З Різвом Христовим!

Дуже шановних і дорогів читачів “Нашої віри” редакція вітає з щасливим закінченням тривожного 2004 року – з перемогою нашої правди, з відродженням духу в українському народі.
Бог послав нам різдвяний подарунок – просвітлення в душах і велику надію на добрі зміни. Він оновив віру в нас самих – під маскою провидіння. Народ показав, хто тут господар, і хто має бути Президентом!
Побажаємо нашому Президентові подолати задавнені хвороби влади! Побажаємо один одному  сил, духу і віри, щоб зробити те, що повинні, як відповідальні громадяни і добрі господарі.
 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

«Небо і земля нині з'єдналися, коли Христос народився; нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла» (стихира на литії), - співається на богослужінні Різдва Христового. І наші колядки радісно підхоплюють цей мотив, знов і знов повторюючи:
Небо і земля, небо і земля
Нині торжествують.
Ангели й люди, ангели й люди
Весело празнують.
Адже прихід у світ Божого Дитятка означає для кожного християнина насамперед завершення трагічного часу усамітнення людини, падіння зведеного гріхом бар'єру поміж духовним і матеріяльним світом. Немовлятко Христос, поклавшись у вифлеємському вертепі, збирає в радісному єднанні ангельські хори, пастушків і мудрих царів зі Сходу. Тож перед тим, як символічно розчиняться царські двері на вечірні, народ співав у різдвяний святвечір: «Перегороду відраю знищено, вогняний меч зникає, херувим відступає від дерева життя і ми, прогнані з раю задля непослуху, причащаємося райської поживи» (стихира на «Господи, я звав»).
Не випадково різдвяні звичаї різних народів однаково гуртують християнські родини довкола святої вечері, заохочують обмін близьких людей подарунками. Відчуваючи в світлій атмосфері свята потужний заклик до єдности, ми намагаємося увійти в цю атмосферу, подолати відчуження, підозріливість, самовпевненість. Різдво, час єднання Неба й землі, несумісне з самотністю і тим більше з ворожнечею. Сам Небесний Цар, являючи Свою присутність в історичній реальності світу, прокладає нам дорогу до Себе. Дорогу, котра завжди йде через наше порозуміння з ближнім.
Бурхливі події' минулого року залишили в свідомості українців не тільки помаранчеві символи надії. Ми пережили найжорстокіший за часи незалежної Української держави суспільний поділ, особливо відчутний на Східній Україні. Політичний конфлікт позначився на людських стосунках, виявив агресивний потенціял безвідповідальних чиновників, занурив значну частину наших земляків на Слобожанщині й Донбасі в стан підозріливого невдоволення.
Церква не може і не повинна втручатися в політичні битви між окремими партіями та блоками. Вона не може і не повинна ставати ані на бік переможця — проти переможеного, ні на бік меншости — проти волі більшої частини народу. Але Церква тим і засвідчує свою християнську сутність, що йде дорогою Христа, гамуючи людські болі, залагоджуючи конфлікти, долаючи штучні поділи. Церква не кличе до пристосовництва, зовсім ні! Вона лише відкриває справжнє джерело конфліктів — гріх як зраду небесного призначення людини, як участь у богоборницькому бунті сатани, князя темряви й усіх поділів. Світло Христової віри, світло Божої любови до створеного Ним світу, що лине тепер з вифлеємських ясел, має розвіяти похмуру владу заздрощів і зла.

Дорогі Брати і Сестри!
Цією Христовою Церквою є ми з вами. На нас, християнах різних юрисдикцій і конфесій, лежить велика доля відповідальности перед Богом за суспільну злагоду в Україні, за зростання взаємної довіри й солідарности нашого народу. Масові акції' громадянської непокори зруйнували підступний міф про природну порізненість українців. Немає, не може бути націй, які б несли в своїй вдачі запрограмованість на братовбивчі конфлікти. Всі народи, і наш серед них, створені Богом для вдосконалення в любові, для свідчення в світі своєї однодумности через спільне подолання випробувань, що їх винаходить хижий і підступний спокусник.
Східні мудреці, простуючи за небесною зорею, мали випробування через зустріч із царем Іродом. Цар зобов'язував їх повернутися, але, застережені ангелом, мудреці пішли іншою дорогою й обминули Ірода. Мудреці не відразу збагнули, ким є Ірод. Тим більше ми, звичайні люди, на життєвій дорозі можемо помилитися, можемо повірити оманливим словам підступних лиходіїв. Але Боже Провидіння завжди знайде спосіб застерегти нас від служіння неправді. Слід тільки бути чуйними до його застереження, вміти слухати Боже слов^гючувгяи — виконувати, помилившись — виправити помилку.
Цьоголітнє Різдво приходить до нас у неспокійну пору. Та саме тепер ми й можемо відчути, наскільки великою була дві тисячі років тому і є нині потреба людства в спасительному Слові, що воплочується у Вифлеємі. Мир і благовоління в людях (Лк. 2:14) сповіщають ангельські хори, спрямовуючи цю звістку до кожного з нас. Мир і благовоління, котрих так бракує в нашому повсякденному житті. Спраглі спокою, любови, доброти, ми закликаємося сьогодні ввійти в новий світ, де панують ці євангельські цінності. Світ, освітлений приходом Божого Сина. Ми входимо в нього під голос ангельського співу, разом із мудрецями й пастушками, зібраними довкола ясел. І всі ми гуртом, у Христовій родині, де зникають порізнення та ворожнеча, покликані творити нову українську реальність, несучи в світ довкола себе радість переживання величної правди:
Христос народжується! — Славімо Його!

† ІГОР,
архиєпископ Харківський і Полтавський
м.Харків Різдво Христове 2004 / 2005 року
 

Прихід Божого Дитятка на Землю, що його вістила ясна зоря, був актом Творця всесвіту, що його Христос увесь час звав своїм Отцем, наголошуючи Своє духовне єднання з Ним, і вказуючи людям, що Син Божий з іншого світу.
Автентичність віри Христа в Своє призначення знаходила відображення в Його науці, про те, що Йому «дана сила, яка переважає могутність природи, сила, яка дає удосконалення, возвеличання якої і є істинне призначення Його життя».
Христос прийшов на Землю і посіяв зерно нової науки про єдиного Бога, любов ближнього, правду, високу мораль, справедливість, рівність і гідність людини, як Божого творива. Наука Христа перемогла старий світ, стаючи натхненням нових ідей, нового світогляду, вона творила основу далекосяжних майбутніх соціяльних змін, реформ, відкривала перспективи нового життя людства, Наука Спасителя захитувала поганський світ.
Христос навчаючи про вічність Бога, сказав своїм учням: «Небо й земля минуться, але Мої слова ніколи не минуться». Наука Спасителя вможливлювала бачити майбуття людства очима правдивої віри. В те майбуття не могли глянути глибиною їхньої філософської мислі тодішні греки і римляни, які по думці Ортеґи і Ґассета були занадто закорінені в своєму минулому й жили лише своїм часом. Старі й жорстокі форми спілкування людей не могли встоятися перед великою моральною силою християнської науки й віри в Бога, з якою перші християни йшли радо на смерть у амфітеатрах, чого ж знову таки не могли ніяк зрозуміти думаючі римляни, яким було незрозуміле вчення про земне буття, як лише переходовий, часто короткотривалий етап до вічности. «Homo animal mobile in mobili» - «Людина створіння проминаюче в загальному проминанні» - не сприймалось тогочасною освіченою людиною. Ідеалом її життя було змагання до перфектности своєї діяльности, свого існування, вдосконалення свого земного буття, а не турбота про душу, про її місце у вічності.
Христос, навчаючи про вічність Бога, сказав своїм учням: «Небо й земля минуться, але мої слова ніколи не минуться», вказуючи їм дуже виразно тими словами про вічність Бога, Його Правд, і вічність Своєї науки, що її Він голосив у жорстокому тогочасному світі. Коли римський імператор Юліян Апостат хотів залякати на смерть християн видовищем горючих на вогнищах визнавців Христової віри, св. Атанасій заспокоював християн словами: «Nubicula est transibit» -«Це хмарина - яка промине».
Як часто у своїх намаганнях заспокоїти своє себелюбство, у виявах «духовних бунтів» модерна людина виступає проти Бога, відходить від істинних правд, споконвічних вартостей духовного буття. Знаємо, що минуле і сучасне людини на нашій плянеті ніколи не було гармонійним. Не буде воно й в цьому віці. У мандрівці століть людина не стояла, не стоїть і не стоятиме на місці. Вона була вічно в пошуках відповіді на турбуючі запитання її незаспокоєного ума. Вона хотіла і все хоче віднайти себе на заплутаних духовних шляхах кожної епохи. Чи не найбільш глибинно змалював Ґете у своєму «Фавсті» оте вічне людське прагнення, вічну жадобу пізнання таємниць вічности, бажання людини вийти поза межі її можливого. Скорботно Фавст роздумує над споконвічною суперечністю пізнання і суперечностями людського буття, якому так нелегко ввійти в ідеальний духовний світ, чи може знайти цей світ... злеліявши в душі:
На всі високі духу поривання
   Матерія лягає тягарем
Почуття і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.
В усіх часах Христове вчення було і є актуальним, яким воно було тоді, коли його голосив Спаситель, наголошуючи гуманність, духовну персоналізацію людини та гостру конечність переоцінки її духовного життя. Нагадаймо тут знову слова Христа: «Небо й земля минуться, але мої слова ніколи не минуться».
Ще в XIX столітті наш філософ «серця» Юркевич, виступаючи проти дегуманізуючої філософії раціоналізму, механістичного прогресу та деперсоналізації людини, вказував, що «конкретна вартість людини може бути тільки в поєднанні з Богом, як Творцем і Найвищою Правдою, а серце людини є тим центром, у якому людина знаходить і реалізує свою духовну унікальність, своє духовне життя».
Не одній модерній людині в наше сьогодення такий далекий шлях до духовного Вифлиєму. Проте цей шлях нікому не закритий. Новонароджений Спаситель, який містично приходить у зоряну Ніч на нашу плянету кличе всіх прийти до духовного Вифлиєму, щоб там оновити свою духовність, заспокоїти свою тривогу, навчитися глибше пізнавати Бога й правдиво пізнати себе. Адже людина все ще для себе є таємницею. «Все ще, - писав психолог Юнґ, - найбільшою таємницею і загадкою для людини є таки вона сама».
У Ніч Великої Містерії ідімо до духовного Вифлиєму. Піднесімо там Новонародженому Спасителеві наш дар. Не дорогоцінності, не матеріяльні багатства, а нашу велику любов, вірність Богові й наше відкрите серце. Прийдім поклонитися Божій Дитині та просімо в Неї благословення нашій Вітчизні, нашому народові та благословення нам усім.
Бо ж чи не найближче це Боже благословення всім нам у годину Великої Містерії - народження Христа Спасителя.
Фраґменти. “Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії”, №1, 2003
 

Всі чомусь вважали, що якщо буде максимальна фальсифікація, якщо оголосять, не дай Боже, Януковича Президентом – то  збереться мільйон людей, які будуть бити вітрини та дорогі автомобілі, руйнувати партійні офіси опонентів, чинити пряме насильство над чиновниками.
Однак виявилося, що механізм роботи революції зовсім інший. Це більше схоже на храм. Коли сама наявність цих унікальних помаранчових майданів нагадувала храм під відкритим небом. І вплив на чиновників був не силовий, а моральний.
Чиновники стали іншими – міліціонери, солдати, офіцери приходили на площу і присягали на вірність народу. У Верховній Раді розпочалися процеси, про які до того ніхто навіть не мріяв.
 Я вважаю себе досвідченим політиком, але навіть я не могла передбачити, що ця помаранчова площа реформує роботу парляменту краще за сотню законів. Коли політики, які були довіреними особами Януковича, захотіли перейти до Ющенка. Коли 300 голосами визнали проведення другого туру виборів нечесним – все це було фантастичним!
А коли Верховний Суд, на об'єктивність якого дехто вже давно перестав сподіватися, – зробився іншим і вийшов на рівень верховенства права, ухвалив унікальне рішення про невизнання результатів виборів – це було просто незбагненним.
Після всього цього я зрозуміла, що будувати, творити можна і треба з любов'ю, що випромінюється колосальною кількістю народу.
У Румунії за нашим прикладом перемогла демократична опозиція під помаранчовими гаслами, в Росії помаранч став кольором нової опозиції Ірини Хакамади. Ми не експортуємо революцію, ми експортуємо демократію.
Якщо за ним пішла така колосальна кількість людей – то, безумовно, він революціонер. Саме Ющенко підняв цих людей своїм авторитетом, вірою. Він головна діюча особа, головний фактор нових відносин між суспільством і політиками.
Я вважаю, що відбулася революція. Причому на всіх рівнях – від кабінетів чиновників Кабміну до душ та сердець людей.
Щодо Донецька і Луганьска, то сепаратизм там базується тільки на кримінальному симбіозі обласної влади та кримінального бізнесу. Вони хочуть разом із підприємствами, які їм належать, відтягнути території, на яких розташований їх кримінальний бізнес. Сепаратизм не є відчуттям народу.
 

“Це наш, Донецький”! Мені це важко зрозуміти. Мені, волинякові, приємно, що з двох дюжин кандидатів у президенти не було жодного волиняка.
Волинь підтримала кандидата від Сумщини. А чому не з Донецька? Адже Донецьк прославив Україну...
“Любіть Україну” – це ж написав поет з Донеччини – Володимир Сосюра.
(Лисиче над Дінцем,
де висне дим заводів...)
Ключевий документ 60-ників – “Інтернаціоналізм чи русифікація” написав випускник Донецького університету Іван Дзюба.
Українську Гельсінську спілку очолив у 70-ті роки поет-філософ з шахтарського краю Микола Руденко. А поряд з ним відважно став учитель з Донеччини Олекса Тихий.
З Луганщини і з Харківського університету прийшов до нас моральний авторитет шістдесятництва Іван Світличний.
У 80-ті роки весь світ сколихнула вістка про  лагерну смерть  великого поета Василя Стуса, випускника Донецького університету.
І це на винятки. Звідки б вони там взялися, якби не було коріння?!
Вони не просто видатні люди з Донеччини і Луганщини – вони видатні правозахисники, вони голос і совість свого краю і вічна гордість Донеччини! Це хоробрі люди!
І коли мене сьогодні  запитують у прямому етері “чому ви не поважаєте 15 мільйонів виборців з Донеччини і Луганщини, поданих за Януковича” то я хочу запитати:
Люди добрі, не оперуйте мільйонами, не сипте в очі нулів, краще поставмо кожній людині запитання: “Чи ви думаєте, що це найкращий з вас?”
Якщо хочете конче з Донеччини, то хіба у вас бракує людей мудрих, грамотних і з чесною біографією?
Невже ви не знаєте, що людина з кримінальною біографією не буває Президентом?
“Бог противиться гордим”. Це повинні були пояснити народові політики в рясах, ображені, що їхнього “хресного ходу за Януковича” не підтримав глава УПЦ. Та не міг він підтримати переступу закону про відокремлення Церкви від держави.
Не треба дурити, що кримінальні дії Януковича прощені компартією і Церквою.
Справа навіть не в тому, чи прощені, а справа в тій школі, з якої він вийшов і з якою він проривається наверх, сам не розуміючи того, що його і Україна  не прийме, і світ не прийме його.
І то не стільки за гріхи молодості, а за те, як і що він творить сьогодні.
По-перше, він є ставленником Кучми, продовженням Кучми, і кожна розумна людина мала б розуміти, що голосує за продовження корупції і беззаконня – задля збагачення донецького клану, а не донеччан...
По-друге, він організував такий тиск на опонентів і на громадян, такий брутальниій адміністративний тиск, підкуп і шантаж на виборця, що кожна людина бачить: він страшніший за Кучму. Він з Медведчуком організував застосування кримінальних методів. За це можна і треба судити суворіше, ніж за грабунок на вулицях Єнакієва.
Тепер про 15 мільйонів.
Хіба не образливо для жителя Донецької чи Луганської области, що його дурили однобічною агітацією і не давали правдивої інформації для вільного вибору?
Хіба можна аж так зневажати людей, щоб говорити їм казки про “американського зятя”, про “помаранчі з наркотиками”  і про “грядуще переслідування православ’я?”
Невже вас не ображає, що ваш голос за Януковича лежить разом з фальшивим, липовим? Хіба це не схоже на перемішування справжніх банкнот з фальшивими? Адже про ці фальсифікації знає цілий світ – і всім нам за це соромно. Саме почуття сорому збудило таку вибухову хвилю протесту, і не може бути сумніву, що багато луганців і донеччан соромляться найбільше, бо ж вірили більше...
І тепер авантюристи і злодії співають вам
  Вставай страна огромная
  Вставай на смертный бой.
За що? За те, щоб фальсифікації і підкуп узаконити???
Адже саме Янукович спровокував листопадовий вибух, що спалахнув на весь світ як помаранчева революція?
І народ вже не відступить, бо від правди не можна відступатися, так само, як від Бога.
То може ви в Донеччині і Луганщині відступитесь від свого “земляка”, який зганьбив на весь світ такий славний край – Донеччину і Луганщину?
Боже, яке справедливе рішення прийняла щойно, 1 грудня Верховна Рада – відставка уряду Януковича. Що ж це за уряд, який кинув усі свої кадри на прислужництво своєму шефові?
За декілька років діти в школах України уже не знатимуть, хто такий був Янукович, але пишатимуться іменами великих поетів, громадян і правозахисників, що вийшли з Донецького краю, оспівали і прославили його.
Чи залишаться якісь рани від того виборчого конфлікту, що “поділив країну”?
Чиєсь самолюбство зачеплене. Когось гордість заїла. Хтось мав переконання, що найкраще зрозуміє його земляк...
Але за декілька років усе це виглядатиме смішним і пустим. Бо важливо не те,  чи земляк, а чи буде в країні законність і рівність перед законом – замість страху перед начальством! А діти з Донеччини взагалі будуть згадувати цей епізод, як притчу...
Навіть погрози громадянською війною і розколом країни з часом підуть усім нам на користь, бо всі зрозуміють, який лукавий біс стоїть за цим, який дядя лякає нас, мов нерозвинених дітей, підбурює один на одного і гріє на цьому  руки. Все таки багато бідності, темноти і  злоби залишив нам безбожний режим...
Ось подивіться в Ізраїлі. Одна група “русскоязычных” наділа помаранчеві стрічки, але більша група – біло-синього кольору, і  весь час напружено чекає погромів на майдані!
Найважливіше те, що преса і телебачення перестане обманювати і зомбувати людей, і тоді кожен зможе сам розважати, де правда, а де лукавий обман. Вже навіть зараз, під цю гарячу пору, розворушилися не тільки пристрасті, але й тверезі міркування наших людей чи то над Дніпром, чи над Дінцем: що нас ділить? А по суті ніщо! А от хто нас ділить і кому це корисно – саме час подумати, бо ж саме тепер він засвітився.
В піснях і думах українського народу, багато звернень до Бога і до правди. І багато в них людської доброти. Оце і є той корінь, з якого вийшли великі поети і громадяни, які так прославили  Донеччину, Луганщину, Слобожанщину.
 

Історична хвиля винесла нас на висоту, де видно небо.
Досі ми ходили похиленими і вдивлялися в землю, геть спустошеною тією лихою іскрою, що поле спалить і сама щезне.
Ласі люди проте знаходили на тому полі те, що можна обміняти на гроші. Там був їх скарб і їхні серця. Банкноти маленькі, а клопоти великі: де їх заховати від бідних і голодних...
Ті люди безконтрольно і безкарно правили нами 13 років. Як ми це допустили? Це питання діймає нас, дійматиме нащадків...
Але на кінець вони залишили для нащадків свою фотографію, схожу на ілюстрацію до “Ревізора”: заїжджий Путін сидить в кріслі, а в доземному поклоні зігнутій перед ним Кучма, Янукович і Медведчук. Якби не фотографія, ніхто б не повірив у ту правду про рабів, що заганяли Україну в рабство.
Але налетіла висока хвиля і геть змила картинку, яка героям фотографії здавалася довічною. Змила і відкинула в небуття.
Тепер варто було б виставити в ряд мудрування, чи це була революція, чи помаранчовий путч, чи “помаранчові пацюки”, чи  заколот.
Це не була революція, яка перевертає все з ніг на голову. Але навіть ту октябрську, яку святкували 80 років під посиленою охороною, спершу називали “переворотом”. Це не була революція, яка “трощить, ламає, з землі вириває” – і топить в крові.
Ні, це було щось більше – то було повстання духу і відродження національного духу. І повернення назад немає, бо вся молода Україна вийшла з рабства і заспівала: свободу не спинити!
Босам і їх слугам, відкинутим у минуле, ще сниться, що то тимчасовий путч, що все повернеться назад і їх запросять за стіл, і головувати знов буде жовтий князь і “батько всякої лжі”...
Вони ж так переконали себе, що нової гайдамаччини не буде, що після 1933 Україна “змінила свій генетичний код”, що за роки “державотворення” молодь повтікала за кордон, а решта оплутана сітями нового рабства, і поневолений розум питиме гидь з їхніх телеканалів...
Аж тут між 1-м і 2-м туром виборів сталося таке, що Кучма поїхав доповідати Путіну: це вже не та Україна! А засватаний на Кучму №3 герой анекдотів і досі певен, що мова політики – це мова безсоромної брехні... І його теж можна зрозуміти: він такий самий, як був завжди...
Що ж сталося наприкінці 2004 року, коли на тому самому політичному кону усі грізні і облудні жести стали смішними?
Ми знаємо, що сталося щось велике, більше за революцію.
Ми відчуваємо, що Майдан за пару тижнів змінив людей. Але поки що розуміємо, що були свідками якоїсь осяйної, засвіченої на цілий світ межі між минулим, яке природною смертю вмирало на наших очах, і майбутнім, для якого серця людей стали відкритими...
Феномен появи мільйонів людей на майданах України був чимось явним, але за ним стояло таємне.
Глухуваті і підслупуваті поводирі сліпих казали, що це був натовп, вулиця і “помаранчові пацюки”. Що навіть гірше за козлів, котрі будуть поставлені по ліву сторону...
Але то був народ, об’єднаний духом любови і солідарности. Народ, якого вони ніколи не брали до уваги, хіба що як об’єкт маніпуляцій і використання.
Здається єдиний раз той народ відчув теплий вітер висот. Три роки тому, коли Папа Римський Іван Павло ІІ  заговорив до нього українською мовою і сказав про нього такі проникливі слова нагадування, яких ніколи не казали сліпі поводирі і яких жовта преса не уміла навіть повторити. Слова бо були автентичні – поза політикою і дипломатією. Чому вони не були почуті і підхоплені? Чому вони застигли в публікаціях і покрилися пилюкою новин? Може, вони запали в грунт для визрівання?
В атмосфері часу  залишилося тільки  здивування  і зачарування. І ось в листопаді 2004 цей народ засвітився таким духом свободи і любови, що можна було б йому протиставити всю піраміду влади і назвати ту піраміду – “натовп” і “бидло”. І вітати сміхом тих, хто втікає з тієї піраміди на Майдан.
Погашені люди гадають, що все мине і все стане на старі місця. І тут варто нагадати, що час світиться особистостями. Чи хтось бачив з біло-синьою стрічкою особистість, яка світиться?
Але коли вам важко розгледіти особистість під помаранчовою стрічкою, то на ту сліпоту нема ради і нема ліку... Давно помічено: ті, що говорять неправду і залишають зло, вони позірно активні, але у них вже нема духу життя. Слова лжі сіють облуду, але вони мертві, хоча ще здатні хапати живих. З гарячковістю вони поспішають засвітитися на телеканалах і видихнути останній чад. Біда тільки, що багатьох отруїли, і вони вже готові втягувати той чад, поки зникнуть безслідно.
 

Ці рядки пишуться у ті дні, коли незламний Майдан сторожко вичікує, а стара влада - і та, що забарикадована у своїх бункерах, і та, що грає ролю "нової та опозиційної", -  шукає рятівних шпарок у законодавстві та вправляється у несусвітенній брехні. Правильно хтось зауважив, що цю запеклу битву між старою і майбутньою владою можна порівняти хіба що з битвою під Сталінградом: бій іде за кожен пагорб, за кожен поворот вулиці, за кожен будинок. У цій ситуації можна бути певним лише в одному: переможним для нас буде бій останній. А скільки ще треба пережити криз і тимчасових поразок до того останнього бою – відомо лише одному Богові.
Чому такою важкою й натужною є ця боротьба? В Україні всі розуміють: ідеться  не лише про змагання між Ющенком і Януковичем. Помаранчова революція зачепила глибинні політичні суперечності, що їх ми й повинні осмислити. Існує щонайменше три рівні, на яких точиться згадана боротьба.
По-перше, це внутрішньоукраїнський рівень: підходить до кінця епоха абсолютного домінування промислового cходу України. Епіцентр українського державотворення невпинно зміщується з одвічної “кузні” советських управлінців – Дніпропетровська – та з його найближчого конкурента-однодумця – Донецька – до природного для України центру притягання – Київа. В цьому протистоянні нова київська еліта (не плутати з олігархами типу Суркіса!) об’єктивно відображає інтереси і заходу, і центру, і півночі України.
По-друге, можна виділити інший рівень аналізи, який охоплює усю східну  Слов’янщину. Здобуття Україною державної незалежности було першим дзвіночком, який засигналізував початок кінця абсолютної гегемонії Росії. Проте 13 років Україна інерційно брала собі Росію за взірець, внутрішньо визнаючи свою власну вторинність. Хто зна, скільки тривало б оте мавпування Росії, якби не самодержавницькі дії Путіна, який втомився очікувати, коли ж нарешті достигле українське яблуко впаде в дбайливо підставлений російський кошик, і взявся потрусити яблуню сам. Помаранчовий листопадовий “зрив” – це перша заявка України на спроможність думати й діяти самостійно, не оглядаючись на Кремль. Це другий сигнал про те, що геополітичні терези невпинно схиляються в бік Київа, позбавляючи Третій Рим його колишньої політичної й релігійної монополії. Крок за кроком епіцентр слов’янської історії починає переноситись туди, звідки вона й починалася, тобто з Москви до “матері городів руських”. Саме про піднесення ролі Київа вражено говорять сьогодні у Москві й Мінську. Сили ще не рівні, і східнослов’янське перемагнічення зазн?є ще чимало криз і відступів. Однак вектор майбутніх процесів уже увиразнився, і підтвердження справедливости цього висновку можна знайти в одній очевидній закономірності: на боці Київа – сила правди й любови, тоді як інструменти Москви – це імперське мислення, груба сила, підкуп та облуда. Ці засоби все ще дійові, проте їхня леґітимність у світі невпинно падає. Отож Путін шукає велич Росії там, де вона вже не лежить.
По-третє, Помаранчова революція спричинила певну турбулентність і на геополітичному рівні. Україна підважує той новий розподіл сфер впливу, що його західні й російські еліти тільки-но з таким трудом встановили, заліковуючи рани оксамитових революцій 1989-го. На цьому рівні стратегічного мислення керівні еліти дбають не про верховенство права й не про права людини, а передусім про геополітичну стабільність. Україна підважує цю стабільність, змушуючи західні уряди принаймні формально обстоювати задекляровані демократичні принципи, які в черговий раз зіштовхують їх із Росією. Тут панує прагнення зберегти рештки колишнього статусу кво, а не зазирати в майбутнє, в якому проглядаються радикально інші геополітичні баланси. Тому для тих прагматичних еліт Україна є лише trouble-maker – порушницею спокою, від якої можна очікувати лише чергового головного болю. В Україні не бачать шансу, який дозволив би знайти нові розв’язки задавнених геополітичних тупиків. Тому нас сьогодні однозначно підтримують західні народи, але не західні панівні еліти.
Отже, над тими живими паростками свободи, які підіймаються сьогодні в Україні, нависають три пласти скам’янілого асфальту. І наше завдання не в тім, щоб пробити в них одну невеличку дірку, а щоб підняти і відкинути всі три пласти. Це велетенське завдання, яке не так легко здійснити, а головне – якого ми не зможемо уникнути. Бо неможливо вирішити лише маленьке завдання – привести до влади Віктора Ющенка, – залишаючи на потім вирішення усіх інших завдань. Їх усі треба вирішувати одночасно.
Досі ми говорили лише про видимі пласти протистояння. І якщо дивитися лише на них, то ми правильно формулюємо висновок, що наша надія сьогодні не на Захід і не на Росію, а лише на нас самих. Проте всі ми маємо відчуття, що в цей доленосний час відбувається ще й невидима битва – битва між добром і злом. Це справжній Армаґеддон, який точиться десь там у Господніх висотах. І якщо ми своїм духовним зором подивимося вгору, то побачимо небесне воїнство, яке готове нам допомогти. Це воїнство дбає не про геополітичну стабільність і земні статуси кво, а лише про правду і справедливість. Тому воно готове нам допомогти, і в цьому сенсі наша надія лише на власні сили була б неправильною. Ми повинні покликати їх на допомогу, і єдиний засіб залучити їх на свій бік – це молитва.
Цими днями Інтернет нагадав нам: від тривалої совєтської окупації Австрію врятувала загальнонаціональна молитва. Низка українських Церков уже зверталася до своїх вірних з проханням приєднатися до загальнонаціональної молитви в один день і в один час. Проте Україна – це велика країна, і, попри допомогу деяких засобів масової інформації, цей заклик не дійшов до умів і сердець усього народу. Я вірю, що така загальна молитва українського народу ще попереду, оскільки важливо не просто замінити уряд – усім нам важливо змінити самих себе. Вражаючим прикладом такого преображення став Майдан, євангельська атмосфера якого заворожила увесь світ. Там пульсували дух і плоть християнства, його євангельська субстанція.  На Майдані не лише двоє чи троє, а сотні тисяч зібралися в ім’я Правди, Справедливости та Любови, а християнин знає, що всі ці визначення є просто іншими іменами Бога. Отож, у серці кожного з нас має тепер постати свій помаранчовий Майдан як центр нашої особистої непокори тому драконові, що сидить у нас. Обидва Майдани – і той великий київський, і малий особистий – втримаються й переможуть лише тоді, якщо ми покличемо собі на допомогу Того, Хто всіх очищає від скверни, а саме: Святого Духа. Без Його допомоги наші списи будуть крихкими, а наші захисні щити – вразливими.
Мирослав МАРИНОВИЧ
 
 

Постать останнього Кошового Козацької Січі Запорізької Петра Калнишевського у нинішньому часі набуває особливої притягальної сили. Про це свідчать, зокрема, листи читачів “Нашої віри”, які знову звертаються з проханням розповісти про долю видатного козацького провідника ( попри те що в ч. 11, 2003 р. -  ми друкували дослідження про таємничого “соловецького в’язня”).
Щойно вийшла 8-а остання книга художньо-докумнетального життєпису “Господні зерна” Григорія Гусейнова. В восьми ваговитих книгах зібрано, сконцентровано, зафіксовано переплетіння безлічі людських доль, які засвічували своїм життям український шлях. Отож твір цей, наче живий діямант, або ріка, в якій видно всю багатогранність національного буттєвого змагу.
Книга вражає безспосереднім відкриттям величезної цінности кожної людської долі, кожних самозабутніх зусиль людини заради любови, добра і творчости. Атмосфера твору народжує особливе відчуття невичерпности, безмежности національного буття, яке несе і нас у цьому часі, в якому кожен залишає слід.
Пропонуємо читачам фраґмент з 7-Ї книги життєпису “ГОСПОДНІ ЗЕРНА”, де йдеться про Петра Калнишевського.
Р.Л.

Вважається, шо перші поселенці в Кам'янці оголосились у XVII столітті. Куток, з якого село тоді зачиналося, й зараз кличуть Хуторянами. Тут колись жила безстрашна степовичка Зінька. Було в неї дванадцятеро дітей, - наче місяців у році. Коли ж із-за Кам'янки-річки раптом набігали татари-яничари, кидала Зінька своїх дітей, брала до рук шаблюку й ішла в бій. Виступала поруч з чоловіками, - мужня, красива. Нащадки Зіньки ще й зараз живуть у селі. Їхнє прізвище Зінченки.
Інший куток села - Козаки. Третій - Лиса Гора. Половина людей - нащадки втікачів-кріпаків з Полтавщини (їхні прізвища закінчуються на "ко"), інша половина - з вільних козаків (їхні прізвища походять від старовинних запорозьких прозвиш). У селі колись було три давніх цвинтарі (тепер вони на дні Кам'янки).
Неподалік села, в поймі річки, дивовижної краси водоспади, громаддя скель. Імовірно, якраз тут стояв один із зимівників Петра Калнишевського. Краєзнавець пише: "На річці Кам'янці в кошового отамана був no-европейському влаштований панський булинок - з верандами, голландськими меблями, порцеляновим посудом, портретами на стінах, німецькими годинниками, кипарисовими шафами. За освітою, філософією, стилем життя, влаштуванням побуту, прагненнями це европейська людина. Петро Калнишевський належав до найосвіченіших отаманів. Він був не тільки вдатним військовим стратегом, талановитим господарником, а й чудово розумівся на мистецтві й відомий як покровитель людей творчої праці. Його цікавила селекція рослин, зокрема, кавунів та огірків. Вирощував породистих коней:рисаки кінних заводів Калнишевського користувалися сталим попитом у Німеччині, Польщі, Росії... В семи його зимівниках культивувався модерний фермерський спосіб господарювання”.
А був кошовий ше й управним військовиком. Кажуть, коли під Ларгою й Кагулом граф Румянцев поклав половину російської армії, кинувся ще зовсім юний Григорій Потьомкін до Калнишевського. Батько вислухав розповідь і сказав: "Буває й гірше..." А коли 1775 року повернувся кошовий з козаками з турецької війни, яку значною мірою взяв на свої плечі, то на нього вже чекали війська Текелія. Історик писав: "Горіли на Січі курені, школа, церква, пушкарня... Пограбували канцелярію з козацьким архівом та кошову скарбницю. Тягнуть гренадери на вози козацькі реліквії: клейноди, курінні прапори, булави, перначі, коругви й зброю. За розпорядженням цариці все це вивозять у Москву. Майно старшини конфісковане: в кошового забрано лише худоби шістнадцять тисяч голів, а самого 86-річного Калнишевського відправили на довічне ув'язнення в Соловецький манастир із забороною прогулянок, листування та ведення з ним розмов. Ченці, які двічі на день приносили їжу, були німими або з вирваними язиками.
Потьомкін п'ятнадцять років, аж до своєї смерти, постійно довідувався в Синоді: "Чи живе ще соловецький в'язень?" І щороку отримував відповідь: "Живе". Повмирали вже царі Катерина II та Павло І, вмерли й "діти кошового" Румянцев і Потьомкін, умер безродний генерал Текелій, тричі вимерла приставлена охорона, а Калнишевський і далі жив..."
На відзнаку десятиліття незалежности України вирішили в районній Петриківці (Дніпропетровщина) відкрити пам'ятний знак останньому кошовому. Якраз Калнишевський триста літ тому заснував поселення - зимівник Протовчанської козацької паланки. Спочатку це була Петрівка, а потім і Петриківка. За задумом дніпропетровського архітектора мали бути відтворені ореол-німб, козаки на конях, лелеки, що летять із Соловків у рідні краї (чверть століття страждав у тамтешніх гурдигах видатний українець). Але скоро - за "доброю" нашою традицією - справа з меморіяльним знаком Калнишевському зайшла в глухий кут. "Знаєте, що таке малорос? - запитував Володимир Винниченко. - Паршивець, просто кажучи, - ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження - українець, з виховання - руський, з переконань – неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі - боягуз, себелюб, раб. От це - малорос".
...Хто зна, може, на берег водоспаду на Кам'янці кошовий отаман приводив і безіменного українського художника, запрошеного ним на Січ для створення видатної козацької ікони "Покрова Богоматері".
Поруч зі степовим водоспадом - занедбаний, з кинутими напризволяще приміщеннями, нищений і руйнований, з велетенським гранітним шматтям на кожному кроці, як з'ясувалося, нікому нині не потрібного - й усе ж кращого в Европі - граніту, з розверзлими надрами, що, здається, волають у небо від болю - кар'єр. Кажуть, у світі є країни, де з подібних кар'єрів-ран у землі влаштовують музеї. Токівський міг бути серед найбільш вражаючих: це ще один пам'ятник нашій безпечності та глупоті.
 

Український правосланий собор святого Володимира відзначив 80-ліття

Заснований в 1924 році собор у Пармі (штат Огайо) належить до найстарших парафій в Клівлендській околиці, що є однією з найактивніших у громаді.
Святкування попередили відправи 13 листопада в манастирі святого Германа, в центрі Клівленду. Цей манастир центральної єпархії УПЦ в США опікується бездомними, тут щодня годують бідних. Митрополит Константин відправив Святу Літургію в каплиці та сам видавав обіди для бездомних. Увечорі того ж дня у соборі святого Володимира були відправлені Вечірні та Панахида за спокій душ настоятелів, паніматок та вірних, які відійшли у вічінсть за цих 80 років. По Вечіріні молодь парафії мала товариську зустріч з Владикою.
В неділю святкуання розпочалося Архиєрейською літургією, яку очолив Владика Константин, предстоятель катедри.  Співлужили священики собору оо. Іван Наконечний, Іван Миронко, Михайло Страпко, диякон Володимир Іванов з манастиря св. Германа. Співав хор під орудою Маркіяна Комічака.
 

XXI століття, вже лиш розпочавшись, стало століттям радикальних, але не революційних за формою змін. Воно демонструє безпрецедентну тенденцію до мирного (після кривавого тла XX віку) вирішення навіть тих проблем, які не вдавалось вирішити в Европі й світі впродовж довгих століть. Можна твердити, що з історіософського погляду XXI століття розпочалось у 1991 році, коли всупереч досвіду боротьби народів за власну незалежність одна з найбільших країн Европи – Україна, шляхом не збройної боротьби, а виявленням всенародної громадянської позиції завершила тривалий період бездержавного колоніялізованого існування народу з кількатисячолітньою історією.
Феномен появи України як незалежної держави засвідчив, що громадянське суспільство, навіть у колоніялізованому тоталітарними ідеологіями стані здатно не лише не зникнути, але й швидко реаґувати на виклики часу, здатно навіть у постгеноцидному й етноцидному становищі до самореґуляції, а відтак – спроможне породжувати нові перспективні ідейні системи, які були не затребуваними у колоніяльному й тоталітарному станах, але будуть перспективними у столітті, що прагне після тяжких уроків соціяльних утопій розквитатись із недавнім минулим.
Українська думка ніколи не подавала світові прикладів розвитку ідей, що перебували б поза філософією, заснованою на принципах християнської моралі, що тим чи іншим способом утверджували б панування маммони над Духом, раціонального начала над вірою в Бога, жорстокости під знаменом ідеалів над любов'ю до ближнього. Всі ці ідеї зароджувались десь поза українською громадою, а вже потому, насильницьким шляхом, утверджувались в Україні.
У добу постпросвітництва це породило міт ледве не про нездатність української думки до ґенерування перспективних ідеологічних систем, про здатність лише до їхнього засвоювання. Насправді ж українська ідея просто свідомо відсторонювались від насильницьких світоглядних систем, шукала не матеріяльних минущих цінностей, а Горнього Граду або утверджувала філософію серця. Несуголосність такому ідейному минулому, яке мали у ХІХ-ХХ ст. Европа й світ, загалом вже сама по собі породжує затребуваність українського філософського інваріянту не лише для нашої країни, але й для світу, що усвідомив безперспективність матеріялістичних утопій.
Говорячи про українську філософію та несподівано для багатьох новопостале й триваюче нині суспільство з громадянською позицією, ми повинні пам'ятати, що в його основі завжди перебувала громада як особлива форма духовно-інтелектуального єднання людей. Громада була здатна мобілізуватись і захищати у добу Бароко православ'я від інокультурних зазіхань, право на соборну Україну під час визвольних змагань в добу УНР, право на незалежність у 1991 році і право обирати собі керманича завжди від козацько-гетьманської доби до сьогодення. Власне, такий досвід громадського правління був зумовлений духом трипільської трансценденції, трансформованим у добу Бароко у сучасний стан, і за яким Дух диктує всі матеріяльні потреби. Саме це дозволило українській громаді зберегтись у тривалих випробуваннях бездержавности. Сам досвід такого збереження вже є феноменальним. Саме цим і пояснюється те, що впродовж багатьох століть українці ніколи не розв'язували жодного експансіоністського збройного конфлікту, демонструючи цим справжню відданість християнській моралі як наріжній основі громадської й громадянської ідеологічної системи. “Тихе Бароко” поширювало свої впливи не зброєю, а книгою, молитвою, думкою, даротворенням.
Якою ж має бути українська нова перспектива, що увібравши в себе досвід духовної історії нації минулого, все ж неодмінно повинна відмовитись від штучно нав'язуваних українській громаді чужих стереотипів мислення й буття? Насамперед від ідеологеми про несамостійність духовно-національного розвитку. Опір, що налічує вже багато століть, слід актуалізувати у концептуальних працях. Українська національно-зорієнтована ідея повинна органічно продовжувати як основні духовні засади минулого (впливовість громади та її пріоритетність у формуванні векторів руху держави, християнську основу державности, що єднається з трипільсько-хліборобськими цивілізаційними соціяльно-побутовими установками на формування або відродження особливого, як його називав П.Куліш, "хутірського" типу філософії господарювання, що передбачає виразну індивідуалізованість людини та збереження її родоводу як особливої значущої одиниці громади й суспільства загалом), так і формувати цілий комплекс нових ідейних чинників, здатних запобігти руйнівним небезпекам для України й світу. Україна має стати (а точніше — відтворити у нових умовах минулий статус) особливою духовно-національною одиницею світової цивілізації, яка буде непідвладною поширенню ідей тотального знеособлення, масофікації людського індивідууму (а відтак - позбавлення його дарованої Богом унікальности), знецінення християнських засад суспільної свідомости. Цивілізаційний контекст України, яка століттями перебувала на межі потужних дискурсів у часовому й просторовому розумінні й добре знає, як боротись за власну мову, церкву, культуру, за право бути собою без допомоги аґресивно-експансіоністської ідеології, а лише Духом і словом, наближає нашу українську цивілізаційну одиницю не лише до ранньохристиянської гнаної церкви, але й дає перспективу у посттоталітарному цивілізаційному контексті саме такому варіянтові майбутньої світової ідейної системи. Україна в такому контексті постає як особливий концентрант альтернативного щодо масофікації духовного досвіду, коли сила влади є моральною не тому, що це сила, а тому, що ця влада базується на аксіомах християнського світовідчування, є порядною й моральною не декляративно, а від джерел громадського (а влада в українському варіянті ще з доби Бароко - це лише наділена особливими повноваженнями частина громади християн) світогляду.
Іншою цивілізаційною основою майбутньої України має стати ідея нової свободи, яка відтепер базуватиметься не на утопічно-ілюзорному матеріяльному звільненні плоті від Духа (як це пропаґувалось останні три століття в Европі), а навпаки - на звільнення плоті від гріха за допомогою вірности Духу. Про те, що такий тип світоосмислення є не продуктом уяви, а має реальне підґрунтя в українській громаді, свідчить і феномен відродження української церкви після довгих десятиліть масованої атеїзації суспільства. Україна як одиниця інтелектуального простору здатна показати, що такі ідеї нової християнської свободи можуть, екстраполювавшись у науку, політику, бізнес, мистецтво й навіть масову культуру, кардинально змінити вектори їхнього руху, усунути стереотипи тоталітарного й масофікованого типу з громадської свідомости.
Моральні, християнські засади українських перспектив майбутнього повинні позначитись і на сфері матеріяльного існування особи й громади. Відомі риси українців працелюбність, прагнення до достатку завжди поєднувались у національній свідомості з опікуванням убогих. Громада сприймалась як єдина сім'я, де достаток є категорією передусім моральною, способом турботи про ближніх. Українська свідомість ніколи не прагнула достатку як самоцілі, а отже нова Україна може явити світові тип особливого єднання християнських засад з турботою про добробут знедолених, що не суперечить, а доповнює основні канони апостольської Церкви. Від часів Івана Мазепи та Петра Могили матеріяльне сприймалось у нас як засіб формування духовного, а отже, українці можуть показати приклад того, як не абсолютизуючи крайнощі, можна поєднати здавалося б непоєднувані начала.
Майбутня Україна бачиться також як продовжувач тієї духовно-захисної експансії (можливо, тут краще вжити слово - поширення) засад християнської моральности на світ. Й справді, кому як не українському народові, який розпинався на хресті. Тому саме Україна, що витримала великі випробування, спроможна підпорядкувати матеріяльне, технічний розвиток моральній меті, врятувати від тотального знеособлення людини.
Філософія майбутньої України – це філософія, у якій, дещо парадоксально, можуть поєднатися консервативно-християнські громадські основи з ліберальною політично-суспільною й державною практикою. Такий парадокс є позірним, адже консервативна орієнтація на збереження духу й практики християнської моралі зовсім не суперечить ліберальному ставленню до моральних способів реалізації індивідуальностей, які виступають як неповторні одиниці громадського простору.
В державотворчій перспективі Україна може дати взірець громадської держави у якій, як колись у Запорозькій Січі, всі сили підпорядковуватимуться захистові права на духовну й матеріяльно окреслену самостійність, а громада, у повному єднанні із ліберальними засадами сьогоднішньої демократії, буде окреслювати шляхи розвитку моральної держави. Державотворення України може також розвиватися як форма ствердження захищеної не лише традиційними формами засобів захисту держави, але й Держави Духу, яка у посттоталітарному світі має не лише декляративний, але й політично-соціяльний сенс.
Геополітична розташованість України може продиктувати у майбутньому також декілька перспективних векторів розвитку єднального характеру, за умови врахування яких Україна може відігравати значну ролю у формуванні нового світу. Трансдискурсивні контакти культур можуть призвести не до національного знеособлення, а навпаки - до кращого розуміння взаємодоповнюваности східніх та західніх культур. Такий досвід Україна вперше явила світові задовго до утвердження в Европі універсалістських ідей, у формі греко-католицької церкви. Цей чинник загальнохристиянського єднання може екстраполюватись у нову філософію, згідно з якою світ не матиме поділу на "центри" й "провінції", а формуватиме спільну філософію нової взаємодії різних етноментальних та духовно-інтелектуальних одиниць у світовому обширові.
Універсальність України ще від доби Трипілля полягає в тому, що вона, внаслідок хліборобської природи своєї культури, здатна акумулювати в собі й синтетичне перетворювати різні, навіть, на перший погляд, діяметрально протилежні спрямування думки й соціюму. Така універсальність була не затребуваною в часи поляризованого світу, але тепер Україна може явити новий універсалістський вид розвитку суспільства. Цей вид може стати до певної міри іншим варіянтом розвитку глобалізованого світу, який застереже глобалістські тенденції від продовження матеріялістичного абсолютизованого типу соціяльної еволюції. Універсалізм, який враховує духовні потреби індивідуальности, громади й на їх основі формує державну ідеологію, є неспівмірним з процесами знецінення цих категорій, їхнього розчинення у абсолютизованому матеріяльно-технічному проґресі.
Такий універсалізм ще й тому має шанс на реалізацію, що українська громада завжди уникала раціоналістично орієнтованого ототожнення минущої потреби з довготривалою або вічною перспективою. В цьому, певне, слід шукати й причину неконфліктности українського характеру, де минущі емоції не можуть затулити перспектив тривання вічного. Універсалізм передбачає також звільнення від силового способу вирішення конфліктів, що буде особливо актуальним у майбутньому світі.
Подані тут міркування, звісно ж, не вичерпують всіх варіянтів перспективи духовно-філософського, а відтак – і соціяльно-політичного майбутнього України в світі, але вони окреслюють принаймні основні спрямування тих нових векторів розвитку, які Україна здатна реалізувати у вільних обставинах і запропонувати світові посттоталітарного періоду.
 

У сучасній українській мові слова хай і нехай майже не розрізняються. (Майже, тому що ми все ж переважно вимовляємо: “Хай живе Україна”, а дехто ще пам’ятає приказку: “Нехай – негарний чоловік”).
Проте вже з першого погляду зароджується сумнів щодо їх синомії. А більш уважний погляд його тільки поглиблює. Адже відповідні вказаним часткам дієслова охаяти і нехаяти, іменники охайність і занехаяність та прикметники охайний і занехаяний беззаперечно вказують на наявість протилежности значень. З огляду на це синонімія хай і нехай виглядає як очевидна нісенітниця.
Проблема вивляється зовсім не дослідженою. Однозначність вживання часток хай і нехай зазвичай розглядається як само по собі зрозуміле. Але за наявности вказаного непорозуміння звичайність виступає сумнівним арґументом для наукової норми, як звичайність суржику ще не може бути підставою для його нормативности.
Очевидно, що наказовий спосіб, утворений від дієслова нехаяти, висловлюємо не інакше як нехай.
Наявність всіх основних форм – дієслова, іменника, прикметника: нехаяти, занехаяність, занехаяний – виключає випадковий збіг та свідчить про їх самостійну змістовність, вживаність і давнє походження. Водночас аналіза давніх текстів показує практичну відсутність у письмових джерелах слів хай та нехай. Відмітимо це як перший нонсенс.
Наявність протилежної групи слів (охаяти, охайність, охайний) беззаперечно стверджує, що частка нехай є похідною від дієслова нехаяти, а не навпаки. Це також свідчить про те, що різне семантичне навантаження дієслова нехаяти і частки нехай в сучасній українській мові становить проблему.
Що ж могли значити дієслова охаяти і нехаяти і яка відмінність часток хай та нехай?
Поставимо поряд дві групи слів:
хай, охаяти, охайність, охайний;
нехай, нехаяти, занехаяність (неохайність), занехаяний (неохайний).
Почнемо з дієслова, яке, за спостереженням, є найбільш стабільною мовною формою.
Вихідним, найближчим до кореня, має бути позитивне дієслово охаяти. Нехаяти є його негатив. Простішим може бути хіба що подекуди існуюче розм. хаяти, що безпосередньо пов’язане з коренем хай. Відмінність хаяти і охаяти мала  бути така ж, як гортати і огортати, садити і обсадити, берегти і оберегти тощо.
Зауважте, що в російській мові дієслово хаять має зміст: гудити, паплюжити, ганьбити, тобто, відповідає українському нехаяти. Відмітимо це, як другий нонсенс.
Спробуємо відгадати загадку двох нонсенсів.
Якщо охаяти значить оточити піклуванням, доглядати, прибирати, чепурити, дбати про щось з певною метою, то нехаяти, навпаки, мало б означати не чіпати, не втручатися, залишити щось незайманим.
В землеробстві для того, щоби земля родила, треба її спершу охаяти від бур’яну. А засіяну треба нехаяти, не чіпати, доки зерно проросте, доки зійдуть сходи. Лише потім, як вони підростуть, знову треба хаяти, розпушувати землю, чистити, проривати бур’ян...
Такому розумінню, по-перше, цілком відповідає існуюче значення слів охайність, охайний та занехаяність (неохайність), занехаяний (неохайний).
По-друге, стає зрозумілим зміст слів хай та нехай як наказового способу дієслів (о)хаяти та нехаяти. Слова ці мали бути надзвичайно широко вживані, і саме тому, напевне, не записувались на папері. Таким відкривається сенс першого нонсенсу.
Нарешті в районах нестійкого замлеробства, більше характерних для Білорусі та Росії, “хаяти поле” могло сприйматись як тяжка, остогидла необхідність нищити не стільки бур’ян, як поросль дерев (оте саме дерьмо), які швидко піднімалися і глушили поле. Зміна акцентуації (хаять дерьмо) наповнила негативним змістом російське хаять. Таким виявляється сенс другого нонсенсу.
Нарешті, як слова антонімічного ряду можуть виступати синонімами. Неважко переконатися, що дієслова хай та нехай, утворені як наказовий спосіб від дієслів (о)хаяти та нехаяти, стосовно об’єкту розмови будуть синонімами, а стосовно суб’єкту – антонімами. Справді, вони однаково стверджують те, про що іде мова.  Але від того, до кого вони звернені, вимагається протилежне ставлення до предмету, а саме: в одному випадку є вимога дії, активности, в іншому – бездіяльности, пасивности.
Розв’зання суперечности полягає в тому, що хай та нехай об’єктивно можуть виступати синонімами, тоді як суб’єктивно були, є і мають залишатися антонімами. Так, об’єктивні синоніми є суб’єктивними антонімами. Таким є очевидний сенс очевидної нісенітниці.
Недоладне використання часток хай та нехай призводить до того, що у випадках, коли суб’єктивне ставлення до об’єкту є байдужим, хай та нехай починають плутатись. Звідси – суттєві помилки.
Байдуже ставлення логічно, підсвідомо вимагає частки на місці дієслова. Але ж там, де ми сьогодні без розбору ліпимо хай та нехай, раніше різнобарвили чистками та(да)..., так таки..., а щоб..., бодай... чи й повним словосполученням: дай, Боже... та ін.
З усього викладеного повинно бути цілком зрозуміло, що вживати нехай там, де є активне ставлення суб’єкту до предмету розмови, однаково як вживати хай у випадку пасивного ставлення до об’єкту, є помилкою.
Клясичний приклад правильного вживання:
- Прибери сміття, хай буде чисто!
- Та нехай собі лежать!
Приклади вживання: Хай Бог помилує! Хай квітне Полтава! Хай щастить. Хай буде дощ! (звучить як заклик). Але “Нехай собі дощ іде (коли почався дощ, якого чекали). Нехай кури порпляться, не займай (до дитини).
Можливо, перевіркою правильного вживання нехай є підстановка за ним слова собі. Якщо зміст вислову при цьому не деформується, то використання нехай є правильним. Порівняйте:
- “Нехай турбуються латинці,.. Нехай видумують гостинці”... (І.П. Котляревський).
- Нехай живе Україна!
У першому випадку можна сказати нехай собі і далі за текстом. Це цілком доречно. Але висловом “Нехай собі живе Україна” засвідчилось би не високе прагнення,а , швидше, байдуже ставлення до долі країни.
Багато цікавого і дивного ховає в собі мова наших предків. І ось питання – чи повернемось до її глибин, чи занехаємо зовсім?
Мене ж надзвичайно турбує та обставина, що в українських перекладах Святого Письма частка нехай вживається неправильно! Це призводить до таких текстових перекручень, які не можна назвати інакше як богохульством.
В Євангелії від Матея (VI глава, 9-13 стих) церковнослов’янською читаємо:
“Отче наш, Іже єси на небесіх, да святиться Імя Твоє, да прийідет царствіє Твоє, да буде Воля Твоя яко на небесі, і на землі. Хліб наш насущний даждь нам днесь, і остави нам долги наша, яко і ми оставляєм должником нашим, і не введи нас в напасть, но ізбави нас от лукавого: яко твоє єсть царство, і  сила, і слава вовіки! Амінь!”. Я навмисне зберіг без будь-яких змін орфоргафію, щоби показати, наскільки природно читається і “звучить” церковнослов’янський текст українською мовою, яка найбільше зберегла в собі ознак тої мови, якою прийшло на Русь християнство.
Як бачите, не в якомусь іншому місці, а в Молитві Господній (!), звертаючись не до кого-небудь, а до Отця нашого (!), слово “да” перекладене як “нехай”: Нехай святиться..., нехай прийде..., нехай буде.. звучить відвертим нехаянням Святого Імени. В мене не повертається язик промовити таке!
Це ви прочитаєте практично в будь-яких україномовних виданнях Біблії, це начитують дітям після вечірньої казки по Першому Національному телеканалу, це звучить в співах провідних хорових колективів, це почуєте на богослужінні в церквах. Перелік можна би продовжити, але чи не досить?
Якщо комусь слово да здається російським (що неправильно, бо це – до-російське слово, давнє руське слово, і воно існує також в українській мові, його вживали в своїх творах багато клясиків), то можна би вживати відповідне та.
Вслухайтесь: Отче наш, Хто на небесах! Та святиться Ім’я Твоє, та прийде Царство Твоє, та буде воля Твоя як на небі, і на землі... Це один з варіянтів простого і гармонійного “перекладу”, а, вірніше, простого звучання українською мовою церковно-слов”янських текстів без зайвої модернізації.
Я не наполягаю саме на запропонованому мною варіянті. Але я наполягаю, щоб негайно припинили нехаяти Творця. Та обставина, що віруючі, вживаючи слово нехай, не мають на думці нехаяти  Бога, не є виправданням. Бо молитва – то не раціональний текст, і заперечувати містичний її зміст значить заперечувати саму молитву.
Є речі, які потрібно виправляти якомога швидше!
 
 

Щедрий вечір всім нам

Щедрий вечір всім нам, щаслива година,
Породила Діва предвічного Сина.

 Приспів:
 Ладо, Ладо, Ладо!
 Всім на світі радо!
 Щедрий вечір на землі!

Не в пишних палатах Бога породила,
А в біднім вертепі Господа повила.
 Приспів.

Не білі перини Богові стелила,
На в’язочці сіна Вічного зложила.
Приспів.

Не поміж царями Господь нам явився,
А між вівчарями в яслах положився.
 Приспів.

А небесні духи в синяві співають,
Пастерів убогих до стайні скликають.
Приспів.

Пастирі убогі до стайні приходять,
На в’язочці сіна Господа знаходять.
Приспів.

А на світлім сході зоря засвітила,
Трьох царів премудрих дуже звеселила.
Приспів.

Золото і ладан, миро вони взяли,
І в Єрусалимі за Христом питали.
Приспів.

Найшли Христа Бога не в Єрусалимі,
А в убогій стайні в місті Вифлеємі.
Приспів.

Убогим вертепом царі не гордили,
Христови всі дари і поклін зложили.
Приспів.

І ми Христа Бога всі радо вітаймо,
Разом з пастирями весело співаймо.
Приспів.
 

Погода трошки капризувала: посипала і дощем, і снігом. Та це не зашкодило Святому Миколаю приїхати на свято у кінному візочку, урочисто, з ескортом із вершників на білих конях.
Зі сцени лунали дивовижно красиві українські співи у виконанні чоловічої капелі. Народу все більшало, особливо дітей. Навколо мене стояли люди з помаранчовими стрічками, що вже встигли засумувати за Майданом за ці дні без мітинґів. Революція затаїлась у мокрому наметовому містечку, у стомлених очах його вартових. "Скільки ще будете стояти?" - запитала на Шовковичній у одного такого, що охороняв вихід з заднього двору в тилах президентської адміністрації. Посміхнувся з-під капюшона: “До перемоги”. Не втрималась, обійняла його за мокрі плечі, то він додав: “Бо правда на нашому боці - і Бог”.
На сцені з’явився Ведмедик з Вовком, Лисичка з лисенятами, звучали колядки. Тут, де нещодавно був диригентський пульт революції, тепер відтворювали давнє українське свято, що його по селах і містах  чекали діти...
Аж ось почулося знайоме скандування: “Ющенко, Ющенко...” – і він вийшов на сцену з дружиною і дітьми. Я не записувала, що саме сказав лідер Помаранчової революції. Але запам’яталось, він говорив про те, заради чого відбувалася ця революція і чому вона обов'язково завершиться перемогою. Народ хоче і повинен жити щасливо й достойно. Україна починається з родини, отож мусимо все зробити, щоб в українській родини прийшов добробут. Діти мають право на достаток, опіку і любов батьків, батьки мають стати заможними, а держава мусить піклуватися, щоб для цього було створено всі умови.
А потім дітлахам на Майдані роздавали подарунки від Святого Миколая. Я подивилась навкруги: скільки бачило око – діти з святковими пакуночками..
 Марічка Бурмака знову співає чудову колядку, закликає всіх до єднання і перемоги.
Мабуть,  до  справжньої перемоги  нам  ще  йти і йти. Але ми не спинимося, ми йдемо...
 

День навечір'я завершує Чотиридесятницю перед Різдвом. Цього дня обов'язковий строгий цілоденний піст. Уся родина відчуває, що сьогодні ввечері до неї має завитати дуже бажаний небесний гість. Звідси випливає той глибоко святковий і духовний настрій у родині. Наші предки високо цінували й ревно дотримувалися посту цього дня аж до появи вечірньої зірки. Київський митрополит Максим (1283-1305) у своєму правилі про пости каже, що в який би день Навечір'я Різдва не випадало, навіть у суботу й неділю, треба того дня зберігати строгий піст. І щойно після вечірні він дозволяє поживитися хлібом і вином. Такий самий піст він наказує зберігати і в Навечір'я Богоявлення.
Давній слов’янський Пролог у своєму повчанні має таку духовну заохоту для вірних, які зустрічатимуть празник Христового Різдва: "Знайте, брати, що цього дня піст перед празником Христового Різдва. Тому цього дня з любов'ю і чистотою зберіться в шостий час (12 год. полудня) на молитву, перемігши гнів, очистивши тілесні провини, і всі недобрі діла відкинувши, щоб ми стали достойні чистими устами й непорочним серцем причаститися Божого Тіла, що в нього задля нас одягнувся Господь і добровільно став убогим".

Колись ще в дохристиянські часи наші прадіди мали свято "Корочуна" – день привітання сонця. "Свято "Корочуна",  – каже проф. С. Килимник, – цілком хліборобське, було в ті далекі часи імпульсом надхнення людини, надією і вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров'я, добробуту та радісного життя господаря... Свято "Корочуна" з різноманітними обрядами-ритуалами, відправами, молитвами, магічними актами-діями – виступає і сьогодні досить яскраво в нашім Різдві... "Корочун" Руси-України, що покрився Святим Різдвом, – це виняткове, багате, веселе, радісне: велике свято, що відрізняється від подібних свят инших народів своєю особливою обрядовістю, багатством фолкльору, взагалі оригінальністю етнографії, найглибшою захованістю в народніх масах нашої давньої передісторичної культури. Це свято є свідченням глибокої доісторичної дійсности не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв'язків і взаємин із всесвітом... Наша Церква ті гарні звичаї – рештки первісної культури – врешті прийняла, але, як і мусить бути, вклала в усе це християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї – правди, любови, всепрощення, щедроти, удосконалення.. Але характерно, що в основі різдвяних звичаїв зберіглося й досі все те, що пов'язана було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством: яскраво виступають у звичаях істотні риси українця: працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, єдність і святість родини; шанування пам'яті покійників і т. п." (Український Рік у народніх звичаях в історичному насвітленні, Т. 1, с. 13-14).
Головне завдання родини в час Святвечора – гідно приготувати себе і свою душу, свою хату і своє господарство до празника Христового Різдва. Господиня дому порається, щоб гарно прибрати хату всередині та надати їй святкового настрою. Найбільше часу вона присвячує приготуванню Святої вечері. Ця вечеря, хоч пісна, але багата, бо має аж 12 традиційних страв. Звідси і її назва — Багата кутя.
Чому на цю вечерю готують саме 12 страв? На це питання знаходимо відповідь у вищеназваному творі проф. С. Килимника. "На основі глибоких досліджень, – каже він, – приходять до думки, що 12 страв це тому, що протягом року "місяць оббігає землю 12 разів". Отже, кожному місяцю наче присвячена страва. По-друге, на Багату кутю мусять бути приготовлені страви з усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим прийняти й бога врожаю і святі душі дідів-прадідів... А вони, покуштувавши всього цього, дадуть у цьому році ще більший врожай" (Український Рік..., с. 20-21).
Між стравами Святої вечері на першому місці стоїть кутя, або коливо. Це варена пшениця з медом. Деякі автори дотримуються думки, що кутя це останок давніх братолюбних столів, які готували у дні смерти мучеників або померлих. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічности, а мед – це символ вічного щастя святих у небі.
Коли господиня порається в хаті, то господар приводить до порядку своє обійстя, напуває і годує худібку. З настанням вечора він з особливою церемонією вносить до хати Дідуха – сніп пшениці і ставить його на покутті. "Дідух-Рай", – каже проф. С. Килимник, – крім перебування духів дідів та бога врожаю, символізував ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей... Ось чому така шана Дідухові, ось чому його несуть у хату з такою святістю, як і принесли з поля з почестями; тому і ставлять його на самому почесному місці... (Український Рік..., с. 24).
До хати вносять також сіно й солому. Сіно кладуть під обрус на стіл, а солому на долівку. Подекуди в нас цю солому звали також дідухом. Усе відбувається за означеним обрядом, з промовами, побажаннями чи замовлянями. Під столом на долівці ставлять різні господарські знаряддя: сокиру, косу, серп і т.п., щоб на цілій господарці спочивала благословення.
Свята вечеря вже готова. На небі з’явилася вечірня зоря.
Батько родини засвічує свічку на столі. Уся родина святочно вбрана, спільно молиться і сідає за стіл до Святої вечері. Батько складає цілій родині побажання. Вечерю починають кутею з різними церемоніями і приговорюванням. На Святвечір не забувають і про душі померлих членів родини. Для них ставлять окрему мисочку з кутею на столі або вікні, бо вірять, що сьогодні й вони беруть участь у Святій вечері. Після вечері вся родина вітає Христове Різдво колядами й колядками.

З книги о. Юліяна Каторія “Пізнай свій обряд”, Львів, “Свічадо”, 2004

Богдана ЗАСТАВСЬКА

Чуєш дзвоники веселі,
То вже поруч Новий Рік
В трійці коней заїжджає
Знов до тебе на поріг.

Брязкотять підкови срібні
По засніженій землі,
Кришталевим дзвоном линуть
Побажання золоті.

Перший крок зробив годинник
Ще одиннадцять, і ти
Поспішаєш пригадати
Все, що хочеш у житті.

Щирі мрії линуть в небо
І твій ангел чує  їх,
Він завжди  з тобою поруч
Вранці, ввечорі й  вночі
 

Ярина ДОБРОДІЙ,
м. Стрий
Івано-Франківщина
Перші кроки

Ми робим перші кроки
                           в третє тисячоліття!
Тож скоріше, хай минає
                         страшне це лихоліття...
Щоб не страждав народ мій
                         довірливий, правдивий,
Щоби відчув нарешті,
              що вільний він й щасливий.
Століттями вкраїнці
             боролись за свободу...
Дай Боже, хай здійсняться  мрії
              вкраїнського народу!
 

Андрій ЛЕГІТ

***
Хоч би стрінув мільйони купців,
Не принось ти душі на базар.
Не лякайся правдивих мистців,
Обминай лиш амбітних нездар.

Справжній дружнє підставить плече,
А фальшивий стопу на путі,
Продавати сумління на честь!?
- Чи є більший ще гріх у житті?!

СНИТЬСЯ

Сниться дитинство босе,
Кожний знайомий кутик,
Стрічка блакитна Росі,
Корсунь і ліс наш Круглик.

Сняться поля розлогі,
Різаний яр, могили,
Биті шляхи, дороги,
Чаєчки срібні крила.

Сниться студентська юність,
Київська синь, Славута,
Ранніх пісень відлуння.
Вперше "люблю" почуте.

Сняться батьки старенькі,
Хата, садок, криниця,
Сниться Вкраїна-ненька,
Сниться, щоночі сниться
 

Валентина АНТОНЮК . УКРАЇНСЬКА ВОКАЛЬНА ШКОЛА: ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ, К.- 2001

Авторка цієї фундаментальної праці ґрунтовно досліджує  сформовані у лоні загальноевропейської традиції етнокультурологічні основи української вокальної школи. Поняття “вокальна школа” набуває тут широкого культурологічного наповнення.
Своєчасність і доцільність розроблюваної проблематики засвідчує зростання наукового й суспільного інтересу до ролі національних та світових мистецьких традицій у культурно-історичному просторі України.

Основи нинішніх уявлень про походження і шляхи розвитку професійної співацької культури на Русі були закладені у ХІХ ст. Їхній пріоритет належить Д.Разумовському й В.Металову. Зокрема, Д.Разумовський відредаґував чималий масив церковних книг, написав серію біографічних нарисів про співаків, композиторів та музичних діячів Київської Руси й Візантії; про грецький церковний спів; про М.Глинку як про церковного співака; укладав програми викладання церковного співу тощо. Йому належить вислів, який свідчить про кордоцентричність вітчизняної методики навчання церковному співу: “...юнаки... повинні співати не голосом, а серцем”.
В Україні на початку ХХ ст. формуються свої наукові критерії щодо визначення концепції церковного співу, засвідчені представниками східньої та західньої культових вокальних традицій. Це, зокрема, історико-музикознавчі дослідження М.Грінченка, П. Козицького, С.Людкевича та, видані за кордоном, огляди української церковної музики Б.Кудрика та П.Маценка. Зокрема, С.Людкевич, зауважуючи на те, що “... частина української душі висказується також у гарнім, глибокім релігійнім настрою, якого головним виразом – церковний наш спів”, писав  про впровадження так званого “всенародного” церковного співу, досягти майстерности в якому, на його думку, можна було лише “... через довголітнє плекання доброго хорального співу в усіх церквах по містах і селах”. Відкривши для себе і для України спадщину Д.Бортнянського, він учився на зразках його духовної музики (як недосяжному досі ідеалу української церковної музики) мистецтву хорової поліфонії й навіть висунув гасло: “Назад, до музики Бортнянського!”. Непересічне значення мають, визначені у працях Н.Герасимової-Персидської місія церкви в музичних реформах стику ХVІ – XVII ст., місце партесного концерту в культурі епохи та роля італійських впливів в українській музиці XVII ст.; здійснене Л.Корній дослідження історії української шкільної драми й духовної музики XVIIІ ст. (дослідниця також виявила й оприлюднила архівні дані щодо наборів українських півчих для російських культових колективів упродовж усього XVIIІ ст.); праці з історії українських духовних піснеспівів Ю.Медведика, Ю.Ясиновського; дослідницька діяльність Т.Гусарчук на ниві життя і творчости А.Веделя; праці Ол.Шевчук та небагатьох інших. Цінними є здійснені Л.Кияновською осягання діяльности Святоюрської школи у другій половині XVIIІ ст.; на її думку, саме завдяки поширенню професійної церковної музики, а точніше – запровадженню “художнього співу” у церквах, було подолано кризу, спричинену модою на народний церковний спів, так звану самолівку (самуїлівку).
Сукупні дослідження музикознавців та лінґвістів останніх років, на основі познакової аналізи розшифровок руської знаменної нотації XII ст. й порівняння її з візантійською, дозволяють оцінювати процес асиміляції візантійського співу на терені Руси в узгодженні двох тенденцій: “...візантійськоподібної трансляції та пристосування, яке базувалося на власній системі музичного мислення”. [...]
І.Ляшенко називає знаменний спів православного богослужіння “епіцентром піснеспівів” у контексті історії музичного професіоналізму України. Розвиток музичної культури Київської Руси мав превалююче вокальний характер, так само, як і розвиток її церковної музики. З цього приводу Л.Пархоменко пише: “... майже неймовірним видається той факт, що специфічна колективно-унісонна співоча техніка – пронесена через віки й епохи традиція древньогрецького  хорового співу” й зауважує на те, що “... кольорит власної народної і професійної співочої традиції” зумовлений “... природною високою якістю голосів і традиціями вібратного, емоційно-виразного виконавства, впливом специфічної тембральної манери”. Культовий унісонний спів, званий у Київській Русі знаменним, становив провідну музичну ознаку музичної культури ранньохристиянських часів, його головною стилістичною ознакою були розгорнуті вокалізації, так звана візантійська благозвучність (калофонія), насичена орнаментуванням лінеарна основа. І. Юдкін удається до порівняння її зі специфічними ознаками красномовства та зображальної орнаменталістики: "...у слов'янському реґіоні в пляні виявлення єдности лінеарного графічного орнаменту та риторичної словесної експресії відоме "плетіння словес", яке полягало у тому, що слова та словосполучення у їх смисловій та ритміко-фонетичній єдності трактувалися в тексті подібно до зображальних мотивів орнаменту". Знаменний спів став уособленням тих історично відкристалізованих інтонаційних ідей, які були свідченням оволодіння найбільш загальними структурними моментами мелодичного руху й знаменували собою початок професійної співацької школи, завдяки історичній фіксації - "...писаного професійного мистецтва". Отже, історичний процес становлення музичного професіоналізму в Україні, що відбувався у XVI - XVII ст., був обумовлений наявністю нормативних принципів організації звукового матеріялу, взаємопроникненням культового й народного вокального мистецтва, а також – етнокультурним  обміном із сусідніми музичними культурами (у С. Людкевича це явище має назву ендосмос, із гр. endosmos - просочування). Відтоді й ведемо генезу діяльности професійних співаків, підготовка яких для потреб виконання нової музики набувала рис цілеспрямованости й була адекватною зростанню загального рівня музичної культури.[...]
Передумовою вітчизняної концепції духовного розвитку особистости є тисячолітній досвід культурно-просвітницької діяльности духовних учителів народу, - його поетів і співців. За Г. Сковородою, духовність, що зосереджена у священних текстах Біблії, охоплює й інші усні та пісенні джерела етнічної пам'яті народів світу". Ось Вам, - писав Сковорода своєму приятелю Я. Правицькому, - за бажанням Вашим, херувимські пісні paraprasis, - що по-латині означає переказ. Станьмо, подібно до херувимів, причетними до “тайновидної” натури буття. “Викиньмо із серця” свого все зовнішнє. Хай заповнить нас світ справжній, невидимий, разом із царем його - істинною людиною". Слід зазначити, що К. Квітка, який був кілька років у ченцях, пригадував, що замість давнього сумовитого ірмологійного співу вживали радісний "Сковородин голос" (наспів) [...]
Зобов'язана своїми професійними витоками духовній скарбниці церковного співу, українська вокальна школа - освячена Христовим Словом, співаним поколіннями наших предтеч, які, зростаючи у слові, зростали й у співі; духовно збагачуючи фоносферу рідної культури та створюючи передумови її входження у світову.
У ранні періоди розвитку вітчизняної вокальної культури часів дописемної традиції в особі виконавця, як правило, суміщалися також функції поета й учителя (ця традиція описана, скажімо, греками, - за свідченнями Страбона, оприлюдненими ще в 586 р. до нашої ери; у середньо-азійській вокальній традиції на рубежі XII ст. були відомі вчителі династії Сассандрів, Барбад і Пахлапат; у Києво-Руському дружинному побуті, зафіксованому в билинному епосі -"...причетний до "чарівних" справ гусляр-сказитель" Добриня, - Добриня, який учив "...по струночкам похаживать..." і "...голосом поваживать"). У 1096 році Володимир Мономах писав у "Повчанні" про те, що учні мусять долати труднощі книжного навчання "...з поклонами і співом". Літописні свідчення про княжих музик і співців не вщухають упродовж XI - XV ст. Як, скажімо, про жіночу школу співу, що діяла у XI ст., при Андріївському манастирі Київа: "...собраше младих дівиць (ок. 300 чол.), нетолико обуча їх писанню, тако й ремеслам, й пінію" та Київський "двір доместиків" (грецьких учителів співу), - цю “вищу школу співу”. Першопровісником же традицій київського знаменного співу вважається співак Стефан (Київський), учень Феодосія Печерського, котрий до 1074 р. був доместиком Києво-Печерської лаври; затим - ігуменом, пізніше - єпископом Київської Руси, про що згадується у Літописі 1108 р.. Професійний спів пропаґував у XIV ст. український співак і шкільний реґент Іван Теодорович, відомості про котрого сягають опису І. Попадопуло, здійсненого у 1387 р..
Вислів, що характеризує спів, якого почали навчати у Київській Русі прийшлі вчителі -"солодкий спів" - має мітичну історію про великого грецького співця Піндора, який був зобов'язаний своїм медоворечистим голосом такому випадку: у дитинстві, полюючи на горі Гелікон у Беотії, він заснув. Бджоли ж узяли та й поклали у його вуста щільники. Вираз "солодко співає" -типовий і для української пісенно-словесної народної творчости. Дійшов інший вислів із практики доместиків: “щебетати”. Він був описаний олександрійським лексикографом V ст. н.е., який називає ним уже жанр - "оманливі пісні". За літописними свідченнями Нестора, руських послів візантійський спів вразив подібністю (за їхніми уявленнями) до ангельського, небесного. Дослідник грецького церковного співу, колишній єпископ Чигиринський Преосвященний Порфирій Успенський висловлювався про "...красу грецького співу церковного, якого відмінні властивості суть мелодія одного солодкоспівця (соло), безперервна поступовість переходу тонів у тони з допомогою півтонів і заливистої трелі й розкішна кучерявість, яка полягає у тому, що голос обвиває головний тон знизу догори і згори донизу, без наших скачків, подібно до плюща, який в'ється по стіні чи навколо дерева". За час 18-річного перебування у різнонаціональних країнах християнського Сходу П. Успенський зібрав 288 позицій грецьких рукописів, у тому числі й музичних, які відображають тисячолітнє музичне життя грецької церкви.
Навчально-методичним матеріялом співу грецької церкви були трактати з теорії музики, учбово-педагогічні компендіюми для майбутніх півчих тощо. Цю колекцію вивчав І. Срезневський і називав її не тільки найбільшою з відомих, але й єдиною. Нині вона перебуває в Росії, у Санкт-Петербурзі (РАН, фонд 118). Поза тим, Порфирій Успенський навчав у місцях своєї подорожі церковному співу "...не по нотам, а с голоса". У розрізі сказаного вище, важливим є твердження про те, що “ ... історичні записи очевидців, які чули український спів у давнину, свідчать про те, що українська співацька практика ХVI-XVII ст. зберегла деякі спільні риси з афонською виконавською манерою”, - так пише Г.Васильченко-Міхно, зауважуючи, що остаточний занепад візантійського церковного співу в Україні спричинив до того, що істинною православною співацькою традицією стала афонська. Цікавим матеріялом є свідчення іноземних мандрівників, які одностайно сходилися в думці про розспіваність українського народу і високу музично-співацьку культуру й грамотність; про дивовижне, органне звучання хорового, а надто дитячого співу.
І привезені у X ст. Володимиром з Корсуня грецькі співаки-доместики, і нова хвиля калофонічного (благоліпного) співу, якій передували, знову ж таки, виконавсько-педагогічні традиції грецьких, запрошених уже князем Ярославом, співаків, котрі принесли у вокальну культуру Київської Руси "вісім гласів", що були систематизовані Іоаном Дамаскіним у безлінійний нотопис, -"...вишуканий, а не просто осьмогласний ... спів із фіоритурами та іншими прикрасами (тобто, мабуть, антифонний спів у октаву)", і так званий "болгарський спів" західнього рубежу українського православ'я, - Манявського скита, настоятель якого Іов Княгиницький протягом 12 років перебував на Афоні, - є свідченнями давніх традицій вокального етноінтегративного процесу.
Таким чином, можна стверджувати, що вже від XII ст. у Київській Русі функціонувала система вокального виховання та освіти, методичні засади якої не достатньо відомі. Сучасні дослідники доводять,  що  навіть  у  добу  татаро-монгольського  поневолення  Київ  залишався  традиційним церковно-адміністративним  центром  Руси  ("...про  безперервну  діяльність  Софійського  собору свідчать графіті 1257, 1259, 1285, 1380, 1494, 1510 pp."), а значить, не припинялося внутрішнє співжиття, пов'язане з музичною культурою. [...]
Запозичення чужої для наших пращурів музично-інтонаційної та знакової системи співу призвело до активної пошукової роботи адаптаційного змісту з метою віднайдення "...ориґінальних, відповідних побутуючій музичній практиці способів передання досвіду відбору й організації звукового матеріялу". Доцільно згадати, що одним із перших ролю фолкльоризації окремих елементів культових, зокрема, співочих відправлень помітив і описав І. Франко у своїх дослідженнях із порівняльного мовознавства.
Предтечі  наукового пізнання українського вокального мистецтва - його письмові джерела: перша півча книга "Стихирарь" (1152р.); історичні й дидактичні праці Тараса Земки (І пол. XVII ст.); "Азбука знаменного співу" Олександра Мезенця (1668 p.); різноманітні "Ключі", "Музичні граматики" й "Богогласники" XVII ст.; шкільні посібники з музики (церковного співу), зокрема, "Аще хочеш разуміти київське знамя й пініє согласно й чинно сочиненноє" (1671 p.); "Мусикійська граматика" і "Способ до заправи дітей" Миколи Дилецького (1723 p.; 1-а ред. - 1675 p.); "Буквар і музична граматика" М. Березовського (40-і роки XVIII ст.); "Теорія" С. Рибака (1775 p.); "Гласопіснець учебний" І. Левицького (кінець XVIII ст.); "Богогласник" Почаївський (1790 - 91 pp.). У "Житії Феодосія Печерського", написаному літописцем Нестором, містяться настанови "Про поведінку співаків на крилосі", де написано: "І єгда, починающе піснь іли аллилуїа, поклоняїце междю собою творим,  подражающе  о  сем  аггели...”
 

Сьогодні весь світ святкує святе Христове Різдво. І дійсно, якщо подивитися у контексті Космічної містерії, саме у ці дні відбувається щорічне "народження Сонця", яке світить усім без винятку, для якого не існує будь-яких кордонів чи обмежень. Тому і людина має відчувати особливо у ці дні пробудження світла у своєму власному серці. Це той чудовий життєдайний процес, який нагадує кожному про нашу справжню природу, як іскри Єдиного Батька - Господа Бога, та єднає нас з усім людством.
Сьогодні хочеться вітати всіх, а особливо тих, хто був у наметовому містечку в дні Помаранчової революції, або ж є там і сьогодні, із цим просвітлюючим серце святом. Так, усі дійсно великі події як у житті окремої людини, так і у житті народу, завжди творяться з чистим серцем, що наповнене світлом любови та співчуттям до ближнього. Тому важливо, щоб не обурення, але прагнення до істини було нашим проводирем у тій великій справі, заради якої ви залишили свої домівки, терплячи тут дискомфорт та незручності. Бо сказано: "Пізнайте правду, а правда вас вільними зробить". (Єв. від Йоана, 8.32)
Як відомо, життя справжньої людини має бути освячене великою пошаною до чотирьох складових, що по суті є тими чотирма матерями, які роблять людину людиною. Це: Святе Письмо, рідна мова, мати-земля та власна мати, яка нас породила. Причому, лише усвідомлення усіх чотирьох дає змогу людині повноцінно реалізувати себе у житті.
За останнє сторіччя ми бачили, як відбувався грандіозний процес руйнації людяности: спочатку було відкинуто Святе Письмо, потім пригнічена мова, внаслідок чого прийшла до занедбання земля, яку використовують без огляду на її духовну сутність. Тепер вже можна спостерігати і відкрите зневажання власних матерів.
Тому наш останній і єдиний шанс - навернутися до істини та згадати про власну природу. Про те що людина насправді – створена за образом і подобою Божою, тобто її основа – дух. І цей дух має універсальну природу, що виявляє себе у вічних людських якостях, як от: істина, любов, мир, праведність.
Тому кожен має звернути свій зір на себе, згадати про свою людяність, яка здобувається шляхом самопожертви та милосердя. Заради відродження високого духовного статусу людини і нації.
І вже перший крок до цього зроблено.
 

Світова Федерація Українських Жіночих Організацій
проголошує
29-ий Літературний Конкурс СФУЖО ім. Марусі Бек
З нагоди 120-го ювілею Українського Жіночого Руху, СФУЖО пропонує три теми до вибору:

1. Український Жіночий Рух і його розвиток.
2. Українка в родині, громаді і світі.
3. Українська жінка крізь віки.

Жанр літературного твору: нарис, оповідання, есей, наукове дослідження, п”єса. Праця повинна бути підписана псевдонімом, додатково в закритому конверті подати коротку довідку про авторки: прізвище, вік, адреса та фото. Вік учасниць конкурсу – 16 років і вище.

Для переможців призначені нагороди:
    І нагорода    - $ 500 Can.
    ІІ нагорода   - $ 300 Can.
    ІІІ нагорода  - $ 200 Can.
Рукописи обсягом до 10 сторінок просимо надсилати українською мовою, з переліком використаних першоджерел на адресу СФУЖО:

                                WFUWO Konkurs
                                21218 A Bllor St. W. Suite 206
                                Toronto, ON M6S 1M8
                                 Canada
Реченець надіслання творів:   30 квітня 2005 р.
Запрошуємо всіх бажаючих до участі у конкурсі.
 

Церква в Україні

Близько 70% громадян України вважають себе віруючими. Цей та інші результати загальнонаціонального соціологічного дослідження “Релігія та Церква в сучасній Україні”. Дослідження мало виявити не тільки рівень релігійности і конфесійну структуру громадян України, а й ставлення віруючих різних конфесій та релігій одне  до іншого, до різних канонів релігійних учень. Дослідження здійснила фірма “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Патріярхії УГКЦ.
 За даними дослідження, серед 70% віруючих 40,7% тих, хто  належить до конкретних релігійних конфесій, а 29% не визначилися зі своєю конфесійною приналежністю. З решти 30% населення України 16,1% вважають себе невіруючими, а 14,3% не можуть себе однозначно ідентифікувати з певною вірою. Як зазначалося на прес-конференції, результати опитування свідчать, що найбільш численними конфесіями в Україні є Українська Православна Церква (Московського Патріярхату) - 37,8% усіх конфесійне визначених віруючих (або 15,4% дорослого населення України); Українська Православна Церква - Київський Патріярхат - відповідно 28,7% (11,7%) та УГКЦ -18,6% (7,6%). Отже, вірні цих Церков становлять близько 85% тих, хто вважає себе віруючими і належить до певної конфесії. Жодна з усіх інших Церков та релігій не охоплює більш ніж 2% конфесійно визначених віруючих (тобто 1% всього населення). Серед активних віруючих (8% усіх громадян України та 23% усіх конфесійно визначених віруючих) і тих, хто відвідує церкви хоч раз на місяць, найчисленнішою конфесією є УГКЦ (близько третини всіх активно віруючих); наступні конфесії - УПЦ (МП), УПЦ-КП і протестантські конфесії (кожна - близько п'ятої частини віруючих.
 

Були усією родиною учасниками революційних подій у Київі. Я зі своїми дітьми-школярами: шестикласницею Даринкою та восьмикласником Іванком обстоювали правду на Майдані Незалежности з 28 по 30 листопада. Був з нами і мій брат Юрій з с. Токи Підволочиського району. Чоловік зі своїм студентським товаришем, братом і племінниками були на тиждень пізніше.
Майдан надихнув мене до написання нових віршів. Ось один з них:
Помаранчова революція,
Молодь уся помаранчова –
Від Красного до Борщіва,
Від Донбасу до Карпат
Кожен – рідний, наче брат.
У Київі на Майдані
Разом ми – єдина
Українська родина

Анна ЗБАРАСЬКА-ЛИТВИН
м. Підволочиськ
 

6-9 січня 2005 р. Львів,
Львівщина та вся Західна Україна запрошує студентів та старшокласників із Великої України відсвяткувати Різдво разом

Прибуття гостей – вранці шостого січня (або ще ввечері п’ятого січня). Цього дня кожна родина готується до врочистої Святої Вечері, отож будемо вдячні, якщо вам захочеться допомогти господині ліпити вареники, терти мак чи замішувати кутю.

Сьомого січня ви матимете нагоду взяти участь у святкових богослужіннях у храмах своєї Церкви або ж разом із господарями, якщо цього побажаєте ви особисто. Цього дня Ви продовжите святкове родинне спілкування, а також напевно візьмете участь у веселому поході ватаги колядників.

Восьмого січня вас очікуватимуть в обласних центрах, де відбудуться паради вертепів з усієї Галичини та концерти українських виконавців.

День від’їзду залежить від обставин кожної гостьової групи. Ви можете виїхати уже восьмого січня увечері, а можете ще залишитись до наступного дня, тобто до дев’ятого січня.

Просимо поширювати цю інформацію, формувати групи охочих святкувати Різдвяні свята з нами, а також інформувати нас про їхню кількість на подані нижче інтернет-сторінку чи електронну адресу.

«Різдво Разом!»вул. І. Свєнціцького, 17, Львів, Україна тел: + 38 (032) 240 99 49 (внутр 238)факс: +38 (0322) 76-82-73 веб: www.rizdvorazom.org.ua ел. пошта: info@rizdvorazom.org.ua Зірка, що зійшла на Сході, повела царів на Захід.Ми запрошуємо вас долучитися до них, щоб уже незабаром святкувати «Різдво разом»!

До архіву газети

На першу сторінку