РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ АРХИЄПИСКОПА ХАРКІВСЬКОГО І ПОЛТАВСЬКОГО ІГОРЯ

ВСЕЧЕСНІ ОТЦІ! ДОРОГІ БРАТИ І СЕСТРИ!
Мудрість видимого світу приголомшено застигла перед дивом різдвяної ночі. Людський розум виявився неспроможним збагнути, як безтілесне передвічне Слово воплочене в тендітне, ніжне дитяче тіло, приходить до нас у тривожний матеріяльний світ. «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця» (Ів. 1:4), – захоплено вигукне євангелист Іоан. А колядка підхоплює:
Слово Отчеє взяло на ся тіло;
В темностях земних Сонце засвітило.
Сонце правди, Христос, проймає Своїм духовним сяйвом наше єство, де чаїться сила кожного з нас, визначена Біблією як образ і подоба Божа (Бут. 1:26-27). Як Сам Творець, кожен із нас володіє творчою силою слова, могутність якого стає щодалі очевиднішою в постіндустріяльному світі завдяки новітнім інформаційним технологіям. І перед вифлеємськими яслами, в які покладене немічне й водночас всемогутнє Отчеє Слово, кожен із нас має перейнятися відповідальністю за володіння цим даром.
Аґресивна риторика політичних протистоянь виглядає зневагою до воплоченого Слова. На часописах, радіостанціях і телеканалах, що насичують інформаційний простір брехнею й пропаґандою насильства, можна помітити каїнову печать. А винагороди, що заохочують під виглядом «постмодерного мистецтва» кримінальний жарґон, брутальну лайку та звичайну розпусту, здаються юдиними срібняками.
Послугуючись неоціненним даром слова, мусимо визначитися – чи ми разом з трьома мудрецями складаємо цей дар перед чистотою Немовлятка Христа, чи ж із іродовими вояками хапаємося за зброю – зброю хамства, наклепів, образ, – аби знищити Слово, світло якого допомагає нам усвідомити свої немочі?
Сам Господь у відомій притчі порівнює слово Євангелії з зерном, яке може впасти і на добру ріллю, і між терня, і на камінь (Мт. Лк. 8:11-15). Він молився за Своїх учнів, благаючи Отця: «Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда» (Ів. 17:17). Апостолів же
Спаситель навчав: «Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті» (Ів. 15:3). Слово Боже подається Ним як дар, що живить, освячує, зцілює людину. Ознаки цього слова – його правдивість і чистота.
Немає людини, котра б не пережила радісного піднесення, відчуваючи, як її слово лунає суголосно Євангелії. Правдиве, чисте, чесне слово є не просто деталлю нашого діялогу зі світом. Воно просвітлює нас ізсередини, допомагаючи ввійти в духовний зв’язок із Господом. Читаючи Святе Письмо, ми запрошуємо Отцеве Слово ввійти до печери нашої душі, аби освітлити її, зробити видимими наші гріхи, відкрити нам наше справжнє єство. Не для того, щоб ми поринули в кризи й комплекси меншовартости, а щоб показати нам вихід із присмеркового краю гріха у світ, вічно осяяний Словом.
Творче слово допомагає зводити цивілізацію любови й добра, де наші голоси лунали б гармонійним хором у прославленні Бога. І байдуже, наскільки сильним є голос кожного з нас зокрема. Служіння слова в його багатоманітті відводить індивідуальну, неповторну ролю створеній Богом особистості.
Фундаментом нашого духовного життя є молитва, котра передбачає нашу особисту активну участь у розмові з Богом. Чи то беручи участь у загальній церковній молитві, чи творячи молитву приватно, ми переживаємо особливо зворушливу й потужну присутність у нашому серці слова, що єднає кожного нас із Богом і через це єднання залучає до містичної спільноти вірних – Церкви. Проповідуючи Христа чи навчаючи інших і навчаючись самі правд віри, ми силою Господнього слова долаємо неуцтво, що живить взаємну ненависть, забобони, самовдоволений фанатизм.
Та й кожен наш вчинок, кожна побожна справа можуть стати свідченнями про Христа, про щастя перебування з Ним, якщо мотивуються євангельськими цінностями.
У різдвяні дні ми згадуємо, як зчерствілі серцем мешканці Вифлеєму не приймали Святої Родини до заїзду (Лк. 2: 7). Нині Воплочене Слово стукає до дверей серця кожного з нас. Але чи не складається враження від багатьох мистецьких творів і культурних акцій, що вони стали таким ось заїздом, де не знайшлося місця для Христа?
«Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить» (Об’яв. 3:20), – звертається до нас народжений у Вифлеємі Господь. Вслухаймося в Його слово! Радіючи Його приходові в світ, розчиняймо перед ним двері свого серця й, прийнявши Христа, ніби три східні мудреці, складімо перед Ним плід свого таланту – слово, що осяває світ добром, любов’ю та милосердям.
Христос народжується! – Славімо Його!

ДОРОГІ ДРУЗІ ПО ВСЬОМУ СВІТІ!

Дозвольте привітати Вас із Великим Празником Надії й Радости – із РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ 2008 Божого Року!
Хай молитва наша лине вгору,
Щоб жила в нас пам’ять
невгасима,
Щоб злились світла Голодомору
У звізду надії – Вифлеєму!
Христос народився!

Я глибоко вдячна Новонародженому Спасові, що Вас аж так багато – що не всилі я привітати Кожну та Кожного з Вас окремо.
Із Всіми Вами хотіла б я щиро ділити Ваші радощі й смутки, всіх зогріти затишним теплом Приходу Сина Божого в цей світ – просвітити небесним сяйвом Зорі Вифлеємської!
Не знаю, чи й за те годиться перепрошувати Вас, що починаю це святкове «соборне послання» у день Всесвітньої і Всенебесної Радости – згадкою про найбільшу трагедію нашого народу три чверті століття тому – про Голодомор. Бо про нього теж забути неможливо!... Але рівночасно це теж наше Свято перемоги – нарешті наша можливість заговорити перед невірними ( на жаль і сором!) земляками нашими і перед усім людством про нашу народню незагоєну рану... Це нарешті кінець такій безмежно довгій, такій болючій і гріховній мовчанці!
У мене таке враження, (думаю: у Вас теж!) – що саме спільне відродження свідомости про наш Голодомор, спільні врочисті відзначення, які прокочуються усією дослівно землею, де лиш живуть українці – саме воно і стане цією об’єднуючою живущою силою, яка з’єднає нас у справді духовно міцну національну спільноту, здібну будувати омріяну незчисленними поколіннями –Україну. І справді, поряд із безпросвітньо-гіркою річницею, виглядає, що на нашому овиді сходить теж і Зоря Надії – що за благословенням Новонародженого, переможемо цілим народом сили всіх Іродів та встановимо на нашій Скорбній Землі – Царство Божого володіння , пристановище Добра й Справедливости!
І Вам особисто та вашим Близьким бажаю зі щирого серця Натхненних і довгопам’ятних Свят Господніх, у промінні Зорі Вифлеємської та в теплому родинному й духовному крузі – і щоб усе добро та щастя сідало у Вашій гостинній хаті на весь цей Новий Рік і на подальші роки.
БО ЦЕ «ЗІЙШЛА НАДІЯ НАРОДІВ»

ЛЕСЯ ХРАПЛИВА-ЩУР,
редактор журналу для вчителів «Відгукніться!»,
Канада

ДАВНЯ МЕЛОДІЯ
Ярема Гоян

... Було Різдво, і до хати господаря, сільського війта Семена Стефаника, церковні браття мають прийти колядувати.
Діти – Василько і Марійка – у білих сорочках сидять на печі, а мама, молода і вродлива, в сорочці з біломережаними рукавами просить дітей частуватися медівником і цукром, лиш не пустувати і сидіти тихенько, як браття будуть колядувати.
«Незабаром перед вікнами ми почули скрегіт веселих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:
– ПРОДАШ ТИ МЕНЕ, ЗГАДАЄШ ТИ МЕНЕ... І оповідає той кінь своєму лицареві, з яких-то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української історії мужньо звучав у того коня.
За мною гармати, як грім, гриміли. Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався.
Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.
– Брате Семене, то ще ми заколядуємо твому хлопцеві.
Ой рано, рано пан Василь устав при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив НІКОЛИ СВОГО КОНЯ НЕ ПРОДАТИ...
– Прошу, панове браття.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.»
А кінь той прилетів із пісні й пісню приніс, а ніс її від сивих віків для всього роду, і стрінув побратима – малого Василька, і повірив йому, і підписав верхи, і вселив у душу пісню як родовий скарб, і помчав горами і долами через ціле життя, і не було на світі такого срібла – злота, за яке можна було продати коника-брата з пісні, і сам він став піснею.
Дивний – предивний той кінь. Він живе не тільки в думах і піснях, як вірний брат, а славиться у Різдвяній коляді, і малий Василько полюбив його на все життя, і вже ніколи не міг забути, і через много літ признався, мов на сповіді:
«Я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці, що тягають плуг... Я чув себе вже в сідлі і твердо настановив ніколи свого коня не продати». Наголошую ще раз на цій клятві нашого клясика, бо то справді «БУВ КІНЬ ІНШИЙ, ЯК ОЦІ НАШІ, ЩО ТЯГАЮТЬ ПЛУГ», то був вільний український дух, якого не можна запрягти в плуга і продавати.
Живий, як пісня і лицарство народу, прилетів цей леґендарний кінь із сивої історії в кіноповість «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Перечитую її ще раз. Полину через течію літ з поетичним словом у той благословенний світ, де «душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства, у той далекий світ, коли «була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко відкритими зеленими очима». І ось на останніх сторінках кіноповісти озивається до мене та сама Різдвяна коляда, яку у рідній хаті села Русова на Покутті слухав малим Василь Стефаник. Зберіг у душі й увічнив у новелі «Давня мелодія», і яку почув у чарах дитинства Олександер Довженко в оселі придеснянського села і проспівав з любов’ю в «Зачарованій Десні». Вслухаймося і ми в цю одвічну коляду-молитву...
«– Пустіть колядувати! – чую голос дівочий знадвору. Я – зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба усвітив у хату перед Новим роком.
В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице.
– Пустіть колядувать! – питається ще раз.
–Співайте! – голосно одказує мати.
– Кому?
– Сашкові!
– «Молодець Сашечко та по торгу ходив, Святий вечір...» – заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хто їх знає, чи то від морозу, чи такі дівчата і слова колядки у зимовий вечір, тільки спів лунає так дзвінко і гучно, і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь перетворююся на слух.
І вони тоді довго і повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан. І ось, вслухаючись у чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців.
І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: «Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців». А кінь у яблуках, шия крута і червона стрічка в гриві, оспівує мені на вухо не продавати його і спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м’які губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам’ятатиму: «Ой чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою да як же за нами турки влягали, ой. да не самі турки. пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега. – Святий вечір...».
Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунаї і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить мене з хати прямо на коня, і тут мій кінь скочив, «Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, – Святий вечір...»
Я вертаюся з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж і мати співає, гойдаючи колиску, і в неї зовсім не хатня мрія, щось зовсім не буденне, ніби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, і дівки за вікном на морозі під зоряним небом! Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тім боці турки й татарва лютують, що так багато їх потоптав конем».

Фраґменти
ГУЦУЛЬСЬКА КОЛЯДА ПАРУБКОВА

Ой на долинї, при зеленинї,
Господи Боже!
Ой там пан Іван коника пасе,і
Коника ласе, з конем говорит:
Ой коню, коню, я тебе продам,
Я тебе продам за сто червоних,
За сто червоних, тисїчу злотих.
Гадай, погадай, мене не продай!
У мого коньи золоті вушка,
Золоті вушка, добра послушка,
У мого коньи шовкова грива,
Шовкова грива коньи покрила.
У мого коньи шовковий фостик,
Шовковий фостик слід замітає.
У мого коньи срібні копита,
Срібні копита камінь лупают,
Камінь лупают, церкви муруют,
Церкви муруют з трйома верхами.
З трйома верхами, з трйома вікнами.
В одно віконце исходит сонце,
В друге віконце в полуднє сонце,
В трете віконце заходит сонце!

***

Ой брате (ім’я), ти стадце пасеш,
Гей дай Боже!
Ти стадце пасеш тай мости мостиш!
Мости до мостів, стадце навернув,
Стадце навернув, міст си проломив,
Міст си проломив, все стадце втопив.
Ой ни жьиль минї йа за сим стадцем,
Лишень жьиль минї за йодним конем,
Бо то у мене кінь розолїтен,
Тай розолїтен тай розмаїтен,
Бо він вушками ради слухував.
Бо він очима зьвізди рахував,
Бо він копитом камінь розшьибат,
Білою гривов все поле вкриват.
Тай по сїм слові чьисний здоровий,
Чьисний здоровий, тай бо наш брате,
Тай бо наш брате, наш брате (імя),
Чьисний здоровий!
В. Шухевич, 4 том.
«Виноградна лоза», ч. 1, 2007

СПОГАД ПАТРІЯРХА МСТИСЛАВА
про хрещення в селі Рябці на Полтавщині в час другого відродження УАПЦ у 1941-43 рр.

Я не був сам свідком виродження української Церкви 1921-го року до часу, коли її почали нищити. Але коли порівняти те, що описує митрополит В. Липківськии, то видно, що відродження, яке ми самі переживали, в рр. 1941-43, було таке ж стихійне і надзвичайне.
Я хочу розповісти про одну надзвичайну подію з мого архипастирського служіння в Україні, на початках мого архиєрейства. Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рябці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо, липень місяць. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над ставком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати були до 10-15 років. Зі мною два священики. Смеркає... Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі... Співає хор – переважно жінки – і відбувається незвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, їх поливають з глечика, опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення.
Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо, і та дивна містерія...

ДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЕКУМЕНІЧНИХ ІНІЦІЯТИВ
Іван Верстюк

Екуменізм – одна з найскладніших богословських тем. Напевно, я не помилюся, якщо припущу, що нерідко її навіть зумисно уникають, не бажаючи вдаватися до розгляду та аналізи тих надскладних і в той же час надважливих проблем, що неминуче постають в екуменічній темі. Питання єднання Церков вже далеко не перше сторіччя хвилює богословів, філософів, письменників, не кажучи про патріярхів, кардиналів, єпископів, священиків. Кращі з кращих в богослов’ї поклали свої найбільші зусилля заради знаходження тих потенційно можливих компромісних богословських формул, котрі б дали змогу вести мову про об’єднання різних християнських конфесій в єдину Христову Церкву. Кожен з учасників численних екуменічних зустрічей та діялогів, я переконаний, глибоко розуміє і переживає важливість церковної єдности і прагне зробити все можливе, щоб ця єдність хоча б окреслилася як реальність не надто далекого майбутнього. Але в той же час ніхто не наважиться робити будь-які проґнози стосовно екуменічних процесів, адже це настільки тонка та складна річ, що проґнози стають просто неможливими.
До того ж, у святій справі церковного єднання слід чекати й на безпосередню дію Божого Промислу, котрий чудесним, надзвичайним чином може скерувати екуменічний діялог у тому чи іншому напрямку, тим самим відкривши розуміння шляхів екуменічного розвитку церковним єрархам, релігійним та громадським діячам, мирянам. Екуменізм є постійним предметом молитов християн усіх конфесій та деномінацій до Того, Хто промовляв в проханні до Свого Отця: «І за них Я освячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине – щоб увірував світ, що Ти послав Мене». (Ін. 17:19-21)
Треба проте відверто визнати, що насправді ідея єднання Церков досі не підтримується всіма християнами. Це одна з найбільших проблем в екуменічному русі, адже він може відбуватись тільки за умови його підтримки всією повнотою Тіла Христового, що є містичною формою Вселенської Соборної Апостольської Церкви. Непідтримка екуменічних ініціятив хоча б найменшою кількістю віруючих автоматично гальмує процес діялогу, унеможливлюючи його розвиток в подальшому. І саме тому я пропоную звернутися до розгляду тих причин, що змушують людей скептично ставитися до церковного екуменізму.
Однією з головних причин, як я це бачу, є те, що більшість християн не розуміють сутности екуменічного процесу. Віруючі традиційних Церков – Православної та Католицької – подекуди вбачають в екуменізмі авантюрне бажання визнати духовну рівність та цілковиту благодатну однаковість всіх християнських конфесій, незважаючи на їхні внутрішні особливості. І тут справді є чого боятись. Спокуса зрівняти все з усім – одна з найстрашніших небезпек в міжцерковному діялозі. Вона може стати, а частково і вже є тим чинником, котрий змушує деяких церковних діячів зовсім відмовлятися від екуменічних ініціятив, в кращому разі відкладаючи їх на майбутнє. Потрібно завжди пам’ятати, що лише диференційований підхід до церковних організмів дозволить виділити в них все те здорове та позитивне, що може слугувати основою для моделі об’єднаної Церкви, та відсікти все хворобливе й неґативне, що цій святій справі заважає. Саме тому потрібно одразу відмовитись від поспіху в екуменічному процесі – тільки поступове і витримане просування через хащі богословських проблем та непорозумінь може дозволити сподіватися на досягнення повної згоди в баченні того, якою повинна бути Вселенська Христова Церква. При цьому зауважу: так само не варто гадати, що можливим є варіянт якогось мінімального, часткового, неповного порозуміння, котрого, як дехто припускає, могло б вистачити для того, щоб принаймні започаткувати євхаристичне спілкування тих Церков, що цього спілкування тепер не мають. Такий екуменізм неможливий. Екуменізм вимагає досягнення богословських та еклезіологічних максимумів, які будуть здатні не тільки поєднати розрізнені гілки християнства, але й втримати їх у цій єдності впродовж віків. Тому потрібно знайти богословсько-канонічні моделі й формули, що зможуть раз і назавжди стати надійною основою єдиної Церкви.
Крім того, екуменічний діялог між різними Церквами ведеться інколи дуже специфічною богословською мовою з використанням великої кількости термінів та термінологічних конструкцій, складних для розуміння їх навіть спеціялістами. І з цього виникає ще одна проблема – проблема неправильної інтерпретації екуменічних словесних формул. Цілком нормально, що всі християни хочуть бути обізнаними в царині екуменічних переговорів, але ж не кожен належним чином для цього освітньо підготовлений. Подекуди ж і церковні пастирі через власну необізнаність із екуменічною специфікою чинять неґативний вплив на мирян, змушуючи їх ставати в опозицію до ідеї церковної єдности лише через брак розуміння цієї теми. Відомо, що люди завжди бояться того, чого вони не знають, і в даному разі вони побоюються екуменізму. Та треба додати, що, на щастя, ця проблема стосується переважно не церковних інтелектуалів, а звичайних мирян, далеких від богослов’я та християнської філософії, що, власне, і є причиною їхньої, я сподіваюсь, тимчасової неспроможности сприйняти екуменізм, адже це перш за все неспроможність його зрозуміти. Очевидно, що цю проблему можна розв’язати через просвітницьку діяльність богословів та церковних публіцистів.
Я хотів би вдатися також до такого запитання – чи має сенс церковна єдність без досягнення повної тотожности внутрішнього устрою? Чи потрібне таке поєднання, котрим будуть незадоволені ті, хто поєднуються? На мою думку, єднання Церков повинно відбуватись лише на основі бажання мати в усіх значеннях єдину Церкву, тобто з єдиним Символом Віри, з єдиним устроєм, з єдиним богослужбовим обрядом. Будь-які припущення щодо можливости так званого внутрішньо-церковного різноманіття є, на мій погляд, не найкоротшим шляхом до порозуміння, скоріше, відчутним послабленням майбутньої об’єднаної Церкви. Наразі доконечна здорова зважена синтеза Церков, в першу чергу – Православної та Католицької, як таких, що зберегли християнську традицію з апостольських часів найбільш повно – з усією їхньою складною структурованістю. Це не повинен бути механічний пошук спільного аритметичного, але продуманий, зважений та звірений з Біблією та прецедентами церковної історії процес. Ще раз хочу наголосити на неможливості рухатись екуменічним шляхом в прискореному темпі, а лише поетапно, зважуючи кожен крок і кожне слово, бо в інакшому разі матимемо умовну, формальну унію, а не органічно єдину Вселенську Церкву.
Екуменізм в жодному разі не може бути предметом політичних чи економічних дій, він повинен знаходитись винятково у церковній компетенції, в компетенції відповідних церковних інституцій та організацій. Варто наголосити на доконечній потребі вироблення загальноприйнятної екуменічної етики, яка б утримувала всі ініціятиви в цьому напрямку, в межах толерантности та християнської взаємоповаги.

З НЕМОВЛЯМ НА РУКАХ
Петро Боярчук,
з книги «Дорогами болю», Луцьк, 2003

Можливо, не скоро довідався б я про цю жінку, може, і зовсім не знав би трагічну повість її життя, аби не інженер з Луцька Антон Григорович Ступак. Прочитав він тоді у газеті «Волинь» статтю Полікарпа Шафети «Могилам також боляче» — і зачепило за живе. Прийшов у редакцію.
— Так, кожна могила, — сказав, — повинна бути доглянутою. В тому числі, звичайно, і німецька. Але хто відповість, де могили волинян, яких розстріляли енкаведисти? Де, наприклад, могила мого батька?
У розмові виявилося, що матір Антона Григоровича, Олену Тихонівну Ступак (у дівоцтві — Зубко) «за батька» вивезли з тодішнього Локачинського району в Кіровську область, у північну глухомань колишньої Вятської губернії. Звичайно, це не Сибір. Але недаремно кажуть росіяни, хрін рєдьки не слащє. Висилка на европейську Північ нічим не була кращою. Видно це і з розповіді горохівчанки Марії Куньчик, і з багатьох інших. То чи випадково місця, у які потрапила Олена Ступак, називала в розмові зі мною виключно Сибіром?.. Надто для багатьох наших земляків у їхній уяві простягнувся Сибір від краю до краю колишньої імперії. Бо, ідучи за запитанням Антона Ступака, хіба не напрошується наступне: чим відрізняються невідомі могили розстріляних енкаведистами волинян на Волині чи українців в Україні від невідомих могил тих, кого знищено на нескінченних етапах та замучено у лагерях ГУЛАГу на всій території колишнього Союзу і навіть за його межами?
Олена Тихонівна мала тоді 22 роки. І двомісячного сина Антона, якого під час нашої бесіди називала Тоніком. Старший, без шести місяців п’ятилітній Володя, якого в Локачах «сестра з-під енкаведистів викрала», залишився вдома.
— Вже забувати стала, — говорила. — Солому до хліва несу, а в хату приношу. Та все тодішнє так пам’ятаю, як ніби в цій хвилині трапилося. У 1944 році було. Ще фронт через село не перейшов. Ми, як на «нічиїй» землі. Ми на хуторі коло Уманців тоді жили. На Зеленолужжі. Так хутір звався. З Пустомитами, де тепер, по-сусідству. І прийшли сюди в сірих шинелях, забрали чоловіка. А чоловік, як з хати виходив, то говорив, що з ним розберуться і випустять. Бо ніякої за ним провини. Я те сама знаю. Так і не вернувся... Але що ж то за смершівці такі були, що з ними смерть у парі ходила?..
Думаю, ніяк не імена та прізвища цікавили в даному разі Олену Тихонівну. Не в них суть. Дивувалася: червоні ще ген там, у Пустомитах ще німці, а смершівці вже тут. І вже своє роблять.
Навряд чи заінтересувало б її те, що не одного Григорія Ступака, як «ворога народу», було схоплено в цих краях сталінськими спецслужбами фактично іще в отой короткий його відтинок, коли одні ще не пішли, а другі ще не прийшли. Але це лише зайвий раз і доводить, що не тільки підпорядковані їм партизанські підрозділи, загони і цілі з’єднання, а й регулярні сили спецслужб діяли попереду лінії фронту. Коли ж зважити, як швидко услід за просуванням з’явилися на місцях спецбойовики НКВД-МДБ, то, очевидно, діяли не лише «у сірих шинелях». Отже, чи випадково немало волинян ставлять під сумнів участь ОУН та УПА, як і участь СБ ОУН, у всіх тогочасних акціях проти мирного населення, що виключно їм приписувалися?
Із наглухо закритих донедавна сторінок історії большевизму, починаючи від Леніна, відомо аж надто багато прикладів найогидніших злочинно-провокативних дій опричників імперії та її вождів, що їх дії завжди виправдовувалися метою.
Долю Григорія Ступака уточнив мені його старший син Володимир. Мовляв, занадто вірив батько комуністам. За Польщі був у КПЗУ, сидів за це в тюрмі. А як прийшли перші совєти і побачив, що до чого, то віра пропала. В ОУН та УПА він не був. Але підтримував ідею незалежности України. Мабуть, допомагав чимось повстанцям. Хіба він один? Хотілося людям самим у своїй хаті бути хазяями, от і помагали. У кожному разі навіть цей його «злочин» перед сталінщиною на смертну кару не тягнув. Але засудили «к высшей мере наказания — расстрелу». За «участие в бандбойовках ОУН-УПА». За те, чого насправді не було.
— Батько реабілітований, — говорив Володимир Григорович. — Давно вже. Але... ті самі комуністи, яким так вірив, що розберуться, і розстріляли. Не довго розбирались.
Гранично чітко усе це підтверджує довідка про реабілітацію чоловіка, видана Олені Ступак прокуратурою Волинської области в серпні 1992 року: «Гр. Ступак Григорий Николаевич. Год и место рождения 1912, с. Пустомыты, Локачинского р-на, Волынской обл...
Арестован 3 апреля 1944... Осужден 8 июня 1944 года Военным Трибуналом войск НКВД Ровенской обл. Квалификация содеянного и мера наказания... ст.ст. 54-1 (а), 54-11 УК УССР к ВМН — расстрелу с конфискацией имущества... Приговор приведен в исполнение 1 сентября 1944 года». Через п’ять місяців після арешту. У графі «Содержался под стражей в местах лишения свободы» перед словами «лет», «месяцев», «дней» — прочерки. Виходить — «не содержался»? Міг, отже, бути розстріляний рівненськими енкаведистами, яких не знати чому боротьба з «ворогами народу» завела поперед лінії фронту у Волинську область, зразу після арешту? А документи оформили потім...
— Мене, — продовжувала Олена Тихонівна, — як фронт пройшов, забрали. Приїхали 8 листопада 1944 року хурою з Локач: «Собірайся!» Якось так було, що й дома нікого. Я на полі робила, діти в хаті. Ми до неї тільки вернулися, бо німці, відступаючи, зігнали з місця. Мали трохи зерна, що від них переховували, але й того не викопали. Ні вдяганки, що краща, тепліша. З чим збиратися? А Володя ще з дому хотів від них втекти. Направився до сусідів. Через трохи прийшов у сльозах. Каже: «Дядько той, що з ружжом, не пустив...» Того дня ще дівчину з нашого села забрали, Олю. Мати її, Мелашка, аж на другому селі картоплю копала. її не застали. А Оля пасла коло хати корову. Певно, їй років десять було? До мене на воза Олю вкинули, корову її до воза прив’язали і — «паєхалі». Оля, бідна, плаче. Володя мій плаче. Позадувалися від сліз. А енкаведист до Олі: «Не плач. Мамка за тобой сама к нам прідьот. Вместе будете. Нікуда твоя мамка от тебя нє денецца». Лагідно так говорить. Ніби співчуває дитині...
Картина із ряду тих, які змальовувалися дітям у страшних розповідях в історії України про часи монгольського нашестя і татарських набігів, часи людоловів та вихованих ними яничар. Але, виявляється, картина непоодинока і в недавні часи «визволення». Навіть для невеличкого села Уманці. У 1948 році місцевий компартійний секретар Петро Шинкаренко та голова колгоспу Василь Гребенюк прив’язали до воза тутешнього селянина Стаха Коваля і погнали коней у Пустомити. Біг за тим возом, як бранець татарський. «Але не витримав довгої дороги — розказувала свідок знущання Марія Прищук. — впав, проволікся, побив голову. Після того став плутатись розумом».
Таку ось кару отримав від сталінціыв недавній совєтський фронтовик, контужений у боях з гітлерівцями десь в Австрії. Бо не вступив до колгоспу і не зміг вчасно виконати поставку. За це в ті роки теж робили «ворогами народу» і відправляли до Сибіру. Але аж надто сибірною виявилася для учасника війни дорога від Уманців до Пустомит, якщо до віку позбавила здорового глузду. І чи не тому нерідко накладала система заборону на мистецькі твори з історії України (згадаймо, для прикладу, роман «Людолови» Зінаїди Тулуб), що, змальовуючи далеке минуле, відтворювали минуле недавнє?
— Привезли до Локач. Олю разом зі мною та дітьми в якомусь кабінеті закрили. Корову її енкаведист повів до себе у двір. А на ранок вже й Оліна мати, Мелашка та сама, прийшла. Ну, яка ж мати могла би покинути напризволяще свою дитину? Яке би то мусила серце у грудях носити? Добре той енкаведист знав, що робить. Через те і глузував: «Вмєстє будете». Ну, ще над ранок сестра моя прийшла. Я їй Володю, знаєте, і віддала. Той стрибок, що діжурив, побачив і пішов десь. Сховався. Так, як би він не бачив нічого. Знаєте, скрізь різні люди. Сестра Володю зразу повела у Войнин. Там переховувала. А нас вже до Луцька готуються везти. Перевіряють по списках. Володі нема. Енкаведист прискочив до мене: «Сука! Гдє сваєво щєнка дєла?!» І потім: «Думаєш, с раднимі астанєцца? Нє астанєцца!» Довго його Улита, так моя сестра зветься, у чужих людей у Войнині переховувала. Та й після того, як до себе забрала, стерегла від недоброго ока.

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ: «ТРЕБА ЛІКУВАТИ САМ ДУХ, А НЕ ЗГОРТАТИ СВОБОДУ»
Фрагменти інтерв’ю з віце-ректором УКУ Мирославом Мартиновичем з газети «Свобода» 25. 11. 2007

– Зрозуміння, терпимість, прощення – це якості мусять бути особисто вистражданими, це рівень дуже розвинутої духовности, її не можна вимагати чи накидати на нижчі рівні самосвідомости. Якби пересічні люди не опиралися, по-своєму, хто як може, злу, воно зробилося б ще сильнішим й підкорило б геть усе на світі. З кожною людиною треба говорити її мовою, а вести її далі, вперед лише тоді, як у ній вже визріли власні запитання щодо себе самої, щодо свого місця в світі і щодо самого світу. Ви згідні з цим?
– Вимагати вищої духовности, накидати її силою на нижчі рівні свідомости справді не можна. Це може викликати лише зворотню реакцію. Але й полишати оті нижчі рівні самі на себе також не годиться. Бо що тоді робив Христос? З одного боку, Євангелія донесла до нас ті моменти, коли Сам Христос визнавав: «Цього осягнути поки що не можете». Проте Своїм свідченням і Своєю жертвою Він робив не що інше, як підносив нижчі рівні духовности до раніше немислимих висот. Божественна Літургія також щодня запрошує нас: «Вгору піднесімо серця». Отже, у своїх статтях я не вимагаю – я запрошую людей приглядатися до наслідків їхніх дій і переконуватися, що терпимість і прощення не є рівнозначними рабській покорі. Головним інструментом диявола у людських стосунках є суперництво, а Нагірна проповідь Христа є дивовижним порадником, як тих суперництв можна уникнути. Але щоб пізнати мудрість цих порад, треба лише позбутися примітивного висміювання євангельських формул, таких як «коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу», «любіть ворогів ваших», «не судіть, щоб і вас не судили».
– Десять років тому у глибокому і сміливому політичному есеї «Галичино, Галичино...», який викликав жваву дискусію, Ви дійшли, хоч і досить м’яко, ухильно, висновку, що національна ідея і націоналізм – це не адекватні речі, бо, мовляв, національна ідея – це явище феноменологічне і первинне, а націоналізм – це тільки часова і просторова проєкція цієї ідеї. Відповідаючи Вам, львівський професор, академік Папської Академії соціяльних наук Степан Вовканич обґрунтував дещо інший підхід: замість відмовлятися від українського націоналізму, його треба визнати ідеологією поневоленого народу, «яка у старому передвоєнному варіянті є вже неактуальною», але її слід зберегти у широких рамках внутрішньої і зовнішньої політики, бо «той, хто захищає своє, бореться за власне існування, осуду не підлягає». Чи Ви й сьогодні розмежовуєте націоналізм і національну ідею?
– Як на мене, одними з найкращих виразників національної ідеї були кирило-методіївці. Саме вони склали формулу, яка свого часу вразила мене: «Україна – це біблійний наріжний камінь, що його щоразу відкидають будівничі». Але чи можемо ми назвати їх націоналістами? Для того часу формула «Здобудеш Українську Державу» просто немислима. А що об’єднує виразників цих двох різних епох? Любов до України та її народу. Первинною є вона, а не ідеологічна її оздоба.
Фраза «той, хто захищає своє, бореться за власне існування, осуду не підлягає», вочевидь полемічна. Сказано гарно, але. Чи не засуджуємо ми сучасну Росію, хоч вона дбає передусім про свої національні інтереси? Чи не засуджуємо Польщу, хоч у 40-их роках вона захищала передусім цілісність своєї держави, розірвану двома тоталітарними режимами? У сучасному гльобалізованому світі жоден народ не може захищати своє, не звертаючи уваги на те, чим цей захист обертається для інших народів. Прикладів порушення цього правила – безліч, але саме тому стільки осуду в наших серцях. Як на мене, суть Христової формули «не судіть, щоб і вас не судили» не в тому, що якісь феномени людського життя треба вивести за межі критики. Справжній сенс цих слів у тому, що люди (а тому і народи) залежні одні від одних, отже кривда, завдана нами іншим, обов’язково рано чи пізно повернеться до нас. У кожній дії, яку ми критикуємо, можна знайти зерна нашого власного гріха!
– Від єрархів з усіх боків чуємо: Церква – поза політикою. Якщо держава сьогодні нездатна витягнути суспільство з зачарованого кола проблем, а Церква – поза політикою, то звідки ж можна чекати порятунку? Зрештою, це знов таки Ваші слова: «Немає сьогодні такої суспільної категорії, яка б не вносила своєї гріховної лепти у загальне моральне замішання, й серед якої не було б тих (далі ви цитуєте Ісайю), «що зло добром зовуть, а добро – злом, що з пітьми роблять світло, а зі світла – пітьму». Одначе, Ви ці глибокі міркування закінчуєте утопією: починати очищення треба з себе. Я не думаю, що в Україні нема чистих людей. Проблема – в тому, що нема їх стільки, аби утворилася критична маса, спроможна переродити суспільство.
– Справді, ілюзія, що Церква може бути «поза політикою», оберталася для неї і для суспільства великими втратами. Адже політика при цьому не вважала, що вона – поза Церквою, і крутила нею, як хотіла! Приклад Російської Православної Церкви тут аж надто ілюстративний. Отже, проблема вся в тому, що саме ми розуміємо під «політикою» і як про це говоримо. Ми в Інституті релігії та суспільства УКУ готуємо зараз до публікації збірку заяв та послань єрархії УГКЦ з соціяльно зорієнтованих питань, і я просто гордий від того, що моя Церква заторкувала впродовж 18 років стільки важливих питань, які так чи інакше випливають з нинішньої політичної ситуації. Проте на цьому зупинятися не слід, і чи не найважливішою суспільною проблемою, породженою політичною системою, є проблема ледь не тотальної корупції. Церква просто зобов’язана оголосити проти неї «хрестовий похід». Але я переконаний, що і в цьому випадку Церква закликатиме не до того, щоб піддавати хабарників гнівливому «суду Лінча», а до того, що Вам видається таким непереконливим, а саме: почати все з себе. Утопічно? Але уявіть собі лише, кому можна було б дати хабар, якби всі відмовились його брати!
– Професор Ноттінґемського університету Джан Мілбонк заснував богословський рух „Радикальне православ’я». Як Ви ставитеся до цієї його тези: «Церква повинна чесно дивитися на речі і визнати, що і політичні, і економічні сили сьогодні іґнорують те, що є трансцендентальне. Церква має взяти на себе пряму відповідальність за політичний і соціяльний порядок, як це робилося у минулому. Це нова річ, яку ми маємо визнати».
– Згоден, відповідальности з Церкви ніхто не знімав. Епоха змінила лише обставини, в яких перебуває Церква. Сьогодні вона проголошує свої правди не понад суспільством, як істина останньої інстанції, а в тілі суспільства, як один із багатьох проповідників. Тобто, щоб бути почутою, вона мусить бути переконливою. Але саме така ситуація і відкриває в Церкві її справжні можливості, відвертаючи її від сяйва почестей і привілеїв! У цьому сенсі Церква не сміє бути «від світу». Її місія – тому світові протиставлятися.
– Ліберали, котрі керують сьогодні державами, абсолютно певні, що матеріяльний базис – економіка, ринок – це вирішення усіх людських проблем. Таке розуміння лібералізму зробить і вже зробило й наш час трагічним. Особливо трагічне зіткнення молоді з вовчою мораллю первісного накопичення капіталу, зі спокусами «солодкого життя», з віртуальними оманами. Хто навчить молоду людину зрозуміти, що діється в світі, і всупереч усьому – залишатися людиною?
– Кожен «ізм» – це іспит, що його людство повинно скласти, бо через нього розкриваються нові грані духовности людства. Отже, Бог не грається з людством, як часом діти граються з пійманим мишенятком. Він дає людству свободу – навіть якщо це означає спершу пірнути в спокусу, щоб потім на власному досвіді переконатися у її шкідливості. Вихід для нас один: давати молоді належний приклад. Настане час, вона про нього згадає. Торік один студент Українського Католицького університету писав у мене дипломну роботу з соціяльного вчення Церкви. Після закінчення університету на першому ж місці у Львові, куди він подався на працю, йому сказали: «Хочеш у нас працювати – плати 2 тис. дол.». Удар був великий, і я не знаю, як довго цьому студентові вистачить снаги опиратися цьому суспільному злу. Але я щасливий, що ми в Українському Католицькому університеті досягли головного: забезпечили йому навчання без корупції і навчили його, де добро, а де – зло; навчили, що жити чесно є можливим. А далі уже справа його власного сумління.
– У Вас не виникало відчуття, що якби всі колишні українські дисиденти, політичні в’язні, згодом, в незалежній Україні, не пішли в політику, залишилися близько до неї, але – над нею, саме як моральні авторитети, як обереги критеріїв Добра і Зла, то українське суспільство одужувало б значно швидше?
– Біда не в тому, що дисиденти пішли у владу. Адже влада за Божим законом – це служіння народу, а тому може бути освячена. Біда в тому, що дисиденти дали втягнути себе у вир суперництва. А з цього виру живими не виходять. Я кажу це не з позицій вищости, бо по собі відчував, як легко зваблює тебе спокуса суперництва.
– Скажіть, чи це також демократія – свавільна навала чужих Церков, сект, аж до сатанинських?
– Так, це також демократія, бо демократія дає свободу різним проявам людського духу. І якщо дух здоровий, то демократія – найкращий лад із усіх можливих. Хай Церкви й релігії виграють конкуренцію не з допомогою державних законів, а «силою самої правди», як каже про це Другий Ватиканський Собор, і чистотою власного прикладу. А якщо на нас звалюються наслідки хворого духу, то треба лікувати сам дух, а не згортати свободу. Перші християни перемогли зло саме безстрашністю і моральною чистотою своєї жертви.
– Ви вже десять років працюєте в Українському Католицькому університеті. В якій мірі Ви там знайшли себе?
– Вибачте за патос, але це для мене на схилку літ воістину Боже благословення...

З віце-ректором УКУ розмовляв Петро Часто

Старець ПАЇСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ СЛОВА. Том 1. З БОЛЕМ ТА ЛЮБОВ’Ю ПРО СУЧАСНУ ЛЮДИНУ. Манастир святого апостола та Евангелиста Йоана Богослова - Суроті, Сапоніки. Редакція журналу «Премудрість Божа Софія», Стрий, 2006

«Роки, які ми зараз переживаємо, дуже тяжкі і дуже небезпечні. Але, зрештою, переможе Христос»
Вступ (зі слів старця).
Фрагменти

В нашу епоху більшість мирян намагаються йти по життю з надзвичайною швидкістю. Але оскільки в них нема страху Божого – а «початок Премудрости– страх Господній», то в них нема і гальм, і з шаленою швидкістю, без гальм, вони закінчують перегони в прірві. Люди дуже стурбовані труднощами і, в основному, доведені до очманіння. Вони втратили орієнтацію і помалу доходять до того, що не можуть контролювати самих себе. Якщо навіть ті, хто приїжджає на Святу Гору, настільки сильно засмучені і заплутані, настільки стривожені, то подумайте, якими є інші, віддалені від Бога, від Церкви!
В усіх державах бачимо бурю, велике сум’яття! Нещасний світ – хай подасть Бог Свою руку! - кипить як скороварка. І подивіться, що творять ті, хто за владу тримається! Куховарять-куховарять, кидають все в скороварку, а вона вже свистить! Скоро вилетить клапан! Я сказав одній людині, яка займає високу посаду: «Чому ви не звертаєте увагу на деякі речі? До чого це приведе?» Він відповів мені: «Отче, спочатку зло було малою сніговою брилою, а зараз воно перетворилося в лавину. Допомогти може тільки чудо». Але деякі люди, тим способом, яким вони хочуть зарадити становищу, роблять лавину зла ще більшою. Замість того, щоб вжити певних заходів щодо освіти, виховання, виправити щось, вони роблять ще гірше. Не піклуються про те, як зупинити лавину, але роблять її ще страшнішою. Бо спочатку снігова грудка є невеликою. Але якщо вона покотиться вниз, під укіс, то стає сніговою грудою, яка, збираючи сніг, дерева, каміння, сміття, стає все більшою і більшою і перетворюється в лавину. Так і зло: помалу воно стало вже сніговою лавиною і котиться вниз. Зараз для того, щоб знищити лавину зла, потрібний бомбовий удар.
– Геронде, Ви переживаєте через все це?
– Ех, а через що ж борода моя посивіла завчасно? Мені боляче двічі. Спочатку, коли я щось передбачаю і кричу, щоб ми попередили зло, яке насувається. І потім, коли на це не звертають уваги (не обов’язково від зневажання), це зло стається і мене починають просити про допомогу. Розумію тепер, як мучились пророки. Найбільшими мучениками були пророки! Вони були мучениками більшими, ніж усі мученики, незважаючи на те, що не всі вони померли мученицькою смертю. Бо мученики страждали недовго, тоді як пророки бачили, що коїться зло, і страждали постійно. Вони постійно кричали-кричали, а інші дуділи у свою дуду. І коли, з вини цих інших, приходив гнів Божий, то разом з ними терпіли і пророки. Але тоді, принаймні, розум людей був обмежений, і в силу цього вони відрікалися від Бога і поклонялися ідолам. Сьогодні, коли люди відрікаються від Бога свідомо, відбувається найбільше ідолослужіння. Ми ще не усвідомили того, що диявол заповзявся губити творіння Боже. Він влаштував «панкінію», щоб погубити світ, він оскаженів, тому що у світі почало з’являтися добре занепокоєння. Він розлютований, тому що знає, що шкодити йому залишається недовго. Зараз він поводиться як злочинець, який, коли його оточують, говорить: «Не врятуватися мені, вони мене схоплять!» – і трощить все з ліва і з права. Або як під час війни, коли закінчаться боєприпаси, солдати витягають багнет чи шаблю, кидаються в бій і – хай буде що буде! «Все одно, – кажуть, – гинути. Вб’ємо ж якнайбільше ворогів!» Світ горить! Ви це розумієте? Навалилася чимала спокуса. Диявол розпалив таку пожежу, що навіть якщо всі пожежники зберуться разом, то не зможуть її загасити. Духовна пожежа не залишила нічого неушкодженим. Ми можемо тільки молитися, щоб Бог помилував нас. Адже коли розгориться велика пожежа і пожежники не зможуть нічого зробити, то люди змушені будуть звернутися до Бога і просити його про сильний дощ, щоб полум’я згасло. Так і з тією духовною пожежею, яку роздмухав диявол: потрібна лише молитва, щоб Бог допоміг.
Увесь світ прямує до занепаду. Загальний безлад. Не скажеш тут: «У будинку трохи поламане вікно чи ще щось, дай же я це полагоджу». Весь будинок розвалився. Світ став зруйнованим селом. Справи уже вийшли з-під контролю. Допомога можлива тільки зверху – від Бога.

Як мучаться люди

Муки людські не мають кінця. Загальне розтління – цілі родини, дорослі, діти.... Щодня серце моє обливається кров’ю. Більшість осель наповнено розладами, хвилюваннями, тривогою. Тільки в тих сім’ях, де живуть з Богом, людям добре. В інших – розлучення, банкрутства, хвороби, нещасні випадки, хтось на психотропних ліках, хтось на наркотиках... Нещасні: у когось більше, у когось менше, але в кожного є біль. Особливо зараз: роботи нема, борги, страждання, банки з людей тягнуть останнє, з будинків виселяють – ціла купа мук! І це не те що один-два дні! Якщо і є в подібній сім’ї одно-двоє здорових дітей, то від такого життя вони занедужують. Якби люди в багатьох подібних сім’ях змогли хоча б один день пожити безтурботно та набути відречености ченців, то це була б для них найкраща Паска.

Безпека і беззахисність

Світ сьогодні заполонили різного роду «безпечностями». Але, будучи віддаленим від Христа, світ відчуває надзвичайно велику беззахисність. В жодну епоху не існувало такої беззахисности, як у сучасних людей. І оскільки людські безпечності їм не допомагають, вони біжать на корабель Церкви, щоб відчути себе в духовній безпеці, бо вони бачать: світський корабель пішов на дно. Однак, як тільки вони побачать, що й у корабель Церкви просочується вода і там переймаються духом світу цього, а Духу Святого нема, і там тоді люди впадуть у розпач, оскільки після цього їм уже не буде за що вхопитися.
І якщо в них нема віри, щоб обпертися на неї, якщо вони не довірилися Богу настільки, щоб повністю на Нього покластися, то їм не уникнути страждань. Довіра до Бога – велике діло.
Ті роки, які ми переживаємо, дуже тяжкі і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос. Ось побачите, з якою повагою люди будуть ставитися до Церкви – тільки б ми [християни] жили правильно. Люди зрозуміють, що інакше нічого доброго не вийде. Політики вже зрозуміли, що якщо хтось і може допомогти людям у світі, який перетворився в божевільню, то це люди Церкви. Так, не дивуйтеся! Наші політичні діячі визнали своє безсилля, підняли руки вгору. До мене в келію прийшло якось кілька політиків і сказали: «Ченці повинні йти в світ на проповідь, наставляти людей. Іншого виходу нема». Які нелегкі роки!.. Якби ви тільки знали, до чого ми дійшли, і що нас чекає в майбутньому!..

Шукання людей

Якось взимку до мене в келію прийшло вісімдесят осіб – [різні люди,] від студентів до театральних режисерів. Зі сльозами ці люди запитували мене, чи можуть вони... вивчати богослов’я! Світ божевільний. Всі чогось шукають, але більшість не знає чого. Одні шукають істину в розважальних центрах, інші хочуть знайти Христа, слухаючи божевільну музику...
– І справді, Геронде, які ж у людей шукання! До Вас приходить стільки народу, і всі годинами вистоюють, очікуючи на зустріч з Вами.
– Це теж одне зі знамень часу – люди шукають допомоги [навіть і] в мене нікчемного. Я не бачу в собі нічого доброго і дивуюся: що знаходять у мені люди, щоб так стрімголов мчатися до мене? А я ж насправді хто: гарбуз з кавуновою шкіркою. А в наші дні навіть гарбуз їдять замість кавуна, тому що в нього шкірка схожа на кавунову. Люди їдуть до мене з іншого краю світу і навіть не знають точно – застануть мене чи ні. А мені як: з одного боку, я гребую самим собою, але з іншого – за людей теж боляче. До чого ж ми дійшли! Як низько впав світ! Пророк Ісая говорить, що прийде час, коли люди знайдуть когось одного, хто носить ризу, і скажуть йому: «Ходімо, ми зробимо тебе царем». Хай помилує нас Бог!
Святий Арсеній Каппадокійський читав двадцять восьмий псалом про тих, хто терпить небезпеку в морі. А я, читаючи його, кажу: «Боже мій, адже вже і суша – тобто увесь світ – стала небезпечнішою від моря! Люди духовно тонуть у світі». Коли до мене приходять люди, які розчарувалися в житті, я читаю їм дев’яносто третій і тридцять шостий псалми: «0 Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві! Встань, Суддя землі, відплати гордим по заслузі... Спасіння праведним від Господа, Він їхнє прибіжище під час скрути... Господь їм допомагає і їх спасає; спасає їх від беззаконних і втішає...». Ці священні слова дуже тішать душу. Якби нещасні кинули хоча один погляд на Небо, то багато чого змінилось би. Але сьогодні люди про Бога не думають. Тому намагання допомогти їм духовно не знаходить у самих людях відгуку, ти не можеш прийти з ними до взаєморозуміння.
Я постійно прошу Бога явити світові добропорядних людей, християн, щоб вони допомагали іншим. Нехай дасть Бог таким добропорядним християнам многая літа життя. Давайте молитися про те, щоб Бог просвітив світ і з’явилися інші люди – не такі, як ті, хто сьогодні руйнує світ, а нові, чисті. Будемо просити Бога, щоб з’явилися нові Макавеї. Молодим може не вистачати досвіду, але в них нема неправди і лукавства.
Давайте просити Бога, щоб Він наставляв не тільки тих, хто належить до Церкви, але і тих, хто перебуває при владі, щоб вони мали страх Божий і були здатні сказати якесь мудре слово. Влада, яка скористається одним лише мудрим словом, може за дві секунди змінити стан справ у світі. А одним безглуздим словом може занапастити цілу державу. Добре рішення – благість для світу, а немудре рішення катастрофа для нього. Біда людей не тільки в їхніх матеріяльних потребах, не тільки в тому, що їм нема що їсти і вони терплять нестатки. Їхня духовна біда набагато страшніша. Коли Бог наставляє деяких людей, то саме зло потихеньку знецінюється, не знаходить собі попиту. Тому що зло не Бог руйнує, ні – воно руйнує само себе. Прийде час і все стане на свої місця.

У нашу епоху не вистачає живих прикладів

— Геронде, чому Святий Кирило Єрусалимський говорить, що мученики останніх часів будуть «найбільші з усіх мучеників»?
— Тому, що раніше було багато титанів [духу]. А в нашу епоху не вистачає живих прикладів, я кажу зараз взагалі про Церкву і про чернецтво. У наш час стало більше слів і книг, але збіднів життєвий досвід. Ми лише захоплюємося святими подвижниками нашої Церкви, не розуміючи того, наскільки великою була їхня праця. Щоб це зрозуміти, треба потрудитися самим, треба полюбити Святих і від любочестя докласти зусиль до того, щоб бути схожими на них.
У старовину існував подвижницький дух. Кожен намагався наслідувати іншого. При цьому ні зло, ні недбальство не могли встояти. Було достатньо добра, був подвижницький дух, і тому недбайлива людина не могла встояти у своєму недбальстві. Її вів за собою загальний потік добра.
Але сьогодні, якщо людина хоче жити чесно, духовно, то у світі їй нема місця, їй доводиться нелегко. І якщо вона буде неуважна, то покотиться під гірку, її понесе вниз мирський потік.
Злих прикладів безліч, а трохи того добра, яке ще залишилося, – не вартує ні гроша. Тобто зараз відбувається прямо протилежне: мале добро тоне у великому злі, і при владі перебуває зло.
Якщо в однієї людини чи в декількох людей є подвижницький дух, це дуже допомагає іншим. Тому що, якщо хтось духовно процвітає, то користь від цього буде не тільки йому самому, але і тому, хто його бачить. Те ж саме і з людиною розпущеною – вона відповідно впливає на інших. А якщо розслабляється один, розслабляється інший, то поступово, непомітно, навколо не залишається вже нічого доброго. Тому серед розпущености, яка панує, дуже допоможе подвижницький дух. Нам треба бути надзвичайно уважними в цьому відношенні, тому що нинішні люди, на жаль, дійшли до того, що навіть приймають закони, які насаджують розпущеність і розбещеність. Навіть праведників примушують до виконання цих законів. Тому ті, які служать Богові, повинні не тільки не піддаватися впливу мирського духу, але і не порівнювати себе з людьми цього світу. Порівнюючи себе з мирськими людьми, християни починають вважати себе святими, потім розслаблюються й у результаті доходять до того, що стають гіршими від тих, з ким вони себе порівнювали. Зразком у духовному житті повинні бути святі, а не люди світу цього.

Легко знайти «солодку гірку» і покотитися по ній вниз

– А чому, Геронде, ми з таким трудом творимо добро, але настільки легко впадаємо в зло?
– Тому що в добрі, насамперед, повинна потрудитися, докласти зусиль сама людина, тоді як у злі людині допомагає диявол. А крім того, люди не наслідують добра, і добрих помислів у них теж нема.
Диявол нечистоплотний. Він зв’язує людину по руках і ногах, щоб повести її туди, куди він хоче, тоді як Бог зважає на волю людини. Він створив людей не рабами, але синами. Він знав, що відбудеться гріхопадіння, але навіть незважаючи на це, не зробив людей Своїми рабами. Він зволив зійти з неба, втілитися, перетерпіти Розп’яття й у такий спосіб врятувати людину. Бог дарував людині волю. І незважаючи на те, що диявол може використовувати її для великого зла, у подарованій людині волі є сприятлива можливість для того, щоб люди просіялися.

Бог не кидає нас напризволяще

Люди, перебуваючи сьогодні в такому [жахливому] стані, роблять все, що прийде їм до голови. Одні живуть на пігулках, інші – на наркотиках. Щоразу троє-четверо тих, що спокусилися, створюють якусь нову релігію. Але злочинів, нещасних випадків, злодіянь відбувається відносно небагато. Бог допомагає людям. Пам’ятаю, одного разу заблукав до мене в келію один молодець і запитує: «Слухай, у тебе гітари нема?» Мало того, що курить гашиш, мало того, що ляпає язиком, не питаючись, чи хочуть інші його слухати, так ні – подавай йому ще й гітару! Інші втомилися від життя і хочуть накласти на себе руки або ж, вчинивши якесь зло, влаштувати великий тарарам. Мова йде не про тих, у кого ці бажання з’являються у вигляді богохульного помислу, і вони його, цей помисел, проганяють. Зараз ми говоримо про людей, які втомилися від життя і не знають, що їм робити. Один такий сказав мені: «Я хочу, щоб у газетах написали, що я – герой». Ось таких-от людей деякі і використовують для досягнення своїх негідних цілей.
Незважаючи на те, що ми довели себе до такого стану, Бог не покидає нас напризволяще. Бог оберігає нинішній світ обома руками – тоді як у колишні часи – тільки однією. Сьогодні, коли людину оточує стільки небезпек, Бог оберігає її немов матір дитину, яка тільки починає ходити. Зараз Христос, Пресвята Богородиця, Святі допомагають нам більше, ніж за старих часів, але ми не розуміємо цього. А до чого дійшов би світ, коли б цієї допомоги не було!.. Більшість людей живуть на пігулках, перебувають у такому стані, що страшно сказати. Один пияк, інший розчарований життям, у третього задурманена голова, четвертий через біль замучений безсонням. І бачиш, як усі ці люди водять машини, ганяють на мотоциклах, виконують роботу, пов’язану з ризиком, працюють на небезпечних верстатах. Скільки народу вже давно могло б перекалічитися! Як же оберігає нас Бог, але ми цього не розуміємо...
Пам’ятаю, як колись наші батьки йшли працювати в поле і залишали нас під доглядом сусідки. Ми гралися разом з її дітьми. У ті часи діти були врівноваженими.
Сусідка тільки іноді поглядала на нас і продовжувала займатися господарством, а ми тихесенько бавилися. Так само і Христос, Мати Божа, Святі колись тільки наглядали за світом. А сьогодні і Христос, і Божа Матір, і Святі постійно то одного десь підхоплюють, то іншого від чогось стримують, тому що люди зараз неврівноважені. Зараз таке діється, що Боже збав. Все одно, що в якоїсь матері є кілька тяжких дітей: один – дурненький, другий – косенький, третій – неслух... Мати не може розслабитися, не стуляє очей, стежить за ними, а діти не розуміють її тривоги. Так і світ не розуміє того, що Бог допомагає йому. Якби Бог не допомагав, то з такою кількістю сучасної небезпечної техніки світ давно б весь перекалічився. Але [на щастя] у нас є захисники: Отець – Бог, наша Мати – Пресвята Богородиця, наші брати і сестри – Святі й Ангели.
Наскільки ж велика ненависть диявола до роду людського! Яке сильне бажання ворога знищити нас! А ми забуваємо, з ким ведемо війну. Якби ви тільки знали, скільки разів диявол вже обплутував землю своїм хвостом, бажаючи її погубити! Але Бог не дозволяє йому цього, Він руйнує його пляни. Бог витягає користь навіть з того зла, яке прагне зробити тангалашка, Він видобуває зі зла велике добро. Диявол зараз розорює землю, але засівати її, в кінцевому підсумку, буде Христос.
Подивіться: адже Благий Бог ніколи не допускає, щоб великі випробовування продовжувалися більше трьох поколінь. Він завжди залишає закваску. Перед Вавилонським полоном ізраїльтяни сховали в порожньому колодязі вогонь від останнього жертвопринесення, щоб потім запалити від нього вогонь для нових жертвопринесень. І дійсно – сімдесят років потому, коли вони повернулися з полону, вогонь для першого жертвопринесення був розпалений від знайденого ними в колодязі! В будь-які лихоліття до зла залучаються не всі. Бог зберігає закваску для прийдешніх поколінь. Комуністи й опиралися сімдесят п’ять років, і протрималися сімдесят п’ять років – саме три покоління . А сіоністи, незважаючи на те, що опираються вже стільки років, — не протримаються і сім.

Наступають нелегкі часи

Зараз Бог допускає сильні потрясіння. Надходять нелегкі часи. Нас чекають великі випробовування. Давайте поставимося до цього серйозно і почнемо жити духовно. Обставини змушують і будуть змушувати нас працювати духовно. Однак ця духовна робота буде мати ціну, якщо ми будемо виконувати її з радістю, від свого доброго наміру, а не тому, що нас примусять до цього скорботи. Багато Святих просили б про те, щоб жити в нашу епоху, щоб творити подвиги.
За старих часів починалася війна, і людина йшла боротися з ворогом, захищаючи свою Батьківщину, свій народ. Зараз ми вступаємо в бій не заради захисту Батьківщини. Ми йдемо в бій не для того, щоб перешкодити варварам спалити наші будинки, поглумитися над нашою сестрою і нас збезчестити. Ми ведемо війну не за національні інтереси і не за якусь ідеологію. Зараз ми боремося або на боці Христа, або на боці диявола. Хто з ким – розташування сил конкретно зрозуміле. Під час окупації ти ставав героєм, якщо не вітав німця. Зараз ти стаєш героєм, якщо не вітаєш диявола.
Так чи інакше, ми побачимо страшні події. Відбудуться духовні битви. Святі ще більше освятяться, а нечисті стануть ще більш скверними. Я відчуваю в собі втіху. Нас чекає гроза, і варто боротися, тому що зараз наш ворог – це не Алі-Паша, не Гітлер і не Муссоліні, але сам диявол. А тому і нагорода наша буде нагородою небесною.
Бог, яко Бог Благий, хай направить зло на благо.
Амінь.

ЛУЦЬКИЙ ЗАМОК
Петро Троневич

Луцький Верхній замок один з небагатьох середньовічних замків, що збереглися до наших днів. Час зруйнував споруди на його території лише могутні мури та башти залишились непорушні. Луцький замок височить серед широких лук над річкою Стир, вписавши свій силюет до символів заповідних міст України.
Пропонуємо фрагмент из монографії

Духовна столиця волинян

На території Луцького замку поряд з вищими місцевими органами світської влади з давніх часів мала свою резиденцію і духовна влада. Ще всередині дерев’яного гроду було зведено церкву Івана Богослова, яка в XIII в. вже називалась соборною і вважалась святинею православного населення Волині. Храм був усипальницею верховних правителів удільного Луцького князівства, а згодом і всієї Волинської землі. Ім’я одного з них; «великого князя Любарта… который тую церкву фундовал где жь и гроб его в той церкви й теперь єсть», названо в акті 1585 року.
Сучасними археологічними розкопками розкрито муровану князівську гробницю домонгольського періоду, яка, за дослідженнями Б. Сайчука, належала Ізяславу Інґваровичу. Висновок зроблено за ознакою наконечника татарської стріли, що застряг під скроневою кісткою черепа з гробниці. Ізяслав же загинув у 1223 році на річці Калці, рятуючись втечею до Дніпра, і у випадку смерти чи тяжкого поранення мусив бути доставлений до Луцька своїм дядьком Мстиславом Німим.
Як свідчать документи й останні дослідження, некрополь вищих світських і духовних осіб розміщувався в межах церкви й каплички, що примикала до неї, а ззовні — впритул до їх апсид.Більш широкий терен поміж двором владики, церквою та Стировою баштою займав цвинтар соборних священнослужителів і мирян.
Церква володіла значною частиною замкової території, право власности на яку неодноразово підтверджувалось князівськими грамотами. Ця територія під назвою «плац владичий» зберігалась за нею і в XVI ст. Соборна замкова церква була також головною в Луцько-Острозькій єпископії та іменувалась в документах «столечной Луцкой». […]
Під склепіннями замку приймались присяги і затверджувались клятви, а в притворі відбувались судові засідання і зберігались актові книги.
Храм був досить відомим і в навколишньому світі. Воскресенський літопис в списку визначних міст Руси не забуває відмітити церкву святого Івана в Лучеську Великому на Стиру, а московські митрополити висвячують тут єпископів на инші єпархії. Та й вселенські патріярхи, прямуючи до Москви, не обминали Волині. Титул луцького владики: екзарх патріярший Південно-Західньої Руси надав одному з його носіїв К. Терлецькому можливість відіграти провідну ролю в підготовці та втіленні церковної унії 1596 року.
Найбагатша на Україні Луцька єпископія, володіючи багатими маєтками, дворами і ґрунтами з осідлими на них людьми, теж була великим февдалом. В Луцькому і Володимирському повітах їй належало 4 містечка, 34 села і два добре озброєні замки, в стосунку до яких соборна замкова церква та й, власне, сам Замок, були не лише духовною, а й адміністративно-судовою столицею. Тому не дивно, що разом з собором Луцький замок називається в той час столицею Луцької єпископії.
За рахунок певних доходів з февдальних володінь владика ремонтував та озброював одну з веж Луцького замку, яка отримала назву Владичої, а також брав участь в утриманні укріплень Окольного замку, на терені якого здавна діяли чотири православні храми: святих Дмитра, Петра, Якова, Катерини.
При соборі діяла Рада вищого духовенства крилос, або капітула, очолювана єпископом — найвищим ієрархом Луцької єпископії. В умовах ослаблення влади патріярха і митрополита становище владики в межах його єпархії було досить самостійним і незалежним. Він разом з крилосом висвячував священиків і дияконів, ієромонахів та архимандритів, а також розглядав питання чистоти віри духовенства і прочан.
В своїй діяльності духовні отці покладались на церковний статут Ярослава Мудрого, підтверджений 1493 року великим князем Олександром.
Луцький соборний крилос, поряд з адміністративними функціями релігійного органу управління, виконував і ролю суду на підлеглій території. При цьому луцький єпископський суд користувався правом недоторканности, підтвердженим князем Любартом. В юрисдикції суду були всілякі справи підданих, слуг і людей, що сиділи на землях владичих, а також справи духовних осіб, пов’язаних з церковною службою та урядами.
Луцький замок в межах окольної своєї частини, де знаходився катедральний костел Св. Трійці, був також столичним центром Луцького католицького біскупства. Латинська катедра була перенесена сюди з Володимира ще 1428 року клопотаннями великого князя Вітовта. Після 1545 р., відколи біскуп Юрій Фальчевський завершує будівництво нової катедри з кам’яницею для капітули і школи, тут створюється не тільки духовний, а й культурно-освітній і політичний осередок. Варто лише згадати, що Троїцьку латинську школу в Луцьку закінчив й відомий український полеміст Іван Вишенський. Спостерігається причетність учнів цієї школи до повстання Григорія Лободи і Северина Наливайка.
Розмішена в костельних будинках дієцезіяльна канцелярія мала статус великої судово-адміністративної установи. Її юрисдикція поширювалась по всій величезній території луцького біскупства, яке включало Волинське, Брацлавське, Берестейське, Підляське і Литовське воєводства.
В другій половині XVI ст. спостерігалось зростання впливу католицької церкви, яка фактично була державною, і явища застою православної, яка не отримувала підтримки з боку держави. Особливо відчутних втрат зазнала православна церква на Волині після підписання 1596 року Берестейської церковної унії, ініціяторами якої були луцько-острозький і володимиро-берестейський єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій.
Проте протягом всього XVI ст. в Луцькому замку діяли два центри духовної влади православний собор Івана Богослова та католицька катедра Св. Трійці, що надавало йому значення столиці регіональних церковних округ. […]

Зниження оборонної функції замку

Можна припустити, що в перші десятиріччя XVI ст. Луцький державний замок в цілому міг виконувати оборонну функцію. Проте вже 1540 року Сиґізмунд І, стривожений воєнно-політичною ситуацією на півдні країни, посилає до Луцька і Володимира дворянина Івана Вікторина для огляду місцевих замків. Трохи пізніше молодому королю Сиґізмунду II Августу, який ще при житті батька почав управляти державою, новий ревізор Лев Паткевич повідомляв, що всі українські замки перебувають у занедбаному стані, потребують ремонту та іншого забезпечення.
Таким чином, ревізія 1545 р. виявила значне зниження обороноздатности Луцького замку. Подібне становище склалося і в інших волинських і українських замках. Тож не дивно, що в 1549 р. татари повністю спалили Брацлавський замок, знищивши весь його ґарнізон.
В зв’язку з тривожним повідомленнями великим сеймом 1551 року вживається ряд заходів для зміцнення оборони країни. Перш за все світські і духовні землевласники урочисто підтвердили виконання за рахунок своїх володінь замкової, дорожньої і мостової повинностей. За подальше зволікання цієї справи передбачалось застосування силових санкцій. На старост чи воєвод покладався обов’язок старанно слідкувати за виконанням замкових повинностей. Землевласників-військовослужбовців зобов’язували виставляти до ополчення одного озброєного вершника не з десяти, як раніше, а з дев’яти селянських служб. Великому князю було дозволено на три роки наперед взяти військовий податок серебщину. На кошти державного скарбу проведено опис всіх інших українських замків і зареєстровано повинності приналежного їм населення. Навербовані були «люди служебниє» для ґарнізонів Черкас, Канева, Вінниці та інших міст…
В чому ж полягають причини такого зниження оборонної функції Луцького февдального замку протягом XVI століття?
Перш за все в тому, що Замок втрачає значення важливого воєнно-стратеґічного об’єкту в зв’язку із зміною внутрішньо-політичної ситуації в державі. Якщо в ХІVст. Замок, як столична резиденція, розбудовувався в умовах русько-польської війни за панування в Західній Волині і Галичині і в першій пол. XV ст., перебувала в центрі боротьби Свидригайла за віленський престол та самостійність руських земель, то із втратою значення урядової резиденції автономного Волинського (руського) князівства, ставши провінційним державним замком в глибині території Великого князівства, він опиняється поза межами важливих подій воєнно-політичного життя держави.
Інші причини, що безпосередньо спонукали до втрати у ХVІ ст. Луцьким февдальним замком оборонної функції, були викликані масовою роздачею державних земель у спадкове користування приватним власникам.
Побудувавши приватні замки для управління і захисту своїх земельних володінь, волинські февдали першочергово дбають про зміцнення їх боєздатности.

Напередодні визвольної війни українського народу

Важко зрозуміти історичні процеси першої половини XVII ст., пов’язані з Луцьким замком, не додавши деяких штрихів до огляду політичного становища Речі Посполитої, в складі якої перебувала Волинь та інші українські землі.
Ймовірно, що та легкість, з якою були прилучені українські землі, колонізаційний азарт і вигоди від економічного визиску їх багатств непомірно збільшили апетити польської шляхти, спонукали до захоплення нових територій і держав. Це привело до явища, охарактеризованого в історіографії як авантюризм в зовнішній політиці Польщі.
В 1604-1606 роках впливовою групою польських маґнатів при згоді короля було організовано похід самозванця Лжедмитрія І, а в 1607-1608 роках Лжедмитрія II на Москву. 1618 року розпочалась Тридцятилітня війна в Европі, участи в якій не уникла і Польща. Протягом 1620-1621 років тривала Польсько-турецька війна, в ході якої під Хотином проявило свою доблесть українське козацьке військо під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного. В розпал військових дій під Хотином почалась війна з Швецією (1621-1629 рр.), а по її закінченні — Смоленська війна 1632-1634 років з Росією.
В 40-х роках Владислав IV, готуючись до нової війни з Туреччиною, проводить ряд військових реформ, які торкалися також відбудовчої справи ремонту старих і будівництва нових фортець. Сейм не дав згоди на війну. Тоді король наважився залучити до цієї справи запорізьке козацтво. Але Богдан Хмельницький на свій розсуд використав надані королем можливості, повернувши їх на боротьбу проти гніту польських маґнатів.
Відображенням особливостей місцевого політичного життя став сеймик 1608 року під головуванням сеймикового маршалка Михайла Гулевича. В інструкціях послам на варшавський сейм шляхтичі просили помилування декотрим з них за участь у повстанні, клопотали про вибори православного митрополита і єпископів, про захист України від татар та про наведення порядку в зберіганні і користуванні луцькими гродськими книгами.
Як відверто написали ревізори 1616 року, замок Луцький «за теперішнього старости спустошений», через що «Річ Посполита велику несе шкоду, міщани тутешні під час тривог і небезпеки від ворогів Святого Хреста не мають порятунку для себе». Замкові мури стояли голі без дерев’яних обланків; покриття башт також обшарпалось, а з трьох гармат і 39 гаківниць, відмічених у 1600 р., залишилася лише одна гармата.
Татарські тривоги змусили старостинський уряд і місцевих князів та шляхту хоча б трохи подбати про оборону Замку. В лютому 1618 р. при передачі староства молодому князю Альбрехту Станіславу Радзивіллу на В’їздовій башті вже стояли дві гармати, недавно прилаштовані до лафетів. Знайшлось в Замку і одинадцять гаківниць з необхідним боєзапасом пороху та куль.
По мосту до Замку можна було пройти лише пішки. Міські мости, скоріш за все були не в ліпшому стані, бо з Гнідави і Красного до міста діставались човнами або шляхетськими поромами. Два підгнилі будиночки повітової канцелярії і гродських судів біля руїн колишнього палацу й стара похилена пушкарня, котра ось-ось мала завалитись, репрезентували державні споруди Верхнього замку. Шляхетською дворовою забудовою було самовільно зайнято два замкових плаци перед мостом Верхнього замку. Значну ділянку замкового терену на придбаних і подарованих плацах зайняли будівництвом колеґіюму і костелу отці-єзуїти.
Проте розгорнуте приватне й церковне будівництво в Окольному замку мало і свою позитивну сторону. Лінія дерев’яної частини замкових укріплень над Глушцем поступово замінюється цегляною дворовою забудовою Загоровських, Острозьких, Троїцької катедри, а 28 городень дерев’яної стіни поміж Воротньою і Чарторийських баштами уфортифіковано мурами єзуїтського комплексу, по західньому фасаду яких влаштовано оборонні бійниці.
Фізичний стан Луцького замку в 1618 р. був відображенням його економічного становища. Дещо раніше було відлучено за дожиттєвим правом Дмитром Гулевичем замкове село Голишів, а Радомишль забраний белзьким воєводою Прусиновським. Залишилось тільки одне село Красне, з якого на замкову службу відправлялись восьмеро бояр з листами, а на старостинських городах працювало 17 городників. […]
Причини економічного занепаду руської церкви можна значною мірою вбачати як наслідок унії 1596 р., в результаті. якої від неї відійшло багато фундаторів і парафіян, котрі ще трималися православ’я. […]
За прикладом інших руських земель волинська шляхта вже близько 1600 року згуртувалась в Луцьке православне братство та виступала на сеймах і сеймиках на захист і відновлення православ’я. Серед перших луцьких братчиків, котрі вписали свої імена в «Каталогос» при юридичному оформленні братства в 1617 р., поряд з особами духовного звання фіґурують луцькі і воєводські урядовці, такі як підсудок Михайло Гулевич, чашник воїнський Лаврентій Древинський, мостовничий Олександер і городничий Володимир Зубцевські, підстолій землі Волинської Криштоф Яловицький. Мабуть, цим пояснюється факт перших братських зібрань саме у Луцькому замку. Визначним днем стало 1 вересня 1619 року, коли братство отримало офіційне визнання короля з наданням привілею на будівництво притулку, церкви і школи. Тоді ж на зібранні в Луцькому замку воно об’єднало в своїх рядах шляхтичів з міщанами, з передачею останнім повноважень у нагляді та влаштуванні братських установ. З початком дії цих установ Замок перестає бути резиденцією братства.
Боротьба православних за відновлення віри не обмежувалась створенням братства. Загальновідомою в суспільстві була палка промова братчика Лаврентія Древинського на великому сеймі 1620 р. на захист православної руської віри. Напередодні цієї події відбулась таємна посвята патріярхом Феофаном православних ієрархів, в їх числі й чернчицького ігумена Ісаакія Борисковича на єпископа Луцького. Проте лише при обранні королем Владислава IV на виборчому сеймі 1632 р. руські депутати домоглися повернення прав своїй церкві. Внаслідок цього Ієремія Почаповський переніс уніятську катедру до Жидичинського манастиря, а новообраний православний єпископ Афанасій Пузина, затверджений на коронаційному сеймі 1633 р., зайняв стару катедру в Луцькому замку з усією єпископською маєтністю у воєводстві.
Таким чином, соборній церкві Івана Богослова було повернуто статус духовної столиці православних волинян. Тут знову щоосені владика збирав на храмове свято урочисті єпархіяльні собори. Єпископ Пузина став також відомий в суспільстві як автор книги «Граматика», а також своєю допомогою керівникові повстання Богданові Хмельницькому, котрому в 1648 році він нібито послав гроші, порох, гармати і кулі.
Князь Альбрехт Радзивілл протягом чотирирічного (1618-1622 рр.) держання луцького староства, на відміну від попередника, проявив себе досить діяльним урядовцем, чию працю на користь Луцького замку можна оцінити, поставивши його ім’я поряд з іменами таких будівничих, як князь С. Ю. Гольшанський, староста Федір Янушевич, князь-біскуп Юрій Фальчевський, староста Олександер Пронський.
Замок нічого не втратив при Радзивіллі ні зі зброї, ні з маєтків і споруд, за винятком того, що завалилась нарешті стара похилена пушкарня й витрачено частину боєзапасу під час татарських набігів. За короткий термін, в умовах зростання кризи державної влади, активний урядовець зміг помітно вплинути на стан Луцького замку. Його коштом зведено новий широкий міст з поручнями на вході у Верхній замок й відремонтовано підйомні механізми воріт і хвіртки. Збудовано також великий адміністративний будинок з кухнею та комору з підвалом на замковому терені, відремонтовано й покрито Стирову вежу, де зберігалися гродські книги. В Окольному замку проведено ремонт і накриття всіх мурованих веж, одну з яких утримував князь-староста особисто, та поновлено коштом повітової шляхти Воротню вежу. Після кількарічної перерви зусиллями старости було відновлено замкову сторожу, ця повинність тепер покладалась на красненських городників. Відновилось і надходження податків з міста.
Державницький хист луцького старости дозволив йому ще 1619 року зайняти посаду підканцлера Великого князівства Литовського, а згодом після здачі уряду в Луцьку, стати великим канцлером Литовським. Староство від імени князя здавав 1622 року новому старості Ієроніму Харленському все той же бурграбій Мартин Ольшамовський. Гоноровий пан Ієронім з Харленжа з посадою старости отримав у пожиттєве держання і ключ луцький, про що він першого ж дня повідомив міський уряд з поспільством, євреями і караїмами, щоб «послух і повинності складали».
Луцький замковий уряд в цей час продовжував будувати свою діяльність згідно з відповідними уставами та привілеями і, звичайно ж, Литовським статутом 1566 року. До наших днів зберігся один з луцьких списків статуту, переписаний в другій половині 20-х років XVII ст. Він належав підкоморію Юрію Гулевичу.
В урядування старости Харленського відбулась зміна польських королів, в ході якої тривав більш ніж річний період безкоролів’я. Ця обставина знайшла своє відображення в активізації політичної і судової функцій Луцького замку. Волинська шляхта в перших днях червня 1632 р. з’їхалась на сеймик для влаштування позаапеляційного каптурового суду воєводства. Судові депутати, згідно з рішенням сеймика, повинні були, як і в давні часи, засідати «в замку Вишньому на місці звиклому, де суди гродські відправляють». Актові книги каптурового суду знову мали зберігатись в соборній церкві Івана Богослова.
В липні 1638 року утверджував православ’я в замковому соборі Луцька Київський митрополит Петро Могила, нині канонізований святий Української Православної Церкви.
Після здачі 1639 року староства паном Харленським уряд луцького старости, чи від малої його дохідности, чи правової обмежености воєводськими посадами, втрачає свій престиж і впродовж деякого часу перебуває в руках тимчасових намісників.
Для нас у цьому періоді цікавим є факт тримання луцького замкового намісництва в 20-30-х рр. Іваном Виговським. Іван Виговський, працюючи з дитинства в луцькій замковій канцелярії, спочатку підписком, а далі й адвокатом, очолює групу пародистів канцелярської молоді. Копіюючи безкінечні процеси чванливої шляхти, молоді писарчуки, розважаючись, вдаються до персоніфікації і створюють пародійно-жартівливі записи в актових книгах, висміюючи шляхетський гонор. Проте подібні легковажні звичаї не заважали хлопцям з часом ставати високопрофесійними знавцями права, вельмишанованими людьми.
Зокрема, Іван Виговський пізніше творив державну канцелярію і дипломатичний корпус Богдана Хмельницького і сам став гетьманом України.
Втрата престижу старостинської посади неґативно вплинула на стан Луцького замку, що знайшло своє відображення в дебатах волинського сеймика 1645 р., коли уряд старости був у руках князя Владислава-Домініка Заславського. «Замок, від якого може бути немалий захист державі, загрожує перетворитись в руїни», вказували депутати в сеймовій інструкції своїм послам і радили, щоб князь-староста добився повернення забраних в минулому замкових маєтностей, а доходи від них впродовж десятиріччя використав на реставрацію Замку. Проте всім була очевидною нульова ймовірність успіху справи — ремонту Замку за рахунок коштів, одержаних від продажу шкури невбитого ведмедя. Отож, в переддень народно-визвольної війни, яка сколихнула Річ Посполиту, Луцький замок не мав шансів на успішну оборону.

АНГЕЛИ Й ЛЮДИ СПІВАЮТЬ
Уривки з передмов до збірника

Найкращий початок музичного виховання – це спів. Його початкові осно¬ви повинна закласти мати. Вона мусить подбати про те, що співатиме для маляти. Раніше це питання вирішувалося автоматично : традиційний пісенний репертуар передавався з уст в уста. Все співане у родині реально функціонувало у побуті, а неписані закони буття міцно стояли на сторожі людської моралі. Рушієм цього була жінка-матір. Це значить, що мусимо виховати одне покоління, котре б могло виховувати.
Народно-пісенна культура формувалася впродовж багатьох століть. Предки наші знали закони, за якими світ живе і розвивається. Вони трансформували свої світоглядні уявлення у розгорнуту систему символів етики високого рівня. Сьогодні ж громадські закони суспільства все частіше не співпадають із законами всесвіту. Аґресія людини повертається до неї ще при житті покаранням, а оскільки вона пов’язана з усім родом, дістається і дітям. Чи це не ми з вами та наші діти ?
Сучасна дитина, живучи у місті, частіше кинута у конґломерат різноманітної музичної продукції низького ґатунку. Як відомо, найвагоміші втрати ті, котрі ми не відчуваємо, бо смерть настає на рівні духу, а вже потім вироджується тіло.
Всім, хто виявить інтерес до форм народнопоетичного мислення, не слід забувати, що в цих жанрах інтеґрувалася, закріпилася та акумулювалася традиційна інформація, випрацювана даним народом. Насамперед – це етнічна свідомість, історична пам’ять, мітологічна та обрядова традиція, матеріяльна культура. І головне її «знаряддя» – специфічна мова, котра не тільки є засобом комунікації в народі, але й особливою мовою його культури. Ідеологія «суспільства споживання» та експортування найгіршої продукції злочинним способом вбиває творчу ініціятиву сучасного, бодай ще трохи свідомого, українця. Більшість думає, що так і треба, якщо духовні провідники народу кажуть «розпни» своє на користь чужого. І ріками течуть «стандарти», що витравлюють через засоби масової інформації пам’ять про духовний світ наших предків, історію та культуру. Віримо, що високий поетичний світ нашого минулого стане в пригоді не тільки для кожної сім’ї, але і освітянським та культурним закладам .
А. Т. Авдієвський,
художній керівник Національного заслуженного академічного народного хору
України імені Григорія Верьовки

Творчий геній нашого народу протягом багатьох століть утворив своєрідну, притаманну тільки йому, поетичну форму мислення. Це неперевершені художні цінності, котрі передавалися з уст в уста і лягли в основу шкали цінностей наших прабатьків.
Завдяки розумному консерватизму музичної культури, коли кожне село міцно трималося своєї традиції, і донині збереглися видатні музичні полотна. Засоби виразностиі тут формувалися століттями, а пісня була невід’ємною частиною духовного життя людей.
Записи пісень від талановитих співаків та співачок у різних регіонах України почалися вже два століття тому. Серед них треба назвати хоча б одне ім’я Явдохи Зуїхи. Феномен цієї жінки з Вінниччини полягає в тому, що вона, незважаючи на похилий вік, мала феноменальну пам’ять. Від неї записано близько 1008 пісень, 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, переказів та інших цікавих фолкльорних знахідок. Такий унікальний талант співачки не тільки відображає її індивідуальність, а й передає нам справжню традиційну пісенну культуру Вінницького краю. Вона ж у свою чергу отримала її у спадок від своїх батьків. Диву даєшся: в безписемний час народна педагогіка врахувала механізм передачі інформації між поколіннями, а ми сьогодні письмовим способом не в змозі передати багато цінного нашим дітям.
Календарно-обрядові пісні, присвячені зимовим святам, у всіх народів вважаються найбільш архаїчними. Вони менше піддаються впливу ззовні і тому є найбільш консервативною традицією співу. Слово «колядка» є похідним від назви нового року: у давніх римлян – calendae januarine. Ця назва закріпилася у більшості европейських народів, зокрема у слов’ян. Хоч варіянтів декілька, слово «коледа» було корінним.
Залежність людей від врожаю, кліматичних умов, родючости земелі сприяла обожнюванню землі, сонця, дощу, весни. Було створено своєрідний культ цілого пантеону божеств, що патронували і благословляли успіх господаря і його сім’ї. Культ природи потребував своїх ритуалів, окремих церемоній, співу і танців. Все це синкретично поєднувалося в органічне дійство і невід’ємно супроводжувало наших прабатьків упродовж віків.
Процес творення духовних колядок відомий в Европі вже в Середньовіччі, в ньому брало участь багато церковних і світських авторів. В Україні церковні колядки відомі з XVII столітті.
Простий мотив і текст колядок давали їм змогу швидко поширюватися на великі території. Розповсюджувалися вони і усно, і письмово в так званих «кантиках», а з кінця XVIII століття і в друкованих збірках.
Цікаво, що вчені минулих століть, досліджуючи фолкльор, констатували – українці зберегли колядки і щедрівки найповніше. Розмаїття текстових і мелодичних варіянтів, сюжетів та архаїчних змістових рис відображає повну картину еволюційних нашарувань.
Найстаріші колядки з мітологічними текстами, що представляють розгорнуту космогонічну систему бачення наших предків. Створення світу, птахи, що сидять на світовому дереві, небесні світила – все це говорить про дуже поважний і цілісний погляд наших прабатьків на творення світу і на те, яким він має бути.

Ой, у тебе, дядю, у дворі є сосна.
Щедрий вечір, та й святий вечір
А на тій сосні та орел сидить.
А під тою сосною
пан Іван стоїть.
Ружо заряджає, на орла стріляє.
Орел той та й упрошає:
«Ой, пане Іване, не стріляй на мене,
Не стріляй на мене,
подумай про себе.
Ой, як будеш та й женитися,
То я тобі у пригоді стану.
Ой, як буде дрібний дощик іти,
То я тебе крилечками вкрию,
І свашечок, і світилочок,
Коня вороного, тебе молодого.
Та бувай здоровий,
пан Іван хороший,
Не сам із собою, із батьком, ненькою,
З братами, сестрами, ще й з приятелями,
З усім родом,
ще й з Новим годом.

Релігійні колядки охоплюють апокрифічні оповідання про життя та смерть Ісуса Христа, святих подвижників, хрещення Ісуса.
Є дуже багато колядок про ангелів, котрі злетіли з неба, про святих, які допомагають людям у біді. Частина приспіву таких колядок дуже нагадує церковний кант і звучить багатоголосо та дуже урочисто.
На жаль, освіта сьогодні втратила культурний, морально-етичний та предметно-діяльний контекст і зміст. Це означає, що існує дистанція між освітою і культурою, освітою і життям, тому гостро відчувається дефіцит духовної культури. Більше того, наші загальноосвітні предмети утворили для культури певний катехиз, котрим просто «фарширують» студентів.
Справжня людська свідомість формується у багатогранному спілкуванні з людьми, котрі мають різноманітні інтереси і позиції, своєрідні погляди і розуміння суті життя. В стосунках з іншими є можливість критично оцінити себе й довколишніх, що розвиває рефлекторне мислення. Воно дозволяє будувати шкалу цінностей та дій.
Для того щоб більше дітей, а майбутніх громадян, стали особистостями, а не «гвинтиками», освіта повинна мати творчий характер. Більшість видатних мислителів стверджують, що тільки культура є тим середовищем, в якому виростає і розквітає особистість.
На початку століття науковці та інтеліґенція багатьох країн світу почали інтенсивно вивчати сільську культуру. Почалося планомірне картографування пісенних матеріялів з метою повернення їх в освітянські, музичні та новостворені міські фолкльорні ансамблі.
Така тенденція в освіті, коли поглиблено вивчається своє музичне коріння, існує і донині у найрозвиненіших країнах світу. Так, в Японії не приймають студентів у технічний вуз без знання 20 автентичних народних пісень. За кількістю годин уроки гуманітарного циклу, а точніше співу, посідають там перше місце у світі.
У Німеччині зараз у багатьох школах проводиться 5 уроків співів на тиждень. Ідея сімейного музикування у них дуже стара. Там кожна сім’я мала малий сімейний квартет чи ансамбль інструментальної музики і таким чином гасила бажання у молоді «тинятися без діла».
Окрім того, діти, що будуть народжуватися у таких шлюбах, матимуть пам’ять про позитивні і висококультурні переживання. А це ті передумови, котрі на генетичному рівні допомагатимуть зберегти наше суспільство від руйнування. Справа соціяльних інститутів – впевнено підтримати і усіляко сприяти збереженню і передачі вивіреної позитивної програми майбутнім поколінням.
Тоді нас не буде вражати статистика щодо бездомних дітей і ми не будемо лікувати факт хвороби. Ми мусимо робити здорове щеплення проти цього в дитячому садку та школі.
«Хороші смаки треба ретельно розвивати, – пише Золтан Кодай. Кожний урок співу треба побудувати так, щоб він викликав у дітей радість і приплив енерґії, щоб вони з нетерпінням чекали наступного уроку. Сьогодні такий учитель біла ворона, бо освічені вчителі існують тільки на папері. Лише тоді, коли матимемо багато хороших вчителів, настане розквіт нашої музичної культури… Хороші музичні враження можна надбати тільки практичним шляхом… Особистий, нічим не замінимий спів, активне музикування та прослуховування музики добре розвивають слух. Музика – це самовираз людської душі. Її генії розповідають людству те, чого не в змозі виразити жодна інша мова. І якщо ми не хочемо її зробити мертвим скарбом, мусимо докласти зусиль, щоб мову цю розуміло якомога більше людей».
Ці рядки були написані в середині минулого століття, але для нас актуальні і сьогодні.
Подивімося навколо. Що звучить в ефірі для нас і дітей ? Далеко не однозначний матеріял. Гучні децибели електронної апаратури музичним сміттям вкривають душі молоді. Більшість думає, що так має бути, бо розумні «провідники» культури знають правильний шлях.
Народ здавна, на відміну від офіційної педагогіки, дуже просто вирішував питання підготовки юної генерації до життя і всього, що необхідно було знати про нього. Дитина постійно спостерігала світ дорослих, у діяльності котрого мала взяти участь, досягнувши певного віку. Пізнання світу дитиною іде паралельно з формуванням основ її світогляду. Через особливі зворушливі простенькі сюжети забавлянок, лічилок, легких мелодій дитина пізнає світ.
Всі народи світу виховують своїх дітей на міцній основі народної традиції. Перше знайомство зі словом, піснею не можна довірити будь-кому, його повинна передати мати.
Світ дитини повинен бути духовно чистим, а значить і здоровим. Тому бажано, щоб питома вага автентичної пісенної спадщини в репертуарі дошкільняти була максимальною. Для дитини світ дитячого ігрового фолкльору, як і сприйняття рідної музичної мови, є цілком природнім чинником. Бо це певні космічні вібрації, котрі у кожного народу свої і передаються вони на генетичному рівні. Ментальна матриця душі має відбитки, пам’ять про них. Тому, якщо ми позбавимо наших дітей такої духовної опори, вони шукатимуть інші константи. Святе місце не буває порожнімі там може вирости лжекультура в дуже красивій обкладинці з привабливими малюнками.
Музичне виховання було однією з трьох ведучих констант освіти і культури у Древньому Римі та Греції: музика, математика і спорт. Причому, сфера мистецтва розширювалася, але не за рахунок іґнорування музики. Музика має особливу творчу силу. З одного боку мелодія є гілкою почуттєвого світу, а з іншого боку в музичному матеріялі має вагу синкретична єдність. Музична чуйність впливає на інші здібності особистости, на поведінку в суспільстві, на творчий потенціял, стимулює інтерес до художнього бачення.
Мудрі люди знали, що здоров’я – це результат правильної шкали цінностей. Є закони духовні, котрі треба виконувати, тоді людина житиме в гармонії з Богом і людьми.
На жаль, ми ніколи не казали, що матеріялізм – це інтелектуальний гріх. Його наче не помітно… Проте, виросло покоління, не чуйне до голосу «між рядками». Черствість людської душі стала нормою, а селекція вибору керівників народу схилилася в бік прагматично-технократичного критерію.
В контексті, коли порушується баланс між чисто науково-практичними та культурно-соціяльними підходами до життя, молодь стоїть на роздоріжжі. Соціологічні дослідження останніх років показують, що у сфері інтересів підлітків музика займає чільне місце. Вона ніби випереджає інші види мистецтва за обсягом свого «споживання». Але це, на жаль, орієнтація здебільше на естрадно-розважальну музику. Стрімкий розвиток звукотехніки стимулює глибоке проникнення цієї музики у життя та дозвілля молоді, формує поверхово-споживацьку культуру, а звідси і неповноцінна особистість, що частіше задовольняється усіляким музичним сміттям. Тому постає питання: хто виховує, якими культурними цінностями при тому керується і чию культурну модель відтворює?
Наші предки не втрачали зв’язок з Богом і отримували благодать у праці. Сьогодні цей зв’язок знову народжується в муках і труднощах перетворення матеріялістичної свідомости.
Досвід дитячого хорового колективу «Цвітень» при Національному хорі України імені Григорія Верьовки, котрий був створений 1986 року на експедиційних основах, говорить про те, що і в рамках великого міста, де конгломерат різних культур комплексує наших дітей, можна створити духовний осередок по вивченню та репрезентації кращих народно-пісенних пластів. Силами всього двох керівників Василя та Марії Пилипчаків, а потім керівника дитячого козацького товариства Бориса Скребкова було зібрано солідний експедиційний матеріял, видано вже три диски та книжечку для малечі в дитячих садках, написано статті з цієї проблематики, випущено телевізійний серіял з питань етнографії.
Не забуваймо, що смаки нинішніх дітей визначатимуть рівень культури завтра.
Марія Пилипчак,
хормейстер хору ім.. Верьовки

ВЧОРАШНЬОЇ НОЧІ
с. Шевченкове Івано-Франківської обл.

Вчорашньої ночі 1)
Близько опівночі
Сталася новина:
«Родит Діва сина!»
А як породила,
В пелени повила.
В пелени повила,
Тай стала плакати.
Тай стала плакати,
Нема де скупати.
Злетів ангел з неба,
Потішив Марію.
В річці зимна вода,
Скупай Христа Бога.
Ми будем видіти,
Як будуть судити.
Праведних по праву,
А грішних по ліву.
А грішних по ліву,
За Христову віру.
А ми вас витаєм,
Сею колядою.
Сею колядою,
Небесною звіздою.
1) кожна строфа повторюється двічі

ГО-ГО-ГО КОЗА
с. Гребля Київської обл.
Го-го-го коза, го-го білая,
Го-го сірая, го-го бистрая.
Ой розходися, розвеселися,
По всьому дому, по веселому.
Де коза ходить, там жито родить
Де не буває, там вилягає.
Де коза ногою, там жито копою.
Де коза рогом, там жито снопом

ГОЙ ДАЙ БОЖИ
с. Михайлівці Вінницької обл.
Гой, дай Божи! 1)
Ой ясна красна в лузі калина.
Йа щей найкраща в батька дитина.
Як до церкви ішла - як зоря зійшла.
Як з церкви прийшла - як зоря зайшла.
Прийшла на подвіра - подвіра вмітає
Прийшла до сіней - сіни сіяют.
Прийшла до хати - панови встают.
Панови встают - шапки здімают.
Шапки здімают - слова питают:
«Чи ти попівна, чи ти царівна?»
«Я ни попівна, я ни царівна.
Я батькова дочка, як паніночка.»
1) повторюється перед кожним рядком

ГОЙ ДАЙ БОЖИ
с. Жван Вінницької обл.
Гой дай Божи! 1)
Пани господарю, йа встаньте, ни спіт
Підвидіт свою тай головочку
Тай подивітся йу кватирочку.
На вашім дворю й голуби ходя.
То не голуби, то яс ангелі.
То яс ангелі з неба зіслані.
Зіслав нас Господь з неба на землю.
Правди шукати, чарів питати.
Бо типер правда й давно пропала.
Правда пропала, кривда настала.
Йа брат на брата меч помикає.
Систра на систру чарів питає.
Вінчуєми вас цею колядкою,
Або вінчуєм щастьом, здоровльом,
Щастьом, здоровльом, святим Рожеством.
1) повторюється перед кожною строфою

ОЙ У ТЕБЕ, ДЯДЮ, СИН БОГДАН
с. Вереміївка Полтавської обл.
Ой у тебе, дядю, син Богдан хороший.
Щедрий вечір, тай святий вечір. 1)
По двороньку ходе, коня в руках воде.
По двороньку ходе, до коня говоре:
«Ой коню, мій коню, запродам я тебе.
Запродам я тебе далеко від себе».
«Ой пане Богдане, не продавай мене,
Не продавай мене, подумай про себе.
Ой помниш ти, пане, як ми утікали,
А за нами гнались турки з ляхами,
Тай нагнали на синєє море.
Та всі кониченьки в морі повтопали,
А я скочив, море перескочив,
Тай не умочив ні сіделечка,
Ні сіделечка, ні стріменечка,
Ні твого жупана, ні пана Богдана.»
Ой бувай здоровий, пан Богдан хороший,
І не сам з собою, з отцем і ненькою,
З братами, сестрами, ще й з приятелями,
З у сим родом, ще й з новим годом!
Вигукуючи до всієї громади:
«Бувайте здорові! З Маланкою, з Василем!»
1) Повторюється після кожного рядка

РІЗДВО У ЛІСІ
Іванна Савицька

У гайку, де колись росли опеньки, жили зайчики сіренькі. Шубка на них тепла та пухка, хвостик схожий на м’яча, вушка стирчать, очка блищать. Було всіх зайчиків п’ять.
Як прийшли Різдвяні свята, заметушилася хата. Тут зайчиха по¬рядкує, заєць надворі майструє, а маленькі зайченята обступили маму й тата, подають і помагають, як уміють і як знають.
Вже до свят усе готове. Печиво пухке, чудове... З маком жовті ка¬лачі, і великі, і малі. Коржики, ще й паляниці, та з біленької пшениці.
Чобітків нових по парі заєць приволік для дару. П’ять новеньких кожушків сам-один пошити вспів. Хатка, хоч уже валилась, чисто¬тою аж хвалилась...
— Ну, святкуймо! — каже мати. — Вже пора колядувати. Обізвалась Сіра Спинка, наймолодша в них дитинка.
— Мамо, мамо! Де ж ялинка?
Каже мати:
— Ну, давайте підождімо! Куцика в яри пошлімо. Він прудкий, тож за хвилинку з яру принесе ялинку...
Скочив зайчик по долинці, низько поклонивсь ялинці — і сюди, і туди, каже нищечком:
— Ходи! Ой, ходи мерщій до нас, різдвяний звеселиш час.
Та ялинка не схотіла. Вся інеєм заблистіла, золотими зірочками, кришталевими свічками, та сказала на біду:
— Не піду!
Куцик як прибіг до хати, став рідні оповідати, як в яру ген у долинці він кланявся ялинці. Як вона ціла блистіла, срібна, ясна, гарна, біла... Кращої немає в снах, ні в ліску, ні по хатках...
Заметушилася хата. Заєць розвалив загату, вхопив швидко чобіт¬ки, ще й новенькі кожушки. А зайчиха паляниці із біленької пше¬ниці, пиріжки і калачі, що місила уночі. Зайченята непомалу позбирали що попало і швиденько по сніжку скоком-боком — вже в ярку. Склали все до стіп ялинки, не марнують ні хвилинки.
Заєць вже будує хату і поправляє загату. А зайчиха у куті сипле маку до куті, ліпить пиріжки з капусти, кидає в олію хрусти. А маленькі зайченята обступили маму й тата. Веселенькі, не дармують, на ввесь голос колядують.
А ялинка вся ясниться, від інею аж іскриться. Гомін лісом поко¬тився — Бог Предвічний народився!

РІЗДВЯНА НІЧ: ЛЕҐЕНДИ, КАЗКИ, ОПОВІДАННЯ. Упорядник З. Живка, «Свічадо», Львів, 2007

У літературу різноманітні народні різдвяні оповідання та леґенди потрапили на початку XIX ст., коли почала розвиватися література для дітей. Приблизно в той самий час з’являється власне «святвечірнє оповідання» – розповідь про якесь різдвяне диво, що його творять не лише Божественне втручання в земні справи, а й людські доброта, прощення та милосердя.
Ця книжка містить добірку різноманітних різдвяних історій – святвечірніх оповідань невідомих авторів, українських та европейських леґенд й казок.

ДАРУНОК ТРЬОХ ВОЛХВІВ
(французька легенда)

Хоча від народження Божого Сина минуло вже багато століть, що¬року прямують до Вифлеєму три волхви. Під час Різдвяного посту мандрують вони по всьому світу, нагадуючи дітям і дорослим про те, що Син Божий прийшов на землю, щоб відкупити всіх людей і привести до Небесного Царства. А на Святвечір приходять вони до вертепу та знову приносять свої дари маленькому Ісусу в яслах. Тільки дорослі рідко зауважують цих святих подорожніх, бо дуже заклопотані своїми щоденними справами, навіть очікування Різдва часто перетворюється для них усього лиш на передсвяткову метушню. А от діти ще мають чисті серця, тому інколи їм вдається побачити, як три волхви прямують до Вифлеєму. В одному селі жила собі дівчинка, звали її, може, Нана, може, Елен, а може, Жулі. То була звичайна дівчинка – непосидюча й допитлива, інколи, бувало, вона не слухалася матусі, але загалом мала добре серце. Понад усе на світі маленька любила гуляти в полях за селом, збирати квіти й дивитися на дорогу, що втікає ген-ген за обрій. Щоліта разом із однолітками вона пасла там худобу. Але наставала зима, випадав сніг, дні ставали короткі й холодні, худоба стояла в теплих хлівах і жувала сіно. Проте й тоді дівчина знаходила трохи часу, щоб погуляти в полях за селом.
Одного зимового дня вона побачила подорож¬ніх, що дивовижним караваном наближалися до їхнього села.
– Добрий день! – привіталася вона з ними.
– Нехай благословить тебе Господь, добра дитино! Ми прочани й прямуємо до Вифлеєму. Порадь нам, де найліпше зупинитися на ніч.
– Можна заночувати у корчмі, а можна попроситися до когось із селян, – дівчина задумалася. – Я зараз побіжу спитаю у батьків, чи дозволять вони зупинитися в нас...
– Не потрібно робити даремного клопоту твоїй родині, добра дитино! Ми розіб’ємо шатро за селом, але нам треба знайти затишне місце, де не дме холодний вітер.
–Я знаю таке місце! – вигукнула мала. – Он там, на схилі горба, лежать руїни давнього замку. Ходімо, я проведу вас і допоможу розкласти вогнище.
І вона повела подорожніх до старого замку. Допомогла їм назбирати хмизу та розпалити вогонь.
– А скажіть, чому на ваших долонях виступає кров? – вона уважно подивилася на трьох прочан.
– Бо нелегкий шлях стелеться до Вифлеєму, не завжди дорога рівна та привітна, інколи трапляються на ній і колючі терни.
– А чому ваші очі такі великі й у них пломеніють вогники, схожі на зірочки?
– Бо багато століть вдивляємося ми у провідну зорю, то її світло відбилося в наших очах.
– То, виходить, ви не прості прочани? – здивувалася дівчинка.
– Ми – три царі-мудреці, що вітали новонародженого Ісуса. Відтоді щороку простуємо ми до вертепу, несучи по всьому світу радісну звістку про прихід у світ Царя царів.
– Тоді чому така печаль лежить на ваших обличчях?
– Бо не скрізь люди належно святкують Різдво. Часто забувають про милосердя до ближніх, про пошану до Бога, більше тішаться можливості випити та попоїсти смачно, а не тому, що народився Спаситель. А це для нас тяжкий біль і гіркий смуток.
– Я завжди-завжди пам’ятатиму про справжнє значення Різдва! – пообіцяла дівчинка. Їй було шкода волхвів, не хотілося, щоб вони йшли засмучені вітати Боже Дитятко. – Мені б теж дуже хотілося піти з вами й побачити маленького Ісуса.
– Якщо ти берегтимеш у серці милосердя до ближніх і пошану до Бога, то обов’язково колись побачиш Ісуса, – промовили волхви. – А тепер біжи додому, бо твої батьки хвилюватимуться, де ти так довго забарилася. Завтра вранці нас уже не буде тут, ми вирушимо далі в дорогу, бо ж маємо поспішати. Але, щоб ти завжди пам’ятала про нашу зустріч, ми залишимо для тебе дарунок. Ти знайдеш його тут саме різдвяного ранку.
Починало сутеніти. Дівчина побігла додому. Вона розповіла батькам про свою зустріч із євангельськими волхвами, але ті лише усміхнулися у відповідь.
– Мала вигадниця! Ич, що нафантазувала, гуляючи в полі!
З нетерпінням чекала дівчинка Різдва. Прийшовши з церкви, вона відразу побігла до руїн замку по подарунок від волхвів. Їй дуже кортіло дізнатися, що то за подарунок. Але на руїнах було тихо. Білим чистим полотном, на якому не було жодного сліду, лежав сніг. «Невже вони забули?» –подумала дівчинка, їй стало дуже прикро на душі. Невже справді не було ніяких волхвів? Може, вона сама все вигадала? І мала заплакала.
Але коли одна її сльоза впала на сніг, той розтанув. Тепле джерело заструменіло біля її ніг, і там, де воно текло, зеленіла трава, розцвітали проліски.
– Аби твоє серце ніколи не стало черствим і холодним, ми залишили тобі трошки весни з Божого раю. Навіть у найлютіший мороз тут будуть квіти й зелена трава, щоб нагадувати людям про Господню любов, – почула вона тихий голос.
Відтоді на горбі за селом, біля руїн старого замку, било тепле джерело. Взимку, коли все замітало снігом, довкола нього зеленою латочкою оселялася весна.
Ось такий дарунок залишили по собі три волхви...
Можливо, цього року проходитимуть ці святі прочани й через наш край, але тільки ті, хто має чисте серце, зможуть їх побачити.

ПРО ДОБРУ ДІВЧИНУ ТА МАТІР БОЖУ
(українська легенда)

Прийшли Йосиф із Дівою Марією до Вифлеєму. А Мати Божа вже скоро вродити мала. Стукають до заїзду – не пускають, мовляв, уже й так повно.
Тоді пішли до людей проситися – теж ніхто не хоче на ніч прихилити. Вже скоро й селу край, а заночувати ніде. Стукають в останню хату:
– Ради Бога, пустіть, люди добрі!
– І раді б вас прийняти, та хата тісна, дітей багато, ще й гості приїхали. Ідіть з миром!
А в того селянина дочка-калічка була – не мала ручок, зате серце в неї було золоте. Пішла вона з Марією та Йосифом, допомогла знайти печеру, де пастухи, буває, худобу ховають. Ось і є де заночувати подорожнім.
Аж саме тієї ночі прийшов час народитися Божому Синові. Вродила Діва Марія Немовля, запеленала та на сіні поклала, у яслах. А сама за день дороги геть утомилася – не має сил підвестися. Прийшов час Дитя годувати, вона й просить:
– Подай мені, дитинко, Синочка погодувати. – А та їй:
–Не можу, Добра Пані, бо ручок не маю.
– То не просте Дитя народилося, то послав Бог на землю Спасителя. Нехай же сьогодні дасть Він тобі здоров’я!
І виросли в тієї дівчини руки. Подала вона Матері Божій маленького Ісуса, а сама вперше в житті від радости в долоні заплескала.
Прийшла вона вранці додому – рада-радісінька:
–Таточку, ненечко! Дивіться, яке диво Господь зробив – руки мені дав! То до нас Мати Божа на ніч просилася. Цієї ночі вродився людям Спаситель світу!
Соромно стало тому чоловікові, гірко-гірко зітхнув він тоді:
– Таке добро мені Бог зробив, а я не знайшов кутка, щоби прихистити Сина Божого та Його Матір, і через мене мусив Спаситель у хліві народитися.

ЩО ТОТО ЗА ЗВІЗДА
с. Великий Бичків Закарпатської обл.
Шо тото за звізда, що рано сходила?
Ото, ото чиста Діва сина породила.
А як го зродила, в пелени вповила,
Люляй, люляй мій синочку, бо я бим спочила.
Почекай ти, мати, хоч одну годину,
Докі піду і принесу із рая перину.
А за тим райочком зелена ліщина,
Паслись увці пастушками, прийшла їм новина.
Возьми, Петре, трубу тай затруби Богу,
Бо вже Христос ся народив. Слава пану Богу!

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
с. Рудники Івано-Франківської обл.
Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір.
Щедрий, щедрий, щедрівочка, прилетіла ластівочка.
Йа зачала щебетати: «Дівчинонько, вийди з хати».
Дівчинонько, вийди з хати, нас козаків привітати.
З України ми прибули та й до тебе повернули.
Прийшли к тобі засівати, щастя, здоров’я вінчувати.

НА ОРДАНСЬКІЙ РІЧЦІ
с. Рогозів Київської обл.
На Орданській річці тиха вода стояла,
А там Мати Божа свого Сина купала.
А скупавши у шовкове сповила,
А сповивши на престолі положила.
А над тим престолом три анголи літали
Та усе ж вони «Хирувими» співали.
А над тим престолом три анголи літали
Тай Ісуса Христа із престолу узяли.
Як узяли із престола, узяли.
Тай у ясельця Йсуса Христа положили.
А над тими яслами сірі воли стояли
Тай усе ж вони Божим духом дихали.
А з-під сходу сонця приїхали три царі.
І перший цар те дитятко миром, миром дарував.
А другий цар квіточкою дарував.
А третій цар Исусом Христом найменував.
Оце ж тая квіточка, що перший день Рожества було,
Щоб усьому миру хрещеному радісно було.

ТРОХИ ВІЧНОСТИ ДЛЯ ЗВІЗДАРЯ

Йоган Сміт був поштовим працівником у малому англійському містечку. Заняття дуже скромне, однак вимагало певної винахідливости. Полягало воно в тому, щоб знайти потрібних адресатів у лябіринті помилкових або взагалі нереальних. Іншими словами, треба було займатися листами, що не потрапили за призначенням. Не без причини товариші пана Сміта називали його доручителем листів з помилковими адресами.
Сам він не переймався тим, навіть більше, така праця потішала його – він почувався важливим і навіть незамінним. Зрештою, хоч сидів завжди за малим столиком у темній кімнаті, виконував ролю ніби «детектива». Адже відшукування потрібних осіб у лябіринті помилкових адрес було зовсім не легким завданням. Траплялося, що пан Сміт змушений був розв’язувати дивні, а часом смішні справи, про які потім розповідав своїм дітям. Іноді він трохи прикрашав свою розповідь, бо ж фантазії йому не бракувало.
Йоган був задоволений своїм життям: жив спокійно та не прагнув нічого крім того, що мав. Це великий секрет, який дозволяє людям почуватися щасливими навіть тоді, коли бракує грошей. Пані Сміт була неперевершеною господинею. Вона вміла за тих умов без нарікань «скомбінувати» обід і вечерю. Йоган менший і Доріс були милими дітьми й не завдавали клопотів. Але одного дня в дім Смітів прийшло горе.
Велике горе: несподівано помер син Йоган. Батько навіть не міг плакати – така велика була його розпука.
Від того дня пан Сміт ослаб і поник. Життя втратило для нього всякий зміст. Бідний пан Сміт! Праця почала здаватися йому прикрою, нудною. Тепер, коли він не зумів прочитати навіть власне життя, розшифровування помилкових адрес стало справжньою мукою. Раптово воно стало таким сумним! Цей чоловік – досі завжди сердечний і сповнений життя – став байдужим відлюдьком, мовчазним і похмурим. Ніщо не могло його розвеселити.
Наближалося Різдво Христове. Пронизливий біль у душі пана Сміта зростав. Маса поздоровлень переходила через його руки. Поздоровлення, які призначені для інших. Його обов’язком було зробити все, щоб ті побажання дійшли до адресатів. Саме для того, щоб виправляти розсіяність і неуважність інших, він був тут. Але скільки болю завдавала йому та святкова атмосфера!
«Тепер вже немає мого Йогана, – зітхав пан Сміт, поправляючи назви вулиць і номери будинків на конвертах і картках. – Не буде вже разом із сестричкою прикрашати ялинку. Чи справедливо, що знову буде зірка, коли на землі немає улюбленої дитини? Яким же сумним буде це Різдво Христове для моєї старої, для Доріс і для мене! Не зможу навіть усміхнутися до них...»
Пан Йоган зітхнув і неохоче взявся переглядати листи, вишукуючи адресатів.
«А це що знову?» – буркнув напівздивований, напіврозгніваний, тримаючи в руці конверт, на якому було видно літери, написані кривим друкованим почерком. Того адресата навіть дивом не вдасться знайти, бо його не існує. Що за вигадка! Звіздар – Північний Бігун!
Йоган Сміт вже хотів вкинути лист у кошик для сміття, але в останній момент передумав. Конверт, на якому невправна дитяча рука намазюкала адресу, його зацікавив. Він повернув його і знову прочитав: Звіздар – Північний Бігун.
«Ну що ж, побачимо, що можна написати до Звіздаря на Бігуні. Цей лист, напевно, від дитини, а в дитячих голівках народжуються предивні вигадки. Побачимо, отже, побачимо...»
Трохи вагаючись, Йоган Сміт розгорнув листа і прочитав:
«Дорогий Звіздарю, цього року ми всі в нашому домі дуже сумні, тому я не хочу, щоб ти що-небудь приносив мені. Весною мій братик пішов у небо. Коли прийдеш до нашого дому, прошу, візьми забавки мого братчика та віднеси йому. В кухні, у куточку біля печі, залишу тобі коня на колесах, залізницю, решту іграшок. Напевно, мій братчик сумує в небі без своїх забавок, особливо без коника. Він так любив сидіти на ньому, тому прошу тебе, занеси його йому. Не залишай мені нічого, але якби ти міг подарувати моєму татусеві щось, що допомогло б йому стати таким, як був раніше, – щоб знову палив люльку і розповідав мені казки, – я була б тобі дуже вдячна. Колись я почула, як він казав до моєї мамусі, що тільки вічність може його вилікувати. Отже, якщо можеш, принеси йому «трохи вічности»... обіцяю тобі, що буду завжди чемною дівчинкою і до побачення! Доріс».
Пан Сміт зі зворушенням прочитав цей найкращий лист, який коли-небудь доводилось йому читати. Єдиний лист, в якому адреса була правильною. Справді, дякуючи Провидінню, лист мусів пройти дорогу кореспонденції з помилковими адресами, але завдяки цьому викликав усмішку на сумному обличчі Звіздаря, хворого на мелянхолію. Тим Звіздарем був він сам, а листа написала його донечка. Йоган зітхнув і поклав його у кишеньку безрукавки. Потім майже автоматично пе¬реглянув решту кореспонденції. Ніколи пан Сміт не очікував так нетерпляче кінця роботи! Коли надійшов вечір, він дуже швидко вийшов зі свого темного кабінету, майже бігом пройшов через освітлені вулиці, які сьогодні не дратували його своїм святковим убранням. Пан Йоган мав навіть бажання поколядувати. Він відчував у грудях серце Звіздаря, велике та чутливе.
Перш ніж відчинити двері дому, господар запалив люльку. Постарався також, щоб на обличчя повернулася його давня усмішка – усмішка, призначена для донечки, для Доріс, яка просила її у дарунок. Йоган на своє здивування помітив, що усмішка, куріння люльки, погідний настрій йому не коштували надто багато зусиль. Та «крихта вічности», про яку просила з наївною вірою Доріс, щоб уздоровити татуся, вчинила бажаний ефект.
І тепер вже мала дівчинка та її доросла мати могли з гарним настроєм очікувати на Різдво Христове. Так, наче з ними був Йоган менший.

СПОГАДИ, СПОГАДИ…
Ольга Мак

Напевне, не знайдеться людини, яка позаздрила б нашим редакторам у передріздвяний час. Святочне число читачеві треба дати, а його самими посланіями церковних владик, різними прикрашаючими заставками з попередніх років та купецькими й некупецькими побажаннями не виповниш. А відпoвідного матеріялу – Бог дасть! Молоде покоління в журналістику й літературу бавиться неохоче, а ми, старші, поволі видихаємося. Одні – хай там з Богом спочивають! – у прямому того слова значенні, інші – у фігуральному, давно виписавши все те, що лежало на душі. За три десятки років, коли числити від закінчення Другої світової війни, дати тридцять різних сюжетів на ту саму тему – це й для генія забагато. А ми ж і не генії, хоч, може, дехто себе потихеньку таким і вважав...
Коли переглядати різдвяні числа часописів за ці повоєнні десятиріччя, створюється враження, що вони творять собою наче віхи великої Хресної дороги нашого народу. Переважають спогади: Різдво в окопах та лікарнях у добі Визвольних Змагань, Різдво у концентраційних таборах, Різдво 1933-го року, Різдво у в’язниці, Різдво у підпіллі, Різдво в УПА, Різдво в Сибіру, Різдво під німецькою окупацією, Різдво на вигнанні.. Матеріял із погляду мистецької вартости дуже нерівний, часом і зовсім слабенький, зате безмірно цінний тим, що весь він нанизаний на золоту нитку якоїсь титанічної сили й віри у перемогу добра над злом, усупереч усім пекельним намаганням ворогів правди і справедливости.
Та все ж частина читачів нарікала: «Одноманітно! Чому лишень самі спогади? Чому й досі жити примарами минулого? Дайте щось нове, радісне, справжньо святочне!»
Здавалося б, і слушно: навіщо ворушити старі болі, коли рани вже пригоїлися, а люди по довгих поневіряннях та обмеженнях ступили на вільну дорогу впорядкованого життя й добробуту?
Однак, стверджуємо з розчаруванням, що отих «одноманітних» спогадів «з примарами минулого» ніщо вартісніше заступити не може. В кожному разі об’єм суто святочних матеріялів у нашій пресі з року в рік зменшується. І навіть ті дописувачі, що активно відгукуються на різні теми і яким ще дуже далеко до рекордового числа тридцяти різдвяних сюжетів, не потішають у скрутний час наших заклопотаних редакторів своїми творчими лептами. Важко викресати надхнення з цементу і заліза модерних міст, убога тиха СТАЄНКА не має місця на брязкітливих і гуркітливих вулицях, розцяцькованих електричними вогнями. І вкінці – що має спільного містерія народження ДИТЯТИ з холодним розумом компюторів і головкружними осягами цивілізації? Взагалі наша щедра, сита, вигідна, змоторизована, зелектризована дійсність підмінила нам щось невловиме, але заразом надзвичайно істотне у самому сприйманні таїнства Різдва.
Щоб побачити вдень зорі, треба спуститися на дно глибокої криниці. Напевне й Вифлеємська зірка світить ясніше тим, хто вірить у неї і ловить серцем її проміння з глибини терпінь. І тим то й цінні були понурі спогади (та й тепер такими лишаються) з важких часів, що їхні герої перемагали духово жах дійсности й виносили з неї ще твердішу віру.
Ми тепер, хвалити Бога, позбавлені необхідности здавати твердий іспит нашої вірности Творцеві світу – ми намагаємося лишень її засвідчити. Іншими словами сказавши, вшанувати й відзначити святo – це не зовсім те саме, що створити його у власному серці й власних почуваннях. І це добре розуміли ті, які колядували під градом куль в обмерзлих окопах, у повстанських землянках, окружені вогнем ворожих кулеметів, які стрічали Різдво, вигнані з рідних хат, під голим небом; це й тепер розуміють ті, які терплять у таборах Сибіру, стиснені в голоді, холоді, смороді по дірявих бараках Воркути й Колими. Конаючи від недоїдання й непосильної праці, вони по крихті відкладають жорсткий, глевкий хліб, приберігають порoшинки цукру, відщипують з голодного пайка шматочки риби – і все це призбирують тижнями для Святої Вечері. А в Навечір’я сідають разом, моляться, споживають і віддають хвалу Новонародженому за радість і щастя, яке Він приніс. Бo забувають про свої страждання, забувають про мить сучасности, задивлені у всесвіт і вічність.

ДИВНАЯ НОВИНА

… Обмін словами братньої любови став звичкою, став прикметою людської вдачі, й ця прикмета належить до найкращих через те, що є печаттю, бажанням і наказом Новонародженого. Чи ж не приніс Він зі Своїм прихо¬дом у світ любови? Чи во ім’я цієї любови не дав Себе розп’ясти? Чи ж не прийшов для того, щоби спасти людство, ставши Світочем віри в Правду і надії, що ця Правда переможе зло?
А Правди людство з тугою виглядає вже майже два тисячоліття. Виг¬лядає і вірить у її прихід, хоча часто й забуває, що дві тисячі літ має інакший вимір для простого смертного й інакший для Творця світу, що не має ні початку, ні кінця, що є ВІЧНИМ. Людство чекає, вірить і мріє. Може, найбіль¬ше мріє. І з року в рік цей величний настрій сподівань охоплює всіх і вся, від бігуна до бігуна, від шпилів найвищих гір до низів глибоких проваль, від паркої гущавини тропічних лісів до безводних піщаних пустель. Все і всі чекають, а найбілше чекають саме ті, щo терплять, щo виставлені на твердий іспит, щo відгoрoджені від життя. І хoч не всі мріють прo те саме, проте всі сподіваються кращих днів і вірять в їхній прихід. Мріє про весну заков’язле під снігом зерно, мріє про сонце скована полярними льoдами земля, мріють про благодатну пору дощів обшарпані немилосердними сухoвіями і виснажені палючим сoнцем пальми в пустелях, мріють прo пoвoрoт дo рідних гнізд птахи у чужoму вирію і... мріють свoї великі мрії терпеливі визнавці Месії.
Святo приходу на світ Спасителя люди стрічають в дуже-дуже різних обставинах: одні – в щасті й достатках, інші – в горі й біді, а ще інші – у в’язницях і катівнях. Але, не дивлячись на ці прoпасті відмінностей, усіх їх – багатих i бідних, щасливих i прибитих горем, вільних і скованих кайда¬нами – у великий день Різдва лучить найбільша в світі ідея, найсвятіша прикмета, найхарактерніша риса – віра в сповнення Господньої обітниці, віра у прихід того дня, коли всі без вийнятку Божі діти власними очима узрять Божу Правду і поклоняться їй. А що цей день наступить – свідомо чи підсвідомо – відчувають усі. Господь-Бог у безконечній мудрости Своїй поділив мря¬ку на темінь і світло, щоб діти його, пізнавши безнадію темені, вміли кра¬ще цінити соняшне світло; Він дав зиму, щоб ми радісніше стрічали весну і літо; Він повелів бути негоді й погідним дням, щоб ми, перетерпівши бурю й хвищу, глибше полюбили ласкавий погожий день; Він дав нам терпіння, щоб ми навчилися розуміти вагу спокою. Ці зміни скрайностей у всій вселенній є закономірними та являються найкращими доказами того, що і в житті людства по найважчій зимі мусить прийти весна, щo найтемніша ніч зміниться днем і щo пo найнищівнішій бурі не може не прийти добра погода. І тому, коли Господь терпить всі підступи сатани, то робить це для того, щоб ми, випив¬ши гіркий келих до дна, зненавиділи зло і цілою нашою душею, усім нашим єством потягнулися до Добра і Світла Правди, які були зіслані для нас із небес і воплотилися в особі Христа. Тоді наступить отой великий ДЕНЬ, за яким ми так тужимо.
На жаль, навіть і до сьогодні ми ще не всі достатньо глибоко сприй¬няли суть події, від якої минуло тисяча дев’ятсот сімдесят два роки. (Це написано в 60-ті роки. – Ред.) Щоправда, і найбільше недосконалі й найбільше злобні, волею чи неволею, змушені були: скоритися новим засадам і новим законам, які принесло Дитя, народжене під Віфлеємською Зорею, а тими новими засадами і тими законами стали любов до ближнього і справедливіть, стала боротьба зі злом і неправдою. Це був той МЕЧ, щo про нього пізніше сказав Сам Христос: “Я приніс на землю не лишень мир, а й меч”. Отже, не готовий рай на землі для негідних і ледачих її обивателів, тільки дороговказ до раю, що його треба здобути важкою боротьбою і впертим самoдосконалюванням. Але саме якраз це й було тією ДИВНОЮ НОВИНОЮ, що потрясла до оснoв погрязлим у гріхах і злoчинах світом, який oпинився на краю моральної й духової загибелі. Це є НОВИНОЮ і досі, бо ми ще дуже недалеко поступили вперед по дорозі, що її нам освітлює Вифлеємська Зоря.
Та все ж – Зоря світить далі і кличе нас до себе. Вона родить у нас постійну тугу, як найбільша невгасаюча надія на досконале життя. Вона – наш духовий маяк, наша духова опора. Вона – вічно свіжа і вічно молода рядість. Вона загріває наші серця, змушує нас ставати кращими й добрішими, пригадуючи нам з року в рік, що ми, xоч і недосконалі, хоч і грішні, але все ж Божі діти. Вона є невичерпним джерелом нашoї віри у перемогу добра над злoм – і в цьому наійбільший дар Різдва.
Тому не дивно, що нам так важко підшукувати нових слів і нових форм для цього ДНЯ… А тим часом ота подія, ота величава і спасенна Новина, що змушує нас так важко задумуватися, вичерпується лишень двома простими словами: ХРИСТОС РОДИВСЯ!

Подала Галина КИРПА

СВЯТИЙ ВЕЧІР: Оповідання українських письменників. Свічадо, Львів, 2007
СВЯТОЧНІ ОПОВІДАННЯ українських письменників

В українську літературу Різдво потрапило, як нам нині відомо, за писемними пам’ятками, що збереглися до нашого часу, ще на межі Х\/І-Х\/ІІ ст.. Тоді, разом із появою братського руху й українського шкільництва, постав звичай проголошувати врочисті орації з нагоди великих релігійний свят, зокрема Різдва та Великодня. Писали їх викладачі та школярі, потім спудеї Острозької, Київо-Могилянської Академій, писали латиною, церковно-слов’янською та старою книжно-українською мовами. Вже наприкінці XVII ст. з’явилися бурлескні пародії на ці різдвяні та великодні орації. За рукописами XVIII ст. відома українська шкільна драма, а також тексти вертепів, хоча вчені вважають, що постали вони теж XVII ст.
Прозові художні твори про Різдво виникли дещо пізніше – вже в XIX ст.. Найпершою українською святочною повістю можна вважати «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя, що побачила світ 1831 р.. Твір виник на хвилі всеевропеиського романтичного «відкриття фолкльору й народної культури».
Таку моду всеевропеиського рівня спровокував Чарльз Діккенс. Саме після його «Різдвяної пісні у прозі» та кількох інших різдвяних історій, що побачили світ у середині 1840-х років і мали шалений успіх, народився новий жанр. […]
За Оленою Пчілкою на зламі століть його освоювали Михайло Коцюбинський, Леся українка, Степан Васильченко, Марко Черемшина.
Поволі українські автори відкривають нові тематичні обрії, пов’язані зі святом. Їхню увагу привертають мальовничі й багаті українські обряди різдвяного циклу: Святий Вечір, Різдво, Василя й Маланки, Водохреща. Виникає природна потреба зафіксувати це в літературі.
Прихід радянської влади знову, як і півстоліття тому, переміщує творчий центр з Наддніпрянської України в Галичину.
На Західній Україні, в Польщі, Чехії добрі та мудрі твори про Різдво писали Богдан Лепкий, Катря Гриневич, Марійка Підгірянка, Микола Яцків, Наталена Королева, Костянтина Галицька.
Після Другої світової війни святочні оповідання писали українські автори в діяспорі.
Святочні оповідання авторів незалежної України спираються на традиції жанру, закладені протягом ХІХ-ХХ ст.
Українські святочні оповідання з одного боку поєднують основні риси жанру, які притаманні усій европейсько-американській традиції, що охоплює десятки літератур – від Росії до США. Й усе ж вони мають свій неповторний національний чар, бо занурені саме в українську культуру, українські реалії, український світогляд.
Зоя Жук (з передмови)

ЯЛИНКА
Віра Вовк

Моя давня приятелька Армґарт колись надіслала мені гілочку справжньої пахучої ялинки, яку я довго тримала в альбомі нот, аж вона зовсім пересохла і з неї облетіли шпильки.
Тепер синя туя мені править за ялинку.
Вона посаджена серед світлиці у великому вазоні, до якого щоденно вливаю літру води, щоб не загинула в цій порі року, коли термометр показує високу спеку дня, вище сорока ступенів.
На моїй «ялинці» - тільки ручно роблені прикраси: вона вся в філіґранових зірках з кручених сму¬жок кольорового паперу, пацьоркових звіздах на тонкому дротику, фільмових павах у блискітках, від Оксани, дерев’яних мальованих іграшках і видутих писанках з Гнідина й Космача. Ялинка символізує дерево життя, магічне дерево, що росло в радощах на свято Бога, який уті¬лився чоловіком; дерево, де з гілок звисає все, чого не родить ніяке інше. Тут дерев’яні янголи грають на різних інструментах, щебечуть різновиді пташки, кукурікає півень, кудкудакає курка, писклять курчатка, дзвонять дзвоники, свище локомотив, герцюють коні, нявкає паперовий котик, пливе бальса, шугають саночки, пара танцюристів виводить менуета, мавпа Фрузя стрибає від вітки до вітки, танцюють сміхуни, пурхають метелики... Олив’яні вітражі, наче сонця, переціджують світло крізь барвисте скло, і снігурик не тане серед тропічної спеки.
Ниті срібної лямети правлять за свічки, що годяться там, де сирі гілки не хоронять від пожежі, а миготливі жарівки мені не до вподоби.
Колись надіюсь зустріти перед усесвітнім деревом вічного життя, обсіяним справжніми зорями, сонцями і шестикрилими янголами, всіх близьких душі і серця, які відлинули від нас у часі й просторі. Ніхто не може мені заборонити цієї дитячої віри, бо якщо я не можу переконати, що те дерево існує, ніхто не спроможний довести, що його ніде нема, крім, може, в моїй уяві.

РІЗДВЯНА ЛЕГЕНДА

Зі спаленої оселі осталося тільки їх двоє. Марія хотіла митися до зорі, щоб придбати дівочу вроду, і дід Осип мусів прорубати їй сокирою полонку в гірському потоці. (Небіжка Ганька, земля їй пером, набила дитині голову такими небилицями).
– Далеко ще до колиби, діду?
– Ти втомлена? Потерпи, любко, я не годен тебе на руках нести. Ти вже далі дівка, вже лице до зорі вмивала.
– І в колибі є Чорнуля?
– Ти голодна? Пожди ще трішки. Дід зварить тобі зараз вечерю.
Ввійшли до колиби. Війнуло теплом від сіна й звірячих тіл. В кутку збилося в громаду кілька переляканих овець, і чорна коза дивилася на них сумовитими очима. Марія розстелила квітчасту хусту й умостилася на сіні. Нараз вона сплеснула руками:
– Ой леле! Дитятко, діду!
–Дитятко?! – Дід Осип кинув рубати пруття й хотів бачити власними зіницями те чудо. Хлопчик був ще теплий, і коли з нього струсили сіно, він протер очі й підвів чорні вії.
– Леле! То Захарієвої! Вона його тут сховала! – Дід почав лаятися. Що ж їм тепер робити з дитиною? Краще вже кинути в полонку, як має нидіти без мами серед лісу. Він видоїв козу й поставив глечик на вогонь. Тепла пара молока залоскотала хлопчикові ніздрі, і він почав плакати.
– Цить, не плач, – зараз дам їсти – успокоювала його Марія і взяла брудний вузлик на коліна.
– Пий перше сама; ти вже геть обімліла, – бурмотів дід Осип. Марія взяла глечик у руку й приложила його до уст дитини. Хлопчик пив жадібно, аж захлистався. Коли він напився, глечик показав дно.
– Будеш їсти куліш без молока – злився дід Осип, докинув ріща до полум’я, й почав варити куліш. Він насупився, як сова, на дитину й на Марію, що почала чесати коси й заплітати дрібушечкою.
– Дурна ти. Хто тебе побачить? Тут тільки ведмеді заходять часом у колибу.
– Нині – Свят-Вечір...
– Свят-Вечір! Твого тата вбили, твою маму спалили, а тобі свято в голові!
Марія захлипала.
– Та все ж таки нині Свят-Вечір...
Вона перевила хлопчика в хустку й почала колихати його на колінах. Йому зарум’яніли від тепла й молока щічки, і він засміявся вголос.
Нараз знадвору почувся скрипіт кроків по снігу, і три чоловіки ввійшли в колибу. Вони були може ще молоді, але бородаті й довговолосі.
– Христос рождається! – сказали вони. Дід д¬вився на них недовірливо зукоса. Йому здавалося, що один із них ніс під широким плащем рушницю.
– Славіте Його! – відповіла Марія.
Чоловіки, що несміло стояли, побачили її щойно тепер, бо надворі була вже ніч і їх засліпило світло.
– Дозволите загрітися? Цьогорічна зима – сувора.
– Вогонь – для всіх.
Вони посідали довкола ватри, що неспокійно миготіла й красила кругляки колиби, та дивилися безупинно на Марію з дитиною.
– Як давно ми не були в людей – сказав один.
– І як давно не чули дитячого сміху – сказав другий.
– На тобі ліскових горішків, чічко – сказав третій.
Марія простягнула руку, але горішків було забагато на малу жменю.
– На тобі ще хусточку; зроби вузлик.
– Ай, вона вишивана в волошки... – Марії рожеві пальці перебирали дрібне вишивання. Чоловіки раділи її усміхом, немов би їх гріло весняне сонце, або лоскотали полонинські леготи.
– На тобі яблучко червоне.
– На тобі мосяжний хрестик, любко. Молися за нас, грішних.
Дід Осип нараз почав протирати очі. Йому не хотілося вірити, що з-під Маріччиної хустки виблискували білі рукави пацьорковими узорами, що за її головою сходив повний місяць і що дитятко було перев’язане веселкою. А три чоловіки клячали перед ним на землі й розгортали дари, немов царі перед Ісусом.
Вкінці дід не міг розібрати, чи він Осип, чи Йосиф, він знав тільки, що нізащо не кине хлопчика в полонку, бо це була Свята Ніч.

ВИСТАВКА УКРАЇНСЬКИХ ПРАПОРІВ XVII – XX ст.

13 грудня 2007 року у Національному музеї імени Андрея Шептицького у Львові відкривається виставка «Українські хоругви кінця XVI – початку XX ст.» Мета проєкту – представити еволюцію українських прапорів впродовж окресленого періоду на зразках збережених пам’яток, переважна більшість яких заховується у збірці Національного музею. За невеликим винятком, вони ніколи не експонувалися раніше. У їх числі – церковні хоругви останньої чверті XVI – XIX ст. (54 пам’ятки). Зауважимо, що саме у Національному музеї зберігаються найдавніші українські церковні хоругви останньої чверті XVI – початку XVII ст.
Серед найцінніших творів – хоругва Спортивно-патріотичного товариства «Сокіл» зі Львова, яка датується 1911 р. Досі ця унікальна пам’ятка із зображенням, на одному боці, золотого галицького лева, на синьому тлі, і гаслом: «Все – вперед!», на другому, – герба київської землі: – архистатига Михаїла, на малиновому тлі, і гаслом: «Борітеся – поборете!», вважалася втраченою (у фаховій літературі була відома лише за описами). За спогадами Тараса Франка, внука Великого Каменяра, у 1923 р. прапор був конфіскований львівською поліцією на Янівському цвинтарі під час панахиди за українських воїнів, що загинули у боях 1918р. До Національного музею – надійшов у жовтні 1930 р. Пам’ятка не була зареєстрована в музейних інвентарях, завдяки чому її врятовано під час вилучення «націоналістичних творів» у 1950-х рр.
На окрему увагу заслуговує хоругва маґістрату Львова другої половини XVII ст. із зображенням на малиновому тлі золотого лева, в арці міської брами (експонується у факсимільній фотокопії). Ця хоругва та ще дві інші львівські хоругви того ж часу зберігаються у Військовому музеї в Стокгольмі. Хоругви були захоплені як військовий трофей шведами у 1704р., відтоді знаходяться у Швеції. Виставка також представляє три: цехові хоругви, дві з яких – львівські ремісничі (ці хоругви передані з Львівського історичного музею) та кілька поховальних хоругов.
До рідкісних пам’яток відноситься хоругва 1848 р. української Національної гвардії з Яворова із зображенням на синьому тлі золотого лева в короні, що піднімається на скелю, – герба Галичини. У Щоденнику К. Трильовського є згадка про те, що ця хоругва у 1916 р. експонувалася на виставці у Відні. Ще один раритет – хоругва Спортивно-патріотичного товариства «Січ» із с. Залуччя Снятинського р-ну 1908 р. На хоругві зображено гетьмана верхи на коні та герб Русько-української радикальної партії (РУРП) – дві долоні у рукостисканні на тлі восьмипроменевої зірки.
Організатори виставки прагнуть привернути якомога більшу увагу дослідників та шанувальників мистецтва до творів, які є пам’ятками виняткової історико-мистецької вартости для української та світової культури. Партнери проєкту – Львівський історичний музей та Військовий музей у Стокгольмі (Швеція).

ПРИКЛАД ЄДНАННЯ ХРИСТИЯН-УКРАЇНЦІВ

Вельмишановний пане Сверстюк!
Вітаю Вас і колектив редакції газети «Наша віра» з Різдвом Христовим, Новим роком та святом Йордану. Особисто я є постійним передплатником Вашої газети. Друзям, знайомим, родині роблю подарунки, передплачуючи «Нашу віру» щорічно. Цього року наша організація «Союз українок» зорганізувала передплату цієї газети в церквах УГКЦ, УАПЦ та Київського патріярхату. Ваша газета дає приклад об’єднання християн-українців, незалежно від конфесії, вчить очищати розум, душу і серце в любові до Бога і України. Я вже писала Вам кілька років тому, яку добру і сильну енерґетику має «Наша віра». Іноді маючи кепський настрій, ловлю себе на тому, як мене тягне туди, де лежить ця газета. Побачивши її, одразу всміхаюся, притуляю до серця і всі неприємності щезають.
Яка виховна стаття в № 10 «Посмішко моя, де ти?!» Ми її зачитували на зборах Союзу українок 16.12.2007, щоб і ми, дорослі, теж змінювалися.

Богдана ПРОЦАК,
засновниця УГКЦ на поч. 1991 р. в Севастополі,

МІТ – ЦЕ ВИЩА ІСТИНА
Людмила Огольцова, Донбас

Ви порахували це як міт. Хай буде й міт, аби тільки не брехня. Брехня швидко забувається і ніколи не дозріває до міту, бо міт – це істина, що живе у віках. Потім той міт сходить на небо і дає назви сузір’ям.
А що таке історичний факт? Голодомор 33-го року був не мітичні часи і ще є живі свідки цієї жахливої трагедії. Однак сьогодні знаходиться чимало «очевидців», котрі з замороженими очима заявляють, що Голодомору не було, а молоде покоління не знає, кому вірити.
Наведу ще приклад. В кінці війни наші війська розпочали наступ на Норвегію. Польовий госпіталь був розташований за затокою. Там побудували бараки для приймання поранених, і там я була санітаркою. Згодом госпіталь був евакуйований з Мурманська, а я через свою молодість не додумалась взяти довідку про те, що я там працювала. Тепер я звернулася в Мурманськ з проханням засвідчити, що я учасник війни. Проте архів не знає ні номера госпіталю, ні навіть про той наступ. Оце вам історичні факти.

КАМ'ЯНСЬКЕ ВШАНУВАЛО ПАМ'ЯТЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ І РЕПРЕСІЙ

Кам’янське (Дніпродзержинське) об’єднання правих сил «Своя правда» під керівництвом Олега Ясенчука, з подальшим приєднанням влади міста провело мітинґ – реквієм на знак вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років. ВО міського голови Вікторія Кузнєцова розповіла про трагічні події 1932-33 роки в Кам’янському. Виступили член Національної Спілки письменників України Володимир Сіренко, керівник літературної студії «Факел» Василь Саранчу.
Живі свідки трагедії поділилися спогадами про ті роки. Присутні поклали квіти до пам’ятного знаку жертвам Голодомору та знаку жертвам політичних репресій. А з настанням сутінок запалили свічки. Дома, коли запалював свічку на своєму вікні, звернув увагу, що в сусідніх будинках на вікнах теж горять свічки.
Микола Литвин

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку