+ ВАРФОЛОМЕЙ З БОЖОЇ ЛАСКИ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ, НОВОГО РИМУ, І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІЯРХ, ПОВНОТИ ЦЕРКВИ, БЛАГОДАТЬ, МИР, І МИЛОСЕРДЯ ВІД НАШОГО ГОСПОДА ХРИСТА, НАРОДЖЕНОГО У ВИФЛИЄМІ
"Спаситель відвідав нас із висот? І ті, що сиділи в темноті й тіні, знайшли істину".
Дорогі брати і діти в Христі.
Пошуки правди давні й різнобічні, численні і многотрудні намагання їх завершити робились і робляться людством. Шукати істину нам належить тому, що знання її відводить від помилки та її наслідків. На жаль, ми не завжди знаходимось на вільній дорозі до пошуку правди. До того ж існували та існують багато фальшивих вчень, які нераз домагалися і тепер домагаються нашого схвалення. Сьогодні, більш ніж будь-коли, до нас звертаються прихильники східніх або інших перестарілих вчень, видають їх за нові, і то наділені надприродними силами. Обіцяючи нам духовний досвід і всяку могутність, вони силкуються переконати нас у повноті своєї правди і в тому, що їх сила найбільша у світі.

Але, брати і діти, з досвіду ми знаємо, що народження нашого Господа Ісуса Христа, яке ми сьогодні торжествуємо, "воздвигло світло правди у світі", як написано у Святому письмі. З народженням нашого Господа Ісуса Христа "народ, що в темноті сидів, світло велике побачив, а тим хто сидів у краю смертельної тіні, засяяло світло" (Мат 4.16).
Істина, яку ми знайшли, не є умоглядною заявою про світ, Бога і людство. Істина - це Сам Творець світу, Син і Слово Бога, наш Господь Ісус Христос, Який тихо народився задля нашого спасіння в убогій печері, Хто виявив Свою безмежну любов до кожного із нас, чи побожного чи грішника, в житейському і онтологічному значенні. Це Той самий, Хто упевнив нас, що Він є дорогою, істиною, і життям, і якщо ми побачимо Його Правду, то нам інша правда не буде потрібна, бо Він є єдиною й завершеною Істиною.
Нам не потрібні псевдо-вчителі, чи вони зі сходу чи звідкіль, ні їх облудні обіцянки. Навпаки, ми знаємо, що волхви, хоча вони були обмануті в іншому, прийшли зі сходу поклонитись нашому Господу Ісусу Христу, як цареві. Цього Ісуса Христа, Який через свою любов до людства зрікся своєї королівської слави і став чоловіком, щоби людина стала Богоподібною, ми повинні любити і наслідувати всією нашою душею і помислами.
Наслідуймо приклад скромних Вифлиємських пастухів, а також приклад волхвів, кому "звізда показала на Логос, що був ще перед сонцем і прийшов спасати від гріха", і відвернімось від сучасних магів і лжепастирів, які не йдуть за Христом, а показують нам інших лжеспасителів.
Дорогі брати і діти в Христі, наше спасіння в Христі і більше ні в кому. Особи, народи, і все людство, ми тільки шукаємо Христових благодатних дарів. Якби ми зважились бути без Нього, то ми залишимося в темноті і в тіні лжі і смерти, і ми збиратимемо жнива скорбот людства, заплутаного у згубних стежках неправди, і будемо розплачуватись за це стражданнями. Ласка і правда прийшла через Ісуса Христа (Йоан 1.17). Радість, мир, спасіння і все добре ми знайдемо тільки у Нього.
Слава всевишньому Богу, Який дав своєму Синові і Слову народитися, щоби ми одержали повноту Його правди і благодаті. Слава і хвала Ісусу Христу, що народився в убогій яскині, і Святому Духу, який утверджує установу Церкву, підтримує і надихає нас вірою.
Пригадуючи це, ми радісно даруємо вам наші батьківські побажання і Патріарше благословення в сердечній молитві, щоб мир і радість наповнили дні святого Різдва і наступного нового Року Божого.
Нехай благодать і велике милосердя народженого у Вифлиємі від Діви Марії задля нашого спасіння, наш Господь Ісус Христос, буде з вами, дорогі брати і діти. Амінь.

Різдво 2002, Фанар, Патріярх Константинополя
+ ВАРФОЛОМЕЙ
Палкий заступник в Бозі

- Вікторе Андрійовичу, скажіть, що це значить - бути українським політиком?
- Коли чесно, сьогодні я з великим задоволенням сказав би, що я не політик. Це звучало б цілковито щиро, оскільки за останніх 11 років у нас створили таку національну політичну культуру, до якої не завжди кортить мати прямий стосунок.
Знаєте, що б я відповів, коли б мене запитали, чого в Україні не вдалося зробити, щоб досягнути економічного і соціяльного поступу, тих стандартів, якими можна було б пишатися? Я б сказав: "Найбільше упущення, що за ці роки у нас не створено політичну систему, яка б ґарантувала демократію". У нас найбездарніша, найнікудишніша її реалізація. На мою думку, не вистачило культури, потрібної для формування державної політики.

- Внутрішньої культури політиків чи загальної культури?
- Радше традицій. Безумовно, система управління - це глибоко професійна справа і передати її кому попало не можна. Як би ми не оцінювали 90-ті роки, при владі залишилися люди старої формації, хоча сам зміст і суть її змінили. Наведу лише один приклад. За 11 років незалежности Україна 14 разів проводила лібералізацію цін, а Литва і поляки - двічі. Тобто у них було два кроки, а у нас - 14. Яким же мусить бути терплячим народ, з одного боку, і якими треба бути бездарними політиками - з іншого.
Не було національної конструкції, яка формувала б систему рішень, механізм політичних стосунків, ролю громадськости і партій в опрацюванні тих чи інших законів. Для нас це якась наче іграшка була: той закон затвердили, інший... Але ж саме через те, що тоді не довели до ума, зараз замість політичної конкуренції, політичного змагання Україна ввергнута у політичну боротьбу.
Всі зацікавлені в тому, щоб перемогла сильна партія. Нехай вона візьме гору, але без палиці, без налигача, без адміністративного тиску! Сьогодні 56 відсотків населення впевнені, що демократичні вибори у нас неможливі. Яка ж це трагедія, коли ми навіть провести демократичні вибори неспроможні. Якщо не можемо знайти ефективне рішення з таких питань, як громадське телебачення, економіка, бізнес - та яких завгодно.
- Якось я запитав у Леоніда Макаровича Кравчука, чи не здається йому політика брудною справою. Він відповів, що брудною політику роблять брудні політики. А яка ваша думка?
- Я з ним згоден. За своєю природою політика, безумовно, нічим не відрізняється від будь-якого іншого ремесла, якщо за неї береться людина з ясним розумом і чистими руками. Коли ж додаються сумнівні характеристики, то й справа стає сумнівною.
- А ви особисто знаєте українських політиків, у яких були б чисті руки і помисли?
- Якщо Ви хочете, щоб я назвав голосні імена, то це, вочевидь, буде нелегко зробити. Втім, серед політичного бомонду, безсумнівно, є люди, яких я міг би віднести до цього ґатунку. Нехай вони зірки п'ятої величини, проте їх концепція і цінності мені дуже близькі.
- Колись нам втокмачували: "Раньше думай о Родине, а потом о себе". Чиновники, особливо на високих державних посадах, за призначенням мусять піклуватися насамперед про державу. Одного разу я запитав у Дмитра Володимировича Табачника: наскільки, на його думку, ці "слуги" піклуються про власні інтереси, і наскільки - про державні. Він відповів, що лишень на 20 відсотків - про державні, а решта - про свої власні. А що б відповіли ви?
- Якщо ви очікуєте прямої відповіді, то десь я близький до колеґ. Однак давайте поглянемо на проблему інакше. Що для нас має бути пріоритетом? Безумовно, людина, а не держава. Я розумію, скількох людей мої слова змусять заворушитися в кріслах: мовляв, що він каже? Проте якщо ми не приймемо таку концепцію розвитку української держави, де людина є найбільшою цінністю, а держава - тим інститутом, що дає їй змогу реалізуватися, ладу не буде. В результаті опинимося в ситуації, коли адміністративна машина, неначе "облако в штанах", існує сама по собі. З такими важелями, ресурсами і можливостями їй уже ні народ не потрібен, ні людина, ні виборець.
Наголошую, що від самого початку ми вибудували невірну систему вартостей, поставили над усім, в тому числі й над людиною, державні інтереси. Це спричинило дисгармонію в різних сферах життя. З таким підходом нам ні до чого духовність, потрібен "ідеал", адміністративний божок - чи то буде Ленін, чи Сталін - яка різниця? Головне - знищити духовні особливості і площини, що орієнтують на інше життя, на інші вартості.
Або погляньте, як впродовж 11 років спинається на ноги в Україні приватний бізнес. Це ж мука Господня! При тому, що за великим рахунком саме там створюються робочі місця, котрі дають зарплату, пенсію. І отак - яку сферу не візьми...
Я переконаний, якби ми виходили з пріоритету особистости, її прав і свобод, запитання, схожі на ваше, не з'являлися б.
- Чи може в країні, де людей легко розмінювали мільйонами, знайти себе вільна демократична думка, чи мусить минути дуже багато часу, перш ніж це станеться?
- Якщо ми зрозуміємо, що такий шлях є безальтернативний, відповідь буде категорична: "Так, може!". З'являться умови і сили, які потребуватимуть саме такої політики, і в їхніх носіїв сформується політична воля, щоб саме такий підхід виховувати. З іншого погляду, мені не до вподоби, коли кажуть: народ потрібно чомусь навчити, підняти - так, ніби йдеться про каліку.
З чого починає робочий день конкретний індивідуум? Вочевидь, прагне, щоб увечері жилося ліпше, ніж було вранці. Він бажає працювати скільки є сили - але в системі зрозумілих мотивів, ясних принципів. Ось приміром, чому досягли успіху такі суспільні утворення, такі країни, як Японія? Адже вона не мала ні газу, ні вугілля, ні нафти, ні алмазів, ні деревини. Проте у неї були чотири речі: море, гори, повітря і японець.
- І культура...
- Цього вистачило, щоб створити інструментарій і в першу чергу - системну державну політику, гармонійну з культурою, традиціями. Ось ви вірно зауважили: культура. Пригадайте: офіційна державна відпустка у японців - сім днів, причому, коли хто-небудь надумає використати їх повністю, громадськість сприйме це як якусь патологію. В цілому, коли підсумувати свята, японець відпочиває не менше, ніж ми. Інша справа, як побудовано у них баланс робочого часу і дозвілля.
Дні відпустки сконцентровані таким чином, що прив'язують японця або до своєї історії, або до родини. Приміром, цвіте сакура. Тиждень уся Японія ходить коло дерев, милується ними... Чому вони це свято ввели? Та тому, що - я в цьому впевнений - кожна нація, і в першу чергу влада, мусять шукати такі місця взаємодотикання, які консолідують народ навіть під час відпочинку, навіть у чудесні дні Різдва.
Ось світ вирушає у різдвяну відпустку. Так роблять скрізь, але не в нас. В Японії п'ять чи сім свят, коли практично ціла нація йде на міні-канікули. Для прикладу, сьогодні ми даємо державним службовцям 45 днів відпустки. А японці дають їм п'ять днів, згодом - ще п'ять і ще, але в той час, коли відпочиває вся країна. Цим вони показують: ми рівні, ми живемо одним духовним, культурним життям, шануємо одні й ті ж традиції, милуємося одними й тим же чарівними речами. Ось це й єднає і колектив, і націю.
Як на мене, ті цінності, та культура, що її ми сповідували 73 роки, і ті, що зароджуються останні 11 років, містяться в різних площинах. Ось чому хотілось би, щоб прикмети і вартості нового часу насамперед засвоїла авангардна частина українського суспільства - інтеліґенція і творча, і технічна. Я переконаний, що суспільство швидко їх оцінить і запотребує. Подивіться, за останні роки з'явилось чимало такого, що стало вже для нас звичайним, буденним. На початку 90-х нас у Київі і банани дивували, і мобільні телефони. А який був рівень сервісу... Тому я залишаюсь оптимістом. Що не кажіть, а в наш час більше простору для вибору...
- А скажіть, українець, що - гірший від японця, чи все таки ні? Чому в Японії так, а в нас інакше?
- Християнство дає дуже вірне, на мій погляд, тлумачення: немає гіршого чи кращого, ми всі рівні, всі творіння однієї іпостасі. Тому ми зараз і говоримо, що японці виграли не ресурсами (це суть, до якої я хотів підвести), а системою, що має принципи, правила і мотивацію. Ми ж, як тільки звернемось до української ситуації, відразу починаємо перераховувати, чого нам не вистачає. У нас є матеріяльні і трудові ресурси, є унікальний для розвинутих країн рівень освіти, клімат, земля... Одним словом є все, окрім головного.
- ...Ось тут ми підходимо до одного важливого висновку... Нагадую ще раз, що за останні 11 років не було створено концепцію і архітектуру української політики. Вина політиків колосальна. Більшість колеґ і досі уникає слова "українці", віддаючи перевагу вислову "український народ", шукаючи якісь інші визначення. Вони бояться усвідомити, що та спільнота, яка називається український народ - це все українці, незалежно від того, що в ньому чверть росіян, десята доля євреїв чи 40-ва греків.
- Вікторе Андрійовичу, я пам'ятаю жахливі дні, коли було вбито Вадима Гетьмана. Тоді по телебаченню показали, як ви під'їхали до його дому і зовсім вражений, розгублений там стояли... Що ви тоді відчули? Страх, тривогу, спустошеність?
- Знаєте, у мене немає страху. Я знаю, що смерть - це категорія, до якої рано чи пізно кожна людина підходить. Вона починає усвідомлювати, що ми на цьому світі - гості, скільки б нам не було відпущено - 50 чи 79.
Ким був для мене Вадим Петрович? Сказати, що це людина близька на професійному, родинному рівні - майже нічого не сказати. Це унікальна, видатна особистість. Знаєте, що мене найдужче в Вадимові Петровичі вражало? Погляньте на його біографію. 14 років він керував запорізьким облпляном, потім перейшов до Київа і коли не помиляюсь, 9 років був першим заступником голови Держкомцін. Зверніть увагу на цей ряд.
Як тоді говорили? Щоб економіста ринкового профілю скалічити, його потрібно послати на роботу в Держплян або в Держкомцін - звідти він уже вийде взірцевим совєтським бюрократом, ...для всіх і всього він буде нести зрівнялівку. До кінця 80-х років у Гетьмана була вже сива голова і чудова кар'єра за плечима, більша частина життя позаду. Але як тільки виникли перші можливості для переходу на ринкові рейки у банківській сфері, ми створюємо перший комерційний банк в Україні, і він приносить у сьогоднішні економічні правила такий модерн, який навіть людям мого покоління не завжди під силу. Мене це дивувало, вражало. Звідки в ньому бралася оця розкріпаченість, ця здатність побачити ситуацію з того боку, з якого він не дивився на неї ні в Держкомцін, ні в Держпляні. Його ж ні інститут цього не вчив, ні життя. Потрібно було мати винятковий талант, щоб відчувати, наскільки ті чи інші твої дії синхронні з вимогами часу.
- І все ж, що Ви відчули, коли сталося це вбивство? Зрозуміли, напевне, що жарти закінчились, і починається якесь інше, доросле життя?
- Перше відчуття - в мене відняли партнера в житті, якого не вистачає і по сей день. Я переконаний, якби сьогодні в Україні був Гетьман, не було б нинішнього безладу. Він виник, коли на арену вийшли дуже непорядні і не дуже відповідальні люди, що мають країну за якийсь кооператив і проводять казна-яку політику.
Я впевнений, Гетьман і своєю громадянською і політичною позицією багато чому б запобіг. Не дивно, що декого страшив наш альянс, наша пара...
- Чи згодом траплялися випадки, коли вже особисто вам прямо погрожували?
- А таке й зараз нерідко буває, проте ставишся до цього вже по-іншому. Відчуваєш, що за погрозами ховається фальш чи страх, а десь звучить сигнал, щоб захитати твою позицію, ослабити - передусім морально.
- Цікаво, а як саме політикові такого рівня погрожують? В якій формі?
- Ну, наприклад, приходить чистий конверт а в ньому листок з чотирма прізвищами. Над моїм - Гетьмана, а вище ще двох людей, уже покійних. Розумієте, в списку лише один живий - я, причому навпроти мого прізвища пробито ігрек. І все - ні підпису, нічого більше.
- А конкретні люди в розмові коли-небудь погрожували?
- До мене доходили записи, зроблені в лазні, де конкретні, як ви кажете, люди, про ці речі говорили.
- Як же ви потім з ними зустрічалися, розмовляли?
- І раніше зустрічався, і сьогодні зустрічаюся.
- І що, як нічого й не трапилось, вітаєтесь, спілкуєтесь?
- І вітаюся, і спілкуюсь. Я просто знаю ціну цьому колу, воно мене не дивує. Це продукт короткої української історії, коли люди такого штибу, на жаль, були затребувані, і то в достатньо високу політику. Це не вибір суспільства, обумовлений необхідністю, а вияв його слабкости.
- Один із "прорабів перебудови" Юрій Афанасьєв ціле життя прославляв клясиків марксизму-ленінізму, а потім раптом став активним прихильником демократії, різко змінив свої погляди. Чи ви змінювали свої погляди?
- Гадаю, що подеколи змінював - мені здавалося, що це процес досконалення.
Пригадую один досить цікавий епізод. Років три-чотири тому мені потрапила до рук книга Миколи Руденка "Енерґія проґресу". Взагалі-то я швидко читаю, і ночі за дві-три по діягоналі її подолав. Вона видалась мені дуже цікавою. Якби ця книга, написана у 72-му році, трапилась мені років 30 тому, я був би іншим. Вона так мене захопила, що я купив ще кілька примірників. Один вручив Президентові, другий - Плющу, третій - ще комусь, і попрохав кожного (знаючи, що політики - люди взагалі-то ліниві): "Будете у відпустці - прочитайте!".
В чому ж там суть? Секретар партійної організації Спілки письменників України Микола Руденко написав листа Андропову приблизно такого змісту. Я мовляв, мав необережність прочитати чотири томи "Капіталу" і виявив там одну проблему. Те, до чого Маркс прийшов у кінці четвертого тому, заперечує все, що він описав у трьох попередніх, у суті це образ анти-Маркса.
- І чим же все це закінчилося?
- Тим, що його виключили із Спілки письменників України і заховали в Павлівську психлікарню. Потім він працював кочегаром, відбув 12 років каторги, і два роки тому цій людині присвоєно звання Героя України.
- Ті політики, кому ви подарували його книгу, прочитали її?
- Не знаю, як Леонід Данилович, а Іван Степанович... Нещодавно був форум, і мені було приємно бачити, що він вийшов на трибуну з двома книгами в руках, одна з яких була "Енерґія проґресу". В залі сиділо душ 500 - 600, і Плющ їм сказав: "Прочитайте цю книгу, не пошкодуйте часу, і ви станете іншими". Там насправді дуже цікаві дослідження, бездоганна логіка побудови. Почавши з гуманітарного сприйняття, автор переходить під кінець до дуже вірних політико-економічних висновків.
- Вікторе Андрійовичу, я впевнений, що для вас не секрет, що люди в головній масі не довіряють сьогодні владі, в тому числі й депутатам, які називають себе демократами. І вірно: говорять одне, а роблять інше, та ще й крадуть. Тим, кого це обурює, я завжди пропоную: "А ви уявіть себе на місці людини - ну, приміром, прем'єр-міністра, - від підпису якого залежать мільйонні, а іноді й мільярдні контракти. Напевне, до нього приходять з пропозиціями, перед якими встояти непросто".
Я чув, що прем'єр-міністра Росії Касьянова поза очі називають Міша Три Відсотки, - саме такі комісійні він нібито бере собі з завізованих контрактів... Чи до вас часто зверталися з подібними пропозиціями? Чи були у вас якісь внутрішні терзання, сумніви, переживання, коли вам пропонували величезні гроші тільки за те, щоб ви поставили на документі автограф?
- ...Ви знаєте, чому я так довго живу? Тому, що не дозволяв собі подібних речей. Втім, це неповна відповідь. Пригадую, що в час мого прем'єрства в достатньо вузькому, але високому колі про це зайшла мова. "Вікторе Андрійовичу, - сказали мені, - в уряді така корупція, що потрібно відреаґувати, у нас є сигнал". Я у відповідь: "Давайте мені цей сигнал". - "Та нехай, навіщо це Вам?" - "Ну як же? Чому ні одна, нехай Бог простить, зараза не прийде до мене в кабінет і не дасть хабаря? Ну хоч би хто-небудь запропонував, а то я навіть не знаю, де і як дають хабарі?".
...Є лише один спосіб захисту від подібних зловживань - прозора публічна політика, демократія в найширшому сенсі слова... Коли стає закріпаченим журналіст? Коли бізнес користується тією чи іншою вільною економічною зоною, щоб не платити ПДВ, отримати відстрочення податків чи розпоряджатися державним заводом як своїм майном? Все це можливо, коли немає прозорої, чистої політичної моделі. Як тільки вона появляється, відразу виникає система конфліктів між тим станом речей, які ми маємо сьогодні, і громадським інтересом.
Які перші симптоми того, що концепції прозорої політики у нас немає? 11 років ми начебто будуємо в Україні демократію, але зверніть увагу, жодного разу за ці роки в українському парляменті не було демократичної більшости. Тоді як це ключовий інститут будь-якого парляменту. [...]
Наприклад, яка політична партія відповідає за 93-й рік? Ніяка. Що у нас тоді - влади не було? Була, але вона була неконструктивна, тобто за нею не стояв механізм більшости, механізм політичної відповідальности. Так поводяться наперсточники на Київському вокзалі: когось обдурили - виграли. Ну а тим, хто програв, кажуть: вибачте, такі правила гри!
У нас сьогодні журналістів - не лише друзів - розстрілюють - розстрілюють професію. Бути талановитим, правдивим і при цьому бути українським журналістом, на жаль, речі несумісні.
Дивитися на все це боляче. Коли відсутня об'єктивна інформація, на підставі чого я можу зробити вибір?
- Скажіть, а коли вибухнув касетний скандал, ви розуміли, що вас теж слухали?
- У мене специфічне ставлення до манери читати через плече чужі листи і підслуховувати чиї б то не було розмови. Знаєте, я в своєму кабінеті пошепки не розмовляю й тепер, хоча розумію, що мій офіс, найімовірніше, підслуховують.
Чесно кажучи, я не бажаю грати за чужими правилами - для мене це принципово. Я повинен, я мушу поводитися як громадянин, щоб у мене не було конфлікту між серцем і розумом. Якщо я отримаю докази того, що мене підслуховують, зроблю все, щоб це знайшло оцінку у відповідності з українськими законами.
Україна безумовно переживає біду. Політика, що нині діється, обділяє і наших дітей, і нас. У нас відбирають життя, яке могло б бути гарним, цікавим, і навзамін дають те, де ви невдоволені обставинами й самими собою. Тобто йдеться про вельми значимі, дорогі категорії. Виникає запитання: як зробити вірний крок, котрий став би ще й оптимальним?
Я прихильник того, щоб використати стіл переговорів настільки, наскільки це можливо. Слід все обдумати, прорахувати інтелектуально, потрібно, не шкодуючи свого часу, йти на контакти, що їх підказує здоровий глузд.
- Чи правда, що саме завдяки вашому активному втручанню заарештовану віце-прем'єра Юлію Тимошенко було звільнено з Лук'янівської в'язниці?
- Активно я втрутився раніше, коли мені стало відомо, що в певний день спланована акція по її затриманню. Я зателефонував Президентові. Вкінці я сказав: "Я брав Тимошенко на роботу, ви підписували указ про призначення віце-прем'ром. Відповідальність у нас спільна".
Але я знаю, що було в Україні у 90-ті роки, коли сформувалася ціла низка, так би мовити, діячів. Можна поставити чимало запитань людям, котрі будучи консультантами, через вісім-десять місяців ставали вже власниками заводів, можна поцікавитися, яким чином за рік, за два у них з'явилися рахунки з 12-ма нулями.
- З 12-ма нулями?
- Дивуєтесь? Гадаю, колись про це всі дізнаються. Тема це, ясна річ, болюча, однак не завжди там був конфлікт з законом. Радше, вдале використання того, що не регулювалося або регулювалося неефективно. Так ось, питання не в тому, як оцінити минуле тієї чи іншої людини з певного політичного ряду, а в тому, що це робиться вибірково. Вибирається одна персона, щоб на ній сконцентрувати силу і міць всього апарату правосуддя.
Чому у нас демонструють вибірковість дії Закону? Тому що не вистачає політичної волі визнати: якщо до всіх підійти однаково, зіткнемося з проблемою цілої касти. Тому я б радив, якщо там йдеться про лад і стабільність в країні, не перевертати сторінки минулого, а йти далі. Майбутнє всіх 48 мільйонів українців набагато дорожче, ніж кланові інтереси тих, кому хочеться копнути глибше під двох чи трьох персон.
І ще одного я остерігаюсь. Зробивши крен в таку політику, можна здобути вагомі повноваження, наділити відповідні органи правом переписувати сторінки. Тоді існуватиме лише одна проблема - зупинитися, оскільки всі знають, з кого почати, але ніхто не знає, ким завершити. Нам потрібно керуватися суспільними, громадянськими вартостями - це моя позиція.
- У вас дуже гарна, дуже розумна дружина, четверо чудових дітей. Ви часом не шкодуєте, що займаєтесь професійною політикою, яка поглинає людину цілком, забирає більшість часу?
- Безперечно, шкодую. Знаєте, ваше запитання моїй дружині - як бальзам на душу. Я сповідую філософію, згідно з якою - сім'я, це центр, довкола якого обертається все решта. Це як присяга, котра всьому надає сенс. Якщо ти ростиш, виховуєш нормальних, гарних, і головне, сформованих на вічних вартостях дітей, у тебе є  і мотив. Той, що постійно підказує: іди в політику, іди на барикади, борись, тому що справа того варта!
Мені дуже запам'яталися слова Мартіна Лютера Кінга: "Коли не знаєш, за що померти - не знаєш, заради чого жити". Безумовно, політика відбирає мене у родини, повертається постійним дефіцитом часу і уваги. З іншого боку, родина - саме та вартість, котра безпосередньо впливає на мою поведінку, в тому числі й політичну. Адже все це я роблю не для себе.
...В житті я вже переступив щабель, коли хочеться пожити для власного задоволення. До того ж весь час якийсь буравчик свердлить у спину: це мої діти. Яку спадщину - мається на увазі - в державному пляні - їм залишимо?

Розмовляв Дмитро Гордон.
"ТБ.Т.", жовтень, 2002.

Різдвяна казка...
Різдвяна колядка...
В кожній культурі те велике свято животворять, ідеалізують, поетизують і творять ореол Радости:

Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла.

І мало хто задумується над траґічними суперечностями факту - в тому Вифлеємі, що нині обстріляний...
Факт народження дитини в умовах безпритульности, бездомности, беззахисности й життєвого холоду.
Образ Вифлеємської зорі і трьох волхвів одразу змінює ту сувору картину народження дитини на сіні посеред тварин - на чарівну казку: подарунки волхвів, поява шовкових пелюшок і навіть корона над чолом Богоматері.
Усе це геть віддаляє ту реальність, що дитина була під присудом царя, (прославлення відразу було присудом...) що народження в холоді поміж овець - то ще розкіш порівняно з втечею в Єгипет через пустиню на віслюку і що в Єрусалимі почалось вирізування усіх дітей віком до 2-х років.
Полювання на немовлят - то річ нечувана навіть в лютих історіях.
А вигнання до чужого краю через пустелю - то образ, від якого холоне і гасне уява. Три постаті в пустелі на картинах мистців зігріваються тільки німбами.
Що ж стоїть за дивом Різдвяної радости, яка геть замінює реальний образ безпросвітного кола переслідувань святости на землі?
Містерія Різдва витворена з символів, куди потрапили тільки поетизовані реалії - "пастушки з ягнятком", вертеп. Груба реальність тут уневажнена і теж переведена в плян символів. Причому символ простоти і крайньої бідности, відсторонености від розкошів земних стає засадничим в християнській релігії. Батьківщина небесна є тоді справжньою, коли людина вільна від принад земних. Скарби треба складати на небі: де твій скарб, там і твоє серце... Уся блакить, райдужні барви, позолота, усе проміння, в якому традиційно зображують Богоматір з дитям - усе це проміння людської любови і радости.

Ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Поети, музики, маляри протягом тисячоліть збирали нектар з найкращих квітів землі в той уявний вертеп і животворили в своїй душі чудо. І те чудо кожного року засвічується в Різдвяну ніч, і ми радісно ніби вістуємо один одному - Христос рождається! І так само радісно: Славімо Його!
І коли зараз якийсь злидень скаже: "А ти бачив?", то йому скажуть: "Очима ти й не побачиш, і навіть побачивши - не впізнаєш...".
Тут потрібна мудрість серця... А самими очима побачиш не більше, ніж ті ягнятка в печері.
Ось якийсь англіканський єпископ відкрив, що Христос був біженцем. Але це "відкриття" знають усі, тільки ж це та правда, яка є під штукатуркою гарно побіленої хати... А люди живуть у побіленій хаті.
Ми знаємо не тільки те. Ми уявляємо, що в Єгипті Його чекали праця і бідність. Що піднімався хлопчик над сірою правдою буття малесенькими східцями. Що Син Людський сягав вищої мудрости через страждання. Що Його зустріч з аскетом Йоаном Христителем трапилася на одній стежці. А дорога - аж до Голготи - була вкрита терням. І попри це Він - Цар над царями, і все найкраще ми складаємо Йому до ніг.
Уся правда приземлена, за словом Шевченка,

Мов золото в яснім горнилі
В людській душі возобновилась.

Є.С.

Євген СВЕРСТЮК
Різдвяний вірш

"Мають нори лисиці і гнізда
птахи небесні. Син же Чоловічий
не має де голови прихилити (Мт 8.20).
"Мають нори лисиці і гнізда
птахи небесні. Син же Чоловічий
не має де голови прихилити (Мт 8.20).

В наш світ
Він прийшов уже гнаним:
Йому поклонились волхви,
але по дорозі назад уже замітали свій слід.
На земних тронах сиділи царі.
Святині посіли фарисеї.
У всіх була рішуча віра:
всі місця зайняті.

Вгорі та глуха стіна,
де лежить уже знайдена істина.
Пильні хранителі дослухались
Нового Слова: чим воно загрожує?..
Лише один оцінив прихід на землю Месії:
з високої гори показав Йому
Усі царства світу і славу їх
і ладен був віддати їх лише за те,
щоб поклонився йому.
Ходили за Ним нещасні і каліки,
благаючи чуда,
але навіть грім чудес і блискавиці мудрости -
затягувало павутиною фарисейства.
Маловірні учні, яким рости до апостолів,
тверді вороги, яких не вразити любов'ю,
юрми цікавих, міняйли в храмі,
просвітлені блудниці,
потаємні Никодими
в примарах страху, що зродив Юду.
І тільки максималізм віри:
"Хто не збирає зо мною, той розкидає".
І тільки максималізм серця:
"Будьте мудрі, як змії, і невинні, як голубки".
І чиста сила офіри.

Багдарин, 1980 р.

Григорій Сковорода
На День народження Ісуса

О ноче нова, пречудова,
Яснішая світла полудня,
Коли через морок чорний, холодний
Блиснув сонця світ невечірній.
Веселітеся, яко з нами Бог.
Яко з нами Бог.

Який всі моря усмиряє,
Який до Бога нас усіх прихиляє,
Сей в убогій днесь хатині
Вбогости нас вчить всіх нині.
Веселітеся, яко з нами Бог.
Яко з нами Бог.

Там під Вифлеємським градом
Пастухи, пасучи стадо,
Найпервіші вість чувають,
Що до нас Христос прийде на землю,
Від ангелів. Яко з нами Бог,
Яко з нами Бог.

Видно, що то Богу люба
Та простота смиренна, щира,
Що борнить правду ревно
Через нрав свій вірний, древній.
Веселітеся, яко з нами Бог,
Яко з нами Бог.

Переклад Р. Л.

У грудні 2002 р. сповнилося 280 років від дня народження видатного українського філософа, поета і просвітителя Григорія Сковороди. Відстань чималенька. Але Сковорода видно недарма утвердився в національній свідомості як мандрівний філософ, що ніби й далі мандрує по світу десь серед нас.
Тому, напевне, й літературно-музична композиція "Щастя, де ти живеш?" за листами Григорія Сковороди до свого учня Михайла Ковалинського та поезіями з "Саду божественних пісень" - створена відомою письменницею Софією Майданською разом з актором Олесем Богдановичем і письменником Василем Довжиком (які представляли учня і Вчителя) та бардом Петром Приступовим, що поклав на музику тексти Сковороди - була фактично не про минуле, а про нас, сьогоднішніх.
Так, ніби й справді почувся зненацька десь звук сопілки, а потім пісня на старий щирий лад, і завітав сам мандрівник до нас, щоб продовжити давно почату розмову. Бо Сковорода вочевидь - є той філософ, що чутливо торкає струни української душі. Бо він бачив людину мудро і правдиво, нелицемірно, в той же час маштабно.
Вистава пробудила вельми багато асоціяцій і створила призабуту атмосферу живої думки, що прагне істини й досконалости.
Мистецька акція здійснена в рамках "Просвіти".

Р. Л.

Створивши людину, Бог дав їй таку заповідь: "Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю" (Второз. 6,5). Прикладів кари за відступи від цієї заповіді у Старому Заповіті безліч. Бог не дозволяв, щоб божки поганські стояли поблизу ковчега завіту. Отож, коли філістимляни забрали ковчег і поставили в храмі свого божка Дагона, цей упав лицем до землі, а голова, руки й ноги повідпадали. В Новому Заповіті різними порівняннями, взятими із щоденного життя, Христос доводив своїм учням доконечність радикального рішення: порвати зі всім, щоб тільки єдиному Богові вірити та служити. Ось як говорить Христос про вартість скарбів земних і небесних, про світло і темряву, Бога і мамону: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити і мамоні (Мт 6.24).
Але ідучи за намовою диявола, якого Сам Спаситель називає "князем цього світу" (Ів 12.31), людина завжди шукає, як би висмикнутися з-під влади Господа Бога. І де тільки ставляться під сумнів Божі найвищі права, там криється дія лихого. Диявол перший сказав Богові: "Не буду Тобі служити!". Він спокусив прародичів у раю до непослуху. Він звів вибраний ізраїльський народ і схилив до відступства й безбожности. Він і до Спасителя приступив зі спокусою: "Оце все дам тобі, як упадеш ниць і поклонишся мені" (Мт. 4,1). Диявол приступає і до кожної людини з тою самою намовою. Але Христос навчив нас і пригадав найвищий обов'язок: "Господу Богу твоєму поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Мт 4.10).
Однак людина завжди схильна шукати компромісу, і це називає філософією життя, якої кличем є: "Вміти жити". І треба визнати, що з людьми це вдається, бо людське око обмежене й короткозоре, тим-то й можливо перед ним закрити облудні наміри і грати подвійну ролю.
Та людина має лише одного Пана з найвищими правами, перед яким не потрапить грати подвійну ролю: "Не можете служити Богові й мамоні!". Неможливо бо вдовольнити Бога і, водночас, потуряти своїм пристрастям. Як Бог, Він має найвищі права до людини. А на сторожі Божих прав стоїть Божа всемогутність і всевідання: "Царство Його, царство вічне, і влада Його від роду й до роду (Дан 3.10); "Він Бог Живий і перебуває повіки, і царство Його не занепаде ніколи, і влада Його кінця не матиме" (Дан 6.27). "Я Господь, що вивідую серце, випробовую нутро, щоб відплатити кожному за його діяннями" (Єр 17.10). Неможливо втекти поза межі Божої сили і знання. Він усе знає краще, ніж ми самі про себе. Він чує, коли ми спимо, коли вранці встаємо, Він уже при нас стоїть... Не знайдемо темноти, де б око Боже не бачило.
З Богом неможливо грати подвійну ролю. З Богом одна лише міра - не мати міри в служінні й любові до Бога. З Богом не існує компромісу чи викрутів.
Диявол має багато способів, щоб відвертати людей від Бога, та особливо охоче він вдається до мамони, тобто сукупности всіх земних дібр і утіх, які розбуджують людські пристрасті та приманюють до себе. Відав про те все Спаситель, тому вказав на цю найбільшу небезпеку для людини. Бо правдиві скарби людини не на землі, але в небі, не в задоволенні пристрастей, але в служінні Богові.

Василь БЕЛЕЙ-МОГІКАН,
почесний член "Просвіти", м. Мукачів

"Навчитись фотографувати мріяв з дитинства, і в 15 років мрія здійснилась. Тоді ж я придбав заповітну "Смену - 2". Пізніше були більш досконалі фотоапарати: "Зоркий - 4", "Старт", "Практика супер ТЛ", "Практика ЛТЛ - 3", "Пентакон-СІКСТЛ", "Кенон". Проте найдосконаліша камера не зробить із ремісника майстра. Потрібно було оволодіти технікою фотографії, як необхідною умовою творчого процесу.
В міру освоєння фотограмоти моє захоплення посилювалось і на початку сімдесятих років воно стало майже фанатичним. Я навчався в Московському заочному народному університеті мистецтв на курсі фотографії, відвідував публічні лекції з образотворчого мистецтва, естетики, фотоклюб, фотосекцію Спілки журналістів України, вів фотогурток у школі й дуже багато фотографував.
Фотографія наповнила моє життя новим змістом. Вона дала мені певні імпульси для власного розвитку, самовдосконалення, визначення життєвих позицій, вчила аналізувати, знаходити коріння традицій.
Більше сорока тисяч негативів і слайдів майже всіх жанрів в моєму архіві, переважно репортажі з різних подій.
Значне місце в моєму захопленні займає тема українського села, яке на жаль, сьогодні обдерте. І не з отриманням шести соток на початку вісімдесятих років я влився в сільське життя. Я був у ньому завжди, жив його проблемами, звичний до його побуту, відчуваю красу рідної природи. І це не випадково. Існує видно генетичний поклик предків - продовжувати традиції.
Особливе місце в моєму захопленні належить природі. Бо ж природа - це неперевершений художник і вчитель прекрасного. Сьогодні вона вимагає нашої уваги і любови. А що любиш, те і захищаєш".
 

Чергова персональна виставка фотохудожника "Музика світла" нещодавно була презентована в Київському будинку вчителя. В цьому числі і на цій шпальті пропонуємо кілька робіт Леоніда Мілевського.

Tисячоліття наша історія пов'язана із дзвонами: вони своїм благовістом кликали на службу Божу до храмів, тривожним бомканням повідомляли про небезпеку.
На жаль, мені довелося почути і зойк-крик дзвонів, коли нелюди-безбожники скидали їх з дзвіниці. Той крик вже багато десятиліть звучить у вухах і душі. Це діялося наприкінці 20-х - початку 30-х рр. ХХ століття в Київі на Подолі.
Трохи історії... Народилася я в Київі на Подолі у Фролівському манастирі, розташованому біля гори Хоривиці - Замкової - Киселівки - Фролівської...
Ця частина Київа була заселена ще здавна. 1940 року Каргер під час розкопок на горі знаходив монети часів Володимира Мономаха. XV - XVI ст. на горі був замок воєводи (звідси назва Замкова-Киселівка). 1947 р., коли газифікували цей район, вздовж Притисько-Микільської вулиці знайшли хідники з дубових плах на дубових кругляках діяметром біля метра, радіобіологи датували їх ІХ-Х століттями.
При будівництві Житнього ринку, розташованого поруч манастиря, також були знайдені будинки ІХ-Х ст.
Коли заснований манастир? В архівах конкретної дати немає. Але гетьман Павло Тетеря надав манастиреві універсал на володіння селами Дмитровичі та Вишеньки, тобто манастир вже давно існував.
1712 року за повелінням Петра І при побудові цитаделі на Печерську до Фролівського манастиря було переведено Вознесенський жіночий манастир "с угодьями, обогатившийся во время управления ими игумени Марии Магдалены Мазепиной".
Замість дерев'яної церкви закладено кам'яний Вознесенський собор, освячений 1732 р. митрополитом Рафаїлом Заборовським.
1786 р. "монастырские вотчины были отобраны в казну".
Під час пожежі 1811 р., коли від Подолу залишилось згарище, крім собору, згорів весь манастир, біля 40 черниць задихнулись від диму. Тих, хто залишився живий, перевели до манастиря в Микільській Пустині, а ченців переселили до Лаври. 1811 р. була побудована трапезна, а 1818 р. надбудований над нею 2-й поверх. 1824 р. побудована дзвіниця, ігуменський корпус і церква-ротонда (арх. А. Меленський).
1844 р. побудована тепла церква Казанської Богоматері (зараз корпус швейної фабрики "Юність").
В 50-х рр. ХІХ ст. дерев'яні келії поступово заміняють цегляними.
1857 р. на Фролівській горі побудована цвинтарна цегляна церква.
Збудовану 1813 р. після подільської пожежі дерев'яну огорожу 1902 р. замінили цегляним муром.
При манастирі було двоклясне училище для дівчат з повним пансіоном, яке згоріло 1895 р., відбудоване 1897-9 рр. по вул. Притиско-Микільській, 5.
Для немічних на утриманні манастиря існував також притулок (богадільня) - 8 кімнат з 64 ліжками.
Біля трапезної існувала могила монахині Нектарії (княгині Наталії Долгорукої, засланої на початку XVIII ст. до манастиря). До її могили завжди було паломництво.
Але повернемось у ХХ століття. Ще з середини 20-х рр. почали "уплотнять" манастир - деякі корпуси заселяли робітниками, виселяючи черниць з їхніх, придбаних за власні кошти, келій (манастир був "своєкоштним" і субсидій від держави не мав). Територія манастиря почала називатися "третий городок металистов".
1929 р. виселили всіх черниць і послушниць без права проживати в Київі та працювати в будь-яких державних установах (пашпорти ввели 1934 р.). Закрили всі манастирські церкви.
Ось тоді я й почула цей жахливий крик-зойк дзвонів, скинутих з дзвіниці на землю (будинок, в якому я жила - поруч із дзвіницею).
То був лише початок. Жах тривав... На горі був великий цвинтар, там ховали відомих людей і в землі і в склепах (гробівцях). І ця "пролетарська" наволоч почала розкопувати могили і руйнувати склепи в пошуках золота і коштовностей, викидати кістки з могил.
П'яний "пролетар" витягав кістки з могили монахині Нектарії і в нападі білої гарячки ганявся за нами, тому невідомо, чи залишилося щось в тому похованні.
(Далі буде)

Катерина Квітчаста
З дива святого

В кожному складі - голосу літера:
Тільки дзвени!
В кожної радості крапелька літепла
й крапля вини...
В кожному спогаді - зойк перелунений
в шепоти снів...
Світ переплетений болями й струнами
у далині...
Може й не знайдеться те що загублене -
переросте
Й тихо проклюнеться в лісі зозулями
диво святе

Крило загубленої волі
(баляда)
Хитались квіти, ніби сни
із хвиль розгойданої долі.
Перетікало небо вниз
на житнє поле, житнє поле.
Перетікало, ніби кров
підбитого громами птаха...
Завмерли тіні темних змов,
гріхами виповнені й жахом...
А небо падало туди,
де в житі плакала могила,
зібгавши обрій молодий
своїм заквітчаним безсиллям...
Хитались квіти, ніби сни
із мрій нескореної долі,
і билась тиша далини
крилом загубленої волі...

Зарошене проростання
переріс у небо
і блакиттю заросивсь...

м. Охтирка, Сумщина

Анатолій ПОПОВСЬКИЙ
Помолимось, браття

Помолимось, браття, за те, що жиєм в цьому світі,
Стрічаєм світанки і заходу промінь ясний,
Радіємо теплому сонцю, як діти, шукаючи в лузі
   чарівної квітки весни.
Спом'янемо тих, кого серед нас вже немає,
Хто жив колись праведно і Україну любив,
І кожен всіх рідних і близьких у храмі згадає

І погляд зведе до святих образів...

м. Дніпропетровськ

Томас МУР
1779 - 1852
Молитва

Небеса, на які блаженство дивитись,
Будуть в мені чистою і сяючою книгою,
Де я читатиму у словах вогню
Славу Твого чудесного імени.

Немає нічого яскравішого над і під
Від розквітаючих квітів до палаючих зір,
Але в їхньому світлі мій дух може бачити
Деякі риси Твого Божества.

Немає нічого темнішого під, над,
Але в їх пітьмі я простежую Твою любов,
І покірно чекаю мить, коли
Твій доторк повернеться всім блиском знову.
 

У нічній тиші під зоряним небом виглядаю свою зорю, світло якої дійшло до мене вчасно - хвала Тобі й надвдячність моя.
Під шатром полуденної спеки знаходжу оазу надрятівної Твоєї благости, яка тамує мою згагу, втамовує біль утрати, повертає мене до мене - хвала Тобі й надвдячність моя.
У тумані запізнілих пошуків дороги до себе нового, в нагромадженні під личиною надскладних питань непевности своєї стежини Твій голос навіть у лісі інтуїтивно чув і над деревами в просвітку неба бачив Твою посмішку, що мала мене підкріпити в певності нашої дороги - хвала Тобі і надвдячність моя.
Насилу здолав бар'єр об'єктивного червоного світла під зливою, що стіною постала між нами, на моє надздивування, засяяло зеленою галявиною "Єлисейських полів" у "Софіївці" в Умані - хвала Тобі, а надвдячність моя від одної думки про надпляни, що переді мною снуються.
Так, реальна пітьма прагне перетнути рух наших відкритих сердець одне до одного, й разом - до світла, та наш доторк поверне відчуття світлого піднесення і відродженого натхнення - не перестану хвалити Тебе, Господи.

Говорячи словами відомого західнього дослідника Ауреліо Печчеі, "проблема у самій людині, а не поза нею". Однак "квінтесенцією всього, що має значення для самої людини, є саме якості і здібності всіх людей". І не лише еліти суспільства, а середні якості жителів плянети, що народжуються душевною діяльністю, а не механічно завченими постулатами. Ті якості щоденно впливають на кожного з нас.
Нині в Україні маємо суспільство, де цілі покоління формувалися без розуміння потреби духовности, як основної передумови людяности.
Тому й люди, які приходять до управління у різних сферах, часто схожі на "біороботів". Вони відчувають свій біль, але глухі до чужого. Розвиток їх здібностей, талантів обмежений рамками вузького світосприймання. Тим то й рішення на різних рівнях не мають високого коефіцієнту суспільної ваги, не підтверджуються ефективністю соціяльної практики.
Спостерігається масове явище напівінтеліґентности. Повсюдного характеру набула примітивізація людської праці, що ще більше поглиблює духовну кризу у суспільстві. А з цим - озлоблення, прагнення до влади за будь-яку ціну, іґнорування моральних принципів і законности.
Духовне формує матеріяльне. "Спочатку було слово", - сказано в Біблії. Підтверджує цю істину саме життя. Коли натрапляємо на щось низьке, мізерне, обурюємось: "Це вже не людина!". Або - "Це погана людина!". Значить, у поняття "людина" на повсякденному рівні вкладається така головна її відмінність, як наявність рис, що притаманні саме людині. І це насамперед - здатність творити добро, націленість на добро. А іще точніше - розуміння нею істини добра. Творити добро - означає жити в істині - це прагнення духовної цільности. Істина - це і краса, справедливість, милосердя, вдячність, пошана гідности людини. Явлена Істина - це вищий рівень добра - це любов. Через любов можна знайти свій справжній образ, стати собою.
Коли людина усвідомлює Істину, як божественну заданість, як справедливість, можна говорити про достойність її думок, вчинків, про духовну моральність, як шлях становлення порядної людини за Паскалем. Порядна людина рахується з кращими традиціями поведінки у суспільстві, житті.
Культуру слід розуміти, як норму, канон, як вияв найвищих можливостей природи, людини, суспільства.
Але добро багатовимірне. Це поняття комплексне і діялектичне. Воно залежить від почуття природженого морального закону, досвіду душі, історико-духовного досвіду людства. У добра багато образів, як у Бога. З розвитком суспільства і людини ці норми можуть змінюватися, вимагати перегляду. Але в принципі загальнолюдські цінності залишаються вічними: Добро, Справедливість, Милосердя, Любов.
Тому кожен має займатися освітою своїх думок, і особливо почуттів та волі, окультурювати їх. Завдання в тому, щоб досягти гармонії між своєю діяльністю і мораллю. Кайзерлінґ характеризував душу, як організм почуттів і емоцій. Адже мало теоретично розуміти. Потрібно почувати.
Дійсно, нелюдом називають людину без вищих почуттів, не дурня, а того, хто не має вищих емоцій - любови, жалю, співпереживання, милосердя. Персоніфікація чистого інтелекту без почуттів - це образ диявола.
Сократ іще за кілька віків до нашої ери пророкував, що поступ людини - у духовному розвитку, у розвиткові людських якостей - тобто людяности.
Там, де люди у полоні безжальної логіки - там смерть, війни, фінансові інтереси задовольняються через втрату людей, а інтереси держав (часто групи людей, що прийшла до влади) ведуть до винищення народів, загибелі населення, як, наприклад було під час голодомору 1933 року - в Україні.
За словами Конфуція, шляхетний муж відрізняється від простолюдина наступним: "Перший дотримується обов'язку і закону, другий міркує, як би покраще прилаштуватися, отримати користь; перший вимогливий до себе, другий - до людей; про першого не можна судити за дрібницями і йому можна довіряти великі справи. А другому не можна довіряти великі справи. І про нього можна судити за дрібницями. Перший живе у згоді з іншими людьми, але чинить самостійно, другий діє як інші, але не живе з ними у згоді. Першому легко догодити, але важко принести йому радість (бо він радіє лише належному). Другому важко догодити, але легко порадувати. Перший іде на смерть заради людства і належного. Другий закінчує своє життя самогубством у баюрі". "Шляхетний муж, - продовжує Конфуцій, - боїться трьох речей: веління неба, великих людей і слів великомудрих. Низька людина не знає веління неба і не боїться його, зневажає великих духом, залишає без уваги слова мудрих".
У своїй праці "Смисл любови" Володимир Соловйов писав: "Утверджуючи себе понад всім іншим, людина тим самим позбавляє себе істинного змісту життя і перетворює свою особистість у порожню форму... Таким чином егоїзм годі вважати самосвідомістю і самоутвердженням особи, навпаки - це самозаперечення і загибель".
Любов, навпаки, спонукає визнати безумовне значення іншого.
Атеїзм з його позірним пошануванням людини, в суті не визнає її справжньої гідности, яка заснована на тому, що кожна людина - створена за образом Божим. "Справжня любов до людей є любов не проти Істини і Бога, а в Істині і Богові, не жалість, яка відкидає гідність людини, а визнання у ній рідного Божого образу у кожній людині", - писав Микола Бердяєв.
Абсолютне значення людини основане на Божому, а не на людському, на Істині, а не на інтересі.
Досконала людина впізнається за особливим животворним світлом - її осяває душа. Кожен вгадує людську доброту, те найдовершеніше, що ми називаємо людяністю.
Є багато різних шляхів поглиблення своєї свідомости, поладування відносин з людьми, природою, суспільством. Ще у древності Піфагор розумів душу, як гармонію, гармонію сприйняття, вияву себе як частинки світової душі. Леонардо да Вінчі говорив: "Яким би тіло не було дивовижним, але воно ніщо у порівнянні з душею, у якій є щось від божества".
Таким чином категорію душі можна розуміти як духовну даність.
"І коли вона, душа, вже вселиться в людину, в сердечні людські схильності, в той час починає все діяти, як в рухові годинника, тобто настає правильність і вірність, - писав Сковорода. - І ось тоді буває в душі невинність і щиросердність, немов би райський дух і смак, що схиляє до привітности. Вона відрізняє нас від звірів милосердям і справедливістю, а від худоби - стриманістю і розумом, і ні в чому іншому, як в блаженнішому ликові Божому, таємно на серці написаному, сила і правило наших рухів і справ".
"В той час серце наше робиться чистим джерелом благодіянь, що невимовно душу звеселяють, і тоді-то ми буваємо істинними в душі і в тілі людьми, подібно до придатних для будування чотирикутніх каменів, з яких живий Божий дім складається, в якому Він особливою царствує милістю". (Г. Сковорода).
Отже високе призначення людської душі - бути джерелом благодіянь.
"Вітчизняна інтеліґенція втратила любов до Істини. І однак ця істина нами надто слабко усвідомлена. Довгий час вона орієнтувалась на людину за людським образом, але не за Божим, - писав Бердяєв, - за яким створив її Бог. І відступила від Істини. Від образу Творця".
Для виховання душі потрібні робота розуму, почуттів, волі. Але особливо важлива уява. "Душа мертва, якщо вона не відчуває предмет пізнання", - говорив Арістотель.
Ось як говориться про шлях до останнього у Другому соборному посланні апостола Петра: "Через них даровані нам цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління. Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, а в пізнанні - стримання, а в стриманні - терпеливість, а в терпеливості - благочестя, а в благочесті - братерство, а в братерстві - любов. Бо коли це в нас є та примножується, то воно зробить вас нелінивими, ані безплідними для пізнання Господа нашого Ісуса Христа". (1.4-8).
Кожна людина має внутрішньо усвідомити морально-етичні норми, обов'язки, продукувати нові зразки морально-етичної, естетичної поведінки у нових умовах за нових обставин, осмислювати питання соціяльного життя, тобто сягнути певного рівня загальної культури.
Справжня, істинна духовність - переродження, спасіння, і воскресіння матерії. "Наша особиста справа, - стверджує Володимир Соловйов, - поскільки вона є спільна справа всього світу, реалізація і індивідуалізація всеєдиної ідеї одухотворення матерії. Але тільки духом Істини, Добра, Справедливости, Любови".
І гірко помиляється той, хто силу фізичну або здатність до грубого тиску розцінює як ознаку сили. Адже навіть абсолютне зло є слабшим від неабсолютного добра.
Де є добро, любов, а отже - людяність, іншими словами божість - там гармонія, благородство у взаємостосунках світу, там діє благодать творення життя. Ось чому людяність передбачає також  відстоювання Істини у думках і вчинках.

м. Київ

Мир, умиротвореність - те, що миле нам; на відміну від загрозливо-чужого "світу", "мир, умиротвореність" - природний стан людини, - її перебування серед "своїх" (Колесов В. В. Мир человека в Древней Руси). Поняття "друг", "дім", "затишок" - із цього "близького" оточення. Щасливий той, у кого є друг, у кого є дім, світлий, надійний, теплий, і затишок панує в цьому домі... Не варто зневажати й затишок - цю, як пояснює словник, "приємну влаштованість побуту" (Ожегов С. И. Словарь русского языка), де людина мешкає, приникає до буття у певній, чітко визначеній точці, влаштованість, що відображає або передує - хто знає? - вселенському устрою космосу. Як Бог дає людині ближніх, так Він дає їй для благого виховання і все це близьке оточення, що дозволяє нам при найжорстокіших зовнішніх умовах, найнапруженішій внутрішній боротьбі не зачерствіти, не розтратити марно взаємонаправлене багатство наших душ. І справжнім осереддям, пульсуючим серцем цього близького світу безперечно виступає сім'я - недарма ж так природно звертатися до цього слова для визначення будь-якої іншої людської спільноти, по-справжньому згуртованої єдиним духом, єдиною спрямованістю життя. Природно, щоб саме сім'я давала людині з перших літ життя першу точку опори, перше мірило для входження у світ і освоєння великих просторів буття; повторю, щасливий той, у кого така опора й таке мірило є, у кого вони - надійні.

Необхідні особливе зусилля, особлива повага одне до одного, щоби спізнати, побачити власну сім'ю як "мир", але якраз і найважливіше, мабуть, це зусилля здійснити. Тим більше нині, коли так багато тримається на цьому крихітному, однак глибокому і спасенному світі сім'ї, світі, що його можна, звісна річ, вважати незначним, але який, безумовно, здатен виявити й розвинути свою топографію /почитайте, хоч би М. Пруста/, свій неповторний ландшафт, свої ресурси любови й духовного зосередження, свою мову... Зазвичай, ми рідко говоримо й не часто згадуємо про це; але хто, маючи досвід існування в такому світі сім'ї, серйозно візьметься заперечувати його життєтворче значення? Автор цих рядків назавжди залишиться вдячним своїм батькам, котрі у важкі післявоєнні роки зуміли цей утаємничений сімейний світ налагодити й зберегти, і прищепили нам, дітям дорогоцінний досвід побутування в ньому - як на мою думку, один із найсвітліших досвідів, що складає суть людського призначення на землі.
Так, кожна нормально влаштована сім'я і в щасливий, і у важкий час оберігає і леліє свій спосіб буття, свою систему смислів, свою мову. І нехай ця мова часом, має вигляд наївної, зворушливої гри, що копіює поведінку дитини - по суті, вона надзвичайно важлива, оскільки дає нам можливість розуміння найближчого до нас досвіду в якихось уже зовсім рідних уявленнях, позбавляє навколишній життєвий простір непорушної закостенілости, робить його можливим для нашого сприйняття, уяви і творчости. Бо зрозуміти, засвоїти щось - і означає перекласти це певною, ближчою нам мовою, а ближче рідної сім'ї, її підґрунтя та її досвід для ллюдини не може бути на землі нічого.
Любов і кохання - основа сімейного життя, його надихаюче і животворне начало. У наші дні про це доводиться нагадувати знову й знову, оскільки надзвичайно велика нині влада ницих прагматичних уявлень про взаємовигоду, задоволення або, ще гірше, прагнення до владарювання як заповітного стимулу спільного життя людей. Одначе вигода і вірність несумісні, і той, хто прагне до владарювання, не зазнає насолоди у спілкуванні з іншими людьми. Тільки любов і кохання створюють міцні сімейні стосунки. Про любов як упорядницю сім'ї, тендітного, але, у певному розумінні незнищенного сімейного світу мені й хотілося б висловити тут кілька міркувань.
Перед цим повинен зізнатися: мене бентежить, що міркування як я розумію аж ніяк не у всьому відповідають традиційному уявленню про любов та кохання, що має свої античні витоки, найпоширеніші і в християнському мисленні. Але Бог велить нам шукати правду. І чесне осмислення важкого й неодмінного досвіду сучасного життя, сучасного людського буття, наважусь думати, є прямою вимогою нашої релігійної совісти.
Отже, вже за античности, вже у великого Платона ми можемо бачити формування уявлення про любов як прагнення "до вічного володіння благом" /Conv. 206а/, котре формується з того, що всі люди хочуть "володіти благом" і притому "володіти вічно" /там само/. Ясна річ, що за такої передумови і сам Платон, й інші мислителі, які слідували по його стопах, не могли не протиставляти любові до скороминущого й тлінного - любов до незмінного, 6езсмертного й вічно тотожного. Любов із цієї точки зору виявляється тим більше довершеною, чимбільша онтологічна досконалість визнається за її предметом; вища любов це, як буде висловлено в руслі тієї ж платонічної традиції, любов до "любої Вічности" /що вже само по собі доводиться розглядати мало не як тавтологію/.
Немає необхідности пояснювати, чому така концепція любови була сприйнята багатьма й багатьма християнськими мислителями
Таким чином, любов до людини, до близької нам людської істоти постає перед жорстокою альтернативою: або вона, ця любов, повинна вивищитися до того, щоб побачити в тому, кого любиш, понад його смертну природу, нетлінний і довершений образ Божий і з новою силою звернутися вже до Нього /що, зрозуміло не тільки не виключає, а, навпаки, є передумовою любови до індивідуальної людини "в Богові"/ - або ж вона приречена опуститися до хтивости плоті, що має цілком егоїстичні витоки. Сама ж по собі ця любов до іншого, саме в її земній вразливості й конечності, власного ціннісного статусу не одержує і в принциповому пляні виявляється наближеною до простого "догоджання плоті".
Ось проти цього, прости Господи, я і почуваю себе змушеним висловити заперечення.
Річ у тім, що сучасна людина досить часто опиняється в ситуації, коли визначальною очевидністю для неї постає не перспектива вічности, а - в кращому випадку - досвід самої лише любови. І вона, людина, змушена, і тільки й може не любов звіряти надбаним зарані уявленням про вічний і вседосконадалий Божественний Абсолют, а - знову ж таки, у кращому випадку, - саме це уявлення виводить із свого досвіду любови. Довго й важко обговорювати, чому так вийшло; тут мають бути згадані й криза віри, й трагічний досвід людських мук та мільйонів насильницьких смертей, і зумовлена життям жахлива /мало чи не голготська/ тіснява взаємостосунків духу і плоті, і явлений культурою плюралізм цінностей, й почуття історичного перелому, й усвідомлення навислих над земним світом глобальних загроз, - і, можливо, при всьому тому, і дещиця морального дорослішання сучасної людини, котра простіше й відповідальніше сприймає слова св. апостола: "Бог є Любов" /1 Ів. 4.8/. Але хоч би там як, у нашого сучасника є серйозні підстави надавати усієї повноти життєвого смислу самому феноменові любови, як вона є, - і вже виходячи із цього безсумнівного факту наявности /чи відсутности/ любови, вирішувати всі інші питання. Бути чи не бути в нашій душі вірі в Бога, чи визнавати нам абсолютні виміри буття, - найчастіше нині вирішується саме на цьому "елементарному" рівні любові як такої і зумовлюваними нею людськими стосунками і симпатіями. І якщо ми хочемо зрозуміти, як же це в епоху катастрофи усіх високих начал, під гнітом найжорстокіших режимів зуміла вижити й вистояти /й зіграти свою спасенну ролю/ сім'я, - то нам належить уважніше вдивитися у цей не такий уже простий феномен звичайної, такої вразливої людської любови, котра осяває смертний зв'язок людей своїм ніжним животворним світлом.
І чи не зустрічаємося ми - так, зовсім інакше - й у нашому нинішньому житті з безліччю ситуацій, коли вирішальною для людини виявляється саме здатність до вибору любови незалежно від хоч би там яких помислів і спонук, зокрема й помислів про вічність, більше того, коли саме тривожне відчуття вразливости, неґарантованости любови перед обличчям небуття по-справжньому тільки й робить такий вибір осмисленим і необхідним?
Уявімо собі, що на певній населеній плянеті існує релігія, згідно з якою всемогутній бог послав свого сина, щоб він своєю жертвою спокутував гріхи тамтешнього людства. І ось, звертаючись до своїх учнів у передбаченні неминучої болісної страти, син божий, яким його малюють у своїй уяві жителі тієї далекої плянети, захоплено вигукує: "Який же я щасливий, що нині буду розп'ятий, і воскресну, і вознесусь! У мого батька є чудовий проект, котрий стосується особисто мене і всіх тих, хто увірує й піде за мною!". Що можна було б сказати про подібну релігію? Зрозуміло одне - це не було б християнство. Це ми могли б стверджувати із повним переконанням, оскільки знаємо, як поводився Господь наш Ісус Христос тієї страшної ночі, і яким було боріння Його, як Він жахався і тужив, благаючи, щоб пронесли мимо Нього чашу цю, як піт Його, подібно краплям крови, падав на землю /Лк 22.44/... У спокутне діяння Христа входить і досвід богополишености, досвід смертельного, граничного ризику, коли - нехай на мить, але яку! - уявляється, що все може скластися зовсім, зовсім інакше, й ні в чому немає жодних ґарантій; досвід, котрим і звіряється справжня вірність, справжня синівська любов: "Та проте - не Моя, а Твоя нехай станеться воля!" /Лк 22.42/. Можливо, в нинішню гетсиманську епоху людства цей досвід Спасителя має бути особливо зрозумілим для нас; і, можливо, є певний провіденціальний смисл у тому, що нині нам так легко відчути себе у стані полишености, коли будь-яке сподівання потойбічних гарантій уявляється простою ілюзією. Придивимося ж до тієї любові, котра і в цьому випадку залишається з людиною, - як сказано, без неї виживання сім'ї у нинішньому світі виявилося б неможливим.
Здавалося б, така любов без ґарантій, за всієї своєї можливої жертовної висоти, приречена залишатися досить сумним, не осяяним благодаттю почуттям. У наші "постатеїстичні" часи можна спостерігати чимало спроб звести любов - кохання якщо не до чуттєвої насолоди / зараз не про те мова/, то до суворої відповідальности за Іншого, самовідданої турботи про нього. Самовідданість у любові, річ, звичайно, неминуча, але погляньте - той, хто приносить любовну жертву, хоч би якою вона була, здійснює її з радістю! Це саме та жертва, котра в радості здійснюється, чи йдеться про щоденне принесення себе любій істоті, а чи про рішучу самопожертву заради неї, - той, хто справді звідав любов, часом мчиться назустріч можливості такої пожертви мало не стрімголов. Причому, як це відомо кожному закоханому, радість, котра заполоняє нас у цьому випадку, зовсім не є нагородою за принесену жертву - вона охоплює нас уже на початку, у передчутті цього добровільного самодарування, з перших миттєвостей нашого потягу до нього. І чим ближче ми до самовіддачі, тим нездоланніша ця радість, котра не опускається до жодних "насолод", навпаки, спонукає до можливости вільної відмови од них.
Мені здається, що ми досить часто буваємо неуважними до цього досвіду, недостатньо вникаємо у несподівано заполоняюче нас відчуття якоїсь вищої присутности, перед якою усі наші помисли про довершеність й вічне ствердження власного буття виявляються змалілими й непотрібними, і цього не потрібно навіть розуміти, це просто так живеться, що все наше існування оповивається згаданою благодатною присутністю, котра витягує, рятує нас із безвиході, щоденної безнадійної сірости, робить нас внутрішньо вільними, відкритими для духовного спілкування й творчости. Повторюю, кожному, мабуть, тією чи іншою мірою цей досвід знайомий, але як мало ми звертаємося до нього по науку! А він же, цей досвід, прозоро виявляє нам те, що інакше, ніж дивом, певно ж, і не назвати - звичайним, таким, що постійно відбувається з людьми, надійним, як веселка і щебетання птахів, дивом любови. Найпростіше про це диво можна сказати, що, звертаючись до любови й відкидаючи клопоти про власні блага й вічне самоствердження, ми ненароком - саме ненароком, непередбачувано, зненацька (у цьому розумінні К. С. Льюїс назвав свою автобіографічну повість "Спостигнутий радістю") - виявляємося обдаровані незнаним до цього світом, новою повнотою буття. Обдаровані жодним чином не навзамін того, від чого відмовились і чим жертвуємо, - в любові нічого не буває навзамін. І жодним чином не тим буттям, не тією онтологією життя, за межі якої ми щойно наважились вийти, а чимось абсолютно інакшим - воістину чудесною, благодатною у самій своїй основі повнотою спільної радости із предметом нашої любови - повнотою, котра щедро втягує у свою орбіту усе довкола: і дім, і вулицю, на котрій живе люба людина, її слова, пісні, котрі вона слухає і співає, квіти і краєвиди, котрими дивуємося ми з нею разом...
Таким ось парадоксальним чином поєднуються у звичайній людській любові, блага якої відкриті для нас і понині, жертва й набуток, тендітність і радість, труд і дар божественної благодаті. Тут, на землі, ми знаємо, що предмет нашої любови не вічний, але в самому звертанні до нього набуваємо річ, котра владно вириває нас із полону часу й скасовує будь-які міркування про час; важливо тільки суть цього явища як слід розпізнати. Ми знаємо, що, об'єктивно кажучи, люба нам істота - аж ніяк не зразок досконалости, але яке це має значення, якщо досконалий світ, - а він досконалий! - той, що відкривається перед нами нашою любов'ю. Ми постійно у тривозі за наших близьких,
Але ж і все наше спілкування з любими людьми будь-якої миті сповнене, по суті, тієї ж, хоча й такої, що рідко помічаємо, радости - радости долання невідворотностей долі й чудесного торжества світлої першооснови буття. Ця парадоксальна, наважусь сказати - містична природа істинної людської любови і робить її джерелом внутрішньої енерґії, здатної одухотворити й зміцнити сім'ю і, можливо, - висвітлити для сучасної людини нові, конче необхідні їй шляхи до віри.
Неможливо достатньо глибоко осмислити феномен сім'ї, іґноруючи її таємниче, благодатне начало, що являє себе в любові; так само неможливо зрозуміти цей основоположний феномен і у відриві од людської жертовности, терпіння, наполегливої благотворної праці, котра часточка за часточкою нарощує тонку тканину внутрішньо-сімейних стосунків.
Чого вимагає тут від людини жертовна радість, - це, власне, відмови від самої жертовної позиції, перетворення її на готовність бути тим /тією/, ким бажає бачити її найближчий Інший "/Інша/, на спокійне щоденне терпіння, справді здатне прощати сім разів по сімдесят сім, не ставлячи собі цього в заслугу. Труд спільного буття, до якого любов нас зобов'язує, труд настійний і смиренний, одухотворений передбаченням жертовної радости.
Вірність - один із найважливіших принципів християнської любови, християнської сім'ї, та й християнського ставлення до життя в цілому; більше того, як зазначає С.С. Аверинцев, "для Біблії Старого і Нового Заповітів - віра і є вірність, віруючий і є вірний". Усі ми пам'ятаємо великий заповіт: "Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!" (Об 2.10).
Вважаю, що цей високий смисл поняття "вірність" стосовно до реалій нашої епохи, насичений дивовижною сумішшю плюралізму та егоїзму, фанатизму і байдужости, - продуманий ще вкрай недостатньо. Особливо щодо проблем і потреб сім'ї, сімейної злагоди, де рутинне суто забороняюче трактування цієї категорії не тільки перешкоджає глибшому її розумінню, але й може, як на мою думку, відігравати і спокусливу роль. Річ не тільки в тому, що заборонений плід солодкий, навіть не лише в тому, що "егоїзм удвох", до якого часто схиляє забороняюче тлумачення вірности, прикрашає людей загалом не набагато більше, ніж егоїзм наодинці. Глибоке релігійне розуміння самої заборонної заповіді може бути засноване тільки на вірі; звідси випливає, що для християнства, як релігії любови, таке розуміння може передбачати специфікацію любови з метою її найдосконалішого виявлення, але аж ніяк не її обмеження - ні по відношенню до ближнього, ні по відношенню до не найближчого чи до далекого. Вірність - імператив повноти відповідання, досконалої звернености до того, хто складає з тобою єдине життєве ціле. Особа, віддана сім'ї, сімейній злагоді, котра поважає в них вияв дива і таїни любові, перелюбцем бути не може, як людина співчутлива не може порушувати заповідь "не убий".
І, нарешті, про страх. Власне, ми вже почали про нього розмову, оскільки душа сімейно близької нам людини - дружини, матері, дитини - по суті, єдине місце у світі земному, де нам уповні можуть бути явлені глибина людського смутку, невгамована потреба в радости, світлі, тяжкість та біль загиблих або зраджених паростків любови, безжальна гострота страху перед швидкоплинним часом. У преп. Івана Лествичника чудесно сказано: "...По мірі занепаду любови буває у нас страх; тому що в кому немає страху, той або сповнений любов'ю, або умер душею". Воістину, "Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх..." /1 Ів 4.18/ - але тільки через притаманну їй єдність труда і дива, заслуги і благодаті; вказана нам із початку, ця єдність аж ніяк не завжди сприймається нами цілком чітко. Щоб ми не випускали її з поля зору і не втрачали прагнення до неї, і даний нам у не в таких уже глибоких шарах сімейного айсберґа замішаний на жалості страх. Час від часу, у перебігу хвороб, безладу або нічного безсоння він виходить назовні - і скеровує нас.

Людмила БАРАБАШ
  *   *   *
Ясні зорі, тихі води -
то земля твоя, мій сину.
Сон твій у блакиті ходить,
а вертає в Україну.

Ясні зорі, тихі води
полишу тобі, мій сину.
Хай талан над світом сходить,
а вертає в Україну.

Дощ
Дерева сьогодні заплакали,
мої коричневокорі,
тому що мені нема коли
з ними побуть надворі.

До них повернулася хутко,
іду, винувата неначе...
Здалося: у синьому смутку
поезія скривджена плаче.

Самотня хата
Ступає місяць через перелаз
до хати, де ні кривди, ні образ.

То моя хата. Місяць молодик
цвіте на підвіконні, як гвоздик.

Я мову тиху з місяцем веду,
і наче все у мене до ладу.

А він самотню хату не мине,
щоночі гріє сяєвом мене.

Січеславщина

Свято Різдва Христового завше приносить нам вістку втіхи. Воно є посланням, яке говорить про Божу присутність між нами, де б ми не були, і яке б становище в громаді не займали.
Свідомість Божої присутности серед нас допомагає нам жити життям, про яке пише апостол Павло: "Бог і я". Він жив тим життям, і тому міг про себе сказати: "Я все можу з Христом, Який кріпить мене".
І ми можемо осягнути багато, якщо житимемо життям: "Бог і я". Ми будемо добрими, ввічливими людьми. Ми не будемо засуджувати інших, бо оскільки люди терплять дуже багато, то не будемо збільшувати їхнього терпіння нашою нетерпеливістю. Ми прийдемо з поміччю до кожного, хто є в потребі, і робитимемо добро тим, які не в силі нам віддячитися. Те все станеться, коли пам'ятатимемо, що з нами Бог.
Яке значення для нас має Різдво, що воно нам говорить? Воно проповідує правду, що Господь дав нам Свого Єдинородного Сина, Ісуса Христа, щоби Він завжди був з нами. Христос з нами в наших клопотах, щоби оберегти нас, Він з нами в наших смутках, Він з нами в нашій смерті, щоб нас підкріпити. Він з нами і по смерті в тому місці, "що його око не бачило й вухо не чуло, й серце збагнути не може, що наготовив Господь тим, які Його люблять".
Отже, здійснилися слова, сказані пророком Ісаєю: "Ось Діва зачне і породить Сина, і дадуть Йому ім"я Еммануїл, що значить: "З нами Бог"".
Однак, треба наголосити, що коли подивитись реально, то подія народження Господа нашого Ісуса Христа не має в собі нічого сентиментального, а навпаки, вона є образом твердої дійсности, яка вміщає в собі багато болю і гіркоти.
Ми читаємо у Євангелії, що ангел Господній уві сні з'явився Йосифові й сказав: "Устань, візьми Дитятко й Його матір, і втікай у Єгипет..., бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб убити".
Але й це ще не все. Євангелія говорить, що за наказом Ірода у Вифлеємі повбивали усіх немовлят до двох років. Ірод попросив мудреців сповістити його про місце народження нового Царя, щоби й він міг піти і поклонитися Йому. Але він не думав про поклін. Замір Ірода вбити Христа, свого суперника, якому він не хотів віддати престолу, викрився тоді, коли мудреці, застережені ангелом, не вернулися до нього. У непогамованій люті він наказав повбивати немовлят у Вифлеємі, переконаний, що між ними буде вбитий його суперник на царський престол, Христос.
Щороку святкуємо празник Христового Різдва й пов'язуємо його з яскраво освітленою ялинкою, святково прибраними вулицями наших міст, колядниками і колядками. Євангелисти, однак, підкреслюють, що Син Божий прийшов до нас серед жорстокої дійсности життя. Якщо ми забудемо, що з Різдвом пов'язується страждання, якщо забудемо, що в події Різдва є тернові колючки, то в нашому стражданні, яке нікого з нас не минає, втратимо надію і сподівання на краще.
Зараз не всі ми діткнені терпінням, хоч знаємо, що раніше чи пізніше воно до нас прийде. Але між нами є такі, що терплять дуже й дуже багато. Бути членом християнської громади - значить бути свідомим того, що ті, хто терпить мало, мають допомагати тим, хто терпить багато.

Дар   нині   пребагатий
Дар нині пребагатий із неба зійшов.
Мов роса та животворна, на землю зійшов. (2)

Бог від Діви плотію днесь ся нам родить.
Пітьма щезла, ясне світло на землю сходить. (2)

Тріє царі тріє дари Богу приносять
Ливан, смирну і злато в дар принесоша,
Рожденному, безсмертному в руці дадоша. (2)

Зволь, Христе, добротливий, се нам царити
І з Тобою в царстві Твоїм навіки жити. (2)

ТРІЄ   ЦАРІ, ДЕ   ІДЕТЕ
Тріє царі, де ідете
Глядати Дитятка,
Царя Спаса всего світа,
Божого Ягнятка?

Оно в шопі ні престола,
Ні скиптра не має,
А вже в світі Його слава
Вам Його звіщає.

Хоть убого народився
Нікому не знаним,
А вже з неба вість несеся,
Що Він буде славним:

Тая зоря пречудесна
Різдво нам голосить
І з поклоном нас до Него
Із востока просить.

Поспішіть же, тріє царі,
В вертеп за звіздою;
Там знайдете Бога Сина,
Що став всіх слугою!

Поспішіть же до Дитятка
Та дайте Му дари,
А від нас поклін низенький
Зложіть Му, звіздарі!

А з поклоном, ще вас просим,
Зложіть Му в офіру
Наші серця, в любов повні,
Багаті у віру.

Най за тую малу жертву
Він нас просвічає
Ту на земли і там в небі,
Де престол Свій має.

Волхви були не тільки правителями, але і вченими: вони спостерігали за небесними світилами і, коли помітили на сході дивовижну зірку, пішли за нею на поклін до Богодитяти. Переказ зберіг їхні імена: одного звали Валтасар, іншого Гаспар, третього - Мельхіор. У дарунок немовляті Христу вони принесли золото, ладан і смирну. Ладан - це дорога ароматична смола особливого дерева, що в давнину її приносили в знак особливого благоговіння. Смирною, дорогою запашною олією, намащували померлих. Отже, золото - Царю, ладан - Богу, смирну - Людині.
І ці дарунки волхвів збереглися до наших днів! Золото - двадцять вісім невеликих пластин різної форми - трапеція, чотирикутник, багатокутник... На кожній - найтонший філігранний орнамент, жодного разу не повторюється. Ладан і смирна - невеликі, розміром з оливку, кульки, їх біля сімдесяти. Ці скарби зберігаються в манастирі святого Павла на горі Афон з особливою трепетністю. Їх цінність не тільки духовна, але й історична, археологічна, невимірна, тому і містяться вони в невеликих ковчегах-мощевиках.
Чесні дари волхвів Мати Божа дбайливо зберігала все життя. А незадовго до Свого Успіння, знаючи, що Її земне життя закінчується, Вона передала дарунки разом зі Своїм Поясом і Ризою в Єрусалимську Церкву, де вони і зберігалися до 400 року. Візантійський імператор Аркадій переніс дари у Константинополь для освячення нової столиці імперії. Потім вони потрапили у місто Нікею і близько шістдесяти років поспіль перебували там. Коли з Константинополя було вигнано латинян, дари повернулися в столицю.
Після падіння Візантії в 1453 році дари волхвів перенесено на Афон в манастир святого Павла. Їх привезла туди сербська цариця Марія. Там, де стояла на колінах Марія, тепер споруджено хрест, який так і називається - Царівнин. Пізніше поруч поставили каплицю, всередині якої є зображення зустрічі іноками великої святині.
Від дарів і досьогодні йдуть дивовижні пахощі. Часом дари виносять із манастирської ризниці для поклоніння прочан, і пахощами наповнюється вся церква. Монахи-святогорці зауважили, що дари зцілюють одержимих нечистими духами.

З книги "Непізнаний світ віри".

ЯНГОЛИ   В   НЕБІ

Янголи в небі пісні співають,
Що Христос родився, всім возвіщають.
Слава в вишніх Богу, в вишніх Богу.

Пречиста Діва в яслах положила,
Божого Сина сіном притрусила.
Слава в вишніх Богу, в вишніх Богу.

Марія й Йосиф Богу молились,
Пастушки з ягнятком Христу поклонились.
Слава в вишніх Богу, в вишніх Богу.
 

ВОЗВЕСЕЛІМСЯ    ВСІ    КУПНО    НИНІ

Возвеселімся всі купно нині:
Христос родився в бідній яскині!
Останнім віком став чоловіком,
Всі утішайтесь на землі.

Всі утішайтесь на землі гойно,
Хвалу віддайте Єму достойно,
Пожаданому, з неба даному,
Котрий весь світ відкупив.

Котрий весь світ спасе від ада,
Чрез Него вічна всім нам відрада,
За тоє Єму, Пану нашому,
Пісні співаймо согласно.

Пісні співаймо согласно, мило,
І торжествуймо всі купно щиро:
"Слава во вишніх, а мир для нижніх",
Весело світу гласімо.

Світу гласімо Господа явно,
О котрім вже пророки давно
Пророкували, проповідали,
Що ся народить Цар віків.

Що ся народить Цар віків слави,
Зітре на землі зміїні глави,
Перскії царі прийшли со дари,
Поклін віддали смиренно.

Поклін віддали смиренно нині
Христу рожденну, малій Дитині:
Ливан і злато, і смирну на то
Яко кадило, зі страхом.

І пастиріє зо страхом бігли
Там, де віл, осел Дитину гріли;
Ангели в небі к єго потребі
Умильмо пісні співають.

Пісні співають Нарожденному,
Во яслах нині положенному;
І ми співаймо і вихваляймо,
Єго навіки славімо.
 

На Дунаєньку при беріженьку

Приспів:
(Після кожного рядка)
Щедрий вечір, світлий вечір.

Там у лісі воду світили.
Воду світили, Хрест загубили.
Туди ж ішла ґречная панна,
Ґречная панна, на Дунай по воду.
Перейшли її та усі світі,
Узяли її просити, благати:
"Чи не найшла ти золотий хрестик".
 

ой соколе, соколоньку

Ой соколе, соколоньку,
Не вий гнізда на дубоньку.

Бо ся дубок розвиває,
Та ти гніздо роздруляє.

Ой соколе, соколоньку,
Не вий гнізда на орішку.

Будуть люди оріх рвати,
Твоє гніздо обдирати.

Ой соколе, соколоньку,
Увий гніздо на яворі.

Явір буде розростати,
Твоє гніздо прикривати.
 

ГЕЙ У ЛУЗІ, КРУЗІ

Гей у лузі, крузі ясна зоря сяє,
Приспівка:
(Після кожного рядка)
Гей на Йордан, на Йордан.

Ясна зоря сяє, три свіци палає,
Три свіци палає, щоби ся сходили,
Щоби ся сходили, дитя мирували,
Дитя мирували, Ісусом назвали.

Дапоццо

Дапоццо провів вісім років у німецькому концентраційному таборі. Ось як розповідає він про жахливі 1937-1945 роки.
Будучи досить міцної статури, я важив тоді 45 кілограмів. На всьому тілі у мене рясніли смуги від ударів. Моя права рука була зламана, і вже більше ніколи я не володів нею досконало.
У надвечір'я Різдва Христового 1943 року мене викликали до коменданта. Я з'явився перед ним босий, із голим торсом. Комендант стояв біля столу з розкішними наїдками. Я, що вмирав від голоду, мусив споглядати цю королівську вечерю. Шаленими зусиллями я переборював спокусу зненавидіти коменданта. Наприкінці вечері ад'ютант приніс каву і маленькі тістечка. Здавалося, комендантові цей делікатес був добре відомий. Глянувши на мене, він сказав:
- Дапоццо, ваша дружина - чудова господиня!
Я не зрозумів натяку. Комендант пояснив:
- Упродовж усіх цих років ваша дружина присилає для вас тістечка, які завжди мені надзвичайно смакують.
Спокуса ненависти в цю мить була особливо настирливою. Моя дружина і четверо дітей відмовлялися від свого мізерного раціону муки, масла і цукру, щоби спекти для мене тістечка... а цей чоловік пожирав їх! Я попросив дозволити мені хоч понюхати печиво, щоб згадати запах дому. Проте комендант відмовив і вигукнув:
- Raus! Геть!
Після війни я натрапив на слід цього коменданта, який змінив прізвище і намагався жити ніким не помічений. У 1953 році я з одним моїм товаришем завітав до нього. Він не впізнав мене, і я відрекомендувався:
- Я номер 17531. Пригадуєте Різдво 1943 року? - Комендант зіщулився від страху.
- Ви прийшли, щоб помститися? - запитав він глухим голосом.
Замість відповіді я розгорнув великий пакунок, у якому було повно цих чудових тістечок. Я попросив дружину колишнього коменданта зварити кави. Потім ми їли тістечка і пили каву всі четверо.
Ми дивилися одне на одного. Із слізьми на очах комендант запитав:
- Але чому ви простили мені? - Я відповів:
- Заради любови до Христа.

Празник Богоявлення пригадує нам хрищення Господа Нашого Ісуса Христа. Євангелист Марко не починає свою Євангелію народженням Ісуса Христа, але повертається далеко в минуле і починає його передбаченням пророків і постановами, які існували в Божому задумі дуже давно. Він згадує слова пророка Ісаї: "Ось Я посилаю Мого посланця перед Тобою, який приготує Тобі дорогу".
Хто був цей посланець? Відповідь на це запитання знаходимо в Євангелії від Луки. Лука пише: "П"ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї... за первосвящеників Анни та Каяфи, слово Боже було до Івана, сина Захарії, в пустині" (Лк 3.1-2). Отже, посланцем, який має приготувати дорогу для Христа, є ніхто інший як Іван Хреститель, син Захарії.
Головною темою навчання Івана Хрестителя була покута. "Так  виступив   Іван,  христячи  у пустині  та проповідуючи покаяння на прощення гріхів",  - каже євангелист Марко. Отже, хрищення Івана Хрестителя було знаком покути.
Ісус Христос голосив Добру новину про Боже Царство, але Його перше навчання включало в собі специфічне слово "покайтеся". Він вчив, що Небесний Отець високо цінить нашу покуту, більше ніж яке-небудь наше добре діло. Він прирівнює Божу радість через нашу покуту до радости пастиря, що знайшов загублену вівцю, до радости жінки, що віднайшла загублений скарб. "Отак, кажу вам, буває між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається" (Лк 15.10).

Цю історію розповів індус на ім'я Аліс ван Берхем.
У 1921 році в гімалайських лісах спалахнула пожежа, її гасило багато людей, і раптом у верховітті щось привернуло їхню увагу. Люди показали мені гніздо з пташенятами, до якого нестримно повзли по гіллі язики полум'я. Їхню матір терзала тривога: бідолашна птаха безперестанку літала над гніздом.
- Ми так хотіли урятувати пташенят! - говорили свідки трагедії. - Проте це було неможливо, вогонь не давав навіть наблизитися до гнізда.
Я стояв і дивився, безсилий, як і інші. Незабаром гніздо спалахнуло. Я думав, що мати пташенят полетить собі, проте ні: вона кинулась у полум'я і розправила крила, намагаючись захистити малюків. Через мить вона спопеліла. Жертва своєї любови...
Я ніколи не бачив чогось подібного. Обернувшись до своїх супутників, я сказав їм: це любов, гідна найбільшого подиву. Якщо можлива така самопожертва маленького створіння, свідками якої ми щойно стали, то наскільки більшою є любов і посв'ята Творця! Ця безмежна любов змусила Його зійти з неба і стати людиною, щоб урятувати нас і віддати своє життя за наші гріхи.

З книги П'єра Лефевра та Бруно Перрине
"Незвичайні історії", "Свічадо", 2002

8 вересня 1929 р. був день, що змінив увесь попередній хід мого життя. Все, що було доброго пережито, враз відрізано: настала страшна непривітна дійсність та невідоме жахливе майбутнє. Вкинули мене до в'язниці між чужих невідомих людей нічної пори. Мою душу обгорнув страх, серце неймовірно стукало, у вухах шугало, палали виски. Я безсило, в темряві, опустився на долівку і, немов скам'янілий, лежав на соломі. Моя душа молилася без слів, без організованої мислі, молилася вся моя істота. Усім своїм єством я звернувся до Найвищого Милосердя - до Бога. Лиш моя молитва була надією на порятунок...
Чи не найтяжче стає тоді, коли відчуваєш, що ти відірваний від світу, від життя; покинутий, зневажений, забутий; коли незрозуміло оглядаєшся навколо, бажаєш допомоги, але знаєш, що її ніхто не подасть..., бо замість добродіїв і захисників відчуваєш навколо себе лише тих, що можуть живим погубити тебе. В такі хвилини хочеться тікати хоч би й на край світу. Але цього хоче тільки безсила думка: дійсність же - на дверях важкі замки невмолимого ҐПУ.
...За чергою було викликано й мене. В кімнаті за столом сидів у сірій військовій шинелі, ще молодого віку, слідчий ҐПУ. Він пильно розглядав папери, що лежали перед ним. Запитавши моє прізвище, він взяв до рук мою "картку службовця культу", довго крутив її в руках, щось міркуючи, а потім проказав уголос:
- Зіньків, Одеса, Голованівське, Підвисоке... - а потім по довшій паузі додав:
- За місяць часу ви встигли облітати стільки світу?! По нашому, людина, яка чесно працює, сидить на одному місці. У кого ви були в Одесі? Що ви там робили?
Я відповів, що їздив туди трохи відпочити, полікуватись, але в кого там був, я цього не сказав. І на диво, слідчий не запитав мене, лише порившися в паперах, знайшов знайоме мені писання й промовив:
- А це що?
То був мій лист, якого я писав в Одесу до отця Артамона Кузьмінського за кілька днів до мого арешту. А в тому листі я малював тяжкий стан праці священика на селі. Писав про безбожність сільської комуністичної молоді, яка майже щовечора на вулиці виспівувала антирелігійних безбожних пісень. Особливо повторювалась одна пісня із словами: "Долой, долой монахов, раввінов і попов, - ми на небо залєзєм, разгонім всєх богов!"... Писав я й про те, що я залишив парафію в селі Журавлинці Голованівського району, куди мене послав Найпочесніший Архиєпископ Юрій Жевченко, бо в тій парафії я навіть не допросився дяка, щоб у неділю відправити Службу Божу...
Писав, що люди застрашені і в неділю бояться заходити до церкви та інше тому подібне я писав...
Зачитавши кілька фраз із мого листа, які певно він вважав за "контрреволюційні", слідчий поклав листа до справ, а після довго та вперто дивився на мене. Я був приголомшений і почував себе ніби птах, що потрапив у сільце, не маючи ради, що говорити та як себе тримати.
Неприємно було мені, що той лист потрапив до рук аґента ҐПУ. В мене при тому промайнула тривожна думка: "Де, коли та за яких обставин міг бути перехвачений той лист?" Я собі міркував: Якщо лист було перехвачено в селі Підвисокому, то ще невелика біда, - я буду відповідати сам за себе, але якщо цей лист відібрано в уже заарештованого о. Артамона, - це зробить йому багато прикростей"... І далі я виплутувався в своїх здогадах: "Якщо б отець Артамон одержав мого листа, а з ним було заарештовано його, то певно, що лист був би в справах отця Артамона... А до того, лист не міг так скоро наздогнати мене й потрапити до моїх справ"...
За всіма моїми думками не можна було приховати мого хвилювання. Досить тривалу мовчанку порушив слідчий.
- Чи є у вас із собою якісь документи? - запитав він мене. Хоч я сказав, що всі мої документи були відібрані в день мого арешту в селі Підвисокому, слідчий цьому не вірив і сам поліз до моїх кишень і витяг звідти блокнот, сказавши:
- Я й знав, що ви говорите неправду...
- Бо то не є документ, - відповів я.
- О, це дуже важливий документ, - виголосив він, переглядаючи написане в блокноті. - Що це за цифри? Де ключ до цієї шифрованої грамоти?
Працюючи на парафіях, я не мав у користуванні такого Євангелія, яке б мало показник читання на кожен день і неділю. Щоб не плутатись і не питати щоразу в священиків, я й переписав собі такий показник в окремий блокнот і завжди мав його при собі. Я пояснив це слідчому. Але слідчий не повірив мені і взяв цей "документ" для вивчення.
Після цього він покликав вартового, наказав йому взяти мене та покликати на допит іншого.
Не пройшло й години часу після допиту мене аґентом ҐПУ, як на порозі нашого коридору з'явився Уманський єпископ УАПЦ Всч. Микола Карабіневич. Він швидко рішучими кроками пройшов повз мене. Я хотів було підвестись і вшанувати його поклоном, але вартовий збагнув мій намір, раптово підійшов до мене й наказав не рухатись.
Годин зо дві перебував єпископ Микола в кабінеті слідчого. Нарешті його було звільнено. Яка була в нього розмова з представником уряду - таємниця. Але єпископ вийшов звідти схвильований. Він широкими кроками ішов коридором, а порівнявшись зі мною, знервовано, хрипким голосом промовив до мене: "Не можна так робити... Прийшли до мене й нічого мені не сказали". Але вартовий у брутальний спосіб випровадив єпископа Миколу за двері на вулицю, не давши йому договорити.
"Що б це означало?" - подумав я, образившись на єпископа, але потім, як добре подумав, - відкликав образу.
А справа виглядала так: коли я прибув до Умані просити в єпископа Миколи парафії, то замовчав тоді перед єпископом про те, що органи ҐПУ вислали мене в адміністративний спосіб із Зінькова та що коли я знімався з обліку, то уповноважений ҐПУ на Зіньківщині не сказав мені, чи я маю право й надалі працювати на церковному полі... Така заувага органів влади означала б, що мене вже приготовлено на жертву. Єпископам же було заборонено приділяти таких священиків на парафію. Правда, єпископ Микола не запитав тоді мене про це, але я мусів би знати "честь" і про це йому сказати. Тепер уже я не знаходив чим виправдуватись за свій гріх. Але пізніше, коли я вже побував у в'язничних умовах, то щиро каявся.
З гарними думками, хоч і в стані невільника, я йшов вулицями Полтави і з такими думками вступив на поріг полтавського ҐПУ, на Воскресенському провулку, минувши Полтавський Воскресенський Собор УАПЦ, де я так недавно, на свято Успіння Богородиці, співав з Найпочеснішим архиєпископом Йосипом Оксіюком і протодияконом Тимофієм Дошкою тріо кондак Успінню: "В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництві незмінну надію гроб і смерть не втримали"...
Залишили мене мої конвоїри-комсомольці в передній кімнаті будинку полтавського ҐПУ. Я просидів у цій кімнаті годин шість-сім, ніхто до мене не приходив, ніхто мені нічого не говорив. Нарешті, легенько відчинилися двері цієї кімнати й на порозі з'явився Батурин - слідчий ҐПУ в справах службовців релігійного культу. Не так давно я зустрічав його на вулиці міста Зінькова, а після того через тиждень був у нього в Полтаві в ҐПУ. Він викликав мене з метою попередити, що в Зінькові ходять про мене недобрі чутки. Я знав, що то все його вигадка, - то були не чутки, але його враження від Трьохсвятительської церкви ззовні. За першу половину 1929 р., за моєю ініціятивою, вірні парафії, що я нею опікувався, зробили величезний і показний на той час ремонт церковного будинка: відновили-реставрували іконостас, всередині побілили, пофарбували підлогу, пофарбували мідянкою покрівлю храму та позолотили бані й хрести. Збагнувши мій авторитет у парафії, Батурин вирішив позбавити мене того авторитету.
Тепер привітав мене Батурин так само, як тоді, коли зустрів на вулиці у Зінькові.
- І ви тут? Як же почуваєтесь, як ваше здоров'я? - промовив він.
- Як бачите. - відповів я.
Не дослухавши моєї відповіді, Батурин швидко зачинив за собою двері і зник. Через 15 хвилин по тому, вартовий прийшов до мене, повів на другий поверх і зачинив у камері, яка була напроти кабінету Батурина. В тій камері вже було три особи - вчителі полтавських середніх шкіл. Імен двох із них я тепер уже не пам'ятаю, але один із них був мені відомий, то був Іван Наконешний, завідувач школи ім. І. Котляревського.
Пізніше мешканці цієї камери змінилися. Моїх перших співузників перевели до інших камер, але привели професора археології Калантая, настоятеля Полтавського катедрального собору УАПЦ о. Івана Тарана та професора полтавського ІНО - Чуйка.
Все то були визначні люди Полтави й безкомпромісові патріоти України, належали до парафій УАПЦ Полтави.
Уповноважений полтавського ҐПУ в справах релігії переводив над нами слідство. Хоч інші в'язні, крім нас з о. Іваном Тараном, не були членами "релігійного культу", але й вони чомусь потрапили до нього на переслухання й вирішення їхніх справ.
Батурин належав до людей брутальних, деспотичних. і, незважаючи на те, о. Іван Таран не забажав подавати йому показів на його запитання. Він мав відвагу сказати: "Я не маю бажання відповідати вам на ваші запитання, ваша поведінка говорить за те, що ви не є правдивий радянський слідчий. Ви є людина, яка намагається за всяку ціну засудити того, хто потрапляє до ваших рук".
Покликавши перший раз мене на допит, Батурин дав мені завдання написати самому на себе звинувачення. Він дав мені кілька аркушів паперу, каламар, ручку і сказав:
- Я залишу вас тут самого, а ви сідайте й пишіть, що знаєте. - А зібравшись виходити з кімнати, додав: - Але щоб усе було написано доладу...
Не було Батурина щось зо дві-три години, й за цей час я нічого не написав.
- Що це значить? - запитав він, глянувши на чистий аркуш паперу, що лежав переді мною. - Хоч би що-небудь, - продовжував він, - а то ж ні слова. Треба з вами говорити іншою мовою...
Останнє речення він сказав ніби про себе, але з певним розрахунком на "моральноє воздєйствіє".
- У вас була парафіяльна Рада? - запитав він.
- Так, - відповів я.
- Хор?
- Був.
- Знайомі, друзі?
- Мене вся парафія знає, - відповів я.
- Парафія, парафія... - перебив мене нетерпляче слідчий, - я не про те вас питаю. Мені треба знати ваших особистих друзів та близьких знайомих, з ким ви гуляли, випивали та розмовляли на різні політичні теми.
- Такого я не пам'ятаю, - відповів я.
- Добре, - сказав Батурин, - сідайте знову й своєю власною рукою пишіть протокол дослідження, в ньому пишіть прізвища членів парафіяльної Ради, активних діячів вашої парафії, церковного хору, братчиків, сестриць...
На це я відповів, що я своєю власною рукою не буду писати й складати собі штучну організацію, якої ніколи не існувало і не існує. Я сказав, що він має своїх урядовців ҐПУ, нехай вони йдуть на місце до Зінькова і досліджують це питання і, якщо б вони знайшли когось такого, що визнав би його належним до такої організації, якої хочеться слідчому, нехай буде воля Божа, але самому собі складати?!..
Після цього Батурин нагадав мені про останнє свято П'ятидесятниці та про те, що дириґент церковного хору Трьохсвятительської парафії УАПЦ Олексій Якович Яресько на загально-парафіяльному обіді співав українських націоналістичних світських пісень, особливо він співав "Бандуру", музику Давидовського, наповнену змісту релігійного.
Я вже не пам'ятаю, що я відповів на це слідчому, але ясно було, що ті пісні Йому не до вподоби, що він і цю висококультурну людину й визначного музику та хормайстра Олексія Яковича Яреська вважає "неблагонадійною" людиною.
Батурин знов наказав мені добре подумати і все ж таки написати, бо, бачте, він таки дав мені натяк до пляну писання протоколу, щоб втягнути когось із членів хору й вірних парафії, які брали участь у тому загальнопарафіяльному святі в день П'ятидесятниці.
З цим наказом він знову вийшов, а за годину повернувся й знайшов знову чистим аркуш паперу й мене без бажання що-небудь написати.
- Не добре, - сказав він, - самі собі ускладнюєте справу...
- Що ж я буду писати, коли я перед радянською владою нічим не завинив, - відповів я.
- Вже самий той факт, що ми вас заарештували, зробив вас винуватим, - сказав мені слідчий.
Потім він підійшов до шафи, довго там рився в якихось паперах, витяг звідти досить товсту купу списаних паперів, а між ними знайшов якогось папірця й поклав на столі. На той папірець я звернув увагу й знову, як в Умані, пізнав своє писання, але догадатися, що то за лист, ніяк не міг, і розгублено поглядав то на папірець, то на слідчого. Слідчий вдавав, що він того не помічає, а витримавши певну павзу, запитав:
- А скажіть мені: з якою метою ви розписуєте різні аґітки?
- Такого я не пригадую, - відповів я.
- То я вам нагадаю, - сказав він і, взявши той папірець до рук, почав читати мені з нього. Тепер я дійсно пригадав що, кому і як я писав. Року 1926-го, працюючи на парафії в селі Куземино, я написав листа до церковного титаря слов'янсько-російської церкви в селі Довжку. В розмові зі мною той титар виявляв нібито прихильність до українського церковного руху та до УАПЦ і бажання українізувати в тому селі українську парафію. Був я тоді ще дуже молодим недосвідченим священником та й написав тому старості листа, де й з'ясував йому, як міг, що таке УАПЦерква, які її цілі. Не думаючи про наслідки того написаного, я написав йому щиро й відверто, як підказувала тоді душа моя. Той лист якось потрапив до ҐПУ...
На все це я відповів, що то є сама звичайна відповідь людині, яка цікавилася справою Української Церкви, що міг і повинен був написати її священик.
Раптом Батурин змінив тему розмови, запитавши:
- А ви знаєте, що таке СВУ?
Я відповів, що не знаю, а він почав мені з'ясовувати, що то є українська контрреволюційна організація, на чолі з академіком Сергієм Єфремовим, що ця організація в збройний спосіб намагалася повалити совєтську владу й встановити в Україні буржуазну, що органи безпеки викрили цю організацію і скоро її провідники мають стати перед совєтським судом.
- Там ви побачите й своїх керівників УАПЦ - Володимира Чехівського й інших, - а трохи подумавши, він додав: - Є докази, що й ви учасник тієї організації.
Я заперечив, сказавши, що про таку організацію я вперше чую від нього самого...
Коли я зайшов (мене привели) черговий раз до кабінету слідчого Батурина, він сидів збоку, а якийсь, не відомий мені, щуплий та лисуватий чоловік, на вигляд ще молодого віку, сидів за столом, розглядаючи якісь папери. Батурин відрекомендував його, як представника з центру - з харківського ҐПУ.
Цього разу, допитуючи мене, кілька разів мені нагадували про СВУ, про мої зв'язки з вищим духовенством: архиєпископом Олександром Ярещенком, архиєпископом Юрієм Жевченком, архиєпископом Йосипом Оксіюком і іншими та з визначними священиками УАПЦ. Говорили про якісь проклямації, аґітацію проти совєтської влади.
Допитували мене обидва слідчі по черзі, виявляючи свою мистецьку досвідченість совєтських правників. Спочатку вони були ввічливі, але коли побачили, що заходами вівчливости вони не досягають мети, почали кричати, погрожувати...
На все це моєю відповіддю була гробова мовчанка. Треба сказати, що за таких диявольських умов совєтського слідства - терпіння та мовчанка - велика річ. Найперше така поведінка має виховне значення для самого в'язня, а крім того, вона швидко знесилює слідчого: він скоро вичерпується в своїй винахідливості, переконується в безнадійності витягти те, що йому хотілося, з уст жертви. Тоді він закінчує справу винесенням присуду, який йому збреде під той час до голови.
Тієї ночі мене, врешті, відпустили.
Змучений, я повернувся до камери. Співв'язні почали мене щось розпитувати, але, побачивши, в якому я стані, облишили. А мені ж хотілося тільки одного - спати. Але вмостившись до спання, я довго не міг заснути. Крізь сон я чув, що хтось трясе мене за плечі й штовхає під боки. Прокинувшись, я побачив перед собою вартового ҐПУ.
- На допрос! - гримнув він.
- Я тільки прийшов звідти, - відповів я.
- Ідьом! Зовут!...
В слідчого перше слово було:
- Вибачте, що потурбував вас другий раз цієї ночі, але це для вашої ж користи, - так лукаво всміхаючись, виливав Батурин.
- Вас я шаную більше ніж інших духовного покрою людей, - продовжував він, - ось цілу ніч думаю-гадаю, як би відпустити вас, звільнити. Ви молода людина, бідняцького походження; вас виховала совєцька влада та совєцька школа. Я певен, що протисовєцьких вчинків ви допустилися не самі, але через чийсь злочинний на вас вплив, тож не ви маєте відповідати, але той, хто допустився цього. Скажіть мені, хто намовив вас до того, щоб ви, по скінченні совєтської школи, пішли на працю до Церкви, яка виявила свою контрреволюційну діяльність?
Я мовчав.
- Скажіть мені, ви хочете піти на волю?
Я й далі мовчав.
- Я зразу ж можу відпустити вас, - продовжував він, - але можу також згноїти вас у тюрмі. - Це речення сказав Батурин уже грубо, злісно блиснувши очима, а потім, ніби отямився, додав:
- Ви мовчите, але я знаю, що ви хочете бути вільним, і я звільню вас зараз, тільки за маленької умови...
В цей час Батурин підсунув мені друкований на машинці папірець, сказавши:
- Прочитайте, підпішіть - і ви вільний.
А в папірці тому стояло надруковане від мого імени ганебного змісту зречення священичого сану, віри в Бога й наклеп на УАПЦ. Лишилось лише поставити на тому папірці мій власноручний підпис і... диявол святкував би перемогу.
Але переді мною був не тільки той папірець, а в усій величі мерехтіла сила ганебного гріха-зради. Зректися Бога, віри, Церкви, сану - це означає потоптати, зганьбити все те найкраще й найдорожче, що втішало мене протягом чотирьох років мого пастирського служіння УАП Церкві. Зректися цього, це значить привести до зневірства та відступництва від рідної Церкви тих, кого я впродовж цих років навчав вірити, любити. Зректися означало б накликати на себе гнів Божий та зневагу добрих людей і братів сопастирів, показати себе негідником перед християнським світом. Своїм зреченням я б відплатив зневагою вірним за шматок хліба, що я мав від них, зрештою, - зректися, це значить - стати Юдою.
Ніколи я не був у такому тяжкому й скрутному стані. В голові товпилися думки: "Хто ж мені допоможе тепер, хто втішить і скаже, що мені робити?" І зараз у цей момент пригадалися слова мого духовного вчителя отця Артамона Кузьмінського, що він сказав мені в той час, коли я зголосився стати на шлях церковного служіння: "Краще не йти, аніж піти, а потім у ганебний спосіб зневажити святиню"... І я ледь-ледь не вголос вирішив: "Будь що буде, але Твоя, Боже, воля".
- Хоч і розстріляєте мене, я не зречуся, - сказав я слідчому і відсунув у його бік той задрукований папірець.

З книжки "Мартирологія Українських Церков".
Том І. "Смолоскип", 1987 р.

Не буде перебільшенням сказати, що питання про техніку стало питанням про долю людини і долю культури. В час маловірства, в час ослаблення не лише старої релігійної віри, але й гуманістичної віри ХХ століття єдиною сильною вірою сучасної цивілізованої людини залишається віра в техніку, в її потугу і в її нескінченний розвиток. [...]
Проблема техніки є дуже тривожною для християнської свідомости, і вона не була досі осмислена християнами. [...] Більшість вважає техніку релігійно невтральною і байдужою. Техніка є справа інертна. Вона дає удосконалення життя, що ними користуються і християни. [...] Однак християнська меншість переживає техніку апокаліптично, відчуваючи жах перед виростанням її потуги над людським життям, і схильна бачити в ній торжество духа антихриста, звіра, що виходить з безодні. [...]
Техніка всюди вчить досягати найбільшого результату при найменшій витраті сил. Такою є особливо техніка нашого технічного, економічного століття. Однак у ньому досягнення кількісні замінюють досягнення якісні, властиві технікові - майстрові старих культур. [...] Та, безперечно, техніка є засіб, знаряддя, а не мета. [...] Мета життя завжди перебуває в іншій сфері, у сфері духу. Проте засоби дуже часто підмінюють мету життя, вони здатні захопити так багато місця в людському житті, що його мета життя й геть зовсім зникає з людської свідомости. В нашу технічну епоху це трапляється в небувалих маштабах. [...]
Те, що стоїть найвище в ієрархії вартостей, зовсім не виглядає найсильнішим. Можна було б ствердити, що найсильнішою в нашому світі є груба матерія, та вона ж і найменш цінна. Найменш сильним в нашому грішному світі уявляється Бог. Його було розп'ято світом, але Він же і є верховною вартістю. Техніка володіє нечуваною силою в людському світі аж ніяк не тому, що вона - верховна цінність.
Ми стоїмо перед головним парадоксом: без техніки не було б культури, але остаточна перемога техніки в культурі, входження в технічну епоху штовхає культуру до погибелі. В культурі завше присутні два моменти - чинник технічний і чинник природно-органічний. Остаточна перемога чинника технічного над чинником природно-органічним означає переродження культури у щось цілком інше, вже не схоже на культуру. [...] Повернення до природи - це одвічний мотив в історії культури, в ньому відчутно страх загибелі культури від влади техніки, загибелі цілісної людської природи. [...] Жадання повернення до природи є спогадом про втрачений рай, жаданням повернутися в нього. І завжди підступи до раю виявляються загороджені. [...]
[...] Люди культури, хоч як далеко вони відійшли від природнього життя, ще дивилися на небо, на зорі, на хмари, що пропливають. Споглядання краси природи навіть є переважно продуктом культури. [...] Техніка ж відчужена від символів, вона реалістична... Вона відриває людину і від природи, і від позамежного. [...]
Нова природна реальність, перед якою ставить людину сучасна техніка, зовсім не є продуктом еволюції, а є продуктом винахідливости і творчої активности самої людини, не процесу органічного, а процесу організаційного.
І ось трагедія в тому, що творіння повстає проти свого Творця... Таємниця гріхопадіння - в повстанні тварі проти Творця. Воно повторюється і в усій історії людства. Прометеїв високий дух людини не в силі опанувати створену ним техніку. [...] Техніка замінює органічно-ірраціональне на організовано-раціональне. Однак вона породжує нові ірраціональні наслідки в соціяльному житті. [...] Машина хоче, щоб людина прибрала її образ і подобу. Але людина є образом і подобою Божою, і не може стати образом і подобою машини, не переставши існувати. [...] Сам дух, що створив техніку, не може бути технізований і машинізований остаточно, в ньому завжди залишатиметься ірраціональний початок. Однак техніка хоче оволодіти духом і раціоналізувати його, перетворити в автомат, поневолити його. Це є титанічна боротьба людини і технізованої нею природи. [...]
Дивно, що досі не було створено філософію техніки і машини. [...] Машина розглядається лише зовні, лише в соціяльній проєкції. Проте зсередини вона є темою філософії людського існування. Чи людина може існувати лише в старому космосі, фізичному і органічному, який уявлявся вічним ладом, чи вона може існувати й у новому, ще не знаному космосі?
[...] Часом здається, що ми живемо в епоху остаточної переваги техніки над мудрістю в стародавньому, благородному сенсі слова. Технізація духу, технізація розуму може легко здатися загибеллю духу і розуму. Есхатологія християнська пов'язує преображення світу і землі з дією Духа Божого. Есхатологія техніки чекає остаточного опанування світом і землею. [...] Але насправді проблема набагато складніша. Техніка так само подвійна за своїм значенням, як і все в цьому світі. [...] Сенс технічної епохи насамперед у тому, що вона завершує телургічний період в історії людства, коли людина визначалась землею не лише в фізичному, але й у метафізичному сенсі слова.
Техніка дає людині відчуття плянетарности землі, зовсім інше відчуття землі, ніж те, що було притаманне людині в попередні епохи. [...] Ці зміни свідомості теоретично відбулися вже на початку нового часу, коли система Коперника змінила систему Птоломея, коли земля перестала бути центром космосу - і відкрилась безкінечність світів. Космос, космос античности і середньовіччя, космос св. Томи Аквіната і Данте зник. Тоді людина знайшла компенсацію і точку опертя, перенісши центр тяжіння всередину людини, в "я", в суб'єкт. Ідеалістична філософія нового часу якраз і є компенсацією за втрату космосу, в якому людина посідала своє ієрархічне місце, де вона почувалася захищеною вищими силами. [...]
Потуга техніки продовжує справу відкриття безмежжя простору і світів, в яке вкинута земля, але вона дає людині і відчуття її власної потуги, можливості опанування безкінечного світу, у ній постає титанізм людини. [...]
Старі культури обіймали лише невеликий простір і нечисленні маси людей. Такою була найбільш довершена культура стародавньої Греції, Італії в епоху Відродження, у Франції XVII ст., в Німеччині початку ХІХ ст. Це є аристократичний принцип культури, принцип добирання якости. Проте стара культура безсила перед величезними кількостями, вона не має відповідних методів. Техніка опановує великим просторами і величезними масами. Все робиться світовим, все поширюється на всю масу людства. [...]
Безперечно, ця нова форма масової організації життя знищує будь-яку індивідуалізацію, будь-яку самобутність і оригінальність, все робиться безлико-масовим, позбавленим образу. [...]
Хоча те, що ми зараз називаємо технічною епохою, також не вічне. Епоха нечуваної влади техніки над людською душею закінчиться, проте закінчиться вона не запереченням техніки, а підкоренням її духові. Людина не може залишатися прикутою до землі і в усьому від неї залежати, але вона не може і повністю від неї відірватися й податися у простір. [...]
Цілковите витіснення зв'язку з природою технічним актуалізмом калічить не лише природу, але й людину. Майбутнє людини не можна уявити цілісно, воно буде складним. [...]
В чому полягає головна небезпека, яку несе з собою машина для людини, небезпека вже цілком виявлена? [...] Машина і техніка завдають страшної шкоди душевному життю людини, і передусім життю емоційному, людським почуттям. Душевно-емоційна стихія вигасає в сучасній цивілізації. [...] Все розділилось на елемент інтелектуальний і чуттєвість. [...] Техніка страшно ударяє по гуманізмові, гуманістичному світобаченні, гуманістичному ідеалові людини й культури. [...] Технічне поняття науки цілком протилежне гуманістичному її поняттю і вступає в конфлікт з гуманістичним розумінням повноти людяности. Це те ж саме питання про ставлення до душі. Техніка менш небезпечна для духу, хоче це на перший погляд може здивувати. [...]
Техніка робить людину косміургом. У порівнянні зі знаряддями, що їх сучасна техніка дає в руки людині, попередні її знаряддя виглядять іграшковими. [...] Загалом техніка дає в руки людини силу, яка може стати знищувальною. [...]
Невелика група людей, які володіють секретами технічних винаходів, здатна тиранічно тримати в своїй владі ціле людство. Таке цілком можна собі уявити. [...] Проте якщо людині дається сила, що через неї вона спроможна кермувати світом і може знищити значну частину людства і культури, тоді все стає залежним від духовного і морального стану людини, від того, в ім'я чого вона буде застосовувати цю силу, який матиме дух. Питання техніки неминуче стає питанням духовним, врешті-решт питанням релігійним. [...]
Вияви людського героїзму починають пов'язуватися зі сферами космічними. Але сила духу потрібна передусім для того, щоб людина не опинилася поневолена технікою і знищена. В певному сенсі можна сказати, що йдеться про життя і смерть. Іноді уявляється така страшна утопія. Може настати час, коли будуть досконалі машини, через які людина могла б правувати світом, проте самої людини вже не буде. Машини самі будуть діяти досконало і досягати максимальних результатів. Останні люди самі перетворяться в машини, але згодом і вони зникнуть, як непотрібні та через неможливість органічного існування. [...]
Винякова влада технізації і машинізації веде саме до такої межі, до небуття посеред технічної досконалости. Не можна дозволити автономію техніки, надати їй повну свободу дії, вона має бути підпорядкована духові і духовним вартостям життя, як власне, і все інше. Однак дух людини зможе здійснити своє грандіозне завдання тільки тоді, коли він не буде ізольований і не покладатиме надію лише на самого себе, а буде поєднаний з Богом. Лише так збережеться в людині образ і подоба Божа, а отже - збережеться людина. [...]
Релігійне життя в технічно-машинну епоху вимагає більшої напруги духовности, християнство стає більш внутрішнім і духовним, більш вільним від соціяльних навіювань. [...] Звісно, тут зовсім не йдеться про релігійний індивідуалізм, бо сама соборність і церковність релігійної свідомости не є соціологічна за своєю природою. Але з іншого боку... технічний актуалізм підкоряє людину і її внутрішнє життя дедалі швидшому бігові часу, жодна мить не залишається сама собі, в жодній миті не можна зупинитися як у такій, що виступає з часу. Немає виходу у мить в тому сенсі, в якому це слово вживає К'єркегор. Кожна мить має змінитись наступною, і всі вони залишаються в потокові часу й тому зникають. Всередині кожної миті немов би немає нічого, окрім устремління до наступної миті, сама в собі вона порожня. [...] І це означає, що технічний актуалізм в своєму ставленні до часу руйнує вічність і робить для людини дедалі важчим її стосування до вічности, В людини не вистачає часу для вічности. [...]
Отож людина стоїть перед проблемою: чи збережеться для неї можливість миті, в якій вона споглядатиме вічність, Бога, істину, красу. Людина безумовно має активне покликання у світі, і в актуалізації є своя правда. Однак людина також є істотою, що спроможна споглядати, і в спогляданні є частка, котра визначає її  "я". В самому спогляданні, тобто в ставленні людини до Бога, присутня творчість. Постава цієї проблеми ще більше переконує в тому, що всі хвороби сучасної цивілізації породжуються невідповідністю між душевною організацією людини, успадкованою від інших часів, і новою, технічною, механічною дійсністю, від якої їй нікуди дітися. Людська душа не може витримати тієї швидкости, якої від неї вимагає сучасна цивілізація. Ця вимога має в собі тенденцію перетворити людину в машину. [...]
Технічна цивілізація за сутністю своєю імперсоналістична, вона неспроможна і не бажає знати особистість. Вона вимагає активности людини, але не хоче, щоб людина була особистістю. І особистості надзвичайно важко втриматися у цій цивілізації. Особистість у всьому є протилежною машині. Вона насамперед є цілісною єдністю в багатоманітності, вона з себе покладає свою мету, вона не згодна бути перетвореною в частину, в засіб і знаряддя. Але технічна цивілізація, але технізоване й машинізоване суспільство бажають, щоб людина стала їхньою частиною, їхнім засобом і знаряддям, вони роблять все, щоб людина перестала бути єдністю і цілістю, тобто хочуть, щоб людина перестала бути особистістю. Отже попереду страшна боротьба між особистістю і технічною цивілізацією, технізованим суспільством, боротьба людини і машини. Техніка завжди безжальна до всього живого, до того, що існує. Отже співчуття до живого й існуючого мусить обмежити владу техніки у житті. [...]
Ця проблема не може бути розв'язана поверненням до старої душевної структури і до старої природно-органічної дійсности. Та разом з тим характер сучасної технічної цивілізації, і те, що вона чинить з людиною, є нестерпним для християнської свідомости, і не лише християнської, але й людської свідомости, свідомости людської гідности. Ми стоїмо перед питанням спасіння образу людини. Людина покликана продовжувати світотворення, і справа її є як би восьмий день творення, вона покликана бути царем і господарем землі. [...]
Нова людина має появитися у світі. І важким є не питання про те, як вона співвідноситься до старої людини, до вічного в людині. Вічним є образ і подоба Божа в людині, що й робить її особистістю. Це не треба розуміти статично. Образ і подоба Божа в людині, як в природній істоті, розкривається динамічно. Це і є невпинна боротьба супроти старої, ветхої людини в ім'я людини нової. [...]
Стоїть питання: бути чи не бути людині, не старій людині, яка має преобразитися, а просто - людині. [...]
Людина може бути поглинута все ширше й ширше відкритим безмежжям. Християнство звільнило людину від влади космічного безмежжя, в яку вона була занурена в стародавньому світі, від влади духів і демонів природи. Воно поставило її на ноги, зміцнило, відкрило залежність від Бога, а не від природи. Проте на вершинах науки, котрі лише й стали досяжними в умовах незалежности людини від природи, на вершинах цивілізації і техніки людина сама відкриває таємниці космічного життя, раніше від неї заховані, і виявляє дію космічних енергій, що досі немов би дрімали в глибинах природного життя. Це свідчить про могутність людини, але це ж і ставить її в нове, небезпечне становище по відношенню до космічного життя. Виявлена людиною здатність до організації дезорганізує її внутрішньо. Для християнської свідомости постає нова проблема. Християнська відповідь на нове становище людини в світі передбачає зміну християнської свідомости щодо покликання людини у світі. В центр ставиться проблема християнської антропології. [...]
Шлях остаточного звіль-нення людини і повного здійснення її покликання - це шлях до Царства Божого, яке є не лише Царство Небесне, але й царство преображенної землі, преображенного космосу.

Переклала з російської Раїса Лиша

В столичному видавництві "Юніверс" вийшла збірка поезії, публіцистики та спогадів "Заховаю в серці Україну" видатного українського громадсько-політичного і культурного діяча Максима Славинського.
Він народився 24 серпня 1868 року в містечку Ставище на Київщині. Потім він писав про свій рід: "Були це колись пани на всю губу, з гербами, із правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втратили... Багато хто з них стали священиками, дехто цеховими майстрами в Київі та в інших містах, де були цехові організації, дехто став музикантом, були й літератори, урядовці тощо". Але більшість, зокрема, й та галузка роду, до якої належав Максим Славинський, зайнялися хліборобством.
"Був я з дуже релігійної родини, - згадував М. Славинський, - не в поверхово-обрядовому розумінні цього слова, як то найчастіше трапляється не тільки в широких народних масах, але й серед кіл вищого інтелектуального рівня. Дома у нас діти переймали від батьків усю зовнішню обрядову сторону приблизно так, як, скажімо, запозичують вони етикет поведінки в людському товаристві: старших треба поважати, треба бути з усіма ввічливими і пристойними, зі старців і калік не сміятися, а жаліти їх і таке інше. Християнство, як учили нас, полягає не лише в тому, що ти ходиш до церкви, ставиш свічки, говієш тощо, - бо все це, так мовити, лише спосіб поважання Бога. Коли в цьому, мовляв, ти й зробиш якусь провину, то покаєшся, і Бог простить тобі. Гірше буде, коли ти не виконуватимеш заповідей Божих - станеш брехати, красти, обманювати, лицемірити. Тоді не стільки ти, й душа твоя споганиться, а з такою душею Бог і розмовляти не захоче. Таку традицію завів у нас наш дід, що користувався незвичайним авторитетом не тільки в нашій родині й далеко поза нею, прожив понад сто літ і за своє життя та за свою чинність дістав навіть від людей почесну назву "святого Славинського". Довго після його смерти, навіть за часів Першої і Другої державної думи, у Петербурзі селяни з наших околиць, коли мене з ними знайомили, питалися: "А чи не будете ви внуком "святого Славинського"?".
В 1878 - 1895 роках Максим Славінський вчився в Київі в гімназії, а потім в університеті.
Славинський зазначав, що в Київі панувала українська побутова культура. Приїхавши зі Ставища, з простої родини, він досить легко пристосувався до нових умов. Кияни співали українських пісень. Звичаї й прикраси тут були ті ж, що й по всій Україні.
Славинський згадував: "Різдво святкувалося в обмежених розмірах, але так само, як і на селі. Ходили з колядками і навіть "со звіздою"... Великдень святкували, так мовити, вже без обмеження по-українськи. Великодні столи з бабами, пасками, мазурками, поросятами, індиками, крашанками й писанками та різноманітними напоями чекали гостей кілька днів, аж тиждень включно... На Зелені свята всі ворота й будинки, крім головних вулиць, були прикрашені клечанням, і всі помешкання пахли татарським зіллям, полином тощо...".
Тривалий час Максим Славинський обстоював права української нації пером. Після проголошення Україною незалежности в 1918 р. він перебував на дипломатичній роботі. Коли війська більшовицької Росії окупували Україну, Славинський залишився в Чехословаччині, де працював викладачем і займався перекладами.
В одному з своїх віршів він писав:
"Я заховаю в серці Україну".
В 1945 р. Максима Славинського було заарештовано совєтською військовою контррозвідкою і перевезено у Київ, до Лук'янівської тюрми. 23 листопада 1945 р. він помер по закінченні слідства, не дочекавшись трибуналу НКВД.
В 1993 р. М. Славинський "посмертно реабілітований".
Видання "Заховаю в серці Україну" розраховане на широкий читацький загал.

м. Ірпінь

Від редакції:
В "Нашій вірі" в ч 5 за 1999 рік опубліковано працю Максима Славинського "Шевченко і Біблія", а також статтю про нього Алли Диби.

Звіщаю Краянам, Кревним, Добродіям моїм і друзям, Духовним і світським властям. Якщо виконаємо Заповіді Любови Божі, а не наші, тоді наступить Царство Боже в усіх людях, між усіма народами і расами, тоді з Богом ми всі будемо жити в шані І СПРАВЕДЛИВОСТІ.

Всеч. о. Микола Милусь
в Куритибі

Нещодавно мені довелося редаґувати український православний Інтернет проєкт. Отож я просто-таки повинен був дізнатися "дещо більше" про це явище. Відтак хочу поділитися з читачами своїми роздумами.
У наш побут вже широко увійшло нове слово "Інтернет". І це явище стало незаперечною реальністю нашого життя. Безкраї простори цієї мережі дійсно не мають кордонів. Можна, не полишаючи свого робочого столу, відвідати інші країни, бути в курсі світових подій. І однак з погляду Церкви всесвітня глобальна Інтернет мережа - об'єднання мільйонів комп'ютерів з усього світу - явище доволі непросте. З одного боку потрібно бути насторожі щодо матеріялів аморального змісту. А з іншого, для християн - це ще одна можливість спілкування.
Втім слід зазначити, що сучасний стан Інтернету не дає змоги отримувати духовну поживу в "Інтернет-форумах" чи, як їх ще називають, "телеконференціях". В кращому випадку вони є порожніми балачками. В гіршому - виявом ворожнечі. Тому визнаючи, що Інтернет є світовою бібліотекою і найпотужнішою на нинішній день системою спілкування та обміну інформацією, все ж православним християнам належить користуватись цим інструментом з великою обережністю. Заради власного духовного блага та душевного здоров'я. Пропоную декілька порад православним християнам, котрі в своїй праці використовують Інтернет:
    Постарайтеся обмежити (якщо Ви не зайняті Web професійно) час, проведений у мережі, однією-двома годинами у день.
    Перед тим як увімкнути модем, обміркуйте, які сайти ви збираєтесь відвідати і з якою метою. Забороніть собі даремне блукання по Web.
   Забороніть собі відвідування будь-яких чатів. Chat з англійської - балачка, і фактично нею і залишається.
    Не заводьте нових знайомств без потреби. Це вбереже вас від розтринькування душевних сил на порожнє випадкове спілкування. Ось що писав про це великий духовний письменник, святитель Ігнатій Брянчанінов "Не дозволяй собі марнослів"я ні в церкві, ні на трапезі, ні у келії. Не дозволяй собі знайомства, особливо близького! Не дозволяй собі вільної поведінки і пагубної розваги.. Дозволяючи собі близьке знайомство і вільне поводження, ніколи не удостоїшся прийти в оселі святих". Не зайвим буде нагадати, що Інтернет є сприятливим середовищем для аж занадто вільної поведінки, навіть за нинішніми "світськими" мірками, не говорячи вже про християнські.
    Завжди пам'ятайте, що інтерес до Інтернету швидко набуває хворобливих рис, стає залежністю подібно до наркоманії. Перший сигнал цього - порушення режиму сну.
На жаль, християнські сайти, що вже з'явилися в Україні, за винятком декількох десятків, російськомовні. Втім, окрім офіційних церковних сторінок, є декілька цікавих Інтернет-проєктів. Серед них сайт Свято-Михайлівського Золотоверхого манастиря www.zolotoverh.org.ua. Нове релігійно-інформаційне аґентство "Ріана" пропонує новини українською мовою. Його адреса у мережі - www.riana.org.ua.
Мені випало редаґувати новий український православний проєкт "Ахіоs!" Його адреса: www.geocities.com/fryevhen. Тут є матеріяли не лише для тих, хто робить перші кроки у церкві, але й для богословів, священиків. Можна опублікувати свою статтю, знайти колекцію цікавих програм, взяти участь у християнському голосуванні.
Сто років тому англійський поет Альфред Теннісон з сумом писав: "Знання усе більше, а мудрости все менше". Біблія наголошує, що просте знання і справжня мудрість - це різні речі. Уся Книга Притч говорить нам, що "колекціонувати" знання недостатньо. Необхідно осмислити усе, що ми знаємо, обов'язково узявши собі за фундамент страх Божий. (Притч 1.7). Справжню мудрість нам може дати тільки Книга, про котру навчає Церква, Книга про Ісуса Христа. (Кол 2.3).

Адреса для контактів: fryevhen@yahoo.com

Діячі й вояки ОУН і УПА десятиліттями жертовно боролись як із нацистськими, так і з совєцько-большевицькими окупантами, а також із польськими загарбниками на західньоукраїнських землях в кінці 2-ї світової війни. Це найбільш послідовна сила спротиву українського народу в 20-му столітті. Її діячі і воїни, живі і ті, що вже відійшли з цього світу, достойні всенародної поваги, любови та державної турботи. Живим ветеранам ОУН і УПА належить надавати максимально можливе державне фінансово-матеріяльне забезпечення, а з боку суспільства - пошану, матеріяльну та моральну підтримку. Ці люди своєю жертовністю для України давно це заслужили.
Позиція значної частини російського суспільства співпадає з позицією відомого правозахисника Сергія Ковальова, який вважає, що члени ОУН і УПА є дійсними патріотами України.
ОУН Руху м. Москви звертається до Президента й інших керівників України з проханням визнати ОУН-УПА воюючою стороною за незалежність України, а також присвоїти звання Героя України посмертно Симону Петлюрі, Євгену Коновальцю, Степану Бандері та Роману Шухевичу.

Віктор Гуменюк, Павло Сеник,
Центральний Провід ОУН Руху м. Москви

Президент Білоруси підписав Закон "Про свободу віросповідань та релігійні організації". Його розгляд викликав бурхливі дебати в парляменті. Держдепартамент США назвав цей закон у своєму щорічному аналітичному звіті "одним з найбільш репресивних законів про релігію у всій Евразії". В самій Білорусі проти нього різко виступили різні протестантські деномінації (головно п'ятидесятники) та представники східніх культів (передусім кришнаїти). Вони вважають, що Закон закріплює домінуюче становище в країні Російської Православної Церкви і прищемляє права інших конфесій.
Закон наголошує на обов'язковій державній реєстрації, що означає фактично заборону будь-якої неформальної релігійної діяльности. Однак цю реєстрацію не зможуть пройти ті релігійні організації, котрі з'явилися в республіці після 1982 року. За однією із статтей, релігійну літературу та інші друковані, аудіо- та відеоматеріяли релігійні організації зможуть видавати лише після державної релігієзнавчої експертизи. В разі поширення релігійної літератури також може бути проведена така експертиза за рішенням республіканського органу державного управління у справах релігій. Окрім всього, закон забороняє іноземним громадянам бути керівниками релігійних організацій.
Отже новий білоруський закон забороняє все, що забороняла совєтська влада, в тому числі білоруські церкви: православну і греко-католицьку, а також протестантські.

Найвищий наклад "НВ" мала у липні 1997 року - 53700 примірників. В останні місяці 2002 року він становив 3400. Ціна передплати піднялася за цей час лише до 7 грн. 74 коп. на рік. Якісь темні сили роблять маніпуляції. У них вистачає і часу, і держресурсу.
Ось що пишуть нам читачі:
"Передплачую "Нашу Віру" з 1993 року. Ця газета зазнає великої дискримінації. Як і раніше, нічого не змінилося. Місцеві кучмівські чиновники усе роблять, щоб газету не читали. Цього року мені не принесли п'ять чисел газети, а це майже половина передплати. Чи є якийсь вихід?
Наша листоноша дзвонить до них, але даремно, вони відбріхуються.
Тамара ЖМУЦЬКА
с. Яришівка на Вінничині".

Подібних заяв звідусіль маємо багато. Просимо наших читачів надалі передплачувати "Нашу віру" і повідомляти, яких чисел вам не вручили! Ми надішлемо.

До архіву газети

На першу сторінку