Над вертепом звізда ясна

Різдвяне послання

ВАРФОЛОМІЙ
Милістю Божою Архиєпископ Константинопольський, Нового Риму та Вселенський Патріярх до усіх Церков.
Милості, миру й помилування від Спасителя нашого Христа, у Вифлеємі народженого.

Люба братіє і діти в Бозі,
Світає великий і святий день Різдва, столиця і мати усіх свят, що спонукає кожного з нас до духовного піднесення і зустрічі Предвічного, який дитиною прийшов до нас. Як підкреслює св. Іван Дамаскин: „Милістю Бога-Отця, святе Слово Боже, Син єдинородний, який в серці Отця, єдиний з Отцем і Духом Святим, правічний та істинний Бог спускається до нас, слуг Своїх, стаючи повністю людиною і досягаючи новішого за нове, єдино нової речі під сонцем” (Про православну віру). Це втілення Сина Божого не є просто символічним, подібно до інших втілень численних мітичних богів; це реальність, правдиво нова реальність, єдино нова річ під сонцем, яка сталася в особливий історичний момент, за владарювання імператора Октавіяна Августа, близько 746 років (згідно з новими астрономічними даними) від заснування Риму, в середовищі обраного народу, з дому Давидового, в особливому місці, а саме, Вифлеємі Юдейському, з дуже визначеною місією: „Він став людиною для того, щоб ми могли ставати безгрішними ”, як лаконічно каже нам Афанасій Великий. Втілення Слова Божого дарує нам можливість досягати крайньої межі нашої природи, яка не ототожнюється ні з „добром і красою” античних греків, ні зі „справедливістю” філософів, ані зі спокоєм „нірвани” у буддизмі, ні з трансцендентною „долею”, чи так званою „кармою”, за допомогою передбачувано тривалих змін форми життя, так само ні з „гармонією” суперечливих елементів якоїсь уявної „життєвої сили” і ні з чим іншим подібним до цього. Швидше, це є онтологічне долання тління і смерти через Христа, наша інтеґрація в Його божественне життя і славу, і наше єднання через Нього з Отцем і Святим Духом. Це наша кінцева мета: особисте воз’єднання з триєдиним Богом! І Христове народження не обіцяє невиразного блаженства чи абстрактної вічности; воно „в наших руках”, потенційній особистій участі в священному житті Бога і любови у безкінечному поступі. Це дарує нам можливість не лише „прийняти усиновлення” (Гал. 4.5), але й ставати „учасником Божої Істоти” (2 Петр. 1.4). Звичайно, серед глобального збентеження і кризи нашого часу ця істина звучить досить дивно. Надії більшости людей, які покладаються на мирських „кумирів”, щодня є ошуканими в найгірший спосіб. Людська істота принижена й приголомшена числами, машинами, комп’ютерами, фондовими біржами та іншими речами марнотного ідеологічного опортунізму. Природа зганьблена; довкілля стогне; молоді люди впадають у відчай і протестують проти несправедливости сьогодення і непевности майбутнього. „Темрява, хмари, буря і ґвалт” переважають у нашому світі — і складається враження, що навіть світлу надії, яке розвиднює Вифлеєм, загрожує згасання. Ангельський гімн вселенської радости – „Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Лк. 2.14) – під небезпекою бути переможеним. Однак, церква закликає кожного до поміркованої уваги, переоцінки життєвих пріоритетів, слідування святості та пошанування кожної людини як подоби Божої. Втім, Церква не припинить проголошувати з усією силою двотисячолітнього досвіду, що Дитя, яке лежить у вифлеємських яслах – „надія у всіх кінцях світу”, Слово і мета життя, спокута послана Богом до Його людей, тобто, до цілого світу. Цю благу вість ми несемо з великою любов’ю від мученицького Престолу Великої Церкви Христової в Константинополі, проповідуючи її всім дітям Вселенського Патріярхату і кожному, хто спраглий Христа, закликаючи всіх вас до милосердя, миру та благодаті Божої, разом зі спасенними дарами Єдинородного Сина Божого, який зійшов із небес – для нас і нашого спасіння, і втілився у Святому Дусі та Діві Марії, ставши людиною. Бо Йому належить сила, і слава, і честь, і поклоніння, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків.

РIЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ
архиєпископа Харківського і Полтавського ІГОРЯ

Всечесні Отці! Дорогі Брати
Сестри!
Сяйво передвічного Сонця правди, Сина Божого і Спасителя світу, вириваючись із мороку вифлеємської печери, знов кличе нас до тісних ясел, де лежить Немовлятко Ісус. Як же важко нам, звиклим до простору й комфорту, нахиляти в покорі голову перед вузеньким кам’яним отвором! Як важко помітити Святу Родину й Самого Божого Сина в бездомних, переслідуваних злидарях із Назарету...
Оманлива цивілізація споживання вже встигла привчити нас оцінювати ближнього за його статками, будувати власне майбутнє, обраховуючи перспективи господарчого успіху й нових придбань. Через це й примара економічної кризи здається декому всесвітньою катастрофою, в якій губиться сенс життя.
Однак у саму мить розпачу Всемогутній Бог кличе нас пізнати Його силу не в зовнішньому блискові та світських успіхах, а в немічному Немовляткові, яке довірливо розкриває до нас Свої обійми й наївно посміхається нам із ясел. Господь іде до нас, аби зцілити амбітне людство від підступних ілюзій технократичного проґресу. Культові успіху й прибутку Він протиставляє власну жертовну відкритість до болів і турбот кожного з нас, Його синів і доньок.
Вічна загадка Різдва не дає нам готових рецептів для подолання оман і виходу з криз. Христос тільки зупиняє нас і пропонує замислитися:
Чи ставало наше особисте життя з кожним новим придбанням або кар’єрним злетом спокійнішим, щасливішим, захищенішим?
Чи можна назвати проґресом стан, коли руйнується сім’я і починають вимирати давні й заможні європейські народи?
Чи вдалося в індустріяльно розвинених країнах подолати прірву між багатством і бідністю? Перемогти хвороби? Викорінити насильство?
А якщо ні, то чи правильним був шлях, що ним ішов наш світ? Чи не уподібнилися ми євангельському багатієві з його легковажними мріями: «Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!» (Лк. 12:18)?
Постіндустріяльна цивілізація важко переживає нині зупинку на шляху економічного проґресу. Але з волі Божого Провидіння ми всі в світі, поєднаному, як ніколи досі, спільними проблемами, дістаємо шанс обміркувати власні помилки й хвороби сучасности.
Схилімося ж, разом із трьома царями, котрі входять до вертепу, представляючи світ мудрости, багатства і влади, із вдячністю перед Світлом, що просвічує наш життєвий шлях. Нехай ніжне різдвяне світло осяє наше майбутнє, допоможе скореґувати дорогу й провадить нас слідом за Тим, хто навчає: «Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя» (Ін. 8:12).
Христос народжується! – Славімо Його!

РОЗДУМ НАПЕРЕДОДНІ РІЗДВА
Мар’ян КОМАРИЦЯ

Бог, за висловом святого Августина, завжди поряд з нами, але ми не завжди поряд з Богом. Прагнення завжди бути з Богом для християнина є природним. І це прагнення, всупереч твердженням затятих атеїстів, не є тваринним страхом перед невідомими силами природи, а є тією спасительською любов’ю до Бога, що нею сповнена віруюча християнська душа.
Страх, за Андрісом Рубенсом, може втримати від зла, але не може вдосконалити людину в моральному плані. Страх затемнює, деформує особу, притлумлюючи в ній почуття волі та людинолюбства. Любити зі страху не можна.
Тут, звісно, не йдеться про страх Господній, що є початком усякої мудрости (Псалом 111:10). Іноді складається враження, що кожен ортодоксальний атеїст, заперечуючи буття Боже, водночас, можливо підсвідомо, хотів би зустрітися віч-на-віч з Богом, аби розвіяти свої сумніви.
Мислячи в межах суто часо-просторових координат, атеїсти з порога відкидають усе, що пов’язане з метафізичним, трансцендентним, не помічаючи обмежености своєї об’єктивістсько-позитивістської арґументації. Дискутуючи з атеїстами, я намагаюся запевнити їх у тому, що зустріч з Богом у них рано чи пізно відбудеться, і раджу чекати. Відомо бо, що мудрий Соломон казав: у слові «чекати» криється половина мудрости.
Християнин знає, що зустріч віч-на-віч з Богом можлива лише за межами земного світу, коли душа постане перед престолом Всевишнього. Однак, християнин, на відміну від невіруючої людини, має можливість відчувати через молитву містичний зв’язок з Богом, Його невидиму, незриму для тілесних очей присутність. І повнота відчуття цієї невидимої божественної присутности завжди буде залежати пропорційно від міри особистого духовного самовдосконалення молільника. І хоч як непросто у цьому грішному світі, пройнятому брутальним цинізмом, безвір’ям та усезаперечуючим нііглізмом, постійно підтримувати на належній висоті у собі, у своїй душі це межове екзистенційне відчуття Божественної присутности, воно повинне бути домінуючим у внутрішньому бутті кожного християнина. Це високе і, мабуть, найвизначальніше особисте відчуття, досягається лише постійним плеканням його у своїй душі, шляхом повсякденних молитовних подвигів, благочестивих помислів і вчинків.
А ось відсутність такого внутрішнього благодатного відчуття навіть у душі справді віруючої людини може породжувати тимчасовий духовний вакуум, який здатен заповнюватися духом далеко не божественної природи — озлобленістю, сумнівами тощо.
Постійно підтримувати високий духовний тонус допомагає щира молитва. Вона дає змогу глибоко віруючій людині відчувати усім своїм єством невидиму присутність Бога Живого.

В Вифлеємі нині стала новина

В Віфлеємі нині стала новина:
Пречистая Діва Сина породила.

Слава стала, Слава буде Рожденному,
Радість буде
І мир на землі.

А Марія Мати Сина леліє,
А Іосиф старенький пелени гріє.

Цар всесвіта в зимні й болю
Благословить на кращу долю,
На ліпшу долю,

О Ісусе милий, о Божий Сину,
Глянь же оком щирим на Україну.

Зішли з неба дар великий,
Щоб Тя славила на віки,
На вічні віки.

Пане господарю, на твоєму дворі

Пане Господарю, на твоєму дворі,
Рай розвився, Рай розвився,
Господь звеселився, що на світ
Син Божий родився.
На твоєму дворі Церкву збудували.
Збудували церкву з трьома пристолами.
На первом престолі —
Рожество Христове.
Рожество Христове радость нам принесло.
На другом престолі — Василій Великий.
Святий Василій Великий —
«З Новим Роком», — скаже.
На третім престолі — Святеє Хрещення.
Святеє Хрещення воду нам освятить.

Студена зима землю об’яла

Студена зима землю об’яла,
На востоці ся звізда з’явила,
Звізда сіяє над Віфлиємом
Поклон оддавай: яко з нами Бог!

З нами Бог! Порозумійте:
З нами Бог! Порадійте, людіє:
Яко з нами Бог!

Небо синьоє розтворилося,
Много ангелів появилося,
Радісно все є, разом співає,
Ангельський собор. Яко з Нами Бог.

Студена зима землю об’яла,
На востоці ся звізда з’явила,
Звізда трьох царів до Віфлиєму,
До Віфлиєму сама привела.

Плекаймо душу свою для Бога
Мар’яна ЖАРА

Проминаючи десятки кілометрів, сотні будинків і безліч різноманітних мальовничих краєвидів, понад широкою дорогою розташувалась перлина Тернопільської области – Пробіжна. На цій Богом благословенній землі є манастир. Привітні і завжди усміхнені сестри-монахині ось уже третій рік проводять різноманітні реколекції, тривалістю три дні. Вони ретельно розплановують кожну хвилинку дня: вранішня літургія, різноманітні науки і навчання, молитви, вистави, вивчення нових молитов і пісень. «Бо де двоє або троє зібралися в Моє ім’я, там Я серед них» (Мт18: 20). Дітям до вподоби пісні з рухами, а таких у наших чудесних сестер-монахинь безліч. Серед них: «Ім’я Боже фортеця», «Сонце Христової ласки»…
А ще велика кількість правдивих історій. Ось, наприклад, у 1950 р. в Угорщині (а це якраз були комуністичні часи) вчителька у 3-му класі каже: «Давайте покличемо когось реального, наприклад, прибиральницю». І що ж, вона приходить. «А фею?» Вона не прийде, тому що її не існує. «А Ісуса?». І тут з останньої парти найтихіша і непомітна дівчинка тихенько каже: «Ісусе, прийди». А всі маленькі учні згодом підхопили за нею: “Ісусе, прийди, Ісусе, прийди, Ісусе, прийди!”. Відчинились двері – і у клас влетіла біленька хмаринка, а на ній маленький Ісусик. Вчителька, яка проповідувала комуністичні догми, була вражена, і коли ця вся історія пролунала на всю школу, а згодом і далі, — то заради «нерозголошення даних» вчительку відправили кудись...
«І кожен, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поле, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт 19, 29). Саме так зробили наші сестри-монахині. І отримали безліч Божих ласк. За їхніми молитвами вирішуються різні важкі життєві ситуації: успішно здаються екзамени, знаходиться робота, видужують хворі від різноманітних хвороб, справедливо вирішуються судові справи. «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5: 16).
Одного разу до манастиря прийшла жінка з проханням помолитись за неї. У неї була злоякісна пухлина, остання стадія. Лікарі не давали жодної надії, для похорону було майже все готове. Наші чудесні захисниці промовляли за неї спеціяльні молитви, також і жінка молилась. І сталося чудо. Господь їхні молитви вислухав. Злоякісна пухлина зменшилась за тижень, а жінка живе і досі. Також у однієї з сестер-монахинь була лейкемія. Лікарі дали один місяць життя. Але за спільними молитвами сестер-монахинь вона отримала зцілення і зараз продовжує хвалити ім’я Боже. «Отож кажу вам: «Просіть і вам дасться, шукайте і знайдете, стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Лука 11: 9-10).
Тепло, яке я отримала на реколекціях, є для менесправжнім скарбом. Жодне щастя на світі не зрівняється із щастям бути з Богом. Якщо хочете відчути його, приїжджайте у цей Божий рай. Тут завжди Вас привітно зустрінуть і лагідно приймуть. Тут Ви знайдете ту гармонію і той внутрішній баланс, на який Ви, можливо, так довго очікували. А все це завдяки старанній, наполегливій і водночас важкій роботі сестер-монахинь.
Одного разу вони нам сказали: «Витягніть листок і розділіть його на дві половини». З одного боку напишіть «Кого я образив», а з іншого: «Хто мене образив». Одна жінка, яка перебувала на реколекції, вказала на листочку ім’я своєї подруги, з якою ось уже рік не розмовляла. Коли вона повернулась додому, чоловік їй каже: «Приїжджала твоя подруга і вибачалась. Хоче з тобою помиритись». І виявилось, що таке було саме в проміжок часу, коли жінка заповнила листочок і молилась за прощення.
Праця цих духовних сестер є безцінною. Їхні науки повністю змінили мої погляди на життя, а згодом, я так думаю, і все моє життя в майбутньому. Їхня доброта і світло, немов крапля ранньої роси. Господи Боже, спасибі, що Ти нам їх подарував!
Батьки, не бійтесь відпускати сюдисвоїх дітей. Якщо Ви боїтесь доручити їх Ісусу, то на кого ж тоді покластись? Тут бувають діти із закордону: Росії, Італії та інших країн. Діти сюди приїжджають з восьми років. «Бачивши Ісус те, виявив незадоволення і сказав їм: пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже» (Мр 10: 14).
Спасибі Вам за все, ви світло наших душ!

Галина САЛЧУК, 18 років, смт. Коропець, Манастирський р-н, Тернопільська обл.:
«Я ще вдома не знала, що таке манастир, що таке реколеції. В манастирі сестри вчать на ре колекціях, як впустити в своє серце Ісуса Христа, Матір Божу і Святого Духа. Дякую сестрам, що вселили в мене віру, що навчили, як правильно жити, розказали, які чуда можуть бути. А зараз вдячна Богу, що я тут була. І знаю, що я сюди обов’язково повернусь».

Наталя ЖАРА, 23 роки, м. Борщів, Тернопільська обл.:
«Час… Найдорожче, що є у людини… А ми його марнуємо… Буденні турботи завжди будуть відбирати його. Щодо навчання, то на мою думку, це запам’ятається найбільше. Дуже люблю, коли навчання переплітається з життєвими історіями. З іншого боку, хай це малий час, але реколекції – це спроба стати тут, у манастирі, поближче до Того, для Кого завжди не вистачає часу, до Бога…»

Марійка ІВАНИШИН, 14 років, с.Сидорів, Густинський р-н, Тернопільська обл.:
«Я в манастирі вже вдруге. Мені тут дуже сподобалось. Найбільше мені сподобались розповіді сестер та їх науки. Я зрозуміла, що на цій землі без Бога ми нічого не варті, що за все Ісусові треба дякувати і всім прощати, як Ісус прощав нам. Якщо в мене з’явиться ще можливість поїхати в манастир, я поїду не зволікаючи».

Іванна МОСКОВИЧ, 17 років, с.Суходіл, Густинський р-н, Тернопільська обл.:
«Вдячна Богу, що мені випало побувати у цьому чудовому місці. Це справді змінило моє життя. Кожен день, проведений тут, додає наснаги, віри, любови. Я дуже вдячна сестрам за те, що вони допомогли нам відкрити наше серце для Ісуса і Марії, прийняти Святого Духа.
Хочу їм побажати здоров’я, сили духа, щоб Ісус завжди охороняв їх від усякого зла, додавав наснаги у цій великій справі. Дуже хочу наступного року також відвідати реколекції».

Тетяна ДОВГАНЮК, 12 років, с.Костильники, Бучацький р-н, Тернопільська обл.:
«Мені в манастирі дуже сподобалось. Тут дуже гарно. Сестри розповіли мені чудесні історії. А ще тут смачно готують. Я дізналась про такі гріхи, про які навіть не підозрювала. Спасибі за це сестрам. Тут я зрозуміла, яке значення має для мене Бог. Хотіла би ще сюди приїхати. Тут всі дуже добрі».

Висилаю Вам до редакції «Нашої віри» мої замітки про те, що відчуваємо ми отут у чужині, а особливо у святкові дні. Будень якось само собою призначений для роботи, а от свято: почуваємося зірваним вітром листком, що закинув вітер ось сюди – за горизонт. Без рідні, без домівки, без наших колядок. І тільки в снах і мріях переносишся до рідного порога. А ще слово Боже кріпить нас отут, і слово, мовлене зі сторінок вашої газети, а особливо в наш непростий, нестабільний час.

Святвечірня Казка

Різдво! Різдво Христове зустрічаю я знову у чужому краю. Таке радісне, таке величне це свято. Але чому душа моя не прибрана святково? Чому так сумно? Сумно і буденно. Я не хочу бачити отієї довколишньої розкоші чужого дому, і з відчаю заплющую очі….
А серце мало не вирветься із грудей, ще мить, ще мить — і я побуваю вдома!
Ось іду серед заметів. Довкола іскряться сніги, мої щоки цілує мороз, а місяць кинув срібну мережку на стежину, що веде до мого дому. І ноги самі несуть мене. Така легкість і невагомість у всьому тілі. святковий різдвяний вечір огортає мене синьою пеленою, моргає золотом далеких зірок, вітає гілкою яскраво-прибраної ялинки, що вибилася із-за фіранки на вікні, відлунює срібними дзвіночками далекої колядки, що наповнює душу радістю і відчуттям свята.
Я відчиняю двері. І відразу ж мене огортає ні з чим не зрівнянний запах— запах рідної домівки: віє свіжістю від зеленої красуні-ялинки, на столі дванадцять страв святої вечері, у макітрі парує кутя. А поряд горить яскрава святвечірня свічка, і її сяйво заглядає в усі куточки моєї зраненої душі, виганяючи звідти морок і смуток, наповнює всю мене неземним блаженством, якому я ще не можу дати назви, адже душа моя іще не може призвичаїтись до тієї чудо-хвилини, — хвилини щастя у рідному домі.
Завмер від несподіванки посеред кімнати син і гукає: «Мама приїхала! Мама приїхала!»
А мама… повертається і йде геть. Повертається до жорстокої дійсности.
І от я знову у чужому домі, де нікого не цікавить, що у тебе на душі. ти тут для того, щоб заробити гроші. І для цього жертвуєш своїм здоров’ям, своїми почуттями і своїм сімейним щастям.
І я благаю: «О, наймилосердніший Ісусе! Візьми у свої маленькі рученята мою долю, моє майбутнє. Дай сили вижити серед чорних хвиль смутку і мороку ностальгії. Допоможи мені сьогодні, а завтра…. завтра я піду за тією зіркою, що звіщає про Твоє народження. Народження Сина Божого, який спасе світ і нікого не залишить у біді!
Ольга СТРУТИНСЬКА, Італія

НА СТРУНАХ ВІЧНОСТИ ТА ВІРИ

Щойно у львівському видавництві «Свічадо» побачив світ поетичний збірник «На струнах вічности». Це вже друга книжка в межах проєкту «Українська релігійна поезія». Перша – «На лузі Господньому» – вийшла друком торік. Поява тієї, загалом невеликої за обсягом книжки, була ознаменована рядом презентацій і поетичних вечорів і тепло сприйнята читачами. Обидва видання привернули увагу читацької громади до аж ніяк не нового, але нібито замовчуваного, в нашій культурі явища «духовної лірики», невід’ємної складової і літературної традиції, і сучасного літературного процесу.
Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з Галиною МАНІВ (Кирієнко), автором проєкту «Українська релігійна поезія» й упорядником обох збірників, та добірку поезій, друга частина якої буде в наступному числі.

Від самих початків

Збірник «Струни вічности» обіцяє заграти. Він торкається тривог людини на переломі тисячоліть. Можливо, у релігійній тематиці ті тривоги найсокровенніші й найістотніші. Книга засвідчує й духовну культуру нашого часу. Добірка -— як поле різноцвітних трав: під одним небом, але ж які різні!
Уже не віриться, що не так давно українські видавництва глушив трафарет — і мотивів, і форм. А коли впала цензура, то вдень зі свічкою не можна було знайти поезій на релігійну тему, хіба що із середовища авторів репресованих...
Приємною появою до тисячоліття Хрещення України була «Хрестоматія української релігійної літератури», упо¬рядкована Ігорем Качуровським (Мюнхен-Лондон, 1988 стор. 550). Ця книга нагадала нам, що українська література пройнята релігійним духом вже від самих початків. Крига більшовицької цензури тільки приглушила розвиток на тій ниві, що таїть в собі безмір доброго насіння.
В минулому році Галина Кирієнко упорядкувала збірничок християнської поезії «На лузі Господньому». Хтось потягнувсь до тієї книжки, може, завдяки темі. Певно, більшість читачів відчує, що на таку тему кожен автор дав найкраще, що має. Не випадково ж «Книга псалмів» стала і залишається духовною поживою поколінь вже стільки тисячоліть. Слово набуває повноти тоді, коли наближується до молитви і сповіді.
Назва «Струни вічности» повторює мотив раннього Тичини. Власне, тими мотивами він і відкрив нову сторінку в українській поезії. Може, хтось з авторів цього збірника відкриє свою?
Живімо чеканням радости!

Як виник задум проєкту «Українська релігійна поезія»?
Ідея, звісно, не нова. Мені принаймні відомо три антології української релігійної поезії, видані за останні двадцять років в Україні й за кордоном. Можливо, їх значно більше. Однак, така література виходить мізерними накладами й недостатньо реклямується. Тож потреба в нових виданнях продовжує існувати. До того ж, усе більше людей у нашій країні, серед них і поетів, приходить до Бога. У моєму архіві зібралося чимало чудових зразків сучасної християнської лірики, відтак захотілося поділитися цими скарбами з іншими.

Що таке «релігійна поезія»?
Я хотіла б говорити не про релігійну поезію загалом, а зупинитися саме на християнській ліриці, бо в цій царині я працюю. Для мене християнською є поезія, суголосна із тією Благою Звісткою, яку приніс нам Спаситель.

Чи бачите Ви якусь межу між світською та духовною лірикою, вони живуть паралельно чи поєднуються у великій літературі? Де, на Вашу думку, межа між конфесійною субкультурою і великою літературою?
Поет пише про все, що його хвилює. Таким чином, у доробку поета-християнина є вірші й світські, й релігійні. Часто вони переплітаються в нерозривний вінок. Так само й для читача насамперед важливо, щоб вірші промовляли до його серця. І, власне, межа між конфесійною субкультурою й великою літературою полягає саме в рівні майстерности автора. Якщо субкультура готова споживати навіть той продукт творчости свого середовища, який фактично не є поезією, а лише більш чи менш вправно заримованою деклярацією цінностей цього середовища, то для того, щоб захопити невтрального читача, християнинові треба бути справжнім поетом. І мені дуже радісно, що вже перший збірник серії “Українська християнська поезія” вподобали не лише християни, а й люди, які ще не прийшли до Христа, але кохаються у поезії. Сподіваюся, поетичні збірники, видані “Свічадом”, допоможуть цим людям знайти дорогу до Бога.

Поезія нині – царина інтелектуалів чи «література для всіх»? А релігійна поезія?
Я не прихильниця такого поділу літератури. Вважаю, справді гарну, правдиву річ здатна сприйняти будь-яка авдиторія. Не дарма ж кажуть, що все геніяльне – просте. А крім того, читача треба виховувати, піднімати до вищого рівня, а не ставити на ньому тавро. Проте, це окрема тема, тому, аби не ухилятися від предмету нашої розмови, скажу лишень, що твердження, нібито поезію сприймає лише невеликий відсоток читацької авдиторії, видається мені хибним. Інша річ, що ми не вміємо донести поезію до людей. Переконана, поетичні твори треба «розкручувати». Натомість у нас існує практика продажу поетичних книжок, яка нічим не відрізняється від продажу іншої літератури. Покладуть збірник поезії на поличку, і збирає він там пил роками. Ні, поезію треба читати зі сцени. А потім влаштовувати продаж. Кажу із власного досвіду – результати вражаючі. У християнської поезії, звісно, авдиторія вужча. Проте, знову ж таки, все залежить від її художнього рівня.

Навіщо побожній людині долучатися до сучасного літпроцесу? Чи важко митцеві, особливо молодому, аванґардному, пильнувати себе в межах «канону»?
Щиро кажучи, не можу пригадати канону, який забороняв би християнинові цікавитися літературою чи бути сучасним. Більшість речей і явищ у цьому світі – невтральні. Злими чи добрими їх роблять люди, привносячи той чи інший зміст. Я знаю багатьох молодих літераторів, які вдало поєднують сучасну форму викладу із християнським змістом.

Чи важко було знайти матеріял, аби підготувати першу з книжок серії – «На лузі Господньому»? Звідки така назва?
У такій чутливій до поезії країні, як наша, матеріялу для поетичних збірників, серед них і християнських, ніколи не забракне. Проблема в іншому: далеко не кожне видавництво в наш час погодиться друкувати поетичну книжку. Адже, за існуючої практики продажу, це справа неприбуткова. Ось чому з особливим почуттям хочу подякувати львівському видавництву «Свічадо» за друк збірників «На лузі Господньому» та «Струни вічности». Це правдивий християнський вчинок – ми не повинні думати лише про прибутки.
Що ж до назви першого збірника, то на неї мене надихнули слова святої Терези Дитятка Ісуса. Вона порівняла Церкву з квітучим лугом, де кожна квітка неповторна та виконує свою ролю у пошуку спільної гармонії.

Чи знайшов збірник «На лузі Господньому» свого читача? Чи важко було донести його до читачів? У який спосіб то відбувалося? Чи маєте Ви якісь відгуки від читачів?
Збірник укладався в першу чергу для християнської авдиторії. Приємною несподіванкою стало те, що він зацікавив значно ширше коло. Відгуки були здебільшого схвальні, хоча, не приховуватиму, для декого аванґардна поезія, вміщена у книжці поряд із традиційною, видалася складною для розуміння. Проте, я навмисне вдалася до такої «еклектичности». Маю надію прищепити читачеві смак до сучасних форм. Крім того, для мене, як упорядника, важливим було те, що схвальну оцінку збірнику дали й літературознавці.
Тепер щодо розповсюдження. Звісно, була заплянована й відбулася низка презентацій і виступів на радіо. Проте, я розуміла, що для справжньої реклями цього замало, і збірник ризикує так і залишитися на поличках книгарень. Я вже давно була переконана в тому, що поезію треба озвучувати. Тому плюс до всього обрала найпростіший і доступний мені шлях – прихопивши десяток-другий примірників, йшла в котрийсь із київських храмів і з дозволу пароха зачитувала зі збірника кілька віршів. Після цього книжки розкуповували, як гарячі пиріжки. Я ніколи не мала сумніву, що людям потрібне поетичне слово. І життя підтвердило, що я не помилялася. Залишається лише пошкодувати, що в мене немає достатньо можливостей, щоб вийти за межі Київа й принести збірник туди, де, впевнена, його потребують.

Що саме стало поштовхом до того, що одна книжка переросла в цілий проєкт? Як працювалося над другою книжкою? Чому саме «Струни вічности»?
Поштовхом став, звісно, успіх першого збірника. Завдяки цьому дуже швидко вдалося впорядкувати та видати другу книжку, залучивши до неї й відомих широкому загалу поетів, як-от Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Євген Сверстюк, Раїса Лиша, Тетяна Майданович, Наталка Поклад, Богдана Матіяш. Таким чином, другий збірник став більш представницьким. Хоча й у збірнику «На лузі Господньому» доволі відомих імен, як-то Віра Вовк, Леся Храплива, Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, з молодшої генерації Олеся Мамчич, Оксана Максимчук та інші. Це щодо імен. А щодо віршів, то, як на мене, вони чудові в обох книжках.
Назву ж «Струни вічности» запропонував Євген Сверстюк, який, до речі, написав і передмову до другого збірника. Мені така назва сподобалася, бо вона ніби прокладає місток від псалмів Давида аж до поезії Тичини (саме йому належить це поетичне словосполучення – «на струнах вічности») і далі до аванґардних віршів сучасних поетів-християн. Струни вічности, бо вічним є потяг людини до Бога, до краси, до любови.

Яким критерієм Ви як упорядник керувалися, добираючи авторів і тексти до збірника?
Передусім, вірші мали бути християнськими, тобто такими, що несуть у собі християнські істини. Нарівні з першою умовою висувалася й друга: поезія мусила бути високохудожньою. Ось фактично й усе, на що я звертала увагу, добираючи матеріял для збірника. Ні конфесійна приналежність, ні іменитість автора не мали значення.

Готуючи вже друге видання в темі «сучасна релігійна поезія», Ви мали можливість познайомитися з творчістю десятків українських письменників. Це дає підстави для узагальнень. Яким Вам бачиться сучасний літературний процес у царині поезії? Яке місце в ньому посідає духовна лірика? Яка палітра жанрів, стилів, прийомів, тем? Який зріз літературних поколінь?
Так, великою втіхою й нагородою для мене в процесі роботи над збірником було знайомство з чудовими людьми, усвідомлення того, наскільки багатою на таланти є наша земля. Адже скрізь, навіть у далеких селах, здавалося б, відірваних від великої цивілізації, у нас вирує творча думка, плідно працюють письменники й поети. І все це на самому лише ентузіязмі. Гірко усвідомлювати, як мало опікується суспільство цвітом нації. Особливо це стосується поезії, яка в умовах тотальної комерціялізації стає найвразливішою з усіх видів літератури. І попри це, ми маємо нині дуже розмаїту палітру жанрів, стилів, прийомів, тем – від неоклясицизму до аванґарду – в українській поезії в цілому, й у християнській ліриці зокрема. Якщо говорити про християнську лірику ХХ-ХХІ ст., то бачимо майже цілковиту її відсутність на теренах України у часи совєтської влади. Після здобуття нашою країною незалежности потреби суспільства у християнській поезії задовольнялися завдяки творам поетів діяспори та політв’язнів і дисидентів. Нині картина кардинально змінилася. До Христа повернулося багато людей старшого покоління, виростає церковна молодь. Тож зараз у нас не бракує найсучаснішої християнської поезії, і вона, повторюю, дуже різноманітна.

Що вирізняє цю книжку посеред десятків поетичних збірок і збірників, що нині виходять в Україні? На якого читача орієнтована ця книжка?
Вирізняє, передусім, її тематичність, орієнтованість у першу чергу на християнську авдиторію. Якщо ж порівнювати ці два поетичні збірники з антологіями духовної поезії, виданими раніше, то можна сказати, що у свічадівській серії з’явилися вірші молодшої ґенерації, так званих поетів-дев’яностників і поетів-двотисячників. Крім того, ці збірники зручнішого для читання формату та значно дешевші за фоліянти антологій.

Чи є вже готові до друку рукописи подальших книжок проєкту? Що може завадити їм дійти до читача?
Я хотіла б і далі працювати над упорядкуванням збірників християнської поезії. Це невичерпне джерело, до якого можна повертатися знову й знову. Вже зараз я маю готові збірники для продовження серії: дитячу поетичну читанку та збірник християнської поезії українського опору 60-80 рр. ХІХ ст.. На жаль, «Свічадо» не ризикує й далі підтримувати цей проєкт. Було б великою невдячністю з мого боку дорікати за це видавництву, яке й так підтримало два некомерційні видання. Вочевидь, надалі виступати меценатом воно дозволити собі не може. Тож доведеться шукати спонсорів або таке само шляхетне видавництво. Хто знає, що чекає рукописи на цьому шляху? Втім, якщо буде на це Божа воля, нові збірники серії рано чи пізно побачать світ. На це й сподіваюся.

«Мій голос до Бога, — і я вликати буду, мій голос до Бога й почує мене!»
Псалом 76.2

Алла АКІМЕНКО

А сніг так ніжно укриває світ,
як Діва-Мати пресвятим покровом
Своє Дитя, Хто нарожденним Словом
до нас ще прийде через морок літ
вогнем хрестити душі наші грішні.
У ризах білих, як терновий цвіт,
як ці малі сніжинки дивовижні...

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

Анатолієві Дністровому

Майже люблю ці ночі. Не довші - більші.
Ця нагота зветься чомусь листопад.
Діти моїх ровесників пишуть вірші,
випірнувши над нами і навіть над
музикою,
де їх розглядає в тиші
піднятий над землею на вилах брат.

Доки блукав я горами і містами,
доки забрів нарешті в цей падолист,
доки ці ночі, Господи мій, настали,
доки я переслухав
художній свист,
тільки слова моєї сивої мами
знов запахли мені, як перший покіс.

Паморочить не запах, а — коли запах
перестає, стихає в цій голизні —
так відходить вогонь...
В слабих його лапах
душу не заколишу — видно мені:
іскри випручуються з віків біснуватих
і випірнають, щезаючи у вишині.

Надія ДАНИЛЕВСЬКА

Болем відчуєш,
що чесним є лиш
домашній поріг.
Серцем побачиш,
що церква Христова
не потребує
дешевих інтриґ,
через які вивищать
«в люди» отих,
що розпинають
Христа щодня
для своїх утіх.
Плином часу
почуєш, що
наш єдиний Бог
любить тебе
і мене, але більше,
коли ми удвох.

Раїса ЛИША

калино-серце
як ти гориш

як ти зориш
прозираєш
над світом
звідавши рай і красу

як ти болиш
у миттєвій соломі часу

червоне
голодне
вічности голе дитя

Людмила ЛИТВИНЧУК

За людські душі нині битва —
Добра і Зла кипить двобій!..
Найтяжча справа — це молитва,
Але спасіння саме в ній.

Галина КИРПА
Де рай?

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до свого нового гніздечка.
Вони так раділи, мов діти.
І мені здалося, що рай -
у гніздечку ластівки.
А це ж набагато ближче
за небо й за море.

Зоряна ЖИВКА
АПОКРИФ
Із циклу «Майже благочестиві роздуми»

Янголятко йшло по воду,
спіткнулось і розбило дзбан.
Заплакало.
«Не плач, маленьке, - сказав йому Бог. -
Ми з черепків сотворимо зорі».

Марія ЛЮДКЕВИЧ
Навчи мене

«Господи, почуй же мій голос!..» Пс. 129, 2

Господи, будь добрим і милосердним,
Вділи мені, грішній, радости
Хоча би макове зерня,
Навчи мене тішитись в буднях,
Як пташка Божа сіренька,
Що виспівує зачарована
На зеленій гілці життя.

Навчи мене перемагати біль
І не боятися підступних змін,
Як осіння земля не боїться спокою.
Господи, як змиритись з душею,
Яка прагне висот піднебесних
І шукає розради в гріхах?

Господи, в нічнім мерехтінні зірок
До Тебе найближче.
Страждання земні
До Тебе вкорочують шлях.
Дай мені мужности й сили
Долю свою сприймати
Як найціннішу радість,
Як нагороду життя.

ДУША
З нової книги Є. СВЕРСТЮКА «ГОГОЛЬ І УКРАЇНСЬКА НІЧ»

Але до живого клясика російської літератури сучасники ставились в Росії прискіпливо. Ще до “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, а потім до “Миргорода” особливих претензій не було. Від пасічника Рудого Панька що візьмеш, крім меду? Але автор “Мертвих душ” взявся за такі питання, що за них ще ніхто не брався, повернув тему в такий бік, що ставало моторошно. Яка ж у нього самого душа? Так поставили б питання в Европі, щоб оживити стару філософсько-релігійну суперечку. В Росії питання ставилося дошкульніше і більш особисто. І непрямо... Тут до речі зауважити, що Гоголь сам просив своїх приятельок (О. Смирнову, М. Балабину, А. В’єльгорську) писати йому, що критично про нього говорять, бо це, мовляв, важливо для самоудосконалення.
Найкраще це робила Олександра Смирнова. В листі за 3 листопада 1844 р. вона пише Гоголеві до Франкфурта: “Тепер слухайте мої докори. У Ростопчиної при В’яземському, Самарині і Толстому якось розговорилися про дух, в якому написано ваші “Мертві душі», і Толстой зробив зауваження, що ви всіх росіян показали в огидному вигляді, тоді як усіх малоросів наділили чимось співчутливим, не дивлячись на їхні смішні сторони; що навіть і смішні сторони мають щось наївно приємне; що у вас нема ні одного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть небратство, що мимовільно вихопилося в тому, що коли розмовляють два мужики, і ви говорите: “два російських мужики”; Толстой, і після нього Тютчев, дуже розумний чоловік, теж зауважили, що москвич вже ніколи б не сказав “два російських мужики”. Обидва говорили, що ваша вся душа хохлацька вилилася в “Тарасі Бульбі”, де з такою любов’ю ви виставили Тараса, Андрія і Остапа.
Ось все, що про вас говорилося часто при мені”.
Далі Смирнова-Россет пише про глибоко приховані почуття Гоголя і сама признається, що “виховалась на галушках і варениках”, що “все там краще, ніж на півночі” і, нарешті, каже: “А як і коли забудеться, що колись Україна була вільною, Бог знає”.
Підкреслимо, що то пише довірена особа імператора, фрейліна імператриці, розумниця, до якої прислухалися Пушкін і Лермонтов. Гоголь був для неї другом душі, по суті, сповідником. На згаданих великосвітських вечорах вона виступала його захисником: “Я, зрештою, зауважила їм, що хохли вас теж зовсім не люблять і докоряють вам в тому самому, що й росіяни. Плетньов мені це ще підтвердив”.
За цим дуже предметним листом стоїть густа атмосфера, від якої Гоголь і втікав за кордон. По-перше, такі розмови були “часто при мені”. Тут названо тільки імена В’яземського і Самарина – приятелів Гоголя. А були ж там і не приятелі… Національні пристрасті навколо Гоголя не затихали і не затихають...
А що рід Гоголів по батькові і по матері давній український — те всі знали. Отже, з тілом, з кров’ю, було все ясно.
Питання починаються там, де поняття неясні.
Можна запитати: «В якій традиції виховувався? До якої культури прихильний. Якою мовою розмовляв?»
А питання про душу було не просте і для Смирнової, яка в Італії почувала себе більш дома, ніж в Росії. І точно знала, що Гоголь так само.
Про свою душу усі ці шановні особи — франкомовні, англомовні, німецькомовні у своїх сім’ях якось думали мало. А от Гоголь від самого початку, вже з вигляду, був для них настільки підозрілий як «російський письменник», що про нього точилися вічні розмови.
Українцем тоді назвати його не могли. Малоросом називали, але це — походження. А «хохлом» — це звучало відчужено і трохи зверхньо.
Гоголь обминув цей делікатний бік питання і поставив його по суті.: яка природа національна стоїть за тим, що називають душею (забуваючи, що душа від Бога)?
Відповідь його уперто «хохляцька»: це дві різні природи, це дві різні історії, це два різні задуми Провидіння.
І як би там зверхньо, з висоти слуг царського двору, не називати «хохлами» тих, що не є великоросами, він би не дав тим останнім переваги. Хіба то не гідна відповідь?
Ну, а вже щодо його, Гоголевої природи, то в цьому не може бути питання.
Звичайно, можна було чіплятися: «Як це російський письменник не хоче сказати, що у нього російська душа?» Адже виходець з Шотландії Лермонтов признав, що «странник, но только с русскою душой».
А не хоче, бо Гоголь не може сказати неправди.
Можна було чіплятися і з другого боку: «Як це Гоголь не міг сказати прямо, що у нього «хохляцька душа»?
А тому, що прямо про «душу» говорили в Римі, в Парижі, тільки не в Москві чи Петербурзі.
«Не любить Москва правди», — казав П. Куліш. А Гоголь йшов ще далі: не любить і «маленької долі правди».
Дуже обережними в Москві були українці зі словом, щоб собі не нашкодити.
«Будь таким, як ти є, — писав Гоголь професорові М Максимовичу, старшому за нього на 5 років. — Говори своє, тільки якомога менше».
Переглянемо книгу “Переписка Н.В. Гоголя” в двух томах. Москва, “Художественная литература”, 1988.
Там вилучено отой лист Гоголя до Смирнової за 24.12.1844 р. Можна було б вважати це за недогляд, коли б не те, що відомі листи Гоголя до Максимовича теж пропущено...
Що ж було у відповіді Гоголя за 24 грудня? Та відповідь з легкої руки відомого історика української літератури Сергія Єфремова сплодила про Гоголя цілу літературу просвітницького штибу. До 100­річчя з дня народження М. В. Гоголя в 1908 р. С. О. Єфремов опублікував статтю під назвою “Жертва дводушности”.
На той час таке дослідження було добре уже тим, що збирало докупи розрізнену інформацію про письменника. З українського погляду все виглядало переконливим, і особливо коли врахувати, що й сам автор признається, що малим хлопцем прочитав “Вечори на хуторі” і “Миргород”... “Після книжки Гоголя вперше я почув себе сином своєї землі... З “Тараса Бульби” запала мені в душу перша іскра національної свідомости”...
Виходить, малий Сергій сприйняв “Тараса Бульбу” так само, як сприйняли його російські критики Гоголя, тільки – з протилежним знаком.
Але як хибно сприйняв майбутній славний академік того скупого, сухого і стриманого листа, яким по суті одбивається Гоголь від усякої критики з національного боку.
“Скажу вам одне слово на те, яка у мене душа, хохлацька чи російська. Я сам не знаю, яка у мене душа. Знаю тільки те, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого нема в іншій: явний знак, що вони повинні доповнити одна одну.
Оскільки ви вже декілька разів нагадуєте мені про гроші, то я рішаюсь, нарешті, попросити у вас. Якщо вам так приємно зобов’язати мене і допомогти мені, то я вдаюся до позички у вас. Мені потрібно буде від трьох до шести тисяч в наступному році...”.
Що це – лист чи боргова розписка? За характером то радше друге. А Сергій Єфремов прийняв це за сповідь і побудував на цьому концепцію: “Сам не знаю... Краще б ніхто не здужав намалювати нам духовну істоту Гоголя, як це зробив сам письменник оцими трьома невеличкими слівцями”.
Якщо поставити ті слова в контекст листування, а відповідно в контекст його життя, то ці слова є формою відсторонення – і не більше.
Він не виправдовується по суті закидів, бо щирість письменника – в самому тексті. В його опонентів нема сумніву, що у нього “вся душа хохлацька”. Ну й добре. Але оскільки душа все-таки християнська, і цього Смирновій не потрібно нагадувати, то він говорить по суті – про природу українців і росіян. Він ці “дві природи” протиставляє і виставляє на рівних. “Жодній не дав би переваги”. Бо справді – всі рівні перед Богом, нікого не можна принижувати. На слово “хохлацький” молодий Гоголь знайшов би іншу відповідь. А Гоголь просвітлений вважає, що своїми творами вже дав достойну відповідь, а тепер треба шукати християнської дороги і примирення. Ні на йоту не відступився тут Гоголь від себе і від своєї “природи”(просто, щось найшло на молодого Єфремова!..).
А треба ж мати на увазі і його залежність. В Петербурзі сестри навчаються на пенсію від цариці, а ті шість тисяч – теж з царської казни. І нічого більше не світить, бо ж Гоголь не напише книжки задля гонорару. Навпаки, він спалить написане, коли відчує в ньому фальшиві ноти. Це точно розуміє Смирнова: “Навряд чи в житті знайдеш ще іншого Миколу Васильовича”, тобто духовно високого і в глибині душі вільного від матеріяльних мотивів.
Про духовну свободу Гоголя треба пам’ятати, перечитуючи його листування, сповнене турбот і клопотів матеріяльного характеру. То були клопоти, але задля них він ніколи не знижувався зі своєї висхідної дороги духовної.
Той, хто блукає між трьома соснами – Україна – Росія – Італія – ніколи не зустрінеться з душею Миколи Гоголя.
Усім зрозуміло, що Україна – то його батьківський спадок і його природа. Усі знають, що він реалізував себе як письменник в період петербурзької юности за якихось п’ять років. І що в кульмінації тієї юности він драматично поривався з Петербурга до Київа.
Усім ясно, що визрів Гоголь як особистість і мислитель під небом Італії, в колисці европейської культури, в тому Римі, де ніколи не затихали духовні тривоги і релігійні шукання.
Але ж всі прислухаються до його сповіді, яка дає ключ до розуміння особи письменника: “З дванадцяти, може, вже років я йду тією ж дорогою, що й тепер, не хилячись і не вагаючись ніколи в думках головних і не переходячи з одного становища в інше; якщо зустрівав по дорозі щось сумнівне, не зупинявся і не ламав собі голову, а, махнувши рукою і сказавши – з’ясується потім, потім, – йшов далі своєю дорогою; і справді, Бог допомагав мені, і все з’ясовувалося само собою. Тепер я можу сказати, що в істоті своїй я все той самий, може тільки позбувся багато чого, що заважало мені на моєму шляху” (1844 р.).
То була християнська дорога, яка й не може змінюватися. Російські критики закидали йому відступництво від проґресу, українські критики закидали йому відречення від рідного, а насправді Гоголь віддалявся від пройденого пагорба, підіймався на інший.
Відомий український філософ Дмитро Чижевський у своїх “Нарисах з історії філософії на Україні” відводить М. Гоголеві окремий розділ, поряд із Г. Сковородою.
Духовна близькість тих двох постатей очевидна. Обидва вони органічно національні і водночас – “громадяни світу”, за виразом Сковороди. Бо християнські цінності є і національні, і водночас наднаціональні. Обидвох їх зближувало, зокрема, проповідництво, усамітненість у велелюдному світі, пошук миру душевного і миру людини з Богом.
Не має значення те, що Гоголь ніде не посилається на Г.С. Сковороду. Можна не посилатися на батька, а збоку люди зауважать: «вилитий татусь»…
“Друже мій, – писав Гоголь, – ми покликані в світ не для того, щоб нищити й руйнувати, але... направляти на добро навіть те, що попсувала людина і повернула на зло. Нема такого знаряддя у світі, яке б не було призначене на службу Богу”.
Звичайно, така філософія не могла імпонувати соціяльним радикалам, які перекинулися від уславлення політичного режиму до боротьби з ним, озброївшись сатиричними творами Гоголя. А він нагадував: “Візьмись за господарство не матеріяльне, а господарство людської душі. Тільки там знайдеш щастя”.
Усього цього не чули зачерствілі душі, сонні натури, скам’янілі, наповнені нудьгою буденщини, істоти, мляві, вуха, які не чують, і очі, які не бачать... Не чують нічого і духи темряви та неґації, нещирі і зверхні, ловці щастя і задоволення.
Отже, «мертві душі» – то не просто здичавілі в своїх помістях власники кріпацьких душ – то великий світ існувателів, чиє життя заповнене дрібним і зовнішнім інтересом. Люди, несвідомі свого вищого призначення, позбавлені почуття глибин і таємниць своєї душі, позбавлені вищої радости. І не пробуджені для відчуття Небесної Краси діяльною любов’ю до ближнього.
Вічна проблема пробудження і засвічення душі стала місією його життя. Вона стала головною темою його листів, і особливо книги “Вибрані місця з листування”.
Вона лягла в основу його життєвої трагедії. Одні розуміли, що «мертві душі» – то список померлих кріпаків. Інші з осудом показували, яка у нього самого “хохлацька душа”. Ті допитувалися, чому він не знає, яка ж у нього душа... А були вже на той час такі, що твердо знали: ніякої душі не існує...Людина — то феномен хемічних і біологічних процесів матерії… А на вулиці під час многолюдного похорону “вся Москва” знала: “Гоголь сошел с ума”. Хоча все ж таки була молодь, що хотіла доторкнутися до віка його труни...
Залишилася “загадка Гоголя” – найзагадковішого, одного з найпотаємніших і досі найпопулярніших письменників у світовій літературі.
Весною 1854 року з далекої Оренбурзької пустелі політичний засланець, дуже далекий від монархічних симпатій Гоголя, писав своєму і Гоголевому землякові, професору Осипу Бодянському: “Як матимеш гулящий час, то піди в Симонів манастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”. (Тарас Шевченко. 1 травня 1854 р.).

Бруно ФЕРРЕРО
ЗОЛОТІ ВІКНА
(Серія «Притчі та оповідання»): Для вчителів та катехитів/ Пер. Т. Різун — Львів: Свічадо, 2008

ПОВЕРНЕННЯ КВІТІВ

Найбільший із-поміж чарівників, не бажаючи більше дивитися на злих людей і жити поряд з ними, покинув свою країну й подався на вершину високої гори.
Після його відходу всі квіти в лузі, а також ті, які росли на пагорбах, у лісах, і ті, які зацвітали на берегах рік, озер і моря, зів’яли й загинули. Не залишилося жодної. Країна перетворилася на пустелю, бо після смерти квітів птахи, метелики, бджоли й інші комахи відлетіли кудись далеко.
Старі мешканці цього краю розповідали дітям про красу квітів і комах, але діти їм не вірили.
— Це лише казки! - казали вони.
У те, що квіти й комахи існують, вірив тільки син убогої вдови. Мати часто розповідала йому різні історії про дивовижні квіти. Він страшенно любив їх слухати.
— Коли я виросту, — казав хлопчик, — то розшукаю чарівника й попрошу його, щоб повернув нам квіти.

НАЙВИЩА ГОРА

Коли син удови виріс, його любов до квітів не проминула, а стала ще сильнішою.
Одного разу він сказав матері:
— Я прийняв рішення: вирушаю на пошуки великого чарівника. Хочу попросити, щоб він повернув нам квіти.
Мати розгубилася.
— Синку, це ж тільки казки. Мені їх розказала моя мати, а їй, у свою чергу, — її мати. У це не треба вірити! Здається, квітів ніколи й не було. Та й чарівника неможливо знайти, бо він живе на найвищій горі.
Та хлопець її не послухав й одного ранку вирушив у дорогу. Мешканці міста, які це бачили, іронічно посміхалися:
— Він не сповна розуму! Щоб повірити в цю історію, треба бути божевільним!
Приятелі хлопця також насміхалися з нього.
А він пішов на північ. Мандрував дуже-дуже довго. Нарешті дійшов до підніжжя такої високої гори, що навіть не було видно її вершини. Він тричі обійшов гору, та не знайшов жодної стежки, лише стрімкі гладенькі скелі. Але й тоді хлопець не втратив відваги:
— Якщо чарівник зумів вийти на гору, то зможу і я.
Уважно оглянувши кожен, навіть найменший, виступ на скелі, в одному місці він помітив щось схоже на малесеньку сходинку. Придивився краще й трохи вище побачив ще одну сходинку. Відійшовши пару кроків назад, хлопець побачив, що на стрімкому схилі гори вибито щось подібне до сходів, які спіраллю здіймалися вгору. Хлопець жваво почав підійматися ними. Щоб не паморочилася голова, він не оглядався і не дивився вниз.

НЕВИДИМІ РУКИ

Після першого дня підйому вершини все ще не було видно. Після другого й третього дня — те ж саме.
Сили вже остаточно покидали хлопця, але четвертого дня він раптом побачив, що мета вже близько. Коли настала ніч, він вийшов на вершину гори. Неподалік дзюркотів струмок. Стомлений і спраглий хлопець нахилився, щоб напитися свіжої води. Його втома зникла після першого ж ковтка. Хлопець почу¬вався таким сильним, як іще ніколи досі. І в цей момент якийсь голос запитав, чого він шукає.
— Я прийшов попросити великого чарівника, щоб він повернув нам квіти й комах, — сказав хлопець, — бо без квітів, птахів та бджіл країна дуже сумна й заклопотана. Я впевнений, що мешканці моєї країни позбулись би всієї своєї злости, якби чарівник повернув їм квіти.
Після цих слів невидимі руки підняли хлопця вгору. Він опинився в країні вічних квітів. Невидимі руки поставили його посередині килиму з різнокольорових квітів. Хлопець не йняв очам віри. Він навіть не уявляв собі, що квіти такі прекрасні.
Над різнобарвними квітами танцювали промені сонця. У повітрі витав ніжний запах. В очах хлопця з’явилися сльози радости.
Раптом він знову почув голос, який заохочував його зірвати найкращі квіти. Хлопець нарвав їх цілі оберемки. Потім невидимі руки знову його підняли й перенесли на вершину гори.
— Віднеси ці квіти у свій рідний край, — сказав голос. — Лише завдяки твоїй відвазі й вірі у ньому більше ніколи не бракуватиме квітів. Вони цвістимуть усюди. Північні, південні, східні й західні вітри приноситимуть дощі, які будуть їх зрошувати. Із цих квітів бджоли знову приноситимуть вам мед.

КРАЇНА РОЗКВІТЛА ЯК САД

Хлопець подякував і відразу почав сходити з гори. Незважаючи на те, що він ніс багато квітів, сходити було набагато легше, ніж підійматися вгору.
Коли мешканці краю побачили його з квітами, то дуже зраділи. Насолоджувалися їхнім запахом, все ще не вірячи у своє щастя. Та переконавшись, що це не сон, вони сказали:
— Ми знали, що квіти існують і що розповіді наших старожилів правдиві!
Невдовзі країна перетворилася на великий сад. Квіти росли на пагорбах, у долинах, на берегах рік і озер, у лісах та на полях. Їх ставало все більше й більше. Вітри з чотирьох сторін світу час від часу приносили дощ і підливали квіти.
Повернулися птахи й метелики, комахи і, звісно ж, бджоли.
Нарешті люди знову могли поласувати медом, і радість повернулася в їхню країну.
Коли мешканці побачили, що завдяки хлопцеві, який мав відвагу вірити в те, у що ніхто інший не вірив, їхня земля змінилася до невпізнання, вони запропонували йому стати королем. Той погодився і став добрим, відважним та мудрим володарем.
— Завжди пам’ятаймо про те, — казав він,— що саме через людську злість квіти зникли з нашого краю.

Святині глибокого Полісся
Володимир Рожко,
історик-архівіст,
м. Луцьк

ТАМ, ДЕ РОСЛИ ВЕРБОЛОЗИ

Складовою частиною історичної Волині і Полісся була давня Деревлянська земля зі столицею Іскоростень, по тому Овруч. Неподільний до 1920 року Овруцький повіт включав у свої межі прадавні містечка і села: Рокитне, Біловіж, Сновидовичі, Олевськ.
Рокитне свою назву виводить від слова «рокита» – давня місцева назва верболозу, якого багато росло довкола стародавнього села.
Кам’яні знаряддя праці, знайдені в його межах, дають підставу стверджувати присутність тут людини в сиву давнину, одначе писана історія розпочинається в першій половині XVI ст.
Село Рокитне під ім’ям Рокитний, як маєток князя Капустина, згадується 1545 р. в опису Овруцького замку з кількістю приписаних до нього міщан, бояр, селян і землі, а також з переліком повинностей і числом днів, принесених на користь замку. Як маєток княгині Богдани Филоновни Друцької-Горської, що дістався їй від рідного брата Лазаря Филоновича Кмити-Чорнобільського, згадується Рокитне в акті від 17 червня 1595 р. в інвентарі містечка Веледник, складеному з приналежними селами при передачі княгинею Богданою в заставу своєму чоловікові князю Юрію Друцькому-Горському.
В XVI ст. в селі було вибудувано перший храм Успіння Божої Матері. В історичних джерелах – про нього сказано: «Церква Успіння Божої Матері, дерев’яна, невідомо ким і коли побудована. До неї приписана церква Воскресіння Христового, 1784 р., в селі Кисаричі. Церковної землі 60 десятин. Дворів 170, парафіян 1367 душ».
Як і більшість дерев’яних церков тої доби на Поліссі, вона була тризрубна, або триклітна, тобто зроблена з трьох клітей: вівтар, святилище, бабинець. Як правило, тоді дзвіницю будували окремо від храму, була вона з дерева, одного віку з храмом.
Зрозуміло, що селянам побудувати святиню власним коштом було не під силу, отже хтось із відомих князівських чи боярських родин був її фундатором. Згодом 1871 року церква замість ґонти була перекрита бляхою, а 1881 року зверху оббита дошками і пофарбована коштом парафіян.
Можна припустити, що фундатором святині в Рокитному були найперші власники села князі Капустини. З 1581 року село належить Вишневецьким, остання з роду Капустиних княжна Олександра внесла його в ключ поліських маєтків князів Вишневецьких.
Також не виключено, що фундаторами були Панас Трушна або каштелян Київський Гаврило Гойський, який в 1629 році платив за Рокитне від 6 димів та 1 городу.

БІЛОВІЖ: ЗАБУТА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Село Біловіж колишньої Юріївської волости Овруцького повіту розташоване в центрі Деревлянської землі на самому північно-східньому рубежі Волинського князівства біля так званого Чортового лісу, який відділяв землі волинських князів від київських.
Свою назву виводить від Білої Вежі, в якій у X ст. стояла залога воїнів київських князів, що охороняла торговий шлях з Овруча до Давид-Городка. Була вона з білого чи побіленого каменю, як і вежі біля Холма, Кам’янця, Берестя.
Село Біловіж має дуже багате, але забуте минуле. Про його давність, славу і багатство (хутро, мед, віск і ін) промовисто говорить сама земля своїми ще староукраїнськими назвами навколишніх урочищ, як от Тризна, Завишень, Ігорів Брід і інші.
Саме з ім’ям київського князя Ігоря, вбитого древлянами за непомірну данину, і з якими розправилась його дружина (тоді ще не християнка) княгиня Ольга, пов’язана назва Ігорів Брід.
В «Літописі руському» під датою 945 рік читаємо: «Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенальдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у деревляни по данину. І добув він собі ще до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город Київ.
Та коли повертався назад, то роздумав і сказав дружині своїй: «Ідіть ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знову іде, порадилися з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
Від тих часів і залишився в Біловіжі Ігорів Брід.
Можливо, що саме княгиня Ольга, жорстоко розправившись з древлянами, і наказала в центрі Деревлянської землі побудувати Білу Вежу і поставити в ній залогу.
Про першу святиню в Біловіжі часів княжої доби не маємо жодних історичних джерел, але що вона була тут, є пряме свідчення. В сучасному храмі Воскресіння Господнього, не відомо ким і коли побудованому, зберігається від попередніх церков Чудотворний образ Божої Матері Біловіжзької. За переказами, цей святий образ часів княгині Ольги-християнки належав одному з її дружинників з Білої Вежі, зрозуміло, теж християнинові. Образ дуже давній, візантійського походження, невеликий за розміром, як надвівтарна храмова ікона, в срібно-визолоченій шаті мистецького карбування в орнаментованому виноградним галуззям кивоті. Божа Мати тримає на лівій руці Ісуса, в обох у них на голові корони.
За історичними джерелами, кожного року 15 липня, в день Покладення Чесної Ризи Божої Матері, до чудотворного образу приходили тисячі прочан з найвіддаленіших околиць. До Першої світової війни в храмі Воскресіння Господнього зберігалася книга записів зцілень хворих біля святого чудотворного образу.
Церква Воскресіння Господнього в Біловіжі – високомистецький твір місцевих будівничих, які вклали в її побудову не лише свої знання і навики, а й саму душу. Споруда тризрубна. Всі три зруби встановлено на одній осі, в плані мають вигляд видовжених прямокутників, середній зруб більший від західнього – бабинця та східнього – вівтаря. Первісна покрівля була з ґонти, в другій половині XIX ст. покрили бляхою. Поруч церкви була й окрема дзвіниця, її ровесниця. Пізніше дзвіницю добудували над бабинцем, тим самим змінивши первісний вигляд храму.
З інвентаризаційних документів справи храму за 1959 рік, що зберігаються в Держархіві Рівненської области, дізнаємося про церковне майно, серед якого є окремі високомистецькі твори переважно місцевих майстрів.

СНОВИДИЧІ В ДЗЕРКАЛІ СТОЛІТЬ

Попередні дослідники виводили дату заснування села Сновидовичі за описом Овруцького замку з 1545 року, однак інші історичні джерела засвідчують, що воно має свої витоки в другій половині XII ст. «Рік річно від 1174 року, – читаємо в них, – Сновидовичі святкують своє парафіяльне свято на честь піднесення Чесного і Оживляючого Хреста».
Цілком імовірно, що поселення, яке отримало свою назву від слів «видіти сон», існувало ще в добу князя Ігоря і Ольги.
Перші його власники, відомі з писемних джерел, були українські православні шляхтичі Немиричі – дуже давній шляхетний рід Полісся. Перші представники того роду були православними християнами – українцями, які будували храми Божі. Пізніше дехто з роду Немиричів стали соціянами, одначе їх потомки частинно знову повернулись до святого українського православ’я.
Можливо, що саме хтось із роду Немиричів був серед фундаторів храму Воздвиження Чесного Хреста.
В первісному плані церква була тризрубна, з окремою дзвіницею. Лише в другій половині XIX ст. під час реконструкції храму було зроблено ряд надбудов в московсько-суздальському стилі, зокрема дзвіницю, невеликі бані, які змінили її первісний природній вигляд.
Проте святиня завжди зберігала всі ознаки українського Божого храму: прикрашена вишитими й тканими рушниками, обрусами, килимами, на іконах стрічки, квіти.
В Держархіві Волинської области зберігається ціла низка документальних та історичних джерел про парафіяльне церковне життя в Сновидовичах Сарненського повіту Волинського воєводства 20-30-х років минулого століття, коли західня Волинь і Полісся були окуповані поверсальською Польщею.
Настоятелем храму Чесного Хреста Господнього був тоді відомий український священик-патріот о. Данило Штуль, який повністю українізував церковні Богослужіння, а церковний хор під орудою Іова Столярука зачаровував вірних рідного і навколишніх сіл своїми піснеспівами.
Одне з історичних джерел повідомляє про відпуст 2 липня ст. стилю 1935 року, що його зробили парафіяни храму Чесного Хреста Господнього до Чудотворного образу Божої Матері Біловіжзької: «Біловіжці постановили на вічні часи зробити в себе відпуст 15 липня за н. стилем на честь і хвалу Покладення Чесної Ризи Богоматері. Старенький 80-літній настоятель біловіжзької парафії о. Павло Данькевич зі сльозами на очах дякува о. Данилові Штулю і всім прибулим. Хор церкви с. Сновидовичі під керівництвом Іова Столярука співав українською мовою».

ОЛЕВСЬК – ПРАДАВНЯ ДРЕВЛЯНСЬКА ЗЕМЛЯ

Тисячолітнє містечко над річкою Убортю Олевськ свою назву виводить від імені свого засновника овруцького князя Олега Святославовича, який жив у другій половині X ст. Пізніше Олегове городище назвали Олегськом, а в плині часу внаслідок мовної відозміни слова постала назва Олевськ.
В «Літописі руському» знаходимо про князя, внука св. княгині Ольги, Олега Святославовича під датою 970 рік таке повідомлення: «Святослав посадив Ярополка в Київі, а Олега в Деревлянах».
Але підбурений своїм дружинником Свенальдичем князь Ярополк київський 977 року пішов проти князя деревлянського Олега, брата свого.
«І ввійшовши Ярополк у город (Вручий-Овруч) Олегів, узяв волость його і послав шукати брата свого і, шукавши, його не знайшли, та сказав один древлянин: «Я бачив учора, як зіпхнули його з моста». І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на килимі. І прийшов Ярополк до нього, і плакав, і сказав Свенальду: «Дивись, адже ти сього хотів». І погребли Олега на високому місці коло города Вручого, і єсть могила його коло Вручого й до сьогодні».
Незадовго до своєї трагічної загибелі князь Олег Святославович і заснував у землі Деревлянській над річкою Убортю місто свого імені Олегськ-Олевськ, яке розбудовували його наступники, зокрема син князя Володимира Великого Хрестителя України – Руси князь Святослав Володимирович, якого батько «посадив у Деревлянах».
Від перших храмів Божих в Олевську залишилася лише святість місць, на яких вони стояли. Зокрема на одному з таких святих місць поляки заснували римо-католицький Кармелітський костел і кляштор.
Великою святинею того регіону історичної Волині є храм св. Миколая в Олевську, 1596 р., один із найяскравіших архітектурних творів українського бароко XVI ст., які вціліли на нашій землі.
Храм в плані хрестовидний (25,85 х 18,50 м.). Висота інтер’єру до зеніту бані 18,5 м. В ньому домінує висотне розкриття простору єдиної бані, хоч невеличкі декоративні верхи над перекритими зводами роблять його п’ятибанним.
Ці декоративні бані встановлені над храмом вже в XIX ст. Впродовж віків до святині, яка мала на своєму місці попередника – православний храм з княжої доби, приходили тисячі прочан.
Прадавня святиня нашого народу храм св. Миколая в Олевську за 70 років московсько-більшовицької окупації залишався єдиною діючою церквою в містечку, а станом на 1979 рік, за даними Держархіву Житомирської области, в Олевському районі служби Божі відправлялися лише в трьох церквах.
Нині святиня, як і більшість храмів глибокого Полісся, в руках Московського Патріярхату.

ХОДІТЬ, ПОКИ МАЄТЕ СВІТЛО

Святині, які з ласки Божої вціліли в жорстокі часи руйнувань, маємо не лише шанувати, а й широко та правдиво інформувати про них, щоб виховувати молодь у любові до Бога, України, до святощів рідної землі.
Від Миколи Івановича Лемківського, голови сільради в Біловіжі, дізнався, що чудотворну ікону Божої Матері Біловіжзької якось дуже дивно було викрадено нещодавно з церкви і... раптово знайдено.
Надто часто в Україні почали зникати ікони, мощі наших святих, давні богослужбові книги, інші предмети сакрального мистецтва… Нерідко потім вони опиняються в Москві. Чудотворну ікону Божої Матері Біловіжзької не встигли туди довезти, на щастя, її перехопили в сусідньому селі...
Від національної ідеї рідної церкви 20-30-х років о. Данила Штуля та його парафіян у храмі, що опинився в руках Московського патріярхату, не лишилося й сліду. Так само в Олевську в храмі св. Миколая не знайшов я духу, який має бути в українській православній святині. Молодий «помощник батюшки» – неввічливо повчав мене: «Здесь нельзя нічего фотографировать»… Одначе я зфотографував давній хрест у фундаменті храму, дзвіницю, сам храм і, обтяжений важкими думками, прямую до римо-католицького костелу на другім боці площі. І як же я був здивований: тут іде служба Божа українською мовою. А православна святиня окупована чужиною. І назви вулиць стародавнього селища продовжують кричати до перехожих іменами московських катів.
Але радію, що поки маю світло життя, іду в мандри відкривати нашу неповторну духовну спадщину, щоб більшало число тих, хто її оберігатиме.

Світлана СУСУГУРОВА
ХРАМИ СТАРОКОСТЯНТИНОВА

На межі нового тисячоліття Старокостянтинів – невеликий районний центр Хмельницької области – зберігає той неповторний кольорит подільсько-волинського повітового містечка, що переносить нас в давно минулі часи. Особливо якщо пройтись його бічними вуличками із синіми хатами (з року в рік, від Великодня до Великодня, вони неодмінно сині!), з барвистими квітниками, що нерідко замінюють не лише газони, а й тротуари… Нагадують про минуле також руїни старого замку, що височить над рікою Случ, та дивом вцілілі, нині вже відроджені храми. Особливо церква Різдва Пресвятої Богородиці, що стоїть у новому місті поруч із сучасною базарною площею.
Церква спочатку була дерев’яна, вона називалась іще Новоміською або Шиховською, остання назва походить від назви річки Шиховки, що протікає поруч і впадає в Случ. Коли і ким побудована церква – невідомо. В 1687 р. вона вже існувала, про що свідчить запис, збережений у храмі на товстому полотні: «Божественный и священный Алтарь Господа, Бога и Спасителя нашего Иисуса Христа освящен благодатию Всеосвящающего и Животворящего Духа рукодейственен же и благословен боголюбивым господином отцом Афанасием Шугелянским, милостию Божьей епископом Луцким и Острожским, протоиереем Киевской митрополии».
У 1807 році на місці старої дерев’яної церкви була побудована кам’яна на кошти настоятеля, отця Никанора Палецького і доброчинні пожертви парафіян. До 1917 р. і навіть в часи совєтської влади, аж до кінця війни церква діяла, лише після війни деякий час була використана під склади змішторгу.
Коли ж на цвинтарі зруйнували єдину діючу в ті часи церкву, засновану на честь ікони «Утоли моя печалі», храм Різдва Богородиці знову відкрили. Сьогодні він діючий і належить УПЦ Московського Патріярхату.
Храм в ім’я ікони «Утоли моя печалі» був побудований 1885 р. на кошти місцевого соборного священика о. Іларіона Гутовського, освячений 7 жовтня 1885 р., підпорядковувався парафії Хрестовоздвиженского собору.
Зараз на тому місці – гаражі райдержадміністрації. Зі слів одного з останніх священиків храму отця Симона відомо, що церква була кам’яна, невелика, охайна, стояла в оточенні великих розлогих дерев, була діючою навіть в часи Другої світової війни аж до її знесення 1967 чи 1968 рр. Перед зруйнуванням із храму були винесені всі цінності. Іконостас, образи і ін. Ікона «Утоли моя печалі» була передана церкві Різдва Богородиці. Більша ж частина речей із цього храму (як і з інших церков) була звезена до підвалів районного відділу культури (тоді містився в костелі). Сьогодні про ансамбль кладбищенської церкви нагадують лише три розлогі каштани.
Андріївська церква – одна з тих церков Старокостянтинова, історія яких малодосліджена. Можливо, тому, що будувалась вона як військова. Точна дата будівництва не відома, приблизно кінець ХІХ – почато ХХ ст. Історія її заснування пов’язана з приїздом царя Олександра І в 1818 р., коли він їхав з Варшави до Росії й відвідав місто.
Пізніше, в період кримської війни, влітку 1853 р. в місті зупинився Полтавський полк на шляху до Севастополя. Його солдати та офіцери взяли участь у відбудові Хрестовоздвиженського собору (тепер зруйнований).
З 1917 по 1922 р. Андріївська церква була віддана під солдатський клуб. ВідЗ 1992 р. знову стала діючою, в останні роки реставровано покрівлю, добудовано дзвіницю.
В описі М. Теодоровича «Місто Старокостянтинів Волинської губернії» читаємо: «Римо-католицький манастир ордену Капуцинів закладений близько 1754 року. Будувався на кошти князя Януша Сангушка». Ще збереглися записки Кременецького замку від 9 лютого 1754 р. про те, що власник міста Сангушко дозволяє капуцинам вибрати в його маєтності Старокостянтинів місце для будівництва кляштора з костелом і віддає на його фундацію грошову аренду с. Кузьмин, починаючи від дня Іоана Хрестителя. На будівництво запросили італійського архітектора Пабло Антоніо Фонтані.
Спочатку костел проєктувався в стилі бароко. Але за 25 років будівництва власники міста змінилися, після Сангушків ними стали князі Любомирські. В 1762 р. помер архітектор, тому стиль храму став дуже спрощений. Його будівництво закінчилось у 1778 р. Костел був освячений в ім’я Іоана Хрестителя Луцьким єпископом.
У записах того часу читаємо: «При манастирі був дуже гарний фруктовий сад, квітник. За річкою Случ йому належав водяний млин, невеликий ставок, сінокоси, орні поля (до 30 десятин)».
Староконстянтинівський костел-манастир неодноразово закривався. Так в кінці 1886 р. за височайшим наказом манастир закрили, ченців перевели в м. Заславль (теп. Ізяслав). Костел манастирський був переведений у парафіяльний з одним ксьондзом. Це закриття було спричинене польським повстанням 1831 року. На 1894 рік у Староконстянтинові була лише одна католицька парафія, а на католицькому кладовищі (сучасний міський парк) – одна каплиця.
В 1935 р. костел закрили. Після Другої світової війни він був знову деякий час діючий, а в 1947 р. приміщення костелу передали районному Будинку культури, а манастирське приміщення –ЖЕКу. Тепер зусиллями католицької громади костел повернуто віруючим у 1989 р.
Від попередніх часів у костелі збереглося дві статуї біля вівтаря, хрест – розп’яття Спасителя (ХІХ ст.), все інше – картини, зовнішнє та внутрішнє оздоблення стін – зроблено сучасними майстрами. В лютому 2001 р. до 250-річчя костелу було збудовано дзвіницю – таку, як колись стояла біля храму.

Андрій КОНДРАТЮК. З ВИШНЕВОГО САДУ: оповіді про квіти і дерева. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2007.
Квіти і дерева як символ в українському фолкльорі, у творчості українських письменників — зміст цієї книги. Пропонуємо читачам уривки з оповіді про одне з центральних в українській світоглядній символіці дерево-дуб.

«ДУБИ ПОВАЖНІ НАДТО»

Таке визначення дає красеневі наших дібров і гаїв Мавка із «Лісової пісні» Лесі Українки. І цю поважність серед рослинного світу убезпечила їм сама природа. Дуби належать до дерев-велетнів. Вони вирізняються з-поміж усіх інших міцністю, довголіттям і, звичайно ж, красою. Колоновидні, пірамідальні, кулясті, вони однаково прекрасні і в співтоваристві дубового гаю, поміж сосон чи берез, але найвражаюче, мабуть, наодинці, коли, усамітнюючись, од гурту оддаляються. Пам’ятаєте Шевченкові рядки:
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одходжають.
«Незаймані віками, однолітки Всесвіту. Вони вражають своєю безсмертною долею, як найвеличніше диво світу», — так писав про дуби відомий історик, філософ і натураліст древнього Риму Пліній Старший.
Росте дуб дуже повільно, але вже молоде деревце надійно й чіпко тримається за землю, пускаючи углиб міцне кремезне коріння. У народі кажуть, що посаджене людиною дерево чи й зрівняється за її життя з нею зростом.
Дуби здавна були примітною ознакою різних місцевостей України, неодмінною окрасою її. Зокрема, розкішні дубові гаї багато віків тому вкривали усе південне Придніпров’я, але згодом поступилися безкрайньому степові.
Один із тих могутніх велетнів зберігся в селі Верхня Хортиця, в передмісті Запоріжжя, до наших днів. Вважають, що йому понад 800 років. Напис на меморіяльній дошці, що встановлена тут, нагадує:
«Запорізький дуб. Пам’ятка природи XII століття. Висота дерева — 36 метрів, діяметр крони — 43 метри, довжина обхвату — більш як шість метрів». Це дерево особливо уславлене і шановане в нашому народі. Йому присвячено багато легенд та переказів, цікавих буваль¬щин. Розповідають, що в цьому місці збирав своє військо гетьман Богдан Хмельницький, виголошував промови, готуючись у похід.
Відомі в Україні й інші дуби-довгожителі, дуби-пам’ятники. Могутній дуб розрісся в урочищі Юзефін Рокитнівського району на Рівненщині. Як гадають, йому понад 1300 років. Отже, дерево пам’ятає ще часи київських князів. Перекази розповідають, що біля нього зупинялося на перепочинок Ігореве військо.
Оберігають у селі Сковородинівці на Харківщині 500-літній кремезний велетень. Це було улюблене де¬рево українського мандрівного філософа і поета XVIII століття Григорія Сковороди. З ним пов’язано багато переказів і бувальщин з леґендарного життя мислителя. Дубові Максима Залізняка під Чигирином також, гадають, уже 1000 років. Великий красень-дуб росте на батьківщині Івана Франка — в селі Івано-Франкове. А в Заліщицькому лісництві є славнозвісний Довбушів дуб, під яким у 1744 році зупинявся прославлений ва¬тажок повстанців. Два 300-літні дуби височіють на Болдиній горі у Чернігові, над могилою класика укра¬їнської літератури Михайла Коцюбинського.
Оспівував у поетичній творчості, малював дуби Тарас Шевченко. В Україні в різних місцях є чимало темно-зелених красенів, «біографія» яких пов’язана з ім’ям Великого Кобзаря. Це, зокрема, дуби у Звенигородці на Черкащині, у селі Мар’янському на Полтавщині, у селі Березова Рудка поблизу Пирятина. Слав¬нозвісний і дуб на Михайловій горі поблизу села Прохорівки на Черкащині. Тут Тарас Шевченко бував у свого друга Михайла Максимовича — відомого вченого, першого ректора Київського університету. Під ним тривали задушевні бесіди, під ним поет писав вірші.
Тема Шевченкових дубів цікавила дослідників життя і творчости поета. Наприклад, харківський професор М.Ф.Сумцов 1911 року видав спеціальну книжку «Дуби Т.Г.Шевченка». Тут, зокрема, вміщено фото і опис Шевченкового дуба у Звенигородці. Ось як описує його автор:
«Дуб широкий і розлогий, міцний і могутній, а навкруги все глухо, дико, занехаяно... Наче народ, поет якого творив під цим дубом, хоч і поріс бур’яном та пажитницею... але сильний внутрішніми соками і ніщо не зломить його».
З сивої давнини звичай пошановувати і робити символом це дерево був у багатьох народів, йому приписували чудодійну силу. Ознакою могутности роду була дубова гілка у Стародавній Греції. Її одержували в нагороду найхоробріші воїни і воєначальники. Священними вважалися старі дуби. Під могутніми покрученими деревами пророкували жерці. Тут було місце принесення жертви богам. Уже тоді славнозвісними ставали окремі дерева. Так, на околиці міста Додона в Епірі ріс священний дуб Зевса. Жерці влаштовували тут відомий Додонський оракул. Сюди сходилися численні прибульці. Їм пророкували майбутнє за коливанням дубових гілок і шелестінням листя. За красу древні греки присвячували дуб Аполлону, а древні римляни — Юпітеру, а тому і жолудь називали його іменем. До того ж вони вважались і божественними плодами. За свідченням однієї грецької епіграми, давні елліни називали дуби «першими матерями», що від них і люди пішли. Він символізував світове дерево — початок усіх початків. За античною мітологією, із світового дерева народжується Адоніс. А у багатьох европейських народів, у німців, наприклад, ще й пізніше існували по¬вір’я, що люди беруть дітей з-під дерев (так звані Kleinderbaum).
Дубова палиця в античному світі символізувала міцну владу.
В давнину вхід у двір, де росли священні дуби, був закритий для всіх, окрім жерців і тих, кому загрожує смертельна небезпека, шукачів прихистку.
Священним вважали лісового красеня і наші предки — давні слов’яни. Вони також вірили, що дуби росли ще до створення світу, а перед дубовою статурою бога Перуна завжди підтримували «вічно живий вогонь з дубового древія».
Біля старих дубів слов’яни скликали військові ради, справляли релігійні обряди. Як свідчать декотрі дослідники (Я.Головацький, наприклад), русини у давнину, приходячи на острів св. Георгія, здійснювали жертвоприношення під великим дубом. В жертву приносили живих птахів, стрілами робили коло, і клали хліб, м’ясо тощо.
Дуб уособлював наймогутнішого бога грому та блискавки Перуна. У 1910 році, коли розчищали русло Десни між Остром і Черніговом, було знайдено скам’янілий дубовий стовбур, на якому були врізані кабанячі, ведмежі та вовчі ікла — зображення Перуна. Десять ведмежих щелеп було зображено на 10-метровому дубові, який знайшли порівняно недавно у гирлі Десни. Такі стовбури ставили у давнину на перехресті доріг.
Як свідчать літописи, дуби насаджували в околицях Київа ще за часів Київської Руси. Священні дубові гаї колись замінювали храми. До речі, звичай цей ще довго зберігався уже і в християнські часи. Русичі поклонялися дуплистим деревам. Гадали, що ці дерева розмовляють з людьми, птахами і самі поміж собою.
З деревом-велетнем були пов’язані й уявлення давніх слов’ян про світобудову, її походження. Ось що розповідає одна давня пісня, в основі якої, очевидно, іще давніша леґенда.
В той час, коли іще не було ні землі, ні неба, тільки одне синє море — серед цього моря стояли два дуби, а на тих дубах сиділи два голуби. Голуби опустилися на дно моря, дістали піску та каміння і з них створили землю, небо і небесні світила.
Образ світового дерева — прадуб, стародуб. Це центр світобудови, на ньому тримається небо, земля і пекло. В гіллі його гніздяться незвичні, до блискавок схожі, птахи, а біля кореня лежить страшна змія. Ще побутували народні уявлення про дуб, під яким збиралися духи, а з його гілля падала цілюща роса. Прилітала райська птаха, сідала на дуб і казала: хто умиється цією росою, той одержить здоров’я, залікуються його рани, і очі у незрячих видючими стануть. Душі померлих там по деревах пурхають.
Десятки чудових пісень створено у нашому народі про лісового велетня: «Ой ти, дубе, лист на тобі рясний», «На гороньці два дубочки зрослися докупочки», «Ой у лісі, в лісі, на дубочку, ой схилив, схилив голуб головочку», «Ой під горою та й під дубиною»,.
Микола Вінграновський і поетичний ліс вигіяв із цих двох дерев:

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

А у вірші Павла Тичини «Як Дуб із Вітровієм бився» дерево і як заступник та хранитель усього лісового співтовариства, захисник від грізних сил стихії:
Батьком був він Клену й Глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —
Дуб од бурі захистить.

У вірші Степана Руданського «До дуба» відбито уявлення про дуб, як про світове дерево — початок усіх і початків, ознаку добродіяння:

Нехай гнеться лоза,
А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись;

Ти глибоко углиб
Твердий корінь пусти,
Гілля вгору розкинь,
Ти рости та рости!

І до пекла дістань,
І у пекло загаянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь.
І весь світ обдивись,

І усе розпізнай;
І що доброго є,
Ти у себе впивай.

І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій.
І як Бог світовий,
Над землею ти стій.

А ось яку леґенду «Як пан став дубом» записано на Волині:
«Був та жив у селі Свинюхах пан Михайло і звався він Свинюським. А в того пана Михайла Свинюського був конюх Іван. І що той Іван не зробить, то пан йому:
— А щоб ти дубом став. Слічний би був дуб, висо¬кий та дужий.
От одного разу поїхали пан з Іваном до лісу: Іван попереду, коней поганяє, а пан з якоюсь молодицею ззаду позіхає. От вони приїхали до лісу, пан і каже:
—Бери, Іване, два відра та й поливай оці дуби, бо бачиш, хмари не йдуть, дощі не ллють та й ліс засихає.
Взяв Іван відра, поливав ліс, поливав, та все пана дожидав. Вже й вечір надворі, а Іван все поливає та поливає. Так і не помітив, як до Турина дійшов. Дивиться, а пан собі з молодицею гуляє, мед-горілку попиває. Взяла Івана злість. Згадав він, як пан його величає, та й накинувся на нього:
—А щоб ти, пане, дубом став.
І що б ви думали? Став пан дубом, а побіля нього ще й повиростали дубки зелені.
Не вірите, то підіть подивіться: у цьому лісі на Турині ростуть одні лише дуби, а інших дерев немає».
Уславлений дуб і своєю деревиною. Вона міцна, стійка проти гниття, має красивий малюнок. Особливо ціниться морений дуб — у воді він не гниє, а ще міцнішає. Біля села Щуч’є на березі Дону під 6-метровим шаром річкових наносів відшукали дубовий човен, який пролежав у землі понад 4 тисячі років. Його довжина 8 метрів, а ширина 1 метр.
«Стоять дуби замислено і строго», — такий образ іще подибуємо у Максима Рильського. В іншому вірші поета дерево, як оберега оселі:
Коріння дуб розкинув узлувате, Спокійним віттям захищає дім, Спиниться б, вороного прив’язати І помолитись образам святим.
Світлі помисли лісових велетнів поетично розкриває Василь Симоненко:

Дуби в крижаній кольчузі.
Одягнуті в сиві шовки.
— Про що замислились, друзі?
— Про сонце наші думки..

Микола ГОРБАЛЬ
ВЕЛИКІ МІСТИКИ РОДУ ЛЮДСЬКОГО

Обраний Богом

У всі часи, коли спотворювалися Божі істини, Бог обирав когось з-поміж людей Бути Своїм речником. Таких Обраних називають по-різному: пророки, містики, духовидці. Одним з таких у ХVIII столітті був швед Емануїл Сведенборг Емануїл (ім’я означає – з нами Бог) народився 1688 року в родині глибоко віруючих: батько Еспар Сведберг був університетським професорм богослов’я (пізніше єпископом, капеляном королівської родини, за що удостоївся вищого дворянського титулу. Тоді ж простонародне прізвище Сведберг було змінене на аристократичне – Сведенборг).
Емануїл уже в 11 років вступив на філософський факультет університету. Окрім того, тут підліток поглиблено вивчав математику, астрономію, усі природничі науки, прослухав курс юриспруденції, опанував латин (оскільки університетські лекції здебільше провадились цією мовою), а згодом вивчив древньогебрейську та древньогрецьку.
У вільний час займався музикою, і це було настільки успішно, що часто підміняв у церкві штатного органіста. Після закінчення університету Емануїл багато подорожував Европою, відтак здобув ще знання голяндської, англійської, французької та італійської мов.
В 1709 захистив академічну дисертацію з проблемних висловлювань римських філософів.
1710 вийшов збірник його поезій латинською, що здивувала літературні кола своєю вишуканістю.
1716 публікації його дослідів з фізики і математитки під назвою «Daedalus hyperbоreus», принесли йому широку популярність у наукових колах.
1717 року король Карл ХІІ призначає молодого талановитого ученого на посаду екстраординарного асесора Королівського Гірничого інституту.
1718 його «Алгебра» була в Швеції першою науковою працею з цього предмету.
1719, як дворянин, зайняв місце у палаті лордів у шведському парламенті.
1720 вийшла перша із серії його філософських праць — «Хемія»…
Здавалось би, тільки цей неповний перелік стрімкого росту молодого вченого, що опинився на передньому пляні майже усього спектру тодішніх наук: космології, філософії, геології, математики, фізіології, анатомії, політики, економіки, металурґії, хемії, геодезії, гірничої справи, мав би назавжди прив’язати цю людину до проблем світу цього. Але…
Але, напевно, він пам’ятав батькову пересторогу: «Молю тебе, синку, щоб ти понад усе в світі боявся і любив Бога, позаяк без страху Божого усі науки й усі знання нічого не варті, але здатні спричинити винятково одну лише шкоду».
Чи ж не тому в кожній з праць Емануїла Сведенборга проглядється пошук першопричини, Божого промислу?
1734 року вийде його тритомове видання «Праць з філософії й мінералогії», де перший том – висновки з космології, другий – про залізо і сталі, третій – про мідь і бронзу. Та це не стільки підручник про виготовлення й використання цих металів, як роздуми про походження і розвиток Всесвіту, де, за Сведенборгом, Божественна сила є першопричиною походження матерії. Потім вийде його книга «Філософський трактат про безконечне і першопричини творення, а також про механізм роботи душі і тіла».
Врешті, чим би не займався цей науковець, телескоп, мікроскоп чи скальпель були лише засобом для відкриття Божественної мудрости і сили.
1744 року (на 56 році життя) сталася подія, що остаточно визначила його подальшу долю. Про це Сведенборг згадує, що у видінні явився йому сам Господь і повідомив, що його (Емануїла Сведенборга) обрано для передачі світові нового Божественного одкровення. З тих пір йому була дарована здатність спілкуватися з духовним світом і про це в своїй книзі «Тайни небесні» він скаже: «По Божественному милосердю Господа мені було даровано впродовж декількох років постійно і безперервно перебувати в спільноті духів і ангелів, чути те, про що вони говорять, і розмовляти з ними. В такий спосіб мені було дано чути і бачити вражаючі речі в тамтешньому житті, які ніколи раніше не були відомі ні одній людині, і про які ніхто досі не мав уявлення».
В іншому місці, в книзі «Пророки і псалми» він, щодо цього феномену, каже: «Я стверджую, що це не марення, а речі бачені в стані цілковитої свідомости». Немає жодних підстав не вірити цьому, тим паче що Сведенборг часто оповідав своїм друзям, що бачився з їхніми покійними родичами, і повідомляв подробиці, які могли бути відомі тільки покійному і його близьким.
Після отримання від Господа дару духовидіння Сведенборг облишив державну службу і цілковито віддався виконанню покладеної на нього місії. В «Тайнах небесних» розтлумачено старозавітні тексти, бачені духовним зором (об які так часто спотикаємось, витлумачуючи їх земними мірками).
В «Подружній любові» знайдемо, котрі душі простих людей, що прожили земне життя в подружній вірності і духовній любові один до одного та в стремлінні до Господа, частіше потрапляють у вищі небесні сфери, ніж дехто з тих, кого на Землі мають за святих.
В праці «Про небо, про світ духів і про пекло» оповідає про стан душ уже зниклих земних цивілізацій.
В праці «Про Божественне Провидіння» стверджується, що Господь не може з’єднатися з людиною, допоки вона очиститься від зла і неправди, оскільки вони протилежні добру й істині, що сходять від Господа. Господь може очистити людину тільки при її сприянні.
У праці «Світи у Всесвіті» Сведенборг на власному духовному досвіді перебування в духовному світі стверджує, що жителі Землі не одинокі у безконечному Всесвіті.
Неможливо в короткій статті оповісти про усі духовні праці цього Божого чоловіка: це біля сорока томів. Залишається лише шкодувати, що досі усі ці твори не перекладені українською, і вірити, що хтось із студентів українських теологічних закладів, що присвятили себе служінню Богу, колись-таки візьмуться за цю справу.
Сведенборг працював до останнього подиху, виконуючи Божу волю. Він знав, що не помре, допоки не закінчить свою останню книгу – «Істинна християнська релігія», бо отримав таке запевнення від Господа. Він точно знав дату свого відходу в світ інший. Запросив із Англії свого приятеля священика Джона Уеслі, коли той повідомив, що зможе приїхати тільки через півроку, Сведенборг відповів, що це надто пізно, бо він помре 29 березня 1772 року.
В передбачений день, прокинувшись Сведенборг запитав у служанці, котра година, і промовив: «Добре, я дякую вам, і будьте благословенні в Бога». Повернувся і– відійшов у світ духовний.

У розвідці використано матеріяли Січеславської громади Сведенборга, за що сердечно вдячний.

ВІРА — МІРИЛО ВЧИНКІВ
Василь БЕЛЕЙ

Віра дає людині духовний стрижень. Вона мірило наших вчинків. Нам нині у молодій державі дуже її бракує .Подивіться на мораль політиків, на ті підступи зради, оті недавні фракційні переходи. Точиться запекла боротьба за владу. Як шкодить розбрат розбудові державних інституцій! Народ зневірюється. Через корупцію, суцільне хабарництво, безсоромну жадобу наживи.
А по школах, університетах учителі, професори роблять так, щоб студенти давали хабаря. І ніхто з міністерства не реагує. Оце нас найбільше руйнує!
Суспільству потрібні моральні авторитети. Внутрішнє здоров’я, дух. Ми набудували і продовжуємо будувати нові храми. Це чудово. Але автоматично з їхньою кількістю не зростає наша мораль.
Треба всіх урядників державних кожного року при свідках приводити до присяги хрестом Ісуса Христа служити вірно державі Україні. В тексті присяги має бути при кінці: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа присягаю, що вірно буду служити українському народові. Амінь».
«Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоби не виявились ціла його» (Йоан 3:20).

Ой у полі, полі

Ой у полі, полі, там стоїть стаєнка.
Там Ісусик народився, Дитина маленька.

Пастушки у полі ягняток стерігли,
Як почули про Ісуса, швиденько прибігли.

Прибігли прибігли, та й стали питати,
Чи дозволить Божа Мати Ісусику грати.

Грали вони, грали, стали відходити,
Чи дозволить Божа Мати Ісусику просити.

Ісусе, Ісусе, Ти Дитятко Боже,
Дай, щоб цвіла Україна, як та сівтла рожа.

Ісусе, Ісусе, Ти найкращий Цвіте,
Пригортай до Себе, Ненько, всі маленькі діти.

Нова радість стала

Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом зоря ясна на весь світ засяла.
Ми, маленькі діти, як ту зірку взріли,
Наші серця втішилися, а очі зраділи.
Ми пішли по хатах правду ту сказати,
Що Ісусик, Дитя Боже, є помежи нами.
Віншую Вас в щасті, здоровії
І з Святим Вечором,
Щоби Ви в щасті, здоровії до
ста літ дожили!

Васильова мати

Васильова мати пошла щедрувати.
Щедрий вечор, добрий вечор !
Пошла щедрувати, на ризи збирати.
Назбирала вона аж на троє ризи.
А ще тії ризи й усі золотії.
І А у тії ризи Христос убирався..
Христос убирався три служби служити.
Що первая служба Рожество Христово.
А другая служба да на Новий год.
А третяя служба да на Водохреще.
І воду посятить, і людей покропить.

Де ходить колядин
Галина КИРПА

У лісі у нетемному,
Де ходить Колядин,
Літають білі янголи
Між сосон і ялин.

Шепочуться ялиноньки,
Голівками хить-хить:
Нарешті поріздвуємо!
Вже цілий світ дзвенить!

Як шурхотять тихесенько
Крилята в янголят!
А скільки позбігалося
Зайчат і лисенят!

Зірки вгорі поблискують –
Ну чисто серпантин!
Кладе різдвяну стежечку
Дідуньо Колядин.

А я ступаю нищечком,
Аби не зарипіть.
Якщо мене побачите,
То мамі не кажіть!

Юрій ШКРУМЕЛЯК

Казка про золоті пера

Як Ісусик народився, сталася така пригода: утікала Мати Божа перед помстою Ірода з Ісусом маленьким, з Йосипом стареньким. Поспішали облазами, лісовими стежечками, у голоді, у холоді, в темні ночі, в світ за очі. Ішли зранку без сніданку, кругом поле, сіре, голе, ані хатки, ні палатки, ні людини, ні звірини. Аж надлетіли пташата — білі чисті Голуб’ята, над Ісусом злопотіли і жалібно згомоніли:
— Поспішай же, Мати Божа, поспішай, Ісусе милий, щоб вас Іродові вої у степу не здогонили! Ми стежки таємні знаєм, поведем вас яром-плаєм, з вами проведемо нічку, аж перейдем Йордан-річку!
Всеньку нічку мандрували, а за річкою сказали:
— А тепер вже прощавайте і тривоги вже не майте, бо погоня утомилась, уночі з дороги збилась. Вже самі ідіть спроквола, ми ж полинемо довкола, бо ми дуже зголодніли, три дні нічого не їли.
І промовила Дитина:
— Жаль, що терпить так пташина! На схід линьте, Голуб’ятка, там убога стоїть хатка, а в тій хаті дві сирітки, невеличкі однолітки.
— Чим нас вони погодують, коли самі голодують?
— Не журіться тим, маленькі! Мають зерна ще дві жменьки!
— А що буде сиротятку, як дасть зерно голуб’ятку?
— Як з’їсте по зеренцеві, то дасте їм по перцеві, а далі вже не журіться,— те перце їм пригодиться.
Полетіли Голуб’ятка, бачать — там убога хатка, злопотіли у тривозі, а вже діти на порозі:
— Ось вам зернятка смачненькі! їжте, Голуби любенькі!
Дзюбнули по зеренцеві й опустили по перцеві. Діти пера позбирали, глянули і з дива стали: що за чудо це виднеє! Що перце — то золоте є!
І зраділи діти в хаті: ми щасливі, ми багаті! Буде хліб, і буде каша, обновиться хата наша, буде все за злоте перце, що дав Бог за щире серце.

КАЗКА
ЯК ВЕДМЕЖАТКО НОВИЙ РІК ЗУСТРІЧАЛО
Олена Новик

Ця неймовірна, але правдива історія трапилась в одному засніженому лісі. Якраз перед Новим роком.
Маленьке Ведмежатко спало у своєму ліжечку під теплою ковдрою, яку Мама-ведмедиха зробила ще восени з пахучих лугових квітів і зеленої травички. І снилися йому солодкі сни... Ведмежа посміхалося і посмоктувало свою лапку. Звісно ж, йому снився мед.
Аж заворушилося Ведмежатко. Аж носик залоскотало. Мишко чхнув раз, вдруге і... прокинувся. Меду не було. У віконце світив сріблястий Місяць. Тік-так, тік-так — вистукував годинник. Тато і Мама спали у своїх ліжках і нічого не чули. А Мишкові дуже кортіло меду...
— Може, мед ще є в дуплі старої липи, де Тато пригощав мене улітку? — прошепотів він, тихесенько відчиняючи двері. — Піду подивлюся, а раптом хоч трішки лишилося. Боженьку, будь ласка, допоможи мені знайти мед...
— Ой-ой-ой, що це? — здивовано вигукнув Ведмедик, побачивши перед собою замість зеленої травички щось біле, пухнасте, ще й осяяне сріблястими вогниками.
— Не лякайся, Малюк, це випав сніжок, бо зараз зима, — весело підморгнув із зоряного Неба Місяць. — А я підсвічую, сніжок і тому він такий блискучий.
—Але я все рівно хочу меду. — пробурчав Ведмедик і подибав до знайомого дупла.
Він ще не знав, що Бджілки, як і Ведмеді, взимку сплять.
Але що це? З лісової галявини чувся веселий гомін, пісні.
— Що за дивина! Чому це звірята галасують? Довкола сніги, ніч, а їм веселощі, — дивувався Мишко, заховавшись за пухнастим білим Кущем.—А Ялинка як гарно прибрана різнобарвними іграшками, гірляндами, та ще й виблискує проти Місяця.
— Погляньте, подивіться, хто до нас на свято прийшов. — Це Білочка побачила Ведмежа і, схопивши його за лапку, потягла до гурту.
Такого Малюк ще не бачив. Звірята співали, танцювали, веселились. А які кумедні маски! У Лисички — мурашка, у Вовчика — сонечко, у Білочки— жабка, у Їжака — кіт, у Зайчика — черепаха.
— Новий рік! Новий рік! —співали звірята. — Дідусю Морозе! Де ти? Ми вже тебе зачекались!
— Ого-ого-ого-о-о-о! — залунало верхів’ям дерев. — Я вже близенько!
—Це наш добрий Дід Мороз, — закричали звірята, танцюючи довкола новорічної ялинки.
І ось на святкову галявину виїхав на золотих санях Дід Мороз з величезним мішком подарунків.
Вистачило на всіх. Білочка отримала горішки, Лисичка—цукерки, Вовчик — пряники, Козенята – по капустинці, Зайчик – морквинку, Їжачок – яблучка. А Ведмежаткові дістався глечик меду.
— Який гарний сон мені наснився. Та ще й справдився. Спасибі Бозі,— пробурмотів Мишко.— Піду тепер у своє тепле ліжечко спати до весни.
Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець.

Горобине Різдво
Валентина ВЗДУЛЬСЬКА

Горобці Чуб, Стрибун та Ловивітер були справжніми друзями. Тому коли розби¬шака Цвірінькало прогнав їх із піддаш¬шя, друзі вирішили разом шукати нову домівку. Було це у переддень Різдва.
Вся горобина братія співчувала Чубові, Стрибуну та Ловивітру.
— Ми цьому Цвірінькалу покажемо! — сварилися тата-горобці, але прогнати грізного сусіду не наважувалися.
— Як же ви тепер будете? — питали їх поважні горобчихи-бабусі.
— Де стрічатимете Різдво?— дивувалися малі горобенята.
— Пустили б вас до себе, — казали мами-горобчихи, — але в нас і так тісно.
— Цві-цві, — цвірінькали на знак згоди сусіди-горобці. І лише дідусь Пурхало запросив їх до себе погрітися. Але в старій комірчині було дуже тісно: там заледве вистачало місця самому дідусеві, а вже його хворий хвіст-ветеран — і той мусив стирчати на морозі.
— Спасибі вам, дідусю, але ми маємо знайти собі нову оселю, — подякував за всіх Ловивітер, і друзі полетіли на пошуки домівки.
Для початку молоді горобці облетіли сусідні хати. Але в дядька Панаса під дахом вже мешкала велика родина синиць, у баби Марини всі підступи до хати стерегла велика ряба кішка, а на горищі в Хоренків розвелося видимо-невидимо мишенят.
Сумні друзі посідали на гілку черешні. Кожен з них думав про те, де їм доведеться зимувати.
— Щось мені в животі бурчить, — пожалівся Чуб і смикнув себе за пір’їну.
— Нумо, подзьобаймо трохи хліба, — сказав життєрадісний Стрибун.
— Гайда до годівнички! — підхопив прудкий Ловивітер.
Друзі гайнули за паркан подивитися, чи людські діти насипали їм крихт. Яка ж то смакота — ласувати ще теплим духмяним хлібом зимової пообідньої пори! Але й тут горобцям не пощастило: і маленькі, й дорослі господарі так закрутилися, готуючись до Різдва, що зовсім забули натрусити пташечкам хліба. Наші горобці лишилися і без оселі, і без обіду.
—Що ж робити? — зітхнув Чуб і скубнув себе за крило.
— Не переймайся,— відповіли йому Стрибун та Ловивітер. — Щось придумаємо.
Тоді друзі полетіли в той бік містечка, де було менше дерев, зате більше людських жител, де було гамірно та шумно. Чуб, Стрибун та Ловивітер ще ніколи не залітали так далеко від своєї домівки. Але тепер вони вже не мали домівки, тож доводилося шукати нову. Все їм тут було вдивовижу. Скрізь пурхали незнайомі горобці, ходили по важні люди та ворони, гуділи машини, їздили вози. Чуб, Стрибун та Ловивітер зовсім розгубилися й посідали на великий крислатий горіх — перепочити. Вмостившись на зручній гілці гарного дерева, пташки вирішили почистити своє пір’ячко. Ніхто не хотів видатися нечупарою перед поважним птаством, хоч те і згорда поглядало на прибульців з околиці.
Вулицею бігла зграйка хлопчаків -— вони бавилися в сніжки.
— Дивіться, які кумедні сумні горобці, — вигукнув рудий хлопчисько, що біг попереду. — Ну, хто поцілить першим?
— Один! Два! Три! — Полетіли сніжки в Чуба, Стрибуна і Ловивітра.
«Лишенько!» — цвірінькнув Стрибун. «Рятуйте!» — запищав Чуб. «Тікаймо!» — скомандував Ловивітер, і маленькі крильця горобчиків затріпотіли у небі. Позаду лунав голосний регіт людських дітей.
Ледь живі після втечі, пташки зупинились аж біля якогось хутора. Тут стояли бідні старі хатки, а за ними простиралися ліс і поле. Втомлені голодні налякані горобці посідали на кущ бузку, що ріс під вікном старої хатки, вікна й двері якої були забиті навхрест дошками. Напевне, тут уже давно ніхто не мешкав — ні люди, ні тварини. Вони так і не знайшли собі нової оселі, а вже починало сутеніти, пустився сніг. Незабаром снігопад переріс у завірюху, й у Чуба, Ловивітра та Стрибуна зовсім змерзли лапки і дзьобики. Друзі нашорошили пір’ячко, притулилися один до одного поближче і так мовчки тремтіли від холоду.
Минула якась година.
Стрибун прокинувся, розплющив оченята-намистинки і струсив з голови шапку снігу. На мить завмер, а тоді почав будити друзів:
— Прокидайтеся, хутчіше!
— Що таке? — цвірінькнув спросоння Ловивітер і обтрусив пір’ячко.
— Що трапилось? - налякано зойкнув Чуб і вистромив з-під крила посинілий дзьобик.
— Погляньте! — стиха промовив горобчик і крилом вказав на стару, похилену мазанку.
Хтось прочинив двері хатинки. Із них, немов зі скрині, наповненої зірками, лилося тихе срібне світло. Таке гарне, що не можна було відвести погляду, і таке сумне, що хотілося плакати. «То небесна зоря заблукала у хуртовину і впала на землю», — сказав собі Чуб. «То Жар-птиця з бабусиної казки вирішила зазимувати у цій хатині, — подумав Стрибун. — От би погрітися в її полум’яному світлі!» А сміливий Ловивітер тим часом уже був біля хатинки. Обережно, щоб не зачепити великої бурульки, він визирнув із піддашшя, звісившись на посинілих лапках догори дригом. І тієї миті Ловивітрові забило дух...
Той, хто лежав на холодній долівці покинутої хатки, не був ні зіркою, ні Жар-птицею. Ця істота була така прекрасна, що горобець не міг на неї дивитися. Істота була схожа на людину, на людину, що впала додолу й не може підвестися. Але було у цій прекрасній істоті щось і від птаха— то були крила.
***
Ловивітер так задивився на чарівне видиво, що не помітив, як замість даху ухопився за бурульку і з горобиним цвіркотом ледь не звалився додолу. Останньої миті він розпрямив крила, і потік вітру легко підхопив його, щоб нести далі. Але тієї ж миті дивовижна істота з крилами птаха підвела голову і подивилася просто на нього.
— Та це ж Ангел! — подумав Ловивітер.
— Так, — почулось у відповідь, хоча срібну тишу ніби й не порушив жоден звук. — Я — Різдвяний Ангел!
— Але ж ти поранений, — цвірінькнув птах. Його погляд був прикутий до срібних крил, що безпорадно простерлися додолу й не рухалися. Разом із ним на пораненого Ангела дивилися іще дві пари наляканих очей — горобці Чуб і Стрибун залишили бузковий кущ і підлетіли до друга.
— У мене зламані крила, - ледь прошелестів Ангел.
— Як це сталося? - запитали горобці.
— Це зробила пітьма, яка огортає місто. Тут більше нікому не потрібне Різдво.
І Різдвяний Ангел розповів горобцям свою історію.
На світанку, тільки-но зажевріло крайнебо, Ангел вирушив у довгу подорож із небес, аби нагадати людям радісну новину: от-от для світу народиться Спаситель. Коли Різдвяний Ангел дістався містечка, тут кипіла робота — готувалися до свята. «Як добре! — подумав він. — Люди готуються зустріти народження Царя». І Різдвяний Ангел замислився: кому ж першому повідомити радісну звістку.
«Ось господарі — натомилися за цілий день і йдуть додому зустріти Святвечір. Нехай першими дізнаються про народження Спасителя!» — вирішив Різдвяний Ангел. Але господарі в той час думали про щедрий стіл і м’яку перину, їх не зацікавила Ангелова новина.
«Ось господині — вони печуть, варять, прибирають, готуючись до свята. Повідомлю їм про народження Царя!» — сказав тоді Різдвяний Ангел. Але господині не почули голосу Ангела. Вони все пекли, варили й прибирали, аж поки разом із родинами не посідали за святковий стіл.
«Ось діточки тішаться прикрашеною ялинкою. Напевно, вже не можуть дочекатися Різдва»,— подумав Ангел. «Христос народився!» — прошепотів він їм на вушко. Але діти насправді просто чекали на подарунки, тому забули відповісти Ангелові звичне: «Славімо його!»
«Невже ж у цьому місті не залишилося нікого, хто зрадів би народженню Спасителя? — зажурився Різдвяний Ангел. — Може, тварини зрадіють моїй новині, адже й вони схиляли голови перед маленьким Ісусом у яслах?»
Ангел побачив пташок, що обсіли годівничку. Він хотів наблизитися до них, щоб повідомити і їм радісну звістку. Але нерозумна зграя подумала, що це — чужий птах, який прийшов відібрати у них їжу, і прогнала Різдвяного Ангела геть.
Тоді Ангел злетів високо в небо й гірко заплакав. Тієї миті над містом знялася хуртовина. Темні хмари заховали всі зорі, й світ огорнула пітьма. Не сніжинки, а скалки льоду сікли все довкола, замітаючи сліди і крижаним холодом пробираючись у всі шпаринки. Різдвяний Ангел відчув, як слабнуть його крила, як завірюха підхопила його і несе у сні¬говій завії далеко в ніч. Срібні крила зробили останній помах, і знесилений Ангел, мов пір’їна, закружляв і впав на землю.
— Мене збудило горобине цвірінькання, — сумно посміхнувся до пташок Різдвяний Ангел. - Але це ненадовго... Скоро я згасну, як вогник.
Горобці отямилися після Ангелової розповіді й побачили, що чарівного сяйва справді поменшало. Тепер замість яскравого світла у хатинці панував напівморок, а по закутках вже й зовсім залягла темрява, і тільки срібні крила Ангела ще виблискували останніми спалахами надії.
— Не вмирай! — вигукнув Чуб. — Нехай у нас немає хатинки і ми не можемо приготуватися до свята, але наші серця радіють народженню Спасителя!
— Як і тебе, нас гнали цілий день, — зацвірінькав Стрибун. — Та все одно ми — найщасливіші горобці на світі, бо побачили справжнього Різдвяного Ангела і почули від нього радісну новину про прихід у світ Царя! Будь ласка, не згасай!
— Якщо це зможе тобі допомогти, ми віддамо тобі свої крила, — промовив Ловивітер. — Звісно, це неабищо — горобині крила, але якщо ти зможеш летіти далі й повідомляти радісну новину, то обов’язково знайдеш іще когось у цьому місті, хто зрадіє народженню Спасителя так само, як нині радіємо ми.
— Візьми їх, будь ласка! — попросили горобці і простягнули Ангелові свої крила.
Ангел всміхнувся, простяг руки і прийняв горобиний дар. Три маленькі горобчики помістилися на його ангельській долоні. Тієї миті темряву ночі прорізало сліпуче сяйво, і все довкола залив не відомий досі небесний спів. Пташкам засліпило очі, а пір’ячко на їх безкрилих тільцях поставало дибки - такий осяйний і величний був цей Різдвяний Ангел.
***
У тому чарівному сяйві посланець Небес підвівся і розгорнув свої нові крила, які були ще прекрасніші, ніж колишні.
— Дякую! — пролунав його неземний голос.
Враз завірюха стихла, і крізь просвіт у хмарах серед нічного неба небувалим світлом засяяла святвечірня зоря. Люди повибігали на ґанки, повиходили на балкони. І навіть горобці повистромляли свої голівки з піддашшя. Все живе з подивом дивилось у нічне небо.
— Христос народився! — промовив до них з небес Різдвяний Ангел. «Славімо його!» — відповів кожен у своємусерці.
Але Чубові, Стрибуну й Ловивітру вже не довелося побачити ту різдвяну зорю, що її засвітив Ангел. Вірні друзі нарешті знайшли собі нову домівку — чарівний сад, у якому ніколи не буває холодно й у якому в них виросли нові крила, такі ж срібно-осяйні та прекрасні, як у Різдвяного Ангела.

Євген СВЕРСТЮК
ПОСЛІДОВНИЙ У ПРАВДІ

На столітній ювілей Юрія Шевельова 22 грудня зібралася велика авдиторія в Конференційній залі Національного університету «Київо-Могилянська академія».
Ким є для них Шевельов, лінґвіст, літературознавець, культуролог, чиє ім’я в пристойному контексті стали згадувати в Україні лише після падіння СССР?
Чому до нього була така холодна ненависть режиму, який цікавився все-таки більше ідеологією, а не лінгвістикою?
Чому проти Юрія Шевельова діяли совєтські спецслужби в особах титулованих мовознавців — академіка І. Білодіда і славіста Р. Якобсона? Чи не простіше їм було приголубити, задобрити і зробити Шевельова приятелем СССР? Адже до війни він був начебто лояльним, «радянським мовознавцем», доцентом, навіть не репресованим.
Навіщо здалося каґебістам збирати на лінґвіста компромат і запускати фальшиві чутки про його «колабораціонізм», коли насправді він надрукував в українській газеті лише кілька статтей, і то про поетів, а потім у 1944 виїхав на Захід разом з тисячами втікачів від сталінського раю? Чому така велика увага большевиків до Юрія Шевельова?
Тут мимоволі напрошується приклад Олега Ольжича. Навіщо було гестапівцям уже перед відступом полювати за членом проводу ОУН, коли ясно було, що завтра прийдуть большевики, і хай вони мають клопіт з українськими націоналістами.
Але німецька розвідка мала інформацію, що Ольжич є тією особою, через яку українське підпілля може вийти на зв’язок з европейським рухом опору, тобто прорвати інформаційну блокаду, створену зусиллями НКВД і ґестапівців.
Шевельов не був політичною фігурою, але він став близько до американської університетської славістики, густо обснованої совєтською аґентурою і перетвореної на центри русистики.
Оскільки його концепція про походження української мови безпосередньо із спільнослов’янської мови (час розпаду якої — VI-VII ст. н.е.) ні його особистість не піддавалася використанню в ідеологічних цілях, то залишалося його здискредитувати. Відомо, що тут совєтські спеціялісти були неперевершеними, і їхні методи діяли так само і за кордоном.
У змаганні з системою лжі і безчестя виробився чіткий і безкомпромісний стиль науковця і літератора Юрія Шевельова. А стиль — то людина. Для одних та людина була дуже лагідною, для інших — твердою і суворою, а для більшости — високим інтелектуалом, постаттю Першого ряду. Сам Юрій Володимирович жартома признавався, що йому завжди випадали другі ролі…
У його житті була горда Верховина: в три післявоєнні роки він будував «МУР» (Мистецький український рух). «Я жив ідеєю створити творчу атмосферу навколо письменників, вирвати таланти з мряковиння життя серед обивателів, збудувати палац духу, новий і звужений варіянт Платонової республіки митців розуму і хисту, закласти підвалини для появи кінець-кінцем видатних творів слова. У дальшому мені вважалося ширше об’єднання митців…
Ми опинилися на чужині, програли — не гравши — політичні ставки. Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших душах. Літературні, мистецькі твори, що постануть з нашого об’єднання, будитимуть душі, свої й чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів»
Треба звернути увагу на два моменти будови:
1) будівництво радянської України не бралося до уваги, бо що збудують раби на фундаменті лжі?..
2) поновна будова України передбачала перегляд старого реквізиту.
Те останнє спонукало до написання антидонцовської статті «Донцов ховає Донцова». Якщо прощання з Хвильовим («Літ Ікара) було трохи спогадом ностальгійним, то з живим Дмитром Донцовим була іскриста конфронтація і боротьба проти методу. Треба визнати, що в міжвоєнному часі Дмитро Донцов був не просто чільним публіцистом, а володарем дум цілого покоління, що підіймалося до нерівної боротьби за волю — проти двох світових потуг.
Однак ми святкуємо ювілей Юрія Шевельова не стільки за його діяльність сорокових років, як за його послідовність у боротьбі за утвердження правди і дискомфортних принципів, за які треба платити. Полеміка з Д. Донцовим була обстоюванням чесних правил дискусії та коректних понять і термінів, якими слугуємось в дискусії. Шевельов арґументовано виводив український націоналізм на легітимне поле европейської демократії.
Якщо усі ці заходи перенести в атмосферу 90-х років, то треба зрозуміти привітання Ю Шевельова після першого приїзду в Україну: «Дорогі друзі, шановні вороги». Він приїхав не для примирення правди і лжі, не для підтримки соцреалізму, що перейшов на позиції «державотворення». Метастазами догідливої лжі і фальшу охоплені всі сфери діяльности живучого совка епохи посткомунізму.
Вислів Юрія Шевельова про радянську псевдолітературу на прикладі «Тронки» Олеся Гончара багато людей повторювали, як афоризм. Але правда прошуміла, а віз— у болоті. Пам’ятники ленінам — постишевим стоять не самотньо. На полицях книгарень і навіть в підручниках стоять їх підпори. «Шановні вороги» змінили свою риторику, але залишилися глухими до правди.
Пущено димову завісу про давній конфлікт О. Гончара і Ю. Шевельова. Іван Драч навіть фабулу розробив навколо якоїсь записки, яку молодий студент Олесь, опинившись в таборі для військовополонених, передав своєму професорові Шевельову з проханням допомоги. Професор не допоміг, і ось, мовляв, після півстоліття О. Гончар допитується: «Записочку отримували?»
Може бути тисяча розгадок навколо тієї голки в копиці сіна. І перша: хто такий для окупантів Шевельов, навіть коли б він отримав записку? Чи одну записку SOS отримував сам Олесь Гончар, будучи і членом ЦК КПУ, і депутатом, і Головою Спілки? А чи багатьом зміг допомогти при всьому бажанні?
І ніхто на нього не скаржиться, усі розуміють, що він чоловік добрий, але в тій проклятій партії, до якої він належав, можна шкодити, а не можна допомагати.
Пригадую свою розмову з Ю. Шевельовим:
— Сьогодні йду до Олеся Гончара.
— Ви так кажете, наче йдете до цитаделі соцреалізму.
— Ні, маю запрошення, і я маю до нього симпатію.
— Це не дивує мене, бо й сам я був не те щоб апологетом, але напевно захисником «Собору» Гончара.
Він справді любив Олеся Гончара. Але при цьому не міг відмовитись від свого ставлення до соцреалізму і від своїх думок про гріх змішувати праведне з грішним.
Мабуть, там, при зустрічі, була розмова про записочку, але не було розмови про цілі томи суміші, якої Шевельов не здатен перетравити!!!
Можна було б не говорити про це, якби йшлося про одного письменника. А йдеться ж про леґіон, про яких пісенька: «Каким ты был, таким ты и остался».
Вони залишилися носіями навіть не комуністичних переконань, а носіями вірусів лукавства, напівправди, лакомства нещасного. Люди без духовних цінностей, вони з легкістю дикунів розмінюють правду і святиню на ласощі сезону.
Олеся Гончара любили як людину важкої долі: він служив, але при цьому зберігав любов до Собору, споганеного браконьєрами. А вони, нащадки Лободи, задекоровані українськими атрибутами, горою за відновлення Собору, але неодмінно з рестораном, і за державну незалежність, тільки при гарантуванні «альтернативної позиції» для шулерів, ксенофобів, христопродавців і не — впійманих злодіїв.
Юрій Шевельов був і є для них чужим. Його доводиться визнавати, бо він має визнання в науковому світі. Але ж ті немиті коляборанти звідусіль засипають його своїм сміттям, та все з кошика таємної аґентури. Щоб очиститись, він признався навіть в тому, що написав вірша про похід німецьких військ на схід, але редактор «Нової України» М.М. Оглоблин повернув вірша, бо мовляв, газета українська і нема причин, щоб вона оспівувала німців. Цієї правди ніхто ж не знав, крім автора сповіді…
Але правда і щирість їх найменше цікавить. Вони грають на іншому полі, де «к добру и злу постыдно равнодушны» запивають акт продажності шампанським і сміються над «національно заклопотаними».
Як витворився протягом 3-4 поколінь тип морального мутанта, байдужого до долі свого народу та його святинь, то окреме питання. Фактом є те, що чоловік великої порядности і наукової чесности повернувся після 50-річного вигнання, і велика зала вчорашнього музею Леніна встала, і звичні до одностайности мутанти теж встали. Думали: освоїться, адаптується і примириться з нами такими, які ми є — нас же більшість!
Але чомусь та більшість занепокоєна присутністю чужого, що не приймає нечесної гри і напівправди колаборантів, що запобігливо служили антинародному режимові і не соромилися того, бо «таке було життя». І чомусь вони знов і знов блудливо говорять про його «колабораціонізм», знаючи, що під час заміни Сталіна Гітлером у Харкові він надрукував кілька літературних речей, які й зараз можна було б передрукували без сорому…
Словом, не приймає Юрій Шевельов рабського духу посткомуністичного. А багатьом він тим і цікавий, що не приймає, при цьому він незвично послідовний. Мова українська у нього чиста, добірна — в стилі кінця 20-х років— і зовсім вільна від русизмів і американізмів. Його виступ, записаний чернівецьким телебаченням можна слухати і слухати задля звучання самої мови. Чи був Юрій Шевельов релігійною людиною? Очевидно, молодий науковець з Харкова в 20-ті -30-ті роки не міг бути релігійним. Потім американське наукове середовище цьому також не сприяло. Але коли читаєш його твори, відчуваєш ту культуру почуттів, той стиль мислення, ту справжність, яка може виробитися лише в людини, вихованої на євангельських текстах, на добрій музиці і високому мистецтві. Про Шевченкову релігійність Шевельов говорять через зіставлення його поетичних образів з образом «Розп’яття» на полотні Миколи Ґе, митця української традиції. Зацікавило дослідника і те, що в Шевченковій поезії слово Україна, українській вжита 269 раз, а варіянти слова Бог — 1281 раз. Напевне можна сказати, що він пише в стилі релігійної людини, яка не розмінює правди на правдоподібність.
Пригадую, під час першого приїзду до Київа Юрій Володимирович, який усе заздалегідь обдумував, попросив мене повести його до трьох могил. Ми поклонилися могилі Лесі Українки. Потім — могилі Василя Стуса. А тепер — до могили полеглих під Крутами. Усім тим, що стояли непохитно — і до кінця.
«Наша віра» двічі передруковувала блискучий есей Шевельова «Москва, Маросєйка», написаний до 300-річчя приєднання — 1954 р. Той хрестоматійний твір може бути останньою крапкою у важкій драмі поєднування непоєднуваного, зміщування несумісного.
Своєю творчістю Юрій Шевельов дає уроки десовєтизації, вивільнення з павутини і очищення від отрути фальшу. Уроки актуальні.

5 жовтня 1993
Дорогий Євгене Олександровичу,
дістав Вашу книжку. Безмежно добре, що Ви її видали. Вона потрібна, як повітря. Стилем, духом, гармонією життя й слова, вірою... Можна було б довго перелічувати, чим ще. Коротко — це справжня книжка справжньої людини.
І я зворушений, що Ви прислали її мені. Ви знаєте, ми різні. Що для Вас центральне, для мене бічне і навпаки. Але в сумі, я лещу себе надією, ми близькі. А що, кінець-кінцем, не однакові, то може й на краще.
«Орлиного зору», може, ніхто з нас не має, усі ми більш або менш користуємося окулярами. Але в сумі, вірмо, при душевній толеранції, можливо, виростемо на чутний голос.
Кожне Ваше слово — чесне і гармонійне. А це рідко трапляється. За кожним Вашим виступом шукаю і його ціню і вірю. Вони справжні, а живемо в світі, де справжнє рідко буває чути.
ХОТІІ» би віддячити своєю книжкою. Вірю, що її ідея третьої сторожі щось Вам скаже. Та баї!
Книжки свої вислати Вам не спроможний. Замість обіцяних і договірних 15000 видали три, наче на глум. Що гірше , мені прислали один примірник. Один! І ото сиджу над ним і мало не плачу. Одним заходом відтято мене від усіх людей. Сиди і читай самого себе. Ніби слово людське не до людей мовиться. Так що вибачте, добра воля о, але й тільки.
Сказав би, що вишлю, якщо дістану. Але не маю віри, що таке станеться. Є різні способи глузувати з людини, деякі дуже вишукані.
Сердечно, дружньо шлю Вам і прошу прийняти хоч ці кілька недолугих слів. Хай не слабшає віра і праця Ваша!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
ПАСТИРІ ЦЕРКВИ НЕ МОВЧАЛИ

Нещодавно в місті Рівному видано книгу Руслани Давидюк і Андрія Жив’юка «Почутися одним нерозривним зі своїми братами і сестрами Великої України».
У науково-історичному нарисі автори вперше зібрали, проаналізували і узагальнили документальний матеріял про відгук населення Рівненщини, яка входила до складу Другої Речі Посполитої, на Голодомор 1932-1933 років у Радянській Україні.
Жителі Рівненщини були достатньо поінформовані про становище, у якому опинилися українці. Носіями інформації про голод були біженці з Радянського Союзу, закордонні робітники та журналісти, які на власні очі побачили «соціялістичні зміни у сільському господарстві». Доходили до родичів і листи голодуючих селян.
Газета «Новий час» закликала: «В отому великанському горю, найстрашнішому від часів татарських наїздів — західня вітка української нації мусить психічно почутися одним нерозривним зі своїми братами і сестрами Великої України».
Цей нерозривний зв’язок Західньої України з Наддніпрянською Україною виявився у чисельних вічах, зібраннях, всенародному складанні грошової і продуктової допомоги, наданні прихистку для втікачів з УРСР, інтервенціях до совєтських представництв, молитвах за порятунок живих і упокій душі померлих земляків-українців.
Р. Давидюк і А. Жив’юк висвітлюють, зокрема, ролю церкви у цьому всенародному русі. 24 липня 1933 року Греко-католицький єпископат у Польщі очолив відозву «Український католицький єпископат Галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні — до всіх людей доброї волі». У ній наголошувалося: «Україна в передсмертних судорогах! Населення вимирає голодовою смертю. На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах.
Безсильні принести яку-небудь матеріяльну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч.
А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, та гонителів оскаржуємо перед Судом Всевишнього…
Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків, просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю й розповсюднити його в якнайдальші країни світу. Усі радіостанції просимо рознести Наш голос цілому світові; може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян.
Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їх брати знали про їх страшну долю, над ними боліли і терпіли, за них молилися». Відозву підписали митрополит А. Шептицький та єпископ Г. Хомишин, Й. Коциловський, Н. Будка, Г. Лакота, І. Бучко, І. Лятишевський.
Духовенство входило до громадських організацій допомоги голодуючим.
Волинський громадський комітет допомоги голодуючим на Радянській Україні було створено на загальних зборах українських організацій краю. Заступником голови цих зборів був інженер Сергій Тимошенко, який у 1931-1935 роках очолював Товариство прихильників православної віри імени Петра Могили. Іншим заступником голови зборів був церковний діяч, богослов, професор Іван Власовський. Він з 1934 року займав посаду секретаря Волинської духовної консисторії, з 1935 по 1938 роки редаґував журнал «Церква і нарід», у 1942-1943 рр. був секретарем адміністратури Української Автокефальної Православної Церкви, у 1945-1948 рр. — директором канцелярії Священного Синоду УАПЦ. З 1948 року Іван Власовський проживав у Канаді, був представником Колеґії св. Андрія, редактором відновленого журналу «Церква і нарід».
До повітового комітету з допомоги голодуючим у Володимирі належали протоієрей В. Романовський, отець М. Шероцький, диякон К. Іващенко.
Збір пожертв на допомогу голодуючим у Радянській Україні організувала Українська Автокефальна Православна Церква. що діяла на території Польщі. Він був започаткований 12 серпня 1932 року. Предстоятелі УАПЦ деклярували при цьому свою аполітичність: «Ми, пастирі церкви, не входячи в причини того, що зазнала Росія, намагаємося і в майбутньому пам’ятати про свій обов’язок нагодувати спраглого!.» У збиранні коштів взяли участь парафіяни Рівненщини. Однак совєтський уряд не визнавав факту голоду в Україні й не приймав будь-яку допомогу.
У неділю 29 жовтня 1933 року в усіх церквах Західньої України відправлялися урочисті Богослужіння на згадку про заморених голодом українців та панахиди за померлими внаслідок цієї трагедії. Таке Богослужіння у Луцьку провів єпископ Полікарп. Була виголошена проповідь про страхіття голоду в Україні. В Богослужінні взяла участь велика кількість населення.
У цей же день у Рівненському православному соборі священики Чайковський, Сайкович і Зінкевич, у присутності 300 віруючих відслужили панахиду за загиблими від голоду людьми. Подібні панахиди відбулися в багатьох селах повіту, зокрема у Городку, Понебелі, Обарові, Хотині, Басовому Куті, Корнині, Новому Дворі, Колоденці, Золотієві.
Священики, які 29 жовтня 1933 року служили панахиду в Рівненському соборі, зазнали згодом політичних репресій. Іона Зінкевич був покараний Волинським староством грошовим штрафом за критику дій польської влади стосовно нищення нею православних церков Холмщини і переміщений у віддалену парафію. Феодосій Чайковський у 1940 році вивезений, разом з сім’єю, в Сибір, звідки вже не повернувся.
Церковні пастирі були разом із своїм народом.
Книга Руслани Давидюк і Андрія Жив’юка «Почутися одним нерозривним зі своїми братами і сестрами Великої України» адресована дослідникам, викладачам, студентам, учням і всім, хто цікавиться історією України й, зокрема, української церкви..

На Солом’янці сніг...
Ольга СЛОНЬОВСЬКА

* * *
«Сulра levis», професоре, «culра levis» –
«Невеличка провина», «несуттєвий,
маленький гріх».
Знову маємо зиму: ореоли дерев кришталеві,
На Солом’янці в Київі на підсвічених соснах сніг.
«Сulра levis», звичайно! Провина моя невеличка:
Озиватися – зрідка, час від часу, писати листи.
На розкриту долоню зненацька сідає синичка
(Щоб отак осміліти, у якім поколінні їй в місті
потрібно зрости!).
День ні сірий, ні сивий – більше білий.
До млосности тоскний,
Але зовсім не тусклий: золотаво блищать
стовбури.
Мегаполіс гуде монотонно за крайніми соснами,
Але білки зіскакують прямо під ноги згори.
В зонах паркових Київа дуже поменшало парків.
Чорні «лексуси» сяють. (І залізобетонні лоби:
Плебс немитий і мурий в щонайменшу
впихається шпарку,
Парканами до неба відгороджує місце собі.
Щось будує страшне: громіздке і містке,
вузлувате,
В що при першій нагоді ввіпхне й Україну,
як злодій в мішок,
Якщо вдасться сьогодні нахабно
присвоїти, хижо урвати,
Що лишилось народним, – а плебс
на це має нюшок!).
Тільки білочки теж мають власну
природжену пристрасть,
Тож гасають і скачуть, де хочуть, тому зокрема
По престижних авто, аж з-під кігтиків
сиплються іскри:
Ну й ковзка ця поверхня! (А гальм у звіряток нема).
Уповільнюють швидкість і тілом розпластаним,
й лапками,
Та коміть головою злітають на плеса
підмерзлих стежин,
Залишаючи кожного разу глибокі подряпини
На блискучих капотах припаркованих в парку машин.

На Солом’янці сніг. Ненадовго, до першого схлипу
Сорокатих відлиг, що їх Київ на грудях пригрів.
«Постріляти б цих білок!» – матюганиться
фурія з «джипу»
(«Постріляти б закоханих! І поетів, і професорів!»).
Голос наскрізь прокурений, губи зібгані,
наче білизна,
Тіло дівки продажної зношене майже на луб.
Вчора ще було рано, Україно, а завтра вже
зробиться пізно:
При грошах небезпечним стає спадкоємний
зажерливий люмп!

...Скільки того життя! Скільки щастя того! Скільки світу! Помістилося б гамузом
все і у пуп’янку диких суниць.
Боже, зійдеш на землю, щоб людей
воскрешати й судити,
Оживи всіх убитих солом’янських білок
і в неволі померлих синиць!

* * *
Довгі пасма проміння надають інтер’єру
античности,
Як і тіні від лип, на подвір’ї на себе самих полишені.
Ваш, мов різьблений, профіль набирає все більшої витончености.
І обличчя з роками лише красивішає.
Осінь ще вереснева, тому світла
(до сьомої вечора).
Впале листя на сходах, як печатки, волого
кріпиться.
Цьому тлу так пасують Ваші кроки в лункій
порожнечі
І цілком випадкова зустріч, і вітання-прощання
прихапцем.
Книги пахнуть, як хліб. Особливо архівні, правічні,
Ті, яких не торкали руками роками.
Пожовклі, пристиглі.

Я не знала, що Бог в літнім віці людині дає обличчя,
Яке вона в Нього собі заслужити встигла.

Але настрій – це впливи осени. Чи інверсії, чи
депресії. Й через це усі неприємності, як вовки,
в одну зграю ось-ось зберуться!
(Я ж, здається, останнім часом те й роблю,
що лиш день за днем перекреслюю).
Втома, як грим, розпливається на обличчях
в маршрутці.
Вулиці переповнені, швидкість млява.
Вікна здалеку – нотні знаки на пюпітрах домів
прямокутних.
...Я не знаю, чи є дома кава і чи я взагалі хочу кави,
Але навряд чи сьогодні мені вдасться заснути.

Останній совєтський Патріярх Алексій ІІ помер 5 грудня 2008 р. В його житті вмістилася епоха єднання православної церкви і атеїстичної держави.
Серед потенційних спадкоємців називають митрополита Мінського Філарета, голову Комісії по канонізації при Священному синоді митрополита Ювеналія, митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила, керуючого справами Московської патріярхії митрополита Климента, митрополита Київського Володимира.

Дивіться релігійну телепрограму «ГЛАС»

Я згодна з чоловіком, який характеризує телеканал: «Прихожу з роботи, зморений. Включаю телеканал з таким добрим ангелом в лівому верхньому куточку екрана — і мир у домі і на душі. А втоми — як не було». Я б сказала, що «Глас» — це глас любови. Музика, поезія, надзвичайно гарно відтворені пейзажі різних пір року приводять душу у благосний стан.
Ось лише короткий перелік програм за тиждень, які я дивилась: передачі за Святим письмом, з історії та архітектури православних храмів різних країн світу, чудотворні святині, житія святих, життя та побут гуцулів, розповідь про Петриківський розпис. Дитячі програми готують на належному естетичному рівні, з любов’ю, добротою. Особливо приємно здивували програми, присвячені видатним українським постатям: Тарасові Шевченку, Євгенові Гребінці, Марку Вовчку, Олександрові Довженку, хоровому диригенту Кошицю, художникові Василеві Лопаті, композитору Миколі Леонтовичу, родині Богомольців, вченому-історику Дмитрові Яворницькому, поетові-борцю Олегу Ольжичу, народному герою Довбушу. Вразила мене розповідь регента церковного хору Київо-Печерської Лаври Михайла Литвиненка про його ув’язнення (25 років суворого режиму і 5 заслання) за «буржуазную националистическую деятельность с использованием религиозных предрассудков», і його свідчення про Голодомор 1933-1937 рр. І хай би повчився перший національний (я вже не кажу про інші) так послідовно, відповідально, не галасливо і якісно «орати свою ниву», тобто робити свою справу.
У мене лише одне побажання: майже всі відеофільми, маючи коментар чудовою українською мовою, чомусь перекладають російською. Мені, як українці в Україні, так би хотілось, щоб звучала на повен голос моя, рідна.

Ольга ВЕРБЕНЕЦЬ, Віра МАНЬКО Обряди і страви Святого Вечора. Свічадо, 2008

Із цієї книжки читач глибше пізнає суть приготування до Різдва Христового, довідається про обряди і традиції Святвечора у різних місцевостях України, почерпне як давні, так і сучасні переписи святвечірніх страв.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку