Син Божий НАРОДИВСЯ
Різдвяне послання Вселенського Патріярха Варфоломія

Небо і земля сьогодні з’єднались через народження  Христа.
Сьогодні Бог на землю прийшов, і людина до небес підноситься.
Стихира на літії Різдва Христового

Відстань і розділення між Богом і людством, наслідок гріха, були відмінені прийняттям у повноті людської природи Єдинородним Сином і Предвічним Словом Божим. Таке було Боже благовоління, тобто Його ініціятива та бажання, щоб втіленням Його Сина була знищена ця відстань через єднання неба і землі, а також творіння з Творцем.  
«Сьогодні благовоління Божого провіщення і спасіння людей проповідання», — співала Церква в день свята  Введення Богородиці, в якому, через посвячення блаженної Марії храму і }ї підготовку в ньому стати носителем безмежного Бога, шлях був підготовлений для втіленого домостроїтельства Бога і наше спасіння було передвіщене. «Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення: Син Божий стає сином Діви», — знову співала  Церква в день свята Благовіщення, коли здійснилося Духом Святим безсіменне зачаття Незачатого у святій утробі Богородиці, коли почалася сплітатися Божественна природа з людською, і коли Бог став людиною, «щоб ми стали божественними», за висловом Великого Афанасія. «Благовоління», яке привітало Введення, і спасіння, яке «розпочалося» і явилося Благовіщенням, сьогодні, в цей великий і святий день Різдва Христового, здійснилися! Сьогодні «Слово сталося плоттю, і вселилося між нас» (Ін. 1,14), і Ангели святкують цю подію, співаючи: «Слава у вишніх Богові і на землі мир, в людях благовоління!»(Лк.2,14).
Через втілення, вочоловічення Слова, спасіння людського роду має силу здійснитися. Ті, хто вірять в Ісуса, живуть життям згідно з  вірою, згідно заповідями та вченням Ісуса в його цілості, уже піднесені до божественного життя і стають друзями та причасниками Бога! Стають «причасниками Божого єства» (2 Пет. 1,4), богами по благодаті! Це стається виключно в Церкві, де ми знову народжуємося у Христі і де ми усиновлені Отцем через святе хрещення і через святі таїнства, і через плекання чеснот, щоб сповнитися божественної благодаті і Духа Святого, зростаючи «в мужа досконалого, в міру повного віку Христового» (Єф. 4,13), поки ми досягнемо рівня, коли можна буде сказати, як Апостол Павло: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2,20). Ті, хто здобувають таку досконалість, вважаються Христом не лише Його друзями і братами, але й визнаються Ним членами Його Тіла. Тому, з висоти Хреста, Він сказав Своїй Пресвятій Матері про Євангелиста Іоанна: «Жено! Це – син твій!», та Іоаннові: «Це – мати твоя!» (Ін. 19,26-27). Тому Різдво Христове широко відчиняє двері охристоження і обоження людини по благодаті. Тому в цей знаменний день спасіння «всяка твар в радості проводить свято, і небеса з нами  радуються».
З цими радісними та надійними дарами в руках направляємо з престолу величного Вселенського Патріярхату, улаштованого на Фанарі, теплі святочні поздоровлення та сердечні патріярші побажання з «головним святом» всім по всьому світі возлюбленим і бажаним чадам святійшої Матері Церкви, клірикам всіх ступенів, монашествуючим і мирянам, начальствуючим і начальствуваним, малим і великим, зокрема тим, хто перебуває в печалі, в потребі та у випробуванні. Нехай Той, хто народився у вертепі і в яслах був положений, Предвічний Син Божий і ради нас Син Людський, сподобить нас завжди бути достойними кенотичної любови та святого поклоняємого в Його плоті домостроїтельства.

 Фанар, Різдво Христове 2009 р. ВАРФОЛОМІЙ Константинопольський, Палкий перед Богом молитвеник за всіх Вас

З Різдвяного послання
архиєпископа Харківського і Полтавського ІГОРЯ

Навіть східні мудреці, простуючи за провідною зіркою, стали жертвою такої характерної для світського мислення помилки: вони подалися були до царської оселі, вважаючи, що саме звідти, зі світу багатства і влади, має прийти очікуваний Месія. Та зірка зникла з-перед їхніх очей у столиці, і знов з’явилася, лише коли вони вийшли з царського міста й попрямували в убогий Вифлеєм. «Царство моє не від світу цього» (Ін. 18:36), — скаже згодом Спаситель. Однак же й ми продовжуємо шукати власні моделі життя не в такому простому, ясному світі Євангелія, а в штучно створених світах людських ілюзій, заселюваних бізнес-елітами, високопосадовцями, поп-зірками, топ-моделями — витворами гордовитого таланту осамотнілої без Бога людини. Невдоволена апостольською простотою правдивої Церкви людина зводить між собою й Богом вавилонські вежі претензійних ідеологій і псевдоцерковних  структур, аби лише сховатися за ними від убогої духом Христової правди.
У ці урочисті різдвяні дні особливо відчутно, як наполегливо Христос продовжує прямувати до кожного з нас, аби вивести з нетрів ілюзорних світів на світло євангельської дороги – дороги повернення до Едему. Господь, прийнявши тіло безпорадного Немовлятка, відкриває перед нами вічну радість простоти, щирости, довіри, відкритости. Він очікує від нас мудрої рішучости до зустрічі, кличе нас вийти з наївної схованки за смоковним листям (Бут. 3:7) людських амбіцій. Виявляючи Господню всюдисутність, ми відкриємо через Нього й себе – своє справжнє єство у світлі природньої краси створеного Богом світу. А тоді в Христовому Різдві ми побачимо своє власне народження для вічности.
Христос народжується! – Славімо Його!

Наталя СИРОТИЧ
Як колядка шукала свої ноти

Прокинулася Колядка під засніженою стріхою гуцульської хати, де так гарно було ніжитись у теплих сніжинках.
Так, так, теплих, адже для Колядки зима – найтепліша і найщасливіша пора року! Тільки взимку Колядка й прокидалася, а потім знову засинала тихим сном, і ніхто її не чув.
Цієї зими Колядка дозволила собі трохи довше поспати, ніж торік. От і дрімала до тих пір, поки не згадала, що минулого року так і не зробила порядку зі своїми нотами, адже лягла під стріху зовсім втомлена мандрами, отож так і заснула до наступної зими.
—  Куди ж мені піти? – подумала і рушила до столярні вуйка Йвана.
Там було повно всього: інструментів, дощок, столів, великих і малих. Вуйко був чудовий майстер. А ще любив музику! Ніхто краще за нього не міг заграти коломийки. Коли звучали Йванові сопілка чи цимбали, все село завмирало, а Карпати раділи, як люди. Вуйка Йвана знали усі.
Колядка хотіла вже зазвучати, адже Різдво на порозі! Але затримка була за нотами… Колядка ніяк не могла їх знайти!
Ще минулої зими вона встигла помітити у майстерні музичні інструменти, зроблені Йваном. Лежали вони у куточку. Напевне, всі нотки поховалися тут!
—  От халепа! Куди ж ви ділися? – бідкалася стурбовано, пробираючись до музичних інструментів через купу необтесаних дощок. Вона ледь зачепила цимбали, швидко промчалась тунелем сопілки…
Вуйко Йван оглянувся – йому здалося, що хтось крім нього є у майстерні.
Тим часом Колядка радісно складала до бесаги кілька сонних ноток. Та це були далеко не всі! А де ж решта?
Думала полинути до струмка – в надії знайти там хоч кілька дзюркотливих ноток. А ще згадала про співучий шелест листя… Жаль, тепер зима, листя облетіло, а струмок давно замерз.
— Де ще пошукати мої ноти? – озиралася навкруги.
Аж раптом почула пташиний спів: «Незабаром Різдво! Незабаром Різдво!» То злагоджено, ніби хор, зацвірінькали горобці.
У тому співі Колядка почула знайомі ноти, які так довго шукала. Звучали вони ніжно й радісно.
Вона стрибнула на гілку і заглянула під крильце найменшого горобчика.
— Ось ви де! Ходіть-но до мене, зігрієтесь, — тепло запрошувала ноти у м’яку ткану торбинку.
Потім весело з’їхала з гілки і застрибала по свіжому снігу. Від того стрибання з-під снігу з’явились іще дві ноти. Колядка завмерла від радости й несподіванки: от тобі й на, самі знайшлися!
Тепер вона вже ані на хвилю не сумнівалася, що зазвучить. Радісно і святково. Та ба! Ретельно порахувавши ноти, помітила, що однієї таки бракує.
Сумно блукала Колядка аж до самісінької ночі. Увесь день нічого не їла. Прикро, що не подбала про ноти завчасно... Як же так, як на Різдво без Колядки? А без усіх нот вона не зазвучить, не передасть урочистости свята!
Перешукала скрізь, де тільки можна, але навіть у церковних дзвонах загубленої ноти не знайшла.
А небо було зоряним, і кожна сніжинка освічувалася ясним сяєвом зір. Добряче щипав за носа мороз. Колядка сиділа біля дзвіниці зажурена. До церкви на нічне Богослужіння поспішали селяни. Вони, на відміну від Колядки, були щасливими.
І тут її увагу привернув маленький Василько, який біжучи до церкви, щось мугикав під ніс.
— Ой! – радо сплеснула в долоні Колядка. – Знайшла!
З кишеньки Василькового кептарика визирала загублена нота. Колядка заскочила на ходу до Василькової кишені. Хлопчик одразу змінив незрозуміле мугикання чудесною колядкою.
«Бог ся рождає…» – проспівав голосно, перехрестивсь і зайшов до церкви.
Цього року Колядка уперше зазвучала з уст щирого й веселого гуцулика. Її підхопили всі Карпати – аж почули пісню далеко за океаном. Вона збирала українців у єдину сім’ю:
Нова радість стала,
яка не бувала,
над Вертепом Звізда
ясна на весь світ засіяла!

Ой видит Бог

Ой видит Бог, видит Творець,
що мир погибає.
Архангела Гавриїла в Назарет посилає.
Благовісно в Назареті стала слава у вертепі.
У вертепі троє царі несуть Христу дарі.
Христу дарі приносили:
ладан, смирну та ще й кадила.
А ми цьому звеселімся, Христу Богу помолімся.
Пішов Ірод аж у раду к Люциперу на пораду.
Слугів своїх розсилає, Христа вбити їх шугає.
Та й не найшов Христа вбити,
звелів діток побідити.
Малі діти-ангелята просвящаються навіки.
Не заходь же, ясне сонце, ще й вечірня ясна зоря,
Не плач, не плач, стара мати,
перестань ридати.
Ой як мені не плакати, як я його рідна мати?
Взяли, взяли мого сина, на муки віддали.
Уздриш, уздриш свого сина на цей день увічі.

Ольга ЛУБСЬКА
Приходьте  з колядою

Приходьте з колядою
Та й до моєї хати,
Щоб дав Бог добру долю
Ще й урожай багатий.

Приходьте з колядою,
Заходьте на господу.
Щоб дав Бог добру Долю
Та й для усього роду.

Приходьте з колядою,
Не стійте за порогом,
Щоб дав Бог добру долю
Для звичаю старого.

Приходьте з колядою, –
Кутя стоїть на сіні,
Щоб дав Бог добру долю
Всім людям в Україні.

Приходьте з колядою,
Хай ангел зірку носить,
Щоб дав Бог добру долю
Усім, хто долі просить.

Степан ЖУПАНИН
Щедрівка

Я несу щедрівочку
У будинки,
Сію-вію житечко
Із торбинки.
Сію-вію зернята
Зоренята,
Хай добром проміниться
Кожна хата.
Як моя торбиночка
Порожніє,
Так навколо радістю
Світ повніє.

Єпископ Калліст (Уер)
Відчуття подиву

Яка їх, твоїх діл, Господи. сила!
У мудрості усе Ти створив, —
повна земля Твоїх створінь.
Псалом 104(103),24

Відчуття подиву є початком  філософії.
Платон

На початку або закінченні кожного важливого завдання або періоду (скажімо, у перший день місяця, під час благословення закладання фундаменту, а також на початку та завершенні навчального року) общини Православної церкви проводять богослужіння, яке вражає своїм символізмом. Цей обряд відомий як велике освячення води. Над водою, налитою у велику чашу, промовляють молитви, закликають зійти на неї благодать і силу Духа Святого і в кінці опускають в неї хрест.
Найголовніша служба освячення води здійснюється на свято Богоявлення. Цього дня Православна церква прославляє Хрещення Христа у річці Йордан. Служба часто відбувається просто неба, біля річки чи струмка або на морському узбережжі. У мене залишились яскраві спогади про освячення води на Богоявлення на острові Патмос. Настоятель манастиря св. Йоана Богослова, до якого я сам належу, сходить з монахами і мирянами до гавані і править службу на пристані з тридцятьма чи сорока рибальськими човнами, що вишикувались у велике півколо. У найважливіший момент, коли настоятель кидає дерев’яний хрест у воду, на всіх човнах одночасно вмикають сирени, а юнаки та молоді хлопці пірнають з човнів один поперед одним, щоб першому знайти хрест та повернути його настоятелю.
Несподіваним є те, що обряд великого освячення води допомагає нам зрозуміти християнське бачення мети навчання у коледжі чи університеті, а також набагато ширше і правильніше зрозуміти значення християнського богослужіння. Православна традиція надає хрещенню Христа всесвітнього значення, вважає його подією, що охоплює весь тварний порядок. Його хрещення до певної міри протилежне нашому. Для нас Хрещення — це очищення від гріха. Але Христос безгрішний; чому ж тоді Він має прийняти Хрещення? Саме про це запитує Його Йоан Хреститель: «Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?» (Мт 3,14). Православна відповідь на це запитання є більш зрозумілою через простий образ. Ми нечисті; при хрещенні ми заходимо у чисту воду та очищуємося. Отже, під час нашого хрещення нас освячує вода. Але Христос чистий; при хрещенні Він заходить у брудну воду і Сам очищує її. Як ми стверджуємо у літургійних текстах на свято Богоявлення: «Сьогодні Христос зійшов освятити води». Не вода освячує Христа під час Його Хрещення, а Він передає святість воді й поширює її на весь тварний світ.
Говорячи, що вода «брудна», ми маємо на увазі, що світ довкола нас, хоча й наповнений значенням та красою, все ж таки є духовно збіднілим, розбитим і розколотим, заплямованим стражданням і гріховністю.
Але Сам Господь вступає у цей занепалий світ, повністю поєднується з нами, приймає у Себе всю цілісність людської натури — тіла, душі та духу. Через Його воплочення і через усе, що Він пройшов пізніше: Хрещення у водах Йордану, Преображення, Розіп’яття та Воскресіння, Христос очищує та зцілює заплямований і занепалий світ, оновлюючи не лише людство, а й всесвіт.
Кожного разу, святкуючи Богоявлення і освячуючи воду, ми підтверджуємо своє відчуття подиву перед невід’ємною благістю та красою світу, первинно створеного Господом і перетвореного у Христі. Власне, ніщо не є потворним або ницим, лише наше викривлене сприйняття робить його таким. Силою Хрещення воплоченого Бога у водах Йордану всі люди і всі речі можуть освятитися, преобразитися і набути Духа Святого. Кожна річ може стати символом Божої присутности. Ми висловлюємо це в одному з гімнів під час Богоявлення:

Коли Ти воплотився у людській подобі,
Земля освятилася,
Вода стала благословенною,
Небеса освітилися,
А людство звільнилося
Від гіркої тиранії ворога.

Вода, земля, небо, людське тіло і все людське єство з його емоціями та почуттями — все це перероджується, преображається і освячується через Христове Воплочення і Хрещення. Таким чином, велике освячення води проголошує, що всесвіт довкола нас — космос, а не хаос. Ця велич в усьому. Це світ, сповнений відчуттям подиву.
Для нас життєво важливо осягнути всю глибину християнського богослужіння; це також допоможе нам краще зрозуміти мету християнської освіти. Слово «освіта» походить від латинського educere (пробуджувати). Тому школа чи університет — це саме те місце, де у строгості та дисципліні в нас пробуджується і вдосконалюється (культивується) відчуття подиву. Як викладачі і студенти ми перебуваємо тут, щоб пізнати істину та знання. Але істина і знання, за Платоном, неможливі без відчуття подиву: «Відчуття подиву є початком філософії». Таким чином, університет є структурованим середовищем, у якому ми розвиваємо наше відчуття подиву перед всесвітом, створеним Богом, перед людиною, яка є мікрокосмом і посередником у центрі цього всесвіту, перед усім, що було започатковане людським розумом або зроблене людськими руками. Це місце, де ми відкриваємо для себе різноманіття і несподіваність світу, в якому живемо. Це місце, де «очі мої підвожу я на гори» (Пс 121 (120), 1), зі здивуванням пізнаючи широту і щедрість мого оточення. Це місце, де ми вголос або в душі промовляємо: «Яка їх, Твоїх діл, Господи, сила! У мудрості усе Ти створив». Усе це ми можемо сказати і про кожну нашу дію під час богослужіння.
Платонове твердження про зв’язок між відчуттям подиву та істиною підтримує поет XVII століття Сідні Годолфін:
         Господь, коли мудреці
         прийшли здалеку,
         Повів їх до колиски за зорею,
         Пастухи також зраділи,
         Почувши голос ангела:
         Благословенні мудреці
         у їхньому умінні,
         І пастухи у їхньому
         невинному бажанні...

         Заслуга не в мудрості,
         А в любові (пожертві пастухів).
         Мудреці пізнали все знання,
         Пастухи пізнали подив:
         Знання тільки підживлює подив,
         А незнання його породжує.

«Знання тільки підживлює подив»: «мудреці» наших сучасних університетів не можуть обійтися без подиву пастухів. Бо знання і подив завжди йдуть разом.
Якось кілька місяців тому мені наснилося, що я повернувся до школи, де проходило моє навчання понад півстоліття тому. Друг повів мене через знайомі мені наяву кімнати. Але далі ми пішли через інші кімнати, яких я ніколи раніше не бачив — просторі, вишукані, наповнені світлом. Нарешті ми зайшли до маленької темної каплиці з мозаїкою, що мерехтіла від запалених свічок. «Як дивно, — сказав я своєму товаришу, — я жив тут роками, але ніколи не знав про існування усіх цих кімнат». А він відповів: «Так завжди трапляється».
Саме такою є мета кожного справжнього богослужіння, як і навчання у кожній школі чи коледжі. Коледж — це місце, де ми весь час відкриваємо нові кімнати у всесвіті та у людському серці, у макрокосмі та мікрокосмі; місце, де ми відкриваємо двері один одному та запрошуємо дослідити ці кімнати разом. Існує також інший, пов’язаний з цим, аспект християнського розуміння навчання в коледжі чи школі. Це місце, де виховується не тільки подив та прагнення до істини, а й свобода — речі, узалежнені на глибинному рівні. Подив може бути пробужений, але не нав’язаний; а правда, як сказав Христос, визволяє (Йн 8,32). Наше завдання в університеті полягає у тому, щоб засвідчувати цінність свободи і чинити опір усьому, що її руйнує та обмежує. Якби в Оксфорді студенти запитали мене: «Чого саме ви намагаєтеся нас тут навчити?» — можливо, найкраще було б дати таку відповідь: «Ми хочемо, щоб ви навчилися бути вільними».
«Навчитися бути вільними»: свободу не можна просто отримати; свободи треба вчитися. Припустімо, ви запитаєте мене, чи можу я грати на скрипці, а я відповім: «Не знаю, бо ніколи не пробував». Моя відповідь дещо здивувала б вас. Поки я не навчуся грати на скрипці через вимогливу дисципліну музич­них репетицій, я не вільний грати сонати для скрипки Бетховена. Так само відбувається з кожною формою свободи. Свободи можна навчитися в аскезі — аскетичній дисципліні, уважному спостереженні та творчому мисленні; пізніше свободу треба мужньо і самовіддано захищати. Як зазначав Микола Бердяєв: «Свобода народжує страждання, тоді як відмова від неї їх зменшує. Свобода не є легкою, як стверджують її вороги та клеврети: свобода обтяжлива; це важкий тягар. Люди, як дуже виразно показав Достоєвський, часто відмовляються від свободи, щоб полегшити свою долю». Відмовляючись від свобо­ди, ми перестаємо бути справжніми людьми; а відбираючи свободу в інших, ми їх дегуманізуємо.
Свобода не є легкою, і це означає, що в університеті ми не пропонуємо легкого шляху ані собі, ані іншим. Завжди треба пам’ятати найважливіший момент великого освячення води під час Богоявлення. Хрест слід кинути у воду. Немає іншого шляху до Преображення. Воно може відбутися лише через покаяння, metanoia, радикальну зміну розуму, а отже, через страждання несення Хреста, яке здатне перетворювати. Таким, певною мірою, є християнське розуміння навчання у коледжі чи школі. Призначення місця, де виховується подив, визначено у словах, які Євангелія від Томи приписує Христу: «Нехай шукає, допоки не знайде, а коли знайде, то занепокоїться. Коли занепокоїться, то здивується, а коли здивується, то здобуде владу над усим». Значення місця, де навчають свободи, найкраще сформульоване в єврейському вислові, запитаному Мартином Бубером в його «Оповідках хасидів» (Takes of the Hasidim). Равві Шломо запитує: «Яку найгіршу річ може заподіяти зло?» — і відповідає: «Примусити нас забути, що всі ми царські діти».
З книги «Внутрішнє Царство»

Ганна КУЗЕМСЬКА
Максим БЕРЕЗОВСЬКИЙ
композитор, скрипаль, диригент, співак, клясик европейської музики

Українські композитори — унікальне явище у світовій музичній культурі. Найперше тому, що майже всі наші видатні музиканти були митцями не світськими, а духовними. І хоч писали світські твори, ця творчість була для них другорядною. Вони створили цілий пласт духовного хорового мистецтва, неперевершеного у красі й досконалості. Це досягнення, без­умовно, — плід понад тисячолітньої християнської культури найбільшої (за кількістю храмів і парафій) православної країни. Українські генії були з найспівочішої нації, що чисельністю пісень, колядок і кантів перевершує всі народи світу.
Унікальним є й те, що протягом усієї історії українську культуру викорінювали, і особливо жорстоко — колонізатори останніх століть. Наших митців або змушували служити гнобителям, або вбивали, їхню творчість винищували або привласнювали. Українське мистецтво було приречене, але, зроджене молитвою, воно виявилося безсмерт­ним, воскресало з попелу, пробивалося крізь асфальт. Що більше вбивали наших світочів, то більше Україна мала молитвеників, які повіки не дадуть їй загинути.
Ділецький, Пекалицький, Березовський, Бортнянський, Дехтяревський, Ведель, Турчанинов, Ломакин, Музиченко, Вербицький, Лисенко, Кошиць, Леонтович, Стеценко, Яциневич, Демуцький, Давидовський,   Козицький, Гончаров і ще десятки  великих майстрів — слава, окраса і біль України...
Їх дарував нам Господь, аби цілу землю напувати красою. Вони збагатили наш народ неоціненними скарбами; і чим іншим ми можемо віддати свій неоплатний борг перед ними, як не молитвою і любов’ю?..

«Український Моцарт» — Максим Созонтович Березовсь­кий — народився 16 жовтня 1745 року в незаможній ко­зацькій родині у Глухові, тодішній гетьманській столиці, яка мала єдину на всю Російську імперію музичну школу. Напевно, початкову освіту майбутній геній здобув саме там. У знаменитому Свято-Микільському храмі та в чудовій капелі останнього гетьмана Кирила Розумовського лунав його прекрасний голос (про це можна лише здогадуватися: його життя не дозволяли досліджувати більше двох століть).
Невідомо, як Максим потрапив до Київо-Могилянської академії, проте відомо, що вже там він почав писати хорові концерти. Виняткова музична обдарованість хлопчини дуже скоро привернула до нього увагу, і в 14 років, з шостої кляси Академії, його забирають у Петербург. Максим стає солістом Придворної співацької капелі, директором якої того часу був видатний український музикант Марко Півторацький, мистецтву ж композиції його навчав італійський дириґент Франческо Цоппіс.
У 15 років юний музикант пише низку хорових концертів, які здобувають не лише схвальні відгуки фахівців, але й широке визнання (деякі з творів цього періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю). Одночасно талановитий композитор стає першим актором оперного театру, втім не припиняючи створювати все нові й нові музичні шедеври.
Гучна слава не спорожнила душу юнака, про що яскра­во свідчить написаний ним геніяльний хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости» — один з найкращих творів світової духовної музики. Ця божественна молитва, цей найглибший, покаянний плач душі, неймовірний для 17-19-річного хлопчини, щасливця долі, — відкриває перед нами душу людини, зверненої всім серцем до небесних, а не до земних скарбів. У всіх творах Березовського лу­нає ця дивовижна молитовна глибина, нерозривна єдиність музики та слова, невідома для переважної більшости то­гочасних, особливо італійських композиторів, що писали для Російської православної церкви. Березовський створює новий тип клясичного хорового концерту: його музика спо­лучає італійську вишукану майстерність з візантійською поміркованістю та суто українською сердечною мелодійні­стю, щедрою красою й духовністю.
1769 року (невідомо, чиїми зусиллями та сприянням) Березовського першим серед усіх музикантів Росії відряджа­ють в Італію, у Болонью, для вдосконалення композитор­ського мистецтва. Його вчителем стає славетний викладач, мистецтвознавець, гордість Болонської академії, знавець ста­родавніх музичних традицій падре Джовані Батіст Мартіні. Ймовірно, саме Березовському присвячені слова цього ви­датного педагога: «Бувають таланти особливі й рідкісні, які зазнали б великої шкоди від обмежень та певних методик наставника, бо це завадило б їм досягти тієї досконалости, якої не могли досягти й самі їхні наставники». По кількох роках навчання падре Мартіні рекомендує зарахувати мо­лодого українця до числа академіків. Іспит призначили на 15 травня 1771 року.
Отримати титул члена Болонської академії прагнули то­ді найзнаменитіші музиканти Европи, але вдалося це небагатьом (попереднього року Болонським академіком став Вольфґанґ Амадей Моцарт). Іспити відзначались великою складністю: потрібно було за короткий час написати доско­налий твір, дотримуючись суворих правил музичної науки. Журі з 15-ти суддів таємним голосуванням приймало рішення, вкидаючи у скриньку одну з двох куль: чорну чи білу. Музика юного Максима вразила журі: після прослуховування його творів у скриньці знайшли 15 білих куль.
Ім’я Березовського викарбували золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії наступним після Моцарта, а портрет, як належало, написали на стіні церкви Сан-Джакомо. Якби вдалося відновити цей портрет, він став би єдиним вірогідним зображенням композитора...
Максим Березовський складав іспит в Академію               як іно­земний композитор                         і мав, за угодою, бути капельмайста­ром у своїй країні. Та італійська спілка любителів музики обрала його своїм капельмайстаром. Композитор пише один по одному хорові твори, які отримали розголос у пресі, та біль-шість із них до нас не дійшла. У цей період він створює не лише концерти, сонати та симфонії, але й воістину богонатхненну музику до молитов Божественної Літургії (напевно, саме ці, незрозумілі для іта- лійців, укорінені у віковічну православну традицію молитвоспіви, що вилива­лися із самого серця Березовського, найкраще відображали потреби його духу, найбільше насичували й утішали його на чужині). Тріюмфом перебування музиканта в Італії стає постановка у 1774 р. в Ліворно його опери «Демофонт». Ви­багливі та пересичені першорядною музикою італійці були в захваті від геніяльної милозвучности й нечуваної краси цього твору. Багато академій Европи обирають Березовського своїм почесним членом.
Однак уславлений композитор прагне повернутися на Батьківщину. Та й не дивно: уся його творчість, оживотворена глибинною українською побожністю, дихала мотивами українських пісень, героїчною славою рідної землі, і спокоєм святинь... Можливо, саме в апогеї слави виникає у Березовського ідея заснувати в Україні академію на зразок Болонської. Це була блискуча й цілком реальна для музичної України перспектива, тим паче — з допомогою молодого болонського академіка, сповненого бажанням діяти, працювати, творити! Тому не дивно, що саме в рік постановки своєї тріюмфальної опери український геній покидає Італію та, вернувшись до Петербурґу (і напевно доклавши чималих зусиль), отримує від графа Потьомкіна обіцянку сприяти справі заснування української академії перед імпе­ратрицею. Попередньо граф обіцяв Березовському посаду директора академії, саму ж академію вирішено відкрити у Кременчуці.
Але ця мрія композитора не здійснилася. І не могла здійснитися. Російський престол тоді вже посідала цілком байдужа до музики імператриця Катерина II, яка до того ж з усіх самодержців чи не найбільше ненавиділа самобутню Україну, послідовно винищуючи в ній те, що не встиг зруйнувати Петро І; яка плюндрувала православ’я, закатувала багатьох українських святих, викорінила запорозьке козацьке військо, що віками боронило віру та волю України, захищало народ... Тодішній Петербурґ наводнювали наймані іноземці та бездар­ні фаворити, облесники, готові знищити кожного, хто ставав на шляху їхньої кар’єри. Беззахисний геній опинився в середовищі жорстоких заздрісників, владних, підступних, лу­кавих людей, таємних і явних ворогів, яких тішила зневага й приниження славетного митця. Позбавлений можливости займати відповідну його званню та здібностям посаду, він насилу влаштувався позаштатним співаком у Придворній спі­вацькій капелі: підміняв хворих і відсутніх. Йому не давали змоги ні надрукувати, ні виконати жодного свого твору. Проте Березовський не перестає творити і працює дуже плідно. На подив, навіть у цей найтяжчий період, його музика сповнена надзвичайним, непереможним світлом. У ній, як і раніше, іно­ді лунає скорбота, навіть мука, біль і плач, але ніколи немає безвиході! І ця музика неземної краси, скромности й благородства розповідає нам про автора більше за всі біографії.
Деякі зі своїх духовних творів композитор надсилав знайомим музикантам-землякам, однак, напевно, й вони, роз­порошені тепер і безправні, не могли нічим йому зарадити. Є відомості про те, що в останні роки у композитора гостро зазвучала тема ошуканої, скривдженої святої України. Зрозуміло, що за тодішніх умов такі твори були приречені на смерть.
Мабуть, якийсь час Березовський сподівався на те, що академію в Україні все ж таки буде створено, та згодом запевнився у безпідставності цих сподівань. Стикаючись на кожному кроці з байдужістю та свавіллям урядовців, доведений трирічними митарствами до крайнього зубожіння, позбавлений можливости повернутися на Батьківщину, приголомшений знищенням Запорозької Січі, композитор тяжко захворів.
Чи правдива тодішня офіційна версія загибелі Березовського, за якою він 24 березня 1777 року «в пріпадкє іпохондріі пєрєрєзал сєбє горло», важко сказати. Дехто стверджує, що, згоряючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, він скоїв ту непоправну біду. Ходили чутки, що його вбили (занадто бо незручний такий спосіб самогубства). Дивне й те, як старанно замовчували ім’я цього славетного генія — здавалося б, гордости імперії—та всього, що пов’язане з ним (точнісінько так, як після скоєного злочину намагаються «викреслити» імена закатованих). І дуже схожий на правду переказ, за яким одразу ж по смерті великого композитора імператриця дала таємне розпорядження спалити всі знайдені в його вбогому помешканні твори, аби стерти ім’я творця зі сторінок історії. Збереглося єдине достеменне свідчення про те, що Максима Березовського не було на що поховати...
Йому не виповнилося 32-х років...
Ми просимо всіх християн, котрі читатимуть ці рядки, поминати раба Божого Максима у своїх особистих молитвах. І хіба не Сам Господь схиляє нас до милости й молитви божественно прекрасними, істинно побожними, безсмертними піснеспівами Свого обранця?..
Видання парафії Св. Архистратига Михаїла
(Музей просто неба, Київ, Пирогів)

Віктор КРАВЧЕНКО,
м. Дніпродзержинськ (Кам’янське)
ДУХ І СЕРЦЕ В ФІЛОСОФІЇ ПАМФІЛА ЮРКЕВИЧА

2010 року виповнюється 150 років від часу, коли побачила світ одна з найвидатніших праць Памфіла Юркевича «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого».

Важливою складовою духовної культури України завжди була релігійно-гуманістична проблематика. Пильна увага до людської особистости склала специфіку українського філософського мислення. Довготривалі періоди бездержавности українського народу спонукали його мислителів, особливо в другій половині XIX століття після розгрому Кирило-Методіївського братства, з його ілюзією «незмісимого і нерозділимого» співжиття слов’янських народів на засадах федералізму, заглиблюватись в людську психіку, досліджувати перипетії індивідуального людського існування, дошукуватись невдач державотворення в глибинах національного характеру. Звідси і відповідний релігійно-романтичний стиль мислення. Яскравим представником останнього був Памфіл Юркевич (1827-1874), що сформувався як релігійно-ідеалістичний мислитель в Київській духовній академії, яка постала «за височайшим указом» в стінах поруйнованої Київо-Могилянської Академії.
В творчості Памфіла Юркевича знайшло свій вияв рішуче й проникливе несприйняття гносеологічного оптимізму просвітництва. Він вважав неприпустимим зводити всю багату палітру людської душі до розуму, перебільшувати ролю науки. Виступаючи проти панлогізму Георга Гегеля, мислитель писав: «Ідеалізм людського духу є щось більш життєве і більш суттєве, ніж звичайна логічна думка, а звідси й дух, який проймає і визначає явища світу, виявляє себе різноманітніше й багатше, ніж логічна ідея, котра залишається в убогому й монотонному процесі покладання й знаття своїх визначень».
На противагу понятійному мисленню, філософ, йдучи в руслі платонізму, висуває споглядання розумом ідеї, в якій дається для мислення вищий світ. Адекватне осмислення останнього неможливе лише раціональними засобами і не вичерпується свідомістю. «Дух є щось вище за свідомість, за пізнавальну діяльність». Поперед свідомого мислення світоглядних проблем йде, на думку Юркевича, вирішення їх у відповідності з тими прагненнями, що хвилюють серце, тобто «світ підпорядковується духовному законодавству самосвідомости раніше, ще перед тим як ми абстрактним мисленням намагаємось вказати в ньому присутність духовних або ідеальних зв’язків».
Прямуючи в руслі релігійно-етичних шукань Григорія Сковороди, який вбачав найвищий ідеал людини в досягненні платонічного щастя, Памфіл Юркевич, позначає царину духовного життя символом «серце». Цій проблемі присвячена його славнозвісна праця «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого», де він виклав цілісну релігійно-антропологічну концепцію серця як визначальної основи фізичного і духовного життя людини. Поняття серця тут трактується двояко: по-перше, як цілісність духовного життя людини, як невичерпне джерело, безодня людського духу. Воно позначає як свідоме, так і підсвідоме, є центром живого знання, емоцій, творчости. Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого, воно є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон.
По-друге, серце — фізичний орган душі, її центр. В ньому сходяться симпатична і моторна системи: «Якщо ціле тіло, — резюмує філософ, — може бути адекватним органом душі (Аристотель), то центр тіла, а не мозок, повинен бути головним органом душі».
У своїй роботі Юркевич намагався примирити тогочасні науки і їх філософські підвалини із біблійним вченням про людину і Бога. Співвідносячи такі субстрати людської життєдіяльности, як серце і розум, він перше іменує законодавцем, а друге — урядом («правительством»).
В серці корениться самобутність душі людської особистости, що проявляється в особливостях уявлень, почуттів, вчинків. Завдяки серцю вони набувають такого особистісного спрямування, що виражають неповторну сутність не умовної істоти, а конкретної особи.
Серце трансформує знання у сферу людської діяльности. «Якщо істина, —вважав Юркевич, — падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми, тільки для серця можливий подвиг і самозречення».
Обстоюючи релігійно-філософські засади свого вчення про людину, П. Юркевич у 1860 році на сторінках журналу «Труды Киевской духовной академии» виступив з критикою «Антропологічного принципу в філософії» Миколи Чернишевського. Глава російських революціонерів-демократів, спираючись на розвиток природознавства, зокрема фізіології, у своїй роботі наполягав на принциповій тотожності філософії та природознавства в розумінні сутности людини і її спонукальности. Наука довела єдність людського організму, звідки, на думку Чернишевського, виникають подібно диханню, кровообігу, і душевні явища.
В своїй роботі «З науки про людський дух» П. Юркевич критикує такий підхід, доводить неможливість із фізіології вивести психічні явища. Останні, на відміну від фізіологічних, не можуть розглядатись як складові певних причинно-наслідкових зв’язків. Фізіологічний фактор є лише умовою душевного життя, а не його творцем. Душевне життя проявляється специфічно, не в зовнішньому досвіді, а у внутрішньому духовному досвіді конкретної людини, в її самосвідомості.
Виходячи з філософських релігійно-ідеалістичних засад, зформульованих Юркевичем, людська істота не може бути зведена лише до єдиної фізіологічної натури. Адже «у свідомому досвіді індивідуальної людини, в таємничих глибинах людського серця» виявляються «категорії найвищого і вічного».
Зведення мотивів людської життєдіяльности лише до біологічної натури, до приємности і розрахунку, хоч і розумного (на чому будується утилітарна етика М. Чернишевського), прагнення раціонально пояснити всю сферу моральних явищ веде до заперечення значимости внутрішнього світу людини, до перетворення її в іграшку, зовнішніх сил, коли «індивідуальне життя втрачає свій внутрішній сенс».
Погляди П. Юркевича подібні до слов’янофільських (цілісність духовного світу людини, його пріоритет перед зовнішнім світом), але ставлення до нього в російському суспільстві, після того як він став професором (1861), а затим був обраний деканом історико-філологічного факультету Московського університету, було, відверто ворожим. Його світогляд не вписувався в російську філософську традицію, з її підпорядкуванням загально-філософської аналізи російській ідеї (самобутности Росії і її месіянської ролі у світовій історії та культурі).
Памфіл Юркевич обстоював самодостатність філософії, на відміну від так званих «шістдесятників», що намагались підпорядкувати її утилітарно-практичним цілям, в яких «любов до зрівняльної  справедливости, до суспільного          добра, до народного блага паралізувала любов до істини, передусім до  істини ...».
В Москві П. Юркевича зустріли як богослова, присланого для боротьби з матеріялізмом. Впливова «проґресивна» політична громадськість, преса третирувала і цькувала його безперервно. Це була, за твердженням мислителя: «інквізиція, що катувала людину за правди духа». Проте з іншого боку, філософсько-педагогічна діяльність Памфіла Юркевича мала великий вплив на одного із фундаторів російської релігійно-ідеалістичної філософії кінця XIX - початку XX ст Володимира Соловйова (1853-1900), що був його студентом. Останній з вдячністю згадував свого учителя, зокрема зауважуючи, що той «походженням українець, назавжди заховав у характері і мові яскравий відбиток свого походження». Його характер склався «на загальному тлі української природи, їй відповідала його задумливість, заглибленість у себе, чутливість..., впертість і замкненість».
Філософія серця Памфіла Юркевича виросла з глибин національного світогляду. Сьогодні ми бачимо, що думки і прозріння мислителя працюють на формування людини майбутнього.

Олександер ШОВТУТА
Виношую у серці Бога

Олександер Шовтута народився 29 вересня 1978 року в селищі Дослідницьке Васильківського району на Київщині. Закінчив фізичний факультет Національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював інженером-програмістом в науково-дослідному інституті в своєму селищі, навчався в аспірантурі. Загинув у автокатастрофі 1 вересня 2007 року. До його смерти про творчість поета-самородка не знав ніхто, навіть його мама – поетеса Олена Плавенчук. Лише розбираючи електронні архіви загиблого сина, пані Олена знайшла його поезію, сповідь палкого серця,  що надзвичайно суголосна духовним шуканням сучасної людини.

* * *
Моя палаюча
Душа
Перебуває
В епіцентрі
Великої
Космічної драми
Спасіння
І перетворення
Всесвіту.
Вона відбивається
У небесному
Дзеркалі
З написами
Чеснот:
Милість,
Радість,
Любов,
Щедрість…
Із поля
Духовної брані
Сюди летять
Стріли,
Націлені
В мою душу.
Вони падають,
Вдаряючись
Об дзеркало
Чеснот.

* * *
Видиме – тимчасове,
Як маківка польова:
Дмухне вітер –
І вже немає її,
І вже місце,
На якому вона цвіла,
Не впізнає її.
А невидиме – вічне.
Це Ти, Боже,
Якому немає ні початку,
Ні кінця…

* * *
Я шукаю Твоєї присутности –
На землі і на небі,
У вогні й у воді,
У відлюдді і в натовпі,
У тиші і в гомоні,
У радості і в сльозах,
В молитві і в мовчанні,
У роздумах і у важкій роботі,
На зеленому лузі
І на семи вітрах.
Ти мій притулок,
Господи!

* * *
Ніхто нікого втратити не може,
Адже ніхто нікому не належить.
Ніхто нічим зарадити не може,
Коли душа переступає межі.

Ніхто нічим не може володіти
І хизуватись власністю своєю.
Життя свіча… Їй суджено згоріти,
Щоб вознестись незгасною зорею.

* * *
Для чого птаха
         В собі вбивати?
Можна втратити
         Небо.
Можна втратити
         Себе.
Не треба птаха
         В собі вбивати.
Треба з птахом
         У небі літати.
Нехай він розсікає небо
         Поряд з тобою.
Не вбивай в собі птаха
         Будь собою.

* * *
Закінчився мій світ –
Яскравий і барвистий
У стилі наїв.
Він став старомодним.
Моя споглядальна естетика
Перетворилася
На металевий надрив
У голосі мого серця,
Де стає
Все більше задирок,
Зазубрин та іржі.
Тому я все більше
Усамітнююсь,
Боячись поранити
Такий самий наїв,
Яким був я,
Або натрапити
На такого ж самого
Задерикуватого,
Яким я є нині.
А може,
Вийти йому назустріч?
Скрежет металу –
Така звична симфонія
Для віку нинішнього…

* * *
Я чую Твій, Логосе, голос,
Та як його сенс осягнути?
Віконце мого виднокола
Пташками надії забуте.

І я самотужки прямую
До центра вогненного кола.
Невідворотне прийму я –
Не зраджу себе ніколи!

Думок світлоносна цілісність –
Атомос неподільний.
Високому небу відданість –
До волі стрибок божевільний.

* * *
У каменя теж є душа,
І я цій душі довіряю.
Схилюся до камінь-плеча,
Про вічности плин запитаю.

Він журиться мудрістю літ,
І я цю журбу поділяю.
Він знає усе про політ,
Про вись журавлиної зграї.

Як він, я ховаю слова,
Як він, я плекаю відвагу.
От тільки не можу, бува,
Як він, берегти рівновагу…

* * *
Виношую у серці Бога,
Живу у Нім, а Він - в мені.
Я з Ним продовжую дорогу,
Щоб цю любов віддать весні,
Щоб цю любов розхлюпать квітам
І розпромінить далині,
І ті вітри благословити,
Що будять музику в струні,
І розколисують той дзвін,
Що повнить висі жайворові
І тих торкається глибин,
Що з таїною неба в змові.

Оселі спраглих не минаю.
За них дано мені молитися.
Любов’ю, що у серці маю,
Я хочу з ближнім поділитись.

* * *
Про безумство душі я не хочу мовчати,
Буду в ніч неприборкано й палко кричати.
Не спішіть накидати смирення сорочку,
Щоб безмовно сидів у своєму куточку.
Розкладіть ядро болю мого на складові.
Мені вільним не бути, як вітру в діброві.
Німбу радости щирої не відновити,
Органічного синтезу не сотворити.
Більш високого, більш відважного.
Я заручник світу продажного.
А я хочу сказати: Ні!
Вища даність належить мені.
Я хоча б на цю мить вознесу свою волю,
Кину виклик безумству й сваволі.
Я володар свого безумства,
Я уб’ю в собі вепра й манкурта,
Відроджу у собі Сократа,
Щоб про істину вбогим сказати.
Я розуму свого володар,
Я син свого народу.
Я хочу з ним злитись,
Піснею з ним поділитись,
Любов’ю і глуздом здоровим,
Баченням барвінковим.
Мені є що від нього взяти –
Мудрість, заповзятість.
Увійду в Його радість,
Радість свого Бога.
Покажи, Отче, дорогу!

* * *
Що таке спокій – я не знаю,
І моє серце далебі.
Воно болітиме, допоки
Не заспокоїться в Тобі.

Ти сотворив мене для Себе,
Життя вдихнув і освятив!
О Батьку сонячний, для чого
Мене від Себе відпустив?

* * *
О сонце світу!
         О вільний вітре!
В обіймах ваших
         Стаю любов’ю.
О сонце, випий,
         О вітре, вивій
Сакральну чашу
         З моєю кров’ю.
О велич неба,
Безодні простір,
Я забарився
В степу у гостях.
В мені нуртує
         Нестримна сила,
Що прагне стати
         Потоком світла,
Щоб плинуть, плинуть
         У даль невпинно,
У вільнім леті
         Розкошувати.
Хай почекає
         Сакраментальне
“Час сіяти і час збирати”.

* * *
Я шукаю
Своє щастя.
Я знаю:
Воно ходить
Луками, озерами,
П’є джерельну воду,
Ласує лісовими
Ягодами,
Ніжиться
В польових квітах,
Літає з журавлями
На схід сонця.
Я йду все далі
Й далі,
А сонячний зайчик
Підморгує мені:
Усміхайся!

* * *
Як самого себе подолати,
Як підвестися й жити далі?
Я не став цупков’язим Атлантом,
Не спромігся на чин і медалі.

Протилежностей єдність шукаю
У потоках життєвого дійства.
Упокорень блаженства не знає
Моїх роздумів вись урочиста.

Той потік, що угору струмує,
Бризом сонячним крила здіймає.
Цей потік – я його уже чую,
Та мене в нім поки що немає.

Той потік, що униз спадає,
Зносить все на шляху своєму.
Там за раєм душа ридає,
За зорею свого Вифлеєму…

* * *

Я присів над травинкою,
Милувався росинкою,
У якій відбивалась заграва.
І подумав: у ній кохається
І подумав: у ній відбивається
Боже світло, любов і слава.

Я присів над травинкою,
Тішився мурашинкою,
Сонечком жвавим крапчастим.
У творіннях Всевишнього –
Сіль любови горішньої.
Здрастуй, сонечко, здрастуй!

Галина МАНІВ
На річці Йордані

Йоан відклав убік стільник із медом — сьогодні не хотілося їсти. Сидячи на камені біля входу до своєї печери, він задумливо дивився, як сідає сонце. Чомусь згадалися мамині теплі руки — це була єдина його дорогоцінна згадка про батьків. Мати померла через сорок днів після того, як вони опинилися в пустелі. Тікали від убивць, яких послав по маленького Йоана жорстокий цар Ірод. А батька таки досяг меч ката. «Ірод гадав, що це я Христос, і боявся за свою владу, — скрушно похитав головою пророк у суголоссі зі своїми думками. — До яких же злочинів може довести людину гріх!» Йоан важко зітхнув і увійшов до печери. Він довго молився і заснув коротким сном вже далеко за північ.
І раптом прокинувся від Голосу, на який чекав тридцять років — усе своє життя. Господь наказував Йоанові покинути пустелю та йти в долину Йордану, щоб звіщати скорий прихід Спасителя і готувати людей до покаяння перед Господом, омиваючи їх на знак очищення у водах ріки.
Йоан не барився ні хвилини. Пророк тут-таки вийшов з печери й, не оглядаючись, пішов швидким кроком назустріч близькому світанку. Слова Господні ще звучали в його вухах: «Над Ким побачиш Духа, що сходить і перебуває на Нім, — той є Тим, Хто хрестить Духом Святим». Серце Йоанове вистрибувало з грудей. Він побачить нарешті обіцяного Богом Христа, Того, Хто визволить людство від рабства гріха і смерти!
Він проходив селищами й містами, зупиняючись тільки, щоб гукнути: «Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне!», і йшов далі — до Йордану. А слова ці пробігали між людей, як вогонь сухим гіллям. І ось вже вся околиця Йорданська та вся Юдея гудуть: «Йоан вийшов з пустелі! Спаситель, Спаситель близько! Здійснилося пророцтво!» І посунули натовпи з плачем, з лементом слідом за святим, на Йордан. Страшно було людям постати перед Христом у всій мерзоті свого гріховного життя. Досі цим не переймалися — гадали, що ще далеко до Його приходу, відкладали покаяння з дня на день. І ось несподівано прийшов час здійснення пророцтв. Тож бігли за Йоаном, щоб навчив, як вимолити прощення, як жити по-Божому. Адже всі знали, що він великий праведник: живе в пустелі, їсть тільки дикий мед і акриди, не п’є вина і носить одяг із верблюдячого волосся, жорсткого, як дріт. Батьки переказували дітям про чудесне народження Йоана від старих Єлисавети й Захарії — того священика Захарії, якого убив потім Ірод прямо в Храмі.
І пророк хрестив покаянних у водах Йордану й навчав: «Хто має дві одежини, нехай дасть тому, хто не має, і хто має їжу, хай зробить так само». Прийшли і митарі хреститися від нього і сказали йому: «Учителю, що нам робити?» Він відповів їм: «Нічого не вимагайте більше того, що призначено вам». Питали його також і воїни: «А що нам робити?» І сказав їм: «Нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою». Посунули й пихаті фарисеї та садуккеї до Йордану — хоч і не думали каятися, бо вважали себе й без того гідними спасіння, а все ж таки душа їхня була неспокійна. Тож і хотіли про всяк випадок прийняти хрещення від Йоана. Але пророк гнівно викрив їхнє лицемірство та закликав до правдивого покаяння.
Невтомно Йоан приймав людей, із завмиранням серця вдивлявся в кожне обличчя — чи не Він? І ось у води Йордану ступив Чоловік приблизно такого ж віку, як Йоан. Він повільно наближався до пророка. І душа Йоанова заспівала. Так уже було з ним колись, тільки Йоан не пам’ятав, коли саме. Ще не дав Бог жодного знаку, але Йоан був впевнений, що це Він —Спаситель, Христос.
Йоан ладен був упасти на коліна перед Ним, але Христос не дозволив. Він вимагав, щоб пророк хрестив Його, як усіх тих грішників, що безкінечною вервечкою проходили повз Йоана. Святий не повірив своїм вухам — навіщо хреститися Безгрішному? — і насмілився заперечити: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене?» Ісус відповів: «Облиш нині, бо так належить нам виконати всяку правду». І зрозумів Іоан все величезне смирення Бого-чоловіка, Який прагнув виконати Закон до останньої букви та показати людям шлях до спасіння. І смирився перед Ним пророк. Він охрестив водою Того, Кому, за словами самого ж Іоана, був недостойний взуття Його понести, — Того, Хто хре­ститиме людей Духом Святим і вогнем.
І вже коли виходив Ісус з води, побачив Йоан,
як відкрилися
Небеса і Дух Божий опустився у вигляді
 голуба на Спасителя.
І почув Йоан знову Голос Бога: «Це є Син Мій улюблений, в
Ньому Моє благовоління».

Так пророкові Йоанові випала честь і слава хрестити Самого Господа й бути свідком явлення Бога в усіх трьох іпостасях: Сина Божого — у подобі людини, Духа Святого — у подобі голуба, а Бога-Отця, Якого ніхто не бачив, навіть ангели, почути Голосом з неба. І відтоді ми знаємо, що Бог — це Трійця, тобто Один у Трьох Особах. Тож і відзначаємо разом зі святом Хрещення Господнього ще й свято Богоявлення. Амінь!

Надія КМЕТЮК
Святий Йордан

Засвітились, заіскрились,
Заспівали небеса...
О святий Йордан Вкраїни,
Віра, сила і краса!
О водичко-йорданичко,
Вбережи нас, ізціли!
Вмий нам душу, серце, личко,
Щоб ми вірою цвіли.
0 водичко-йорданичко!
То Господь — Святий Митець
Вічну музику любови
На поезію сердець
Нам поклав, щоб ми молились
І співали, і росли,
І йорданськими снігами
Славу Богові несли.

Галина КИРПА
Моя ялинка

Ялинко, Новий рік, а ти така сумна.
Зірки гірляндами на сукні в тебе сяють.
— Ой дівчинко, нехай ця ніч хутчій мина,
А то мене, гляди, ще знайдуть і зрубають.

Ялинко, не журись!
                            Осьо дивися — я.
Ще й принесла тобі гостинців півторбинки
Тебе не продадуть. Ти ниньки вже моя.
У мене не було ніколи ще ялинки —

Такої, щоб в зірках. Живих. Аж мерехтять
Такої, щоб на ній сиділо дві сороки
І вчилися весь день так гарно вимовлять:
—Ял-линко, не жур-рись!

                            Ял-линко, з Новим р-роком!

Леся ЛЮБАРСЬКА, м. Борщів, Теронопільщина
Святвечір

На ялинці засвітились кольорові ліхтарі,
Вже віконце тихо сяє світлом першої зорі.
Вже надворі звечоріло, перша зірка зайнялась,
За різдвяними столами свят-вечеря почалась.

Пахне медом, пампушками, а кутя яка смачна!
Вже дівчатка і хлопятка колядують край вікна.
А які усі щасливі за різдвяним цим столом —
Ніби вперше причастились і любов’ю, і добром.  

Меланія ПАВЛЕНКО-КРАВЧЕНКО
У ніч, коли народився Син Божий

Жили собі на краю села, поблизу лісу, під горою, у біленькій хатині, яку обіймали старі кремезні дуби, бабуся з онукою Василинкою. Дівчинка росла ро­зумницею, і все, за що бралася, у неї виходило.
Одного осіннього ранку пішли Василинка з бабусею в ліс по гриби.
Набравши повні кошики, вирішили відпочити. Дів­чинка озирнулася довкола себе, шукаючи місця, де б можна було сісти та пополуднувати, й помітила неподалік ди­вовижну галявину. Галява була ледь помітною у тісному колі струнких ялин.
— Бабусю, — сказала Василинка, — ходімо он на ту галяву!    .
— Як хочеш, то підемо, — відповіла бабуся. ,
— Скільки разів у лісі ми були, а я її ще досі не бачила! Зайшовши на галяву, відчули, як їх зустріла німа тиша.
Галява дихала хвойно-грибним трунком, ніжно всміхалася барвистим і духмяним різнотрав’ям. Таємничо-сіруваті тіні стояли біля густо оповитих темними зеленими плащами ялин.
Бабуся дістала з кошика вузлик із пиріжками, й вони сіли полуднувати:
— Бабусю! — вигукнула Василинка. — Ця галявина якась особлива, дивна, ніби з казки, тут так тепло, ясно, радісно...
— Так, моя ясочко, — мовила бабуся, — кажуть, тут переплітається необмежений, незайманий світ таємниць те­перішнього і минулих часів...
— Гляньте, гляньте, бабусю, он промені сонця в багрянці траву купають!
— То осінь намотує свої мрії, щоб стати далеким, весняним, голубим, чистим небокраєм...
І розповіла бабуся малій Василинці ще й про те, що з давніх-давен люди переказують одне одному, ніби на цій галяві у переддень Різдва Христового, як на землю спадає Святий вечір, відбуваються дива з тими, хто приходить сюди з чистою душею...
Пообідавши, подякувавши Богу, лісу й гостинній га­ляві, бабуся з онукою рушили додому. Бабусина розповідь запала Василинці в душу, й дівчина вирішила, як прийде час, перевірити, чи правдива та давня леґенда.
Минув місяць, другий, ось уже сніжком захурделила зима, біла пані...
У переддень Різдва Христового, якраз тоді, коли на землю спадав Святий вечір, поки бабуся поралася в хаті, Василинка одягнулася та побігла в ліс. І як тільки ступила вона на галяву, перед нею відчинилася завіса часу та з’явився Ангел у білих шатах. Його лик випромінював добро, тепло, світло.
— Здраствуй, Василинко! — сказав Ангел.
— Добрий день, — трохи злякано відповіла дівчинка, мружачи очі                  від яскравого світла, яким сяяв  Ангел.
— Знаю найзаповітніше бажання твого серця... Сьогодні твої мрії здійсняться! Я понесу тебе у далеке минуле, у ті часи, коли імператором Риму був Август, а царем Юдеї Ірод, і покажу справжнє народження Божої Дитини, Спасителя людства.
Він взяв її на руки, змахнув могутніми крилами, й вони полетіли крізь простір і час. Ось уже мандрівники над Римом... Ангел мовив: «Глянь, он на горі Капітолія сидить імператор Август. На цьому місці римляни хочуть побудувати йому храм і поклонятися, як богу. Але в цю дивовижну ніч він за Господнім велінням прозріє і крізь відстань побачить народження Ісуса Христа. Йому і збудує той храм - Невимовному Невідомому Богу».
Дівчинка глянула вниз і побачила поважного чоло­віка, який сидів на горі, а біля нього стояло ще декілька людей у темних плащах і зі смолоскипами в руках.
Глибока й таємнича, темна-темна ніч, наче чорна завіса, опускалася на землю. Жоден промінчик світла не падав нині з неба. Такими глибокими, як ця пітьма, були тиша й мовчання по всій землі. Ріки затамували в собі течію, і хвилі моря зупинили свій вічний рух, заніміли дере­ва, кущі — анішелесть під подувом вітерця, не хрустів пісок в пустелі, навіть не духмяніли квіти та не росла трава. Вся природа на мить завмерла, щоб не порушити урочистости святої ночі.
Прямуючи до Вифлеєму, ще здалеку вони побачили жарини багаття, навколо якого міцно спали пастухи, вівці та собаки-вартівники. А геть біля самісіньких овець спокій­но стояли шакали, ніби захололі над ними.
— Глянь, — промовила Василинка, — он пастухи й собаки сплять, а шакали біля самісіньких овець стоять і їх не чіпають.
— Сьогодні, — сказав Ангел, — у цю урочисту ніч ніхто нікому зла не може спричинити.
І вони вже були біля заснулих пастухів, як раптом Василинка почула ледь-ледь чутний таємничий звук. Вона озирнулась і побачила незчисленну кількість світоносних Ангелів, котрі співом і музикою наповнювали все густіше і голосніше весь простір від землі до неба. Одні з них в руках тримали гусла, інші — цитри, лютні, арфи. За мить їх спів став дзвінким і веселим, як сміх дитини, солодким і радісним, як спів жайворонка весняного ранку, милозвучним і лос­котливим, як тьохкання закоханого соловейка. їй здалося, що вони когось шукають. Від їхнього співу прокинулися пастухи й побачили безмежно-радісних ангелів, які дзвінко вигравали та весело співали, сповіщаючи про надзвичай­но значиму подію, котра сталася в цю чудову дивовижну ніч. Пастухи встали й одразу зі своїми отарами поспішили до гірського містечка, де мешкали, щоби сповістити людям про небесне ангельське видіння. Вони вже підіймалися у сутінках по гірській стежині, як несподівано засвітилася в небі дивовижної краси зірка і яскравими малиновими промінцями осяяла гору. В ту ж мить Ангели зі співом і музикою рушили вслід за пастухами.
Раптом чарівним вогнем загорілися всі гори, з-за хмар викотився місяць і залив срібно-молочним, яскраво-сліпучим сяйвом всю землю. Прокинулася від чудесного сну вся природа: заплюскотіли ріки, моря, озера, заплеска­ли в долоні дерева, задухмяніли квіти, затанцював вітер.
Ще здалеку пастухи побачили Божих Ангелів, які обступили хлівець, що був прибудований до гірської пе­чери. Саме над цією печерою яскраво засяяла перша не­бесна зірка, саме сюди звідусіль зліталися Ангели, аж доки обсіли всю гору. Небесні вістуни одноголосно вигукнули:
— Христос ся рождає!
— Славімо Його! - озвалася вся природа.
У прочинені двері хліва Василинка побачила Немовлятко, яке лежало на снопі соломи з колосками, а біля нього стояла на колінах молода Мати і пастухи, які принесли у дар прості пастуші харчі, і вогонь, і овечу шкуру, щоб зігріти Дитя. А імператор Август, який сидів на горі Капітолія зі своїм почтом, у ту мить отримав Божий дар — бачити крізь відстань, і, як Василинка, у прочинені двері хліва теж узрів новонароджене Малятко — Спасителя людського роду. Піднявши руки догори, він вигукнув:
— Ось Той, Кому слід збудувати храм!
І згодом збудував Йому храм і назвав „Небесний жертовник».
Та ось Ангел знову приніс Василинку на ту ж саму лісову галяву, звідки вони рушили у святкову мандрівку. Подякувавши Ангелу за здійснення своєї заповітної мрії, Васи­линка попрощалася з Божим посланцем і повернулася до хати.
— Де ти, Василинко, забарилася? — запитала бабуся. — Вже перша зіронька засяяла на небі, сідаймо вечеряти.
Стояв святково накритий стіл, де ясно горіла свіча, ніби зірка — свідок народження Ісуса Христа. В кутку тихо шепотів дідух, а біля нього стояла макітра з кутею. На столі духмяніло дванадцять страв.
— Христос ся Рождає! — вигукнула Василинка.
— Славімо Його! — відповіла бабуся.
— Христос ся Рождає! — сказала бабуся.
— Славімо Його! — відповіла онука, й вони сіли вечеряти.
А за Святою вечерею Василинка розповіла бабусі про всі ті дива, що їх бачила на власні очі, мандруючи разом із Ангелом у далекі давні часи.
— Це така ж правда, — вигукнула мала Василинка, — як і те, що ми бачимо нині на столі!
— Правда, правда... — мовила бабуся і всміхнулася лагідно й загадково, згадавши доброго Ангела зі свого дитинства.

Богдан СТЕЛЬМАХ
Пташина коляда

Летів горобець
Та й сів на хлівець,
По снопиках збіг
Волові на ріг,
Зіскочив у ясла —
Там зіронька ясна,
Там Божа Дитина,
Господня Родина. —
Христос ся рождає!
Ще й три снігурі,
Як тріє царі,
Крильми фуркотять,
До стайні летять,
Кидають у ясла
Пшеничну зернинку,
Та маку перлинку,
Та меду краплинку. —
Христос ся рождає!
Всі інші пташки,
Мов ті пастушки,
По п’ять і по сім
Щебечуть усім:
«Як кожна пташина
Віддасть по пір’їні,
Буде подущина
Господній Дитині!» —
Христос ся рождає!

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Колядка

Місяць мандрівник одягає рясно,
Ой, дай Боже!
У величне світло землю нашу ясну,
Ой, дай Боже!
Колядниця зірка просить до гостини,
Ой, дай Боже!
Святкувати долю Божої дитини!
Ой, дай Боже!
То ж співай колядку і вітай зі святом ,
Ой, дай Боже!
Родичів, сусідів, тата, маму, брата!
Ой, дай Боже!
І сестричці, й друзям заспівай осяйно,
Ой, дай Боже!
І різдвяній зірці — пісню величальну!
Ой, дай Боже!

Різдвяні гостинці

Були ми у лісі
І там, на ялинці
Для звірів лишили
Різдвяні гостинці.
Для білки — горіхів
Смачненьких торбину,
Для зайця — велику
Солодку морквину.
А поряд на гарний
Біленький пеньочок
Ми сіна для лося
Поклали жмуточок.
Для лиски — ковбаску,
Синичкам — зерняток,
Гостинців для всіх 
Ми лишили багато.
Аж бачимо: вуха
Стирчать у ялинці —
Сіренькі, гарненькі,
Немов на картинці.

І хтось там зітхає,
І хлипає гірко:
Повісьте й для вовка
Гостинчик на гілку.

Оксана КРОТЮК

Зірка МЕНЗАТЮК
Снігові колядки

Спочатку випав сніг. Потім блиснуло сонечко. Сніг від того зробився іскристий, як бенгальський вогонь, трошки мокрий і липкий.
А коли сніг стає іскристим, мокрим і липким, усі кияни починають що-небудь ліпити. Ліплять сніжки, снігові кулі, снігові фортеці, в яких хлопці заводять свої снігові бої, а найбільше ліплять сніговиків. Особливо на Володимирській горі.
Отже, сонце блиснуло, сніг засяяв, і на Володимирську гору прийшли професор Петро Петрович і його пес Бровко Бровкович та й зліпили першого сніговика. Вірніше, Петро Петрович ліпив, а Бровко Бровкович щодуху заважав, і від того сніговик зліпився невисокий, кособокий, зате з отакецькими сніговими ґудзиками. Потім, ідучи в бібліотеку, на гору повернули ліцеїсти-десятикласники. Вони зліпили бабу-здоровенную, уночі страшенную, таку, як вичитали в Глібова. Нарешті прийшли друкарі, слюсарі, пекарі, вчителі, з ними збіглося пів-Київа дітей, і всі заходилися ліпити, ліпити, ліпити... Бровко Бровкович знай вигрібав каштани сніговикам на карі очі, в найближчому магазині городини морква стала нарозхват, і так само -бурульки на будинках, десь відшукалися старий абажур і макітра, і скоро всю Володимирську гору було заставлено надзвичайно ошатними сніговиками й сніговичками. Вони мали чорні брови, намальовані землею, мали носи (одні морквяні, а інші — бурулькові), мали очі з камінців і кашта­нів, зуби — з гороху, а з абажура й макітри вийшли преціка­ві капелюшки. Одна сніговичка мала навіть соняшникове намисто, і синиці, які вміють брати зернята з руки, відразу її полюбили.
— Які наші сніговики кумедні, та ще й неоднакові, — заплескали дітки мокрими рукавичками.
Тут їхні мами похопилися і повели дітей додому — сушити рукавички, витирати черевички, гріти змерзлі носи­ки. Тим більше, що й сніг не іскрився, а погас, а з ним і сонечко.
Натомість на гору придибав дивний дідусь. Одежа на ньому була в снігу, на чоботи понамерзав лід, а ніс черво­нився, як квашений помідор. Статечні кияни не звертали на нього уваги, і тільки дівчинка, яка поверталася з балетної студії, глянула й зраділа:
— Мамочко, це ж Мороз! Нарешті зима буде, ковзанки будуть!
І вона не помилилася. Недаремно читала книжки про відьом, упирів, про Сонце й Мороз, ще й про святу П’ятницю.
Дідусь хукнув раз, хукнув удруге, і статечні кияни затуптали, затанцювали.
— Оце мороз! Козацький мороз! Аж зорі скачуть! — приказували вони, також підскакуючи, та й хутчій розбіглися по домівках, щоби повиганяти зашпори з рук та ніг. І дівчинка з мамою побігли.
І знаєте, що тоді сталося? А ось що: снігові баби морг­нули каштановими очима, туди-сюди повели каштановими носами — та й ожили.
— Набридло стояти, аж ноги потерпли, — сказала та, котра в абажурі.
— Ага, аж поперек заболів, — погодилась інша.
— То ходімо погуляємо, — запропонував сніговик із отакецькими ґудзиками. — Бо хоч ми і в Київі народилися, на самісінькій Володимирській горі, але досі не бачили ні Печерської Лаври, ні Святої Софії!
Мудрий цей сніговик удався, відразу видно, що зліпив його професор.
— То ходімо! — загорлали сніговики.
— Ідіть, - сказав їм Мороз. — Я дороги помостив, ков­занки настелив. А людей розігнав по домівках, так що не бійтеся.
Тільки ж цього разу дідуньо Мороз заплутався в ка­лендарі. Що вдієш: зі старенькими таке трапляється. Він забувся, що цей вечір був ще й Свят-вечір. І що люди, по­вдягавши на себе теплі кожухи та хутряні рукавиці, знову вийдуть на вулицю, бо після Святої вечері так хочеться поколядувати, що й ніякий мороз не спинить.
Отож як тільки баби і сніговики зібралися в дорогу — на прогулянку по Київу, зі всіх усюд задзвеніли сміх та гомін, та колядки! А місяць виплив і посипав сніг новими бенгальськими вогнями, а ялинка на Майдані Незалежности засвітилася, як Боже диво, — струнка, ошатна, запахуща.
— Ох, не встою! Ох, не втримаюсь! — застогнала баба здоровенная (до речі, поночі не така вже й страшна). – Ану ж бо й ми заколядуємо, і хай цієї ночі буде ще й ця дивина!
— І баби заколядували князеві Володимирові, який стоїть на п’єдесталі на своїй же горі:
Ой пішли баби колядувати!
Рачкинди!
Дістали кишок
аж повний мішок!
Дуринди!
А кишки дмуться,
а баби б’ються!
Рачкинди-динди!
Святий князь Володимир сміявся до сліз. Він і за жит­тя любив повеселитися.
Потім баби заколядували князеві Ярославові під Софіївським собором. Луна дзвеніла над золотими банями, а сніг порипував, а місяць сидів на вершечку дзвіниці - й також слухав.
— Яке диво! — сказали снігові баби. — Якби ми не були сніговиками, то, напевно, стали б реставраторами, щоби оберігати оцю красу.
Далі вони спустилися заледенілим Андріївським узвозом на Поділ та й постукали в мої двері. У хату повалив холод, люстра покрилася інеєм, а колядка розляглася на весь будинок. Я щиро за неї подякувала і пригостила ко­лядників шоколадками та помаранчами.
— Не їмо ми шоколаду, і помаранч не їмо, а тільки          сніг та лід, — зітхнули снігові баби. — Нам би калини з         цукром, та ще бурякового соку...
Я швиденько зготувала соку. Сніговички стовпилися коло дзеркала і намалювали собі калиною щоки, а буряч­ковим соком — вуста. Гарні зробилися!
І пішли колядувати всім підряд: друкарям, слюсарям, пекарям, учителям, письменникам у їхніх письменниць­ких будинках, послам у посольствах — і всюди, всюди! Во­ни колядували і щедрували до самого Водохреща (бо Київ ого який — спробуй обійди!), а тоді разом із дідуньом Морозом подалися кудись на північ. У газетах писалося, що ансамбль сніговиків і сніговичок із Києва виступав у Ка­релії, Фінляндії та на острові Нова Земля. А далі, напевно, вони помандрували ще далі, на Північний полюс. Може, доберуться і на Південний полюс — колядувати українським полярникам? У кожному разі, газети про це повідомлять.

З книги «Казки різдвяного ангела. Твори українських письменників». Укладач Зоя ЖУК,
«Свічада», 2008

Українська Народна Рада є!

20 грудня 2009 року в Києві відбулась важлива історична подія – на Установчому з’їзді постала Українська Народна Рада. У час невизначености та розгублености в суспільстві ця всеукраїнська громадська організація покликана об’єднати національно-патріотичні сили в одне могутнє ціле та всіляко сприяти процесам розбудови української державности.
Із 25 областей нашої держави, Криму, міста Київа та Севастополя з’їхалося 980 делеґатів, в тому числі 244 представників студентських, молодіжних організацій, а також понад 400 гостей. З’їзд благословив Патріярх усієї Руси-України Філарет. У роботі з’їзду брали участь найвизначніші громадські та політичні діячі України – письменники, представники науки й шановані у нашому суспільстві люди – Іван Драч, Іван Дзюба, Борис Олійник, Ігор Юхновський, Юрій Шухевич.
Виголошено доповіді: про нову Конституцію України (проф. В.Василенко), про помісну Церкву (Є.Сверстюк), соціяльну справедливість (проф. В.Черняк), про консолідацію українського народу як головне завдання  (М.Поровський), про економічне відродження нашої держави (проф. В.Пилипчук), стан Збройних Сил (В.Білоус) та про проблеми сучасної молоді (А.Пушкаренко, Л.Матвійчук).
З’їзд обговорив важливі питання українського державотворення та в резолюції визначив відповіді на найпекучіші проблеми нинішньої України. Установчий з’їзд УНР прийняв Резолюцію, Статут організації та обрав керівні органи. Головою Ради старійшин УНР обрано Дмитра Павличка, а головою Української Народної Ради – Миколу Поровського (Народного депутата 1-го, 2-го та 4-го скликань Верховної Ради України).
З’їзд висловив підтримку кандидатові в Президенти України Віктору Ющенку. З’їзд звернувся до кандидатів у Президенти, що демонструють національно-патріотичну позицію, із пропозицією зняти свої кандидатури на користь Віктора Ющенка.

Резолюція Установчого з’їзду Української Народної  Ради

Українська Народна Рада, створена за загальнонаціональною ініцятивою громадська самозахисна організація, проголошує головними цілями своєї діяльности:
– Повернення приватизованої олігархічними кланами влади народові, участь у розбудові европейської української держави.
– Утвердження в суспільній свідомості моральних принципів та християнських цінностей.
– Домагання від держави проведення соціяльної політики, спрямованої на подолання бідности, підвищення якости та тривалости життя людей, зростання народжуваности та чисельности українського народу.
– Участь у збереженні для прийдешніх поколінь екологічно чистого довкілля та нашого найбільшого національного багатства –землі.
– Протидія будь-яким спробам розколу України та антиукраїнським акціям, спрямованим проти наших державницьких традицій, національних цінностей, насамперед – української мови та культури.
– Сприяння зміцненню національної безпеки та оборони.
– Вироблення рекомендацій владі щодо розв’язання найважливіших проблем духовного, культурного, наукового, політичного, соціяльного та економічного розвитку нашої країни, її обороноздатности та національної безпеки.
– Здійснення громадянського контролю за діяльністю органів влади.
– Організація громадських акцій, в тому числі і протестних, для досягнення проголошених цілей.
З’їзд запрошує громадян України, насамперед студентство, до членства в Українській Народній Раді та до активної участи в її діяльності.
Українська молодь, спираючись на досвід старших поколінь борців за волю і державність своєї Батьківщини, має відігравати провідну ролю як у досягненні загальних цілей УНР, так і в захисті через УНР своїх власних прав, зокрема на якісну і доступну освіту, житло, гарантоване перше робоче місце.
Установчий з’їзд УНР констатує наявність в Україні глибокої політичної кризи, викликаної серйозними порушеннями конституційного порядку, руйнацією владної вертикалі і недієздатністю Верховної Ради, сформованої не громадянами шляхом вільного вибору депутатів, а за допомогою купівлі депутатських місць у партійних списках. Послаблення державної влади посилює ворожу діяльність п’ятої колони всередині країни, збільшує зовнішні загрози національній безпеці України.
З огляду на ситуацію, що склалася, УНР закликає громадян України бути готовими до загальнонаціональних масових акцій, спрямованих на:
– Відновлення прав громадян вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування через відповідні зміни Закону “Про вибори народних депутатів”.
– Обрання дієздатної Верховної Ради з якісно новим складом.
– Відновлення дії Конституції України 1996 року і запровадження конституційного порядку, ключовим елементом якого мають стати сильна вертикаль президентської влади, представницький парламент та уряд, що повинні співпрацювати в інтересах суспільства, а не олігархічних кланів, ефективно забезпечувати національну безпеку і захист країни від зовнішніх загроз.
– Відсіч підривній антиукраїнській, антидержавній діяльності п’ятої колони.
– Припинення подальшого роззброєння України, зокрема знищення ракет “Скад” – єдиної зброї стримування, яка залишилась в Україні.
– Фінансування Збройних Сил України відповідно до вимог Закону України “Про оборону” у розмірі 3 % ВВП.
– Інформування громадян про переваги членства України в НАТО, як ефективного колективного інструменту забезпечення національної безпеки.
УНР вважає, що новообраний Президент, новообраний Парламент та новосформований Уряд мають підтвердити безальтернативність цивілізаційного вибору України – курсу на інтеґрацію до Європейського Союзу та членства в НАТО.
Пропозиції, спрямовані на реалізацію мети Української Народної Ради, висловлені в доповідях і виступах на установчому з’їзді УНР, вважати складовою частиною цієї Резолюції.
В Українській Народній Раді ми бачимо й відчуваємо організацію, здатну успішно боротися за українську Україну!
Слава Україні!

Творити авторитетну Церкву
Виступ Євгена Сверстюка на Установчому зїзді УНР

Від нас чекають люди більше, ніж це ми собі уявляємо. Позапартійний центр стимулювання молоді до громадської активности саме на часі. В час духовної кризи потрібен вітер змін — ініціятиви знизу, рух знизу. Потрібні діяльні живі осередки, які не чекають, а які вимагають від влади, зокрема влади церковної. Адже Православна Церква нині не так єднає, як роз’єднує народ.
Дехто собі уявляє, що нам потрібно об’єднати УПЦ МП і КП і УАПЦ — і все буде гаразд.
Але згадаймо: 20 років тому ми мали єдину православну церкву РПЦ —від Курил до Карпат.
З точки зору Кремлівських Патріярхів — ідеальний варіянт єдности!
А гаразду — не було. Не було чути голосу Церкви — не було духу віри.
Звичайно нам треба об’єднатися, щоб покінчити з міжконфесійною ворожнечею, потрібне християнське співробітництво.
Гортаючи книгу Вячеслава Липинського «Релігія і Церква в історії України», відчуваєш, як далеко відійшла та епоха, коли височів авторитет Церкви.
Водночас як і близькі до нас слова майже столітньої давности:
«В зміцненні внутрішньої організаційної консервативної сили і активности наших церков.... — вихід з нашої релігійної і політичної анархії та руїни» (1925).
На одній міжнародній конференції в Америці один конформіст в рясі заявив: «Світ повинен бути вдячний Російському православному Патріярхатові за те, що зберіг Церкву в час безбожного режиму».
Я поставив йому запитання:
«Чи треба було зберігати Церкву, яка порушила заповідь Христа і служила одночасно і Богові, і мамоні?»
Батюшка десь зник. Президія розгубилася... А запитання зависло в
повітрі і висить досі.
Адже поділи православної Церкви не мають богословської основи — то не є суперечки, як служити Богові.
Навпаки — то суперечка за поділ канонічної території — за царство мамони. То майнові, політичні поділи…
Якщо переглянути «полеміку» між різними юрисдикціями українського православ’я за останні 20 років і відкинути взаємозвинувачення, то залишиться обстоювання «канонічности»  в розумінні єдиноначалія і обстоювання «права церкви на автокефалію».
Усі ці питання не істотні для суті релігії і зовсім не торкаються євангельських глибин, які слід було б відкрити народові, здичавілому під режимом безбожности, бо в тому перспектива української Церкви.
Спроби прирівняти «розкольників» до блудного сина — і лукаві, і інфантильні. Від Московського патріярхату відходять і будуть відходити як від політизованої Церкви, що на службі імперії. А повертатися не будуть. Хто ж потягнеться до Церкви, яка зрослася з режимом, котрий не дає їй                     стати соборноправною, вільною у розвитку християнсько-демократичних начал?
На жаль, так звані «розкольники» теж вийшли з матеріялістичної заземленої школи і мають подібні конформістські нахили.
Чи готові вони об’єднатися на ґрунті спільности віри, догматів і православного обряду?
Якщо просто православні християни — то в основній масі вони завжди готові — вони і не дуже діляться.
Якщо єпископат, то тут — рада б душа до раю, та гріхи не пускають. І гріхи, і зв’язки, і ризики, і брак солідарности між своїми ж.
УПЦ МП потихеньку все-таки тяжіє до свого історично-духовного центру часів Київської Руси, а вголос волає «про канонічність».
Філарет уже є Патріярхом — і уникає зайвих рухів. А саме сміливі кроки потрібні.
Мефодій готовий до будь-кого приєднатися задля визнання його підозрілих висвячень.
Усі чекають голосу зверху.
У XXI ст. в Україні було дві події, що підняли маєстат Церкви після комуністичної руїни.
Приїзд до Київа Папи Римського Йоана Павла II в 2001 році зворушив націю. І голосом щирої молитви за Україну, і зусиллями повернути нам відбиту історичну пам’ять та гідність самоповаги.
Візита до Київа Патріярха Константинопольського Варфоломія в 2008 році оживила нашу тисячолітню пам’ять про наш рідний духовний центр, який нас не забуває і ніколи не зрікався Київа.
Та візита ознаменувалася дивною веселкою над Софіївським Собором в час освячення дзвонів і молитви в давньому Храмі.
Дорога до наших джерел відкрита — потрібні перші сміливі. Поки що готова Полтавсько-Харківська Єпархія Архиєпископа Ігоря, де завжди поминається Патріярх Константинопольський Варфоломій. А газети «Наша Віра» і «Успенська вежа» давно публікують святкові послання Патріярха Варфоломія.
Чого чекає від нас нинішній історичний момент?
В часи занепаду і руїни в нашій історії завжди підіймалися духовні сили з низів — діяла народна самоорганізація. Українську Церву рятували братства. Нині починає оживати мирянський рух, який буде нагадувати, що Церква — для народу, і вона повинна засвідчити голос українського народу.
Ту просту істину мають нести люди віруючі, сміливі і незалежні.
Мирянський християнський рух має виходити на відкритий демократичний шлях міжнародної християнської співпраці.
Він повинен розхитувати мури сектантства. У нас звикли називати сектами протестантські церкви. Вони — в кращій своїй частині — багато роблять для оздоровлення народу, але дуже повільно виходять на простір громадської активности і, на жаль, мало вчаться у західних протестантських церков, які є суспільною силою.
Найгірше те, що православні юрисдикції тяжіють до сектантської замкнутости.
В нинішньому безрелігійному світі християнські осередки мали б солідаризуватися. Тим більше мають солідаризуватися українські православні після виходу з тоталітарного гетто, де не дозволялося служіння Богові ставити на перше місце, зате стимулювалося взаємостеження та самоізоляція.
Хіба то зараз не та сама хвороба, коли поділені гілки православної церкви цураються одна одної; впадають в блуд канонічної привілейованости. Вони уникають зустрічей і співпраці на ниві запущеній. А «робітників мало». То ви — робітники чи конкуруючі фірми?!
Православна Церква повинна витворити інше обличчя — відкрите, культурне, привабливе. І той буде справжнім православним християнином, хто буде першим робити кроки назустріч боязким, обережним і маловірним.
Найбільш відкрита до західного християнського світу УГКЦ — вона ж має і більш освічені кадри, і ширше бачення світу в цілому.
Православна Церква в Україні по суті досі не вийшла ще на широкий національній простір. Вона виходить тільки на урочистості...
Вона не зайняла тієї висоти, яка на неї чекає.
На тій висоті має гриміти авторитетний голос і для народу, і для політиків.
Церква має не прислужуватись владі, а служити народові і зцілювати його рани. Але Церква має передусім самоочищуватися від власних недуг — від залежности від «князів світу», від меркантилізму, від корупції — Церква має підносити народ над суєтою недорослих політиків — до вищих цінностей. Не просто треби відправляти, а виховувати народ, підіймати віру і гідність.
І тоді зрозуміємо: Голос народу — голос Божий!

Голоси наших читачів

Відкритий лист Наталії Письменної з Сімферополя до куплених «зірок»

Багато що змінилося від часу виборів Кучми-2, навіть у свідомості найзвичайніших людей — у ставленні до подій, до політики і політиків, до країни...
Тільки наша влада, як і раніше, залишається «за склом», навіть «за залізобетоном», допускаючи до себе лише обслугу. Маю тут на увазі «зірок» наших від шоу-бізнесу, котрі, ледве зачувши «зелень», рвонули з аґітками по країні, полум’яно запевняначи в любові до того чи іншого лідера. В зв’язку з чим хочеться запитати: які такі сталися кардинальні зміни особисто в Вас, наприклад, пані Таїсія, чи Павло Зібров, чи Сашко Пономарьов, чи навіть пані Матвієнко, а також ще багато-багато інших, за останні п’ять років? Які такі цінні економічні чи суспільствознавчі науки ви опанували надодачу, що берете на себе сміливість і відповідальність на всю країну голосити про свої уподобання і нав’язувати їх народові? І чи задумуєтесь ви про те, що буде, якщо ви когось із них нам все-таки нав’яжете?.. Чи вже цілою країною подамося служити двом феодалам?.. Що ви нам, дорогі наші «зірки» (дорогі в усіх смислах, бо те, що «відстібають» вам, береться з наших-таки зарібків) скажете тоді?
Адже ціла країна як-не-як в підтанцьовку до політиків не піде. Країна мусить сіяти, збирати врожай, виробляти необхідне, лікувати, навчати дітей і молодь... Країні потрібно розвиватися! А чи спроможні ви, наша «богема» і «еліта», пояснити, чому країні це досі так погано вдавалось і чи розумієте ви, чому саме при цих ваших лідерах буде вдаватись ще гірше? Де там чекати від вас відповіді, все у вас нині «з горою», і не про те ваші думки.
Та все ж настане момент істини. І ви побачите, що своїм квазіпатріотизмом, а насправді — меркантилізмом, завдаєте сьогодні шкоди своїй країні. Та що б не було, а громадянське суспільство в Україні визріє, і оцінку вам воно обов’язково поставить, тому що талант — це від Бога, а за те, що було особисто від вас, вам доведеться відповісти.

Куплені «ЗІрки»

До тих суворих запитань Наталі Письменної приєднається багато.
Єдине, що тут можна було б зауважити, то те, що артистові належиться гонорар, і він часом може переплутати політичний підкуп з гонораром… Окрім того, його обманули хитренькою логікою: «все рівно Віктор Ющенко  з його рейтингом до другого туру не проходить, то підтримай БЮТ проти Януковича…»
Над цим обманним трюком добре попрацювали. Тільки останній місяць діючий Президент своїми виступами повертає людей до логіки здорового глузду і усім нагадує  про речі засадничо важливі для становлення нації і демократії. Такі речі мали звучати весь час по радіо і телебаченню.
Натомість наші простаки і підсадні журналісти повторювали кліпи «кремлівського Вія» типу: «Україна краде газ», «так звана помаранчева революція зрадила», «українська держава не дає собі ради», «криза демократії» і т.д.
Розумовий і моральний рівень так упав, що якось не помітили, як БЮТ підтримує ворожі атаки на Президента України, а водночас позиціонує себе, як «патріотична сила».
Як тут розібратися артистові? Тільки останнім часом прояснюється, що на дискредитацію Національного Лідера найбільше працювала на спільному електоральному полі Юлія Тимошенко. Не розрізняючи засобів, «вона працює» системно, і підкуп у неї є узвичаєним засобом. Не тільки підкуп артистів — відомих «заслужених патріотів» вона веде за собою, як куплених баранів на шнурочку. Навіть у Стрийському районі, з його давніми традиціями, священики признаються, що і їх купила партія БЮТ…
А тепер задумаймось, громадяни України: система підкупу, система залежности, система лжі і обіцянок — хіба то не альтернатива українській демократії, до якої так важко веде Президент В. Ющенко?
Але я вас, куплених, дуже прошу після цього не ставити національних питань типу «Що ми за народ такий?» Бо хто є ми?
Ви обираєте посткомуністичне болото з надією, що там буде вам затишно і тепло. Вам було тепло і в комуністичному болоті. Ви йшли за більшістю, ви голосували за антиукраїнські плани КПСС, і система підкупу забезпечувала ваш вірнопідданський голос — проти власного сумління!
Панове, ми з вами — різний народ! Не треба плутати оборонців України з тими, що продавалися «за чини, а особливо — жалування». Конформістам завжди здавалося, що вони йдуть на компроміси, щоб зберегти себе «для майбутнього».
А от ми, що не розміняли себе ради лакомства нещасного, ніколи не ставили питання, «що ми за народ?». Ми точно знали своїх предків, заповіді, заповіти, завжди розуміли, що правда і совість переможе, хоча б і проти більшости...
В нерівній боротьбі ми втрачали багато. Але вас гинуло від переситу, наркотиків, перепою ще більше...
Зараз йде не просто передвиборна боротьба за імена  «кумирів».  Зараз боротьба за вибір української дороги. І тут нам усім пора задуматися: що я можу зробити задля честі своєї нації і задля того, щоб наші діти не втікали, як миші, на Захід… І щоб вони там не приховували своєї національності, а могли сказати: «Ми — діти Майдану. Ми зробили европейський вибір. Але нам важко вибиратися зі сміття популізму, корупції і всіляких форм кріпацької залежності, в якій перебувають батьки. Однак людина чогось варта тоді, коли вона вибирає шлях важкий і чесний».

Євген СВЕРСТЮК

Олександер СУГОНЯКО
Призначення України

Можна ствердити, що ця філософсько-політологічна праця Олександра Сугоняко, фраґменти з якої тут подаємо, є давно очікуваною в суспільній свідомості, а отже сучасною — тобто час в ній знайшов своє одухотворене  втілення і своє світло, яке відкрило бачення межової ситуації і простір за межею. Й оте просвітлене виявлення  межі, як лінії критичної й вирішальної, відбулося вельми вчасно, засвідчивши також, в особі автора, ту нову зрілість національної свідомости, якої давно потребує  українська реальність. Олександер Сугоняко дивиться на Україну  і всесвіт очима людини нового часу, просвітленої й по-справжньому вільної, очима доброго садівника. Тому ця спроба сягнути правдивої ясности  в означенні українського шляху, коли світло летить попереду слів, сповіщаючи про час великих дій в Україні, особливо важлива тим, що  автор ставить прозірливо надхненні й складні завдання в цьому небувалому процесі доконечного перетворення людини, нації, суспільства.
Раїса ЛИША

Якщо хтось може ясно довести мені,
що я неправильно суджу або дію, то я радо буду  
змінюватися. Бо я шукаю  істини, від якої ще ніхто
ніколи не мав шкоди. Зате шкодить собі той,
хто вперто тримається своїх оман і свого неуцтва.
Марк Аврелій

Україна та її люд днює і ночує у просторі зла з понівеченими моральними дороговказами. Добро  замкнено по окремих заповідниках і тому не світить загалу. Люди змушені вибирати  не між добром і злом, а між  більшим або меншим лихом.  Така «альтернатива» накинута українцям, і вони поки що терплять  її, навіть після Майдану. Накинута і утримується існуючою владною системою, генетичним спадкоємцем свого совєтського попередника, що вправлявся у богоборстві і душогубстві. До того ж спадкоємець приєднав до безбожно-комуністичної пітьми ще й капіталістичний морок необмежених тілесних бажань і пристрастей, у яких тоне Захід. Всі духовні виразки сучасної і попередньої епох у соціюмі однієї країни, на її території! Чи було щось подібне десь і колись?
Слуги темряви безкарно чинять зло. Кради, бреши, спокушайся і спокушай, пали, пияч — в Україні це «круто». А цнота, поміркованість у споживанні, добродійність у просторі зла, що огорнув країну, виглядають наче відхилення від норми. Саме тому ці традиційні, зрозумілі нормальній людині чесноти передбачливо локалізовані й відсунуті на задвірки суспільної свідомости.
…Україна увійшла у другий  людомор, і не помічає цього, на радість душогубові. І Україну, здається, вже майже переконали, що не жити, а помирати вона повинна.
Проте то лише так здається. Подібне ненормальне животіння,   нав‘язане воріженьками, геть чуже  українському духові, який нині постає з новою силою. Майдан не закінчився. Він триває.
Політична температура, тиск та інші доконечні  чинники є. Потрібна закваска. Це функція згаданих вище (називайте їх лицарями чи аристократами духу) творчих особистостей. Добродіїв.
Настала доба творення іншої, альтернативної щодо сьогоднішньої, української суспільної реальности. Велика доба України. 

1.1. Непідготовлений належно старт 1991 року

…Всяке нове об’єднання людей створюється заради здійснення якоїсь мети. Незалежність була сприйнята як досягнута мета, а не як засіб для самореалізації української нації. 
…Навіть несміливі уявлення «Народної Ради», тодішньої демократичної фракції парламенту, про те, якою має бути незалежна Україна, що і як треба робити, ігнорувалися комуністичною фракцією (так звана «Група 239»), яка взагалі жодних уявлень щодо цього не мала. Нова дійсність не була належно осмислена й усвідомлена в тогочасному українському суспільстві. Були патріотичні ілюзії, а здатність домислювати до кінця і робити діяльні кроки ще не виробилася в інтеліґенції. За таких умов годі було сподіватися становлення України на нову путь.

1.2.Перетворення комуністичної влади в клептократію

«Благородна особа пізнає справедливість, а мала людина — вигоду», — каже Конфуцій. «Ми не були обтяжені  виконанням десяти заповідей», — згадує один із скоробагатьків. «Мій принцип – не повертати боргів і не платити податків», — нахабно проголошує інший. Без гризот сумління  отакі бізнес-молодики почали шматувати суспільну і державну власність за сприяння людей у владі при завмерлому від їхнього хамства народі. Вони обрали собі широчезну неправедну дорогу, і пориву їм не бракувало. З ними співпрацювали і конкурували бувалі комноменклатурники, теж вільні від моральних обов’язків.
Владна машинерія набирала оберти — краяла, паювала, привласнювала країну, створюючи нестерпні умови для більшости людей, позбавляючи місць праці, вкорочуючи життя. Тих, хто  продав душу дияволу і взяв її «понятія» до вжитку, вона наділяла маєтністю, шматками «пирога», допускала до «корита», в обмін вимагаючи душу, як той Великий Інквізитор Достоєвського, що обіцяв людям хліб, мир і землю, вимагаючи взамін совість і свободу.

1.3. Полюс моральної пітьми

Контроль кланів, цього владно-бізнесового мутанта, над адмінресурсом, виробничими потужностями, фінансами, судами, ЗМІ позбавляє основну масу громадян будь-якої змоги досягти справедливости чи то в цивільних, чи в господарських справах. Ці потуги спрямовуються на обдурення населення, що само по собі є злочином. Добро-дія науковців, письменників, вчителів, винахідників, фермерів, журналістів, господарів, кращих фахівців інших галузей  суспільного життя продумано применшується, локалізується і витискується зі свідомости суспільства. Власне приховується від широкого загалу.  Якщо брати інформацію з їхніх ЗМІ, то в Україні нічого, крім горя, нещасть, смертовбивств, кримінальних злочинів, які чомусь не караються, нема і бути не може.  Якщо ж наші митці, промисловці, аграрії, спортсмени або  науковці когось випередять, переможуть, то це буде подано у ЗМІ так, ніби то не українці сильніші, а суперник був слабкий. Це робиться для того щоб:
— лиходійство чільників і гвинтиків владно-бізнесової системи покривалося сірістю і не вирізнялося на тлі добро-дії українського люду,  розчинялося і не контрастувало;
— створити враження, ніби в Україні може перемагати лише більше або  менше зло, а не його альтернатива;
— позбавити суспільство самої думки про можливість результативної боротьби.
І це їм поки що вдається.  В свідомості виборців політики діляться не на чесних і безчесних, добрих і злих, а на тих, що подобаються і на тих, що —  ні, на «своїх» і «чужих». Люди збиті з пантелику в умовах відсутности справжнього ціннісного вибору.
Виник феномен «аморальної більшости», коли велика частина населення вважає більшість співгромадян позбавленими етичних принципів – чесности, порядности, гідности. «Саме тому, що жити в умовах постійного відчуття  масової аморальности нестерпно для більшости людей, стан анемії не може в суспільстві тривати як завгодно довго» (Н.Паніна).
Людина є моральна істота, — саме з цим не погоджуються наша зло-чинна система влади і її слуги.
Жадоба власности та мода жити в борг, продумано  нав’язані через ЗМІ діючою  владою, стали суспільними хворобами. Чим більше в країні приватної власности, здобутої шляхом «прихватизації», тим глибше падає суспільна мораль і тим потужніше утверджується диктат користолюбства, цієї суспільної антицінности. Податківець, пожежник, представник санепідемстанції, жеківець, міліціонер, суддя у відповідності до свого призначення мали б бути втіленням справедливости. Нині вони – зрештою, як і будь-який бюрократ, що має виписати громадянинові якогось потрібного   папірця, — стали зло-чинцями для людей, за кошти яких вони утримуються.  Більшість із них. Круговерть лиха з епіцентром у владі, яка висмоктує все більше і більше життєвих сил суспільства. Народ же платить їй податок своїм життям, безуспішно поки що шукаючи рятівні острівці правди.
Дивні речі відбуваються. Владці чинять зло, переступаючи норми моралі, вони фактично є злочинцями, проте залишаються безкарними. Формально вони не є «прєступніками», порушниками законів, які самі ж для себе і понаписували. Але в українській мові немає слова «прєступнік», є – зло-чинець, зло-дій; в українській мові і в душі закон і мораль — одне ціле!
Закони дозволяють рекламу, яка заохочує пияцтво, паління, нав’язує неякісні й просто шкідливі продукти та товари. Вони дозволяють спокушувати і розбещувати людей  чужими ЗМІ, які споживання, а не працю зробили суспільною цінністю. Закони виморюють  фермерів, дрібних господарів. Медицина і фармакологія змінили своє призначення: замість оздоровлення людей – заробляння прибутку на їхньому нездоров’ї. Як наслідок  таких діянь «законотворців», в суспільстві ширяться наркоманія, СНІД, епідемія туберкульозу, гинуть діти при щепленнях... Недоробки чи може – якісь помилки? Ні, все це – наслідки зло-чинства людей влади. А вони при тому не «прєступнікі», бо своїх законів не переступали, хіба що закони моралі.. Але мораль в Україні поза законом!
Євангелія вчить: «Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться  Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він — Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісти» (Ап. П. до Рим.). Українці  прагнуть такої влади, але у них вона діяметрально інша.  Їхні сьогоднішні начальники страшні не для злих. Вони самі зло чинять і інших спонукають. Вони слуги людям на привласнення чужого, на не-правду, на зло, а не на добро. І месники вони не злочинцеві, якого оберігають,  а слабим і незахищеним,  яких злочинці гноблять. За своїм призначенням така влада протилежна  тій, яку закликав поважати апостол Павло. «Мерзота для царів – діло беззаконне, тому що правдою утверджується престол» (Притч.16.12.) Правдою, а не кривдою! Запам’ятаємо це.

1.4. Розмежування

Згадайте дух Майдану і порівняйте його з духом політико-бізнесового мутанта.  Розмежування між цими суспільними сутностями-суб’єктами має принциповий,  світоглядно-моральний  характер.  Це той виняток, коли  народ вже кращий, ніж його нинішня влада, і він доведе це, змінивши її.
У народу мета – організація суспільного життя на Богом даній українцям землі за Його ж законами. У його політичного суперника, що контролює сьогоднішні владні структури в Україні, мета така сама, як і у тих, хто контролював її до Незалежности — утримання в покорі українського народу,  вилучення у головного свого  конкурента належних йому природних ресурсів, економічного потенціялу країни, а отже — позбавлення змоги бути самим собою.
Це політичне розмежування стає явним, очевидним в матеріяльній сфері: декілька  десятків сімей контролюють, мабуть, 90 відсотків багатств України.  Настав час відмежуватися суспільству від політичного полюсу зла, від його носіїв в дусі і розумі, повернути  у бік справедливости, як моральної основи формування нового суспільного життя, — час дії. Добро-дії.
Зрозуміло, що подолання несправедливостей, від яких страждає українське суспільство, прямо залежить від внутрішнього перетворення української людини, яка лише і здатна створити нову, іншу систему управління суспільством. І прообраз такої людини засвітився на Майдані. Проте, з іншого боку, і творення нової системи влади не є визначальним для становлення дієздатної держави. Вироблення «молодого вина» і пошиття «нових бурдюків» влади – два завдання націєтворчого процесу. Вони є нероздільними і різними. І носіям духу Майдану треба опікуватися обома одночасно. Влада без проясненої суспільної мети і з‘ясована мета без відповідної  влади не принесуть блага українцям.

Закінчення в наступному числі

Євген СВЕРСТЮК
Сво-бо-да!

Український майдан. Він періодично засвічується в історії. «Свято в Чигирині». у Шевченкових Гайдамаках… «Золотий гомін» на площі Софіївського собору — у Тичини. Наш Майдан поетами не оспіваний, зате засвічений на телеекранах усього світу як образ маловідомої у світі нації, в патріотизмі якої превалює демократичний релігійний дух.
Символом Майдану був Ю-щен-ко, як опонент провладного кандидата. Москва була проти Ющенка не тільки одверто, а — брутально. В українському телеетері панували московські політтехнології. Очевидно, Янукович з біографією рецидивіста — то був імідж України в уяві Путіна.
Перемога Майдану була публічним ляпасом Москві — на весь світ! А отруєння опозиційного кандидата стояло в довгому ряду хуліганських оббріхувань та освистувань його і одвертих виборчих фальсифікацій, організованих владою. Тому навіть не треба було пояснень, хто і навіщо отруїв. Фальшиві «інформації» в західних газетах, як виявилося, були на російське замовлення. Усе те знає кожна політично грамотна людина.
Коли Віктор Ющенко, похитуючись, сказав перед народом: «Погляньте на моє спотворене обличчя — то образ сучасної України» — то це була метафора століття.
Інші фігури Майдану були просто «беззавітно віддані», але не самостійні. З’являлися заспівувачі, які скандували «Ю-ля» та ін. М. Томенко не даром цілими днями стояв на трибуні — «біля пульту».
П’ять років прояснювалася загадка єдности фіґурантів подіюму. Уважним поглядом неважко було тоді розрізнити душу Майдану, окрасу Майдану, симпатиків  Майдану і навіть невільників, які переминалися з ноги на ногу, мовляв: «Я теж не проти народу». А на деяких обличчях можна було побачити, як їм обрид той впертий народ.
Фактично, у Президента Ющенка не було іншого вибору, як призначати учасників на перші посади. Відсутність команди — то постійна біда України ще від 1917 року. Звідки може взятися провідна верства в країні  «чисток»? Малі перспективи були вже закладені в «пакеті», з яким прийшов до влади новий Президент.
Однак Україна в 1991 проголосувала за незалежність, а в 2004 р. — за демократичний шлях розвитку — і то є віхи  нашої історії, які накреслюють повернення України до себе. Безповоротне.
Декого дивує нинішнє відступництво від Ющенка, як «неуспішного Президента». Відступництво від вчорашніх кумирів — то загальне місце в історії народів. Трюїзм.
А при тверезому підході — Президент єдиний, хто досі зберіг і патріотичний, і релігійний характер Майдану, і його демократичні засади.
Попри усі свої кадрові промахи, неефективність адміністрації, ляпсуси з нагородами і прояви всетерпимости, яку приймають за слабкість, він височить як справжній Президент України. І то при тому, що з ним не співпрацює ні Прем’єр, ні Парламент. Блокування БЮТом трибуни Парламенту перед звітом Президента було оцінене в Західній пресі як відсутність політичної культури! А скарги Прем’єра на Президента за кордоном (!) вражали національною безтактністю і катастрофічно знизили імідж України в світі.
Багатьох шокувало призначення В. Ющенком свого опонента В. Януковича Прем’єром України — після підписання універсалу, який нагадував усім спільні положення національної політики.
Історія оцінить це як крок до утвердження демократії, і вже зараз опозиція мусить визнати, що вона ж була при  «помаранчевій» владі і леґітимно ту владу втратила. Десовєтизація українського суспільства за Ющенка — факт ще не оцінений. Що ж стосується його самотнього в політикумі голосу стосовно національної гідности і національної пам’яті, то це поступово входитиме в національну свідомість, яка формується. І формується уже не в атмосфері страху.
А про свою владу і про свій рейтинґ діючий Президент дбає  надто мало. В суспільстві з галасливою конкурентністю і низькою політичною культурою це оцінюється негативно.
Поки що найефективніше працює на користь Президента Ющенка його невтомний ворог Путін. Він, як пушкінський анчар —

как грозный часовой
Стоит один во всей вселенной.
К нему ни птица не летит,
Ни тигр не йдёт …

Він уже демонстративно «усуває» Президента України з посади. Це потроху діє на самолюбство українців: не можуть же вони голосувати на догоду тому, хто їх шантажує і зневажає перед усім світом.
Окрім того, наш народ все ж таки достатньо кмітливий, щоб зрозуміти причини того давнього антагонізму: з одного боку російського кагебізму, з другого — українського патріотизму, який не виправдовується, а гідно самостверджується. То наша важка дорога, і ми не повинні з неї звертати.
Якщо хтось з кандидатів у президенти зможе стати поряд з діючим Президентом на цю дорогу, то — можна вибирати.

Вітання

    Радісно мені стало на душі, коли справджувала список адресатів цьогорічного Різдвяного віншування! Все ж таки — Вас так багато! І який надзвичайний добір цієї «неофіційної кореспондентської спільноти»! Сущі в Україні і розкидані по всьому світу… Достойні духовні й скромні миряни; заслужені ветерани ціложиттєвої праці, а то й мучеництва; — і молоді — що з цілим ще розлогим життям перед собою; світлі надіями і натомлені життям; щасливі — і опечалені; самітні і в теплому родинному колі… З усіма Вами лучить мене така мила, нелукава приязнь — та, що дозволяє мені, немолодій уже і несильній, «всесвіт слухати з кімнати», за словами Євгена Плужника.
Дяка Вам за цю спільність — безмежна!
Так хочу привітати Вас усіх із радістю та почуттям святкової захищености — бо ж Сам Всесильний знов дає нам знак: Він опікується нами! Та якою ж надією тішити Вас у такі боляче напружені й непевні часи?! Ще не відлунають натхненні, благі наші колядки, як оце розпочнеться невмолимий суд історії. Над тими, хто досі кермував нашою державною долею — і над кожним із нас…
Одне певне: цим турбується й боліє нині уся глобальна Україна!
Хочу Вас переконати якнайгарячішими словами, що новонароджений Спас витатиме справді між нами у ці свята — як і в усі попередні й майбутні. Незважаючи на те, де й при яких обставинах їх зустрічатимемо! Бо це Боже Свято — передусім у кожного з нас, у скріпленні почуття спаяної, сильної національно-державної спільноти; у розумінні, що Україна — це кожний із нас — це особиста сила переконання; віра у неминучість перемоги Добра й Правди Божої на нашій землі!
Тими «немудрими та щирими» словами Вас вітаю, і бажаю Вам святкової радости, духовно ділячись із вами заповітною просфорою надії.
З нами Бог — кого ж убоїмося!?

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
м. Лондон, Канада

Голоси наших читачів

Лист з Криму

Вірний вибір можна зробити лише керуючись любов’ю до Вітчизни, хто б ми не були за національністю. Маємо полюбити країну, в якій живемо і яка має ім’я Україна. Не зраджувати її, не розмінювати, не ділити а берегти. Бо лише від любови все розквітає.
Скільки б не чіпляли «всіх собак» на Президента, але він дійсно, на відміну від багатьох інших «діячів», нічого не крав, газом і нафтою не торгував, землю не розбазарював.
Нині, у цей відповідальний момент нашої історії, хочеться застерегти тих, хто легковірно, не дуже задумуючись, сприймає всю ту псевдоінформацію, що збиває людей з пателику, і особливо кримчан.
Потрібно розуміти, що нападки на Президента не обґрунтовані перед усім тому, що повноваження його були різко обмежені, оскільки Конституцію народні обранці переписали так, як їм було вигідно. Отже, Віктор Ющенко зробив, що було можливе за таких обставин. А ось щодо нас, громадян, то ми з тими змінами мовчки погодились, не заперечували, не зробили потрібних зусиль, щоб не допустити хибного кроку. Тож чи маємо право тепер вимагати від Президента, коли не дали йому належної підтримки? Згадаймо, в найскрутніші моменти багатьох із нас (як і колег-соратників), не було поруч з ним. Зате скільки було злоби й цькування, наче ми не люди, а звірі. Президент же на все це реагував шляхетно і гідно, розуміючи, що буває не відаєм, що творимо.
Для утвердження інтересів державних Президентові завжди потрібна підтримка суспільства, свідомих громадян, а нині — особливо. Мусимо втямити: коли дамо Президентові підтримку в парламенті — будуть в країні реальні зміни, і Президент за них буде відповідальний, а приведемо туди «шайку-лійку» з «вчорашніх» — не сподіваймося порядку і змін на краще, і не буде за це відповідальних. Бачимо ж тепер, що справжню гідну команду в нинішній парламент ми не дали.
Нині, спостерігаючи перед виборами моральний стан народу і влади, розуміючи, які сунуть загрози, треба попрохати Бога, щоб відкрив людям очі і допоміг донести єдину думку: ми зобов’язані перед лицем історії, перед долею України — на цей раз не помилитись — мусимо обрати знову Президентом Віктора Ющенка. Тому що альтернативи йому немає. А після цього осмислено й відповідально попрацювати з Президентом в одній команді, на спільне благо. Тільки так не осоромимось. А коли вже хочемо вибирати політиків за кольором, то Віктор Ющенко, може, єдиний з усіх лідерів має повне право на жовто-блакитну барву, бо справа держави для нього — над усе, а серце Президента б’ється в унісон з мільйонами сердець патріотів України. Спаси, Господи, і спрямуй на вірний шлях народ і нашу країну.

Наталія ПИСЬМЕННА

Рух до самих себе

Коростенська електричка. Втомлені люди повертаються з роботи, з базарів, де продавали  городину. Тісно. Душно. Багатьом, кому ще їхати і їхати, не пощастило з місцем. Тому стоять. І тут чується довірливо-співчутливий голос: «От, народ мучиться, а Ющенко пам’ятники ставить Голодомору, Мазепі, Шухевичу. Краще віддав би ці гроші бідним». Дехто починає хитати головою на знак згоди – справді, їм і так важко, а особливо тут, у поїзді. А тут ще ці пам’ятники.
«А зараз що, не голодомор?» – озивається історичка (так вона себе назвала). Не витримую блюзнірства. Починається гаряча «дискусія», в якій пані згадує щасливі часи, коли могла скільки завгодно їздити по курортах тощо. Та все ж розуміє, що тут її номер не проходить і вже не криючись, з неприхованою люттю і злобою вимовляє: «Ненавиджу Ющенка. Всі біди від нього». Невдовзі виходить. Так, на цей раз в неї не пройшло. А скільки було, що проходило. І не тільки у неї.
А ось дещо інший приклад дворічної давности. Теж електричка. Жінка, побачивши у мене в руках газету зі статтею про Голодомор (були  саме поминальні дні), почала розказувати про свою сім’ю з Харківщини, яка пережила голод. А потім про батька  свого чоловіка, якого репресували лише за те, що був добрим господарем. Невдовзі помер. Син відмовився від тата. З часом  досяг кар’єрних висот. Та все не давав йому спокою камінець у душі, який ніс ціле життя. Зараз, напевно, йому легше. Бо має змогу прийти до Меморіялу і поставити свічечку. Разом із багатьма іншими, які плачуть, читаючи Книги Пам’яті. Кожна область, яка пережила Голод, має свою Книгу. До деяких – черги. Люди шукають свої села, прізвища рідних.
Але скільки людей залишили цей світ з тяжкою ношею так і не виплакавши свого болю. Хтозна, може колись «історичка» з електрички схаменеться. І піде до  пам’ятника-свічки і до худенької дівчинки з колосками у руках. Цій дівчинці вклоняються  всі високі гості, які приїздять в Україну. І ставлячи квіти чи запалюючи свічку, задумуються над трагедією нашого народу, який знайшов у собі сили затаврувати зло і почав підіймати на належну висоту своїх героїв.
Звісно, мине час і народ зрозуміє всю велич того, що відбувається зараз. Зрозуміє, що це — повернення до своєї мови, культури, історії. Бо не можемо ми рухатись далі без цієї правди і без грунту.
Нам би ще хоч п’ять років, щоб вичавити із себе боязнь,  закладену терором Голодомором, щоб заговорити рідною мовою, щоб закріпити цей рух до самих себе. Нам ще хоча би п’ять років, аби ми прийняли і закріпили таку модель, де б панував Закон.
Маємо Президента, за якого не соромно перед світом. Бо сповідує «український патріотизм. Який не виправдовується, а гідно самостверджується». Завдяки Вікторові Ющенку багато хто вже зрозумів вагу людської і національної гідности. Інші ще на підході до цього розуміння. І може саме від них залежить, якою дорогою підемо. Допоможімо їм з’ясувати істину суть подій і прийняти правильне рішення.

Данута КОСТУРА

В лихий час — добре слово

Сучасній людині нічим прикрити наготу своєї зіпсованости. Вона, хоча й далеко сягнула й багато намудрила, але ще далі відійшла від первозданних джерел духовности й моралі, котрі, аби зберегти, потрібно, мабуть, у кодекс законів вписати золоте правило: кожному і завжди користуватися добрим словом. А тих, хто нехтуватиме ним і буде злословити, — карати.
Пам’ятаймо: «За всяке зле слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у судний день…» Та поки настане той день і час: «коли праведники успадкують землю і повік будуть жити на ній», нам сьогодні  не вистачає добрих і теплих слів. Чому ми їх відцуралися? Чому забули про них? Адже зле слово холодить душу, а добре, мов сонце, зігріває її, пробуджує почуття любови та вірности. Усі, хто перебуває під добрим словом, навертаються до Бога, і де б вони не ступали, сила Святого Духа спрямовує їх на праведну путь.
Щоб усвідомити вагу доброго слова, потрібні нові гарні приклади, а їх нині обмаль. Зате лихих, замішаних на грубості й користолюбстві, — вистачає. Відомо, аби користуватися автомобілем, потрібно вивчити правила шляхового руху. А якими правилами користуються наші обранці, що перетворили приміщення парламенту на піратський притон, де відкрито вирішуються не державні питання, а приватні справи? Дух неприязні, ворожнечі, що панує у залі та душах тих, хто там постійно перебуває, передається на суспільство, провокуючи розбрат, гризню та непримиренність.
Світ наш катастрофічно змінюється, змінюється  й людина,  стає взірцем гіршого. Їй бракує самовладання, моральної стійкости та милосердя. Вона ніби забула про своє святе призначення: бути творцем, а не руйнівником Божого світу.  Жахні плоди її діянь!  Ради наживи ми насилуємо землю, завдаємо непоправної шкоди довкіллю, і не бачимо, що в такий спосіб вигублюємо самі себе. Куди ж ми йдемо? Шлях наш, окрім незліченних втрат, наповнений зловісним духом аґресії  та жорсткости. А це, може, дійсно ми живемо в «останні дні», як назвав Христос, котрі стануть «початком нестерпних мук». Та шкода, що нам не дано критичного розуму бачити свої гріхи й самокаратися за них.
Наші біди — від нашого кореня. А корінь — древній! — ген безчестя й продажности, що від диявола, — живучий. Коли світ чесний, праведний, він спить, не подає голосу. Тільки демонський дух прокинеться і  починає ворохобити суспільство, оживають безчестя й продажність. Люди, які при владі, звіріють. Ради наживи, багатства гуртуються у зграї й ошаліло руйнують, витоптують поле життя. Хіба не такого жахіття зазнала Україна? А руїни наші множаться, ростуть, віщують про катастрофу.
Згідно зі звітом Всесвітньої організації охорони здоров’я, щорічно від голоду вмирають більше п’яти мільйонів дітей. Бідні й багаті — це вічні суперечності, які псують гармонію життя. І миру не буде на землі, якщо багатий цуратиметься бідного, а бідний з презирством і ненавистю дивитиметься на нього. Гнітюче й аморальне явище, коли одні, мов черва, повзають, звиваються у злиднях, інші, мов павуки, борсаються в золотому павутинні, але не чують, не визнають своєї вини.
Будьмо розважливі: «Хто тисне бідного, той гудить Творця його…» Та в найтяжчу годину покладаймося на Боже Слово, яке: «змученому дає сили, а безсилому — міць». Ми ж у сліпій ненависті на зло, що нам допікає, відповідаємо злом, мовби вампіри. хочемо одне одному дошкулити, скривдити, завдати глибокого болю, постійно нарікаючи на важке життя. Кращим воно ніколи не стане. І не прохаймо у Бога милости, якщо самі не виявляємо її. Не чекаймо доброго слова, будьмо його творцями. Воно піде від нас, заспокоїть чиюсь скривджену душу, комусь допоможе прозріти, виплутатися з тенет  гріховности та спокус. «Лагідне слово гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає». Оця Соломонова мудрість мусила б стати правилом життя. Не стала. Бо ми ступили на шлях блуду й гріховних розваг. Не думаючи про своє спасіння, забули про дар милосердя, погрузнули в багні безсоромности та паскудства. Замість віри носимо у серцях страх, відчуваємо, що будемо покарані, і тальки той, «хто виконує Божу волю, залишається навіки».
Енерґетичне поле нашої, української, духовности й моралі надто занедбане і безпутне. Від цього ми боляче потерпаємо. Всі лиха й біди валяться і падають на наші голови. І це не випробування, це те, чого ми заслуговуємо. Ось наближаються вибори, а ми — роз’єднані та скалічені, — ще не маємо спільного бачення і віри: кому довірити долю країни? Політичні авантюристи обманом, підкупом зґвалтують нас і кинуть. Такого безчестя ми вже зазнали, бо вибори — це момент боротьби багатих за владу, за власні крісла, за панування над стократ обкраденим і обманеним народом. Невже й цього разу спасуємо й продамося за черпак гречаної каші?
Христос, Який зазнав гоніння й муки, радив: «Ідіть вузьким шляхом, шляхом боротьби і страждань, бо це єдиний шлях до великого щастя». Віками топтали такий шлях, зазнавали страждань, а щастя не бачили. І тільки тому, що думаючи про власну шкуру, часто уникали переможної боротьби, легко здавалися і корилися на милість гнобителям.
І нині україножери-потрошителі не вгомоняться. Через них Україна, яку перетворили на аномальне явище, стає тягарем для світу і непотрібною для своїх громадян. Коли люди масово полишають рідну землю — це знак національної біди, це знак, що в Україні нема української влади. Годі спати на руїнах! Прокиньмося!
Сьогодні, щоб зберегти душевну рівновагу й волю, потрібно читати Святе Письмо. Біблія — це універсальний підручник, що дає людині моральні й духовні знання. Якщо ми візьмемо до серця Боже Слово, Його доброчинні поради й заповіді, то ніколи не спіткнемося, не станемо на дорогу зла й насильства.  Дух Біблії, мовби сонячний промінь, пронизує наші найпотаємніші думки, наміри, спонукує і налаштовує на добрий лад, але за умови: «Ми повинні підкорятися Богу, а не людині». Ліпше, в стократ ліпше з Богом, ніж бачити нині й оглянувшись назад, під якими потворами та лиходіями перебували…
Коли ми чинимо зло, кривдимо ближнього чи ведемо розгульне, безтямне життя, то це диявол засліпив нам розум, ми позбулися Божої уваги, прихильности: бо Той, Хто над нами, надсилає Свою мудрість згори… Чи хотіли ми почути її, уловити серцем своїм? Ні. Тому й відбувається на землі жахливий безлад, люди, мов загнані, їх обсіли дурні клопоти й турботи, що виснажують духовну енерґію, притуплюють самопочуття.
Днями, собі на шкоду, просиджуємо біля телевізора, але й хвильки не знаходимо побути в самотині, у духовній безмовності зануритися в себе і запитати: чи правильно я живу? Чим наповнене моє серце: добром чи злом? Чому нині все, що  створила і надбала людина, не приносить їй радости, спокою, задоволення? Ми, в матеріяльному світі надбаних речей, втратили, загубили себе, і геть розпаскудилися. Куди ж нам тепер зі своєю нудьгою? Не гаючись, підкоритися Богові. Тоді втече від нас сатана — зле створіння, і стане менше кривди, страждань і неправди. А Він, Всемогутній, кожному допоможе: «Свого тягара поклади на Господа, — і Він тебе підтримає».
Звичайно, не за руку, не за плече схопить, ви самі, як праведник, вірою і духом своїм будете твердо стояти, ніякі спокуси вас не зламають, не зігнуть. А добрі помисли й діла «дадуть вам будучність та надію». І вам стане легко, що можна жити без болю й тривог, які дратують і виснажують. Розвіються сумні думки, що ніби нема в світі правди й спокою… Ось дихне вітер і, мов пожовклий лист, змете мене у вічність… Але й вічність потребує чистих і вірних душ. Саме таких, хто з добрим словом на вустах жив і трудився. 

Літорость порубанного саду

Так Музей шістдесятництва назвав свою художню виставку, на якій експонуються твори мистецтва представників нової хвилі відродження 60-их років минулого століття. У Національному музеї літератури України нині можна ознайомитися з графікою, живописом, аплікацією, скульптурою, керамікою з колекції громадської організації «Музей шістдесятництва» та кількох авторських зібрань.
Назва виставки навіяна висловом із Святого Письма: «Єсть древу надія, — як і порубане буде, — його літорость відросте» та поетичним рядком поета-шістдесятника Миколи Вінграновського: « Ми виросли з худеньких матерів в саду порубанім».
Щойно настала малесенька так звана хрущовська відлига — порубаний сад вибухнув літоростю в літературі і в образотворчому мистецтві. З’явилися імена досі не відомих молодих художників: Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Галина Зубченко, Любов Панченко, Веніямин Кушнір, Борис Довгань, Любомир Медвідь, Стефа Шабатура, Юрій Логвин, Василь Перевальський, Борис Плаксій, Ніна Денисова, Микола Малишко, Георгій Якутович, Володимир Федько, Валентин Задорожний, Микола Стороженко та ін. Їхня боротьба за творчу свободу перетворювалася на боротьбу проти політичної системи.
Молоді художники, всупереч догмам совєтської ідеології, наповнювали мистецтво індивідуальним світоглядом, відновлювали і захищали мистецьку свободу експериментувати з матеріялами, техніками, стилями, що були майже втрачені  в совєтському мистецтві.
Творча свобода природно асоціювалася зі свободою національною. Звідси звернення митців до вивчення рідної історії, мови і культури, захоплення фолкльором та етнографією. Водночас, попри залізну завісу, виникли творчі контакти з митцями Заходу.
Відтак не забарилася брутальна критика всієї національної еліти. Терміни «абстракціонізм», «формалізм», «імпресіонізм», «модерн» чи «буржуазний націоналізм» зробили тавром і підставою для цькування. Митців жорстоко переслідували саме за свіжість, новаторство творчості. Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, виключили зі Спілки художників Стефанію Шабатуру, Опанаса Заливаху було ув’язнено, затримано Миколу Стороженка… Загадково вбито Аллу Горську. Особливо широко застосовувалась заборона виставлятися і т. ін.
Багата й розмаїта за стилями й жанрами, любовно й гарно представлена в Музеї літератури експозиція засвідчила високу мистецьку вартість творів та справжність пошуку українських митців, які належать до хвилі українського опору 60-80-х років. Мистецтво цих художників є великим набутком України. Ця творчість виникла з любови до своєї культури, з прагнення волі і руху до істини. І глибинне сяйво любови, краси, правди життя в цих творах є незгасне, не підвладне часові.
Школа лише, що Музей шістдесятництва, який зібрав завдяки невтомним старанням Миколи Плахотнюка велику колекцію творів цього періоду, потерпає від неуваги  влади до явищ культури, не маючи навіть приміщення для зберігання документів історії та мистецьких скарбів.
Подаємо кілька репродукцій творів митців, представлених на виставці.

Фрідріх ШІЛЛЕР
Колумб

Твердо, сміливцю, стеруй! Хай насміхається розум
І хай матрос за кермом руки важкі опустив —
Тільки, тільки на Захід! Там мусить берег з’явитись,
Він вже в уяві твоїй, в спраглих очах мерехтить.
Вір Провидінню Небес і йди за німим океаном!
Хай не було і нема — має піднятися з хвиль!
Геній з природою творить у вічнім союзі:
Вже як віщує щось він — втілює певно вона.

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку