувається в молодому віці – приблизно з десятого до двадцятого року життя. Цей період – важливий етап, коли людина стає на шлях, який для більшості буде визначальним на все життя. Проте, якщо людина свідомо вибрала свій шлях, набула відповідного знання, успішно розвинула таланти, досягла значного успіху, то з часом запитує себе – а чи на правильній я дорозі? Іноді буває так, що, незважаючи на здобуті успіхи, приходить розуміння відсутності внутрішнього задоволення. На цьому етапі ще можна піти іншим шляхом і поміняти кар’єру, але обов’язково треба брати до уваги свої можливости та відповідальність. Іноді потрібно усвідомлювати, що, незважаючи на можливість робити іншу справу, обставини складаються таким чином, що змінити фах – це неправильно. Бо батько родини не може раптом кинути дітей та дружину, піти вчитися і повернутися через кілька років. Трапляється, що людина вже вільна в своїх діях і може почати нову справу. Наприклад, наша церква організує семінарію, але для людей, яким вже за сорок…

Олександер Саврук: Успішна людина, яка не отримує внутрішнього задоволення, шукає шлях до того, що зазвичай називають щастям. Успіх — це реалізація людини у зовнішньому середовищі. Щастя – процес осягнення певної внутрішньої якості. Чи пов’язані ці процеси? Чи можна прийти до свого «я» через зовнішній успіх?

Любомир Гузар: Те, що стосується внутрішньої гармонії, я б назвав швидше задоволенням. Щастя має дещо інший акцент. Чимало людей є внутрішньо пустими — для них успіх вимірюється набуттям зовнішніх атрибутів: майна, впливу, пошани, слави. Вони йдуть через життя і ніколи не зупиняються. Проте є й інший тип людей, які дивляться трохи глибше на себе та своє життя і прагнуть здійснити щось, що принесе внутрішнє задоволення. Буває так, що матеріяльний успіх підприємця не відповідає потребам його душі — тоді людина починає приділяти більше уваги служінню іншим. Це залежить від того, чи має людина певну духовну глибину, чи замислюється над своїми вчинками, чи, може, вона живе поверхово.

Олександер Саврук: Що означає бути собою? Як відчути момент, коли з’являється відчуття того, що людина зрозуміла себе?

Любомир Гузар: Людині дуже складно побачити себе саму, оскільки кожен має тенденцію до самообману та усвідомлення себе іншим. Пізнати, чи ви дійсно є собою, можливо людям, які нас оточують. Лише вони можуть реально оцінити нашу поведінку і сказати, чи відповідає вона тому, у що ми віримо. Віримо – значить думаємо і оцінюємо цінності життя. Дуже добре, якщо такими людьми будуть найкращі друзі, які можуть з повною любов’ю подивитися на нас і вказати на наші недоліки.

Олександр Саврук: Якщо людина має певний дар, то вона його може реалізувати як позитивно, так і негативно — це залежить від цінностей. Які мінімальні цінності варто мати людині, щоб вона реалізувала свої таланти з користю для людей?

Любомир Гузар: У запитанні треба чітко підкреслити фразу — з користю для людей. Адже трапляються так звані «темні генії». В минулому столітті світ пережив чимало таких людей: Гітлер, Сталін та ін. Вони були дуже здібні й обдаровані, але свій дар застосовували не на користь для ближніх. Замість того, щоб будувати і розвивати – робили навпаки. Чому? Бо їхня шкала цінностей була іншою. Щоб знайти відповідь на причину такої поведінки, треба читати їхні біографії. Для того, щоб застосовувати таланти позитивно, треба мати певну шкалу цінностей. Щоб робити добро – треба любити людей, шанувати їх, бажати їм добра. Всі інші цінності входять до загального великого образу «любити ближнього».

Олександер Саврук: Якось отець Борис Гудзяк сказав: «Більшість людей мають пройти довгий шлях, щоб усвідомити прості речі». Коли людина молода, вона змушена думати про гроші, щоб забезпечити сім’ю. На певному етапі життя гроші – це самореалізація, можливість оцінки виміру успіху. Що таке гроші, багатство?

Любомир Гузар: Коли людина молода, то процес дозрівання є досить довгим, щонайменше – п’ятнадцять років. Остаточне дозрівання настає лише у 27-28 років. У молодості фінансове забезпечення дуже важливе, оскільки кожному потрібно вибирати професію, одружуватися, продовжувати рід людський. Але неправильною є та позиція, коли молода людина думає перш за все про гроші. Існують інші, більш важливі цінності – родина, батьки, діти, друзі та ін., тобто про цінності треба думати більше ніж про гроші. Гроші потрібні, без них не прожити, але гроші не дають щастя. Аристотель сказав: «Гроші не роблять нас щасливими – гроші заспокоюють нерви».
Безперечно, що за допомогою грошей можна дуже багато зробити - і доброго, і поганого. Самі по собі гроші є нейтральними. Багатьом здається, що мати багато грошей – то вершина щастя. Одне із лих нашого суспільства в Україні сьогодні полягає в тому, що досить значна група людей має велику жадобу до грошей і заради них готова робити багато поганих речей. Багатство – це благословення чи прокляття? Залежно від того, що ми з ним хочемо робити. Є одначе певна пересторога, особливо в Святому Письмі: багатство має в собі певні небезпеки: хто має гроші – той хоче мати їх більше. Дуже мало людей вміють бути багатими. Бути багатим – це не гріх, бо можна зробити багато корисного.

Олександер Саврук: Багатьом людям вигідно і легше бути жертвою, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні. Як це пояснити і як цього позбутися? Що це за феномен? Чому вигідніше бути жертвою, ніж брати на себе відповідальність?

Любомир Гузар: Чимало людей ліниві від природи — ліниві, бо їм не хочеться трудитися, бо їх так навчили. Ми говорили про те, щоб бути собою, – це також готовність тримати відповідальність за те, що робиш. А дуже багато людей бояться цього. За совєтських часів ініціятива каралася, але не варто все списувати на режим. Адже навіть в капіталістичних країнах багато лінивих людей, які думають лише про сьогоднішній день. Існує ще проблема суспільного виховання, зокрема феномен телебачення. Це трагедія, бо зазвичай програми подають інформацію в готовому, проаналізованому вигляді. Люди дивляться новини і без найменшого зусилля сприймають те, що їм подають. А думати потрібно завжди критично. Отже, потрібна відвага! Щоб бути підприємцем, треба мати відвагу, адже це ризикована справа. Та й загалом, щоб робити щось добре – треба мати внутрішню духовну силу, щоб у випадку непевности – витримати, не дати себе підкорити. І не достатньо виховувати молодь у розумінні, що кожний є людиною, має покликання і Божий дар. Треба прищеплювати сміливість і твердість духу. Великою мірою ця проблема відступає з добробутом країни, хоча у західних державах (Европа, Америка) добробут руйнує людей. Людина, яка повинна бути підприємливою, щоб вижити, часто є більш активною. На жаль, атмосфера сьогоднішнього дня є такою, що люди радше хочуть бути жертвами — нічого не робити, дати комусь іншому працювати за них. І підприємців треба шанувати за те, що вони мають відвагу. Інший приклад — це спорт, який є не лише проблемою фізичної справности. Спорт — дуже важливий виховний засіб: витримати конкуренцію, не боятися змагатися із сильнішим суперником, працювати і йти вперед!

