Першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви слуги Господнього Блаженнішого Митрополита Константина до улюблених братів у єпископстві, побожного і христолюбивого священства, дияконства, братів і сестер у чернецтві й усіх духовних дітей Святої Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, Мир і благодать Вам від Господа нашого Ісуса Христа

Улюблені у Христі!
Христос народжується!

Невичерпною темою для поетів, письменників, іконописців, художників, богословів є чудо Вифлеємської ночі. Воно також є джерелом натхнення для всіх тих, які прямують до звершення, до спасіння. Для кожного віруючого свято Різдва Христового приносить свою окрему добру новину. Для грішників, до якої категорії ми всі належимо, Різдво Ісуса Христа є спасінням, джерелом всякого зцілення душевного і тілесного; для убогих, а їх багато сьогодні в Україні, Різдво Ісуса Христа - це духовне багатство, що перевищує всяке інше багатство, бо наші убогі ототожнюють себе з Богом Предвічним, Який так всіх нас полюбив, що понизив Себе, щоб піднести нас.
Незбагненним для людського слабого розуму є таїнство втілення Сина Божого. Це таїнство любови Небесного Отця, таїнство, яке підкреслює святість, гідність і вартість кожної людини, бо людина є більша тих природних елементів, з яких складається тіло. Людина - це печать Отцевого створіння, відображення Його любови і милосердя. Син Божий народився, щоб землю з небом в одно злучити, щоб піднести нашу природу до самих небесних висот.
Різдво Ісуса Христа для справжніх віруючих пригадує, що Своїм втіленням Бог ототожнив Себе з нами, зі всіма радощами і труднощами нашого земного життя; розуміє наше горе, наше страждання і освячує всі прояви нашого особистого, родинного, парафіяльного, церкового і національного життя.
Це нове століття - 21-е, що розпочалося війною проти терористів, ставить перед Україною та її Святою Українською Православною Церквою чимало закликів. Народження Сина Божого запевняє нас, що, незважаючи на заклики часу, незважаючи на те, як обставини будуть випробовувати нашу віру, нашу вірність Христові і саму Україну, ми будемо наслідувати приклад вірности, справедливости і мужности наших пращурів, які зустріли і перемогли труднощі свого часу. Завдяки їм Україна сподобилась дару незалежного життя. Завдяки їм свята гілка Христової Церкви - Українська Автокефальна Православна Церква, освячена кров'ю ісповідників віри, серед них бл. п. Архипастир Христового стада Митрополит Василь, перемагає всі спроби відвернути її від дороги, яка веде до духовного Вифлеєму, що ним є кожний парафіяльний храм, де Євангелія проповідується і всі прояви життя освячуються.
Моєю різдвяною молитвою, моїм усердним проханням є те, щоб мені, недостойному, Вам, моїм улюбленим братам - єпископам і священикам, дияконам і ченцям, і всім вірним у службі Церкві і народу, завжди вистачало нашого передхрещенного відречення сатани, його служби і гордости.
Нехай цьогорічне святкування Різдва Ісуса Христа ще більш надихає нас на відновлення тієї присяги, висловленої при хрещенні, щоб присутність Христа Ісуса відчувалась у нас і через нас, бо Він живе і діє через нас і закликає нас до святости. Роздумуючи про це свято свят, про цю вирішальну і преображаючу подію в житті України і всього людства, молюсь, щоб благодать і істина, які приходять до нас через Христа Спаса, рясніли в вашому житті. Нехай Той, Хто є Милосердним і Милостивим Чоловіколюбцем, обдарує вас мудрістю відсунути своє "я", щоб Христос став видимим всім у Церкві та в народі.
Обнімаю Вас тією любов'ю, яку відчули пастухи і всі, які знайшли своє сповнення у Того, Хто явився у вертепі, і прохаючи Ваших молитов, благаю Його поблагословити всіх Вас неодійманим Своїм благословенням.
Славмо Його чесним і справедливим життям!

+ Константин
Ласкою Божою Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви
Різдво Христове
25 грудня 2001/ 7 січня 2002

МОЛИТВА

Нехай в Святому Році Бог наповнить нас
радістю і надією, яка плине з віри.
Нехай Христовий мир панує в наших серцях.
Нехай Святий Дух множить в нас Свої дари.
Амінь.

Навчіть всі народи... (Мт. 28:19)
Звужене розуміння пастирської місії, успадковане від часів "вавилонської неволі" української Церкви, дається взнаки ще й досі. Редакції "Нашої віри" часто трапляється читати листи й слухати нарікання читачів на священиків, для яких пастирський обов'язок зводиться до відправи треб і основних церковних богослужінь. Й навіть у статтях та дописах кращих священиків нерідко натрапляємо на нерозуміння сучасних методів душпастирського служіння, різких розбіжностей у баченні суспільної ролі Церкви - від активного втручання до справ держави до замикання в середовищі вірних, протиставленому "світові зла", що лежить довкола. Зрештою, це проблема не нова: досить уважно перечитати твори Івана Вишенського, щоб переконатися в її глибоких історичних коренях. Але інертність частини православного духовенства за нових умов, коли з'явилися небачені можливості для євангельської проповіді, широко використовувані інославними громадами, виглядає особливо небезпечною. Розуміючи обмеженість своїх ресурсів, наша газета хоче допомогти в подоланні цієї важкої проблеми й починає знайомити читачів з основними поняттями сучасного пастирського богослов'я.

Інкультурація
Інкультурація (enculturation) - термін, інколи вживаний для позначення процесу знайомства людської спільноти, єдиної за національними, часовими або іншими параметрами, з християнським вченням, його цінностями, Святим Письмом, богослов'ям, церковним обрядом і традиціями.
Християнська Церква здавна прагнула надати поширенню віри форм, зрозумілих і значущих для різних національних культур. Святі апостоли, їхні учні, місіонери пізніших часів керувалися тим, що ціла людська цивілізація є виявом дії Божого Провидіння, а відтак вона має в собі образи, поняття, категорії мислення, здатні бути носіями євангельської новини про прихід Божого Сина й відкритий Ним шлях до спасіння. Церковна проповідь не заперечує культурних надбань людства, а відкриває їхній первинний зміст і через них формує свідомість органічної причетности кожної людини, незалежно від часу, виховання, місцевої традиції, вірувань предків, до універсальної спільноти, що має одного Небесного Отця, є спасенною одним Богочоловіком і сполучається дією одного Святого Духа. Як розчина, що "квасить усе тісто" (Гал. 5:9), Церква входить у життя спільноти, надаючи їй нового змісту й бережно плекаючи та вміло використовуючи культурну спадщину цього народу.
Ідеї інкультурації християнства до різних національних культур розроблялися ще в XVI ст., в міру поширення проповіді Євангелії в Індію, на Далекий Схід, в Америку, на острови Тихого океану. Італійський місіонер Алессандро Валіньяні, котрий з 1579 р. здійснював служіння в Японії, сформулював головні засади інкультурації для місії в Китаї: пошана до інтелектуальних і духовних цінностей китайського народу, володіння місцевою мовою, використання наук і наукових методів, особлива увага до освіченої еліти. Не оформлюючи цих засад словесно, східні Церкви здавна керувалися ними на практиці, бережно враховуючи досвід народів, у середовищі яких здійснювалося навчання. Досить згадати рівноапостольних Кирила і Методія, вчителів слов'ян, котрі прийшли до Моравії, попередньо розробивши літургійну мову на основі синтезу слов'янських говірок, винайшовши для неї алфавіт, переклавши Святе Письмо та богослужбові тексти по-церковнослов'янському.
Американський етнограф Мелвілл Херсковіц (1895-1963) у своїх працях з культури народів Африки й Америки розробив новочасну теорію інкультурації як процесу вивчення й передачі культури від покоління до покоління, а також адаптації народів до нових суспільних умов. Класичною в американській антропології стала праця Херосковіца "Людина і її праця. Наука культурної антропології" (1948), де серед іншого аналізуються механізми інкультурації -залучення людини до культури й наслідків цього процесу.
Інкультурація православ'я до сучасної постіндустріяльної цивілізації є важливою проблемою апостольського служіння Церкви в модерному світі. Дбайливо зберігаючи духовні надбання Отців, твердо дотримуючись православних канонів І-ІХ ст., плекаючи візантійський богослужбовий устав, Церква прагне сповіщати істину дохідливою та переконливою мовою, вміти ефективно використовувати засоби масової комунікації, не давати утворитися поміж священиком та парафіянином культурій дистанції, котра б заважала душпастирському служінню.

+Ігор Ісіченко, архиєшскоп

Зустріч президента з Патріярхом Московським та президентом Росії відбулася в Москві 30.ХІ.01
Президент України Л. Кучма: надання автономії Українській Православній Церкві має розв'язати всі питання.
Патріярх Алексій ІІ:
"Не форсувати події... потрібно почекати, коли єпископат, клір і народ Божий прийдуть до свідомости необхідности автономії в складі Московського Патріярхату... єпископат не підтримав цю ідею, навіть багато хто висловлювався за повернення до колишнього стану - екзархату Російської Православної Церкви".

Пам'ятник Книзі

З'явився друком  перший випуск журналу Міжнароднього громадського об'єднання "Волинське братство" - "Волинь моя". Журнал висвітлює маловідомі або й зовсім незнані події давньої й новітньої історії Волинського краю, будить думку, уяву, творчі пориви "до праці, до світла".
На світлині, що вміщена на одній зі сторінок журналу, пам'ятний знак у селі Пересопниця на Рівненщині, поставлений на честь виходу в світ Пересопницької Євангелії.

Бо прийдуть до тебе
Три празники в гості
Радуйся
Ой радуйся земле
Син Божий народився
Ой перший же празник
Святеє Рождество
Радуйся

Тільки ж Іродові нащадки не дали нам досвяткувати. Арешти почалися 12 січня.

Київ. За ґратами Київ
Весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
А чи орда навісна?
В. Стус

Свято Водохреще в тюрмі більш урочисте. Йоан Хреститель - перший євангельський максималіст, що поклав свою голову за правду. В тюрмі приймаєш хрещення. Перед тобою стає ворог, який має тебе за ворога і застосовує до тебе підступні методи війни...
Ніхто до ув'язнення не міг цього ясно відчути і відповідно настроїтись - на боротьбу.
Але хіба десять років до ув'язнення не були боротьбою з режимом? Хтось каже: вони хотіли покращити соціялізм... Інші кажуть: вони хотіли змінити режим... А самі "компетентні органи" писали: "З 1965 р. на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань, з метою підриву і ослаблення Радянської влади систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи". Тобто КҐБ вважало: вони хотіли підриву і повалення режиму.
Незалежно від міри радикалізму, на історичну арену вийшли люди настільки помітні, що наддержава зважилась на ганебний перед усім світом крок - на політичні арешти 1972 р.
З віддалі 30 років уже видно, що означали люди національного опору 60-х років. В суспільстві не було боротьби двох рівноцінних груп інтеліґенції, двох таборів, які змагалися між собою. Була залякана службова інтеліґенція, яка засвідчувала свою вірність офіційній ідеології, і була група національного, морального, етичного опору офіційній політиці та ідеології. Супроти цензурованої видавничої продукції та невелика група "відщепенців" творила напівлеґальний і нелеґальний "самвидав", який засвідчив, що опір підносить людину на вищий щабель. Твори "самвидаву" не просто відрізнялися ідеологічно. Вони були на рівні вільної і чесної дослідницької думки, і саме тому їх перекладали на іноземні мови. Не випадково і читач тягнувся до них, і сміливіші автори з офіційних позицій переходили на бік, де в нестерпних умовах очищується людське сумління, людська думка і вирізняється гідне людське обличчя.
Боротьба за відродження чести і національної гідности - це важливіше, ніж міра радикалізму, заявлена в документах.
Другий бік діяльности учасників опору - міжнародній. Йому надавала значення влада, її опоненти. Нагадаймо, що на столі слідчих і суддів лежали закордонні видання Івана Дзюби, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола... Вони мали і україномовний, і іншомовний варіянти. Вони, ті книжки, ті імена привертали до України увагу. Світ цікавиться людьми, які борються за свої ідеали. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.
Феноменом УССР, цією колоніяльною вивіскою, світ не цікавився. Чи мало це значення? Не треба переоцінювати, але й не треба недооцінювати значення резонансу у світі. Він впливає і на нашу національну свідомість. Можна сказати певно, що групка ув'язнених за слово інтеліґентів тої пори підняла образ України в очах Заходу вище, ніж це потім зробить напівсовєтський режим за десять років незалежности України.
Чому? Бо напівсовєтський - це брехливий, безвідповідальний і позбавлений національної гідности. Він принизив ім'я України, він не здатний гідно леґалізувати право України.
Оглядаючись на давно минулий 1972 рік без наміру героїзувати чи прославляти, мусимо все ж таки нагадати сучасному поколінню: ваша справжня вартість засвітиться у чіткій одважній громадянській позиції. Не треба канонізувати Василя Стуса, але й не слід забувати про його чутливу національну совість і почуття чести. Він, як згадує Світлана Кириченко, мав звичку нагадувати, що життя вимагає боротьби і, як писав Оскар Вайльд, "Ніщо такою мірою не спричинилося до людського поступу, як дух непокірливости й бунтарства. Для всіх часів і для всіх народів непокірливість була найвищою доброчинністю".
Можна уточнювати поняття, але не треба уточнювати, що то є "дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю".
Якщо ми вже вивчаємо Франкових "Каменярів" у школі, то повинні знати, що то значить в житті:
І п'ядь за п'яддю ми місце здобували,
Хоч не одного з нас калічили ті скали...
Ті, що були якось причетні до боротьби репресованих шістдесятників за нових умов, були готові прийняти естафету опору й прямо стояння, і взяти на себе нові обов'язки. Ті, що боялись і росли в затінку прихованого "патріотизму", залишилися пристосовниками і кинулись розвінчувати разом з совєтськими стереотипами і поняття традиційного ідеалізму - правда, обов'язок, офіра.
Біда шістдесятників, які вистояли, не в тому, що вони не змогли взяти влади. Їх мало, і вони не мали належної школи. Біда в тому, що навколо було мало чесних послідовників, здатних підхопити естафету і зрозуміти, що справжня боротьба за Україну тільки починається.
Скільки їх, молодих, освічених, але не засвічених вогнем любови, зневірились після перших невдач і подались шукати легшого життя на чужині. А на Україну ринули "нові рускі" з грошима
Скрізь у нас бракує умілих чесних рук, готових робити українську справу. Той, хто тягне, тягне один за трьох. І знов потрібен ентузіязм подвижників і принциповість українця, який скрізь відстоює свої позиції і не приймає мови, смаків і стереотипів вулиці. І йде супроти вітру.
...А з глибин традиції виходять молоді колядники зі співом:
  Ой радуйся земле
Син Божий народився.

Є. С.

"Коли вже суд ухопить когось у свої руки - біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них думати, та спробуй розрізнити порядне від пройдисвітства, особливо сьогодні, в такий важкий час, коли ухекали цього Фердінанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовицях, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а той пес належав панові капітанові...".
Ярослав Гашек "Пригоди бравого вояка Швейка"

Швейк, як ми знаємо, мислив аналогіями. Перевага того способу мислення в широті і всеохопності. От хоча б у цьому уривку - і питання права, і соціяльної психології, і політики, і військової справи. І про все це Швейк має яскраві судження. А вже щодо коректності висновків - вибачайте: не можна від однієї людини вимагати всього і зразу...
От якби Швейк народився перед виборами до Верховної Ради 2002 року, то він би міркував приблизно так: "Хоч би хто і що би там казав, для чверті наших співвітчизників таким кумиром став Віктор Ющенко. Саме з його образом масова свідомість асоціює майже приголомшливе відкриття: виявляється, не все в Україні так безнадійно, можливі зміни на краще...
...На думку спадає нещодавня аналогія: позаминулого року "свідомі" українці вже мали свого кумира - колишнього прем'єра... інтеліґента і патріота Євгена Марчука. Його значуще мовчання розцінювали як прояв величезної обізнаности і далекосяжних плянів. Але час минав, поволі ставало ясно, що генерал Марчук ніколи не зробить того, в ім'я чого ішли за ним сьогодні тисячі безіменних прихильників...".
- Ого! - скажете ви, - тепер і Швейк вже не той: модернізувався, набрався нових слів, посерйознішав...
А що ви думали! За таких сотню років уся Швейкова невинність розтряслася на експериментальних полігонах ХХ століття. Зате залишилася розкіш мислення аналогіями - на всі теми поточного життя.
Можливо, мені б і не вдалося натрапити на Шейків слід, якби не те, що стаття Максима Стріхи "Туга за вождем" потрапила мені до рук аж тричі - і в "Голосі України", і в журналі "Сучасність", і в Лондонській газеті "Українська думка".
А це вже, погодьтесь, треба вивчати, коли передруковують поважні видання.
Отже, чи є в українському суспільстві туга за вождем? Кмітливий Швейк відразу відсік би такі твердження і міг би сказати так: "Насмілюсь доповісти, таких серед українців не зустрічав. Я погоджуюсь, що строгість мусить бути, і з нагоди смерти вождя добрий вояк мусить витиснути сльзу, але щоб любити вождя чи там ще тужити, то таке, прошу я вас, тільки раз трапилось мені бачити в піонерському таборі в Будейовицях...".
До тих Швейкових тверезих міркувань можна додати: ні часу Київського князівства, ні в козацькі часи, ні в часи національно-визвольних змагань 1917 і 1942-років не спостерігалося у нас туги за вождем. Ні Івана Грозного, ні Петра І, ні Леніна-Сталіна... І, гадаю, не тому, що у нас не було Кремля для вождів. Російські філософи М. Бердяєва і Фєдотов теж підкреслюють різницю між тугою українців і росіян...
Отже, даремно Максим Стріха тривожиться симптомами. Тут потрібен інший діягноз і коректніша аналіза ситуації. Почнемо з того, що В. Ющенка і Є. Марчука нама сенсу взагалі порівнювати.
Досвід першого полягає в тому, щоб рахувати цілком реальні одиниці і точно звітувати. Досвід другого полягає в тому, щоб непомітно підмінювати поняття і подавати звіти про погашення тих живих одиниць, що пробудилися та засвітилися, причому кожен звіт - то щабель до генеральського чину.
Чи має значення минулий досвід особи в сучасному її політичному житті? Має. Так само, як для медичної діягнози має значення опис попередніх захворювань, а для політичної діягнози - опис попередніх професійно-службових проходжень.
Згадаймо, як пригодилося бравому воякові Швейку його собакознавство навіть на службі цісареві. Точніше кажучи, він тільки тим і жив...
Отже, порівняння В. Ющенка з Є. Марчуком нам пригодиться не більше, ніж порівняння генерала Марчука з генералом Шарлем Де-Голлем.
Але над характером українців не завадило б задуматись. Українці тужать за господарем. Вони хочуть, щоб при владі стояв гідний господар, відповідальний за слово присяги, яку прийняв, поклавши руку на Біблію. Протягом 4-х поколінь віра і традиція в народі руйнувалися, але всерівно народ наш більше вірив Біблії, ніж вождеві.
То факт, під який нині змушені підлаштовувати навіть такі політики, які з прикрістю для себе вимовляють слово Бог в позитивному контексті.
Звичні уже до усього, нині люди не довіряють краснобайству ораторів про "заможну і процвітаючу Україну". Люди відчувають - їхню байдужість до "тієї України", їхню фальшиву риторику, їхній вдаваний патріотизм, за яким стоїть егоїзм і професійне жонґлерство. Чому Віктор Ющенко зберігає високий імідж, незважаючи на те, що блок "Наша Україна" геть розмиває самий образ лідера.
Усі розуміють, що він не є вождем, але відчувають, що в того чоловіка є совість і гідність, написана на обличчі. Ну, не густо у нас таких, щоб викликали довіру.
Але загадка авторитету Віктора Ющенка зовсім не в тому, що він говорить і що про нього говорять. Люди відчули, що він робив для них як голова Уряду України. А це головне. Чоловік на верхах робить те, що вмів робити на низах. Отже, важливо те, що він вміє і хоче робити. Адже він робив добрі справи в оточенні чиновників, які були в попередніх прем'єрів, і якось спрямовував їх.
Люди відчули, що той чоловік не продасть України, бо вона йому в серці, а не в печінках.
А в іншому він помиляється, і поводиться не так, як йому радили б, і терпіти біля себе таких, яких терпіти не можна. Правильно каже йому Максим Стріха: потрібна "чесна самоідентифікація".
Але варто прислухатися і до того, що каже бравий цісарський вояк Швейк: "Я гадаю, що нам на все треба дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятися, чим більше над чимсь роздумує".
 

Запам'яталася фраза із якогось фільму: "Добре слово і котові приємне". За дослівність не ручаюся, але суть збережена. Добре слово. Погане слово. Здавалося б, поняття надто відносні. Але хіба благословення дається для двозначного трактування? Хіба зуміємо витлумачити прокляття як щось позитивне? Епіграфом до своїх роздумів над словом намірявся взяти цитату із апостола Павла: "... Слово - живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця" (Євр. 4. 12). Перечитавши кілька разів вподобане мотто, збагнув, що я невиправдано злегковажив би, беручись самотужки давати оцінку слову, не посилаючись при цьому на Святе Письмо. Оскільки будь-яке людське судження завжди буде суб'єктивним, об'єктивним є лише закон Божий, Божі заповіді. Відтак існує тільки авторитет Біблії, Євангелії, авторитет Слова Божого.
Апостол Павло у посланні до Євреїв пише: "Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані..." (11. 3). Ось як про це оповідається в Бутті: "І сказав Бог: "Нехай буде світло!" І настало світло" (1, 3). Все інше - таким же чином. Сказав Бог... І так сталося. Справді, одним лише голим розумом, що не озброєний вірою, людина не здатна осягнути велич і силу Слова Божого, попри те, що "Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих" (Мт. 4. 4) Пересічна людина більше думає про хліб, аніж розмірковує над словом Божим, і хоч її манною небесною годуй, вона слухає і не чує, дивиться і не бачить. Тільки духовна людина в серці своїм може сказати: "Слово Твоє - світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці" (Пс. 119, 105).
Оскільки людина створена за подобою Божою, то безперечно, що й слово людини є похідним від слова Божого. Але як гріх спотворює образ людини, віддаляючи і відрізняючи від образу Божого, так само гріх накладає відбиток на слово людське, від чого воно може стати руйнівним. Залежно від того, добром чи злом наповнює людина власне слово. На превеликий жаль, люди ставляться до власного слова без належної поваги, звівши його ціну до дрібної розмінної монети, або й гірше - смітять словами, спльовують ними собі та іншим під ноги... Людина забруднює недобрими словами свій життєвий простір, гублячи божественний зміст, викликаючи відразу в ангелів Господніх.
Усі ми є щоденними свідками брутальної лайки не вулицях. Лихословлять не тільки чоловіки - незалежно від стану, але й жінки. Лаються діти, бажаючи видаватися дорослими... Лихословлять політики і діячі культури. Мат привноситься в літературу. Напевно, іноді це художньо виправдано, позаяк існують поняття життєвої правди і правди художньої. Художникові дозволено все, але чи все те виправдане? Якщо художника не влаштовують якісь етичні й естетичні норми, що склалися в літературі, мусить самотужки виробляти критерії для внутрішнього користування, які б оберігали від самознищення, від підміни істоти творця істотою антитворця, руйнівника, варвара. З'являються літератори, яким просто нічого сказати, якщо вони не залаються. І такий стан речей поволі стає нормою.
Із власного досвіду знаю, як легко втратити відчуття ваги слова. Мені виповнилося двадцять літ, я щойно повернувся з війська, у моєму лексиконі найбільш вживані - нецензурні слова. Я звик до них, вони стали для мене незамінними. Усі інші слова, окрім мату, зробилися беззмістовними, прісними, ніякими. Якщо я замість лайки, вжив якесь пристойне слово, то це виглядало так, наче я нічого й не сказав. Принаймні так мені видавалося. І це притому, що в колах, де мені випало набувати життєвого досвіду, я зловживав нецензурщиною не більше від інших. Ймовірно, що й надалі усі свої неґативні й позитивні почуття та емоції вдавалося б виражати за допомогою якогось десятка брутальних слів, якби мені не зустрілася жінка, заради якої я вирішив змінити себе. Дуже важливо, щоб у житті зустрівся (був) хтось, заради кого хотілося б зробити себе кращим. Дуже важливо, щоб знайшовся хтось, хто б прагнув, аби ви стали кращим. Мені пощастило. І перше, що я зробив - заборонив собі лихослів'я. Ми повинні творити себе (вдосконалювати) для інших і для себе. Повинні, навіть якщо інші (наші близькі чи дальні) від нас цього не вимагають, а самим нам не хочеться. Повинні, бо цього хоче Бог. Бог хоче, аби ми наближалися до Нього, вдосконалюючись, набували подоби Божої.
Ісус Христос застерігає: "Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий і зо слів своїх будеш засуджений" (Мт. 12. 36-37). Або й зовсім конкретно: "А хто скаже на брата свого: "рака", підпадає верховному судові, а хто скаже, "дурний", підпадає геєні огненній" (Мт. 5.22).
Хіба нема над чим задуматися?
Проте не задумуємося. Натомість тягнеться тьма люду до відблиску вогню пекельного, наче до світла істини. Якщо ж людина не має остраху перед вогнем пекельним, то навряд чи стане вона тривожитися тим, що лихі розмови псують добрі звичаї. Тих же, які прагнуть дотримуватися добрих звичаїв і намагаються їх зберегти, нехай заохочують та підбадьорюють слова апостола Якова: "Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкати й усе тіло" (Як. З, 2).
Іще наостанок нагадаю застереження апостола Павла: "Благаю вас, брати, остерігайтеся тих, що ширять незгоди та зневіру проти науки, якої ви навчились, і уникайте їх; бо такі служать не Господеві нашому Христові, а власному череву і милими та піднесеними словами зводять серця простодушних" (І Кор. 16, 17-18). Судіть про слово не за буквою, а за духом.

Мамі й сестрі Надійці, від яких уперше пізнав науку Любови, присвячую.

Спочатку було слово, і слово було облудне, і слово саме стало облудою, чорною плямою розплилось на чистім пергаменті душі людської.
В тій світлиці, де панував Єгова, оселились зрада і презирство, гнів і підступність.
І слово стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи і погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави.
Слово стало лезом, що розтинає серце раніш од Каїнового ножа, проросло дурман-зіллям у святому житі, зависло в повітрі міріядами вірусів, злоякісних та ворожих.
І зло, зачате першим лихим словом, стало законом життя. І люди стали проклинати словом, не тямлячи вже, що воно - Бог.

*   *   *
Тихо в камері. Сонно блимнуло вічко: наглядач мене не почув. Сонце впало на дно і розбилося на трагічні квадрати. Павучок на стіні - єдина зеківська втіха, вічна обіцянка радісних змін.
Сумно на світі. Кожен мурує свою Вавилонську вежу: навіть рідна мова в моїх устах сприймається як смішне белькотіння чужинця і не доходить до серця.
Слово вмерло - хай живе Слово!
Стаю чудотворним зернятком хлорофілу, щоб говорити мовою Світла - мовою сонячного есперанто.
Світ геоцентричний - Ти помилився, Коперніку! В маленькій алмазній піщинці, ограненій небесними велетнями, зріє сила Давида - Землі бути царем!
В певний час усі світи, всі духовні поля замкнуться на душі однієї людини - хто з нас твердо може сказати: "Це буду не я"?
Ми так не хотіли, щоб нас називали рабами Бога. Чом же таким солодким є для нас рабство у Сатани?
Виграний бій у душі - зоряна мить для Всесвіту, центр кристалізації Доброти.
Без прощення людство не має майбутнього.
Розпорошений розум не запліднить далеких світів.

З книги "Листи з волі", К., 1999.

Ігор КАЛИНЕЦЬ
*   *   *
заячий
Кирило Методій
по снігу
юси повиводив,

лементують
куці на вічі

ой навіщо ж
то нам
навіщо
напевне
по наші душі
інквізиція
з рушницями
рушить

на снігу
прочитає псалми
чобітьми
і псами
нам би
та вовчі зуби
ми б
Кирила Методія
самі збули

а тепер
братове
хай кожен
рятується
як може

(З інтермедії "Калиновий герб")

Різдво
Я сьогодні новонароджений,
я відцурався брезклого віку.
Починаю в яслах із козами
румигати кометні віники,
смакувати молошне літепло
незайманопервісної цноти.
Очищений від поліпів політики,
перебираю зоряні чотки.

Я знайшов себе у країні колядок
на шорсткім солов'янім килимі,
Наді мною клиноуста Лада
схилилась вишневою калиною.

КОЛЯДА
До маленької Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що все помістить.
Мучить Звенислава бабусю: дай і дай
з ялинки ночі медівник місяця!

Покотилися зайчики - обкачані в снігу клубки
і давай Звениславі нахиляти ялицю.
А місяць, звичайно, з того всього кпить,
бо підв'язаний міцно на золотій нитці.

Тільки осипається скляного снігу слюда,
і зірка, як куля, стовклася на площі міста.
Перший раз до Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що дива містить.

Петро СКУНЦЬ

О, Боже наш, іже єси
на небесі, Ти многотрудно
творив цю Землю для краси,
і аж самому стало чудно.
Поринув ти в діла земні
і Сонце випустив на обрій
зелу світити, звірині,
і сам собі промовив: добре.

Та звір не бачить красоти.
І по своїй подобі - Бога -
створив єси Адама Ти,
свою вдихнувши душу в нього.
І щоби рід примножив свій,
Ти Єву дав йому у жони.
Але вмішався хитрий Змій
в Тобою творені закони.

Ми всі зачаті із гріха.
Живе Земля без Божих таїн,
до Слова Божого глуха, -
і Авеля вбиває Каїн.
І вся Земля уже Содом,
брудна, розпусна і жорстока.
Перед своїм Страшним Судом
Господь послав мені Пророка.

Що скаже він мені і вам,
на смерть приреченим від роду?
Що ми споганили життям
і сушу, й воду, і свободу.
І, не рахуючи утрат,
ми промінь віри погасили.
І знов іде на брата брат,
і з Богом міряємо сили.

І рік пророк нових епох,
котрі з новим почнуться Віком:
- Вам посилає Сина Бог,
Він буде Богочоловіком.
Його дасте ви розп'ясти.
Та він звоює воду й сушу,
щоб ми, дрібні, могли спасти
безсмертну, Богом дану душу.

О світе грішний, зрозумій, -
в твоїй безумній круговерті
тобою далі править Змій, -
і ти належиш тільки Смерті.
Є ніч великого Різдва.
Явився Спас лицю твоєму.
Бо це тобі Його звізда
зійшла у небі Віфлеєму.
 

Саме тут, у трьох великих ошатних залах собору Святої Софії Київської, напередодні Різдва відкрилася виставка сучасного українського образотворчого мистецтва з промовисто-знаменною назвою - "Софійні символи буття".
Мета цієї акції - засобами сучасного образотворення виразити ідею софійности, тобто мудрости самих проявів буття, виділити особливе у повсякденному, вічне у ефемерному. Показати речі не тільки як складові життєвого процесу, а й як знаки спілкування, буття в його алегоричній виразності.
Ідея належить Володимирові ГОРБАТЕНКУ та Петрові БЕВЗІ. Учасники - художники групи TRANSITUS: Петро БЕВЗА, Микола ЖУРАВЕЛЬ, Олексій ЛИТВИНЕНКО, Микола МАЛИШКО, а також Андрій ГУРЕНКО, Ніна ДЕНИСОВА, Оксана МАЛИШКО.
Мистецький проєкт знаних художників засвідчує, що сучасна українська образотворчість успішно долає відірваність мистецтва від глибинно-духовних первинних сенсів людського буття.
Пропонуємо уривки з книжки "Софійні символи буття", яка є частиною цього мистецького проєкту, текст якої написав професор Сергій Кримський.
Подібно до того як за Біблією Бог створив світ, прокресливши "кругову лінію по лику безодні", так і сучасні митці відкривають Божу креативну силу у віковічних знаках кола, кулі, спіралі, хреста, сонячних променів, семіотичних зв'язках плотського та духовного.
В пошуках художників закладається ідея нових онтологій, розкриття тих символів та знаків, що утворюють "духовні гени" програмування нашого життя, шляхів відтворення творіння, тих першочасів, коли Дух Божий носився над водою і було проголошено кредо випростування з обіймів порожнечі: "Хай буде світло!".
Існує старовинна притча біблійних часів про старця Осію, який наприкінці життя віддав своє майно дітям, борги - людям, податки - кесарю, серце - дружині, страх - Богу, а собі залишив тільки місце під масличним деревом, з якого довго та знаменно споглядав захід сонця.
З цього місця Осія побачив те, що переважає матеріяльне - майно, гроші, плоть та почуття, що з нею пов'язані. Перед ним відкрилися символи часу, вічности, світла, краси та плинности буття. Адже людина належить не тільки до буття предметности, а й до світу символів (знаків кордону між посейбічністю та потойбічністю), що крокує у неосяжність. [...]
Символи поміж нами, серед нас і всередині нас - як реальність духу, що конкурує з реальністю предметного довкілля. Людина прилучена до світу символів, вона продукує не тільки речі, а й знаки. Символ - це не просто алегоричний іншовираз, різновид метафори, горизонтальне порівняння мовних чи предметних одиниць. Символ - це знак з безконечним смислом, бо він є укоріненим у безмежному семантичному полі культури. [...]
Софія позначає єдність Творця, творіння та тварі (свореного). Тому речі, при всій своїй утилітарності, споживальності, здатності до утворення матеріяльної сфери, розглядались водночас як ознаменування духовного задуму буття, як сигнал вищих смислів. Приєднання до цих смислів виявляється "радісним художеством". [...]
Тоді як пов'язати християнського Бога зі світом? Якби Бог був субстанцією чи енергією (як у індуїзмі), то можна було б сказати, що він є сутністю буття.
Але як визначити цю сутність через особистість, хай навіть божественну? Рішення прийшло через концепцію софійности: буття є текстом Бога, а речі (при всій своїй побутовості) - алегоричним втіленням Божого Слова. Бо "на початку було слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово". Отже світ є книгою Божої Премудрости. Помилково розглядати софійне розуміння світу як виключно теоретичний феномен. Буття історично поставало перед нашими предками як семіотична (знакова) реальність. Наочним виразом символів історії, держави та національних святинь вважалися світові міста. Константинополь, наприклад, розглядався як центр світу, а світ - як рухомий образ вічности. [...]
Знаменним прикладом у цьому відношенні може бути великий слов'янський центр - Київ, що виник на історичних пагорбах двадцятитисячної давности (якщо врахувати стоянки пращурів на деяких з них).

Шанобливість

Нуте, нуте, браття-сусіди

Нуте, нуте, браття-сусіди,
Час вже забути про всякі біди,
Час понехати смутки, печалі,
Вже-бо досита ми їх зазнали.
Нині, нині най нам витає
Радість, що вічний Бог ся рождає!

У Вифлеємі диво над диви:
Там народився з чистої Діви
Мира Спаситель, Бог необнятий,
В шопі на сіні поміж бидляти.
Теє, теє зоря звіщає,
Світу голосить: Бог ся рождає.

З усіх пастирі найперші були,
Що то такий спів ангельський чули:
"Слава во вишніх Богу най буде,
А на землі мир, добрії люди,
Днесь вам, днесь вам доля світає,
Там-бо в вертепі Бог ся рождає!"

Вчувши теє бідні пастирі,
Кождий спішить там з даром офіри,
І припадають всі на коліна.
Щиро вітають Божого Сина.
Кождий, кождий з них-бо то знає,
Що се предвічний Бог ся рождає.

За звіздою йдуть три царі
Десь аж зі Сходу і несуть в дарі:
Золото, миро, ливан пахучий;
Серцем почули, що Всемогучий
Господь, Господь з небес ступає
І в людськім тілі Бог ся рождає!

І ми, браття, всі поспішаймо,
Честь, славу, поклін Богу віддаймо
І подарім Йому нашу віру,
Чистеє серце і душу щиру.
Також, також най днесь лунає
Піснь громогласна:  Бог ся рождає!
 

Дитріх фон ГІЛЬДЕБРАНД

Моральні цінності є посеред усіх природних цінностей найвищими. Вищими від генільності, досвідченості, квітучого життя, від краси природи та мистецтва, від доброї впорядкованості та міці держави - стоять доброта, чистота, правдивість та душа людини. Що здійснюється та просвітлює нас одним актом справжнього вибачення, великодушного самообмеження, папкою самовідданою любов'ю, це є значущішим та більшим, важливішим та вічнішим від усіх культурних цінностей. Моральні цінності є фокусом світу, моральні ж недоліки - найбільше зло, гірше від страждань, хвороби, смерти, від занепаду квітучих культур.
Це пізнали найвищі духом, ще з часів Сократа й Платона, які постійно повторюють, що краще страждати від несправедливості, ніж несправедливе чинити. Це пріоритетне становище морального є передусім основною засадою Християнства.
Моральні цінності - це завжди цінності особисті. [...]
Тільки людина як вільна істота, відповідальна у своїх діях і чинах, у своїх бажаннях і прагненнях, у своїй любові та ненависті, у її радості й смутку, та у своїх тривких засадах, може бути морально доброю або поганою. Важливішою від усякого створення культурних цінностей є зему буття самої людини, є освітлена моральними цінностями особистість, скромна, чиста, правдива, вірна, справедлива, любляча людина. Та як людина отримує частку цих цінностей? Чи ростуть вони самі, як краса її постаті, як розум, їй дарований, як живий темперамент? Ні, вони виникають тільки із свідомих, вільних позицій; людина сама мусить при цьому суттєво співдіяти. Вони виникають тільки через свідому ; вільну відданість справжнім цінностям. Наскільки великим у людини є бачення цінностей, наскільки відкрито та незамугаено її духовне око охоплює усе багатоманіття світу, наскільки чистою та безумовною є її віддача цим цінностям - настільки багатою є вона сама на моральні цінності. [...]
Тільки людина, яка здатна виростати поза коло своїх суб'єктивних поглядів, яка не тільки запитує себе, спутана зверхністю та заздрощами, що є задовільним для неї, а вириваючись із тісняви самої себе, може, віддаючи себе тому, що є значним саме по собі, красивим та добрим, підпорядковуючи себе йому, може сама стати носієм моральних цінностей.
Бачення цінностей та ствердне до них відношення, постійна відповідь на них є основою усіх моральних цінностей людини.
Та ці дві речі присутні тільки у шанобливої людини. Шанобливість, повага є тією основною позицією, установкою, яку рівно ж можна назвати матір'ю всякого морального життя, тому що тільки в ній людина посідає позицію супроти світові, яка її розкриває, робить зрячою щодо цінностей.
Нешаноблива, нахабна людина - це людина, яка нездатна на будь-яку віддачу та підкорення. Вона є або рабою зверхності, тієї скорченості у собі, яка замикає людину в самій собі та робить сліпою до цінностей, яка дозволяє їй постійно ставити лише питання: "Чи підвищується поцінування мене, чи мій чудовий вигляд стає кращим?", або вона є рабою пристрасності, жадібності, через яку цілий світ стає тільки нагодою, аби приносити їй насолоду. Тому нешаноблива людина ніколи не може мовчати внутрішньо, ніколи не може дати ситуації, речі, іншій людині розвиватись за її своєрідністю та цінністю. Вона навалюється на все таким настирливим, безтактовним чином, що помічає тільки саму себе, чує тільки саму себе, але не решту, поза нею сущу. Вона не може витримати жодну дистанцію до цього світу.
Нешанобливість може виступати у двох іпостасях, залежно від того, чи вона грунтується на зверхності або жадібності. Перший тип - людина, нешаноблива з зверхності, нахабства. Це тип людей, який приступає до всього у темному, уявному переконанні своєї переваги й не намагається розуміти будь-яку річ зсередини. Це вічний школяр-всезнайка, який вірить в те, що заздалегідь все бачить та знає наперед. Це людина, для якої не може бути нічого, що є більшим від неї самої, що виходить поза її горизонт, для якої світ сущого не приховує жодних таємниць. Людина, до якої Шекспір. у "Гамлеті" вигукує: "Є речі між небом і землею, про які вашій школярським мудрощам годі й мріяти". Це людина без здогадки та прагнення, типу Ваґнера у "Фаусті", який цілковито виповнений тим, "як чудово далеко він сягнув".
Інший тип нешанобливих - жадібна людина - також є сліпою до цінностей, її цікавить лише, чи щось є приємним, чи ні, чи це приносить їй насолоду, чи корисне для неї, чи може вона цим скористатись. Вона бачить від усього тільки зріз, що стосується лише її випадкового, близького інтересу. Все суще є для неї тільки засобом для її егоїстичних цілей. Вона вічно
кружляє у тісняві самої себе та ніколи не вибирається з себе. Тому вона і не знає справжнього і глибокого щастя, яке витікає лише з віддачі справжнім вартостям, з дотику до красивого та доброго по його природі.
Шанобливий знає, що світ сущого є більшим, ніж він сам, що не він є паном, який за своїми уподобаннями може керувати та заправляти. Що він мусить учитися, у сущого.

Фраґменти з книги "Моральні основи".
 

Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор надіслав на ім'я Голови Верховної Ради України листа наступного змісту:

Високоповажний Пане Голово!
Священнослужителі Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, які здійснюють своє пастирське служіння в східньоукраїнських областях, з занепокоєнням повідомляють про тривожні свідчення їхніх парафіян стосовно останнього Всеукраїнського перепису населення (грудень 2001 р.). Учасники перепису довільно трактують питання про рідну мову громадян, автоматично фіксують російську як основну мову, що нею послугуються їхні співрозмовники. Це дає підстави остерігатися необ'єктивности наслідків перепису в тій його частині, яка стосується мовної ситуації на Сході України.
Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії не має підстав припускати, що учасники перепису діють згідно з певними інструкціями, спрямованими на перебільшення ролі російської мови в сучасній комунікативній ситуації у східньоукраїнському реґіоні. Але цілком можливо, що власні стереотипи, політичні симпатії, соціологічна некомпетентність штовхають збирачів відомостей перепису на шлях фальсифікації мовних аспектів суспільного життя. Тому на прохання клиру й мирян Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви я мушу попередити вищий законодавчий орган України про те, що практика проведення останнього Всеукраїнського перепису населення не дає підстав вважати його наслідки стосовно мови спілкування в Східній Україні коректними й використовувати їх за підставу в розробці та прийнятті законодавчих актів
 

У Різдвяні свята
Спішім брат до брата,
Позабудьмо, що нас ділить,
Що відводить нас від ціли.

I колядуймо:
Дай тобі, Боже,
Всего, що гоже,
В пасіці рійно,
В полі надійно,
А в хаті мирно
І боговійно.

Всім нам посполу,
З гори до долу,
Дай щасливо побороти
Нашу вдачу кволу.

Щоб ми рука в руку
І груди при груди
Йшли на стрічу кращій долі
Так, як другі люди.

Щоб цілий світ, браття,
Не міг вийти з дива,
Що зробила на Вкраїні
Раз єдність правдива.

***

Най Слава буде Богу, що на Небі!
А Мир і Згода най будуть між людьми!
І всім з Дружиною бажаємо:
веселого Різдва!
Щасливого Нового Року!
Святого Йордану і
обильних Божих ласк! Амінь!

Протопресвітер Микола МИЛУСЬ,
Куритиба, Бразилія.

А ідея свята вічна
Андрій КОНДРАТЮК

Із дитинства затим линув спогад. Як у ті повоєнні роки на наших теренах усі неділі і свята шанувалися іще твердо. До свята готувалися. Пам'ятаю, як ми кождої суботи, а й перед святом кождим замітали двора, а старші прибирали в хаті. Щоби скрізь було світло і чисто. Бо сяяння свята ясне, а випромінювання його для душі благісне. Се все дивні настрої оповивають кожде живе дихання у такий день. Але щоби до роботи ставати а будь-якої у свято, то ні. Хіба, незамінне щось. Як худобу попорати, наприклад. Бо то німий язик. І ярмаркували тогді у Містечку у середу. Це уже більшовики потому перенесли ярмарок із середи на неділю.
Як запам'яталося мені відтоді із розмов старших людей, ув одпочинкові святешного дня у кожду живу душу входять невидимо енергія й сила великі, що їх і вистачає для плідної праці а в усіляковім ділі протягом усіх наступних буденних днів. І Мати наші так казали, мене малого научаючи.
Традиція пошанування свята в основних рисах невитравно уціліла крізь увесь період більшовицького режиму на наших теренах. Що до важнішої роботи у себе вдома ніхто у свято не ставав. Хіба перед дощем кидався котрийсь поквапливець сіно згрібати, да й такого Іван Сосновчик осмикував: "Оньо як я у бауера в німцях служив, то ніколи не заставляв нас у свято бауер перед дощем сіно гребти. Ще й примовляв при цьому потішливо: "Бог намочить - Бог і висушить".
Чого не можна було сказать про терени наші східні. Пригадую, як у застійні часи я недільного чи святкового для котрогось восени повертався електричкою до Київа, одразу знать було, де границя колишня польська проходила. Як забачиш на городах, що картоплю копають, так і знай, висновуй безпомильно - уже східні терени тобі у русі навстріч біжать. Бо у нас то іще у свято ніколи вдома картоплі не копали. Хоча також не без виродка, як і в сім'ї, бувало. Як отой навчитель німецької мови із сусіднього села. Він до чого додумався в атеїстичній пропаґанді й агітації своїй. Що як тільки раненько на перший день Великодня люде із Всеношної із церкви по домівках розходилися, паски у корзиночках посвячені несли, то сей виходив навстріч їм на дорогу, усідався посеред стежки да й майстрував собі новеньке корито чи старе лагодив, якби ні в чім і не бувало. Й люде обминали його зневажливо. А позаочі казали: "Немчура безбожний". Аж поки не виїхав сей ревний атеїст у якесь гинше село, щоби і там іще свою ревність показать.
Формально часи ніби змінилися. Але як часто над мотиваціями наших повсякденних учинків і дій висне привид отого навчителя. І на найвищому рівні нерідко. Коли треба якийсь світський захід провести, то неодмінно щоби це було на якесь рокове свято. По радіо ось чую, що із'їхалися українці зі світа цілого на свій форум до Київа да й 19 серпня, на Спаса себто, плідно працювали у всіх своїх секціях. Воно, звісно, не дрова рубали, чи тим більше корито робили, але все ж... По храмах не всі ходили чи розкошували в одпочинкові й у благіснім переживанні свята.
Се уже потому розпросторювалося думання моє про ролю і значіння свята Спаса у християнській традиції. Да про усе те, що із цим днем пов'язане у минулім часі було. Чи не єдиний раз, либонь, на рік велено було саме в день Преображення, на Спаса, виводити останнього гетьмана України Калнишевського із темниці у світ Божий на прогулянку. І чи не цього ж таки дня десять літ тому у Кремлі да побіля Кремля ігрища проводились під кодовою назвою "ГКЧП". А тепер ось у Донецьку шахта зірвалася, унаслідок чого є численні людські жертви. Це іще подумать треба. Може, нам даються ознаки. Але лукавий також великим витівником може буть.
О тім розпросторюватиметься думання моє потому. А того високого сонячного ранку у роздвоєнню стояло серце моє. Бо й справді заключного дня на виставку може прийти багацько людей, і хтось би звернув увагу на мою книжечку, і скрута моя нехай легенько а розсіювалася б, і втішений став би я. Се пристрасть рухала мене, заставляла збиратися і спрямовуватись до "Українського дому". Але усвідомлювання стриманости і відчуття міри також про себе заявляли помітними внутрішніми імпульсами. І маленьких зусиль потребувала сутність моя, щоби стриматися.
А над усім тим у піднебеснім просторі розгорявся. дозріваючи, високий соняшний день, посилаючи в доокіл потужне випромінювання свята.
Аж тілько ополудні десь серце моє зостановилося в одностайному заспокоюванні. Що не піду я уже сьогодні на тую виставку. А як час наближався до окресленої години закриття виставки, то і певність у душевній рівновазі заявила про себе доконано твердо. Що тепера то уже і спрямовуватись: до "Українського дому" нема ніякого смислу. І подумав я, що часто і сама супутня ситуація влекшує трудність нашого вибору.
А вже після ополудня, коли в осяганні моїм святковий настрій над містом вистоювався і загусав, сутність моя випростовувалась на тихі води у благіснім переживанні дарованої благодаті. Й душа моя розкошувала у відстороненні від суєти. Й нові сили входили у моє єство. Таким первісно чистим переживання свята бриніло хіба що у ті далекі повоєнні дитячі роки на хуторі, як ще колгоспів не було, коли кожне живе дихання розкошувало у високій благості не знати й від чого. А усі побілені хати, і сади, і кожне дерево, і далина, і людина кожна, і тварина, і птаха, і усе сутнє, і цілий світ бачилися у навдивовижу яснім і виразнім осяянні.
Й радість однозначна огорнула мене, як добре, що утримався я у спрямуванні сьогодні до "Українського дому". Бо якби пішов був, то й чи дарувалися б мені такі високі переживання свята.
І подумав я у серці у своїм. Маленькі зусилля - а велика побіда над собою.

"Ось я. - Пошли Ти мене"
рочистості до 10-річчя відновлення незалежности Української держави, а також жалобно-скорботні заходи з нагоди 60-річчя трагедії Бабиного Яру спонукали до роздумів про першопричини, першовитоки, передовсім морально-духовні, деяких подій вітчизняної історії. Їх своєрідним жахливим апогеєм, кульмінацією стали відомі великомаштабні ґеноцидні експерименти, скоєні у ХХ ст. в Україні червоною і коричневою тоталітарними імперіями.
У цьому зв'язку правомірно поставити питання про ролю і відповідальність духовного провідника народу - української Церкви. Тобто, частки тієї спільноти вірних, котру Сам Спаситель схарактеризував як "сіль землі" та "світло для світу" (Мт 5.13, 14).
Ось як свідчив, зокрема, про минулі часи київський літописець початку ХІІ ст.: "Нехай ніхто не посміє сказати, що Бог нас ненавидить! Щоб того не було. Кого Бог так полюбив, як нас полюбив? Кого так шанує, як нас прославив та підніс? Нікого ж! І коли більше Господь гнів Свій підніс на нас, то тому, що ми були шановані більше за всіх та поповнили гріхи, гірші від усіх. Бо ми просвічені більше від усіх, Господню волю знаючи, ми злегковажили її в гордості і в гордості ми є карані більше всіх".
Воістину це був пророчий, звернений до прийдешніх поколінь крик душі і застереження щирого патріота і християнина.
В добу Священної історії також була "земля неочищена, у дні гніву дощем не политая". А "князі її в середині її, немов ті вовки, що здобич шматують, щоб розливати кров, щоб губити душі ради користи", "народи Краю тиснуть утиском та грабують грабунком, а вбогого та бідака гноблять". При цьому "священики" і "пророки" тогочасної Старозавітної Церкви "ламали" Господній Закон, і Бог "був... зневажений серед них".
Тому то Господь "шукав" серед тамтешніх мешканців хоча б одного (!) "чоловіка, що поставив би" духовну "загороду і став би" у молитовно-патріотичному "виломі" перед Його "обличчям за цей Край" (Єз 22.24-30). Передусім, щоб предметно і чітко сказав гнобителям і грабіжникам народу, а найперше - самому сатані та його демонству: "Усе вкрадене поверни!" (Іс 42.22; Еф 6.11,12).
Та на превеликий жаль, подібної, навіть однієї - правдиво віруючої і відданої рідній країні і народові - людини для Господа там так і не знайшлося! І тоді у той край прийшла велика і страшна біда гніву і суду Божого (Іс 42.22; Єз 22.30,31).
І ось читаємо в Ісайї: Аж раптом "почув я голос Господа, що говорив: Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?" - Хто "став би в виломі перед Моїм обличчям за цей Край", аби він не зазнав "нищення"? "А я відказав: "Ось я, - пошли Ти мене!" (Іс 6.8; Єз 22.30).
Дорогі брати і сестри в Христі! Чи не до усіх нас сьогодні звернені ці пекучі слова святого пророка?.. Ми, сущі в Україні, просто не маємо права допустити, аби наша і водночас Господня Свята Земля - Україна стала частиною "імперії" Антихриста, що загрожує поглинути світ. "Спротивляйтесь дияволові, - то й утече він від вас" (Як 4.7).
Більше того: саме Україні Вищим Провидінням визначено стати - при благодатній присутності і потужній дії в ній Святого Духа - генератором і каталізатором відновлення динамічного єднання вселенської Христової Церкви та нової і, ймовірно, вже останньої перед другим пришестям Господа євангелізації і навернення до Христа "усіх народів" (Єр 3.17, 18; Зах 6.8).

Лев ОВШТЕЙН,
м. Київ

Мова йде про високу українську християнську святиню "Вишгородську Богородицю", як усесвітньо-значимий мистецький твір, досі ширше відомий під назвою "Володимирська Богоматір" (М.Грушевський називав її "Вишгородська ікона Божої Матері"), вивезений у 1155 р. з Руси-України у Володимир на Клязьмі (Росія) суздальським князем Андрієм Юрійовичем (старшим із Довгоруковичів).
Це "вивезення" було, як досить широко відомо, викраденням. Російські історики недавнього минулого писали про це так. "І тої ж ночі Андрій нишком від киян і від батька - "без отні волі" - викрав знамениту ікону й поскакав зі своєю дружиною на північ" (С.Голицын. Сказания о белых камнях. М., 1980 р.). "Князь Андрій, котрого вишгородська ікона зачарувала своєю красою, наважився на крок, що дивним здається сучасній людині: він викрав образ із церкви вишгородського замку" (Б.Бродский. Связь времен. М., 1974 р.). "Це викрадення (дерзкое похищение) святині" (Е.Осетров. Живая Древняя Русь. М.,1976 р.). Цей же автор наводить фраґмент  якогось із літописів: "І помолився князь Андрій тій чудній іконі Матері Божиї, і взя нощію святую ту ікону без отче повеленія...".
Як можна собі уявляти, за логікою речей, змушувало викрадача і його пособників до створення певних офіційних місцевих церковно-пропаґандистських текстів, які заперечували б очевидну належність ікони, створеної київським художником, Київу. Крім іншого, вони потребували створити враження, що в Київі й на Київщині ікона була тільки тимчасово, як у проміжному пунктові руху на Суздальщину. В результаті, вже в перше десятиріччя перебування ікони у Володимирі в місцеві церковні тексти потрапляє версія про первісний привоз "Богородиці-Милування" (це ще одна визнана назва даного твору й подібних йому) в Київ з Константинополя.
Впродовж наступного часу (а час вимірювався сторіччями) ця версія мала можливість змінюватися й розвиватися аж до вигадки в XVI ст., що ікону "написал богогласный евангелист Лука, самовидно зря на истинную Богородицу при животе ея" (Див. А.И.Анисимов. История Владимирской иконы в свете реставрации. М., 1928 р.). Наводячи цю вигадку в своїй статті, А.Анісімов не уникнув скептичної ноти: "...чи відповідають дійсності вказівки літопису й інших історичних джерел, й чи не леґендою є оповідь про привоз ікони з Візантії", але надалі проблему в цьому напрямку не порушував, вирішивши, мабуть, не ув'язуватись в другорядну, як для нього на той момент, полеміку.
Однак така позиція не може задовольнити тих, кому потрібні вичерпні - в межах практичних можливостей - істинні знання про історію розвитку українського, зокрема, і европейського в цілому малярського мистецтва: тенденційно-некритична згода на "привозну" версію одним махом робить зайвою вже саму увагу до з'ясування факту пластичної укорінености "Вишгородської Богородиці-Милування" в Київі. Тому уважніш вчитаємося у "вказівки літопису й інших історичних джерел", які навів у своїх працях А.Анісімов.

*  *  *
Ось витяг зі статті А.Анісімова "Владимирская икона Божией Матери", виданої вперше у Празі в 1928 р.: "Найдревніші відомості про Володимирську ікону Богоматері повідомляє нам літопис. Лаврентіївський та Іпатський Літописи свідчать суголосно про принесення Володимирської ікони з Константинополя...: "Того ж літа [6663 (1155)] іде Андрій от отця своєго Суждалю, і принесе іда ікону святую Богородицю, юже принесоша в єдином кораблі с Пирогощею із Царяграда; і вкова в ню боле триідесят гривен золота, кроме серебра і камінья драгаго і женчюга, і украсив ю постави і в церкві своєй Володимері" (Полн. собр. русск. летоп., т. І, с.148).
Як бачимо, "найдревніша відомість" про "принесення святої Богородиці з Царграду" вийшла з-під офіційного письменницького пера після досить довгого перебування ікони вже на Суздальщині. Аж такого довгого, що вдалося змурувати величний храм, а ікону вагомо-коштовно оздобити. Тобто не раніше 1160 р., коли було завершено збудування церкви Успіння Богородиці у Володимирі.
При цьому треба враховувати загальнополітичні й церковні обставини. Князь Ан-дрій енерґійно, але безуспішно добивався у святійшого престолу в Константинополі утворення у Володимирі Суздаль-ському незалежної від Київа митрополії та замислював погромний похід на Київ. Ніякі достовірні історичні дані не заважають припускати, що в цих умовах створення леґенди про не київське, а константинопольське походження чудотворної святині служило підступній пропаґандистській підготовці війни проти Руси-України.
Не зайвим буде нагадати й той факт, що і ця процитована версія про невідомо коли й ким здійснене "принесення" ікони в Київ стала відомою тільки з літописних збірників-манускриптів, які були за різними джерелами виготовлені через сотні років після згаданих подій. Відомо, наприклад, що Лаврентіївський літопис-збірка вийшов з-під пера ченця Лаврентія у 1377 р., а Іпатський є знаним під менш точною датованістю початком XV ст. і названий за місцем знайдення в Іпатському манастирі в Костромі (Росія). До того ж А.Анісімов цілком слушно зауважує в своїй статті, що "в старій російській історичній писемності... могли бути самовільні прибавки переписувачів ... чи спроби самостійного тлумачення першопочаткового тексту". Так що серйозну відповідь на питання, чи справедливою є версія про "константинопольську вродженість" "Вишгородської Богородиці-Милування" необхідно шукати не в текстах переписуваної й дописуваної за потребою словесности, а в самобутніх малярських пам'ятках (артефактах) кінця XI - поч. ХІІ ст., які достатньо переконливо унаявлять здатність бути пластичними родителями даної ікони. Чи, строгіш кажучи, безпосереднім джерелом пластичних ідей для її синтезування.
Зрозуміла річ, ці пошуки треба здійснювати не тільки в Константинополі, а і в Київі, бо цікава нам "Богородиця-Милування" в поле зору історії потрапила у році 1155 саме з жіночого манастиря у Вишгороді, що був однією з київських передміських фортець.

*  *  *
Та може солідні іконісторіографи все потрібне зорово-доказове вже знайшли в столиці Ромеї Константинополі чи в його ближніх і дальніх провінціях? Звернемось до статті М.Алпатова й В.Лазарєва "Візантійська ікона комнінівської епохи", надрукованої німецькою мовою в Берліні у 1925 р. Підтверджена В.Лазарєвим у її висновках в його ориґінальній англомовній публікації 1938 р., а потім перевидана російською мовою в 1978 р. за життя М.Алпатова, ця стаття утримала свою авторитетність в певних професійних колах упродовж всього ХХ ст.
Вже на перших сторінках тексту автори мусили зробити зізнання, що Константинополеві нема-таки чого виставити співмірного за якістю з вишгородською іконою: "<...> лики Володимирської ікони являють рідкісне за своєю релігійною силою досягнення, художнє наповнення цих ликів залишає далеко за собою все, що до цього часу дійшло до нас від візантійського станкового малярства" (курсив мій. - Ю.С.). Щоб якось приховати конфузливість, письменники вдалися до втішальницької художньої деклямації: "Одначе нема жодних (!) сумнівів, що цей малярський стиль не був чимось ізольованим у візантійському мистецтві. Хай би (!) збереглася більша кількість константинопольських ікон і фресок, не було б (!), імовірно, браку в аналогіях для даного явища".
"Не було б, імовірно, браку в аналогіях", але він є. Та авторам так дуже хотілося хоч на щось зіпертися саме в Константинополі, що вони не втрималися від виходу на зовсім непевний ґрунт: "Позаяк од візантійського станкового малярства майже не збереглося ніяких пам'яток <...>. З числа творів станкового малярства Володимирська ікона може бути зіставленою тільки з іконою Григорія Чудотворця... (друга полов. ХІІ ст.)" [з 1935 р. в Держ. Ермітажі. - прим. ред.].
Це звернення авторів статті до образу старця замість пошукуваної молодої матері з дитям тільки й змушує нас до висновку, що в іконописі грецької імперської столиці у ХІІ ст. ще досить мало приділяли уваги цікавому нам сюжетові. Та й за іншими даними цей приклад скоріше смішний, ніж переконливий. Автори самі визнають стилістичну різницю між образами як "більш лінійну манеру" у "Григорія", а датування його другою половиною ХІІ ст. означає, що коли наша "Богородиця" вже втішала вірних на стіні храму під Київом, а потім носила коштовну шату полонянки у Володимирі на Клязьмі, то "Св. Григорію" ще довго треба було чекати від греків (якщо це й справді їхня праця), доки його напишуть: "друга полов. ХІІ ст." - це ж-таки аж по 1200 р. включно.
Брак пластичних доказів константинопольського походження ікони Богородиці можна спробувати замістити сценічними емоціями. І веселі автори ще раз подають декляматорську фігуру на радість простакам: "Є в лиці Володимирської Богоматері ... якийсь непередаваний грецький відтінок, що в корені виключає можливість відривати ікону від візантійського мистецтва". Красиво сказано! Та не зника докучлива проблема: в лиці Вишгородської Богородиці цей "грецький" відтінок, може, й є, а в Греції, скільки не шукали, сліду його не знайшли. І скільки ти його "грецьким" не називай, він грецьким не ставав, не стає і ставати не хоче...
Таким чином ми маємо право стверджувати факт відсутности запотребуваних доказів у російській іконістріографічній літературі як на 1925, так і на 1978 роки. І на 2000-й теж. Цим роком позначена книжка безпосередньо за нашою темою: О.Е.Этингоф. Образ богоматери. Очерк византийской иконографии ХІ-ХІІІ веков. Москва, изд-во "Прогресс-традиция", з якою мені, - завдяки люб'язності книгопродавців, - пощастило досить затишно попрацювати прямо біля стойки на Петрівському книгоринку. Так от і ця "проґресивно-традиційна" літературна свіжина нічого втішного артефактичного для візантійського мітика не принесла.

*  *  *
А що ж у Київі?
В Київі на другому поверсі ґалерій Софійського собору зберігаються два повноформатні фраґменти - з композиції "Благовіщення", що колись містилася на передвівтарних стовпах у Київо-Михайлівському соборі (збудований і розписаний у 1108-1113 роках, а підірваний вибухівкою та зітертий з лиця землі совєтським урядом у 1934-1936 роках): "Архангел Гавриїл" та "Діва Марія". Вже тоді, коли мені трапилось розібратися, що в компонуванні так званої "Рубльовської", а насправді Алімпієвої ікони "Трійця" (142х114) ключову ролю відіграла "Діва" з цього "Благовіщення" (див. попередні публікації), я звернув увагу на портретність образу Діви і писав про це, зокрема, так: "... на мою гадку, моделлю фрескової "Марії" Алімпієві послужила кохана дружина талановитого українського правителя - київського великого князя Святополка ІІ (Михайла). Ця обдарована жінка, опинившись у ролі наложниці, піднялася до стану княгині й народила своєму чоловікові чотирьох добрих дітей" (ж. "Розбудова держави" № 6, 1996 р.).
Тоді ж я побачив, що образи "Діви" й "Вишгородської Богородиці" перебувають у тому істотному відношенні, котре історикам відоме, як генетичний зв'язок між первісним портретом ("Діва") і похідним агіосом-ликом ("Богородиця"). Простіш кажучи: з портретного образу, що в "Діві", створено лик "Богородиці" (відносно недавно мені пощастило натрапити на чуйне завваження А.Анісімова: "Лики матері й малюка є іконографічними й портретними водночас" ("Домонгольский период древнерусской живописи", М.,1928 р.).
Згодом трапилось відкрити, що проміжною творчою ланкою між цими взаємопов'язаними портретом та агіосом є образ центрального ангела у Алімпієвій "Трійці": круті лінії плечей Діви, що сидить фронтально, набули у ангела (завдяки повороту тулуба на три чверті) помітної похилости, подібної до тої, яку маєм у "Богородиці". Це при тому, що лики всіх трьох ангелів цеї ікони близькі за типом і "Діві" й "Богородиці".
Вже ці спостереження давали право для постановки питання: а чи не є "Вишгородська Богородиця" твором саме українця-киянина Алімпія Печерського?..
Одного щасливого вечора забаглось мені заглянути (за допомогою збірки статей В.В.Павлова "Образы прекрасного", М., 1979) в пам'ятки пластики Стародавнього Єгипту в добі Ель-Амарни (І пол. XIV ст. до н.е.), де я відчував мотиви, споріднені з Алімпієм.
Не вдаватимусь тут у єгипетські, щоб не відступати від теми, а наведу тільки пару вжитих автором книжки формул-узагальнень, які дали новий кут зору для моїх спостережень. "Ця еластична лінія контуру з'явилася вже в мистецтві Нового царства, але в добу Амарни <...> ця особливість посилилася. ...Майстри цеї епохи кохаються в заокруглених лініях... ...їх захоплює плавна лінія контуру".
Контур це контур, а не тільки голова й плечі, і я вперше уважно глянув, як у центрального ангела ікони виводиться контур не згори, а з нижньої ділянки: "кисть руки - рукав - плече - шия - щока - лінія голови". І я вперше побачив, що так само (такою ж кривою) оконтурюються запеленуті ніжки і корпус, а за ними голова дитяти Христа на руці у "Вишгородської Богородиці". Стисло кажучи, творчий перехід від Алімпієвої "Трійці" до його ж "Вишгородської Богородиці" стався певним цілком доречним способом: ангел отримав у праву руку такої форми вбране у одяг тільце дитяти, яка в основному відтворила форму його ж, ангелового, рукава.
Отже, "Вишгородська Богородиця" охоче представила експертам пластичні докази її створености Алімпієм Печерським не тільки стосовно верхньої частини образу, а й в контурі тільця дитяти!
Здійснена на сторінках книжки В.Попова інтелектуальна екскурсія в Стародавній Єгипет дала змогу, окрім того, побачити, що і в "Богородиці", і в "Трійці", і в "Діві" є певна пластична лінія в ролі головної героїні. Це та перевернута "S"-подібна лінія, котрій у XVIII ст. пильну увагу приділив англійський художник і теоретик У.Гоґарт, як такій, що слідування їй особливо сприяє милозвучності малярських композицій. Небезпідставно він називав її "лінією краси".
...Та ще за 640 років до появи в друці Гоґартової "Аналізи краси" Алімпій тонко відчував у цій лінії не тільки яву краси. Крайніми ангелами його "Трійці" окреслюється чашоподібний простір, який надає композиції гармонійности та символістичної смислової наповнености, навіть якщо з неї вийняти центральний персонаж (що потім упродовж століть і робитимуть послідовники, наприклад, російський художник XV ст. Діонісій). Так от контури цеї "чаші"-символу утворені "Гоґартовими" лініями, традиція яких від часу Ель-Амарни то пригасає, то міцніє, аж доки у творах Алімпія (через 2500 років) не стає ключовою морфемою для групи геніяльних, тісно пов'язаних у пластичну родину малярських подій: фрески "Діва Марія" та темперних на дошках "Трійці" й "Вишгородської Богородиці-Милування".
Але не буде тема завершеною, якщо не розповісти про "кінематичний секрет" "Вишгородської Богородиці", завдяки якому при кожному новому погляді на ікону ми щоразу переживаєм дивне відчуття: відчуття останніх мільйонних часточок секунди, в які ще відбувається рух дитячої голівки до материної щоки й материної голови до дитячої голівки, - навіки явлений художником на іконній дошці двиг ніжности Божественного Дитяти й Матері-Богородиці.
"Лінія краси" красива сама собою тим, зокрема, що  виражає упорядковану рухливість, є її символом. Коли дві таких лінії (чи їхні частки) перетинаються, мавши приблизно однаковий напрям, то точка їх зустрічі стає вістрям "хвилястої стріли", яка своїми початками вбирає в себе погляд людини й вабить-розганяє його до "точки зустрічі" й далі. В лівій частині образу з контурів дитини й матері якраз і склалася така стріла-пружина, що має розгін від ступні правої ніжки Христа. Нахил же голови Марії кориться ритмові "лінії краси" (плече - шия - голова) в тому якраз моменті, який прихиляє голову до дитини.
...У геніяльного майстра все "випадкове-невипадкове" з засобів, вибраних до вжитку, сходиться докупи саме так, щоб геніяльність явилася дивом. Нам же цей розгляд деталей потрібен, аби і майстра, і його талан пошанувати свідомо.

*  *  *
Отже, ікона "Вишгородська Богородиця-Милування" є не "візантійським, а українським твором пензля Алімпія Печерського (помер у 1114 р.).
Не дамо нашому інтелектові ліниво вилежуватися й на цей - неабиякої ваги - висновок, отриманий на підставі фактів графо-стилістичних, візьмем у наявній літературі ще й серйозне підтвердження, пов'язане з самими способами сполучення фарб: з барво-мікропластикою малярського процесу. Зробим це якнайстисліш, але з необхідними деталями.
У статті А.Яковлевої, що в зб. "Древнерусское искусство. Монументальная живопись ХІ - XVIII в.", М., 1980 р., дізнаємось таке. Зі старанно досліджених Н.Перцевим трьох прийомів личного в іконописі, третій - санкирний - використано в домонгольський час для написання, зокрема, образу "Богоматір Велика Панагія" (Третяковська галерея у Москві). Далі авторка повідомляє (ми вже здатні відділити жито від дурійок): "Прикметно, що Н.Перцев проілюстрував цей прийом іконою константинопольського походження, знаменитою "Володимирською Богоматір'ю" - перша половина ХІІ ст., ДТГ, тим самим, хоч і не навмисне, пов'язавши його походження власне з візантійським малярством. Цей прийом уявляється нам традиційно "іконописним" в силу того, що він цілковито панує в іконописові, починаючи з середини XIV ст. Але в ХІІ ст. навіть у візантійському малярстві він стрічається рідко, більше в пам'ятках константинопольського походження, в таких, як уже згадана "Володимирська"...".
І тут, як бачимо, без Вишгородської ікони Божої Матері не скоїлось. Але, перш за все, для нас важливо, що названа її близька пластична родичка "Велика Панагія" (широко відома також під назвою "Ярославська Оранта") за тими найтоншими мікроознаками, які розкриваються при особливо ретельних дослідженнях глибинної барвної будови. А ось метрика на цю родичку, взята з "Історії українського мистецтва", т.І, Київ, 1966 р.: "Зіставлення відомої ікони "Ярославська Оранта" ... з мозаїками Михайлівського Золотоверхого собору в Київі (наприклад, з Димитрієм Солунським і Стефаном) свідчить про безперечну стилістичну подібність цих творів. Це дає серйозну підставу вважати "Оранту" з Ярославля за ікону київської школи. В.І.Антонова датує її початком ХІІ століття (близько 1114 р.). В цій іконі зображення Богоматері дістало найбільш урочистої форми, тому її можна пов'язувати з другою київською школою, що сформувалася в манастирі Київо-Печерської лаври, а також, можливо, навіть з ім'ям Аліпія" (В.А.Богусевич, Л.С.Міляєва).
...Зведем дещо у результат. 1. В поле нашого зору потрапила ще одна видатна ікона Алімпія Печерського ("Аліпієм" того ж самого художника називають деякі з новочасних мистецтвознавців), додаткову спеціяльну увагу якій приділимо ще й пізніш. 2. Побіжне зауваження А.Яковлевої з приводу простору "панування санкирного прийому" нагадало про ще один період виняткової впливовости української (перворуської) київської Алімпієвої малярської школи в Росії (та на той момент вже й у Московії): від XIV ст. 3. Науково-переконливо вияснена Н.Перцевим та А.Яковлевою тісна спорідненість "Вишгородської Богородиці" з "Великою Панагією" (котрій ніхто ніколи не приписував константинопольського походження) замкнула-завершила контур в арґументуванні висновку про Алімпієве авторство головного предмета нашої уваги: першої з названих ікон. 4. Такий висновок у свою чергу й за своїми умовивідними лініями (лишаю їх на самостійну працю читача) підтримує давно вже відоме визнання "Великої Панагії" теж працею Алімпія.
Цей результат у його складі може бути істотно доповненим. Зміст санкирного прийому личного, за взірець втілення котрого названо Алімпієву "Вишгородську Богородицю", описаний Н.В.Перцевим таким чином (даю фраґмент): "...попередньо художник покрив усе лице яскраво вираженою зеленкувато-оливковою фарбою (карнація), котра в наступному моделюванні лиця виконує ролю тіні. По "покривному" тону нанесене "вохріння", складене з послідовних нашарувань поступово висвітлюваної вохри і потім кіноварних рум'ян" (1964 р.). А ось що написав у свій час А.Анісімов: "Манера, відкрита В.П.Гур'яновим на "Трійці" <...>: лики ангелів виявилися зеленкувато-оливковими в тінях, густо модельованими рожевуватою вохрою з підрум'янкою на щоках і губах <...>" ("Научная реставрация и Рублевский вопрос", М., 1919 р.). Чи не ясно тепер, що "Трійця" (142х114) разом з Вишгородською "Богородицею-Милування" належать одному творцеві не тільки за раніш завваженими лінійно-стильовими властивостями, а й за глибинними барвно-фактурними?
Таким чином ми маємо додаткові докази, аби переконатися, що створений Алімпієм у фрескописі портретний образ "Діва Марія" в Київо-Михайлівській церкві (1108-1113 рр.) став джерелом для формування цим же художником іконних ликів у послідовності: від "Діви" до "Трійці", а за нею до "Вишгородської Богородиці".

Закінчення буде

Колядки
Щедрівки

По всьому світу стала новина
По всьому світу стала новина:
Діва Марія Сина родила.
Сіном притрусила, в яслах положила
Господнього Сина.

Діва Марія Бога просила:
"В що ж би я Сина свого сповила?
Ти, небесний Царю, пришли мені дари
Сьому господарю".

Зійшли Ангели з неба до землі,
Принесли дари Діві Марії:
Три свічі воскові, ще й ризи шовкові
Ісусові Христові.

Осіяла звізда з неба до землі,
І зійшли Ангели к Діві Марії,
Поють Божі пісні Господній Невісті,
Радости приносять.

Ой не спіть, не спіть
Ой не спіть, не спіть та добрії люди,
Нині ніч свята, бо Різдво Христа.

Божі зорі в небі ясно так горять,
Ніч святу різдвяную людям освітять.

Слава в вишніх Богу і на землі мир
З янголами, з пастушками будем возвіщать.

Будемо співати, Христа восхвалять
Колядками з діточками - бо Різдво Христа.
 

Ясна зоря
(Дитяча)

Ясна зоря всьому світу звістила,
Що Пречиста Діва Сина зродила.
У вертепі між бидляти на сіні
Стелить Мати постіль-ложе Дитині.

Під головку стелить зілля пахуче,
Щоб не гризла та солома колюча,
Бо у неї для Дитинки малої
Ані пуху, ні перинки м'якої.

Як почули те знадвору пташата,
Як клопоче бідна Мати Дитяти,
Позлітались, позносили по пір'ячку м'якому
І стелили теплим пухом солому.

Коляда українських діточок
Ой у Вифлеємі сталася новина,
Там повила Мати Божа та Божого Сина.      (2)

В пелени повила, в сіні положила,
Люлі, люлі, любий сину. Ти, дитино мила!    (2)

Українські діти Ісуса вітають,
Веселими пісеньками Його звеселяють.       (2)

Ой, Ісусе любий, кращий, як ті цвіти,
Пригорни до себе нині українські діти.          (2)

Щоби були добрі, щоби були щасні,
І розумні, і здорові, мов ті цвіти красні.        (2)

Ти, Дитино Божа, на пахучім сіні,
Дай нам щастя й кращу долю рідній Україні. (2)
 

Ой гордопишний пан господарю

Ой гордопишний пан господарю,
Ой Дай, Боже! (Після кожного рядка)
Ой маєш бо ти та в чім гордіти: (2)
По твоїм дворі сам Господь ходить, (2)
Сам Господь ходить та все лагодить. (2)
Ой маєш бо ти три сади своїх, (2)
А в першім саду винограддячко, (2)
А в другім саду ярі пчілоньки, (2)
А в третім саду райські пташечки. (2)
Ой десь ся взяли буйні вітрове, (2)
Порозчімхали винограддячко, (2)
Повивертали ярі пчілоньки, (2)
Порозганяли райські пташечки. (2)
Стій, господарю, та й не журися: (2)
Винограддячко позростається, (2)
Ярі пчілоньки попідносяться, (2)
Райські пташечки позлітаються. (2)
І за цим словом бувай же здоров. (2)

В полі, в полі плужок оре
В полі, в полі плужок оре,
Приспів:
Щедрий вечір, добрий вечір.
Добрим людям на здоров'я!

За тим плужком Господь ходить.
Приспів,
Святий Петро поганяє,
Приспів.
Божа Мати їсти носить,
Приспів,
Їсти носить, Бога просить:
Приспів.
- Ори, Синку, цюю нивку,
Приспів.
Та й посієм пшениченьку,
Приспів.
З колоссячка то жменьочка,
Приспів.
А з другого жита много.
Приспів.
 

ТРІЄ ЦАРІ, ДЕ ІДЕТЕ
Тріє царі, де ідете
Глядати Дитятка,
Царя Спаса всего світа,
Божого Ягнятка?

Оно в шопі ні престола,
Ні скиптра не має,
А вже в світі Його слава
Вам Його звіщає.

Хоть убого народився
Нікому не знаним,
А вже з неба вість несеся,
Що Він буде славним:

Тая зоря пречудесна
Різдво нам голосить
І з поклоном нас до Него
Із востока просить.

Поспішіть же, тріє царі,
В вертеп за звіздою;
Там знайдете Бога Сина,
Що став всіх слугою!

Поспішіть же до Дитятка
Та дайте Му дари,
А від нас поклін низенький
Зложіть Му, звіздарі!

А з поклоном, ще вас просим,
Зложіть Му в офіру
Наші серця, в любов повні,
Богаті у віру.

Най за тую малу жертву
Він нас просвічає
Ту на земли і там в небі,
Де престол Свій має.
 

А у нашій у хатинці
сто цукерків на ялинці,
сто жовтеньких стрічечок,
сто блакитних зірочок!

Ходи, зайчику, до нас,
будем гратися весь час,
бо у тебе, у ліску, -
ні цвірінь,
ні ку-ку.

А у нашій у хатинці
сто цукерків на ялинці,
сто жовтеньких стрічечок,
сто блакитних зірочок!

Темної ночі
Зорі засяли,
Ангели людям
Радість звіщали:

"У Вифлеємі
В стайні, на сіні,
Христос родився
Всім на спасіння!"

Люди, радійте,
Христа вітайте,
Божому Сину
Славу віддайте!

Слава на небі
Богу святому,
На землі спокій
Роду людському.

Крихітки
Прилетів малий горобчик:
"Ців-цвірінь!
Пожалій мене, дитино,
Крихту кинь!
Бо надворі на морозі
Пропаду,
Я і зернятка під снігом
Не знайду.
На столі ж я бачу стільки
Крихіток,
Кинь хоч трішки і для мене
У садок!"
Відчинилося віконце -
Стук-дзінь-дзінь!
І посипалися крихти ...
Ців-цвірінь!
"Їж, горобчику бідненький,
Поспішай!
Завтра зерняток насиплю -
Прилітай!"

Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.
- Ненечко дорогенька,- лебеділа Маруся,- нині святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.
- Та студінь надворі,- простогнала Кравчиха.
- Я ваші чоботи взую - хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?
- Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь, сніги...
- Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.
Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. Взимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею ід неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. "Поперечними стежками піду, то скоріше зайду",- думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко, їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. "Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві",- сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Марусиного безвихідного положення, її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо... Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: "Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а лекше вам стане".
Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні вогонь не береться. Тому чимало здивувався, коли нечаяно побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу.
- Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи.
- Я не звичайна пластинка, я сльоза.
- Сльоза?! - повторив ангел.
- Я сльоза вбогої дівчинки Марусі,- говорила дальше пластинка.
- Тої Марусі з синіми очима?
- Так. Ті сині очі зронили мене он там в полі серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає небога. Поратуй її, ангеле! Це ж вечір радости - не смутку, терпіння, смерти!
- Добре, сейчас,- відказав ангел.
Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Послушний вітер поніс чим скоріш пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір'я, щоб повеліти слугам внести житняний сніп до хати. Вітер приліпив пластинку на його лиці. Він увійшов з нею до хати. Зачалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напитків.
Пластинка стопилася і потекла сльозою прямісінько в пугар, що в нього наливав собі пива господар-багач. Він випив налите вино, а з ним і Марусину сльозу.
- Недобре се вино ,- сказав він, - навчу я того купця, щоб знав, яке вино мені дається! - Сказав та й посумнів чогось-то. А родина п'є те саме вино та й нахвалитися не може. Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати. Вже з півгодини минуло, а він ще не вертається.
- Де отеє пішов батько? - питаються себе здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.
- Се Кравчишина Маруся, - каже він до родини, - трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертався з міста. Стояло, біднятко, а й думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мене заболіло за нею серце, тим побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, ніби плаче, та й то вже остайніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її.
- У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити, - порадила жінка.
На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала в місті.
Зворушений багач занявся хорою вдовою, як би своєю матір'ю. До себе враз з донечкою забрав і хліба й до хліба всього дав. Хора Кравчиха трохи підвелася з ліжка. Вона об усім дізналася від багача, Її очі сльозами зайшли. То сльози радости й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:
- Ненько дорога! звідки се для нас добро взялося? Чи не сон се?
- Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло сю людську ласку.
- А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла загріти.
- Ти ж і загріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.
І досі ще ніхто не знає, що то все зробила Марусина сльоза.
 

(306-373)
Народився св. Єфрем на початку IV віку в сирійській Нісібії, що тоді була під владою римлян. Його батьки мали бути поганами, і вони, дізнавшись, що їхній син Єфрем навернувся до Христової віри, прогнали його з хати. Прийняв він св. Таїнство Хрещення на 18-му році свого життя.
Він сам пише про себе: "Я народився на дорозі правди, хоч моє дитинство не розуміло величі тієї справи; я зрозумів все те аж тоді, коли прийшов до своїх літ. Від своїх батьків, селян, я навчився пізнавати Христа, я бачив сусідів, що жили дуже побожно. Я чув про багатьох, що згинули за Христа, - я свояк мучеників". Однак загальна думка церковних істориків є та, що батьки св. Єфрема були таки погани й дуже сумували, як дізналися, що їхній син став християнином.
Довгими роками св. Єфрем провадив дуже гостре праведне життя: живився ячмінним хлібом і городиною, спав на голій землі. Свої молитви переривав тільки тоді, як брався за перо, щоб зворушливими і мистецькими формою віршами писати на Божу славу. Він є перший з християнських поетів (піснопівців) так зв. богословського змісту. Найглибші тайни св. Віри змальовує він не простими реченнями, а віршованими, чому правди віри в його писаннях виграють і на поетичності та естетиці форми.
Був св. Єфрем малого зросту, лисий, без бороди, його одягом були самі лахи... При згадці про Страшний Суд потоки сліз пливли з його очей. Про нього пише св. Григорій Богослов: "Плакати для Єфрема було те саме, що для інших віддихати повітрям; вдень і вночі були сльози на його очах". Сльози покути, просьби до Бога - за тих, що Його не знають. Іще більше було його уповання на Бога. Він пише про себе: "Коли кладуся на спочинок, приходить мені на гадку Твоя любов до людей, Господи! І я встаю серед ночі, щоб дякувати Тобі; згадка про гріхи лякає мене, і я проливаю сльози". Бувши з природи схильним до гніву, з літами так переміг себе, що його називали "мужем спокою". Одного разу, після довгого посту, казав св. Єфрем своєму учневі, щоб приніс йому їжу; той ніс так необережно миску, що вона впала і розбилася. Замість розгніватися, святий тільки усміхнувся і сказав: "Не хотіла їжа прийти до мене, то я прийду до неї"... І позбирав черепки та те, що осталось.
Хоч він провадив гостре аскетичне життя, проживав у печері, однак займався також церковними справами того часу. Часто проповідував лише, бо, мабуть, не прийняв Св. Тайни Священства, а залишився на все життя дияконом. Своїми науками зворушував народ до сліз. Себе самого вважав найбільшим грішником, останнім чоловіком на світі, хоч насправді провадив дуже Богоугодне життя. В своїй глибокій покорі так каже сам про себе: "Як покажусь я грішним на страшнім суді? Як стану перед престолом Божим? Як стати мені коло звершених? Мученики покажуть свої рани, подвижники покажуть свою чесноту, а що я покажу - крім лінощів і недбайливости?".
Його покора була така велика, що як хотіли поставити його єпископом, він навмисне став удавати, наче втратив розум, щоб таким чином стати посміховищем народу й захоронитися від високої церковної гідности. Так само не захотів прийняти ієрейських свячень, аж у пізніших роках дав висвятитись у диякони, щоб могти прославляти Господа своїми науками у церкві. Деякі знавці його життя висловлюють здогад, що він таки був висвячений на священика, але ніколи не наважився відслужити св. Літургію. Отже, саме ці автори, покликаючись на деякі вислови-цитати із творів св. Єфрема, як би доводять, що так говорити й писати міг би хіба тільки священик.
Інші автори твердять, що св. Єфрем зовсім задовольнився дияконськими свяченнями, бо мав право у церкві голосити Слово Боже, навертати тисячі людей до Божої служби, головно ж - до любови. Навертав він найбільших грішників і мав таку загальну пошану, що навіть цісар Юліян Відступник, великий ненависник християн, боявся його. Єретиків перемагав не тільки науками, викладами в церкві, а також писаними творами.
Помер у печері за містом, де найбільш любив проводити свій час. Перед смертю просив, щоб поховали його там, де ховають чужинців, бо грішникові не належиться величний похорон... Зате дуже просив святих молитов за свою душу, а тих, які хотіли б справити йому кращий похорон, просив, щоб більше пам'ятали про убогих.
Як сказано, писав св. Єфрем багато. У своїх творах пояснював він св. Письмо, роз'яснював і доводив помилки науки різних єретиків. З його творів, писаних віршем, найславніші є т. зв. "Нісібійські пісні", що творять разом 72 розділи-пісні на різні церковні свята і релігійні урочистості. Ці пісні ще й досі вживають у Сирійській Православній Церкві в часі Богослужб і в тій самій формі, що в ній їх було написано. Великим пам'ятником старо-християнського мистецтва є його "Заповіт". Це чудові мистецькі картини про красу й глибину християнських чеснот, а найперше про царицю чеснот - покору! Читаємо в цьому "Заповіті" й таке: "Як мине 30 днів після моєї смерти, то відправте за мене св. Жертву, бо таким чином помагаємо померлим - через жертву, яку "приносять живі". Це є виразний натяк на конечність молитов за померлих, про велику й спасенну силу Св. Богослужби (Жертви Тіла й Крови Спасителя) за тих, хто відійшов від нас. А далі, про допомогу душам померлих - нашими Панахидами, Парастасами, Літіями, що їх служать священики, Божі слуги.
У наших Великопісних Відправах, на Утрені, на Часах і на Вечірні - вживаємо ми, українці, і посьогодні Молитву Покаяння св. Єфрема Сиріна, припадаючи до землі за кожним її стихом.
Стародавні іконописці зображають св. Єфрема в чернечій одежі, як одного з перших ченців Сходу. А християнська старовина дала йому почесну й промовисту назву - "Арфа Святого Духа".

За книгою "Духовна спадщина святих Отців". Т. 2, Святий Єфрем Сирійський, Львів, "Місіонер", 2001.
 

Визначний український проповідник XVIII ст. Іван Леванда народився у березні 1734 року в сім'ї бідного київського шевця Василя Сікачки. Відомо, що в 1748 році майбутній письменник вступив до Київської Академії, де одержав нове прізвище Леванда. "На бурсацькій лаві чи на Подільському базарі подружився..." Іван Леванда з Федором Сокирою. (Т. Шевченко, Твори в 6 т., т. 4).
Шкільна освіта призвичаїла Леванду до певної розумової дисципліни, дала чималий запас знань. В академії він удосконалював свої навички в польській мові, оволодів латиною. Здобув знання з поетики, риторики, філософії. Можливо, був знайомий і з деякими західньоевропейськими мовами, оскільки багато читав і добре знайомий з ідеями французьких просвітителів - Вольтера та енциклопедистів; не поділяв їх, але й не полемізував із ними.
Навчаючись і викладаючи, Леванда звернув на себе увагу здібностями укладати і виголошувати промови. Жодна урочистість не минала без промови Леванди. Слухачі "захоплено відгукувалися про його видатний талант оратора" (Ф. Брокгауз, И. Эфрон "Энциклопедический словарь", СПТ, 1896). Його проповіді поширювалися в багатьох рукописних збірках.
Закінчивши навчання в 1760 році, Леванда два роки викладав у Київській Академії. Відомо, що в 1763 році Леванду обирають префектом студентів. 28 березня 1763 року він стає священиком Київо-Подільського Успенського собору, що дає змогу добувати потрібну йому літературу. Від 1786 року Іван Леванда - протоієрей Київського катедрального Софіївського собору.
У 1821 році було видано понад сто орацій Леванди, всього ж їх відомо близько двохсот. Та за півстоліття своєї проповідницької діяльности він мав їх виголосити значно більше: багато що згоріло в пожежі 1811 року, чимало, мабуть, ще можна виявити в рукописних сховищах.
Є свідчення, що успіх ораторства забезпечувався не тільки змістом і формою його промов, а й артистизмом проповідника - гарним голосом, виразністю вимови. Леванда "...володів зовнішніми якостями оратора високою мірою, мав відкритий шляхетний вигляд та дивовижну здібність промовляти". (Філарет, архиєпископ Чернігівський та Ніжинський. "Обзор русской духовной литературы" 1720 - 1858: Чернігів.).
Помер І. Леванда 25 червня 1814 року, похований у Софіївському соборі,
Розглядаючи проповіді Івана Леванди, слід зазначити, що він отримав різнобічну високу освіту в Київо-Могилянській Академії. У проповідях Леванду цікавлять переважно догматичні та моралістичні істини. Проповідник добре знав Біблію в її повному обсязі. Він широко користувався нею і як джерелом сюжетів для оповідних прикладів. Однак, найбільше прикладів взято з Нового Заповіту та Книги Псалмів. Посилання на Біблію трапляються майже на кожній сторінці. Прицьому він наводить, як правило, не цілий біблійний текст, який би містив у собі певну  закінчену думку, а тільки окремі уривки, а то навіть слова та вислови.
На початку його казань стояв епіграф, вибраний зі Святого Письма. У ньому і полягала основна думка, ідея проповіді, що пронизує її.
Значний вплив на Леванду справив перший друкований підручник з гомілетики професора Іоаникія Галятовського "Наука албо способ зложеня казання". У цьому підручнику Галятовський дав, докладні пояснення, з чого повинна складатися структура проповіді, що повинно бути в основі побудови казання, на що проповідник мав звертати увагу. Леванда послугувався законами, які розробив Галятовський.
Окрім того, Леванда був обізнаний із риторичними роботами античних авторів. Це такі відомі праці, як "Риторика", "Поетика" і "Логіка" Арістотеля, трактат "Оратор" Цицерона, "Про виховання оратора" Марка Фабія Квінтіліяна та інші. Без трансформації їхніх робіт, без інтерпретацій їхніх ідей не обходився жоден український проповідник 17-18 століть. Також Леванда знав інші риторичні праці західноевропейських, зокрема, іспанських митців, що трансформувалися через посередництво польської літератури.
Застосовуючи численні риторичні прийоми, Леванда намагався розворушити, схвилювати, заспокоїти людину, прищепити моральні принципи, виховати непорушну віру в Бога - Творця всесвіту.
Ісус Христос є, природно, головною постаттю проповідей Леванди. Проповідник намагається з'ясувати своїм слухачам розуміння того, що Христа слід шанувати насамперед тому, що Він є однією з іпостасей Бога і, отже, тримає в руках долю людства, долю кожної окремої людини. У промовах Леванда прагне донести слухачам, що заради них приймає смерть Ісус, "Якого діти відринули і піднесли на хресті" (И. Леванда. Слова и речи., т.3, СПБ, 1821).
Також звучать у Леванди теми вічного життя та невідворотности смерти.
У творах проповідника немає логічного розвитку думки. І лише початки його казань насичені поетичним кольоритом. В прикінцевих частинах, де автор подає висновок, думка переважає над образом. Незважаючи на це, проповіді цікаві. Леванда не доводить свої положення слухачам, а змальовує перед ними яскраві образи. Структурно проповіді Леванди складалися з трьох частин: екзордіюму (вступу), нарації (виклад казання, основна його частина) і конклюзії (заключної частини). Всі частини підпорядковуються темі - своєрідному епіграфові, висловлюванню, взятому із Святого Письма.
Екзордіюм - це частина промови, в якій Леванда готує слухачів чи читачів до решти проповіді, щоб вони прихильно, старанно й свідомо його слухали або читали. У нарації про порядок думок, єдність предмету і погляд на предмет він не дбав. В основній частині проповідник багаторазово повторював одну й ту ж думку, але щоразу при цьому збагачуючи її різними сюжетами з Біблії, новою інформацією, риторичними фігурами. В конклюзії промови, котра є її  завершенням, тема подається проповідником у показовому роді - з похвалою, порадою чи розрадою.
Різноманітні риторичні фігури, зокрема звертання, запитання тощо підсилюють виразність мови Леванди. У повчаннях він найчастіше звертається  до слухачів: "...учні мої, друзі мої, чада Отця Небесного, браття мої, Царствія вічного спадкоємці, християни!" Власне, у кожній проповіді автор звертається до "Побожних Слухачів". "Найперше, Побожні Слухачі, добро, що його чоловік на цім світі від Бога отримує, є тимчасове життя його". ("Слова и речи"). У багатьох казаннях проповідник звертається до Бога, Ісуса Христа, як і більшість українських проповідників того часу. Леванда широко застосовував повтори з метою підкреслення основних положень, думок, образів, явищ, предметів, тих чи інших подробиць - для посилення експресивно-зображальних властивостей мови. Також проповідник вдається до перестановки слів у реченні з метою їхнього увиразнення. Взагалі, чи не в кожній проповіді автор вдасться до інверсії.
Слід сказати, що проповідники 16-18 століть рідко застосовували епітети, щоб не переобтяжувати промови змалюванням ознак предмета чи явища. Більше уваги приділялось метафорам, гіперболам, порівнянням. Для прикрашення творів Леванда застосовував складні, так звані авторські метафори. Особливо виразними стають стилістичні можливості метафори, коли вона поєднана з іншими тропами, зокрема, з порівняннями. Наприклад: "Благість Його, як ріка, що тече через віки, не маючи початку і ні кінця".
Виголошуючи промови, проповідник намагається прилучити слухачів до з'ясування питань, які постають у казаннях. При цьому він застосовує складні  запитання, яскраві приклади, використовує періоди для виголошення складного висловлювання, глибокого щодо впливу на слухача.
Іван Леванда постає в своїх проповідях не як догматик чи мораліст, але в ролі оповідача. Він прагне пробудити уяву слухачів, зворушити серце. Його проповіді написані легкою жвавою мовою.
Твори українських проповідників XVIII століття посідають вагоме місце в подальшій трансформації також світських жанрів. Після Івана Леванди ораторсько-учительська проза вже не додає чогось істотного в українську літературу. Однак у багатьох письменників лишається барокова традиція, насиченість тропами, риторичними фігурами.
На нашу думку, сучасний етап духовно-інтелектуальних шукань вимагає глибшого дослідження нашої проповідницької спадщини.

Олександер Руденко
с. Сахновщина на Харківщині

Багато вчених дотримується думки, що матерія не є незмінною й вічною сутністю, але одним із проявів енерґії. Енерґія ж може набувати й інших форм, зовсім відмінних від знайомих нам атомів і молекул. Тому за межами споглядально-матеріяльного світу може існувати й інший світ, зовсім протилежний нашому. Ці відкриття сучасної науки були доповнені позатілесним досвідом багатьох людей, що пережили клінічну смерть, над дослідженням яких працювало чимало американських лікарів, в т. ч. доктор Муді, книга якого "Життя після смерти" досить популярна в нашій країні.
В усіх тих описах є чимало свідчень позатілесного досвіду спілкування людини з "Янголом Світла". Одначе ознайомлення з усіма прикладами клінічної смерти, зібраними американськими дослідниками, все ж не дає пояснень: що ж то за Світло, з яким спіткається людина, переступивши поріг земного життя. Через те чимало людей шукає відповіді в спіритизмі, маґії та інших окультних науках, не усвідомлюючи, що таким чином вони ще далі віддаляються від Істини та втрачають можливість поєднання з цим Світлом. Правильне ж вирішення подібних питань можуть дати лише Святе Письмо та духовний досвід Св. Отців перших віків християнства, які ті знання одержували в тривалому подвигові каяття, молитви та очищення.
Тож чим є те таємниче Світло згідно з вченням Православної Церкви? За Святим Письмом духовний світ, як і матеріяльний, виник за волею Вищого Вселенського Розуму - Бога. В Писанні сказано, що "...спочатку сотворив Бог небо і землю" (1М 1.1), тобто насамперед було створено духовний світ - макрокосмос, який на противагу "землі", тобто світові матеріяльному - мікрокосмосу, символічно названо "небом". Це підтверджує й інший вислів із Біблії: "Коли було створено зірки, уславили Мене гучно усі янголи Мої" (Йов 38.7).
Саме слово "Янгол", яким досить часто означується духовний світ, або інакше "божествені енерґії"', в перекладі з грецької означає "посланець", "вісник". Пов'язано це з тим, що духовно-енерґетичні істоти, які перебувають в гармонійному єднанні з Богом, стосовно людей виконують властиво функції повідомлення Божественної волі й надають нам допомогу в її сприйнятті. Нерідко Янголи з'являлися людям у вигляді "прекрасних юнаків", що випромінювали неймовірні світло і любов. Взагалі ж людина, внаслідок пошкодження своєї первісної природи гріхом, невзмозі сприймати і бачити духовний світ. Тому, як пише Св. Іоан Дамаскин: "Янголи з'являються в наш світ не у своєму природному вигляді, а в преображеному, перевтіленому, в якому ми змогли б споглядати їх крізь власну недосконалість і ушкодженість гріхом". В більшості описів янгольського світу вживаються такі визначення, як "безтілесні" та "нематеріяльні" духи. Але, на думку Св. Отців Православної Церкви ці визначення умовні і використовуються в порівнянні лише з нами, бо ж у порівнянні з Творцем усе виявляється грубим і матеріяльним.
Досить часто в святоотецькій літературі янгольський світ називається іще "небесними Глуздами", що вказує на вищу в порівнянні з людиною силу розуму. Але янгольські високі здатності мають свою межу. Зі Святого Письма бачимо, що янголи також невзмозі досконало осягнути природу Творця, достеменно знати майбутнє і навіть не завжди в змозі проникнути в думки людини, а їхнє існування перебуває у беззастережному взаємозв'язку з волею Бога.
Св. Отці умовно поділяють духовний світ на дев'ять чинів, які в свою чергу діляться на три чиноначалля (ієрархії), по три чини в кожній ієрархії. Кожному чинові за рівнем їхніх функцій та властивостей було дане умовне найменування. Так, в першій ієрархії перебувають безплотні духи, що перебувають в безпосередньому зв'язку та близькості із Богом, а саме: "Серафими" (полум'яні, вогненні), "Херувими" (посилання мудрости) та "Престоли". В другій, середній ієрархії - "Господства", "Сили" та "Влади". В третій, ближчій до нас - "Начала", "Архангели" та "Янголи". Звичайно, такий поділ є символічним і охоплює лише ті янгольські імена, які відкриті нам у Слові Божому.
Відповідно до різноманітности природи, кожен з чинів наділений і різними обдаруваннями Св. Духа, що обумовлюють багатоманітність духовно-енерґетичних ступенів досконалости. Однак така багатоманітність не спричинює безладу та збентеження в духовному світі, а навпаки, через гармонійний взаємозв'язок від нижчого чину до вищого творить Собор космічного єднання янгольського світу з Богом.
Як уже зазначалось вище, призначення янгольського світу полягає у відображенні світла й любови Божої. Але оскільки Бог є джерелом абсолютного добра, що виключає можливість будь-якого насильства, то й увесь духовний світ було наділено вільною волею вибору. Саме внаслідок вільного вибору і зародилося в світі зло, що втілилося в образі одного з найбільш наближених до Бога херувимів - Денниці ("Люцифера"). Зло полягало в порушенні гармонії створеного Богом світу та намаганні Денниці стати вище свого Творця, повернути рух Всесвіту в протилежний бік. Одначе як штучний витвір за жодних умов не зможе порівнятись із природою, так і створене Богом творіння невзмозі сягнути досконалости свого Творця. Порушивши в самих собі первісну природу, Денниця і третина всього янгольського світу, що пішла за ним, втратили в собі благодать Св. Духа і тим самим прирекли себе на відпадіння та виверження від єднання із вседосконалим Світлом Любови: "І сталась на небі брань: Михаїл (Архангел - авт.) і янголи його постали проти змія, і змій і янголи його постали проти них. Але не встояли, і не знайшлось їм місця на небі" (Об 12.7-8).
Так стався розподіл духовного світу на світлий і темний (занепалий), що, в свою чергу, привело до чіткого розмежування між добром і злом. Занепала частина духовного світу, спустошена відсутністю благодаті єднання з Богом, сповнилась роз'їдаючою заздрістю і ненавистю до свого Творця і усього, що від Нього сходить. Навпаки, янголи світла що залишилися в єднанні з Господом, свідомо ствердилися в абсолютній любові і добрі, ставши невблаганними до зла. Занепалий світ, що відпав від "неба" і був скинутий до "землі" (піднебесся), не втративши тяжіння до порушення гармонії Світобудови, спрямував усі свої зусилля на підпорядкування собі матеріяльного світу. Домігшись розторгнення завіту єднання людини з Богом, що відбулось через навіювання прагнення порушити заповідь про "неспоживання плоду пізнання добра і зла", внаслідок чого природа людини втратила свої первісні духовні властивості, диявол спромігся сягати її підсвідомости і спрямовувати хід думок у відповідне річище. Таким чином, занепалі духи спробували створити своє "царство на землі", в основу якого було покладене богоборство. Одначе це не означає, що людина стала повністю знаряддям диявола. Та духовна брань, що сталась на "небі", перейшла на "землю" в серця людей, де і ведеться безперервно між слугами світла й темряви. Через це людина перебуває в певній несталості, і схильна як до добра, так і до зла. Втім такий стан істотно було зрушено пришестям на землю Ісуса Христа, що відкупив хресною жертвою гріхи людства, вказав істинний шлях до Світла і заснував на землі Царство Своє - Церкву Христову, в якій через таїнство хрещення людина отримує свого янгола-охоронителя, а через таїнство сповіді і Евхаристії очищується і поєднується з Богом. Хоча, остаточне Преображення землі й "ув'язнення" занепалого світу здійсниться за другим пришестям у славі Сина Божого і Його Страшного Суду, про що Він неодноразово казав у Своїх проповідях.

П'ятниця 23 липня 1943. П'ята бесіда, з Ґітою
Увесь тиждень я думаю про слово "Гори!", але я ще не втілюю його в життя. В п'ятницю вранці я мию підлогу в маленькій кімнаті, що виходить у сад, і прикрашаю її квітами.
- Говори!
Ґ. - Ти сказав мені: між Любов'ю і Світлом - сотні смертей. Я хотіла б померти вже тепер, щоб мати можливість служити.
- Потрібно, щоб ти не вмирала, а ставала мостом.
Я така щаслива від присутности мого Наставника, що в мене виступають сльози.
- Не водою потрібно поливати зерно!
Я розумію, що ці почуття, як і всі інші, мусять згоріти, й кажу про те, що хвилювало мене з початку тижня:
*
Ґ. - Я все ще не горю... [...]
- Іскра спалахує між дією й матерією.
Я усвідомлюю, що нині мені було відкрито щось надзвичайно важливе для всього мого життя, та я зовсім не розумію, що воно означає. В мовчанні, що настає, Ганна продовжує відчувати присутність істот Світла, погляди яких спрямовані на мене:
- Нас - безліч; ми багато очікуємо від тебе.
Я відчуваю величезну відповідальність і вся з радістю віддаюся їй:
Ґ. - Мені хотілося б уже виконувати свою задачу.
- Задача для тебе є ще лише слово.
- Ґ. Чи можеш ти назвати мою задачу?
Ганна не спроможна сформулювати відповідь.
- "Та, що говорить", не знаходить слів. Ці слова ще не народилися.
Ґ. - Що породить їх у мені?
- Глибоке бажання.
Ґ. - Моє бажання служити?
- Твоя задача велика й... чудесна.
Вібрація останнього слова така сильна, що передає мені відчуття незнаного життя.
Ґ. - Ти сказав: "Нас - безліч". Кого?
- Хор.
В цьому слові я відчуваю довершену гармонію безконечної множини. І я запитую себе: чи не є мій Наставник тим, кого ми, люди, називаємо Янголом? Опустивши очі і вказуючи рукою вгору:
- Ми співаємо... ЙОМУ хвалу.
Вперше в житті я відчуваю, що таке дійсне поклоніння, й запитую, зовсім тихо:
Ґ. - Чи завжди ти бачиш ЙОГО?..
Різкий жест зупиняє мене, так якби я спитала щось заборонене:
- Ти не знаєш, про що питаєш..
Дуже довге мовчання. [...]
- Ти часто помиляєшся...
[...]Мій Янгол бачить бурю, яка надходить, і боїться, щоб важкий тягар моєї родини та недостатня довіра до себе не розчавили мене. Та не можна гаяти часу. Ганна в душі звертається до нього: "Я молю тебе, вкажи їй короткий шлях. Я ручуся за неї!"
- Слухай уважно! Шлях не є тяжкий... Будь легкою!
Ганна знову не може передати такої, ще незвіданої, радости.
"Та, що говорить", не знаходить слів. Вогонь - легкий...
Легкий, як полум'я, рух руки вгору.
Вода - важка.
Важкий рух руки до землі, який нагадує воду, що ллється.
- Якщо ти відчуваєш важкість, ти помиляєшся.
Після бесіди Ганна пояснює мені те, що не змогла висловити: "Потрібно, щоб ти знайшла нову усмішку, щастя, якого ти ще не знала: Легкість. Якщо ти відчуваєш вагу занадто тяжкою, ти не на своєму шляху. А якщо твоя ноша здається тобі легкою, ти на путі.
Запитуй!
Ґ. - Де мої границі?
Руки зображають циліндр, відкритий нагору, але обмежений з боків.
- Межі лише тут.

Всечесні отці! Дорогі пані й панове!
Мені випала велика честь бути майстром церемонії цього вечора. Покликали мене в останню хвилину, так би мовити - рятувати ситуацію. Справжній керівник програми, ім'я якого ви бачите на кольорових програмках, не зміг з'явитися через якісь причини.
Я не звик до прилюдних виступів, і ви, мабуть, помічаєте моє хвилювання. Дивна річ - сцена. Вийдеш на неї і одразу розпочинаєш хвилюватися. Серце б'ється прискорено... Думки не в'яжуться... Піт виступає на чолі... І чого, здавалося б, непокоїтись? Чого боятися привітливих і доброзичливих людей, з якими ти вже давно знайомий, і вони нічим тобі не загрожують?..
Пані і панове! Всечесні отці, паніматки! У нас трапилось маленьке непорозуміння... тобто... непередбачені великі труднощі... про які, як майстер церемонії... рано чи пізно... я мушу... з ласки вашої... рано чи пізно... повідомити.
Мені хвилюватись не можна... У мене хворе серце. У мене, як знаєте, молода дружина і маленькі діти... Але я не про це, як майстер церемонії, хочу вас поінформувати. Властиво я просив доручити цю інформацію комусь іншому... мені припала велика честь повідомити, що ніякої церемонії цього вечора не буде. З ласки вашої, у програмі сьогоднішніх виступів зайшли поважні, непередбачені зміни:..
...Ансамбль танцюристів "Гони-вітер" всівся помилково не в той автобус і опинився в іншому місті. Щойно телефонували до нас і просять нас не розходитись...
...Хор "Соловейки" не зможе виступити, тому що багато хористів, включно з дириґентом, застудилось минулого тижня на оселі "Чорногора"...
...Дует Карася й Одарки не відбудеться, бо Карась поїхав на несподіване одруження свого сина.
...Співачка Тригуба прибула щасливо. Але, на нещастя, не прибула її валізка з одежею, без якої вона відмовляється виступати, її запевнили, що загублені речі вже виявлені на якомусь летовищі. Принаймні ця вістка належить до радісних....
Фактично, кожна вістка може бути радісною. Навіть зміни в сьогоднішній програмі можна вважати радісними. Бо де ж ґарантія, що ми були б задоволені виступами згаданих у програмі мистецьких груп та одиниць?.. Між нами кажучи - воно й добре сталося! Нема поганого, що не вийшло б на добре. Бо краще ніякий концерт, як концерт поганий. Краще ніякий спів, чи танець, аніж невдалий.
Життя надто коротке, щоб псувати його концертами низької якости!
Надобраніч і до нових зустрічей!
 

Ще не ходив по нашій землі Спаситель, ще не народилися єгипетські фараони, а єврейський народ навіть не снив Мойсеєм, а вони  - ці черепки були. Спали на дні Дніпра, щоб лише влітку - Року Господнього 1989 з'явитися на світ Божий. Ріка їх тримала, настав час - і вона хвилею віддала свої скарби.
На думку фахівців, це рештки посуду, що його виготовила людина періоду неоліту. Отже, цій кераміці тисячі й тисячі років. Доторкуючись до черепків, фізично відчуваємо ту глибочінь часу.
... Виготовила їх жінка. Схилившись, вона малювала на глечику візерунки. За спиною жінки був світ і ріка, попереду - тисячолітній шлях сходження до людяности.
На кераміці бачимо рослинний орнамент. Ймовірно, що це археологічне зображення Дерева Життя, яке тоді для людини було символом Роду, безперервности поколінь, культурою, що протистоїть безладу.
Якщо світ - хаос, то людина є чинником, який приносить в нього смисл і лад. Ентропійним, жорстоким хтонічним силам протистоїть людський світ культури і спроб самоосмислення.
Людина насамперед будує дім і розпалює вогнище. Людина чує поклик Буття і слабким голосом відповідає йому. Тепер вони єдині і знаходять себе одне в одному, простягаючи руки. Мовчання і страшна велич зірок тепер не страшні людині, бо в неї є світ в собі - мікрокосм і зроблений нею глиняний глечик в руках.
В літніх грозах, мокрих від дощу деревах, місячному світлі, мереживі морозу на шибці взимку, стежині серед трав до батьківського дому людина починає тисячолітній шлях сходження до самої себе, повернення до себе.
Світ, залишаючись безмежним, поступово стає затишним, теплим. Невблаганність часу та страх смерти переборюється в ньому вічним відтворенням початків, вічним поверненням в сакральній повторюваності первісного обряду, первісного сакраменту-дійства, що гарантує вічність у поверненні.
Всі ріки течуть в море, і важко слабкому плисти проти течії часу. І лише людина кидає виклик, лише вона здатна на це.
Доторкнешся до цих зламків і відчуваєш, як пульсує час. Особисті страждання та біди здаються неістотними, не головними. Відчуваєш себе лише моментом в безперервному ланцюгу людських поколінь: від Адама до Христа, від Христа - до самого себе... Це якась загадкова матеріялізація буття. Час у речі стає предметним, пульсуючим, пружним, інтимно пережитим, живим. Вічність матеріялізується в камені.
Звичайно ж, людина, яка виготовила неолітичний посуд, не могла - ще не могла - бути особистістю в сучасному розумінні слова. Лише культура, як суто людський феномен, що починалася вже тоді, пройшовши довгий шлях, збагачена світлом християнства, зробила людину - людиною. Але ці черепки - то теж наші витоки. Вже витоки... Вдивімось в них. Запам'ятаймо їх.
Не має дна наша духовність. Скитські і козацькі могили, неолітичні знахідки - і все це зосереджено в гирлі Самари. Мав би бути тут історико-культурний заповідник, а між тим півострів і далі нещадно руйнується, плюндрується на наших очах. Хто ж господар на нашій землі?
У твоїй руці мерехтить, світиться твоя давнина...

На першу сторінку