Брати, сестри і діти улюблені в Бозі!
Розуму людському важко охопити ті велетенські зміни, які принесло на землю Народження Христа. Той, хто народився в яслах вифлеємських, не був звичайним дитям, котрі народжуються щодня. Він є Творець усього Всесвіту, котрий спустився до нашого рівня, прагнучи піднести Своє творіння, повернути його на височину, з якої те впало.
Згідно з намірами Творця, сповненими любови, у людині була закладена здатність досягти святости. Проте з власної вини людина збочила зі шляху праведного і була покарана старінням і смертю. Тож аби повернути їй можливість прилучитися до святости, Господь мав прибрати людську подобу – заради ницої, тлінної, гріховної людини, яка, будучи породженням землі, не могла самотужки подолати свою смертну природу і стати Богоподібною.
Навіть найжвавіша людська уява не здатна була породити ідею Божественного втілення; ніхто не насмілювався навіть помислити про можливість цієї неочікуваної події. Лише пророки, натхненні Святим Духом, пророкували, що Господь може спустися на землю. І у ніч Різдва це неочікуване чудо здійснилося. “Бог – на землі, люди у раю”, - захоплено виголошує святий Іоанн Хризостом.
Ця подія, що змінила увесь світ, не може не торкнутися нас усіх. Її значення не вичерпується скороминущими святкуваннями. Ми повинні з усією серйозністю замислитися над новою ситуацією. Різдво Христове дає нам можливість подолати смерть, вознестися до раю, жити з Христом, примиритися з Богом, тішитися Його вибором, жити у невичерпній радості Його Любови у віках.
Тож відсвяткуємо духовно милість Божу, яку дарує Він людям на рівних з ангелами та святими, і почнімо нове життя, достойне діянь Бога на землі. Хвилююча подія народження Христа, хоч і відбулася вона непомітно та скромно, спричинилася до величезних змін в усьому Всесвіті, вплинула на майбутнє кожної людини. Треба бути обачними, щоби не применшити важливість Різдва тільки тому, що сталося воно за скромних і простих обставин. Але так само не слід і відзначати його у бучний та поверховий спосіб, що ліпше пасує іншим календарним святам, котрі не мають іншого значення, аніж створити привід для мирського бенкету.
Хоча події, пов’язані з народження Господа нашого Ісуса Христа, невидимі для смертних людських очей, дехто, з Милости Божої, бачив і описав їх, а також наступні за ними містичні зміни у світі. Ось як наш святий попередник на патріяршому троні Іоанн Хризостом, осяяний тим, що йому відкрилося, говорить про священну подію: «Ангели долучилися до людського хору, люди стали між ангелів та інших небесних сил; і можна було побачити... як злагода встановилася між Богом та нашою природою, як диявол був посоромлений, як тікали демони, як смерть відступила, Ворота Раю відкрилися, прокляття було зняте, гріхи подолано, проступки відвернено, як істина повернулася, як Слово Благочестя скрізь було посіяне і розквітло у своєму буянні, як Град Небесний постав на землі, як постійно прибували на землю ангели і ширилося сподівання на грядуще» (P.G. 57, 15-16).
Діти мої, браття і сестри, нехай же ми побачимо, як здійснюються ці сподівання на грядуще завдяки молитвам Святого Іоанна Хризостома, що серед інших святих заступається за нас перед Господом у раю. Рік, що настає, відмічений тисяча шестисотою річницею, коли цей святий упокоївся у Бозі, і тому Вселенський Патріярхат проголошує його Роком Святого Іоанна Хризостома, що повинно дати поштовх добросовісному вивченню писань цього патріярха та зверненню пильнішої уваги до його життєпису.
Брати і сестри!
Христос народився: славімо Його!
Христос іде з раю: зустрічаймо Його!
Христос на землі: возвеселімося!
Богові , котрий так любить людей,
що воплотився заради них на Різдво,
 хай буде честь, і подяка, і слава, і поклоніння на віки вічні.
Амінь

Проголошено на Фанарі,
Різдва року 2006
Варфоломій,
Патріярх Константинопольський
ваш палкий прохач перед Богом
 

Серед видань Нового Завіту зустрічаються такі, де слова, котрі промовляє сам Ісус – ipsissima verba, – набрані червоним шрифтом, а все решта чорним. Природно, що в розповідях
про Різдво в таких текстах не зустрінеться ні одного надрукованого червоним слова. А, поряд з цим, багато сучасних богословів вважають абсолютно достовірними тільки ipsissima
verba.
Так, священик Рене Лорантен в передмові до однієї зі своїх книг розповідає про одного кюре, котрий сказав йому, що давно вже не проповідує на тему Різдва, оскільки сам Ісус
про це нічого не говорить. «Це лише перекази». Ця позиція засновується зокрема й на тому, що Різдво Христове, на відміну від Святої Пасхи, християни почали святкувати далеко
не одразу. Ще Клименту Олександрійському здавалося недоречним, що серед віруючих у Христа є такі «допитливі» люди, котрі хочуть визначити не тільки рік, але й день
народження Ісуса.
Для християн були важливими не подробиці такого плану, а один-єдиний той факт, що Христос «був зачатий від Духа Святого, народився від Діви Марії, постраждав при Понтії
Пилаті, був розп'ятий, помер, був похований, зійшов до пекла і на третій день воскрес із мертвих» – пам’ять про Нього пов'язувалася не з якимись визначеними датами, а перш за
все з таїнством Євхаристії.
Особливо про Різдво згадувалося в день Богоявлення, котре християни перших поколінь розуміли як явлення світові нового Адама в Його хрещенні, в перетворенні води на вино та в
інших чудах, а також у самому Його народженні. Це свято відзначалося 6 січня, шостого дня нового року, бо на шостий день творіння Бог покликав до життя першого Адама.
Вже в кінці IV століття Різдву присвячується особливе торжество, пов'язане, передусім з утвердженням віри в те, що Ісус справді втілився, явився vere, sed non phantasticte, тобто
істинно, а не фантастично, «подібний був до тіла смирення нашого», як мовиться в анафорі літургії св.Василія Великого.
Так Різдво стає догматичним святом, чин котрого стверджує фізичну реальність Боговтілення. Завіт між Богом і людиною не є чимсь абстрактним. Це дійсна реальність. Прикметно,
що у євреїв 25 кислева починається Ханука – радісне свято світла, яке стверджує реальність присутности Бога серед людей.
Не випадково в Христі Симеон Богоприємець бачить «світло для просвітлення народів», а тропар свята називає Його «Сонцем Правди».
На думку Святих Отців, Ісус народжується як і кожне немовля, але якимось особливим, чудесним і унікальним чином – «не порушивши, але зберігши непорушеними знамення
дівства Матері, народившись безболісно, як і зачатий був безпристрасно», як говорить святий Григорій Палама.
Він стає, як скаже потім митрополит Антоній Сурозький, «одним із нас», приймаючи не просто «образ раба», але людську плоть (в цьому випадку завжди вживається саме грецьке
слово «саркс», що означає плоть біологічно – з усіма її слабкостями і пристрастями, з її матеріяльністю і підляганню тлінню і смерті). При цьому він залишається безгрішним і стає
Переможцем смерти.
В цьому, згідно святовітцівському вченню полягає парадоксальність Різдва Христового – воно природне і в той же час чудесне.
Чудесне з точки зору святого Григорія Палами Різдво й тому, що в ньому «Невидимого і для шестикрилих Серафимів... нині бачать плотські очі... нічим Необмежений вміщується в
зроблених нашвидкуруч і малих яслах». Воно є явленням невидимого. В ньому невмістиме вміщується в малому, тайне являється і від цього стає ще більш незрозумілим і
непояснимим. Преподобний Максим Сповідник бачить в Різдві «таїнство ще більш неосяжне, ніж будь-яке інше», бо «воплотившись, Бог дає пізнати себе не інакше, як ще більш
непізнаваним».
Цю думку преподобного Максима чудово розкриває митрополит Антоній, котрий говорить про те, що у Втіленні «нам відкривається Бог більш таємничий, ніж Бог небесний,
неосяжний людським розумом, а тільки людським серцем, тому що в цьому Немовляті таїться вся повнота невидимого, неосяжного Бога». Різдво для Отців – торжество
Боголюдства.
На відміну від богословів, народне благочестя давно вже побачило в Різдві свято не стільки прийняття Богом людської подоби чи «Господа втіленого», скільки Ісуса Немовляти, що
лежить у яслах.
Кай і Герда в «Сніговій королеві» у Андерсена співають «Троянди цвітуть, краса, краса. Скоро ми побачимо Немовля-Христа». Але два такі різні письменники, як Стендаль (в кінці
20-х років XIX століття) і Чарльз Діккенс (у 1846 році) в своїх подорожніх нотатках описують вшанування Святого Немовляти в римській церкві Запі а Магіа іп Ага Сое іі як щось
простолюдне і безглузде.
Однак уже в кінці XIX століття майбутня свята Тереза, а тоді мадемуазель Мартен отримує монаше ім'я на честь Немовляти Ісуса, звертаючи особливу увагу уже не на саме Втілення,
але саме на Ісуса-Дитину.
В 1935 році о. Сергій Булгаков в різдвяну ніч каже своїм парафіянам про те, що «Всемогутній постає перед нами в образі беззахисного Немовляти. Саме полум'я життя в цьому
Немовляті ніби коливається під загрозою земного вітру і холоду, від настороженої злоби сильних світу цього».
Отець Сергій звертає особливу увагу на беззахисність Немовляти, він підкреслює, що Немовля в яслах є знаменням втіленого Бога, котре «саме й полягає у відсутності будь-якого
знамення, в Його оголеності від власної слави, в зневаженні, слабкості, беззахисності».
Одночасно з православним протоієреєм о. Сергієм Булгаковим заговорила про Богодитинство і католицька монахиня – сестра Мадлен Ютен. Засновниця Спільноти Малих сестер,
що відізвалася на заклик свого заочного учителя брата Шарля де Фуко жити в такій же тиші і невідомості, як жив в Назареті Ісус. Вона все життя роздумувала про те, що
новонароджене Немовля, Котре є сама беззахисність, потребує любови і піклування. Саме до любови і піклування закликає людство Бог.
Бог являється нам в повній беззахисності. І так віддає нам Себе Самого. В книзі Буття (1,27) говориться про те, як Бог вручає людині землю з її травами і деревами, з її ріками, морями
і тваринним світом, з усією красою її гір і водоспадів. Вручає її людині, щоби вона зробила вибір - зберегти її чи погубити і піддати cпустошенню.
В Новому Завіті Бог вручає людині Самого Себе. І знову людина стає перед вибором, але тільки тепер цей вибір значно серйозніший – мова тепер уже не про середовище, а про саме
життя, про його серцевину. Тепер саме людина стає відповідальною за все.
«Біля двох тисяч років тому, в таку ж ніч, як сьогоднішня, Божественна любов увійшла у світ в образі новонародженої Дитини, з усією її тендітністю, беззахисністю, котра воістину є
образом любови, що себе віддає, ніколи себе не захищає», – так кілька років тому в день Різдва Христового говорив митрополит Антоній.
Завжди особливо точний у виборі слів, він не випадково називає новонародженого Ісуса не Младенцем, а Дитиною. Оскільки в сучасній мові слово «младенець» перестало бути
загальновживаним, досить далеко відірвалося від свого початкового значення, набуло чисто релігійного змісту і стало вживатися здебільшого у відношенні до Младенця Христа,
означаючи Його унікальність і незвичайність.
Інша справа – «дитина». Це слово можна застосувати до кожного новонародженого, тому воно не виділяє Ісуса з числа решти новонароджених, але об'єднує з ними. Так людству
відкривається нова грань свята Різдва.
 Бог вручає нам Себе Самого у вигляді Дитини, Котра потребує того, щоб людина Її берегла і захищала, проводячи біля Її колиски безсонні ночі, і, головне, повністю відповідала би
за Неї і за ЇЇ майбутнє.
А що говорить про це сам Ісус? Наскільки відповідає Його Євангелії та «назаретська звістка» (вислів сестри Мадлен), котру почули ми в наш час? Чи це «лише перекази», як сказав
Рене Лорантену його співрозмовник...
Розмовляючи з учнями, Ісус «взяв дитя, поставив його посеред них, і, обнявши його, сказав їм: «Хто прийме одне з таких дітей в ім'я Моє, той приймає Мене; а хто Мене прийме, той
не Мене приймає, а Того, Хто послав Мене» (Мк. 9: 36-37). В цьому тексті, здається, все сказано гранично зрозуміло. Мова йде і про Втілення, і про Богодитинство, і про
відповідальність людини за Бога, Котрого вона приймає в образі безпомічної Дитини.
Важливо тільки зазначити, що грецьке дієслово «дехомай» (приймати), вжите тут чотири рази підряд, застосовується переважно саме для того, щоби показати, що хтось один бере
на себе відповідальність за когось іншого.
Ось вони, ipsissima verba, слова Ісуса, в котрих Він Сам гранично визначено говорить про те, що за зміст закладений у святкування Його Різдва. І тоді виявляється, що і розповідь про
волхвів, і все, що мовиться про ясла і про поклоніння пастухів, – значно більше, ніж «лише перекази»...
 

Зустріч Різдва в своїй глибині несе дію визволення, і тому не може не передбачати тривалого й ретельного, з цілою системою знаків – символів, видимого і невидимого
приготування.... Це найтаємничіше звільнення відбувається однак через реально відчутний, як ніколи, доторк до Абсолюту, що незбагненно приходить до людини і якусь коротку
мить наче вміщується в ній  у всій незміримій повноті. Бог народжується у вигляді Немовляти – і тим дає впізнати Себе – як близьку і водночас вершинно досконалу реальність.
Немов біблійні пастухи і царі, що вирушили в далеку дорогу до Вифлиєму, щоб побачити і привітати Ісуса Христа – ми теж приходимо до ясел, де лежить Святе Немовля – щоб
зустріти Його прихід на землю – і ця мить раптом стає справдженням наших найзаповітніших сподівань.
Принаймні саме таким чеканням зустрічі – з’яви самого Ісуса Христа – переймалася я, спостерігаючи колись, як мати урочисто й натхненно білить у хаті стіни і стелю, високий
ошатний комин і піч, як тоненько підводить внизу синьою смужечкою, шпарує жовтою глиною долівку, щоб затрусити  найяснішою пахучою золотою соломою, що в ній можна
купатися, як у сонячних променях. Знімає здавалося б зовсім чисті рушники, скатертину, пере їх, вибиває на камені біля ставу праником, полоще і виморожує надворі, щоб усе було
чисте і біле як сніг.
В хаті від того поступово ставало невпізнанно світло і гарно, все починало наче сяяти зсередини затаєною радістю. І ця радість швидко росла, виходила, виплескувалась, випливала
на шлях у сад, у берег, скутий кригою, з сухим пожовклим очеретом, що його батько косив стругачкою на льоду для топіння печі, у все довкілля, аж до неба – звідки й виглядали
Різдво.
Думалося мені чомусь притім, що прихід Різдва залежить якимось чином і від батька  та матері.... і навіть .... від мене. Вони бо не просто чекали, а  готували, просили і немов рухали
себе і хату, і все довкруги – наближаючи до Різдва.
Ось батько розкриває Біблію і читає про народження Ісуса у Вифлиємі, розповідає про Ірода, пастухів і звіздарів, які йдуть уночі степом, проваджені Зорею...
А мені теж так хочеться побачити Ісуса. І батько каже: Бог  народився для всіх, щоб Його зустріли, тільки люди не завжди Його впізнають, а буває, зустрівши, не знають, що то був
Христос. Він може прийти, як просящий хліба або подорожній, що попросить води. І я поглядаю на ікону в куті, обрамлену рушником, де Матір Божа з малим Ісусом завжди наче
щось мовлять до нас – чисте й оберігаючи.
Чомусь саме на Різдво по-особливому відкривається Слово. Янголи приносять радісну вість – із неба, від Самого Бога – і це є  по суті первісне, першопочаткове відчуття слова, яке „у
Бога було” і яке само було Бог. Ставши вістю для нас „воно зробилося” нашим новим життям, закладаючи нові основи.
Може найдивніше диво полягає в тому,  що людина в ці дні подібно до янголів, отримує здатність промовляти слова, в яких присутня живлюща благодать божества, над якою час не
має влади.
Ось звідки сила-силенна українських колядок, щедрівок, віншувань. І вони, як і священні пісні ще глибшої давнини, живуть не сотні, а тисячі років.
В цих промовлених на всю духовну повноту словах  насправді, а не умовно – небо і земля святкують народження Спасителя. Весь космос світу торжествує в різдвяному співі. Тому
слова людські на Різдво – щасливі, всевишні – як радість Божа, як Щедрість і Милість – натхненні й веселі. Власне – це вибух невичерпної творчости, що хвилями йде у світі, який
оновлюється істиною слова через пришестя Сина Божого.
Тому вочевидь і мені оті батькові та материні слова й дії, і всі речі, що вчинялись  знаменуючими знаками – передріздвяні і вже святвечірні батькові та материні слова – немов
зростають у часі, по-новому увиразнюючись.
Слово Різдва, наче вифлиємська Зірка, переможно пробивається і крізь хаос та темінь сучасного світу. Як і всі різдвяні символи: кутя, дванадцять страв, дідух, ялинка – дерево світу, що включають людину у божественний вимір буття.
Видно через те й так закарбувався один похід по різдвяну ялинку у Сосну, (клаптик понад селом), коли трапилось пережити блукання у темряві ночі серед снігів і відчути загубленість
перед несподівано величезним, невідомому світом, що відкрився зовсім не таким, яким він здавався біля своєї оселі.
Тоді, за два дні до Нового року, відпущені на канікули, прямо зі школи удвох і сусідською дівчинкою (а заняття в третьому клясі були у другу зміну), здавалося ще зовсім завидна,
вирушили ми „по ялинку” – але ж як швидко наспіла темрява, ледве ми дійшли до Сосни. Якийсь дядько вирубав нам гарних гілочок - і ми, радісні, понесли їх через снігове поле,
рідко поросле шелюгом, напрямець до села.
Йшли йшли – і раптом помітили, що заблукали. Йдемо ніби на вогники хат, що світяться – і вже мали б наблизитись. Але ж ні – знову якийсь горб, а вогні ще далі. А зі інших боків –
теж якісь вогники... Де ж село? В який бік іти? Наче ось уже мав би бути бджільник, а за ним далі вівчарник... „А може то вовки очима світять?” – з острахом каже Люба.  І справді
якісь два вогники ніби рухаються до нас. (Вовки дійсно тоді бувало взимку нападали на вівчарник, підходили до хат у селі).
Втомлені, шурхаємо в замети, тягнемо і дорогоцінні „ялинки”, що раптом стали такими важкими. Врешті повертаємо в інший бік...
Мабуть то світився хутір Кваки, де я так ніколи і не побувала, хоча там, як оповідала мама, жив мій двоюрідний дядько Семен, козацької натури, що не бажав коритись неволі і втік був у 30-ті роки від розкуркулювачів, що прийшли його заарештовувати, - а він вистрибнув у вікно).
Наш здогад про Кваки виявився вірним, і вогні села, від яких ми були забрели далеченько, почали наближатися. Скоро з’явився і знайомий силует вівчарника. Невдовзі ми, зморені,
замерзлі, ледве волочачи валяночки, повні снігу, з останніх сил тягнучи своє „дерево світу” прибилися додому.
Батько стояв у дворі, наготувавшись іти нас шукати. Любу одразу забрали бабуся. Мене роздягли й мерщій послали грітись на піч. Туди ж подали тарілку з борщем і смачний окрайчик
житнього хліба.
Аж тоді відчула радість, що принесла в хату „ялинку”. Завтра ми її поставимо біля столу.  Почепимо яблука, жовто-гарячі горгопки, цукерки-„подушечки”, які я позагортаю в
розмальовані олівцями папірчики. Виріжу з картону зірку, обліплю блискучою „шумихою”... Намалюю янголиків, Діда Мороза, зайчика, лисичку, Козу, навирізую витинанок... Склею з паперу кольорові гірлянди...
Мати промовить, вже як вийде Зірка, стоячи біля вікна, біля узорів на шибах, намальованих Морозом, у ніч: „Морозе, Морозе, іди до нас вечеряти...”
Після дивної, наче казка, Святої вечері гратиму Вертеп біля ялинки, придумаю усім героям слова... Там будуть янголи, пастушки, звіздарі, Матір Божа з Ісусом, що лагідно дивляться на нас із кута над столом...
 Тут, у цю мить, неминуче має з’явитись колядка, що зруйнує темінь, щоб озватись до народженого Христа і промовити до цілого світу – про таке велике нам диво.
Так на Різдво відкривається нам споконвіку першослово творяще – через непроминущу радість, яка визволяє, де людина знаходить себе і самоусвідомлюється через Світло Правди:
„Тобі вклоняємося, Сонцю Правди”...
Про це ми колядуємо під вікнами у сусідів та родичів і у власній оселі, - висловлюючи дивенну реальність своєї – нині – зустрічі зі Спасителем – Немовлям, яке є Сином Божим.
 

Братня зустріч, що відбулася між нами, Папою Римським Бенедиктом XVI і Вселенським Патріярхом Варфоломієм І є ділом Божим і, в певному сенсі, Даром від Нього. Ми дякуємо
Дарувальникові всякого блага, котрий ще раз дозволив нам виразити, в молитві і у взаємності, нашу радість, відчути себе братами і відновити наші зобов’язання в перспективі
повного спілкування. Це зобов’язання випливає з волі Господа нашого з нашої пастирської відповідальности в Церкві Христовій. Нехай стане наша зустріч знаменням  і стимулом для
всіх нас, оскільки ми поділяємо ті самі почуття і ті ж позиції братерства, співробітництва і спілкування в любові й істині. Святий Дух приведе нас до підготовки того великого дня
відновлення повної єдности, коли  і як зажадає Бог.  Тоді ми зможемо по правді зрадіти і звеселитися.
1. Ми з вдячністю згадали зустрічі наших поважних попередників, благословенних Господом, котрі показали світові невідкладний характер єдности, і пройшли шлях, по якому
пройдемо до неї через діялог, молитву і наше щоденне церковне життя. Папа Павло VI і Патріярх Атенагор І, перебуваючи паломниками в Єрусалимі, де Ісус Христос помер і воскрес
задля спасіння світу, зустрілися знову тут, у Фанарі, і в Римі. Вони передали нам Спільну Заяву, яка цілком зберегла свою цінність, і в якій підкреслюється, що теперішній діялог любові
повинен підтримувати і надихати    стосунки між особами і між церквами, „повинен коренитися в повній відданості одному Господу Ісусу Христу і у взаємоповазі до традицій
кожного” (том Любови, 105). Ми зовсім не забули і обміну візитами Всесвятістю Патріярхом Димитрієм І. Саме в час візити Папи Йоана Павла ІІ, це була перша його екуменічна
візита, було оголошено про створення Змішаної Комісії з богословського діялогу між Римо-католицькою і Православною Церквами.  До неї ввійшли наші Церкви з метою,  як було
заявлено, відновити повне спілкування.
Що ж до наших стосунків між Церквою Риму і Церквою Константинополя, то ми не можемо забути офіційного церковного акту, яким було відкинуто в забуття старі анатеми, що мали
в минулому негативний вплив на стосунки між нашими Церквами. Ми ще не вичерпали з цього акту всіх його позитивних наслідків, які можуть постати на нашому шляху до повної
єдности, до якої змішана комісія повинна внести свій істотний внесок. Ми спонукаємо наших вірних зіграти активну ролю в цьому процесі своїми молитвами і важливими вчинками.
2. На пленарному засіданні Змішаної комісії з богословського діялогу, що відбулося недавно в Бєоґраді й було гостинно прийнято Сербською Православною Церквою, ми висловили
нашу глибоку радість з приводу відновлення нашого богословського діялогу.
Після кількарічної перерви, з огляду на певні труднощі, Комісія змогла знову попрацювати в дусі дружби і співробітництва. Розглядаючи питання «Соборність і влада в Церкві», в його
місцевому, регіональному та екуменічному вимірах, Комісія взялася до вивчення еклезіологічних і канонічних наслідків таємної природи Церкви. Це дасть змогу розглянути і декотрі з
головних питань, щодо яких все ще немає згоди. Ми сповнені рішучости підтримати, як то було і в минулому, доручену Комісії працю і супроводити її ділянки нашими молитвами.
3. Будучи пастирями, ми спрямували свої думки, передусім, до проголошення Євангелії в сучасному світі.  Ця місія, „ідіть і навчіть усі народи” (від Матвія 28:19, сьогодні, як і раніше, є
актуальною і доконечною навіть у традиційно християнських країнах. Крім того, нам не випадає іґнорувати наростання секуляризації, особливо в західньому світі. Все це вимагає
оновлення і потужного проповідування Євангелії, адаптованого до сучасних культурних тенденцій. Наші традиції – це наша спадщина, котру розвивати і постійно актуалізувати.
Відтак мусимо посилити нашу співпрацю і спільне свідчення серед усіх народів.
4. Ми поцінували позитивно шлях і формування Европейського Союзу. Активісти цієї великої ініціятиви не проминуть своєю увагою всі точки зору, що стосуються людської
особистости і її невід’ємних прав, особливо її релігійної свободи, яка є справдженням і гарантією пошанування будь-якої іншої свободи. У кожній єднаючій ініціятиві мають бути
захищені меншості з їхніми культурними традиціями і релігійними особливостями.  В Европі, залишаючись відкритими до інших релігій та до їх внеску в цивілізацію, ми повинні
сполучити свої зусилля заради збереження християнських коренів, традицій та цінностей, щоб  забезпечити пошанування історії, а також внести свою частку в цивілізацію майбутньої
Европи, в якій людських стосунків на всіх рівнях. В цьому контексті хіба можемо не згадати стародавніх свідків і прекрасну християнську спадщину цієї землі, починаючи від Книги
Діянь апостолів мов Апостола язичників святого Павла. На цій землі зустрілися Євангельське послання  і стародавня культурна традиція. Це сполучення, яке безсмертно збагатило
нашу спільну християнську спадщину, залишається актуальним і дасть у майбутньому ще більше плодів для поширення Євангелії і для нашої єдности.
5. Погляди цілого світу звернені на країни сучасного світу,  в яких живуть християни, та на труднощі, що їх вони переживають, особливо голод, війну і тероризм, а також різні форми
експлуатації бідних, еміґрантів, жінок і дітей. Католики і православні мають діяти спільно заради пошанування прав людини, цілої людини, створеної  за образом і подобою Божою,
задля економічного, соціяльного і культурного розвитку. Наші богословські і моральні традиції здатні стати міцною основою для єдиного вчення і дії. Насамперед, ми хочемо  заявити,
що убивство невинних во ім’я Бога ображає Його і людську гідність.  Ми повинні взяти на себе обов’язок поновити наше служіння людині і захистові людського життя, кожного
людського життя.
Глибоко в наших серцях є думка про мир на Близькому Сході, де жив наш Господь, страждав, помер і воскрес, і де багато століть живуть наші брати християни. Ми палко бажаємо
відновлення миру на цій землі, посилення співіснування між різними народами,  між Церквами і між різними релігіями. Тому у і схвалюємо розвиток тісніших зв’язків між християнами
та між релігійний діялог, правдивий і щирий, в перспективі боротьби проти будь-якої форми насильство і дискримінації.
6. Сьогодні, перед лицем великих небезпек для довколишнього середовища, ми висловлюємо нашу тривогу за ті неґативні наслідки, які можуть виникнути для людства і для цілого
всесвіту, від непогамованого економічного й технологічного проґресу.  Будучи релігійними лідерами, ми вважаємо свої обов’язком сприяти і підтримувати всі зусилля, що робляться
для захисту Божого творіння і для того, щоб передати наступним поколінням такий світ, в якому їм буде забезпечена можливість жити.
7. Нарешті, наші думки завжди звернені до всіх вас – вірних обох наших Церков, що живуть в усьому світі, до єпископів, пресвітерів, дияконів, монахів і монахинь, мирян, чоловіків і
жінок, що в той чи інший спосіб служать Церкві і до всіх охрещених. Ми вітаємо у Христі інших християн, запевняючи їх у тому, що ми молимося, і готові до діялогу та співпраці. Ми
вітаємо всіх вас словами Апостола Павла: „благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа” (2 Кор. 1:2).
Схвалено в Фанарі 30 листопада 2006 р.

Бенедикт XVІ,
Варфоломій І

«Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков»
 2-4 січня 2007 року відбудеться конгрес на тему «Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков», який проходитиме у Львівській духовній семінарії святого Духа, що на вулиці Хуторівка. Цей захід відбудеться із благословення Блаженнішого Любомира (Гузара), Глави Української Греко-Католицької Церкви та приурочений 70-ій річниці Унійного З'їзду у Львові (28-30 грудня 1935р.). Мета конгресу розглянути поставленні запитання та прийняття практичного документу, що відтворюватиме позицію богословів УГКЦ щодо питання Євхаристійного сопричастя в межах традиційних Церков.
 Організаторами конгресу виступили: Українське Наукове Богословське Товариство, Український Католицький Університет та греко-католицькі семінарії України.
 Організатори запрошують до участі знавців богослов'я та всіх зацікавлених. Реєстрація учасників розпочинається 2 січня 2007 року, о 8.30 год.
 Повну інформацію про конгрес можна отримати за адресою: УБНТ icl@ucu.edu.ua, www.icl.org.ua 79011, м. Львів, вул. Іларіона Свєнціцького, 17, тел.:(380)(32) 2409497 факс: (380)(32) 2409950.

На 16-му році Незалежности третій Президент України В. А. Ющенко перейшов Рубікон і зробив перший крок до „справедливости щодо учасників українського визвольного руху” та „визнання діяльности організацій, які боролися за Українську самостійну соборну державу у 20 - 50 роках XX століття”.
Ми, учасники національно-визвольного руху, які залишилися ще в живих, звертаємося до всіх владних структур вище названих областей, і до всіх патріотів України, де хто живе і працює, ще раз прочитати цей Указ, почути серцем і душею заклик Президента і включитися в справу правдивої та справедливої сторінки національної історії, яка творилася українським народом перед, в часі й після Другої світової війни. Свідками цієї тяжкої і кривавої історії є в кожному селі й місті, в кожному переліску й на полях, по "узбіччях і полонинах Карпатських гір сотні й сотні пам'ятних хрестів, каплиць, братських і символічних могил, меморіяльних пам'ятників і комплексів. Все це народ створив і воздвиг своїм синам, своїм донькам за кров, пролиту в боях з окупантами різних мастей.
Своїм Указом Президент України ПОСТАНОВЛЯЄ й закликає заново переглянути цю сторінку історії на підставі висновку Урядової комісії істориків з вивчення діяльности ОУН-УПА, забезпечити на державному рівні широке висвітлення цього в ЗМІ і цим зробити другий крок до визнання ОУН-УПА.
Вже більше місяця пройшло від оприлюднення цього Указу, одначе про його виконання ніде й слова не чути. Зважаючи на це, Всеукраїнське Братство ОУН-УПА звертається до всіх політичних партій та громадських організацій, до народних депутатів усіх рівнів, до національно-свідомої молоді України патріотичного спрямування підтримати нас, ветеранів УПА, і допомогти спільно з владою проводити Указ в дію. Наші осередки Братства ОУН-УПА є по всіх областях України, тому просимо єднатися з Братством на місцях і спільно проводити заходи в цій історичній справі.
Керуючись Указом і беручи до уваги, що наступний 2007 рік є роком 65-ліття УПА, Братство рекомендує Управлінням внутрішньої політики ОДА організувати протягом року зустрічі з ветеранами УПА, наукові конференції, круглі столи, інтерв'ю до газет, радіо, обласних і загальноукраїнських каналів ТБ та інші дії, які будуть мати мобілізуючий характер у мирній боротьбі за національні права українського народу та  визнання Визвольного руху за Незалежність. Просимо керівництво місцевих телеканалів проводити щотижня по черзі зустрічі з районним керівництвом Братства ОУН-УПА всіх районів шести областей. Це буде мати великий розголос з добрим результатом.
Український народ зумів у воєннім лихолітті силами ОУН створити УПА, організувати й підтримувати такий потужний національно-визвольний рух, то і тепер, в Незалежній Україні, зуміємо створити масовий народний рух за визнання ОУН-УПА.
До праці, друзі!
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
За головну Булаву Михайло ЗЕЛЕНЧУК, голова ВБ ОУН-УПА
Федір ВОЛОДИМИРСЬКИЙ, заступник, голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю

40-річчя Українського Товариства охорони памяток історії та культури

40 років – це чимало для громадської організації. Отож на 9-му з’їзді Товариства було що і кого згадати. Не оминули своєю увагою цю подію Президент, Уряд, голова Парламенту, надіславши своїх представників для вручення нагород та оголошення привітань.
Дійсно, Товариство заслужило найвищої шани. Хто не пам’ятає, якою авторитетною була ця організація в 60-80 роки. Совєтська влада мусила з нею рахуватись. І люди, які бажали врятувати від загрози нищення якусь місцеву святиню, писали листи саме до Товариства. Недарма колеги на з’їзді означили 22 роки, впродовж яких головною був академік Петро Тронько, „золотим віком”  своєї пам’яткоохоронної діяльности.
Нині ж, в незалежній Україні, ситуація парадоксальна.  Доводиться говорити про суспільно-державну кризу в справі охорони культурної й історичної спадщини. Навально руйнується „великими грошима” не лише культурно-історичне середовище міст (і перед у цьому веде столиця: темпи нищення історичного центру Київа багато хто порівнює з трагедією 30-х років), але розхитано, розмито також правове поле. Те що зроблено за останні роки з історичним центром Київа, викликає відчай”, - сказав у своїй доповіді в присутності представників влади голова Товариства академік Олексій Толочко.
Відтак, згадуючи минулі найвагоміші здобутки, як-от створення Національного Музею народної архітектури та побуту, пам’яткоохоронці змушені водночас ставити всіх перед фактом, що нині цей видатний об’єкт національної культурної спадщини  треба рятувати від згуби. Причина банальна: хтось намітив придбати собі цю гарну місцину у власність – і що йому Музей? (А це ж, крім того, ще й заповідний історичний ляндшафт!).
І таких „гарячих точок”, де або вже відбулося спотворення історичного середовища чи пам’ятки, або готується якась „реконструкція” чи спорудження чергового монстра, - по самому лише Київу – десятки... Андріївський узвіз, схили Дніпра, Дитинець...
Досі триває відчайдушний захист від затоплення заповідних історичних земель Козацької Січі на Південному Бузі, де єдині ще збереглися пороги...
Хіба що ентузіясти з села Германівки на Київщині могли похвалитися цілковитим розумінням, патріотизмом та підтримкою всіх своїх починань місцевими урядовцям, зокрема і в поширенні знань про історію краю. В Германівні влада не шкодує грошей на культуру.  І село справді живе так, як би й треба жити всім у своїй вільній культурній країні.  На жаль, це село радше виняток.
В постанові з’їзду зазначено, що Товариство бачить нині своє головне завдання в збереженні національної історико-культурної спадщини, яка опинилася в Україні в небезпеці, та донесенні до влади розуміння стану справ у цій сфері, зокрема і щодо надання суспільству більш  чітких та вагомих правових важелів для захисту фундаментальних духовно-культурних вартостей від новітнього варварства.
Головне, з’їзд засвідчив, що лицарі культури не збираються складати зброю.
Раїса ЛИША
 

В нинішній час часто доводиться чути, що по дорозі до европейського співтовариства українське суспільство намагається навчитися жити за законами. Частіше однак лунають голоси про недосконале законодавство, яке призводить до небажаних наслідків.  Всі погоджуються на тому, що його потрібно вдосконалювати. Та поки що маємо розумно використовувати існуюче правове поле.
Отже на сьогодні маємо „Закон України про охорону культурної спадщини за № 1805 в редакції від 14.01.2005 р., який стверджує: що „Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об’єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Таким чином закон встановлює юридичну регламентацію сфери охорони,  збереження і дослідження пам’яток історії та культури, визначає чітку систему державного управління у сфері охорони культурної спадщини, а також участі у цій справі інших інституцій, науково-методичних і консультативних рад, установ науки, освіти та культури, громадських організацій.
14 грудня ц.р. відбувся ІХ ювілейний з’їзд Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, якому виповнилося 40 років і яке своєю невтомною подвижницькою діяльністю сприяло збереженню сотень тисяч пам’яток  всіх рівнів.
Згадали на з’їзді однієї з потужних громадських організацій в Україні, як завдяки розумінню значення пам’яток історії та культури – важливої складової духовних надбань народу, джерела досвіду для наступних поколінь – в повоєнний час було створено продуману державну структуру організації реставраційного процесу, підпорядковану тоді безпосередньо Раді міністрів УРСР. Відповідно до міжнародного законодавства  саме ця структура несе відповідальність перед наступними поколіннями за збереження і передачу пам’яток майбутнім своїм громадянам без змін і ушкоджень, у всій красі автентичности.  („Венеціянська хартія”, 1964 р. )
Наша держава схвально прийняла ці міжнародні документи і підписала їх.
Вчені стверджують, що „суть, єство культури таке, що минуле в ній, на відміну від природньої течії часу, не „відходить в минуле”, не зникає, а фіксуючись в пам’яті  культури, отримує постійне, хоч і потенційне буття” (Ю. М. Лотман).  „Люди  кожного наступного покоління включаються в життя, у світ предметів і стосунків, знаків і символів, створених попередніми поколіннями.  Так утворюється традиція, як соціяльна за своїм механізмом форма передачі людського досвіду” (А. Т. Спіркін).
Пам’ятники є унікальними документами минувшини, несуть в собі різнобічну інформацію і впливають на почуття, етику та формування світогляду наших сучасників,  значною мірою визначають духовний потенціял нації.
Саме за 60-річний термін існування такої структури як корпорація „Укрреставрація” було збережено від руйнування і розкрито від пізніших нашарувань ХІХ ст. і попередніх століть унікальні монументальні твори стінопису, частково спотворені, але такі, що не втратили своєї художньої і історичної цінності, в пам’ятках домонгольського періоду нашої історії. Завдяки цій подвижницькій праці реставраторів кількох поколінь вдалося написати історію  нашого мистецтва і архітектури і це при  тому, що історія нашої культури зазнала значних системних руйнувань в 30-ті роки.  Щоб знищити народ, намагались знищити його культуру. Більш вразливими виявилися пам’ятки станкового малярства: ікони,  картини, не встояли навіть створені колись на віки і пам’ятки архітектури ц Богородиці Пирогощі ХІІ ст., Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Київо-Печерської лаври і ще 396 об’єктів архітектури стерті з лиця землі, „без яких неможливо уявити собі історію української архітектури (за В. Вечерським - Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України”, К. 2002 р.)
Багато залежить від нашої свідомої відповідальности за збереження культурних надбань минулих поколінь, особливо тих, хто має забезпечувати їх збереження – музейних працівників, реставраторів, активістів Товариства з охорони пам’яток, священнослужителів і церковних громад, що відправляють службу в пам’ятках, а головне – уряду .
На жаль, культурний рівень церковних громад дуже понизився, порівнюючи з попередніми епохами. Церковні кадри не виховуються в розумінні високого художнього значення іконопису, стінопису в храмах.  Тому  головною умовою церковно-служителів  є так зване „благолєпіє”  зображеного, а звідси і безперервний процес оновлення стінопису, іконопису тощо.  Це явище спостерігалося і раніше, коли мода активно позначилася на вигляді храмів. Відтак ХІХ ст.. відзначилось падінням культури монументального малярства. І тому навіть завдання поставлені академіком Ф. Г. Солнцевим по розкриттю фресок Софії Київської, під тиском церкви та за відсутности фахівців і виконавців робіт, призвели до нищення унікального інтер’єру. За словами відомого московського мистецтвознавця Г. І. Вздорнова – „навіть для середини ХІХ ст., коли принципи наукової реставрації перебували ще в зародковому стані, поновлення розпису Софії Київської уявляється вандальським актом, що завдав непоправної шкоди стародавній пам’ятці”.  Та ж методика і технологія повторена А. В. Праховим через 20 років і в Кирилівській церкві. Лише в 50-80 роки ХХ ст. понівечені фрески було розкрито нашими сучасними реставраторами – і розписи стали об’єктом світової науки.  Українська православна Церква (Московського патріярхату) вже неодноразово висловлювалась за передачу їй Кирилівської Церкви та  твердила про неканонічність в ній зображень, які на погляд церковників треба змінити. А нині вимагає відселення з території  Верхньої лаври всіх мужів та Історичної бібліотеки України – „як фондосховища „безбожного періоду 192001980 років намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Павел.
В той час, як Національний заповідник „Софія Київська, чиїм філіалом є Музей Кирилівська церква, не допускає втручання церковної  громади в правила зберігання пам’ятки світового значення, то на території Нижньої Лаври, де розташований монастир, спотворюється пам’ятки непрофесійними переробками, побудовою нових  споруд в охоронній зоні землі, нищенням головної святині печери св. Антонія,  що обвалилась внаслідок господарчої  безвідповідальної дії „господарів”, перемалюванням покриттів  архітектурних споруд всупереч архітектурному стилі і багато іншого.  Це все знижує художній рівень всесвітньо відомої  пам’ятки та інспірує появу чуток про зняття ансамблю лаври з-під охорони ЮНЕСКО.
Уряд, що за законом має безпосередню відповідати за збереження пам’яток веде політику поступок щодо церкви і не контролює та не помічає кричущих фактів понівечень, або переробки пам’яток. Не виконується постанова  Уряду про перелік пам’яток, які не можуть бути передані церкві.
 В Почаївській лаврі, теж без участи фахівців-реставраторів, частково перемальовано стінопис в Успенському соборі, де зберігся не один твір відомого художника ХVІІІ ст.. Луки Долинського, знищено залишки розпису в Покровській церкві в Сутківцях ХІV ст. Хмельницької области, а архітектура храму спотворена  перетиранням  цементом і розмалюванням інтер’єру олією.  То хто має відповісти  за ці дії, пане віце-прем’єре з гуманітарних питань?
 Ваша позиція щодо української культури відома ще з 2004 року від виходу в світ аморального видання „Русское в Україні”. Ви слідуєте  за Л. М. Кравчуком, який своїм указом про передачу церквам приміщень, що колись належали церкві, фактично знищив єдину в державі Майстерню з реставрації монументального живопису і предметів декоративно-ужиткового мистецтва, виселивши її в нікуди. Компенсації виробничих площ не відбулось. Замість того, щоб дбати про забезпечення  реставраційних організацій належним обладнанням, бо від того залежить якість роботи реставраторів, як і медиків в сучасній медицині, їх позбавляють нині звичайного даху над головою. Десятки років боряться за цей Національний науково-дослідний реставраційний центр України Міністерства культури. І лише обіцянки.
Нищити пам’ятки можна і через некваліфіковану реставрацію. А підготовки кадрів  не відбувається через відсутність спеціалізованих приміщень для роботи, необхідною обладнанням, систематичного фінансування об’єктів художньої реставрації, бо реставрація то є практика і здобувати кваліфікацію можна лише на об’єкті реставрації під керівництвом досвідчених майстрів, атестованих фахівців.  .... Звичайно, легше зруйнованим вщент монастирям як крупиць кий Батуринський Микільський  монастир надавати допомогу від московської патріярхії на власний розсуд відновлювати споруди і їх мистецькі оздоблювання. Але роблять це не професіонали з різних причин. Отже, громадськість питає вас, як особу, що відповідає перед законом за стан справ  про збереження пам’яток і яка не розуміючи наслідків, прагне перекласти цю турботу на плечі не підготовленої до збереження національних скарбів церкви.  Хіба це не означатиме свідому політику нищення культури нашого народу, яка пройшовши через тортури руйнувань, ще зберегла зразки високого духу і ідентичности.

Інна ДОРОФІЄНКО,
художник-реставратор вищої кваліфікації, член Колегії Головної ради Українського товариства по охороні пам’яток, Заслужений художник України, дійсний член Академії будівництва України
 

Конференція про волинський іконопис

У Луцьку відбулася Міжнародня наукова конференція “Волинська ікона: Дослідження та реставрація”. На засідання у Волинському краєзнавчому музеї та Музеї Волинської ікони
прибуло близько тридцяти вчених, мистецтвознавців, музейних працівників та реставраторів з України, Росії, Білорусі та Польщі.
Це вже XIII наукова конференція з дослідження пам'яток волинського іконопису, яка відбувається в Луцьку щороку. Основним завданням проєкту, започаткованого у 1994 році,
стало узагальнення досвіду задля вирішення проблем збереження, дослідження та реставрації пам'яток волинського сакрального мистецтва.
Організатори заходу намагаються привернути увагу науковців та громадськості до цього унікального явища у мистецькій спадщині України. Видано науковий збірник матеріялів
конференції, де вміщено доробок 28 авторів Видання ілюстроване світлинами, більшість із яких публікуються вперше.

Росія поверне фрески Михайлівського Золотоверхого собору

Усі фрески Михайлівського Золотоверхого собору, які зберігаються в Ермітажі, повернуть у розпорядження українського Міністерства культури.
Про це 2 грудня в Петербурзі повідомив голова Федерального аґентства з культури Михайло Швидкой. Як передає РІСУ з посиланням на "Кореспондент", наразі проводиться
ідентифікація фресок, що є в Ермітажі.

Прихід осені у Переяславі-Хмельницькому асоціюється з образом Шевченка. Саме тут Тарас написав свої безсмертні заповіти, звернені до нащадків. Не дарма це історичне місто називають „містом-музеєм”, адже в ньому їх  аж 26. За сприянням Всеукраїнського Товариства „Просвіта” ім. Т.Шевченка, Переяслав-Хмельницької міської ради, Переяслав-Хмельницької гімназії, Національного історико-культурного заповідника „Переяслав”, Київського обласного центру художньої творчости, Переяслав-Хмельницького товариства шанувальників кобзарства „Кобь” та Спілки творчої молоді Переяслава був заснований і вже вп’яте проведений літературно-мистецький фестиваль „Переяславська осінь Кобзаря”.
Обов’язковим елементом цього фестивалю, його найвищим досягненням і окрасою є конкурс молодих виконавців поетичної спадщини Т. Шевченка. У конкурсі змагаються діти різної вікової категорії від першокласників до студентів, і поділені вони на чотири вікові групи. Відповідально, прискіпливо, з любов’ю обирають репертуар, вдумливо вчитуються, шукають необхідні засоби, аби донести до слухачів Кобзареве слово, доповнивши його своїм враженням, своїм розумінням Шевченка. Велику допомогу в цьому їм надають учителі, а іноді ще й батьки, які теж підтримують прагнення своїх дітей пізнати Шевченка.
Важливий штрих у створення незабутньої атмосфери вносить журі, серед якого є актори київських театрів, режисери, викладачі театральних вузів. І кожного року члени журі вражені хорошою підготовкою переяславських дітей та молоді. „Можна один раз зробити хорошу справу, - сказав П. Ільченко (відомий режисер Київського національного театру ім.. І. Франка ), - але продовжувати і вдосконалювати її значно важче. А ви це робите. Ваш конкурс уже традиція. І значення його зростає від того, що це – традиція”.
 У фінальному турі беруть участь найкращі. Заключним  моментом є урочиста пішохідна хода до будинку Андрія Козачковського, в якому зупинявся Поет під час перебування в Переяславі. Учасники та гості фестивалю кладуть квіти до пам’ятника Шевченкові та виступають з урочистим словом.
Цього року, окрім мешканців міста та учасників фестивалю, зібралося чимало гостей. З Київа завітали представники „Молодої Просвіти” на чолі з її головою Віталієм Морозом, а також старші колеги з „Просвіти”. У виступах мали слово міський голова І. Якименко, заступник директора Національного історико-етнографічного заповідника „Переяслав” В. Мельник, письменник І. Шпиталь, бандурист, цех-майстер київського кобзарського цеху М. Товкайло, відповідальний секретар ВУТ „Просвіта” М. Нестерчук, Віталій Мороз та переможниця у середній (старшій) групі Оксана Коржик з поемою „Сон”. На завершення всі заспівали „Заповіт”.
Протягом п'яти років конкурс виплекав біля сімдесяти переможців – лавреатів  у різних вікових групах. Завітавши на урочистий концерт з нагоди закінчення фестивалю та нагородження переможців, потрапила в атмосферу піднесення і незвичайного свята – слова вічного, слова душевного, слова, що так проникливо і переконливо лине  з  юних вуст.
 

І слово розумом святим
І оживи і просвіти!
Тарас Шевченко

Спочатку про сам термін. „Логос” – із грецької мови, дослівно – „слово”, „розум”. В деяких системах давньої філософії вживався на означення загального закону, основи світу. В старогрецькій, як пояснює Сергій Аверинцев, цей термін означав водночас і „слово” (або „речення”, „висловлювання”, „мовлення”) і „смисл” (або „поняття”, „судження”, „засновок”): „слово” бралося не в чуттєво-звуковому, а виключно у смисловому пляні, але й „смисл” розуміли як щось явне, оформлене, а отже, „словесне”. Тут важливо наголосити на двох аспектах. По-перше, уже в давнину з побутової сфери до поняття Логосу ввійшов також і момент „звітування”: ”... це водночас і об’єктивно даний зміст, що його розум має усвідомлювати, і сама ця „звітуюча” діяльність розуму, і зрештою наскрізна смислова впорядкованість буття та свідомости; це протилежність усьому несвідомому та безсловесному, безмовному та безвідповідальному, безглуздому та безформному в світі та в людині”. По-друге, Геракліт, який ввів термін  „логос” до філософської мови, використовуючи його співзвучність з позначенням людського „слова”, звертав увагу на прірву між „логосом” як законом буття та неадекватними йому висловлюваннями людей. „У світлі Логосу світ є цілим, і отже гармонією, але пересічна свідомість ставить своє окреме свавілля вище за „загальне” і по-різному оцінює однаково необхідні частини цілого”, – вияснює позицію старогрецького філософа С. Аверинцев.
Отже, від самого початку свого виникнення це цього поняття містило й елемент гармонійности світу, що в людській практиці могло проявлятися  як відповідність слова і діла, адекватність уявлень, поглядів та дій. В староєврейській мові еквівалентом слова „логія” було „дварім”, що  означало одночасно і „слова” і  „діла”. Аналогічний зв’язок простежується у східніх філософських системах, де існують поняття близькі до Логосу („дао”, частково „дхарма”). „Безіменне є началом неба і землі, те, що має ім’я, – мати всіх речей” – мовиться в стародавньому китайському трактаті „Дао де цзін”, головній книзі даосизму.
Поняття Логосу („Божественного розуму)” в релігійних вченнях – і особливо в християнстві, де стверджується субстанційна тотожність Логосу і Втіленого Бога, – сприяло максимальному сприйняттю людською свідомістю єдности його дієвого змісту зі своєю вербальною оболонкою. Адже сам Христос – Логос є  новоспрямованою дією, покликаний робити і виконувати, а не говорити, як книжники і фарисеї на „сідалищі Мойсея” (Мт. 23:1-4). А мовлене віднині мало бути однозначним та достовірним: „Хай буде ваше слово: так – так, ні – ні. А що більше цього, те від лихого” (Мт. 5 : 37); „Кажу бо вам: за кожне пусте слово, яке скажуть люди, дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш засуджений” (Мт. 12 : 36-37).
Отже, під Логосом в даній темі маємо на увазі розумну і адекватну дієтворчу силу слова – думки, що веде до смислової впорядкованости буття і свідомости. Ще в першій половині ХІХ століття серед освіченої верстви існувало саме таке відчуття слова. Про дієтворчу силу слова, що може „вигоювати глибокі серця рани” або, навпаки, їх чинити, геніяльно мовлено на початку ХХ ст. у Франковій поезії „Якби ти знав, як много важить слово...” В ній слово передусім виступає як носій мови серця, як вербальне вираження органічної єдности знання (розуму) і благородних почуттів, що мають наповнювати людську душу. Але оте шкодувальне „якби ти знав...”, з урахуванням нинішнього стану речей, цілком може сприйматися вже не як лірико-філософський мотив, а мов потужний дзвін, що б’є на сполох.
Серед простолюду ще й на початок ХХ століття, як констатував Олександер Потебня, „між рідним словом і думкою про предмет був такий тісний зв’язок, що, навпаки, зміна слова здавалася обов’язковою зміною предмета”. Великий мовознавець зазначав: „За віруваннями всіх індоевропейських народів, слово є  мисль, слово – істина і правда, мудрість і поезія. Разом з  мудрістю і поезією слово відносилося до божественного почину. Є міти, які обожнюють саме слово”.
З початком секуляризаційної епохи, в міру обезбоження людини, поступово втрачалася і сакральність Логосу. А саме вона передусім і обумовлювала органічну єдність та відповідність слова і дії, адекватність відбиття слова в реальній практиці. Поклоніння „золотому тельцю”, знеособлення людини в тоталітарних суспільствах, глобалізаційні процеси і поява віртуального світу інформаційної епохи, брудна повінь низькопробної реклями – все це значно посилило і продовжує пришвидшувати руйнацію Логосу. На наших очах відбувається своєрідне масове відчуження мовленнєвої практики від реального життя: як і у  „збільшовичену еру”, нині часто мислять одне, мовлять друге, а чинять ще інше, іноді зовсім протилежне.
Руйнування починається зі ставлення до слова. Передусім вражає мовна недбалість з боку тих категорій людей, для яких слово є робочим інструментом.
Спостерігається „вільне” поводження навіть із Шевченковими текстами. ”Діла добрих  обновляться, діла злих загинуть” – такий епіграф друкує в кожному своєму числі одна обласна газета. Але ж поет, як свідчать його рукописи, вживав тільки лексему „оновлення”, яка на відміну від „обновлення” може означати не лише повернення втраченої якости, а і її примноження. В знаменитому програмно-заповітному „Посланії” геніяльний церковнослов’янізм високого містичного звучання „ненарожденних” нерідко міняють на буденне – „ненароджених”. Або такий на перший погляд дрібничковий факт із академічного середовища. В додатку до програми VI Міжнароднього конґресу україністів у Донецьку (2005рік) так і не було повідомлено про допущені викривлення назв репрезентованих на конґресі книг, що мають стосунок до Шевченка: перша – „Тарас Шевченко. „Я так її люблю, я так люблю...” ( треба, звісно: „Я так її, я так люблю...”).
Здається, що Шевченкові тексти стають (і чи випадково саме вони?) своєрідним лакмусовим папірцем (тестом) для з’ясування розуміння змісту і ваги рідного слова сучасними українцями. Тим часом саме Шевченко ввів у новітню українську літературу поняття слова як дієтворчого смислу, тобто Логосу:  „Даруй словам святую силу...”; „...Слово тихої любови”, а особливо „Я на сторожі коло їх / Поставлю слово” із „Подражанія 11 псалму”. Останній вислів, вириваючи із контексту твору, охоче подають як своєрідну Шевченкову деклярацію великої ролі української мови у пробудженні народу, тим самим значно звужуючи його глибину та іґноруючи очевидну релігійно-християнську складову.
Найшвидше Логос деформується в українській політиці. Хоч багато мовиться про потребу політичного структурування суспільства, але вже назви численних партій відбивають їхню абсурдність та віртуальність, розрив із суспільними потребами. Колись „Народний Рух України” був дійсно суспільно-політичним рухом. Але чи може мати таку назву партія? Або марґінальна партія „Фронт трудящих України”... Таке враження, що політики мовби хочуть привласнити навіть форми і прояви народної активности. А як може за логікою вважатися всеукраїнською та державницькою „Партія реґіонів”? Про кого йдеться, коли чуємо „Партія захисників Вітчизни” – військовиків, ветеранів, військовозобов’язаних? Власне хто, кого, від чого і коли захищає? „Партія патріотичних сил України”, очевидно, має боротися з „п’ятою колоною” в державі, щоб назва не залишилася порожнім звуком. А як людина зі здоровим глуздом може вступати в Україні в „Партію політики Путіна” або у партію під епатажною назвою „Проти всіх”?
Та виявляється, що алогічність теж може здобути своєрідне логічне продовження. Після „привласнення народних рухів” настала „прихватизація” і самих партій. Тому й чуємо в етері геть недоладне: „Українська народна партія Юрія Костенка”, „Народна партія Володимира Литвина”, „БЮТ”, і т.д.
Бацила цинізму, прихована в самій  назві політичнії структури, неуникно проявляється потім і в політичній діяльності. Фрази політиків у нас назагал обтічні та беззмістовні, містять внутрішні суперечності. Передусім  монологи політиків все частіше засвідчують нерозуміння моралі та моральности: ”Наша партія – високоморальна інституція, бореться не за владу, а за справедливість”.
Слово в політиці та журналістиці часто стає засобом неухильного розмивання моральної норми або її трансформації в свою аморальну протилежність. Наприклад, відомий телеведучий мовить ще відомішому політику: ”Люди Вас поважали і тому складали такі незлобиві анекдоти, як „Кравчук ходить між крапель дощу”. Повсюдно охоче цитується в позитивному сенсі вислів „маємо те, що маємо”, хоч він є яскравим проявом малоросійства, яке Євген Маланюк називав „капітуляцією ще перед боєм”.
Саме політики, як публічні люди, своїми переважно „слизькими” відповідями на точно формульовані запитання привчають загал через засоби масової інформації до іґнорування змісту слова. Пригадується, як лідер комуністів на пряме і виразне запитання, чи голосував він особисто за резолюцію про казкові пільги для депутатів Верховної Ради, довго розказував про соціяльну політику своєї партії, ні словечком так і не згадавши про свою позицію під час голосування.
„Політична майстерність: зібрати кошти олігархів і голоси рядових виборців, пообіцявши їм захист одне від одного”. Цією іронічною сентенцією Мойсей Фішбейн дуже точно змалював ситуацію використання порожніх слів.
Не випадково саме в політичних гаслах зустрічаємо неусвідомлене розчленування смислу: ”Не словом, а ділом!”. А треба було б : ”І словом, і ділом!”, або щось на зразок „Не кидати слів на вітер!”.
В тоталітарних суспільствах, як блискуче показано в заключній частині роману Джорджа Орвела „1984”, творилася „новомова” як своєрідний лінґвістичний сурогат. Це було приховуванням Логосу, але ще не його цілковитим нівелюванням, бо „новомова” була покликана тільки „звузити горизонти думки”. Оскільки слово конструювалося, йому тим самим ще приділялася певна увага. Тепер, за панування неоцинізму, для зведення Логосу годиться і звична лексика, якщо вона використовується „не за призначенням”. Прикметно, що наша сучасниця Тимоті Снайдер вважає: Орвел у романі „1984” зображував не соціялізм, а модерність, і нинішній американець, за умови уважного прочитання, знайде у творі численні точки дотику зі своїм сьогоденням.
Ще 1986 року французький лінґвіст Клод Ажеж в статті „Можливості мови” писав: „Політичні істеблішменти, в основі яких є особлива форма жонґлювання словом, в певному сенсі можна  назвати „логократіями”, тобто системами, де політикани будують свою владу на силі слова. В реальному житті таких „логократій” більше, ніж ми вважаємо. Чимало  політиканів спокусилися використанням  сили слів, що позбавлені свого смислу і перетворені в стереотипи, які допомагають маніпулювати фактами”. У випадку України маємо клясичний зразок такої логократії, що стала по суті органічним продовженням сумнозвісної „партократії”, оскільки нинішній істеблішмент в своїй масі веде свій родовід з колишньої комсомольської та партійної номенклятури. Відтак у нинішніх „логократіях” бачимо лише видимість сили слова. В них маємо справу ніби зі лже-Логосом, Логосом-самозванецем, так само як у християнстві лжепророк буде лже-Христом або антихристом.
За Олександром Потебнею „слово є настільки засобом розуміти іншого, наскільки воно є засіб розуміти себе самого”, а „сила людської думки не в тому, що слово викликає в свідомості попередні сприйняття (це можливо і без слів), а в тому, що саме воно примушує людину користуватися скарбами свого минулого”. Чи розуміють себе сучасні українські політики, які через одного настільки входять в свою політичну ролю, що не можуть із неї вийти навіть тоді, коли вже немає потреби в їхньому політичному  кривлянні? Вони, за Ларошфуко, так звикли прикидатися перед іншими, що врешті – решт прикидаються перед собою. О. Потебня також вказував, що слово є засобом створення ідеї, відтак через нього відбувається й руйнування думки та мислення. Не випадково нині в Україні бракує свіжих, нових ідей і час від часу пригадують крилатий вислів Олівера Кромвеля: демократи знають, чого не треба робити, але вони не знають, що треба робити.
Психологам добре відомий стан невміння висловити свою думку, тобто передати її точним словесним виразом. А якщо повсякчас мислиться одне, а мовиться інше, то створюється зовсім непереборне протиріччя між внутрішньою мовою (мовою для себе) та зовнішньою (мовою для інших), що не може не  відбиватися на інтелектуальній роботі людини, взагалі на її здібностях логічно мислити і приймати раціональні рішення. Адже, як зазначається в підручнику із психології, тільки „набуваючи свого виразу в зовнішній мові, наша думка вдосконалюється, розвивається, з’ясовується”. Важко досягти високої культури розуму при низькій культурі мови. А є ж ще й етичний аспект: як наголошував академік Андрій Сахаров, в кінцевому підсумку моральний вибір виявляється найправильнішим. І спершу той вибір артикулюється.
На початку 90-х років минулого століття аналітики вказували, що слово в тоталітарних суспільствах сковувало мислення. Нині можна стверджувати, що публічне слово його просто профанує. Чому ж передусім у сфері високої політики? На наш погляд, можна виділити кілька моментів, які пояснюють цей феномен. По-перше, це  позірна предметна невиразність політичної діяльності, мовляв кожний може сяк-так говорити і керувати. По-друге, засоби масової інформації найбільше популяризують цю сферу і вона для багатьох стає найбажанішою, найпрестижнішою і  порівняно доступною. Та найголовніше, – і це вже наш, український кольорит, – тут присутній ефект „корита”. Про нього Тарас Шевченко у 1846 році казав полякові Юліяну Беліна-Кенджицькому таке: „Ви  знаєте, що втратили..., а те, що втратили, хочете повернути й  тому не жалієте ні життя, ні маєтку. А нашим панкам аби повне корито, їм усюди добре. Сидять собі, як кабани в сажу, й чужою працею черево розпихають”. Тоді „корито” було спадковим, а тепер „рукотворним”. І депутати ревно і постійно дбають про його наповнення. Наприклад, керуючись виключно власною вигодою, вони відмовилися скасувати положення закону про верхню планку саме депутатського пенсійного забезпечення, яка і надалі залишається по суті безмежною. Це „корито”, себто нечувані  преференції – пільги, стало вже для політиків наркотичною голкою.
Марнослів’я, або, за Шевченком, „великих слов велика сила”, було завжди. Про нього дотепно писав ще Мішель Монтень у своїх „Пробах”: „Не знаю, як інші, але коли я чую, як наші будівничі набирають повну губу таких великих слів, як пілястр, архітрав, карниз, коринфський і доричний орден і таке інше з їхнього жарґону, мені уявляється палац Аполідона, а насправді я бачу тут лише жалюгідний одвірок моєї кухні!”. Наші сучасники іноді й такого „одвірка” не бачать, бо слово, попри умови політичних свобод, зовсім втрачає свою вагу і силу.
Як помітив Є. Сверстюк, за тоталітаризму нетерпимість витісняла думку і судження, а у вільному світі, навпаки, терпимість не допускає судження, а воліє самі факти. Моральність ховають за політичні лаштунки, а вона є серцевиною Логосу. В умовах, коли за уявленнями працівників засобів масової інформації плюралізм думок полягає в тому, щоб надавати етер обов’язково „різним”: чесним і безчесним (бо воліємо „тільки факти”) – в свідомості споживачів інформації слово, як носій думки, ще більше  губить  свої реальні обриси.
Тоді іноземному слову віддають перевагу як менш зрозумілому – такому, що звільняє від з’ясування відтінків думки і відтінків змісту слів. В нинішньому засиллі слів іншомовного походження можна виявити бажання приховати непривабливий зміст або продемонструвати наукову глибину там, де її немає. Наприклад, термін „піарити” приховує ошуканство будь-якими методами і будь-якою ціною потенційних учасників якогось політичного дійства задля досягнення корисливого результату, а слово „кілер” –  свою страшну семантику.
Втрачається первинне значення термінів. „Реферат” у нас – уже не доповідь і не короткий виклад праці, вчення, змісту книги тощо, а бездумне переписування чужих текстів, власне плагіят. „Гармонія” – назва приватної школи, де гармонійність стосунків трактуються як відсутність будь-яких зауважень школярикам. А сам „Logos” – це вже в латинській транскрипції назва однієї із численних крамничних фірм. Показово, що десь загубилося і таке прозоре „учитель словесности”, а залишилося лише „філолог”.
Чимало українських журналістів, а особливо т.зв. політиків, зовсім забули, що є українські назви країн („Туреччина” і „Словаччина”, а не „Турція” і „Словакія”), що в українській мові є клична форма і прості форми прикметників найвищого ступеня, чоловічі прізвища на „-енко” обов’язково відмінюються, а при відмінюванні іменників „к” в суфіксах міняється на „ц”. Це ж треба ще вміти так вимовити: „в політикі” – замість „в політиці”, „в економікі” – замість „в економіці”, „в наукі” – замість „в науці” і т. п.
Логос оздоровлюється лише ін’єкціями морального наповнення. „Розум іде вперед, коли ідуть вперед всі моральні сили в людини, і стоїть без руху і навіть іде назад, коли не підносяться моральні сили”, – писав Микола Гоголь. І його навідувала тривожна, але з іскрою надії, думка: чому наші державці, взоруючи на свого далекого попередника князя Володимира Мономаха, не хочуть повчати своїх дітей в християнський спосіб?
Засновник філософської герменевтики Ґанс Гадамер застерігав, що не ми володіємо мовою, а мова володіє нами. А М. Гайдеґґер, який в своїх працях намагався заново потрактувати втрачений смисл грецького логосу як „збирально-розкриваючої” сили, називав мову „домом буття”, у якому живе людина, а всі хто мислить і поетизує є стражами цього житла. Треба оберігати це житло, пам’ятаючи про Логос, щоб не впасти в  саморуйнування.
Розмірковуючи про майбутнє, академік Іван Дзюба припускає: „Можливо створюється новий тип цивілізації поствербальної, в якій Слову належатиме суто допоміжна роля обслуговування супертехнологічної діяльности напористого людства. А, може, філософія і поезія збережуть його для нового життя”. Як би там не було, але на сьогодні мусимо констатувати: якщо слова втрачають смисл і за ними не йде відповідна дія, свобода слова перестає страшити лукавих і сильних світу цього. А тому й сама вона в певному сенсі перетворюється на фікцію, скільки б нею не козиряли. В спостереженнях над сьогоденням все частіше зринає з пам’яті один висновок про поступ: потреби і чуття рухають людьми, а „людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”. Ця думка Івана Франка виявилася пророчою, якщо тлумачити  „людський розум” у ширшому значенні – як Логос.

„Зупиніть світ, я хочу зійти!” Колись прочитала рядки відчаю, написані на одному з будинків. Вони наводились у радянській пресі як свідчення тяжкого життя на Заході. Ці слова зринали в пам’яті, коли входила в смугу печалі. В певні моменти свого життя, зруйновані проблемами, втомою буднів, шаленим ритмом, ми відчуваємо бажання зійти з безкінечного кола диких обертів. Втомлена душа прагне відпочинку. І добре, коли така зупинка стає не падінням на узбіччя, а оазою вивільнення й оновлення.
Моя зупинка була саме такою.
Наша група – більше сорока осіб від шістнадцяти до шістдесяти років – католики, греко-католики і православні з Київа, Чернігова, Львова і Тернополя їхали до Меджугорія в Боснію на п’ятиденний семінар посту і молитви, організований у католицькому приході Cв. Якова.
Після виснажливої дороги з Київа до Угорщини, потім через Хорватію, і далі по боснійських серпантинах ми в’їхали в білосніжне містечко із свіжою тугою зеленню, доглянутими виноградниками, ошатними  заквітчаними будинками без парканів. Це – Меджугоріє, яке разом із чотирма навколишніми селами утворює парафію, де понад чотири тисячі віруючих. Заснована вона була ще 1892 року і її собор присвячений апостолу Якову, покровителю паломників. Францисканські ченці Боснії та Герцеговини несуть у парафії пастирське служіння.
З 1981 року тут відбувається таємниця з’яви Богородиці. Діва Марія видимо зверталася до християн в різних країнах в різні часи – Почаїв, Лурд, Фатима стали місцями паломництва для мільйонів віруючих. В кінці двадцятого століття Її послання стали йти з Меджугорія – із закликом до миру в душах, сім’ях, країнах. Вперше Діва Марія з’явилася 24 червня 1981 року на горі Подбрдо біля Меджугорія шістьом дітям. Нині вони вже дорослі люди, але за їх свідченням, спілкування з Богородицею не припиняється. З 1987 року 25 числа кожного місяця послання Діви Марії йдуть через Марію Павлович-Лунетті. Важливо, що ця З’ява була достойно поцінована створенням такого духовного центру в раціональній Европі – своєрідної реанімації для спустошених душ та спраглих істини людей. Сьогодні за кількістю прочан (двадцять мільйонів за двадцять років!) це один з найбільших у християнському світі центрів молитовного життя.
З того часу маленьке село між гір перетворилось на европейське містечко з численними готелями, пансіонатами, кав’ярнями, крамницями. Центром його є собор, збудований ще 1967 року. Тут з часу з’яви Богородиці тричі на день читаються молитви Розарію, служать Святу Месу і поклоняються Пресвятим Дарам. Тоді ж виник і Будинок Миру для паломників, що належить приходу Св. Якова. В останні роки почали приїжджати і групи паломників з України – цьому тут дуже раді.
Духовні семінари організував о. Славко Барбарич – це була його відповідь на прохання Богородиці більше молитися і постити. Він приїхав до Меджугорія як психіятр для дослідження дітей, яким з’явилася Діва Марія – і лишився назавжди. О. Славко став душею меджугорської спільноти – організував дитбудинки для сиріт, провів понад чотириста реколекцій. Написав книги про таємницю З’яви. Раптово помер на горі Кржижовиця після молитви у 2002 році.
Будинок Миру – триповерхове помешкання - був одночасно комфортним і аскетичним. Прохолодний у спеку, мав всі зручності для проживання. Вразило, що двері кімнат не замикалися (ми жили по двоє-троє в номері). Щоранку три жінки порядкували в домі, пекли для нас хліб різних сортів, а ввечері читали Розарій під звуки місцевого радіо, яке транслювало Месу з собору.
Нами опікувалась молода струнка словачка Тереза – перекладала під час лекцій, супроводжувала в будинки для сиріт і наркоманів, була провідником під час сходжень на гори Подбрдо і Кржижовиця, молилась разом з нами у каплиці. Вона вирізнялась не лише вродою, особливим типом обличчя, а й внутрішньою вишуканістю, яка прозирала в стриманості і привітності. Нам пощастило з нею – звучання її голосу вмиротворювало.
Тереза сказала, що бачити Марію очима, це дар, але найголовніше – споглядати її серцем. Що Богородиця прийшла не для того, аби відкрити нове – ми маємо все необхідне для нашого спасіння – Святе Письмо, таїнства, вчення Церкви. Тут йдеться не про знання, а про новий досвід Зустрічі. Вона говорить нам: „Дорогі діти, Бог тут. Він живий!” Згадала, як в Італії поряд з дорожнім знаком бачила саморобну табличку з написом великими літерами „Бог є!” – анонімне свідоцтво пройшло крізь серце.
Духовність Богородиці – її простота. Вона вчить нас цьому дару. Як зробити наше життя більш природним, легким, простим, прозорим. Звільнитись від зайвих справ, речей, зв’язків. У одному з псалмів покаранням звучали слова Бога-Отця: „І страчу дні їх в суєті і літа їх в сум’ятті”. Сьогодні більшість з нас занурена в суєту і марнує себе в гонитві за фальшивими цінностями, навіть не помічаючи цього. Простота життя допоможе подолати цей порожній потік зайвости.
Щодня в каплиці нам проводив заняття молодий францисканський священик – хорват о. Любо, також стриманий, але усміхнений. Він читав лекції про Євхаристію, молитву, піст, вчив сприймати їх серцем. Говорив про наші рани – як ми часом боїмося зробити помилки і боїмося жити, не довіряємо Богу і гальмуємо Його плян щодо нас. Від цього життя стає сірим і нецікавим. Порадував його оптимізм – „Не бійтесь загубитися, Ісус все одно нас знайде!” Побачила себе маленькою овечкою, яка постійно боїться відбитися від отари і не довіряє пастуху... Люблячий Пастир більше від мене зацікавлений у моєму спасінні.
Бог нікого не переслідує, але притягує Своєю Любов’ю. Кожен, хто відчує Його ніжність, стає віруючим. Прагнення Неба ми не вигадали – це Він нам дав! Наша душа знає, де Джерело, Дім – вона відчуває в них потребу. Богородиця хоче допомогти нам повернутись до джерела любови. Оживити в серці сім`я вічности. Пригадати свою гідність, цінність. Те, що в нас від Бога. Повернути собі себе – найтяжчий шлях, він триває все життя.
Так крок за кроком о. Любо вчив нас знаходити перлину в малому, здобувати рівновагу у всьому. Щодня привносив ноту францисканської радости в наші заняття. Запам’ятався наведений ним заклик Св. Августина „навчитись танцювати тут, на землі, тому що коли ви дійдете до неба, ангели не будуть знати, що з нами робити”.
Думаю, що факт видимої з’яви Богородиці не більш важливий за невидиму присутність. Меджугоріє освячене і духовністю цих людей, відкритістю сердець паломників, численними наверненнями. Поява такого чудесного місця в боснійській долині – це можливість для тисяч людей пожити в атмосфері релігійної свідомости. Згадала, що в манастирях Росії, в Оптиній Пустині і Дивеєві, зустрічала десятки людей, які свої відпустки проводили, працюючи разом з ченцями. Потреба Бога існує у всіх душах – і такі духовні осередки, де б спраглі люди могли живитися озоном Божого дихання, є вкрай необхідними.
Всі п’ять днів ми дотримувались посту – їли лише хліб і пили чай. Під час їжі звучала музика – ми проводили в їдальні понад тридцять хвилин. Вчились сприймати звичні речі, як дар – відчувати смак хліба. Їсти хліб так довго, як пити воду.
Піст і молитва – лише засоби. Богу потрібні наші серця. Мета посту – не зречення їжі, яка є даром, а навчитись жити з хлібом.
Піст лікує наші рани, депресію, звільняє від залежности. Виганяє злих духів, все неґативне з нас. Дає нашому духові яскравість. Вводить людину в престол Божий.
Коли постиш – зустрічаєш самого себе, але бачиш також і свого ворога – все неґативне в собі.
Для самих себе ми також часом таємниця – піст звільняє нас і приводить до свободи від самих себе.
В посланнях Богородиця сказала: „Моліться і постіться. Молитвою і постом можна навіть зупинити війни”. Під час війни 2000 р. в Юґославії в Меджугорії не було боїв.
Тереза вчила нас тиші. Всі п’ять днів ми мовчали. Але незручности, неприродности, скутости не було – мовчання стало органічним. Духовний піст – це відвернення від шкідливих звичок, неґативних думок. Тиша сприяє цьому. Коли ми запитаємо: де Господь? Краще запитати: а де Його немає? Він є всюди. Але часто ми не чуємо його голосу. Він не в громі і блискавці. А в тихому повіві вітру. В суєті днів, шумі світу і галасі внутрішніх борінь ми не чуємо Його звернення, яке йде через посмішки інших людей, Святе Письмо, уста близьких. Коли Він хоче щось сказати нам – ми відсутні.
Тиша стала чудесною павзою нашої зупинки. Ми вчилися слухати. Себе. Шелест трави. Слова молитви. Могли б сказати словами Св. Августина: „Господи, допоможи, щоб я був вдома, коли Ти будеш стукати в мої двері. Допоможи, щоб я зміг відкрити!”
Кожен з нас їхав до Меджугорія зі своїми проблемами. Хотів почути відповіді на сокровенні питання, чи просто тамував свій біль. У мене також були важливі питання. Але коли занурилась в тишу і вдихнула озон Меджугорія – вони перестали мучити і відійшли. Нові переживання і досвід звільнення виявилися сильнішими.
В Меджугорії пережила гостре відчуття вселенськости Церкви. У великому соборі щоденні меси збирали тисячі людей різного кольору шкіри і віку – кожного вечора священики на літургії читали Євангелію різними мовами – іноді біля десяти. В день нашого приїзду о. Роман з Тернополя читав Євангелію від Іоана українською. Латиною співали всі, об’єднані єдиним прагненням Неба.
На вулицях тисячі людей з усіх кінців землі, ченці й черниці в хабітах різних орденів. У всіх в руках – вервиці. Богородиця у посланнях просила читати Розарій (у католицькій традиції цикл з понад п’ятдесяти молитв) тричі на день і у Меджугорії щодня це практикують. Собор не вміщає всіх віруючих і тому навколо нього впорядковано місця для тих, хто слухає Розарій через гучномовець і молиться разом. На вулиці обладнано двадцять п’ять кабінок для сповідей різними мовами.
Меса – вершина духовного життя Меджугорія. Тисячі людей славили Христа і приймали Святе Причастя. О. Любо говорив нам, що завдяки Євхаристії ми благословенні і не можемо пропасти.
Це найвищий прояв любови  Христа. Він дав нам гідність сидіти з Ним за столом. В Євхаристії Бог служить людині. Ісус і нам хоче омити ноги, але ми боїмося Його. Боїмось до кінця довірити своє життя.
У своїх посланнях Богородиця говорила: „Дорогі діти, якщо ви вибираєте, куди йти – на Святу Месу чи на зустріч зі мною – йдіть на Месу. Бо без Христа я – звичайна жінка, а з Ним – Цариця Світу”.
Наші сходження прохолодними ранками на гори, де відбувались З’яви Богородиці, також були доланням наших ран. Спочатку ми піднялись на Подбрдо. У 1989 р. на всьому шляху від підніжжя до місця З’яви були встановлені рельєфні зображення роботи фльорентійця Кармелло Пуззоло, присвячені радісним і сумним таємницям Розарію. На кожній зупинці Хресної дороги дякували Христу. Молились за прощення своїх близьких і себе. Так я згадала все своє життя. Простила всіх. І себе. Прийняла всіх такими, якими вони є.
Іншим разом піднялись на гору Кржижовець – давнє місце поклоніння Спасителю. В пам’ять про 1900–річчя розп’яття Христа прихожани спорудили тут хрест. З 1934 року на свято Воздвиження тут служать Святу месу. Щоп’ятниці  всі прочани йдуть до хреста, в який вмонтовано частинку Христа Спасителя.
Знову крута кам’яниста дорога, гостре каміння. Деякі наші паломники піднімались босими. На всіх чотирнадцяти зупинках хресної дороги молились – знову дякували, прощали, просили. На горі Тереза сказала: „Господи, прости нам наш гріх проти життя, що ми часом не вміємо сприймати його як Твій дар. Прости, що інколи ми не хотіли жити”.
І так поволі, віддаючи найболючіші моменти свого життя Христу, ми піднялися туди, де відбулась З’ява Богородиці. Згадала, що у 80-х роках з радіо «Свобода» почула, що в Югославії з’явилася Діва Марія біля хреста, який піднявся в небо; великими літерами в небі було написано „Мир, мир, мир”. Тоді я ще не була християнкою, хоча ці слова схвилювали. Пройшло більше двадцяти років – і  я побачила цей хрест.
Коли нарешті схилились біля підніжжя Хреста, що відчували ми? У мене не було жодної думки. Коли долоня торкнулась прохолодної шорсткої поверхні каменю – тепла хвиля пройшла крізь мене і поглинула. Це була хвиля вдячности. Бог вирвав мене з потоку життя, аби я сказала Йому щось дуже важливе, те, що вдома говорила лише устами. На горі моє серце сказало: «Дякую».
Цей семінар став для мене горою Фавор, на якій сходила ніжність Божого світла, і далі вже від нас залежить, чи візьмемо ми з собою цю ніжність, чи хоча би пам’ять про неї…
 

В середині дев’яностих на Миколаївщині священик виглядав все ще досить екзотичною фігурою. Йду вулицею після п'ятої вечора, одягнений по-цивільному. Народ повертається з роботи: на тротуарі штовханина - розійтися складно. І ось одна жінка старшого віку робить реверанс у мій бік і з протилежного боку вулиці на весь голос кричить-вітається: „Здрастуйте, товаришу батюшко!"
***
Скількись років тому запросили мене на свято до Успенської церкви Львова. Було чимало гостей поважних, навіть із-за кордону були. Після урочистого богослужіння -прийом у одному із львівських ресторанів. Нас, гостей, посадили трішки окремо, на почесні місця. Я, коли побачив таку кількість всіляких столових приладів, розгубився: дуже боявся впасти в очах поважних іноземців. Вихід знайшовся швидко: праворуч сидів простого приємного вигляду священик, трішки старший від мене. До нього пошепки я й звернувся: „Отче, тут три ножі і три виделки, а я, пробачте, ніколи в житті не користувався такою кількістю і тому не зовсім знаю, що з ними робити". „ Та все дуже просто. Чого ви хочете?”... Я, чесно кажучи, хотів з найменшими моральними втратами відбути гостину і нічого більше Але ж просто сидіти не випадало. Далі було так: я поглядом вказував блюдо, а гість брав те чи інше знаряддя... Я, дивлячись на нього, робив те саме. Ми добре пообідали, щоправда, не знаю чи сподобалися сусідові мої смаки...
І ось вже під кінець трапези він несподівано каже „Ми вже стільки спілкуємося, а й досі не знайомі". Відповідаю: "Правда отець Іван з Миколаїва" - представляюся. „Дуже приємно, отець Олександер. Із Парижа", - тисне мені руку сусіда.
***
Незадовго перед моїм приходом на парафію зловмисники зламали бокові двері, увійшли до храму і викрали дещо із церковного начиння. Поміж вкраденим була старовинна Біблія, подарована нашому відроджуваному храмові якоюсь доброю душею. Злодіїв згодом затримали. Наші представники в суді просили не карати їх (так вирішили на зборах), бо якщо хтось зважився залізти до храму, то він вже й так, вважали, покараний, - куди більше! Дещо із вкраденого вдалося повернути, але Біблію таки продали.
Минуло чотири з половиною роки. Одного дня до церкви прийшов чоловік і відверто зізнався: „Я більше так не можу. Відтоді, як купив цю Біблію, не можу знайти собі місця Повертаю, хоч заплатив за неї чималі гроші. Дарую також ікону св. Миколая і прошу молитися за раба Божого ...".
***.
Був звичайний зимовий вечір. Надворі сиро, незатишно. В церкві – нікого. Кволо жевріють лямпади, поволі догоряють поодинокі свічки. В такий час хіба у великій потребі хто зазирне до храму. Я тоді тільки починав свою священицьку практику, ніяк не міг надякуватись Богові за таке піднесення, і використовував години затишшя для молитви і роздумів.
Заходить чоловік, на вигляд – тридцять з лишком. Заходить вільно, без благоговіння. Сідає поруч і ділиться своєю, нажитою роками „правдою”. Постає образ такого собі кримінального злочинця, вбивці, який має своє уявлення про честь і порядність, тримається певних правил у житті і, незважаючи на суворе і своєрідне минуле, не деґрадував до тваринного рівня, не втратив здатности мислити. А тепер на нього полює інший хижак, авторитетний: „Комусь із нас не жити..." Впродовж розмови – павза і коротке резюме гостя: людина людині - вовк! Не погоджуюся, щиро не погоджуюся, запально доводжу протилежне, з власного досвіду наводжу приклади. Гість знову перебирає ініціятиву, розповіда, і згодом - знову висновок: що там не кажіть, а людина людині таки вовк. Розмова тривала довго, ніхто нікуди не поспішав.
Пізніше дуже часто повертався до тієї розмови, подумки продовжуючи її. Бо не міг змиритися, не сприймав такого, мучився, бо так і не зумів довести протилежне. Та найбільше дошкуляло, що така філософія не вкладалася в мою уяву. І тільки набагато пізніше й зовсім несподівано прийшло прозріння: "А таки мав рацію мій бандит! На тих стежках, якими він ходить, все саме так і є: людина людині - вовк. А тому наша суперечка і не могла скінчитися інакше, адже кожен говорив правду. Свою правду".
***
Приходить за порадою до мене жінка, середнього віку. Забезпечена, все зовні начебто гаразд, але життя немає - з чоловіком стосунки не складаються. Розмовляємо, щось запитую, вона щось там відповідає, спільно стараємося сформулювати суть проблеми, шукаємо розв'язання. З її слів виходить, начебто і чоловік її (керівник, людина шанована, знана) непоганий. Ніяк не можу збагнути, чому моя співрозмовниця така пригнічена. Врешті зважуюся на пораду: „А ви просто сядьте навпроти і так, як мені тепер, розкажіть своєму чоловікові, чому саме вам живеться так незатишно, поговоріть із ним". „Розумієте, в чому проблема, - неспішно і якось аж розгублено відповідає жінка, - мій чоловік не вміє розмовляти - він вміє тільки віддавати накази!".
Практично щодня до храму приїздить якесь авто і мені доводиться їхати. В різних потребах люди кличуть священика до себе. Дорогою часто чую розмови, а то й сам відповідаю на запитання, щось пояснюю.
Цього разу водій зреагував на чергове гасло з передвиборчих агіток, що ними зарябіло місто.
„Европа, Европа! А мені Европа ні до чого. Ось знайомий мій одружився з німкенею – давно вже живе там. Одного разу, каже, випадково зустрів у місті нашого, „руського",  то зрадів і, як водиться, додому запросив. Пляшку горілки–на стіл, щось там швиденько на закуску придумали, „вмазали" гарненько... Тут саме дружина   додому повертається - таке було, таке було! У них, виявляється, так не заведено. Як вам такі манери?"
Запитання ставилося риторично, але ж я не зовсім співчував оповідачеві, тому відповів запитанням: „А котру із манер оцінити?" Олександер, так звали співбесідника, не зрозумів, довелося уточнювати: „У вашій оповіді – дві традиції: перша – ваша, „руська": запрошувати випадкового зустрічного в свій дім і обов'язково жлуктити з ним горілку, а друга – таке не схвалює. То яку оцінити?"
***
Цього року на Великдень, як ніколи, поміж принесень дуже рясно було спиртного. Доводилося зупинятися, і перед благословенням просити прибрати горілку. Десь на другому кілометрі втомився і формулу освячення промовляти, і вітати зі Святом, і відповідати на привітання, і вичитувати за спиртне. А тут якраз такий собі простакуватого вигляду дядько підвернувся – біля кошика з паскою та яйцями пляшку горілки мостить. Я йому й кажу: – Ну нащо ви горілку під храм принесли? А що? – наївно дивлячись в очі, запитує він.
– Ну як що? – в тон йому відповідаю. – Ось зараз покроплю – і всі градуси вмить щезнуть!
Усмішка на обличчі у дядька „зависла", на коротку хвильку він завмер, а потім з переляку, хутко хапаючи горілку за „горличко" („ Та ти шо!"), сховав її під лацкан піджака і аж відвернувся, бідний.
– А щоб тебе дощ намочив! Христос воскрес!
***
Їхав якось кудись „на требу", здається, дитину хрестити. Сиджу на задньому сидінні і чую: водій з приятелем розмовляють. Побачили інспектора на дорозі, водій і говорить:
– А я найбільше одеських „даїшників" люблю.
– Чому? – запитує пасажир.
– Їду якось Одесою. Знак стоїть – „сорок", а я всі дев'яносто пру. Вискакує, свистить і спиняє. Стаю, дістаю п'ятдесятку, даю і вибачаюся: винний, звичайно винний.
– Ні, стій, – каже міліціонер, дістає з кишені двадцять гривень – ти мене поважаєш – і я тебе поважаю – візьми здачу!
Уляна КРАВЧЕНКО
 

Роман ЗАВАДОВИЧ
МАЛІ КОЛЯДНИКИ

Я маленька колядничка,
В мене теплі рукавиці,
В мене комір, плащ, спідничка —
Не боюся сніговиці!

Я малий колядничок,
Знаю гарні колядки,
Маю шапку, кожушок
І новенькі чобітки.

Нас мороз не налякає,
Ні завія, ні сльота,
Тож за батьківським звичаєм
Добрим людям ми співаєм
Про маленького Христа.
 

Юрій ШКРУМЕЛЯК
ЯЛИНКА

Ох, на згадку вже про неї
Кожна тішиться дитинка:
"Що то, що то у Святвечір
Принесе мені ялинка?"

Ми не знаєм, що кому там
Принесла ялинка гожа,
Та вгадала нашу мрію
Пресвята Дитинка Божа.

Замість ласощів-цукерок,
Шоколадок солоденьких,
Під ялинкою знайшли ми
Вісім книжечок новеньких.
 

ПО ВСЬОМУ СВІТУ СТАЛА НОВИНА
Колядка

По всьому світу стала новина:
Діва Марія Сина родила,
Сіном притрусила, в яслах положила
Господнього Сина.

Діва Марія Бога просила:
"В що ж би я Сина свого сповила?
Ти, Небесний Царю, пришли мені дари
Цього дому господарю!"

Зійшли ангели з неба до землі,
Принесли дари Діві Марії:
Три свічки воскові ще й ризи шовкові
Ісусові Христові.
 

Іванна САВИЦЬКА
РІЗДВО У ЛІСІ

У гайку, де колись росли опеньки, жили зайчики сіренькі. Шубка на них тепла та пухка, хвостик схожий на м'яча, вушка стирчать, очка блищать. Було всіх зайчиків п'ять.
Як прийшли Різдвяні свята, заметушилася хата. Тут зайчиха порядкує, заєць надворі майструє, а маленькі зайченята обступили маму й тата, подають і помагають, як уміють і як
знають.
Вже до свят усе готове. Печиво пухке, чудове... З маком жовті калачі, і великі, і малі. Коржики, ще й паляниці, та з біленької пшениці.
Чобітків нових по парі заєць приволік для дару. П'ять новеньких кожушків сам-один пошити вспів. Хатка, хоч уже валилась, чистотою аж хвалилась...
—  Ну, святкуймо! — каже мати. — Вже пора колядувати. Обізвалась Сіра Спинка, наймолодша в них дитинка.
—  Мамо, мамо! Де ж ялинка?
Каже мати:
—  Ну, давайте підождімо! Куцика в яри пошлімо. Він прудкий, тож за хвилинку з яру принесе ялинку...
Скочив зайчик по долинці, низько поклонивсь ялинці — і сюди, і туди, каже нищечком:
—  Ходи! Ой, ходи мерщій до нас, різдвяний звеселиш час.
Та ялинка не схотіла. Вся інеєм заблистіла, золотими зірочками, кришталевими свічками, та сказала на біду:
—  Не піду!
Куцик як прибіг до хати, став рідні оповідати, як в яру ген у долинці він кланявся ялинці. Як вона ціла блистіла, срібна, ясна, гарна, біла... Кращої немає в снах, ні в ліску, ні по хатках...
Заметушилася хата. Заєць розвалив загату, вхопив швидко чобітки, ще й новенькі кожушки. А зайчиха паляниці із біленької пшениці, пиріжки і калачі, що місила уночі. Зайченята
непомалу позбирали що попало і швиденько по сніжку скоком-боком — вже в ярку. Склали все до стіп ялинки, не марнують ні хвилинки.
Заєць вже будує хату і поправля загату. А зайчиха у куті сипле маку до куті, ліпить пиріжки з капусти, кидає в олію хрусти. А маленькі зайченята обступили маму й тата. Веселенькі, не
дармують, на ввесь голос колядують.
А ялинка вся ясниться, від інею аж іскриться. Гомін лісом покотився — Бог Предвічний народився!
 

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ РІЗДВЯНА ЯЛИНКА

На Святий Вечір до кімнати приносять ялинку, обвішують її срібним та золотим павутинням, цукерками й іншими прикрасами і засвічують на ній свічечки. Велика то втіха дітям,
коли на небі заблисне перша зірка, а в хаті ясно освітять ялинку і заколядують "Бог Предвічний".
Звідки взявся звичай прикрашувати кімнату ялинкою? Про це є різні перекази, а один із них розповідає таке.
Десь у далекому селі жила вбога вдовиця з двома дітьми, Оксаною і Петрусем. Вони були такі бідні, що не мали ні що їсти, ні чим затопити в печі.
Надходив Святий Вечір. Мати послала дітей у недалекий ліс назбирати пруття. Діти пішли й почали збирати хмиз, а збираючи, зайшли в глибину лісу та й заблудили. Несуть в'язку
хмизу на плечах, ідуть, ідуть, а лісові кінця немає. Надійшов вечір, настала ніч...
—  Заночуємо отут, у затишку, а вранці знайдемо дорогу! — сказав Петрусь до сестрички.
—  Хай буде й так! — відповіла Оксана. — Ночують же в лісі зайчики та вивірки і не бояться, то й нам нічого боятись. А втім, Бог і малий Ісусик з нами.
Посідали діти під молодою ялинкою на в'язках хмизу, притулились одне до одного та й поснули.
В той час, коли діти спали, в лісі почали діятися всякі дива. Надбігла вивірка, глип — під ялинкою двоєчко дітей! Зараз поскакала до лісового царя, ведмедя, і розповіла, що бачила
біля своєї хатки двоє дітей. Вони змерзли, голодні та дуже бідні. Чи не можна б їм чимось допомогти?
Вивірка ще не скінчила розповідати, а вже прискакав зайчик, прибігла лисичка, прилетіли пташки, і всі в один голос стали жалувати дітей: бідні діти, їм треба якось допомогти!
Тоді промовив лісовий цар — ведмідь:
— Ідіть і порятуйте їх, як знаєте та чим можете. Я даю на це свою згоду.
Побігли звірі, полетіли птахи, і кожне з них принесло, що мало. Вивірка принесла горішки, горобчики — сушені ягідки, а ведмідь прислав зайчиком меду. Щоб не розбудити дітей,
звірята порозвішували свої подарунки на ялинці, мовляв, діти пробудяться та й поснідають. Коли звірятка відійшли, з неба злинув ангел і освітив ялинку свічечками, щоб діти не
боялися і щоб їм було тепло.
Рано-вранці, до схід сонця, прокинулись діти, глянули на ялинку і здивувалися: що за краса, звідкіля стільки дарунків?! Намірились були їсти, бо були дуже голодні. Але вирішили
зрубати ялинку. Зрубали і з усім, що було на ній, понесли додому.
Тепер уже легко знайшли дорогу, бо зайчик позначив її своїми слідами. І коли прийшли додому, в хаті бідної вдовиці настала велика радість. Із села позбігалися люди, щоб
подивитися на пишну ялинку. Відтак кожний батько приніс з лісу своїм дітям ялинку та пообвішував її різними прикрасами й дарунками.
Відтоді щороку на Святий Вечір прибирають ялинку і ставлять при ній малого Ісусика, який народився у Вифлеємі.
 

ОЙ СИВАЯ ТАЯ ЗОЗУЛЕНЬКА
Слова і музика народні

Ой сивая тая зозуленька.
Приспів (після кожного рядка):
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!

Усі сади та і облітала.
А в одному та і не бувала.
А в тім саду три тереми.

А в першому — красне сонце.
А в другому — ясен місяць.
А в третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар.
Красне сонце — жона його.
Дрібні зірки — його дітки.

Я. ВІЛЬШЕНКО
ТАМ, НА РІЧЦІ НА ЙОРДАНІ

Там, на річці на Йордані,
Там Господь Христос хрестився,
З рук Хрестителя Івана
У святій водичці вмився.

Розійшлися Апостоли
Ген за гори, ген за води,
Голосили Боже слово
І хрестили всі народи.

І святий Андрій-апостол
Воду цю приніс за море,
Нашим Дніпром плив він просто,
Аж де Київськії гори.

Наш святий князь Володимир
Нарід ввесь обмив свій рідний
Йордан-водами святими,
Щоби Правди став він гідний.

Де є віра в Боже слово,
Де любов є до Вітчизни —
Всіх Йордан-вода обновить,
Всіх Йордан-вода очистить!

Різдво

Надії свято... Біла казка
Та ніч свята... Та ніч Різдва!..
Сіяє зірка золота...
„Новая – радість!”
  знов і знов
В душі і віра і любов –
В душі до всіх – До всього ласка...

І НАСТАЛО СВЯТО

Різдво! Різдво – як прорекли пророки:
Во Вифлеємі, в Місті Хліба, в сіні...
Вертеп мандрує: переможним кроком.
Месія йде по вільній Україні!

– Почуйте, предки, з неозорих далей:
Пшеницею ваш засів колоситься!
– Вітайте, всі живі, що ось діждались:
На овиді тризуб – нова зірниця!

Вносіть дідух, світіть свічки воскові,
Мечіть кутю під стелю – на врожаї!
Колядкою – Возрадуйтесь Обнові:
Між нами Бог Народжений витає!

Марія КОСОВИЧ
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, УКРАЇНО МОЯ!

Там над ріками – на сході,
На високім небозводі,
Ой там сяє зоря! Щедрий вечір, добрий вечір,
Україно моя!

Там шумлять свячені води,
Хоч зима, сніги, негоди...
Ой там сяє зоря!
Щедрий вечір, добрий вечір,
Україно моя!

Хай нам сяє, не згасає
Понад нашим Рідним Краєм
Щасна Божа зоря!
Щедрий вечір, добрий вечір,
Україно моя!

Радість нам ся явила

Радість нам ся явила, Діва Сина народила,
Небеса, небеса, небеса славлять, славлять (2)
 Ангели дивуються,
Пастирі вклоняються
Нарожденному.

Йосифе старенький, плече Ісус маленький!
Помагай, помагай, помагай Його, Його (2)
 Чистій Діві колисати
 І пісень Йому співати:
 Люлі, Пане наш!

Убого ся народив, багатого засмутив:
Ірода, Ірода, Ірода злого, злого (2)
 Бо він дітей убиває,
 Христа убити бажає
 Нарожденного

О Іроде безумний, чому так малоумний?
Не знаєш, не знаєш, не знаєш того, того (2)
 Що Христос наш вічно жиє,
 Нам благодать Свою дає,
 Ти навіки згинеш.

Тріє царі со дари Христу поклін віддали:
Рожденну, рожденну, рожденну Богу, Богу (2)
 На цілий світ славу дали,
 Христа в яслах повитали
 У біднім вертепі.

І ми Його витаймо, всі Йому заспіваймо:
Люлі, люлі, люлі, Пане, Пане (2)
 Дай нам в мирі всім прожити,
 Вовік віків Тя хвалити
 Нарожденного!

До України прибув Вифлиємський Вогонь Миру
 
20 грудня 2006 року на митному переході «Рава-Руська» представники Національної скаутської організації України Пласт, у рамках світової скаутської естафети, отримають від польських скаутів-харцерів Вифлиємський Вогонь Миру, щоб розповсюдити його в Україні, передати його усім традиційним українським церквам.
Цього року проведення акції благословила Українська Православна Церква Київського Патріярхату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква.
До Львова Вогонь  прибув вже 20 грудня – його віднесли на зберігання до соборів УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ – до Церков, що благословили проведення акції в Україні. Того ж дня Вогонь помандрував до Київа, а також вперше піднесений на найвищу гору України – Говерлу. Окрім того, до свята Різдва Христового пластуни по всій Україні передаватимуть Вогонь сиротинцям, державним установам, владі на місцях, усім християнам.

„Родина, родина, від батька до сина,
Від матері – доні тепло передам,
Родина, родина – це вся Україна
З глибоким корінням, з високим гіллям”

Слова цієї пісні близькі кожному, хто відчуває себе українцем, вихідцем із справжньої української родини. Вони торкають найглибші почуття – любови та безмежної вдячности тим, хто так само віддано нас ростив та вкладав щось своє найдорожче.
Найближчими для нас є мама, тато, бабуся та дідусь. Із покоління в покоління їхня мудрість доносить нам історію, яка на жаль є нелегкою, і культурну спадщину, що вабить своєю різноманітністю та неповторністю. І, власне, хіба б зберігали звичаї, обряди, народні свята, якби не виростали в їх аурі, не відчували незламний дух українського народу в багатстві його культури?
Центром родинного вогнища Заставських є наші бабця та дідусь. 5 листопада вони святкували – 50 років подружнього життя. Все було на їхньому шляху, але негаразди та буревії вони пройшли з гідністю, і в своє золоте весілля стали на вінчальний рушник.
Життєва дорога Івана Петровича та Стефанії Іванівни була нелегкою. Дідусь народився в с. Рудники Івано-Франківської області у 1933 році. Бабуся 1937 року у с. Саляноватка, на Львівщині. У 1949 році їх заслали на Далекий Схід, в Хабаровський край, де вони і зустріли один одного. Але чи могло бути там, в жахливих, гнітючих умовах весілля, не говорячи вже про вінчання? Відбувся банальний розпис – і у 1957 році Стефанія Іванівна Стадник стала Заставською. На засланні, в с. Нижня Кузнечиха, народився перший син Ігор, в Челябінську – Святослав, і вже після повернення в Україну – третій син Олег.
Свій трудовий шлях бабуся і дідусь розпочали ще зовсім юними. Вже в 14 років бабуся змушена була піти прибиральницею в їдальню. Дідусь забезпечував діяльність дизельелектростанції. Багаторазові спроби повернутися додому здійснилися  лише через 11 років – у 1960 р.
По приїзді на Батьківщину бабуся почала працювати в торгівлі. Здобула вищу освіту. Але ж як важко було їй починати все з початку, маючи на руках трьох синів. Та її єдиною розрадою і втіхою була пісня. Як червона нитка є символом любови, так і пісня – це її символ, стимул до життя. У бабусі надзвичайний голос, він мені найрідніший. Окрім того, вона пише вірші... Є членом міжнародньої Ліги „Матері і сестри – молоді України”. Веде активну громадську діяльність. З власної ініціятиви, а іноді і за власні кошти, разом із внучкою Дариною, їздять областями України, просвітлюючи серця і доносячи до людей героїчну історію українського народу. Отримала багато дипломів, подяк.
Для нас Стефанія Іванівна та Іван Петрович  – втілення любови, тепла, таланту та працьовитости, а ще – зразок відданости  українським родинними традиціям.
Останні 7 років вони живуть у власному будиночку у Київі. Той, хто бодай раз завітає до них на гостину, з першої миті відчує незабутній, що проникає тут кожний куточок, український дух.
Мені пощастило, бо моє коріння глибоке. І  прислухаючись до пісні:
„Ой, роде, наш карасний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося...”
– розумію, як багато ще треба передумати і прожити, щоб осягнути ту велич і багатство, яким наділили нас батьки, дідусі та бабусі. Але жодні вітри часу не зможуть розмити життєдайного українського ґрунту. Адже виростаючи в родині патріотів, не маєш права не навчитись основ.

 Дідусева казка і бабціна пісня,
Мелодія лине ця дуже давно,
Вони поєднали дві долі в єдине,
Сплели в візерунок родинне панно.

Рушник вишиваний лежить під ногами,
Ви стали на нього коли пятдеся’т
У парі пройшли – і хороше й погане,
А час проминулий не вернеш назад.

Ви щастя і радість – два сонця гарячих,
Ви – стовбур родини і наше кермо,
Сьогодні вінчає  вас Бог, а Він бачить,
Що  маєм на серці і як живемо
 

Вибір Кукутіса

Приїхав Кукутіс
до великого міста
аж бачить високий будинок

Став Кукутіс
перед високим  високим будинком
та й думає
перед таким високим високим будинком
який я маленький маленький –
у такому високім високім будинку
сімсот кукутісів
може вміститися
і всі вони будуть
немов мурашки

Не те що я в своїй хаті –
один Кукутіс
великий великий Кукутіс я в своїй хаті
повнісінька в мене хата одного Кукутіса
і я в своїй хаті пан

Ні не зміг би я жити
у цьому високім високім будинку
щоб було мене в ньому
як тих мурашок сімсот кукутісів
І ноги б мої розбіглися
на сімсот стежок
і не помітив би зовсім ніхто
мого сліду

Кукутіса питають, як передбачати погоду

- Я й не думав ніколи
як її передбачати
Коли наступала весна
то мене земля гукала
я запрягав коня
і виходив у поле
                    й орав
Коли земля зерна просила
я набирав у сіву жита
                   і сіяв
                   і сіяв
                   щоб жито родило
Коли жито було на порі
я на косу чіпляв грабки
і в поле ішов косити...

- То колись... А тепер?
гукає земля...
 І тепер...
- Про погоду Кукутісе...
- І тепер...
Коли я дивлюся на стюардесу
і спини моєї не лижуть телята
не гризуть мою душу свині –
то буде погода
ох і погода ж буде

- Так а негода Кукутісе?..
 
- Негода?..
Коли по тім боці світу
крутить-стріляє мою відірвану ногу
коли по цім свині ходять никають
шукають когось
хто б підставив під їхню ношу своє плече –
їй-богу ото на негоду

Кукутіс гостює в Київі

Заробив собі якось Кукутіс
вільних чимало неділь
та й каже:
- Тепер погуляю.

Об’їздив усю він Литву,
роздививсь, надививсь,
а ще п’ять неділь
у нього лишилось.
Майже цілісінький тиждень!
Гайну, дума, в Київ,
у ньому ніколи в житті
ще не був.
Приїхав.
Зводив я його в планетарій
і Лаврські печери,
показав йому Бессарабку,
Софію
і Золоті Ворота...
а він усе, бачу, сумує,
не знає, куди подівати руки –
          то в кишені їх,
          то за спину,
          то на грудях складе...
Спускаємось на Хрещатик,
а він мені й каже:
- Пробач, але далі я так не можу,
дай мені живо якусь роботу.
- Де ж я тобі тут візьму?
- Де хочеш. Дістань мені десь лопату,
я буду копати картоплю.
- На Хрещатику?
- А що? Ти ж косив траву уночі
у Вільнюсі!
Я посіяв би руту –
ти й косив би собі на Хрещатику –
так не взяв я своєї сіви,
а з чужої не вмію.
Давай лопату.

Набігав таки я лопату
в хрещатицьких двірників
і Кукутісу дав.
Став він картоплю копать
на Хрещатику.
Як назбігалось всяких зівак
( до чого він там докопається?) –
не вірять і власним очам:
- Ми й не знали, що так уродило.

А Кукутіс копає, копає...
День копа, ніч копа,
ось і відпустка збігає...
А він потішається:
- Зіваки оті й не знають,
до чого я докопався.
Спасибі тобі, мій брате, -
оце відпочив, нагулявся!..

Провів я його на літак,
Бо вже й на роботу йому приспіло.
Обнялись. Попрощалися.
Зійшов він на трап:
- Гарна лопата,
скажи двірникові...
До зустрічі, друже, у нас –
на  Гедиміновій площі!
Косу приготую.
 

Іван КОВАЛЕНКО
Перлини/Передмова Р. Кокодзея, М. Кириленко. – К.: Логос, 2006

Це найбільш повне видання творів українського поета, вчителя та дисидента Івана Юхимовича Коваленка (1918-2001), збережених, зібраних і щойно виданих друзями, учнями та рідними.  До збірки увійшло практично все, що збереглося із написаного поетом впродовж досить довгого життя. Майже всі ранні твори І. Коваленка були втрачені під час війни, а те, що було написано в пору його творчого розквіту, частково загинуло під час слідства у нетрях КДБ; безжально конфісковувалось і знищувалось у слідчому ізоляторі, пересильних тюрмах, концтаборі. Багато з творів Івана Коваленка дійшло до сучасного читача лише завдяки сміливцям, котрі переховували та розповсюджували його вірші. Збірка також містить поетичні переклади та статті.

* * *
Коли надворі ніч глибока,
А в душах зло і темнота,
Бог людям шле тоді Пророка,
Що йде і шляху не пита.

І можновладцям з ним морока:
Немов людина, та не та.
Чи розіп'ять його до строку,
Чи кинуть в табір на літа?

Даремно все — десниця Божа
Пророку всюди допоможе.
Він нагадать прийшов громово

Про те, що завжди було спершу
Усіх початків, дій і звершень,
Що на початку було Слово!
 

***
Заходжу в сад душі своєї,
Все далі йду, в гущавину,
В усі куточки зазирну, —
Прийшов прощатися до неї.

Проходжу мудрости алею,
Торкаю вірности стіну,
Цвітуть ще ніжности лілеї,
Хоч вихор знищив не одну.

Добра, любови, чести, шани
Ще квітнуть квіти і не в'януть —
Я з цим ішов назустріч дню.

Та зараз вечір, скоро темінь,
Я не подбав раніш про кремінь.
 А треба викресать вогню!

***
Ти уяви, який тут луг,
Ти уяви, серед заплав.
Ти уяви той виднокруг.
Ти уяви — я й сам не знав.

Ти уяви, як сонця пруг,
Ти уяви, виходить з трав.
Ти уяви те злото смуг,
Ти уяви красу заграв.

Повір, що кращих місць нема.
Повір, прилинь, побач сама.
Повір, яка тут безліч зір!

Повір: сказав не ті слова.
Повір в одне: любов жива!
Ти уяви її й повір.
 

* * *
Нуртує скрізь життя веселе —
Проґрес в лавровому вінку!
І люди моляться на теле
Чи холодильник у кутку.

А млин поетів перемеле
На добриво чи на муку.
І ти, нещасний менестреле,
Пірнаєш в безвісти ріку.

Ти непотрібний, зайвий, гнаний,
Ти тінь наводиш на екрани,
Для відчаю є сто причин.

Та ти співай, забудь образу,
Бо це не ти відстав від часу,
А безнадійно час відстав!
 

* * *
Добравсь, доліз, прибув до хати.
Калина всохла у дворі,
На ній веселі снігурі
Ще хочуть ягід відшукати.

З душі сочаться кривди-втрати,
Як рани свіжі на корі,
І я, ступивши на поріг,
Забув молитву проказати.

Чи буде рішено Всевишнім,
Щоб знов горів вогнем колишнім,
Не загасив життя своє?

Знамення перше бачу нині:
Снігур на висохлій калині
Для мене приклад подає.

* * *
Пізнайте Бога, йдіть і говоріть,
І не турбуйтеся, що з вами потім стане,
За вас Він скаже вашими вустами,
Ви не помилитеся навіть мимохіть.

Він допоможе вам все суще зрозуміть
І світлом істини залікувати рани.
Священні книги — Біблії й Корани —
То манівці тяжкі. Ви навпростець ідіть.

Пощезнуть сумніви, жалі й тривоги,
І ви не звернете з тернистої дороги,
Не боячись ні стін, ні огорож.

Одним-одне вас мучитиме лиш:
Як не сьогодні діять, то коли ж?
Якщо не ви це зробите, то хто ж?
 

Дмитро Бортнянський – один  з   найвидатніших   українських композиторів церковної музики.  Він народився в 1751 р. у м. Глухів (тепер Сумська область). Саме там   існувала особлива    співацька    школа,    куди набирали музично обдарованих дітей з різних місць України. Дітей навчали досвідчені учителі-співаки, після чого їх  відправляли до хорових капель, де для  багатьох музика стала професією. Таким чином Глухів здавна служив розсадником співаків для капель, а зокрема для відомої в той час Придворної капелі в Петербурзі.
У 1758 р., в одному з наборів малолітніх співаків з Глухівської школи для поповнення складу цієї капелі, виділялися двоє хлопчиків уродженці Глухова – семирічний Дмитро Бортнянський і його старший товариш Максим Березовський. Їх насильно забрала з родинного дому царська комісія і, незважаючи на протести батьків, відправила до холодного Петербурга. Таке діялося не тільки в ділянці музики. Царський уряд перетягав талановитих українських малярів, архітекторів, скульпторів, драматургів, акторів театру та інших, щоб не дозволяти їм вживати "своєї сили у своїй хаті".
Маленький Дмитрик, обдарований прекрасним голосом-дискантом і визначними здібностями, палко закоханий у спів і у прагнення вчитися, відразу пірнув у науку і швидко змусив говорити про себе як співака. У той час відомий артист-співак Марко Полторацький (1729-1795 рр.) – також  виходець з України – займав посаду директора Придворного хору. Він був першим учителем малолітнього співака і відіграв значну ролю у його розвитку. Другим учителем Дмитра був видатний італійський педагог, композитор і клавесиніста Бальдассаре Галуппі, "батько італійської комічної опери", який також служив у той час при Петербурзькому дворі. Під його особистим проводом Дмитро продовжував удосконалювати своє мистецтво співу. Дмитро скоро дійшов до таких осягів, що Б.Галуппі дозволив йому, 11-річному хлопчику, виступати публічно на театральній сцені в жіночих ролях, а за два роки в опері Раупаха "Алцеста", він виконав головну чоловічу ролю Адмета. У 1768 р., коли Б.Галуппі мав повертатися у рідну Венецію, він придбав своєму учневі подорож до Італії для завершення музичної освіти. Так Бортнянський прибув до Венеції, де існувало чотири консерваторії і музично-театральне мистецтво стояло на високому рівні. Одну з них очолював Б.Галуппі, у якого Дмитро близько двох років старанно студіював вокальну музику, як також займався теорією музики, гармонією і грою на клавесині. Чимало свого навчального матеріялу він черпав з багатої бібліотеки Собору св. Марка, де Б.Галуппі був органістом. Тут Д.Бортнянський часто слухав спів хору, де виконувалися поліфонічні твори у супроводі органів.
У 1775 р. з'явився перший церковний твір Д.Бортнянського "Аве Марія" (написаний в Неаполі), а роком пізніше, коли йому було 24 роки – "Сальве Реґіна". Вони відзначалися схильністю до музичного новаторства. Відтак слідували його опери: „Креонт” (1776), "Алкід" (1778), і "Квінт Фабій" (1779), написані в дусі італійської комічної опери, які мали великий успіх в Італії.
Для поглиблення свого музичного знання він відвідував музичні центри Італії. Одною найважливіших була його подорож до Риму – "Альма Матер" західньої цивілізації, що був мрією багатьох мистців, де вони мали нагоду бачити знамениті твори, перлини мистецтва древньої римської культури і черпати натхнення. Д.Бортнянський знав, що в Римі його опери будуть оцінені вимогливо. Про успіх опер свідчить те, що після Риму їх ставили у Венеції і Модені.
З черги Д.Бортнянський відбув подорож до Болонії, де була всесвітньо відома Філармонічна Академія, заснована в 1666 р. ЇЇ очолював знаменитий музикант-теоретик падре Джамбатіста Мартіні, автор відомої „Сторія делла музика” і визначний представник музичного світу Італії. Членами-академіками цього закладу могли стати тільки найвидатніші, склавши високохудожній іспит. Серед них український композитор М.Березовський. Історик музики М.Іванов твердить, що й Д.Бортнянський навчався у Філармонічній Академії, однак документально це не підтверджено. Взагалі, повне і всебічне опрацювання життя і творчости нашого видатного композитора ще чекає на свого дослідника.
Крім Риму і Болонії Д.Бортнянський відвідав Флоренцію, Мілян і Неаполь. Вивчення духовної музики у прекрасних церквах – перлинах італійської архітектури, які співзвучали творам молодого композитора, викликало в нього велику любов до живопису. Він також з глибоким розумінням колекціонував роботи відомих італійських художників.
Роки навчання в Італії значно розширили світобачення молодого і вже відомого композитора. Свої твори, які привернули увагу кращих знавців музики, Д.Бортнянський писав в дусі часу й італійської школи. Молодий маестро став справжним професіоналом.
Неважко уявити собі почуття Д.Бортнянського, коли весною 1779 р. він отримав листа від директора Імператорських театрів і придворної музики Івана Ілагіна, з домаганням повернутися до Петербурга. Покидаючи привабливу Італію, де він прожив найкращі роки своєї молодости, багато навчився, де любили й високо цінили його талант.
У той час внутрішньої боротьби і суперечностей мабуть найбільше промовляла до Д.Бортнянського трагічна смерть його товариша-земляка з Глухова М.Березовського, який після повернення з Італії до Петербурга в 1774 р., духовно зламаний і доведений царськими чиновниками до божевілля, закінчив життя самогубством. Ці думки глибоко запали йому  в душу, але як композитор він не міг не прийняти тієї неповторної нагоди повернутися до Придворної капелі в Петербурзі і продовжувати велику справу свого життя.
По дорозі до Петербурга він зупинився в Австрії. Зокрема Відень, з його високою музичною культурою, прегарними пам'ятками архітектури, і скарбами образотворчого мистецтва, відкрив йому багатство австрійської культури. Тут він написав хорову літургію і ряд композицій на німецькі і латинські тексти, призначені для латинських богослужб.
У його "іноземних" творах часто помічається близькість до українських народних інтонацій, як наприклад, в "Німецькій обідні" композитор використовує київський розспів. У Австрії Д.Бортнянський здобув собі ім'я, передусім, як композитор церковного стилю. Його твори "Аве Марія" і „Сальве Реґіна” були дуже популярні в щоденних богослужбах церков і манастирів.
В кінці 1779 р. він прибув до Петербурга відомим композитором, але його становище було там нелегким. Спочатку він займав скромну посаду, в більшості, як композитор культових творів. Однак, з бігом часу його популярність зростала; репертуар Придворної капелі поновлювався і збагачувався його  творами. Одними з перших композицій Бортнянського були „Херувимська пісня”, 1782 р., а в наступному році з'явилась "Да ісправится молитва моя", які одразу завоювали повагу і довір'я придворного круга. З того часу попит на твори Д.Бортнянського зростав, зокрема, серед нотних видавців. У такій посаді композитор прослужив 17 років. У 1796 р. він одержав титул Директора вокальної музики і Управителя (капельмайстра) Придворної капелі, на пості якого залишився до кінця свого життя.
Свою діяльність Д.Бортнянський почав від реорганізації Придворної капелі, яка в той час була в занепаді. Займаючись поліпшенням її економічного і мистецького стану, він насамперед поповнив до 60 осіб склад капелі талановитими співаками, переважно українцями. В один час у Придворній капелі співав відомий український філософ і поет Григорій Сковорода. Він не тільки писав для капелі свої твори, а також і дириґував нею. Капеля була своєрідною майстернею його хорової творчости. Композиції Д.Бортнянського були у великій пошані і популярності не ТІЛЬКИ в Україні, але й у Европі. Так, наприклад, його твір Херувимська ч.7, перекладений на різні мови світу.
Однак, найвизначнішими творами Д.Бортнянського вважаються його 35 концертів (чотириголосних) і 10 концертів (восьмиголосних-двохорових). Ці духовні твори, видані в 1881 р. за редакцією П.І.Чайковського, який дозволив собі "вичистити" їх від т. зв. мелізмів, вважаються позбавленими "лиця" композитора. У своїй музичній плодовитості Д.Бортнянський однаково блискучо виявив талант у різноманітності жанру: кантатах, гимнах, вокально-хорових, оперно-інструментальних, сонатах, романсах, симфоніях, операх та ін. Його опери, написані в Петербурзі: "Свято сеньйора", "Син суперник" і "Сокіл", хоч мають тісний зв'язок з операми італійського періоду, виявляють інтонації української музики. Композитор і музикознавець С.Людкевич зазначив, що Д.Бортнянський "видатний український хоровий вокаліст, і в цій галузі нема йому рівних у нас, а може і в Европі".
За народним переказом, у день своєї смерти, 9 жовтня 1825 р., хворий Д.Бортнянський покликав до себе хорову капелю і попросив проспівати його улюблений твір: "Вскую прискорбна єси душе моя", під кінцеві звуки якого композитор відійшов на вічний спочинок. Він передав нащадкам свою дорогоцінну спадщину, яка поруч зі спадщиною інших геніальних його сучасників Максима Березовського і Артемія Вєделя утворили "золоту" добу в історії української музики.

Василь Борецький
.

Двадцять років тому, коли ксьондз Юзеф Булька приїхав на парафію в білоруське село Мосар, мешканці його рідко коли бували тверезими. Сьогодні це село – зразок культурного тверезого життя.  Сюди навіть приїздять туристи – подивитися на чудо, створене стараннями священика.
Отець Юзеф почав з ультиматуму. Він не пускає в костел тих,  хто п’є. Він не спілкується з тими, хто „випиває”  або полишає без належної уваги власних дітей. В костелі у нього лежить книга, де кожен віруючий, що іноді або часто напивається, дає письмову обіцянку про утримання від пиття на якийсь термін.  І дану обітницю виконує, бо має страх Божий і сором перед священиком.
Так у цьому селі люди поступово стали жити за сухим законом. Ніхто більше не жене самогон, ніхто ним не торгує.  П’яних на вулицях в Мосарі побачиш дуже рідко. А на шляху до дзвіниці розташована експозиція єдиного  в Білорусі протиалкогольного  музею. Тут наочно показують, як жити не можна. Самих лише розписок селян про добровільну відмову від спиртного зібралося на цілу енциклопедію тверезости.  Головний „експонат” – це завірені в сільраді і скріплені гербовою печаткою обіцянки мешканців села ховати своїх рідних без вживання спиртних напоїв. Самогонні апарати теж поздавали в музей.
А п’ють тепер в Мосарі цілющу воджу із святої криниці, до якої від костелу святої Анни ходи 200 метрів.
І все це вдалося зробити посеред суцільної „проблеми алькоголізму” в більшості міст і сіл. Білорусі.

За матеріялом Марини МАЗУРКЕВИЧ („Німецька хвиля”)

До архіву газети

На першу сторінку