Олександер Саврук: Лінь можна поділити на душевну, розумову і фізичну. Часто люди, які роблять багато простої роботи, виправдовуються тим, що вони працьовиті. Чи є очевидною така лінь?

Любомир Гузар: Лінивість – то є стан душі. Хтось може займатися нецікавим нетворчим заняттям, а хтось – ні. Можливо, для когось це вершина можливостей, можливо, просто немає відваги на щось більше. Але і таким людям треба дати певний виклик у міру їхніх можливостей. Хороші ті підприємці, які заохочують таких нетворчих людей і розвивають їхні духовні потреби. Не можна допускати, щоб людина впала до рівня цілковитої бездумности, бо то вже робот, а не людина.

Олександер Саврук: Інколи буває так, що для людей влада перетворюється на самоціль. Звідки в людині жага до влади?

Любомир Гузар: Влада, як і гроші, — велика спокуса. Влада — одна з найкращих і найвищих форм людського заняття, прекрасний спосіб служити людям, робити добро. Влада – це організування згідно з певною візією, можливість дати іншим не лише хліб на столі, а й здатність до розвитку. Деяким здається, що вони знають, як кожному визначити його дорогу. І тоді вони стараються в будь-який спосіб змусити інших мислити так само, як вони. Класичним прикладом є диктатори. Їм здавалося, що їхній спосіб мислення — єдино правильний. Було б набагато менше зла у світі, якби всі, хто мають владу, зрозуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити і розвивати вільних людей. Влада — прекрасна, але водночас небезпечна річ для людей, які є духовно низькими. Ким би людина не була — треба бути духовно великим та сильним, мати візію.

Олександер Саврук: Всі розуміють, що церква — це організація, в якій є керівник. Як Ви можете описати Вашу ролю керівника, провідника, лідера? Яка ваша відповідальність і основні обов’язки?

Любомир Гузар: Є люди, які мають талант управляти від Бога, а є такі, що вчаться цьому фаху. Як і в будь-якій організації, в церкві є менеджери. Особисто я ніколи не вважав себе хорошим менеджером, бо не маю такого таланту. Дійсно, у церкві є владики і єпископи, які справно управляють, бо хороший менеджер у церкві може зробити багато добрих речей. А взагалі, у церкві діють ті ж принципи управління, що і в будь-якій іншій організації.

Олександер Саврук: Існуючи понад 2000 років, церква має традиції і сучасні досягнення. І це є те, чого варто повчитися у Вашої організації. Як знайти баланс між традиціями та сучасним? Де є та межа?
Нещодавно на одній міжнародній конференції представник Словенії ділився, що в їхній країні багато чого роблять правильно. Проте за останні 20 років країна опустилася в рейтингу конкурентоспроможности на 20 позицій. І на їхню думку, основна причина – це ті суспільні цінності, які нині діють в суспільстві. Як управлінці вони задають собі питання: хто в країні може взяти відповідальність за зміну й розвиток цінностей? Школа, церква чи бізнес?

Любомир Гузар: Цінності — це досвід людства, який зберігається в церкві, релігії, науці, мистецтві, культурі, але головне — в людях. І немає когось одного, хто може дириґувати цінностями і вказувати на їхню правильність. Цінність — це колективний продукт, випробуваний життям, досвідом багатьох років. Немає монополії над цінностями. Цінне – це мудрість, яка прийшла нам від Бога і мудрих людей на землі.

Олександер Саврук: Сенс життя — це служіння собі? Служіння іншим?

Любомир Гузар: Людина має три рольові зв’язки: відносно свого Творця, відносно себе, відносно свого ближнього. Спілкування з кожним із них дає нам зміст життя. Віддати Богові те, що Йому належить. Використати максимально те, що людина отримала. Поділитися з іншими тим, чим можеш. У цьому і є зміст життя.

Зустріч Предстоятелів Київського Патріярхату та УГКЦ

9 грудня 2010 р. в Київській Патріярхії відбулася зустріч Патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета з Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви Любомиром Гузаром. На зустрічі також були присутні члени Секретаріяту Всеукраїнської Ради Церков – єпископ Євстратій від Київського Патріярхату та протоієрей Олекса Петрів від УГКЦ.
Користуючись нагодою кардинал Гузар привітав Патріярха Філарета з 15-літтям інтронізації. У щирій та конструктивній розмові Предстоятелі двох Українських Церков обмінялися думками щодо міжконфесійних відносин, а також подальших перспектив державно-церковного діялогу. Було висловлено обопільне занепокоєння певними тенденціями у цих сферах, зокрема — відсутністю відповіді з боку керівництва держави на пропозиції щодо співпраці як окремих конфесій, так і ВРЦіРО.
Патріярх Філарет розповів главі УГКЦ про свою поїздку до США, під час якої відбулися, серед іншого, зустрічі з греко-католицьким духовенством і віруючими, відвідування парафій УГКЦ. Також Патріярх розповів про свою візиту на Львівщину та прославлення Львівської ікони Божої Матері «Одигитрія», на якому був присутній і єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ Венедикт Алексійчук.
Предстоятелі висловили задоволення рівнем взаємодії двох Церков у питаннях міжконфесійних та державно-церковних відносин і домовилися про подальшу співпрацю.

Прес-центр Київської Патріярхії

Синод УПЦ КП вимагає від Президента наведення порядку у сфері державно-церковних відносин

Засідання Синоду єпископів УПЦ КП відбулося 13 грудня в Київі. Члени Синоду, враховуючи загрозливу «для хисткого релігійного миру в Україні» ситуацію, звернулися з офіційним листом до Глави держави. У ньому владики Київського Патріярхату наводять чіткі факти неадекватного для демократичної країни вирішення державно-церковних стосунків — як на політичному, так і на законодавчому рівні та закликають сприяти тому, щоб держава переглянула своє ставлення до питань взаємовідносин з релігійними організаціями і керувалася у всіх своїх діях законодавчим принципом рівности всіх конфесій, не виділяючи лише одну з них.
Серед кроків, які уже на сьогодні потрібно реалізувати владі для цього, Синод УПЦ КП виокремлює у листі до Президента такі:
— дати відповідь на численні листи та звернення Київського Патріярхату щодо пропозицій подальшого розвитку державно-церковних відносин;
— провести довгоочікувану зустріч з ВРЦіРО, про яку Президента просять від початку його каденції;
— припинити відверте лобіювання УПЦ (МП) та практику зустрічей лише з духовенством та єрархами цієї Церкви. «Це, очевидно, порушує визначений законодавством принцип рівности всіх конфесій», — нагадують Президенту владики КП.
— не знижувати ролю органу, відповідального за державно-конфесійні відносини, а посилити його ролю і піднести його до рівня підпорядкування безпосередньо Президентові і Кабінету Міністрів України.
— проконтролювати спроби внести неприпустимі принципові зміни до Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації», який визнаний одним з найкращих серед аналогічних у світі;
— сприяти прийняттю «Концепції державно-церковних відносин», яка ще 2004 року була підготована спільними зусиллями основних конфесій та експертами, неодноразово підтримана ВРЦіРО;
— проконтролювати нововведення Податкового кодексу, зокрема у питанні, що стосується релігійних організацій.
Окрім того, як інформує прес-служба УПЦ КП, владики цієї Церкви у листі звертають увагу Президента і на численні випадки порушень прав віруючих та духовенства УПЦ КП, зокрема з боку місцевих чиновників та чиновників більш високого ранґу.
Звертають увагу єпископи Київського Патріярхату і на те, що 2010 року під час численних поїздок Патріярха Філарета обласними центрами України не можна провести зустрічі Предстоятеля УПЦ КП з головами обласних державних адміністрацій. «В тому числі було скасовано навіть ті, про які була попередня домовленість. Така систематична відмова від зустрічей є дивною, якщо врахувати, що під час каденцій трьох Ваших попередників такі зустрічі були традиційними. Складається враження, що голови ОДА або отримали вказівку утриматися від зустрічей, або в такий спосіб хочуть показати свою лояльність до іншої конфесії», — наголошується у зверненні.
Сайт релігійно-інформаційної служби України

Василь СТРОЧУК
МОЇ ПОКОСИ. — Тернопіль, «СорокА», 2009

До нової книжки Василя Строчука увійшли поетичні та прозорі твори, які ґрунтуються на особистих враженнях автора.
Як пише у передмові Петро Сорока: «…У Василя Строчука всі діючі персонажі живі, характерні, випуклі, а природа — олюднена і дієва. Відчувається, що автор усі колізії почерпнув із життя, нічого не прикрасив і не белетризував, а природа потрібна йому не як тло, а як один з діючих персонажів. Саме це допомагає йому створити добрий художній ефект.
Переконаний, у цієї книги доля заповідається довга і щаслива, бо вона має ту добру якість, яка наділяє письмо тривкістю і опірністю — це справжність. А ще — глибока обізнаність із життям простих людей, тобто тих, які живуть у гармонійній єдності зі світом природи. Не можна не відчути, що ця книга має особливу, світлу енерґетику, яка зігріває душу того, хто читає».

«Щоб знайти своє місце
в планах вічного Бога»

«Поглянь на узбіччя»

По-різному вдовольняють свої забаганки нинішні «нові українці». Найбагатші, тобто ті, котрі при депутатсь¬ких мандатах мовчки поцупили чимало державного майна, володіють нині яхтами в затоках теплих морів та віллами на їхніх вічнозелених берегах, мають солідні валютні рахунки в закордонних банках на своє ім’я, коханих чад і навіть двоюрідних тіточок.
Ті, кому поталанило трохи менше, таж довелося їм за набуте у приватну власність народне добро викласти хоч і символічні, але все-таки якісь кошти, живуть дещо скромніше. Вілли вони собі спорудили на рідній землі, зате на заповідних територіях, не забувши припарканити частину згаданих територій до власних садиб. На «кишенькові» витрати мають золоті або платинові кредитні картки, отже матеріяльна безпека й безпека пересування всіма битими шляхами їм гарантована.
Якщо перші мають можливість пересуватися вже вла¬сними «літачками», орендуючи для цього навіть особисті злітно-посадочні смуги в державних аеропортах, то другі змушені «скромно» користуватися лімузинами класу «Майбах», маючи їх по одному, а нерідко й більше, для кожного члена сім’ї. На відміну від простих громадян, вартість комунальних послуг нікого з них не турбує, як не хвилює й те, що за все содіяне все-таки, незалежно від рангу манда¬та, колись неодмінно доведеться складати Творцеві деталь¬ний звіт. Марно сподіваються відкупитися коштовною пожертвою, звичайно, не рідними мозолями здобутою. Бентежить їх лиш одне — як потрапити до прохідної частини виборчого списку будь-якої політичної сили. Це, сказати б, вінець усіх бажань.
Підприємцям, котрі своїх статків надбали власними стараннями і потом, доводиться вдовольнятися ще скромнішими транспортними засобами. По суті, деколи автомобіль у них служить засобом виробництва, а іноді навіть і годувальником. До своїх годувальників такі власники став¬ляться шанобливо: утримують постійно в справному стані, охайні салони прикрашають образочками святих іменних заступників, найчастіше — Миколая Чудотворця, покрови¬теля всіх мандрівників. Нерідко в них над водійськими сидіннями на еластичних підвісках теліпаються всілякі талісманчики у вигляді песиків, котиків, мавпочок, дракончиків, залежно від того, що кому до вподоби.
Анатолій Круглюк, власник станції технічного обслу¬говування та кількох крамниць автозапчастин, в салоні недавно придбаного опеля, окрім образка Святого Миколая, над водійським сидінням прилаштував на підвісці камінь... Звичайнісінький камінь, завбільшки з дитячий кулак, яких немало валяється на узбіччях наших доріг. Своїм талісманом він дивував не одного приятеля, доки, врешті-решт, не довелося розповісти історію його появи в салоні новенького опеля.
«Щойно спромігся придбати собі опеля нової моделі, — розповідав Анатолій, — як одного разу надвечір, залишивши позаду міський центр, я звернув у бічну вуличку. В цю мить раптом відчув удар у праве заднє крило, ніби хтось каменем влучив. Негайно зупиняю автомобіль, вибігаю на праве узбіччя. Так і є — на крилі добряча ум’ятина, а поруч у траві лежить оцей камінь. Неподалік стоїть, похнюпившись, підліток років дванадцяти. Кинувся мерщій до нього, щоб не втік бува. Підбігаю ближче і, лютий до нестями, щосили кричу:
— Чи ти уявляєш, що коштуватиме для твого батька така зухвала хуліганська витівка?!!
— Дядю, я точно знаю, що мій тато не зможе вам відшкодувати завданих збитків, бо він каліка нещасний.
— Ну-ну, їдьмо до твого батька, там розберемося.
— Не треба нікуди їхати, він тут, у тих заростях. Я віз його інвалідським возиком і на ямці необачно перекинув, а тато викотився з возика в бур’яни. Тепер мені не вистачає сили посадити його на місце, а сам він дуже немічний. Благаю вас, допоможіть.
Від почутого мені зненацька забило дух. Мовчки допоміг хлопчині посадити його батька в інвалідський возик. Ні про яке відшкодування, звісно, вже не могло бути й мови. Але наостанок таки закортіло довідатися:
— Навіщо ж було кидати камінь? Я допоміг би й без нього. Ти міг лишень махнути рукою — і я зупинився б.
— Як знати? Ви, дядю, не перший, хто проїжджав повз нас, та ніхто не хотів зупинятися. Хоч я махав обома рука¬ми, лімузини пролітали, наче вихор, — відказав хлопчина, скрушно похитавши головою.
Той камінь я вирішив забрати на згадку. Відтак він у салоні сумлінно служить талісманом і, час від часу торка¬ючись мого чола, нагадує:
— Прояви милосердя, поглянь на узбіччя, можливо, там хтось конче потребує твоєї негайної допомоги».

У Божих руках

Отче наш,
щиро прошу:
не відмов благодати,
дай в моєму житті
задум Твій розпізнати.
Бути списом чи плугом
у Божих руках —
не ганьба
і не варто страхатись.
Опинившись знаряддям
у людських руках,
мимохіть доведеться
здригатись.
Щоб знайти своє місце
в планах вічного Бога,
Його Сина конечна
завжди допомога.

Розвіється морок

В родинах, де в пошані Слово Боже,
Лихий ніколи панувати не зможе.

Розвіється в дитячих душах морок,
Чистішим стане дух у наших школах,
Лише коли, забувши марний сором,
Чоло учитель схилить перед Богом.

Наступить лад в державних установах,
Де урядують за Господнім Словом.

Немов стрімкий потік

Немов стрімкий гірський потік,
Спливає поза роком рік.
Назад немає вороття.
Блаженний кожен чоловік,
Що наміри достойні звик
Вкладати в плин свого життя.

* * *

І птахів упіймати нелегко, доки вони
високо в небі літають.
Йоан Золотоустий

Для чого крила у пташини?
Щоб не потрапила до пастки.
Навіщо розум у людини?
Щоб осягнула Божі ласки.
Нелегко птаха упіймати,
Коли у небі він літає.
Не зможе гріх того здолати,
Висот духовних хто сягає.

Смідинські пироги

Гостей у Смідині багато
На храм зібралося, на свято.
В дяковій хаті також гості.
На стіл холодне вже поклали,
А біля печі, на примості,
Рум’яні пироги лежали.
Та раптом всі аж заніміли...
Один пиріг заворушився.
Оце так диво! Котик милий
На світ із нього появився,
Начинку виїв з середини
І подрімав там з півгодини.
Відтак про Смідин добре знають,
Бо пироги там випікають,
Такі, що в них коти влізають.

30 листопада в Національному музеї літератури України відбулася презентація поетичної збірки Раїси Лиші “Зірнула зірниця”. Провів акцію лавреат премії ім. Т. Шевченка Михайло Слабошпицький, письменник, літературний критик і водночас голова видавництва “Ярославів Вал”, в якому книжка побачила світ.
З того, як уважливо й експресивно говорили про особливості поетики автора та загалом український космос образотворчости Михайло Слабошпицький, Євген Сверстюк, Богдан Бойчук, Петро Перебийніс, Софія Майданська, Олександер Хоменко, Юрій Вівташ, Павлина Дунай, Ніна Денисова, Микола Малишко, Валерій Франчук, Леся Матвійчук, котра прочитала також вірші й уривок з есею “Сторож всесвіту”, співачка Олена Голуб, яка представила свої нові пісні, зокрема на вірші Раїси Лиші, — можна зробити очевидний висновок: феномен поезії і взагалі духовно-естетичної мови буття залишається важливим і актуальним в складних процесах становлення сучасної української людини і суспільства. В гармонії з цим відчуттям чудово й глибоко співав Тарас Компаніченко.

Євген СВЕРСТЮК
Виступ на презентації книги
Раїси Лиші «Зірнула Зірниця»

Поет народжується в своїй країні, виростає в своєму середовищі, має стосунок до певного кола і живе в атмосфері часу.
Для зручности його часом відносять до школи, позначеної датами та іменами. В мілітаризовану епоху з імен створювали обойму, не дуже зважаючи, що вони різного калібру.
Раїса Лиша не вийшла з якоїсь школи, яка б на ній позначилась. Вона ні на кого не схожа: вона народилася поетом. Її світобачення, естетичний смак, глибина погляду і своя міра речей — усе від народження. Вона завжди говорила своєю мовою і завжди малювала світ таким, як його бачить — здивовано і піднесено, поетично.
Звичайно, життя вчило, школа перевиховувала. Але у них нічого не вийшло: поетка залишилася собою. Вона породжена духом українського степу. Її погляд сягає давнини і схоплює вічні форми — поза часом.
Поки Оріль
повисла у небі
Зірка хати
в білих рукавах роси
і по них Ляхів брід
біжить зеленим вовком
Хто таке бачив і чув? Воно мовлене вперше, але впізнавано і органічно. «Я не творю, — писав Юлій Словацький, — я пригадую». Образи випливають з підсвідомости….
Ні в який ряд поетів, що вправно пишуть вірші, Раїси Лиші не достосуєш. Поезія нашого часу схоплює плин течії. Вона фотографічно схоплює мить актуальну тепер, але вже нікому не цікаву завтра. Відчуття зорові, смакові і всілякі інші — то її орґія. Звісно, там присмак перегірклої хвилини — і багато розпачу.
Прикмети нашого часу часом гостро відчуваються і в поезії Лиші, як погані сновидіння. Але вони маліють під високим небом, як недоречність на святі життя.
Квітка
не каже імені
осениця
у протигазах
очерет наставив списи
і тулить до серця
воду
Може, справді поезія — то спроба втечі в наївний світ казки? Але реалізм того зіпсутого світу, в якого втікаєш, сірий і важкий. І в книжці він заявляє про себе.
Хтось пустив чутку, що книга Раїси Лиші висунена на Шевченківську премію. Я здивувався. Не тому, що висунена, а тому, що знайшовся в наш час хтось, хто розуміє: якщо відзначати премією поезію, то, звичайно, поезію Раїси Лиші.
То надзвичайно важливо, щоб було кому вирізнити і оцінити поезію. Василеві Стусові пощастило на цінителів аж в лагері. Довго б йому тут стояти в черзі до видання першої збірки… Правда, тут особливий випадок: книга його віршів вийшла уже на Заході і там належно оцінена.
Звичайно ж, за поезію Раїсі Лиші належить Шевченківська премія. Навіть як знак вирізнення справжности і ваги поетичного слова. Що не кажи — то явище небуденне. То свято.

Лет назустріч Світанку

Галина МАНІВ
Замість виступу...

калино-серце
як ти гориш
як ти зориш
прозираєш
над світом
звідавши рай і красу

як ти болиш
у миттєвій соломі часу

червоне
голодне
вічности голе дитя

Цей вірш, прочитаний в Інтернеті, познайомив мене з творчістю Раїси Лиші та, відразу причарувавши, перетворив на гарячу прихильницю такої надзвичайної, незбагненної у своїй мудрості й чутливості людини й поета. У цьому вірші все — традиційна народна символіка і свіжа сучасна форма, закоріненість у рідний ґрунт і поривання до неба. Він як калиновий міст. У ньому велика правда.
Перше яскраве враження. А далі знайомство із скромною за обсягом і оформленням, але такою потужною за силою поетичної думки збіркою «Трисвіт» (єдиною виданою за довгі роки). Далі нетерпляче очікування нового видання — очікування свята. І ось нарешті книжка — фейєрверк кольорів, чудо. Від одного погляду на неї хочеться усміхатися. А вже коли розгортаєш... Насамперед відчуваєш вітер. Так багато вітру, повітря, простору. Все летить-летить і яскравіє, як на картинах Марка Шагала. Для мене це так — кольори і лет, кольоровий лет.

«мабуть облітає
сонячне дерево
кружеляють блискучі люстерка»

«нині був вітер синій»

«хата на зелених
бузинових ногах
звисає з місяця»

«висить біле яблуко сну»

«квітчаста летюча корова
понад край
за край
поринає»

«жовтилові галактики
пахнуть і світять
у літі»

«вітри довгі і барвні
вітряні гори ростуть

моя стихія летіти
у леті воля»

Що то за лет? Кольоровий сон? Падіння Аліси в кролячу нору? Прорив у інший вимір? Це лет назустріч Світанку! Назустріч Тому, Хто розкриває нам Свої обійми. Лет туди, де Батьківщина серця.
Ми всі носимо в серці історію роду, навіть більше — історію людства. Але чи багато тих, хто вміє видобути її звідти? Раїса Лиша вміє. Чому? Тому що світ її не впіймав. Вона летить — «у леті воля»! Вона вільна від страху бути незрозумілою, непоцінованою, необласканою сильними світу цього. Вона не зводить погляду з осяйної істини. Цей порив до правдивого лету в неї такий органічний і потужний, що світ просто не встигає за нею. Це розкіш, дарована пророкам. Це хрест.
Бути дитиною Божою тут нелегко. Тут «електронні звірі розводять бджолоферми». Тут «корчиться історія завірчена в газети». Тут „розгризають коріння неба», щоб зробити чергову коробку. А «...братик Степанко три роки на світ надивлявся помер в тридцять третьому»...
Біль. Насильство над духом і тілом. Ніч. А ліворуч від неї вечірня зірниця прадідівського світу. «Архітектура мальв безпритульна на причілку чола розцвітає», «зірка хати в білих рукавах роси», «у очереті протіка лисиця», «а в білого козеняти на ріжках місяць». А праворуч від неї зірнула Вранішня Зірниця, провісниця Світанку. І саме це передчуття Світанку, лет до нього через ніч життя наповнює книжку таким світлом і радістю. «Зірнула зірниця» — книжка не одного дня. До неї безконечно хочеться повертатися. Роздивлятися ці по-дитячому глибокі малюнки. Перебирати барвисті пелюстки метафор. Черпати із криниці мудрости цього дивовижного поета.
Вона не голосна, вона — заглиблена. Та й не до патосних промов, коли тримаєш на плечах небо. А Раїса Лиша саме з них — з тих, хто тримає небо. Можливо, для когось це стане зрозуміло тільки в іншому житті. Можливо... Головне не це. Головне, що народжуються вірші. Справжня поезія. І вона співтворить майбутній преображенний світ.

Простір дії
Михайло ГОЛОВАНЧУК, м. Павлодар, Казахстан

Голос домбри і бандури у Надіртишші

Вже більше року, як у місті на Іртиші – Павлодарі – отримала статус «постійного місця проживання» древня, але ніколи не старіюча українська бандура.
Нагадаємо, що цей струнний щипковий музичний інструмент став справжнім символом культури України і українців. Бандура протягом століть чарує душу людини своїм мелодійним співом, розповідаючи про давню історію українського народу і його нинішні поривання.
Поява першої бандури у Павлодарі, а згодом і ансамблю бандуристів, — завдячує зусиллям багатьох людей, котрі долучилися до реалізації цієї справи. В першу чергу це задум і практичні дії впродовж останніх вісімнадцяти років голови місцевої української громади Михайла Парипси. Саме він зробив усе можливе, щоб спів бандури залунав у казахстанськім краї, де десять важких років провів на засланні Великий Кобзар – Тарас Шевченко, в творах якого часто згадувалися кобза і бандура.
Перша бандура примандрувала до Павлодару в 1997 році, її привіз до Павлодарського Товариства української культури тодішній студент Кременчуцького інституту павлодарець Павло Балась.
Перейнявся «бандурною справою» павлодарців і побратим місцевих українців із далекої Америки – Іван Буртик, благаючи добродіїв у Сполучених Штатах про допомогу казахстанцям. І ось у 2005 році, вертаючись із гостин від пана Буртика, Михайло Парипса привіз із Америки дві бандури, які подарували земляки із-за океану. А у 2006 році й сам пан Буртик привіз ще дві.
Водночас тривав напружений пошук фахівця-вчителя, який оживив би спів цих непростих інструментів, котрі мають від 58 до 63 струн. Та пошуки затягнулися, бо у Казахстані марно було віднайти такого знавця.
Та ось, завдяки Інтернету, Михайло Парипса послав проєкт «Створення школи гри на бандурі у Казахстані» до Міжнародного культурологічного фонду «Україна – 3000», який очолює колишня перша леді України Катерина Ющенко. Завдяки цьому Фонду, а точніше його працівникам, у квітневу пору минулого року до Павлодару приїхала тендітна та чарівна, як і спів бандури, випускниця Київського державного університету мистецтв та культури Галина Підлипна.
Саме завдяки панні Галині спів української бандури рознісся по широких просторах Надіртишшя, а навколо бандури та її чару об’єдналася українська молодь і діти, які наполегливо й сумлінно почали навчатися у Галини Василівни грі на цьому дивному інструменті. Невдовзі був створений вокально-інструментальний ансамбль, виникла й відповідна назва — «Чарівні струни».
Очолюваний талановитим педагогом, яким по праву стала Г.В.Підлипна-Григоріаді, молодіжний ансамбль дав чотирнадцять повномаштабних концертних програм, став постійним учасником культурологічних заходів, вже встиг побувати зі своїми гастролями у містах Семипалатинськ, Екібастуз, Аксу, в шести районах Павлодарської области. Ну, а особлива гордість — це виступ ансамблю на сцені столичного Театру опери та балету імені Куляш Байсеїтової у місті Астані у 2009 році, коли «Чарівні струни» брали участь у гала-концерті на честь Дня слов’янської писемности та культури.
Своєрідним апогеєм у роботі творчого колективу на сучасному етапі став захід, який відбувся в останню неділю листопада п.р. в концертному залі Будинку дружби міста Павлодару й мав незвичну назву: «Голос домбри і бандури співа в Надіртишші». Така на перший погляд дивна назва заходу заінтриґувала не тільки українців обласного центру, але й представників багатьох інших національностей. Незвичайну програму прийшли подивитися і послухати поважні гості: заступник акіма Павлодарської области Алія Галімова, заступник голови обласної Асамблеї народу Казахстану Іліят Абдикаликов, керівники та фахівці обласних управлінь культури та розвитку мов. Серед гостей були також головний редактор республіканського тижневика «Українські новини» Тарас Чернега, почесний голова української громади міста Караганди Мирослав Зеленяк.
Розпочалася концертна програма з традиційних музичних позивних українського Товариства, естафету у яких перейняв відеофільм, що віддзеркалював історію та красу домбри і бандури, рівно ж як і красу сучасної Астани і древнього красеня—Київа з їх мальовничими краєвидами.
Прологом програми став виступ домбрового колективу Павлодарської Школи Національного Відродження на чолі з художнім керівником та солісткою Алією Апушевою, який майстерно виконав кюї «Короглы» і «Толгау». Зразу ж за домбристами сценою заволодів молодіжний вокально-інструментальний ансамбль бандуристів «Чарівні струни» під орудою Галини Підлипної-Григоріаді, який на одному подихові виконав пісенно-музичні твори «Тополина земля» та «Ти до мене не ходи».
Керівник місцевої Української громади і Голова Асоціяції «Українці Казахстану», Заслужений працівник культури України Михайло Парипса у своєму привітальному слові зазначив, що поєднання в святковій програмі домбри та бандури не є випадковим, бо саме ці музичні інструменти стали духовними символами культури казахського і українського народів. Більше того у бандури і домбри — схожа доля, бо були часи, коли чужинська влада робила спроби відлучити кожну з них від свого народу.
Ведучі концертної програми Денис Богдан та Акбота Мамбетова майстерно та послідовно розповідали про історію розвитку домбрового та бандурного народного мистецтва, про славетних акинів, кобзарів і бандуристів.
А далі були виступи виконавців, котрі явили живу силу мистецької гри на уславлених інструментах. Лунали казахські й українські пісні. Улюблена багатьма «Пісня про рушник» отримала шквал оплесків.
Одним із справжніх маестро цього творчого заходу можна сміливо назвати Аміргалі Бекбулатова, який разом із Галиною Підлипною-Григоріаді – під домбру та бандуру виконали українську народну пісню «Чом, чом не прийшов?». А слідом, під акомпанемент бандуриста ансамблю Дениса Богдана, Аміргалі колоритно виконав ще одну відому українську народну пісню «Взяв би я бандуру».
Квінтесенцією програми став спільний виступ двох інструментальних колективів — бандуристів та домбристів, які під проводом своїх художніх керівників — Алії Апушевої та Галини Підлипної-Григоріаді — виконали українську народну пісню «Несе Галя воду» і казахську пісню «Гульдераїм».
Вокально-інструментальний ансамбль бандуристів «Чарівні струни» та співочий гурт «Чорнобривці» подарували глядачам також чудові українські співанки «Ой, у гаю при Дунаю», «Посилала мене мати», казахську сучасну пісню «Туган жер». У відповідь подружжя Алія і Талап Апушеви, акомпонуючи собі на домбрах, виконали музично-пісенні твори «Терме» і знов — «Туган жер» в дещо іншій обробці.
Отже, свято домбри і бандури вдалося і відтепер традиційно буде проводитися у Павлодарі щорічно в листопаді.
Цього року тут вперше у світі під акомпанемент домбри і бандури співали казахи з українцями, володіючи мовою та музикою своїх побратимів, якими правдиво є народи Казахстану і України.

Особистості історії

Оксана ЗАХАРЧУК, музикознавець, м. Львів
Провісник українського відродження Галичини
До 140-ліття від дня смерти Михайла Вербицького

