Улюблені Брати, Сестри і Діти у Господі!
...З особливої святої Божої милости ми відзначаємо знов велике і радісне свято Народження Втіленого Слова Божого. Многомилостивий Бог, Який створив людину і наділив її даром самоусвідомлення та можливістю пізнавати та спілкуватися з іншими, зрештою призначивши її взяти участь у радості любови, не зрікся людини, коли вона відкинула Божу любов, обравши шлях окремого зростання окремо від свого Творця. Це було тією прірвою, з якої людство не могло вибратися власними зусиллями. Саме через це Слово Боже понизилося настільки, що прийняло тіло і стало людиною; зробивши це, Він вилікував людську природу таким чином, що людина, відроджена в Христі, спроможна була б знову любити Бога в Особі Ісуса Христа. Це відродження стосунків любови між людством і Богом є джерелом найвеличнішої радости у всесвіті. Це той подарунок, який Бог запропонував людству, що про нього співали ангели в ніч народження Христа у Вифлеємі.
...Найважливішим у Його народженні є той факт, що Бог прийняв тіло і зробився людиною, аби підняти людину до Бога.
Людство, однак, не переймається цією можливістю. Натомість воно зв'язує себе ненавистю та смертю, коли встановлює цілі, які є дуже обмеженими та приземленими. Воно намагається перетворити свято Різдва у всесвітнє святкування зміни пори року, повністю зосереджене на людині та відрізане від Церкви й його християнського змісту. Щоб протистояти цим тенденціям, ми, християни, повинні докласти чимало зусиль у намаганні осягнути великий духовний сенс Воплочення і народження Слова Божого. Осягнення цього сенсу стосується нас безпосередньо. Воно дає нам спроможність стати причетними до життя Ісуса Христа, яке є недосяжним для уявлення невіруючого, - спроможність, що сповнює нас небесних невимовних радощів...
Вірні християни! Господь наш Ісус Христос, Який народився у вертепі і був покладений у ясла, очікує, щоб ми відкрили Йому свої серця, аби Він оселився в них, ніби всередині нового вертепу. З глибини наших сердець Він буде спрямовувати наші думки і почуття в напрямку всього того, що є добрим і прекрасним. Він стане нашим супутником в житті і засвітить у наших серцях любов і щастя, те щастя, яке народжується тільки з любови. Намагаймося очистити наші серця від усіх нашарувань поганих звичок, від того, що стискає наші душі, від гріха, від злих намірів; намагаймося очистити їх чистотою віри, завдяки якій наші душі стають чистішими за сніг. Тоді ми будемо готові вітати Ісуса Христа з чистим серцем і святою надією на оселення Його як Немовлятка у яслах наших сердець. Відповідно, у свій час, через нашу працю і наслідування Його заповідей, образ Христа відіб'ється в нас (Гал. 4, 19) аж доки всі прийдемо до пізнання мужа досконалого, в міру повного віку Христового. (Еф. 4, 13).
...Ми по-отцівському вітаємо вас з нагоди цього видатного дня і щиросердо уділяємо всім вам наші отцівські побажання і патріярше благословення.
Нехай благодать та безмежна милість Ісуса Христа, Який народився у вертепі та був покладений у ясла, перебуває з усіма вами.
У Фанарі, Різдва Христового 2003 року
Ваш постійний молитовник перед Богом.

† ВАРФОЛОМЕЙ, Патріярх Константинопольський
 

Для багатьох із нас, дорослих людей, входження в Різдвяні свята створює неповторне відчуття повернення в дитинство.
Світові, котрий чекав був Месію як воїна, визволителя, борця, явлено було звичайне для людського зору Немовлятко, фізично немічне й позірно вразливе для будь-якої злої сили. Саме перед Ним, загорненим у пелюшки, з внутрішнім подивом схилилися східні мудреці, приносячи Дитяткові Ісусові царські дари - золото, ладан і миро. Його здивовано споглядали пастушки, котрі, почувши спів ангельських хорів, поквапилися до вертепу.
Пізніше Христос навчатиме своїх учнів: "Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже. Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!" (Лк. 18:16-17). Для нас, сформованих технократичною цивілізацією, яка приймає за найвищі цінності економічну могутність, технологічний проґрес, життєвий успіх, володіння інформаційним простором, це виглядає вищою мірою наївно. Адже ми звикли керуватися в житті цілком іншими мотивами. Завжди й в усьому ми намагаємося пильнувати власних інтересів, ставлячись до інших людей залежно від того, наскільки вони вигідні для досягнення нашої практичної мети. Підкуп, замовлене вбивство, обман - усе це знаходить виправдання в нашому повсякденному житті. Навіть Церква виявляється втягненою в світські конкурентні змагання. Мірою її успіху ми починаємо вважати багатство храмів, близькість до влади, доступ до телебачення або преси. І для нас у євангельській історії приходу в світ Немовлятка Христа набагато більш зрозумілий цар Ірод, який хоче зберегти владу й позбутися конкурента, аніж Сам Господь, Наш Небесний Отець, з виявленою Ним незбагненною довірою до Його зіпсованого творіння.
Різдво Христове - унікальний час для роздумів над загубленими духовними цінностями та над нашими суспільними хворобами.
Нами пережито не один експеримент у подоланні суспільних проблем суто політичними або економічними засобами. Всі, хто народився в імперії зла, мусили б зробити для себе висновок із цієї останньої руйнівної спроби будувати сучасну вавилонську вежу на підмурках людської самовпевнености й примітивного ідолопоклонства вождям.
Різдвяне відчуття близькости до Немовлятка Христа несумісне з марнотною грою амбіцій. Як тільки Спаситель помітив у своїх учнів спроби мріяти про суспільний успіх, "взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: Коли хто в Ім'я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене" (Мк. 9:35-36). Покладений у ясла Ісус вчить нас Своїм прикладом вищій цінності простоти, довіри, відкритости до болів і турбот світу. Він вчить нас не марнувати на кар'єристичних манівцях того, що мав кожен з нас - дарів дитячої безпосередности, чуйности й чистоти. І нехай це свято стане доброю нагодою відшукати втрачене й зустрітися з Христом у всій красі нашого природного дитячого дару причетности до Небесного Отця, на чий образ і подобу створений кожен із нас, дітей Божих.
ХРИСТОС НАРОДЖУЄТЬСЯ! - СЛАВІМО ЙОГО!
 

Про Христа написано найсвітліші і найвеличніші слова усіма мовами світу. Справді
"Нова радість стала, яка не бувала
Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла".
Але людські вартості підіймаються і падають разом з нами.
В епоху несусвітнього падіння вартостей і здешевлення людського життя - найсвятіше було найбільш затоптано. Хоча навіть тоді все ж таки була гра в якийсь козир. Скажімо, популярні виставки. Вийшов з зали американець, усміхнений: "Я вже зфотографував!"
Задумався італієць: йти чи не йти? "Сьогодні я не готовий до зустрічі з Леонардо".
Забіг до музею есесерівський любитель: "Черга здоровенна, картина маленька - в золотих рамах. Дивлюсь - та сама женщина с улыбочкой. Ну, всі знають - Ліза...".
Цінності ж сакральні були особливо зневажені. Храми не тільки висаджені вибухівкою, а знищені в душах - і храми, і книги, і поняття.
- Тату, розкажи про Христа, - несподівано сказав мені син.
- Я не вмію, - розгубився я. Але він наполягав. Я відчув, як то важко говорити про велике. Перед тим треба дуже багато думати, багато знати.
Сказати дитині, що це Великий Учитель Любови - це не те, що йому зрозуміло. Згадати слова, яких мене малим вчила мама?
"І воплотившагося от Духа Свята і Марії Діви і вочася... Распятого же за ни при Понтійсьтім Пілаті, і страдавша і погребенна. І воскресшаго в третій день по писанієм...".
Це кредо, повторенням якого утверджували в собі віру.
Говорити резони з брошурок про суперечливі відомості про Христа? Ці речі спокусливі, а дитині - пісок в очі... Світ навколо мене розгубив пам'ять про Христа. Але мине 7 років - і настане розплата за слово.
Перед судом я відчую ворожнечу, винувачення, насильство і зневагу. Потім - бичування етапів. І вже тоді задумаюсь і відчую Христа:
Скільки пам'ять - око за око,
Всі віки - тільки тьма в очах...
Як то треба злетіти високо,
Щоб узріти спасенний шлях
Всепрощення і дух любови,
Вільне слово надії - всім,
Марноту безкінечних пімст...
Але як по-земному глибоко:
Я приніс вам не мир - меча!
Зона страждань розширює очі... В лаґері чоловік з Закарпаття казав задумливо і розчулено:
- Ви ж не винні, як Христос.
- Пане Кампов, що ви таке говорите? Чому це я невинний? - Говорив уголос, про що всі мовчали. Не приймав їхніх цінностей, які були загальноприйнятними і обов'язковими. Голос мій заглушували військові глушилки. Досягнення комунізму називав браконьєрством, а павутину лжі називав "Собором у риштованні". За їх поняттями я "ідейний ворог"!
А вже щодо Христа - то як же Він був невинний, коли приніс нову віру і заперечив касту фарисеїв, назвавши їх гробами повапленими? Хто ж нас вчив безстрашности, як не Христос? Він не заперечував Закону - Він тільки замінив букву - духом! Він не заперечував пророків. Навпаки - Він нагадував фарисеям, що вони повбивали пророків камінням. А пригадуєте: первосвященик перед "невинним" Христом розривав на собі одяг?!
Отак поступово наповнювався простір між двома фресками: Христос на руках у матері - і Христос на Голготі.
Власне, про це і питав мене хлопчик, який знав ті обидві фрески - їх бачили на зображеннях всі. І чули пісеньку:
"И печально глядит на дорогу
У колодца распятый Христос"
Наука Христа. Проповідь на горі. Притчі Христові. Чудеса Христові - усе це глибинні символи для роздумів. Профанний погляд не бачить у них нічого. На профанації будувалась безбожна пропаґанда. Затуркана людина прокидається вже тоді, коли почує астрономічну ціну за ікону або побачить кілометрову чергу до святих мощів. А в совєтські часи черги були переважно за апельсинами і до мавзолею.
До однієї сторінки Євангелії понаписувано сотні книг. Створено картини - великими майстрами. Сторінку - дві сторінки тексту - спокус Христові в пустелі Достоєвський назвав найбільшим громовим чудом, яке могло трапитись на землі!
Але кожен символ треба відкривати, як діямант в попелі. І доходить тільки те, що вистраждане.
Уже на засланні я написав вірш про Христа:

"Мають нори лисиці і гнізда птахи небесні. Син же Чоловічий не має де голови прихилити". (Мт VII.20).

В наш світ
Він прийшов уже гнаним:
Йому поклонились волхви,
але по дорозі назад
уже замітали свій слід.
На земних тронах сиділи царі.
Святині посіли фарисеї.
У всіх була рішуча віра:
всі місця зайняті.

Вгорі та глуха стіна,
де лежить уже знайдена істина.
Пильні хранителі дослухались
Нового Слова: чим воно загрожує?..
Лише  о д и н  оцінив
прихід на землю Месії:
з високої гори показав Йому
Усі царства світу і славу їх
і ладен був віддати їх лише за те,
щоб поклонився йому.

Ходили за Ним нещасні і каліки,
благаючи чуда,
але навіть грім чудес і блискавиці мудрости
затягувало павутиною фарисейства.
Маловірні учні,
яким рости до апостолів,
тверді вороги,
яких не вразити любов'ю,
юрми цікавих,
міняйли в храмі,
просвітлені блудниці,
потаємні Никодими
в примарах страху,
що зродив Юду.
І тільки максималізм віри:
"Хто не збирає зо мною, той розкидає".

І тільки максималізм серця:
"Будьте мудрі, як змії, і невинні, як голубки".
І чиста сила офіри.
1980

***

Уже в Київі баптистський пастор Яків Духонченко дав мені нелеґально привезену з Заходу книжку Олександра Боголюбова "Сын человеческий" - талановиту, натхненну книжку про Христа. То була щаслива мить: сприймання на рівні дива! Він назвав справжнє прізвище автора - Олександер Мень. Через декілька років о. Олександра вбили в підмосковному лісі, коли він вийшов з церкви. Я схопився за голову. Потім подумав: "Написати таку книгу про Христа - і вмерти".
Але кожне покоління пише і писатиме свою книгу про Христа.
 

Українські народні звичаї та обряди надзвичайно багаті на різноманітні символи. Виникаючи і розвиваючись як семантично насичені дійства та завдяки різноманітній символіці вони часто самі перетворювалися на магічно-символічні акти. Серед численних обрядово-звичаєвих символів особливо привертає увагу образ хліба. МОЖНА СТВЕРДЖУВАТИ НАВІТЬ, ЩО ДОМІНУЮЧИМ СИМВОЛОМ В УКРАЇНСЬКІЙ КАЛЕНДАРНІЙ ТА РОДИННІЙ ОБРЯДОВОСТІ (ТА СУПРОВІДНИХ ФОЛКЛЬОРНИХ ТЕКСТАХ) Є  Х Л І Б, - ЯК ОСНОВА ХЛІБОРОБСЬКОЇ НАЦІЇ, ЯК ЇЇ ДУХОВНА І МОРАЛЬНА ЦІННІСТЬ. ХЛІБ ДЛЯ НАШОГО НАРОДУ БУВ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕ ЛИШЕ КАТЕГОРІЄЮ ВИМІРУ ДОБРОБУТУ. ВІН ЗДАВНА БУВ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ МІРИЛОМ ДУХОВНОСТИ, ЛЮДЯНОСТИ, ВНУТРІШНЬОЇ КУЛЬТУРИ, МОРАЛЬНОЇ ЧИСТОТИ, СОВІСТИ. ХЛІБ - ЦЕ ЗНАК САМОГО ЖИТТЯ, ЙОГО ОБОЖНЮЮТЬ, ДО НЬОГО ЗВЕРТАЮТЬСЯ, ЯК ДО ЖИВОЇ ІСТОТИ, З НИМ ПОВОДЯТЬСЯ БЕРЕЖНО.
Через символ хліба можна простежити цілісність національного світогляду, що існує у глибинній національно-культурній традиції і всеохопності національного світоглядного мислення - природно-астрального, господарського та родинного. У такому розумінні хліб виступає не просто як с и м в о л, але і як і д е я, як незмінна основа людського життя, що реалізується в обрядовості та фолкльорних текстах.
Космогонічну семантику цього символа, очевидно, найбільш яскраво висвітлив К. Сосенко у своїй монографії Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера. Звичайно, емпіричною базою для цих і багатьох досліджень стали фолкльорні записи названих та інших збирачів народної творчости, зокрема Зоріяна Доленґи-Ходаковського, Вацлава з Олеська, А. Метлинського, В. Гнатюка і т. д. Проте покищо на сьогодні не маємо цілісного, багатоаспектного дослідження на дану тему.
Перш ніж звернутися до аналізи конкретного обрядового матеріялу, зауважимо, що символічними є вже самі  ф о р м и  хліба, використовувані та відображені в українській обрядовості, як, наприклад, колос, сніп, зерно, кутя, житній та пшеничний хліб, різного роду ритуальні хліби. До кожного свята чи обряду випікався хліб певного вигляду і форми, що має чисто символічне, а часто і магічне значення.
Життя хлібороба-українця в давнину повністю було підпорядковане календарним хліборобським обрядам. На річне коло сонця накладався річний хліборобський цикл та коло родинної обрядовости, тісно пов'язане з календарними обрядами, утворюючи, отже, потрійне обрядове коло, в якому наскрізним є поетичний символ хліба з усіма своїми похідними та багатою варіянтивністю.
У даному колі української обрядовости зберігається культ, де хліб виступає, насамперед, як символ космогонічний.
З самого початку хліб традиційно мав круглу форму і вже цим самим символізував сонце, яке в дохристиянський період було одним із найбільш культивованих божеств. Як зазначає Ю. 3. Круть у дослідженні Хліборобська обрядова поезія слов'ян, "сонце вважалося творцем урожаю, першопричиною земних природних явищ. Йому поклонялися, перед його всемогутньою величчю схилялися, до нього звертали свої погляди, виголошували певні обрядові формули", саме тому, мабуть, і перші хлібні пожертвування були принесені сонцю, а пізніше ритуальні хліби починають відігравати певні функції у християнських обрядах та при церковному богослужінні (і це є окрема, не менш важлива тема для дослідження).
Ми знаємо, що у Різдвяні свята використовуються різні форми обрядового хліба: Дідух, кутя, паляниці, книші, пироги та ін. Є підстави вважати, що за давньосимволічним значенням ритуального хліба до цієї ж групи свят слід віднести й Андріїв день (13 грудня). Це свято передувало "народженню сонця", а  к а л е т а  (обрядовий корж) є його символічним образом.
Зупинимось дещо детальніше на значенні окремих форм хліба, що використовуються або випікаються на Різдвяні свята. Мабуть, найбільш значимим серед них є Дідух (Дід, Коляда). Дідух був символічним божеством нового врожаю, оберегом. Тому господар, ставлячи його на покуті, промовляє слова приблизно такого змісту: "Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву - подай це ще краще цього року". Окрім того, обрядова реґіональна назва цього житнього, пшеничного або збірного снопа (Дідух - Дід-Дух) дозволяє вважати, що це був ще й символ пошанування предків, місце зосередження душ (духів) померлих родичів, які приходять у Святі вечори до свого роду (у Різдвяні свята культ пошанування предків надзвичайно розвинений).
Інші форми різдвяного хліба зосереджували в собі головним чином мітологічну символіку - були космогонічними символами астральної трійці (сонце, місяць, зорі чи сонце, місяць, дрібен дощик) або якихось елементів із неї. І основною функцією, яку виконувала вся ця система хлібів-символів була функція заклинання на новий врожай. Яскравим свідченням цього є обрядові тексти колядок, щедрівок, примовлянь, віншівок, засівалок, театралізованих дійств.

Стоїть же, стоїть нова світлонька,
А в тій світлонці тисовий столик,
При тім столику три гості сидять,
Три гості сидять, три товариші.
Один товариш - я с н е   с о н е ч к о,
Другий товариш - та  м і с я ч е н ь к о,
Третій товариш - та дрібен дощик.
С о н ц е  мовить: "Нема над мене.
Як же я зійду в неділю рано,
Огрію ж бо я гори й долини,
Гори й долини, поля й дуброви;
Морози спадуть, а роси стануть".
Місяць же мовить: "Нема над мене.
Як же зійду я разом з зорями,
Урадуються гості в дорозі,
Гості в дорозі, війська в обозі".
Дрібен дощ мовить: "Нема над мене.
Як же я піду три рази мая,
А зрадується жито, пшениця,
Жито-пшениця, всяка пашниця.
Будуть снопоньки, як повозоньки,
Будуть копоньки, яко звіздоньки".

В іншій колядці окрім згаданих космогонічних персонажів згадуються інші символічні форми хліба. Наприклад, часто у зверненні до господаря, якого величають, говориться:

Застеляй столи, клади калачі,
Клади калачі з ярої пшениці...
Дарує Господь два лани жита,
Два лани жита, третій пшениці,
Третій пшениці на паляниці...

Так  к а л а ч  (у деяких реґіонах  к о р о ч у н) - обрядовий хліб з нового врожаю (ярої пшениці) є не лише космогонічним символом, він по суті є даром при зустрічі дорогих гостей. У пізніших, трансформованих, варіянтах цими гостями є святі (або Ісус, Божа Матір і Святий Петро). У розглянутому тексті християнський мотив виражено словами "дарує Господь два лани жита, два лани жита, третій пшениці...". В даному випадку "два лани жита" символізують хліб щоденний, а "третій пшениці на паляниці" - хліб святковий.
У багатьох різдвяних обрядових текстах, особливо колядках, щедрівках (як, до речі, і в наведеній вище) спостерігаємо досить природне поєднання давньої символіки із християнською. Як приклад можна навести й іншого пляну обрядовий текст. Коли господиня несла кутю та узвар на покуть, до Дідуха (один із давніх елементів жертвоприношення), то промовляла: "Прийми, праведне сонце та святі душеньки, свою їжу й питво, щоб і на той рік вам принесли".
У записах колядок і щедрівок В. Гнатюка знаходимо цікаву колядку про походження першого збіжжя і рослин (її приводить у своєму дослідженні К. Сосенко):
...А в тім гніздоньку три голубоньки:
Юж ся впустили в глибокеє море,
В глибокеє море на самоє дно.
Винесли нам три пожитоньки.
Перший пожиток - возиме жито,
Возиме жито людям на хлібець;
Другий пожиток - яру пшениченьку,
Яру пшениченьку на проскіроньку
До служби Божой, до церковоньки;
Третій пожиток - зелену траву,
Зелену траву для худобоньки.

У даній колядці "яра пшениченька" - не просто хліб святковий, а  с в я т и й, як тіло Ісуса Христа - "на проскіроньку до служби Божой, до церковоньки".
В окремих колядках і щедрівках яра пшениця символізує не лише народження нового збіжжя, нового хліба, але й є символом вічности людського буття.
У багатьох обрядових текстах оспівується праця біля хліба, як святешна, духовна, небуденна, як така, що сприяла не лише матеріяльному достатку, але й гармонії відносин:

Чи є, чи нема господар дома?
В стодолойці є, житейко віє.
Ходімо ми му заколядуймо,
Чи не дасть він нам по коробойці?

Це зовсім не означало, що люди справді у таке свято працювали. Оспівування такої праці означало побажання господарям блага мати її, бо з нею у дім приходили достаток, багатство, злагода.
У різдвяних святкових текстах (як і явно в самому обряді) зустрічаємо ще один вид обрядового хліба. Це - пироги.
...Як не даси пирога, // Візьму вола за рога.
Пирогами обдаровували колядників, щедрівників, пригощали гостей. Пироги носили діти вечеряти бабусі-повитусі та хрещеним батькам. Пироги також символізували багатство і достаток. Саме тому на Західній Україні й досі існує на Багатий Вечір, обряд, коли батько, ховаючись за пирогами запитував, чи бачать його діти. Але можна простежити і більш давню символіку цього печива. Як зазначає О. В. Ковальчук, слово "пиріг" у доіндоевропейській мові означало "хліб місяця". Цю ж думку доводить нам у згаданій праці і Ксенофонт Сосенко. Окрім того, доведено, що першопочатково пироги мали не круглу форму, а півмісяця (така їх форма і до сьогодні збереглася на Вінничині, подекуди на Полтавщині).
І, нарешті, основна різдвяна страва - кутя - це ніби узагальнюючий символ усіх форм хліба, про які говорилося вище, оскільки є їх першопочатком.
 

"В драматичній і навіть трагічній історії відносин між християнською Церквою і християнською Державою, - на думку видатного філософа Г. Федотова, - київський досвід, незважаючи на свою короткотривалість та крихкість, можна розглядати як одне з найкращих християнських досягнень".
Внутрішня "гармонійність", "готичність" в культурі наших пращурів, про які згадував також проф. Шубарт, були наслідком прищепленої їм т. зв. "християнської античности" або "християнського еллінізму", якими органічно пройняті вчення Святих Отців та й сама Східня Церква як така. "Еллінізм в Церкві, - пише проф. прот. Георгій Флоровський, - так би мовити увічнений, введений в саму тканину церковности, як вічна категорія християнського існування. Звичайно, мовиться не про етнічний еллінізм... Мається на увазі "християнська античність", еллінізм догматики, еллінізм літургії, еллінізм ікони". Ця "християнська античність" найкраще прищеплювалась в Русі-Україні через твори Святих Отців, що набували значного поширення завдяки активній місіонерсько-просвітницькій праці новозаснованих православних манастирів.
Сьогодні досить часто трапляється упереджене твердження, що східня православна святоотецька традиція з її аскетизмом і містицизмом не є притаманною українській душі. Так, відомий професор О. Кульчицький у своїй праці "Світовідчування українця" пише: "Здається, не "пристає" до української психічної структури третя можливість активно-рефлексивної настанови - напрямленість на аскезу... Тому постаті, як Іван Вишенський в аскетичній добі його життя, не знаходять багато співзвучности в українській душі і мабуть порівнюючи рідко у нас появляються". В цьому питанні п. Кульчицькому вторить і проф. А. Колодний в своїй статті "Християнські вияви духовности українців", огульно стверджу-ючи, що "характерна риса релігійности українців є обрядовірство...", а також - "нашому народові притаманне нехтування проповідуваним християнством аскетизмом...". Застерігаючи від подібних хиб, проф. Іван Власовський висновував інше: "Побожність українського народу від прийняття ним християнства і впродовж всієї давньої доби (як і пізніше) ніколи не була тільки зовнішньою, ніколи не переходила у виключне т. зв. "обрядове благочестя"... Усі ті зовнішні прояви благочестя глибоко були сполучені з внутрішніми релігійно-моральними настроями і прагненнями побожної душі. Характер релігійности українського народу вже в цю першу добу історії відрізняється внутрішнім почуттям, для якого зовнішні форми побожности служили природними людськими проявами, а не становили самі по собі єдиного змісту віри... Такий характер релігійности відповідав і відповідає природним рисам українського характеру, що складався під впливом різних факторів - з його чутливістю, вражливістю, нахилом до ідеалізму. І православний ідеалістичний грецький Схід, з його більш містичним сприйняттям Христової віри, відповідав у цьому відношенні характерові й духові українського народу більш, ніж прагматичний і духом казенно-юридичним пройнятий латино-католицький Захід". Тому саме український народ дав Вселенському Християнству цілий зорепад імен видатних аскетів, подвижників і духоносних старців, які вкупі складають навіть окрему у Вселенському Православ'ї київську аскетичну школу. Особливою ознакою цієї школи був інститут старчества. Митрополит Іларіон (проф. Ів. Огієнко) називає старчество"найбільшим чернечим подвигом". "Старчество, - пише він, - відоме в Україні з давнього часу і на Сході зародилося власне особливо сильно в Україні... Назва старець - це назва не фізіологічна за віком і не економічна за маєтковим станом. Ця назва духовна: так зветься мудра людина, що зрікається всіх мирських благ та мирської слави...". "Старцями, - продовжує він, - звичайно ж ставали монахи кріпкої волі та сильного духа. Це були монахи-подвижники, високочеснотного життя та вправні аскети... Україна здавна була переповнена скитами".

Ісихастична традиція як обличчя Істинного Православ'я

Інститут старчества на Русі безпосередньо пов'язаний з такою особливою містичною ознакою Східнього Православ'я, як "ісихазм" і "схимництво". І. Концевич у своїй праці "Стяжание Ду-ха Святаго в путях Древней Руси" так визначає сутність цієї давньосхідньої практики: "Ісихазм - подвиг, пов'язаний з усамітненням і безмовністю, стародавнє поняття в Схід-ній Церкві. В ранню візантійську епоху ісихазм означав взагалі самітництво - одинокий подвиг пустельника. В пізню візантійську епоху ісихастами називались монахи, що присвятили себе абсолютній тиші, священному спокою, внутрішньому духовному зосередженню, безперестанній "умній молитві".
Деякі світські дослідники намагаються угледіти схожість між містичною практикою православного ісихазму та індійської йоги чи навіть спіритуалізму. В зв'язку з цим навіть в російській богословській думці тривалий час ставлення до ісихазму було вкрай упереджене і негативне. Не розуміючи суті давньосхіднього православного містицизму й ісихазму, його піддавали осміянню і критиці.
Як пише прот. Георгій Металлінос: "Інтелектуали в християнстві і поза ним не в змозі осягнути суті, повноти ісихазму, тому що це перш за все не богословсько-філософська система, а цілісний спосіб життя, здатний здійснити спасіння людини і всього творіння... Ісихазм, по суті, не що інше, як боротьба за продовження того способу життя, що був принесений у світ во Христі і через Христа". Отже, в ісихазмі розкривається сама суть Христового подвигу, Його місії, яка полягала не лише в відкупленні гріхів людства, але й у повідомленні йому шляху до спасіння, що можливе лише за умови "Богоуподібнення", яке явив світові Христос як істинний Бог і як істинна людина, і яке розкривається через внутрішньо-ісихастичне пізнання "Царства Божого, що в середині вас є" (Лк. 17, 21).
Ось чому на потребі безперестанної внутрішньої молитви наполягав апостол Павло (1 Фес. 5, 17, 18). До видатних ісихастів ранньої Церкви належать також свв. Антоній Великий, Макарій Великий, Йоан Ліствичник, Симеон Новий Богослов та інші. Усі вони вели подвижницьке життя в усамітненні, в постійному пошуку єднання й спілкування з Богом. Цього спілкування вони досягали своєю молитвою і усім життєвим шляхом, що проходив у дусі апостольських слів: "вже не я живу, але живе в мені Христос" (Гал. 2, 20). Особливість такого внутрішнього поєднання з Богом полягала у практиці занурення людського розуму у власне серце, поєднання за допомогою Ісусової молитви, або як її іще називають - молитви "умної", "внутрішньої", "сердечної", - людського розуму, серця, вуст, дихання та погляду в одному струмені, в результаті чого розум і тіло звільняються від пристрастей, надаючи в серці людини вільне місце для сходження благодаті Духа Святого, внутрішнього просвітлення і споглядання позатілесного "Фаворського Світла" Самого Божества. Як пише митр. Іларіон (проф. Ів. Огієнко): "Для сприйняття істоти Умної (Ісусової) молитви потрібна висока культура... Ісусова молитва - це внутрішній сердечний зв'язок з Христом, зв'язок ціложиттєвий. Ісусова Умна молитва - це найсильніший спосіб перемогти свої лихі та злі помисли і досягти чистоти серця". За влучним висловом проф. архим. Кипріяна (Керна), в результаті довготривалої внутрішньої праці ісихасти досягали духовної досконалости "первозданного Адама". Перебуваючи в такому стані, подвижник досягає істинного "богоуподібнення", "одухотворення", "гармонії", "справжньої Любови" і "вищої Радости", в результаті чого він тривалий час може перебувати навіть без одягу на холоді чи спеці, взагалі не споживати їжі. Таке внутрішнє життя з Богом відкриває перед справжнім подвижником дари духовного цілительства і пророчого передбачення майбутнього. І це не медиумічно- індуїстський, буддистський, ісламсько-суфістський чи оккультно-спіритичний "астрал" з його безблагодатною пустотою. Це на кілька ступенів вище, адже метою ісихії є не входження в "астрал", а його подолання як "бісівської спокуси" і "зваблення". "В ісихазмі, - пише С. Семенова, - йдеться про завдання включити і тіло, а не лише душу чи розум в коло перевтілення і освячення для майбутнього обожнення... В ісихазмі незаперечний прорив від віддалено-розумоспоглядальних побудов ("розумового споглядання", "безплідних слів" - як висловлюється св. Григорій Палама) до якихось форм досвідного перевтілення єства... В досвіді "вміщення розуму в серце", "духовного тверезіння", "умної молитви" головне - не відірвати свідомість від тіла в "велично-державне" буття чистого духа, як це відбувається в різноманітних формах спіритуалізму, а содіяти її одухотворюючим реґулятором усіх тілесних органів і сил людини". Православний ісихазм - це перш за все покаяння, внутрішнє самоочищення та самоутвердження, в той час як, скажімо, буддизм - самозаперечення.
На думку князя М. Трубецького, ті, хто намагаються синтезувати християнську містику з індуїстичною "містикою Сходу", не розуміють духовної суті християнства. "Відсутність під ногами у цих людей, - пише він, - твердого ґрунту християнського світогляду не дозволяє їм бачити глибинну різницю між цим світоглядом і згаданими містичними чи філософськими системами Сходу і змушує їх переоцінювати випадкову й поверхову схожість в деталях, приймаючи цю удавану схожість за внутрішню тотожність вчень". Так само не слід плутати православний ісихазм із західньою містикою. Як пише прот. Сергій Булгаков: "Православна містика, що розвивається в зв'язку зі Святим причастям, відцуральна почуттєвості і вирізняється тверезвеністю. Їй лишається чужим культ адорації Святих Дарів поза причастям, що розвинений в католицтві, так само як і культ "серця Ісусового", "серця Марії", п'яти ран, стигматів і т. ін. Взагалі в містиці Православ'я не тільки не заохочується, але всіляко відганяється вигадливість (екзальтованість) якою людина намагається почуттєво уявити й пережити духовне - риса, притаманна exercitia spiritualia Ігнатія Лойоли, як і взагалі католицькій містиці...". Те ж саме можна сказати і стосовно т.зв. "протестантського харизматництва" з його духовними викривленнями та груповими екзальтаціями.
Духовна чиста тверезість - це одна з головних передумов православного ісихазму, чого немає ані в індуїзмі, буддизмі, суфізмі та інших східних релігіях і сектах, ані в західньому містицизмі та харизматництві. "Людина, не очищена покаянням, - наголошують І. Концевич, - духовний зір якої не просвітлений безпристрасністю, не може володіти "даром розпізнання духів" і, якщо до того ж вона має ще й медиумічні схильності, то легко може потрапити в стан омани". Єдиний правильний шлях до богопізнання - це шлях християнської аскетики". В святоотецькій аскетичній літературі та житіях святих ми можемо зустріти чимало застережень від сприйняття оманливих видінь, "янголів темряви" в образі Янголів Світла, з якими подвижникам неодмінно доводиться стикатись під час своїх ісихастичних практик. Використання практики ісихазму без керівництва досвідченого старця завжди було заборонене.
"Ісихазм як життя в Св. Дусі, - пише прот. Георгій Металлінос, - складає квінтесенцію християнського буття в його істинності як Православ'я. Православ'я і ісихазм невід'ємні одне від одного, тому що все, що охоплює поняття ісихазм, узгоджується з метою існування Церкви як Тіла Христового в світі". Саме такий підхід став однією з найхарактерніших рис самобутнього "радісного" Київського Православ'я, що цілокупно відбилось на формуванні нашої національної ментальности і культури.

АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ - БАТЬКО КИЇВО-РУСЬКОГО ІСИХАЗМУ

Причини посиленої уваги в давньоруській історії до преп. Антонія Печерського пояснюється, швидше, не тим, що він був "батьком всього руського чернецтва", а тим, що разом з митр. Іларіоном Русином цьому чернецтву з центру східнього ісихазму - Афону передав новий подих, що й визначило подальший поступ Київо-Руського Православ'я як самодостатньої гілки вселенського християнства. Хоча, про те, що практика ісихазму і пустельництва на Русі була поширена і до преп. Антонія, свідчить навіть той факт, що він не викопує власну печеру, а оселяється у печері, викопаній задовго до нього Св. Іларіоном Русином (+ 1071), майбутнім першим автокефальним митрополитом Київським і всієї Руси. І вже невдовзі навколо нього досить швидко об'єднується братстство числом в 15 чоловік. Саме вони іскопали "печеру велику", влаштувавши в ній підземну церкву і келії - т. зв. "ісихастерії". По цьому Антоній, благословивши новостворений манастир, покинув його, аби на сусідньому схилі викопати собі нову печеру, де й усамітнитись. Значення преп. Антонія в нашому духовному житті - це значення старця, під духовним керівництвом якого почало провадитись усе подальше духовне життя країни, організатора окремої ісихастської школи, учні і послідовники якої невдовзі вкрили увесь край численими скитами, пустинями і манастирями, що стали центрами розвитку національної культури, мистецтва, медицини, освіти і письменства. Навчившись іще на Святій Горі від найближчих учнів, а може і від самого преп. Симеона Нового Богослова (+ 1022 р.), що поруч з Діонисієм Ареопагітом, Макарієм Єгипетським, Ісааком Сиріним і Максимом Сповідником вважається чи не найвизначнішим теоретиком давнього православного містицизму, родоначальником окремої його "афонської" школи, преп. Антоній Печерський всю його практичну спадщину переніс на наш благодатний ґрунт. Саме тому київська традиція преп. Антонія, як і афонська преп. Симеона, на відміну від традиції єгипетської, полягала в незвичному до того печерному жительстві.
Багато хто з сучасних дослідників ламає голови над буцімто загадковим сенсом життя давньоруських ченців у підземеллі в досить незручних, вогких, холодних і несприятливих умовах, не споживаючи тривалий час ніякої їжі і не вдягаючи теплого одягу навіть у лютий холод. Усі ці "загадки" не були б загадковими, якби наші дослідники глибше вивчали власну духовну культуру, її основи і першоджерела. Немає жодних сумнівів, що досить поширена в Давній Русі "втеча" монахів від світу під землю була одним з проявів і підтверджень наявности саме київо-руської традиції ісихазму. Опускаючись від світла матеріального під землю, давньоруські ченці в результаті смиренної молитви досягали справжнього світла Божественного. Аби підійнятись на належну духовну височінь досконалости наші ченці-ісихасти з повним смиренням і покаянням опускались нижче за всіх.
В результаті подвижницької діяльности преп. Антонія Печерського та його "київської школи" невдовзі печерні скити-ісихастерії з'явилися в Чернігові, Любечі, Новгород-Сіверському, Переяславі, Вишгороді, Володимирі-Волин-ському, Галичі, Турові та багатьох інших мі-стах. Окрім міст, починається досить жваве освоєння непрохідних лісових хащ, які, власне, і називаються в давньоукраїнській мові "пустинями", де подвижники усамітнювалися від усього світу, навідувані лише звірями, таємно, у повному смиренні і самозреченні несли власний хрест, приносячи молитву Богові за спасіння всього світу. Як пише митр. Іларіон (Огієнко): "Були в нас пустині і в безлюдних степах та лісах, були і в Східній Україні, і в Західній, в Галичині було їх немало". Таке явище можна сміливо назвати своєрідною манастирською колонізацією, адже воно сприяло не лише духовно-культурному розвиткові і піднесенню народу, але й перетворенню країни із справжньої "пустелі" в оазу і центр східньоевропейської "антично-християнської" ("східньоготичної") цивілізації.
Про значне поширення ісихазму в Київській Русі свідчить і той факт, що наші співвітчизники поступово, але досить наполегливо освоювали центр давньосхіднього ісихазму - "Святу Гору" Афон - цю своєрідну чернечу республіку, де вже в 1169 р. у володіння русичів передається окремий манастир - Пантелеймонів, що отримав назву "Русикону". Згодом на Афоні постають і інші осередки київо-руського подвижництва, що слугували своєрідним духовно-культурним мостом між Батьківщиною та Святою Горою, чи й цілою "антично-християнською" Візантією.
Говорячи про самобутню ісихастську традицію в київській школі, окрім митр. Іларіона Русина і преп. Антонія Печерського, слід назвати таких видатних подвижників, як Варлаам Вишатич, Ілля Муромець, Іоан Пустельник, Алімпій Іконник, Никола Святоша, Онисифор Прозорливець, Герасим Вологодський, єп. Кирило Турівський, єп. Онуфрій Чернігівський, митр. Климентій Смолятич, митр. Петро Акерович, єп. Йоасаф Угрівський та багато інших. Тільки в Київо-Печерській лаврі спочивають нетлінні мощі аж 120 преподобних старців - невмирущий посів старчествування Антонія Печерського. Усі вони канонізовані митр. Петром (Могилою) Київським в 1643 р. Та лише близько 40 з них мають житійне укладення в Київо-Печерському Патерику. Більшість стосуються ХІ - ХІІ ст., а отже твердження проф. Є. Голубинського і всіх, хто йому вторить, що в київський домонгольській період православне чернецтво як таке не мало поширеня і впливів в країні - просто безглуздя. Згадаймо хоча б таких найбільш відомих православних мирян-аскетів, що під впливом духоносних старців втілювали високі ідеали Святого Київського Православ'я навіть у світському житті, - як Ярослав Мудрий, Святослав Ярославич, Володимир Мономах, Мстислав Володимирович, Мстислав Ізяславич, Михаїл Всеволодович, Василько Волинський, Ярослав Осмомисл, Володимир Василькович та багато інших. Ці перелічування можна продовжувати, писати цілі книжки без кінця...

А загалом те, що побожність в радісно-аскетичному її прояві є суттю побожної української душі - факт незаперечний. Київо-руське суспільство сприйняло наочний, у рельєфних формах ідеал християнського буття та самозречення від ченців-місіонерів та перших на Русі манастирів, в першу чергу - від Київо-Печерського, який у домонгольський період дав Київській Церкві близько 80-ти єпископів. Саме звідси і поширеність на Русі серед простолюду ідеалу ісихазму та повсякчасного читання внутрішньої Ісусової молитви, що в свою чергу призвело до зародження власне суто києво-руського "кенотизму" - особливої риси самобутнього Київського Православ'я. "Ченці наслідують янголів, миряни ж повинні наслідувати ченців" - ця крилата формула преподобного Іоана Ліствичника лягла в основу буття Святої Руси як "Нового Ізраїлю", "Єрусалиму Горішнього".
Давньоукраїнський київо-руський народ немов дитина із щирим серцем сприйняв істинну віру в Єдиного Бога-Творця Неба і Землі, з дитячою вірою сприйняв Євангельські істини Богоодкровення. Саме цей аспект підкреслює святитель Іларіон Київський (1051 р.) у своєму "Слові про Закон і Благодать". Народ став, за його словами, вірити не у привида, а у Божество, "явившеє на землі Божественноє і людськоє". Христос - істинний Бог і істинна людина - прийшов на землю, аби вказати людству істинний шлях до очищення та відновлення завіту між Богом та людиною, втраченого після гріхопадіння перших людей, тобто вказати шлях до гармонійного поєднання з Творцем та справжньої духовної свободи в Ньому. І саме в "радісно-ісихастичному" Східному Православ'ї - не лише святий, але й кожен благочестивий віруючий - відчуває Христа у собі, у своєму серці.
"Шлях до розвитку свого християнського буття український народ вбачає саме в боротьбі, яка часто ототожнюється з тією геройською самопосвятою, що дає своє життя за других, засвідчуючи своїм життям правду, якою є Христос, в боротьбі, яка мусить примиритись з поразками та означає відвагу все наново розпочати й ніколи не зневірюватись".
Нашими віковічними духовними орієнтирами були не "старі" чи "нові" Рими як матеріяльні центри, але такі світові центри істинно-християнської духовности, як Єрусалим, Синай, Афон, "радісно-ісихастичні" ідеали яких наші пращури і намагались втілити в рідній землі.
Незважаючи на те, що православний ісихазм - явище найменш вивчене, він водночас є найціннішою духовною скарбницею української нації.
 

У вересні 2003 р. в Україні було проведено Третю Міжнародню конференцію пам'яті видатного українського математика Георгія Вороного (1868-1908), постать якого дедалі більше привертає до себе увагу світу.
Георгій Вороний зробив основоположні відкриття і створив нові наукові напрями в теорії чисел, альґебрі і геометрії, зокрема заклав основи геометрії чисел. Його результати і введені ним поняття використовуються також у кристалографії, інформатиці, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хемії, хемічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у вирішенні проблем штучного інтелекту - скрізь, де виникає потреба розшарувати простір оптимальним у певному розумінні чином на окремі клітини. Ось фраґмент із статті австрійських математиків О.Айхгольцера і Ф.Ауренгаммера: "Близько двадцяти років тому діяграми Вороного було введено в теоретичну комп"ютерну науку у впливовій статті Шамоса і Гоея. Відтоді діяграми Вороного стали всюдисущими при конструюванні геометричних альґоритмів, так що дехто датує народження обчислювальної геометрії саме тим моментом. Дійсно, значний відсоток статей з обчислювальної геометрії прямо чи опосередковано пов'язаний з діяграмами Вороного і спорідненими структурами"...
Наукові інтереси Георгія Вороного спершу зосередились на теорії альґебричних чисел, точніше - на теорії ірраціональностей третього степеня. Дві написані ним в цьому напрямку великі роботи, які склали основу двох його дисертацій - маґістерської (захищеної у квітні 1894 р.) і докторської (яка вийшла окремим виданням у Варшаві у 1896 році) принесли йому визначний успіх.
Ось що писав з цього приводу академік Д. О. Граве у своєму щоденнику в 1934 році: "Георгій Вороний - геніяльний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і в цій області зробив геніяльне відкриття. Він узагальнив на кубічну область альґоритм неперервних дробів, що дає альґебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом XIX століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином альґоритм Вороного".
Одержаний Вороним результат був настільки разючим, що професор А. Марков довго не міг повірити в правильність викладок Вороного і не міг зважитись схвалити роботу.
Протягом багатьох років Вороний працював над питаннями аритметичної теорії квадратичних форм.
"Протягом дванадцяти років я вивчав властивості паралелоедрів. Я можу сказати, що це тернисте поле для досліджень і що одержані результати, викладені в цьому мемуарі, коштували мені дорого...
Тримірні паралелоедри відіграють тепер важливу ролю в теорії кристалічних тіл, і кристалографи вже звернули увагу на властивості цих дивних многогранників, але до цього часу кристалографи вдовольнялися описом паралелоедрів із суто геометричної точки зору. Я вже давно помітив, що задача розбиття п-мірного аналітичного простору на опуклі конгруентні многогранники тісно пов'язана з аритметичною теорією додатніх квадратичних форм".
Ця робота - напевне, найвищий вияв його геніяльних осяянь.
Як свідчить математичний щоденник, перші записи з теорії невизначених квадратичних форм Вороний зробив 20 лютого 1908 року в Новочеркаську: "Я маю великі успіхи в розв "язанні задачі, над якою працюю, тим часом здоров"я моє дедалі гіршає. Вчора я вперше чітко уявив собі альґоритм, який повинен розв'язати всі питання теорії форм".
Праці Георгія Вороного відрізняються своєю глибиною і довершеністю викладу. "У Вороного всього шість великих і шість малих праць. Кожна з великих праць - або капітальна в даному обсягу, або відкриває велику ділянку досліджень; навіть кожна мала праця Вороного незвичайно ориґінальна і часом no-новому спрямовує дослідження", - писав у 1933 році Борис Делоне, один із найбільш талановитих учнів Вороного.
Наукова спадщина Вороного невелика за обсягом, але вплив її на сучасну науку важко переоцінити. Саме в наш час роботи Георгія Вороного стали високо поціновані фахівцями у багатьох країнах світу. Однак постать геніяльного українського вченого привертає до себе особливу увагу ще й тим, що він був глибоко віруючою людиною. І був нерозривно пов'язаний з Україною, з атмосферою рідної культури.
Георгій Вороний народився в с. Журавка (нині - Варвинський р-н Чернігівської обл.) 28.IV. 1868 року. Закінчив Прилуцьку гімназію (1885), Петербурзький університет (1889). Після захисту дисертації (1894) - професор Варшавського університету. 1897 року захистив докторську дисертацію, 1907 року обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. З Журавкою Георгій Вороний був тісно пов'язаний упродовж всього свого життя - щорічно приїздив до рідних на літній відпочинок, тут обмірковував свої наукові праці. У Журавці, згідно з волею вченого, він похований.
Журавка (Жоравка) вперше здадується в літописах у 1618 році. В козацькі часи, з 1654 по 1782 рік, Журавка була сотенним містечком Прилуцького полку, мала сотенну канцелярію, дві дерев'яні церкви з козацькими школами. Землі ці населені були в дуже віддалені часи. В тридцятих роках XX століття в Журавці велися археологічні розкопки (за інціятивою Андрія Вороного, небожа вченого), тут було виявлено палеолітичну стоянку, відому тепер як Журавська палеолітична стоянка.
Мальовничий пагорб над Удаєм у Журавці придбав для свого постійного проживання дід Георгія Вороного - Яків, який замолоду чумакував, а зібравши грошей, зайнявся селянською справою. За сімейними переказами прізвище своє Вороні одержали від далекого предка, козацького осавула, охоронця фортеці, що була десь поблизу, можливо, на місці теперішньої Воронівки, що біля Ічні.
На карті Г. Боплана укріплене містечко Воронівка було також на правому березі Дніпра поблизу Чигирина. Селище Вороне було поблизу теперішніх Прилуків. Про Вороне, яке мало фортецю, є згадки, починаючи з 1545 року аж до 1674, коли наступ турецького війська дуже спустошив українські землі на Уманщині і примусив місцеве населення масово переселятися на Лівобережжя.
Батько Георгія - Феодосій Вороний (1837 - 1910), маґістер російської філології, працював професором у Ніжинському ліцеї (І864 - 1872), а згодом очолював гімназії в Кишиневі, Бердянську, Прилуках. Ще в роки свого студентства в Київському університеті він став ініціятором створення безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді, викладав історію в такій школі на Подолі (1859 - 1861 р.). Ідею створення недільних шкіл підтримав Тарас Шевченко, 1859 року він відвідав подільську школу і наступного року подарував їй 50 примірників свого "Кобзаря". Громадянський вчинок студента Феодосія Вороного відзначала Олена Пчілка.
Феодосій Вороний залишив працю, де висловив свої погляди на освіту. Зокрема, велике значення він надавав просвіті народу моральними науками, без чого вважав неможливими успіхи політичного і суспільного життя.
У своїй Журавці, розташованій поряд із Прилуками, Феодосій Вороний багато часу приділяв садівничій справі, брав активну участь у діяльності місцевого сільського господарського товариства. Це його захоплення передалося старшому із синів - Михайлові, який займався селекцією і вирощуванням лікарських трав. У 1885 році за його участю в Журавці було збудовано один із перших у країні заводів для переробки лікарських рослин.
Власним коштом Феодосій Вороний побудував у Журавці школу для сільських дітей. У школі влаштовували лекції, концерти, спектаклі для місцевих жителів, а зібрані гроші йшли на поповнення відкритої в Журавці народної бібліотеки...
В 30-ті роки родина Георгія Вороного розділила трагічну долю свідомої української інтеліґенції, поплатившись свободою, а дехто навіть життям.
Під час розкуркулювання склеп, у якому лежав Георгій Вороний, було знищено. Селяни перепоховали останки Георгія до його батька, похованого поряд.
Під час "розкуркулювання" Ольга Митрофанівна змушена була негайно (за одну ніч) виїхати з родиною з Журавки. Більше вони туди не вертались.
Георгій Вороний мав шестеро дітей, чотири дочки і два сини.
Один із синів Георгія Вороного - Юрій, - став вченим-хірургом, він першим у світі зробив пересадку нирки людині (1934 рік). Чи багато кому в Україні нині відомий цей факт?
Нелегкою була доля Марії. Вона з сім'єю жила в Білій Церкві, викладала українську мову. Чоловіка її, Василя Василенка, ветлікаря, заарештували і закатували, тому що він відмовився доносити на свого підлеглого, до того ж мав необережність носити українську сорочку. Сама Марія також отримала свій строк - 10 років, - і відбувала його на Далекому Сході.
Марія Юріївна була великою оптимісткою. Вона мала добре серце, яке не зачерствіло від довгих років поневірянь. Відходячи з життя - а це було в 1984 році, - вона заповідала авторові цих рядків не забувати її родини, того доброго, що вони зробили на землі. "Мій дід, батько, його брати і діти - вони були справжні, - казала Марія Юріївна, - бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство - та багатими ми ніколи й не були, - і навіть не про славу, а тільки про славу України."
Рукописи Г. Вороного, кілька зошитів його математичного щоденника та інші документи були збережені його сім'єю і передані до відділу рукописів бібліотеки АН України, де вони тепер зберігаються.
Процес самоусвідомлювання Георгія Вороного як науковця і як віруючої людини яскраво розкритий у його юнацькому щоденнику, який він писав під час навчання в університеті, і який, на щастя, частково зберігся.
 

Георгій ВОРОНИЙ
Уривки з юнацького щоденника
"Я відчуваю в собі силу..."

22 березня 1887 р.
Я не розумію послуги, за яку повинен платити також послугою... Як на мене, послуга має тільки смисл заповіді Христа Спасителя: хай не знає твоя права рука, що чинить ліва. Тільки в цьому разі вчинок облагороднює людину, а не тоді, коли, зробивши послугу, [вона] хизується цим [...] Не можу сказати, щоб я цілком строго дотримувався цього погляду, але це тільки тому, що він ще не цілком увійшов у мою свідомість...

25 березня
[...] У душі моїй тепер боротьба. Питання: тримати екзамени, чи травня десь 8-го рушати до рідних палестин. Перспектива дуже заманлива, але моральний обов'язок тримати екзамени не дозволяє піддаватися спокусі. І треба ж було їм зробити екзамени не обов'язковими! Сама лише спокуса!

29 березня
"Я люблю оперу до безтями, я буваю і в балеті, хоча не дістаю особливого задоволення [...] З "Наймички" [Івана Карпенка-Карого у виставі М. Кропивницького] я виходжу з теплим почуттям на серці, немов би мені додалося щось нове, хороше. Я люблю танцювати, зрештою, просто теревенити, а також вести безкінечні дебати [...]
Словом, я весело дивлюсь на Божий світ і всьому, до чого я доторкаюся, я віддаюся з захопленням. Я по 12 годин підряд обчислюю об'єми геть не потрібних мені пірамід і таке інше, і раптом, на найцікавішому місці - швах! Виходить ні Богові свічка, ні чортові коцюба!

10 квітня
Цілих десять днів я не писав свого щоденника, але не тому, що було ліньки, а просто за браком часу. Весь Страсний тиждень я сидів над розрахунками сонячного і місячного затемнень. Здається, щодо першого я одержав хибний результат. Доведеться переглянути деякі частини обчислень.
Ходив я навіть до заутрені, але ані сліду колишнього почуття не лишилося, а міжтим останнім часом я став більш віруючим, ніж будь-коли. У мене тепер тільки і є основа: віра в Бога, більше нічого ще не дозріло, та я й не поспішаю, гадаю, що воно само собою складеться в цілісний світогляд.

1887 рік
16 травня
Я відчуваю в собі силу, маю бажання працювати, але для цього слід позбутися завеликої кількости знайомств. Моя кімната - якийсь готель, в ній постійно повно відвідувачів.

1888 рік
Неділя, 25 грудня
Вчора я завершив розпочате мною доведення теореми Адамса, який про останню теорему сказав, що він не може її довести, але що він не має жодних сумнівів щодо її істинности. Я довів її цілком строго, так що раніше накреслене є окремим випадком, але мені довелося додати одну лему [ ...] Доведення цієї леми я не зовсім опрацював, бо воно незграбне. (Зараз придумав інше) [...]

31 грудня (1888 р.)
[...] Так, цей рік пройшов для мене не даремно. Я багато, дуже багато працював і впевнився, що здатний працювати, а також, здається, встиг у цьому переконати інших.
Я не поет і не знаю того натхнення, яке описують поети, але я знаю хвилини не самовдоволення, не гордости - а моменти, коли розум цілком охоплює ідею, яка раніше, як м'ячик, вислизала. Тут я забуваю, що я існую [...]
Я твердо вірю, що новий рік принесе мені ще більше радощів у цьому відношенні, бо я помітив, що своїми останніми успіхами завдячую звичці мислити без пера і паперу.

1889 рік
Понеділок, 9 січня
Я не хотів починати свого щоденника, доки не дізнаюся напевно, що робота, яку я представив професору Маркову, схвалена ним.
Він мені сказав, що якби розібратися з літературою цього питання, то можна було б надрукувати мою працю, ну, хоча б у "Сообщениях Харьковского математического общества". Я сказав йому, що хотів би трохи зачекати, бо продовжив свою роботу.
Він мені сказав, що він проглядав таблицю чисел Бернуллі і не впевнений, що можна знайти закон чисельника, бо там з'являються дуже великі прості числа. У відповідь я представив йому теорему, яка вводить ці прості числа [...]
Я прийшов додому, почуваючись геть знесиленим, робити нічого не хотілося і в цей час я відчув увесь тягар самотности, але звичка взяла своє, я скоро ліг спати, а сьогодні з шостої години вже працюю над доведенням висловленого твердження. Якби хтось запитав мене, звідки я взяв цю теорему, то я, по правді, не знав би, що й сказати. Я її не видумував, а виводив, але якось стрибково, доповнюючи прогалини уявою. Але зате я багато разів перевіряв її на дуже великих прикладах і жодного разу не одержав результату, суперечного їй.
4 березня
Учора я написав ці рядки і одразу ж засів за роботу. І ось за кілька годин я перевернув усю свою попередню роботу. Все, що там було неясного, все це виводиться так просто, що кращого й бажати не треба

Квітень, 12. Середа
Я встиг уже виїхати з Петербурга й пробути п'ять днів у Журавці, перш ніж зібрався писати свій щоденник. Неначе кора якась облягала моє серце, і я ні на що не міг відгукнутися. Додому приїхав я цілковито спокійним, і тільки зустріч рідних трохи мене схвилювала. Я не помітив ніякої переміни оточуючих мене, ніби я не виїжджав з дому. Лишень мама перехворіла раніше, а тому здавалась постарілою, хоча виглядала дуже бадьоро.
Мені соромно зізнатись, але це так. Кора, що облягала моє серце, не зникла після зустрічі з батьками й братами, а тим часом я так щиро й гаряче люблю їх [...]

6 серпня. Неділя
Досвід минулого року зміцнив мої сили, і стримувана спочатку творчість так і рветься тепер назовні, і я впевнений, що багато нового в цьому відношенні принесе мені Петербург.
Тож прощавай, Олю, прощавай, Журавко! до нової весни я загорнусь у свою броню і, як уві сні, буде ввижатися мені це літо, яке дало таки мені, крім сил і здоров'я, ще й ті крихітки щастя, які, я знаю, так часто буду знову переживати, читаючи в Петербурзі свій щоденник, збираючи їх із тих розмов з Олею, які я записував, і всього того, що так часто змушувало битись моє серце [...]

31 грудня 1889 р. Петергоф
Жага до пошуків, до відшукання нових властивостей і відношень величин розвинулась у мене неймовірно; я через силу випускаю перо з рук. Найнеобхідніші справи, обов'язки - все це відступає на задній плян, і я без кінця сиджу і пишу, і пишу. Але не знаю, чому це приписати; покищо я не зачепив жодного питання, і тільки вивчив багато, багато властивостей різних символів.

Час належить до великих Божих дарів, що ними Господь наділив нас тут на землі. Час - це скарб, талан, Богом нам даний для нашого добра, і колись треба буде за нього здати рахунок перед Богом.
Американські бізнесмени кажуть: "Час - це гроші". А для нас християн українців повинно бути гаслом: "Час - це вічність". Тож варто подумати над ціною часу, над його марнуванням і над тим, як ним користуватись.
Коли почався час? Святий Василій Великий каже: "Зі створенням світу, тварин і рослин прийшов також біг часу, що завжди приходить і відходить і ніколи не перериває свого бігу. Справді, чи не в тому полягає час, що його минуле зникло, майбутнє ще не прийшло, а теперішнє втікає від нас ще заки ми його добре завважили. Така природа всього створеного: або воно росте, або гине, не маючи певного стану ані стійности".
Втраченого часу ніхто не в силі повернути. Грецького філософа Талеса запитали: "Що найцінніше?" Він відповів: "Час, бо при його допомозі можна все набути". А римський красномовець Ціцерон говорить: "Минають години і дні, і місяці, і роки, а минулий час ніколи не вертається". "Нічого нема дорожчого над час, - каже св. Бернард, - бо тільки через добре використання часу можна осягнути Бога". Але у вічності, як сказано в Об'явленні св. Івана - "Часу вже не буде" (10.6).
Скільки років ми живемо? А скільки різних гріхів ми вчинили? А чи спокутували бодай частину наших провин? Доки Господь Бог дає нам час, то сплатити наші борги ще можемо ревним використанням часу. "Ось тепер - час сприятливий, - каже апостол Павло - ось тепер день спасіння" (2 Кор 6.2). Проте скільки людей в годину смерти мають докори сумління за змарнований час життя.
Святий Іван Золотоустий за свою ревність у вірі мусив іти у вигнання. Прощаючись зі своїми приятелями, він сказав: "Думайте над тим, що я вам завжди говорив. Наше життя - це подорож, на якій радість і смуток швидко минають. Світ - це наче торговиця, де ми купуємо і продаємо, а потім ідемо додому".
Добре використання часу залежить від добре укладеного нами пляну праці і всіх справ життя. Жити без означеного пляну - це те саме, що йти навмання. Маємо зробити для себе конкретні постанови. Ці постанови мають взяти під увагу кожну Годину, кожний День, кожний Тиждень, кожний Місяць і цілий Рік. Бо часу продати нам ніхто не в силі. Час наш - у Божих руках.

Василь БЕЛЕЙ,
м. Мукачів
 

НІЩО НЕ ЗАМІНИТЬ НАМ МИЛОСЕРДЯ

Вся моральна наука Христа і Його Церкви вміщується всього у дві заповіді любови до Бога і до ближнього. Неможливо любити Бога і в той же час не мати милосердя до ближнього, бо тільки ділами милосердя можемо довести, що любимо Його.
Милосердна людина не ділить людей на своїх і чужих. Перед Богом батьки чи діти, брати чи сестри не ближчі нам, як будь-яка інша людина, бо всі ми Його діти.
Приклад справжнього милосердя подає нам Христос в "Притчі про милосердного самарянина". Самарянин допомагає жертві, пограбованій і побитій розбійниками, котра належить до чужого народу, до іншої релігії, і з ними ворогує його народ Самарії. Мало того, милосердний самарянин вчить нас якнайповніше допомогти ближньому.
Св. Антоній Великий, копт, жив побіля Олександрії (Єгипет) у 251 - 356 рр. Він вважається засновником монашества, власне пустельництва. Його життя описав св. Анастазій архиєпископ Олександрійський (326 - 373 рр.). Для нас надзвичайно важливий є той момент, коли двадцятилітній юнак вирішив роздати бідним все своє багатство, яке залишилося йому після смерти батьків, і для аскетичних подвигів усамітнився в пустелі. А сталося це тоді, коли він зайшов у храм і саме в той час читалася Євангелія про Христа і багатого юнака. "Якщо хочеш бути досконалим, продай своє багатство, роздай бідним і йди за Мною", - звучали слова Христа. Йому здалося, що Господь звертається особисто до нього - і Антоній так і зробив. Відтоді все його життя було милосердним служінням ближнім. Цим вчинком св. Антоній ніби  надолужив, доповнив те, чого бракувало багатому юнакові з Євангельської історії, який сповняв весь старозавітній Закон і його справедливо можна вважати старозавітнім праведником, та через багатство і прив'язаність до нього він з сумом відійшов від Ісуса. Навпаки Антоній без всякого смутку і вагання залишає все земне заради Христа, для служіння Йому і людям.
Ці двоє юнаків є типовими прикладами старозавітньої і новозавітньої праведности. Для старозавітньої вистачає дотримування всіх приписів Закону, як-то: десяти заповідей Божих, жертвоприношень, десятини, молитви, посту і ін. Цього вимагає і новозавітня праведність. Проте там є ще "око за око" і "зуб за зуб", а тут "любіть ворогів ваших, моліться за них і благословляйте тих, хто вас проклинає". З цього власне і випливає та велика різниця в розумінні і творенні праведности в Старому і Новому Завіті. "Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний", - закликає Господь.
З числа багатьох християнських праведників особливо виділяється великий вчитель милосердя св. Миколай Чудотворець. Він був архиєпископом м. Мири Лікійської области. Він любив і жалів бідних, допомагав нещасним і особливо дітям. Не чекав, щоби просили його про допомогу. Сам довідувався і помагав.
У відомій історії про врятування трьох доньок бідних батьків св. Миколай каже батькові, який його наздогнав і почав дякувати зі сльозами: "Не мені, не мені дякуй, прошу тебе, а Богові. Це Він тебе врятував. Це Він Милосердний закликає всіх бути милосердним".
І скільки було ще подібних випадків. І жоден з них не забутий Богом, бо не ради слави своєї, а Божої творив діла милосердя св. Миколай.
Як добре, що не було тоді ЗМІ, які навперебій запрошували б владику Миколая до студій, редакцій, щоб він розповів про християнське милосердя. Добре, що не було тоді і сьогоднішніх нагород: орденів, медалей, грамот і т. ін. - а християни вірили і чекали небесної нагороди від Милосердного Бога, творячи добро ради добра, милосердя - ради любови до Бога і ближнього.
У перші три століття християнства відкрите сповідування віри в Христа дуже часто закінчувалося смертю через страшні муки. Для тисяч і тисяч цих святих мучеників катедрами, храмами, манастирями, фресками, скульптурами, іконами - шедеврами світового мистецтва - була велика діяльна любов до Бога і ближніх. Завдяки їм Церква здобула право відкрито сповідувати віру в Христа.
Кожен народ, котрий приймав віру Христову, починав жити за заповітом любови. Кожен манастир на Сході і на Заході був і пристановищем для бідних, сиріт, хворих, калік. Богодільні, сиротинці, приюти, лічниці - все це - милосердя Церкви.
Однак ХХ століття, ніби чорна хмара, прийшло як час війн, геноцидів, голодоморів, безбожництва, гоніння на Церкву. Ці біди постали в найбільшій мірі через російську імперію. Чому саме через неї? Адже православ'я було там державною релігією, отже Церква мала значний вплив. Мала тисячі храмів, численні манастирі, духовні навчальні заклади...
Думаю, що забагато було уваги речам зовнішнім і замало було побудовано храмів в людських душах, а їх завжди потрібно будувати в першу чергу.
Та все ж і ХХ ст. залишило незатертий слід великого Божого милосердя. Тисячі подвижників зберегли непохитну віру в Христа.
І ось питання: з чим вступили ми у третє тисячоліття? Чого ждемо від цього століття? Чи можемо в час небачених досі комунікацій і засобів зв'язку, коли можна про все на весь світ сказати, бути певними, що йдемо у вірному напрямку? Хисткість, страх, невпевненість в завтрашньому дні відповідають - ні. Виглядає, що весь досвід минулого, всіх, хто жив до нас, використовуємо з єдиною метою - здобути якомога більше матеріяльних благ, щоби жити легко і комфортно. Для цього набуваємо знання, освіту. За будь-яку ціну добиваємось високих посад. Довкола нас вирують підкуп, підступність, наклеп, очорнення, підлабузництво... "Весь світ у злі лежить". І справді, дух цього часу - лукавий, лицемірний.
Сьогодні так хочеться запитати: "Де ви, християнські Церкви, народи і держави? Чим таким важливим ви зайняті, коли п'ять мільйонів дітей у світі щороку, не рахуючи біля трьох мільйонів дорослих, помирають з голоду?" Ми справляємо ювілеї, і столи переповнені вишуканими стравами і напоями. Будуємо нові храми і манастирі, випускаємо духовну літературу... А що змінилося в духовному житті приміром у нас, в Україні?
На теперішній час в Україні побудовано мабуть вже тисячі храмів.
І буває, що хтось взагалі не ходить до церкви, але раз чи два на рік передасть через когось значну суму грошей на храм і гадає, що робить щось велике перед Богом. І таким "жертводавцям" нерідко вручають церковні грамоти - нагороди, і навіть людям, далеким від віри, або просто сказати невіруючим, які "жертвують", маючи якусь мету у передвиборчій кампанії, або прагнучи високої влади, хочуть показатися на людях "великими добродіями". Часто ті кошти навіть не особисті, а фірми, підприємства.
Або такий випадок. Місцевий начальник постійно виділяє на храмове свято в своєму селі значну суму грошей (якби своїх особистих). А його хвора працівниця мусить цілий день чекати "боса" біля дверей його офісу, прохаючи хоча б частину своєї зарплатні на лікування. Ні, це не час кріпацтва, це наше третє тисячоліття!
Одного разу запитую жертводавця на храм, чи не міг би він дати якусь суму хворому парафіянину на ліки. Він задумався, знітився. Потім відповідає: "Має свою сім'ю, родину, нехай крутяться і самі йому допоможуть". Оце добродійність?
Якби мене хто запитав, що важливіше перед Богом - храм чи людина, я відповів би без жодного сумніву - людина. За неї прийшов на землю Христос, щоби спасти всіх і кожного. Очевидно, що діла любови і милосердя є найважнішою і найбільшою жертвою Богові, якої Він жде від кожної людини. Така жертва є запорукою і заслугою до наслідування Царства Небесного. А євангельська місія св. ап. Томи є найкращим підтвердженням цього. За жеребом йому випало йти проповідувати вчення Христа в Індію. Дорогою він зустрів караван, що прямував з Індії в Єрусалим і Европу з тим, щоб побачити найкращий, найвеличніший храм і за бажанням царя Гундафара за будь-які гроші запросити архітекта, який збудував би найкращий у світі храм у Індії.
"Вам нема потреби йти далі, бо я, власне, є архітектом найкращого храму", - сказав ап. Тома послу індійського царя. Караван з ап. Томою повернувся в Індію. Цар виділив величезні кошти на побудову храму і наказав розпочати будову.
Днями і ночами проповідував ап. Тома науку Ісуса Христа. Щедро роздавав милостиню бідним. Та невдовзі цареві донесли, що ап. Тома ніякий не архітект, храм не збудує, а всі кошти на розбудову роздає бідним. Цар наказав ув'язнити апостола з наміром стратити його. Та у той час помирає молодший брат царя. Гірко оплакував цар смерть свого брата. І заснувши у горі, побачив видіння: неземної краси палац у небі. І захотілося цареві бодай в куточку того палацу оселитися жити. "Але це палац твого брата, - сказав голос, - його побудував ап. Тома на кошти, які ти йому дав, і якого ти хочеш стратити".
Після тієї ночі Бог воскресив померлого, а цар відпустив на волю апостола Тому і дозволив йому відкрито проповідувати науку про Царство Боже.
Подивімось уважно на себе, коли ми стоїмо на молитві перед образом Ісуса Христа. Ми до нього дуже добрі, ми Його любимо. А поряд з нами молиться наш ближній. Яке наше ставлення до нього? Адже він - живий образ Божий. Якщо б на ближнього ми дивилися, як на самого Ісуса, то чи могли б ми зробити йому хоч найменше зло? Думаю, ні!
Нині є чимало людей, яким не вистачає грошей навіть на хліб. Сьогодні навіть значну частину інтеліґенції: вчителів, інженерів, науковців і ін. - можна прямо вважати бідними. Не дивно, що багато з них пішли "крутитися" на ринки, на будови, повиїздили за кордон.
Мізерних зарплат вчителям не вистачає навіть аби оплатити комунальні послуги. Трапляється, що в школі вони непритомніють. Допомогти таким людям - це було би найкращою жертвою - милосердям.
Нарешті найболючіша тема - духовний провід. Який він сьогодні? Не раз доводилось чути про 50 і навіть 100 священиків - вихідців з одного села. Цим можна було б хвалитися, якби в тих селах панували мир, злагода, щирість, доброта, любов. На превеликий жаль, в цих родинах і селах часто панують ті самі гріхи. У неділю храми напівпорожні, молоді, інтеліґенції майже не видно. А духовні провідники часто поводяться не відповідно до свого сану.
Якось одному священнослужителеві вірні зробили зауваження про його негідну поведінку в кав'ярні, на що він відповів: "Я тут не священик, можу робити що хочу" (?). "А де ви священик?" - так і хочеться запитати. В храмі і на цвинтарі? В священичому облаченні? А зняв його з себе, то вже й не священик?..
Гадаю, всі бачили образ Христа з ягнятком на плечах. Тут Він зображений як Добрий Пастир, Який любить і рятує кожну овечку. Таким повинен бути священик. Він завжди і всюди перед Богом. Він відповідальний за кожну людину, з якою спілкується, хоч би вона і не знала його (знає Бог).
Ми просимо милосердя до себе, а чи завжди буваємо милосердними до ближніх? Нам легше насварити опущену людину: п'яницю, наркомана і т. п. а вона потребує допомоги, співчуття, простягнутої рятівної руки. Хтось має нагадати такій людині, що вона є Божим творінням, що і її любить Господь, хоч не любить злих її вчинків, що і за неї помер Христос на хресті.
Ми всі потребуємо милосердя. Ніякі найдосконаліші конституції, державні закони, еконономічні, соціяльні і благодійні програми і навіть найвищий рівень життя ніколи не зможуть замінити милосердя між людьми.
Через наше "Я", через душу і серце проходить, образно кажучи, лінія фронту, де до останнього віддиху точиться запекла битва між добром і злом. Якщо ми на стороні добра - не біймося, будьмо певні - ми переможемо, бо з нами і за нас Милостивий Переможець Бог. Та поки ця битва триває, пам'ятаймо заклик Спасителя, що "не буде милосердя Божого тому, хто не творив його сам".

о. Іван ПРИЙМА,
Івано-Франківщина
 

Давня розмова

В степи повіває вітер
І кличе з собою душу,
І вже попри всі завади
Його я послухать мушу.
Нехай він несе нестримно
Мене у гаї чудові,
Мені нагадає пісню,
Прадавню розмову.

Веселі, такі веселі
Високії білі стіни,
Солом'яна файна стріха,
За нею садок зелений -
Веселі, такі веселі
Були в тій садибі гості,
Вітали гостей привітно
Широкі лани в колоссі.

Вели там розмову люди,
Що сходились на гостину,
Веселі, такі веселі
В щасливу були годину.
Збирались у нашій хаті,
Співали пісні чудові.
Я слухав тоді з завзяттям
Оте заповітне слово...

Куди ви поділи хату,
Високії білі стіни,
Солом'яну файну стріху,
Лелеку під небом синім?
Гостей, що були в тій хаті
Й співали пісень веселих?
Немає вже, їхні могили
Цвітуть на шляхах Сибіру.
 

***

Якщо вчитимеш сумлінно
Мову рідну, любий друже,
То зрадіє Україна,
Ти красу її примножиш.
 

Українська абетка

В океані човен плине,
Вітер в'є його вітрило.
Човен плине і не гине
У двобої з вічним виром.

***

Горнеться гора до гаю,
На горі вітряк гудить,
Вітер гімн йому гукає -
Гулко крилами гримить.

***
Де розходяться дороги
Й захід сонця догорів,
Розстелився по діброві
Дим із довгих димарів.

***
Еге, були колись дива:
Щорік топилася Морена,
І ледве-ледве визирав
Далекий берег Бористена.

***
Єднають єрики лимани
Багацько птаства тут жиє
Веселка край цей колисає
І воду із лиманів п'є.

***
Жнуть женці жвавенько жито,
Вже пів поля жаттю вкрито,
Бджоли женчикам дзижчать:
"Не чіпайте сіножать!"

***
Імлистий віник заметілі
Замів сліди істот малих,
Що в нірках сплять під час завії
І бачать в снах, як тане сніг.

***
Йойка Гриць: як він наскочив -
У траві сховався йойчик -
Тож за кущ ходімо той,
Скаже вслід нам йойчик "йой!"

***
Круг дібров зарослі кручі,
Круто круки там кружляють.
В піднебессі красні бусли
Кру-кру-кру собі співають.

***
Має місяць мрій чимало,
Мерехтінь йому замало.
Помережаним містком
Він майне своїм садком.

***
Ніч настала й розчинила
У собі хатки веселі.
Мов рядниною накрила
Вікна нашої оселі.

***
Пожену коня прудкого
Попід шапками дубів.
І залишать слід підкови
У пухкій землі полів.

***
Равлик - сонце виповзає
В небо радісне й барвисте.
І рясніє горобина
Райдужним разком намиста.

***
О зорі, ви очі осінньої ночі,
Для когось осяйні, для когось пророчі.
Слідкуєте пильно за всіма ділами
З небес, що одвік височіють над нами.

Квіти

Як ранок Божий запалав,
Заглянув промінь нам в віконце,
Голівку радо підійняв
Юнак, залюблений у сонце.

А поруч зацвіли в траві,
Щоб справити одвічну требу,
Маленькі квіти польові -
Юнці, залюблені у небо.

Посеред величі гаїв
Вже юнки розплітають коси,
Рожеві личка вмили їм
Найбільш за все жадані роси.

Багато квітів на землі.
Всім любі воля, сонце, небо.
І є лише серед людей
Юнці, залюблені у себе.

Подорож у село

Тополі, вітер і безкрайній степ
Як уві сні пролинули повз мене
Погожих ранків буйний первоцвіт
Сільських стежин незаймані рамена.

Стодола, півень, котик у дворі
І запашні пелюстки матіоли,
Лелечий поклик високо вгорі -
Це все не забувається ніколи.

Як шелест ночі й крокування дня,
Як подих річки, посмішка дитини,
Спокійна радість у селі щодня,
Щомиті, щостоліття, щогодини.

***
Ми чекаєм добра,
Ми на щастя ждемо,
По дорозі буття
Не йдемо - летимо.
Летимо, та куди?
Чи осяйний цей шлях?
Та чи ж віримо ми
В переможних думках
У народ, у любов?
............................................
Вірмо ж нашій зорі -
Вірмо в долю свою!
Не покинем в біді
Україну свою!

Тоді зійде зоря
Небосхилом буття
І освітить нам шлях
До любови й життя!
 

РІЗДВЯНА ЗІРКА

Різдвяна зірка на небо вийде,
Малий Ісусик до дітей прийде.
Малий Ісусик, Божа Дитинка,
Буде Святвечір, буде ялинка.
Буде колядка в кожній хатині,
Настане втіха на Україні.

У ВИФЛЕЄМІ ТАЙНА

В Вифлеєму тайна явилась велика,
Там бо народився предвічний Владика;
Богу честь віддаймо, весело співаймо:
 "Слава во вишніх Богу!"

Марія Пречиста Господа сповила,
В вертепі на сіні в яслах положила,
Там пастирі грають, ангели співають:
 "Слава во вишніх Богу"

Всі небесні сили Ісуса хвалили,
А пастирям в полі радість ці звістили,
Всі з душі співають, Спаса величають:
 "Слава во вишніх Богу!"

Господнє дитятко три царі вгощали,
В Ісусові ясла дарунки поклали.
Весело вітають і гуртом співають:
 "Слава во вишніх Богу!"

І ми Христа разом щиро привітаймо;
Господа Вселенни покірно благаймо:
В мирі проживати, Бога величати!
 "Слава во вишніх Богу!"

Василь ХМАРА
ХРИСТОС РОДИВСЯ!

Христос родився - дивна новина -
Лунає радість по світі;
За стіл сідає наша родина,
Радійте, тіштеся, діти!

Ангели грають в золоті сурми,
На небі зірка в промінні,
Зганяє пастир у полі турми -
Вітає Бога на сіні.

Палає небо сімсот вогнями,
Шумлять діброви і бори:
Вся Україна гримить піснями -
Народ шумує як море.

Христос родився!  Дивна новина!
Тріснуть зневіри окови -
Ждала ж Месії вся Україна,
Різдва святого й обнови...
 

Було це в горах. Малий Степанко прийшов ло мами і жаліється, що якийсь хлопчик з сусідньої гори перекривляє його. "Я, - каже, - йому гукаю, - гей, ти, не дражни мене". А він те саме мені гукає. Я йому кажу: "Ти нечемний". А він каже мені: "Ти нечемний!" Я йому кажу: "Ти поганий". А він мене далі дражнить і каже, що я поганий".
Мама посміхнулась і каже: "А ти піди на гору і гукни йому: "Ти хороший, я тебе люблю!" Пішов Степанко і гукнув на іншу гору до свого ровесника. Повертається додому радісний і каже, що хлопчик вже сказав, що любить Степанка.
Так і в житті буває. Проявімо любов до інших і вони відплатять нам тим же.

З читанки для дітей "СТРУМОЧОК" - Луцьк 2002. Упорядник - протоієрей Петро ВЛОДЕК
 

Євген КРИМЕНКО
РІЗДВО

Святкова тиша променіє,
Село в німій молитві жде
Зорі... День гасне, рожевіє
В пурпурі ліс, Різдво іде.

Зійшла зоря... Свічки воскові
Горять на прибраних столах.
Надворі сніжних фей шовкові
Сіяють ризи на полях.

Схилились голови старечі
Під тягарем минулих літ,
Ясніють лиця молодечі
Мов сонця усміх, рожі цвіт.

В куті дідух шумить, шепоче
Про золоті пшениць лани,
А за вікном пісні діточі
Про чудо білої зими:

Про Бога, що родивсь на сіні,
Про Матір Діву, про царів,
Що принесли дари Дитині,
Про янголів веселий спів.

Забулось горе... Коляд звуки,
Різдвяний чар, тепло, любов
Роїли біль, охлялі руки
Спочили в мирі молитов.

Святкова тиша променіє,
Село в пеленах сніжних спить,
Спинився час в руках Месії...
Й зірками вічність мерехтить.
 

На Святий Вечір до кімнати приносять ялинку, обвішують її срібним та золотим павутинням, цукерками й іншими прикрасами і засвічують на ній свічечки. Велика то втіха дітям, коли на небі заблисне перша зірка, а в хаті ясно освітять ялинку і заколядують "Бог Предвічний".
Звідки взявся звичай прикрашувати кімнату ялинкою? Про це є різні перекази, а один із них розповідає таке.
Десь у далекому селі жила вбога вдовиця з двома дітьми, Оксаною і Петрусем. Вони були такі бідні, що не мали ні що їсти, ні чим затопити в печі.
Надходив Святий Вечір. Мати послала дітей у недалекий ліс назбирати пруття. Діти пішли й почали збирати хмиз, а збираючи, зайшли в глибину лісу та й заблудили. Несуть в'язку хмизу на плечах, ідуть, ідуть, а лісові кінця немає. Надійшов вечір, настала ніч...
- Заночуємо отут, у затишку, а вранці знайдемо дорогу! - сказав Петрусь до сестрички.
- Хай буде й так! - відповіла Оксана. - Ночують же в лісі зайчики та вивірки і не бояться, то й нам нічого боятись. А втім, Бог і малий Ісусик з нами.
Посідали діти під молодою ялинкою на в'язках хмизу, притулились одне до одного та й поснули.
В той час, коли діти спали, в лісі почали діятися всякі дива. Надбігла вивірка, глип - під ялинкою двоєчко дітей! Зараз поскакала до лісового царя, ведмедя, і розповіла, що бачила біля своєї хатки двоє дітей. Вони змерзли, голодні та дуже бідні. Чи не можна б їм чимось допомогти?
Вивірка ще не скінчила розповідати, а вже прискакав зайчик, прибігла лисичка, прилетіли пташки, і всі в один голос стали жалувати дітей: бідні діти, їм треба якось допомогти!
Тоді промовив лісовий цар - ведмідь:
- Ідіть і порятуйте їх, як знаєте та чим можете. Я даю на це свою згоду.
Побігли звірі, полетіли птахи, і кожне з них принесло, що мало. Вивірка принесла горішки, горобчики - сушені ягідки, а ведмідь прислав зайчиком меду. Щоб не розбудити дітей, звірята порозвішували свої подарунки на ялинці, мовляв, діти пробудяться та й поснідають. Коли звірятка відійшли, з неба злинув ангел і освітив ялинку свічечками, щоб діти не боялися і щоб їм було тепло.
Рано-вранці, до схід сонця, прокинулись діти, глянули на ялинку і здивувалися: що за краса, звідкіля стільки дарунків?! Намірились були їсти, бо були дуже голодні. Але вирішили зрубати ялинку. Зрубали і з усім, що було на ній, понесли додому.
Тепер уже легко знайшли дорогу, бо зайчик позначив її своїми слідами. І коли прийшли додому, в хаті бідної вдовиці настала велика радість. Із села позбігалися люди, щоб подивитися на пишну ялинку. Відтак кожний батько приніс з лісу своїм дітям ялинку та пообвішував її різними прикрасами й дарунками.
Відтоді щороку на Святий Вечір прибирають ялинку і ставлять при ній малого Ісусика, який народився у Вифлеємі.
За Ю. Ш.

ОЙ НЕ СПІТЬ, НЕ СПІТЬ

Ой не спіть, не спіть та добрії люди,
Нині ніч свята, бо Різдво Христа.

Божі зорі в небі ясно так горять,
Ніч святу різдвяну освітять.

Слава в вишніх Богу і на землі мир
З янголами, з пастушками будем возвіщать.

Будем співати, Христа восхвалять
Колядками з діточками - бо Різдво Христа

ХРЕСТИВСЯ ХРИСТОС

Ой у місті, місті, місті Вифлеємі

Приспів:
(після кожного рядка)
Хрестився Христос на Йордан.

Там Божая Мати Сина породила.
Сина породила, в пелени повила,
Ой то пеленочки, та все китойочки
Що повиваченьки та все шовковачі.
Ой та ізійшлися та усі святії.
Ой стали гадати, як би Му ймя дати.
 

АНГЕЛИ СНИЖАЙТЕСЯ

Ангели, снижайтеся,
Ко земли зближайтеся,
Господь Бог, сотворивши віки,
Живе нині з человіки.

 Станьте хором всі собором.
 Веселітеся, яко з нами Бог.

Се час ісполняється,
Се Син посилається,
Се літа прийшла кончина,
Се Бог посилає Сина.

 День приходить, Діва родить,
 Веселітеся, яко з нами Бог.

Ми ж тобі, рожденномк,
Господу блаженному
Серція всіх нас отверзаєм,
В дом душевний призиваєм.

 Піснь співаєм, восклицая,
 Веселящеся, яко з нами Бог.
 

На повітряній кульці були дуже гарно намальовані червоні вуста, що усміхалися. Таких чудових кульок дуже мало на світі. Може, п'ять, а може, три. Ось таку кульку мала Настуся. Вона любила свою усміхнену кульку, але завжди тримала її за нитку. Настуся боялася, щоб кулька не вирвалася з рук і не подалася кудись із вітром. Або, не дай Боже, не накололася на гострі колючки рожі, що високим кущем росла на подвір'ї. Тому Настуся з кулькою не підходила до куща.
- Ніколи не залітай до рожі, - наказувала Настуся кульці. - Рожа гарна, але підступна, бо має гострі колючки. Вона навіть не зверне уваги, що ти усміхаєшся до неї.
Кульці було непогано в Настусі. Але інколи їй хотілося волі, вона хотіла висмикнути нитку з пальчиків дівчинки - і летіти, летіти...
"Мені всюди буде добре, бо я до всіх усміхаюся, - думала кулька. - Всі радітимуть, побачивши моє усміхнене лице. Я навіть не боюся рожі: усміхнуся до неї - і вона не зробить мені жодних прикрощів".
Якось Настуся випустила нитку, якою була прив'язана кулька. Побачила кулька відчинене вікно - і вилетіла крізь нього на подвір'я. Та не подалася до рожі, а відразу піднялася понад кущем, садом, будинком. Вона полинула у блакитне небо, де пливли невеликі пухнасті хмарки, їй легко летілося, бо хтось невидимий ніс її на собі.
"Це, напевно, вітер, - думала кулька.- Я помандрую з ним далеко-далеко, хоч на край світу. Мені набридло сидіти на одному місці".
Вона наздогнала хмаринку, з якої звисав чорний шнурок, і порівнялася з нею. На пухкій хмарці лежав малий чорний хлопець із ріжками. А той чорний шнурок - це був його хвіст. Хлопець висолопив до кульки довгого червоного язика.
- Бе-е, - сказав він.
Кулька усміхнулася до нього, а він у відповідь тільки насупився.
- Ти чому не усміхаєшся? - запитала кулька.
- Чого це я маю усміхатися? Я нічого смішного не з'їв і нічого смішного не бачу. Досить, що ти смієшся без причини, - буркнув хвостатий хлопець.
- Хто ж ти такий сердитий? - запитала кулька.
- Я чортик. Невже ти не чула про мене? - здивувався рогатий.
- Ні, - відповіла кулька. - Моя Настуся ніколи не розповідала про тебе.
- Вона, напевно, на святого Миколая дістала різку від мене, - сказав чорний хлопець. - Тому й не хоче мене згадувати.
- Але ж ні, - не згодилася кулька. - Настуся дістала від святого Миколая книжку і кольорові олівці. Про різку вона не згадувала.
- Твоя Настуся збрехала, - сказав чортик.- Я їй дав не одну - аж десять різок. І ніяких подарунків вона не дістала. Твоя Настуся нечемна, вередлива, погана.
- Вона тебе не любить, - додав чортик. - Вона тебе ненавидить. Вона хоче проколоти тебе шпилькою або колючкою з рожі.
- Такого не може бути, - засміялася кулька. - Вона мене застерігала від лиха.
Кулька і хмарка з чортиком летіли поруч. Та ось чортик зірвався на ноги і нахилився до кульки.
- Як добре, що ти втекла від нечемної Настусі. Нехай плаче. А ми з тобою трохи побуцаємося. У мене гарні ріжки. Я їх недавно погострив.
- Е, ні! Мені не можна буцатися, - не згодилася кулька. - Я можу тріснути. Настуся оберігала мене від усього колючого.
Кулька відлетіла вбік, чортик їй не сподобався.
"Який поганий хлопчисько той чортик, - думала вона. - Коли б у мене був намальований язик, то я на прощання показала б йому язика".
Кулька наздогнала іншу хмарку. На ній, звісивши ноги у білих підколінках, сидів вродливий хлопчик у білій довгій сорочці, за плечима у нього були білі крила. Він усміхнувся кульці і сказав:
- Привіт, кулько! Тобі дуже до лиця цей усміх. Від нього усім стає радісно. Завжди усміхайся!
- Хто ти, хлопчику? - запитала кулька.
- Я ангелик, - відповів білокрилий хлопчик. - Я про тебе знаю, бо щойно бачив Настусю. Це чемна дівчинка. Вона дуже зажурена, плаче за тобою. Вона любить тебе, і ще їй дуже бракує твоєї усмішки.
- Можливо, що так, - згодилась кулька. - Вона любить мене, - але нікуди не відпускає, весь час тримає на нитці. Хіба це любов? А я захотіла волі - і летіти, летіти...
- Бути вільною - це добре, - відповів ангелик. - Але, кулько, хіба ти зараз вільна? Ти линеш тільки туди, куди забажає вітер, а не туди, куди ти бажаєш.
Кулька зажурилася.
- Як же мені дістатися додому, до Настусі? Я сумую за нею. Може, попросити вітра, аби він відніс мене до неї? Можливо, вітрові сподобається моя усмішка? - замислено мовила кулька.
- Хоч проси його, хоч не проси - він не послухає. Вітер упертий. До того ж його не цікавлять жодні усмішки, - сказав ангелик. - Але не журися. Я допоможу тобі повернутися на землю.
Ангелик злетів із хмари, взяв кульку за нитку і почав спускатися донизу. Але вітер зі злості так шпурнув кульку, що ще трохи - і нитка могла б обірватися. Тоді ангелик притулив кульку до своїх грудей. Кулька усміхалася. Її усміх, напевно, не сподобався вітрові, бо він свистів і сичав:
- Чого смієшся, кулько? Я тебе шмагаю, а ти усміхаєшся? Хочеш, аби я тебе пожбурив на колючки рожі?
- Ти мені нічого не вдієш, - засміялася кулька. - Мене захищає ангелик. Я усміхаюся, бо повернуся до Настусі. Вона чекає на мене, вона любить мене, і їй бракує мого усміху.
На землі ангелик став невидимим, але кулька відчувала, як він пригортає її. Настуся побачила усміхнену кульку, вхопила її за нитку, притулила до себе і розцілувала в рум'яні щоки. Дівчинка щасливо усміхалася, як і сама кулька.
- Люба моя кулько, - сказала Настуся, - я тішуся, що ти повернулася до мене. Мені було сумно без твоєї усмішки.
Кулька підвела очі до неба. По ньому пливли тільки білі пухнасті хмарки. Кулька усміхалася до них. Вона знала, що на одній із хмаринок сидить ангелик, звісивши ноги у білих підколінках. Ангелик напевно бачить її щасливу усмішку. І він також усміхається.
 

Дух і літера, Київ, 2003

Книжка Мирослава МАРИНОВИЧА - на тій полиці, де треба читати. Автор розглядає релігійність і напіврелігійність в нашому народі в широкому контекстові релігійних шукань нашого часу і в контексті важкої історії, де традиція була напівзруйнована, а Церква - напіввідновлена. Для нього екуменічний рух - не актуальне поняття, а жива необхідність, зв'язана з перспективою духовного відродження в Україні.
Книжка пройнята вірою в безальтернативність духовного преображення українського народу з його глибокими традиціями народної релігійности і філософ-ськими надбаннями.

Сьогодні, коли Церква опинилася в плюралістичному суспільстві, де існує поліфонія релігійних і нерелігійних ідей, їй потрібні імпульси нетрадиційности, сміливе нестандартне душпастирство, розкутість богословського пошуку. Тільки вони, на мою думку, допоможуть Церкві вийти на нові орбіти, завоювати серця молоді й тих, хто поки що - "поза стадом"; іншими словами, допоможуть ввести Церкву в діялог із сучасним світом.
Для української - особливо народної - релігійности характерне також явище, іронічно описане Карлом Ясперсом: "Християнин чинить як усі; християнство в нього - для церемоній і створення особливого настрою". Надто часто ми розуміємо християнство "у ритуально-сакральному сенсі храмового благочестя й утішання в скорботі". Це призводить до того, що багато людей у нас підміняє повноцінне релігійне почуття, яке передбачає існування світоглядно-інтелектуальної компоненти, просто релігійним настроєм, емоційно-чуттєвим актом! Але ж цей емоційний молитовний стан був і в язичників-русичів, інакше вони так зворушено не молили б Перуна: "Видибай! Видибай!".
Чи випливає звідси, що народну релігійність відтепер треба засудити? Очевидно, що ні. Це означало б заперечити траву, надаючи, право існувати лише орхідеям. Я переконаний, що Богові мила як нехитра, "натуральна", доктринально неогранена народна релігійність, так і релігійність "філософська" - допитлива, примхлива, "богоборча". Так само й Церкві мають бути любими обидві форми релігійности (що нині є лише ідеалом, оскільки допитливе вільнодумство тут радше засуджують, ніж схвалюють). Чим більша амплітуда западання Церкви в ту чи іншу крайність, тим більше це свідчить про незбалансованість релігійних процесів у суспільстві.
Я вірю, що прийдешнє духовне відродження людини не тільки не омине Церкву, а навпаки - матиме якнайяскравіший вияв у її лоні й буде підсилене відповідним резонансом у всіх інших релігіях світу. В історії християнства вже були такі випадки, коли воно, здавалось би, цілком заглушене земним будяччям, знаходило в собі сили для нового цвітіння. Саме питання "в Церкві чи поза нею" не має сенсу, оскільки воно є рецидивом попередніх церквоборчих епох, коли Церква сприймалася переважно як соціяльний, а не духовний феномен. Якщо ж стати на точку зору, що майбутньою революцією людства буде революція духовна, то вона проявиться в усіх сферах, які будуть пронизані подувом оновлювального Духу. Глибинних трансформацій зазнає не тільки сфера церковности як частина ширшої сфери релігійности. Глибинно трансформованою буде і сфера, яку ми сьогодні звемо секулярною, оскільки секуляризм - це теж виразний феномен Духу.
Я вірю, що нормозахисна функція Церкви є лише однією стороною медалі. Другою і не менш важливою стороною є нормозаперечувальна її функція, що формується вічно оновлювальною дією Святого Духа. І саме завдяки цій другій функції Церква спроможна вирватися з полону земних прив'язаностей. Забуття цієї другої правди призводить до закостеніння Церкви і перетворення релігійної свідомости на релігійну ідеологію. Впродовж історії Церкви рівнодійна між цими двома імперативами зазнавала спотворення, зокрема через те, що ідею світопорядку ототожнювали з конкретним історичним ідеалом світопорядку, а відтак ідею Церкви - з її конкретно-історичною формою. Через оте прив'язування до ідеалу й відбувається світоглядне прив'язування Церкви до конкретно-історичної епохи. В цьому випадку ідеал Церкви, а значить і фокус її уваги, перебуває в минулому, а не у вічно оновлюваному майбутньому. З минулого вона тоді черпає не здатність творчо реаґувати на виклик часу, а конкретні форми такого реаґування, які було знайдено тодішніми сучасниками.
Уривки з книги
 

РІЗДВЯНІ ВІТАННЯ

На адресу "Нашої віри" йдуть і йдуть Різдвяні привітання і щедрування Доброго Року - 2004. Це перлинки, видобуті з дна душі. Навіть коли на душі не весело, і коли нема віри, що Новий Рік раптом посвітлішає. Тому хтось і хоче, і не може написати щось таке, щоб світилося.
Наші давні приятелі Олена і Сашко П. надіслали вітання на листівці з зображенням бочки і, щоб усунути алюзію бочки з Сізіфовим каменем, який треба котити на гору, додали: "P.S. У бочці мед!"
Митець Панас Заливаха занедужав на ноги, не міг приїхати навіть на презентацію свого Каталогу. Але перед Різдвом - він знов на ногах, бо треба розсилати Різдвяні листівки. На всіх лаґерних зонах знали святкові листівки нашого славного екс-зека. Причому він їх посилає з вершини Карпатських гір, з Піп-Івана і Говерли.
Ідуть вітання, пливуть вітання, летять вітання - понад суєтно наявного буття і журою буднів! Ми дуже цінуємо кожне слово і дякуємо.
БУДЬМО ДРУЖНІ!

РІЗДВО ІСУСА - МЕСІЇ й СПАСА

Й Новий Рік вже надходять,
а ми, чи віримо, як Мудреці зі Сходу,
в Народження Ісуса?
Чи віримо, як пастухи, в Слова Ангелів:
"Спаситель Народився!?"
Чи заспіваємо і ми з ними:
"Слава Богу Всевишньому, а на Землі
Мир людям, що сповняють Його Волю:
"Як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного!"

З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ - ВЕСЕЛИХ
СВЯТ! - І Щасливого Нового Року!
ІСУС ХРИСТОС - СПАСИТЕЛЬ наш,
та ЙОГО МАТИ - ПРЕЧИСТА ДІВА,
і БОГ ВСЕВИШНІЙ з СВЯТИМ ДУХОМ,
Най зішлють із НЕБЕС на Люд Свій
ввесь: Єрархії Церковні, на Світські
уряди, на Кревних, Добродіїв і Друзів і
всіх людей СВОЄ БЛАГОСЛОВЕННЯ й
МИР!!!
БАЖАЮТЬ ВСІМ

ОТЕЦЬ МИКОЛА і ПАВЛІНА
м. Куритиба,
Бразилія
 

Наш Спас народився, радійте всі люди!
Христос народився, славіте Його!
З Христом до Отця ми прибудем,
Народжені в Дусі - ми діти Його!

В убогій кошарі сповила Марія
Спасителя, Бога, Ісуса Христа!
І стало реальним усе заповітне
Бо Істина Божа - жива і проста!

Віталій СЕЛЕХ,
м. Київ

з проханням відслужити панахиду, може вперше за 340 років, з дня смерти Івана Богуна, лицаря і християнського воїна, що віддав життя за віру і народ.

Голова Фонду Євгенія ЛЕЩУК

РЕДАКЦІЯ "НАШОЇ ВІРИ" ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО ЗВЕРНЕННЯ. З ДИТИНСТВА ІВАН БОГУН БУВ ПЕРШИМ МОЇМ ЛИЦАРЕМ І ПЕРШОЮ ЛЕҐЕНДОЮ ВІРНОСТИ.
Євген СВЕРСТЮК
 

З НОВИМ РОКОМ!

Добрий погожий рік закінчувався з Різдвяною казкою. Важкий 2003 рік можна завершити молитвою Тараса Шевченка, де кожен рядок адресований в сьогоднішній день.

Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи
Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
1860

За цією молитвою, усьому цьому, що ховається тепер за іменем Президента, дарується амністія. (Тільки не спинити біснуватого над прірвою без чуда Господнього!).
Тим живим народним силам, що прагнуть Закону і Правди, поет просить Божої настанови і підтримки.
Тим милосердним і безкорисливим, що відроджують віру і являють праведність - захисту.
А Україні в теперішньому змалілому світі поет просить силу любови до брата, до ближнього свого. І ще просить єдиномислія, що можливе, коли повернуться лицем до Бога, як до джерела світла й живлющої любови.
Стеля тепер над нами так опустилася, що у багатьох опускаються руки і падає дух. Ще ніколи самочинні і непрозорі кроки Л. Кучми так не відгонили зрадою. Ще ніколи закулісні підступи держадміністрації не були такими зухвалими, і ще ніколи в народі про владу не висловлювалися так одверто неґативно.
І водночас Президент, якому не вірить народ, організовує в парляменті змову з перспективою конституційного перевороту, який обіцяє здискредитованому ще один президентський термін.
Пекучий сором б'є ще й від того, що українців на Заході і на Сході зневажають за те, що вони "вибрали собі такого президента, якого варті".
В українській драмі леґалізувалися шекспірівські Яго з Макбетом, і гоголівські Чичиков з Ноздрьовим, і комуністична балаболка з прихватизованими мільйонами, зневага до народу опускаються до сталінської позначки. Маніпуляція свідомістю замінила мажорну ідеологію.
Треба бути людиною великої віри, щоб радіти святу і розуміти: Бог ніколи не допускає вічної ночі. Але особлива темрява перед світанком - це явище відоме. А наша справа: активно творити добро, чинити опір злу, гуртуватися навколо чесних і сміливих людей віри і Закону.
Є.С.
 

Діюча влада структурована, ієрархізована, забезпечена владним, фінансовим і інформаційним ресурсами. Опозиція ідейно, організаційно і ресурсно розпорошена. Але вона має підтримку власного народу. Основна опозиція владі - народ.
Головна проблема - відсутність довіри в суспільстві, в тому числі і між основними політичними силами: діючою владою і опозицією.
Людське наповнення влади складає колишня партійно-господарська колоніяльна номенклятура, нашпигована людьми впливу східнього сусіда. Назвемо цих людей "старою елітою".
Існування вкраплень в різні гілки влади таких людей, як І. Плющ, О. Мороз, В. Ющенко, які не приймають цілей і методів цієї "еліти", не міняють і не можуть змінити негативної суті цієї влади.
"Стара еліта" мала за стратегічну мету трансформувати свою політичну владу в капітал.
Злиття політичних і бізнесових процесів робить владу глибоко порочною. Звідси її мафіозний характер. Персоніфікує і замикає на собі базові функції цієї небезпечної для народу влади діючий Президент. Він є третьою і основною її складовою.
Утворився політико-бізнесовий мутант, який включає в себе і багатих чиновників, що є одночасно і бізнесменами і багатих бізнесменів, що є одночасно або депутатами або чиновниками. Оцей суспільний неперсоніфікований монстр і визискує народні маси і сам по собі він не здатний змінитись.
Опозиція несе у владу більш високу мораль, захист національних інтересів, економічну свободу та демократію.
Питання, до чого нас кличе опозиція, якою вона бачить Україну, залишилася без відповіді не лише для олігархів, але й для народу.
Опозиція не розробила спільної, узгодженої, адекватної часові програми дій в галузі внутрішньої та зовнішньої політики. Опозиційні політичні лідери не спромоглися об'єднати і сподвигнути духовну і інтелектуальну еліту на цю роботу. Очевидно не всі лідери опозиції розуміють крайню необхідність такої роботи.
Сьогодні - найвищий рейтинґ Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза. Комуністичну партію до опозиції не слід відносити, оскільки це суто демагогічна і кон'юнктурна опозиція, залежна від тимчасової користі.
Діюча влада боїться і не хоче віддати владу опозиції тому, що така зміна влади носить не поверховий, як при зміні Кравчука на Кучму, а сутнісний характер. Зміст її - в зміні владної "еліти".
Досягнення власної мети - збереження влади будь-якими засобами - таким швидше за все буде їхнє кредо, якщо між владою і опозицією не буде встановлено належного рівня діялогу і довіри.
Віктор Ющенко, як персоніфікатор опозиції, задає високі християнські критерії політичної боротьби, і це дає надію.
Так, на наступних президентських виборах правляча еліта в країні має бути змінена, але базові інтереси представників старої еліти мають бути забезпечені. Опозиція має запропонувати їм "золотий місток" для відходу. В тому числі і теперішньому Президентові країни.
Не варто розраховувати на те, що плідний діялог між владою і опозицією можливий при політично слабкій опозиції. За таких умов буде диктат влади. Тому перед опозицією стоїть ще і чисто практичне завдання - ставати з кожним днем духовно, теоретично, організаційно і політично сильнішою.
Тема ґарантій є для нього базовою, і Кучма не бачить належних суб'єктів і механізмів їх забезпечення.
Для силової частини бюрократії зміна правлячої еліти, м'яко кажучи, не бажана. Її політичні ігри і економічні позиції будуть при цьому істотно послаблені.
З бізнесменами у Президента справи гірші. Політика для них - лише захист власної справи. Вони за своїм бізнесовим інтересом належать до опозиції, їм вигідно її підтримати.
Влада буде провокувати конфлікти на релігійному, національному і політичному ґрунті. Забезпечувати повний контроль за цими конфліктами вона зможе, якщо "конфліктуючі сторони" будуть складатися з її людей.
Суть діючої влади не змінилася від 1991 року. За результатами своєї діяльности за роки незалежности в сфері моралі й освіти, економіки й соціяльної політики вона залишилася байдужою до українського народу і тому вкрай небезпечною. Я розумію всіх громадян України, бо не треба мати ілюзій, що байдужість має в собі живі острови любови.
Схоже, ідея щодо Тузли виходила від Кучминого оточення. Москва ж використала це і у путінській виборчій кампанії, знаючи настрої свого забамбуленого електорату, і, заодно "прощупала" реакцію українського народу на потенційну загрозу з її боку. У народу реакція - вище похвал, що лише вказує на об'єктивну невідповідність йому діючої влади.
Всі сили опозиції мусять бути кинуті на політичне посилення суспільства, на організаційно-політичне включення всіх 80-90% людей, які не приймають нинішню владу. Моральна, організаційно-політична, не силова перевага опозиції над аморальною владою здатна привести Україну до мирної зміни правлячих еліт. Наша політика - це політика несилового протистояння. Опозиція мусить бути вищою і сильнішою морально. Такі вимоги до опозиційних політиків зразу ж виявлять всіх "засланців" від влади. Опозиція мусить робити все те, що робить і ще значно більше, тільки уникати силового протистояння і провокацій з боку влади і її аґентів. Опозиції потрібна організована моральна сила народу, від якої діюча влада пропаде, як роса на сонці.
 

Чи потрібна відверта і неупереджена розмова про недоліки українського православ'я саме зараз, коли наші опоненти змішують праведне з неправедним в один густий темний колір? Після тривалих роздумів приходиш до думки, що все-таки потрібна, бо така розмова може чіткіше виявити, звідки і куди ми рухаємося, але обов'язковою умовою має бути об'єктивність оцінок, максимальне відсторонення від особистих упереджень та інтересів.
У такому ракурсі необхідно прокоментувати статтю п.Віри Маркович "За чий гріх нам має бути соромно?" ("Наша віра" (№11 за 2003р.). Її ориґінальність полягає у спробі розглянути насущні проблеми української Церкви в контексті розпочатої газетою дискусії про сергіянську єресь в лоні Російської Православної Церкви. Більше того, авторка безапеляційно стверджує, що "просто тепер воно зветься не "сергіянство", а "філаретівщина", "мефодіївщина" і т.ін. і т.п. "А чи не за тим же сценарієм, - додає вона, - що у Москві 1943 р., творилося УПЦ КП? Хтось може цьому заперечити?"
Та чи так воно насправді? Адже за своїми сутнісними ознаками сергіянська єресь є суто російським явищем, і в принципі не може бути ототожнена з українськими реаліями. Цитата із допису пані Маркович ставить перед нами три питання: перше, - що таке "сергіянство" і які його просторові межі, друге, - що таке "філаретівщина", і, нарешті, третє - що таке "мефодіївщина"?
Сергіянство отримало свою назву від імені московського патріярха Сергія Страґородського, який найвиразніше уособив природу релігійного явища, що полягало у підпорядкуванні Православної Церкви завданням та інтересам антихристиянської, богоборчої влади, зрощення вищої церковної ієрархії з каральними органами атеїстичної держави. Історично цей антирелігійний конкордат спирався на суто російську традицію підпорядкування Православної Церкви самодержавній владі, використання Церкви як соціяльного інструменту управління імперією. Започаткував цю традицію Петро І, коли, ліквідувавши патріярхію, створив замість неї церковний синод як вищий управлінський орган Церкви, а на довершення сам його і очолив. З того часу Російською Православною Церквою фактично керувала світська людина. Новизною більшовицьких реформ став прихід до влади у Православній Церкві безбожників, а метою їх управління була боротьба проти релігійности власного народу.
Якщо підійти до визначення сергіянства з історико-релігійного погляду, то його необхідно описувати як обновленсько-сергіянську єресь, як два взаємопов'язаних етапи одного явища, основною ознакою якого є позбавлення Російської Православної Церкви її святости і самостійности в управлінні. В обох випадках - і в торжестві обновленства, і в трансформації обновленства в сергіянство - Сергій Страґородський відіграв центральну, трагічну для російського православ'я ролю. Ось що пише з цього приводу російський православний священик отець Лев Реґельсон: "Із створенням Синоду, із привласненням права змінювати склад ієрархії небезпека створення фальшивого церковного центру на чолі із митрополитом Сергієм стала доконаним фактом. Цей безблагодатний, позбавлений першосвятительської харизми бюрократичний центр став провідником антицерковних впливів, знаряддям руйнування і розтління Церкви".
Все це, продовжує він далі, внесло "такий принциповий розлад в надрах церковної свідомости, такий безвихідний конфлікт між вимогою церковної правди і церковної єдности, який свідчив, звичайно, не про те, що Церква не зможе зберегти свою чистоту в умовах недоброзичливости державної влади, але про те, що існує глибинний дефект в самій церковній свідомості, самому розумінні природи структури Церкви." (Регельсон Лев. Трагедия Русской Церкви. (1917-1945гг.) - Париж: YMCA-press, 1977. - с.11-12).
Підсумуємо: подібна церковно-державна патологія є чисто російським явищем, і вона не властива ніякій іншій православній чи християнській церкві. Сергіянство - це своєрідна релігійна форма російської державної організації, коли Церква змушена виконувати невластиві їй функції забезпечення імперської експансії російської держави (атеїстичної чи постатеїстичної). Межі сергіянської єресі - це простір, охоплений церковними структурами, підпорядкованими кремлівському центру. Відокремлення від цієї мережі завжди супроводжується для релігійного суб'єкта реґенерацією власної природи, поверненням до апостольської православної традиції, наприклад, недавній відхід Естонської Православної Церкви від Московського Патріярхату в лоно Вселенського Православ'я.
Нинішнє церковноначаліє РПЦ не тільки не дало принципової оцінки сергіянству, але фактично є прямим спадкоємцем цієї традиції, слухняним знаряддям здійснення політичних інтересів російської держави, часто всупереч власним церковним інтересам. Чого варте, наприклад, недавнє вручення митрополитом Володимиром Сабоданом ордена рівноапостольного князя Володимира за "заслуги перед Православною Церквою" лідерові українських комуністів Петрові Симоненку. Безумство! З погляду віруючих - так, але з погляду кремлівських "мудреців" - консолідація проросійських сил в Україні.
А як щодо українського православ'я? Звичайно, обновленці та сергіянці в Україні були, як, до речі, і більшовики, - це якщо дивитись на них, як на окремих людей, а якщо розглядати як релігійно-історичне явище, - однозначно, ні. Щоб не бути звинуваченим в суб'єктивізмі, надамо слово патріотично налаштованому російському історикові православної церкви Д.Поспєловському, який проаналізувавши події від 1917 до 1945 років (з відродженням української Церкви в період німецької окупації), приходить до висновку: "Можна, таким чином, припустити, що в націоналістично орієнтованої Церкви в Україні ґрунт все ж був, тоді як обновленства його не виявилося зовсім." (Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ веке. - М.: Республика, 1995. с.88).
Тепер щодо сучасности. Чи об'єктивним є твердження пані В.Маркович, що "сергіянство" тепер зветься "філаретівщиною", "мефодіївщиною", і чи за тим же сценарієм, що й у Москві 1943 року, творилася УПЦ КП?
Бо якщо митрополит Мефодій сергіянець, тоді і Ваша громада сергіянська, отже і Ви самі належите (чи належали донедавна) до цієї категорії людей. Бо сергіянство - це релігійно-соціяльне явище, а не поведінка окремої людини.
Про позицію митрополита Мефодія скажемо насамкінець, а зараз дещо про сценарій утворення УПЦ КП. Якщо дотримуватися логіки п. Маркович, то зрозуміло: у всьому винні масони! Спочатку Л.Кравчук із Єльциним та Шушкевичем розвалили СРСР, а потім взагалі вирішили різати по живому, змовившись із Філаретом.
Але запитання поставлено, і на нього слід відповідати. Чи законними були наміри екзарха РПЦ в Україні митрополита Філарета щодо здобуття атокефалії для Української Православної Церкви? Безперечно! З формального боку, православні канони однозначно стверджують: "одна держава - одна Церква", з морального - відхід від РПЦ давав історичний шанс звільнитись від зашморгу сергіянської єресі, завдати їй нищівного організаційного удару.
Тому, якщо прокладати аналогії між сучасними церковними особами і діячами 20-30-х років минулого століття, то митрополит Філарет із погляду сьогодення швидше асоціюється з патріархом Тихоном (Бєлавіним), який хоч і змушений був співпрацювати з державою, але при першій же можливій нагоді намагався звільнитися від її опіки. Аналогом Сергія Страгородського є нинішній патріарх РПЦ Алексій.
Змушений також нагадати і про стан УАПЦ періоду заснування УПЦ КП. Чисельність парафій УАПЦ не дотягувала і до одного відсотку громад Київського екзархату, тому, гадаю, що питання в принципі не може стояти в сенсі чи потрібно було створювати Київський Патріярхат.
Далі, як ми маємо оцінювати поведінку митрополита Філарета у цей час, коли після шантажу російськими спецслужбами майже всі єпископи, які разом з ним підписали вимогу про необхідність автокефалії для Української Православної Церкви, боягузливо зреклися її? Варто нагадати і про страусячу політику Л.Кравчука, котрий після окрику з білокаменної зразу ж нейтралізувався, хоч було очевидним втручання іноземної держави у внутрішньоукраїнські справи. Філарет не зігнувся. І це факт, а не оцінка. Чи не повинен такий вчинок викликати у нас як мінімум повагу?
До речі, анатема, проголошена йому за це Московським Патріярхатом, абсолютно співпадає з анатемою, проголошеною обновленським собором патріярху Тихону (Бєлавіну) за його непоступливість щодо захоплення ними влади в Церкві, а також з анатемою, проголошеною сергіянцями (під тиском чекістів) Зарубіжній Російській Православній Церкві (Карловатській). Всі ці анатеми мають політичне, а не богословське підґрунтя і є дискредитуючими щодо їх творців.
Опонентами Київського Патріярхату використовується одна теза, що, мовляв, хоч УАПЦ була і малочисельною і не передбачалося її стрімкого росту, але це була моральна альтернатива постсовєтській церковній традиції. Безсумнівно, що для української релігійної свідомости, як і для російської, це основна проблема, вирішення якої є головним завданням відродженої Церкви.
Але знову змушений нагадати про неприємне: тодішній патріярх УАПЦ Мстислав був у дуже похилому віці, і більше часу проводив у Бавнд-Бруку (США), а замість себе призначив керуючого справами митрополита Антонія (Масендича), який фактично і керував Церквою. Ким був Антоній, зараз знають усі - прямим аґентом Федеральної служби безпеки Росії. Згодом під тиском митрополита Філарета він утік до Росії, і був призначений єпископом в одну із внутрішніх російських єпархій. Запитаймо себе, які перспективи для українського православ'я створював такий стан речей?
З приводу митрополита Мефодія, то тут банальна історія капітуляції перед злиднями і безперспективністю дроблення українського православ'я, готовністю заради виживання йти на співпрацю з будь-ким, хто дає: "Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся".
Нинішній політичній владі в Україні на майбутніх президентських виборах потрібні будуть різні маріонеткові фіґури, у тому числі в священицькому облаченні, для підтримки кандидата від влади. Як називають їх політтехнологи, "балакаючі голови". Для критики українського кандидата владі потрібен не просто митрополит, а митрополит з прикметником "український". Ось і посипалися на владику і подарунки, і пропозиції. У тому числі і й такі, що дискредитують його як священнослужителя - наприклад, участь у псевдомасонському ордені Святого Станіслава. Мета - забруднити так, щоб нікуди не дівся, щоб став слухняною лялькою в театрі на одну годину.
Очевидно, в цьому контексті розмови про окремі виноградні галузки, які мають вирости у великий український виноградник, є наслідком безнадійних фантазій роз'єднання і згасання. Це шлях в нікуди. Нам потрібна одна Помісна Православна Церква в Україні (між іншим, за широкомаштабним соціологічним опитуванням, проведеним Центром імени Разумкова, на запитання "Чи потрібна Україні національна Церква?" (Церква, що має центр в Україні, що веде службу українською мовою і використовує національні традиції), 52,2% віруючих, які відвідують церкву, відповіли "так, потрібна"), і в середовищі цієї Церкви ми всі - від патріярха до парафіянина - маємо пройти шлях від постсовєтської церковної спільноти до дійсно "Церкви справжньої, Христової, спасительної". І в цьому ми з Вами, пані Віро, безсумнівно однодумці.
 

Кому з вірних українських православних юрисдикцій протягом останніх десяти-чотирнадцяти років не траплялося чути звинувачення у власній "неканонічності"?
Тимчасом такі звинувачення лунають настільки часто, що у свідомості певної частини священства і вірних Українських Церков уже виробився своєрідний "комплекс неповноцінности", що втілився у словах відомого ієрарха під час перебування того за кордоном: "Ми ж неканонічні..."
Слово ж "канонічна" в українському православному лексиконі стало супровідним епітетом до Церкви лише Московського Патріярхату...
Але чи насправді всім зрозумілий сам термін "канонічність"? Чи його, бува, не плутають з поняттями благодатної присутности дарів Святого Духа у житті Церкви, апостольської спадкоємности архиєрейських хіротоній чи братнього визнання іншими Помісними Церквами? Чи існує у межах богословської думки чітке і зрозуміле визначення канонічности?
Зрозуміло, поняття канонічности невіддільне від канонів. Канон дослівно з грецької означає правило. Юридичне тлумачення канонічности узалежнюється від виконання церковних правил (канонів), прийнятих Вселенськими та визначеними Помісними Соборами, Святими Отцями. Окрім того, канонічної правосильности для окремих православних юрисдикцій набувають власні документи - їхні статути, укази предстоятелів тощо. У такий спосіб формується канонічне право окремої Помісної Церкви. Поняття канону в ньому зводиться до юридичного церковного закону, порушення якого трактується як канонічна провина.
Це лише один - практично-юридичний, якщо можна так висловитися - аспект питання канонічности.
І цей аспект не може бути вичерпним хоча б тому, що він дає підстави зробити абсурдний на перший погляд висновок - жодна з існуючих тепер у світі Православних Помісних Церков не є канонічною. Адже не можна водночас дотримуватися взаємозаперечних канонів, наприклад, про можливий шлюбний (канон 5 Першого Вселенського Собору) та обов'язково монаший стан (канон 12 Трульського Собору) ставленика у єпископи.
Наскільки часто в наш час можна зустріти приклади дотримання канонів про неприпустимість торгівлі у межах церкви (канон 76 Трульського Собору), обов'язковість причастя для всіх присутніх на Літургії (канон 9 Першого Вселенського Собору) чи про заборону колінопреклонінь в недільні дні (канон 20 Першого Вселенського Собору)? Подібних питань можна ставити багато, але відповіді на них містяться у площині іншій, богословській, де саме поняття канонічности вже не виглядає таким простим і однозначним, як це може видаватися деяким особливо ревним, але не надто освіченим прихильникам однієї з православних юрисдикцій сучасної України.
Поняття це еклезіологічне. А от трактування його трапляються різні.
Поняття канонічности втрачає сенс у розриві з поняттям Церкви - не розвиненої інституції з мережею єпархій, представництв, керівних органів, манастирів, семінарій тощо, а Церкви, побудованої на наріжному камені віри в Ісуса Христа як Божого Сина.
Структуру Церкви можна знищити, і це не раз траплялося протягом історії. Навіть у минулому столітті в жахливі 1920-1930-ті роки структурні складові Церкви в СССР були майже повністю ліквідовані. Але в кого є сумніви щодо канонічности тогочасних катакомбних спільнот чи "соловецьких" Євхаристій, що відбувалися в умовах, далеких від пропонованих церковним статутом? Адже віра в Христа є наріжною умовою буття Церкви - і Церква живе навіть тоді, коли іншим її ознакам, крім приватної віри,історична епоха не залишає права на існування. Врата пекла можуть подолати структуру, представників ієрархії, навіть окремі форми церковного життя, але ніколи вони не подолають тієї віри, того центру, з чистих глибин якого переможно лунає: "Ти - Христос, Син Бога Живого"!
Цей центр є наріжним каменем православної церковности майже дві тисячі років. Церква, її глибинне єство, є незмінним серед мінливости часу. Одначе, як організм боголюдський, вона має і тимчасове - те, що привноситься до неї живими людьми кожної нації, культури та епохи. Тому Церква XXI століття - це та ж Церква Апостольської доби, хоча й досить несхожа на неї у своїх зовнішніх формах; це Церква Апостолів, мучеників і Святих Отців у XXI столітті, бо вона має той самий центр, ту ж сутність, що й тисячу, й дві тисячі років тому. Сутністю є Бог, віра, догмат; тоді як канони є історичним засобом вираження цієї основи. Історична форма (канони) втілення внутрішнього центру (догматів) не довільна, а завжди відповідна сутності Церкви в конкретних історичних обставинах. Церква не підлаштовується під вимоги часу, але у змінюваних історичних реаліях шукає тієї форми, котра б якнайкраще виражала незмінну сутність Церкви мовою, зрозумілою цій епосі, цій конкретній культурі. "Канони - це свого роду інтерпретація догматів у певний момент історичного буття Церкви", - пише доктор богослов'я, протоієрей Ніколай Афанасьєв. - Істина, яку виражають канони, сама по собі абсолютна, але змістом канонів є не ця істина, а спосіб її втілення у певних умовах. Канони дієві, доки триває епоха, на запит якої вони постали. Коли ж змінюються історичні обставини, Церква шукає нових форм для відображення вічних істин - таких форм, які були б зрозумілими людям нового часу. Самі ж "старі" канони не відміняються як неістинні, вони лишаються істинними - але для інших, вже проминулих історичних умов. Саме тому в православній традиції досі існують всі, у тому числі й взаємозаперечні канони, хай навіть буквальне їх виконання зараз неможливе та й непотрібне.
Канони відрізняються від звичайних законів не лише своєю принциповою захищеністю від змін (проте не від прийняття нових правил), але й тим, що вони стосуються не лише емпіричного буття. Канони реґулюють устрій Церкви як боголюдського організму в напрямку, який найповніше розкривав би саму сутність Церкви. Принцип канонічности - це принцип динамічної відповідности вимогам часу і втілення сутности Церкви у ньому, це принцип сучасного, а не музейного характеру Православної Церкви. Канони - це завжди знаряддя (не мета), використовувати яке Церква закликає обережно, з огляду на мету та наслідки, які це використання може мати; тому лише в Церкві на практиці застосовується невідомий у світських правових системах принцип ікономії. Церковний закон не тяжіє над людиною як самодостатня річ, канонічна Церква завжди пам'ятає про Христове: "Субота для людини, а не людина для суботи " (Мк. 2, 27).
Канони є богонатхненними, як і все у Церкві. Ось як пише про них згаданий богослов Паризької школи отець Ніколай Афанасьєв: "Божественно богонатхненний характер канонічних постанов виявляється в тому, що вони є вираженням церковної волі, скерованої на те, щоб церковне життя в даних умовах відповідало б догматичному вченню. Спроба застосування церковних постанов при відсутності умов, щодо яких вони були видані, призводить до протилежних наслідків і є виявом не боголюдської, а лише людської волі... Завдання Церкви не позаду, не у минулих віках, а попереду - у теперішньому і майбутньому. Сенс справжнього Передання полягає не у механічному повторенні того, що було в минулому, а в принципі неперервности життя і творчости, у постійно присутній благодаті, котра живе в Церкві. Самі собою канонічні постанови - буква; дух їхній у цьому справжньому Переданні - у тому, що вони служать для спасіння та перетворення людей на краще. Збірки канонічних постанов існували й існуватимуть, але в них завжди буде відсутній перший та найголовніший канон. Він відсутній тому, що міститься в Переданні, і в ньому самому сенс канонічного передання: канонічні постанови є канонічними лише тоді, коли вони досягають того, для чого вони призначені, - бути канонічним вираженням догматичного вчення в історичних формах існування Церкви."
Адже канон, який використовується не з автентичною метою, втрачає свою канонічну силу. А Церква, яка відмовляється від своєї істинної місії, перестає бути канонічною, правильною Церквою, хоч би скільки старих правил вона декляративно визнавала.
 

В день всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року - а цей день слід віднести до найбільших національних свят України - відбулась презентація виданої "Смолоскипом" книги "Переяславська рада 1654". В цій книзі обсягом 880 стор. зібрано публікації і дослідження - від Драгоманова до молодих слухачів. З'явилась вона як реакція на рішення безпринципної влади відзначати цю дату.
Є закляті місця в українській історії - 1654, 1709, 1933. Вони не тільки сидять в печінках - вони записані в долі людей, в сумліннях, в катастрофах і каліцтвах поколінь. Звичайно, грудневий референдум був реакцією на рівні інстинкту національного самозбереження, це був тихий грім - досить!!!
В переповненій конференц-залі, де колись засідала Центральна Рада, було порівняно мало молоді. Це можна пояснити також тим, що молодь не відчуває актуальности цього ідеологічного страховиська, яке обросло пропаґандивними мітами, липкою кон'юнктурою і прийшло через політичні вироки націоналістів і дисидентів - усіх поколінь.
Молоді здається, що ми несумірно багато часу віддали цій нещасній даті, яка за щасливіших обставин мала б залишитись епізодом в дипломатії 17 ст.
Бо справді, як зауважено було при обговоренні, за якихось 10 років Хмельницький мав договори і з Кримом, і з Туреччиною, і з Молдовою, і з Польщею, і зі Швецією.
А хіба Андрусівський договір про поділ України або битви Виговського чи Богуна з російськими військами не були денонсацією договору 1654 року?
Але фатальна дата від Переяслава тягла свій фатальний хвіст понад 3 століття, і до того хвоста поначіплялося багато реп'яхів, за якими і бігли платні поети, і кон'юнктурні історики та журналісти.
Особливо багато було реп'яхів-стереотипів, наївних казок про нерозривність братніх двох (чому не трьох?) народів, про вічну дружбу, про спільне майбутнє.
Було заборонено торкатися стереотипів, наприклад ставити питання про статус єдинокровних братів, навіть коли вони справді єдинокровні.
За натяк на Каїна і Авеля можна було загриміти в Сибір. А скільки тих ворогуючих братів у народних казках і думах надавалося до політичних аналогій?
Звісно, усе це не можна було прикладати до "старшого брата", який перебував під особливо ласкавою опікою спецслужб: він був у рамці... До речі, вічний могильний пам'ятник "старшому братові" створив Дж. Орвел в романі "1984".
Порожня фраза про "дружбу народів" ввійшла в жаргон комуністичної епохи настільки, що й досі вона часто фіґурує в текстах істориків. Тимчасом в "сім'ї братніх народів" були і репресовані нації, і геноцид практикувався не тільки до "меншого" брата, але й до зовсім маленьких... Розмови про інтернаціоналізм призначалися на експорт.
Мова молодих істориків, представлених у збірнику, визбулася фальшивої фразеології. Вони швидко виходять на добрий рівень історичного мислення.
Однак нам нелегко виходити з полону мітів, уже розшарпуваних вітрами часу. В історії закріплюється добра опінія за націями, які ведуть чесну гру з партнером, а лукаві і підступні вписуються в історію своїми ділами, яких не зміниш і не переінакшиш. Та й окремих людей єднає культура, а не кров.
У всіх виступах на презентації була однозначна оцінка заклятої дати. Однак колишній посол України у Франції Юрій Кочубей закликав цю дату відзначити, але так, щоб більше вже ніколи не хотілося, і нікому не кортіло.
 

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО З'ЇЗДУ УКРАЇНЦІВ – СКУ
Степан СЕМЕНЮК, Польща

Про ХІІІ з'їзд СКУ, який відбувся в серпні в Київі, написано немало, хоч мабуть таки не все. Коли розглянутись, як уряди (і президенти!) наших сусідів в таких випадках поводяться, то стає таки сумно за нас. Бо наші сусіди (та й не тільки вони!) всіма способами стараються скріплювати стосунки із своїми діяспорами у світі, залучають їх до культурного і господарчого життя своїх країн, створюють сприятливі умови для спілкування з батьківщиною свого походження. З іншого боку, використовують власну діяспору для реалізації своїх інтересів в країнах її проживання. І це зрозуміло. Яскравий приклад - діяльність урядів Ізраїлю, Польщі, Росії, Словаччини, Угорщини, Туреччини та інших.
Тимчасом українська діяспора діє як амбасадор України в країнах свого проживання. Свого часу вона була, властиво, єдиним посольством України у світі. Не забудьмо: національні діяспори поневолених народів завжди відігравали важливу ролю у визвольних змаганнях, а по здобутті державности становили вагомий чинник державотворення, іноді вирішальний.
Відомо, приміром, як Росія використовує свою діяспору в світі, і зокрема в Україні.
Ось перед нами "Інформація правно-організаційного бюра канцелярії Сенату" Польщі від 12.06.2003 р. З неї довідуємось, що Президія Сенату Польщі підсумувала ліміти дотацій на виконання державних завдань в ділянці опіки над польською діяспорою (Polonia) і поляками за кордоном. Звернімо увагу - на опіку, чи пак охорону поляків за кордоном, а це в першу чергу стосується поляків, які проживають на Сході, передовсім в Білорусі, Литві й Україні, хоч не тільки там, польський Сенат виділив цього року не малі кошти. Так, з 147 позицій, для прикладу, на ремонт польської школи в Ужгороді вділено 45000 злотих; на придбання підручників і посібників для шкіл у Львівському та інших шкільних округах - 13 000 злотих; на засоби польської масової інформації за кордоном - 3 436 636; на сприяння розвиткові польської мови, освіти, культури - 1 103 715; на організацію таборів діяспорної молоді з Білорусі, Литви й України в Польщі - 392 638; на програму діяльности польських організацій за кордоном - 3 834 993 злотих. Як бачимо, Польща, хоч сама, як здається, має певні клопоти господарські в краї, однак не забуває про своїх земляків за кордоном і виділяє на це значні кошти зі свого бюджету. І то зрозуміло, це ж національно-політична інвестиція, яка буде давати відсотки десятиліттями. В цілому Сенат Польщі для потреб своєї діяспори (передовсім на Сході!) в поточному році виділив державних коштів на суму 44 466 804 злотих, що відповідає біля 12 мільйонів долярів США.
Який це має стосунок, запитаєте, до з'їзду Світового Конґресу Українців, що відбувся у Київі?.. Нехай на це кожен з нас сам собі відповість. А українські урядовці зокрема. Однак СКУ не просив у нашої влади грошей, навпаки - за все платив і проголосив готовність фінансувати кілька важливих історико-культурних проєктів в Україні. Бо світлі вчинки - то справді мечі українців діяспори.
 

"Пізнай самого себе, і ти пізнаєш увесь світ!" Це для нас, українців, переобтяжених гірким історичним досвідом, є вельми корисним, щоб не сказати - життєво корисним знанням. Маємо усвідомлювати, що центр світу міститься не в Москві чи Нью-Йорку, Парижі або Амстердамі. Тобто він не там, де найбільше число авто чи найшикарніші ресторації... Ні.
Центр світу міститься там, де б'ється живе й допитливе людське, в нашому випадку - українське серце, що шукає істини, любови та самореалізації!
Відтак центр світу може бути всюди - в Маріуполі й Житомирі, у Вінниці чи Рівному, Чернігові або Чернівцях. Немає і ніколи не було ні центру, ні провінції. Весь сенс лише в нашому ставленні до самих себе. Отже, знайти себе означає знайти своє місце в світі. Як для окремої людини, так і - повторимо - для цілого народу. Тож відкиньмо від себе лукаву примару зовнішнього блиску, за якою ховається порожнеча відчаю, або ніщо, станьмо самими собою!
Нe секрет, що як у Київі, так і по всій великій Україні є сила-силенна патріотично налаштованих інтелектуалів, які могли і хотіли б взятися до серйозної праці, але мусять перебувати в ганебному становищі "зайвих людей". Чому ж, питається, коли державі так бракує достойних кадрів, їх ніхто й не намагається використати?
Інколи лунають висловлювання, що буцімто утвердження національної Української держави спричинить ворожнечу з Росією, або з російським населенням України. Але правда в тому, що, поважаючи себе, ми природно поважаємо й інших, їх вибір і систему вартостей. Водночас мусимо твердо дотримуватися позиції, що наша політична боротьба триватиме стільки, скільки нам протидіятимуть у досягненні наших споконвічних національних прав та людських свобод.
Отже, якщо умовно перенесемося років на 10 уперед, то, вочевидь, матимемо змогу бачити вже перші плоди реалізації ідеї національної держави. У суспільному житті цей перехід має супроводжуватися... дедалі наростаючою відкритістю країни до зовнішнього світу. Але, безумовно, найцікавіші події відбуватимуться в царині культури. Вони неодмінно стануть явищем світового маштабу. Бо тільки таким і може бути явлення світові могутньої та древньої европейської нації, що впродовж віків була затиснута і стримувана ворожими зовнішніми чинниками і весь час накопичувала свій екзистенційний потенціял.
Історично склалося так, що бути українцем на власній же землі для цілих поколінь було і досі ще лишається доволі непростим вибором і тяжкою працею. Коротко сказати - вчинком. Але стати справжнім українцем - то є шлях нагору. До Духу і до Бога. Віримо, що Творець помічає наші зусилля і до цього часу лише випробовував нас. Отже, наше завдання - стати гідними свого високого історичного покликання.

Читачі пишуть листи до редакції з проханям надіслати книгу ОЛЕКСАНДРА ШУМИЛОВА "МІСТИЧНИЙ КЛЮЧ ДО УКРАЇНИ".
Зважаючи на невеликий наклад книги - всього 700 примірників - та інтерес до неї - повідомляємо: електронний варіянт книги розміщено в Інтернеті. Адреса сайту Олександра Шумилова http://www.shumilov.org

До архіву газети

На першу сторінку