Євген СВЕРСТЮК
Над Вифлиємом ясная зоря

Коли співає  цю колядку Ніна Матвієнко, то ви починаєте бачити  велику  ясну зорю  над  Вифлиємом. Бачити і навіть чути. Це можуть підтвердити усі, хто 20 грудня 2005 року в
палаці Україна був учасником великого передріздвяного дійства.
Обминемо вибір дати, бо власне ніякого вибору перед Різдвом не було, коли йдеться про залу палацу „Україна”. Але світ може побачити і почути це грандіозне Різдвяне свято на
екранах телебачення 6-7 січня 2006 року.
Цього не чекала дещо буденно налаштована публіка. Але цього не чекала і втомлена від очікувань кращого життя, виснажена від постійного напруження, бомбардована негативною
інформацією і шантажем Україна.
Наше життя усі роки є більше підготовкою до виборів, ніж підготовкою до свята.
А тим часом в нашій традиції закладена  основа святковости і тенденція творення свята. Зовсім  не випадково бозна коли у нас з’явилася така колядка:
  Небо і земля
  Небо і земля
  Нині торжествують
  Ангели й люди
  Ангели й люди
  Весело празнують.
Коли співає Ніна Матвієнко, в її голосі до нас озивається правічна стихія України, яка на глибині завжди та сама під вічним небом.
Ті, що несуть їй квіти на сцену, думають, що це та Ніна, проста й доступна, яку вони знають. Але це інше її перевтілення – це голос глибин, що торкається правічних форм, родової
пам’яті, як нині полюбляють казати – архетипів. Її устами промовляють  тисячоліття у великому хороводі, діти епох побралися за руки і передають один одному ритм серця і лад душі.
І вона вже не пам’ятає  себе в стихії буденного життя – вона відчужена від суєти сущого.
І ось за її покликом виходять з глибини віків хороводи, гурти колядників, чарівні дівчата і дотепні хлопці, що колись робили погоду на селі і давали лад громаді, виходять з Київщини, з
Полісся, з Чернігівщини, зі Слобожанщини, з Лемківщини, і Прикарпаття і Закарпаття –
  Ой, роду ж наш красний –
  Та й багато ж нас є!
Виходить, і кожне виспівує свою душу під високим вічним Різдвяним Небом. І всі вони не забувають поклонитися господареві своєї землі:
  Добрий вечір тобі, пане-господарю
  Радуйся...
Саме тим привітом, з яким зверталися учні Христові – Радуйся.
Лемки – ті голосом свого поета звіщають про народження Сина Божого як про подію з їхнього власного життя:
Народився Бог на санях
В лемківськім  містечку Дуклі
Прийшли лемки у кресанях
І принесли місяць круглий.
Але  приблизно так само адаптоване Різдво Христове до кожної місцевости в Україні. Жодної віддалі чи відчуження в часі і просторі.
Дивує те, що час большевицької богозневаги не позначився на традиції, яка заховалася від комунізму і прикинулася, що спить.
Звичайно, жорстоке духовне придушення і системне переучування чотирьох поколінь дали свої результати: дух вивітрювався і традиція ховалася в матеріялізованому обряді. Люди
„все позабували”. Але дивно, як то швидко відроджується в дітях, як естетична стихія свята відтворюється в душі, що не зазнала насильних деформацій.
Найлютіша війна велася проти господаря землі. Господар падав першою жертвою „буксирних бригад”, готових на злочин під прикриттям влади. Уцілілий господар прикидався
батраком.
А колядник нині вдає, що він знать не знає про те блюзнірство, що узаконилось на сім десятиріч. Мовляв, люди умийтеся і перехрестіться: той поганий сон минув. Господар знов
повертається:
Добрий вечір тобі,
Пане-господарю,
           Радуйся,
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився.
 

отець Віктор ВЕРЯСКІН
Світло, що просяяло для всіх

Дехто гадає, що Месію очікував лише Ізраїль. Ні! – оскільки Месія – це здійснення вищого Смислу, це об’явленя вищого Розуму, вищої Мети. Це очікувала вся планета, всі народи і
кожна людина. Тому написано в Біблії: “Прийшов чаяний всіма язиками”. Всі чаяння, всі надії цілого людства здійснилися в цьому! Виявляється, світ не безглуздий, у нього є мета, є
вектор еволюцій.[...] Бо коли ціле не має смислу, то не має смислу й часткове. Коли Всесвіт   не сповнений смислу, то і я його не маю.
Тейяр-де-Шарден писав, що еволюція має вектор розвитку. В його “Феномені людини” є три розділи: перший має назву “Переджиття”, другий – “Життя”, третій – “Наджиття”. Так
розглядає він хід еволюційного розвитку. Мені близький такий погляд і підхід. І я думаю, що догматичним принципам християнства не суперечить визнання того, що еволюція існує.
В Різдві Ісуса Христа здійснився принцип зустрічі небесного і земного, здійснилося втілення Слова, поєднання ідеального і реального. Ісус Христос – це Боголюдина – істинний Бог і
істинна людина.
В “Посланні до галатів” написано, що Христос народився, коли “настала повнота часів”. Це значить, що був якийсь зеніт розвитку часу. І в цьому зеніті, у вищій точці розвитку, коли
дозріла матерія – і народився Христос... Друга особа Трійці, обо Логос, який вільно погодився зійти з Небес і втілитися в цю матерію. Як співають на Різдвяній службі: “Днесь
Безпочатковий починається”. Два-три слова, а скільки в них!.. Той, Хто не має початку, Хто живе у вічності, вступає у час. Безкінечність здобуває початок, а початок пронизується
безкінечністю.
В тлумаченні на притчу про заблуклу вівцю, коли Бог залишає 99 і йде рятувати одну, Григорій Ниський каже, що у Бога незліченне число вселенних і світів. А людство зашифроване
в одній вівці, котра загубилась і потребує, щоб її відшукали, врятували, зцілили від хвороб. Тому й виникла потреба, щоб Пастир Небесний зійшов спасти хворе людство, відпале від
Бога.
Христос обирає простих і щирих і уникає пихатих і гордих. Саме тому Він народився на віддалі від офіційної релігії та офіційного священства. Він народився і народжується в глибині
щирих сердець.
Акцент має бути на внутрішньому більший, ніж на зовнішньому, на щирості і внутрішній свободі більший, ніж на авторитеті і зовнішній організації. Лише за такої умови ми
наблизимося до істини. Інакше перед нами виникне загроза стояти не в обороні свободи особи і свободи усвідомлення істини, а в обороні інтересів корпорації, до якої ми  належимо.
І це може стати перепоною між нами і Богом.
Хочу нагадати, що пастухи символізують один із шляхів до Ісуса Христа – в простоті і щирості віри. Але існує й інший шлях, який веде до Христа – це шлях мудреців, шлях досліджень,
в тому числі й наукових. Маги, волхви десь на Сході дивилася на ті ж зорі, що й пастухи, однак  вони мали альманахи і каталоги, за якими вираховували, коли ж народиться Той,
Якого очікують усі народи. Вони пішли за своїм науковим розрахунком до того місця, де мав народитися Христос. Виявляється, звідусюди можна прийти до Христа. Христос один
для всіх!
Цікаво, що мудреці прямують до Христа не поодинці, а втрьох, як і пастухи. Це нам натяк, що шлях до Христа – не є шляхом індивідуалізму. Це шлях соборної свідомости. Справжня
наука скромна і розуміє обмеженість суб’єктивного досвіду. Спільний досвід кількох учених, кількох осіб більш багатогранний і багатий. І Христос каже: “Де троє зберуться в Ім’я Моє
– там Я серед вас”.
Погляньмо, волхви принесли немовляткові Христу дари, як написано в Євангелії: “золото, ладан і смирну”. І це все символи... Але з якими дарами ми приходимо до Народженого
Христа? Виявляється, ми не стільки хочемо принести щось Ісусу Христу, скільки взяти від Нього: отримати зцілення, чи багатство, чи більш високу мету свого життя... Христа ми
сприймаємо як засіб щось отримати,  а не як мету. Ми ладні навіть Бога використовувати для досягнення власних цілей. А що, коли Бог не передбачав нам давати те, що ми у Нього
просимо? Якщо ми думаємо, що можемо тільки брати і нічого не віддавати, то це не буде нормальний життєвий процес. Христос за нас життя віддав, а нам, зчаста, крім власної
житейської скверни, нічого принести Богу. І Він каже:  “А ви принесіть Мені свої гріхи, і навіть якщо вони були немов багряні, Я їх зроблю білими наче сніг”.
Нам потрібно народитися в Христі, а Йому потрібно народитися в нас, інакше як виростуть плоди християнської любови, милосердя, осмислення всього, і в підсумку, вірної дії.
Не біймось відкривати в собі нечисте, інакше як від нього зможемо очиститись. Для того, щоб в нас народився Христос, потрібно насамперед визнати доконечність свого постійного
самоусвідомлення і очищення. Ми маємо навчитися порвінювати себе не з поганим сусідом, а з Ісусом Христом, пам’ятаючи, що найголовнішим завданням для людини є творення
власного життя, здійснення в ньому Божественного задуму.
Максим Сповідник, Симеон Новий Богослов пишуть, що Літургія – це космічна подія, Різдво Ісуса Христа – це Вселенська Літургія. Воно відбулося тому, що людство відпало від Бога.
Ап. Павло пише, що там, де множиться гріх,там примножується і благодать. Парадоксально! Однак з цього випливає, що коли людина доходить до крайньої межі свого падіння, то
Сам Бог  простягає їй руку допомоги. І це характерно як для окремої особи, так і для мікрокосмосу.  Насправді вони взаємопов’язані. Адже людина – це також космос, мікрокосмос. А
мікрокосмос і макрокосмом живуть і діють за одним законом.
В ІІ гл. “Дій апостолів” написано, що Христос напсравді недалечко від кожного з нас, “ми Ним живемо, Ним рухаємось, Ним існуємо”. Христос близько від кожного з нас як Смисл
всіх подій... Коли б Він бодай на мить відняв Свої енергії, якими пронизаний і живе увесь світ, ми б розсипались на порох. За визначенням Томи Аквінського: “Бог – це форма усіх
форм”. І без цієї форми не тримається жоден склад будь-якої речовини”.
Різдво – це не два-три дні празника. Як Серафим Саровський зустрічав всіх словами “Христос Воскрес, радість моя!”, так і ми можемо говорити собі і один одному: “Христос
народжується, славіте!” Відчуйте в собі цей стан. А коли такого відуття  немає, поміркуйте. Якщо Христос ще недостатньо присутній в нашому розумі, серці, житті, то у нас покищо  є
можливість все поправити і змінити.
 

єпископ  КАЛЛІСТ (УЕР)
Час: в’язниця чи дорога до свободи?

КОЛО, ЛІНІЯ, СПІРАЛЬ
 Вражаючим є те, що в Новому Заповіті Ісус Христос на початку Свого служіння говорить про час; Він також говорить про час в останній розмові з апостолами в самому кінці Свого
земного життя. "Сповнився час" (Мр. 1,15): так Христос розпочинає Свою проповідь, а перед самим Своїм вознесінням Він промовляє одинадцятьом: "Не ваша справа знати час і
пору, що їх Отець призначив у Своїй владі" (Дії 1,7). Як на початку, так і в кінці проповідування перед нами постає категорія часу: час сповнений у Христі, час - таїна, яка досі
прихована в Богові. Що ж означає час?
Оскільки проблема часу глибоко закорінена в євангельські оповідання, ми не можемо уникнути питання, яке є лише звичайною спекуляцією і становить інтерес тільки для
професійного філософа. Але незважаючи на це, проблема стосується кожного з нас особисто, тому питання Філіпа Ларкіна може поставити кожен з нас:
Для чого дні?
Ми живемо у днях.
Вони приходять вранці, будять нас,
Все знову, знову повторюється...
Де ми будемо жити, якщо не в днях?
"Для чого дні?" Питання не просто "що таке час?", а "для чого час?" Ми замислюємось не просто над абстрактною сутністю часу, а над його практичним впливом на наше життя. Що
ж нам потрібно робити з часом, що ми мусимо зробити з нього?
Оскар Кульман у своїй клясичній праці "Христос і час" визначає два основні уявлення про час. Час можна розглядати як циклічність, скажімо, як коло, кільце або колесо; або ж як
лінію, приміром, пряма стежка, ріка чи стріла. Не заглиблюючись у розбіжності між еллінською та іудейською картинами світу, зауважимо лише, що перша концепція часу характерна
для греків (Аристотель відзначав: "Адже час сам по собі схожий на коло"), тоді як друга переважає у поглядах євреїв та іранців. Ці два символи за своєю суттю не обов'язково можуть
заперечувати один одного, адже кожен з них є часткою істини. Образ кола відображає сучасні процеси у світі природи, лінія виражає наше відчуття часу як напрямку, руху й розвитку.
Найбільш вражає те, що обидва символи мають подвійне значення. Рух по колу можна розглядати або як спасіння, як спосіб повернення до золотого віку, до втраченого раю, або ж як
безглузде повторення, нудьгу та марність. Часове коло може бути або образом Божественної вічности ("велике коло чистого і нескінченного світла" Генрі Вегена), або ж ознакою
пекла – замкненим і грішним. Так само і з лінійним уявленням про час. Якщо лінію інтерпретувати позитивно, то вона стає шляхом сходження на вершину священної гори; якщо ж
негативно – вона означає погіршення і занепад, "весь час до низу" (facilis descensus Averni...). Отже, образ є двозначним.
Більш досконалим за коло і лінію символом часу є спіраль, яка поєднує ці два елементи, але позбавлена їхніх очевидних недоліків. Спіраль більшою мірою, ніж коло чи лінія,
відображає основні властивості фізичного світу, починаючи з руху галактик і закінчуючи звивинами кори головного мозку людини. Вона відтворює циклічність процесів природи, але
її коло не замкнене і тому передбачає неперервний рух до цілі. Але найголовніше, що саме спіраль має, принаймні в деяких випадках, перевагу тривимірного існування, виражаючи у
такий спосіб наші постейнштейнівські погляди на сенс життя, що полягає в постійних чергуваннях "часопростору". Св. Діонісій Ареопагіт розглядав спіраль як найвищий вид руху, як
форму, котра найбільше властива ангельським силам, так само вважав і Йоаким Флорський, дивний пророк Італії XII ст.; і я схильний погодитися з ними. Але тут постає наступне
питання: яка спіраль? Адже вона може бути висхідною і низхідною, або ж і те, і те одночасно, як побачив це моряк з оповідання Едгара По "Сходження у вир". Яким же тоді буде
наше сприйняття спіралі часу: вир, який тягне донизу, засмоктує нас і знищує, або ж нескінченний танець любови, який несе нас "все далі вгору і все далі всередину"?

ВОРОГ ЧИ ДРУГ?

Наші уявлення про час, виражені цими трьома символами, є надзвичайно суперечливими. То як же нам розглядати час: як друга чи як ворога, як в'язницю чи як шлях до свободи?
Якщо покладатися на друге видання Оксфордського словника цитат, то здебільшого час вважали загрозою для людства, ніж даром йому. Шекспір критикує час: "заздрісний і
наклепницький час... що лисий могильник, час"; Бен Джонсон розглядає час як "старого лисого шахрая"; "час із даром сліз," - пише Суїнберн, тоді як Теннісон називає час "маніяком,
який розсипає прах". Щоправда, дехто пише про час позитивно, як про "садівника" або ж "лікаря", але таких значно менше.
...Таке саме сумне зображення можна знайти в головній біблійній оповіді, присвяченій темі часу, - Книзі Проповідника. (Проп. 1,2 -9):

До місця, звідки течуть ріки,
туди вони повертаються знову.
Усякі речі втомлюють людину...
Нема нічого нового під сонцем.

Проте загальне ставлення Святого Письма до часу не таке вороже, як у цьому випадку. Проповідник сам далі пов'язує час із красою та вічністю: "Усьому час-пора, і на все слушна
хвилина під небом... Усе Він створив гарним у свій час, та й вічність Він вклав їм (людям) у серце" (Проп 3,1,11). У Новому Заповіті цей позитивний підхід знову підтверджується.
"Сповнився час" (Мр 1,15): тобто час не беззмістовний, а має мету; Христос приходить у повноті часу. Отже, не маючи нічого спільного з безглуздістю та випадковістю, час є тим,
що "Отець призначив у Своїй владі" (ДіЇ 1,7). Св. Павло говорить про "сприятливий час" або "час Божої милости" (2 Кор 6,2); час можна "використовувати" (Еф 5,16). Господь
створив "літа" або ж "вічність" часу (Євр 1,12), і Він є "Царем віків" (1 Тим 1,17). Немає сумніву, що, за біблійним поглядом, час є частиною Божого творіння, а воно все є "дуже добре"
(Бут 1,31, LXX).

РОЗДІЛЯЮЧИ СВІТ ЧАСУ

Якщо ми маємо високо цінувати красу часу повною мірою, то в такому разі є істини, які нам варто мати на увазі. По-перше, час і вічність – не протилежні поняття, а узалежнені, вони
не виключають одне одного, а доповнюють. По-друге, значення часу треба шукати у стосунках з іншими, в єдності з іншими, у готовності допомогти й відкритості іншому. Час не
треба інтерпретувати негативно як вираження людської скінченности й способу обмеження свободи. Його слід розглядати позитивно: як вираження того, що означає бути людиною,
як необхідну умову людської свободи й любови. Обидві істини передбачають, що ключ до правильного розуміння часу дає воплочення Христа.
Час і вічність не протилежні поняття. Важко погодитись з другою частиною твердження Спінози про те, що "вічність не може визначатися часом або у якийсь спосіб бути пов'язаною
з ним". Дійсно, воплочення Христа якраз і є "схрещенням позачасового а часом", якщо скористатись словами з книги Т. С. Еліота "Чотири квартети". Саме так він пише й у "Скелі":
народження Христа – це подія в часі, але вона перетворює час:

Тоді настала, у певну наперед визначену мить,
мить у часі й часу,
Мить не поза часом, а в часі,
мить так званої історії:
яка розтинає, розділює навпіл світ часу,
мить у часі, але не схожа на мить часу,
Мить часу, але час було створено завдяки цій миті:
адже без значення немає часу,
а та мить часу дала йому значення.

"Розтинає, розділює навпіл світ часу": ця думка Еліота чітко підтверджена в Протоєвангелії, або Книзі Якова, коли Йосиф говорить про нерухомість часу, який зупинився у мить
Народження: "Зараз я, Йосиф, ніби йшов, але насправді я не йшов. І я подивився угору, у сховище раю, і побачив його в спокої, і подивився на повітря, і побачив повітря в подиві, і
птахи раю були непорушні. І подивився я на землю, і побачив там трапезу, і навколо неї робітників, а їхні руки були у цій трапезі. Але ті, хто жував, не жували, і ті, хто підносив
що-небудь, не підносили нічого, і ті, хто клав щось собі до рота, нічого собі до рота не клали, але усі обличчя були повернені вгору. І ось, овець погнали, проте вівці не йшли вперед,
а стояли на місці; і пастух підняв руку, щоб ударити їх своїм ціпком, але його рука заклякла. І подивився я на течію річки, і побачив уста дітей над водою, але вони не пили. І по
тому раптом все стало, як і раніше".
Те, що підтверджує найбільше значення часу щодо воплочення Христа, очевидно, є істинним, принаймні потенційно, щодо кожної миті життя. Під час воплочення вічність
перетинає час інакше. Хоча кожна мить часу відкрита для вічности, кожної миті вічність може порушити часову послідовність, вбираючи час у себе і таким чином перетворюючи
його. Вічність не просто поза миттєвостями часу, вона в центрі кожної миті, і ця присутня в часі вічність надає часові його істинної цінности. "Вічність є як у часі, так і над часом", -
пише сучасний румунський православний богослов, прот. Думитру Станілое, який приділяв особливу і увагу християнській символіці часу.
Платон близький до істини, говорячи про час як образ вічности, яка рухається. Час і вічність, так само як простір і безмежність, не суперечать, а доповнюють одне одного. Час і
простір, будучи вимірами тварного порядку, закорінені у вічне, нетварне життя Боже і втілюються у ньому. Між часом і вічністю існують, за словами французького православного
письменника Олів'є Клемана, "шлюбні узи" (ип rapport proprement  nuptial). Як відзначає прп. Максим Сповідник, "внутрішні засади (logoi, „причини”) часу живуть у Богові".
"Божественна вічність, - пише Станілое, - несе в собі можливість часу, тоді як час несе в собі можливість участи у вічності". Вічність напрямлена до часу і напрямлена назустріч йому; а час у вічності не зникає, а  трансформується.

ЧАС ЯК СВОБОДА ЛЮБИТИ

З християнського поляду час є одним із засобів, за допомогою якого Бог відділяє і підтримує нашу тварну людську свободу - свободу любити. Поняття свободи - як Божественної
свободи, так і людської – є основним у християнському вченні про сотворення. "Бог воістину є присутній і діє лише за умови свободи, - пише Микола Бердяєв. - Саму свободу слід
розпізнавати за властивою їй священною особливістю". Сорен К'єркегор справедливо зазначав, що "найбільший дар людям - це вибір, свобода". Бог сотворив світ вільним, і Він
велів, щоб істота, яку Він сотворив за образом Своїм, також була вільною. Як Бог у трьох іпостасях, Бог любови, розділеної у Триєдності, Він волів, щоб ми, люди, свого часу прийшли
до Нього у взаємній любові. Але взаємна любов передбачає свободу, адже там, де немає вільного вибору, не може бути і любові. До любові не можна примусити, її можна лише
добровільно віддати; Бог будь-що може зробити, лише не може примусити нас любити Його. Любов завжди є пропозицією, на яку коханого просять відповісти добровільно.
Отже, створивши світ людей, які здатні вільно відповісти Йому, Бог прийняв певні обмеження для виявлення Своєї всемогутности. Він "відмовився" від цього з самого початку
сотворення, "віддаливши" Себе, щоб Його створіння могли знайти місце для любови. A втім, був певний ризик у тому, що Бог давав існування вільним людям і наділяв їх правом
відректися від Нього. Але якби Він не піддав Себе ризику, всесвіт би залишився без любови. Володимир Лоський зауважив, що "цей Божий ризик, присутній у рішенні сотворити
істоти за образом і подобою Божою, є вершиною всемогутньої сили, або ж, радше, перевершенням цієї вершини добровільно прийнятим безсиллям... Хто не ризикує, той не
любить".
Цей ризик або kenosis був уже під час сотворення і досягнув свого цілковитого довершення у воплоченні. Вирішивши стати таким, як Його творіння, Творець піддався цілковитій
вразливості у повній і необмеженій єдності з людьми, з їхніми скорботами та стражданнями. Він волів вплинути на наше спасіння, але не через застосування вищої сили, а через
довершену неміч Свого стану воплочення: "...Моя сила виявляється в безсиллі" (2 Кор 12,9). Саме таким є парадокс христології: Бог ніколи не є таким сильним, коли Він є
найслабшим, ніколи не є таким істинно Божественним, як тоді, коли Він спустошує Себе. Григорій Ниський дуже добре це розумів: "Сам факт, що всемогутня природа змогла б
опуститись до приниженого стану людства, є переконливішим доказом могутности, ніж великі та надприродні дива... Його опускання до нашої ницости є найвищим проявом Його
влади".
І саме в контексті свободи й любови можна глибше розуміти смисл часу. Час є частиною "віддалення" або "приниження" з боку Бога, що дає змогу нам, людям, вільно любити. Час як
був, так і є проміжком, який дає нам змогу рухатися до Бога без примусу, через наш добровільний вибір. "От, стою при дверях і стукаю, - каже Христос, - як хто почує голос Мій і
відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною" (Од 3,20). Бог стукає, а не ломиться у двері; Він чекає, щоб ми Йому відчинили. Це чекання Бога і є сутністю часу.
За словами Станілое, "для Бога час значить період терпеливого очікування: від того моменту, коли Він постукав у двері, і до того моменту, коли ми ці двері відчинили". Бог
звертається до людської свободи: "Кого б мені послати? Хто нам піде?" Після того Він очікує нашої добровільної згоди: "І сказав я: "Ось я, пошли мене!" (Іс 6,8). Час є періодом між
закликом Бога і нашою відповіддю. Ми, люди, потребуємо цього проміжку часу, щоб вільно любити Бога і один одного; без часу ми не можемо долучитися до діаялогу любови. На
рівні нетварної Божої свободи взаємна любов Святої Трійці є вираженням totum simul, передвічної одночасовости, і це триває безнастанно. Але на рівні тварної людської свободи
любові потрібно вчитися. В. Блейк досить переконливо описав наш людський ста у своїй "Пісні невинности":

Ми на землі ненадовго,
Щоб ми змогли навчитися нести промені любови.

Отже, час – це найважливіший вимір нашої тварної особистости, завдяки якому ми маємо можливість вибрати любов. Саме час уможливлює нам відповісти Богові нашою вільною
згодою, саме він дає змогу нашій любові визріти, а нам зрости в любові. Так само слід розуміти простір: як вираження "самовіддалення" Бога, щоб ми вільно змогли відповісти Йому в
любові. Це дає нам, за словами Станілое, можливість "вільно рухатися... наближувати або віддаляти свободу". Без часу і простору ми не можемо відчути "між", яке поєднує в любові
"Я" і "Ти".
Якщо в нашому повсякденному житті ми розуміємо час зовсім по-іншому – не як поєднання, а як розлучення, не як свободу, а як пута для нашої свободи - то це через те, що ми є
частиною грішного світу, в якому час асоціюється з тлінням і смертю. Але хоча час і є грішним, він не завжди такий; навіть у теперішньому стані ми все ж таки спроможні збагнути,
принаймні поверхово, його перше значення як "час дарів" і нескінченне чудо. І саме через те, що час є творінням Бога, яке є "дуже добре", його не можна заперечити або ігнорувати -
він потребує покути. Наша ціль - не рушати у безмежність, а перетворювати час. Те, що проголошує ангел в Одкровеннях, є істинним:".. .Часу вже не буде" (Од 10,6) – дехто ці слова
може перефразувати так: "Більше не буде запізнення" - але час, який має бути знищеним, є грішним часом пекла (пор. Од 21,4). В Апокаліпсисі також говориться, що в небесному
Єрусалимі буде "дерево життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій" (Од 22,2). Це може означати лише те, що у вічному Царстві віку прийдешнього
ритм циклічного часу не зникне - він буде перетворений.
Якщо смисл часу можна шукати у людських взаєминах і любові, то звідси випливає, що істинний час не просто механічно визначається годинником або календарем. Істинний час –
живий, особистий, екзистенційний, вимірюваний не лише самою послідовністю, а й метою. Істинний час – це kairos, а не chronos, і характеризується не наперед визначеними
коливаннями маятника, а непередбаченими, але вирішальними хвилинами можливостей, моментами відкриття, він наповнений сенсом тоді, коли годинниковий час зупинився, як
це бачив Йосиф у Протоєвангелії, і коли у нього вторгається вічність. Час є не тільки визначеною, незмінною, нав'язуваною ззовні структурою, його можна створити зсередини і з
його допомогою виражати нашу внутрішню сутність. Ми перебуваємо у часі, і час також перебуває всередині нас. Ми говоримо про "марнування часу" і "згаяння часу", але варто
також належним чином поціновувати такі побутові висловлення, як "творити час", "давати час" і "берегти час".

БЕЗ СМИСЛУ НЕМАЄ ЧАСУ

У моїх міркуваннях про час – як ви уже, мабуть, помітили – відбувся перехід. Шукаючи відповідь на питання, що таке час, я говорив не лише про те, що таке час сам по собі, а й про
особистість, свободу і любов. Якщо час розглядати в абстрактному значенні й трактувати його як "річ", що існує сама по собі, то він виявляється набагато складнішим і навіть
недосяжним. Блж. Августин говорить про труднощі, які нам усім знайомі: "Що таке час? Якщо ніхто не запитує мене про це, то я знаю; якщо ж я намагаюся пояснити це людині, яка
мене запитує, тоді я не знаю". Ми можемо лише почати розуміти природу часу, якщо крім цього зважатимемо на цілу низку інших проблем, скажімо, на наш досвід піднесень і падінь,
досвід стосунків, на вміння відповідати на них. Без смислу немає часу, і саме тому немає такої речі, як абсолютний час, адже весь час пов'язаний з людьми і їхнім внутрішнім досвідом.
Час можна збагнути лише тоді, коли розглядати його в контексті цілого життя (і смерти), адже ці два слова – життя і смерть – фактично багато в чому замінюють одне одного.
Існують два моменти Божественної літургії, які узагальнюють ці два аспекти часу. Перший - коли священик, перед самим початком освячення хліба й вина, говорить слова, які
сказав ангел під час воплочення: "Слава на висотах Богу й на землі мир..." (Лк 2,14), а диякон відказує йому: "Час Господеві діяти!" (Пс. 119,126). Призначення часу – бути відкритим
до вічности; час сповнюється, коли Божа вічність, Божі діяння стрімко входять у часову послідовність, як це найвищою мірою проявилося під час народження Христа у Вифлеємі; це ж
саме відбувається і під час кожного таїнства Євхаристії. Другий момент – це коли перед самим Символом Віри диякон промовляє до людей: "Любімо один одного...", а люди у
відповідь сповідують свою віру в Отця, Сина і Духа Святого. Саме такою є істина і основа часу: взаємна любов, така ж як і любов Святої Трійці.

Фраґменти з книги „Внутрішнє царство”, Дух і Літера, Київ, 2003
 

Євген Гурко народився 23 липня 1914 року в селі Лихобора Турківського повіту (Галичина) в родині Андрія Гурка і Теодозії Білинської де Слотло.
Після закінчення Другої світової війни жив у Німеччині в переселенчому таборі „Ґанґгоферзідлунґ”, де працював викладачем німецької мови в українській місцевій гімназії. Від 1948
року проживав у Австралії в місті Аделаїді, де був одним із організаторів першої в Австралії Української Громади. 1956 року переїхав з родиною до Канади й працював урядником у
Департаменті транспорту канадської провінції Онтаріо в місті Торонто. Був там також активним членом української організації молоді „Пласт” і місто-головою
„Літературно-мистецького товариства”. Помер 24 вересня 1979 року.
Статті та промови Євгена Гурка, відомого вченого і громадського діяча, доктора права й політичних наук Віденського університету, вміщені в збірці „Місія людини”, К.,
„Задруга”, 2005, – це глибокі роздуми над українськими національними проблемами, про час і людину в сучасному світі.
Подаємо фраґменти з книги

Бій за душу людини

Сучасний світ переживає духовну кризу катастрофічних розмірів. Хаос ідей, поглядів, теорій панує в цілому світі і є небезпечною хворобою сучасного людства.
Раціоналізм ХІХ століття, бажаючи звільнити людину від релігії, заперечив надприродний елемент походження і місії людини, здетронізував Духа й тим саме заподіяв супроти неї
найбільший злочин.
Знаряддям того злочину був матеріялізм філософічних систем та суспільних наук.
Ніцше проголосив: „Gott ist tot” (Бог помер), а другий німецький філософ – Шпенґлер – проголосив: „Ich hab’  meine Sache an Nichts gestеlt” (Я побудував мою річ на Нічому). Атеїзм  і
нігілізм.
Великий італійський поет – Леопарді – з байдужістю нігіліста заявив: „світ – це болото, не варте й найменшого зітхання; наше буття у цьому світі – це біль і нудьга”. Глибокий песимізм
і мелянхолія стали основою безпринципного життя. А однак життя, силою природного порядку, мусило якось дальше плисти і розвиватися. Розбіжність інтересів капіталу й
робітників спричинила розвиток інтернаціонального пролетарського руху, що вустами свого пророка – Маркса – закликав до насильницького соціяльного перевороту. З кінцем
Першої світової війни диктатура пролетаріяту сталася дійсністю на широких просторах Євразії.
В духовній площині, в суттєвому смислі, ми є свідками відкритої й недвозначної війни з Богом, з релігією, а зокрема з християнством. Вже Ленін визнав: „На шляху  до світової
революції лежить постать Христа”. Внаслідок цього загрожує доосновне знищення всіх здобутків Духа, всіх інституцій правно-суспільного порядку й запровадження на їхнє місце
нового ладу з атеїстичним і матеріялістичним змістом.
В цій ситуації шаленої радикалізації настроїв і безоглядности засобів боротьби трансцендентальний характер одвічного змагання добра зі злом, Духа й матерії (бунт першого янгола
проти Бога) набрав конкретних і виразних форм. Це вже не є боротьба з капіталізмом.  Капіталізм, як знаємо, - це конечний атрибут продукції, так, як праця й природна сировина.  Він
може бути в руках держави або приватних осіб. Добре чи зле, функціонування цих чинників у кожному випадку залежить від належного контролю. Корінна суть цієї боротьби та її
мета – це руїна всієї дотеперішньої духовної і матеріяльної культури і встановлення нового порядку в цілому світі. Так отже, в кінцевому ефекті – це є бій за душу людини.  Питання
стоїть руба: чи людина – це істота, створена на образ і подобу Божу, чи тільки belua sapiens (розумна бестія); чи найбільшою чеснотою людини є її духовні пориви, чи тільки тріюмф
нижчих інстинктів людської природи. Цей інтерний аспект боротьби є примарний, і його лінія не покривається з політично-стратегічною тенденцією.
В цій ситуації загрози Західній Світ робить спроби оборонних заходів, але йому перешкоджають суперечності різних партикулярних інтересів. Найголовнішою перешкодою є однак
брак одної головної рушійної Великої Ідеї. Західній світ застряг у грубому матеріялізмі, а його духовні сили зробилися неплідними. Свою духовну порожнечу Західній Світ намагається
заповнити всякими мудруваннями, які однак не мають великої атракційної сили,  що концентрувала б усі вияви життя для великого змагу.  За такого стану годі успішно братися до
розв’язання  матеріяльного й морального лиха. Релігійні та церковні моменти, що єдині мали б бути противагою до лиха, що наступає, відійшли для людини ХХ століття на задній
плян.
Відсутність сильних релігійних засад зробила людину безпорадною у встановленні моральних критеріїв. Це є причиною її інерції, й збайдужілої пасивности, браку віри в свої сили,
браку цілеспрямованости, браку виразної мети.
Наше сучасне покоління переживає сильні потрясіння. На місце „розуму без віри основ” прийшло панування афектно-емоційних мотивів, культволюнтаризму, віра в чин для чину,
культ сліпої стихії, керованої голим бажанням і надією.
Фанатизм, з правила, не є добрим рецептом для політиків. Він не залишає місця для рефлексії погляду, для гостроти думки й конечного маневрування головно тоді, коли події не
пливуть бажаним руслом. Неуспіх веде до катастрофи. Так скінчив гітлеризм, так скорше чи пізніше скінчить сталінізм.
Жити й керувати життям – це складне мистецтво можливого. Мистець життя в позитивному відношенні – це той, що зуміє реалізувати порядок, що замикає в собі добро, красу й
правду. Життям кермують відвічно права природного порядку, що прагне до гармонії.
Людина являється головним автором відвічної боротьби добра і зла. В тому полягає різноманітність життя і можливість заслуг. Людина часто дезорієнтується епізодами цієї
боротьби, бо тратить з очей цілість цієї велетенської гри.
В рамках цієї боротьби живуть, умирають, розвиваються й занепадають люди, народи, державні організми зі своїми партикулярними цілями. Це є постійне явище змін і перемін в часі
й просторі. Раз ми однак як індивіди чи як народ силою нашого існування перебуваємо на фронті життєвої боротьби, ми маємо перед собою конкретну ціль і мусимо запевнити собі
успіх. Ми ділимо долю й недолю цілости, тому не вільно нам відокремлювати себе в так звану "нейтральність". Кожна одиниця носить на собі відповідальність за цілість. Звідси
обов'язок кожного усвідомити собі й перевірити критерії думання й поступовання в площині особистій і загальнонаціональній та вселюдській. Усвідомити собі всі аспекти життя і
рівночасно не перестати бути собою – це справа великої й засадничої ваги. Не дати себе заманити міражам міжнародніх елюкубрацій, бо людство – це цілість, що складається з
органічних частин. Так нам говорить саме життя. Ми першою мірою є членами свого народу й забути про це – гріх проти природи, це марне бажання увільнитися від своєї тіні.
Відношення дітей до батьків – це не лиш фізичне відношення наслідка до причини. Тут має місце спадкоємність фізичних і духовних прикмет. Так було в минулому, передача тих
прикмет з покоління на покоління, так є тепер і так буде завжди. Цей природний порядок витворив схильності духовні, що характеризують наш стиль життя, відпорність, ментальність і характер акції.
Кожний процес закінчення історичного явища вимагає часу і зусиль багатьох поколінь. Кожне покоління, намагаючись змінити некорисний для здійснення цього процесу біг подій,
може нефортунними експериментами віддалити осягнення головної цілі на цілі століття. Найбільш нефортунний експеримент – це спроба відкинути й засудити досвід батьків і
розпочинати все від себе. Історія повинна вчити розуміти минуле та шляхом практичних висновків передбачувати майбутнє. Мудрий досвід минулого дає здоровий стрижень для
сучасного діяння. Це створює стабільність, а вона в свою чергу дає силу самопевности, передбачення можливости і вміння зустрічати несподівані ситуації та оминати помилки
минулого. Це запевнює успіх.
 

Павло ЯМЧУК
Бароковий універсум Івана Мазепи

В духовній біографії кожної нації завжди є постаті, які немов маркером позначають саму сутність спільноти, її духовну основу. Так само співвідносяться вони з епохою, у якій їм
випадало творити, визначаючи не лише особливості світосприймання чи вектори суспільно-політичного руху нації, але й до певної міри формуючи своєю особистістю, навіть своєю
присутністю, культурні пріоритети епохи, визначаючи перспективні напрями у поетиці літератури й естетиці. Маштаб таких особистостей очевидний і для сучасників, і для
прийдешніх поколінь, для прихильників і ворогів. Багато років і століть поспіль вони зберігають дивовижну здатність "рекрутувати" в табори своїх прихильників і опонентів нових і
нових людей, що крізь століття ставляться до них так само пристрасно, ніби мають справу із сучасниками. Ось чому вже четверте століття на означення епохи, замість сухих цифр
1687-1709, ми просто кажемо: "епоха Мазепи". І це визначення є більш зрозумілим, аніж позірне чітке окреслення меж доби цифрами. Хочеться говорити про гетьмана не лише як
культурного діяча, але й, передусім, про універсум особистости Мазепи, що адекватно втілив феномен українського культурного Бароко, його космос, окреслив перспективи не лише
на близьке, але й на досить віддалене від нього майбутнє.
Універсум   особистости – також  явище  феноменальне, виняткове, адже  включає в себе не лише обов'язкову велику загальну ерудицію такої людини (знання мов, інших культур,
наук, допитливість як рису характеру тощо), але й різнопляновість її творчих обдарувань. Та  феноменальні досягнення у кожній із ділянок їх застосування.
Візіонерство також, є однією з прикметних рис особистости барокового універсуму. В творчості й діях І. Мазепи воно проявлялось у різних формах і було прикметною ознакою.
Зрештою, якраз завдяки силовому полю епохи Бароко універсум особистости став явищем, притаманним українській культурі загалом. Шевченко, Куліш, Франко, Кримський,
Єфремов та багато інших митців-мислителів, діячів були промовистим підтвердженням цьому. Постмодерна сучасність, на моє переконання, також явить нові універсальні
особистості. Саме для   полегшення   такої  появи  слід  ретельніше  вивчати   першоджерела Бароко. Адже  такий місток між заборонено-забутою духовно-культурною спадщиною
українського барокового універсуму, виразником якого був Мазепа, і сьогочасним етапом хаотичних пошуків духовно-моральних орієнтирів просто необхідний для нинішнього
українського самоосягнення. Український  бароковий феномен, сама згадка про який трактувалась як злочин впродовж кількох століть вже самим фактом свого існування засвідчував
неповторність української духовности, унікальний вплив на культури інших европейських народів та народів, що входили до складу Російської імперії. Вперше з'явившись як
самостійне явище в епоху Середньовіччя та Бароко, (а слід зазначити, що українське Середньовіччя, особливо пізнє, зовсім не було "темним", "реакційним", а, швидше, навпаки),
явище духовно-культурного феномену і спорідненої з ним універсальної барокової особистости тривало впродовж всіх наступних століть, і маємо сподівання, триватиме в
українському духовному світопросторі й надалі. Універсум Мазепи можливо найяскравіше відбив у складній своїй долі й драматичну долю феномену культури українського Бароко.
Хрестоматійний факт триваючої досі анатеми Іванові Мазепі, можливо, одному з найбільших діячів, який надзвичайно багато зробив для зміцнення духовности українців у непростий
для віри і православ'я час, загалом якнайкраще ілюструє чітке дотримання метропольним режимом заборони актуалізації спадщини    українського    Бароко    в    сучасності.
Минають    століття, змінюються царі, імператори, державні устрої, імперське православ'я змінилось атеїзацією й безбожництвом, а тепер ось знову повернулось, були репресовані й
реабілітовані окремі мислителі, наукові школи, митці, епохи, народи, але анатема Мазепі не знята й дотепер. То ж чи Мазепі ця анатема?
Гріх Мазепи, вочевидь, полягав не стільки у завченому зі школи факті "зради" Російської імперії (не зрозуміло проте, як можна зрадити те, до чого не належиш), а у набагато більшому.
В самому його феномені, в його діяльності, що навіть без хрестоматійної Полтави рано чи пізно призвела б до ідеї відокремлення од відсталої духовно й економічно імперії. Пам'ятаємо улюблений вислів іншого українського барокового універсального митця, мислителя Григорія Сковороди: "Плоть ничтоже, дух животворит".
Викляте, репресоване російським державним духовенством, що напряму підпорядковувалось Петру І, "мазепинство" було якраз явищем духовно-культурним, триваючим,
безперервним. Недарма ж постать Мазепи в страшних мареннях не раз ввижалась і Єкатерині II, і Сталіну, що боровся з автором поеми "Мазепа", вірша "Любіть Україну" як із
проявами триваючого, хоча й розстріляного вже на той момент українського Відродження, з триванням феномену українського Бароко.
Духовно-культурний космос епохи й діянь Мазепи – багатовимірне явище. Кожна з його частин – це окремий, але тісно пов'язаний з іншими дискурс.
У випадку Мазепи, що особливо актуально для сучасної державної керівної верстви маємо говорити і про працю  його як державного діяча,  розглядаючи її як акт духовно-культурної
творчости, як один з проявів барокового світогляду. Досвід Мазепи в державотворчому пляні можна визначити через призму провісницького подвижництва (філософська категорія
"дару"), чимось подібного до духовно-аскетичного подвижництва І. Вишенського, І. Потія, П. Могили.
Мазепа як поет – явище цілком барокове не лише, за часом творчости,  але  й  за рисами  поетики.  Як  і  переважна частина українських митців доби Пізнього Середньовіччя та
Бароко, на перше місце він ставить образне відтворення своїх духовно-світоглядних позицій. Як кожного барокового митця, його цікавить рівною мірою і те,  що він каже читачеві, і
те, як він це каже. У цій рівнозначності – одна з ознак барокового універсуму.
В епоху европейського Просвітництва пріоритети зміняться на протилежні, знівелювавши цим самим принцип гармонії всіх чинників "космічного оркестру" барокової поезії. Мазепа,
так само як інші барокові митці, виходить з міркування про обов'язкову духовність літературної творчости. Він виправдовує сам факт появи умовної художньої реальности якраз цим,
закладеним в глибинних основах, духовним началом літератури.
Література для нього є актом  співтворчости автора і читача, у якому авторові образні системи неодмінно покликані спричинитися до появу читацьких роздумів.
Згадаймо – від Івана Вишенського, Острозького кола до Мелетія Смотрицького, Петра Могили, попередники й сучасники Мазепи на ниві літературної творчости належали до
духівництва, а деякі, такі  як Вишенський, майже в кожному творі суворо картали тих, хто віддав себе служінню світові "зваб і спокус". Іван Мазепа, за посадою вищого урядовця
України, "світу" уникнути, звичайно, не міг. Скоріше, йому вдалось, як і   Петрові    Могилі,   прилаштувати   цей   тілесний,   матеріяльний   "світ"   до духовних потреб. Що ж до його
літературної творчости, то вона, попри те що була творчістю світської людини, все ж мала потужну духовну візіонерську домінанту.
Універсум Мазепи як духовного й державного мислителя цілком адекватно відбився у такій досі малоаналізованій поезії як "Дума ілі пісня". Цей твір можна розглядати як системний
виклад у поетичній формі духовно-світоглядних та державотворчих концептів автора, і разом з тим як провісницьку візію:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво,
 А все браття – тото диво /1, 27/
Власне, відсутність єдности між різними членами суспільства ніяким чином не засвідчує наявність аґресивних намірів бодай однієї з його верств, або хоча б окремих членів, але вказує
на неподоланий, певне ще з епохи Київської Руси, розбрат між українцями, який в епоху бароко (втім, як і в нашу добу), набув ознак боротьби за лідерство або, найчастіше – за власні
інтереси, які ставляться понад духовні ідеали та національні або державні пріоритети. Це не могло не непокоїти автора поезії, а згадка про те, що всі українці "браття", має і "близький",
і "далекий" (О. Потебня) смисл. "Близькому" смислу тут відповідає натяк на соборну єдність всіх українців як нації, а "далекий" смисл відсилає, певне, до ідеалу християнської братньої
любови, до ідеалу всепрощення, до необхідности забути про власні минущі інтереси задля сакрального, або, принаймні, державно-національного начала.
Про те, що визначений нами "далекий смисл" є ключовим для автора, свідчать і наступні рядки поезії: "Не маш любви, не маш згоди".
Акцент робиться на невмінні користуватись наслідками перемог. Плоди зусиль, досягнутих за допомогою згоди,  гинуть "през незгоду".
Умовно кажучи,  велика країна одразу починає   поділятись    на   дрібні    обійстя.
Мазепа звертає увагу і на те, що, на жаль, українців не подужають "звоювати" відкриті вороги, але це можуть зробити "таємні вовки" (термін І. Потія), або. . . самі українці. У добу, коли
писалась поезія, це ще не було так яскраво очевидно, як кілька століть потому.
Проводячи паралель з терміном І. Потія, слід звернути увагу на ту, очевидну для І. Мазепи обставину, що руйнівна дія національного яничарства та запроданської політичної
психології деяких діячів диктувала самому гетьманові потребу приховувати свої справжні національні симпатії, маскувати їх навіть перед  найвищими українськими посадовцями, які
завжди могли поспішити з "верноподданейшім" доносом про національні засяги гетьмана. Приклад Кочубея та Іскри був не винятком, а скоріше, сумною закономірністю у поведінці
тих людей, які ніколи не ототожнювали себе зі своїм національним "я", не прагли національної державности і навіть власне українського святокиївського православ'я. Мазепі
доводилось зважати на це, використовуючи поряд із дипломатією та політичною мудрістю у боротьбі за Україну й такі екзотичні для політика способи пробудження національної
самосвідомости як поетична творчість.
Форма діялогу автора і доби, автора і суспільства була відносно новаторською в період написання поезії. Вона відкривала широкі можливості не лише для викладу своїх позицій, але й
для адеквування авторового "я" у смисловий простір епохи, до активної взаємодії з добою. Водночас, автор залишає за собою право бути вільним від своєї доби, вступати з нею в
діялог або дискусію.
Ей, братища, пора знати,
ІЦо не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати,
І річами керовати /1, 27/

Мазепа-філософ   стоїть   тут   на   позиціях, характерних  для українського барокового християнського консерватизму, згідно з яким до елітних верств зараховують людей не самі вони, і навіть не інші люди, а Бог.
 Відповідальність „стирника”  не має, на відміну від влади, тимчасового характеру.
Одне з базових положень його бачення державного українського устрою, згідно з яким гетьман (чи будь-який керівник країни) не лише асоціюється з очолюваною ним країною
номінально, а й так би мовити, вбирає в себе її потреби й саме життя, ніби стаючи нею, забуваючи про власні потреби як людини. А тим більше – про  задоволення матеріяльних
потреб коштом нації, держави, які не лише довірили йому керівництво, але й довірились йому. В основі тут – християнський ідеал аскетичного служіння Богові й людям.

Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини /І, 28/

У стисло змальованій картині авторові вдалось передати не лише трагедію розбрату, але й трагедію любови, коли кожен із синів, щиро люблячи матір, не бажає, а, можливо, просто
не вміє побачити шляхів єдності. Трагедія посилюється й тим фактом, що кожен з синів, бажаючи матері-Україні добра, їй не служить, а служить силам, які були або    можуть бути
гонителями й кривдниками  його Батьківщини.

Зауважмо, такий прийом в українській духовно-художній літературі був досить поширеним. Зокрема, його використав у "Треносі" М. Смотрицький, де православна Церква  також
звертається   до   своїх   дітей. Автор аналізованої поезії безперечно був знайомий з творчістю визначних митців ХУІ-ХУІІ ст.
Мазепа  переконливо показує, що відсутність у душах людей організуючого сакрального начала, яке б чітко зорієнтувало синів України на служіння їй і її вірі, розшарпаність
українських   земель  є одночасно  причиною  і наслідком  сучасного становища нації, у соціяльної еліти якої (адже йдеться саме про еліту, можновладців) егоїстично-власницькі
інтереси   переважають     над духовністю, моральним обов'язком перед матір’ю-Україною.
При побудові твору за приципом наростання дії (а такий прийом характерний як для цієї поезії, так і загалом для поетики доби Бароко) елементи сюжету часто мають триступневу
будову. Спостерігаємо таку закономірність і в поезії "Всі покою щиро прагнуть”.
 Третій Москві тож голдує,
1 єй вірно услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинає:
"Ліпше було не родити,
Нежли в таких бідах жити " /І, 28-29/

Зміна  світогляду   українців   при   потраплянні   на   службу   Москві зумовлювалась, певне, не однією причиною, але однією з основних було, без сумніву, позірно тотожне
віросповідання і вміле наголошування на братерській єдності українців і росіян, що мало на меті розчинення українців як нації в ідеології Москви. Це стало наріжним елементом
російської політики стосовно України ще з часів Алєксєя Михайловича. Подібного лукавого одурювання українців не спостерігалось ні тоді, ні пізніше, ні в турецькій, ні в польській
політиці. І. Мазепу цей стан турбував і як державного діяча, і як вдумливого митця- мислителя, який ставить собі за мету не лише змалювати якесь явище, але й показати можливі
шляхи його розвитку або подолання.
Однак, нарікання на недолю свідчать про глибоко заховане в підсвідомості незадоволення сучасним становищем української  людини, що служить Москві.
І. Мазепа за посадою мусив щиро служити водночас і Україні, і Москві, але його духовні пріоритети залишались незмінними. Можливо, прокляття, які посилає третій син до "недолі",
промовляють про екзистенційну роздвоєність автора, постійну потребу здійснювати вибір між чужим і своїм. "Недоля" – це є нестерпний щохвилинний вибір, коли тимчасові
політичні інтереси могли заважати авторові постійно служити Україні, коли не залишалось форм самовиправдання за мимовільну, але необхідну службу "мачусі", а не "матці".
Трагічність   вибору   між   "я"   політика   та   "я"   визначного українського мислителя та культурного діяча, завжди була провідною проблемою  екзистенції Мазепи.
Наступний художньо-образний концепт поезії розгортає картину взаємин та буття матері і синів у чужому, ворожому до них світі. За суттю це також екзистенційна проблема, де
самотність, осамітнення екстраполюються з площини окремої індивідуальности на цілу країну, націю, яка потерпає від кривдників і не має заступників. Недарма ж образ сироти,
„чайки-небоги” зустрічатиметься і в іншій клясичній поезії Івана  Мазепи.
Емоційно-смислова картина доповнюється тут за допомогою прямого звертання автора до України з гірким докором:
Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбивати!" /1, 29/
Це запитання-докір має полівимірний характер, де на перший плян автор не випадково висуває проблему поширення науки та освіти. Це не лише данина автора своїм переконанням,
але й чітка вказівка на науку і освіту як на потужний засіб духовного захисту нації, виведення її із осамітненого стану та долучення до родини европейських народів. Ця теза знаходить
підтвердження у культурно-просвітительській діяльності самого гетьмана. Заклик до єдности синів України довкола матері по суті є закликом до гуртування сил проти довколишніх
ворогів, яким нині служать українські сини. Термін  "служба"  має тут не стільки  навіть державно-військове значення, скільки – з огляду на акцент на навчанні – духовно-культурний
смисл, що було для Мазепи чи не більш актуальним, з огляду на його опікування   творчим  зростанням української духовної культури, про яке ми ще скажемо окремо.

(Далі буле)
 

Надія МІРЧУК, США

Дивує мене, що  із довгого спілкування з людиною залишається інколи зовсім несподівані спогади, навіть цілі речення, яким ніби і не надавалось особливого значення. Ось наприклад кожного Різдва як приготовляю кутю, то чую слова мами моєї приятельки, яка говорила, що треба кутю мити три рази: „Перша буде золота вода, друга срібна, а третя прозора, як
діямант.” Багато годин провадила з нею в розмовах, багато про що вона оповідала, а чомусь тільки це згадується. Так само й образ людини у моїх думках не є такий, як бачила
востаннє. Можливо він такий, яким я ту людину бачу.

Святвечір
Галя метушилася і допомагала мамі приготовляти вечерю. Хоч не мала ще шести років, але була старшою серед трьох дівчаток і не раз чула від тата, яка вона господиня і як добре і
скоро може все робити. Навіть краще як її мама.
Для Галі почути, що вона добра господиня, було найкращою похвалою і хотілося ще краще і швидше все робити. Вже страви стояли на столі. Галя вже могла рахувати і нарахувала
одинадцять. Тільки куті бракувало. Галя хотіла і кутю поставити на стіл, щоби тато прийшовши додому побачив, що вже вечеря готова, але мама сказала, що кутю на стіл поставить
тато. Галі не терпиться і знову спитала маму, чому вона   не може поставити кутю на стіл. Заклопотана мама, щоби не витрачати часу на розмови, бо ж треба якраз пиріжки із сиром
витягати, які пекла на різдвяний день, відповіла, що кутю мусить ставити чоловік. Чому має бути чоловік? – дивувалася Галя. Яка різниця між нею і чоловіком? І тут зразу збагнула.
Чоловік має штани. Швидко знайшла розв’язку. Підв’язала спідничку довколо стану, щоби було видно що і вона має штани і пішла сказати мамі, що вона вже може ставити кутю на
стіл .Тут якраз зайшов тато і мама йому розповіла, чому Галя у такому вигляді. Тато розсміявся, погладив Галю по голівці, взяв кутю і поставив на стіл.
Після вечері Галя допомагала мамі прибирати зі столу, залишили тільки кутю на столі, бо мама сказала, що кутю треба залишити для душ померлих.
Треба залишити і ложки і запам'ятати, як вони лежали, щоби знати, чи будуть лежати так само і наступного ранку. Галя найбільше любила пиріжки із сиром і просила хоч один, але
мама сказала, що їх не можна їсти на Свят вечір і вийшла покласти менших дітей спати, а Галя залишилася біля пиріжків. А пиріжки так пахнуть і до завтра так довго чекати. Як мама
зайшла до кухні, бо треба вже і Галі йти спати, то побачила, що крайнього пиріжка немає і запитала Галю, чи вона з'їла пиріжок. Галя відповіла, що ні, але мама знала, що вона
неправду говорить, показала на ікони і сказала, що Бог все бачить, на що Галя швидко відповіла: „Ні. Він не бачив, бо я в кладовці їла.”

***
Вітаю Вас всіх із наступаючим Святом Різдва Христового. Нехай новонароджений Ісус Христос оберігає Вас всіх і щедро наділяє своїми ласками та добрим
здоров'ям.   

У Різдвяне надвечір’я
коли в темному лоні неба спалахне перша зірка, а над запорошеними стріхами попливе смачний дим, мимоволі хочеться наблизитися до освітленого віконечка і заглянути всередину.
Там, за прозорою фіранкою, світлиця, повна тепла і любови. Застелений обрусом стіл  із традиційними 12 стравами. Пшеничний дідух на покуті. Зібралася всенька родина. І
притулена до рідної бабусеньки громада дитинчат у вишиванках дзвінкими голосочками сповіщає:
  Нова радість стала, яка не бувала,
  Над вертепом звізда ясна
  Увесь світ осіяла.
І це не тільки образок з минулого. В нашому сьогоденні також можна зустріти таких бабусь (з колядниками – якщо пощастить).
На цих двох світлинах – якраз такі українські бабусі, мудрі і добрі.
Перша з них – Леся Крип’якевич, львівська  художниця і довгі роки – чільна  діячка фонду св. Володимира.  Її дві доньки, також художниці, обдарували її шістьома онуками. Це
Климка, Артемко, Магда, Дмитрик, а це Климчик та Гнатик (якого ще нема на світлині). І на Святвечір за родинним столом з ними засяде і мама пані Лесі, елегантна сива пані Марта
Цегельська, яка ніколи не втрачала енергії до суспільних і церковних справ. А ще завітає до цієї оселі не один вертеп, бо родина Крип’янкевичів-Демців у Львові в пошанівку.
Надя Чорноморець, бабуся з другої світлини, тільки влітку може позбирати коло себе усіх п’ятеро потіх. Родина Чорноморців – київські науковці в двох поколіннях. Родина однієї з
дочок святкуватиме Різдво в Швейцарії із синами Льонею, Федьком і Гошею. Двоє онучат Матійко та Варя разом з батьками і дядьком аспірантом – часті гості дідусів не тільки у свята,
але й в будні.
Якраз із народженням онучат у бабусі Наді розквітнув поетичний талант. Вона – майстер сонету; більшість її творінь присвячені родині. Поетичне натхнення Надя черпає і на своїй
малій батьківщині – в Каневі, де в невеличкій хатині з квітучими влітку мальвами досі живе її матуся.
У дні Різдвяних Свят усім нашим жінкам і їх родинам засіваємо щастям, добром і всілякими гараздами.

Мирослава ПІНКОВСЬКА
 

Живі очі дитячого малюнка

Нещодавно у Музеї Івана Гончара експонувалася виставка Школи народного малярства, яку заснував і провадить вже близько десяти років художник Василь Парахін. Ця школа – у
волинському селі Журавники. Туди кілька разів на тиждень пан Василь їздить на велосипеді зі свого рідного хутора Черуковатиця. Упродовж тижня охочі могли повчитися основ
народного малярства на семінарі-практикумі.

...Якось художник Василь Парахін зайшов до одного із занедбаних волинських соборів. Храм був порожній, вже не було тут ні складу, ні клубу… З дірок у стелі на підлогу і стіни
вільно лилися дощі, поміж очницями вікон гули вітри. А на стіні самотньо висіла ікона без лику. Придивившись, художник побачив на долівці під образом світлий порох опалої
олійної фарби. Він обережно позбирав сухі шматочки, забрав ікону і вдома приклеїв їх до образу – вони виявилися обличчям зображеної на іконі святої Варвари. Після цього трапився
випадок, який Василь Григорович пов’язує зі врятованою іконою. Він ішов у місті повз багатоповерховий будинок, і раптом його ніби щось спинило. За мить просто перед ним упав і
розколовся великий шмат скла. Художник дивом вберігся, тільки на чолі залишився рубець від друзки – якраз там, де на іконі не вистачило фарби...
“Буває, надходить такий момент, коли людина може змінити своє життя, – каже Василь Парахін. – Такий, основний момент для мене – коли я відчув, що є українська культура, і вона
є матеріялізацією українського духу”. У дитинстві малював на стіні вітряки, хати – чомусь біленькі, під соломою, яких на Львівщині не було. А коли подорослішав (вже й льотне
училище закінчив, працював завклубом у своєму селі), то відчув, що отого знаного з дитинства середовища довкола нього вже немає: “Якби ви побачили, що творилося в ті часи, то
волосся дибки би ставало. Били людей, убивали; приходили – все викидали з хати, трощили… Для нас “ковпаківці” – це ті, що людей палили в стодолах, грабували: “Давай чоботи, а
то застрелю!”. А ще ж були “уроки безбожництва”, навчання “мистецтву” красти і доносити. Селяни ставали байдужими, все більше полюбляли застілля з випивкою.
У 1963 році до Черуковатиці приїздив Іван Гончар – художник, засновник відомого в Україні й за її межами громадського музею народної культури. А потім Василь Парахін гостював у
нього в Київі. Іван Макарович влаштував юнака в художнє училище. У гуртожитку Василь був найстаршим. Розповідав хлопцям про Мазепу, бандерівців. Хтось написав про це в
КДБ. Хлопців стали “запрошувати” на допити. “Коли мене викликали, то тримали цілий день. Один слідчий пішов – другий прийшов. Другий пішов – третій прийшов. Такий от
конвейєр. Навіть є в тому якась цікавість. Весь час мусиш триматися”.
Працівники органів не тільки арештовували. Могли й завербувати: кого заманити кар’єрою, кого квартирою. Та найбільше – залякували. “Скільки разів мене викликали, і я щоразу
відчував, що маю справу зі злою силою, – каже Василь Парахін. – Завжди намагалися змусити переживати. Раз сиджу там, чую, у коридорі – Алла Горська. А вони можуть так робити:
ніби ненароком розчинять двері, щоб тебе побачили і вирішили, що ти прийшов щось там таке розповідати. Відчинив двері сам, кажу: “Добрий день, Алло!” “Добрий день, Василю!”
Коли це чоботяра в двері: “Бабах!” Я тільки відскочив. “Сволочь! Бандьора!” Прийшли “слідчі”: один сів у мене за потилицею, інший збоку і почали розпитувати. Наприклад, про
Івана Гончара: “Які він вам завдання давав?” Кажу: “Глину місити…”
Зламається людина, чи ні, на думку пана Василя, залежить від свідомости. А свідомість – від знання свого: “Совєтська влада била по двох крилах, що тримають людину вгорі й
допомагають робити менше помилок: по духовності й патріотизму. А скільки людина може всякої глупоти наробити, коли немає факторів, які її тримають, зобов’язують!..”
У кінці 1960-х років Василь Парахін працював старшим інженером-художником у Міністерстві лісового господарства. Тоді якраз на руках у людей накопичилося до 80 мільйонів
рублів, а купувати було нічого. ЦК натиснуло на підприємства України, під ці товари зробили ціле міністерство. Василь Григорович хотів використати це, щоб налагодити
виробництво сучасних речей на основі народних зразків. Розпочав пошуки майстрів: мав довоєнні координати, об’їздив багато сіл. “Те, що я побачив, було жахливо. У війну, коли
росіяни своїх народних майстрів, які могли робити щось національне, викликали з фронту, то наші всі там і залишилися – на полі бою. Або ж повернулися каліками. Я таких майстрів
зустрічав: нап’ється, лежить – ссохлий, без рук...”
Тоді пан Василь взявся навчати самодіяльників. Пояснював учням, що орнаментальна розетка – то є слово, і його не можна як завгодно різьбити. Невдовзі у майстерні виготовляли
близько 1000 різновидів виробів: кухонні дошки, столові набори, полички, ложки, шкатулки. Робили й музичні інструменти – сопілки, денцівки, навіть кобзу. У кінці 70-х років, до
1500-ліття Київа у столиці організували цех “Київський сувенір”. І це не пройшло повз увагу художника Парахіна. У цеху він відродив, перш за все, стародавню техніку різьблення на
шифері. “Як їхав я з тим шифером з-за Овруча – то не відчував, що рюкзак такий важкий, що ретязі в’їдаються в плечі до крові. Привіз той камінь, думаю: хлопці-художники
підтримають мене. Але вони забрали камінь і нічого не зробили. Я тоді зібрав молодь – без освіти, відразу після школи, з околиць Київа. По базарах ходив, розпитував людей. За два
роки вони вже робили чудові речі – витісували на каменях Веделя, Марусю Чурай, Нестора Літописця, князів. Різними орнаментальними мотивами часів Київської Руси оздоблювали
вжиткові речі”. А потім цех закрили. Митець “набрався сили” і в 1981 році повернувся в рідну Черуковатицю на Львівщині.
Нині Василь Парахін мешкає у рідному хуторі і навчає малювати дітей у сусідньому, вже волинському селі Журавники. Після уроків діти збираються у кімнаті колишнього дитсадка і
малюють часом по п’ять годин поспіль. “Кожен народ має своє середовище, яке складається з того, що Богом дане, і того, що народ створив чи змінив у природі по-своєму, – каже
художник Василь Парахін. – Менталітет кожного народу погоджений з цим середовищем. І щоб відновити поруйнований менталітет, треба відновлювати національне середовище.
Об’єднує і лікує любов, а зло все розбиває на скалки і розпорошує. Тому важливими є комплексні дослідження національного середовища, адже все збереглося у мові, мистецтві,
світогляді. Народ наш тривалий час був пригнічений, а зараз – недоглянутий, непричесаний. Його всяк, починаючи з колиски – чи свідомо, чи несвідомо, старалися звести до
деґрадації, його синів і дочок ліквідовували”. Василь Парахін переконаний, що поновлення національного середовища можливе – через дітей, через мистецтво – і саме народне.
“Є народний спосіб малювання, – пояснює Василь Григорович. – Людям, які створили його, треба було багато що встигнути – обробити ниву, попорати худобу, обдарувати увагою
“череду” дітей, виткати полотно, приготувати страву. І ще й різьбити, малювати, вишивати, ліпити глечики, ткати килими… У народу ніколи не було часу на якісь складні, непотрібні
вправи – щоб когось здивувати. Народний спосіб вигранювався поколіннями. Якщо взяти аркуш паперу, поставити в центрі точку і проводити з усіх боків до неї лінії, то кожна з тих
ліній буде проводитися з певною мірою зручности. Одна буде дуже зручна, інша менше, третя ще менше… До себе зручно проводити лінію зверху вниз і праворуч. Від себе – знизу
вгору і праворуч. Так можна дати можливість виявитися підсвідомості. І чим невимушеніша людина – тим цікавіша її творчість”.
Принцип зручности став ключем Василя Парахіна у навчанні дітей основ народного малярства. Пан Василь, десятки разів малюючи мотив, віднаходить якнайзручніший спосіб його
зображення, потім показує дітям зразки – окремі мотиви народного малярства (кінь, олень, лев, козак, храм) і сюжети  (дівчина біля криниці, козак Мамай, колядки коло церкви). Діти
малюють крейдою на великих дошках – сміливо, вільно і дуже вправно. “Діти пишуть і не використовують лінію для своєї творчої реалізації, – розповідає Василь Парахін. – А
затискання можливостей вільних лінійних зображень спричинює комплекси, адже всі рухи пов’язані з мозком. Ті навички, які виробляються при писанні, читанні, рахуванні – мають
свої переваги і важливе значення. Але так само – ті, які виробляються під час малювання. Розвиток мусить бути комплексний. Психологи зауважують, що від занять музикою чи
малюванням у дітей потужно розробляється інтелект, пробуджується інтуїція. По-іншому здібності розвиваються на уроках мови, літератури, коли діти пишуть твори”.
У школі навчальний процес і досі будується так, що дитина знання про душу не тільки не отримує, але ще й втрачає. Круговерть інформації низького штибу, вбивчої для душі, не дає
проростати доброму. Добре потребує захисту, і захисту компетентного. Коли діти малюють, пан Василь читає їм житія святих, християнські притчі. “Я стараюся захистити дітей від
прилипання непотрібного, – каже Василь Парахін. – І то, може, основна моя функція. Кажуть: “Молодь не любить народної пісні…” А як вона буде її любити, коли її ніхто тому не
навчив? Потрібне живе спілкування і духовне знання, передане безпосередньо від батьків, учителя. Дитина носить в собі зерно мистецької мови свого народу, його тільки треба
усвідомити. Тим треба жити”.
Ярослава МУЗИЧЕНКО
 

7 грудня 2005 року в урочистій атмосфері Королівського замку в Варшаві  відбулося відзначення 80-х роковин Польського ПЕН-клубу. Президент Польського ПЕН Владислав
Бартошевський з радістю повідомляє гостям: за всю нашу історію ніколи не було в ПЕН клубі жодного комуніста. Зустріч мала міжнародний характер. Від України було
запрошено Президента Українського ПЕН-клубу Євгена Сверстюка. Повний текст його доповіді, виголошеною польською мовою, було надруковано в „Gazeta wyborcza” за 8 грудня
під назвою Literackie ptaki wolnosci.
На зустрічі були також представники посольств. Нижче подаємо виступ Є. Сверстюка в оригіналі.

Маю приємність сьогодні привітати поляків зі збереженням за найважчих умов традицій свободи і з тим успіхом, що протягом 80 років зуміли зберегти інституцію, яка стоїть на
сторожі свободи слова і сумління.
ПЕН-клуб для мене є чимось дуже особистим. Зрозуміло, що при будівництві комунізму він вважався не вартим і згадки. Але на хвилях радіо “Свобода” у 1978 прийшла вістка, що
мене прийнято почесним членом англійського ПЕН-клубу, і вістка проникла навіть у лагер суворого режиму.
В уяві в’язнів сумління це означало визнання і захист. В лагері була радість. Василь Стус, теж член ПЕН-клубу, з Колимського заслання писав про своє листування з Лондонським
центром і, треба визнати, лагерна цензура пропускала ПЕН-клубівську пошту. ПЕН-клуб уявлявся островом свободи, що піднявся над землею і над зонами. В’язень живе ілюзіями...
Коли Адам Міхнік у своєму виступі на Варшавському конгресі ПЕН розповідав про свої подібні ілюзії і їх утрату, я міг  би повторити його слова...
Великий поет ХХ віку Василь Стус загинув у концлагері у 1985 р. без визнання і без захисту.
Але треба визнати, що в його безпросвітне життя ПЕН-клубівська пошта прилітала, як птах з волі.
Може саме тут місце подякувати польській “Солідарності”, яка перша в нелегальній пресі 1985 р. дала достойну інформацію про загибель видатного українського поета і борця за
волю.
Звичайно, що може зробити птах – проти цілої імперії зла ?
Україна ХХ століття була полігоном найжорстокіших експериментів безбожної сили. Фіналом був Чорнобиль.
На наших очах проходили події настільки великі, що ми їх не могли осягнути своїм розумом, і тільки повільно починає до нас доходити їх провіденційний сенс. Очевидним здавалось,
що ядерний вибух поблизу столиці України є національною катастрофою. Але ми завжди схильні забувати, що кордон зі сторожовими псами не має значення для сонця, яке світить
для всіх. Для весни, яка приходить до всіх. Для свободи, яку не зупинити мором, і для духу, який віє де хоче.
Немає значення кордон і для радіації...
Отже у 1986 році і в Москві, і в усіх столицях світу раптом стало ясно, що найвище досягнення науки і техніки – балістичні ракети з атомними зарядами – вже не потрібні. І то був
другий бік ЧОРНОБИЛЯ.
Ми не зуміли піднятися до того, щоб правда і любов об’єднала народи, то страх смерті почав об’єднувати. Український Чорнобиль дав позитивний сигнал світові, і цей сигнал
засвітився навіть за мурами Кремля. Почався демонтаж воєнної концепції, демонтаж системи, демонтаж Берлінського муру і – повільний демонтаж злої класової свідомості.
Український референдум за незалежність 1991 року відкрив для світу несподівану націю і був шоком для Кремля: виявилося, що неправда і терор – тимчасово успішні але нічого
доброго не творять, крім облудних ілюзій. І тут згадався експеримент ламаркістів, які, щоб доказати прімат зовнішніх впливів на розвиток виду, багатьом поколінням мишей обтинали
хвости, а миші знов народжувалися з хвостами...
Нарешті, українські посткомуністичні карлики вирішили легалізувати злодійство і створили модель рабства з використанням західних технологій і елементів свободи та демократичної
фразеології.
Помаранчева революція 21 листопада 2004 року відкинула це злоякісне утворення і відкрила Україні європейську перспективу, яку нам довгими століттями закривав злий дух
імперської російської гордині. І закриває...
Але я хочу сьогодні сказати вдячне слово про дух свободи польській культурі і про польські повстання під гаслом “За нашу і вашу свободу”.
Бог послав Польщі добрих вчителів в образі папи Івана Павла ІІ, в образі Ежи Гедройця і Збігнева Бжезінського. Вони стояли так високо над кордоном, що стали добрими духами і для
України. Вони підняли рівень свободи в польському народі так високо, що стали можливими такі форми боротьби з комуністичним режимом як католицький нонконформізм і
робітнича “Солідарність”.
Коли Станіслав Єжи Лєц сказав з усмішкою: “Є настільки великі порожні слова, що в них можна ув’язнити цілі народи”, то таку усмішку над комунізмом можна собі дозволити хіба у
вільній країні. Але такі усмішки в пресі систематично посилали нам польські карикатуристи і поети, і кінематографісти, і навіть політичні лідери, що розносили сталінізм дощенту.
На Варшавському повстанні закінчився трагізм польських повстань. Проти комунізму теж були повстання, але вже з такою моральною перевагою і винахідливістю, що монстр на
танку розгубився і не знав, куди їхати.
В тюрмах і засланнях Сибіру українські поети сприймали цю боротьбу з захватом: то була успішна боротьба духу проти сили. Це були добрі уроки для світу, особливо для нас, що
завжди дивилися на Захід з надією.
Я не знаю, як сучасна молодь Польщі дивиться на польські дон-кіхотські повстання, але я завжди бачив у них найшляхетніші риси нації.
З приводу ж українських повстань можу сказати, що без них нас просто не було б. Помаранчеву революцію я також вважаю повстанням – повстанням духу.
Однак перед нами стоїть сірий Сфінкс майбутнього, і стоїть проблема, що нам робити зі своїми перами і зі своїми старими шпагами у світі імітації і профанації.
Нонконформізм є одним з ідеалів ПЕН. Але переслідуваний нонконформізм краще себе почуває, ніж ігнорований. З вітряком цікавіше боротися, ніж з копицею сіна. І навіть легше
боротися за свободу слова з Гоголівським Держимордою, ніж з інтелектуалом, який не розрізняє добра і зла.
Мені тепер, як і раніше, здається головним – оборона вартостей, на яких виросла наша культура.
Ми пережили “новомову”, переживемо і пустомову. А слово залишається світлом і творчим началом, яке творило і буде творити.
Сверстюк Євген
 
 

Різдво Твоє, Сину Божий, прославляю!

Жорстокий навколишній світ, переповнений нещастями й бідами.
Затопило, завалило, знищило.
Вбили, зґвалтували, підірвали.
Епоха світла, золотий вік.
Чи це пророкував Ісайя, коли казав:
„І народиться Дитя від Діви і дадуть йому ім’я Емануель, що означає  „з нами Бог” і  почнеться вік золотий”.
Золотий вік. Золота рибка.
Епоха риб.
На березі життя сидить людство. Тяжкі язви покривають його тіло. СНІД, алкоголь, наркотики, розпуста. Чимось потрібно вбити час.
Повільна агонія ятрить душу.
Душа. Дух. Божий Дух.
Зійди на нас, дай нам зрозуміти, як спасти себе. Спасти від забуття. Від небуття, від вічного неспасного вогню.
Вже народився Син Божий.
Бог воплотився, щоб засвітити нам дорогу до спасіння. Щоб запалити каганці нашої  душі. Щоб самому стати полум’ям і освітити пітьму.
Вже народилося Дитя, якого розіпнуть за те світло.
Бо воно засліпило комусь очі.
Видючі сліпці.
Ходять без поводиря, простягаючи руки, витягуючи пальці, розшукуючи в пітьмі дорогу. Нігтями  виколюють очі ближньому, проколюють серце.
Де дорога? Куди йти?
Quo vadis? – запитували римляни.
Куди преш?  - кричать  навколо.
Шукаю Царство Боже.
А там випити дадуть?
І випити, і закусити.
Бідний народе людський, створений на подобу Божу, закусивши вудила, тягнеш за собою плуг.
І зореться земля, земля чорна і багата.  Заміситься пишний коровай і покладуть його на вишиваний рушник.
Вітаємо Тебе, Сину Божий!
Прийми від нас хліб і сіль.
І задзвонять дзвони небесні,
Заспіває хор ангельський.
Осанна на небесах!
Дивися, Боже, оре люд Твій.
Закусивши губи, заціпивши зуби.
Терпіть, плачте, множтеся, бо будуть жнива, щоб було що молотити.
Ой буде полови!
А зерно золоте, налите життям, прикрасить корону.
Дзень-дзелень!
Сійся-родися, жито-пшениця.
 Чорна земля  дала білий хліб.
Золоте зерно, напоєне водою, пройшло через вогонь і стало життям.
Їжте – це тіло Моє.
Пийте  дух  Мій – і відкриються вам очі.  Побачите прірву, над якою ви стоїте.
Не бійтеся – не впадете: як пір’їнка з ангельського крила впадете до ніг Божих.
Дорога на Голготу – солоні сльози, солений піт.
Ви – сіль землі. Якщо ви не будете сіллю, то хто ж буде?
Складаємо Тобі, Сину  Божий, наші дари: сіль і золоте зерно.
Очисти наші душу і серце, тіло й розум на віки вічні. Амінь.

Напередодні Різдва Христового, в день народження мого внука Даниїла.

Анна-Марія ДОВГАНЮК
Хто збудує нам „рай”?

... Ось Яворівський  усе допитується: що ми за народ такий? І правда, що ми за народ, якщо вчорашній друг сьогодні може обернутися злющим ворогом, і клює, і клює –аж хочеться
гукнути: „Та спинись-но, вдихни хоч повітря!...” А довірливий народ слухає і вже готовий залишити Президента  без підтримки та переметнутися до наших противників.  Звідки така
ненадійність та готовність до зради? Передусім, гадаю, через невігластво, і це вкрай небезпечно. Пророк Осія говорить, що неосвічений народ гине. По-друге, це плоди совєтського
безбожного виховання. Та й хіба то „виховання”, коли одне й те ж саме довбали з пелюшок до могильної дошки – і все проти Бога? Це було по суті не виховання, а гіпноза в
державному маштабі.  То хай би вже ті люди доживали віку з цією хворобою, але ж вони виборці, від них залежить доля держави. Дехто з непогано підвішеним язиком звинувачує
Президента  в тому, що він не встиг  за рік збудувати в країні „рай”. Одначе, з ким його будувати, коли в нас доси шумує бісівська комуністична  закваска? Надійних і вірних людей
обмаль, а ті, хто ще рік тому палав, нині погасли, вичерпалися. Їх вистачило лише на спалах, а не на голінну й розумну працю.  І „коли зруйновані основи, що вдіє праведник”? Однак,
робити щось таки потрібно. Ясна річ, обставини наші тяжкі, вони власне такі ж, як ми самі. Та все ж це не 33-й рік, коли з’їли усіх собак і кішок. В історії були великі імперії, збудовані
на ячменеві, сухофруктах і воді. Суть не в череві, а в єдності й непохитності духу.
Потрібно не лякатись та розгублюватись, а довести цю фазу боротьби до розумного завершення. Об’єднаймось довкола глави держави і вбачаймо в  ньому не лише Президента, але й Особистість, котра прагне навернути нас до християнських взаємостосунків. Декому це чомусь здається слабкістю, але ж незлобивість – то найбільша сила на світі. Час уже відвикати
від навичок, прищеплюваних нам впродовж 70 безбожних років: від злої сваволі і заздрости.
Коли будемо з Богом, то й  Бог буде за нас.

Людмила ОГОЛЬЦОВА,
Донбас
 

Дмитро Туптало. Житія святих

Книга, яку ми нині представляємо читачам – довгоочікувана. Про її насущне повернення в український духовний простір почали думати вже в перший рік незалежности. Книга, яка
без жодного перебільшення формувала світогляд і віру українців не лише в епоху Бароко, а й впродовж століття, яку читали, перечитували, й переказували один одному. І ті перекази
були живі серед народжу навіть у совєтські часи...
Отже повідомляємо цю радісну вістку нашим читачам: перший том книги Дмитра Туптала (свт. Димитрія Ростовського) „Життія святих” (Вересень), перекладений сучасною
українською мовою Валерієм Шевчуком, вже побачив світ стараннями видавництва „Свічадо”, а всього має вийти дванадцять томів, за числом місяців.
Пропонуємо фраґмент з передмови до першого тому о. РАФАЇЛА (РОМАНА ТУРКОНЯКА), де подається історія появи цього унікального видання,  а також  фраґменти оповідей з
життія святого Євфросина та блаженного Микити.

Четії Мінеї – теперішньою українською
Найвидатніша праця української гагіографії з кінця XVII і початку XVIII століть – це  монументальний твір Дмитра Туптала "Книга Життів Святих" – Четії Мінеї в чотирьох томах.
Такими словами похвали сучасні історики української літератури представляють читачеві Четії Мінеї.
Це був один з останніх творів, друкованих у Київі без дозволу Московського патріярха, і він відображав істинну традицію Київа, яку Московська Церква вважала за єретичну або
щонайменше, за вільнодумну, через те що Київська Церква прийняла деякі догматичні вчення Латинської Церкви.
Їх читали не лише українські та російські письменники XVIII століття, які позичали з Четіїх Міней мотиви для своїх праць, а також населення по селах України, оскільки ступінь
письменности в Україні на той час був дуже високий – завдяки впливу Київо-Могилянської Академії, яка приймала студентів з усіх шарів суспільства і мала окремі бурси для бідних
студентів. Важливим є свідчення щодо цього, подане в поемі Гайдамаки, з-під пера Тараса Шевченка, який згадує, що в неділі у них був звичай читати Мінеї – Життя Святих. Про
популярність Четіїх Міней свідчать численні перевидання цього твору, які з'явилися до початку XX століття.
Перше видання Четіїх Міней вийшло в 4 томах, з яких кожен містив три місяці. Перший том, за місяці вересень, жовтень і листопад, видано 1689 р.Б. Другий том з місяцями грудень,
січень і лютий з'явився в 1695 р.Б. Третій том з місяцями березень, квітень і травень був надрукований в 1700 р.Б. Четвертий, й останній, том з місяцями червень, липень і серпень
побачив світ в 1705 р.Б.
У 1705 р.Б. автор почав працювати над новим виданням Четіїх Міней. До цього завдання він взявся на прохання Київо-Печерської Лаври, і для цього повторно детально переробив
перший том. Це друге видання, яким автор сам зайнявся, з'явилося вже після його смерти. Друге видання також складалося з 4 томів, з яких кожен містив три місяці. Перший том
з'явився в 1711 р.Б., другий – у 1714 р.Б. і третій – у 1716 р.Б. Четвертий том також був надрукований, але копія цього тому не збереглася через пожежу, яка повністю знищила будівлі
манастиря в 1718 р.Б.
З передмови, яка супроводжувала перший том Четіїх Міней і друкована в 1689 р.Б., ми довідуємося про стадії, які привели до написання Четіїх Міней. Архимандрит Варлаам, автор
цієї передмови, починає з того, що згадує: ті Четії Мінеї, які привезено до Русі в IX ст., вже давно втрачені через напади татар, які нищили наші землі та манастирі і при тому знищили
багато цінних книг, а між ними й Четії Мінеї. Тому ті, що бажають читати життя святих, змушені користатися книгами, писаними чужими мовами, якими не завжди православні у
своєму навчанні оволоділи.
Далі він згадує, що першим, хто старався про виготовлення Четіїх Міней слов'янською мовою, був Київський митрополит Петро Могила, який послав монахів до Атонської Гори, щоб
придбати копію Мінеї Симеона Метафраста. Він мав намір перекласти цю Мінею слов'янською мовою, але його передчасна смерть припинила ці пляни.
Мрію митрополита Могили поділяв і його наслідник в сані архимандрита Київо-Печерської Лаври Інокентій Ґізель, який зібрав велику кількість рукописів і також послав до Москви по копію Великих Четіїх Міней митрополита Макарія. Однак війна не дозволила йому продовжити діло.
Його наслідник архимандрит Варлаам Ясинський пішов шляхом своїх попередників і почав шукати особу, яка була б здатна довести до завершення мрію його попередників.
Розглянувши справу на Раді Манастиря, він передав це завдання Дмитрові.
Головними джерелами для життів святих він називає Мінею Симеона Метафраста, життя інших східніх отців і святих, деяких західніх святих, які трималися православного
навчання, та грецьких істориків. У кінці він мимохідь також згадує про Великі Четії Мінеї митрополита Макарія. Дмитро переробив весь цей матеріял, щоб у результаті дати коротші
оповіді життів, які можна легко читати. Ще одна передмова супроводжувала другий з чотирьох томів Четіїх Міней. Її можна знайти в томі, який містить місяць грудень. Цю
передмову виготовив сам Дмитро, щоб дати відповідь на закиди, які висунули проти нього після випуску першого тому. У ній Дмитро передусім підкреслює, що житія були
написані в короткій формі, щоб дати людям можливість читати життя святих або стежити, коли їх читають. Він перелічує в передмові три помилки: перша стосується до датування в
житті св. Йоакима і Анни, яких пам'ять припадає на 9 вересня. Друга – до числа цвяхів, якими Христос був прибитий до хреста. Третя помилка стосується до осіб Михаїла Валвоса і
Михаїла Ранквея, яких вважали за одну й ту ж особу в житті св. Иоанікія, яке припадає на 4 листопада.
По передмові йде благословення Адріяна, Московського патріярха, для праці та її друкування і також коротке слово архимандрита Варлаама, який повторно висловлює, що праця
Дмитра вільна від помилок. Потрібно також згадати, що це був період, в якому часто приписували догматичні помилки вченим, що приходили з України.
Хронологічно третьою є передмова, підготовлена для видання Четіїх Міней, які були справлені комісією в 1755 р.Б і надруковані в 1759 р.Б. Вона починається розповіддю про різні
збірки житій святих, що існували на Сході й на Заході. Тоді подано огляд різних збірок житій, що існували в слов'янській мові до часу написання Четіїх Міней митрополита Дмитра.
У передмові згадано лише дві збірки — це Великі Четії Мінеї митрополита Макарія і Київо-Печерський Патерик. Тут подано опис різних обставин та труднощів, які треба було
перебороти, поки Четії Мінеї Дмитра вийшли друком, і що запозичено з попередніх передмов. Відтак згадано перші два видання Четіїх Міней, які друковано в Київі, і тоді йде
пояснення, чому підготовлено це нове виправлене видання. Сильний наголос кладеться на факт, що це зроблено відповідно до закону з 1721 р.Б., в якому постановлено
переглянути Пролог, і також до закону з 1745 р.Б., в якому постановлено виправити і видати Четії Мінеї. Роботу комісія почала в 1755 р.Б., і вона тривала майже цілий рік. Завданням
комісії було знайти місця, які не згідні з Божим Словом, догмами віри і церковними традиціями, а також ті місця, які були сумнівного походження. Загалом про працю Д. Туптала
можна з певністю сказати, що це не лише визначний літературний твір української гагіографії ХVII-ХVIIIст., а також високоякісний науковий твір. Пишучи його, автор послуговувася
великою кількістю слов'янських та грецьких ориґіналів і подав докладний список вживаних рукописів з докладними покликаннями.
Подаємо читачеві переклад Четіїх Міней сучасною українською мовою з надією, що читач сприйме їх як скарб нашої старовини, з якого можна зачерпнути багато невідомого та
забутого не лише про християнських святих, які впродовж століть давали світлий приклад християнського життя, але особливо про наших українських святих, які жили та служили
Богові на нашій рідній Українській землі.
єрмнх. РАФАЇЛ (РОМАН ТУРКОНЯК), студ. мон.

Пам'ять преподобного Єфросина

Преподобний отець наш Євфросин од простих батьків був народжений, але доброродних перевищив добрими ділами. Численні-бо люди із висотою доброродства свого без
добрих справ у глибину пекельну впадають, простії ж із смиренням добродійним своїм виносяться посеред Божого раю, як і цей преподобний Євфросин у раї був бачений, а яким
життям у рай поселився, почуйте.
У манастирі служив братії у поварні, служив не як людям, а як Богові у великому смиренні й повинуванні, працюючи в послушанні день і ніч, молитви й посту ніколи не залишаючи,
терпіння його було невимовне: біди-бо, лайка, наруга й часті докуки прийняв; вогонь розпалюючи природний, розпалювався духовним вогнем любови Божої і палаючим серцем до
Господа. Їжу варячи братії, готував собі трапезу в царстві Божому життям своїм чеснотливим, щоб насититися із тими, про яких сказано: "Блаженний, хто трапезу споживатиме у
Божому царстві", трудячись Господові в таємниці, щоб віддано було йому явно — так і сталося. Явив-бо Господь воздаяння рабу своєму таким чином. Один ієрей, котрий жив із
ним в одній обителі, завжди молив Господа, щоб явив йому зримо майбутні блага, уготовані тим, що люблять Його. В одну отож ніч таке мав видіння: побачив, що стоїть у раю, зі
страхом та радістю розглядаючи невимовну красу видимого раю, і побачив у ньому кухаря своєї обителі Євфросина, який там ходив, до нього приступив ієрей і запитав: "Брате
Євфросине, що це є, чи ж бо це рай?" Відповів Євфросин: "Так є, отче, рай Божий!" Знову запитав ієрей: "А ти як тут опинився?" Відповів той кухар Євфросин: "На велику благість
Божу сюди поселений я, щоб водворитися, адже це є обитель Божих вибранців". Рече ж ієрей: "Чи ж маєш яку владу над цими красотами?" Відповів Євфросин: "Скільки можу, стільки
даю від цих, що бачиш". Рече ж ієрей: "Чи ж можеш від них щось дати мені?". І говорить Євфросин: "Що хочеш, візьми благодаттю Бога мого". Тоді ієрей на яблуко вказав рукою,
просячи. І взяв Євфросин три яблука, вклав ієрею в хустину, кажучи: "Прийми, що просив ти, і насолодися".
І раптом у било почали клепати на утреню. Ієрей же прокинувся й отямився, гадав, що бачене сон, простяг руку до хустини і знайшов яблука, що від Євфросина прийняв у видінні, і
запахущість од них невимовну відчув, був він зачудований. Вставши із ліжка, поклав на ньому яблука, й пішов до церкви, знайшов Євфросина в соборі, той стояв на співанні утрені.
До нього-бо приступив і закляв його: хай явить, де був у цю ніч? Він же рече: "Прости мене, отче, що там був я в ніч оцю, де ти мене бачив". І рече ієрей: "Через це клятвою
упереджую тебе щодо оголошення Божих величностей, щоб не потаїв сказати істину". Тоді смиренномудрий Євфросин рече: "Ти, отче, просив у Господа, щоб показав тобі зримо
воздаяння своїм вибранцям, зволив-бо Господь звістити твоєму преподобію через мене, малого й недостойного, і знайшов ти мене в тому-таки раю Бога мого". Запитав ієрей: "І що
ти мені дав, отче, в раю, коли просив тебе?" Відповідає Євфросин: "Дав тобі три запахущі яблука ті, що в келії твоїй на ложі тепер покладені, одначе вибач мені, отче, бо черв'як я є,
а не чоловік".
Коли закінчилася утреня, зібрав ієрей братію і показав їм ті три яблука бачені й бачене докладно повідав. І наповнилися всі від яблук тих невимовної запахущості й солодкости
духовної і чудувалися, і замиловувалися оповідженим ієреєм. Пішли ж у поварню до Євфросина, щоб поклонитися рабу Божому і не знайшли його, він-бо, вийшовши із церкви,
заховався, уникаючи слави людської, і відтоді невідомий був. Куди ж пішов, не треба багато питати, адже йому рай відчинений був, то куди ж мав іти? Яблука ж ті розділила собі
братія і роздала на благословення багатьом, більше на сцілення, бо коли їли їх болящі, зцілювалися від хвороб своїх. Вельми покористувалися всі від такого преподобія святого
Євфросина і написали про те дивне видіння не лише на хартіях, але й на серцях своїх, стаючи до подвигів великих і добропригоджуючи Богу. Молитвами преподобного Євфросина
хай сподобить і нас Господь райського поселення. Амінь.
 

Пам’ять блаженного Микити, сокровенного угодника Божого, що його бачив Созонт-диякон

Сокровенний угодник Божий Микита, званий Хартуларій, народжений і вихований був од доброродних батьків у Цариграді і, коли жив у мирі, таємно на Богові служачи, догодив
Йому так, що і двері церковні самі відчинялися йому, коли приходив уночі на молитву, і свічник, не людськими руками запалений, освічував його, і силу мав померлого ієрея як
живого явити Созонту-диякону, про що така є повість.
Один ієрей благочестивий із дияконом благоговійним, маючи по Бозі любов один до одного, по деякому часі за бісівським навітом на ворожнечу перейшли (було-бо ім'я дияконові
Созонт, а імени ієрея не довідався). Довгий час пробували вони у ворожнечі і випало ієреєві у гніві тому померти. Тоді диякон почав бентежитися думкою і з'їдатися сумлінням, що не
зруйнував ворожнечі із ієреєм і не знищив гніву прощенням. Пішов отож шукати розсудливого духовного отця, щоб йому відкрити сумління своє і, проходячи місця пустельні,
шукав лікаря виразці серця свого. І знайшов одного старця, який був у чеснотах великих, і святого; йому виповів гріх гніву та ворожнечі, який мав із ієреєм і просив прощення.
Старець же сказав йому: "Кожен, що просить із вірою, дістане, а хто стукає, тому відкриється, і добре твориш, брате, що печешся про швидке розрішення того великого гріха — хай
посприяє тобі Господь! Одначе не моє це діло, о дитино! щоб із мертвим примирити тебе. Отож повернись у Царград, відтак прийди до Великої церкви святої Софії, вночі йди,
стань при великих красних дверях і, кого побачиш першого, що прийде до дверей, тому поклонися і про нас розкажи, і дай йому це запечатане писання, і буде тобі від того
справлення у грісі твоїм". Диякон же, те повеління свого отця духовного виконуючи, пішов до міста і вночі, якогось там часу, досяг церковних дверей святої Софії і, стоячи, чекав
приходу незнаної особи. І тут уздрів одного мужа, що до дверей наближався (був то блаженний Микита, про нього й наше слово). Йому диякон поклонився і, привітавши його,
писання старця подав і печаль йому свою звістив. Муж-бо той, вислухавши оповіджене йому, і розмірковуючи, і читаючи дане від старця писання, облив себе слізьми і сказав: "Хто я
є, найменший, щоб дерзнути на діло, що перевищує сили мої? Одначе на молитви того, що послав тебе, уповаючи, як Бог посприяє, на повелене мені зважуся". Те вирікши, став
перед дверима і, руки до небес звівши, молився шепочучи. Також уклякнув і голову до землі приклав, творячи тихо молитву. Тоді помалу звівся й рече: "Відчини нам ворота милости
Твоєї, Господи!" – і потому переддвері самі від себе відчинилися. Він же, взявши диякона, увійшов у паперть і, до самих дверей церковних підступивши, рече диякону: "Тут стій
нерушно!" Сам же сотворив поклоніння на порозі церковному, і відчинилися двері, і ввійшов усередину. І коли став посеред церкви, молячись, світлий свічник від стропила
церковного поверх голови того мужа зійшов і освітив усю церкву. Тоді пішов до жертовника, і там самі двері відчинилися; там, голову похиливши, помолився мовчки і вийшов до
диякона, і знову всі ворота самовидно зачинилися. Те бачачи, диякон жахнувся і не смів наблизитися до того мужа: страх-бо великий охопив його, ще й лице його побачив, як лице
ангелове, від молитви просвітлене. І помислив собі диякон: "Коли це ангел є видимий, а не людина?" Але і те не сховалося від того мужа, рече він до диякона: "Чому думками
сум'ятишся щодо мене, чоловіче? Віруй, що я є людина тлінна від крови та плоті, у світлім домі народжений і в цьому місті вихований, благодать же Божа і на кволих діє, коли хоче.
Але ходімо в дорогу упередню!" – і пішов до торжища, а диякон за ним послідував. Досягли так церкви Пресвятої Богородиці, знову молитвою двері церковні відчинив, і в церкві
був, і помолився, і вийшов, і двері самі зачинилися. Диякон же, на те дивлячись, нічого іншого, тільки "Господи помилуй!" – із жахом в собі говорив, тоді до Влахернської церкви
пішли. Розповідав опісля диякон, що таке швидке ходіння їм по церквах видавалося, ніби пташиному льоту подобало. Дійшли вони до дверей Влахернської церкви, тоді муж той із
сльозами молитву сотворив, потім так само, як в інших церквах відчинилися самі від себе двері, поставив диякона в дверях і уважно дивитися в церкву повелівши, сам у церкву
зайшов і, уклякнувши, молився ретельно; диякон же у дверях стояв і дивився, бачачи світло в середині церкви всюди осяйне, і якийсь диякон світлий із олтаря вийшов, обкаджуючи
всю церкву. По малім же часі побачив лик ієреїв, одягнених у білі ризи, які із олтаря виходили на середину церкви. Також побачив другий лик ієреїв, одягнутих у багряні ризи – всі
купно посеред церкви зібравшись, співали пісні вельми красні та чудові, і з них нічому не зміг диякон навчитися, тільки "алилуя". Муж же той, звівшись від своєї молитви, рече до
диякона: "Брате, ввійди в середину церкви без страху, і роздивись ієреїв, що стоять у лівому лиці, може, зможеш пізнати свого ієрея того, з яким ти ворожнечу мав. Диякон же із
трепотом увійшов і, до Божого чоловіка приступивши, приглядався до лівого лика і не знайшов ієрея, якого шукав. Тоді ангеловидний отой муж повелів дияконові правий лик ієреїв
роздивитися і, оглядаючи, диякон уздрів того ієрея, з яким він ворожнечу мав, і вказав пальцем на нього чоловіку Божому. Він же рече диякону: "Іди, – каже,  – скажи до ієрея, якого ти пізнав: Микита Халтуларій зовні стоїть і голосить тобі: "Прийди до нього!". Диякон же, за повелінням його, пішов, узяв ієрея за правицю і довів до Божого чоловіка, що вже зовні
церкви стояв . Той же, покірливим оком на нього подивившись, тихим голосом рече: "Панотче, поговори з братом своїм дияконом і зруйнуйте ворожнечу, яку мали ви поміж собою".
І тоді диякон та ієрей, один проти одного уклякнувши, довгими обіймами зруйнували ворожнечу. Ієрей же після прощення у церкву ввійшов і в своєму лиці став, а чоловік Божий
Микита на порозі церковному поклоніння сотворив, і тоді двері церковні зачинилися. Він же, взявши диякона, пішов, і назад вони повернулися. Пройшовши якусь частину дороги,
рече до диякона: "Брате Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь. Отцю, що послав тебе, скажи: "Чистота святих твоїх молитов, а ще до Бога дерзновення і мертвого
підняти може". Те сказавши, з очей дияконових відійшов. Диякон же поклонився на тому місці, де дивного того мужа стояли ноги, пішов до старця настрашений та ізраділий,
славлячи й дякуючи Богові, що дивним і чудесним чином сподобився помиритись із померлим ієреєм молитвами сокровенного Божого раба Микити Хартуларія, який і поміж люду
та суєти стільки Богу догодив.
 

Редакція отримала листи, в яких читачі запитують, де можна придбати книжку Д. ГУДІНГА, Д. ЛЕННОКСА, „СВІТОГЛЯД. ДЛЯ ЧОГО МИ ЖИВЕМО І ЯКЕ НАШЕ МІСЦЕ У
СВІТІ”. Київ, УБТ, 2003, фраґменти з якої були надруковані в „Нашій вірі”. Книгу цю видало УКРАЇНСЬКЕ БІБЛІЙНЕ ТОВАРИСТВО. Отже, щоб отримати додаткову інформацію або
замовити біблійну літературу, в тому числі й згадану книгу, прохаємо звертатися за такими адресами:
03190, вул. Баумана, 18, м. Київ; тел.: (044) 443-3715; 443-2637. E-mail: info@ukbs.kiev.ua.
79041, вул. І. Багряного, 44, м. Львів. Тел.: (032) 292-3232; 292-3100. E-mail: solomon@mail.lviv.ua.
61052, вул. Мало-Панасівська, 10, м. Харків. Тел.: (057) 712-1384; 712-1385. E-mail: ukbs@rambler.ru.
73013, вул. Іллі Кулика, 32, м. Херсон тел.: (0552) 42-2541; 42-2543. E-mail: ukbs@selena.net.ua.

До архіву газети

На першу сторінку