Видатний український композитор-священик Михайло Вербицький відомий насамперед як автор національного гімну «Ще не вмерла України», який став тепер Державним гімном незалежної України.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський недалеко від Перемишля в сім’ї священика. Принагідно варто зазначити, що за недавно уточненими даними дослідника з Перемишля Володимира Пилиповича, Вербицький помер не в грудні, а в листопаді, тобто 19 листопада 1870 року, і похований в селі Млини на Яворівщині (тепер Польща).
Коли композиторові було 10 років, помер батько, і ним та його молодшим братом заопікувався далекий родич, єпископ Іван Снігурський. На той час в Перемишлі жили і працювали визначні представники української духовної еліти, зокрема, Йосиф Левицький (1801 — 1860) – автор і видавець першої в Галичині української граматики (1834), композитор-священик Іван Лаврівський (1773 — 1846), просвітитель Іван Могильницький (1777 — 1831) — борець за викладання в народних школах рідною мовою, за самобутність та етнічну єдність українського народу. З метою розповсюдження українського слова владика Іван Снігурський заснував друкарню, а також дбав про піднесення рівня церковного співу. З його ініціятиви у Перемишлі був заснований в 1818 році дяковчительський інститут, владика також був меценатом катедрального хору і музичної школи при ньому. Саме в цій школі Вербицький одержав ґрунтовні знання з теорії музики та композиції у чеського музиканта Алоїза Нанке. Згодом Вербицький вдосконалює свою музичну освіту приватно у Франца Лоренца, також чеха за національністю. Стосовно стану хорового співу в школі сам Вербицький згадував: «… школа стала консерваторією в мініятюрі, а хор дорівнював добрій опері, і здавалося, що в Европі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької — існує ще четверта категорія — українська».
Навчання Вербицького у Львівській духовній семінарії не перервало його зв’язку з музикою, оскільки семінаристи програмово здобували навички хорової справи. Цим заняттям приділялась велика увага: хор семінаристів був на доброму професійному рівні і брав активну участь в богослужіннях. Тому й не дивно, що найкращі здобутки Вербицького в композиторській діяльності є в жанрі хорової музики. Загалом творча спадщина Вербицького нараховує 143 композиції. Як зазначає сам композитор, його творчість можна поділити на три основні напрями: це музика для Церкви, музика для театру і музика для салону.
Ще за життя Вербицький здобув визнання як творець улюблених і популярних хорів, солоспівів і театральної музики. Цьому сприяли пісенний характер мелодики, гомофонно-гармонічний тип викладу, використання фолкльорних мотивів, зокрема, коломийкових. Значного поширення набув патріотичний хор «Тост до Руси», а також чоловічі акапельні хори: «До зорі», «Думка», «Поклін» та інші. Новаторство хорової музики Вербицького, як явища національного культурного відродження, полягає насамперед в тому, що він використовував поезію українських авторів: І. Гушалевича, В. Шашкевича, Ю. Федьковича. Вербицький перший з галицьких композиторів звернувся до поезії Т. Шевченка. Це був текст «Заповіту» в музичній інтерпретації для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста (бас) і симфонічного оркестру. Кантата-поема Вербицького «Заповіт» прозвучала на святковому шевченківському концерті у Львові у 1868 році. Цікаво, що в цьому концерті було виконано ще один «Заповіт» для чоловічого хору, тенора соло в супроводі фортеп’яно. Це був твір молодого, майже нікому не відомого тоді композитора з Київа Миколи Лисенка, який відгукнувся на пропозицію львівської інтеліґенції написати хор на слова Шевченка. Ось так символічно перетнулися творчі шляхи двох корифеїв – зачинателя української професійної музики в Галичині і фундатора української національної композиторської школи. З цього часу розпочалася музична шевченкіяна, що охоплює понад півтисячі творів, авторами яких стали не тільки українські композитори (загалом більше 120). Тільки одного «Заповіту» налічується понад 50 музичних інтерпретацій в різних жанрах — від пісні до симфонічної поеми.
Театральна спадщина Вербицького — це музика до численних оперет, водевілів, історичних драм. Найвідоміша з них — мелодрама «Підгіряни» на лібрето І. Гушалевича (1864). Для виконання в театрі також призначені так звані «симфонії», а точніше, то є оркестрові увертюри.
Твори духовної тематики — найвагоміша частина творчої спадщини Вербицького. Він був єдиним композитором першої половини ХІХ століття на теренах усієї України, який працював у цій галузі. Та це й не дивно, оскільки він народився у священичій родині, і сам був священиком. Щоденно правлячи Службу Божу, Вербицький відчував на собі облагороджуючий вплив літургійного співу і того особливого гармонійного духовного стану блаженного спокою в молитовному єднанні з Богом. Створюючи Літургію, Вербицький прагнув підтримати і поглибити в українському народі головні християнські чесноти: Віру, Надію і Любов. В музиці Літургії помітні риси класичного стилю Дмитра Бортнянського, але притім Вербицький зумів створити власний індивідуальний стиль, якому притаманні романтичні риси. Особливо це відчувається в ліричних частинах: «Тебе поєм», «Отче наш», «Ангел вопіяше». Задушевність, сердечність, часом з елеґійним відтінком, емоційна відкритість — посилюють особистісне начало в його музиці. У ліричній мелодиці Вербицького відчутні також інтонації галицької міської пісні-романсу, зокрема, в «Отче наш». Завдяки пісенній наспівності Літургія зберегла свою популярність і в наші дні. Вона повністю або окремі її частини використовуються в богослужбовій практиці і сьогодні.
«Вербицький для нас є не тільки музикантом, а також символом нашого національного відродження в Галичині», — так висловлювався один з найавторитетніших західноукраїнських композиторів Станіслав Людкевич. Композиторська діяльність Вербицького органічно влилась в загальний процес становлення і розвитку української музичної культури. В ній поєдналися західноевропейські та національно своєрідні риси.
Таким чином, священик і митець Михайло Вербицький — зачинатель професійної музики в Галичині — став одним із фундаторів національної композиторської школи України.

Відбувся 19-ий собор Української Православної Церкви в США

«Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє», — з цими словами 200 делеґатів 19-го собору Української Православної Церкви в США пройшли процесією до Культурного центру, де відбулося офіційне відкриття пленарних засідань. Перед тим митрополит Константин відслужив Божественну Літургію у церкві-пам’ятнику св. Андрія.
Митрополит Юрій Української Православної Церкви в Канаді висловив свої привітання від імені єпархій, духовенства та мирян цієї Церкви, закликаючи людей бути вірними Христовому вченню у ХХІ ст.
Архиєпископ Харківсько-Полтавської Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви Ігор привітав делеґатів собору, закликаючи Церкву в США молитися за їхніх братів і сестер в Україні.
Після призначення заступників на соборі, секретарів та парляментаріїв собору, робоча сесія привернула увагу присутніх до звернення голови Консисторії УПЦ в США Архиєпископа Антонія, який приготував історичний нарис Церковного служіння за останні 95 років у США, а також детальний звіт різних відділів Церкви.
Делеґати та гості взяли участь в екскурсії Історично-Наукового комплексу в Центрі митрополії, де Архиєпископ Антоній та Наталя Гончаренко, директор музею, привітали їх у новозбудованій будівлі і поділилися з гостями баченням та призначенням комплексу у житті УПЦ в США.
Особливим гостем був Архиєпископ Дмитрій, екзарх Константинопольського патріярхату, голова Єпископського зібрання у США і голова Грецької Православної Єпархії у США, який привітав делеґатів собору від імені Патріярха Варфоломея.
Митрополит Юрій та представник Митрополита Карпато-Русинської Православної Єпархії в Америці Миколая протоієрей о. Михайло Роско висловили свої привітання.
Відбулася презентація Архиєпископа Ігоря, який на прохання Ради Митрополії, поділився думками про перспективу життя Православної Церкви в Україні.

За публікацією в газеті «Свобода» за 10 грудня 2010

Валеріо Альбісетті
ПОЛЮБИТИ ЖИТТЯ І ЙОГО НЕСПОДІВАНКИ

Нерідко наше життя захмарене самотністю, недугами, втратою близьких людей, страхом перед майбутнім... «Який же сенс у тих стражданнях, що їх ми зазнаємо? Як можемо радіти життю, коли в ньому стільки проблем?» — запитуємо самі себе.
«Але Ісус Христос навчає нас переживати страждання, усвідомлюючи, що завжди існує надія й нове життя, в тому числі й у фізичній смерті. Це нелегка дорога. Однак завдяки вірі в Ісуса до труднощів і випробувань можна ставитися не як до обтяжливої перешкоди в щоденному житті, а як до місця, яке Бог обрав для розмови з нами, щоб ми могли наблизитися й уподібнитися до Нього», — пише Валеріо АЛЬБІСЕТТІ у своїй книжці «ПОЛЮБИТИ ЖИТТЯ І ЙОГО НЕСПОДІВАНКИ», що нещодавно вийшла у видавництві “Свічадо”.
Врешті, вважає Валеріо Альбісетті, ми маємо навчитися слухати Господа, який перебуває поруч з нами і тоді, коли страждаємо й хворіємо. Переживаючи випробування, ми вчимося молитися. Молитися до Бога й довіряти Йому, віддавати в Його руки свій біль, страждання, хвороби. Ісус лікує нас, зцілює через наші втрати.
Усвідомлення того, що Бог особисто опікується нами, наповнює впевненістю, силою, радістю. Господь знає про кожне створіння й має для нього добрий план. Віра не звільняє нас від страждань, але дає змогу надати їм сенсу й значення. Віра не затьмарює призначення людини, а розширює його. Дарує нам життя в усьому його багатстві. Мати віру означає бути сповненим життя.
Валеріо Альбісетті, автор книжки “Полюбити життя і його несподіванки” — один з найвідоміших психоаналітиків, свого часу пережив важку недугу. Він довірливо й щиро ділиться з читачами своїми роздумами, крізь призму особистого досвіду пишучи про все, що варто цінувати в кожному наступному дні, який нам дано прожити, – про любов, дружбу, стосунки з иншими людьми, про важливість праці, про захоплення, мрії та їх реалізацію, про віднаходження в собі віри й сили для боротьби з труднощами...
Книжку «Полюбити життя і його несподіванки» можна придбати у крамницях «Свічадо» за адресами: м. Львів, вул. Лисенка 2, вул. Богдана Лепкого, 4; м. Київ, вул. Покровська, 6, станція метро «Контрактова площа». Крім того, Ви можете замовити цю книгу на офіційному сайті видавництва «Свічадо» www.svichado.com . Запитуйте також у парафіяльних крамницях!

На Миколая Руденка

Зібралися свої. Чужі не прийшли і квітів не принесли. Такий спокійний козак, а стільки клопоту завдав рідній партії!
В ЦК КПУ — переполох.
— Дзвоню з КГБ. Маємо великі неприємності з Руденком…
— З прокурором Андреічем Руденком?
— Та ні, з тим все в порядку. З письменником…
— Що — в аморалку пішов?
— Ні, гірше…
— Знов якісь вірші «проти» строчить?
— Ще гірше: пішов проти Маркса…
— Не розумію, як проти Маркса?
— Отак, прямо критикує марксизм.
— Та він же комуніст довоєнного випуску, з пролетаріїв — то як же проти Маркса? Може, якогось іншого Маркса?
— Проти нашого вождя і вчителя, проти його економічного учення…
— Та ж на ньому вся наша революція, вся наша влада тримається! Що він — не розуміє?
— Ро-зум — і-і-є! Добре розуміє. Але йому, бач, явився Бог і відкрив іншу істину про природу проґресу…
— Який Бог? Він же знає, що Бога нема…
— Не було… А от з’явився і за три дні відкрив йому іншу, божественну природу багатства і цінностей.
— Ну, тут ми нічого не зробимо — тільки в психушку…
— Так, але як ти його там, в психушці оформиш без Маркса…
— Так, Маркса доведеться згадати, а там підуть плітки…
— Правильно ви кажете. Проти Маркса — як же без згадки про Маркса?
— Та він же з того й почне розмову — про помилки Маркса і про те, що нам треба опам’ятатися, бо йдемо до прірви…
— То, виходить, і з комуністичної партії його без Маркса не можна виключити? Ех, ветеран, якого лиха накоїв. Тут виключаєш з партії якогось слимака і бачиш, що злодій — аж світиться. А тримається, як кліщ, за бороду Маркса, і не відірвати його. Мовляв, я ж вірний до смерти марксист-ленінець. А той справді всю війну пройшов. Має ім’я, гонорари, дачу — чого йому ще треба? А бач — проти Маркса пішов. Псих — не інакше…
— Що ж — судити його доведеться… І повірите? Нема кому! Як почули ті письменники, що він проти Маркса — і порозбігалися з переляку…
— З тими правдолюбами завжди біда. Ніколи не вгадаєш, де він зупиниться в пошуках правди і проти кого ще повстане… Добре, коли жив і помер майже вірним ленінцем — там усе можна пригладити — зробити гладко і — шито-крито.
З психушкою не вийшло: як тільки Руденко почне про помилки Маркса — усі лікарі оглядаються і розбігаються. Вдають, що нічого не чули...
Але настав час, коли і без психіятрів усім стала ясна діягноза: Він відкрито вступив до Української Гельсінської Групи, разом з антисовєчниками Григоренком, Орловим, Сахаровим... Хіба нормальний здоровий матеріяліст покине свій достаток і піде в концлагері — за якусь істину?
Донецькі реґіонали і досі гніваються за таке на свого земляка — і знати його не хочуть!
Але й без них якось 90-річній ювілей Руденка перетворюється на свято.
Любить Україна Миколу Руденка!
На тому я й заснув після ювілейного вечора. Але посеред ночі дзвінок:
— Кореспондент газети… Ви чули, що скасовано Московський патріярхат? Як ви це прокоментуєте?
— Позитивно, — сказав я і знов заснув.
Але ніч була важка. Знов дзвінок, уже інший голос:
— Як ви прокоментуєте цю подію, з чим її порівняти?
— Зі скасуванням кріпацького права!
— Як це розуміти?
— А так і розуміти: Православна Церква звільнилася від політичної залежности і стане вільною.
— А що робитиме УПЦ МП?
— Відправить подячний молебень.
— А як же Кіріл?
— Залишиться в кабінеті в Кремлі — і не хвилюйтесь!
— А у нас?
— У нас вірний Янукович відкриє перед ним сцени усіх оперних театрів України…
— Того мало йому…
— Ще відкриє доступ до всіх бізнесових проєктів!..
— А хто ж тепер поділить грішних і праведних?
— Невинні овечки підуть по праву сторону, вовки — по ліву сторону, а вовки в овечих шкурах і всі бізнесові підуть на мило…
— Навіщо стільки мила?!
— Одним — промити очі, іншим — одмитися од усякої скверни.
— Думаєте, з того вийде очищення?
Тут вже була несила відповідати — і я прокинувся.
— Самі думайте! А то привчив вас Кіріл ковтати усе, що підкинуть.. У нього ж такий бізнесовий проєкт!

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671
Вартість передплати: 15.84 — на рік.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку